Олена Федорова

Хорор у морзі:

нечиста сила в судово-медичному відношенні

В одній ЦРЛ плідно працює команда друзів — судмедексперта Демча і патанатома Ореста. Але згодом у Демча постає проблема особистого характеру — він закохується у датчанку. І тепер його щастю заважають мова, відстань, кордони, різний менталітет і статус. В робочих колективах у друзів справи йдуть «на відмінно»!

Якось в їх морзі заводиться нечиста сила і позбавляє очей санітара, насилає страхітливі та оманливі ілюзії, доводить співробітників до жаху та посивіння, і починає загрожує не лише їх колективу. Друзі розуміють, що в них немає іншого шляху, ніж побороти нечисть.

Про які особливості відьом та іншої нечистої сили дізнаються співробітники моргу?

Чи вдасться їм опанувати могутньою нечистою силою та спасти планету від знищення інопланетними тварюками?

Чи зможуть друзі остаточно вирішити свої особисті проблеми?

Знайти відповіді на всі ці питання і дізнатись про деякі цікаві та страшні речі, ми і запрошуємо всіх шанувальників жанру хорор-містика.

Дійові особи:

Олександр Ілліч Демчин (Демч) — судмедексперт

Орест Григорович Манчишен — патологоанатом

Бася Василевська, Гоша Міронець- лаборанти СМЕ

Уляна — санітарка обох відділень

Гнат Васильович, Анатолій — санітари моргу

Михайло Іванович Борисов — головний лікар ЦРЛ

Лера Остроглядова — майбутня наречена Ореста, слідчий РВВС

Богдан Михайлович Тищенко — мер

Інгрід Хольм — судмедексперт з Данії, майбутня наречена Демчина

Баба Орися — спадкова відьма

Янош Гребер — відьмак в незрозумілому (чи то — в живому, то чи — в мертвому) стані

Бучина — відьма в незрозумілому (чи то — в живому, то чи — в мертвому) стані

Частина перша

Улюбленець публіки

Олександр Демчин або Демч, як звали його знайомі, був веселим 28-річним парубком, що моментально став улюбленцем усіх незаміжніх лікарів, медсестер і лаборанток Т-кого районного територіального медичного об'єднання (а попросту говорячи — районної лікарні). Та й як можна було не любити веселого балагура, який постійно смішив усіх яскравими жартами. І це — не дивлячись на суворість його професії судмедексперта! Високий, стрункий, проте, з накачаними біцепсами, чорноокий та приязний брюнет, він постійно змушував швидко битися серця вільних дівчат. До нього у відділення так і норовили заглянути під будь-яким приводом, і навіть без нього, цікаві дівчатка з поліклініки і стаціонару.

— Ні, Демче, ось поясни мені, в чому секрет твого успіху у жінок? — ображено запитував у сусіда його друг патологоанатом.

Орест Манчишен був приблизно його віку і теж непоганий собою. Високий шатен в окулярах, міцнішого, ніж Демчин, статури, теж привертав увагу жіночої половини лікарні, але абсолютно в іншому сенсі. Про патанатомію історично в лікарні ходила погана слава, тому Манчишена злегка побоювалися. До того ж, від його вердикту залежала репутація лікарів-практиків. Саме тому, на «п'ятихвилинках» він сидів завжди в гордій самоті в першому ряду конференц-залу.

Олександр з'явився тут рік тому, побувавши перед цим, незрозумілим для всіх чином, на практиці в Польщі і Естонії. Приїхавши до Т-ського, Демч вирішив все перекроїти на зразок того устрою моргу, який так сподобався йому за кордоном. Але річ у тому, що своєї території відділення судмедекспертизи не мало, оскільки відділення відкрилося лише зараз. Тому, у зв'язку з відкриттям, начальник обласного бюро СМЕ написав листа місцевому головному лікареві з побажанням виділити для МРВ СМЕ приміщення. У зв'язку з відомчими наказами, той був зобов'язаний піти йому назустріч.

І в результаті, половина патологоанатомічного відділення, у тому числі, і один з двох секційних столів попали в розпорядження Демча. Спочатку колектив Ореста став на диби, одразу охрестивши експерта загарбником. Але познайомившись з новоприбулим, всі були зачаровані симпатичним Олександром, і визнали істину про те, що велика частина відділення і так була порожня. Отже, насправді ніхто не зазіхав на їхні права.

Демчин був неодружений, Орест — також, тому незабаром вони стали друзі — не розлий вода! Разом їздили на рибалку, разом збирали по осені гриби, разом ходили по дівчатах.

Орест визнавав, що його робота була нуднішою, ніж в Олександра. Той і на місця події їздив, і до суду ходив виступати, і окрім мертвих пацієнтів, дивився ще і живих. В самого Манчишена роботи було в багато разів менше. Розтинів було мало, і слава Богу! Хай люди краще живуть! Біопсій теж було небагато. Спочатку Орест дуже хвилювався за результати своїх експрес-аналізів. Але з досвідом став собі більше довіряти. Тому, у вільний час, а його у нього було багато, він читав книги з патанатомії й онкології, і сидів в гостях у сусіда, вчився судовій медицині.

— А раптом мені дадуть ще один район? Тоді я зможу тебе узяти на підробку, — запевнив його якось Демч і «досаждав» експертизою. В принципі, судова медицина Оресту подобалася в університеті, але він вважав цю дисципліну дуже «стрьомною». А патологічна анатомія захопила його своїм спокоєм.

— А як на мене, я б замучився дивитися на суцільні болячки! — сперечався з ним експерт.

— А на суцільні травми дивитися ти ще не замучився?

— Але у мене-то робота всіляка! Поглянув в мертвих, поглянув на живих, повивчав речові докази, почитав кримінальні справи. Цікаво ж! Романтика…

— Ну, ж бо, й поняття про романтику у Вас… дивні, — промовила Бася, судово-медичний лаборант, — Яка ж це романтика — розглядати, чим нанесена рана на голові — ножем або ломом?!

Тоді, рік тому, Демч дав оголошення в місцеву газету і оголосив конкурс на вакантні ставки лаборантів і санітара в нове відділення. Болеслава і Гоша — випускники медичного коледжу прийшли на «кастинг» останніми, і саме вони і були прийняті на роботу, як найрозумніші, непитущі й некурці. До того ж, ці молоді люди виявилися настільки зацікавленими страшним предметом, який не проходили в коледжі, що стали інтенсивно вивчати його самі. Це не могло не сподобатися такому здоровому фанатикові своєї справи, як Демч. Болеслава, взагалі, перед співбесідою читала якусь книгу.

— Що читаємо? — весело поцікавився начальник, проходячи повз них.

— Практикум з судової медицини. Вивчаю, як правильно готувати скельця для оглядів, — відповіла тоді Бася, і вбила цим Демча наповал.

Саме такі співробітники на службі і були йому потрібні!

— Ну, а ти що вмієш? — звернувся він до хлопця.

— А що треба?

— Все, що я казатиму.

— Це я вмію, — спритно відповів хлопець і Олександр задоволено розсміявся.

Такі кмітливі йому теж були потрібні.

З тієї миті він жодного разу не пошкодував, що узяв їх на роботу. Ні Бася, ні Гоша ніколи його не підводили. За цей час він навчив їх всього, що було необхідне. Крім того, в Гоші була старенька машина, подарована йому предками. Тому, він незабаром став ще і водієм відділення. Прибиралася в їх відділенні патологоанатомічна санітарка тітка Уляна.

Крім того, для нічного чергування (чого зроду не було в патанатомії, але по положенню мало бути в судово-медичній експертизі) була виділена ставка санітара, яку поділили навпіл Гнат Васильович (патанатомічний санітар) і санітар «швидкої допомоги» Анатолій, що недавно попав під скорочення. Обидва не боялися небіжчиків, оскільки їм доводилося і раніше працювати з мертвими, обидва були середнього віку і дорожили роботою.

Начальник одразу попередив, що не потерпить на роботі недобросовісних співробітників, ніяких поборів з родичів і ніякого хамства він не сприймає.

— Тих, що бажають працювати — достатньо, самі бачите.

І нові співробітники зрозуміли, що начальник, хоч і молодий, але не має наміру жартувати. І ось, укомплектувавши відділення гідними кадрами, Демч приступив до оформлення самого відділення.

— Я хочу зробити наші приміщення якомога більш функціональними. Адже на роботі ми проводимо більшу частину життя! Тому, у нас є можливість обладнати чотири кімнати, які нам дісталися, на власний розсуд. Як я це бачу: у нас має бути кімната для приймання живих осіб, кімната відпочинку для нас, лабораторія і мій кабінет. Лабораторія у нас є, Орест Михайлович нам її люб'язно надав у спільну власність.

— Нам потрібно буде там дещо переробити, але це вже дрібниці. Приймальна кімната має бути найпростішою, щоб нічого не відволікало увагу. Я б віддав перевагу світлому фону або шпалерам. Тому що ця мерзотна зелень радянських часів вводить мене в смуток. У себе в кімнаті робіть, що хочете — хоч картини вішайте.

