Сергій Мисько

Двороге ковадло

Роман

Невизнаний геній зневірився опісля невдалих спроб використання свого винаходу — камери квантового відлуння для подорожей в інші виміри. Але випадкова зустріч несподівано й кардинально змінює життя героя, а експеримент завершується вдало. Може, загадкове знайомство невипадкове, а майбутнє винаходу примарне?

Розділ 1. Дурощі

Все почалося зі звичайних дурощів.

Віднедавна, щоранку, о пів на шосту, Валерій Васильович Самодостатній виходив абсолютно голим на дах будинку за номером двадцять п’ять, що по вулиці Хрещатик, в якому й проживав, аби отримати заряд бадьорості перед трудовим буднем.

Не став винятком і його черговий день народження. Своє тридцятиліття він зустрів фізичними вправами, ускладненими особливим видом дихальної гімнастики, на висоті, як він полюбляв жартувати: фантомного, п’ятнадцятого поверху. Дійсно, такий моціон, якого він дотримувався останні півроку, додавав енергії та зміцнював дух для продуктивної життєдіяльності.

Попри небезпеку, звідси відкривалися мальовничі краєвиди. Пряма лінія вулиці Богдана Хмельницького щоранку ніби вказувала Самодостатньому напрямок привального руху до своєї мети. Там, у вранішньому тумані, має бути, і є (він точно знає), поки що невідома, навіть йому самому формула змісту нового життя. Він був переконаний на всі сто відсотків. Особливо опісля виконання комплексу вправ.

Свого часу, зведенню п’ятнадцятого поверху, завадили комунікації метрополітену. Вентиляційна шахта виходила на поверхню якраз на місці зведення споруди. Тому архітекторам довелося вносити відповідні корективи до плану будівництва аби зберегти ефективність вентиляційної шахти. Якраз на висоті п’ятнадцятого доцільність комунікації зникала, тому згаданий поверх було лишень означено баштою з піком.

* * *

Зазвичай, під кінець руханки, випроставши руки назустріч сонцю, Самодостатній голосно, тричі, вигукував перше, що спадало на думку.

Цього понеділкового ранку на свої уродини він не на жарт збадьорився. Тому з особливим натхненням загорланив своє прізвище, немов це був перший крик, щойно Валерко з’явився на білий світ. Так гучно, що навіть сам ледь не оглух.

— Самодостатній! Самодостатній! Самодостатній!

Зазвичай його вух торкалося вже знайоме відлуння. Сьогодні у відповідь — анічичирк. Справа в тому що підсиленню ефекту відлуння сприяла вентиляційна шахта. Але цього ранку проводилися ремонтні роботи, про що свідчило оголошення при вході. Тому очікуваного результату не відбулося. Проте адепт специфічного оздоровчого комплексу не звернув належної уваги на попередження. Валерій Васильович набрав повні-повнісінькі легені повітря і відчайдушно повторив спробу.

— Самодостатній!!! Самодостатній!!! Самодостатній!!!

— Ій!!! Ой!!! Ай!!! Ей!!! Уй!!! — услід за вигуками, довкола рознеслося досить дивне, неспецифічне повторювання останнього складу його прізвища. Зовсім інша інтонація і діапазон. Йому здалося, що йому вторить багатотисячний хор.

Ошелешив себе думкою: «Ого-го! Пролонгований ефект внутрішнього відлуння. Квантове відлуння прямої дії! Прямої… В чистому вигляді. Якщо я не помиляюся… Щойно я розмножив свій голос. І себе… Скоріше себе, а потім вже все інше. Я щойно волав багатотисячним хором собі подібних. Мої копії… Всі одночасно… Але яким чином? Можливо я на деякий час став аж занадто енергоємним. І надлишок енергії спровокував супер можливості?»

Він роззирнувся довкола аби впевнитися чи немає ще когось поряд. Нікого. Пошепки промовив своє прізвище.

— Самодостатній…

Звуки, ледь чутні навіть йому самому, переросли у гучне, але вже зовсім інше перефразування.

— Юй!!! Їй!!! Єй!!!

Ця обставина досить суттєво вплинула на Васильовича. Перебуваючи в стані легкої контузії, він почав сприймати на слух аж занадто дивне відлуння свого голосу. Ніби це воно спровокувало парадоксальними вібраціями відкрити портал у інший вимір без попереднього підбору варіантів ключів…

Паралельно зі звуками останніх складів його прізвища, Самодостатній почув дуже ніжні й улесливі слова, народжені жіночим ротиком:

— Вітаю1 Вітаю з днем ангела. Уродини урочиста подія. Стій де стоїш, Самодостатній, нарешті ти до мене докричався. Милий мій дурнику, дякую, що знову вдихнув мене у реальний світ блаженства без вічності… Знаю, ти теж народився вранці. Вітаю тебе. До цих пір я лишень міф, плід твоєї уяви, яскрава метафора… Чарівна принцеса. Володарка усіх відлунь. Тепер можу не тільки кокетувати з тобою на вушко, а й впливати на реальність. Тобі від мене подаруночок. Вже скоро здійсниться твоя мрія! Вже скоро. Скоро…

Дійсно, опісля такого стрімкого розвитку подій, не кожен здатен тримати себе в руках. Навіть сповнений скепсисом суворої столичної реальності Самодостатній, ще деякий час стояв на даху з розпростертими руками. Кілька разів поспіль він спробував повторити дійство, але марно. На заклик у відповідь — знову анічичирк. Таємничі перемовини припинилися. Трохи оговтавшись, глибоко вдихнув і повільно видихнув. Тільки тепер Васильович повернувся в нормальний стан.

Він зовсім не чув голосу вранішнього міста, що прокидалося і оживало, заповнюючи простір голосом буденності. Його єство заповнило дивне, неосяжне твориво чогось масштабного і поки що не досить зрозумілого. Це були лишень обриси. Він чітко усвідомив нагальну потребу втілити цю химерну структуру у практичні форми. В голові відбувся незвичайний вибух. Валерій Васильович відчув, як його мозок збирається змінити свій попередній рецепт. Йде тотальна підготовка до виверження енергії більшої половини нейронів… Закипіла нова, могутня енергія, яка вимагала випустити її у реальний світ фантастичним творивом. Свідомість Самодостатнього вже продукувала формули і варіанти модернізації дивного винаходу.

Наразі, попри шквал думок, він тільки й зміг, що прошепотіти безглуздий набір слів:

— Радше… Вочевидь… Ймовірно. Але ж… Позаяк… Містика та й годі. Але чому: «Ой» і все інше?

Величне світило вже визирало з-за обрію, примусивши все існуюче відкинути довжелезні, химерні тіні.

Наспіх поснідавши, Валерій Васильович в доброму гуморі, стрімголов помчав на роботу. Віднедавна він змінив кар’єрні пріоритети. Замість наукової праці, якою донині наполегливо займався впродовж восьми років, обрав іншу стезю. Він для загалу став засновником мережі аптек. Що звісно приносило більш змістовний прибуток, а ніж праця в царині експериментальної науки. До речі він не полишав надію продовжити свої наукові дослідження в царині біофізики. Він кинув писати докторську дисертацію. Причина банальна до абсурду. Як завше не вистачало фінансової підтримки. А без відповідної бази подальший розвиток не мав логічного завершення. Животіти і ходити з простягнутою рукою він не бажав. Мав на меті накопичити потрібний ресурс та з новими силами взятися за дослідження.

Розділ 2. Казка

Валерко дуже пізно вимовив своє перше слово. Не в свій час. Часткова глухота і німота проявилася в повній мірі, як наслідок родової травми. Всі намагання його мами й тата зарадити проблемі результатів не давали. Найкращі спеціалісти в цій галузі, видавали лишень невтішні прогнози. Хоча й пропонували варіанти адаптації малого у соціумі з цими вадами. Батьки вірили в зцілення і сподіватися, докладаючи зусиль.

Звичайно, що серед рідних людей він почувався впевненіше. А в тім, для повноцінного процесу адаптації Валерику періодично довелося відвідувати спеціальні заклади для виховання дітей з подібними вадами.

Всі навколишні гамми кольорів і німих звуків мали для малого особливе наповнення. Кожен звук він намагався відчувати всім тілом. Приглушене відлуння зовнішньої реальності насиченої мелодією змін не давало повноту відчуттів всіх барв життя. Попри це хлопчик зростав гарним і веселим.

Згідно методичних рекомендацій Валерко мав візуалізувати несказані слова за допомогою мистецтва. Малий тепер озброївся олівцями і чистими аркушами паперу. На яких він і зображав свої емоції та думки. Опісля завершення творчих експериментів, хлопчик з маминою допомогою намагався переповідати сюжети малюнків. Спочатку це були емоційні жести і поодинокі звуки… З часом йому вдавалося промовляти деякі слова. Це були малозрозумілі буквосполучення. Неймовірно, але цей метод, день за днем приносив бажані результати. Відновлювався навіть слух. Неймовірні барви емоцій наповнювали хлопчика. Згодом Валерко вже міг чітко повторювати почуті звуки.

А одного літнього вечора сталося справжнє диво. Мама почула перше слово із вуст сина, опісля прочитання їхньої казки про чарівну принцесу Віру зі справжнісінької, нещодавно надрукованої дитячим видавництвом книги.

Вони вдвох складали цю казку. Малий малював, а мама перекладала малюнки на слова. Казка про принцесу. Гарну й веселу дівчинку Віру і відважного хлопчика воїна Валерка.

Звісно, Валерко зображав героїв в міру своїх можливостей. Але малюнки були щирими і справжніми. Він хоробрий воїн з мечем і в блискучих обладунках. Відчайдушно воює з жахливим чудовиськом, яке викрало чарівну принцесу Віру, яка вміла за допомогою відлуння перетворювати погані слова на хороші. Таким чином вона вчила злих людей бути добрими. Ще б трішки і в королівстві найближчим часом зовсім б не залишилося нечемних громадян. Але зле чудовисько стало на заваді. Викрало принцесу і спричинило серед народу лихослівні сварки. Відтоді королівство потерпало від зла. Довгою та запеклою була боротьба Валерка з чудовиськом. Але героїчний переможець нарешті звільнив принцесу Віру. Взявшись за руки, щасливі й радісні, вони повернулися додому. Незадовго у королівстві запанували мир та злагода. Тепер всі громадяни при нагоді з гордістю повторюють її ім’я: Віра!

Валерко з цією казкою брав участь у дитячому літературному конкурсі, організованому одним з телеканалів. Журі відібрало його твір для друку у збірці. Згодом і Валерик мав свій авторський екземпляр.

Всі попередні казки не мали такого впливу на малого. А оця, остання, написана удвох з матусею справила неймовірний ефект! Він підвівся з ліжка, випростав руки і кілька разів повторив за мамою:

— Ві-ра… Віра. Віра! Віра!!!!

Своє перше слово він промовив у віці шести років. Опісля кількахвилинної паузи він почав слово в слово переповідати казку про чарівну Віру. Від дуже сильних емоцій у мами на деякий час відібрало мову, немов вона передала свій дар говорити сину… Вона сиділа на краєчку ліжка, стискаючи рятівну книгу. По щокам котилися сльози і капали на картинку де її син тримає за руку чарівну принцесу Віру. Від цих сліз зображення ставало чіткішим. Вона ніби оживала. Здавалося ще трішки і казкова герої почнуть посміхатися і вітати читачів.

Розповівши казку до кінця Валерко знову ліг у ліжечко і заснув. На ранок його рідні почули радісне вітання свого синочка:

— Мамо, Татку. Доброго ранку.

Відтоді він вільно говорив, ніби робив це завжди, як і всі звичайні діти його віку.

* * *

Він перечитав багацько книжок: казки, фантастика, стародавні міфи. Деякі з них по кілька разів поспіль. Малий Валерко прагнув сам бути фантастичним героєм, подорожувати придуманими світами і завоювати серце чарівної красуні Віри зі своєї казки, в яку він був до нестями закоханий. Наївні мрії дитинства.

Йшов час… Він дорослішав і поволі втрачав надію на здійснення своїх дитячих мрій. Звичайне життя з його правдами та кривдами примушувало до інших прагнень. Дивовижні враження дитинства поступово нівелювалися реаліями буття, які й взяли верх. Малий фантазер перетворився на дорослого скептика. Він вступив до університету на фізико-математичний факультет тільки заради того аби знайти науковий підхід до казкових дивосвітів.

Він вірив, що рано чи пізно зробить перший свідомий крок у довгождану невідомість. Бо в цьому не досить досконалому світі неможливо знайти справжнє щастя і втіху від самого процесу життя в якому постійно треба щось доводити самому собі та іншим до знемоги душі й тіла.

Так тривало до цього дивного вранішнього відлуння яке прозвучало у день його народження. З того часу життя Самодостатнього зазнало кардинальних змін. У свої тридцять він нарешті отримав достойний подарунок долі…

Розділ 3. Дуля

Опісля випадкової зустрічі на даху будинку, Валерій Васильович Самодостатній кардинально змінив ставлення до життя. Здавалося б з якого дива такі зміни. Але на те була вагома причина. Всі оці вправи і дихальна гімнастика були лишень спробам подолати зневіру в себе. Надати шанс своєму «Его», травмованому через невдачі в наукових експериментах, відновити втрачений паритет. Відкрити нові горизонти і намагатися не зазирати до майбутнього крадучись манівцями. Тобто, сміливо крокуючи, обирати свій єдиний, торований здобутками шлях. Він став рішучішим. Навіть сам іноді дивувався суттєвим змінам. Це вже не був простодушний Валерко, засліплений мріями дитинства. Справжній чоловік!

Як наслідок, поява досі неприйнятних ритуалів, як то тицяти дулі замість привітання. Здавалося б якесь безглуздя. Декларувати серйозні наміри, які проявляються тицянням дуль. Але в цих жестах був прихований вербальний смисл. Накшталт6 пропоную вам свою кандидатуру на заміщення вакансії вашого найкращого друга, чоловіка, коханця, брата і так далі. Принаймі так розумів сам Валерій Васильович цей сакральний ритуал. А пояснювати на загал зміст своїх нових методів у спілкуванні він не бажав… Отакий прояв егоїзму. Хоча ця невинна витівка змушувала опонентів не тільки посміхнутися у відповідь… Деякі, особливо вразливі особистості з кола спілкування недооціненого генія, навіть мали сумніви на привід його психічного здоров’я. Можливо й не марно… Бо таке не приходить нізвідки і не й де, не залишивши кардинальних змін.

Тепер він ошелешував колег і навіть незнайомих несподіваним жестом. Замість подати руку чи сказати доброго ранку: тицяв дулю. Це викликало неоднозначну реакцію в удостоєних такого привітання осіб.

Деякі реагували відразу, тицяючи у відповідь свою дулю. Таким чином відбувався миттєвий обмін люб’язністю. Траплялося, що люди були настілки ошелешені, що деякий час знаходилися у стані невимовного протесту. Спантеличені й ображені, вони не могли пояснити такий перебіг подій. Бо ж лишень вчора цей молодий вчений ввічливо вітався і відповідав на вітання більш стриманим: навзаєм. Але така разюча зміна дійсно давалася в знаки.

Загалом зміна поведінки Самодостатнього викликана обурення і негативні емоції. Деякі були удостоєні честі прослухати пояснення до такого різновиду антисоціальної поведінки.

Валерій Васильович подавав концентровану інформацію. Про буцімто нагальну проблему, що докорінно змінила його життя.

Того знаменного ранку Валерій Васильович зайшов до свого кабінету, надміру сповнений натхнення. Але стався парадокс. Замість розпочати записувати свої міркування на привід нового приладу, взявся малювати… Він згадав свої перші малюнки. В залежності від настрою теми малюнків кардинально відрізнялися. Іноді це були навіть дулі. Дулі зазвичай означали відповідну реакцію на незадоволення чи образу.

Так, він був невдоволений, попри нову можливість продуктивно розпочати свої експерименти. Васильович оглянув свій кабінет. Погляд ковзнув по відображенню у люстрі. На нього дивися самовдоволений молодик у чорному костюмі двійці на голе тіло, але якийсь розгублений. Впевненості у правильності обраного шляху вже не було, як ще вчорашнього дня. Вся оця фармакологічна бізнес манія враз стала йому остогидлою. Він скрутив дулю і тицьнув своєму відображенню. Цієї витівки виявилося замало аби виказати своє ставлення до ситуації.

