автордың кітабын онлайн тегін оқу Хрещатий круїз
Ігор Кручик
Хрещатий круїз
Час і місце дії Київ, 1994-95 роки, передчуття кінця тисячоріччя. В романі діють збирачі металобрухту в зоні ЧАЕС, співробітники збанкрутілого м'ясокомбінату, перші українські гастарбайтери, рекетири. Світ руйнується, життя йде шкереберть. Деякі поняття, однак, виявляються напрочуд стійкими: кохання, пристрасть, дружба. Усі карколомні події пронизує любов студентки і недосвідченого бізнесмена.
Дівчина із французькою і білоруською
У цю чудову нову фірму Леся влаштувалася порівняно легко, хоча їй казали, що у комерційні структури нині потрапити без знайомств — зась. Втім, фарт — справа непередбачувана. Можливо, не обійшлося без втручання вищих сил. Вона просто прочитала оголошення, що фірма «NPN-Євробізнес» потребує секретаря-референта зі знанням іноземних мов (норвезька, англійська, чомусь ще білоруська) і зважилася подзвонити, хоча норвезькою знала лише кілька найпростіших фраз.
— Заходьте, секретарки поки немає, тож запрошую сам.
Президент фірми сам відчинив скляні двері і запросив її на співбесіду. Віталій Петрович, молодий енергійний хлопець років не більше двадцяти п'яти, видався дівчині типовим банківським клерком: білосніжна сорочка, краватка, посмішка із претензією на американський смайл — рекламу стоматології і успішності… Він провів претендентку до свого напівпрозорого кабінетика, запропонував каву, вибачаючись за пластмасові одноразові стаканчики.
— Красненько дякую! — чемно відгукнулася Леся, боячись наврочити удачу, а втім, ще не дуже й вірячи в неї. Від співрозмовника приємно пахнуло. Може, його фірма займається імпортом популярної західної парфумерії або косметики? Це було б прекрасно! Звичайно, багато чоловіків голяться, а деякі навіть бризкаються під пахвами дезодорантом. Але адже нині якісь жахливі часи: коли мило, парфумерія, миючі засоби стали дефіцитом. За пральним порошком чатують у черзі. Коли Сіверко, один з найбільш відданих залицяльників, подарував Лесі на Міжнародний жіночий день рідке мило й туалетну воду, вона злетіла на сьоме небо! Ненадовго, звичайно, але все-таки…
— Ми ж з норвезькою і англійською запрошували, а в тебе друга — французька… — замислився директор. Дівчина вже вирішила, що його затримка — ввічлива форма відмови, але про всякий випадок нагадала:
— А я й білоруську трохи знаю — це є у резюме!..
Президент махнув рукою:
— Добре, беру. Крім англійської й норвезької, офіційна мову на Шпіцбергені — російська. Думаю, ти її мусиш знати, — Леся кивнула. — Але знання норвезької — це головне. Це саме те, що треба! Завтра о десятій і виходь на роботу.
Отак просто! Офіс невеличкий, усього дві кімнати, відділені невисокими перетинками з оргскла… Але ж! У самому центрі Києва, на Софійській — це трохи вище майдану Незалежності, дуже зручно й престижно. Правда, щодо своїх знань стосовно норвезької мови Леся дещо сумнівалася… «Нічого, підучу».
У нього золотий ланцюг на шиї — хм, це нині цілком навіть по-чоловічому. Така вже мода 1990-х років, що поробиш! Звичайно, любові до прикрас підвладні, насамперед, жінки. Але навіть на грудях суворого супермена досить елегантно виглядає шляхетна прикраса! Серед чоловіків є забобон — Леся чула про таке їхнє марновірство — нібито блиск золота приманює жінок, як рибу блешня. Втім, не виключено, що Віталію Петровичу золоту «красуню на шию» подарувала яка-небудь дама… Адже жінки, якщо чесно, люблять тримати чоловіків на надійному ланцюзі.