— А у мене є переносний телевізор. Можна його сюди принести? — запитав Гоша.

— Звичайно, будуть же і вільні хвилинки. Книги приносите, кросворди. На чергуваннях підвищуватимемо свій Ай Кью. Крім того, потрібно б облаштувати коридор. Він широкий, і це добре. Стільці потрібно поставити для потерпілих, щоб не стояли в черзі.

— А ще можна квіти скрізь посадити, — радісно підхопила Бася.

Демч здивовано запнувся, подивився на неї, махнув рукою і сказав:

— Тільки якщо ти сама за ними дивитимешся!

Дівчина закивала головою у відповідь. У квартирі її бабусі скупчилися цілі зарості, які нікуди було дівати. А тут вони цілком пристойно б створили затишну атмосферу нового відділення.

— Гроші на ремонт нам, звісно, ніхто не дасть. Мікроскопічні кошти для облаштування мені обласне начальство виділило, але, як я вже сказав — мікроскопічні. Щось я зможу докласти. Але робочих нам не сплатять. Тому пропоную влаштувати суботник і довести все до ладу, аби з понеділка працювати в кращих умовах. Згодні?

Усі хором погодилися. Більшість занадто довго сиділа без роботи, щоб зараз ігнорувати пропозиції нового шефа.

— Тоді ви зараз прикинете дизайн, а ми з Гошею і дядьком Гнатом поїдемо на базар і прикупимо, що потрібно. Завтра чекаю всіх раніше.

— Начальник такий діловий! — шанобливо помітила Бася.

— Так і повинно бути! — повчально відповів Гнат Васильович.

У Басі був добрий художній смак, тому вона швиденько накидала ескізи кімнат, Демч подивився на них, ствердив, і помчав на ринок.

— Як думаєш, все буде добре? — запитала дорогою додому Бася свого однокашника.

— Має бути чудово! — оптимістично помітив той.

— Ми навіть не знали, куди зможемо влаштуватися на роботу, а повезло, і влаштувалися в нове відділення, якого ще тут ніколи не було. Це ж здорово! — радів Гоша.

Григорій Миронець і Бася Василевська вчилися в паралельних групах на фельдшерському відділенні, і здогадувалися, що за розподіл їх попереду чекає жорстока боротьба. Але у результаті все обійшлося набагато краще, ніж передбачалося.

Хто б знав, що в Т-ському відкриється експертиза, і вони зможуть тут працювати? До того ж фраза «я працюю в судмедекспертизі» звучала дуже авторитетно. Можна було пишатись собою!

На наступний ранок, коли усі зібралися на ганку відділення, начальник зустрів їх вже перевдягнутим в старий тренувальний костюм, робочий халат і шапочку. Всі ще раз переконалися і здивувалися, що їх начальник — особливий.

— Я вже почав змивати стіни. Приєднуйтеся. Кожен може узяти собі по кімнаті й…

— А як Ви так рано встигли вже? — наївно заїкнулася Бася і запнулася, зрозумівши, що припустила нетактовність.

— Я тут живу, мій юний друже, — відповів начальник.

— Де «тут»? — недовірливо запитав і собі Гоша.

— У своєму кабінеті. Головлікар пообіцяв мене куди-небудь прилаштувати. Але поки…

— А хочете, можна у моєї бабусі на дачі пожити? — запропонувала юний лаборант.

— Ні, Басько, це дуже далеко, — запротестував Гоша.

— Слухай, Олександре Іллічу, у мене ж мій співмешканець по гуртожитку вибув.

— Як вибув? Зовсім?

— Так, одружився і поїхав до іншого району. Напиши післязавтра заяву головному, щоб він тебе до моєї кімнати підселив, — запропонував Орест.

— Відмінно. Спасибі, колего! — хлопнув по плечу патанатома Демчин, — А тепер — за роботу.

Всі кивнули та пішли переодягатися. Робота дружно закипіла. І в понеділок відділення було не впізнати. Звичайно, побілка і фарбування ще не висохли остаточно, але кімнати абсолютно змінилися. Демч закупив однакову персикову фарбу, і тепер все кімнати сяяли сонячним світлом, і навіть стали здаватися якось більше. Бася з Гошею привезли старі килими, диванчик з дачі, телевізор, квіти й дерева, тому що китайські троянди бабусі виросли вище голови, і розставили це по всьому відділенню.

— Слухай, супер! — здивовано констатував Орест, оглядаючи сусідський ремонт.

— А ти чого собі не поновиш свій радянський каземат?

— Та якось в голову не приходило, — чесно зізнався патологоанатом, — Все чекаємо, коли головлікар призначить ремонт.

— Ой, чого їх чекати?

— Та якось не хочеться свої кровні віддавати за ремонт…

— Та ти чого? Зробиш добре ремонт — років п'ять, а то й більше будеш відмінно себе почувати! Адже ти ж тут півжиття проводиш! Хіба ти не вартий того, щоб створити собі гідні умови?

Орест погодився, що новий сусід мав рацію. І на наступні вихідні теж організував ремонт.

За кілька днів все відділення було не впізнати. Головний лікар Михайло Іванович, зайшовши перевірити, як влаштувалося відділення СМЕ, був убитий наповал ініціативою співробітників облаштувати тепер зразково-показові відділення.

— А от на облаштунок моргу ми попросимо Вашої допомоги, — твердо сказав начальник СМЕ, — Нам потрібні хоч кілька морозильних камер.

— Ой, просити щось Ви можете, але все залежить від мера. Дасть фінанси — немає питань. Тільки він нам не сплатив навіть ще обладнання для реанімації, хоч і обіцяв рік тому.

— Нумо борімось!

— Яким чином з ним боротися? Пробували, марно.

— Це тому, що у Вас не було експертизи. А тепер ми маємо ефективні засоби для боротьби.

— Які це? — підозріло примружившись, запитав головний лікар.

— Поки що не розкриваймо наші секрети. Підімо спочатку законним шляхом: закидаємо його проханнями.

— А Ви пропонуєте незаконні шляхи вирішення? — сполошився головний.

— Ні-ні! — заспокійливо замахав руками Демчин, — Скажімо, просто екстремальні.

Борисов неодмінно покрутив головою і пішов до себе, будуючи припущення, які ж методи боротьби передбачає ризиковий судмедексперт. Але, оскільки Демч був непередбачуваним товаришем, то і прочитати його думки виявилося неможливим.

Отже, нове відділення запрацювало. І Орест тепер з подивом констатував, як же мало він знав раніше про роботу експертів.

У коридорах постійно хтось сидів, ходив, скаржився, сподіваючись зустріти співчуття… Іноді люди не сиділи в черзі, а стояли біля вікон, задумливо роздивляючись лікарняний сад, або дивувалися величезним китайським трояндам бабусі Болеслави. До речі, Баська перетворила відділення в справжню оранжерею, а Гоша облаштував кімнату «психологічного відпочинку». І тепер, у вільний від пацієнтів час, який найчастіше припадав лише на обід, все збиралися тут хвилин на тридцять на м'якому дивані і відпочивали.

Спочатку пацієнти намагалися прорватися на прийом і в не прийомний час, але Демч вирішив з самого початку припинити цю згубну практику, оскільки знав, що інакше йому взагалі сядуть на голову. Він не відчиняв двері з тринадцятої до чотирнадцятої години навіть ментам. І тепер ті теж терпляче чекали, поки відділення відновить прийом відвідувачів.

Олександр знав, що найголовніше в роботі — правильна організація праці. Тому він склав посадові інструкції для кожного співробітника з розкладом функціональних обов'язків. Спочатку він подумав, що не братиме лаборантів у морг, а буде користуватися диктофоном, з якого потім Бася друкуватиме акти розтинів і експертизи, на кшталт роботи іноземних моргів. Але потім він згадав, що в деяких випадках треба буде на місці брати мазки й кров, шматочки внутрішніх органів померлих і зразу оформляти на дослідження. Тому він вирішив дізнатися для початку настрій своїх співробітників, і запитав, у кого з них є бажання працювати з ним в морзі. І зрадів, коли обидва відповіли, що хочуть. Демч з сумнівом подивився тоді на малу Басю. Симпатюля-брюнетка в величезних окулярах викликала у нього сумніви в тому, що вона зможе психологічно витримати таку роботу. За Гошу він чомусь не переживав. Тому він вирішив, для початку взяти обох на звичайний розтин, попередивши, що в разі травми або вбивства (тьху-тьху!) доведеться значно важче і довше бути в секційному залі. На його подив, Болеслава не тільки не злякалася, а навпаки, активно випитувала у нього все патологічні подробиці у померлого, адже такого навчання в коледжі вони були позбавлені свого часу.

«Однак! Хороші мені лаборанти попалися!», — задоволено констатував Демч. Звісно, він попередив своїх підлеглих і про відповідальність за розголошення таємниці слідства, які стануть їм відомі під час роботи.

