* * *

…— Татко! Таня, дівчинко, ти де!? Озвись, моя маленька! — Вона знову й знову сторожко вигукувала у непроглядний морок.

Даремно. Ніхто не відгукнувся. Лишень відлуння по всьому тілу прискореного серцебиття надавало можливість повноцінно відчувати своє існування.

Раз по раз, після вигуків, Татка облизувала ще вологим язиком пришерхлі губки, відчуваючи малесенькі, сухі лусточки. Вони відразу всотували липку, тягучу слину, набрякали. Деякі відривалися і зникали в темряві… Нові відчуття додали їй впевненості у своїх діях.

Вона закрила обличчя долонями з розчепіреними пальцями, сподіваючись, що зараз все минеться… Крізь щілинки між пальцями вона знову побачить його очі. Як вже було колись. Перед їхнім першим поцілунком. Вона соромилася, тому й закрила обличчя руками аби не бачити його пристрасний погляд з поволокою. А тепер навпаки — він би вмить її заспокоїв і остаточно поверне в реальність. Татка кілька разів поспіль закрила й відкрила очі. Марно. Тільки чорна пелена, що закрила від неї жаданий образ…

Таня перевернулася на живіт і спробувала повзти. Липка й волога шкіра не давала змоги адекватно0 відштовхнутися від поверхні. Вона облишила марні спроби.

— Ти жива? Т-а-а… — В роті пересохло. Вона спробувала облизати губи. Але намарно. Лусточки не набрякали. Від надлишку адреналіну пришерхлі губи почали злегенька тріскатися. Тепер, при найменшому зусиллі віддавали відчутним болем. Її голос мимоволі перетворився на шепіт. — Таточко… Мої слова пойняла пітьма, але я знаю: ти просто десь заховалася. Маєш бути у цій кімнаті. Скажи хоч щось у відповідь. Не мовчи, озвись, маленька… Ти жива?

Анітелень. Вона відчула, як страх поволі, але нестримно, стискає свої обійми. Владно нівелюючи усі спроби протистояння… Їй перехопило подих, серцебиття прискорилося до критичного…

Їй здалося, що звільнитися від цих обіймів самотужки неможливо. Сповита відчаєм, вона заплакала, мов малесенька дівчинка, яка щойно заблукала. Отак несподівано й просто. Сльози котилися по її щоках, потрапляли до рота. Татка повною мірою відчула незвичайну гаму смаків. Гіркий, солоний, кислий, терпкий… Невдовзі вона відчула ще й солодкий присмак. Уся ця дивовижна феєрія смаків творила дива. Дрібними краплинками спадали на груди, живіт… Вона втирала їх тремтячими руками. Скільки часу минуло відтоді, як перша сльозинка скотилася по її щоці, вона не знала. Можливо це були години, а може всього кілька хвилин, або ж одна мить… Татка плакала й плакала… Іноді зірвалася на ридання. Невдовзі вона стала мокрою від свого очного соку. По справжньому вмилася слізьми. На диво ці сльози допомогли їй потроху опанувати себе.

Чи то від кількості сліз, що потрапили до їй рота, чи від інших не менш дієвих, але невідомих чинників, вона відчула зовсім інакше, а ніж до розпачу. Таня вже не воліла знайти себе у непроглядному мороці. Це бажання зникло. Натомість Татка почала вирізняти навколо себе доволі знайомі, але розмиті обриси. Вона тепер в оточенні темряви, наповненої не тільки її уявою. Виявляється це реальна кімната з доволі знайомими предметами. Їй враз стало краще. Обійми страху мимоволі послабилися. Дихання вирівнялося. Серденько вже не калатало, мов скажена канарка в тісній клітці. Тепер Татка відчула ще й запахи. Знайомий і приємний аромат її кімнати…

«Таємниця покрита чорним мороком. Від страху круглі очі. Побачити б себе зараз у верцадло… Ні, досить з магією. У звичайне свічадо. Авжеж… У люстерко комунікатора. Сфоткатися… Незабутнє було б селфі. Годі. Таточка, ти здуріла? Ну ж бо! Опануй себе, нарешті. Агов, Таню, гукаєш себе, мов схиблена. Якщо є сумніви, то принаймні уяви, що ти жива. Ціла… Без членоушкоджень. Дурня якась. Ти мислиш. Отже… Сподіваєшся почути адекватну відповідь. Мабуть навколо тебе вирує життя у німому й неосяжному просторі. Де замість небесного світила сліпа пітьма. Ще не існує розділу наопуль. А ти, в очікуванні першої лелітки світла, відчуваєш лишень пошуг реального життя… Та невже? Майже поезія. Мабуть отак і народжується вірш.

Якщо все буде добре. Ось про це й напишу. Можливо хтось із моїх предків теж пописував під ліричний настрій… Стоп! Я теж. Принаймні уві сні, вже бачила подібний вірш без закінчення. Ось воно: життя у німому просторі й сліпій пітьмі. Підходить, але якось депресивно. Занадто. Краще жити у світлі й щасті. Як би ж то увімкнути світло і подивитися у дзеркало для порівняння. Якщо на мене буде витріщати свої блакитні очі… Чому не карі? Вони іноді у мене бувають і зеленими. Блакитні, карі або зелені. Але обов’язково струнка, миловидна чорнявка. Потрібен незаперечний доказ. Ні, це вже точно схоже на божевілля. Як там ще говорять про таких. З глузду з’їхала. Збожеволіла. Знавісніла. Звихнулася. З-з-з… Зугарна синонімічна послідовність логічного ряду. Який багатий світ божевільних людей. Яке розмаїття. Я раніше не звертала належної уваги. А варто було б. Такий гармидер у голові. Круто! Все це не для мене. Звісно. Я ж бо роблю сякий-такий аналіз цій вакханалії і знаходжу раціональні відповіді. Приймаю самостійні рішення. Отже! Таня, годі казитися! Треба щось сказати вголос аби покласти край цій безглуздій невизначеності. Потрібне й змістовне. Аби не виникало зайвих питань, і, відпала потреба почути щось у відповідь…».

— Таня! Стоп. Стоп-п-почки… — Вона враз затнулася і стулила губки. Таня уявила, буцімто набрала до рота снігу, але не ковтала… Тримала льодяні дрібки аж допоки ті не перетворилися на в’язку рідину, змішавшись зі слиною. Вже потім спрагло ковтнула, відчуваючи. як вже тепла, приємна на смак волога стікає по її нутрощам. Заспокоює і надає сили. Подіяло… Таня вже достатньо себе опанувала аби її думки не сперечалися з щойно сказаними словами. Опісля паузи, вона зібрала язиком слину і зволожила потріскані губи. Тепер дошкульний біль трішки відступив і вона впевнено продовжила. — Татко, кінчай. Хутчіш. Не грай з вогнем. Мелеш дурниці. Окрім тебе тут нікого немає. Таня — це ти. Припини гукати саму себе. Добре?

«Стоп кадр. Ось… Тепер я маю відповісти? Що? З дощу та під ринву. Я й гадки не маю. Щось простеньке. Типу… Привіт. Як справи? Ні, дурня. Нині правда вийшла з моди. Спершу треба зіп’ятися на ноги! Відчути щось тверде, а потім просторікувати…», — Таня доволі легко підвелася. Її пружне тіло слухняно виконувало накази. — «Так краще. Почуваюся людиною. Ти ж цього хотіла. Якнайбільше каверзних феноменів. Почути щось нове у відповідь на своє риторичне запитання. Ти часом не здуріла? Ні, я просто обезглузділа. Хоча я вже картала себе безумством. І доволі успішно. Ледь не дійшла до високої поезії. Вже смішно. А сміх гарна ознака. Просто перевіряєш себе. Це нормально. Ну ж бо!».

— Даю категоричну відповідь на риторичне запитання. Як твої справи? — опісля паузи, продовжила: — Нормально. Авжеж, це я. Тата, Таня, Тетянка… У цій кімнаті окрім мене нікого немає. Все буде добре. Інакше й не має бути! Гаразд? Знаю напевне, що: гаразд.

Опісля емоційних вагань, Таня нарешті наважилася зробити перший крок. Невпевнений, торкнувшись підлоги лишень кінчиками пальців. Носочком… Вона виставила руки вперед аби хоч якось зорієнтуватися у суцільній темряві. Порожнеча. Ще кілька кроків принесли бажаний просвіток. Під руки потрапили знайомі речі. Стільчик! На ньому зіжмакана спідничка. «Моя! Я її зняла, зібгала… доволі влучно кинула на стільчик. Отже я вдома. Не факт… Дурня. Це все могло бути де завгодно. Ні, щось тут не те…».

Вона сумнівалася. Ця кімната їй тільки здавалася один в один схожою на її спальню аж поки під руки не потрапила шафа з рельєфними наліпками. Такі є тільки в неї. Бо зроблені власноруч і з натури. Прохолодний силікон із чіткими обрисами її обличчя. Вона сотні разів ніжно проводила по цим маскам. Іноді, під впливом несподіваного натхнення, навіть молилася сама собі, немов вищій істоті.

