автордың кітабын онлайн тегін оқу  Масковскій Клондайк

Володимир Ткаченко

Чесно кажучи, ця рецензія давалася мені важко. Я звик роздавати різні щирі аванси геть юним і добряче молодим поетам, а тут раптом не вірші, а проза, ще й автор її — зрілий письменник, майже класик! Що я можу йому порадити? Де підштовхнути отим «чарівним копанцем»? Та й чи маю право? Але прочитаний рукопис не давав спокою, роївся незримими бджолами у свідомості та підсвідомості, аж поки не поперли саме ті слова, яких я від себе чекав. Принагідно зізнаюся, однієї ночі мені навіть приснилися ці три чоловіки — ключові персонажі твору, але в тому сні, на щастя, не було Москви.

Отже, спочатку — кілька загальників про нашого винуватця урочистості, себто, з’яви у світі цієї книжки. Володимир Ткаченко — майстер короткого гумористичного та сатиричного оповідання. Або дотепної новели, бо банальними гуморесками, які культивував українсько-радянський журнал «Перець», його речі не назвеш. Оповідки В. Ткаченка — невеликі моноспектаклі, адже сам автор водночас є ще й талановитим актором, який неймовірно яскраво і колоритно виконує ці твори зі сцени. Попри те, що мешкає він у начебто провінційній Смілі, нічого такого аж провінційного у його книжках не розшукаєте. Український письменник — та й годі!

«Масковській Клондайк» — перший крок Володимира Ткаченка у велику прозу. Велику чи не дуже, але значно більшу, ніж оповідання. Тут може виникнути дискусія щодо жанру нашого твору, вона вже, ця дискусія, здається розпочалася — серед перших читачів — найближчих друзів. Але, врешті, хіба це так важливо — повість це чи невеликий роман, ба, хай навіть цикл оповідань та новел, пов’язаних спільними персонажами, місцем дії, темою, ідеєю, іншим літературознавчим лушпинням… Сьогодні у тренді саме невеличкі романи — близько сотні сторінок, видані у кишеньково-декольтованому форматі великим шрифтом, аби всі могли прочитати: від старого до малого.

Головне, що хочу сказати про цей твір, це те, що читається він на однім подиху, захоплює і веде далі та глибше, ти напружено чекаєш кожної наступної дії чи події, але не можеш навіть приблизно передбачити, якою вона буде. Автор вміло тримає інтригу, багато разів заплутує і переплутує долі своїх героїв, але наприкінці приводить туди, де їх і чекаєш, і зовсім не чекаєш. І це невимовно круто!

Взагалі, автор у «Масковскому Клондайку» — майже невидимець. Його немає ніде, але водночас він присутній усюди. Як Бог? Ні, це неможливо! Як гоголівський чорт у кишені коваля Вакули? Та ні, страшно якось… Залишається сучасне пояснення — мудрий і дотепний творець нашпигував одяг на інші особисті речі своїх заробітчан дослідницькими мікро-камерами і все-все побачив та зчитав. Добре це чи погано? Не знаю… Але від відсутності тотального «якання» твір не втратив, а лише надбав. Бо всі його персонажі, навіть, зовсім другорядні, виписані чітко, яскраво й опукло, мовби з різних кутів огляду. Ця мимовільна кінематографічність, ця випадкова сценарність створює для реципієнта абсолютно відчутні образи. Але тут немає надміру деталізованих та розлогих «патретів», тут є невеличкі, але насичені кольорами мазки, за якими кожен читач вибудовуватиме для себе свого Вітьку, свого Миколу чи яку-небудь бабу Пурхалку. Щоправда, іноді автор «забувається», що він незримий і береться оцінювати якусь людину чи подію. Але це, на щастя, єдина перевитрата. Дотепність і реалістичність — два найбільші кити, на яких впевнено стоїть цей роман. Третього ж кита хай шановні читачі шукають самотужки.

