автордың кітабын онлайн тегін оқу  Спертий мат

Анастасія Шевердіна

Анастасія Шевердіна

Спертий мат

Леся Чумак, бібліотекарка з Харкова і водночас найвідданіша фанатка відомого хоррор-письменника, за дивним збігом обставин стає власницею особистих нотатків Мидора Луговика за день до його загибелі в автокатастрофі. На вечорі зі вшанування пам’яті Мидора дівчина знайомиться з маловідомим журналістом Денисом Зваричем, який захоплений припущенням про вбивство Луговика і прагне написати про нього сенсаційний матеріал. Разом із доволі безпринципним, бездомним і безробітним новим знайомим Леся намагається з’ясувати правду про предмет свого захоплення.

Друзі починають розплутувати грандіозний клубок брехні, сплетений довкола вітчизняного Стівена Кінга. Ситуація ускладнюється тим, що під виглядом творів Мидора невідомий зловмисник публікує загрози людям із його найближчого оточення. Виявляється, у знаного письменника були досить могутні таємні друзі й вороги, а сам Луговик, його життя і творчість — суцільна загадка й містифікація.

Справжня свобода починається по той бік відчаю.

Ж.-П. Сартр

Найтяжче в житті — зрозуміти, який міст слід перейти, а який — спалити.

Е. М. Ремарк

Дощ лив і лив, важкі краплі стукотіли по підвіконню. Леся сиділа над розгорнутою книгою, обпершись підборіддям на руку. Дівчина горбила гострі плечі й ледь помітно тремтіла від холоду. Здавалося, сирість і темрява ховалися між сторінками книг і журналів, обплутували пошарпані томи енциклопедій і купчилися під стелею синіми хмарами.

Леся намагалась уявити себе мертвою. Інколи це вдавалося їй напрочуд добре. Вона заплющувала очі й бачила над собою кришку труни, відчуваючи всім тілом вагу скопаної родючої землі. Темрява, задуха й холод. І жодного страху. Жодного болю. Певно, кожна людина заслуговує на спокій, на спочинок. Не потрібно нікого жаліти й звинувачувати. Просто кожен тримається стільки, скільки може.

Швидкі кроки розтяли затхлу тишу бібліотеки. Леся здригнулася, дослухаючись, як пізній відвідувач тупає лунким коридором. За мить хлипкі двері відчинились, і до кімнати влетіла темна постать. Чоловік у чорному плащі й насунутому на очі капелюсі впевнено рушив між порожніми столами й книжковими стелажами до бібліотекарки. Леся підхопилася. Серце дівчини калатало в унісон із твердими кроками.

— Невже це ви?! — хрипко мовила дівчина, простягаючи відвідувачу руку через стійку.

Чоловік у затемнених окулярах кивнув, тиснучи холодну долоню Лесі, і правий куточок його губ нервово смикнувся в марній спробі зобразити посмішку.

— Ви погано виглядаєте, Лесю! — уривчасто мовив відвідувач. — Мені прикро бачити вас у такому стані!

— Усе минає, і це мине, — зачаровано мовила дівчина, вражено дивлячись на чоловіка.

— Мине, — луною озвався відвідувач. — Вибачте, що я так пізно. Але завтра я… — чоловік затнувся й набрав у груди повітря, ніби перед зануренням у воду. — Я їду, і я хочу залишити вам дещо на згадку. Я хочу, щоб ви знали моє серце, щоб ви знали мене справжнього. Ви — найвідданіша моя прихильниця. І у вас обличчя людини, якій не байдуже. Я бажаю вам щастя!

Чоловік простягнув бібліотекарці невеликий згорток цупкого паперу, розвернувся й рушив до дверей.

— Коли ви повернетеся? — крикнула услід відвідувачу Леся.

Чоловік нічого не відповів, лише підняв на знак прощання капелюх і розчинився в темряві.

Леся стояла кілька хвилин нерухомо, притискаючи до грудей неочікуваний подарунок, і невідривно дивилась услід пізньому гостю. Потім зітхнула, поглянула на годинник, вимкнула тьмяну настільну лампу й рушила до виходу…

 

…Зайшовши до квартири, дівчина ввімкнула світло у ванній кімнаті, відкрила гарячий кран і сіла на краєчок ванни, спостерігаючи, як на дні збирається вода.

Невже це дійсно сталося з нею? Невже вона на власні очі бачила сьогодні того, кого майже ніхто не бачив? Невже вона тиснула руку людини, якою захоплювалася стільки років? Схоже, Фортуна невідомо з якої причини нарешті підкинула Лесі козир. Але чому? Дівчина не вірила у щасливі випадковості. Якщо сам Мидор Луговик, який так старанно приховується від преси та фанів, прийшов до скромної працівниці районної бібліотеки пізнім вечором і приніс подарунок, то для цього має бути дуже поважна причина!

Леся обережно розгорнула пакунок. Під цупким папером ховався грубий зшиток. Дівчина розкрила зошит. Жовтий аркуш був помережений нерівними рядками, написаними синьою кульковою ручкою. Це почерк Мидора! У товстій теці серед дипломів і грамот Леся зберігала кілька листівок від улюбленого автора з фотовідбитками слів подяки за увагу до його творчості. Вона ніколи не сплутає ці специфічні «р», «д», «ж», схожі на скандинавські руни, із писаниною якоїсь іншої людини! Дівчина погладила сторінку і прочитала перший абзац:

«Я вірю, що у всього на світі є душа. Чую, як стоголосо озивається до мене синій ліс, як стомлено шепоче очерет, як дзвінко сміються на сонячній галявині кульбаби. Млосно й солодко усвідомлювати, що не кожна людина здатна відчути те, що відчуваю я. Не кожен бачить світ таким чистим і ясним, яким він є насправді. Я знаю: моє призначення в тому, щоб відкривати людям красу і принадність життя. Вірю, що душею можна поділитись. Я хочу поділитись. Я певен, так буде правильно й чесно».

Леся перегорнула кілька сторінок. Довші та коротші вірші перемежовувалися з уривками прози. Що ж, Мидор Луговик, зітканий із загадок і недомовленостей, вірний собі! Здається, він підготував для адміна власної фан-групи прекрасний ребус!

Леся поклала розгорнутий зошит на підлогу, зняла сукню, білизну й занурилася по шию в гарячу воду. Вода парувала, на рожевих кахлях утворювалися маленькі крапельки. Дівчина торкалася кахлів і виводила на кожній плиточці «МЛ».

Отже, що це? Старий чи новий твір? Щоденник? Біографія? Чергова містифікація? Автор бестселерів у жанрі хоррор любить погратися з читачами! Можливо, коли Леся зрозуміє, що це за зошит, вона здогадається, що робити з цим дивним подарунком?

Хоча б якою складною виявилася загадка, Леся її розгадає! Без сумніву, вітчизняний Стівен Кінг виявив своїй шанувальниці велику повагу, подарувавши рукопис! Певно, на аукціоні за нього дадуть великі гроші! Але Леся, звісно, ніколи не продасть зошит! Увага дорожча за мільйони!

Дівчина заплющила очі та спробувала пригадати Мидора. Високий, широкий у плечах, рівний станом. Розгонисті впевнені кроки, велика сильна долоня. Видовжене обличчя, рівний, доволі великий ніс, чуттєві рухливі губи. Завжди в бездоганно пошитому чорному одязі. Здається, Леся ніколи не бачила величнішої та привабливішої людини! І цей приголомшливий чоловік, цей геніальний романіст знайшов час і можливість особисто зустрітися з нею!

Леся щасливо посміхнулася й відчула незборне бажання написати про цю пригоду в блозі. Але внутрішнє чуття підказало їй не поспішати вихвалятися перед іншими фанами зустріччю з кумиром. Дивний холодок зародився під серцем і розлився по тілу. Вода у ванні раптово прохолола. Здригаючись від холоду, дівчина витерлася великим рушником, закуталася в пухнастий халат і, прихопивши подарунок письменника, пішла на кухню варити каву…

 

…Прокинувшись у п’ятницю опівдні, Леся поставила на плиту чайник і двоє яєць у битій емальованій мисці та ввімкнула ноутбук. Зайшовши на сайт новин, дівчина обрала розділ «Культура». Переглянувши кілька запрошень на різні мистецькі заходи, Леся серед останніх повідомлень прочитала: «Із жалем повідомляємо, що в п’ятницю о третій ночі під Харковом трагічно загинув у ДТП відомий український письменник Мидор Луговик».

Дівчина недовірливо посміхнулася. Що за маячня?! Навіщо вони пишуть такі дикі речі?! Яким би дивним не був Мидор, він не заслуговує на таке ставлення!

Леся відкрила повідомлення і прочитала новину повністю: «Із жалем повідомляємо, що в п’ятницю о третій ночі під Харковом загинув у ДТП відомий український письменник Мидор Луговик. Про надзвичайну подію повідомив громадськості головний редактор видавництва «Прометей», із яким загиблий Мидор Луговик співпрацював багато років. За попередніми даними трагедія сталася з провини водія, який не впорався з керуванням під час сильної зливи. Shkoda Superb відомого письменника впала з мосту й вибухнула. У салоні було виявлено лише труп власника автомобіля. Висловлюємо щире співчуття родині та друзям загиблого!»

Леся не йняла віри прочитаному. Перейшовши за посиланням на сайт видавництва «Прометей», дівчина відразу помітила некролог. «Мидор Луговик — не тільки надзвичайно талановита людина, але й феноменальне явище у вітчизняній культурі. Українське письменство в особі незабутнього Мидора Луговика втратило чи не єдиного вітчизняного літератора, який із вражаючою глибиною й переконливістю зображав найпотаємніші куточки грішних душ, найжахливіші людські вчинки, найдивніші страхи, найтемніші глибини непізнаного, — писав головний редактор видавництва Олег Смирненко. — На превеликий жаль, видатного письменника на тридцять третьому році життя забрала від нас вражаюча трагедія, яка сталася в п’ятницю о третій ночі під Харковом. Імовірно, Мидор втратив керування під час сильної зливи, Shkoda Superb впала з мосту й вибухнула. Про цей надзвичайний випадок нам сьогодні повідомив особисто брат загиблого у приватній телефонній розмові. Колектив видавництва висловлює щире співчуття близьким нашого давнього й вірного друга Мидора Луговика!»

Дівчина затиснула рот руками й заплющила очі. У вухах гупала кров. Боже милостивий! Не може бути! Не може бути, що Мидора не стало! Іще позавчора вона бачила його — уперше й востаннє в житті!

Леся ще раз уважно прочитала некролог. Не схоже, щоб це був розіграш, ні! Навряд чи головний редактор шанованого видавничого дому став би брати участь у таких диких забавках! До того ж, раніше ніколи не йшлося про родину Луговика, а Олег Смирненко посилається на брата письменника! Який жах! Яка тяжка втрата! Бідний Мидор і бідний його брат!

Дівчина схлипнула й витерла зі щік сльози. Леся досі не вірила новині, але вірила тому страшному відчуттю пекучого жалю, яке роздирало їй груди. Мидора немає! Немає й більше не буде! Як же так?! Чому він?! Чому саме зараз?!

Леся зайшла на сторінку фан-групи Мидора Луговика. Користувачі соцмережі, які прокинулися раніше за адміна, засипали дівчину десятками повідомлень.

«Це правда?! О_о».

«Яке горе, не можу повірити!!!;(»

«Де й коли поховають Мидора?»

«Що ми можемо зробити для родини Луговика?»

«Чи залишилися в нього дружина й діти?»

«Труп точно ідентифікували?:((»

«Можливо, це розіграш????»

Потрібно було щось робити, тож Леся скопіювала на сторінку повідомлення із сайту новин та некролог Олега Смирненка. Знайшовши на сайті видавництва телефон редакції, Леся зателефонувала до головного редактора. Лінія постійно була зайнята.

Розтираючи по червоному пухлому обличчю сльози, Леся написала до видавництва листа, запитавши, чи розкриють справжнє ім’я Мидора Луговика, як вчинять із правами на його твори, а також де й коли відбудеться похорон. Певно, у прес-служби видавництва вже була підготовлена відповідь на подібні питання, бо за кілька хвилин Лесі надійшов коротенький лист: «Доброго дня, пані Лесю! Справжнє ім’я Мидора Луговика за бажанням його родини найближчим часом розкрите не буде. Права всіх зацікавлених сторін на творчу спадщину загиблого письменника будуть визначені чинним законодавством України у сфері інтелектуальної власності. Про час і місце поховання Мидора Луговика колектив видавництва не був проінформований. Із повагою, Видавничий дім «Прометей».

Повідомивши шанувальникам загиблого письменника про те, що їй вдалося дізнатись у видавництві, Леся вимкнула ноутбук, зняла з плити закіптявілу миску з тріснутими яйцями, переодяглася й вийшла на вулицю. Голова боліла, дівчину трусило від хвилювання, тож Леся швидким кроком рушила уздовж сірих багатоповерхівок до річки. Коли дівчину переповнювали емоції, вона не могла залишатися наодинці. Ні, вона зовсім не жадала компанії — просто їй потрібно було більше простору, щоб розчинити в ньому свій сум і біль.

Зранку сипав нудний сивий дощик, тож відпочивальників на пляжі не було. Леся збігла до води зі стрімкого, порослого високою травою берега й почалапала по мокрому піску. Протилежний берег із рідкими деревцями й альтанками ховався за стіною холодної мжички.

Леся ніколи не замислювалася про те, що Мидор може померти. Імовірно, справа була в тому, що донедавна відомий письменник здавався їй незбагненним і далеким, як зорі на літньому безхмарному небі. Ніби пам’ятник самому собі, загадковий і всезнаючий Луговик завжди височів над сірим сум’яттям, у якому минало стражденне життя Лесі Чумак. Але де б Леся не була, і що б із нею не сталося, бічним зором дівчина завжди бачила величну фігуру Мидора, і її це втішало.

Позавчора Леся зустрілася з Мидором, торкнулася його руки, почула його глибокий проникливий голос. Дівчина ясно усвідомила, що він справжній, що він живий, але їй і на думку не спадало, що Луговик може померти — отак швидко і так банально, зовсім по-людськи.