«Татко, дівчинко, ти немов приречена знову й знову прокидатися вранці з непереборним бажанням зрозуміти хто ж причаївся у твоєму тілі. Хто ти насправді? Мені здається, що я роблю це не вперше. Мабуть у нас на роду написано інколи з’ясовувати стосунки з собою, опісля липких обіймів сну. Чому раніше не спало на думку дослідити своє генеалогічне дерево? Принаймні не я перша у своїй родині… Я боюся розчарування. Родині, яку згадуєш тільки по фотографіях. Родині, яку я ніколи не знала. Тільки маму. І тільки коротку мить… приголомшливі подробиці від яких стає тоскно на душі…», — Татка відкрила рота, склала язика трубочкою і засунула туди правого підмізинного пальця. Обхопила його губами. Відчула на пальчику прохолодну смужку металу…

«Кільце… Коло — ідеальний багатогранник. Все по колу… Мій язик — моя каблучка — моя обручка. Все вірно… абсурдна логіка має сенс. Вкотре переконалася. Пальця догори!», — вона витягнула наслиненого пальця і підняла над головою. Відчула легенький протяг.

«Отже, кімната не ізольована. Ага… Ти б ще якусь дурню засунула до рота аби мати більше доказів. Незбагненний ефект сповільнення часу. Можливо пройшло якихось хвилин п’ять чи десять… А мені здається, що я цілу вічність шукаю себе у цій кімнаті. Направду. Тобто у своїй спальні! У своїй. Хоча… Між іншим, кілька масок подарувала і йому. Це несамовитий кайф. Одним словом: пиз…ць. Невже я в нього? Він знову святкує перемогу… А ж я вся така розпашіла, спітніла, окрилена неймовірною насолодою, ледь стримувала себе аби не кинутися йому до ніг зі словами щирого зізнання у коханні… А він поблажливо приймає мою сповідь. Мовчазно гладить мене по голові. Буцімто: чого ото було комизитися і вдавати казна що на рівному місці. Невже кинулася? Могло й таке статися. Уявляю його ментальний танець самця, що отримав бажане заласся. А тепер цей пихатий бовдур звитяжно стовбичить на балконі з електронною сигареткою в зубах. Нарешті приборкав мене? Ні, буду думати, що я не в його лабетах. Продовжу пошуки. Добре, що я нічого не пам’ятаю… А може й н е було нічого. Тобто: немає, що згадувати… Стоп!».

Татка ще раз обійшла по периметру кімнату, ретельно обмацуючи знайомі меблі. Ліжко, шафа, стільчик…

«Таке… Вони попередили, що деякі непорозуміння з навколишнім матимуть доволі казуїстичний характер. Тотальна дезорієнтація у просторі, часі й у самій собі. Нагадають про себе значні вроджені вади. Кляті синдроми. Трясця їх. Психіка на межі психозу. Тимчасово. Але ж не… Не такі жахливі, і, не так довго, як там… Хоча… Почуваюся наразі немов після надійного снодійного. Догнала, перегнала і сама втікати буду. Знати б від кого й куди. Знову дежавю. Таке враження буцімто я не вперше шукаю себе у темній кімнаті. Стоп…». — Таня зупинилася, щойно хотіла зробити черговий крок. А скоріше повільне човгання ногами по підлозі. Вона відчула, що вперлася у якусь перешкоду.

«О! Туалетний столик. Минулого разу я його не знайшла чи оминула. На біса. Моя рідна косметика! Я так і знала. Я направду жінка! Тьху на тебе. Чи ти з глузду з’їхала? Верзеш казна що. Звісно, що ти жінка. І завжди нею була. Хоча наявність косметики не стовідсоткове підтвердження твоєї гендерної анатомії!», — Таня мимоволі, обіруч, обстежила свою сакральну територію…

Ніжні пучки перебирали вологу, гладенько поголену шкіру. Пупець, животик сіднички, лобок, промежина… Найбільш чуттєва зона відгукнулася приємним лоскотом. Попри надмірне хвилювання, вона зойкнула від приємної несподіванки, прибрала руки від паху і обхопила груди. Стисла кінчиками пальчиків настовбурчені соски…

Таня повільно потягнула носом повітря. Глибокий вдих продовжив задоволення. Затримала на кілька секунд повітря і полегшено видихнула.

«Ху-ух. Тут пахне мною! Ага, воно. Уся потрібна жіноча атрибутика в наявності. Ще б умити це все чистою водою… Згодом. Головне — я скоріше за все жива — я жінка! Таємницю розкрито. Доволі струнка. Дивина. Я схудла! Отже… Насамперед тримайся купи. Нарешті, нібито почуваюся собою. Заспокойся і продовжуй пошуки п’ятого кута у своїй кімнаті…».

* * *

Вона знову зосередилася на обмацуванні туалетного столику. Підняла руки вище. Гладенька поверхня помережена тріщинами: «Моє люстро… Круто. Все окей. Треба лишень знайти вимикач. Увімкнути світло аби побачити своє відображення у скалочках розбитого дзеркала аби не повірити своїм очам і на додачу: зняти усі зайві питання. Це вже не просто дзеркало. Знову блискучі поверхні. Свічадо…». — Татка посміхнулася. — «Ні… Це вже справжнє верцадло. Ти ж хотіла глипнути у щось подібне. Глипай. Такі іграшки дозволяють собі тільки відверті придурки і пофігісти, або ж екзальтовані фанати модного дизайну. Знала б моя мама, що її ненароком розбите дзеркало буде на піку моди через двадцять з хвостиком років… вона б його ретельніше склеїла або ж стерла на порох…». Від люстра її руки обережно опустилися на столик, до гладеньких флакончиків, тюбиків, баночок…

Руки тремтіли, попри намагання опанувати страх. Мимоволі її рухи стали кострубатими і невпевненими. Один із флаконів зрадницьки вислизнув на підлогу. Вона почула брязкіт розбитого скла. За мить її ніздрів торкнувся доволі специфічний аромат.

Попри дивний шум у голові, що нагадував какофонію безлічі дивних інструментів, їй нарешті вдалося зорієнтуватися у цілковитій темряві. Вона дійсно вдома, а не гостює у подруги Маринки чи й того гірше: зависла у Мирослава, опісля хмільної вечірки.

«Мої улюблені пахощі. Туалетна вода «Відсутність». Власноручний ексклюзив. Там все моє. І мій піт, і дещо інтимне… Жіноче. А ще… Мої сльози радості й печалі. Вони нейтралізують все. Перетворюючи оте все на все й нічого одночасно. Татуся, моя хороша. Годі, Татка-а, не розкисай. Знову починаєш себе жаліти. Танюша, схаменися! Тепер без варіантів. Точно, я вдома!», — вона потягнула носом повітря насичене пікантним ароматом відсутності запаху.

Від хвилювання їй забракло свіжого повітря, запаморочилося в голові. Серце закалатало, холодний лоскіт внизу живота. Такого з нею ще ніколи не було. Аби отак посеред ночі заблукати у своїй кімнаті в пошуках виходу. Вона не жарт злякалася. Їй здалося, що вона втрачає свідомість. Ще мить і… Рвучко випростала руки аби за щось утриматися. Міцно вхопилася за шовкову штору, мов за рятівну ниточку. Кілька разів поспіль смикнула на себе. Тонка тканина обірвалася, накриваючи Таню, мов покривалом. Прохолодна ніжність обліпила спітніле тіло і не дозволила остаточно втратити зв'язок з реальністю.

«Принаймні не гірше. Є ефект! Трішки попустило. Попустило… вочевидь нещодавно мене добряче попустили. Яке безглузде слово. Утім… Тримайся, Таню. Вочевидь треба просто відчинити вікно, вдихнути порцію свіжого повітря і… Звісно! Покликати на допомогу. Якого біса я гальмую. Ходжу по колу, мов полуда. Ні! Стоп. Кликати на поміч, то вже занадто. Сусіди, якщо вони десь поряд, неодмінно викличуть поліцію, швидку, пожежників… Буде такий гармидер. А мені доведеться пояснювати причину. Не знаю, що гірше… Наразі просто відкрий вікно!».

Вона відкинула зірвану штору, впевнено підвелася… В очікуванні нічної прохолоди, замість віконної ручки, намацали гладеньку стіну…

«Без вікон і дверей? Дурня. Якась недолуга казка. Чи це я туплю?… Раптом аж занадто переймаюся втраченими чеснотами. Буцімто я вже назавжди втратила розкрилля омріяного щастя. А ця ситуація розплата за мої нікудишні спроби отримати все й відразу… Типу, не впоралася — отримуй покарання від невидимого і всемогутнього ката. Готуйся шанобливо до страти. А хто не був молодим, гарячим, сповненим бажань? Легковажним? Так, деякі бажання і фантазії були аж занадто грішними. Можливо я даремно себе обмовила. А проблема зовсім в іншому. Стоп! Зараз мені непереливки. Зовсім зле. Ще трішки і від таких думок мені жаба цицьки дасть. Як казали старі люди…», — вона знову сіла на підлогу біля ліжка.

«Досить картати себе за минуле. Бідося. Не факт, що ця ситуація, як наслідок моїх попередніх помилок. Може так співпало. Випадковість. По фіг. Треба жити далі. Я не найгірша людина на цій планеті. Нікого не вбила й не пограбувала. І не… зґвалтувала. А секс — це благодать, визнана навіть папою римським. Ти ба! Вочевидь на підлозі трішки приємніше. Принаймні, до всього ще й прохолодніше, а ніж вище. Збагнула. Нарешті впізнаю себе. Перші ознаки тверезого мислення!», — м’який килимок приємно лоскотав їй сіднички, тоненькими, шорсткими ворсинками.