* * *
Весь наступний день Леся приймала гроші від людей («фантики», тобто купоно-карбованці, і американські долари — вона, звичайна студентка, їх раніше не бачила в такій незліченній кількості, до вечора, напевно, з пару тисяч назбиралося). Виписувала прибуткові касові ордери на блідих відксеренних бланках. Нескладні, загалом, обов'язки. Та ще відповідала по телефону, пояснюючи бажаючим, як проїхати до офісу і які везти документи, скільки брати грошей.
До кінця роботи натомилася. Говорити англійською поки що не довелося, а от білоруси кілька разів і дійсно телефонували (нібито з Гомеля й Бобруйська — треба ж, і там поширюється реклама їхньої фірми!), та й то вони досить вільно розмовляли російською мовою, ще не встигли забути після розпаду радянської імперії.
Віталій Петрович, відбиваючись від клієнтів («завтра, завтра ранком приходьте!»), став замикати офіс. Але двох найбільш настирних він відтерти не зумів — одного вухатого й другого, низькорослого з поламаним носом. Вони лантухами ввалилися в приміщення й самі відтіснили іншу публіку, жорстко замкнувши броньовані двері на цифрову клямку.
— Добродії, я попрохав би ось що: прийдіть завтра! — белькотав молодий директор, передчуваючи щось негарне.
Один із двох несильно пихнув його ліктем у груди. Віталій Петрович упав. Підніматися не поспішав, дивлячись, як візитери підійшли до сейфа, відкрили, почали неквапом перераховувати гроші, як свої.
— Ми зараз половину беремо. Далі запам'ятовуй: будемо приходити по п'ятницях. Штуку готов нам у конверті. У баксах, чуєш, це фуфло не давай! — і вони віялом розкидали по підлозі карбованці, немов це й справді цукеркові фантики… І пішли геть ще стрімкіше, ніж увірвалися.
Директор підвівся з підлоги, став обтрушувати костюм. Леся з подивом зрозуміла, що він не дуже то й засмутився, був навіть чимсь начебто вдоволений. Вона подумала, що Віталій Петрович кинеться зараз же в міліцію дзвонити. Ті ж бо шнур телефонний не перерізували, як вона бачила в мексиканських телесеріалах. Але директор спокійно порахував гроші, що залишилися, зібрав розсипані купоно-карбованці. Частину ввіпхав у свій гаманець, інші — до сейфу. Подумав, відрахував 25 доларів п'ятьома папірцями, простягнув секретарці:
— Лесю, от твій аванс. Ми домовилися, що ти будеш отримувати 70 доларів на місяць. Зрештою, я вирішив додати ще тридцять. Але, сподіваюся, ти розумієш, що розповідати подружкам про проблематику нашої роботи, взагалі кому-небудь зайве теревенити не годиться?
Леся кивнула. Дурненькою вона ніколи не була. У бюро перекладів, де вона підхалтурювала у вільний від навчання час, платили, у перерахунку на карбованці, не більше сімнадцяти-двадцяти так званих «умовних одиниць», еквівалентних кожна одному американському долару. А тут — сто! Тих самих! Причому не умовних, а саме у валюті. Леся їх тільки тут уперше й одержала в руки як зарплату, ці самі долари горезвісні.
Ще вона чула вираз: «бакси». Нібито похідний від англійського green baks — «зелені спини». А ще від зеленого їхнього кольору узвичаїлася й інша сленгова назва американських доларів — «зелень». Або й «капуста» навіть. «Штука баксюків», «тонна капусти» — у такому зневажливо-цинічному тоні про гроші може говорити тільки той, для кого вони не є еквівалентом чесної праці або підприємництва. «Казали, що вони «зелені», а вони сірими виявилися!» — трохи зачудувалася дівчина.
Звичайно, можна за сотню «сіро-зелених» і помовчати, хоча й кішки скребуться на душі.