«Зараз я тебе намалюю!!!», — Він був ошелешений несподіваним проявом забутих творчих можливостей. Самодостатній зняв картину з стіни. «А чом би й ні?» Копія знаменитого шедевру Малевича. Сповнений шаленого натхнення, почав малювати на картині. «Чорний квадрат» послугувала тлом для нового творива.

Він навмання шкрябав по чорній фарбі канцелярською скріпкою. Вимальовувалися досить незвичні обриси. Він не знав яким буде кінцевий результат, що його найменш цікавило на даний момент. Він відчував запах фарби, що дрібними шматочками осипалася додолу.

Повісив новий шедевр на інше місце у своєму кабінеті. Якраз перед вхідними дверима аби кожен новий відвідувач мав змогу перш ніж розпочати розмову, насолодитися його творивом.

Але чому на ковадлі? Він пояснив дуже просто. В разі потреби я завжди матиму нагоду перекувати її на потрібний мені атрибут. А поки що це дуля. Маю намір згодом намалювати червоне серце.

Йому було до снаги творити щось на кшталт недолугого відображення навколишньої реальності. Дуля на ковадлі…

Відігравав вирішальну роль у його житті оцей процес створення. На чистому й чорному полотні поволі виникав сюжет. Він гарував не дарма. Творчість давала поштовх до чогось незвичайного…

Логотип нової реальності. Себто надійний захист! Апарат треба захистити від впливу навколишнього середовища. Абсолютно недосяжна для будь-яких видів впливу конструкція. Налаштування тільки на вібрації тіла. Всередині камери. Зовні захищена радіоактивним фоном відповідної частоти. Такий фон був тільки в одному місці… Вакуум у відсутності вібрацій. Тільки так поширюється пряме квантове відлуння.

 

Камери квантового відлуння непрямої дії

Молот бив по дворогому ковадлу, провокуючи до безкінечного відлуння лязкоту металу. Він перше створив таку іграшку для візуалізації свого задуму. Починати треба з найпростішого. Форма набуватиме якостей і змісту. Принцип дій повторювання і підсилення імпульсів, що призводить до зміни первинної будови матерії. Тобто провокує до нестабільного стану. Поліпшити структуру спланованого хаосу в потрібній конфігурації і є кінцевою метою Самодостатнього.

Цей варіант Валерій Васильович ще не достатньо випробував, бо мав впровадити деякі запобіжні заходи аби відвернути точку неповернення…

Нова розробка передбачала подорож у паралелі метафізичної оболонки і не обмежувалася летаргічними мандрами. Цілісна фізична присутність. Адекватність такого революційного винаходу ставив під сумнів сам Самодостатній. Валерій Васильович, ризикуючи відразу втратити все, три рази поспіль випробовував новий режим камери в тестовому режимі.

Очікуваного прямого контакту з сутностями інших світів не відбулося. Йому відкрився інший вимір, але з дуже низьким рівнем доступу до реальностей вищого рівня. Потрібен був код або ж контакт з представниками в цьому вимірі. А що ці представники присутні поряд, він не мав сумніву.

На початку процес гальмувала відсутність потрібного рівня апаратури, здатної фіксувати показників перебування в іншому вимірі реальності. Доказова матеріальна база до сих пір відсутня. Не на часі ще технічні розробки такого рівня. Не вистачає кількох ланок в розвитку аби зафіксувати на відповідному носії відображення паралельних світів, ну й відповідно налаштовувати відтворення без урахувань впливу змін опісля переміщень. А це зовсім вже фантастичні. Аби спростити свій пристрій до кишенькового варіанту і таким чином набути здатності не бути припнутим до своєї первинної реальності.

Сенсори мають бути автономними. Самодостатній приділяв увагу фіксації енергетичних наслідків переміщень. Аналіз має проходити всередині органічної системи — тобто в організмі людини. Завдяки особливому виду трансмітерів, клітини мозку продукуватимуть особливий вид зв’язків, які й забезпечуватимуть зберігання інформації і зчитування в разі потреби на особливому виді репродукторів.

Ці подорожі закінчилися практично нічим. Окрім якихось сумнівних контактів з химерними сутностями… Він покладав надію на камери прямого відлуння. Що деякою мірою справдило його сподівання.

Самодостатній виключав на початку своїх пошуків прямий контакт з мешканцями інших світів. Вищий рівень розвитку свідомості передбачає встановлювати чітку межу у спілкуванні. Обмеження цілком помірковане безпекою. Якщо й існують стаціонарні портали в нашій реальності, то вони мають код безпеки.

Ніхто там не чекає зухвальців типу Самодостатнього. Все чітко поділено. Ти лише можеш виконати, те, що тобі нашепчуть звідти. А якщо наміришся до прориву, то тільки дарма понабиваєш гулі на лобі.

Контакт з прибульцями відбувається на прийнятному комунікативному місцевому рівні. А він зі своїм, на його думку ще досить примітивним пристроєм давно запеленгований, ще від першого пробного запуску експериментального зразку камери квантового відлуння.

Профанація

Короткочасна медикаментозна каталепсія з пролонгацією у летаргічну кому в умовах камери репродукції квантового відлуння. Цей пристрій у вигляді кулі вписаної в куб з незалежною підставкою для тіла в електромагнітному контурі широко розкритикований у наукових колах. Самодостатнього проголосили шарлатаном і вимагали припинити небезпечні експерименти. Валерій Васильович розумів до яких сумних наслідків може привести його винахід… Бо насправді йому навмисне довелося приховати деякі важливі ключові аспекти свого винаходу, а без них, на загал, це дійсно скидалося на профанацію.

Попри свої три десятки років за плечима, він виглядав значно молодше. Дуже значно… скоріше на добре розвиненого двадцятилітнього парубка, не більше. І навіть при спілкуванні з колегами, які скоріше з ввічливості називали його по батькові — Васильович чи скоріше аби надати жартівливих ноток його статусу, Валерій сприймав це все, як особливу повагу. Позаочі його називали по дитячому Валерко. Керівництво шанобливо пан Самодостатній. Він реагував спокійно, бо вважав, що не важливо на скільки років ти виглядаєш — важлива твоя внутрішня сутність.

Валерій Васильович в свої тридцять прагнув використати свій потенціал замолоду, а не чекати сивочолої пенсійної безпорадності. Тому всіма правдами і не правдами знайшов варіант вдосконалення свого пристрою і доведення до практичного експерименту. Хоча іноді картав себе за відступництво від традиційного наукового світу в якому залишилася його кар’єра сумлінного науковця.

Краще хай тебе вважають успішним шарлатаном, ніж безпідставно пишатися нічого не вартою науковою ступінню і мати себе за наукове світило. Нездар у науковому світі достатньо, які прагнуть перш за все отримати звання і регалії, а інше то вторинне…

Валерій Васильович для подальшого самовдосконалення здобув дві вищі освіти. Перша — медичний університет, спеціалізація психоневролог. Ще проходячи інтернатуру і зіткнувшись з реаліями сучасної лікування, не тільки теоретично, він прийшов до висновку, що тільки медичної освіти для прогресивного розвитку нових напрямків освоєння тіла людини замало. Роком пізніше він вступив на фізико-математичний факультет київського державного університету.

Свою наукову дисертацію на тему «Біофізична незалежність» він захистив у свої молоді перспективні двадцять дев'ять, отримавши вчену ступінь і перспективу стати професором. Але все закінчилося, тим чим закінчилося аби початися по іншому.

Так от, не обійшлося без всюдисущої комерційної складової. Несподівано пристроєм зацікавився інвестор, який побажав залишитися невідомим. Грошовий мішок швидко зрушив справу з мертвої точки. Якось все дуже вдало і стрімко відбувалося.

Опісля копітких пошуків, було обрано дуже вдале місце для клініки — будівля поблизу Арсенальної площі. На аукціонних торгах викуплено за дуже високу ціну червонощоку споруду, де раніше розташовувалася військова комендатура. Тепер за адресою: вулиця Івана Мазепи, № 1, офіційно знаходилась клініка доктора Самодостатнього під багатозначною назвою «Паралелі». Наземний рівень містив адміністративні офіси і лікувальне відділення психоневрологічного диспансеру. Більшу частині площі поки що здавали в оренду дистриб’юторам фармакологічних фірм під складські приміщення.

Його інвестор втілив у реал дуже сміливий бізнес план. На шальках терезів вибору місця для майбутньої лабораторії перемогла Арсенальна площа. Тут, за попереднім аналізом місцевості, було зафіксовано відповідний радіоактивний фон, необхідний для успішної роботи камер квантового відлуння.

Орендовано технічну, недобудовану гілку залізничної колії біля станції метро Арсенальна. Там і було зосереджено основний сектор лабораторії — камери квантового відлуння…

Підземний рівень, табу для загалу, розміщений на глибині більше ста метрів, використовувався для експериментів доктора Самодостатнього. Підземні комунікації бувшого форту, як на диво вдало поєднувалися з планом реконструкції. Глибокі колодязі реконструйовано і переобладнано на дві ліфтові шахти. Вантажний і пасажирський ліфт були до послуг лабораторії.

* * *

На першому етапі Валерій Васильович отримував повну фінансову свободу. Надалі, опісля вдалого запуску перших камер прямої дії, справа набуває статусу самоокупності. Дивно, але для інвестора, виявляється важливою є не фінансова сторона справи. Непересічний випадок…

До речі Валерій на мав змоги спілкуватися з інвестором особисто. Тільки через посередників. Та для нього на той час це було не суттєво. Аби втілювати в реал нові ідеї, які потребували фінансової підтримки, клініка мала працювати в режимі нон-стоп.

Прорахували варіанти, вдалий піар. Валерій Васильович тепер мав достатньо коштів аби продовжувати свою наукові пошуки. Хоча його невеличка змушена офіційно заявити себе на ринку, як наркологічний диспансер з повноправною ліцензією на діяльність. Для загалу тут позбавляли багатьох видів залежності заможних пацієнтів новим, дуже ефективним методом.

Ще одна, напівлегальна послуга для дуже вузького кола посвяченої екзальтованої клієнтури — подорож новими, незвіданими світами так званих інших реальностей в якості спостерігача…

Його лабораторія не потребувала додаткової реклами. Планетою крокує видатний 2022 рік. Заможні обивателі, занадто перейняті так званим початком світу, мимоволі ставали клієнтами Самодостатнього. Нова фішка на противагу кінцю світу. Буцімто розшифрували стародавнє пророцтво часів єгипетських фараонів. Опісля так званого кінця світу неодмінно має статися початок світу з обов’язковим добором нового, каліброваного для більш конструктивних взаємин генетичного матеріалу.

Бажаючих екзотично перечекати так званий постапокаліпсис в іншому вимірі свідомості виявилося набагато більше від регламентованих можливостей лабораторії Самодостатнього. Тарифи підскочили в кілька разів…

Хоча оці всі кінці й початки світу лишень параноїдальне збочення. Славнозвісний кінець світу прогнозований у 2012 році благополучно відбувся, хоча й без практичної візуалізації. Беззвучно луснув… Бо був лишень благополучно роздутим у засобах масової інформації і відповідно в свідомості людей.

Справи Самодостатнього йшли вгору. Якби не одна, на перший погляд незначуща проблемка. Як виявилося згодом, опісля перших вдалих спроб переміщень, для контролю над системою потрібні не тільки фізичні важелі впливу. Та ще й меценат почав наполягати на розширенні можливостей камер квантового відлуння. Тобто контролювати процес. Здійснювати подорожі з можливістю впливу на іншу реальність і гарантовано повертатися в у свій вимір, з урахуванням динаміки часових показників. Зовсім не так, як описували це явище у науковій фантастиці. Тут рік минув, а там вже онуки з бородами.

Самодостатній і сам розумів аж занадто відверту претензійність таких намірів. У його плани насправді дійсно входили розробки подібних можливостей. Але наразі одних тільки наукових аспектів замало. Деякі важелі впливу знаходяться за межею компетенції сучасної науки.

Знову ж таки треба додавати метафізичних факторів. Як то любов. Чи то пак кохання. До цієї думки він прийшов опісля чергового експерименту. Всі подробиці він намагався ретельно приховати у звітах своєму фінансовому партнеру, але марно. Той виявився людиною досить поміркованою і повною мірою розумів перспективу розробки.

Недаремно ж він на початку лишень експериментальних спроб переміщень зацікавився особою Самодостатнього. І ще не відомо звідки він дізнався про наукові розробки Самодостатнього. Для самого Валерія Васильовича це й досі залишалося загадкою. Тим пак, що меценат забажав залишитися «без обличчя». Тобто, вчений ніколи не бачив обличчя свого мішку з грошима. Якось дивно, але на кожну зустріч він з’являвся в масці самого Валерія Васильовича. Така собі точна копія обличчя Валерка. Це була одна з умов співпраці. Самодостатнього ця обставина ані скільки не хвилювала. Навпаки, завжди викликала тільки позитивні емоції. Буцімто це він сам собі допомагає. Так він намагався пояснити цей факт. Але до пори до часу. Аж поки на одній із зустрічей людина в масці один до одного переказала думки Самодостатнього на привід особливого виду енергії, яку виробляє людина, знаходячись в стані закоханості. Любов до іншої людини. А якщо ця любов взаємна, то ефект підсилюється рази.

Тепер перед Самодостатнім стояла складна задача знайти важелі впливу для загострень почуттів. Зробити процес керованим і в досить стислий період. Наприклад розгортати повну палітру за короткий термін. Скажімо Кілька хвилин. Це має бути або який пристрій впливу на відстані. Типу стріл амура. Або ж достатньо погляду для запису прогарами. Тим пак, що всі необхідні складові і алгоритми подальшого розвитку спрацьовують в автоматичному режимі. Організм людини завбачливо оснащений цими девайсами. Залишається всього-на-всього знайти потрібний метод запуску цих процесів. Або хоча б наблизитися до можливості впливати на закоханість.

 

Особливий стан тонкої душевної конституції вкрай необхідний для потрібного балансу аби процес переміщень став більш контрольованим.

Аби вуалювати свою істинну ціль він створи кілька камер так званого квантового відлуння для комерційної діяльності. Аби показати свою буцімто бурхливу діяльність для наглядних органів та органів державної безпеки. Це були цілком придатні для переміщень і часово-просторовому котиніумі апарати. Щоправда користувачі мали змогу бути тільки сторонніми спостерігачами перебігу подій у обраних ними самими ж запропонованих варіантів Самодостатнього. Специфічне меню рекомендувало доволі широкий спектр варіантів.

А найголовнішу камеру він створив на загал у незакінченому варіанті. Буцімто вона тільки на стадії розробки і потребує важливих конструкторських правок. А насправді ж він вже здійснив кілька вдалих спроб переміщень з безпосереднім контактом у обраній ним реальності.

Розділ 4. Вдалі

Попри прогнозований результат він відчув зовсім інше. Жодних змін. Щось пішло не так. Натомість відверта реальність. Він споглядав внутрішню поверхню камери квантового відлуння.

Йому стало нестерпно жарко… Піт лоскотно стікав цівочками по тілу. Ніби він стояв під струменями води.

Він навіть згадав цікавий епізод зі свого дитинства. Влітку, перебуваючи на відпочинку у оздоровчому таборі, Валерко перегрівся на сонці і перекупався в річці. Як результат: виснаження і тепловий удар. З подальшим підвищенням температури під вечір. Він лежав у наметі на надувному матраці. Така вже була в нього натура. Він нізащо не хотів звертатися до медпункту. Волів залишатися серед відпочивальників, а не валятися в ізоляторі під наглядом мед персоналу. Ти пак, що це був останній день у таборі.

Підвищена температура тіла… Валерко почав марити, вигукуючи якісь дивні імена. А допомога прийшла звідки й чекати не доводилося. У його загоні відпочивали дві сестри близнючки. Такі собі дівчатка підлітки. Іра й Віра. Його ровесниці. Чотирнадцяти років від народження. Ні він до них, ні вони до нього на загал особливого інтересу не проявляли. Насправді ж це лишень обопільний прояв скромності.

І момент істини настав. Віра довідалася про Валерко, що той слабує. Застуда, підвищена температура… Сам у палатці і все таке.

Валерко лежав закривши очі і знемагав від гарячки. Раптом він відчув чиїсь холодні долоні. Він спочатку подумав що це марево від підвищених градусів. Розплющив очі. Над ним схилилася Іра чи Віра. Одна з двох сестер. На той момент він не міг розрізняти близнючок. Дівчина дбайливо притуляла вологі й холодні долоні до його чола, щік, грудей.