Насамкінець не можу не означити ще однієї особливості твору — попри сміх, смуток і завмирання серця, там є потужний ліричний струмінь. Він присутній як в описах людських взаємин, так і в мінімалістичних пейзажах, які не краєвиди навіть, а через візуалістику прописані стани душ, зблиски емоцій та почуттів. І такими також бувають українці у ворожому стані…

Отже, привітаємо Володимира Ткаченка (для близьких — просто Тарасовича) з хорошою і першою «великою» книжкою. Ну, й дай, Боже, щоб не остання!

* * *

Де ви, класики? Агов, історики й романісти! Тема тут одна є, спокою не дає. Аж гляньте ще раз на заголовок. Ну, що? Та ото ж! А ви — про Химині кури. Про заробітки треба писати, про заробітки! Про те, як ми із торбами по світу блукаємо. Скільки ж то нашого люду Європа поглинула? А Москва, як сучка блохами, так і кишить шабашниками. Вони злітаються до неї, як відьми на «Лису гору». А ніхто про це не розповідає. Бо ті, хто пишуть — не шабашать, а ті, хто шабашать — не пишуть. Узагалі, то воно так і мусить бути, бо одночасно забивати гвіздки й писати мемуари — справа надзвичайно заморочлива. Можна, або собі пальця молотком розквасити, або написати таку нісенітницю, що люди, прочитавши, будуть плюватися, а при зустрічі — крутити пальцем у тому місці, де локшина з вух звисає: «Он, пішов той, що про Москву пише. Де ти був і що ти бачив?» І був там і бачив, а тепер написати засвербіло. Так що крутіть пальцями, плюйтеся, тільки не бийте — у мене тіло дуже пещене.

* * *

Наша зустріч відбувається у дворі чепурної хатини, що потонула по вікна в розмаї троянд, нарцисів, лілей та ще різних там флоксів-півоній, ліку яких не знає навіть Оксана, в кого знайшла притулок моя спрагла душа після довголітніх поневірянь. Мене вже били й плювали на мене, і повісити нахвалялися за те що я так безпардонно спотворив їхні долі на сторінках рукопису, який уже був, на мою думку, готовий до друку. Кілька спітнілих пляшок розливного пива суттєво понизили градус люті прототипів моїх героїв і тепер вони, виваливши черева майже на стіл, блаженно плямкають під шатром рясної яблуні. Проте їхні настанови ще боляче шкребуть по моєму авторському самолюбству, тому я все частіше підливаю пивця в келихи, аби вони швидше заспокоїлися. І ось, коли вже один з примірників рукопису, розщеплений на окремі аркуші, пішов під кістки й луску тарані, стало на душі якось легше: погодилися, хоч і критики наслухався, аж голова розколюється.

І що ж я такого написав не такого? Вони ж — герої! А герої мусять бути незвичайними, колоритними, вишуканими, не такими, як в житті. Вони мені все закидають докори, що я себе не показую поруч, хоч і пройшов з ними всі оті зваби заробітчанського життя. А от вам — дзуськи! Ще бракувало мені таємниці свої видавати. Я краще за ширму заховаюся. З-за ширми якось безпечніше з вас кепкувати. А своїх п’ять копійок підкинути — то чого ж? Сто пудів!

Ото ж прийшла пора починати. Ану, згорніть луску з рукопису! Як там перший розділ називається?

Ідуть, ідуть, ідуть…

То вервечками, то цілими табунами, хоч про людей так говорити негоже, ідуть. Від електрички, виповзаючи з посадки звивистими гадюками, з Харченківки, з Пожаревої вулиці, зі Чмижини. З усіх боків сходяться в одне місце, яке вишеньками називають, хоч вишеньки розростатися не встигають, бо народ останнього часу подихає, як окуні в Тясмині після Косарської браги. Тільки стара крислата груша накриває своєю тінню чималу латку кладовища і ті, хто під грушею, почуваються затишніше, бо весняне сонце вже добре підсмалює лисини поважних дядьків.

Гробки.