Директор, здається, зрозумів настрій своєї нової співробітниці. Взагалі він став поглядати на неї з дещо підвищеною симпатією. Жінки це відразу відчувають.
Наприкінці наступного робочого дня (Леся знову приймала гроші, виписували квитки-папірці прибуткового ордера) він відкрив сейф, вигріб гроші, якось весело подивився на секретарку:
— Може, поїхали в ресторан, ага? Відпочинемо.
Леся здивовано знизала плечима. Хоча — чому б не з'їздити? «Мої сьогоднішні залицяльники непрезентабельні, як церковні щурі, на каву копійки стріляють. Хоча б той самий Сіверко — худенький, вічно неголений, на панкреатит скаржиться… Та й, чесно кажучи, недешевою стала кава — сто п'ятдесят тисяч карбованців за філіжанку!» Знайшовся б інший залицяльник — іноземець, — багатий, розумний, душевно тонкий! Але поки що…
150 мільйонів за рейс
Ще місяць тому Сергій Фомін із хлопцями возив металобрухт кораблем кудись під Херсон. Звідти начебто метал надходив у Запоріжжя або Нікополь на переплавку у доменну піч, але це вже був не їхній клопіт, а справа покупця. У нього вони справно одержували тугі пачки купонокарбованцев — три-чотири поліетиленових пакети за кожну ходку.
Капітан з давньоруським ім'ям Ярополк виступав також як бос і представник постачальників брухту: вів переговори й скріплював їх рукостисканням. Документів ніяких не підписували, уважаючи це зайвими витратами часу. Капітанові на кораблику допомагав матрос Віктор, ну а третім вони узяли Фоміна.
Фомін згадав один з типових рейсів.
Покручені автомобільні кузови, балки, шестірні й колінчаті вали вони з годину вантажили в просторий трюм. Потім привалювали зверху дошками — й везли на катері із приробленою саморобною щоглою. Після вправ з брухтом Віктор мазав йодом садна на руках, а й Сергій відлежувавася на палубі — тіло нило, виснажене роботою униз головою під тісним склепінням палуби.
Завели двигун. Ішли спочатку на тихому моторному ході по якійсь не надто великій річці, потім Київським рукотворним морем і далі маршрут пролягав Дніпром униз. Ярополк своє непоказне судно любив, іменував «суперпупер-яхтою», «лайнером», а іноді скромніше — вітрильно-моторною шхуною «Південзахідліс», хоча Сергій волів називати їхній плавзасіб «іржавим гумаком», інколи навіть і вголос. Щоб відомстити за образу корабля, інші й більш досвідчені члени екіпажа казали на нього «гей, салаго!».
Головним було завжди пройти шлюз перед Києвом. Інші дамби на шляху до мети теж доставляли команді чималенькі турботи, але значно менші, ніж оцей найперший рубіж упоперек Дніпра.
У кепа на київській греблі були «кінці», однак «Південзахідліс» шлюзувався завжди поночі, коли вже у Вишгороді, що виднівся праворуч на кручі над водоймищем, світилося лише яке-небудь випадкове пізнє вікно, а в селі Осещіні, що зліва на березі, не гавкали вже й сонні собаки.
Отже, шхуна підходить до греблі. Зайшло сонце, з'явилися комахи. Жуки, павуки, бабки миготіли й дзижчать досить миролюбно. А от комарі не проти поласувати людською кровю.
— Що, кепе, боїшся літаючих вампирів? — жартує матрос Віктор, коли лунає чергове фиркання й ляпас по тілу.
Кеп давно вже не боїться практично нічого — крім цієї моторошної нежиті: ніс Ярополка виявився алергічно чуйним на усеньких мошок. У каюті на ілюмінатор він повісив протимоскитну сітку зі скловолокна, вона начебто допомагала. А от на вахті, чергуючи біля керма на палубі, він чхав і витирав шмарклі.