 

Залишок дня Леся провела в ліжку з величезним кухлем холодної кави й записником Мидора. Дівчина гладила пальцем довгі разки літер, відчуваючи шкірою опуклість і тепло слів. Не було темної, задушливої кімнати, не було дощу за брудним вікном, не було горя, болю і смерті. Дівчина й письменник сиділи пліч-о-пліч на осонні, і Мидор хрипкуватим, сонним голосом шепотів:

«В бузково-жовтому саду

Палають квіти…

Рукою тихо відведу

Свічада-віти…

А по стежинах добрий цар

Бурштин розсипав…

І айстр рожево-пишний чар

Дощами випав…

Рубіни яблук до хмарин

Сяють-сміються…

Мінорні пахощі долин

Як лози в’ються…

Вогненно-затишні свічки

Дерев по світу…

Співають заспані пташки

Прощання літу…

А полудневі небеса

Як бані сині…

І радісна, й смутна краса

В криштальній днині…»

Леся прочитала більше половини зшитку, і внутрішній світ Луговика приголомшив дівчину своєю чистою красою й гармонійністю. Леся тримала в руках оголене серце доброї, освіченої, відданої своїм ідеалам людини. Дівчина була вражена, що за похмурими високими мурами приховується духмяний сонячний сад із екзотичними квітами. На диво, Леся все ж таки не бачила жодного протиріччя між сповненими жаху й болю творами Мидора та просякнутими любов’ю до людей і природи нотатками. Дівчина мала б радіти за Луговика, якому було де сховатися від жахіть вигаданого ним світу. Але Леся мусила зізнатися собі, що почувалася обманутою і зрадженою: схоже, у хаосі темряви і страждань вона залишалася зовсім сама.

Хоча сам Мидор, звісно, і не знав про це, у Лесі були з ним дуже давні й довірливі стосунки. Леся із сестрою Інною рано втратили батьків. Сиріт виховувала єдина близька родичка — бабуся Оксана. Невдовзі після того, як Лесі виповнилося дев’ятнадцять, бабуся раптово померла від інфаркту — сестри Чумак навіть не встигли злякатися. І вже за чотири місяці в Інни, яка тривалий час мучилася головним болем, діагностували злоякісну пухлину. Потяглися місяці страху і страждань. Леся не могла заснути через стогони сестри. А якщо стогін ненадовго припинявся, коли під дією знеболювального змучена Інна на кілька годин засинала, Леся нерухомо сиділа поряд із хворою й дослухалася, чи дихає сестра. Саме в той час дівчина й познайомилась із творчістю Мидора Луговика. Вкотре готуючи стенд із бестселерами, Леся зацікавилася романом «Чорні жнива». Прочитавши кілька сторінок, дівчина з огидою відклала книгу. Однак чатуючи вночі над жовто-зеленим тілом сестри, яке судомно здригалося від болю, Леся від нічого робити розгорнула книгу й несподівано для себе із задоволенням прочитала її за одну ніч. І відтоді в години найтяжчих випробувань — під час нападів, які дощенту виснажували обох сестер, під час останніх днів Інни в лікарні, під час сорокаденної жалоби, коли Леся ночами сиділа вдягнута на ліжку, ввімкнувши світло в усій квартирі, — дівчину завжди супроводжував похмурий, загадковий, але такий близький у своєму постійному стражданні Мидор Луговик. Як би це не було дивно, але криваві розваги маніяків, страшні злочини через зраду й заради помсти та жахаючі сутички з потойбічним, зображені письменником у романах, які щоразу били рекорди продажу в Україні й за кордоном, втішали Лесю. Дівчина захоплювалася його талантом оповідача, соковитою мовою, заплутаними сюжетами й нетривіальними характерами, його енциклопедичними знаннями, а потім, коли спробувала зв’язатися з Мидором, аби подякувати за фантастичні романи, — і його таємничістю.

Виявилося, що ніхто на безкраїх просторах Інтернету не володів інформацією про Мидора Луговика. Ніхто не знав, як Мидора насправді звати, скільки йому років, чи є в нього родина, де він мешкає і як виглядає без темних окулярів і чорного капелюха. Відомий автор ніколи особисто не давав інтерв’ю й не брав участі у презентаціях своїх романів. Листування з письменником можливе було лише через харківське видавництво «Прометей». Написавши Мидору Луговику кілька захоплених рецензій та отримавши від нього три листівки, Леся створила в соціальній мережі фан-групу, яка швидко здобула популярність серед читачів Мидора. Як потай і сподівалася дівчина, письменник одного разу сам знайшов адміна фан-групи й написав кілька теплих слів подяки за підтримку й популяризацію його творчості. Відтоді Леся й Мидор зрідка обмінювалися коротенькими повідомленнями, завжди уникаючи особистих тем, які автор вперто ігнорував. За кілька років подібного спілкування з письменником у дівчини накопичилося безліч запитань, на які міг відповісти тільки Луговик, і на які тепер ніхто вже не відповість.

 

За два тижні після загибелі улюбленого письменника Леся зібралася з силами й запропонувала членам фан-групи провести вечір пам’яті Мидора Луговика на його день народження, саме через місяць після катастрофи. Зголосилося дуже багато люду, тож Чумак разом із колегами почала активно готуватися до проведення творчого вечора у стінах бібліотеки.

У програмі було безліч номерів — художнє читання уривків творів, інсценізації, вікторини, доповіді студентів філфаку, виступ місцевої рок-групи та соло на флейті, а один із фанатів навіть вирішив показувати фокуси. Леся не відмовила нікому з бажаючих виступити: Мидору, була певна дівчина, сподобалось би таке різноманіття.

Захід отримав великий розголос: вже за півгодини до заявленого початку вечора глядачам не вистачало місць. Тягаючи до читацької зали додаткові стільці з відділів етнографії та естетики, Чумак бубоніла під ніс вступне слово й крутила на всі боки головою, вітаючись із давно знайомими, мало знайомими й зовсім не знайомими прихильниками Луговика.

Перед початком вечора до Лесі підійшли привітатися троє присутніх журналістів — худесенька, поважного віку Лідія Іванівна з радіо «Культура», опецькуватий рудий оператор місцевого телеканалу Мишко та симпатичний молодий кореспондент якоїсь газети (дівчина не розчула назви) Денис Зварич.

Виступи учасників глядачі супроводжували захопленими оплесками, після вікторини спалахнула суперечка між переможцями щодо розподілу призів, а прочитані Лесею вірші Мидора викликали бурхливу дискусію філологів щодо їхньої автентичності та художньої вартості, тож захід затягнувся з опівдня до пізнього вечора. Для участі у квесті, який підготували студенти, у дівчини вже не залишилося сил, і Леся, провівши більшу частину гостей, без сил впала на стілець перед імпровізованою сценою й заплющила очі.

Почувши наполегливе покашлювання, Чумак підняла погляд. Перед нею, міцно стискаючи планшет, із величезним рюкзаком за спиною стояв журналіст Зварич.

— Лесю, ви дозволите декілька питань?

Дівчина приречено кивнула, і Денис сів поряд із нею.

— Мене цікавлять обставини, за яких ви отримали вірші Мидора, — пояснив юнак.

Зітхнувши, Чумак повільно й докладно розповіла про єдину зустріч із культовим письменником.

— Яке враження справив на вас Мидор? — поцікавився Зварич.

— Високий, широкоплечий, міцний, дуже цікавий чоловік середніх років, — відповіла Леся. — Голос глибокий, приємний, але схвильований.

— Чому Луговик був схвильованим, як ви думаєте? Чому він вирішив залишити вам нотатки саме перед загибеллю?

— Не маю жодного уявлення! — знизала плечима дівчина.

— Як можна охарактеризувати ваші стосунки з письменником? — примружився Денис.

— Я навіть не назвала б це стосунками! — знітилася Чумак. — Я бачила Мидора в той вечір уперше й востаннє!

— Ви закохані в Луговика, це очевидно! — констатував журналіст. — А він був закоханий у вас?

— Я… я… Що?! — здивувалася Леся. — Закоханий?! Що ви таке вигадуєте?! Я ж вам кажу: я не знала цю людину!

— Майже всі люди не знають тих, у кого закохуються! — посміхнувся Денис. — Інакше б узагалі не парувалися! Не заперечуйте, розкажіть мені всю правду! Я не вірю, і читачі не повірять, що Мидор Луговик перед смертю приніс вірші, які ніколи не були оприлюднені, незнайомій байдужій людині! Ви знаєте, що сталося того вечора й тієї ночі з Мидором?!

— Чого ви від мене хочете?! — скрикнула дівчина. — Я розказала вам правду! Я не знаю, чесно не знаю, що сталося з Мидором!

Денис хмикнув і відкинувся на спинку стільця.

— Знаєте, чого я хочу? — запитав журналіст. — Я хочу дійсно цікавий матеріал! Хочу бомбу! Я планую з’ясувати, ким насправді був Мидор Луговик, і чому він загинув! Вам це цікаво?

Уважно подивившись на захоплене, сяюче азартом обличчя Зварича, Леся нерішуче кивнула.

— От і добре! — посміхнувся Денис. — Скажіть, Лесю, ви живете з родиною?

Дівчина заперечно захитала головою.

— А як щодо незабутньої ночі з красивим, веселим і всебічно розвиненим чоловіком? — підморгнув журналіст.

— Еее… — роззявила від несподіванки рота Чумак. — Ви це, вибачте, про себе?!

— Ну а про кого ж?! Знаєте, така прикрість: я не тутешній, і ночувати мені ніде. Знімав у передмісті флігель в одної старезної бабці, дуже дешевий, але доволі пристойний. А потім чпокнувся із власницею…

— Із бабцею?! — жахнулася Леся.

— Ні, з її онукою! — відмахнувся Зварич. — Отож, мене вигнали, не повернувши завдатку! І тепер я — безхатько в пошуках притулку! Можливо, ви дозволи б мені зупинитись у вас на кілька днів?

— Навіть не знаю! — розгубилася дівчина. — Я узагалі-то…

— Ви добра, чуйна людина, я ж бачу! — потиснув руку Чумак журналіст, запобігливо зазираючи в очі. — Хіба ви можете кинути людину напризволяще?!

— Може, ви б у когось із колег зупинились? Із якої ви газети, кажете?

— Я співпрацюю з дуже багатьма популярними виданнями! — гордо відповів Зварич. — Поза штатом. Інколи. Нууу, не просто зараз.

— Ви що, безробітний?! — зітхнула Леся.

— Зовсім трішки! — посміхнувся Денис. — Але коли я підготую матеріал про Мидора Луговика, я гарантовано отримаю хороший гонорар і пристойне місце! І заплачу вам за оренду житла, якщо вже ви така безсердечна й меркантильна панянка!

Дівчина потерла скроні й задумалася. Звісно, це божевілля — поселити у своєму помешканні абсолютно незнайомого безробітного чоловіка із сумнівними нахилами. Але ж буває таке в житті, коли людині нікуди піти й нема до кого звернутися? Не ночувати ж Денису, який намагається влаштувати своє життя, на вулиці?! Юнак не схожий на грабіжника чи маніяка — обличчя в нього ясне, відкрите, трішки насмішкувате й дуже мінливе. Буде прикро, якщо хороша людина залишиться поганої думки про неї! Чумак завжди допомагала людям, якщо могла, нічого не очікуючи навзаєм. Та й двокімнатна квартира, переповнена привидами і стогонами сестри, була завеликою для тендітної, наляканої, самотньої Лесі. Буде не так уже й погано, якщо така весела, запальна людина, як цей молодий журналіст, який пише про Мидора, зніме з її житла прокляття німоти й незворушності!

— Добре, можете зупинитися в мене! — сказала Чумак. — Комунальні навпіл — і живіть, скільки завгодно! Тільки відразу попереджаю — жодного чпокання! І додому підемо лише після того, як приберемо в залі! Так що не соромтеся, Денисе, беріть стільці й гайда за мною!

Зварич радо закивав і, підхопивши два стільці, потяг їх слідом за бібліотекаркою до відділу естетики.

 

Зайшовши до квартири нової знайомої, Денис відразу ж прослизнув на кухню, відкрив холодильник, зітхнув, побачивши порожні полиці, дістав самотню біло-блакитну упаковку й висмоктав кефір просто з пакета.

— Ех, ну добре ж! — промуркотів юнак, витираючи з верхньої губи невеличкі кефірні вуса. — А що в нас на вечерю?

— Ти тільки що повечеряв, вітаю! — посміхнулася Леся. — До речі, за нас обох!

— Оце й усе?! — розчаровано запитав Денис. — Не дивно, що ти незаміжня!

— Захочу заміж — заведу собі цапа! — пирхнула дівчина.

— Та в тебе, певно, і цап здохне! — весело зауважив Зварич.

— Захоче жити — піде пастися!

— Зараз така екологія, що особливо й не попасешся! — зітхнув Денис. — Вибач, Лесю! Завтра я пригощаю вечерею!

— От і добре! — кивнула Чумак. — Пропоную тобі розташуватись у вітальні. Диван тут хороший, новий — сестра купувала. Телевізор не працює, та я його ніколи й не дивлюся. Захочеш — полагодиш сам чи віднесеш до майстерні. Займай будь-які полиці в шафі — речей там майже немає. Вмикай торшер, якщо буде темно. Користуйся всім, що бачиш. Зараз принесу тобі постільну білизну й рушники.

Леся пішла до спальні, і Денис поплентався за господинею.

У невеличкій кімнаті було повно книг. Товсті томи у шкіряних обкладинках, куценькі кишенькові видання й різноманітні журнали вивалювались із книжкової шафи, із полиць над письмовим столом, лежали купами на трюмо, триногому стільчику, на широкому незастеленому ліжку й на підлозі. Тільки підвіконня було вільним від книжок — на ньому тулилися один до одного пузаті керамічні горщики з випещеними кімнатними рослинами.

— Оце так! — присвиснув Денис. — Сказати, що ти ботан, — це нічого не сказати!

— Я — бібліофіл, — виправила Леся. — Що поганого в захопленні літературою?

— Окрім того, що ти витрачаєш свій дорогоцінний час на химери, породжені такими ж невиправними мрійниками, як і ти?

— Мені нема на що більше витрачати свій час! — різко мовила дівчина. — Книжки дарують мені ілюзію життя. Завдяки ним я можу приміряти сотні доль і професій, сходити тисячі доріг. У книжках світ і можливості безмежні.

— Світ і можливості безмежні не тільки у книжках, — зауважив Зварич. — Нащо тобі ілюзії?

— Щось же має бути в людини, правда? — сумно запитала Леся. — Хоча б найнеобхідніше з бажаного, хоча б химери?

— А хіба самого життя не досить? — знизав плечима журналіст.

— Ні! — твердо заперечила Чумак. — Життя без мети — як день без сонця: ніби й ворушишся, а душа твоя спить, і дивитися вгору немає потреби.

— Я сам собі мета й сам собі сонце! — мовив Денис. — Я живу, щоб випробувати себе, щоб осяяти власне життя, зробити його живим і повним!

— Бачу, як ти живеш, — зітхнула Леся. — Безробітний, бездомний…

— Шляхи Божі всі у вибоїнах — кожен може стати безробітним і бездомним! — відрізав Зварич. — Питання в тому, як почуватиметься людина, втративши все, що мала, — сильною чи безпомічною? Те, що більшість вважає своїм корінням, — просто кайдани! Люди хочуть міцно триматися на ногах, а для цього потрібна не свобода, не віра, не любов — тільки сила тяжіння! Жодна з твоїх книжок, жодна з усіх книжок на світі не навчить тебе тому, чому навчить день у чужому місті без притулку, роботи, їжі й заощаджень!