Коли її руки нагрілися від тіла Валерка, вона зникла з намету, але на кілька хвилин. Біля нього за знову сиділа худорлява чорнявка і прикладала вологі й холодні долоні аби збити температуру.

Як виявилося згодом сестри по черзі бігали до струмка тримали руки аж поки не починали заходити зашпори і відразу ж бігли до палатки Валерка. Причина такого дбайливого піклування досить тонкострунна. Обидві нерівно дихали в сторону малого Самодостатнього. Але зробити самі перший крок не наважувалися. Більше не рівно дихала, як з’ясувалося, Віра. Бо це вона опісля чергового охолодження долонь наважилася стрибнути у холодний струмок аби змокнути і… Це був перший поцілунок Валерка. Вірніше вперше його поцілувала дівчина. Хоча й за таких дивних і вимушених обставин. Віра переборовши сором’язливість лягла поруч з Валерком і притулилася. Він відчув її холодне і вологе тіло. Вона пахла ніжною свіжістю. Дівчинкою… Лишень тепер Валерко почав розрізняти запахи.

Мабуть аби підсилити ефект дівчина вирішила ще й поцілувати хворого. Вона придумала набрати до рота води і спробувати напоїти хворого. Скоріше Віра й сама не вміла цілуватися, як належить. Її пухкенькі губки спочатку несміливо торкнулися пришерхлих губ Валерка. А за мить він відчув, як прохолодна вода стікає по його обличчю. Він облизався. Трохи води попало до рота. Спрагло проковтнув життєдайну вологу з присмаком дівчинки Віри… І відразу вологий, холодний поцілунок обпікає свідомість. Перший, несміливий, але ніжний та щирий.

Більше дівчатам бігати до струмка не довелося. Тільки-но Валерко хотів відповісти на поцілунок взаємним жестом, як Віра відразу припинила рятівні заходи. Її тіло напружилося. Вона підвелася. В цей момент до намету зайшла Іра. Вони переглянулися і посміхнулися.

— Він вже при тямі?

— Так.

— Ти поглянь на його руки. — Іра вказала на кисті рук Валерка. Пальці були стиснуті кулаки і закручені дивним чином. Скоріше нагадавало звичайні дулі. — Це він тобі замість дякую?

— Зовсім ні. Його судомило. Бідолашний здригався. Було страшно, але я впоралася. Мабуть від напруження так клалися пальці…

— Ви тут обоє ненормальні. В нього хоча б підвищена температура. А в тебе? Бігала біля нього, мов це твій… Навіть не знаю хто. З докором вичитала сестру Іра.

— Я… — Віра сором’язливо посміхнулася. — Я… я його поцілувала і він одужав.

— Ог-го. Ти нормальна? Я його поцілувала! І це каже дівчина, яка заприсяглася поцілувати тільки своє справжнє кохання. Пожертвувати своїми принципами заради порятунку і покохати це не одне й теж.

— Бачиш. Він вже відкрив очі. І не такий гарячий.

— Бачу.

— А звідки ти знаєш? Я його ще від початку зміни. Він мені подобається. — Несподівано зізналася Віра. — А закріпили все під час купання в басейні. Ми стукнулися лобами у воді… Відтоді я… А щойно він дав мені свій номер мобільного. Не знаю чи свідомо, але я тепер знаю.

— Я тебе не впізнаю… Чесно. Номер мобільного.

— Так. Нуль, шістдесят сім, вісім, сім, чотири…

— А що далі? — Іра чмокнула сестричку в щоку. — Ти дійсно вподобала цього дивака? А якщо й ти йому не байдужа? Га?

— Він не дивак… Він гарний і хороший. — Ховаючи очі, сором’язливо відповіла Віра. — Якщо так, то він неодмінно скаже. Рано чи пізно, але неодмінно скаже.

— Ти завжди шукаєш клопоту на свою голову. — На правах старшої сестри зауважила Іра. Вона ж бо була на цілих п’ятнадцять хвилин старшою за Віру. — Поглянь вже розкручує дулі. Діло буде…

— Так, він одужає. Все буде добре. Його звати Валерком.

— Принаймі це краще, а ніж ніяк і нікого. Як до сих пір у тебе й було.

Валерко дійсно скинув кілька зайвих градусів температури. Свідомість прояснилася. Він міг говорити, усвідомлюючи перебіг реальних подій.

Перед ним стояли дві худорляві чорнявки з довгим волоссям в мокрих купальниках.

— Я… Мені вже не страшно. Я знову живий? — врятований несміливо помацав свого лоба. — І не гарячий. А хто з вас хто?

— Сам здогадайся. — випередила сестру Іра.

— У мене родинка за вухом. — Віра показала маленьку, ледь помітну цятку за лівим вухом. Це виглядало трішки кумедно. Валерко посміхнувся. Віра у відповідь показала язика.

— Припини…, — спробувала заперечити Іра. — Він навіть не знає кого, як звати. Тільки ти, особливо не… — Дівчина зміряла оцінюючим поглядом Валерка. — Не задирай носа і поменше патякай. А то почнеш вихвалятися перед пацанами.

Віра смикнула її за руку.

— Валерко, — голос Віри звучав якось аж занадто сумно. — Не знаю, що ти там собі надумав. Бо ми тебе застали в наметі майже непритомним. Але ти на відріз відмовився від допомоги медиків. Та й гаяти часу ми не хотіли. Тому відволали тебе самотужки, і, як вміли. Як нас вчили. Хоча…

— Дякую З мене стане. Вам обом подарунки. А Вірі… Два подарунки відразу. Але я не знаю хто з вас Віра.

— От… Я ж тобі показала родинку. Ай справді. Не треба занадто пишатися. До речі, вперше цілувалася. Не знаю, як ти…

Іра здивовано подивилася на сестру.

— Ти з ним ще й цілувалася? — вдала здивування Іра, ніби вперше чує про поцілунок.

— Не зовсім. І не по справжньому. Досить відвертим, але для порятунку вистачило. Коротше… Нам час. А медикам ми зараз все одно розкажемо. Хай тебе обстежать.

Сестри вийшли з намету. Більше Валерко їх не бачив. Того дня за ними приїхали батьки. А він навіть не знав звідки вони… Та й він під вечір вже був вдома, з термометром під пахвою. Але температура знизилася, щойно він згадав той холодний і вологий Вірин поцілунок.

Це трапилося в останній день перебування в таборі. Це чи не найяскравіший спомин дитинства і юності. Далі Валерій Васильович майже нічого не пам’ятає. Якісь уривки, епізоди, аж до того періоду коли він почав роботу над камерою квантового відлуння. Чи то напружений графік, чи то інші фактори вплинули на ретро пам’ять вченого. Але він не придавав особливого значення цій обставині. Вважав за доцільне жити заради майбутнього. Сьогодні і тут. Минуле вже відбулося. Яким би воно не було.

Немов хтось змішав пазли картини його життя і не збирається виправляти скоєне. Залишивши Валерка наодинці з цією проблемою. Немов перевіряючи його на стійкість і придатність до життя з усіма його труднощами і при ємностями…

* * *

Всього спроб було сім… Найбільш вдалих. Тестові випробування він не рахував.

Минулі спроби знаменувалися цими ж спогадами, але вже не послідовній хронології. Навиворіт. Все починалося з кінця і завершувалося початком. Ніби демонстрація фільму з ззаду наперед. Валерій Васильович почав втрачати віру в своє твориво. З кожною новою спробою його впевненість у вдалому завершенні експерименту, згасала, мов вологий сірник. Єдина втіха — спогади дитинства. Неймовірна деталізація і гамма незабутніх емоцій, знову й знову примушувала його не здаватися.

Спогадами… Два попередні переміщення потерпіли катастрофічної невдачі. Підозрілий контакт у суцільній темряві. Він мав змогу чути чийсь голос. Був діалог. Він навіть було подумав, що це звичайнісінька гра свідомості. Як то за звичай буває. Внутрішній голос сперечається з особистістю на привід того чи іншого питання. Звичайна справа. Але — ні. Сенсори зафіксували активність в зоні впливу іншої субстанції. Про це свідчили маркери записів контакту. Це був успіх. Перший успіх, який він сприймав як належне і більше того, був незадоволений результатом. Він бо очікував більшого.

Але це суттєво відрізнялося від перших тестових випробувань злагодженості дії усіх компонентів камери квантового відлуння не прямої дії.

Тоді Самодостатній не мав можливості навіть говорити. Більше того, він був позбавлений відчувати своє тіло. Невизначений статус передбачав бути лише мовчазним непорушним вухом. Звуки, які його оточували, ні в якому разі не давали уявлення про місце знаходження. Цілковита какофонія в умовах абсолютної дереалізації.

* * *

Опісля довготривалих, копітких вдосконалень системи, наступні спроби увінчалася успіхом! Тепер змін зазнавало не тільки його нейропсихічні константи, а й фізичне тіло разом з камерою. Він здійснював стрибок у інший вимір разом з апаратом. Це вже зовсім інший регламент.

Тепер він мав можливість фізично відчути іншу реальність. Для цього треба вийти з камери квантового відлуння, опісля завершення основного етапу дереалізації.

Цього разу звукові вібрації не домінували над візуальними складовими ознак сприйняття іншого виміру Запала тиша. Валерій Васильович роз герметизував двері і сміливо ступив у невідомість.

Самодостатній опинився в густому безкольоровому тумані. Дійсно, це була цілковита відсутність кольору. Таке Валерій Васильович не міг припустити навіть теоретично. Він намагався вдивлятися у це марево, але безуспішно. Він помітив закономірність. Чим пильніше він вдивляється в цю субстанцію, тим прозорішою вона стає. Десь там, дуже далеко, почали з’являтися ознаки присутності якогось дивного об’єкта.

Тепер всі його зусилля, як смішно це не звучить, були направлені на зосередженні погляду. Коли густий туман нарешті розсіявся, Самодостатній опинився в зоні своєї ж свідомої оцінки нового виміру… Це перше, що спало йому на думку при спробі класифікувати спостереження. Але все виявилося не таким привітним. Розрахунки вірні, але невизначений статус провокував до хибних оцінок. Логічні спроби пояснити всі метаморфози потерпали невдач… Вірніше, він не міг дати точну оцінку своєму статусу. Ніби він опинився в якомусь карантинному режимі свідомості й тіла. Щойно він визначив цю складову, як все довкола остаточно набуло ознак відвертої матеріальності. Туман став білим…

Опісля недовготривалого карантину, Самодостатній без особливих труднощів почав розрізняти ознаки нової реальності. Він, виявляється знову опинився в обмеженому просторі. Це було схожим не сферу невизначених розмірів. Йому здавалося, що достатньо простягнути руку і він доторкнеться до блискучої, білої поверхні, дуже схожої на його камеру квантового відлуння. Але зась. Щойно Самодостатній спробував це зробити, як простір розширився до неможливості спостерігати ознаки обмеження… Він прибрав руку і все повернулося в попередній стан.

Він зробив крок… стіни зникли. Валерій Васильович опинився у набагато більшій сфері, обмеженій густою стіною туману.

Раптом з туману вийшла постать… Він протер очі і спробував сконцентрувати не сфокусований погляд. Виявляється його зустріла звичайна панянка високого зросту, невизначеного віку, одягнена у сірий спортивний костюм з трьома червоними смужками по боках. Вона стояла посеред чи то великої, як спочатку здалося Валерію, калюжі, чи невеличкого озерця, по кісточки в прозорій рідині, крізь яку було видно бордові шкіряні капці, взуті на босу ногу.

Час від часу здіймалися хвильки, перетворюючи поверхню водойми на чудернацький багатовимірний картографічний ландшафт дивовижного, незвіданого світу.

Вгорі сяяло… чотирикутне сонце. Скоріше це було не сонце, а отвір в чистому і блакитному місиві, крізь який струменіли білі промені. Тільки одна обставина бентежила Валерія: окрім невеличкої водойми, куди не кинь оком нічого не було, окрім безхмарного, чистого неба… Вверху, внизу, позаду, попереду, ліворуч, праворуч… Всюди чиста, безхмарна блакить.

Самодостатній нахилився і заглянув під калюжу. Все відразу ніби перевернулося. З іншого боку стояла та ж сама панянка у спортивному костюмі і привітно махала руками. Валерій знову нахилився і зазирнув під товщу води. Все повторилося…

Панянка привітно махала руками:

— Вітаю!

— Вітаю! — Натхненний успіхом, Валерій Васильович скрутив аж дві дулі у відповідь на вітання. — Я Валерій Васильович Самодостатній. Науковець. Біофізик. Випробовую апаратуру для подорожей до інших вимірів. — Його щирість була відвертою і по дитячому простою. Він навіть сам здивувався не притаманній йому манері спілкування. — Я не звідси. Звідти. — Він вказав рукою за спину, в напрямку залишеної ним камери квантового відлуння…

— Рада зустрічі. — Відповіла жінка, зробивши вигляд, ніби не помітила дуль.

— Навзаєм. Даруйте за дулі. Зазвичай, подібним чином вітаюся зі знайомими та іншими людьми… Вітався б друзями, але їх у мене немає. Ви, сподіваюся, людина? — Він і сам не сподівався такої відвертості.

— Так, я людина жіночої статі. А ви?

— Людина. Сподівався тут зустріти подібних сорбі. Поталанило. Ви теж людина. Але я чоловічої статі.

— Для мене ця обставина не принципова.

— Добре. Вважаймо, щ оми друзі. — Захопився Самодостатній.

— Ми навіть більше ніж друзі. Вважайте мене своїм найліпшим другом. Тицяйте дулі коли забажаєте. Тицяйте.

— Даруйте. Думаю, що досить. Це ж вітання.

— Буду знати. Сюди! Вода — це життя!

— Та я ніби вже й тут, — знизав плечима Самодостатній. — Далі калюжа, а я, не водоходець. — Він знову підняв край калюжі з наміром пересвідчитися в доцільності виправдань. — Тут вода скрізь. І під калюжею також…

— Васильовичу, досить вам зазирати під калюжу. Ближче підійдіть. Нічого нового в цій декілька разів вивернутій калабатині не знайдете, окрім того, що наразі споглядаєте. Ходіть-но нарешті. Маю вам дещо сказати.

Самодостатній не йняв віри. Йому навіть спало на думку кинутись навтьоки. Схаменувся. Куди і навіщо? Він наполегливо прагнув прямого попадання в інший вимір. А тут здається така вдача! Нарешті поталанило: повноцінне переміщення. Вірогідність галюцинацій зводилася до мінімуму. Сенсори квантового відлуння видавали відповідні параметри впливу нової реальності.

Неоднозначні відчуття оволоділи Валерієм Васильовичем. Опісля вагань, нарешті зробив перший крок. Дивно, але з цим кроком він почувся впевненіше. Наступні два кроки повернули його в нормальний стан, в якому він за звичай перебував там. Тобто… не тут. Досить було наважитися. Незчувся, як вже сміливо крокував поверхнею калюжі назустріч привітній особі!

— Сміливіше. Тут можна красти. Все! Навіть свою присутність і неіснуюче. Це карантинний шлюз між вимірами. Крадіть, крадіть. Сміливіше. Не зупиняйтеся. Не сумнівайтесь. Ваш скепсис в даному випадку недоречний. Аналогічні гаразди трапляються вельми не часто, а тим більш не за вашим бажанням і так званим науковим потугам… Ги-ги. — Дамочка не стримала посмішки, навмисне зробивши багатозначний наголос на слові науковим. — Маємо повний комунікаційний контакт. Можете сказати щось у відповідь.

Валерій набрав повні груди повітря і не знайшов нічого іншого, як вигукнути у відповідь:

— Самодостатній! — Аби вітання було змістовнішим, тицьнув ще й дулю.

— Правильно! Молодець. Не злякався. А дуля в цьому випадку доречна. — Вона у відповідь теж скрутила дулю і піднесла її до носа Валерій Васильовичу. Її дуля була значно більшою і виглядала якось загрозливо. — Не буду зайвий раз запитувати, чим пахне.

— Так, згоден. Я попереджав, що дуля це нормально. Я зазвичай тицяю дулі замість привітатися. — Він заради ввічливості потягнув носом. — Пахне гостинністю і…

— Перепрошую. Самодостатній Валерій Васильович. Я не помиляюся? Ви не передумали? Вас так кличуть насправді? Ви мені не брешете?