Вона знову провела руками по стегнам, животику, грудях. Відшліфовані нігтики боляче вп’ялися у ніжну плоть. Її Беззвучна артикуляція нагадувала плямкання риби. Таня не чула своїх слів, хоча докладала надміру зусиль аби врешті почути себе: «А-а! Боляче. Чому першого разу я не відчула болю. Можливе ще не прокинулася так, як треба? Ні, не чую. А я за цю, що схудла. Яке пружне тіло. Мов м’якенька гума. Фітнес-няшка. Дурня. Я й була при фігурі. Як і гострі кігтики. Манікюр? Коли я встигла? Я направду гола? Здається я лягала спати у білизні. Ну, принаймні, в трусиках. Без? Трусики, кучеряві вусики. Таке…» — Вона вкотре помацала себе між ногами. Обіруч. Повільно проводячи розчепіреними пальцями від лобка до промежини.

«Але ж! Ні, я не брудна. Чиста, поголена. А що тут дивного? Зокрема, я іноді направду засинаю голою. Літо в розпалі. Спека дошкуляє несамовито. О-о! Тепер відчуваю свій запах. Я смачно пахну чи від мене приємно тхне? Нові парфуми «Запах усолоди». Навіть якщо так. І це, направду, мої улюблені пахощі. Отже… Все складається у потрібний візерунок. Ще кілька потрібних кусників і я нарешті знайду себе. Сиди не сиди, а що далі? Ввімкнути світло! Ба, яка ти кмітлива. Чому я раніше до цього не додумалася? Поклала б край цьому безглуздю і напевне, що за лічені хвилини займалася звичними справами. Утім, я ніколи не шукала простих шляхів. Скоріше за все мені наснилося щось геть кепське й незрозуміле. Із самовпевненими дурепами завжди так. Я з просоння блукала в пошуках п’ятого кута… Скоріше наснилося щось дурнувате. Бо чого б я так зраділа своїй кімнаті. Буцімто, нарешті, знову вдома. Згадати б що! Коротше…».

Вона тричі плеснула в долоні. Нічого не змінилося. Світло не ввімкнулося.

«Точно. Докумекала. Я ж туплю по повній. Незбагненний ефект сповільнення часу на власний розсуд. Життя не має очікуваного нами сенсу. Чим більше туплю, тим повільніше збігає час. Прописна істина. Коротше! Світло вже давно б увімкнулося автоматом, щойно я встала чи… Знову про корову Система зависла. Мене попереджали. Час міняти програму на нову версію з додатками. Ось маєш. Розумний будинок на повірку виявився дурнем… Чи це я сама його деактивувала. Може бути. Того ранку у мене мабуть був кепський настрій або ж навпаки — занадто егоїстичний. Така собі пертурбація. Одним словом: я не впевнена… Зовсім непереливки. Скоріше за все я зірвалася на безневинному роботі. Наобіцяла казна що… А тепер маю все пояснювати. Навіжена, пихата й самовпевнена особа жіночої статі, яка заблукала у власній кімнаті. Інакше й не назвеш.

Особа! Тобі подобається страждати? Ти створена не для наруги. Годі скаржитися. Не ганьбися. Є люди, яким набагато гірше, а ніж мені тепер.

Думай, гадай, мисли… Ти ж феміністка-інтелектуал. До речі. Це найкрутіша образа, яку я чула на свою адресу від себе самої. Зайвий раз натякнути на розумові здібності і гендерну належність. Сексизм вищого ґатунку. А ми дурочки задираємо носа. Так нам і треба. Утім, не на часі… Перш за все залишайся людиною. А не просто особою для продовження роду з пісюном чи піською. Не впадай у розпач. Годі глузування з ліричними відступами. По справі. Суто по даній ситуації. Є ще аварійний вимикач централізованого забезпечення. Розумниця! Похвально. Одне радує: ти почала раціонально мислити. Не, як жінка і тим пак: не, як жінка, що вдає чоловіка. Як людина! Не все так погано, як здавалося. Або ж тебе направду попустило…».

Татка, навкарачки, відкидаючи пасма волосся на спину, вирушила на пошуки рятівного вимикача. Раптом під лівою рукою відчула гострі уламки скла. Кілька маленьких скалок вп’ялося у долоню. Вона зойкнула від різкого болю…

* * *

З огляду на Таткові амбіції, доросле життя все ж накладало свій відбиток, а подекуди й негативний, на вже сформовані пріоритети і далекоглядні плани.

Свого часу, перебуваючи на вихованні у дитячому будинку, Татка намагалася зорієнтувати своє майбутнє підсвідомо формуючи образи і фантазії зорієнтовані на тогочасне бачення навколишньої реальності. Подекуди наївні або аж занадто тривіальні. Усамітнившись в кабінці туалету… До речі це було чи не єдиним місцем де вона могла побути на самоті. Татка діставала з кишені маленький записничок і занотовувала найбільш актуальні бажання, думки з надією бути почутою, як вона сподівалася, вищими силами. Чітко виказувати свої бажання в вигляді справжнього офіційного документу. Заяви чи то пак доповідної. В кінці завжди ставила свій підпис і дату. Але ще жодного разу її бажання не співпали з намірами тих вищих сил, на які вона покладала велику надію…

Підлітковий максималізм нівелювався жорстокою картинкою буття. Вона прагнула в першу чергу чогось збагненного. Простих речей і звичайних подій, яких їй не вистачало в цих умовах. Записи робила простим олівцем аби наступного разу змінити чи виправити свої мрії і фантазії. Так було від початку, бо в записничку був лишень один аркуш. Нащо псувати папір записами, від яких, опісля певного терміну буде соромно перед собою. Перед важливими змінами, що мали відбутися у її житті за кілька днів, вона зробила такий запис, перед цим стерши гумкою попередній.

«Мене скоро тут не буде. Сподіваюся, що все буде добре. Я скоро виросту і матиму нарешті нормальне житло. Своє. А ще транспортний засіб. Машину. Тепер мій улюблений колір не рожевий. І він не один. Їх декілька. Скоріше блакитний найулюбленіший. Ще салатний і класичний чорний. Для цього треба стабільна робота. Для початку хочу отримувати заробітну платню в розмірі…». — Опісля цих слів вона поставила три крапки і деякий час розмірковувала. Поглянула на малесенький годинник на зап’ястку, що подарували їй напередодні двоє людей. Чоловік і жінка, які прийшли на оглядини. Ці двоє виявили бажання поспілкуватися з нею з метою взяти її на виховання у свою родину… Вона вже сім хвилин перебувала у кабінці, сидячи на кришці унітазу. — «Сім… Нехай для початку буде сім тисяч. Моя перша зарплата. Ні! Утім, надалі цього замало. Треба прагнути більшого. Сімдесят. Я не стиратиму цей запис аж поки на отримаю готівкою на руки усю суму одночасно. Ось…». Поставила дату, підпис і неп приховуючи задоволення, поклала записничка до кишені…

Направду за кілька днів життя дівчинки мало кардинально змінитися. Але цього не сталося… Навіть не вплинув той факт, що деякий час у неї були тато, мама, брати, сестри… Роки проведені у дитячому будинку давалися взнаки.

У віці тринадцяти років їй надали можливість стати повноправним членом нової родини чи то пак новим вихованцем іншого дитячого будинку, що мав статус сімейного. Родина… Десять дітей різного віку. Тато й мама. Татка була найстаршою, тому й вимог до неї було найбільше.

Хоча Татка була прийомною донькою, але вона отримала потрібну порцію батьківської турботи і любові. Але не минуло й року, як Татка повернулася до свого минулого. Плекати надії на краще життя у «рідному» сиротинці. Записничка з однією сторінкою вона спалила. Тепер їй здавалося безглуздим записувати й стирати свої мрії. Можливо дівчинка виросла, а можливо втратила віру в чиюсь допомогу. До кого, як не до самої себе усі ці питання?

Опісля ідилії сімейного щастя вона істотно змінилася. Стала більш жорсткішою і безпринципною. Не пожаліла навіть свого рожевого ведмедика. Бідолашна іграшка невчасно потрапила під руку. Татка розірвала на шмаття подарунок від своїх бувших названих батьків аби остаточно відмовитися будь-коли називати чужих людей мамою і татком. Хоча, з часом, їй стало жаль ні в чому не винну іграшку…

Тепер Татка воліла самостійно визначати свої життєві пріоритети без скигління на самоті і стирання своїх думок… Настанови і повчання названих батьків викликали у неї лишень неконтрольований спротив. Названі тато й мама прагнули визначати якою їй бути і чим жити… Але вже не маленька дівчинка не змогла прийняти чужу кров, тому й обрала місце під сонцем у стінах дитячого будинку, де індивідуальність підкоряється загальним правилам перебування і не більше.

Свобода вибору завжди залишається за нею. Головне досягти повноліття і отримати паспорт громадянина. Відтоді вже ніхто не матиме ексклюзивного права керувати її життям. Звісно, що ніхто, окрім неї самої. Тільки Татка має вирішувати якою їй бути і з ким жити.