Строката маса народу вирує поміж могилами, скупчуючись групами коло своїх покійних родичів. Під грушею вишикувались у ряд три могили, увінчані однаковими залізними свіжопофарбованими хрестами. Напроти них, сплівши руки на грудях, стоїть такий собі Аполлон, з виглядом глибокої скорботи за померлими. Він має ім’я переможця — Віктор, ідеальну фігуру атлета, сині очі, русяві хвилі підперученого волосся й щире відкрите обличчя. Короткі рукави теніски мало не тріщать від біцепсів, оздоблених рубцями старих ран. Такі ж сліди двома пасками тягнуться від вуха до бороди. Ділячи увагу між даниною пам’яті кревним покійним і поминальниками, які прибувають (щось нікого не впізнаю), Вітька помічає знайому особу в спідниці в супроводі цибатого чоловіка й білобрисого хлопчика років десяти, а може, й старшого. Віддалившись на кілька десятків метрів, сім’я повертає у міжряддя й зупиняється біля однієї з могил. Вітька стежить за ними поверх голів і, щоб не скрутити з цікавості собі в’язи, підходить до хреста, в невимушеній позі опирається ліктем на поперечину. Раптом він відриває пофарбовану руку і з кислою гримасою дістає носовик.

«Тетяна… Ти диви, як вматерніла! А була ж, як чаєчка… Циркуль якийсь коло неї… І спиногриз… Десь я вже бачив цього пацанчика. Треба гостинця понести — може, воно моє?»

Вітька хмикає на свій дотеп, але тут же напускає на себе скорботу. Він стає навшпиньки, проте йому вдається лише зрідка розгледіти пишне волосся, яке грає хвилями й міниться, як море. Коли б людська маса була прозора, як повітря, або хоч, як вода, то він би мав задоволення бачити, як Таня вішає на пам’ятник вінок із яскравих штучних квітів, протирає фотографію серветкою, а коли схилилася над кошиком, щоб викласти паску й крашанки, її пружні стегна не на жарт лякають розпірку на спідниці. Нагадує ця молодичка невтомну бджілку, маленьку, золотаву, що ні миті не сидить без діла.

«А то ж, Циркуль, чи не благовірний її?» — мурчить до себе Вітька.

Авжеж. Павло — то її чоловік. Худорлявий такий, високий блондин. Його довга шия за допомогою кадика утримує голову з високим ученим лобом. Хвилі світлого аж жовтого волосся падають на комір сірого піджака. Червона краватка, з якої добрий кравець викроїв би кілька спідниць, справляє враження такого собі, не ликом шитого, інтелігента. Він стоїть почесною вартою в тилу й, не відкриваючи рота, христосається з поминальниками: «Хтосс… скресс…» Час від часу його ноги роблять коротке «Па» й поношені, але ретельно натерті туфлі, пускають зграю сонячних зайчиків.

Діти гасають з торбинками попід хрестами. Милостиня за упокій душі вже аж волочиться по землі, й вони спішать висипати дохід у бабину кошівку, щоб потім знову загубитися поміж щедрих поминальників. Їм весело. Вони й гадки не мають, що під ними цілий пласт людських кісток і черепів.

— Нате ось вам, дітки, за бабу Галю, — Таня загрібає з кошика повну жменю цукерок і печива.

— Ти по стільки як роздаватимеш… — гундосить Павло. Не зі скупості. А так, повчаючи. Бо жінку завжди треба повчати. А не будеш повчати, світом з торбою підеш.

— Не обідніємо, — відмахується Таня.

— Еге ж. Розбагатій спочатку…

Раніше зустрічалися на параді. Всі до ноги мусили йти колоною, нести прапори, революційні гасла та портрети вождів світового пролетаріату. Картина з року в рік одна й та ж: машбудівські ударники труда пруть фанерного трибка, а щоб його вітром не перекинуло — підпирають ззаду патиком. «Ура» кричать тільки школярі молодших класів і колона спиртокобінату.

Тепер зустрічаються на гробках. Несуть паску, крашанки, цукерки, печиво. А окремо у плетеному кошику щось пахне з-під рушника, аж слина котиться, і булькає в такт ходи. «На, неси, — начальствує, зазвичай, мати, — тільки не гойдай дуже, бо пробка слабенька. Може сват приїде, та пом’янемо діда. Ох, любив дід чарочку!..»

