Інколи мені здається, що я вже народилася старою й самотньою. Звісно, це не правда. Самотніми чи ні, щасливими чи навпаки ми не народжуємося, а стаємо. Так само, як і старими. Прикро, коли в молодому тілі живі стареча душа. Краще, коли навпаки. Але й старечі, втомлені душі потребують любові. Може навіть більше, ніж інші…

Ця розповідь — про любов, яка буває різною. Дуже різною. Та вона єдина надає сенс нашому життю. Ця розповідь також про тих, хто багато важив у моєму житті — мабуть не кращому, й не гіршому, ніж у інших, але єдиному. Бо іншого життя нам на землі не дається…

Все починається з матері. Вона закладає основи не лише характеру дитини, а й її долі. Адже недарма кажуть мудрі: посієш характер — пожнеш долю. Інколи я думаю, що мене засіяно не зовсім тим, чим потрібно.

Мама у мене була суворою. Чому так — спробуй вгадай, адже вона росла наймолодшою дитиною у сім'ї і всі носилися з нею, як зі скарбом. Пам'ятаю, мама розповідала, що її батько, а мій дід, коли тільки почали з'являтися телевізори (у 50-ті роки минулого століття то було дивиною) напозичався грошей у родичів і купив його, аба Марійка (моя мама), не ходила по людях у той «дурний ящик» витріщатися. Мабуть, мама просто росла балуваною, це вже потім життя її добряче покрутило. Може, для того, щоб навчити її більшої людяності і позбавити частки дитячого егоїзму? Хто зна…

Перший усвідомлений спогад дитинства — я сиджу у барикаді з подушок, аби не лізла, куди не просять, і не плуталась між ногами у дорослих та плачу. Мені дуже хочеться на ручки.

— Не смій брати її, — каже мама до тата, — бо звикне, потім взагалі її з рук не спустимо.

— Але чому ні? — у татовому голосі звучить подив і чомусь вина, навіть я, мала, це відчула, — дітей потрібно жаліти і пестити, ніхто не відає, що чекає на них в подальшому житті. Хай будуть щасливі хоч поки малі.

Мама невдоволено насупилася — вона не любила, коли їй суперечили.

Тато, не дивлячись на мамине невдоволення, все ж не відпускає мене, але мама каже:

— Траву на подвір’ї потрібно скосити, вже давно прошу.

Тато садовить мене назад у барикаду з подушок і бреде на вулицю. Робить він це не тому, що такий вже слухняний, а щоб уникнути сварки. Він ніколи не був скандалістом і дуже любив читати книжки, читав, як кажуть, запоями. Саме там він знаходив спокій і порозуміння, яких не вистачало вдома.

Мама заглядає в подушкову барикаду і знизує плечима. Мовляв, що то за дрібнота сидить, ще й уваги вимагає, розвертається та йде собі. Я тягну до мами руки, але вони залишаються в порожні.

Ні, мама у нас з сестрою була дуже хороша: ми завжди були нагодовані, чисті, як і всі, їздили до зоопарку та в цирк. Та мені весь час здавалося, що робить вона це більше з почуття обов’язку, а не з любові.

Трохи підрісши я все дивувалася, чому між батьками немає злагоди, хоча й жили вони відносно тихо й мирно. Дякуючи тату, в основному, який просто відходив від суперечок. Та між батьками не було й тепла. Здавалося, поряд співіснувати чужі, більш-менш виховані люди, але й тільки. Вони не були близькими так, як це має бути між рідними.

Вже набагато пізніше я дізналася, що тато зовсім не хотів одружуватися на мамі. Йому подобалася її подруга, яка згодом стала моєю хрещеною. Та й мама не була в захваті від батька. Побралися вони тому, що на світ мала народитися я. Так би мовити — помилка молодості. Тож ні один з батьків не бажав моєї появи на світ? Прикро усвідомлювати, але вже як є…

Так ми й жили — ніби сім’я, але разом з тим, далекі одне від одного. Хоча ні, з татом я була близькою, але… Він почав випивати. Підрісши, я зрозуміла, що він був із породи людей, про яких кажуть — тонка душевна організація. Романтик, мрійник, тато більше часу проводив у своєму внутрішньому світі, аніж з мамою, наприклад. ЇЇ це неймовірно дратувало. Мама була зовсім іншого складу: не визнавала ефемерів, тонких почуттів. Нічого розмитого і неясного. У мами було чітке завдання: нагодувати, одягти, прибрати, приготувати, щоб все блищало і сяяло.

Тато ж міг днями сиділи на хлібі і воді, аби на душі ясно і спокій. Вони були абсолютно різними людьми.