— Ось ти молодець! У тебе така організаторська жилка є! — хвалив сусіда патологоанатом.

— Та облиш! Ти ж теж організував роботу свого відділення?!

— Відкрию тобі страшну таємницю: я нічого не організовував, мені у спадок від старого колеги все дісталося!

— Ну, так це тобі пощастило! Втім, що ми все про роботу? Хто добре працює — повинен добре відпочивати! Які у нас плани на вихідні? — весело запитав Демч.

— У нас?

— Ну, ми ж тепер «разом» живемо?

— Я, взагалі-то, планував до батьків з'їздити… Ти хіба не поїдеш до них похвалитися, як все тут…

— Я — сирота, Оресте. Батьки загинули в автокатастрофі, а мене кинуло на підлогу, я і вижив. Рубці на голові і тілі залишилися… Але мені було близько року всього… Виріс в інтернаті. Так що їхати мені нема до кого. Хіба що, до родичів за кордон?

— Хочеш, поїдемо до моїх?

— Давай, ти поїдеш до них на наступні вихідні, а завтра покажеш мені місто?

— Добре, — погодився Орест.

— А як у вас з дівчатами?

— Цього у нас з надлишком вистачає!

— А чого ж ти тоді досі сам?

— Ну-у, як тобі сказати? Час провести є з ким. А ось, щоб зустріти серйозну для життя — поки не пощастило…

— Зрозуміло. Чи не там шукаєш, напевно?

— Може, — миролюбно відповів Манчишен.

— Я перепрошую, а який у вас знак був, що вхід заборонений?

— Не зрозумів, — здивовано витріщився на Демча Орест.

— Ну, коли ти не один?

— А-а-а! Так, в принципі, ніякого і не було.

— Непорядок! Давай так: якщо входити не можна — на ручку дверей вішаєш… — Демч обвів очима холостяцьку кімнату і побачив ремінь, що висів на дверцятах шафи.

— Ось, вішаєш ремінь. Лади?

— Лади.

Орест відчув, що з цього моменту життя стає веселішим, ніж раніше. Так, цей експерт — не те, що старий сусід-зануда по кімнаті! Дивно, як той ще знайшов собі дружину! Напевно, таку ж.

З наступних вихідних, Олександр почав активно вливатися в громадське та інше життя Т-ського. Щоправда, з прогулянкою по місту їм не зовсім пощастило тому, що в парку вони одразу натрапили на Баську, яка радо приєдналася до них, і почала розписувати красоти рідного міста, ніби Орест про них і до цього не знав!

Демчин глянув на розчароване обличчя колеги, який розкатав губу, думаючи, що вони моментально «склеять» місцевих красунь, і зрозумів, що від лаборантки вони не відбудуться, та розреготався.

— Це Ви чого? — насторожено запитало юне дарування експертизи.

— Так це ми про своє, про хлопчаче, — заспокоїв її начальник.

— Пропоную сходити в кіно, — знайшов, нарешті, Дамоклеве рішення Саня, і потягнув супутників до Будинку культури.

Чесно кажучи, вони і з малою Баською відмінно провели час. Погуляли.

Насміялися в кіно і після нього до упаду. Потім, провели її додому, здали під бабусин контроль, і більше вже не захотіли ніяких нових «подвигів».

Пішли в гуртожиток.

Але цілі у них, загалом, не збіглися. Хоча, швидше за все, збігалися, але навпаки. Можливо, вона теж шукала, з ким би познайомитися. Але знайомитися зі знайомими — було проти правил у Демча. Тому, в неділю вони вирішили повторити похід в місто зі своєю первинною метою.

Моргівські байки

Отже, в неділю вони знову вибралися в місто, і тепер уже натрапили на Гошу. Дивуючись, наскільки ж маленьке, по суті, містечко, вони ледве відчепилися від лаборанта, погуляли на набережній, познайомилися з двома довгоногими дівчатами Аллою і Лерою, і пішли в кафешку. Там вони не поспішаючи спустошили пляшку молдавського вина і продовжили спілкування в чудовому настрої. Справа дещо ускладнювалась тим, що дівчата дуже захотіли дізнатися, ким працюють «такі цікаві хлопці» і почали їх, прямо по-ментовські «колоти». Орест хотів спочатку похизуватися своєю професією, але Демч застережливо стиснув йому лікоть. Вони тепер — відомі в місті люди. Невідомо, що собою представляють ці ціпоньки. А якщо вони — представники найдавнішої професії? Якась особлива «солодкість» дівчат допускала в Олександра появу таких думок. Не можна було допустити, щоб про них поповзла слава, що вони злягаються з б… ми. Тому, наші молоді люди вирішили тримати інтригу.

— А ось не скажемо. Єдине: можемо відмітити, що ми — представники дуже страшної професії!

— А ми — теж! — засміялися дружно у відповідь дівчата і весело перезирнулися.

— Цікаво!

Колеги вирішили злегка провчити підпитих і нахабних дівчат. Чому не порозважатися особливим чином?

— Ми хочемо до вас на роботу, — вередували дівиці.

— Добре, — погодився Демч, — Тільки пропоную пограти в одну гру. Ми зав'язуємо вам очі…

— Ви, точно, що не збоченці? — несподівано тверезо запитала більш симпатична і балакуча Лера.

Вона одразу якось сподобалася Оресту. І йому було шкода, що Демч нав'язує свої правила гри. Хоча, складалося враження, що він не збирався клеїти жодну з цих дівчат.

— Ні, звичайно! Просто так цікавіше!

— А якщо ми погодимося?

— Ви отримаєте таку порцію адреналіну…

— О-о-о! Саме цього я і хочу! — вигукнула Алла.

Демч відійшов до стоянки таксі, щось прошепотів водієві, а потім запросив усіх в машину.

— Ну, закривайте очі, — сказав він дівчатам, і дочекавшись, коли ті виконали його умови, надів їм зверху медичні маски.

У Ореста від подиву щелепа відпала. Сашка носив у барсетці маски? Звичайно, він поки навіть не уявляв, що Саня, як істинний експерт, носить постійно при собі й рукавички, і предметні скельця.

До речі, він з почуттям задоволення зауважив, що Лера зовсім не була дурною і старанно почала обмацувати пов'язку на очах.

— Ти надів на нас маски? — здивовано протягнула вона, — Звідси я роблю висновки, що ви — медпрацівники. Швидше — лікарі або фельдшера.

— Роби висновки, скільки тобі завгодно! — промовив Демч.

Дівчата виявилися розумнішими, ніж він припускав, і його інтерес до них став стрімко зменшуватися.

Незабаром машина виявилася в лікарняному дворі.

— Лівіше і прямо. Зупиніться тут, — промовив він водієві, розрахувався з ним і почав витягувати з кабіни пасажирок.

— Тільки не підглядаємо, — примовляв він, допомагаючи дівчатам піднятися по декількох сходах.

До речі, Лера весь цей час тренувала пам'ять і намагалася обчислити, куди ж їх привезли. Те, що вони перебували зараз на території райлікарні, не викликало у неї сумнівів. Але де саме?

Сашко відкрив двері і обидва, підтримуючи дівчат, увійшли до відділення. Демч мовчки повів очима вправо і запитально глянув на колегу. Вправоруч розташовувався вхід до моргу.

Над аркою в коридорі висів напис: «Вхід суворо заборонений!». Але це ж було попередження для родичів померлих, а не для цікавих Варвар, яких можна і треба було провчити. Помітивши дивне збентеження в очах Ореста, Демч зрозумів, що вести гру доведеться йому одному.

По коридору послідовно розташовувалися: справа — допоміжна кімната, де зберігалися інструменти для розтину, лабораторний посуд та речі небіжчиків, які поки не встигли забрати родичі померлих; кімната санітарів; прямо в торці — вхід у секційний зал; а зліва від нього, біля бічного лікарняного входу до моргу, — малюсінька кімната — колишній холодильник, двері якого замикали ззовні на величезний засув.

Саме сюди, через своєрідну «мальовничості» кімнатки, і вирішив привести Санька своїх гостей. Як розповідав йому Орест, цю кімнату завжди намагалися використовувати як камеру для зберігання трупів. Але неякісні холодильні агрегати не витримували влітку місцевих теплих умов, і постійно виходили з ладу. Періодичні дезінфекції допомагали тимчасово позбавлятися специфічного трупного смороду, але він продовжував тут залишатися якимось чином. А вид кімнатки зсередини справляв взагалі моторошне враження.

Убогі дерев'яні полиці для небіжчиків по обидва боки стін давно прогнили, і Демч не розумів, невже не можна було відразу зробити їх металевими або мармуровими.

От, якщо не дай Боже, трапитися масова загибель населення, у нього навіть не буде місця, де складувати тіла. Хіба що, прямо на підлозі? Справді, холодильні камери були дуже актуальним питанням для контори Демча. Але минув уже тиждень, як він подав запит про це головному лікареві, а відповіді так і не отримав.

— Судячи по запаху, ми знаходимося в морзі, — безапеляційним тоном зауважила спостережлива Лера.