Нарешті Татка дочекалася зоряного часу. Вступ до вищого навчального закладу. Нові горизонти столичного життя. Такі недосяжні і близькі водночас. Простягни руку і ти вже торкнувся чарівного блиску лакшері олімпу, але не, як користувач, а всього лишень обслуговуючий персонал… Вона наодинці з собою, сповнена натхнених і амбітних планів на майбутнє. Проте сподівання не завжди справдовуються повною мірою і не завжди в тому омріяному вимірі здійснених бажань. Попри все невблаганна доля вносить свої корективи, незалежно від того, якою людиною ти себе вважаєш: хорошою чи поганою. Навіть від того, якою людиною ти є насправді…

* * *

Татка кайфувала від першої хвилі свободи вибору і в міру того, як дозволяли обставини, намагалася поетапно реалізувати свої аж занадто далекоглядні плани. Вона сповнена сил, а ще прихованих талантів. Про існування яких навіть не здогадувалася. Ці монстри причаїлися у шпаринках її підсвідомості і з нетерпінням очікували на першу ліпшу слушну мить аби стрімко реалізуватися, явивши себе у всій красі й… потворності водночас.

В першу чергу дівчина воліла допомогти собі. Стати твердо на ноги, а вже отім, з висоти свого положення, зайнятися навколишнім світом. Себто спробувати дещо змінити на свій розсуд. Так би мовити, допомогти соціуму стати кращим, а ніж він є насправді…

Наразі Татку поглинула буденна рутина. Водночас корисне і важливе:: навчання й праця…

Під кінець зміни Таня дбайливо порахувала стосик хрустких купюр, перетягнула гумовою стрічкою і поклала у свою сумочку. Більшість не найвищого номіналу, але для неї було важливим інше. Процес пішов. Перша заробітна платня.

— Рівно-рівнісінько сім тисяч. — Татка не втрималася і промовила вголос суму готівки. — Не може бути… — Вона ще раз порахувала купюри. Гм… Так і є. Сім. Нарешті почули і моє волання десь там. — Їй спало на думку, що має бути якийсь знак у відповідь на її численні заяви на ім’я вищих сил. Насамперед закинула голову догори. Перед очима нічне небо прикрашене місяцем у повні і рясне миготіння зірочок. — Ніби нічого особливого. Все, які раніше. Окрім здійснення недолугого бажання…

Вода хлинула вже не під лежачий камінь! І це тільки початок. Перший етап далекоглядних планів вона реалізувала на усі сто можливих відсотків.

Завдяки новому підробітку вона тепер зможе відкладати гроші на здійснення чергового етапу на шляху до своєї мрії: стати багатою і незалежною жінкою. Здатною самій вирішувати, як їй жити і про, що думати. На перший погляд доволі тривіальна мрія, але Татка вкладала особливий зміст у праві отримати можливість бути на вершині соціальної ієрархії. Таня досить натерпілася у своєму житті. Дитинство проведене у сиротинці… Болісні миті, коли вона попри все воліла пригорнутися до своєї матусі. Мимоволі почути від неї теплі, щирі, рідні слова… Прислухатися до таткових настанов, радіти подарункам на день народження…

Все негативне й песимістичне в минулому. Тепер вона чітко усвідомила справжній сенс людського буття: дістатися якнайвище аби посісти достойне місце для втілення в реальність своїх мрій і прагнень. Татка не бажала просто животіти з надією на примарне щасливе майбутнє і вдавати з себе аскетичну праведницю. Хоча й досі залишалася незайманою. Для неї цнота була безвідмовною зброєю. Певним видом привілейованого товару. Якщо позбуватися її, то з певним смислом і адекватною, її прагненням компенсацією.

На даному етапі такий перебіг розвитку подій її влаштовував на усі сто відсотків. Той факт, що вона закінчила перший курс на кафедрі економіки престижного університету не надавав їй переваг при виборі методу підробітку. Привілей працювати за обраним фахом ще не її прерогатива. Тому періодичні зміни в якості офіціантки нічного клубу, бездоганно вписувалися у її ритм життя. Тим пак, що цей заклад був цілком безпечний для дівчат її віку і вельми привабливої зовнішності. Відвідувачі хоч і були чоловіками, але без найменшої загрози для дівчини. Її цнота поза конкуренцією. Велелюдний заклад мав специфічний формат. Усі відвідувачі були громадянами з нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

Татка, як зазвичай, поверталася до гуртожитку опісля зміни на таксі. Мимоволі, під гарний настрій, на неї нахлинули спогади про випускний. Можливо далося взнаки ще й багатогодинне споглядання скупчення великої кількості розкутих чоловіків. Різних за зростом, красою і внутрішнім наповненням. Кидати сторожкі погляди на красиві й молоді тіла… Мимоволі дозволяти еротичним фантазіям заволодіти свідомістю. Хоча вона й намагалася переконувати себе, що чинить спротив, але жіноча сутність брала своє…

Ця романтична картинка завжди поставала у її голові, щойно вона досягала потрібного рівня сексуального збудження аби знову спробувати досягти омріяного задоволення.

Тієї ночі вона, трішки напідпитку і розчулена опісля урочистостей на випускному вечорі, усамітнилася зі своїм, вже бувшим однокласником, у подібному парку біля гуртожитку дитячого будинку. Вони розмовляли, ділилися планами на майбутнє і незчулися, як щирі розмови мимоволі перейшли у більш відвертий формат взаємин. Уривчасте дихання, прискорене серцебиття, ніжні обійми, гарячі поцілунки замість слів. Ніжні дотики до сороміцьких таємниць… Орогенітальні ласки. Ще б трішки і вони кохалися б по дорослому. Тіло до тіла… Секеляння мало от-от закінчитися повноцінним статевим актом. Але цю романтичну ідилію перервав раптова злива. У найвідповідальніший момент поряд яскраво вдарила блискавка, розколовши велетенське дерево. Вдарив грім З неба хлинули потоки прохолодної води. Татка здригнулася і відразу прийшла до тями. Закрила обличчя руками. Крізь розчепірені пальці вона бачила частини обличчя свого коханця. Без зайвих пояснень схопила одяг і кинулася навтьоки з того місця…

— Блаженна! — почула навздогін Татка.

Утім, її вперше назвали блаженною, а не, як зазвичай обзивали позаочі: дурненька, звихнута, чокнута, не від світу цього. Ще багацько не зовсім улесливих епітетів характеризували непоступливу вдачу норовливої юнки.

Проте Татці все ж імпонувало, коли вихователі і вчителі благородно ображали її категоричними визначеннями, типу: не від світу цього, дівчинка із іншого життя, чудо-людина…

Татка ніяк не відреагувала на крик у відповідь на її втечу. Хоча було бажання вигукнути у відповідь: «Так! Я така!».

Хоча ця майже ідилічна картинка мало чим нагадувала Татці омріяне романтичне кохання. Все якось без належного наповнення інтер’єру і пікантної родзинки розкошів. Просто неба, під деревом, на траві…

Вона ж почасти малювала у своїй свідомості зовсім інші варіанти. Не з таким тривіальним наповненням. Це сакраментальне дійство мало відбутися у респектабельних апартаментах, на розкішному ложі. Її обранець долі підкреслює урочистість освідченням у коханні. Закохані, в чому мати народила, розкуто смакують вишуканими делікатесами, запивають пристрасні поцілунки солодким вином. А потім, вони трішки не тверезі і достатньо розкуті, мимоволі поринають у купіль палкого кохання без меж і заборон. Більше того, Татка воліла теж бути першою для свого улюбленця. Позбавляти цноти у той час коли твій обранець заволодіє тобою. Взаємна тілотроща. Але це мрія, фантазія, що полонить серце й душу, ідеалізує природну хіть. В реальності почасти все так і відбуваєть6 просто неба, випадково, без належної підготовки…

З тих пір вона не дозволяла собі подібних відвертостей. проте, час від часу її жіноче ЕГО потребувало сатисфакції, нагадуючи про незабутні солодкі миті перших любовних пестощів, що мало не закінчилися її перетворенням на дорослу жінку. Аж до сверблячки і грішних сподівань з якими чим далі, тим складніше укладати мирні угоди… Татка чинила спротив своїм бажанням.

Справи справами, утім, молодий, квітучий організм з високою особовою оцінкою вимагав попри все повноцінних сексуальних взаємин з оргастичною розрядкою. І доволі наполегливо. А не цнотливого петингу зі збудженим партнером, який опісля недолугої імітації, мав знавісніло йти геть аби задовольнити у природний спосіб своє розбурхане єство… Усамітнитись або ж шукати більш прийнятний варіант. Егоїзм вищого ґатунку. Собі ж на шкоду. І сам на гам, і другому не дам.

Так сталося й цього разу. Перед очима у неї раз по раз поставав красунчик стриптизер, який звабливо танцював перед збудженою публікою. Помітивши її зацікавлений погляд він підморгнув їй. Татка відразу знітися і поспішила у справах…

У відчинене вікно таксі Таня побачила хащі паркової зони поблизу зупинки громадського транспорту. Без вагань попросила водія зупинити машину. Татка вирішила прогулятися на свіжому повітрі. Розплатилася і вийшла поблизу зупинки, де очікували чергового автобусу близько десятка людей. Звідти було два шляхи. Найкоротша дорога через парк, замість того аби плентатися зайвих півкілометра освітленими тротуарами. Якихось сто метрів ледь помітною стежиною крізь зарості кущів та дерев.