Вартість шлюзовки натурою — або, на жаргоні ділових людей, «за бартером» — дорівнювала ящику горілки або семи літрам самогону. Щодо тривалості, ця процедура займала близько півгодини.
Біля шлюзу, як завжди, товчуться й кучкуются рибалки — тут улов вищий, ніж деінде. Вони ловлять із берега, з гумових човників, з «довбанок» — своєрідних каное, виколупананих у стовбурі дерева — той тип човна, яким людина користується вже кілька тисячоліть.
— Агов, там, на чортопхайці! — гукає старий з хисткої довбанки. — Хвилю не жени, га? Рибу розполохаєш.
— Аа-апчххи! Вітру ж катма, — вступає кеп Ярополк у діалог. — Не чортопхайха, а вітрильно-моторна шхуна водотоннажністю п'ять тонн. Мені ж треба шлюзуватися. Я тільки движок підрулючий вмикнув. А в тебе риба взагалі є? Або так просто сидиш, куняєш?
— Зоря вечірня — самий кльов! Тихни, бо розполохаєш! — говорить старий і вмовкає сам, показуючи приклад «режиму радіомовчання».
І от через годину-другу починається шлюзовка. З верхнього аванпорту Київського моря «Південзахідліс» поволі входить до шлюзового каналу. Віктор викладає на борт кранці — старі шини. Вони амортизують удари бортом судна об бетонну стінку. Двері шлюзу за яхтою потихеньку засуваються.
Потім вода наче закипає: починається її випуск у невидимі отвори, а в боксі шлюзу спочатку стиха, потім більш помітно починається відлив — і от вже «Південзахідліс» не поспішаючи, як у ліфті, спускається метрів на двадцять. Відкриваються тепер уже передні двері шлюзу, і шхуна жваво виривається на річковий простір.
Далі треба стрімко йти у відрив. Фомін не знав, хто конкретно їх може переслідувати, але з азартом включався в цю втечу від імовірної погоні. За течією, та на вітрилі при попутному вітрі це виходило досить непогано! Гірше, коли задме назустріч борей — тут вже треба включати мотора-жеруна, витрачати дорогоцінне пальне… Але головне — на моторі вночі катер занадто вже помітний на ріці. Його й чути за гуркотом, і носом теж нескладно вловити запах солярки: старенький двигун тхне, як тхір. А якщо ще пройшов корабликом туди-сюди кілька разів на місяць… «Ті самі люди ходять по річці… І ті самісінькі сидять на березі», — сказав один раз рибалка у відповідь на кинуту мигцем фразу Ярополка, мовляв, ви мене тут не бачили, а я — вас.
Сьогодні вночі дме вітрюган-попутник. Це благодать! Вітрильно-моторна шхуна залишає праворуч за кормою яхт-клуб «Оболонь», розташований у затоці вище Московського мосту. Бухта там величенька, іноді під час якої-небудь престижної регати в ній ховається на ночівлю цілісінький флот у кілька десятків суденець. Не дай Господь, причепиться якась шкарлупка за «Південзахідлісом» — заради змагання у швидкості! Добре, якщо то буде грайливий вітрильничок — а раптом ними зацікавиться моторка водної інспекції?
Далі з напівмороку виринає темний Рибальский півострів. На його берег виходять стапелі суднобудівного заводу, що уже років зо два завмер динозавром без роботи, без замовлень… Стоять тут у шерензі нерухомі портальні крани, іржавіють кістяки недобудованих суден. Після розпаду СРСР будівництво кораблів стало непотрібною розкішшю. Хіба що іноді зарулить у бухту Рибальского на ремонт невеличкий траулер рибалок-кооператорів…
На вітрилі й моторі «Південзахідліс» швидким ходом минає Річковий вокзал, пішохідний міст. Київ гарний, навіть коли проходиш його вночі. Освітлений прожекторами найдавніший печерний монастир — Києво-Печерська Лавра — виглядає якимось сувеніром. А залізна Батьківщина-Мати, що замахується мечем на релігійну святиню, здається, зійшла з екрана голлівудського фільму жахів.