— Ось як? — радісно заволав Орест.

— Нецікаво з тобою! — відповів Демч і зняв з дівчат пов'язки, — Хоч ти вгадала не зовсім точно. Втім, а що ти маєш на увазі під словом «морг»?

Дівчата стояли й з цікавістю розглядали приміщення в вісім квадратних метрів. Зсередини трупосховище було покрито колись темно-коричнево-сірою фарбою, яка за довгі роки вицвіла до невпізнанного відтінку. Здебільшого вона була відлущена дрібними фрагментами. Крім того, на першому «поверсі», мабуть, зберігалися гнилі трупи, тому що на самих стінах збереглися німі підтвердження цьому — буро-чорні дрібні бризки й патьоки на самих полицях. Вони в'їлися в дерев'яну обшивку стін і полиць, і відмити їх не вдавалося. Все треба було просто переробляти.

— Уявіть собі: ось тут довго лежало тіло убитого промисловця, а навпроти — знаходилося тіло нещасної дівчини, яка наклала на себе руки через нещасливе кохання, — з захопленням ніс майже професійні фантазії Демч.

Дівчата мовчки слухали його, затамувавши подих, а Орест намагався згадати, коли таке було насправді. Проте Демч брехав так натхненно і переконливо, що незабаром і сам Орест заслухався свого приятеля.

— А було таке, щоб хтось насправді не помер, а прокинувся тут? — напівпошепки запитала Алла.

— Ось що ти весь час вперед забігаєш? Я тільки хотів розповісти вам… Якось, під час ШТП постраждало кілька людей. У деяких лікар «швидкої допомоги» відразу констатував смерть і відправив до моргу, а деяких відправив до лікарні, де вони згодом і померли. Оскільки це був лікар — не судмедексперт, і не дуже розбирався в трупних змінах, то він допустив помилку, і відправив до моргу живу людину, яка була просто без свідомості.

— Жах! І що? — ахнули дівчата.

— А ось тепер уявіть, — Демч прикрив зсередини двері.

— Чоловік прийшов до тями і побачив, що лежить на підлозі. Поруч з ним знаходилися холодні тіла, які вже видавали специфічний трупний запах та запах крові… Він став озиратися і кликати на допомогу…

Навіть Орест став уявляти собі подумки таку картину.

— Чоловік з жаху закричав, сподіваючись, що хтось його почує. Але він навіть не знав, який час доби зараз.

Якби це відбувалося століттям раніше, то в камері знаходився б шнурок від дзвіночка в кімнаті чергового санітара. І той би почув, що в камері знаходиться жива людина. Але в двадцятому столітті така традиція поступово згасла. Людина побачила, що викликати допомогу не вдасться. Чоловік зрозумів, що чекати допомоги марно, і з останніх сил, хитаючись і падаючи, вирішив вибратися з мертвої пастки сам… Ожилий дістався до дверей і став гатити в неї кулаком…

– І що? — запитала Алла.

Всі чекали, затамувавши подих, продовження розповіді.

— Він стукав і стукав, але його ніхто не почув, бо була ніч. Його серце гулко стукало в грудях, незабаром горло стало стискати від нестачі кисню…

– І?

– І… вранці, санітар з подивом виявив, що у самого порога лежить ще тепле тіло, яке знаходилося абсолютно не на полиці, куди його спочатку помістили. Стиснуті кулаки були протягнуті до порогу… А експерт з подивом встановив при розтині смерть від гострого інфаркту та відсутність серйозних внутрішніх ушкоджень від травми.

— У-у-у, — розчаровано протягнули дівчата.

Демч так натхненно розповідав, що навіть Орест майже повірив йому. Правда, його так і кортіло запитати, коли саме таке відбувалося в його морзі. Він навіть єхидно примружив очі, але потім вирішив не псувати враження від розповіді друга. А Демч продовжував натхненно розповідати вже іншу історію. Дівчата були просто зачаровані байками Демча і мовчки дивилися тому в рота. Залишки алкоголю вже давно вивітрилися з їх організму під дією адреналіну, і для підтримки градуса спілкування був потрібний повтор ритуалу розпиття.

— Ну, як вам екскурсія? — запитав Саня.

— Це саме краще моє проведення часу тут! — захоплено визнала Алла, а Лера лише поплескала в долоні.

— А зараз, мої допитливі гості, дозвольте провести Вас до наших скромних апартаментів, — взяв їх під руки Демч і повів усіх у кімнату «психологічного розвантаження», як її називали лаборанти.

Орест по дорозі завернув до себе в кабінет, де у нього зберігались «могоричеві» пляшки від родичів померлих. За мить він з'явився з пляшкою шампанського.

— Хлопчики, все було круто!

— Ну, тепер і ви коліться!

— А вгадати слабо? — засміялася Алла.

Орест про себе вирішив, що Лерою він Демчу не поступиться. Вже дуже сподобалася йому ця смішлива дівчина, з проникливим поглядом. Хай Санька займається більш грубуватою Аллою.

— Можна спробувати, — розсміявся Демч і весело поглянув на Манчишена.

— Судячи з цікавості, яку ви проявляли до нас і до трупосховища, ви можете бути й медичками, і представниками іншої професії. Але, якщо б ви були медичками, то знали б цей морг, тому що місцеві студенти бували тут, хоч, мигцем. Отже, ви — не медики.

Лера весело засміялася, а Алла чіпко дивилася на Демча.

— Слухайте, а де у вас тут туалет? — перезирнулися дівчата.

— Орест вас зараз проводить, — кивнув головою Саня, і той захопив дівчат за собою.

Йдучи, дівчата необачно залишили свої сумки на дивані. Демч, з секунду повагавшись про моральність свого вчинку, блискавично відкрив одну з них, і побачив відомчу корочку. Розкривши її, він з полегшенням щось прочитав, повернув все на місце і почав прибирати стіл. Ну звичайно ж! Можна було одразу здогадатися!

Компанія застала його за наповненням келихів.

— Цукерки? Продовжимо? Або самі розповісте, що ви за пташки?

— Ні вже, раз почав — продовжуй, — відповіла Алла, вмощуючись зручніше.

– Їй-Богу, твій погляд мене просто чіпляє! Раз ви — не медики, то у мене залишилося ще два варіанти… Тільки — без образ. В першу чергу, якби ви поводилися кілька вульгарніше, я б подумав, що ви можете бути причетні до найдавнішої професії…

— Що? — обурено запротестували дівчата і Орест.

— Я ж сказав: «якби»! Але, тому що такого немає, і ви не дуже-то боялися в трупосховищі, тому я роблю висновок, що ви, швидше за належите до правоохоронних органів… Вгадав?

— Вгад-а-а-в, — розчаровано протягнула Алла.

— В точку! — засміялася Лера і показала свою корочку, з якою Санька вже таємно ознайомився.

У посвідченні було сказано, що його власниця — Валерія Остроглядова працює в слідчому відділі місцевого РВВС.

— Ти диви, у тебе навіть прізвище відповідне! — розчулився Орест, і Демч глянувши на нього, зрозумів, що приятель уже встиг закохатися.

— Так ми колеги! Слідак слідака бачить здалеку! — засміявся Демчин.

— Подібне тягнеться до подібного, — філософські зауважила статечна Алла.

— Так ви обидві працюєте в СВ?

— Бери вище: я — в прокуратурі! — гордо відповіла Алла.

Пощастило ж їм! Тільки-но приїхали після практики в Т-ське, як зразу ж познайомилися зі справжніми мужиками. Вони обидві не дуже сприймали чоловіків, які працювали в РВВС. Більшість з них були ловеласами, що нещиро прикривалися особливостями небезпечної професії перед дружинами.

Тому дівчата не могли сприймати їх потенційно серйозними для створення сім'ї. Про лікарів теж ходили подібні чутки. Але з такими, щонайменше, буде цікаво і весело.

Орест був просто в захваті від такого знайомства. А Демчу вистачало професійного спілкування з прокуратурою, щоб ще і зустрічатися з прокурорською слідчою, яка, до речі, не дуже йому сподобалася. Як галантний кавалер, він, звісно, не подав виду про це, вони разом проводили ввечері дівчат додому. Але на запитання Алли, коли вони побачаться знов, невизначено знизав плечима і відповів, що як облаштується остаточно, то як-небудь побачаться. Орест же з Лерою одразу домовилися здзвонитися і зустрітися на тижні.

— Як тобі дівчата? Вогонь! — в захваті ділився враженнями від знайомства Манчишен.

— Та ти влип, мій друже, — констатував Демч.

— Я й не приховую. Якщо вона виявиться такою в усьому іншому, то буде просто моїм ідеалом.

— Успіху тобі!

— А ти?

— Ну як тобі сказати? Алла — не мій тип, чесно кажучи. Крім того, я не схвалюю відомчих романів. Хоча визнаю, — краще, якщо партнери мають спільний інтерес.

— А який твій тип жінок?