— І чому ж учить бродяжництво?

— Складати ціну всьому на світі — навіть тому, що здається безцінним. Шукати стежки й обирати супутників. Помічати людей. Думаєш, можна знайти друга в церкві, у ресторані, у кабінеті високопосадовця? Ні! У таких місцях або тримаються за перевірених людей, або плачуть наодинці. А ось дорога, поле битви або в’язниця допомагають відсіяти зерно від полови і знайти відданих товаришів! Уявляєш, що б було, якби я попросився переночувати до мера, а не до бібліотекарки?

Леся мимоволі посміхнулася.

— Думка, що на дні знаходиться самий непотріб, — цілком хибна! — переконано мовив Зварич. — Мушлі з перлами лежать у темній глибині, поки вітер жене поверхнею шумовиння!

— Ти не такий, яким здаєшся спершу! — вдоволено підсумувала дівчина, дістаючи із шафи й подаючи гостю простирадло й пухнастий рожевий рушник.

— Салогубам подобаються поверхові особини, — хитро примружився журналіст. Подобаються ті, кого можна безкарно ображати й легко дурити. А мені не складно підіграти: тільки тоді можна побачити справжнє обличчя людини, коли даєш їй владу над собою.

Денис повернувся до вітальні, застелив диван простирадлом, зручно вмостився, підібгавши під бік подушку, і дістав планшет.

— Дай записник Мидора! — гукнув юнак, простягаючи правицю.

Чумак дістала із сумки теку з нотатками й подала журналісту.

— Обережно, будь ласка! — нагадала Леся. — Для мене ці зшитки багато значать!

— Угу! — кивнув Зварич, не відриваючись від екрану.

Дівчина рушила до своєї кімнати. Перш, ніж зачинити двері, Чумак іще раз уважно придивилася до гостя. Юнак скрутився калачиком на її дивані й уважно читав якісь матеріали на планшеті, безтямно ворушачи губами. Вираз його обличчя повсякчас змінювався, ніби подумки журналіст пристрасно сперечався сам із собою. Добре, що Денису є де сьогодні переночувати! І ще краще, що Леся не залишиться сьогодні сам на сам зі своєю тугою!

— Хоч я й не в усьому погоджуюся з тобою, мені імпонує, що ти думаєш, шукаєш себе і правди у світі! — ласкаво сказала дівчина. — Може, ти нічого не знайдеш, або знайдеш зовсім не те, на що очікував, але життя, присвячене пошуку, — чудова пригода! А в мене ніколи не було пригод — самі нещастя!

— Тепер будуть! — посміхнувся Денис, на мить відірвавшись від читання. — Добраніч, бібліофіле!

 

Холодна і в’язка, ніби дьоготь, темрява була сповнена чудовиськами. Монстри спроквола ворушилися за меблями, у кутках кімнати, шаруділи сторінками розкладених підлогою книжок. Інна сиділа на ліжку, підібгавши ноги, перебирала разок перлів і стогнала.

— Ти не знаєш, як мені страшно! — час від часу вдавалося розчути Лесі серед квиління сестри. — Як холодно, як самотньо! Я не можу бути тут сама! Я не можу!..

Почвара, схожа на велетенську сколопендру, вилізла з-під ліжка й посунула до Інни. Огидні ніжки чіплялися за простирадло, за піжаму сестри, смикали намисто. Інна кричала, ухилялася від чудовиська, намагалася заховати перли, але величезні щелепи перетяли нитку, і білі намистинки посипалися на підлогу. Леся підхопилася, прагнучи порятувати сестру, але сильні руки міцно утримували її за плечі.

— Куди ти?! Куди зібралася?! — розлягався спальнею громоподібний голос. — Тихше, Лесю! Тшшш!

Дівчина відштовхнула нападника й увімкнула нічник. Поряд із нею на ліжку сидів нажаханий і розпатланий Денис.

— Що таке?! — хрипко запитав він. — Я вже кілька годин не можу заснути через стогони! А тепер іще несамовиті крики! Цю ніч я точно не забуду!

— То ти, — із переляку затнулася Чумак, — ти теж їх чув?!

— Та вони, певно, весь будинок переполохали!

— Отже, я не божеволію! — скрикнула Леся. — Ти чув її, чув, як страшно вона скиглить і белькоче!

— Вона?! — витріщені очі Зварича стали ще більшими від подиву. — Хто — вона?!

— Сестра, Інна! Відколи вона померла, я не можу спати! Чую, як Інна мордується в сусідній кімнаті, як вона хлипає і шипить, благаючи про порятунок!

Обличчя журналіста потемнішало.

— Якщо хтось тут і мордується, Лесю, то хіба що ти, — тихо сказав Денис. — Інни немає — ані в цій квартирі, ані будь-де.

— Що ти таке кажеш?! — обурилася дівчина. — Вона тут! Я її відчуваю! Ти ж і сам чув крики!

— Лесю, мені дуже шкода, але твоя сестра вже ніколи не озветься до тебе. Нічні жахіття іноді здаються кращими за реальність. Не Інна — ти стогнеш і кричиш ночами! Не їй, а тобі потрібна допомога!

Дівчина недовірливо подивилася на Зварича, кліпнула й тяжко зітхнула.

— Ти не знаєш, як мені страшно! — прошепотіла Леся. — Як холодно, як самотньо!

— Знаю, Лесю! — слабко посміхнувся юнак. — Не хотів би, повір, але знаю.

— Я не можу бути тут сама! Я не можу!.. — здушено мовила Чумак і заридала.

Денис близенько підсунувся до дівчини й обійняв її за плечі.

— Ти не сама! — бадьоро мовив він. — Я з тобою!

— Зараз! Тільки зараз! — схлипнула Леся. — А потім? Що потім буде зі мною?!

— А зі мною? А з усіма іншими? Яка різниця, що буде потім?! Кожен день для кожного з нас може бути останнім! Чи ти замислювалася коли-небудь, скільки в тебе можливостей померти кожної миті твого життя? Ми хвилюємося через майбутнє, якого в нас немає!

— Дуже оптимістично, дякую! — роздратовано сказала дівчина, розмазуючи по щоках сльози.

— Так, я оптиміст! — твердо мовив Денис. — Що ще залишається людині, приреченій на страждання і смерть?!

— Я хотіла б вірити, що щастя можливе! — стомлено зауважила Леся. — Нехай не для мене, нехай не зараз, але можливе у принципі! Як думаєш, нам є на що сподіватися?

— Я вже давно позбавився від ілюзій — і щодо себе, і щодо оточуючих. Я ні на що не сподіваюся й нічого не очікую, — спокійно відповів Зварич. — Лесю, не бійся безвиході й розпачу! Справжній відчай відтинає все надумане, неважливе, другорядне. Справжній відчай розв’язує руки. У кінцевому підсумку тобі залишиться оголене життя — нелогічне, небезпечне і прекрасне. Лише за крок до загибелі людина почувається насправді живою. Тільки біль дозволяє нам відчути кожен свій орган і полюбити своє тіло. А передчуття пекла змушує змагатися за душу.

— Передчуття?! — зіщулилася дівчина. — Та я просто зараз у пекельному полум’ї!

— Отже, ти маєш вирватися звідти і спробувати потрапити до раю!

— А що, як раю немає?!

— Звісно, немає! Але якщо ти знаєш когось, хто заслуговує на рай, ти його побудуєш!

 

Леся прокинулася від дзеленчання посуду. Зайшовши на кухню, дівчина виявила, що її гість нишпорить шафами, заглядаючи в усі скляночки й каструльки.

— Доброго ранку! — весело мовив Денис, струснувши мокрою після душу головою. — Я знайшов сніданок! Дивися!

Чумак поглянула на стіл. На порцеляновій тарілочці зі святкового чайного сервізу бабусі лежало десятків зо два чорних родзинок. Журналіст схопив кілька сушених ягід і кинув їх до рота.

— Ууум, смакота! — зіщулився юнак. — Слухай, мені треба бігти. Хочу навідатися до коханця доньки троюрідного брата жінки друга дядькового хрещеника, він працює в обласному управлінні міліції.

Леся спробувала усвідомити сказане квартирантом, але без кави це завдання виявилося для неї нездійсненним.

— Я… вибач… — протягнула дівчина, позіхнувши. — Не зрозуміла…

— Що з тебе буде в сорок, якщо ти у двадцять шість зранку виглядаєш як маніячка-наркоманка?! — жахнувся бадьорий Денис. — Кажу, піду до знайомого міліціонера, спробую дізнатися справжнє ім’я Мидора завдяки місцю й обставинам його загибелі!

— Ааа! — кивнула Леся. — Стій-но, а звідки ти знаєш, що мені двадцять шість? Я нічого тобі про себе не розповідала!

— О, я не хотів тебе турбувати зайвими питаннями, тож переглянув твій паспорт і медичну карту. До речі, гастрит голодуванням не вилікуєш. Раджу овочевий супчик, — буденним тоном мовив Зварич.

— Щооо?! — миттю прокинулася дівчина. — Ти потай вивчав мої документи?!

Журналіст знизав плечима.

— Я мешкаю з тобою, отже, маю бути впевненим, що ти не з’їси й не зґвалтуєш мене! Або, принаймні, не з’їси, — підморгнув Денис. — А якщо серйозно, я просто хочу знати, чого від тебе очікувати і як допомогти в разі потреби.

— Оце так! — сплеснула руками Леся. — А я навіть не перевірила твій паспорт! Може, ти в розшуку абощо?!

— Я не в розшуку, — доброзичливо відгукнувся Зварич. — Нікому я не потрібен, на жаль. Мені двадцять чотири, народився в невеличкому селі, виховували мати й дядько. Здобув журналістську освіту. До кримінальної відповідальності не притягався. Здоров’я бичаче. Група крові четверта, резус позитивний. Усі інші факти біографії неважливі. Ну все, бувай! Я забіжу до тебе на роботу! — сказав Денис, схопив зі стільця планшет і чкурнув із кухні.

Леся тяжко зітхнула й попленталася до ванної кімнати.

 

Зранку читачів було обмаль, тож Леся швидко впорядкувала формуляри, розкрила записник Мидора й заглибилась у читання. Чомусь раніше дівчина особливо не переймалася справжнім ім’ям Луговика, хоча завжди знала, що він пише й публікується під псевдонімом. Сподіваючись знайти якусь підказку, Чумак переглядала сторінку за сторінкою, але не знаходила жодної зачіпки. Продивившись прозові нотатки, Леся взялася за вірші. У записах Мидора не було жодної системи: поезії Тичини тут сусідили із творами Лермонтова, а українські прислів’я та приказки перемежовувалися англомовними строфами Байрона. Серед іншого дівчина знайшла кілька паліндромів.

«Назар Гончар

масам муки — тіло

привид — ярмом зіниць

це сон

озирнися у кару думок ясу

є і повторена рана

минула путь

тупа луни мана ран

ерот вопіє усякому дураку

я — син ризоносець

цинізмом ряди

вир — політику масам».

Через кілька сторінок Чумак виявила ще два раки літеральні:

«Іван Лучук

Паліндромон, ч. 6

Дар зол-букетів сховав у сап і вокал.

Рубікон і взутому не здолати.

Вихор тни.

Надибав засіб: дівок волів уникати.

Мита кинув і ловко —

від біса зваби;

данин трохи витало.

Дзену мотуз-вінок і бурлакові пасував.

Ох, світе — кубло зрад.

Олег Будзей

Козак з казок.

Уже лисі ліси… Лежу.

Уже ребра татар бережу.

Умру. Суму сум — у сурму,

А мене нема…»

Наприкінці зшитку знаходився довгий список анаграм. Леся почала читати: «Ідол — долі, тіло — літо, автор — тавро, карат — карта, мир — Рим, ранок — Коран, рамка — карма, марш — шрам, варта — трава», — і знудилася тільки на п’ятій сторінці.

Поглянувши у вікно на залитий сонцем проспект, дівчина замислилася. Схоже, записник нічим їй не допоміг: Чумак завжди знала, що Мидор — самотній інтелектуал, схильний до ігор та романтизму. Чи таке вже важливе ім’я людини, якщо ти вивчив її душу?

Леся автоматично надряпала на клаптику паперу «Мидор Луговик». Письменник захоплювався паліндромами й анаграмами. Що, як і його псевдонім — паліндром або анаграма? Дівчина записала: «Родим Кивогул. Домир Вокигул. Довомир Гулки. Водомир Гулик. Волимир Догук. Володимир Гук».

Чумак спробувала кількадесят інших варіантів, але Володимир Гук або Куг здавалися найбільш прийнятними. Пошкодувавши, що не записала номер телефону Дениса, Леся рушила до виходу, щоб швиденько купити обід у сусідній забігайлівці. Відчинивши двері, дівчина наштовхнулася на захеканого Зварича.

— Володимир Гук! — одночасно скрикнули друзі.

— Звідки знаєш?! — здивувався журналіст.

— Його псевдонім — анаграма! — вдоволено мовила Леся.

Денис кивнув і заторохтів:

— У Володимира є брат, Антон Гук! Необхідно терміново зв’язатися з ним і домовитися про інтерв’ю, якщо ніхто нас не випередив! Хтось уже писав про родину Мидора? Ні? Я нічого подібного не читав! Стільки часу минуло! Невже ми будемо першими?! Лесю, у вас є Wi-Fi?

Дівчина повідомила Зваричу пароль і вибігла з бібліотеки. Повернувшись із двома чебуреками, Леся заскочила журналіста за переглядом дитячої літератури.

— Незнайка — форева! — широко посміхаючись, показав бібліотекарці томик Носова Денис, блискавично повернув книгу на полицю і схопив чебурек.

— Я зателефонував Гуку! — проплямкав юнак, наминаючи дарівщину. — Антон Олегович — головний лікар місцевого онкодиспансеру, той іще крендель, як мені здалося! Домовилися зустрітись у нього вдома сьогодні ввечері! Ти зі мною?

Серце дівчини гепнулось униз, а руки й ноги затерпли від переляку, але Чумак посміхнулась і сказала:

— Звісно!

 

Двері відчинив довгов’язий блондин із акуратно зачесаним назад волоссям та високим блідим чолом.

— Вітаю! — холодно мовив Антон і жестом запросив гостей до квартири.

Леся з Денисом зайшли до чистої, світлої зали й сіли на великий м’який диван. Господар опустився навпроти гостей у крісло та вказав на чашки з чаєм і печиво на журнальному столику.

— Пригощайтеся! — сказав він і завмер, склавши руки на грудях.

Леся кинула швидкий погляд на Дениса і взяла в руки чашку. Зварич дістав із сумки диктофон і ввімкнув його.

— Антоне Олеговичу, ми можемо почати? — запитав журналіст.

Лікар кивнув.

— Розкажіть, будь ласка, про дитинство Володимира Гука.

