автордың кітабын онлайн тегін оқу  Собака Баскервілів

Артур Конан Дойл

 

Містер Шерлок Холмс, який вставав, як правило, дуже пізно, за винятком тих досить численних випадків, коли не лягав спати зовсім, сидів за столом і снідав. Я стояв на килимку біля каміна й крутив у руках ціпок, що його напередодні ввечері забув наш відвідувач. Це був гарний, з чималою головкою, дебелий ціпок — з тих, що відомі під назвою «ломака». Під головкою ціпок охоплювало срібне кільце завширшки майже в дюйм. На ньому було вигравірувано: «Джеймсові Мортімеру, Ч.К.Х.Т., від його друзів по ЧКЛ» і рік «1884». З такими ціпками-палицями — показними, масивними й надійними — мали за звичай ходити старомодні домашні лікарі.

— Ну, Вотсоне, що ви про нього думаєте?

Холмс сидів до мене спиною і не міг мене бачити.

— А звідки ви знаєте, що саме я роблю? Можна подумати, ніби у вас на потилиці є очі.

— Ну, в усякому разі я маю перед собою добре начищений срібний кавник, — відповів він. — І все ж таки, Вотсоне, що ви думаєте про ціпок нашого відвідувача? Оскільки нам не пощастило зустрітися з ним і ми не знаємо, з чим він до нас приходив, цей випадковий сувенір нам дуже придасться. Ну, що ви скажете про того чоловіка, оглянувши його ціпок?

— Мені здається, — почав я, наслідуючи, скільки міг, метод свого товариша, — цей доктор Мортімер — процвітаючий, середнього віку лікар, до того ж він людина шанована: адже цей подарунок — знак поцінування від тих, хто його знає.

— Добре! — мовив Холмс. — Навіть чудово!

— Я також схиляюся до думки, що він, очевидно, лікар сільський і йому доводиться, відвідуючи хворих, багато ходити пішки.

— А це чому?

— Тому що ціпок, колись дуже гарний, тепер страшенно подряпаний, його просто важко уявити в руках міського лікаря. Товстий залізний наконечник геть стерся, а це означає, що доктор Мортімер сходив безліч доріг.

— Цілком логічно! — похвалив Холмс.

— Потім знову ж «від друзів по ЧКЛ». Мені уявляється, вони мають стосунок до мисливства, літери «КЛ» — це якийсь місцевий мисливський клуб, його членам він, можливо, надавав лікарську допомогу, а вони, в свою чергу, зробили йому маленький подарунок.

— Ви, Вотсоне, справді перевершили самі себе, — сказав Холмс, відсовуючись від стола і закурюючи сигару. — Не можу не сказати вам, що в усьому, написаному вами про мої скромні досягнення, ви постійно применшуєте свої власні здібності. Можливо, ви не світите самі, але ви є провідником світла. Деякі люди, не вирізняючись якимсь особливим талантом самі, володіють здатністю стимулювати його в інших. Повинен признатися вам, дорогий друже, я вам чимало заборгував.

Таких слів він мені ще ніколи не казав, і я мушу зізнатися, що вони були для мене надзвичайно приємними, бо його байдужість до мого захоплення ним і до моїх спроб широко розголосити методи його роботи часто боляче зачіпала моє самолюбство. Крім того, я відчув гордість, подумавши про те, що якоюсь мірою вже опанував його систему, бо ж застосував її на ділі і здобув його схвалення. Але тут Холмс узяв у мене ціпок і кілька хвилин розглядав його неозброєним оком. Потім, помітно чимось зацікавившись, відклав сигару, підійшов з ціпком до вікна і знову заходився розглядати його крізь збільшувальне скло.

— Цікаво, хоч нічого особливого немає, — сказав він, повертаючись на своє улюблене місце в кутку дивана. — Безперечно, ціпок про дещо говорить. Він дає нам підстави для кількох умовиводів.

— Хіба я чогось не помітив? — трохи зарозуміло спитав я. — Я впевнений, що нічого важливого від мене не сховалося!

— Боюсь, мій любий Вотсоне, більшість ваших висновків помилкова. Коли я сказав, що ви стимулюєте мене, то, щиро кажучи, мав на увазі одне: спостерігаючи ваші помилки, я іноді виходив на правильний шлях. Але зараз ви не в усьому помиляєтесь. Наш відвідувач, немає сумніву, практикує не в місті, а в сільській місцевості. І він справді багато ходить.