А я? Якою виросла я? Серединка на половинку, між вашими і нашими. Не романтик, але й не зовсім скептик, не філософ, але й не практик. Не слабачка, але й не «залізна» леді. Одне знаю точно: я не навчилася в достатній мірі любити себе. Кожного разу, коли мама, невідомо з якою виховною метою, відмовлялася брати мене на руки, чи просто поговорити зі мною, я відчувала себе… якоюсь не такою. Недостатньо гарною, розумною, вихованою, не гідною її уваги, одним словом. Виходить, я випрошувала мамину любов? Але хіба ж вона не повинна бути безумовною?

Отже, так ми собі жили. Тато все більше поринав сам у себе відгороджуючись від зовнішнього світу горілкою, мама дивилась на нього, (заодно й на мене, я ж була татова донька) з висоти своєї правильності і принциповості і в її очах читалося ледь вловиме презирство. Мовляв, що я роблю тут, з цим… ні риба, ні м'ясо.

Можливо, мама б покинула батька, але тут вона завагітніла вдруге. Мені тоді було чотири роки.

Одного разу я, випадково, підслухала їх з батьком розмову.

— Я хочу позбутися дитини, — різко промовила мама, — ти весь час п'яний. Якою дитина народиться? Розумово відсталою калікою? Ще одного причепня мені на шию повісити хочеш?

Батько мовчав, понуривши голову.

— Чого мовчиш? — не вгавала мама, — закриєшся в собі, мов отой равлик у мушлі і діла тобі ні до чого немає. Хоч би поцікавився, як мені живеться…

— Дивись, який захід сонця гарний, — батько кивнув головою в бік вікна, за яким простягалося поле, бо хата наша стояла на краю села.

— Що? — аж звилась мама, — яке ще сонце? Ти взагалі чуєш, про що я?

— Роби, як знаєш, — здався батько. Останнім часом він все більше здавав перед нею позиції.

Але тут до кімнати забігла я. Не знаю, де й взялась сміливість стати перед очі розгніваної матері. Та мені так було жаль тієї дитини, якої я ні разу не бачила, але якої вже хотіли позбутися.

— Не викидай дитинки! — вчепившись мамі в ногу благала я крізь сльози, — я буду за нею дивитися. Годуватиму і в шкоду не пускатиму. Ну будь ласка!

— Та відчепись ти, — шикнула мати, — і так тошно…

…Моя сестра все таки з'явилась на світ. Не знаю, дякуючи мені чи іншим обставинам. Я, сама ще мала, стала їй нянькою і, фактично, мамою. Сестра Світлана — це людина, яку після своїх дітей я люблю найбільше в світі, а може й так само.

Після того, як Світланці виконався рік, ми стали жити в одній кімнаті і спати в одному ліжку. Інколи, забуваючи, вона називала мене «мамою» і тоді мама Марія дуже сердилась.

— Діти…,- казала вона, — хіба діждешся від них вдячності? Не встигло вилупитись, а вже матір забуває.

Правду кажучи, до того часу матері стало зовсім тяжко. Через пияцтво татка вигнали з роботи, нову він ніяк не міг знайти, його по всіх кутках обзивали неробом і тунеядцем, і мама тягла все на своїх плечах. Та батьку вже було все рівно. Він був нещасним. Це кидалося в очі з першого погляду, навіть запах від нього поширювався якийсь… нещасний.

Та ми з сестрою все одно любили і жаліли татка, бо він був добрим.

— За що ви його любите? — бувало, питала мене мама і в її голосі звучало неприховане здивування, — хто на вас працює, годує, пере ваше шмаття, прибирає, заплітає оті патли? — (у нас із сестрою було розкішне довге волосся, з яким насправді було багато мороки), — не розумію…

Я й сама того не дуже розуміла, але при татку розквітала, а коли бачила маму, то перше, що мені хотілося — зіщулитися і стати меншою. Хоча, бачить Бог, вона ні разу нас з сестрою не вдарила.

… А потім тата не стало. На той час мені виконалося десять років, а сестрі шість. Однієї ночі я прокинулася від того, що почула в хаті якісь чужі голоси. Вони перемовлялися майже пошепки, але в хаті, мов та хмара, повисла тривога. Вона заглядала з кожного темного куточка і мені було страшно. Раптом я почула, як скрикнула мама, потім щось тяжке зі стукотом впало на підлогу. Якимось сьомим чуттям я зрозуміла, що то мама втратила свідомість. І що татка більше нема.