— Володя був звичайною дитиною. Навчався добре, хоч і не докладав до цього жодних зусиль. У нього була хороша пам’ять і уява. Із повагою ставився до батьків, товаришував із кількома однолітками, хоч він, власне, особливо й не потребував компанії. Любив довгі піші прогулянки й художню літературу.

— Яким авторам ваш брат віддавав перевагу?

— Байрону, Бодлеру, Моріаку, Мердок, Коцюбинському, Винниченку та багатьом іншим.

— Коли Володимир зробив перші кроки в літературі?

— У підлітковому віці брат почав писати вірші — жахливо банальні строфи про природу, людські стосунки і свої рожеві мрії. Наскільки я знаю, він ніколи їх не оприлюднював, і, повірте, це на краще. Після закінчення технікуму Володя опублікував у періодиці з десяток дитячих оповідань. Потім із перервою у понад п’ять років почав друкувати у видавництві «Прометей» кілька романів на рік.

— Який твір Мидора Луговика ваш улюблений?

— Ніякий. Окрім перших недолугих віршів, я нічого не читав.

Гості здивовано перезирнулися.

— Чому?

— Я не цікавлюся літературою і мистецтвом. Переконаний, тільки прикладні знання, вміння й навички заслуговують на увагу. Коло моїх інтересів завжди обмежувалося природничими науками.

— Але невже вам не було цікаво, що пише ваш брат?! — втрутилася Леся, відставляючи чашку.

— Як казав мені за юнацьких років сам Володя, усі можливі сюжети розроблені ще за античних часів. Жорж Польті, наслідуючи Аристотеля й Гюго, виокремив 36 найпопулярніших сюжетів у світовій літературі. Не думаю, що брату вдалося написати щось нове.

— У вас теж, здається, чудова пам’ять! — зауважив журналіст.

— Звісно, це родинне. Ніхто не зможе звинуватити мене в неувазі до брата. Я не читав його творів, бо все важливе він міг сказати мені особисто. А слухав я дуже уважно!

— Міг, але чи сказав? — запитала Чумак. — Інколи люди пишуть те, про що сказати не наважуються. Ви знаєте, що в усіх творах вашого брата зображуються жахливі й протиприродні події? Чому?

— Мистецтво має психотерапевтичну функцію, — криво посміхнувся лікар. — А Володя страждав від неврозів. Життя брата було буденним і невлаштованим. Брак цікавих подій у реальному житті він компенсував дикими вигадками у своїх творах.

— Ви кажете, що життя Володимира було буденним і невлаштованим. Що ви маєте на увазі? — уточнив Зварич.

— Володя жив досить усамітнено. Контактував лише з колегами, відпочивав завжди наодинці або із племінником. Я не кажу, що це погано взагалі, — я сам інтроверт і люблю спокій, — але для нього це було погано.

— То в чому різниця між вами?

— Я — самодостатній, а Володя був самотнім.

— Тобто нещасним? — запитала Леся. — Ви намагалися йому допомогти?

— Я робив усе, що вважав за потрібне, — стримано відповів Антон.

— Ви згадали про колег Володимира, — сказав Денис. — Де і ким працював ваш брат?

— Інженером-технологом на тракторному заводі.

— Що?! — вражено скрикнула дівчина. — Ми все ще про Мидора Луговика говоримо?!

— А що вас дивує? — крижаним тоном поцікавився лікар. — У кожної людини має бути професія.

— У Мидора є професія — він видатний письменник! — пристрасно запротестувала Чумак.

— Письменник — це не професія, — стомлено зітхнув Антон. — Це побічна дія нереалізованої активності й уяви.

— Ваша позиція зрозуміла! — посміхнувся журналіст. — Судячи з ваших слів, у Володимира не було товаришів або коханки. А чи були в нього вороги?

— У таких людей, як Володя, не буває ворогів. Він був безпомічним і беззахисним у житті, ніколи нічого не домагався й нікому не робив зла.

— Але це не значить, що ніхто не міг бажати Володимиру смерті! — зауважив Денис.

— Бажати смерті? Про що ви? — здивувався Антон.

— Увечері перед загибеллю Мидор приніс мені на роботу свій записник із віршами й есе, — сказала Леся. — Ваш брат був схвильований і засмучений. Він сказав, що хоче залишили мені про себе згадку. Вас не дивує, що тієї ж ночі Володимир загинув? Що він робив так пізно під час дощу на міжміській трасі?

— Ні, не дивує, — спокійно відповів Антон. — Володя любив дощ, ніч, самотні прогулянки, свою машину і страждав на безсоння. Він часто після опівночі випивав кілька чашок міцної кави, їхав за місто, повертався годині о четвертій і писав до сьомої. Потім снідав і йшов на роботу. Повернувшись із заводу, їв, займався племінником, прибирав у квартирі й кілька годин до опівночі спав. Це був його звичайний графік. Кілька разів він порушував цей спосіб життя, коли проводив дослідження для книг. Наскільки мені відомо, останнім часом Володя нічого не писав.

— Ваш брат володів непоганою машиною — Shkoda Superb, якщо не помиляюся? — запитав Зварич.

— Так, Володя придбав машину три роки тому за гроші, які отримав завдяки перемогам у різних літературних конкурсах.

— Схоже, Володимир був дуже скромною людиною в побуті, — помітив журналіст, роздивляючись навкруги. — Як він витрачав кошти, отримані від продажу книжок?

— Ми з братом майже ніколи не зациклювалися на речах. Ми не проти комфорту, але справжнє багатство не ззовні, а всередині, розумієте? Найкращі інвестиції — це інвестиції в освіту та власний розвиток. Усі гроші, отримані від реалізації книжок, Володимир складав на депозит, управління яким після смерті брата перейшло до нашого племінника Сави — сина покійної сестри Ольги.

— І де ж Сава? Чим він займається? Коли з ним можна поспілкуватися? — поцікавилася Леся.

— Сава щойно вступив до Київського національного університету, спеціалізація — міжнародні відносини. Наразі він у столиці на навчанні, додому приїздить лише на вихідні. Спілкуватись із хлопцем я вам настійливо не рекомендую: Саві потрібно дбати про освіту, а не точити ляси з журналістами!

Антон виразно поглянув на наручний годинник і невдоволено сапнув довгим носом.

— Ми вже закінчуємо! — запевнив Денис. — Дозвольте ще одне запитання!

Старший Гук кивнув.

— Ми вам дуже вдячні за інтерв’ю, але, чесно кажучи, ми боялися, що ви нам відмовите, — зізнався Зварич. — Ваш брат докладав значних зусиль, аби протягом стількох років зберігати повну анонімність. Чому ви вирішили поспілкуватися з нами?

— Ви самі викрили Володимира, самі знайшли мене, — пояснив Антон. — Рано чи пізно я все одно змушений був би спілкуватися з пресою. А я не люблю тягти кота за хвіст, тому погодився на перше ж інтерв’ю. Не знаю, чому Володимир так довго приховувався за ім’ям Мидор Луговик. Але я знаю напевне, що збереження таємниць вимагає великих зусиль. Я завжди раціонально використовую власні фізичні й інтелектуальні ресурси. Мені не потрібен зайвий клопіт, не потрібна ця таємниця. Та й Володимиру вже байдуже до конфіденційності.

— Вибачте, а як пройшов похорон? — нерішуче запитала Леся. — Де Мидора поховали?

— Ми поховали Мидора удвох із Савою. Більше він нікому насправді не був потрібен. Саме тому Володя нікому, окрім нас двох та редактора «Прометея», і не казав про свою літературну працю.

— Ви помиляєтеся! — твердо мовила дівчина. — Тисячі людей щиро любили Мидора й захоплювалися ним! Прихильники вашого брата молитимуться за упокій душі Володимира Гука!

— Кожен божеволіє по-своєму! — посміхнувся Антон. — Нехай моляться, якщо можуть! А мені нема кому молитися!

Господар підхопився з крісла, гості також встали.

— О, ще одне! — згадав Денис, дістаючи фотоапарат. — Чи можна сфотографувати кімнату Володимира і зробити фотокопії його світлин?

— Будь ласка! — відчинив перед журналістами двері до невеличкої спальні лікар.

Леся і Денис зайшли до кімнати. Під вікном із білими занавісками стояв лакований письмовий стіл зі стареньким комп’ютером і стосами книжок. Біля однієї стіни розташувалося вузьке ліжко під картатим покривалом, навпроти — книжкова шафа і стілець, на якому був акуратно складений одяг.

Зварич сфотографував стіл, пейзаж за вікном, затерті плакати Kraftwerk, Depeche Mode, Fancy та Pet Shop Boys над ліжком письменника. За скляними дверцятами книжкової шафи Леся помітила фотографію у простій білій рамці й дістала її. Зі світлини на неї дивилися троє людей — значно молодший, але незмінно довгий і сухорлявий Антон Гук із кислим кінським обличчям, симпатична усміхнена жінка з довгою русявою косою та замріяний юнак років сімнадцяти, схожий на Єсеніна, у темній сорочці й великих окулярах.

— Це Ольга і Володимир, — підказав Антон, зазирнувши дівчині через плече. — Дев’яносто дев’ятий рік.

Зварич зблизька сфотографував світлину в рамці, ще раз подякував господарю за інтерв’ю й пішов до дверей. У коридорі на тумбочці поверх розірваного конверта з логотипом експрес-пошти Чумак помітила новеньку книжку Мидора Луговика.

— Можна подивитися? — запитала Леся.

Старший Гук кивнув. Дівчина взяла книгу, перегорнула кілька сторінок, уважно вивчила зміст і відкрила книгу наприкінці.

— Звідки вона? — здивовано запитала в господаря Чумак.

— Певно, з видавництва надіслали десь тижнів зо два тому, — сказав Антон. — Я поспішав на конференцію, коли її приніс кур’єр. Розірвав конверт, подивився його вміст і залишив книгу в коридорі.

— Ви дозволите позичити цю книгу на кілька днів?

— Та хоч і назавжди забирайте! — посміхнувся лікар. — Ви знаєте, я не фанат творчості брата!

Леся подякувала і вийшла слідом за Денисом. Деякий час вони крокували мовчки.

— Я знаю, ти розчарована, — нарешті озвався Зварич. — Засмучена і спантеличена, правда?

Дівчина поглянула на журналіста, і в її очах сяйнули сльози.

— Не можу повірити, — тихо сказала вона. — Не можу повірити в усе це! Чому він загинув? Чому він був нещасним? Чому він був таким… таким…

— Звичайним? — посміхнувся Денис.

Леся, схлипнувши, кивнула.

— Зовнішнє життя людини часто відрізняється від життя внутрішнього, — мовив Зварич. — А в Мидора Луговика було дуже насичене внутрішнє життя й багатий внутрішній світ, чи не так? Думаєш, він стане нецікавим, коли стане зрозумілим?

— А він стане? — сумно запитала дівчина.

— Напевне! — підбадьорив її журналіст. — І знаєш, що відчуває людина, яка розгадала складну загадку?

— Полегшення? — припустила Леся.

— Гордість! Ось побачиш, ми ще пишатимемося результатами нашого розслідування!

 

Повернувшись додому, Леся зняла з полиці книгу й поклала її на стіл поряд із тією, яку позичила в Антона Гука.

— Іди сюди! — покликала журналіста дівчина. — Хочу показати дещо цікаве!

Денис схилився над столом.

— Ось це, — вказала на товстенький том із темно-смарагдовою палітуркою дівчина, — остання збірка Мидора Луговика, яка вийшла незадовго до смерті автора у видавництві «Прометей». У ній уміщені дванадцять новел, написані в різні роки. А ось це, — торкнулася схожої на вигляд книги Леся, — збірка, яку я позичила в Гука. На перший погляд вони ідентичні, правда?

Зварич кивнув.

— Але тільки на перший погляд! — схвильовано мовила дівчина. — Поглянь-но, у збірці Антона не дванадцять, а тринадцять новел! Новели «Остання гра» немає в офіційному виданні, і я ніколи про неї навіть не чула! Кінцевий титульний аркуш цієї книги порожній! На ньому немає жодних відомостей про автора, видавництво та наклад! Тобі це не здається дивним?

— Іще й як здається! — зрадів журналіст. — Треба прочитати тринадцяту новелу!

Денис і Леся сіли поруч на ліжку, прихилившись спинами до стіни, і почали читати:

«Нотан не помітив, як підкрався вечір. У круговерті важливих і не дуже справ забувалися рідкі помилки й постійні розчарування, час швидко спливав у безвість, залишаючи лише гіркий присмак постійного невдоволення собою й усіма на світі.

Лікар сів у крісло, не вмикаючи світла, налив до склянки шнапсу й подивився у вікно. Перші ліхтарі спалахували між синіми кронами старих кленів. Бузкові сутінки хилилися до будинків, ніби безпритульні. Світ був би прекрасним, якби в ньому не було нелогічних людей із їхніми безглуздими проблемами.

Нотан глибоко вдихнув кілька разів — йому завжди не вистачало повітря, простору, вільного місця — і зробив пожадливий ковток. У двері задзвонили. Чоловік роздратовано кахикнув і неохоче поплентався до дверей. Відчинивши, Нотан виявив, що пізній відвідувач пішов, залишивши перед дверима на картатому килимку білий конверт.

Чоловік здивовано підняв брову, зачинив двері, ввімкнув верхнє світло та, розвалившись у кріслі, розірвав конверт.

«Я ЗНАЮ, ЩО ВИ ВБИЛИ МИДОРА ЛУГОВИКА!» — повідомляв перший рядок листа.

— Що за маячня?! — прошепотів Нотан, судомно стискаючи аркуш.

«Знаю, Ви скажете, що цього не робили, але я Вам не повірю. Та й самі Ви не повірите собі, якщо бути відвертим. Спробуєте бути відвертим із собою, Нотане? Звісно, це не так приємно, як таврувати інших, але інколи буває дуже корисно!

Ви давно хотіли його вбити, правда? Ви знали, що він не завжди мовчатиме. Знали, що завдане йому колись поранення під впливом агресивного, ворожого оточуючого середовища загноїться, і огидний, кривавий, величезний гнійник лусне, виказавши Вашу провину. Безнадійно вражені тканини ампутують, навіть якщо це правиця. Адже так чинять розважливі люди, лікарю, я не помиляюся?

Мидор розповів мені, як ви один одного втратили. Якщо не плутаю, це сталося 10 квітня 1997 року. Мидор закінчував дев’ятий клас, Ви збиралися вступати до медичного інституту. Усі принади юності були затьмарені втратою батька, каліцтвом матері, безпутністю сестри й вічним безгрошів’ям. Ви борсалися з усіх сил, намагаючись втримати родину на поверхні. Ви не нехтували жодним підробітком — від збирання пляшок до написання курсових студентам різних спеціальностей, а ночами, під нудний плач завжди голодного сестриного байстрюка, студіювали анатомію. Ваші рідні могли допомогти Вам, вони просто зобов’язані були Вам допомогти, але вони не хотіли. І навіть Мидор, єдина можлива Ваша опора, замість того, щоб отримувати робітничу спеціальність і самостійно заробляти на хліб щоденний, планував стати артистом (яке збочення!) і займався віршомазництвом, всюди тягаючи за собою, ніби ідіот, зшиток бездарних віршиків.