Опісля вечірнього підробітку у клубі, цієї миті, їй вже не кортіло понад усе якнайскоріше зайти до своєї кімнати, здійснити звичний ритуал: зняти одяг, помитися в душі, впасти на ліжко аби забутися сном. Тепер Татка воліла екстриму і нових вражень від спогадів про невдалий секс на випускному вечері. Їй кортіло хоча б на деякий час відтворити ту атмосферу, коли їй ось-ось мало відкритися жіноче щастя у всій красі, засліплюючи очі барвистим мереживом нестерпного задоволення. Вона відчула приємний лоскіт межи ніг. Лоно заповнилося сексуальною вибухівкою, що ось-ось мала вирватися назовні. Треба лишень трішки докласти зусиль. І нарешті все буде. Без надокучливих чоловіків і позбавлення цноти… колись же їй має посміхнутися щастя… Наразі підходящий момент.

Під здивовані погляди людей на зупинці перелізла через розбиту секцію бетонного паркану і зайшла у темні хащі парку по ледь помітній стежині, протоптаній скоріше за все бродячими тваринами.

Йшла розкуто, сповнена емоцій, в передчутті чогось напрочуд приємного… Раз по раз поправляла розкуйовджене волосся. Тоненькі гілочки, уквітчані листочками приємно лоскотали оголені руки й ноги. Перекинула сумочку через плече, зупинилася біля розлогого куща.

«Приблизно так все й виглядало. Тоді… Почалося. Мені чи не вперше було добре… Але…», — Задрала спідницю і присіла на траву під кущем. Закрила очі, широко розсунула ноги… Раптом почула швидкі кроки, що наближалися. Рвучко підвелася. Прислухалася. Кроки стихли. Приємні спогади і мов вітром здуло. Натомість з’явився острах і невпевненість у своїх діях.

«Тихо. Може почулося. Отак зі мною завжди. Щойно відчуваю, що зараз буде нестерпно приємно і я нарешті отримає хоч якесь задоволення від того, що маю межи ніг розкішну, цнотливу, але небагатослівну подружку, як починають коїтися якісь негаразди. Що цього разу… Якщо галюцинації, то справи кепські. Ця клята цнота колись зведе мене з розуму. Як же мені тяжко стримувати свою природну хіть. Ні, то зараз засуну межи ніг два пальці і припиню нарешті ці безглузді страждання…»

Вирішила йти на світло, що пробивалося крізь зарості малесенькими цяточками. Мимоволі пришвидшила ходу. Рвучко повернулася. Позаду нікого. Вдалині, крізь вузеньку смужку між деревами, виднілася яскраво освітлена мерехтливими ліхтарями вулиця.

«Мабуть дається взнаки втома… А ще місяць у повні безглуздо блимає з висоти своєї недосяжності. Або ж мене знову переслідує ця проклятуща цнота. Дочекалася слушної миті, а тепер підступно воліє накрити мене мокрим рядном аби я збожеволіла та дозволила їй зняти чіпкі кайдани і врешті-решт податися у вільний політ до вирію втрачених цнот… Ху-ух… Треба більше відпочивати. Завтра візьму вихідний.», — Вона зупинилася аби перевести подих і трішки отямитися від нав’язливих переживань. Даремно. Бо тепер їй здалося, що за нею хтось стежить, ховаючись за деревами. Таня мерщій зняла босоніжки і кинулася навтьоки. Бігла босоніж, відчуваючи маленькі камінці, що боляче впивалися в підошви. Ще трішки і вона вибіжить на освітлений майданчик перед гуртожитком.

«Татко, ще трішки. Скоро ти будеш в безпеці», — Щойно вона це подумала, як відчула, що хтось міцно схопив її за майку. Таня швидким рухом розірвала тонку тканину на грудях і не оглядаючись продовжила втечу. Але цим напад не обмежився. За якусь мить вона відчула, як хтось чіпко вхопився за спідничку. Татка обернулася і щосили, обіруч, вдарила у темряву босоніжками. Замах був достатньо сильним. Вона почула, як зашурхотіло листя. Невдала спроба протистояти невидимому нападнику. Взувачка просто полетіла у темну гущавину. На додачу почала відбиватися ногами. Спідничка з тріском розірвалася, звільнивши Таню з нав’язливого полону. Вона залишилися лишень в тонкому мереживі трусиків тілесного кольору.

Татка голосна закричала:

— А-а-а-а!!! Мамо! Люди, рятуйте!!!

Поряд нікого не було. Вона одна. Перед нею, на зламаній гілці висіла її пошматована спідничка. Вона нарешті збагнула, що відбивалася від звичайного гілляччя, що ставало їй на заваді.

— Мамо! Догралася, Танька. — Таня поправила розкошлане волосся, підтягнула трусики і нарешті полегшено видихнула: «Борсалася, мов муха в павутині. А якби, то був справжній збоченець? Одним словом, тобі не завадить позбутися нарешті своєї цноти. В такому віці залишатися незайманою шкідливо для здоров’я. стоїш тепер у кущах, мов дурепа. В одних трусах. Як тепер адекватно пояснити це консьєржці? Блядь… Щоб не матюкатися.»

Від уявної гонитви вона спітніла й розпашілася. Непідробні емоції спонукали до не властивих їй вчинків.

«Якщо зараз вийду з парку і побачу більш-менш адекватну людину чоловічої статі, то… Так і буде. Затягну його у кущі. А потім трахну себе тим організмом аби нарешті стати повноцінною людиною жіночої статі без вроджених анатомічних атавізмів. Цнота. Хто її вигадав?».

З чітким наміром, впевненими кроками, вона подолала решту шляху вже особливо не переймаючись подією, що трапилася з нею кілька хвилин тому. Таня почувала себе вже не втомленою. Навпаки6 повною сил і енергії для здійснення задуму.

Вона визирнула з-за дерева. На невеличкому майданчику перед гуртожитком нікого не було. Та й не диво. Такої пори не варто розраховувати на велелюдність. Майже друга ночі…

Татка вирішила зачекати кілька хвилин. Дарма. Жодної душі. Як би ж то хто знав із представників сильної половини, що наразі у кущах, перед гуртожитком, стоїть вельми приваблива чорнявка в одних трусиках і до всього ще й сповнена бажанням віддати своє цнотливе тіло першому стрічному.

Таня хотіла було вийти із засідки аби короткими перебіжками, від дерева до стовпа з нічним ліхтарем, а вже потім, дістатися заповітних дверей гуртожитку. Вже навіть було вийшла зі свого сховку, але знову хутко заховалася за рятівне дерево.

Раптом, поблизу дерева, мало не в кількох кроках від неї, різко загальмував чорний позашляховик. Водій вдало зупинив машину, якраз у затінку дерев від світла ліхтаря на стовпі. Дверцята рвучко відчинися. Звідти вийшов кремезний чоловік у чорному діловому костюмі на голе тіло й величезних сонцезахисних окулярах із дзеркальними лінзами, що закривали йому мало не пів обличчя. Його начисто поголена голова виблискувала, мов дзеркальна куля, навіть без прямого джерела світла. Він відкрив багажне відділення і грубо виштовхав звідти дівчину з довгим сріблястим волоссям, що сягало їй сідниць. Змусив її опуститися на коліна і підняти голову. Вона плакала, але не чинила спротиву. Покірно виконала забаганку.

— Так, тепер поговоримо. Нелька, ти добре подумала? — Чолов’яга нахилився до своєї супутниці. Дбайливо, на межі із ніжністю, поправив їй волосся аби воно не закривало обличчя. — Може тебе просто відпи…дити? Ногами? — Він замахнувся для удару. — Чи руками? — Дивлячись з-під лоба, торкнувся кінчиками пальців її обличчя. — Мабуть потихеньку почну рихтувати твоє личко. Оцим пальцем. — Він показав середнього пальця своєї правиці і злегенька тицьнув їй по лобі. — Ти не проти?

— Не треба, благаю. — Дівчина нахилилася мало не до землі, боячись отримати справжній удар. Вона торкалася тремтячими руками його білих кросівок ніби збиралася поцілувати їх. — Благаю. Я не хочу… Я більше не буду цим займатися. Кажу ж вам. Не буду. Я краще відкуплюся. У мене є наречений. Я заручена. І здається, що вагітна. Ми скоро одружимося. Я дам собі раду…

Чоловік добряче замахнувся, але в останню мить змінив намір. Щоправда він і не мав на меті завдати непоправних травм бідолашній. Тільки залякати до нестями. Не в його манері псувати такий цінний товар. Натомість злегенька ляснув її по щоці.

— Не падай на гузно. Мене не розчулить твоя беззахисність. Хвойдо, ти заборгувала мені три тисячі баксів. В курсі?

— Я завжди все чесно віддавала. До копієчки. Навіть чайові. Пане Рамчику, ви ж мене не перший день знаєте, — дівчина спробувала заперечити.

— Нелько, закрий ротяку. Варто було нею відпрацювати годину тому, а не пащекувати тепер. Три і крапка. Це штраф за сьогоднішній вечір. Я твій сутенер. Забула? Пошила у дурні важливого клієнта. Той штрих ого-го, яке поважне цабе.

— Звідки я знала, що він аж таке величезне… Я навіть толком не розгледіла його обличчя. Але він здоровий. Щось типу, як ви, Пане Рамчику.

— Попи…ди мені ще. Від страху для тебе всі мужики на одне лице.