В тут ж секунду я відчула біля себе чиюсь присутність і тихий голос прошепотів:

— Юля, донечка, прощай і вибач…

Я злякалась ще більше, хоча в тому голосі не було нічого загрозливого і належав він татку. Хотіла побігти до мами, ткнутися їй в коліна, заховатися від усіх страхів світу…

Але подумала, що навряд чи вона буде задоволеною, коли дитя, все в соплях і сльозах вискочить серед чужі люди, навіть в такій, критичній ситуації. Вона була дуже стриманою людиною. Та і сестру я залишити не могла. Раптом вона прокинеться серед ночі, а поряд нікого нема. Світланка була ніжною, ранимою і дуже лагідною дівчинкою, а я вважалася грубіянкою. Мабуть, так і було.

Тож я залишилася в спальні й всю ніч, завмираючи від жаху, слухала тривожне перешіптування голосів, стриманий плач, чиїсь зойки, і короткі, різкі накази, які віддавав дядько Сергій, татів брат. Ніхто до нас з Світланкою у спальню так і не зайшов, мабуть, вважалося, що ми міцно спимо. Сестра і справді спала, а от я за ту ніч подорослішала років на десять і заснути так і не змогла. Мені дуже хотілося в туалет, живіт аж розривало від болю. Та я не наважувалася навіть виткнути голову з-під ковдри. Там, в теплій темряві, було не так страшно, як назовні.

Наступного ранку мама, дуже красива і строга у своєму темному вбранні і темній хустці на світлому, майже льняному волоссі, зайшла в нашу кімнату і сказала, без просто, без всяких вступів:

— Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він…

Я не дослухала її, прожогом кинувшись до вбиральні, бо терпіти вже було несила. Краєм ока я помітила, що в хаті було повно людей, своїх і чужих. Це ще більше ствердило мене в думці, що таки сталася біда. А мені так хотілося надіятися, що то все тільки здалося й було плодом моєї багатої уяви.

Коли я повернулася з туалету мати боляче ляснула мене долонею по щоці. Це був перший раз коли вона підняла на мене руку. Світланка, котра вийшла з кімнати із улюбленим м’якеньким покривальцем в руках, злякано ойкнула і випустила його додолу. Мені чомусь здалося, що м’яка тканина гупнула об підлогу, мов важка бетонна плита. Щока раптом запалахкотіла вогнем. Всі, хто знаходилися в хаті, застигли, з подивом і докором дивлячись на матір. Мені хотілося заплакати, губи тремтіли, очі застилало слізьми так, що нічого не бачила на два кроки перед собою. Та я стрималася, бо знала, що мамі мої сльози не сподобаються.

— Я знаю, що тато помер, — ледве чутно прошепотіла я, тремтячими губами.

— Звідки ти це можеш знати? — ще більше розсердилась мама, — все ти завжди знаєш, відмінниця! Що ти стоїш, мов істукан, зуби зціпила? Може хоч заплачеш за батьком?

— Може, — сказала я, ледве розціпивши рота. Але не проронила ні сльозинки. Я відплакала своє потім.

— Сестру підготуй до цієї новини, — наказала мама, вона не помітила, що Світланка тут- і відведи неї до дядька Сергія, там тітка Ірина, дружина його, за нею придивиться. А сама повертайся. Хтось же з дітей має біля батька бути.

Я повела Світланку до дядькової хати. По дорозі, як зуміла, пояснила їй чому тата з нами більше не буде. Та Світланці то було байдуже. Вона була ще зовсім маленькою і я заміняла їй весь світ.

— А ти ж будеш, Юліка (вона не вимовляла ще декількох звуків, тому називала мене саме так)? — ти ж будеш?

— Звичайно буду, сонечко. Зараз я тебе залишу ненадовго з тіткою Іриною, а трішки пізніше заберу. Я потрібна мамі. Зрозуміла?

— Зйозуміла, ага! — весело прощебетала Світланка, вона любила бавитися зі своїми двоюрідними братиками, синами дядька Сергія і тітки Ірини, — якщо ти кажеш, що татку на небі добре, то хай там живе, бо з мамою йому було погано.

«Господи, — подумала я, — коли вже чотирирічне дитя це розуміє, що казати про інших».

Я довго не могла набратися рішучості, щоб зайти в кімнату, де стояла труна з татом. Просто боялася. Невже так важко зрозуміти, чому десятирічна дитина боїться покійника, навіть якщо це твій власний батько? Мій розум стикнувся з чимось, поки що неприйнятним і неосяжним для мене у всій своїй простоті і безмежності. Адже смерть — це те єдине, що трапляється з людиною назавжди. Все інше, в тій чи іншій мірі, піддається виправленню.