Ось і Вітька довго не застоявся наодинці. Прямо на нього, розвівши руки — кого я бачу? — чимчикує друг дитинства і юності Микола. Кремезний, середнього зросту, з чорними вусами підковою і надто рухливий. Його пружні ноги не знають і миті спокою. Здається їм бракує м’яча, а то б вони зараз вивертіли б кілька фінтів і зафутболили б його на грушу. Руки він ніколи не тримає опущеними вниз. Вони в нього на рівні грудей. Ніби весь час гармошку тримають. А пальці так і шукають кнопочки, так і виграють по ребрах.

Поруч з Миколою, не відстаючи й кроку — а я ж ось, яка гарна! — пливе дружина Ліда. Її звабливі стегна підкреслюють тугі вельветові штани з надмірною кількістю блискучих замків. Худеньке обличчя перерізає надвоє великий рот. Найбільша ложка ніколи не викликала б у неї труднощів при сьорбанні борщу. Та, навіть, і черпак.

Ліда тримає за руку шестирічну дівчинку Юлю з величезним рожевим бантом на коротеньких конопельках чубчика. Синок Антошка, десяти років, заклавши руки в кишені штанів, з хлопчачою погордою тримається трохи осторонь.

— Христос воскрес — ще здалеку вітається Микола.

— Воістину воскрес.

— Де б ми оце й зустрілися, як не на кладовищі?

— На те вони й гробки, щоб раз на рік зустрічатися. — Вітька кидає гостинний жест рукою. (Заходьте, ось могили… Можете, взагалі, по всьому кладовищі гуляти, скільки вам заманеться.) — Ти де зараз пропадаєш?

Микола виписує ногами крендель, ніби проганяючи позиції балету від першої до п’ятої. А, повернувшись у вихідну, кисло повідомляє:

– Їздив на Польщу, поки депортацію не влупили. А це вже півроку дома. Все, що заробив — тю-тю — проїли. Скоро й таргани на кухні з голоду подохнуть. Оце повз один по стіні, ледве-ледве вусами ворушить, щось шукає. Кажу: «Як на підлозі не знайшов, на стіні не знайдеш!» Він тільки — брик і впав.

У Миколи це стандартний жарт, і якби дома й справді не було чого їсти, то Ліда давно б уже з’їла його без солі своїм великим ротом.

— А ти ж як? Давно з Магадана? — в свою чергу цікавиться Микола.

— Та… Я вже два роки в Москві.

– І додому ні разу не приїжджав?

— А до кого ж тут приїжджати? — киває на могили. — Одна тітка лишилася. Ось відбудемо гробки, попрощаємося з мертвими і в дорогу. Ох, така теплінь, така година! — Вітька задирає голову до неба, але груша перекриває гіллям оту теплінь. — Птахи з півдня прилетіли, а наш брат у вирій збирається. Городи посаджені, паска освячена і крашанки, руді від цибулиння, зникають із столу тітки Катерини, як сивий туман із ранкового Тясмина.

Микола, ошелешений таким красномовством, лупає очима. Звідки це в нього? Невже з Магадана? Після довгої розлуки люди не зразу знаходять потрібні слова, щоб підтримати розмову, тому він вдається до спогадів:

— Ти, може, сердишся, що я тоді з тобою не поїхав? Бачиш, тебе нічого не тримало, а мій Лідунчик — надувся, — пригортає дружину за плечі до себе.

Лідунчик напускає на себе сором’язливість, бо таки ж надулась колись в молодості від гріха спокусливого і, оскільки вся увага перекинулась на неї, благословить і собі щось сказати:

— А ти бачив Тетяну? — кидає на Вітьку лукавий погляд з-під брови, — Вона десь тут має бути… Може зберемося якось? Посидимо, молодість згадаємо? Га?..

— Підожди, Лідо, посидимо, — Миколу шкребе зовсім інше. Не дарма ж йому послав бог друга, який два роки в Москві шабашить. — Вітьок! А як би тобі оце на хвіст упасти? Містечка вільного в бригаді немає?