— Ні, направду, бо він був у масці півника… — Алінка використовувала найменший шанс розчулити свого жорсткого сутенера. — І костюмчик відповідний, з рудим пір’ям. Я кумедно хитала головою, підстрибувала навпочіпки, мов курка-несучка, квоктала, широко відкривала рота. Ще й допомагала руками, щоб якомога ширше. Але мабуть недостатньо. Він сказав, що в мене рот не відповідає заявленим параметрам. Не шістдесят дев’ять. Я… Я навіть імітувала блювання… Все, як наказував.

– І? — Рамчик здивовано скривися.

— Але він навіть не торкнувся. Тим пак, що в мене раптово почалося місячне.

— Що, знову? У тебе була тічка днів зо три тому.

— Так, але… Прямо там… Так буває, коли сильно рознервуюся. А може то була маткова кровотеча. Я ще не зустрічала таких збоченців. Ви б бачили його у тому вбранні з ножами і молотком. Він п’яний, або ж на жорстких… тільки йому зрозумілих приколах.

— За такий налік можна було й прикинутися дурненькою. Повипендрюватися, підіграти… Хоча ти й так тупа. Рахувати до десяти вмієш? Рахуй!

— Пане Рамчику. Я… Один, два, три… — Неля почала рахувати і загинати пальці на руках.

— Я в а…уї. Яка ти тупа. Досить. Ще й пальці загинає. — Рамчик з пересердя плюнув поряд з Нелькою і розтер ногою. — Навіть слини на тебе жалко.

— Було боляче. А ще… Благаю. Я не тупа. Я вас боюся. Я все поверну. До копієчки. Я ж невинна, що в мене знову почалося місячне.

— Хвойдо, а в тебе, що, мов у курки: щодня місячне? І хронічна вагітність на додачу?…

* * *

…— А-а-ай! — Татка різким порухом звільнилася від гострих уламків.

«Правильно. Варто було б розпанахати усю долоню. І, взагалі… Це мабуть за те, що ти аж занадто пристрасно лапаєш себе межи ніг, коли миєшся під душем. Іноді отримуєш бажане. Дурня… Якесь безглуздя. Таню, не вигадуй зайвого. Хоча…», — Таня облизала порізане місце. Солодкий і водночас кисло-солоний присмак власної крові додав їй впевненості у своїх діях. «Кров… Смакота. Смак крові. Смакує по домашньому. Неймовірні нотки життя. Солонувата на присмак і солодка, мов нектар водночас. Отже, все окей. Сумніви геть. Я жива-живісінька. Найгірше, що може бути минулося. Тепер я переконана на усі сто відсотків. Я жива! І все, що зі мною відбувається має сенс. Це не потойбічний світ… У неживих немає крові. Почасти маячня, але в даній ситуації це, як лакмусовий папірець для перевірки реальності. Треба лишень знайти джерело світла. Увімкнути і почати нове життя…».

Таня не вперше спробувала на смак своєї крові. Зазвичай при пораненні чи подряпинці, вона рефлекторно облизувала вражене місце. Звісно, в межах доступності для облизування… Кров зупинялася, а згодом і ранка швидше заживала. Так і цього разу. Але знайомий смак набув зовсім іншого значення.

«Дрібниці. Кілька малюсіньких подряпин. Так… Він має бути біля туалетного столику, ліворуч від ліжка! Праворуч від вікна. Дурненька! Я мацала не там де треба. Вікно ж бо зовсім в іншому місці. Що б там не було — зберігай спокій. Вір, що все буде добре… Буде!».

Вона полапки, у суцільній темряві, на диво, відразу знайшла потрібний вимикач.

«Якась пелена перед очима. Немов, хтось навмисне напускає ману. Може достатньо звільнити очі і морок зникне?», — кілька разів поспіль закрила й відкрила повіки. Потерла долонями обличчя, сподіваючись отримати бажане підтвердження своїх намірів. Даремно. Та ж сама картинка: суцільна темрява і нічого більше. Кілька разів поспіль клацнула, докладаючи надміру зусиль. Механізм відмовлявся підкоритися її ніжним пальчикам. В останню мить, туга пружина завадила ввімкнути світло. Таня приклалася обома руками. Ще трішечки і вперта пластикова коробочка потішить її отим буденним звуком: «клац». Таким звичним, на який взагалі не звертають уваги. Але наразі, для Тані, цей короткий відгук на спроби просто увімкнути світло в кімнаті, перетворився на жадане і вкрай важливе свідоцтво дійство від якого залежить її подальша доля. Її ніздрі почав лоскотати їдких запах горілої ізоляції.

«Коротке замикання. Цього ще не вистачало. Клацай вже! Дорогенький, будь чемним. Врешті-решт я тебе потім полагоджу. Навіть коли зовсім вийдеш з ладу, я тебе не викину. Берегтиму, мов зіницю ока. Покладу на чільному місці. У ванній кімнаті під дзеркалом. Хочеш? Буду молитися тобі по четвергах. Давай, любчику!», — Таня натиснула на рятівний прямокутник обома руками, а для певності допомогла головою. Вона не мала змоги поправити волосся. Її розкішні пасма спадали на обличчя, лізли до рота. Вона не здавалася. Пластик тріщав. Ще мить і вимикач розлетиться на дрібні шматочки, залишивши Таню на одинці у темній кімнаті.

— А-а-а-а! — Таня несамовито застогнала від напруження. Їй аж самій стало лячно від свого стогону.

— Клац! — Для неї цей механічний звук пролунав немов перший крик немовляти відразу опісля народження на білий світ.

Наразі вона відчула ніби знаходиться в кабіні ліфту разом зі своєю кімнатою. Чи то пак тільки з цим відчуттям. Від натискання на вимикач ліфт піднявся на поверх вище. На потрібний їй поверх! Зупинився. Стінки з гуркотом впали і безслідно зникли, виставивши напоказ усю красу довгоочікуваної реальності.

Таня, вкрай знесилена, примружила очі від яскравого світла, що увірвалося до кімнати.

Раптом в її тілі завирував ніжний, лагідний, насичений торжеством свободи шквал гри витончених віртуозів, які нарешті, опісля безлічі невдалих спроб, поєдналися в один досконалий оркестр. Вона незчулася, як зникла геть набридлива какофонія. Натомість — цілковита ідилія. Унісон душі й тіла. Тепер ця композиція набула потрібного змісту… Тані вже не треба було надміру прислухатися аби почути дивну та водночас знайому мелодію, що виникає нізвідки і йде в нікуди, незалежно від чийогось бажання. Сталося! Опісля нескінченних терзань, вона нарешті почала приходити до тями. Милозвучне відлуння чарівної музики пестило її спраглу до реальності душу.

Боротьба протиріч завершилася. Таня наразі й була джерелом цієї мелодії, незаперечною гармонією єднання протилежностей… Дівчина була певна, що ця спроба і є справжнім поверненням у бажану мить, що зветься життям, бо інакше не може й бути. Усі ознаки справдилися. Навіть більше очікуваного. Бездоганна, досконала, чарівна мелодія, як незаперечне свідчення. Так звучить справжнє життя!

«Матінко ріднесенька. Таня, що коїться? Це ж моє ріднесеньке тіло. Моє тіло? Чому я й досі його не відчуваю, як раніше? Я бачу тільки невідомість. Але барвисту й казкову, мов останній… ні, перший схід сонця. Що трапилося? Коли це все закінчиться?»

Водночас з пестощами вона відчула давно забуте відчуття. Лагідні обійми липкого марева зникли. Натомість знову різкий, пульсуючий біль, але не від своїх пазурців. Незрозумілий, але доволі відчутний. Боліло не тіло. Так болить душа від неймовірних страждань. Що вона пережила за цей час?

Невідомість — наразі єдина втіха, що дозволяла побороти цей незвичайний біль. Він не нищив, не перетворював її на беззахисну істоту. Таня стала сильнішою. Вона тепер може терпіти цей нестерпний і пекучий трунок. Навіть зойкнути їй не стало сили. Руки й ноги заніміли… Вона спробувала зробити кілька невпевнених рухів. Тані здалося, що її кінцівки живуть окремим життям. Виконують якісь дивні посмикування, ніби в такт дивної мелодії, що беззвучно керувала її свідомістю. В даному випадку мелодія керувала руками диригента, а не навпаки.

Раптом музика стихла, біль втамувався так несподівано, як і виник разом з приємним відлунням. Просвітлення прийшло несподівано. Усе минулося й зникло так несподівано, як і з’явилося.

Нарешті вона усвідомила де вона, хто вона і що робила напередодні. Руки… Тепер вона могла торкнутися себе і бачити це дійство. Обличчя, шия, груди, живіт… Вона відчувала приємні дотики кінчиків пальців і нігтів до спітнілого й брудного тіла. Вона з цікавістю розглядала пальці, що подорожували по спітнілому тілу. Бруд перетворилися на липке місиво. Таня навіть щипала себе за стегна. Пальці ковзали, залишаючи візерунки схожі на чудернацькі квіти.

Такого дивного вбрання до цього часу Таня не вдягала. На ній тільки багатоденний бруд, піт і розкошлане волосся…

 

Вона нарешті впізнала свою кімнату. Чорно-сірі кольори з безліччю відтінків. Меблі, фіранки, стеля, підлога. Усе те, що донині надихало її до життя. Ще… вона нарешті помітила над люстром у золотій рамці вона впізнала свою пластикову картку з її фото на повен зріст у стилі ню і червоне карбування з вказаними антропометричними даними і роком народження. На фото вона ще зовсім юна і сповнена бажань. Татка зняла картку зі стіни і деякий час розглядала себе на фото, посміхаючись і час від часу торкаючись кінчиками пальців обличчя на картці. Хотіла було пожбурити на підлогу цю реліквію, але в останню мить передумала. Почепила картку на місце.