— Так. Я. А звідки ви?…

— Звідти. — Вона вказала пальцем вниз. — З калюжі. Чи, що ви мали на увазі?

— Звідки ви дізналися? Ви знаєте моє повне ім’я?

— От в чому справа. Ви самі сказали, щойно ми привіталися. А я подумала, що вас перш за все цікавить моє походження і місце проживання.

— Даруйте. Щось не те. Якийсь збій… Трішки запаморочилося. — Здивовано відповів Самодостатній. Він потер долонями скроні. — Я Валерій Васильович Самодостатній. — Знову повторив він, немов сумнівався в своїй особі.

— Заспокойтеся. Так буває. Тут все нове для вас. Це моя провина. Я почала наполягати. А треба було трішки зачекати поки минеться перший шок від змін вашого статусу…

— І це теж. — Збентежено відповів Самодостатній. — А за дулю вибачте. Гадаю, що ви маєте рацію. Бо…

— Дурниці. Облиште. Це ваше право: тицяти чи не тицяти дулі. Ваші дулі нічим не відрізняються від моїх. Хіба розміром. А тепер, прошу до мене на центр. — Обірвала його панночка на пів слові.

— Я й гадки не мав, що це буде таким… Дійсно, контакт і доволі комунікаційний, — відповів Валерій, дивуючись аж занадто мелодійному тембру свого голосу. — Чому на центр і так близько? Мені що конче необхідно брататися невідомо з ким? Даруй, а ти хто? — потроху приходячи до тями, запитав Самодостатній…

Аж тепер він роздивився цю жінку в сірому. Таких незвичайних жінок він раніше бачив лише в спортивних журналах. Дамочка бодібілдер. Напрочуд гармонійно розвинена. Зблизька вона була ще гарнішою і стрункішою. Спортивний костюм чітко підкреслював кожен м’яз… Як уважніше придивитися, то насправді його не було зовсім. Костюмчик був або з дуже тонкої тканини, або ж майстерно намальованим на тілі красуні.

Майже на цілу голову вища, з розкішним… сивим волоссям. Ця невідповідність не псувала образу. Навпаки, додавала загадкового, витонченого шарму. Розвинений рельєф мускулатури, пряма спина, осина талія, великі груди з нашорошеними сосками, яскрава білозуба посмішка, а ще досить впевнений погляд синьо-зелених очей. Такий впевнений, що Самодостатній навіть засумнівався, попри свою фізичну форму і багаторічні заняття єдиноборствами, що у випадку з’ясування стосунків він навряд чи зміг би дати достойний опір.

— Безмірно рада знайомству. Я, Віра Вірна. А ваш теперішній голос тут звучить вельми приємно. Не те що минулі рази. Неперевершений тенор. Вам би в опері співати арії…Так от. Маєте врахувати, що я при виконанні. Служу тутечки на прохідній розподільчого вузлу… Все в одній тарі і рядовий робітник, і начальник. Заздалегідь попереджую, аби не виникало непорозумінь, у нас не прийнято сперечатися, але можна подавати скарги і красти. Вірніше, вкрасти можете, а скористатися вкраденим — зась. І, взагалі… Ми поки що не друзі, тому вам краще звертатися більш ввічливо.

— Якщо це казка, то я тебе трішки іншою уявляв. Моя принцеса має бути… Тендітніша, ніжніша… Але щось в тобі є. Ти на неї схожа. На дівчинку з мого дитинства. Її теж звали Віра. У неї теж були такі очі. Такі ж пристрасні вогники.

— Очі? Вогники… На планеті мільйони жінок з іменем Віра. Нічого дивного. На моєму шляху Валеріїв було хоч греблю гати. Я ж не вихваляюся і повідомляю у кого були які очі та інші анатомічні особливості.

— Вибачте. Вибачте, Якщо чимось образив.

— Не займайтесь дурницями. Ви ж науковець! Будьте ввічливим. Та й до всього… Ми з вами телят не пасли. На ви і тільки. А ще, не будьте причепою. Запитуєте — відповідаєте. Без зайвих реверансів і розжовування. Рада була б прислужитися юнацьким фантазіям молодого прохвесора Самодостатнього, але ви вже давно виросли. І принцеса Віра теж має виглядати відповідно. Щось в мені є? Звісно є. Я жіночої статі. А ти відповідно чоловічої.

— Доступно пояснили. Згоден. Нажаль ти не вона. Ви… Даруйте. Не звик до манірності. Зазвичай у спілкуванні з незнайомками, я переходжу на ти опісля кількох фраз. Навіть без компліментів і надмірного лицемірства.

— Це там. А тут по іншому, бо я не така, як ваші незнайомі й знайомі жінки.

— До речі, шикарне вбрання. — спробував залагодити провину Самодостатній. — Усі адепти течії модних девайсів і лакшері маніяки мала б заздрити. Ця фарба яскраво підкреслює красу тіла. Хто встоїть перед такими відвертими чеснотами і штучною сивиною волосся? — не приховуючи захвату випалив Самодостатній.

— Нагадую. Ми поки що не друзі, тому вам краще звертатися більш ввічливо, — заявила Віра, ставши в активну позу «руки в боки».

— Звісно, даруйте за нечемність. Тричі мені повторювати не треба. Досить двох. На ви так на ви. Маєте дар напоумити. Але хотілося б для повноти ефекту знати ваше прізвище. Ім’я ж бо у вас гарнезне та ще й потрійне. Віра Вірівна Вірна…

Йому навіть захотілося самому похизуватися перед цією панянкою своїми здобутками в царині вдосконалення тіла. Але передумав і не даремно. На її фоні він виглядав би досить таки посередньо. Обмежився двома розстебнутими ґудзиками сорочки, виставивши на показ накачані груди.

— Вірна — це прізвище. Звісно. Тут і думати не треба. По батькові я, Вірівна. Можете звертатися просто: Вірівна.

— Вірівна? Тривіальне сполучення слів… А як тут з часом? Яке на разі число, місяць, рік?

— Число сьогоднішнє. А місяць і рік тут не мають принципового значення. Що є те й є.

— Ясно. — Самодостатній наморщив лоба. Йому кортіло з’ясувати більш прагматичні аспекти свого перебування у шлюзі, але співбесідниця наполеглива переводила розмову у якесь абсурдне русло, провокуючи його проявляти цілком приземлені рефлексії.

— А ти прикольний. Молодий, а вже вчений. Професор. Воно тобі треба? Жив би собі в задоволення. Пив, гуляв, перебирав протилежною статтю…

— У вуха солодко капаєте. Жоден самець не встоїть перед таким пишномовством. Віра Вірівна Вірна. А щось в цьому є. Якщо ви не навмисне мене розводите на лоха. — Самодостатній вимовив останні слова, намагаючись спинити неприйнятні для нього вульгарні акценти. Але даремно…

— Які жахливі слова. Подібна лексика не притаманна інтелектуальному розвитку подібних вам. Бути представником цивілізації де проголошено владу Сатани — означає жити за його законами з надією змінити все на милість Бога.

— Я б не пробив таких категоричних заяв.

— Чому ж? Це розповсюджене пояснення. Загальновідоме. Є на кого звертати усі свої гріхи. В разі чого. А що ж ви хотіли. Планета у владі Сатани.

— Я не беруся відповідати за всіх жителів планети. У мене на цей привід є свої міркування.

— Похвально! Мабуть не досить вдалий вибір. Хоча ви й не обираєте. Вас просто народжують та й усе.

— Я ліпше насолоджуватимуть поєднанням Віра Вірівна. — Валерій Васильович вирішив грати у запропоновану гру. Абсурдом на абсурд. — Смачно звучить. Я не буду цікавитись чому і як, але… можливо я ще чогось не розумію. А згодом взагалі виявиться, що Віра — це звичайнісіньке чоловіче ім’я, — вже зовсім осмілівши, спробував пожартувати Валерій Васильович.

— Залізна логіка. Маєте рацію. Але імена я обрала сам. Спеціально підбирала для нашого контакту. Сподобалося поєднання. Тим пак у ваших реаліях воно має містичний підтекст. Віра, Надія, Любов. Чи не так? А основне й найважливіше Віра.

— Я навіть не знаю. До всього треба призвичаюватися. Але, попри все ви неперевершена красуня. — Валерій Васильович намагався будувати якісь логічні структури для пояснення ситуації. Але марно. Що є те є. Таким, виявляється, був початок його першого вдалого контакту. — То ви знали про мій візит заздалегідь?

— Більше того. Я створила відповідну атмосферу, вивчивши ваші вподобання. Одяглася відповідно. Як вам?

Самодостатній посміхнувся. Тепер йому це спілкування нагадало взаємини вчительки старших класів зі стурбованим вихованцем.

— Нормально. Є натяк на відвертість, але межах норми. І, як ви тут живете… Чим харчуєтеся? Я б щось перекусив. Зголоднів мабуть. Не близька сюди дорога.

— Звісно. Можете перекусити. Я не проти. — Посміхнулася красуня.

— ? — Самодостатній озирнувся довкола. — Зазвичай гостей пригощають…

— Ніхто вас сюди не запрошувала. Ви, так би мовити, непрошений гість. Тому й поводьтеся відповідно.

— Взагалі я… Які ваші пріоритети? — Самодостатній бовкнув перше, що спало на думку.

— Я тут не живу. Вірніше, живу не тут. Бути Вірою — це моя робота. Ні, у мене є тіло і все потрібне. Але тимчасове. Нащо витрачати зайву енергію на створення їжі, повітря, тощо… — Вона сором’язливо поправила зачіску, як звичайна земна жінка. — Опісля зустрічі з вами я ліквідую себе. Ці фізичні тіла набридають. Як ви в них живете… Відразу безліч бажань, запитань і фантазій. Хоча я контролюю себе. Але плоть невблаганна.

Вона ще більше знітилася. Раптом сіла на воду, широко розставивши ноги. Закинула голову назад і примружила очі. Дрібні хвильки на короткі миті зволожували її сороміцьке місце… Валерію Васильовичу відкрилася відверта картинка.

— Це вже цікавіше. А інші атрибути тілесного існування притаманні вашій особі? Як то розмноження. Почуття. Потреба, м’яко кажучи не тільки їсти, в кінці кінців? Виводити на зовні неперетравлені рештки. Мене, як вченого, цікавлять подробиці. То, як? — схвильовано запитав Самодостатній.

— Знову про їжу… — Віра поправила зачіску. — Скоріше, так. Але наразі це зайве. Хоча в мене є отвір куди має потрапляти їжа до організму і відповідно має бути отвір для виведення. — Вона підвелася і широко відкрила рота, осяявши блискучими зубами. Для певності ще висолопила язика.

— Так, отвір достойний. — констатував діловито Самодостатній, ледь не пирснувши сміхом.

Але цим не скінчилося. Вірівна повернулася спиною до Самодостатнього і злегенька розсунула обома руками сідниці. — Погляньте. Має бути ж. Отвір для не тільки їсти. Бо я сама ще ніколи туди не заглядала.

Самодостатній відсахнувся і відступив на крок назад, мало не впавши на воду.

— Чому ж ви відступаєте. Ви ж вчений. Вас ще цікавлять подробиці?

Вона рвучко повернулася і пильно подивилася в очі схвильованому видовищем вченому.

— Я… Я побачив. У вас все в порядку. Отвір присутній. — Добираючи потрібні слова, відповів ошелешений Самодостатній. — В межах клінічної норми.

Опісля недовготривалої паузи, під час якою вони просто дивилися одне на одного, розмова продовжилася.

— Ви бажаєте розмножуватися? Нема питань. Але чи є в цьому потреба і доцільність? Отут в шлюзі? Гадала, що немає. Але тепер переконана, щ ов цьому є сенс. Вам треба вирішити ким ви є насправді. Хоча можна тільки імітувати цей процес, а розмножуватися по справжньому. — Вона провела руками по грудях, опустилася нижче… — Я гарна? Я вас збуджую, як жінка?

— Ви неймовірна. Казкова, красива… Я не доберу епітетів аби виказати всю гаму своїх емоцій. Тобто їх ще не придумали. Там, у нашому вимірі. — Самодостатній зробив крок назустріч.

— То чого ви зволікаєте? Перший контакт має бути повноцінним. Це нормально. Пізнавати інші виміри треба у повноцінному форматі. Тим пак, що вам поталанило зустрітися з особою жіночої статі. Зі мною…

Валерій Васильовичу знову стало жарко. Він вкрився краплинами поту. Тіло тремтіло від раптового збудження, яке заволоділо його єством. Непереборного бажання заволодіти цією красунею. Він вже не міг чинити опору…

— Сідайте поруч. Знімайте одяг.

— Одяг? — Лише тепер Самодостатній згадав, що він завжди заходив до камери квантового відлуння абсолютно голим. Такою була умова. Навіть захисні окуляри залишав у своєму вимірі. Хоча наразі він не відчував якихось недоліків у візуальній оцінці. — Я ж без одягу! Вибачте. Я увесь цей час був голим. Мені соромно… — Він спробував прикрити ознаки андрогенної конституції, але даремно. Він був одягнений у чорну двійку і білу сорочку в рожевий горошок. Хоча ноги залишалися босими. — Неймовірно!

— Дурня. Маєте чудове вбрання. Я сама підбирала орієнтуючись на вашу індивідуальність. Не якийсь там фен гармидер. Провірена класика… Думаю, що вдалий вибір. Не буду ж я контактувати з голим професором. Моветон.

— Але ж ви… Теж. М’яко кажучи не зовсім одягнена.

— О! Ви помітили цю обставину. Своєчасно. Але це інша справа. Та до всього на мені шикарний спортивний костюм кобру мого тіла. Колись і вам подарую парочку тюбиків з подібним вбранням.

— Дякую. Намагатимусь бути чемним і контролюватиму свої емоції.

— Я ж маю пересвідчитися з ким маю справу. Чи ви повноцінний представник свого виміру. У ваших розумових здібностях я розібралася. І, як людина ви зразок. Чемний і вихований. Не лапали мене… Даруйте. Тепер черга за вами. Хочу бачити анатомо-фізіологічні особливості чоловічого організму. Мене ви бачили всю.

Він безапеляційно підкорився. Віраа допомогла йому зняти сорочку, штани…

— Ви красень. Все на місці. Репродуктивні органи розвинені правильно. Залишилося перевірити функцію. — Вона ніжно торкнулася його обличчя. — Я витру вам піт. Губами.

За мить Самодостатній відчув її ніжні пестощі. Все перевернулося. Він вже не бажав нічого іншого, як бути з цією жінкою. Володіти нею.

— Ви солодкий. — Вона облизала губи. — Валерку… — Взяла його руку і відразу торкнулася нею грудей. — Як вам? А тут? Чи гарний у мене лобок? Не соромтеся. Ви ж вчений. Вважайте це за дослідження невідомого об’єкту. — Рука ковзнула нижче. Потім ще нижче. Аж до вологої і розпашілої плоті.

— ?… — Самодостатній втратив дар мови від хвилі неймовірного збудження.

Красуня поцілувала його в пришерхлі губи. Потім лягла горілиць і одним вправним рухом поклала Валерка на себе. Міцно обхопила його ногами. Те, що відбулося далі було настільки новим і незвичним, що Самодостатній відчув себе іншою істотою. Вже не людиною, а чимось більшим, значущішим… Це тривало лишень якусь мить, але досить змістовну… Він відкрив очі від прохолодної зливи води.

Красуня хлюпала на йому на обличчя пригоршнями воду з калюжі.

— Розмноження закінчено. Все, як ви хотіли. Тепер вас буде дуже багато. Чи впораєтеся з цим клопотом. Але моя справа виконати ваше бажання. Розмноження, так розмноження. Я тебе одягну. Якщо ти не проти. Тобі вже час повертатися додому. А голим якось воно не комільфо. Ти ж вчений. Професор. — Вона посміхнулася і поцілувала його в очі. — Я перейшла на ти, бо опісля такого зазвичай тикають одне одному. Чи не так?

— ! — Самодостатній невимовним кивком голови підтвердив свою згоду.

Далі все нагадувало догляд за немовлям. Віра взяла його на руки і дбайливо одягнула вже чистий випраний і випрасуваний одяг.