— Сам не знаю. Але точно, не такий, як Алла. Мені навіть наша мала Баська і то більше подобається, і по красі, і як особистість.

— Звичайно, вона ж тобі прямо в рота дивиться! Так замути з нею.

— Ага, так вона ж ще дитина!

— Ти чого? Їй вже вісімнадцять є — цілком шлюбний вік.

— Ну, це-то — так, але вона вже за ручку з Гошею ходить, помітив?

— Слухай, брате, ти ж — начальник! — здивувався Орест.

— Ні, я ніколи не буду користуватися службовим становищем. Це для мене просто огидно.

Бачив я, бувши в інтернатурі, як потім все це обертається. Не потрібні мені потім проблеми на роботі!

— Ти, прямо, як молодий досвідчений дідок! Слухай, але мені так сподобалося, як ти публіку вмієш тримати! І де ти таке дізнався про наш морг?

— Так це не про наш морг! Це звичайні моргівські експертні байки, причому — справжні. Такі випадки були, навіть в В-ому бюро, та й не тільки в ньому… Треба ж було зацікавити їх…

— Але такий дар переконання… Це було щось!!!

— Професійне. Ми ж зобов'язані ще й лекції читати населенню.

— Які?

— А у вас що, не вимагають?

— Про що? По трупах? — щиро здивувався Манчишен.

— Так, адже, трупи перед цим були живими людьми! Ми читаємо про профілактику травм і нещасних випадках серед дорослих і дитячих колективів, про необхідність дотримуватися спокою при конфліктах і т. д. А ви могли б про пухлини, необхідності проходити профогляди…

— Господи, поки від нас не вимагають — і, слава Богу. Отже, в тобі прихований талант оповідача. Книжки писати треба.

— Можливо, з часом. До речі, багато наших пишуть. Тому, що бачать життя як би зсередини, і смерть…

Вони відкрили двері, і Орест з полегшенням плюхнувся на ліжко.

— Це був незабутній день!

— Так, нічого так, — спокійно відгукнувся його приятель, роздягнувся і тут же заснув.

А Манчишен довго дивився в темну стелю і вже уявляв, яке романтичне побачення він прагнутиме влаштувати Лері на тижні.

Страйк. Метод Демча

Життя у відділеннях йшло своєю чергою, і все було б добре, якби лікарні не затримували зарплату вже другий тиждень. Таке вже було в їх практиці.

Зараз уся лікарня обурено гуділа, тому що мер Тищенко не обрав пріоритетом виплату зарплати медикам, а направив всі кошти на відновлення несподівано згорілого універмагу, яких в місті було декілька. Усі знали, що мер мав свою значну частину фінансової вигоди саме з цього магазину.

— Міг би й за власні гроші відновлювати магазин. Це — не предмет першої необхідності. А лікарня — перша! — обурено кричали медики.

Профспілка прийняла рішення боротися проти несправедливого рішення районної ради. Спочатку колектив написав до мерії клопотання про термінове використання резервів для виплати грошей, на що була отримана звичайна відписка про те, що «потрібно почекати» і так далі, і тому подібне.

Час йшов, людям було нема за що жити, а мер і далі не чухався. Орест вже двічі займав гроші у Демча перед побаченнями з Лерою. За положенням, медики взагалі не мали права страйкувати. Але профспілки наважилися піти на такий крайній захід, як порушення службових інструкцій. Бо, стосовно них, адже, теж було допущено порушення.

— Ми — не «терпіли», скільки можна? — кричали на зборах товариші у білих халатах.

— Хвилиночку, шановані! — призвав до порядку головлікар, — Скажу вам чесно: особисто я не можу йти на демонстрацію — мене одразу ж знімуть. Не може йти й: «швидка допомога», допомога породіллям і ургентні лікарі по відділеннях. Але всі інші можуть, тому що всіх — не звільнять. Тому — жодних штрейкбрехерів! Всі завтра з 10 ранку зустрічаєтеся під вікнами мерії.

— У нас — справжня революція! Деякі навіть плакати малюють. Завтра йдемо страйкувати під мерію, — інформував сусіда Орест.

— Слухай, а це — відмінний привід! — пробурмотів собі під ніс щось незрозуміле Демчин.

Наступного дня всі медики зібралися під вікном мера. Профспілковий бос почав мітинг, медики звернулися до охорони, щоб ті пропустили їх делегацію на прийом. Зрозуміло, що їм відповіли, що Тищенка ще немає, і нікого поки не пустять. Ясна річ, що з іншого боку будівлі був чорний хід, яким мер і скористався на цей раз.

Буквально за кілька хвилин з'явилося міліційне оточення. Зі здивуванням

і розчаруванням, закоханий Орест помітив серед ментів і Леру. Зустрівшись з ним поглядом, вона тужливо знизала плечима. Їм обом було жахливо зустрітися по різні сторони барикад.

Пересічні громадяни, що проходили повз страйкарів, зупинялися аби дізнатись, в чому справа, і деякі теж приєднувалися до мітингувальників. Незабаром перед будівлею районної ради бушувала стихія, стояв шум і гамір. Але мер так і не зволив з'явитися перед людьми. Він послав підлеглого, аби той провів до нього головлікаря. І тепер Борисов умовляв Тищенка негайно виділити гроші для зарплати співробітникам.

— Слухайте, у всіх є городи. Абияк перекрутяться. Де я візьму зараз фінанси?

— Зі своєї кишені хоч би! — хотів обурено відповісти головлікар, але сказати вголос, звичайно, не посмів.

Він просто нагадав мерові, що в того має бути фонд для всіляких непередбачуваних ситуацій. Проте, Тищенко не збирався фінансувати медиків з цього фонду.

— Ці фінанси — на випадок крайньої потреби. Якщо станеться повінь або пожежа, землетрус.

— А свої, рідні медики, послугами яких користується населення всі двадцять чотири години в добу, — це не крайня потреба, Богдане Михайловичу? — стояв на своєму головлікар.

Проте, мер тримав свою оборону, немов нерухома залізобетонна плита. Люди простояли декілька годин безрезультатно, і несподівано для всіх ситуацію вирішив виправити Демч, вдавшись до свого секретного методу.

— Гоша, ми зараз проїдемося до мера. Причепи до своєї колимаги причепа, будь ласка.

Всі здивовано поглянули на начальника. Той наказав санітарові вантажити в причіп безгоспний труп, який вже тиждень лежав в їх трупосховищі.

— Гнате Васильовичу, прикрийте його по боках, але так, щоб зверху і знизу був доступ повітря.

— Так смердіти ж буде? — здивовано заперечив санітар.

— А в цьому, якраз, наша фішка і полягає, — загадково відповів Демчин.

Від бідного трупу вже давно відчувався страхітливий запах, що просочувався крізь непримітну щілину в дверях в кінці коридору. Не допомагала навіть вентиляція. Тому, персонал намагався якомога швидше пробігати повз «складу» трупів.

Наразі, із задоволенням учувши огидний запах, Демч закрив дверцята.

— До мерії, будь ласка.

Гоша раптово розвеселився.

— Ми їдемо на страйк?

— Так!

— Але ми ж не відносимося до лікарні?

— Однак, мер же цього не знає! До речі, відмінний привід познайомитися й отримати від нього і наші вимоги, врешті-решт.

За кілька хвилин колимага Гоші з причепом, від якого доносився жахливий запах, зупинилася на проїжджій частині під вікнами мера. Деякі страйкарі-медики кинулися з відразою в розсипну. Найстійкіші відвернулися, але залишилися, викрикуючи гасла.

Проте, спека, постійна напруга і нестерпний сморід з причепа незабаром зробили страйк безмовним. Буквально за п'ять хвилин з'явилися прислужники мера, які спробували обчислити джерело, що смердить, і домовитися з Демчем. Але той навіть не вийшов з машини.

— Що це таке? — обурено закричав мер до Борисова, коли заступники пояснили йому, в чому суть.

— Здається, до страйку приєдналися наші колеги з експертизи.

— Змусьте його проїхати далі, я зараз задихнуся.

Заступники побігли виконувати наказ мера.

— Доки пан мер не вийде сюди особисто, я і з місця не зрушуся, — твердо заявив Демч.

— Вийдіть з машини, віддайте ключі, — намагався командувати перший заступник.

— Зара!.. Це — моя особиста власність!

Обурений перший заступник вже побіг за начальником міліції, щоб змусити Демча і Гошу вийти з машини. Однак, той вже був знайомий з новим місцевим судмедекспертом, і не хотів псувати з ним відношення. Тому він відповів, що експерт, по суті, правий.

— Та що ж це таке?! — обурено помчав назад перший заступник.

Тепер він вирішив, що треба відчепити причепа і відтягнути його подалі від вікон мера, і побіг до міліціонерів, що стоять неподалеку в оточенні.

— Треба відчепити причіп, швидко!

— Ні, ми трупів боїмося! І смердить від нього! — щиро почали відмовлятися ті.

— Тоді, де ці ваші… як там їх… п’ятнадцятидобушники?

— Указники?