Зрештою, Ви стали перед вибором — попрощатись із мрією про вищу освіту й піти розвантажувати вагони чи попрощатися з власною душею. Ви обрали друге, як завжди правильно розсудивши, бо без мрії душі все одно не жити. Ось тільки Ви не думали, що свідком цієї «операції» стане Ваш молодший брат.

Ви з хрещеним зайшли до його заміського будинку після довгої прогулянки передмістям, аби випити чаю (як вважав безнадійно дурний літній чоловік). І не помітили, що на горищі причаївся, притискаючи до грудей зшиток банальних віршів, сполоханий Мидор. Підглядаючи за вами крізь дірку в порохнявому перекритті, хлопець подумки молився, щоб ви не викрили його схованку — єдине місце, де Мидор міг спокійно подумати й зафіксувати думки на папері.

Затамувавши подих, підліток спостерігав, як хрещений розлив чай у чашки й пішов на кухню за печивом. Тим часом Ви насипали до однієї з чашок білий порошок і ретельно розмішали чай. Подавши хрещеному напій, Ви зручно влаштувались у кріслі й сьорбали чай.

Мидор навіть не помітив, коли саме хрещений почав судомно позіхати й хилитися набік у кріслі. Ви мовчки спостерігали, гризучи дешеве печиво, як старий затихає. Коли хрещений заснув, Ви піднялися, потрусили його за плече, переконалися, що чоловік заснув, а потім зняли з його шиї та поклали до кишені вельветової сорочки ланцюжок із невеличким медальйоном. Неквапно прибравши зі столу й помивши чашки, Ви уважно придивилися до обличчя хрещеного, перевірили пульс і вийшли з будиночку, зачинивши двері.

Мидор не йняв віри власним очам — Ви пограбували старого, самотнього чоловіка у його ж домі, підсипавши йому снодійне! Звісно, хлопець знав, якою була Ваша здобич: кілька років тому хрещений напідпитку показав вам обом родинну дорогоцінність — чималий діамант, який до революції належав його бабці, доньці відомого російського фабриканта. Скажений вітер кривавого Жовтня розкидав багатих спадкоємців по всіх усюдах, репресії, голод і війна прорідили молоді паростки відомої родини, а безглузда перебудова підтяла й без того підупалі сили єдиного вцілілого нащадка фабриканта. Проте яким би невлаштованим і жалюгідним не було життя хрещеного, він не бажав продавати діамант, сподіваючись залишити його у спадок хоч і нерідним, але все ж таки небайдужим для нього дітям.

Утім у Вас не було часу на дурнуваті церемонії. Ви потребували грошей просто зараз. Зрештою, Мидор міг колись змиритися з Вашим вчинком і пробачити Вас, хоч відразу в ньому скипів гнів, тож обурений хлопчак твердо вирішив забрати у Вас медальйон із діамантом і непомітно підкинути хрещеному. Проте коли Мидор спустився з горища й навшпиньки підійшов до хрещеного, він із жахом виявив, що старий не дихає.

Підліток закам’янів перед скоцюрбленим, замореним мерцем. Таке згорьоване, таке рідне жовте обличчя якось дивно зсунулося разом з усіма дрібними зморшками донизу, ніби маска. Хоч Мидор і не був лікарем, він відразу здогадався, що хрещеному вже не допомогти. Певно, потрібно було викликати «швидку» й міліцію, але хлопець розумів, що робити цього не можна. Після того, як Ви вбили старого, для Мидора Ви перестали бути людиною, але ніколи не переставали бути братом. Розповісти правоохоронцям про Ваш вчинок означало позбавити Вас життя — зовсім молодого, кмітливого, активного хлопця, окриленого здоровими амбіціями. А два вбивства за один вечір Мидор не міг і не бажав скоювати. Ані того дня, ані тисячі днів потому Мидор жодної миті не сумнівався, що він — співучасник злочину, німий, заляканий, нікчемний свідок вашого спільного гріхопадіння, який мимоволі розділив із Вами найбільшу помилку Вашого життя. Оскільки допомогти хрещеному хлопець не міг, він повинен був якомога швидше забиратися з місця злочину. Однак Мидор не міг зрушити з місця. Він дивився й дивився на хрещеного, без надії сподіваючись, що старий поворухнеться, і всі ви будете врятовані. На жаль, хрещений залишався незворушним.

Безтямно проблукавши незораними городами й голими ще садками до пізнього вечора, Мидор повернувся додому. Ваш буденний вигляд і звичний спокійно-зверхній погляд вразили хлопця більше, аніж Ваш вчинок. Тієї миті в юній, але вже скаліченій душі брата оселилося незмінне захоплення Вами, споріднене із жахом, — так досвідчений герпетолог захоплюється рідкісною отруйною змією, тримаючи її голими руками.

Хоча Мидор і не наважився відразу виказати Вас міліції, пробачати ані Вас, ані себе він не збирався. За невеличкою опуклістю кишені Вашої сорочки хлопець визначив, що Ви ще не позбулися медальйона. Стежити за Вами Мидору було легше легкого — тоді, за життя матері, ви змушені були ділити на двох невеличку кутову кімнату. Вкладаючись спати, Ви зняли сорочку й повісили її на стілець, як зазвичай, вирішивши, що заховати вкрадену дорогоцінність краще в помітному місці (або просто не вирішивши, де її заховати, хто ж Вас знає).

Уночі, переконавшись, що Ви міцно спите — який щасливий талант для людини з нечистою совістю! — Мидор підкрався до стільця, витяг медальйон із кишені й переховав його до однієї з багатьох своїх схованок.

На ранок, вдягаючи сорочку під пильним поглядом брата, Ви відразу відчули, що кишеня порожня. Лише на мить вираз подиву й недовіри майнув на Вашому непробивному обличчі, коли Ви, ніби розгладжуючи тканину, ковзнули по кишені. Ви зиркнули на брата, і Мидор відповів Вам спокійним дружнім поглядом. Відтоді ви вже ніколи не могли один одному довіряти.

Брат знав, що Ви страждаєте. Він читав це у Вашому нашорошеному погляді, коли Ви дивилися на нього, на матір, на сестру (Ви підозрювали кожного, бо люди взагалі — гидкі й ненадійні створіння). Він помічав це у Ваших хворобливо-різких рухах, коли Ви, вроджений акуратист, щодня почали драїти підлогу, зазираючи до кожної шпаринки у квартирі. Він чув це у Вашому нерівному диханні, коли ночами Вам снилися жахіття. Але Мидор ніколи не співчував Вам, бо Ви страждали не через те, що вбили людину, а лише тому, що реалізація Вашого геніального плану (недолугі медики вирішили, що самотній старий чоловік помер природною смертю) не забезпечила Вам матеріальної незалежності.

Утім як би не було складно, ви вистояли. Ви вступили до інституту, а Мидор (звісно, Ви не знали, що це — спокута через самогубство, а не зцілення від дитячої дурості) — до машинобудівного технікуму. Мидор надовго перестав писати вірші, бо срібні струни його світанкової душі були порвані, залишився лише порожній, безголосий корпус, у якому час від часу бриніло слабкою надією на порятунок чиєсь підглянуте щастя.

Минуло стільки років, але Ви не пробачили брату свою невдачу, правда? У глибині душі Ви завжди знали, що рано чи пізно Мидор Вас викаже. Мати й сестра померли, племінник закінчував школу і збирався до столичного вишу. Пішаки більше не стояли між вами, і Ви вирішили, що час останньої, вирішальної битви настав. Що Ви відчули, коли його поховали? Тріумф, полегшення, нудьгу? Що Ви робитимете з діамантом, який усе ще захований у Вашій квартирі? Ви знайшли його, чи не так? Ви нарешті заспокоїлися?

Із найкращими побажаннями, щирою повагою та надією на швидку зустріч, Ліана».

Нотан із огидою зім’яв аркуш і кинув його на підлогу. Що в біса за Ліана?! Що за дикі вигадки?! Як вона може звинувачувати його у смерті брата?!

Нотан стиснув кулаки, вгамовуючи злість, і замислився. Ліана, Лі-а-на… Він чув це ім’я, він знав Ліану! Потрібно було лише витягти знання з найвіддаленішого куточка пам’яті — звідти, де нагромаджені непотрібні спогади про зайвих людей. Нумо, нумо! Ліана! Правильно, так звали ту фарбовану блондинку із бридкими обгризеними нігтями, яка з півроку дурила Мидору голову й нарешті покинула з боргами за оренду житла! Не може бути! Невже цей простак вибовкав якійсь жалюгідній паплюзі їхній секрет?! Невже жахливі здогади, які мучили Нотана сімнадцять клятих років, виявилися правдою?! Мидор не міг бути таким ницим і дурним! Адже якби це було правдою, його дійсно потрібно було б убити, а Нотан цього не зробив!

Утім шкодувати про помилки минулого було не в дусі Нотана. Потрібно було діяти, заткнути цій дурепі рота якнайшвидше! Скоріше за все, зустрічного листа з погрозами буде достатньо, оскільки ані Мидор, ані Ліана не могли мати доказів його злочину. Проте розгнівана відповідь на письмово висунуте звинувачення може поставити невинуватість Нотана під підозру, якщо Ліана звернеться до слідчих. Тим паче, у листі йдеться про два вбивства, а Нотан не планував відповідати навіть за реальну свою провину! Отже, потрібно було зв’язатися з Ліаною та гранично стримано й коректно повідомити їй, що Нотан не розуміє, про що йдеться, ні до чого протизаконного не причетний і продовжувати спілкування не збирається. Найімовірніше, Ліана проситиме грошей за мовчання: ніхто не викриває чужі гріхи просто так, заради задоволення, хіба що сам Нотан. Зрозуміло, грошей давати не можна — цей недоладний блеф не вартий і п’ятака!

Чоловік підхопився, плеснув до склянки шнапсу і ввімкнув комп’ютер. Швидко знайшовши контактні дані Ліани в Інтернеті, Нотан написав жінці коротенького листа на електронну пошту. За кілька хвилин надійшла відповідь: «Дуже хочу зустрітися з Вами! Ви запросите мене на поминки? Буде цікаво!»

О, беззаперечно, він влаштує тризну й найме плакальниць задля твоєї втіхи, нахабо! Зрозуміло, що Нотан, значно вищий за дурнуваті забобони й умовності, не збирався організовувати поминки. Потойбічного життя, за твердим переконанням лікаря, не існувало, а труп не потребував уваги. Та й із якого дива жінка, яка обдурила його брата й намагається шантажувати його самого, вирішила вшановувати пам’ять загиблого коханця?! У поведінці Ліани (як і переважної більшості жінок) не було жодної логіки! На мить у Нотана виникла думка, що логіка Ліани може бути вищою за його розуміння, але чоловік швидко прогнав її, сердито труснувши головою. Утім Нотан ніколи не палив мости, які можна було використати для відступу. Чоловік висмоктав зі склянки шнапс і ще раз перечитав лист.

Емоційна тональність повідомлення свідчила про те, що Ліана засуджує Нотана: від вдаваного співчуття до його тяжкої юності тхнуло сарказмом. Щира, глибока симпатія до Мидора найсильніше проявилася в порівнянні брата зі знівеченим музичним інструментом. Отже, Ліана любила Мидора. Але зміст і мелодика цієї фрази категорично не в’язались у свідомості Нотана зі спогадами про недоладну білявку без манікюру, борги якої Мидор відробляв нічним сторожем у дитячому садочку. Схоже, Ліані підказували, що писати. Отже, за спиною дурної жінки могла стояти інша, далеко не дурна людина. Людина, яка, судячи з останнього абзацу, уважно слідкувала за життям Мидора та Нотана й була обізнана з характерами і звичками братів. Ця людина могла знати навіть те, чого не знав сам лікар. Наприклад, де Мидор заховав діамант!

Чоловік підвівся й почав вимірювати кроками кімнату. Потім зупинився й уважно роззирнувся довкола. Яка вірогідність того, що діамант досі в цій квартирі? Досить висока, імовірно! Мидор любив родину, дім, усі свої речі. Він рідко виходив із квартири без потреби, його інтереси обмежувалися ним самим і тим, що його оточувало. Отже, через сентименти брат міг залишити діамант у власній квартирі. Можливо, слід пошукати ще?! Свіже око допоможе помітити те, чого Нотан не помітив із десяток років тому!

Лікар брязнув склянкою об стіл і кинувся до шафи. Він вигріб із поличок речі додолу, сів на килим і почав уважно передивлятись одяг Мидора. Кожна складка, кожна кишеня, кожна дірка в підкладці потребувала ретельного обстеження! Нотан винишпорив у шафі й відсунув її, провів долонею по шпалерах і плінтусу. Діаманта не було. Лікар розгромив сервант, письмовий стіл, тумбочки, зірвав із підлоги товстий килим. Діамант має бути десь тут! Діамант має належати йому! Діамант, втрачений діамант, заради якого він убив старигана і втратив брата, омріяний діамант, чорти б його вхопили!..

…Нотан отямився від яскравого світла. Сонце, яке щойно визирнуло з-за сусіднього будинку, сипало яскраве проміння у відкрите вікно. Невже минула ніч?! Невже ошаленілий чоловік не помітив, як промайнуло стільки часу?!

Лікар устав із підлоги і вражено поглянув навкруги. Кімната виглядала ніби після торнадо. Хоч як опирався Нотан, але Ліана міцно засіла в його голові. Ця жінка зробила з ним те, що й Мидор, чого він боявся й чого старанно уникав усе життя: Ліана поселила в Нотані сумнів у власних силах.

Чоловік підійшов до комп’ютера й написав Ліані: «Я заінтригований. Місце й час зустрічі повідомлю пізніше»…

До кафе, яке Нотан прискіпливо обирав кілька днів, відкидаючи варіанти з камерами спостереження, надійною охороною, обмеженим доступом до різних видів транспорту й добре освітленими залами, чоловік прийшов заздалегідь. Сівши за столик у темному закутку великої багатолюдної зали, наповненої пахощами їжі й голосною музикою, лікар заплющив очі й подумки накреслив детальний план будівлі з усіма виходами та підсобними приміщеннями. Нотан оцінив ризики й визначився, що тікатиме через бічні двері, які виходили в неосвітлений провулок, а звідти — на проїжджу частину. Перетнувши дорогу, він опиниться перед великим торгівельним центром, де завжди юрмляться люди. Нотан загубиться у натовпі, проскочить через невеличкий ринок біля метро й опиниться на приміській автостанції. Там він візьме таксі, ні в кого не викликаючи підозри, і поїде додому. Потім у власній квартирі відкоркує пляшку дорогого вина й нарешті відсвяткує закінчення цієї нудної саги.