— Розмовляй. Чого мовчиш? — Вірівна поплескала його по сідницях і поставила на воду. — Агов, Валерчику. — Тепер вона знову приклалася долонею до його щоки, але цього разу доволі відчутно.

Самодостатній нарешті оговтався. До нього повернувся дар мови.

— Я… Я ще тут?

— Тут. Порозмножувалися й годі. Думаю з тебе досить. Зауважу. Ми не імітували статевий акт. Ми РОЗМНОЖУВАЛИСя. — Вона зробила наголос на кожній букві цього слова, окрім останньої: я. — Тобто займалися цим удвох. Брали безпосередню участь. Якщо так зрозуміліше.

— Тобто? — Самодостатній здивовано подивився на красуню.

Вона стояла поруч і як ніби нічого щойно не відбувалося продовжувала розмову.

— Ви усі там тільки й марите статевими зносинами без зобов’язань і можливого запліднення. Не соромтеся. Я вам дозволила насолодитися своїм розкішним тілом. Скільки вас вистачило. Ви скористалися нагодою. Я знову на ви, бо вважаю за потрібне понадміру не захоплюватися панібратством. Побалувалися й годі.

Самодостатній слухав її улесливі слова, але від них романтичний запал відразу зник. Йому навіть стало ніяково і трішки страшно.

— Не знаю. — Самодостатній схвильовано подивися на Вірівну — Це нагадуватиме тваринне… Ми, тобто я задовольнив свою хіть. Без відповідних почуттів. Це матиме тільки фізіологічний підтекст.

— Ото ж бо й воно. І більше того. Згодом матимеш змогу пересвідчитися. Тепер це переміщення знаменуватиметься появою тебе нового. Копії. Ми щойно розмножили тебе наперед. Багато копій. Майже безліч. Але, що таке безліч?

— Не розумію.

— Безліч? Це умовне означення невігластва. Не знаю скільки точно, а вашим розумінням — безліч.

— Ми кохалися і… Чому я точно не знаю скільки. Годину, хвилину, добу?

— Ми не кохалися. Ми розмножувалися. Не треба плутати. — Вона обірвала його на пів слові. — Добу? — Вона посміхнулася. — Ні, не добу. Значно більше… Вашою мовою: безліч часу. Тобто фізіологічну норму. Вісімдесят секунд. Цього достатньо для здорового чоловіка аби досягти рівня збудження, що призводить до еяколяції.

— Маєте рацію. Але я нічого не пам’ятаю. Тільки й залишаться, що вірити вам на слово.

— Ви там звикли до цього6 вірити у будь що на слово. То повірте й мені. Нащо мені вас дурити. В чому сенс?

— Цікава інтерпретація нашого буття.

— А тепер простіше… — Вірівна почухала кінчик носа. Вираз її обличчя змінився, тіло напружилося, погляд вже на віщував романтичного настрою. — Не треба зайвого аналізу. Все потім. Просто спілкуйтеся зі мною. Це ж як не як інша реальність, частина майбуття. А як ви хотіли? Аби все тут було, на кшталт вашого земного регламенту. Зрозуміле і розкладене по поличках з дороговказами.

— Намагаюся. — Самодостатній мимоволі підняв одну ногу з води. Вона враз стала сухою. — Якесь не досить мокра вода. — він спробував змінити тему бесіди.

— Вода, як вода… — Вірівна злегенька підстрибнула, здійнявши фонтан бризок. Більша частина потрапила на Валерій Васильовича.

Самодостатній втер обличчя. Навіть спробував на смак, лизнувши свою долоню.

— Ну то як?

— Дійсно. Вона на смак, як вода, але це не вода. Дивна субстанція.

— Нічого дивного… До речі, ви теж нівроку. Достатньо дивний. Тримаєтеся гідно. Ніби це все для вас звичайна справа. Люблю таких. Почуття гумору і самокритика — це ознака адекватної і здорової психіки. — Тут Люба манірно потягнулася. Зробила помах руками, ненароком торкаючись Самодостатнього кінчиками пальців. — Міцні груди і в міру волохаті… Прямо таки альфа варіант. Не соромтеся. Можете навіть роздягнутися догола. Покажіть свої гендерні переваги. Хоча, мене мало чим здивуєш… Але можете спробувати.

— Дякую, Вірівно. Мабуть зайве. Та й до вас, так би мовити я завітав не з цього приводу. Якось іншим разом при нагоді, — схиливши голову на знак поваги, відповів Васильович.

Раптом все довкола потемніло. Кольори зблякли. Самодостатній кілька разів кліпнув очима з надією відновити повноцінний контакт з новою реальністю. Дарма. Кольори зникали. Ніби хтось поволі підкручував регулятор яскравості. Люба майже розчинилася в сутінках. Залишався тільки її нечіткий обрис. Навіть запахи зникли.

— Який жах. — вихопилося у Самодостатнього. — Так все добре почалося.

— Буває. Витратив забагато енергії. — Тільки й встигла промовити Віра, перед тим, як повністю розчинитися в невідомості.

Самодостатній відчув, як його тіло стає невагомим. Він швидко присів і зачерпнув пригорщу води. Щойно він це зробив, відбувся приглушений вибух. Все довкола сколихнулося, немов у акваріумі і зникло.

Валерій Васильович відкрив очі. Він знову в камері квантового відлуння. Сидить навпочіпки і зосереджено розглядає пригорщу. Вологі долоні тремтіли…

* * *

Він прийшов додому втомлений. Не роздягаючись заснув. Прокинувся вже по обіді. Аналіз вчорашнього переміщення в зону впливу інших вимірів не дав втішних результатів. Виникло ще більше питань. Відповідь на безліч питань всього одна: потрібен новий підхід.

Його роздуми перервав телефонний дзвінок. Незнайомий номер. Аналізатор видав координати наполегливого абонента. Дивно, але той знаходився поруч з його будинком. Він навіть визирнув у вікно, з надією розгледіти серед натовпу перехожих наполегливого дозваонювача. Даремно. Майже половина з них тримала руку біля вуха.

Попри безпеку, він вирішив дізнатися причину дзвінка. Тим пак, що його номер знало тільки вузьке коло посвячених у його особисті справи, людей. З ним привітався доволі приємний жіночий голос:

— Вітаю, пане Самодостатній.

— І вам не сумувати, — іронічно відповів Валерій Васильович.

— Я Слідчий кримінальної поліції. Капітан Віолета Житня. — Відповідь прозвучала досить привітно. Якби він міг у цю мить бачити свого опонента, то неодмінно оцінив би привітну посмішку на її обличчі.

— Несподівано. Не буду наполягати на причині зацікавленості. Ви мабуть і самі з нетерпінням випалите мені зараз якусь надважливу неприємність. Інакше б ви не дізналися мого номеру.

— Маєте рацію. — Голос на тому кінці враз став серйозним. — інакше б вами не цікавилася кримінальна поліція. До справи. Є підозра, що ви причетні до вбивства лаборанта вашого конкурента. Такого собі пана стрімкого. Стрімкий займається експериментальними розробками апарату для переміщень у інші виміри.

Самодостатній навіщось ще раз визирнув у відчинене вікно. Він не знав, як реагувати на цей закид. Відповідати грубо не в його правилах. Кидати слухавку, не дізнавшись подробиць справи не раціонально.

— Чесно кажучи, я здивований. Бо не знав, що в мене є конкурент. Тим пак, тут… У Києві. А якби й знав, то потреби впливати якимось чином на перебіг його експериментів, не має. На планеті до сотні вчених, які працюють у цьому напрямку. У кожного своя методика і ціль. Я відкрито заявляв свою позицію ще будучи на кафедрі. Але тепер я у вільному плаванні і мені байдуже до так званих конкурентів. — Він спітнів. Поволі почав стягувати з себе вологий одяг, намагаючись втримати круглячок навущника комунікатора, що мало не випав з вуха.

— Звісно. Гарна відповідь. Але це телефонна розмова. Рекомендую вам зголоситися на, поки що, товариську бесіду на привід вищеозначеної трагічної події.

В голосі капітана Валерій Васильович відчув приховану загрозу. Таким чином його ставлять до відома, що він наразі знаходиться під пильним оком відповідних органів, але вже під іншим кутом. Бо такі люди, як Самодостатній й без того відстежуються відповідними службами. А тут ще й такий непересічний випадок.

— Я ніби й не проти. Але якщо це товариська співбесіда, то наразі не маю часу. Можливо завтра. Сьогодні в мене безліч справ.

— Звісно. Маєте повне право. Поки що… Тим пак, вашого конкурента, як основного підозрюваного затримано і поміщено в камеру тимчасового утримання. Більше того. Його теж намагалися фізично ліквідувати. Ми своєчасно знешкодили вибуховий пристрій. До речі, пан конкурент дав перші і доволі суперечливі свідчення. Згадав і вас. Ваші погрози.

— Погрози? Ви, знущаєтеся?

— Але вам нічого боятися. Продовжуйте свої експерименти. Вам ніхто не завадить. Ми ретельно перевіряємо інформацію.

— Дякую. — Самодостатній нарешті стягнув штани, залишившись в одних трусах. — Якщо забуду бути люб’язним на привід зустрічі, нагадайте при можливості.

— Неодмінно. Бувайте.

— Мабуть і вам того ж… — Валерій Васильович кинув кульку комунікатора на підлогу.

«Який в хріна конкурент? Погрози…»

Розділ 5. Крадіжка

— Неймовірно! — Вигукнув Самодостатній. — Я зміг перенести воду. Вкрав…

Хоча його сподівання виявилися марними. Аналіз речовини не показав ніяких особливих чинників. Це були звичайнісінькі потові виділення самого Самодостатнього.

Такий несподіваний ефект раптового повернення викликаний аварійним спрацювання систем захисту. Головною причиною стало надмірне споживання енергії установкою. Навіть резервне джерело не втримало лінію зв’язку. Повноцінний контакт передбачав великі енергозатрати.

Опісля відповідних записів у журналі хронології проведення експериментальних переміщень, Валерій Васильович розрахував енергозабезпечення на випадок аварійних ситуацій.

Паралельно з міською мережею постачання електроенергії він розблокував систему захисту бункера від впливу радіації. Тепер з повноцінним впливом радіоактивних часток не тільки не відсік з камерою відлуння мав сприяти меншим затратам енергії. Відповідний фон тепер мав більш об’мний спектр впливу на бункер.

* * *

Такого було годі й очікувати. Цього разу Самодостатній відразу потрапив до шлюзу. Ніби він щойно заплющив на мить очі аби відволіктися від суперечки з Вірою Вірівною. Відкрив і… Поряд вже знайома жінка в спортивному костюмі кольору її шкіри — сірому. Ніби й не було перерви на сім днів. Красуня відразу ошелешила його:

— Крадій завжди відчуває провину попри відсутність докорів сумління.

— Я зовсім нічого не крав. Як виявилося згодом, то був мій піт. Не вода з калюжі. — Спробував виправдатися Самодостатній. — Валерій Васильович почав верзти дурниці. Він ніяк не міг знайти достойної відповіді. — Але ж ви й самі дозволили красти.

— Дозвіл дозволом, а як же ваше виховання і активна життєва позиція, що пропагує різноманітні чесноти.

— Я вас поважаю. Навіть більше. Люблю, мов сонце.

— Нічого дивного. Адам теж любив частину себе. А це можна розцінювати, як досить суперечливе трактування походження людського роду. З вуст менш упереджених осіб це звучало б досить таки брутально. Наприклад. Він злягався з гіпертрофованою частиною свого тіла. Акт розмноження в неприродний спосіб. Механіка процесу доволі проста. Інвазія матеріалу для репродукції. Про кохання я мовчу…

— Що за ґвалт? До чого тут це? Це схоже на богохульство. — Не розгубився Самодостатній, теж вдаючи буцімто вони й не переривали бесіди в попередній спробі переміщення за допомогою камери квантового відлуння.

— Я просто назвала речі своїми іменами. Жінка з ребра. Чи то пак з анатомічного матеріалу. Донорський орган. Ви б хотіли аби з частини вашого тіла хтось зробив вашого двійника протилежної жіночої статі? А потім з ним кохалися і закохалися. Чи навпаки… Жили довго й щасливо аж доки не захотіли знати хто ви є насправді?

— Це жахливе порівняння. Скоріше від нечистого.

— Нарешті ви озвучили причину усіх бід і страждань. Переклали все на лукавого. Так краще коли є хтось для таких справ. Та до всього він і не проти взяти на себе відповідальність за все це. Хоч хтось. А якби н він кого б ви звинуватили у всіх бідах? Га?

— Себе.

— От з цього треба завжди й починати. А вже потім приплітати Сатану. А іменем бога прикриватися тільки в разі нагальної потреби. А що? Зручно. В разі чого згадувати всевишнього…

— Тепер я взагалі не знаю. Наснага змінилася невпевненістю в собі. Від таких розмов втрачається віра.

— Від правди віру втрачають тільки знавіснілі невігласи. — Категорично відрізала красуня й зникла, залишивши Валерій Васильовича наодинці посеред калюжі.

Йому нічого не залишалося, як залишити шлюз. Цього разу йому не вдалося плідно завершити вдалу спробу. Навіть красти нічого не захотів.

* * *

Наступна спроба з чітким регламентом урахування попередніх помилок. Нова реальність тепер з’явилася без попередніх спогадів дитинства.

Якраз на тому місці де й обірвалася минулого разу.

Він знову, як нібито нічого й не сталося, стояв посеред калюжі, поряд з прекрасною господинею шлюзу. Вони продовжили змістовну бесіду.

Надія й далі робила вигляд ніби не помітила, як Валерій спробував зачерпнути у долоню води з калюжі.

— З приводу красти! — раптом наголосила Віра. — Крадіть, крадіть, не соромтеся. Всі науковці у вашому світі тільки це й роблять і нічого. Я буду й надалі робити вигляд ніби не помічаю. Водою з калюжі не обмежуйтесь. Підказую. Ви дихаєте, на разі, чистим вакуумом. Потім зробите спектральний аналіз і матимете незаперечний доказ.

— Дякую… Хочете поваги, будь ласка. Я вже не збирався красти. Так, спробував на дотик. — Він відсмикнув руку від поверхні калюжі, немов від розпеченої пательні.

Віра посміхнулася. Так щиро і відверто, що у Самодостатнього закрався сумнів, а чи він дійсно іншому вимірі. Можливе це звичайна завуальована параноїдальна галюцинація. Так завше обривалися його попередні невдалі спроби. Він зараз протре очі і побачить свою асистентку.

— Ні-ні. І не думайте з приводу цього спірного питання. Ви тут, бо ми цього забажали. Тобто дозволили вам мати повноцінний контакт.

Валерій Васильович про всяк випадок протер очі і кілька раз кліпнув повіками. Він чітко бачив Віру у всій красі на відстані витягнутої руки. Вона продовжувала говорити:

— Ви ж бо мали на меті отримати свідоцтва перебування в даному місці… Нічого не буде ні вам, ні нам. Зовсім. Абсолютний нуль. Хоча можете вступити зі мною у статевий зв’язок та при бажанні запліднити мою яйцеклітину. Це буде абсолютна контактна феєрія. — Панянка підморгнула йому лівим оком і клацнула пальцями по відвислій від несподіваної пропозиції щелепі Валерія. — Хоча в даному випадку більше свідоцтв отримаю я, а не ви. Але вам теж перепаде. Ніяка деконтамінація не позбавить вас моїх жіночих бактерій кохання. Все життя будете лікуватися від залежності спілкування зі мною.

— Ви так відверто про це говорите, — Самодостатній ніяково подивився на Віру. — Признаюсь чесно, таке бажання виникає. Але боюсь, що це лише жарт з вашого боку. Невідповідність структур… Наслідки можуть бути непередбачуваними.

— Можливо ви маєте рацію. Сурядність життя в чистому прояві. Відразу все зникне і ви знову картатимете себе за невдалу спробу переміщення. А в гіршому випадку вважатимете, що вам знову наснився безглуздий сон.

— Якщо знаєте, хто я й досі зі мною панькаєтесь, то це значить лишень одне — здійснилося! Лукавити не буду. Але ж я не знав ваших законів. Така класифікація за межею здорового глузду, — Самодостатній сміливо йшов назустріч жінці в спортивному костюмі.

Там де він ступав дзеркальна вода ставала прозорою, виставляючи на показ барвисте дно. Валерій Васильович наблизився до Віри на відстань кроку і зупинився. Він намагався логічно оцінити ситуацію в якій опинився. Це було складно. А ще давалася взнаки нова обставина. Виявляється спортивний костюм був тільки намальованим на доволі гарному тілі Люби.