Підійшла до вікна. Замріяно дивилася на денне світло по той бік скла, намагаючись копіювати позу із фото на картці, притримуючи сіру й ніжну тканину фіранки. Крізь прозоре скло линуло вранішнє сонце. Яскраво освітлена кімната вже не приховувала моторошних навіювань мороку. Марево зникло, щойно засяяло «яблучко» електросвітильника. По той бік скла вирувало життя. Її життя, в яке вона щойно повернулася. Нічне небо поволі скину темні шати, уквітчані яскравими цяточками зірок. Таня підійшла ближче, відкрила навстіж вікно. До кімнати увірвалася хвиля вранішнього повітря і перші відголоски пробудження міста. Вона поглянула вниз. З висоти двадцять третього поверху їй все здавалося маленьким і підвладним.

— Ні, напевне варто змінити дизайн і кольорову гаму. — Вона роззирнулася по кімнаті. — А хтось споглядає на мене звідти. — Вона підняла очі догори. — І для нього я маю бовваніти на показ, немов безглузда й схиблена бактерія кольору муміфікованої плоті… Ні, я не всевладна. Я жінка. Скоріше за все ще й вагітна. Людина, яка народилася на зламі тисячоліть. Не бог. Я майбутня мама… Я не продала душу за можливість побути богом… Я бачу у звичайних речах та різних предметах розмаїття образів. І це робить мене людиною. Метушливою і слабкою. Це вже повна дурня. Утім, згадала! Все. Я згадала хто я! Я Татка. Круто. Я дійсно вдома. Опісля всього пережитого. Так і є. З цим тепер мені жити. Втомилася. Хочу спати, немов гарувала кілька днів поспіль без сну і їжі. Хоча, направду, так і є. Хочу просто нормально виспатися. Скоро мій двадцять восьмий день народження. Мабуть завтра… Хоча. — Вона лише тепер звернула увагу на листочки дерев біля будинку. Подекуди їх почала торкатися осінь, залишаючи по собі жовто-багряні плями. — Ні, надворі вже осінь. Отже, я. Не доберу. Але все потім. Зараз — спати…

Татка підійшла до ліжка. Відкинула простирадло. Лягла. Розкинула руки в сторони і широко розвела ноги. Вона беззвучно нашіптувала слова, що звучали з її вуст, мов колискова мелодія з іншого виміру реальності.

«Світло… Ні, з мене досить. Буду спати з увімкненим світлом. Так безпечніше. Вікно теж відчинене. Митися? Бажано. Конче необхідно. Треба… Так. Ні, не буду. Спатиму, мов брудна пацьорка. Моє тіло не одвічна табула раса. Воно побувало в бувальцях. Бруд і сморід, як нагорода за спробу змінити себе, навколишнє, тих, які поруч… Воно залишить барвистий відбиток на простирадлі. В мене буде нове ім’я. Переможне і ніжне. — Її повіки мимоволі закривалися, знову відокремлюючи нову й невідому реальність від чіткого усвідомлення свого справжнього я… Вона поволі засинала… — Вікторія… Ці простирадла, мов мої переможні знамена. Потім повішу цей трофей на стінку у вітальні. Я маю повною мірою насолодитися моментом істини коли змиватиму ці нечистоти минулого зі свого гарного, оновленого тіла. Наразі я занадто квола аби отримати достойний тріумф. Тим пак, якщо до всього ця спроба була доволі вдалою. Потім передивлюся відео із камер…».

Вона, брудна й виснажена, але сповнена надією на завтрашній день, сяк так прикрилася зібганими простирадлами. Вже крізь дрімоту, вона почула чи їй так здалося. Або ж це вже починалися сновидіння… Тихенькі кроки. Немов хтось навшпиньках ходить по кімнаті і сторожко прибирає наслідки нічного буйства. Їй забракло сили аби вирватися із тенет наполегливого сну.

Чоловік зупинився біля ліжка. Приклав руки до обличчя. Рвучко відірвав їх, немов скинув надокучливу маску.

— Я не змінився. Я так, як і ти люблю весну й літо. Тепло… Хоча зараз вже осінь і це добре… Я просто зняв стару маску. Назавжди. Ти мене впізнаєш. Хоча ніколи не бачила мого справжнього обличчя. Це я…

Це був Він!

І направду вираз його обличчя став іншим. Він змінився до… впізнаваності. Якби Татка могла бачити, хто наразі стоїть біля її ліжка… Але поки що вона не має можливості отримати таке жадане щастя… Хоча це й на краще. Сон нарешті поверне її у нормальне життя. Вона вже не буде втомленою і сповненою пережитих страждань. Попереду нове життя з коханою людиною, яка кохає її навзаєм…

Його погляд з поволокою свідчив про неабияке захоплення від споглядання сплячої Татки. Він не наважився торкатися оголеного тіла. Лишень поправив просякнуте брудом і потом простирадло аби прикрити їй груди.

— Отак буде краще. Для нас обох… З поверненням, моя мила, ніжна красуне. Лагідна володарко. Танечка, Таточка… Чого його ото було комизитися? Гукнула б мене відразу. Ні, вона вперто шукала саму себе. Годі вже. Не треба. Ми знайшли одне одного. Попри те, що пшениця проросла. Направду. Я сам бачив… — На мить він замовк, замилуваний її красою. — Мила моя, красуне, цілком і повністю згоден. Даруй за наполегливість. Це я так аби себе заспокоїти. Спи. Тобі треба добряче виспатися. Ти занадто виснажена… Тепер все буде добре. Ще… — Він поклав біля неї якийсь чорний предмет дивної форми. — Це твоє. Ти не назбирала свій скарб. Мабуть навмисне. Але ж це не по правилам.

Він прислухався, в очікування почути хоча б натяк на відповідь. Марно.

— Твій комунікатор. Я зарядив його. Виставив правильну дату. Справжню. Сьогодні десяте жовтня. Дивний день. День психічного здоров’я… — Він поклав пластикову картку на косметичний столик. — Там дуже багато повідомлень і дзвінків. А книжку я знайшов у відрі для сміття. Я все підклеїв. Вона, як новенька. Тим пак, що з автографом від автора для твоєї матусі. Ти нарешті її дочитаєш. Хоча, ти й сама тепер знаєш напевне, що буде далі… і чим закінчиться історія.

Таня чула тільки віддалений шепіт, мов шурхіт листя, розхвильованого легеньким вітерцем. Але зібравшись з останніми силами, все ж спробувала відкрити очі. Крізь тоненьку щілинку між повіками вона побачила нечіткі обриси. «Це він. Це вже не марево? Добре. Він поряд. Це ще не сон? Я сподіваюсь. Любчику, не йди… Будь зі мною… Завжди! Аби тільки не померти від виснаження. Дочекайся мене!». Вона хотіла сказати хоч щось у відповідь. Даремно. Її губи тільки злегенька здригалися.

— Я почув тебе, Таточко. Дозволь мені називати тебе Таткою. Хоча б до твого пробудження. А потім я назву тебе… — Він сів на край ліжка і ніжно погладив її волосся. — Вибач… — Відсмикнув руку і рвучко встав. — Тобі треба спокій. Вірніше: вам. Ти вже не одна. Нас тепер троє. Я про всяк випадок буду поряд аби ти знову не заблукала коли прокинешся. Одяг. Як я міг забути? Усі речі випрані й випрасувані. Навіть та, брунатна сукня з безглуздим декольте. Так… Що спотворювала твої ідеальні груди. Вони виглядали, немов невеличка дупка. Вибач… Ти лишила її в офісі. Тоді, перед від’їздом. Поспішала…

Він акуратно розвісив її речі на вішаках у шафі.

— Таточка… — Він нарешті наважився поцілувати повіки, що злегенька здригалися. Ніжно торкнувся губами щічки. Незвичайний, солодко-солоний присмак від виплаканих нею сліз змусив його зупинитися.

— Мила Таточко. Ти плакала. Моя хороша. Нарешті. По справжньому. Смак твоїх сліз, як неспростовний доказ… Вони тепер пахнуть щастям.

Він хотів було залишити її в спокої, але раптом згадав про ще одну дуже важливу річ. Він нарешті поклав на подушку біля її голови рожевого ведмедика, якого досі тримав у руці. Але сповнений переживань і емоцій забув про обіцяний подарунок. Її улюблена іграшка, про яку вона мріяла в дитинстві. Плюшевий ведмедик рожевого кольору. І тільки тепер вона отримала жаданий подарунок.

За хвилину-другу Таня вже міцно спала. Сновидіння, видіння чи реальність раптом зникли, перетворившись на солодкий сон.

Біля відчиненого навстіж вікна, під протягом, брудні візерунки на тілі швидко висихали, залишаючи на білій тканині, намальовані її стражданнями мережива. Ці відбитки поволі ставали чіткими, виразнішими, витонченими…

* * *

…— Ні, ні, і, ще раз — ні. Я ж не курка. Я людина… — Неля закрила очі аби не бачити вираз знавіснілого обличчя і спробувала знову все пояснити. По її щоках котилися сльози. Вона невимовно плакала…

— Людина вона. Коли це ти стала людиною? Ти нікчемна блядюжка. Бідолашка, тобі ще й слізки втерти? Пригорнути, мов сестричку. Га? Сука! — Він поклав руки їй на плечі. — Хочеш зіскочити? Хвойдо, так справи не мутять. Хвойдо, хвойдо, хвойдо! — Рамчик знавісніло вичавлював із себе образливі слова.