— Чого ти тут стоїш? — спитала мама, — іди до батька. Він любив тебе найбільше і йому хотілося б, аби ти була поряд.

Я знала, що мама права, але не могла себе примусити зрушити з місця. Ноги зробилися, мов ватяні, груди стисло. Я боялася побачити те… того чоловіка, що лежав в оббитій червоною тканиною труні, куточок якої було мені видно.

— Мамо, — я благально подивилася матері в очі,- зайди зі мною, будь ласка. Я знаю, що потрібно до тата, але… боюся, — нарешті зізналась я.

— Боятися потрібно не мертвих, а живих, — спокійно сказала вона, — іди сама, мені ніколи, дуже багато питань потрібно вирішити. І не реви! Ти ж не нюня! Сльозами тут вже не поможеш!

Нарешті я наважилась зайти до кімнати де лежав тато. Запах — ось перше, що мене огорнуло з усіх боків. Важкий, незвичний, задушливий. Це пахли сухі васильки, яким було обкладено татову труну. З тих пір я не люблю їх запах, він асоціюється у мене зі смертю. Так і є: базилік — квітка мертвих.

Але тато був зовсім не страшний. Не такий страшний, як запах навколо. Він лежав тихий і спокійний із майже щасливою посмішкою на вустах. Така посмішка останнім часом у нього з’являлася рідко, тільки коли він занурювався у свій книжковий світ. Мабуть ТАМ, йому дійсно було краще, аніж з нами…

Я дивилась на татове умиротворене обличчя і все чекала, що він ось-ось відкриє очі — таким він виглядав живим і справжнім. Але цього, звичайно, не сталося. Тільки один раз мені здалося, ніби татко поворухнув віями, але то впала тінь від вікна.

Я просиділа біля батька всю ніч. Бабця Палажка, яка читала над покійним псалтир, вже почала гнати мене:

— Йди, йди, нема чого дитині тут робити!

Але я відмовлялася, тому що раптом з усією ясністю усвідомила, що завтра, після того, як татка положать глибоку холодну яму, я його вже більше не побачу. Ніколи! Ніколи — це страшно, бо це — назавжди.

Ранок наступного дня видався дуже холодним: віхолило і мороз був таким колючим, що, здавалося, заходив аж у кістки.

Татка, одягненого у легкий темно-синій костюм, в якому він, мабуть й одружувався, винесли на вулицю. Червона труна на фоні свіжого, білого-білісінького снігу, виглядала, наче велетенська краплина крові, чи як вогонь, а може, вечірнє сонце, що вже збирається заходити.

Я дивилася на легко одягненого татка в червоній, аж палаючій труні, і мені не давала спокою думка: чому йому не холодно на такому морозі? А тоді я побачила, як сніжинки, падаючи на таткові руки, не тануть і дуже здивувалася. Спіймала сніжинку в свою малу долоню і вона тут же розтала, потікши пальцями льодяним струмочком. А на татка сніг падав і падав, і не танув, мама ледве встигала вимітати його щіткою з довгою ручкою. І тоді нарешті остаточно до мене дійшло — все, нема татка! Той, хто лежить в труні, вже не татко, а лише остов, ніби від згорілого корабля. А татка вже нема, він ДЕСЬ…

І тут я нарешті заплакала, хоча до цього часу сліз не було. Мама здивовано зиркнула у мій бік, але в очах її промайнуло схвалення. Мабуть, на її думку, я так і мала зробити: заридати саме зараз, саме в цьому місці. Але мені було все рівно, хто що думає. Навіть мама. Я по краплині усвідомлювала біль втрати…

А мама трималась молодцем. Строга, з блідим обличчям, на якому, мов сапфіри, сяяли великі блакитні очі, висока і струнка. Вона навіть в траурі була красунею. Я помітила, що майже всі чоловіки, котрі були присутні на похороні, якось дивно на неї позирають. Тоді я ще не могла уловити суті тих поглядів, тепер, звісно розумію, що всі вони неї хотіли. Була в мамі якась незвична привабливість, що притягувала, але разом з тим відштовхувала, ніби на лобі в неї висіла табличка з написом: «Небезпечно».

… Поховали тата. В нашому домі й так було не дуже весело, а стало зовсім смутно. Але то сумувала я. Мама ж навпаки, ніби аж розцвіла. Вона ще довго носила траурну одіж, але посміхатися стала частіше, навіть жартувати. Невже їй не жаль татка, думала я, він помер таким молодим! Всього 33 роки!