— Радий знайомству, — намагаючись бути ввічливим, продовжив розмову Самодостатній, сором’язливо ковзаючи поглядом нижче талії Вірівни.

Враховуючи всі складові дійства, він не міг критично оцінювати свій стан. Спроби логічно регулювати свою поведінку, потерпали невдач. «Театр абсурду в чистому прояві», — резюмував Самодостатній.

— Я деактивувала вашу надію. Тобто радіоактивний ідентифікатор. Ваші потуги виявилися марною тратою коштів. Подібний винахід вартий уваги, але не в цьому випадку. Мабуть влетіло воно вам в копієчку.

— Можливо. Але перший сигнал залишиться. Я хотів лишень знати, а не здогадуватися про існування паралельних реальностей. Моєї прямої вини в порушенні тутешніх законів, як кіт наплакав. Якщо треба я вибачусь…

— Облиште. Байдуже. Але ви все одно радійте знайомству. Хоча, радість в даній ситуації недоречна. Радше нагадаю прекрасний постулат. Не знання не спростовує відповідальності. Отримайте краще на згадку про перше вдале переміщення ось це маленьке таврування. — І несподівано тицьнула пальцем за лівим вухом Валерія Васильовича. — Буде вам доказ, аби не сумнівалися. На цьому все. — Люба навмисне зробила паузу, перед тим, як попрощатися, уважно спостерігаючи за реакцією Самодостатнього.

— Бувайте. Не забувайте.

Не категорично закінчивши розмову, лишила Самодостатньому шанс на продовження. Цей невеличкий люфт — своєрідний маневр аби скоріше перевірити прибульця, а ніж випровадити.

— Як? Це все?

— Зазвичай так і буває. А ви чого хотіли?

— Але ж…

— Так отож. Знову про корову. Невже прорахувалися? Отакої. Мабуть розраховували на теплий прийом, фанфари, феєрверки… Невже й вам, з вашим рівнем інтелекту і вченими ступенями треба все розжовувати. А втім, всі ви тут втрачаєте розум і деякий час почуваєтеся дітьми з розполоханими думками.

— Либонь ви все ж маєте рацію. Але ж… Прорахуєш тут у вас. Прораховуй, не прораховуй, але всього не прорахуєш. Щось я роз-прораховувався не на жарт, — Самодостатній розгублено почухав потилицю.

— Не переймайтесь аж занадто. Буцімто в цьому тільки й проблема. Бачите яка вимальовується колізія, — Люба раптом почала вигинатися то назад, то вперед, набуваючи віртуозних поз типу місток, відверто виставляючи на показ то свої, круглі сідниці, то гладенько поголений лобок. — Зарано вам до паралельних світів. Так здається ви їх називаєте?

— Зарано? Коли ж буде не зарано? — Валерій навмисне закрив очі аби не дивитися на ці виверти.

— Ой, як зарано. А зарано буде завжди. Жартую. Внесу дещицю логіки в нашу довготривалу й змістовну бесіду. Хоча, вашим майбутнім клієнтам можемо запропонувати туристичні багатовимірні рекламні проспекти, і недовготривалі пробні екскурсії, — Люба випросталася і поправила зачіску. — Вибачте. Розминка. Застоялася я тут з вами.

Валерій Васильович хотів було попросити прояснити ситуацію з приводу оцих недовготривалих пробних екскурсій:

— Якщо буде ваша…, — слово ласка він так і не сказав. — З приводу другого пункту вимагаю конкретики. Наша конструктивна розмова затягнулася. Хотілося б якихось дій чи що…

— Як не як, а спочатку треба поговорити. Ви недостатньо вихований. Співбесідник, до якого ви завітали в гості, та ще й в даному випадку це жінка, має сама визначати часові межі орального контакту, перед тим, як перейти до більш динамічного продовження…

— Наша щемлива зустріч нарешті починає переростати в щось значуще і перспективне.

Замість відповіді Люба дістала з-за пазухи невеличку чорну паличку. Натиснула збоку на червону кнопочку. Паличка перетворилася на велику парасольку.

— Пусте. Забудьте. Не на часі. Не переймайтеся дрібницями. Зараз почнеться фракційний крапелепад. — вона несподівано кинула розкриту парасольку у калюжу.

Тепер парасолька скоріше нагадувала рятівний човник з невеличкою щоглою без паруса.

— Тобто, така собі місцева зливка. Не баріться. Хутчіш на парасольку, бо змокнете до нитки, і, щонайменше виглядатимете непристойно. — Бдурня сама не поспішала стрибати до рятівної човника-парасольки, але люб’язно припросила Самодостатнього.

Валерій Васильович ніяково посміхнувся, подивився вгору і натягнув піджака на голову. Такі неадекватні повороти зовсім не тішили його самолюбство вченого, якому випала нагода вдалого переміщення. А тут, в так званому іншому вимірі всі події замість чіткого і логічного пояснення, як виявилося, обертаються на якусь дурню.

— Годі церемоній! Хутчіш стрибайте, бо буде пізно! — вигукнула Віра Вірівна.

Почався краплепад. Вірніше, щось на зразок дощу, але навпаки — не зверху донизу, а знизу догори. Поверхня калюжі вкрилася дрібними хвильками з білими пінними гребінцями. Одночасно, ніби за чиєюсь командою, від гребінців відокремлювалися великі блискучі краплини. Спочатку повільно, а піднявшись приблизно на метр, прискорювалися аби з шаленою швидкістю розлетітися врізнобіч і зникнути, аж ген за отвором для світла. Він мовчки спостерігав, як краплі змивають фарбу з тіла Люби. Спортивний костюм стікав по ногах тоненькими цівочками. Перед Валерієм вимальовувалася ще витонченіша картина досконалого жіночого тіла…

Хто таке зможе витримати? Попри ейфорію від пережитого, Валерій Васильович різко відчув першу хвилю водночас холодних і гарячих крапель. Аби не випробовувати долі, стрибнув у парасольку.

Його костюм був намочений знизу. Складалося враження ніби він від несподіванки надзюрив у штани. Опісля кілька секундної паузи напад продовжився.

— Тепер ви оцінили переваги мого одягу? Його можна відновити за кілька хвилин. Трохи універсальної фарби і нове вбрання буде сидіти мов влите. Я ж вас попередила. Треба було не так відверто витріщатися на мою розминку. А ви?

— Висохне… я візьму на озброєння вашу модель одягу. Дійсно зручно і мабуть з відправленням фізіологічних потреб нема затримок. Даруйте за відвертість.

— Пусте. Не переймайтеся. Я розумію ваш шоковий стан. У нас тут трохи інша мораль. Ми керуємося принципом практичної доцільності. І цей костюм моя службова форма.

— Так, звичайно. Зручно і функціонально. Мабуть існують різні фарби. Літня, зимова, тощо…

Люба вмочила долоні у калюжу і почала мазюкати долонями синю фарбу на пошкоджені ділянки.

— Висохне за кілька секунд. А ваша аварія… Висохне теж, але ой, як не скоро. Не скоро… Хоча це насправді і не дощ зовсім. Так майбутнє стає минулим. Але вам поки що цього не осягнути. А тобі подарую костюмчик для занять на даху аби не світив голим задом. — Вона тримала на долоні невеличкий тюбик з написом спортивний одяг. — А цю для твоєї улюбленої віри. Вечірня сукня. Загалом цей одяг універсальний. На всі випадки. Достатньо вичавити дозовану порцію фарби і намаститися. Тіло вкриється тонким слоє вишуканого одягу. Фарба сама набере потрібних форм. Це пластична суміш. Захищає від температурних коливань. Підтримує комфортну температуру тіла в діапазоні від плюс 70 до мінус сімдесят. Тримай.

— Дяку. Неодмінно приміряю, щойно повернусь додому. І Вірі подарую. Тобто передам подарунок.

Самодостатній сховав тюбики до кишені.

— Не буду заперечувати. Ви маєте рацію. Як би ж це була тільки гра уяви… А так — є доказ — мокрі штани. Всі до нитики змочені майбутнім.

— Вже не майбутнім, а минулим. Прошу покинути рятівну парасольку.

Всього Самодостатній нарахував тринадцять циклів краплепаду.

— Аби не засмічувати ефір зайвими викидами слів, продовжу стисло. Дані екскурсії — це вже не розвиваючі ігри в життя, я вам скажу, враховуючи жалюгідність можливостей вашої реальності. Будете винні дещо з дріб’язку. Прислужитесь при нагоді… Не сприймайте це, як банальний продаж душі чи ще якусь маячню.

— Звісно. Чого ж. вас голіруч не візьмеш. Я хто тут — ніхто без прав і… взагалі. Дійсно, почуваюся, як хлопчисько. Можливо я виглядаю невігласом на фоні вашого спортивного костюмчику… Між іншим, я вчений і до цього часу досить таки успішний хоча й у своєму недосконалому і жалюгідному світі, як ви вважаєте. А тут, на жаль, звичайний відвідувач, ще й не сповна розуму.

— Розумію. Враховуючи вашу потребу в логіці подій… А кого б хотіли бачити перед собою аби почуватися впевнено і відразу не накивати п’ятами? Я прорахувала ваші смаки і стан вашого мозку на предмет інтелектуально-аналітичного потенціалу. Схвалюю. А ще так званий спорт, але у вигляді загальнодоступної фізичної культури. Цінуєте здоровий спосіб життя. Аби вам почуватися більш-менш комфортно я постала у такому образі. Чи може бажаєте узріти перед собою триголового Цербера чи конгломерат невідомої субстанції? — Надія Богданівна раптом високо підстрибнула і зникла. Натомість йому до ніг впав невеличкий коричневий предмет невизначеної форми.

Самодостатній заспокоїв себе:

— Без запаху. Ні, скоріше це така глина. Вона буває різних відтінків. Первинний матеріал, так би мовити.

Те, що було Любою то збільшувався, то зменшувався, набуваючи чудернацьких образів. Ще за мить цей шмат невідомо чого заговорив лагідним жіночим голосом:

— Милує око? Аби довершити втілення загавкаю.

Самодостатній почув несамовитий собачий хор. Скоріше не хор, а какафонію, сплетену з несамовитих гамм. Почалося з дзявкання маленьких цуциків:

— Гав, гав, гав!

Дуже швидко до звучання приєднувалися нові й нові тональності. Валерій Васильович затулив вуха долонями. Опісля того, як фінал доповнився родзинкою — жахливим завиванням здоровенної пащеки, запала абсолютна тиша. Опісля кілька-секундної паузи предмет дав про себе знати:

— Ну то як? Не ріже вухо?

— Ви мали рацію, Перший варіант був бездоганним, — відповів Самодостатній, масажуючи вуха. — Обійшлося.

— Отож бо й воно. А могло й позакладати. Тоді б ще ненароком почали б рятувати від мене світ. Ги-ги, — єхидно зауважив предмет, знову набуваючи форми образу ідеальної жінки у спортивному костюмі.

— Все нормально. Але замало свідоцтв. Просити небезпечно, тому ставлю вас перед фактом. Я застосую фіксатори поточної реальності, аби вкрасти потрібні мані данні. Даруйте, для активації потрібен час. Хвилини три.

— Який ви прудкий. Облиште, в кінці-кінців. Ми з вами не брати по розуму. Хоча, признаюсь, опісля спілкування з вами, відчуваю фантомні болі від втрати деяких образів.

— Невже? — здивовано зауважив Валерій Васильович.

— Так от… Ваша гранична швидкість думки щонайменше на три порядки відстає від моїх показників. Навіть у фоновому режимі.

— Ну звісно. Не ви, а я до вас прийшов…

— Звісно? Звісно! Але підлабузництво не зарадить вашій заповзятливій спробі бути героєм першовідкривачем з цілою купою доказів. Ніяких нічого! Окрім тавра за вухом. Ги-ги… Досить вам цього. Активувати можете. Потіште самолюбство. Хоча… Зараз я все ж зроблю запит. Можливо в порядку виключень вам нададуть деяку регламентовану інформацію. Все таки ви один з перших.

— Що означає, один з перших.

— Те і означає… — Жінка обернулася спиною і у Васильовича склалося враження ніби та тільки вдає жваве спілкування, додаючи розмашистих жестів.

Він спробував звернути на себе увагу, але Бдурня тільки відмахнулася рукою. Мовляв, май терпіння.

— Ага. Ще не факт. Ага. Дозвіл. Ага. Інформація у закритому режимі. Та я завжди глуха, мов тетеря для безглуздих пропозицій. Хай фіксує собі на здоров’я. — Дещо Самодостатній зрозумів, але більша частина розмови залишалася для нього табу, бо нагадувала скоромовку на чудернацькій мові, схожій на белькотіння немовляти.

Так продовжувалося дуже довго. Васильовичу набридло стовбичити а посеред калюжі, по кісточки в липкому майбутньому. Штани потроху підсихали. Він ніяк не міг наважитися поплескати балакучу начальника вузлу по плечу аби нагадати про свою присутність. Вже піднімав руку і торкався до тіла в спортивному костюмі, але щось його зупиняло. Палець замащений у синю фарбу він витер об свої штани. Він навмисне це зробив аби мати зразок диво фарби.

Незабаром вона сама повернулася, задоволено посміхаючись.

— Даремно працюватимуть ваші прилади, які ви імплантували в організм. Вандалізм та й годі. І фарбу вам не винести звідси.

— Вам легко тут говорити панночко…

Тільки тепер Валерій Васильович помітив щось схоже на годинник. Дуже гарний. Яскраво білого кольору прилад прикрашав правий зап’ясток красуні.

Замість відповіді вона зняла значок, схожий на міні репродукцію славнозвісної картини «Чорний квадрат» з комірця спортивної куртки і… затулив ним отвір для світла. Навколо потьмяніло, але можна було розгледіти сріблясті відблиски хвиль.

— Що трапилося, — занепокоївся Валерій Васильович.

— Прошу мене панночкою не називати. Я, що по вашому схожа на цнотливу недоторку?

— Залюбки. Та я взагалі…, — спробував виправдатися Валерій.

— Тут без мого відома нічого не трапляється. До речі, подейкують, що в рай теж з присмаком відвертої ночі. Таїнство буття… Таке… Про головне. Ви зі світу де керує так звана любов. Отож, якщо плануєте й надалі свої експерименти… Тобто без справжнього кохання вас далі цієї калюжі не пропустять. Якщо все буде справжнім і по справжньому — ласкаво просимо у світ здійснення мрій і бажань. По цьому крапля… — щойно він це сказав, як від дзеркала рідини відірвалася велетенська крапля і стрімко зникла в невідомому напрямку. Даруйте. Тобто — крапка. Ледь не забув. Вам навіть можуть дозволити обдурити. Не досить правдоподібно бовкнув… Тобто можете несакціоновано проникати у будь-які, так би мовити точки.

— Чекайте з точками. Що означає, «дозволять обдурити»?

— Як було колись сказано: «Мені двічі не треба повторювати». Треба ж стимулювати вашу наполегливість. Досить. Тепер і справді досить.

Люба зняла значка з багатовимірного отвору. Враз яскраве світло засліпило очі. Самодостатній чув тільки голос:

— Стійте на місці. Зараз вас евакуюють разом з вашою камерою… Квантового відлуння. І придумав же таку назву. Науковець!

* * *

Самодостатній вийшов з камери квантового відлуння, сповнений оптимістичних сподівань. Він відразу взявся до аналізу показників сенсорів. Результати його вразили. Він нарешті побував ТАМ і контакт був повноцінним! Всі оці переміщення, тобто вдалі спроби, він вважав одним повноцінним контактом зафіксованим в режимі реального часу відповідними приладами.

Від хвилювання аж спітнів. Аби трохи привести себе до ладу зайшов до вбиральні і вмився. Біля люстра поправляючи волосся, помітив ледь мітку за лівим вухом:

— Тавро! Рогатий прямокутник… Схожий на двороге ковадло.

Валерій Васильович піднявся до наземного рівня. Зайшов до свого кабінету аби перевдягнутися. З динаміка комунікатора почувся голос секретарки:

— Валерію Васильовичу. Для вас важливе повідомлення. Приходила поліція… Вами цікавилася поліція, — ніжний голос ще зовсім юної на вид секретарки Марусі, прозвучав для нього, мов зловісний каменепад. — І не один раз. Ви не відповідали на їхні дзвінки на мобільний.