— Так.

— У «мавпятнику».

— Тягніть їх сюди, хай відчіплюють причіп з гниляком!

— Лише спробуйте, — загрозливим тоном виголосив Демч, вийшов з машини й наказав Гоші наглухо зачинитися.

— Якщо Ви хоч торкнетеся причепу, я відразу ж дзвоню в УВС області про те, що у мене крадуть мертве тіло, і Ви особисто, разом з мером, відповідатимете по всій суворості закону! — попередив експерт.

Враховуючи, що Укртелеком знаходився в двох кроках звідси, і заарештувати норовистого експерта було нема як, перший заступник заволав:

— Так що ж робити? Я зараз задихнуся!

— Нічого Вам не буде! Мій колектив вже тиждень працює в таких умовах! Ми послали панові меру декілька вимог про закупівлю холодильних камер! Задовольнив він їх? Ні! Ось тепер, хай спробує на власній шкірі, як можна працювати в таких умовах!

Тищенко у цю мить зачаївся за шторами біля вікна і чув цю розмову на підвищених тонах. Перепалка продовжувалася ще декілька хвилин, і наостанок перший заступник повернувся ні з чим.

— Богдане Михайловичу, напевно, Вам таки треба поговорити з ними, — відрапортував він мерові.

— Чорт, я скоро загнуся від цього смороду! То хіба не можна відтягнути цей причіп?

— Він нас шантажує, що…

— Хто «він»?

— З експертизи! Казав, що подзвонить в УВС області, що ми захопили труп.

— А що наш начальник міліції?

— Говорить, що краще утриматися.

— От, бісів син! — з досадою хлопнув мер по столу, — Гаразд, проведи сюди цього, головного лікаря та їх профспілкового боса.

Помічник мера вилетів з кабінету і через пару хвилин повернувся з обраними мером особами.

— Ви! Відвезіть звідси цього гниляка! Негайно! — ткнув пальцем в груди Демча мер.

— Лише після підписання нашого запиту на холодильні камери й інші потреби, — безапеляційним тоном відповів зухвалий молодик, — Ви не можете працювати в, наближених до наших, умовах, а ми вже тиждень на роботі цим дихаємо. Ми що, по-вашому, другий сорт?

— Добре! Давайте, підпишемо! — зло прокричав мер, — Де папери? Перелякана секретарка піднесла йому теку з документами і той роздратовано почав перегортати запити.

— Ось! Нічого собі! Навіщо вам аж чотири камери? У нас, зроду, стільки безгоспних трупів не було одночасне! Одну — і досить!

— Три, — відрізав Демч, — Не було — не означає, що не буде! Часи — геть які! Все лише погіршується.

— Дві і крапка, — торгувався мер, розглянувши в проханні вартість холодильної установки.

Два холодильники для Т-ського було дуже добре, тому Саня рішуче подав ручку мерові.

— Навіть не знаю, де я візьму кошти, — жалісливо почав бурмотати Богдан Михалич, але Демч не піддався на провокацію, і жорстко завірив, що камери мають бути в його відділенні протягом трьох днів.

Мер закотив очі й хотів влаштувати істерику, але Демчин демонстративно підійшов до вікна, помахав звідти демонстрантам і відмітив, що в разі невиконання запиту, йому можуть допомогти занести один труп прямо сюди, а другий, який поки що лежить у нього в морзі, — додому до Богдана Михайловича.

Зло загарчавши, мер наказав секретареві терміново подзвонити у фінансовий відділ і негайно провести закупівлю морозильних камер для моргу. Люди, що хвилювалися під вікнами мерії, з нетерпінням чекали, чим же закінчиться ця битва титанів. Здавалося, що вимоги Демча задоволені, і він може відступити. Але коли мер обернув голову до головлікаря, Санька голосно зауважив:

— Хвилиночку!

Здивований Тищенко знов обернувся до нього.

— Що ще?

— Зарплата людям де?

— Я ж задовольнив…

— Те було лише одна з вимог. Особисто моя. А тепер, будь ласка, оголосіть весь список, Михайло Івановичу, — немов у нього була якась домовленість з головним лікарем і профспілками лікарні, пояснив Демчин. Профспілковий бос і Борисов поклали перед Богданом Михайловичем аркуш, складений на зборах райлікарні.

— Ну, ось де я повинен знайти гроші? — обурено підкинув мер, але натрапивши на безжалісний погляд Олександра, осікся і сів за стіл.

— Ви заганяєте мене в кут, — констатував він.

— Саме так! — підтвердив Демч.

— У мене є недоторканний запас на всяк випадок. Але, якщо щось станеться, мені навіть нічим буде прикрити тил, розумієте?

Мер окинув присутніх тужливим поглядом, але наткнувся на відсутність жалості у парламентерів.

Злючий-презлючий, Тищенко почав підписувати папери для фінвідділу.

— Перекажіть терміново кошти на рахунки лікарні, — прохрипів він у селектор відомчого зв'язку, — Все? Конфлікт вичерпаний?

— Наскільки я пам'ятаю, у Михайла Івановича був ще план модернізації лікарні!

— Ні, тільки не зараз! Це можна зробити потім! — запротестував мер. Головний лікар зрозумів, що саме зараз настав момент кувати залізо, доки гаряче, і обурено заперечив: — Та я Вам цей план вже два роки даю на затвердження!..

— Ви, шанований, коли в лікарні були останнім часом? — вкрадливо запитав Демчин Богдана Михайловича, — Давайте, зараз проїдемо до лікарні, пройдемося навіть не по відділеннях, а по страшному підземному переходу до моргу.

— Та що я там не бачив? — вирячив перелякано очі Тищенко.

— Саме цей перехід і не бачили! Там якраз фільми можна знімати про техногенний апокаліпсис! Прямо над головою висять десятки іржавих труб, обмотаних ганчірками, щоб не прорвало, зі стелі капає, щури бігають.

— А навіщо там ходити?

— Небіжчиків нам возять по цьому переходу з відділень, підсобні робочі там сидять — завгосп, слюсарі, столяри, сантехніки. Вони що — не люди? Ні, давайте, поїдемо все-таки!

Демч рішуче встав і мер злякався, що той його силою потягне до страшного переходу.

— Гаразд, гаразд! Давайте свою модернізацію! — мер згріб на столі папір і почав підписувати, не дивлячись.

— На майбутнє, будь ласка, запам'ятаєте: не можна не оплачувати роботу людей, які піклуються про інших. Зауважте собі, гнилі трупи тепер завжди знайдуться.

Моє особливе прохання: поховання коштом мерії в тих випадках, коли вона повинна цим займатися, повинно проводитися в терміни, відведений для цього, а не в три рази довше!

— Гаразд, — кивнув Тищенко, — Може, Ви хоч зараз відвезете здохляка від вікон?!

— По-перше, попрошу Вас шанобливо відноситься до нашого пацієнта, бо він колись був такий же живий, як і Ви зараз, а по-друге, мені нікуди його везти. Назад у відділення я не можу — нашим співробітникам теж треба нормальним повітрям дихати. Ви ж не підписали папір на поховання?! Не надали коштів на домовину…

— Чорт, давайте, підпишу!

— А гроші для копачів?

Мер схопився за голову.

— Я вимушений ще і цим займатися? Зіно, йди-но сюди. На тобі гроші! — Богдан Михайлович витягнув зі свого пухкого гаманця стопку купюр і протягнув секретарці.

— Піди зараз з ось цим паном у похоронне бюро. Заплатиш за поховання коштом міської ради і щоб його здох… пацієнта негайно поховали!

— Богдане Михайловичу! — намагалася протестуювати та, але гнівний мер так стукнув по столу, що вона злякалася і вилетіла з кабінету.

— Ну, гаразд, дякую за розуміння. Ви тут продовжуйте, а я піду по своїх справах, — буденно промовив наглий експерт і вийшов з кабінету мера.

Зіна, трясучись від обурення і ковтаючи сльози злості, пішла пішки в похоронну контору, яка розташовувалася неподалік, не бажаючи скористатися запрошенням Демча сісти в їх машину.

— Ну, ні — так ні! — незворушно відмітив судмедексперт і рушив малим ходом за нею.

Присутні демонстранти радісно зааплодували наполегливому парламентерові. І через півтори години всі проблеми були вирішені. Яма була вирита, небіжчик був відданий землі. На могилі була встановлена табличка з номером і датою дослідження, що давало згодом змогу ідентифікувати померлого.

— Ти не помреш своєю смертю, — зауважив Олександру Орест, коли все вляглося.

— Напевно, мені тепер варто було б остерігатися цього покидька? — запитав Демч, дістав з кишені пістолет і переклав до шухляди тумби біля холостяцького ліжка…

— У тебе є пістолет? — украй здивувався Манчишен.

— Як бачиш. Лише не розповідай нікому, пліз?

— Так, звісно, — відповів приятель, вирішивши твердо дотриматися обіцяного слова.