Пізніше, я зрозуміла: мамі, звичайно, було жаль тата, але разом з тим, вона ніби зняла з себе тягар. Камінь, який не давав їй дихати на повні груди. Адже жити з нелюбом, це як лягти самій живцем в могилу і засипатись землею. Через багато-багато років я сама це пережила.

Та веселою мама ходила не довго через один дивний випадок. Навіть, не знаю як його пояснити. Одного разу мені наснився татко. Він був злий. Таким за життя я його ніколи не бачила. Татко сидів на кухні, на своєму улюбленому стільці з високою спинкою, і зі злістю дивився в бік кімнати, яка колись була їхньою з матір’ю спальнею.

— Де мама? — запитав він якимось різким, незнайомим голосом.

— Тату! Це ти? — запитала я, — це справді ти?

— Я, — підтвердив він.

— А як же ти… — я хотіла запитати, як же він прийшов, адже ж він мертвий, та раптом подумала, що цим запитанням ображу татка.

— Снюсь, — коротко відповів він, ніби вгадавши, про що я думаю.

— Так, звичайно, — відповіла я, хоча нічого звичайного в цьому не бачила. Сон цей був дивним, реальнішим за реальність.

— Де мама? — знову запитав татко й голосі його відчутно прозвучав метал.

Я мовчала. Татко хотів підсунутися до мене ближче й стілець, ніби скорившись його волі, почав сам рухатися в мій бік.

Я злякалась, виставила, захищаючись, вперед руки.

— Тобі не потрібно мене боятися, доню, — сказав татко і голос в нього став звичайний, татів, — я ніколи не вдію тобі лихого, бо люблю тебе, більше життя, якого вже в мене немає, — гірко посміхнувся він, — а от мама…

— Що — мама? — знову перелякалася я.

— Вона мене зовсім забула, викинула з пам'яті, ніби мене ніколи й не було. Наче я не жив. В церкву ніколи не сходить свічку хоча б поставити. Тяжко менііііі! — раптом завив він, мов поранений вовк.

Я злякалась, намагалась прокинутися, але то був не такий сон, що його можна обірвати самотужки.

— Що ти хочеш від мами? — тремтячим голосом запитала я.

– Її, — сказав татко, — з собою.

— А ми? Я та Світланка?

Тато глянув на мене так, ніби вперше побачив.

— Чужі діти нікому не потрібні,- сказала я фразу, яку від когось почула на похоронах.

— Мудра дитина, — сказав тато, гірко посміхнувся і… я прокинулась.

З тих пір я боялася ночі і снів. Чому? Адже тато сказав, що любить мене найбільше в світі. Не знаю, та прихід ночі почав викликати у мене приступи паніки. Спочатку я намагалася взяти себе в руки й не піддаватися. Та чи багато ви знаєте десятирічних дітей, котрі б вміли боротися з тим, чого не можна пояснити?

Врешті решт, після третього тижня, який провела майже без сну, завмираючи від кожного шурхоту і боячись побачити батька, якщо ледь прикрию очі, я здалась. Почала просити маму, щоб вона забрала нас із Світланкою спати до себе в ліжко.

— Більше нічого придумати не могла? — спитала вона, здивовано вигнувши темні, досконалої форми брови, — вже здорові кобилиці, можете самі спати.

— Мамо, — заплакала я, — тато… він, буває, приходить… і… і…, мені страшно!!!

— Нікуди твій батько приходити вже не може, — відрізала мама, — що за нісенітниці? Лежить собі, бороду задерши.

— Але він сниться… — прошепотіла я, — приходить з тінями…

— Куди ніч — туди й сон, скажи так і все буде добре.

— Мамо, ну будь ласка! — я благально схрестила руки на грудях, — будь ласка… — більше не знала, що сказати. Мені взагалі завжди було важко говорити з мамою, я весь час чекала від неї невдоволення, окрику і просто тупіла на очах, не знаючи, як підтримати розмову.

— Ні, кажу! У мене в ліжку й так місця мало, не висплюсь ні я, ні ви. Мені, між іншим, на роботу потрібно, і по господарству справ море. Коли відпочивати, як не в ночі?

Звичайно, мама була права. Вона працювала, мов каторжна: робота, городи, ми. Я, чим могла, їй допомагала, але в мене ще не завжди все виходило добре, тож іноді за поміч влітало.

Отже, ми з Світланкою залишилися спати в своїй кімнатці. Сестра спокійно засинала, притулившись до мого боку. А я не могла спати. Та все ж одного разу мене зморило. До мене знову прийшов татко. Він ніжно подивився мені у вічі довгим поглядом і сказав:

— Не бійся, дитино, більше не потривожу.

З того часу батько мені більше не снився. Ніколи.