Рівно о восьмій прийшла Ліана. Нотан підвівся, вітаючи жінку, і злегка потиснув простягнуту йому холодну руку. Завдяки професійному макіяжу невиразне обличчя Ліани виглядало стерпно, хоч жінка і здалася Нотану старшою за свій імовірний вік. Біляве волосся було акуратно зібране у високу зачіску, бордова сукня вигідно відтіняла блідість шкіри.

— Добрий вечір! — промуркотіла Ліана й сіла навпроти Нотана.

— Ви приголомшливі! — широко посміхнувся лікар однією із завчених посмішок. — Зізнаюся, я вас запам’ятав зовсім іншою!

— О, ті часи давно минули! — кокетливо відмахнулася Ліана. — Людині потрібен час і відповідні умови, щоб розквітнути вповні! Для жінки увага неординарного чоловіка — найкращий стимул!

— Що ж, ваші старання винагороджено! — запевнив Нотан. — Мене нелегко здивувати, але вам це вдалося!

Ліана зверхньо посміхнулася.

— У мене була можливість переконатися, що ви доволі обізнані в певних питаннях, — сказав Нотан. — Але, як це не дивно, я не здогадався, чого ви хочете.

— Я хочу чаю! — сказала Ліана й підняла руку, підкликаючи офіціантку. — Будете каркаде?

Невисока дівчина в білому фартушку відразу ж підбігла до відвідувачки, і Ліана замовила заварник чаю, дві чашки й цукорницю.

— Вибачте, я вас не розумію! — повернувся до розмови Нотан, коли офіціантка відійшла.

— Чоловіки ніколи не розуміють жінок, — констатувала Ліана.

— Здається, інколи жінки докладають значних зусиль, аби залишатися незбагненними, — вкрадливо мовив Нотан. — І все ж таки, чому ви вирішили звернутися до мене?

— Просто хотілося побачитися з вами, — посміхнулася Ліана. — Мені подобається спостерігати за людьми. Особливо за тими, у кого є таємниці.

— У мене немає жодних таємниць! — розвів руками Нотан. — Те, про що ви написали у листі, просто вигадка, плід вашої уяви!

— Як скажете! — підморгнула лікарю Ліана. — Якщо подумати, усе, що існує довкола, — лише плід нашої уяви. Тільки одні вигадки кращі, а інші — гірші. Знаєте, яка найкраща вигадка людства?

— Антибіотики? — припустив Нотан. — Анестезія? Інсулін? Вакцинація?

— Ігри! Особливо ігри на виживання!

— Я не граю в ігри! — різко мовив Нотан.

— Граєте, до того ж зовсім непогано! — посміхнулася жінка. — Усе наше життя — гра. І виграє той, хто не боїться програти. А ви боїтеся?

— Ні! — рішуче заперечив лікар.

— Бо ви не програєте?

— Бо страх ніколи не допомагає.

Офіціантка принесла й поставила на стіл прозорий заварник із кривавим напоєм, дві білі чашки й вазочку з цукром. Ліана подякувала й розлила по чашках каркаде.

— То що, зіграємо? — посміхнулася жінка, дістаючи із сумки крихітний флакончик.

— У що?

— У правду або дію. Знаєте, у чому наша проблема? Ми заплуталися, дозволили неправді визначати наше життя. А велика брехня потребує великого розуму й великих жертв, правда?

Ліана відкрила флакончик і крапнула по десять крапель у кожну чашку. Нотан незмигно дивився на співбесідницю.

— Спробуємо отримати сьогодні відповіді! — сказала жінка, підсовуючи лікарю чашку. — Якщо ви відповідаєте на моє запитання правду — берете ложку цукру. Не відповідаєте — випиваєте ложку чаю. Для мене правила ті самі. Думаю, це чесно?

— Що в чаї? — видовжене обличчя Нотана витягнулося ще більше і смертельно збліднуло.

— А я чула, що ви розумний, — іронічно мовила Ліана. — То що в чаї?

Нотан понюхав напій, подивився на цукорницю.

— Судячи з характерного тяжкого запаху і з того, що як антидот ви пропонуєте глюкозу, я роблю висновок, що в чашці — синильна кислота.

— Непогано, — вдоволено кивнула Ліана. — Почнімо?

— Чому ви думаєте, що я погоджуся? — посміхнувся Нотан.

— Бо один із нас піде, тільки якщо інший залишиться, — спокійно мовила Ліана. — Хоч ви й затятий брехун, вам теж інколи потрібна правда. Забагато питань і замало відповідей після смерті Мидора, чи не так? Зауважте, я не всім дозволяю спробувати виграти!

— То я маю пишатися, що ви хочете мене отруїти?! — зіщулився Нотан. — Звідки мені знати, що ви скажете правду?!

— Скажу, обіцяю! — впевнено мовила жінка. — А ви скажете? Чи ця гра для вас надскладна?

Лікар посміхнувся. Жодна гра не була надскладною для нього. Ліана додала їм обом до чаю однакову кількість отрути з одного флакончика. Маса тіла в жінки значно менша, отже, для неї інтоксикація буде тяжчою. Скоріше за все, отримана під час гри доза синильної кислоти не буде смертельною: Ліана, схоже, занадто піклується про свою зовнішність та репутацію, щоб наражатися на небезпеку померти від судом у громадському місці. Цукор зв’яже ціаніди у нетоксичні ціангідрини, постійно присутні у крові. До того ж, ціанистий водень дуже летючий. Чим довше триватиме гра, тим менше отрути залишиться в чаї.

Нотан узяв ложечку й помішав каркаде. Жінка посміхнулася.

— Чудово! Як дама, я маю право на перше питання! — проворкотіла Ліана. — Як ви планували мене вбити?

Нотан набрав у ложку чаю, на мить забарився, але випив напій.

— Думаєте, цей план вам ще знадобиться? — примружилася жінка.

— Моя черга! — мовив Нотан. — Яка концентрація отрути?

Ліана мовчки сьорбнула чаю.

— Ви знаєте, як Мидор хотів мене дискредитувати?

— Ні! — відповів лікар і взяв ложку цукру.

— Ви знаєте, де Мидор заховав діамант?

Ліана хитнула головою й зачерпнула цукор.

— Мені потрібен комп’ютер Мидора. Він у вас?

Тільки зараз лікар зрозумів, що йому теж може знадобитися комп’ютер брата. Можливо, нотатки або листування допоможуть у пошуках діаманту чи боротьбі з Ліаною. Нотан ковтнув чай і запитав:

— Ви ж не самі вигадали цю гру?

— Ні! — жінка з’їла ложечку цукру. — Ви знаєте друзів Мидора, які могли б допомагати йому шкодити мені?

— У Мидора не було друзів! — впевнено відповів Нотан і потягнувся до цукорниці. — Хто напоумив вас труїти мене?

Жінка посміхнулася й ковтнула чаю.

— Скількох людей за своє життя ви вбили? — запитала Ліана, уважно дивлячись на співбесідника.

Лікар із кам’яним обличчям сьорбнув багряного напою.

— Чому ви боїтеся Мидора?

Жінка випила каркаде, відхилилася на спинку диванчика й кілька разів глибоко вдихнула. Нотан подумки зауважив, що в Ліани починалася гіпоксія.

— Як би ви вбили Мидора, якщо б випала нагода? — тихо запитала Ліана.

Нотан ковтнув чаю і сказав:

— До вас те саме питання.

Ліана мовчки сьорбнула каркаде і притиснула до грудей долоню, ніби їй боліло. Лікар підніс до очей руку з годинником, але не зміг роздивитися цифри: стіл, стіни, бліда співбесідниця пливли перед очима.

— Ви любили Мидора? — ніби здалеку, пролунав голос Ліани.

— Я… — Нотан заплющив на мить очі, дослухаючись до повільного стукоту серця. Інтоксикація зростала, починалася задишка. Ситуація ставала небезпечною, але Ліана, вочевидь, повинна була втратити свідомість першою. — Я не знаю, — прошепотів Нотан.

Лікар зачерпнув ложкою цукор і підніс його до рота, але не зміг проковтнути через сильну нудоту. Нотан скорчився на диванчику.

— У вас іще є питання? — схилилася над ним Ліана.

Нотану не вистачало повітря. Від досади хотілося плакати. Померти було не страшно, страшно було програти — програти жінці, яку він зневажав! Отже, Ліана його обдурила, заздалегідь випивши протиотруту, щоб їй пропасти! Потрібно було спробувати врятуватися! Завдяки величезному зусиллю волі лікар дістав із кишені штанів телефон і навпомацки натиснув на клавіатурі «103». Сигнал виклику відразу ж обірвався — Ліана вирвала із судомно стиснутих пальців Нотана мобільний і вимкнула телефон.

— Залишилось одне питання! — нагадала Ліана.

— Метиленова синь чи тетратіосульфат? — прохрипів Нотан, провалюючись у темряву.

— Обидва! — посміхнулася Ліана й любовно торкнулася запалої щоки лікаря. — Ви і справді розумний! Прощавайте!»

— Оце так! — видихнула Леся. — У мене марення, чи тобі теж здалося, що ця новела — про Антона Гука?

— Відповідь очевидна, — сказав Зварич. — Антон — Нотан, тут усе зрозуміло. А ось хто така Ліана?

— Скоріше за все, жінку звуть Аліна, — подумавши, зауважила Чумак. — Тільки навіщо вона вбила Нотана? Схоже, він не володів інформацією, яка могла їй зашкодити.

— Але сама героїня знала дуже важливу таємницю! Таємницю, через яку Нотан знищив би її! Як думаєш, цю новелу написав Володимир?

— Уявлення не маю! — знизала плечима дівчина. — Але оскільки дія у творі відбувається після смерті Мидора, а Гук отримав книжку тільки позавчора, імовірно, що автор новели — не Володимир. Можливо, Аліна або хтось із близького оточення Гуків написав і потай видав цю збірку.

— Певно, Антон не читав новелу, — сказав Зварич. — Інакше він не залишив би книгу на видному місці й не віддав її нам. Коли припустити, що невідомий автор написав правду про Нотана, то старший Гук оскаженіє, ознайомившись із твором! І цій Аліні, якщо така жінка реально існує, буде непереливки!

Леся повернулася до початку збірки. На авантитулі від руки синьою пастою було написано: «Зустрінемося на 40 днів».

— На що це схоже, як вважаєш? — запитала дівчина.

— На маніяка! — із захватом відповів Денис.

— У такому разі нам потрібно попередити Антона, — зауважила Чумак. — Боюся, незнання змісту новели не звільнить його від відповідальності за злочин.

— Думаєш, нам потрібно допомагати ймовірному вбивці нещасного старого родича? — здивувався журналіст.

— Ми не знаємо, убив когось Антон чи ні. Але ми знаємо, що людина наражається на серйозну небезпеку! Ми повинні попередити Гука про цю загрозу! — переконано мовила Ліна. — Уся ця історія мені дуже не до вподоби!

— А мені вона подобається все більше й більше! — радо потер руки Зварич. — І до речі, ми були праві! Автор новели також вважає, що Мидора вбили! Ось тільки хто і чому це зробив?!

 

Наступного ранку Леся і Денис знову відвідали Гука. Здивований Антон, посьорбуючи каву, запропонував гостям сніданок. Дівчина відмовилася, а Зварич, який перед виходом із дому ум’яв дві тарілки вівсянки, підморгнув супутниці, сів поряд із господарем за кухонний стіл і накинувся на яєчню з беконом.

Леся подивилася на журналіста, той кивнув, і Чумак звернулася до Гука:

— Антоне Олеговичу, вибачте, будь ласка, за такий ранній візит, але у процесі роботи над матеріалом розкрилися нові важливі обставини. Імовірно, ми зможемо допомогти один одному…

— Можливо. А в чому справа? — запитав лікар.

— Ви знаєте Ліану чи Аліну серед найближчого оточення Володимира?

— Таааак, — протягнув Антон, відкидаючись на спинку стільця, — треба хвилинку подумати…

Гук на мить завмер, дивлячись перед собою невидющим поглядом, потім здригнувся, позбавляючись від заціпеніння, і швидко сказав:

— Ліани не знаю. Із Аліною Лузіною був знайомий протягом кількох місяців у 2003 році. Володя зустрічався з нею близько півроку, вони разом знімали квартиру неподалік. Невдовзі з невідомої мені причини Аліна поїхала до Києва, залишивши брату свої борги. Неприємна жіночка, як на мене. А що з нею?

— Намагаємося з’ясувати, — витираючи серветкою жирні губи, — мовив Зварич. — Схоже, в Аліни на вас зуб!

— Це малоймовірно, — спокійно заперечив лікар. — Ми один одного майже не знаємо. Чому ви так вирішили?

— Ось ця книга, яку я у вас позичила, — мовила Леся, дістаючи із сумки збірку і простягаючи її Гуку, — дуже незвичайна. Невідомо, де і ким вона видана. Зміст її відрізняється від видання «Прометея». Пропонуємо вам прочитати тринадцяту новелу з цієї книги й завтра її обговорити.

— Хочете затягти мене до свого книжкового клубу?! — пирхнув Антон. — Я не збираюся читати ці новели й обговорювати їх із вами! Я не бажаю більше з вами зустрічатися! Категорично не маю часу на всілякі дурниці!

— Це не дурниця! — скрикнула Чумак. — Це дуже важливо — для вас і для Володимира! Можливо, від цієї новели залежить ваша безпека! Будь ласка, почитайте твір і скажіть свою думку!

Гук недовірливо поглянув на дівчину, зітхнув і взяв книгу до рук.

— Сторінка 160, — підказала Леся. — Нам піти? Завтра зустрінемося?

— Чекайте тут! — роздратовано наказав Антон. — Я не збираюся марнувати через вас іще один день! Чи я схожий на імбецила, який читатиме десять сторінок цілу добу?!

Дівчина й журналіст принишкли, дивлячись у вікно, а Гук заглибився в читання. Лікар навскіс пробігав поглядом сторінки й одна за одною їх перегортав. За кілька хвилин Антон упорався з новелою й відклав книгу. Леся і Денис дивилися на нього з німим питанням.

— І що? — передражнюючи гостей, вирячився на них Гук. — Якого коментаря ви від мене очікуєте?

— Як ви думаєте, чого хоче Аліна? Вона небезпечна? — схвильовано запитав Денис.

— Ви серйозно?! — криво посміхнувся Антон. — Ми дискутуватимемо щодо мотивів вчинків вигаданих героїв із цієї книжки?!

— Не можна не помітити вражаючих збігів…

— Це художній твір! — твердо мовив Гук. — Ви замислювалися над специфікою красного письменства?! Чули про вимисел?!