Щоправда, від улюбленої дівчини в Ореста не було секретів. Тим паче, що Лера сама працювала в міліції. Тому, через деякий час, все місцеве відділення міліції знало, що в судмедексперта є зброя. Отже, всі затямили, що він був серйозним товаришем, і його голіруч не візьмеш. Тому, в правоохоронних органах Т-ського відразу встановилося шанобливе відношення до Демчина, на що він і розраховував, психологічно передбачаючи наслідки своєї демонстрації зброї. Про те, що це був пневматичний пістолет, він спеціально умовчав.

З того часу, Тищенко одночасно і став поважати, і зненавидів місцевого начальника судмедекспертизи. Але, принаймні, він зрозумів, що відтепер він повинен зважати на непередбачуваного Демчина. Важелі тиску на опонента в того були дуже ефективними. Тому, варто було з ним відкрито не воювати. Можливо, навіть треба було наблизити його до себе і тримати на короткій відстані. Богдан Михайлович вирішив подумати про це найближчим часом.

Іграшки дорослих мужиків

Отримавши необхідні холодильні установки, Демч занурився в радісний клопіт по їх установці. Старе трупосховище він вирішив залишити саме для складування гнилих трупів, а холодильники встановив у відгородженій частині одній з підсобних кімнат, люб'язно запросивши Ореста теж користуватися ними за необхідності. Блискучі саркофаги були холодними і дзеркально гладкими. Олександр подихав на поверхню морозильної камери і потім провів долонею по запітнілому сліду.

— Дивися, які вони прекрасні!

Оресту навіть прийшла в голову дивна задовольняюча думка про те, що, тепер у нього є можливість, хоч після смерті, полежати по-людськи. Басі було смішно дивитися, як два дорослих мужики радісно гладили блискучу поверхню металевих саркофагів, немов їм подарували, щонайменше, іномарки.

— Поглянь, навіть видно віддзеркалення, як в кривому дзеркалі, — скорчив пику Демч.

Гоша і собі підійшов, і став гримасувати. Бася закотила очі.

— Господи, ви ж дорослі люди! Чого так радієте?

— Басю, ти зверни увагу, які вони класні! Лише доторкнися! — не міг зрозуміти такого байдужого відношення до саркофагів її друг. До загального «заразливого» захоплення приєдналися навіть дядько Гнат і Анатолій.

— Зроду такої краси не бачив! — шанобливо говорив Гнат Васильович, обережно обходячи довкола камер.

— У нас, навіть, для живих немає нічого такого подібного, — зачаровано стверджував і другий санітар.

— Слухайте, це якесь запалення чоловічих мізків! Просто — затьмарення розуму! — констатувала санітарка Уляна, спостерігаючи, як мужики обох відділень милуються холодильниками.

— Ой, моя думка — це просто іграшки для дорослих чоловіків! Пограють декілька днів, і все! — несподівано доросло зробила і свій висновок Болеслава.

— Ось поглянемо, що ти заспіваєш, коли, не дай Боже, у нас декілька таких «пацієнтів» виявиться! Давно нюхала амбре з коридору?

— Ви все одно вирішили проблему частково. А якщо трупів буде три або чотири?

— Якщо до чотирьох, то я вирішу питання, а ось більше — буде складніше. Можу не вирішити, — визнав начальник.

— А як це? — продовжувала цікавитися Болеслава.

— А це тобі знати не обов'язково! — легенько клацнув її по носу Демч, — Що з цікавою Варварою сталося?

— На базарі ніс відірвали, — ображено пробурчала мала лаборантка.

— Отож-бо! Менше знаєш — краще спиш!

Далі все відбувалося так, як і передбачала Бася. Жінки відділення залишалися без уваги до тих пір, поки камери не були встановлені, поки не був закріплений останній блискучий гвинтик, і приєднаний останній електрошнур.

Навіть після повної установки морозильних камер, чоловіки в благоговійному мовчанні всілися на стільцях навпроти відкритих дверей. Настала затяжна пауза. Мала Баська дуже жаліла, що у неї немає фотоапарата. Ось би зберегти, як п'ятеро дорослих мужиків вирячилися на блискучий метал, немов під гіпнозом.

— Гей, мене хто-небудь бачить? — Бася пройшлася попереду сидячих і помахала рукою.

— Тітко Уляно, напевно, мені треба улягтися в який-небудь саркофаг. Можливо, тоді вони мене помітять. Аго-о-в! До нас етап привезли.

— Що? — стрепенувся Демч, — Багато?

— Так, шість чоловік.

— От, не дадуть подивитися на прекрасне! — поскаржився другу Олександр, і важко зітхнувши, пішов до кімнати прийому.

Незабаром, всі працівники судмедекспертизи стали відданими своєму начальникові і тілом, і душею. Демчин, на відміну від багатьох завідувачів відділень, не був самодуром, завжди поводився адекватно, був незмінно привітним і постійно гуморив. Найближчим часом Сашко показав, що він і сам не білоручка. За минулий рік він навчив Ореста і ремонт робити, і електрикою займатися, і в машині колупатися.

— Ось звідки ти все це вмієш? — дивувався патологоанатом.

— Та сам не знаю. Просто стаю і роблю. І само якось виходить.

— Я думав, що ти з технікою вчився працювати.

— Ні, я просто її люблю, і вона мене любить.

Отже, незабаром і Бася, і тітка Уляна, підмітили, що у їх начальника були багато чоловічих іграшок. Не маючи своєї машини, він годинами із задоволенням міг допомагати Гоші лагодити його роздовбані «Жигулі». Інколи вони заставали на столі в його кабінеті пістолет, який він вже не ховав так ретельно, як раніше, знаючи, що ніхто не посміє у нього нічого взяти.

А ось стосовно жінок, Демчин не виправдав загальних очікувань. Чоловічий колектив лікарні, чув про пригоди судово-медичної братії взагалі, тому вважав, що й Олександр виявиться неспинним ловеласом. Але Демчин не проявляв, як виявилось, особливого інтересу до жіночої статі. І цим він ще більше збуджував ажіотаж жінок лікарні, яким він здавався ласим шматочком.

Своїми діями з тиску на мера, Демчин завоював авторитет навіть в тих, хто вважав його вискочкою. Тому в рідному відділенні і лікарні його вважали тепер мало не національним героєм. І кожен хотів вранці привітатися або перекинутися з ним слівцем.

— Ваша популярність зашкалює, шеф, — інформувала його постійно Баська, намагаючись познайомити начальника зі своїми численними подругами по коледжу.

— Болеславо, в мене до тебе є серйозна розмова. Зайди до мене, — одного разу офіційно промовив Демчин, і Бася навіть злякалася.

Взагалі-то, їх начальник був такий простій і душевний, а тут такий офіціоз включив…

Може, буде скорочення?

— Усаджуйся. Бася, я офіційно звертаюся до тебе: припини намагатися звести мене зі своїм подружками!

— Я ж з кращих міркувань, Олександре Іллічу! Ви все один і один. А у мене стільки подруг є хороших, — схопилася і стала зраділо виправдовуватися лаборант.

— Ні, ти поглянь на себе! Ти спочатку сама собі створи сім'ю, а потім моє життя владнуй! Дитя! Я сам сповна самостійний мужик. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Ось чого ти сама в дівках сидиш?

— Я ще молода, життя хочу побачити.

— Ось це правильно.

— А Ви ж?

— Що? По-твоєму, я вже безнадійно старий?

— Ні, ну…

— Щось біля того, я тебе зрозумів. Не хвилюйся за мене.

Губи в Басі затремтіли, з прекрасних очей потекли сльози.

— Я ж, як краще хочу.

— Дитино, заспокойся. Просто забудь про це. Все добре, зрозуміла?

Бася мовчки кивнула.

— Тоді йди.

Співробітники напружено чекали появи загальної улюбленки. Ніхто не міг передбачити, за що її викликали на килим. Помітивши мокрі очі коханої, Гоша стурбовано підкинувся назустріч.

— Він тебе образив?

— А якби образив, то — що? Ти б заступився?

Гоша завмер. Начальника він дуже поважав і навіть не міг уявити, щоб той міг несправедливо образити когось зі співробітників. Але, Бася вийшла заплакана. Що все це означало?

— Це я його, напевно, образила!

— Ти?

— Ненароком.

— Все обійшлося?

— Так.

— Слава Богу!

Басі пішов на користь цей невеличкий урок. Вона більше не намагалася ставити начальника в незручне положення. І з тієї миті в колективі не залишилося недомовлених моментів, і встановилася повністю родинна атмосфера.

Рік потому

Непомітно пройшов рік. За цей час стільки всього сталося! Бася і Гоша перетворилися на відмінних фахівців. Про авторитет Демчина можна було взагалі не хвилюватися. Його слава, як ерудованого судмедексперта, гриміла далеко за межами обслуговуваних районів. Начальник обласного бюро тепер постійно посилав Олександра на різні наукові конференції, як самого начитаного міжрайонного фахівця.