— От би цю клепану матір взяти в металобрухт, — мріє Віктор.
— Це скільки ж мільярдів карбованців за таку «продаж Батьківщини» дадуть? — підхоплює Сергій матросову пропозицію.
— Агов, на баці! Кінчай байки травити! Не шхуна, а якийсь пересувний цирк-шапіто!
— Нє! У клоунів нерухомість — на колесах, а в нас — на вітрилах, плюс мотор!
Екіпаж розслабився: найбільш проблемну ділянку шляху нарешті подолано. Спляча Русанівка й Березняки, міст Патона й громохкий товарняком залізничний міст. А потім пропливли-проминули розкішні дачі Осокорків — по суті, шхуна уже й за Києвом…
А десь ген попереду мерехтять 150 мільйонів грубих грошей за ходку. Сергій і Віктор отримають по сорок п'ять, а решта дістанеться босові і капітанові — Ярополку.
У ресторані «Трембіта»
Протягом робочого дня навіть ніколи було попоїсти.
Директор «NPN-Євробізнес» із секретаркою — він попросив дозволу називати її просто Лесею, себе дозволив Віталіком — вийшли з «Мерседеса», з водієм якого директор щедро розрахувався. Гроші — листя на дереві: сьогодні є, завтра летить за вітром… А чого церемонитися?
Ресторан вибрав він сам — хто ж не любить посидіти з музикою наживо, з музикантами-лабухами.
Прийшли в стару добру «Трембіту», ресторанчик неподалік од Львівської площі. Була лише восьма вечора. Наспіли перші дні жовтня — ясні й прозорі, коли над Дніпром розкошує настільки ласкаве осіннє сонце, що аж пляжі Труханового острову й Гідропарку наповнюються роздягненими людьми, немов у самий пік літнього сезону. Однак осінь-цариця вже узурпувала владу, позолотила й розцвітила візантійським пурпуром липи та каштани в парках і на Пейзажній алеї, на яку виходили вікна ресторану «Трембіта». Здавалося, що не тільки на Трухановім, але й на цій звивистій дорозі над мальовничим урочищем Кожум’яки, встановився літній Ренесанс.
Увіходячи, Віталій звернув увагу на тримач для парасоль-тростин, установлений праворуч од входу, таке собі ретро-пристосування в дусі ХIХ століття. Виходить, тут дійсно Його Вельможність Ресторан, а не кооперативна забігайлівка із претензіями!
У невеликому залі росла попід стелю пальма в діжці, снували офіціанти, одягнені у щось на кшталт національного одягу: чоловік — у шаровари і вишиванку, жінка — у розшитий каптар. Втім, інтер'єр тут виявився ще радянським, останній ремонт робився явно до періоду Незалежності: просторий зал, меблі в ренесансному стилі, що бачили й кращі часи: столи та стільці темного дерева із завитушками, оксамитова оббивка… Радувала наявність безлічі живих рослин у горщечках. Трохи випадав з обстановки відеомагнітофон новітньої марки, по якому крутились західні музичні кліпи. На стіні зате красувався гобелен «Гопак» (танцюючі козаки: один у стрибку, інший — у присядку вовчком), зі стелі радувала погляд чудернацька ліпнина…
Зайняли столик, на якому пірамідками стирчать накрохмалені серветки, мерехтять акуратно розставлені прилади із золоченим написом «Укрресторантрест». Офіціантка подає меню й запалює ароматну свічу…
— Щось патріархальне, миле присутнє тут у всьому, тому люблю тут вечеряти, — зізнався Віталій.
Щоправда, у віддаленому куті за столиком Леся запримітила якихось неприємних з вигляду типів: стрижені потилиці, спортивні костюми (у 1950-х роках, тато розповідав, без краватки й на поріг ресторану не пустили б!), а у руках у них…
— Що це в них, Віталіку? — мило тривожиться Леся.