Та він став приходити до мами. Я дуже швидко це зрозуміло з того, яким зацькованим поглядом вона стала на мене дивитися. Мама перестала вимикати світло на ніч у своїй кімнаті й на її тумбочці з’явилися пігулки «Еленіуму». Це було снодійне, я розпитала в нашої аптекарки, бо дуже переживала, що мама серйозно захворіла.

Та хіба електрика чи якісь там пігулки могли стати перепоною для духа, котрий не зміг знайти собі спокою у потайбіччі? Татко не міг заспокоїтися. Щось тримало його ще на цій землі, хоча вже минуло півроку з дня його смерті.

Я знала що його не відпускає: він не міг вибачити мамі свою зіпсовану молоду долю. Вона якимось чином випила з нього всі соки, життя й енергію. Висмоктала з нього чоловіче єство і розтоптала його. Не було в тому маминої вини. Точніше була, але непряма. Просто на одній життєвій прямій стикнулися двоє зовсім непідходящих людей. Для чого? Хто зна… Шляхи Господні несповідимі.

Отже, тато почав приходити до мами. Не знаю, що він їй говорив, але вона марніла з кожним днем, хоча й намагалася не подавати виду.

Та все ж все, настав день і мама здалась.

— Ходіть до мене спати сьогодні,- якось, ховаючи очі, сказала вона, — холодно вночі, зігрітися ніяк не можу.

— Звичайно, мамо, — з готовністю підтримала її я.

Мама не мерзла, бо на вулиці стояло літо. Якщо й мерзла, то зовнішня температура повітря тут була ні до чого. Я це знала. І мама знала, що я це знаю, тому злилась ще більше.

Ми перебралися жити в мамину кімнату. Як добре було лежати біля неї! Торкатися гладкої шкіри, вдихати теплий, рідний запах. Іноді вона нас з сестрою навіть обнімала і це була вершина щастя. Я дуже любила маму! Жаль, вона надавала дуже мало шансів показати цю любов у повній мірі.

Після того, як ми почали спати разом, мама ніби трохи заспокоїлась, стала веселішою. Татко тримав слово і не лякав мене. Раз я була поруч з мамою, то він не тривожив і її.

Але одного разу мені знову наснився страшний сон, дуже схожий на реальність. Я ніби десь з гори спостерігала за собою і всім, що відбувалося. Бачила, як мама задумливо дивилась у вікно, а інша я читає Світланці казку.

— Ти не могла б читати трохи тихіше? — роздратовано спитала мама, голос її звучав, мов через товщу води, та я все одно все розуміла.

Останнім часом вона, і так будучи досить замкненою людиною, ще більше занурювалась сама в себе. Зовсім, як тато, але в той же час, по іншому. Тата не дратували люди, він просто жив у своєму світі, намагаючись якомога менше дотикатися із зовнішнім. Маму ж дратувало все і всі, хто намагався хоч якось до неї наблизитися або мав необережність порушити її самотність.

— Добре, мамо, читатиму тихіше.

Світланка здивовано подивилась на нас. Зазвичай в нашому домі не було сварок, хіба вічна напружена тиша, котра переривалась короткими діалогами. Сестра ніколи не йшла ні з якими проханнями до матері, вона бігла до мене. Чи пальчик забила, чи казочку почитати, чи образив хто — на все була Юліка.

Я, нахилившись майже до самого вуха сестри, продовжила читати їй історію Попелюшки.

— Юліка, — раптом прошепотіла мені мала, — знаєш, ти тез наце Попелюска, така ж гарна й добла. І тебе тез колись знайде пинт і ти станеш пинтесою.

— Ага! — раптом пирхнула мама, яка все таки почула нашу розмову, — город, діти, хазяйство — ото і всі ваші принци. Я теж про принца мріяла, і що маю?

Світланка злякано зіщулилась і, дивлячись на її тремтячі губенята, я зрозуміла, що вона збирається заплакати. Це помітила й мама.

— Тільки без сліз і сопель! — невдоволено вигнула вона свої темні, досконалої форми брови, — не люблю цього.

— Тихо, Світланко, тихо, — шикнула я на малу, — звичайно, будуть у нас принци, і в тебе, і в мене.

Мама лише презирливо пирхнула.

Раптом, в кімнаті чомусь різко похолодало. Холод йшов з вікна, в якому була відчинена кватирка. Мама встала, аби її зачинити, але в кімнаті чомусь тепліше не стало.

— Дивно, — сказала вона, — такі перепади температур. То спека неймовірна, то холод майже собачий. Які ж судини це витримають?