Скориставшись цим, Саня вирішив з'їздити на конгрес судових медиків у Німеччині, куди його запросив колишній однокурсник, що працював зараз в столиці. Начальник бюро крутився, як вуж на сковорідці, але, врешті-решт, все-таки підписав відрядження Демчу. І тепер друг Манчишена виїхав на декілька днів, залишивши його за себе. Це стало можливим тому, що прозорливо передбачаючи подібні ситуації, Олександр наполегливо рекомендував Оресту придбати ще і спеціалізацію по судово-медичній експертизі. Манчишен послухав його, і тепер навіть офіційно підробляв на півставки у приятеля, чим був дуже задоволений.

Саня ж, нарешті, зустрівся в Києві з однокашником Богданом. Вони закотилися на радощах до Макдональдсу і стали зі сміхом згадувати студентські роки.

— Ти вперше їдеш на такий захід?

— Так, дякую тобі, що витягнув мене. Хоч світ погляну.

— Ну, у відрядженні ти світ побачиш лише в аеропорту і з ілюмінатора. Ну, і якщо на конгресі нам організовують екскурсії.

— Там, напевно, буде дуже насичений графік?

— Саню, розслабся. Ці конгреси не укладаються в рамки наших уявлень про науковий з'їзд. Доповіді можуть навіть не мати науковий характер, а лише бути випадками з практики. Але зазвичай існує час для неформального спілкування. Знаєш, цікаво порівнювати. У нас все так манірно і чинно. А у них — абсолютно неформально. Просто повертатися назад тобі буде важко, побачивши інший рівень життя.

За пару годин вони вилетіли до Гамбурга, і Демч неуважно слухав балакучого приятеля, роздивляючись ландшафт з висоти. Ось він вже ніяк не передбачав, що найближчим часом йому вдасться з'їздити за кордон. Просто пощастило. В аеропорту їх чекала клопітлива мадам-зустрічальниця з табличкою «Forens-Ukraine». Богдан, на подив, досить бадьоро спікав на інглішу і сповна розумів адміністратора.

У Німеччині Саня із здивуванням констатував, що рухається якось загальмовано, немов «на автоматі». Переакліматизація почалася, чи що? Так, начеб, і не така вже між їх країнами різниця?!

Як уві сні, він з другом зареєструвався на конференцію, і немов робот, відправився до готелю. Завалився на ліжко, і тут же заснув. Як не намагався його розбудити Богдан, так йому це і не вдалося. Довелося тому йти гуляти містом одному.

Зате на ранок, Саня схопився бодрячком ні світ, ні зоря, розбудив приятеля і хотів примусити того йти до кафе снідати.

— Ой, куди ти спішиш? Раніше десяти вони не почнуть.

— Я ще місто хочу поглянути, — як ні в чому, ні бувало, заявив Демч, який добре виспався.

— А я тебе вчора чекав, сам ходив вечеряти. Коротше, спустися вниз — напроти нас є кафе. Замов собі і мені. Я хвилин за двадцять спущуся.

— Я німецький не знаю!

— Я — теж! Тут всі і англійською балакають.

— Ну, англійську я знаю теж в мінімальних межах.

— «Ту капс коффі, пліз» — зможеш сказати?

— Це-то я зможу.

— Йди, — знову уткнувся Бодя в подушку.

— Ти ж знов не засинай. Поквапся! Кава вистигне!

— А я люблю холодну пити, — пробурмотів приятель.

Олександр зітхнув. Треба було йти самому. Він кивнув привітному портьє, спустився на перший поверх, і вийшов на вулицю. Мжичив дрібний дощ. Все довкола було сірим і похмурим. Але все одно, це не могло зіпсувати загальне хороше враження від міста. Вулиця була вичищена, немов, просто вилизана до стерильності. Йому навіть здалося, що він відчув слабкий запах шампуню від асфальту. Боже, Т-ський знаходився від Гамбурга просто на іншій планеті!

Олександр замовив ще і тости, і тепер смачно хрустів підсмаженою скориночкою, роздивляючись вулицю.

— Ну, що? — з'явився заспаний Богдан, — Розібрався?

Нашвидку випивши каву, Богдан зупинив таксі й назвав адресу проведення конгресу. Демчин декілька стурбовано поглянув на приятеля. Чи вистачить у них фінансів на поїздки на таксі? Чи не краще було спуститися в метро?

Немов прочитавши думки друга, Богдан пояснив, що вони просто заплутаються там і не встигнуть до початку, тому, краще — так.

Приїхали вони майже під самий початок, і зустрівши адміністраторку, дізнались, що у них, виявляється, сніданки були вже включені у вартість мешкання.

— Адже, в ресторані ж був шведський стіл для учасників конгресу! — простогнала вона.

— Ступили! — констатував Богдан, але Демч був налагоджений позитивно.

Хоч на вулиці поглянув!

Програма почалася так нестримно, що вони ледве встигли зайняти місця. Доповіді читали або на німецькій, або рідною мовою промовців, було і досить перекладачів. Але обидва приятелі були приголомшені рівнем не стільки доповідей, скільки забезпеченням заходу.

— Тут такі мультимедіа, а мені ще не надали навіть комп'ютера! — поскаржився Демч приятелеві.

— У нас — столиця, і те лише отримали. Ти уявляєш, як ми відстаємо?

Богдан мав рацію. В основному, доповіді були на основі власних практичних випадків. І це було цікаво. Адже у нас ніколи б по одному випадку не дали доповісти!

На Демча, власне, справили враження декілька доповідей, у тому числі — однієї дівчини з Данії по судовій археології. У перерві Демч навіть познайомився з цією фрау або як там називають дівчат. При найближчому розгляді, доповідачка виявилася дуже привабливою молодою особою. І після програми, на екскурсії в музей він намагався триматись ближче до пані Інгрід Хольм.

До біса все! В кінці вечора він зрозумів, що вона йому дуже сподобалася і, виявившись поряд з нею в пабі, став видивлятися у неї обручку. Обручки він не виявив ні на лівій, ні на правій її руці. І прийнявши потім вже достатню дозу місцевого пива, зібрався з духом і відважно запитав її: «А ю мерід?». Молода колега, бувши теж вже злегка веселою, розсміялася, відповіла: «Ноу! Ноу! Ноу!» і дружньо поплескала його по плечу.

Весь хміль разом вивітрився з голови Сані. Ця дівчина була дуже приваблива! Він пригадав приказку, що не буває непривабливих жінок, а буває мало випитої горілки. Але він не був п'яний! В усякому разі, абсолютно не відчував цього. Найдивніше, що йому завжди подобалися жінки іншого типа — невисокі пекучі брюнетки, як Баська, наприклад. А ця Інгрід була повною протилежністю його стереотипу. Висока, струнка, з великими темно-сірими очима, з сіро-русявим довгим волоссям, вона чомусь здавалася чимось схожою на принцесу Діану. Лише з часом, Демч зрозумів, чим же вона нагадувала ікону бездоганного стилю: своїми витонченими манерами, коли вони були на офіційних заходах. Але, під час неформального спілкування, вона була такою простою і милою, що її хотілося не випускати з обіймів.

— Це ж треба! У них всіх існує окрема галузь — судова археологія! А у нас просто знаходять рештки і в загальній масі досліджують, — ділився він перед сном своїми враженнями з Богданом.

Насправді, йому хотілося говорити лише про Інгрід Хольм. Але, це ж виглядало б чистим донжуанством. Приїхав, називається, на науковий конгрес підчепити собі дівку!

— У них багато чого, що не так. А як тобі смішний звіт про виконану роботу? Колектив Берлінських експертів виїжджав близько вісімдесяти разів на місця випадків! Оглянуто близько п'ятисот жертв! На ставку у них норматив 130 розтинів! У нас, добре ще, якщо в двісті двадцять укладешся. А скільки у тебе потерпілих?

— Приблизно стільки ж, скільки в них на все бюро доводиться. І виїздів у мене близько ста вісімдесяти було, тридцять вісім виступів в суді.

— Ти так все пам'ятаєш?

— Звичайно, я ж сам рахую річний звіт!

— Ого, так ти працюєш, як шахтар! Тобі ж допомога потрібна?

— Так, я узяв собі ще і патанатома. Але, зрозуміло, що МП і суд — на мені. — Ну, респект тобі, Санька! Ти такий тихоня, мовчиш все. А на роботі героїзм проявляєш!

— Так в глибинці ж всі так працюють.

— Ой, скромняга, ой, скромнику! Завтра розрекламую тебе серед колег.

Знаєш, скільки жінок на тебе западе?

— Ой, от тільки цього вже не треба!

— А що, удома на тебе хтось чекає?

— Удома — ні.

— Ну, ось і відірвися! Є ж гарна можливість, панянки зі всієї країни приїхали, — приставав Богдан.

— Бодя, не потрібна мені зайва увага. Давай спати, — запропонував Демч, улігся і спробував уявити, в якому образі він завтра побачить пані Хольм. Може, вона вже і не захоче з ним спілкуватися? А, може, забуде? Адже, вони все-таки були трохи напідпитку?