Він спочатку вдав ніби не почув її застереження. Заклопотано вдавав зосередженого на своїй праці начальника.

Маруся поправила зачіску, облизала губи й знову нагадала про свою присутність у кабінеті.

— Спочатку телефонував слідчий. Він представився майором кримінального відділу Поміркованою. Наполягав на особистій зустрічі. Як він наголосив: поки що товариську. А хвилин за п’ятнадцять наніс візити до офісу. Але звісно… Наша фармацевтична фірма ще ніколи не була під таким прискіпливим наглядом зі сторони правоохоронних органів. Можливо їх більше цікавлять справи на підземному рівні? Але усі планові перевірки закінчилися. Дозвіл є…

Самодостатній скоса подивився на свою секретарку.

— Марусю, от можеш ти підкрастися і ошелешити якоюсь дурницею…

— Я не підкрадалася. Ви самі мене викликали. Я стояла кілька хвилин поки ви… займалися своїми невідкладними справами. Перевдягалися.

— Ясно. Звісно я переважно цим тільки й займаюсь. Працюю… На благо фармацевтичної фірми. А віднедавна і лабораторії на підземному рівні. Це не таємниця. Усі ліценції є. я не маю звертати уваги на кожного поліцейського, який цікавиться мною чи моєю справою. — Він зробив багатозначну паузу, подивився аж занадто прискіпливо в очі секретарці, мов хотів розгледіти там якусь потрібну і одному йому відому відповідь на нагальне питання. — Я почув тебе. Ще щось?

— Так. — Вона трішки знітилася і опустила очі, хоча й звикла до цих поглядів. — Але не все так просто цього разу… Він наполегливо рекомендував дослухатися до його пропозиції. Інакше він буде змушений викликати вас повісткою.

— Дивись мені в очі. Ти на кого працюєш?

— Тобто? — Маруся поправила блузку.

— Затягнула нудної пісні про інспектора поліції. Та мені байдуже… До речі, ти бачила його посвідчення?

— Це моя робота. Я маю детально викласти суть проблеми. Ви самі мене вчили. Посвідчення? Так, вона тицяла мені під носа якусь розгорнуту…

Він нарешті перевів погляд на монітор.

— Так… Розгорнуту. Ага. Нормально. — Мабуть знайшов потрібну інформацію, бо його обличчя осяяла усмішка. — Кажеш, інспектор? Наполягав? Ну ж бо, глянь. Оцей чи, як тобі зручно… Оця.

Маруся, натхнена посмішкою шефа, підійшла ближче.

— Дивись уважно.

— Я виконую свої безпосередні обов’язки і до цього часу без нарікань. — Вираз її личка свідчив про неабияку занепокоєність реакцією шефа. — Не цей, ви можете переглянути запис камер спостереження. У посвідченні фото трішки відрізнялося від оригіналу. Ну, знаєте, немов він чи вона зробив пластичну операцію. Я жне винна, що люди бувають такими дивними.

Він помітив, що вона мало не заплаче і змінив тон.

— Стоп, гаразд. Вважай це черговою перевіркою на відповідність займаній посаді. Впоралася на відмінно. Можеш йти. Дякую.

— Будь ласка. — Вона не примусила повторювати двічі. Щойно прозвучала фраза: Можеш йти. — Але це не все…

— Не все?

— Поліцейський… Тобто це була жінка.

— З тобою все гаразд? Я в курсі.

— Звісно. Так, у неї… Голос. Голос у неї був харизматичний… Мов чоловічий голос, але приємний. Вона відрекомендувалася, як Корова Надія Петрівна… Але в посвідченні було інше прізвище. Поміркована.

— Корова? Поміркована? Вміють поліціянти запудрити мозок.

— Так… Так ще називають тварину. Рогата худоба, яку переважно відгодовують для м’яса. Молочні види нинішнього часу вже не такі популярні. Це я знайшла у вікіпедії. — Сподіваючись виправдатися, випалила скоромовку Маруся.

— Годі. Про це треба було повідомити в першу чергу. Останнім часом ти даєш збої, — його голос звучав суворо і водночас з нотками іронії. — Це зайве. Ще одне таке непорозуміння і, я тебе перепрограмую в прибиральниці.

— Я зрозуміла. Отож бо, якби ви мене перепрограмували у замісника відділу реалізації…

— Це все, остаточно. Йди геть. — Він посміхнувся і злегенька ущипнув її за сіднички. — Мені ти подобаєшся в якості секретарки. Про поліцейську не турбуйся все буде гаразд.

Маруся аж підскочила від несподіванки. Шеф ще ніколи не дозволяв собі подібних вольностей… І доволі незрозумілих жартів.

— Вибачте. Але я ледь не забула. Вона була… Мені так здалося. Хоча живіть випинався лишень коли вона розстебнула плащика. Але вагітні жінки спотворені впливом вагітності. Можливо вона й скидалася на ніжного чоловіка. Макіяж. Правильно. Вона просто була без макіяжу…

Валерій Васильович мовчки вислухав цей спітч. Відповів лишень коли Маруся виговорилася.

— Сподіваюсь це все? — перепитав Самодостатній. Навіть якщо не все… Годі подробиць. Це все нісенітниці. — Вдав байдужість Самодостатній.

* * *

Валерій Васильович переглянув осбисту електронку. Зазвичай на цю адресу він отримував листи від рідних. Вперше він отримав повідомлення від мецената, який забажав залишатися невідомим і безіменним. Але то інша справа.

Цього разу лист не зовсім приємний. Від слідчого карного розшуку. Він людини представився. Євгеном Петровичем Поміркованим. В листі вищезгаданий пан наполегливо добивався особисто зустрічі з Валерієм Васильовичем. Буцімто це справа в його інтересах. Зустріч має відбутися сьогодні о пів на сьому вечора біля центрального входу залізничного вокзалу.

Самодостатній хотів було видалити листа, але передумав. Тінь сумніву ковзнула по йго відображення в люстрі навпроти. Він пильніше подивися на себе. Пригладив коротке волосся, кілька разів кліпнув очима. «В моїх інтересах? Якщо так, то який інтерес до цієї справи має пані Поміркована? Слідчий кримінальної поліції…»

Розділ 6. Двійники

Двійники. Він почав помічати зацікавленість своєю особою якихось дивних, але на перший погляд цілком звичайних і пересічних людей. Хоча б учора. Він, як зазвичай викликав таксі. Нічого дивного окрім того, що таксист приїздив минулого разу за викликом… Нібито несуттєва дрібничка, але це насторожило Самодостатнього.

А ще меценат, який забажав залишитися невідомим і на відріз відмовився зустрічатися. Тільки спілкування через мейл. Звісно, що діяльність Валерій Васильовича привернула прискіпливу увагу відповідних служб безпеки і неодноразову офіційні перевірки, цілком передбачувані і зрозумілі. Для цього він і впровадив подвійне трактування свого експерименту. На загал він пропонує цілком безпечний варіант подорожі до нових реальностей. Це більш схоже на висококласний варіант комп’ютерного адаптнра до візуалізації обробки інформації надсвідомості. Таке враження нещодавно справляли апарати віртуальної реальності. Себто стимулятори сенсорної оцінки інформації. Він пропонував дещо нове. Не сенсорну оцінку реальності.

Хоча й не без допомоги фармакологічних препаратів. Ці препарати в першу чергу слугували для отримання відповідного стану свідомості і для мінімалізації енергозатрат поточної життєдіяльності. По максимуму оптимізувати енергозатрати для функціонування організму. Тим самим відкрити нову канали світосприйняття. В такому стані організм людини піддавався впливу камери прямого квантового відлуння, що й спричиняло переміщення квантів свідомості у інший вимір. Паралельно з цим, озвученим на загал винаходом, Валерій Васильович розробляв біль небезпечні варіанти свого винаходу. Непряме квантове відлуння. Такий спосіб не передбачав попередньої каталепсії. Потужний вплив іншого виду енергії притлумляв активні процеси в організмі, замінюючи їх на відповідні до мети застосування.

* * *

Він знайшов сам себе аби убезпечити себ від самогубства. Він не жарт занепокоївся попередженням свого знищеного двійника. Слідчої кримінального відділу поліції.

Вирішив діяти простим перевіреним способом. Він колись читав про подібна в одній з нечисленних улюблених книг. Наслідуючи головного героя він подав заяву до поліції про розшук самого себе. Він вирішив, про всяк випадок, перевірити чи не існує випадково ще один Валерій Васильович Самодостатній. Можливо він причаївся і лишень очікую слушної миті аби заявити про себе. Тим самим поставити під сумнів існування справжнього Валерія Васильовича. Тобто його особи. Звісно, що сам Самодостатній розумів недолугість своїх побоювань і цей позов дурня несусвітня. Його двійник, з цим іменем міг існувати лишень в його уяві, але перевірити не завадить. Про всяк випадок.

Опісля того, як він наплодив своїх відображень, які матеріалізувалися у реальності і намагаються знайти своє місце під сонцем. І хто був першим і нащо все оце затіяв вже не має принципового значення. Виправдань і самокартань було замало аби виправити ситуацію. Потрібні були реальні дії… Найдоцільніше було знищувати особливо небезпечних, які загрожували його життю. Що він і робив.

Подумки волів зібрати усіх двійників до купи і перекувати б це потворне місиво на одне вірніше на одне ціле, а потім додати її аби отримати закоханих одне в одного до нестями людей. А там видно буде. На заваді початок нового світу і кінець старого.

Відповідь отримав за три дні. Поліція не знайшла осіб із зазначеними даними і статусом на ім’я Валерій Васильович Самодостатній. Хоча в Києві чоловіків його віку з подібним іменем знайшли близько десяти осіб. Але усі вони абсолютно не відповідали зазначеним у запиті чинникам.

* * *

Вони загрожували життю Самодостатнього лишень наблизившись на відстань особистого простору. Як мінімум це близько п’ятидесяти сантиметрів. В натовпі виявити двійників неможливо, тому самодостатній уникав людних місць і громадського транспорту. Спілкувався останнім часом тільки з перевіреними людьми. А більше використовував відезв’язок. Але нормальне життя передбачає спілкування фізичне і знаходження в зоні особистого простору одне одного.

Він вирішив їх знищувати, щойно прилад показував небезпечний фон… Так, це жахливе рішення, але воно обумовлене нагальною потребою позбавитися загрози своєму життю. Так він вважав допоки не ліквідував першого двійника. Секретарка Маруся.

Таксиста він позбавився без особливих проблем. Вранці… І насамкінець слідчий. Цей надокучливий слідчий переслідував його і в день, і вночі.

З Марусею було складніше. Він не міг просто так знищити це миле створіння. Того ранку вона замилувано дивилася йому в очі з надією на взаємність. Але Валерій Васильович знав, що це омана. Насправді вона очікує слушного моменту аби нанести рішучий удар. В спину. Підло і з розрахунком, викачавши попередньо усю життєву енергію. Тим самим заволодівши статусом первинної матриці особистості. Валерій Васильович перестав би існувати. Була б Маруся. Він став би жінкою і був цілком задоволеним змінами. Продовжував свою справу без особливих терзань за скоєне. Він мав бути першим. І зволікати означало послабити свою життєву позицію. З усіма наслідками і спадком особистості.

Того ранку він, як зазвичай привітався з нею і відразу покликав до кабінету. Стурбоване дівча похапцем побігло за ним услід. Щойно двері за нею зачинилися, почалося відбуватися жалива помста. Секретарка надміру поспішала і те, що відбулося далі було й направду схожим на випадковість. Вона перечепилася і впала на Самодостатнього, доволі відчутно штурхнула його межи лопаток. Якби він не був готовим до подібних викрутасів, то напевне, що впав би на підлогу і став би вразливим для подальших дій. Він ще точно не знав, яким би чином ця особа позбавила його контрольного об’єму енергетичних ресурсів, що підтримують ідентичність особистості. Але був певен, що випробовувати долю не варто. Відчув, як здригнулася її голова. Він вирішив діяти рішуче і без вагань. Якби він на якусь мить засумнівався в правильності вибору, хто знає, чи не лежав би він сам непритомним на підлозі і чи лежав би довше кількох секунд. Він знав, що людина енергонестійка в стресових випадках. Особливо коли під тиском насильницьких дій. Несподіваних і підлих.

Валерій Васильович з розвороту відразу вдарив її в обличчя з правої руки. Міцно стиснутим кулаком. Щосили…

Маруся непритомною впала на підлогу. Дзеленькнули розбиті окуляри. У нещасної під оком наливалося здоровенне, червоне садно. Спідничка підскочила, оголивши стрункі ніжки і вище… Тонке, прозоре мереживо спідньої білизни, що врізалося в складки окреслило її принади. Звабливі й гладенько поголені. Самодостатній швидко поправив їй одяг. Наразі не до звабливих принад… Добивати відразу він її не став. Вирішив переконатися в своїй правоті апелюючи до ще не знищеного двійника. Тим пак ним була особа жіночої статі.

Плеснув кілька разів в обличчя газованого напою з пляшки. Подіяло. Вона поволі почала відкривати очі. Їй було не в тямки, що з насправді відбувається.

Насамперед в такому стані люди мають здатність розповідати все, що забажає домінант. Валерій Васильович присів навпочіпки біля Марусі.

— Вітаю тебе, мій любий двійнику. Маруся… Це ж треба. В мені жила Маруся, яка в разі чого домінувала б в моїй свідомості. Жіноча стать не приховає твоїх намірів. А як ти улесливо віталася зі мною щоранку. Хто б міг подумати. Як би ти вчора не викрила себе. Нащо тобі моє особисте життя. Ти цікавилася мною, ніби я тобі щось винен.

Маруся трішки оговталася і вже могла більш-менш адекватно сприймати реальність. Вона торкалася забою під оком, болісно кривлячись. Принаймі тепер вона вже розуміла, що відбулося, і хто перед нею. Дівчина безпорадна і побита, але не даремно…

— Валерій Васильовичу… Я ж ненароком. Поспішала і спіткнулася. Зо що ви мене вдарили? Що відбувається? — Її голос тремтів. Очі були повні сліз і докору. — Я ні в чому не винна. Якщо я вас не влаштовую, то скажіть. Я відразу звільнюся. Навіщо бити? Це якесь середньовічне варварство. Від вас я такого не чекала.

— Дійсно. Ні в чому. Окрім бажання знищити мене. Чому сьогодні? Невже була певна в стовідсотковому успіху? Десять недостаючи процентів. Я тримався на волосині. — Він було ще раз замахнувся, але стримався. — Я тебе не бив. Я оборонявся. Превентивний удар. На випередження.

— Про що ви? Які проценти. Ви себе гарно почуваєте. Може викликати швидку?

— Не треба реверансів. Я знаю хто ти. А ти прекрасно розумієш, що наразі відбулося. Твій план провалився.

Маруся на мить закрила очі… Мабуть їй було нестерпно боляче. Деякий час вона мовчала.

— Згоден. Не так прос то вигадати правдиву брехню. Та ще й експромтом, лежачи на підлозі опісля нокдауну. Не мовчи. Гаємо час. Ти просто перша з двійників, яку я зараз ліквідую в разі підтвердження.

Вона нарешті зібралася з думками і почала виправдовуватися.

— Вибачте мене. Повірте в мою щирість. Я не розумію ваших застережень. Це якийсь абсурд. Я готувала вам сюрприз до наступного дня народження. Хотіла більше знати про вас. Ви ж бо втаємничена особа. Про ваше минуле ніхто не знає. Підбирали подарунок, враховуючи усі ваші смаки.

Аж тепер Самодостатній помітив в її очах приховану лють. Її справжнє єство… Йому здалося, що досить йому зараз повірити в її побрехеньки і допомогти підвестися, як тієї ж миті вона здійснить свій намір.

— Смаки… Досить. Досить розмов. Зараз ми перевіримо. Хто ти є насправді. Якщо опісля дії приладу залишишся в цьому стані, значить ти не мій двійник.

— Валерій Васильовичу, будь ласка. Не треба. Я ж нічого поганого вам не зробила. Пожалійте мене. Я ще така молода. Я хочу жити.

— Я теж. Тому й роблю це. Не вставай. Лежи аби не було гірше.

Валерій Васильович дістав з кишені нейронний аналізатор. Активував його, ввівши код. Приклав до лоба Марусі.