— «Уоки-Токи» — дитяча така мобільна радіостанція, що дозволяє тримати зв'язок на відстані прямої видимості, - фахово пояснює директор. — Щось кшталту переносного телефону. На Заході вже такі майже в усіх є, а в нас поки тільки в Леоніда Кравчука. Ну, і ще в деяких. Я теж незабаром куплю. І тобі куплю цього… пейджера.
— Пейджера?! — Леся робить більші очі й стає дивно милою. «Напевно, вона не дуже твердо знає, що таке пейджер, — думає директор. — Адже це прекрасний модний пристрій, треба буде їй подарувати: маленька коробочка розміром із сигаретну пачку. Її вона носитиме при при боці. Дзвониш операторові, а він передає радіотелеграму носію коробочки. І от іде Леся, а на боці пишит: «пі-пі-пі!». Дивиться на екранчик пейджера, а там напис: «Чекаю о сьомій біля ЦУМу. Віталій».
— Вася, ти як? — переговорюється стрижений з іншим, накачаним вуханем.
— Та нормал же ж!
«Нормал-нормал»… Теж іще неформали!
П'ють неформали горілку «Козацька» («Міцна, як кальвадос, але жах яка смердюча — знаю, куштував на Перше травня, більше не пригублю ніколи», — подумав Віталій, здригнувшись) і закушували невигадливим борщем. Прийшли до ресторану, називається. Хтось із них постійно стояв на стрьомі. Видно, відбувалося в них якесь відносно мирне з’ясування стосунків.
«А може, вони тримають під своїм «дахом» цей шинок?» — Віталій хвилювався недовго, після чарки лимонної горілки тривога розтанула, як морозиво.
— Диви, чим вони запивають, — всміхнувся Віталій, — імпортна мінералка, називається «Блю воте».
— Яка гидка назва! — скривилася дівчина.
— Так, хоча перекладається: «Блакитна вода». У них якісь маркетингові проблеми навіть через це. Мабуть, змінять етикетки, хоча це й світовий бренд.
Леся в зеленому піджаці, поверх якого пристебнула якесь хутро, здавалася йому чудом, просто дама-модерн! Срібне століття! Міс Свіжість. Посміхалася, радіючи вечірньому походу у великосвітське місце. Зізналася, що це — перші в її житті відвідини ресторану, а раніше, до інфляції, тільки з мамою вдень ходили їсти комплексні обіди в бар-кафе «Динамо». Леся посміхалася інтер'єру, досить похмурій офіціантці й крабам, яких собі замовила.
— Складно взагалі бізнесом займатися? — горять її очі.
— Цікаво. Це ж як гра, де найчастіше без втрат неможливий і успіх. Це називається «підприємницьким ризиком».
— Далебі, не кожен може, напевно, ризикнути своїм майном, спокійним життям?
— Так, і тому в суспільстві не так вже й багато бізнесменів — людей, здатних примножувати гроші.
— Ну, приблизно скільки? Як міністрів?
— Більше, звичайно, — посміхається директор. — Їх приблизно стільки ж, як артистів… Або художників.
Питання, що називається, у жилу. Віталій дійсно прагне розбагатіти. Мріялося про це ще підлітком, коли він заздрив альбому з розкішними марками в однокласника, самокату — в іншого парубійка… Але, здається, тільки зараз мрія стала досяжною, як ніколи раніше! Не упустити б тільки шанс… «Норвезький» проект, звичайно ж, пілотний. Треба заробити перший мільйон, це найважче, а там уже, кажуть, бізнес піде як по маслу. Розоряються, звичайно, деякі невдахи — але він не з тих, йому щастило все ж таки нерідко. Як підфартило й оце зараз — таке дівчисько знайти! Так ні, не дуже шукав навіть: сама ж з'явилася, немов звалилася з неба…
Нарешті, зайняли місце на естраді ресторанні лабухи, стали налаштовувати електропіаніно й гітари. Фізіономії в них видавалися дещо пісними. Але коли заграли перші акорди пісні — «Грає море зелене», староукраїнський гімн Києва! — Віталій ледь сентиментально не розплакався. Подумалося, що от так зайти в знайомий шинок і послухати ретро-мотив не зможе ні Федько у своєму Гамбурзі, ані Вітя в Лос-Анжелосі… З усіма їхній грін-картами й діловими досягненнями. «Навіщо повтікали? Чого боялися? А я не виїхав, і правильно! Мені й тут добре, удома».