— Отже, я мав рацію.

— Тільки в тому, що ви сказали.

— Але ж це все!

— Ні, ні, мій любий Вотсоне, не все, аж ніяк не все. Наприклад, я схильний припустити, що подарунок лікареві могла зробити лікарня, а не якийсь мисливський клуб, бо якщо букви «ЧК» стоять перед «Л», що означає «лікарня», то напрошується слово «Чарінг-кроська».

— Мабуть, ваша правда.

— Це припущення — найвірогідніше. І якщо ми візьмемо його за робочу гіпотезу, то одержимо новий матеріал для відтворення особи нашого відвідувача.

— Добре, які ж подальші висновки можна зробити, припустивши, що літери «ЧКЛ» означають «Чарінг-кроська лікарня»?

— Хіба вам нічого не спадає на думку? Ви ж знайомі з моїм методом. Застосуйте його!

— У мене тільки один висновок: наш відвідувач, перш ніж поїхати в село, практикував у місті.

— Мені здається, ми могли б піти трохи далі. Подивіться на ситуацію ось під яким кутом зору: з якої нагоди найімовірніше йому було зроблено такий подарунок? Коли у його друзів з'явилося бажання виявити йому цей спільний знак своєї прихильності? Очевидно тоді, коли доктор Мортімер пішов з лікарні, щоб розпочати приватну практику. Ми знаємо, що йому зробили подарунок. І ми думаємо, що він поміняв роботу в міській лікарні на сільську практику. Отже, хіба ми припустимося аж занадто великого перебільшення, вважаючи, що подарунок йому зроблено саме з нагоди цієї події?

— Таке цілком можливе.

— Тепер зважте й на те, що він не міг бути в штаті лікарні, бо місце там може одержати тільки лікар з солідною лондонською практикою, а такий лікар навряд чи подався б у село. Тоді ким же він був? Якщо він працював у лікарні й не входив у її штат, то він міг бути тільки інтерном, який живе при лікарні, а це не набагато більше, ніж студент останнього курсу. Пішов же він з лікарні п'ять років тому — дивіться дату на ціпку. Таким чином, любий мій Вотсоне, ваш солідний літній домашній лікар тане в повітрі, а натомість з'являється молодик років під тридцять — приємний, нечестолюбний, неуважливий і з улюбленим собакою, про якого я можу сказати, що він більший від тер'єра і менший від англійського дога.

Я недовірливо засміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку дивана, пускаючи до стелі маленькі хисткі кільця диму.

— Щодо останнього твердження, то тут вас ніяк не перевірити, — сказав я, — але деякі відомості про вік цього чоловіка і його професійну кар'єру знайти не важко.

Я взяв з своєї маленької книжкової полиці «Медичний довідник» і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося кілька Мортімерів, але я зразу знайшов того, хто міг бути нашим відвідувачем. Потім уголос прочитав таке:

— «Мортімер Джеймс, член Королівського хірургічного товариства з 1882 року, Грімпен, Дартмур, графство Девоншір. З 1882 по 1884 старший хірург Чарінг-кроської лікарні. Лауреат премії Джексона з порівняльної патології за роботу „Чи є хвороба атавізмом?“. Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор статей „Деякі аномальності атавізму“ („Ланцет“, 1882), „Чи прогресуємо ми?“ („Вісник психології“, березень, 1883). Сільський лікар парафій Грімпен, Торслі і Хай-Берроу».

— Жодної згадки про мисливський клуб, Вотсоне, — з лукавою посмішкою мовив Холмс, — зате сільський лікар, як ви тонко підмітили. Мої припущення блискуче підтвердилися. Що ж стосується прикметників, то, наскільки пам'ятаю, я вжив такі: приємний, нечестолюбний, неуважний. На досвіді я переконався — на цьому світі тільки приємним людям роблять прощальні подарунки, тільки нечестолюбні міняють лондонську кар'єру на роботу в селі і тільки неуважливі залишають ціпок замість візитної картки, прочекавши вас більше години.

— А собака?

— Мав звичку носити ціпок за хазяїном. Ціпок важкий, собаці доводилось міцно тримати його посередині, а тому по колу чітко позначилось два ряди слідів від собачих зубів. Як видно з відстані між цими рядами, — а це ширина собачої щелепи, — для тер'єра, на мою думку, вона занадто, а для англійського дога не досить велика. Можливо, це… Господи Боже! Та це ж кучерявий спанієль!