— Але ж очевидно, що…

— Що брат списав героїв із реальних людей?! Святий Гегель, ви хочете послухати лекцію про загальне й одиничне в художньому образі в моєму виконанні?! — весело розсміявся Антон. — Може, ще й діамант пошукаємо в мене під подушкою?! Обіцяю, якщо ви знайдете в цій квартирі дорогоцінність російського фабриканта, я вам без жодних сумнівів її віддам!

Денис зітхнув, а дівчина зніяковіло посмикала ріжок білої скатертини.

— Вибачте! — несміливо озвалася Леся. — Ви думаєте, Володимир написав цю новелу?

— А хто ж іще?! — знизав плечима Гук.

— Вас не дивує, що ваш брат пише про події після своєї смерті? І що Мидор ніби передбачає власне вбивство? — суворо запитав Зварич.

— Слухайте мене уважно! — спокійно й чітко сказав Антон. — Я людина раціональна і при здоровому глузді. Я відповідаю за десятки підлеглих і сотні хворих. Від продуктивності моєї праці залежать людські життя. У мене немає ані фізичних, ані моральних сил обсмоктувати фантазії покійного невротика. Ви можете думати і писати що завгодно — мене це не хвилює, бо просто не стосується! А зараз, будь ласка, залиште мою квартиру! Негайно!

 

Ввічливо попрощавшись із господарем попри його роздратовану гримасу, друзі вибігли з під’їзду, перетнули подвір’я й сіли в альтанці під старими каштанами. Денис витяг із сумки планшет і вийшов у Мережу.

— Поглянь-но! — Зварич повернув до Лесі екран, і сонячний зайчик стрибнув на дах альтанки. — Аліна Лузіна — відома письменниця! За останні кілька років вона видала з десяток книжок, а одну з них навіть збираються екранізувати найближчим часом!

— У мене є її дебютна книга! — згадала Чумак. — «Куповане щастя» мені дуже сподобалось, я розумію, чому кіношники зацікавилися цим романом!

— Я нічого з творів Аліни не читав, — зізнався журналіст. — Про що вона пише?

— Про все на світі. Я починала читати кілька її романів, але вони разюче відрізнялися від «Купованого щастя», і я не змогла здолати жодну книгу. У мене склалося враження, що всі її твори написані різними людьми. Зазвичай автор протягом усього життя розробляє лише одну, провідну тему, і стиль його цілком своєрідний і впізнаваний. У Лузіної цього немає. Уяви, що після «Трьох товаришів» Ремарк раптом пише «Пригоди Барона Мюнхгаузена», або Набоков зображає Лоліту словами Джека Лондона. Ти зміг би перетравити такий вінегрет? Я — ні!

Слухаючи Лесю, Зварич передивлявся фотографії Аліни й невдоволено хмикав.

— Я не довіряю жінці, яка використовує стільки косметики в повсякденному житті! — нарешті виніс вердикт Денис. — Чесні люди не приховують власного обличчя! Нам конче необхідно відвідати Лузіну, без неї картина життя Мидора не буде повною!

— У Києві? — здивувалася Леся.

— Звісно! Я замовляю квитки!

— Стій! Які квитки?! Який Київ?! У мене немає грошей на мандри! — палко запротестувала дівчина.

— У мене є трохи на карті! — відмахнувся Зварич, зайшовши на сайт залізниці. — Нічний потяг, верхні полиці. Влаштовує?

Спантеличена дівчина кивнула. Журналіст витяг із кишені кілька невеличких пластикових карток і заходився їх роздивлятися.

— Ну, ось цей для мене, а цей — для тебе! — показав співрозмовниці студентські квитки Денис. — Будеш грузинкою, інших варіантів для тебе немає!

— Що ти верзеш?! Звідки в тебе ці документи?!

— Знайшов, — безтурботно відповів Зварич. — Не хвилюйся, я вже кілька місяців їжджу за чужими студентськими за півціни. Головне — сідати на потяг останньої миті, аби в провідника не залишалося часу на ретельну перевірку документів.

— І ти ще сумніваєшся в чесності Аліни через її макіяж?! — осудливо похитала головою Чумак.

— А я й не претендую на звання порядного громадянина! — посміхнувся юнак. — Ані людці навколо, ані держава не заслуговують моєї чесності! Тільки ідіот демонструватиме шляхетність у цій вакханалії брехні та здирництва!

— Чесність починається з мене! — переконано мовила Леся.

— Схоже, на тобі вона й закінчується! — беззлобно засміявся Зварич. — Лицарство зараз не в моді! Герой сучасних казок — дракон, який жере цнотливих дуреп і накопичує срібло-золото! Чим більше крові та грошей — тим краще!

— На жаль, не можу не погодитися, — зітхнула дівчина. — А ти певен, що Лузіна зараз у Києві? І що вона дасть нам інтерв’ю?

— Так, вона зараз у Києві! Бачиш, одна із книгарень запрошує киян післязавтра опівдні на презентацію нової книги Аліни? — тицьнув пальцем у дисплей журналіст. — Але я не думаю, що вона дасть нам інтерв’ю: в Інтернеті повно-повнісінько статей про неї, певно, репортери вже набридли Лузіній. До того ж, письменниця навряд чи пишається стосунками з Мидором і захоче розголошувати їх давній роман, який скінчився її ганебною втечею.

— То як ми поспілкуємося з нею? І яку інформацію ти сподіваєшся отримати?

Зварич насупив брови й почухав кінчик носа.

— Почнімо з того, що з Аліною я спілкуватимуся сам: симпатичні молоді бібліофілки зазвичай дратують наштукатурених графоманок за тридцять. Мені потрібна буде яка завгодно інформація щодо зв’язку Лузіної з Гуками. Спробую під час приватної бесіди з’ясувати, як її образив Володимир, і чим Аліна завинила перед колишнім коханцем. Треба дізнатися, чи могла Лузіна надіслати Антону Гуку книгу і що вона від нього хоче. Ідеально було б потрапити до письменниці додому: серед її особистих речей можуть бути якісь зачіпки.

— І як же ти збираєшся реалізувати свій план?!

— За допомогою коньячку! — весело відповів Денис. — Алкоголь — найкращий комунікатор!

— Для того, щоб людину напоїти, треба для початку її знайти! — зауважила Чумак.

— Елементарно: «Егоїст» — мій улюблений ресторан, — зізнається Лузіна. — Я вечеряю там щодня», — зачитав Зварич уривок з інтерв’ю. — Симптоматично, правда? Ніщо так не характеризує людину, як улюблене місце для вечері!

Леся взяла з рук журналіста планшет і переглянула кілька світлин ресторану.

— Думаєш, у нас вистачить хоча б на чашечку кави в цьому закладі?! — скептично поцікавилася дівчина.

— Якщо я сподобаюся Лузіній, вона замовить небагато простої їжі, аби продемонструвати, що надає перевагу здоровому харчуванню, дбає про фігуру й не вимагатиме від кавалера завеликих витрат! — глибокодумно мовив Денис. — Головне — привернути увагу письменниці до того, як вона вибере страви!

— І ти сподіваєшся, що причаруєш Аліну з першого погляду? — недовірливо поглянула на юнака Чумак, подумки відзначивши, що співбесідник зараз схожий на горобця після бурі.

— Даремно ти в мені сумніваєшся! — серйозно зауважив Зварич. — Від чоловіка, в якого анічогісінько немає, можна сподіватись яких завгодно див! До того ж, люди завжди бачать довкола те, що шукають! А знаєш, що шукає Лузіна?

Дівчина заперечно захитала головою.

— Як і всі жінки в такому віці — подружжя!

— Врятуй тебе Боже від такої нареченої! — пирхнула Леся.

— Дякую, і сам впораюся! — посміхнувся журналіст. — Не переймайся, я все влаштую! Твоє завдання — сидіти неподалік у ресторані й пити цілий вечір чай — чай дешевший за каву, здається. А зараз — візьми відпустку чи відгули на кілька днів.

— Точно! — скрикнула Леся. — Зовсім забула про бібліотеку! Слухай, — опустила очі дівчина, — моя присутність завтра в Києві тобі точно необхідна?

— Якщо чесно — ні! — відповів Денис. — Але ця поїздка потрібна тобі! Коли ти востаннє відпочивала? Ось, так і знав: навіть не згадаєш! Нещастя скінчилися, Лесю! Настав час для пригод!

 

У бібліотеці Леся відразу ж повернулася до роботи з формулярами, а журналіст сів на старенький диванчик перед журнальним столиком, поклав на коліна планшет і замислився. У відділі панувала тиша, лише чутно було, як цокає над робочим столом Чумак настінний годинник, і шепочуться в найдальшому куточку школярки перед стійкою з іронічними детективами.

— Я ось що думаю, — хрипко озвався Зварич, і Леся здригнулася, піднявши голову. — Якщо в новелі про Антона написано правду, то де ж подівся діамант?

Дівчина знизала плечима.

— Певен, у квартирі Гуків його немає. За стільки років Антон винишпорив кожен куточок, і не схоже, що він таки став володарем великого багатства. Якби Володимир не виніс діамант із квартири, протягом усього цього часу хтось із рідні обов’язково знайшов би його, і ця знахідка вимагала б від братів дуже неприємних пояснень. До того ж у новелі Нотану так і не вдалося виявити вдома втрачену дорогоцінність. Отже, камінь знаходиться поза межами житла Гуків.

Чумак співчутливо погладила корінець роздертої книги, взяла клей і мовила:

— Гуки, як я зрозуміла, були в дуже скрутному становищі. Можна припустити, що Володимир продав камінь, аби прохарчувати родину.

— Ні, не можна! — рішуче заперечив Денис. — Смерть хрещеного перевернула свідомість Володимира. Він вважав себе співучасником убивства невинної людини. Продаж діаманту з корисливою метою лише посилив би його почуття провини. Такий тягар молодшому Гуку був би не під силу.

— У такому разі Мидор міг просто викинути його деінде! — припустила дівчина.

— Що?! — вражено вигукнув Зварич. — Лесю, ти зовсім не хочеш думати! Тут треба мислити характерно! Як міг юний романтик позбавитися від дорогоцінної згадки про хрещеного, яка до того ж стала символом їхнього з братом гріхопадіння?! Як міг викинути, ніби непотріб, діамант, який вартував людині життя?! Ні, Володимир ніколи б так не вчинив! Думаю, камінець захований десь у надійному місці. От якби знайти дорогоцінність!..

— Нащо? — здивувалася Чумак. — Невже ти віддав би його Антону?

— У жодному разі! — запротестував Денис. — Негідник не має права володіти діамантом!

— То ти повернув би фамільну дорогоцінність Саві?

— Серйозно?! — вирячив на дівчину очі журналіст. — Оце таке в тебе на думці? Ти дійсно могла б знайти скарб і з легкістю його віддати?

— А ти б залишив діамант собі? — посміхнулася бібліотекарка.

— Звісно! Володимиру він ні до чого — молодший Гук мертвий. Старший брат не заслуговує на такий дарунок. Сава прекрасно живе й без діаманта. Він не знає про дорогоцінність, він нічого не зробив задля її пошуків — отже, хлопець каменя не потребує. До того ж, Сава успадкував чималий статок дядька. А ось у мене заощаджень нема! Я хочу діамант і знаю, що з ним робити!

Денис підвівся й підійшов до дівчини.

— Лесю, якщо цей діамант існує, я хочу його знайти! — твердо мовив Зварич. — Допоможеш?

— Як?! — розвела руками Чумак. — Ми навіть не знаємо, чи правду написано в новелі!

— Ми можемо перевірити це дослідним шляхом! Просто треба подивитися, як відреагує на новелу Антон!

— Ми вже дивилися — він ніяк не відреагував! — нагадала Леся.

— Помиляєшся — він розсердився! А значить, йому не байдуже! Старший Гук розумний, і він, певно, теж усвідомив, що діаманта в квартирі немає. Отож, він шукатиме його деінде. А займатися пошуками Антон може тільки на вихідних — лікар не схожий на того, хто витрачатиме робочий час на особисті справи. Можливо, він знає, де Володимир міг облаштувати схованку, і сьогодні-завтра поїде туди. Можливо, шукатиме відповіді в паперах брата: як виявилося, Мидор Луговик таки писав дещо цікаве. Я стежитиму за Антоном, і він дасть мені хоча б якусь зачіпку!

— Думаєш, це законно? — зіщулилася дівчина.

— Тут ідеться не про закон, а про справедливість! А справедливість вимагає, щоб камінь не дістався вбивці!

— Можеш робити що завгодно — ти вільна людина! — зітхнула Леся. — Але я стежити за Антоном не буду! Мені працювати треба!

— То працюй! — кивнув Денис. — Я тебе не збиватиму зі шляху істинного! Але ти дуже б мені допомогла, якби про всяк випадок переглянула книги Мидора і знайшла описи чи згадки про місця, де Гук міг би сховати дорогоцінність. Така діяльність не суперечить твоїм принципам?

— Не суперечить! — із гідністю відповіла Леся.

— Тоді будемо на зв’язку! Я додав свій телефон до твого списку контактів. Не дякуй, я поспішаю! — вигукнув журналіст і чкурнув до виходу перш, ніж Чумак встигла обуритися кричущим порушенням її особистого простору.

 

Коли Денис зник за дверима, Леся взяла з полиці кілька книжок Мидора й почала одна за одною їх продивлятися, освіжаючи в пам’яті давно відомі сюжети. Описів було вдосталь, перед заплющеними очима дівчини закрутився калейдоскоп слобожанських пейзажів. Яка з локацій могла бути настільки знаковою для автора, аби заховати там скарб, Чумак не знала.

«Є такі місця, які пригадуєш безсонними ночами. Є такі стежки, якими подумки блукаєш із давніми друзями. Є такі спогади, які перетворюються на згадку про втрачений рай. У найтяжчі моменти життя, коли мені зле, і на душі темна ніч, уявляю береги Лопані. Там я грався з хлопцями, рибалив із дідом, годував із мамою качок. Пам’ятаю високе волошкове небо, сонячне сяйво, мільярди блискіток на воді та снігу і пташок серед уламків криги. Мені досі до кольок у шлунку холодно, коли бачу птахів серед кучугурів. Ідучи на прогулянку, завжди беру із собою скибку хліба для тих, кому пощастило менше, ніж мені. Хоч як не дивно, а таких, на жаль, безліч…»

Від читання бібліотекарку відволік телефонний дзвінок.

— Ну, я на місці, — повідомив Зварич. — Дивлюся на вікна Гуків, нічого незвичного не помітив. Спостерігатиму далі. Стій-но, Антон виходить із дому! Все, закінчую, буду слідувати за ним!

— Добре! — автоматично відповіла Леся, перегортаючи сторінку, і поклала трубку.

За читанням дівчині здалося, що минуло всього кілька хвилин, перш ніж телефон задзвонив знову.