Лесі хотілося танцювати, але було поки що недоречно. Музиканти не розігралися (видно, ще не прийняли на душу, як у них заведено, по грамулі). Вокаліст із незадоволеним видом оглядав публіку. Хвилин за двадцять вони зробили перервочку «для натхнення».
Леся раптом подумала про Сіверка. Причому зовсім не як про одногрупника. Вона останніми тижнями відчувала, безсумнівно, його гарячий інтерес до її персони. Часом навіть надмірний, а то й обтяжливий.
— Посидь, я повернуся за сім секунд. — Леся кивнула у відповідь. Віталій знав, що цей ресторан раніше був одним з улюблених місць Аршака. Той раніше сюди заїжджав не менше двох разів на тиждень. Але тепер?.. У кого довідатися? В офіціанток, метрдотеля, музикантів?
Віталій вийшов з туалету, підійшов до гардеробника.
— Казарян?.. — перепитав старий у старезному поношеному віцмундирі. — Тебе Казарян цікавить? Знаємо, звичайно. Давненько його не бачив. Тижнів зо два. Щось передати?
— Нічого, навіть якщо побачиш. Дякую, — Віталій сунув йому купюру — за мовчанку.
— А… Згадав! — схопив його за руку гардеробник. — Так, бачив його тижнів два тому. Точно! Він начебто збирався наступного дня до «Жар-птиці».
— «Жар-птиця»? Це що таке? — Віталій сунув у кишеню гардеробникові ще одну купюру трохи більшого номіналу.
— Стрип-бар такий є на Харківському масиві, - розвів руками старий, немов фокусник: у долонях у нього вже нічого не було.
— Дивина, не зауважував начебто за ним таких захоплень? — недовірливо зморщився Віталій.
— У «Жар-птицю» він збирався, точно. Із приятелем. Вони про це мимохіть говорили, так-так. Хочеш — вір, хочеш — ні, - і гардеробник подивився в очі Віталію таким поглядом, що стало зрозуміло: не бреше.
Навпаки: готовий підзаробити ще — та, на жаль, більше інформації у нього не має.
Шхуна зустрічається із примарами
Вітрило «Південзахідлісу» в тому рейсі надували чималі сподівання й надії.
Як і на деяких інших річках, на Дніпрі здавна процвітає практика «дружніх барж». Щомісячне подорожчання пального на початку 1990-х зробила їх вельми популярним засобом транспорту — для тих нечисленних суденець, які на той час взагалі залишилися на плаву. Команді шхуни, насамперед досвідченим Ярополку або Вікторові, іноді вдавалося домовитися щодо тривалого буксирування з капітаном якого-небудь із вантажних судів або й кавалькад, що пливли паралельним курсом. Спокусити їх було просто — тією же горілкою або ж самогоном.
І от «Південзахідліс» пройшов так на причепі у баржі з піском уже й Канів. Весь екіпаж, комфортно розташувавшись на палубі, розглядав у бінокль знаменитий географічний пункт — Тарасову гору, місце, де похований Тарас Шевченко.
Незабаром забовваніли звіддалеки й Черкаси, пізнавані по гігантському пам'ятнику Батьківщині-Матері на високому пагорбі.
— Що, не тільки в Києві є така статуя гігантської клепаної мами? — дивується кеп Ярополк
...