У мами останнім часом дуже часто боліла голова. Я закутала Світланку ще в одну ковдру і продовжувала читати. Аж раптом в двері хтось подзвонив.

— Хто це? — перелякалась я, — ніч надворі.

— Дядько Сергій, — сказала мама.

— Що йому потрібно серед ночі? — здивувалась я і раптом подумала, що не потрібно дивуватися, це ж сон (чи не сон?), а у сні все можливо.

— Не знаю, — і собі здивувалась мама, — я бачила його вдень, казав, що зайде провідати.

— Проти глупої ночі?

— Треба відкрити, — мама чомусь зблідла, — негоже людину на порозі тримати.

Дзвінок все надривався. Мама знялась з місця, попрямувала до дверей.

Мені раптом зробилося недобре. З’явилося почуття чогось страшного й невідворотного. Якимось дивним чином я зрозуміла, чи точніше відчула, що матері не можна відкривати двері. За ними не дядько Сергій, за ними — татко, чи той, хто ним називається, і прийшов він за мамою.

— Мамо, не відкривай двері! — закричала я, та, котра дивилася на цей сон згори, але мама мене не почула.

— Там не дядько Сергій, — хотіла закричати інша я, але вийшов шепіт, та мама, як не дивно, почула.

Дзвінок на хвильку замовк, потім пролунав знову — протяжно, зле, істерично.

— Хто ж там? По-твоєму, до мене чужі дядьки ходять? — мама примружила яскраві блакитні очі.

Дзвінок заверещав ще гучніше.

— Тато… — прошепотіла я.

— Хто? — мама зблідла, мов стіна, — що ти верзеш? Який ще батько?

Дзвінок раптом замовк. з-за дверей почувся дивний шурхіт, ніби гілки дерев терлись одна об одну, хоча вітру не було. От тільки холод… Такий, що проникав у самі кістки.

— Відчини, Маріє, — почулося з-за дверей, голос хрипкий, металевий.

Мама зупинилася, нервово стисла долоні в кулаки.

— То ти, Сергію?

За дверима тяжке довге мовчання.

— То ти, Сергію? — перепитала мама.

— Я! — відповів Той.

Мама переможно подивилася на мене, її руки вже потяглися до дверного ключа.

— Ні! — я закричала інша я, але мама не зважала.

Ще одна я кинулася до дверей, та мама відштовхнула мене.

Обидві «я» знали точно, якщо мама відчинить їх, станеться щось страшне. Й материного гніву я, тобто ми, боялася. Але… Нехай краще вона буде на мене зла, скільки днів стане, аніж я дозволю отому незвіданому страшному, її забрати.

— Ні! — сказала та я, що була біля дверей, інша «я» спостерігала на це з-під стелі. Та обидві ми відчували страшенний холод, що розповзався по кімнаті.

— Як ти смієш мені вказувати, що робити? — прошипіла мама, — хто ти така взагалі? Це я тебе родила, значить ти — моя власність. Власність не може командувати господарем, зрозуміла? Відійди!

— Я — не власність! — закричала я у відповідь, — а людина, і маю право на свою думку! Я знаю, що не можна тобі відкривати дверей, й не дозволю цього зробити! Навіть якщо ти мене зараз вб’єш!

Мама дійсно підняла руку з наміром мене вдарити. Я дивилась, не зморгнувши, прямо у її холодні блакитні очі і бачила, як в них, наче море, розливається неймовірне здивування — ніхто в нашому домі не смів перечити матері. А окрім здивування в її очах я роздивилася…повагу. Мама зустріла характер, не слабший за власний. Та моя сила була іншого складу — я РОЗУМІЛА й ВІДЧУВАЛА, не дивлячись на малий вік, те, що було таємницею для мами — суть людей, речей та явищ. Звідки прийшло це вміння — не знаю. Іноді мені здавалося, що насправді я набагато старша за власну матір, котра багато в чому так і залишилася дитиною — наймолодшою в сім’ї. Можливо, підсвідомо вона це відчувала, тому й часто сердилась на мене.

Мама опустила руку, відійшла від дверей.

— Раз так, — втомлено сказала вона, — то відчиняй сама.

— Добре, — згодилась я, — але спочатку переговорю з батьком. Тату, я знаю що це ти, — зашепотіла я, закривши очі, друга «я» схвально кивала головою, — ти обіцяв нас більше не тривожити. Знаю, тобі тяжко й ти ображений. Але ми тут, на землі, а тобі потрібно шукати дім на небі. Серед людей тобі вже нема місця, тату, вибач.

За дверима почулося тяжке зітхання, аж мама здригнулася, а Світланка, аби не заплакати, прикусила кулачок.