Друг мислить хвилину, бо питання його захопило зненацька:

— Тут один коник… — примружує Вітька око, ніби щось згадує, — повинен подзвонити на днях. Якщо він там, у Москві, зладить, то можна буде вдвох їхати, а може, й ще когось узяти. Не знаю, правда, який там об’єкт накльовується… А зна’ що? — несподівано сяйнуло в нього в голові, — Давай ввечері за пивцем погомонимо. Га?.. За пивцем?

Миколині пальці вмить пробігають гаму по власних голосових і басових ребрах.

— Годиться!

По цвинтарю жовтогарячий батюшка в супроводі кількох бабок, які виводять «алілуя», бризкає на людей кропилом. Микола з сім’єю тікають від купелі, а Вітька покірно схиляє голову під святу воду, отримує порцію зцілення й, протерши очі, продовжує пильнувати за Тетяною. Точніше, його увага прикута до білобрисого спиногриза, який, крадькома від матері розмотує чергову цукерку, а обгортку — речовий доказ — ховає в кишеню.

«Воістину воскрес!» — шепоче зачаровано Вітька.

У Миколи нові кросівки, білі із сірим підйомом. І підошва закручена аж угору над нігтями. Він блаженствує, сидячи на дивані й вигойдує ногою. Бахмата холоша зелених штанів із білими лампасами підсмикнулася аж до коліна й безсоромно показує, яка в Миколи волохата нога.

Миколі треба гойдати ногою, бо вона відбиває такти соромітської польки «Отакички, отакички ночувала без затички». На грудях розтягується міх старезної гармонії з розливом. Микола грає тихесенько, бо стіни в цих бетонних квартирах — що вони є, що їх нема. Але з гармошкою музика не розлучається майже ніколи. Він грає, як тільки випадає для цього слушна година. Коли дивиться футбол по телевізору, то атаки улюбленої команди він супроводжує «Танком із шаблями» Хачатуряна. Коли пилососить килим, граційно фехтуючи шлангом, грає Бізе «Тореадор — сміліше в бій!» Звичайно ж однією рукою: на голосах або на басах. Інколи гармошка не вгаває, навіть тоді, коли її господар сьорбає борщ.

Микола відпочиває. Класика, яку він з такою любов’ю штурмував у музичному училищі, сьогодні не лягає на душу. Він, стомлений гробками, тішить душу варіаціями на тему «А дід бабу полюбив».

Згадалися дід Федь і баба Оксана. Хата із сволоками. Миколка, сидячи на лежанці, трубить гарбузове насіння й смітить лушпинням прямо на долівку. Так смачніше. Нічого, бабуся підмете й вкине в плиту. Заходить дід до хати, пригинається, щоб не зачепитися за одвірок. Високий дід був, кремезний. Вішає картуза на гак, вбитий у сволок:

— Ану, хватить лузать! — Дід не терпів неробства. — На, — знімає він з полиці гармошку, — перше коліно грай!

Миколка вмощується зручніше й вішає бороду на голосову планку.

— Не підглядай, — свариться дід, — вухом лови!

«Жиди, німці та поляки танцювали краков’яки», — невпевнено зарипіла гармошка. Потім ще раз, і ще раз, аж поки звуки не досягають гарного строю. Дід Федь у цей час налаштовує скрипку, і коли вже й смичок підпрягається до спільної справи, дід киває: «Друге коліно давай».

Миколка миттю знаходить потрібні кнопочки й дует злагоджено закінчує куплет:

«А я, бідний мужичок, затанцюю гопачок!»

Аж бабуся з віником не втримується й дріботить, підтанцьовуючи, долівкою.

Нема. Нема вже ні діда, ні баби. Тільки гармошка лишилася. Старенька гармонія з розливом. Микола береже її, як святиню роду свого. Міхи поміняв, пустивши в жертву майже нову «Марічку», а голосник, що тріснув, мабуть, від старості, так і не знайшов собі достойної заміни. Новий мало-мало, але не так с