Говорячи, Холмс походжав по кімнаті. З останніми словами він зупинився у віконній ніші. Голос його пролунав так переконано, що я аж здивувався.

— Мій любий друже, як ви можете бути такі впевнені в тому, що сказали?

— Все пояснюється дуже просто: цього собаку я бачу біля наших дверей, а ось і дзвінок його хазяїна. Дуже вас прошу, Вотсоне, залиштеся тут. За професією він ваш брат, і ваша присутність може мені допомогти. Ось вона, драматична мить, Вотсоне! Ви чуєте кроки на сходах, вони входять у ваше життя, і ви не знаєте, що саме вони несуть з собою — добро чи зло. Що треба доктору Джеймсу Мортімеру, людині науки, від Шерлока Холмса, спеціаліста в галузі розкриття злочинів? Увійдіть!

Вигляд нашого відвідувача здивував мене, оскільки я чекав побачити типового сільського лікаря. Це був дуже високий на зріст, худорлявий чоловік з довгим, схожим на пташиний дзьоб носом, що стирчав між гострих сірих і вузько посаджених очей, які яскраво блищали за скельцями окулярів у золотій оправі. Одягнений він був так, як і належить людям його професії, але досить неохайно: в ношений сюртук і потерті штани. Хоч і молодий, але з уже зсутуленою спиною, він ішов, похиливши голову вперед і всім своїм виглядом випромінюючи доброзичливість. Як тільки він увійшов, його погляд зразу ж зупинився на ціпку, якого Холмс тримав у руках, і він з радісним вигуком кинувся до нього.

— Яка радість! — мовив він. — Я не знав точно, де його залишив — тут чи в конторі пароплавної компанії. Нізащо в світі не хотів би загубити цей ціпок!

— Це, бачу, подарунок, — сказав Холмс.

— Так, сер.

— Від Чарінг-кроської лікарні?

— Від кількох тамтешніх друзів з нагоди мого одруження.

— Гай-гай, це погано! — похитав головою Холмс.

Доктор Мортімер здивовано закліпав очима за скельцями своїх окулярів.

— Чому погано?

— Тільки тому, що ви внесли безладдя в наші умовиводи. З нагоди вашого одруження, кажете ви?

— Так, сер. Я одружився і через це залишив лікарню, заразом і всі надії на посаду лікаря-консультанта. Адже необхідно було обзавестися власною домівкою.

— Ну-ну, ми, кінець кінцем, не так уже й помилялися, — зауважив Холмс. — А тепер, докторе Джеймсе Мортімере…

— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я тільки звичайнісінький член Королівського хірургічного товариства.

— І, очевидно, людина точного складу розуму.

— Я в науці дилетант, містере Холмсе, збирач, так би мовити, черепашок на берегах великого невідомого океану. Якщо не помиляюсь, я розмовляю з містером Шерлоком Холмсом, а не…

— Ні, це мій друг доктор Вотсон.

— Радий познайомитися з вами, сер. Ваше ім'я згадується, я це чув, поряд з іменем вашого друга. Ви надзвичайно мене цікавите, містере Холмсе. Ніяк не чекав, що у вас такий довгастий череп або такі добре розвинені надбрівні дуги. Ви не будете заперечувати, якщо я промацаю своїми пальцями тім'яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, поки немає справжнього, міг би прикрасити який завгодно антропологічний музей. Не хотів би здатися вам нещирим, але мушу зізнатися: я заздрю вашому черепу.

Шерлок Холмс жестом запросив нашого дивного відвідувача сісти в крісло.

— Кожний з нас, сер, я так розумію, ентузіаст своєї справи, — сказав він. — Ваш вказівний палець свідчить про те, що ви самі робите собі цигарки. Куріть, будь ласка, якщо хочете.

Витягнувши з кишені папір і тютюн, доктор Мортімер з дивовижною вправністю скрутив цигарку. У нього були довгі тремтливі пальці, рухливі й неспокійні, як вусики у комахи.

Холмс мовчав, але його швидкі проникливі погляди, які він кидав на нашого надзвичайного відвідувача, показували, що той дуже його цікавить.

— Насмілюся припустити, сер, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь, зайшовши до мене вчора ввечері і ось знову сьогодні, зовсім не для того, щоб обстежити мій череп?