— Ми на вокзалі! — збуджено зашепотів Денис. — Усі гребуть квитки на електричку до Лозової. Гук теж придбав квиток, але я не розчув, до якої станції. Куди б він не подався, я поїду за ним!

 

Журналіст віддалік спостерігав, як пасажири штурмують електричку. Коли старий, закіптявілий вагон проковтнув більшість подорожуючих, і Антон, невдоволено скривившись, вдерся височезними сходами до тамбуру, Денис підійшов до електрички. Спершу хлопця відштовхнули знавіснілі пенсіонерки, які, зціпивши зуби, тягли перевантажені «кравчучки», потім він допоміг сісти у вагон жінці з саджанцями й вагітній дівчині, тож, коли Зварич нарешті й сам заліз в електричку, вільних місць уже не було.

Денис залишився в тамбурі й поглядом знайшов Гука. Лікар сидів у середині вагону біля брудного вікна, презирливо позираючи на сусідів. На колінах у нього лежала розгорнута книга.

— Що, зацікавився, нарешті, творчістю брата? — мовив сам до себе Зварич, криво посміхнувшись.

Двері зачинилися, вагон сіпнувся, заскреготів і рушив. Журналіст прихилився спиною до стіни і примружився, дивлячись на сонце, яке вже схилялося на захід.

Електричка поволі рухалася передмістям, між вагонами сновигали галасливі торгівці всіляким дрібним крамом і веселі студенти. Денис пригрівся на осонні й почав куняти. Аби відігнати сон, Зварич струснув головою й заглянув до вагону. Антон саме підвівся й засовував до пакета книгу.

— Наступна станція — Мерефа! — гаркнув над вухом динамік, і Гук рушив до виходу.

Денис заскочив до переходу між вагонами, дочекався, поки лікар та інші пасажири вийшли з вагону, і вискочив з електрички за мить до того, як зачинилися двері.

 

Гук разом із кількома старенькими перетнув залізничну колію й замашистою ходою рушив уздовж приземкуватих будиночків, перед якими буяли айстри. Зварич дозволив Антону значно випередити себе й теліпався далеко позаду, аби не наражатися на небезпеку бути впізнаним, але й не втрачати лікаря з поля зору.

Задзвонив телефон.

— Ти де? — стривожено запитала Леся.

— Я в Мерефі.

— І що ти там робиш?

— Стежу за Гуком.

— А він що робить?

— Іде приватним сектором. Можливо, до когось у гості навідається, абощо. Я телефон вимкну, щоб Антон мене не викрив. Коли щось проясниться, зателефоную.

— Добре. Тільки прошу тебе — обережніше! Якщо про Гука написано в новелі правду, він — дуже небезпечна людина!

— Угу! — відповів Денис і вимкнув телефон.

Починало сутеніти, а лікар усе простував курною сільською дорогою. Попереду даленів пагорб, порослий лісом. Нарешті перед останнім обійстям Антон зупинився, відчинив ворота й завернув на подвір’я. Крізь шпарину в паркані журналіст побачив, як Гук зайшов у дім і ввімкнув світло.

Зварич трішки відхилив ворота, прослизнув у двір. Ховаючись у темряві, Денис підкрався до будинку й зазирнув у вікно. Антон стояв навколішках посеред кімнати й длубавсь у скриньці, яка стояла перед ним на підлозі. Витягши зі скриньки кілька скляночок і пакетиків, Гук поклав їх до кишені. Розуміючи, що зараз лікар буде виходити, Зварич навшпиньки пройшов уздовж глухої стіни будинку і причаївся за рогом.

І справді, невдовзі ляснули двері будинку, Антон шмигонув до виходу й зачинив ворота. Дочекавшись, поки на темній вулиці стихнуть швидкі кроки Гука, Денис вибрався зі схованки, підійшов до дверей і посмикав їх. Двері були трухлявими і хлипкими. Одного удару ногою було досить, аби позбутися перепони, але Зваричу стало шкода старого занедбаного будиночка. Раптом спало на думку, що це обійстя могло належати покійному хрещеному Гуків, а завдавати нещасному покійнику нової образи журналісту не хотілося.

Денис дістав телефон, увімкнув ліхтарик і посвітив на двері.

— Допотопний циліндричний замок, — констатував Зварич. — Легше легкого!

Хлопець зняв із плечей рюкзак, витягнув пластикову теку з паперами, дістав дві великі скріпки, випрямив їх і зігнув кінчики. За мить двері відчинилися, і Денис зайшов до будинку.

Присвічуючи ліхтариком, журналіст уважно обдивився поцятковані пліснявою стіни та стелю, кособокі меблі й порохняву підлогу. Просто посеред кімнати пилу на підлозі не було. Як і Антон, Зварич опустився навколішки й помацав дошки. Три з них занадто прогиналися, і Денис без зусиль витягнув їх. Під дошками в землі була вирита ямка, в якій знаходилася металева скринька. Відчинивши скриньку, Зварич побачив акуратно розставлені пляшечки, пакетики, пігулки й хірургічні інструменти. Сфотографувавши вміст скриньки, журналіст закрив її, поклав на місце й приладнав дошки.

Коли Денис зачинив двері будинку й переліз через паркан, уже зовсім споночіло. Проблукавши темним селищем більше години, Зварич нарешті дістався до жовтої будівлі залізничної станції, сів на першу ж електричку і, скрутившись на холодному дерев’яному сидінні від голоду й холоду, рушив додому.

 

— Ну слава Богу, я вже боялася, що він і тебе отруїв! Або зарізав! Або задушив! — схвильовано залопотіла Леся, відчинивши двері квартири. — Що там було?

— Власне, нічого особливого! — позіхнув Денис. — Я простежив за Антоном до занедбаної садиби в передмісті. Припускаю, що це обійстя свого часу належало хрещеному Гуків. Під підлогою в будинку я знайшов схованку. У телефоні є фотографії. Буде добре, якщо ти пошукаєш в Інеті назви цих препаратів, поки я повечеряю. Адже в нас є що з’їсти, я сподіваюся?

— Так, так, звісно! Проходь на кухню! — дівчина всадовила Зварича за стіл, на якому парували мисочка з курячим бульйоном і млинці, щедро присипані цукром.

Денис віддав Лесі телефон і відразу ж накинувся на їжу. Ввімкнувши ноутбук, Чумак почала вивчати фотографії.

— Усі пляшечки й пакетики підписані від руки, — зауважила Леся. — Жодної назви, лише хімічні формули.

— Певно, це на той випадок, якщо схованку знайде дилетант, — припустив журналіст. — Я, принаймні, не відважився б на місці випадкового грабіжника копирсатися в тій скриньці.

— І це дуже правильно! — кивнула дівчина. — Схоже, тут чимало небезпечних речовин! Наприклад, KCN — ціанід калію, отрута, подібна до тієї, яка фігурує в загадковій новелі!

— Зрозуміло! — поглянув на екран Денис. — А інші препарати?

— CHCl₃ — хлороформ, HCl — соляна кислота, C₁₅N₂H₁₀OBrCl — феназепам — транквілізатор. Також є кілька антидотів: C₁₆H₁₈CIN₃S·H₂O — метиленовий синій, C₃H₈O₃S₃ — унітіол, C₁₇H₂₃NO₃ — атропін.

— Ну, це я знаю, — вказав на одну з пляшечок Зварич. — H₂O₂ — пероксид водню. А C₂H₆O — етанол, доводилося виготовляти та вживати.

— C₁₉H₂₄N₆O₅S₂ — цефепім — антибіотик широкого спектру дії, C₁₆H₁₉N₃O₄S — ампіцилін — також протимікробний засіб, — продовжувала Чумак. — C₆H₁₃NO₂ — амінокапронова кислота, застосовується для зупинки крові. Також стерильні бинти, гумові рукавички, шприци, скальпель, судинні ножиці, пінцет, артеріальний затискач. Можливо, Гуку доводилося оперувати поза лікарняними закладами?

— Тобто, у тому занедбаному будиночку в Мерефі? Навіть страшно уявити, де й навіщо він застосовував ці інструменти! — здригнувся Денис. — Раптом він проводив несанкціоновані досліди? Ні, знаю! Він оперує бандитів, які розшукуються й не можуть звернутися до лікарні! — скрикнув Зварич.

— Деню, це просто жах якийсь! — затиснула рота руками Леся. — Невже Гук насправді в цьому замішаний?

— Припини, дурко! — засміявся журналіст. — Це лише гіпотези! Я жартую! Не можна звинувачувати людину в немислимих злочинах лише через те, що в неї є хірургічне приладдя!

— Але отрута — це не жарти! — суворо мовила Чумак. — Виходить, автор новели знав, про що писав! Не тільки Аліна теоретично може отруїти Антона, але й навпаки!

— Можливо! — погодився Денис. — Але я не бачив, що саме Гук поклав до кишені. Імовірно, читання новели змусило лікаря замислитися про свою безпеку й запастися протиотрутою!

— Як би там не було, але ми й досі не знаємо, де знаходиться діамант, якщо він існує!

— Однак ми знаємо, де його точно немає — у квартирі Гуків і в їхньому заміському будиночку! — підсумував Зварич. — Якби Антон заховав коштовність на території тієї садиби, він обов’язково перевірив би схованку після нашого візиту. Проте він нічого не шукав і навіть не зачинив ворота, коли знаходився всередині. Отже, він впевнений, що каменя там немає!

Денис позіхнув, відклав ложку й перемістився на диван.

— Ти як хочеш, а я відпочиватиму, — пробурмотів хлопець, натягуючи на голову простирадло. — Спати хочу!

— Як я тобі заздрю! — зітхнула Леся. — Не можу спати через жахіття. Посиджу ще трохи, почитаю книжки Мидора. Є в мене ідея щодо схованки, можна буде завтра перевірити. Ти не проти? Багато в тебе роботи? Денисе!

Зварич не відповідав. Леся стомлено посміхнулася, вимкнула світло й попленталася до своєї кімнати.

 

Леся прокинулася від несамовитого калатання дзвону й перелякано підскочила на ліжку. Яскраве осіннє сонце сліпило очі. Поряд із ліжком у жовтавому сяйві стояв Денис із чашкою в руках і надзвичайно голосно розмішував ложечкою цукор.

— Доброго ранку! — весело сказав Зварич. — Я приготував тобі каву. Хочеш?

— Ох, щоб тебе! — притиснула руки до грудей дівчина, намагаючись заспокоїти серце. — Деню, хіба можна так підкрадатися до сплячих?!

— Вибач, будь ласка, — ошелешено мовив журналіст. — Я хотів зробити тобі приємність — каву в ліжко й таке інше… — Зварич передав Лесі чашку й сів поряд із нею на простирадло. — Ти щось казала вчора про свою ідею…

— Так, казала, але дехто вже хропів на всю квартиру! — пробубоніла Чумак.

— То ти поділишся здогадом? — терпляче запитав Денис.

— Поділюся! — Леся витягла з-під подушки книгу й заходилася перегортувати сторінки. — Учора я багато читала й розмірковувала, але нічого прийнятного не спадало на думку. У творах Мидора зображено безліч пейзажів, але немає й жодного натяку на те, де заховано скарб. Спочатку я хотіла перевірити локації, які подобалися Володимиру. Але Гук народився й виріс у цьому місті, у нього багато улюблених місць у Харкові. Обстежити їх усі в нас не буде можливості. Та й навряд чи Мидор спаплюжив би милу серцю місцину сховком для закривавленого діаманта. Отож, відкинувши всі інші варіанти, я зупинилася на єдиному припустимому. Слухай, що пише Луговик наприкінці містичного роману «Звір»: «Ось так, потай від усіх, я врятував свого найкращого друга. Жоден із наших знайомих досі не знає, як жахливий талісман перетворив доброго й розумного юнака на чудовисько і спрямував його на слизьку, темну, страшну дорогу злочину. Я сховав смертоносний артефакт у володіннях Ольховського. У десяти кроках від міченої липи у крайньому ряді, саме на тому місці, де я вперше дізнався про згубну пристрасть друга, я закопав талісман. Можливо, ніхто й ніколи не знайде його й не скористається ним. Але мені стає легше на душі від того, що в моєму арсеналі з’явився ще один спосіб самогубства на крайній випадок».

— Чудова робота, Лесю! — посміхнувся Зварич. — Залишилося з’ясувати, що це за Ольховський, і обстежити всі липи в тому місці!

— А я вже знаю, про яке місце йдеться! — просяяла дівчина.

— І про яке ж?

— Про Шаровський замок!

— Що? — недовірливо підняв брову журналіст. — Який іще замок?

— Відразу помітно, що ти нетутешній! Замок у Шаровці, звісно! Садиба була закладена на початку ХІХ століття поміщиком Ольховським. Одним із важливих елементів парку є унікальна липова алея з вертикальними гілками.

— Прекрасно! На територію цієї садиби можна потрапити?

— Так, звісно! Зараз замок і парк знаходяться в комунальній власності обласної ради. Там завжди багато відпочиваючих.

— А ти сама там була?

— Колись давно, із бабусею та сестрою.

— Тоді хутко вдягайся, ми їдемо в Шаровку на пошуки скарбу! — радо оголосив Зварич. — У тебе є лопата?

 

Поки друзі дісталися Шаровки, низькі синяві хмари затягли небо й розкинули над селищем сірий саван мжички. Здавалося, все навколо було просочене вологою. Леся й Денис бадьоро крокували до садиби розкислою дорогою, а назустріч їм, у зворотному від замку напрямі, сунули примарні постаті сполоханих негодою туристів.

Мальовничий занедбаний парк, широкі білі тераси й неоготичний замок із темними провалами стрілчастих вікон вражали спокійною величчю й холодним безлюддям. Дозволивши Денису трішки помилуватися оборонними вежами й будиночком для охорони, Чумак рушила сходами донизу й перетнула міст над зарослим жабуринням ставком.

— Прямуємо на північний схил над Цукровою гіркою, — сказала Леся й додала. — Цукровою, коли тобі цікаво, гірка називається тому, що останній володар садиби, Леопольд Кенінг, нібито наказав вкрити її цукром, аби його хвора дружина могла розважитися, катаючись на санчатах улітку.

— Чого тільки не спаде на думку багатіям! — посміхнувся Зварич, слідуючи за дівчиною.

Нарешті попереду з’явилися рівні ряди старезних лип, які здіймали до байдужого свинцевого неба чорні, порепані, кощаві руки в німому розпачі.

— Чотири ряди дерев, — зауважив Денис. — Тобі — крайній правий, мені — лівий. Кричи, якщо побачиш мітку.

Друзі розділилися, уважно вивчаючи шкарубку кору унікальних дерев. Зварич оглянув дев’ять лип, перш ніж помітив на одному зі стовбурів вирізьблений півмісяць.

— Лесю, сюди! — покликав Денис.

Чумак підбігла, поглянула на мітку й обережно торкнулася пальцем зарубцьо

...