— Благаю… Будь ласка, не треба. Я розкажу, як є. Сльози самі котяться. Я не плачу. — Вона втерла сльози волоссям і вимушено посміхнулася. Її голос тремтів. — Ось… Сказав, що я йому не подобаюсь, як жінка… Я недостатньо ненормальна. Він так і сказав: не йобнута. Щоправда опісля мого зізнання. Я йому розповіла правду про себе. Він… Він почав глузувати. Насміхався з моїх сліз. П-потім вигнав. Але пообіцяв весільний подарунок…

— Авжеж… Про подарунок вперше чую. — Зацікавився Рамчик. — А казала, буцімто все мені віддаєш… Нелька!

— Він не сказав який і коли, — винувато зізналася дівчина.

— Ну звісно. Чекай тепер. Я тобі не заздрю. Це може бути навіть скажений кіт. Рудий і опецькуватий…, — опісля паузи продовжив, — або ж канарка в золотій клітці. Але найгірший варіант, — він означив пальцями уявні лапки, — квартира в центрі міста. Про інше чую не вперше. Х-м-м. Бачте, вона вже заручена і здається трішки вагітна. Попри місячне. Брешеш ти все, Нелечко. Хочеш мене розвести. Я не лох. Мені пох, що ти понавигадувала. Зараз затягну тебе у хащі, припну до дерева і продаватиму тебе алканам за десятку, аж доки не відпрацюєш потрібне… Ти думаєш я дарма тут зупинився? — Він зловісно посміхнувся і знову намірився прикластися до її обличчя.

— Ой, — вихопилося тихим зойком у Татки.

Чоловік роззирнувся довкола — нічого підозрілого.

— Це ти ойкнула? — перепитав він у срібноволосої красуні.

— Ні, — тремтячим голосом, відповіла Неля. — Я мовчу. А ні пари з вуст.

У цей момент Татка прийняла спонтанне рішення. Їй сяйнула божевільна думка: вийти з-за дерева і запропонувати свої принади замість бідолашної біля ніг здорованя. Одним пострілом двох зайців. І дівчину врятувати і самій отримати по повній програмі…

— Зачекайте, шановний добродію! — Татка залишила свій сховок. Граційно явила себе у всій красі агресивному сутенеру. Її голос трішки захрип від надлишку емоцій, але це тільки додавало пікантності до її вельми розкутого образу. — Я охоче стану на коліна замість неї. — Вона вказала рукою на Нелю. — Трахніть мене!

— Ти, йобнута? Що за ху…ня? Стій! — Чоловік отетерів від несподіванки, але тільки на мить, бо хутко оговтався і вправно вихопив з-за паска пістолет. — Ти там сама?

— Ні, я зі своєю подружкою… Є проблеми? Я Таня. Таке в мене ім’я. — Агресивна реакція здорованя, діяла на Татку підбадьорливо. Вона навіть сама здивувалася. Зухвало продовжила. — Так мене назвали без мого відома. Але мені більш пасує Татка. Утім, якби мені самій довірили вибір імені. Я б назвала себе Вікою. Чесно. Вік, вік, вік — мов щебет канарки.

— Що ти там верзеш? — Перепитав здоровань. Він зметикував, що йому нічого не загрожує, тому, аби не випробовувати долю, поставив зброю на запобіжник.

— Я діло кажу. Відпустіть цю дівчину. Неллі. До речі, красиве ім’я… Хай чимчикує собі за рожевий обрій. Виходить заміж за милого чи просто коханого і все таке… Зауважу, що у вагітних може бути місячне або незначна кровотеча. Головне, що тест показує. Правда ж? — Вона поглянула на Нелю. Та мовчки кивнула у відповідь. — Буває й гірше. Коли місячне плутають з матковою кровотечею… колись моя подружка невдало зривала вагітність…

— Стоп! — Він виставив перед собою долоню. — Ніби нічого не вживав. Важкого… Що за херня? — Здоровань зняв окуляри і поклав до внутрішньої кишені піджака. Протер очі.

— Ніяка не херня, — Татка продовжила переконувати бритоголового сутенера своєю безпосередністю. — Я щойно ледве втекла від надокучливої цноти.

— Нелька, ти теж її бачиш… і чуєш? — Бритоголовий суворо поглянув на бідолашну. Та мовчки кілька раз поспіль кліпнула заплаканими очима у відповідь.

— Ще трішки і я б назавжди збожеволіла…, — натхненно затараторила Татка. — Але я не хочу відразу справити хибне враження. Мова не про це. Татка, себто ваша візаві, відпрацює за Неллі потрібну суму. Ба більше. Я ще незаймана. Направду. Якщо бажаєте, то маєте шанс позбавити цноти красиву дівку. Бажано членом, але в презервативі. Якщо у вас немає презерватива, то можна й пальцями. Ні краще аби він у вас був. Бо пальцями я й сама можу. До сраки ті мрії і високу поезію кохання.

— Ого… Незаймана? До речі. А подружка твоя де? — діловито перепитав Рамчик. — Ти мене забазікала. Вона втекла?

– Їй нікуди тікати. Ховається у мене під трусиками. Вона сором’язлива і німа. Моя улюблена пісічка до ваших послуг, — запевнила Татка.

— Це ти так називаєш зморшки у себе межи ніг? Мовчи. — Рамчик приставив правого вказівного до своїх губ. — Я здається в курсах… Ти під кайфом. — Чоловік задоволено посміхнувся. — Чешеш язиком, як по вмазаному. Чим закидаєшся? — Він підійшов до Татки. — Амфетаміни? Кокс? Елездешка?

Вона відчула, що цей здоровань не буде даремно жартувати. Чого варте його мавпяче обличчя. А, як він втупився у неї косооким поглядом.

Сутенер діловито оцінював її стан. Скрушно хитав головою, виразно посміхався… Він керувався багаторічним досвідом, який ще ні разу не лава збоїв. На шляху людей такого штибу трапляються різні екземпляри, але з усього Татка привертала його увагу не тільки красою.

— Я закинута по життю. Наглухо. Але: нот драгз. Нот синтетична хімія.

— Чи направду, йобнута?

— Краще називайте мене блаженною. Свого часу один юнак означив мій психотип, опісля того, як не дала на поталу свою подружку аби він…

— Заглохни! Дурепа!

— Я ще й дурепа? — здивовано перепитала Татка.

Замість адекватної відповіді Рамчик несподівано й рвучко кілька раз поспіль кивнув головою, мало не вдаривши Татку по маківці, примовляючи:

— Йоб! Йоб!

Якихось кілька сантиметрів розділяло їх від трагедії. Звісно найбільше б постраждала Татка. З висоти його зросту це були б нищівні удари. Дівчина навіть не відсахнулася. Скоріше за все не встигла зреагувати. Її й так скував страх, який тоненькими, холодними щупальцями сповив її струнке тіло і докорінно змінив структуру думок. Раніше аж занадто ініціативних.

Сутенер смачно відхаркнув і діловито сплюнув на землю крізь зуби.

— Йобнута. Йобнута. Факт. Не сумнівайся. Той пацик тебе на дурив, але вочевидь був аж занадто ніжним і лагідним… Втратила страх, повірила в себе. Так і є, хвора на всю розклепану довбню… З якої ти планети? Хоча, ні… З якої психушки накивала п’ятами?

Татка мимоволі усвідомила всю критичність ситуації. Нею вже не керував той спонтанний порив опісля гонитви і роздягання нічними хащами. Вона ніяково прикрила груди руками, вимушено посміхнулася. Аж тепер отримала можливість розгледіти бритоголового сутенера. Його вираз обличчя свідчив про агресивні наміри. Шрам над лівою бровою сіпався раз по раз, щойно він починав говорити. Такий бевзь ні перед чим не зупиниться. Якщо треба може скалічити або й того більше: позбавить життя без найменших вагань.

— Даруйте за відвертість. — Продовжила гру Татка, сподіваючись, що по ходу справи їй вдасться опанувати свій страх, бо все одно зворотного шляху вже немає. Мости спалено до тла. Її вже не відпустять просто так. Тепер її доля залежить від мінливих обставин, якими наразі керує бритоголове вайло з лиховісною посмішкою.

Здоровань був поряд. Вона відчувала його дихання. Від нього тхнуло потом і солодкуватим димом. У Татки від цього запаху ледь запаморочилося в голові. Проте ця суміш додала їй впевненості.

— Нехай так. Я йобнута. Але ви не думайте, я не об’їлася блекоти. Мені вже остогидла… Ні, у мене вже оскома від цієї клятої цноти. Зайвий клопіт: берегти себе для якогось довбня. Продати? Теж не варіант. Курс валют нестабільний. Ринкова ціна залежить від статусу потенційного нищителя цноти. Коротше. Руйнач має бути з вищих верств. Проте… Усе це мене дістало. Годі вже! Тепер і тут! — Татка топнула ніжкою.

— Це повний пи…дець. Я ще таких не зустрічав. Верзеш якусь несусвітню х…ню. Але ти красива і голос у тебе напрочуд приємний. Лагідний, лаг