Бідолашна дівчина від страху замружила очі і приготувалася до найгіршого.

— Так я й думав. Випромінювання на дев’яносто відсотків ідентичне з моїми мозковими хвилями. Ти мій двійник або ж просто закохана. Така вірогідність існує. Але ти живишся моєю енергією.

Маруся хотіла заперечити. Вона простягнула руки назустріч Самодостатньому з благанням не позбавляти її життя.

— Пожалійте мене. Я сама піду звідси і ви ніколи мене не побачите. Я вже нічого не хочу…

— Мовчи. Більше нічого говорити не треба. Зараз я ввімкну запобіжник. Позбавлю тебе краденої енергії. Якщо ти не зникнеш… Хоча сумніваюся. Ти звичайна дівчинка. Гарна й приваблива. Можливо навіть закохана в мене. Хоча мабуть тільки вдаєш. Так… Можливо ще й досі цнотлива. — Він налаштував кулеподібний прилад на потрібний режим.

Маруся стріпнулася в судомах. Гримаса на її обличчя свідчила про раптовий, пронизуючий біль у всьому тілі. За мить вона почала поволі розчинятися в повітрі. Спочатку зникли ноги й руки. Потім тулуб. Останньою розчинилася голова, видавши наостанок жахливий звук, що нагадував шипіння ядовитої змії.

Самодостатній відсахнувся.

— Пригрів зміюку у себе на грудях. Маруся… Миле створіння. Я чоловік. І я ніколи не буд жінкою без власної волі.

Він ніжно погладив те місце, де щойно лежала дівчина.

— Хто ж знав, що ти мій психоклон. Таким я точно не буду. Матеріалізований. Скільки ж я вас на розмножував тоді з Вірою Вірівною? Тепер ви будете лізти й лізти в моє життя. А я буду позбуватися вас. — Він задоволено деактивував прилад і поклав до кишені. — Тепер ліпше обійдуся без секретарки. Замовлю голографічного помічника. Так безпечніше. Треба вдосконалити прилад. Він має працювати в режимі нон стоп з сенсором. Зовнішнім. На годиннику. Скоріше за все це тільки початок. Надалі я маю знати заздалегідь з ким маю справу. Просто уникатиму контактів і все. Без моєї енергії вони довго не проживуть. Маю перевірити усіх близьких людей.

* * *

З таксистом було складніше. На вулиці, під час руху в автівці не так вже й легко провести нейтралізацію, бо є загроза не тільки особистому життю. Можуть постраждати безневинні люди. Некерований транспортний засіб може накоїти багато лиха, навіть на мінімальній швидкості.

Розділ 7. Слідчий

Слідчу він знищив без попередніх з’ясувань обставин, щойно сенсор на годиннику блимнув червоним.

Під час бесіди, зненацька підійшов і ногою вдарив у живіт. Вагітна жінка відразу впала на підлогу. А живіт… Здувся. Ніби його й не було. Відразу дістав кулю і активував для нейтралізації.

Все відбулося миттєво. Так, як і секретарка Маруся, ця жінка розчинилася в повітрі, але вже без звуків. Тихо і безслідно.

— Скільки має бути жінок? Треба просто уникати зустрічі з двійниками. Збільшити поле дії сенсора на безпечну відстань.

Конкурент

Не обійшлося й без конкурента. Як водиться у всіх більш-менш пристойних науково дослідницьких закладах є кілька команд науковців, які суперечать і змагаються за пальму першості.

Первинна ідея, звісно належить так званому інформаційному полю всесвіту. Серед безлічі геніальних квантів трапляються достатньо зрозумілі і перспективні для певного часу розвитку людства.

Так і в нашому випадку. Сама по собі тема переміщень у часі і так званих паралельних реальностях не новаторство. Але спосіб і ефективність спроб завжди викликала цікавість. Іноді це просто спроби, на кшталт дитячих забавок, зазирнути за грань незвіданого. Без цілі і чіткого наміру… Або ж, така запопадливість мабуть і є головною перешкодою, це спроба покращити своє становище тут — вдома чи підкорити менш розвинені цивілізації. Звичайні штучки людини розумної…

На противагу Самодостатньому, свій проект для транзиту паралельними реальностями, розкручував такий собі пан з псевдо Неадекватний. Аби спростувати чутки Самодосчтатній призначив йому зустріч. Без вагань і сумніву аби обговорити проблеми, щ овиникли. Хто в кого запозичив і звідки відбувся витік інформації. Звісно Валерій Васильвоич підозрював Марусю, але тої вже немає. І, якщо й вона винна в чомусь, то це вже не аважливо. Актиуальність подій важливі лишень в контексті логічної послідовності. Без Марусі цей ланцюжок обривався. Тим пак, що це пан з’явився нізвідки. Нібт нависне аби Самодостатній не мав можливості для зволікання з застосуванням приладу. Була ще підозра. Меценат. Але валерій Васильович не надавав йому жодних документів технічного змісту. Хоча не виключена можливість дійснор ще одного підпільного експериментатора. Не виключено…

Зустріч призначено на сьому вечора. Коли активність двійників зростає. Він не став розбиратися. Можливо Неадекватний звичайна підстава. І ніякий він не вчений. Все заради того аби спровокувати і виманити Валерій Васильовича за межі…

Самодостатній дів швидко й рішуче, щойно прилад вказав червоним проблиском на небезпечний об’єкт поряд. Вперше Валерій Васильович застосував зброю. Пістолет. Аби убезпечити себе від несподіваного нападу. Пострілом в голову, він відповів конкуренту, замість вітання, коли той простягнув руку для рукостискання.

Опісля нейтралізації, чоловік зник миттєво…

Знову вагітна слідчий

Поправив чорного браслета на зап’ястку… Надокучливий дзвінок від вже знайомого номеру, не дава зосередитися на оцінці, щойно проведеного знищення двійника. Слідчий зателефонувала відразу опісля зникнення Неадекватного. Це вкрай здивувало Валерій Васильовича. Не минуло й хвилини, як він замінив прилад на інший з повним запасом елементів живлення. Він зазвичай так і робив, опісля кожного акту самозахисту з використанням нейтралізатора двійників.

«Можливо збіг. Хоча… Навряд»., — Він дав команду на з’єднання з дозвонювачеи.

— Мої вітання, пане вбивце. — Приємний жіночий голос з нотками іронії на тому кінці був аж занадто недоречним у даному випадку. — Як вам це вдається?

— Не скажу, що цей дзвінок бажаний, але буду чемним і пошлю вас відразу якнайдалі. Хоча, якнайдалі це не кінцева точка призначення. — Валерій Васильович ще не оговтався опісля зустрічі з конкурентом, тому не зміг втриматися аби не виказати своє ставлення до надокучливої пані. — Ви взагалі, хто? Зазвичай з цього номеру мені телефонувала слідчий кримінального відділу. Але мабуть знайшла нарешті справжнього вбивцю. Як нова завжди наполягала: серійного.

— Що? І це кажете ви? — Приємний, досі невідомий голос враз змінився на вже знайомий Самодостатньому. Жіночий, але жорсткий і наполегливий. — Усі схиблені покидьки мають у вас повчитися. Ви знищуєте людей без тіні сумніву в правильності своїй дій. А це вже хвороба. Вас треба спочатку лікувати і спробувати вилікувати. А вже потім жорстоко покарати. Привселюдно, як виключення із правил.

— Що цього разу? І не треба імітувати голос моєї слідчої. Її відсторонили від справи у зв’язку зі зникненням. Скоріше за все вона отримала доброго хабара з щонайменше шістьма нулями і втекла народжувати до якоїсь далекої країни.

— Гарну казочку вигадали. У мене в голові не вкладається. Як з такої чемної і добропорядної людини, ви перетворилися на безжального монстра, здатного без тіні сумніву вбивати людей?

— Ви детально перейняли манеру спілкування у вельмишановної вагітної… — Валерій Васильович не йняв віри. Як таке могло статися? Він знову чує голос, нещодавно нейтралізованого двійника. Але він вирішив продовжити розмову й відключатися від зв’язку до з’ясування обставин.

— Забудьте про все, що було напередодні. Я та сама. Без тіні сумніву. Але вже більш поінформована про ваші подвиги і успіхи… справжні успіхи з камерами квантового відлуння.

Валерій Васильович занервував: «Навіть не думай… Хоча, якщо припустити невдалу нейтралізацію. Тобто незавершену. Маячня. Скоріше це імітація. Хоча голос дійсно її. Але чому я й досі не заарештований. Значить у неї немає доказів. Навіть, якщо я знищив не її. Невже вони навчилися продукувати голографічні примари? Це парадокс…»

— Усі балачки не варті навіть використаного презервативу. — Впевнено заявив Самодостатній. — Даруйте за відвертість. Якби у вас були докази, то ви б так не розмовляли. Зараз би я в кайданках і у супроводі дебелих хлопців із загону спеціального призначення, був конвойований до відділку. Де б ви чекали мене у своєму кабінеті, нервово, закидаючи ногу на ногу.

Жінка замовкла на деякий час. Чулися тільки її кроки з гучним відлунням.

— Якщо у вас все, то бувайте здорові. — Самодостатній почув кроки у сусідній кімнаті: «кроки з відлунням… Ого. Як во на потрапила до вбиральні. Чи може конкурент, це всього навсьогопідстава аби зафіксувати момент нейтралізації. Але це неможливо. У неї нічого не вийшло. Навіть камери відео спостереження не фіксуватимуть мого відображення. Захисне поле. Мене для них не існує…».

— Ні… — кроки стихли. — Замітати сліди злочину. Це неперевершено. Ви бездоганно впоралися. У мене дійсно немає прямих доказів. Але я вирішила піти ва-банк.

— Більше того… Ви мене не знищили. Я підстрахувалася. Нас було двоє. Ви вбили мою сестру. Хоча й не справжню. Лишень голографічну копію. А я в цей час була поряд аби ваш прилад зафіксував небезпечний для вашої вразливої особини об’єкт. Бачили б ви своє обличчя. Жах. Ніби такий чемний пан, інтелігентний. А вбиває людей, мов оскаженіле чудовисько. Вбити вагітну жінку це вже край.

— Ясно. Дякую, що попередили. Наступного разу буду обачнішим.

— Так. Я ж говорила вам, що діятиму тільки на благо людей. А ви теж людина… попереджаю. Не захоплюйтеся. Одного разу випадково можете знищити самого себе. Така прикрість…

— Дякую… Гадаю у вас немає доказів. Взагалі нічого немає проти мене. Інакше б ви за лічені хвилини були поряд з групою спецназу.

— Маєте рацію.

— Але не тільки ви така розумна. Я можу знищити вас навіть зараз, розмовляючи по телефону. І зроблю це, бо ви наразі знаходитеся у сусідній кімнаті. В туалеті. Я вдосконалив прилад. Бо того разу я дійсно знищив голографічну ляльку. Переглянув щойно звіт. Треба завжди переглядати звіти й бути обачнішим. Тільки спостереження…

На тому кінці запала тиша.

— Поза сумнівом,… — Самодостатній зробив крок у напрямку дверей до сусідньої кімнати. Зупинився… — Це неприродно знищувати людей. Та до всього ще й вагітних і при виконанні службових обов’язків. Але ви ж не люди. Лишень мої двійники, які воліють заволодіти моїм становищем.

Валерій Васильович навшпиньках, намагаючись не видавати зайвих звуків, підкрадався до дверей. Приклав вухо до гладенької, білої поверхні. Лишень тоненька перепона відділяла їх одне від одного. Вагітна слідча теж стояла під дверима, притуливши вухо з наміром дослухатися до найменшого шурхоту.

Першою мовчанку порушила жінка.

— Я лишень піклуюся про ваше майбутнє. Принаймі не допустити суїциду. Хто знає. Можливо ваш прилад, в один з днів, коли вибудете на самоті, блимне попереджувальним маячком. Що тоді? Позбавите себе життя?

Самодостатній вже було взявся за дверну ручку аби рвонути на себе і нарешті здійснити задумане.

— Припиніть. Я сама відкрию двері. Принесу себе в жертву. А відповідні органи і це вже не кримінальна поліція. Матимуть незаперечні докази.

— Маячня. Жертва? Ви ж вагітна. Як ви можете ризикувати ще кимсь? Хоча у вас вже немає вибору.

— Винуватцем будете ви.

— Типова поведінка жертви. Але ви цим не здобудете преференцій.

Двері повільно відчинилися. Він навіть почув неспецифічний скрип завісі. Прилад фіксував наявність двійника. Валерій Васильович облизав пришерхлі губи. Він хвилювався понад норму. Ця хитра жінка могла й цього разу влаштувати пастку. Але сподівання не справдилися. Вона стояла біля раковини умивальника. Дзюркотіла вода…

— Я хочу дивитися вам у вічі коли ви будете мене вбивати. — Надміру спокійно відповіла жінка. — Зачекайте хвильку. Я приведу себе до ладу після вбиральні.

— Ви намагаєтеся вплинути на мою психіку образом покірної жертви?

Вони набрала пригорщу води і хлюпнула собі на обличчя.

— Ні… я визнаю свою поразку і хочу зникнути достойно. Але попередження про суїцид дійсно варте вашої уваги. Будьте обережними.

Самодостатній вперше вів розмову з двійником, який «відкрив свої карти». Дійсно це справляло враження. Він навіть почав сумніватися в доцільності негайного знищення цієї жінки, що видавала себе за слідчого.

— Якби зачекали трішки. — Вона втерлася паперовими рушником.

Самодостатній пильно спостерігав за Її відображення в люстрі… Гарне чисте обличчя дійсно викликало довіру і співчуття. Перед самодостатнім стояла чарівна, вагітна жінка. Природна краса і витончені риси обличчя. Вологі від сліз волошкові очі. Вона невимовно благала його не робити з нею злого.

— Подаруйте мені шанс насолодитися материнством. Почути перший крик своєї дитини. Ви теж кричали коли народжувалися…

— Так, так… — Самодостатній, з кожним новим її словом набував впевненості в негайній ліквідації цього двійника: «Досить мені відповісти взаємністю на її одкровення, в ту ж мить вона завдасть удар. Підлий, вивірений і жорстокий. З усього вона планує це здійснити…»

— Ви завдасте мені болю і я почну народжувати. Почнуться передчасні пологи.

Жінка повернулася до нього обличчям і простягнула руки для обіймів.

— Ми можемо співіснувати. Я не чіпатиму вас. Ви мене… — В руках вона тримала пістолет. — Від куль ви беззахисні. Визнайте свою поразку. Даю вам шанс самому вирішити це питання. Самогубство. Мої руки будуть чистими. Перед майбутнім я невинна.

Самодостатній не втратив контролю. Вправним, блискавичним рухом вибив пістолета з руки двійника. Лязкіт заліза по кахляній підлозі з дзвінким відлунням…

— Не треба! — Закричала жінка і кинулася на підлогу. Вона вдарилася кілька разів головою, але залишилася ще при тямі. Її тепер був схожим на завивання пораненої вовчиці. Вона щосили стискала живота. Била по ньому руками. — Народжуйся. Народжуйся.

З поміж її ніг билися цівочки червоної рідини.

Самодостатній відчув запах свіжої крові…

— Досить! — «Не треба давати їй народжувати. Якщо це навіть імітація. І кров зараз ллється з пакету затиснутого нею межи ніг. А живіт силіконова накладка…».

Він тримав на витягнутій руці кульку нейтралізатора. Але перед знищенням треба завдати фізичного улару аби у цю мить його енергетична хвиля домінувала над двійником. Він переборов себе й щосили вдарив її ногою по голові. Вона здригнулася й нерухомо завмерла. Під нею вже була калюжа крові, що повільно розтікалася по білій поверхні. Блискучій, блискучій… Червоне на білому. Раптом вона напружилася і вхопилася за черево, немов сподівалася в цю останню мить викликати передчасні пологи…

— Я іншого й не чекала, — прохрипіла в конвульсіях жінка.

Валерій Васильович натиснув на потрібну кнопку.

Попри очікування, не сталося чогось непередбачуваного. Знищення чергового двійника відбулося, як зазвичай: блискавично. Тіло зникло. Разом з ним і калюжа крові.

Валерій Васильович зачинив двері… Він втомився. Два знищення поспіль. Йому конче необхідно відпочити.

Роздягнувся до гола й ліг на підлогу. Закрутившись у килим і заснув…