— Ні, сер, ні, хоч я щасливий, що дістав таку нагоду. Я прийшов до вас, містере Холмсе, тому що переконався в своїй непрактичності і тому, що переді мною раптом виникла неймовірно серйозна і неймовірно незвичайна проблема. Дізнавшись, що ви другий серед найкращих європейських експертів…

— Он як, сер! Дозвольте спитати, хто має честь бути першим? — трохи незадоволено спитав Холмс.

— На людей з науковим складом мислення сильне враження завжди справляють праці пана Бертільйона.[1]

— Тоді чи не краще вам проконсультуватися в нього?

— Я говорив, сер, про «науковий склад мислення». Але як людині практики вам немає рівних. Сподіваюсь, сер, що моя поведінка вас не…

— Тільки трошки, — відказав Холмс. — На мою думку, докторе Мортімере, ви вчините тільки мудро, якщо без дальших зволікань чітко розповісте мені, в чому полягає проблема, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.

— У мене в кишені лежить один манускрипт, — сказав доктор Джеймс Мортімер.

— Я помітив це, коли ви входили сюди, — відгукнувся Холмс.

— Це старий манускрипт.

— Початок вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.

— Як ви дізналися про манускрипт, сер?

— Розмовляючи зі мною, ви весь час показуєте мені його краєчок в пару дюймів завширшки. Та нікудишній той експерт, який не може визначити дату документа з точністю в один-два десятки років. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку монографію на цю тему. Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.

— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий рік. — Доктор Мортімер видобув документ з внутрішньої кишені свого сюртука. — Цей родовий документ було передано мені на зберігання сером Чарльзом Баскервілем, чия нагла й трагічна смерть близько трьох місяців тому так схвилювала весь Девоншір. Я можу твердити, що був не тільки його лікарем, а й особистим другом. Це був розумний чоловік, сер, проникливий, практичний і такою ж мірою не фантазер, як і я сам. І все ж він поставився до цього документа дуже серйозно і був у глибині душі готовий саме до такого кінця, який зрештою й спостиг його.

Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розгладив його на коліні.

— Вотсоне, зверніть увагу на написання літери «S». Це одна з кількох особливостей, які дали мені можливість визначити дату документа.

Я подивився з-за його плеча на пожовклий аркуш паперу і злинялі рукописні рядки. Вгорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче великими гачкуватими цифрами — «1742».

— Це, здається, якийсь запис.

— Так, це запис одного переказу, який живе в роду Баскервілів.

— Але, наскільки я розумію, вас привело до мене бажання проконсультуватися з якогось більш практичного і ближчого в часі питання.

— В часі просто невідкладного. Воно життєво важливе і не терпить зволікання, його необхідно вирішити не більш як за двадцять чотири години. Але манускрипт короткий і стосується цієї справи найбезпосереднішим чином. З вашого дозволу я його вам прочитаю.

Холмс відкинувся на спинку крісла, приклав пальці обох рук кінчиками один до одного і з виглядом цілковитої резиґнації заплющив очі. Доктор Мортімер повернув манускрипт до світла і високим рипучим голосом прочитав ось таку дивовижну й стародавню повість:

— «Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але оскільки я — прямий нащадок Гуго Баскервіля і оскільки чув цю історію від мого батька, який чув її від свого, я поклав собі записати її, позаяк не може бути сумнівів у її правдивості. І я хочу, сини мої, щоб ви повірили, що Вищий Судія, який карає нас за гріхи наші, може ласкаво простити їх, і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і каяттям. Хай навчить вас ця історія не боятися плодів минулого і бути обачливими в майбутньому, щоб темні пристрасті, від яких наш рід потерпів так страхітливо, знову не вирвались на волю на нашу погибель.