— Тату, йди, будь ласка. Обіцяю, що пам’ятатиму тебе завжди. Прощай, тату!

Знову зітхання. Холод за дверима став ще сильніший, та вже через хвильку потеплішало. Я зрозуміла: батько пішов і більше ніколи не повернеться.

Втомлена, ніби мене викрутили, мов ганчірку, я сіла на ліжко.

— Ну, й що ти там шепотіла? — саркастично промовила мама, — бабця-шептуха.

— Просила татка, щоб не турбував нас більше.

– І що — не буде?

— Не буде, — впевнено відповіла я. Інша «я» у знак згоди захитала головою.

— Маячня якась, — знизала плечима мама, — проти всіх законів фізики. Дурня!

… І тут прокинулась. Виснажена, ніби після тяжкої хвороби, так і не зрозумівши толком, сон то був, чи ні.

— Мамо, — запитала у матері, що саме поралася на кухні,- до нас вночі ніхто не приходив?

— Чого б то? — здивувалася вона, — спали всі, як немовлята.

Та коли ми вийшли на вулиці, на вхідних дверях, прямо на ручці, побачили шматок червоної тканини. Того ж кольору, яким була оббита таткова труна.

Бліда й перелякана, мама довго дивилась на ту ганчірочку, не наважуючись взяти її до рук. Я сама зняла її і спалила у бузку — як останнє нагадування про батька.

Мама три дні зі мною не розмовляла, а коли врешті спромоглась на слово, то сказала лиш одне:

— Не може бути! Цього всього не може бути! Ти — відьма!

Нехай так, подумала я, головне, що ми всі разом. Та мама з тих пір від мене ще більш віддалилася й почала дивитися навіть з побоюванням.

… Мама не дуже довго пробула вдовою, для цього вона була занадто гарною. Спочатку до неї почав походжати дядько Сергій, татків брат. Тобто, він весь час до нас ходив після таткової смерті, в основному на його плечі лягли всі організаційні і фінансові питання, пов’язані з похоронами. Він і після них багато нам допомагав. Та останнім часом дядько Сергій почав затримуватися у нас допізна. Вони з мамою подовгу сиділи на кухні. Вона мовчки підливала йому чай у велику керамічну кружку, він так само мовчки його пив. Та його красномовний погляд казав сам за себе. Він дивився на маму, як на витвір мистецтва і в його погляді змішувалися бажання, туга, пристрасть і обожнювання. Мама лиш холодно позирала на дядька Сергія з під довгих густих вій. Майже щоразу їхнє мовчазне чаювання закінчувалося тим, що мама казала:

— Чай пив? Вдовицю бачив? Тули додому, жінка й діти ждуть.

І дядько, мов той побитий пес, втягнувши голову в плечі, мовчки йшов до виходу.

Я любила дядька Сергія. Він, на відміну від мами, та й від тата, вмів уважно слухати нас, дітей, а Світланку іноді катав на плечах по хаті. Як і тато, він був добрим і людяним. Та уявити дядька Сергія на татковому місці не могла. А як же тітка Ірина і їх діти?

Одного разу тітка Ірина прийшла до нас сама. Вона майже ніколи нас не відвідувала — вони чомусь не мирили з матір’ю, тому я дуже здивувалася її приходу. Не хотіла підслуховувати, але так вийшло, що почула всю їхню розмову, причаївшись за шафою, що стояла в коридорчику, який з’єднував кухню з вітальнею.

Вона, як і дядько Сергій, мовчки сіла за кухонним столом, поклавши на нього чималі, майже чоловічі долоні. Тітка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, з широкими плечима і якоюсь майже чоловічою фігурою Після народження дітей, як це часто трапляється з жінками, перестала про себе дбати. Господарство, городи — не до зовнішності. Але ж у мами теж діти, городи, господарство? Але то мама! Вона, наче та казкова героїня, мов Снігова Королева — завжди прекрасна, витончена. Але така ж холодна й стримана.

Ставши дорослою і зіткнувшись зі світом чоловіків, я почала задумуватися над тим, що в моїй вічно холодній і скутій мамі було таким привабливим, адже вони роями вились навколо неї. Потім зрозуміла: попри зовнішню холодність вирував в мамі вогонь. Це іноді проявлялося в гарячкових рухах, тріпотінні тонко вирізьблених ніздрів, нетерплячому помаху вій, хворобливому рум’янцю, який, бувало, ні з того ні з сього, з’являвся на її завше блідих щоках. Що то був за вогонь, неважко здогадатися: як і кожній жінці, мама хотілося любові, ласки, кохан