Знайте ж, що за часів Великого повстання (історію якого, написану вченим мужем лордом Кларендоном, я настійливо рекомендую вашій увазі) замок Баскервілів належав Гуго з цього ж роду, про якого можна було сказати, що чоловік він скажений, до того ж богохульник і безвірник. Сусіди, мабуть, пробачили б йому все це, беручи до уваги, що в наших місцях жили не святі, але Гуго мав схильність до безглуздих і жорстоких жартів, що зробило його ім'я притчею во язицех в усій Західній Англії. Трапилося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким світлим словом) дочку одного йомена,[2] землі якого були поблизу маєтку Баскервілів. Але молода дівиця, відома своєю скромністю й доброчесністю, як тільки могла уникала його, бо боялася самого його гидкого ім'я. І от одного разу, а це було на Михайлів день, Гуго, взявши з собою п'ятьох чи шістьох своїх товаришів, непутящих гультяїв, прокрався в йоменську господу й викрав дівицю, коли там не було ні її батька, ні братів, про що Гуго добре знав. Повернувшись у замок, Гуго сховав дівчину в одному з горішніх покоїв, а сам з своїми друзями, як це в них було заведено, завів тривалу пиятику. Бідолашна дівчина мало не збожеволіла, чуючи співи, крики й страшне богохульство, що долинали до неї знизу, бо слова, вживані Гуго Баскервілем, коли він був під чаркою, за свідченнями тих, хто його знав, були такі, що могли занапастити душу будь-якої людини. Кінець кінцем, зовсім знетямившись від страху, вона зробила те, на що побоявся б зважитися навіть найсміливіший і найспритніший чоловік — з допомогою плюща, який вкривав (і все ще вкриває) південну стіну замку, вона спустилася вниз і подалася через вересове пустище до батьківської оселі, що була на відстані трьох льє від баскервільського замку.

Трапилося так, що через якийсь час Гуго залишив гостей з наміром віднести своїй полонянці їсти й пити, можливо, в нього було на думці й щось гірше — але виявив, що клітка порожня, а пташка зникла. І тоді, треба гадати, в нього вселився диявол, бо, збігши сходами вниз до бенкетної зали, він скочив на стіл, ногами розкидав дзбани з вином і тарелі й загорлав перед своїм чарколюбним товариством, що ладен цієї ж ночі віддати тіло й душу силам зла, аби лише наздогнати дівчисько. І поки ті гультяї стояли, приголомшені люттю, від якої казився Гуго, хтось із них, мабуть, нечестивіший або п'яніший за інших, крикнув, що по сліду втікачки треба пустити собак. На це Гуго миттю вибіг із замку, наказуючи слугам осідлати його кобилу і спустити собак. Давши їм понюхати хустку, яка належала дівчині, він таким чином пустив їх по її сліду і разом з усією зграєю, що люто гавкала, поскакав через залите місячним світлом мохове болото.

Приятелі його якийсь час стояли пороззявлявши роти, не здатні зрозуміти, чого знялася вся ця метушня. Але незабаром вони збагнули своїм задурманеним вином розумом, якого гатунку подія може відбутися на вересовому пустищі. Тут закрутилась веремія, всі закричали, одні вимагали пістолети, другі коней, треті ще дзбан вина. Потім поступово до їхніх очманілих голів повернулося трохи здорового глузду, і всі вони, числом тринадцять, скочили на коней і кинулися наздоганяти Гуго. Місяць світив яскраво, і вони, вишикувавшись в один ряд, швидко скакали вперед у той бік, куди дівиця повинна була кинутися неодмінно, якщо хотіла дістатися власної домівки.

Вони проскакали з милю або й дві, коли зустріли на пустищі нічного пастуха і спитали його, чи не бачив він погоню. Чоловік той, як розповідають, перелякався до нестями і спочатку не годен був здобутися й на слово, але кінець кінцем сказав, що він справді бачив нещасну дівицю, по слідах якої бігли собаки. „Та я бачив не тільки це, — додав він, — бо Гуго Баскервіль проскакав повз мене на своїй чорній кобилі, а за ним мовчки гнався страшний псяюра, нехай сохранить і помилує мене Бог від такої напасті“. П'яні гуляки облаяли пастуха й поїхали далі. Але дуже скоро у них мороз пішов поза шкірою, бо вони почули тупіт копит і слідом за цим повз них пробігла ворона кобила, вся в піні й без вершника, а повіддя волочилося по землі. Тоді гуляки з'їхалися в гурт, тому що їх охопив великий страх, але вони все ще рухалися пустищем далі, хоч кожний з них, якби був сам, з радістю повернув би коня назад. Повільно їдучи, вони, нарешті, наздогнали собак. Ті, хоч їхня хоробрість і чиста порода були відомі, збившись докупи, скавулили біля горловини чи спуску в глибоку западину на пустищі; деякі з них, скрадаючись, тікали, деякі, наїживши шерсть, невідривно дивилися у вузьку улоговину.

Вершники зупинилися, тепер, як ви можете здогадатися, вони були набагато тверезіші, ніж тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість не бажала їхати далі, але троє з них, найхоробріших або, можливо, найп'яніших, поїхали вниз горловиною западини. Западина поширшала і перетворилася на улоговину, де вони побачили два великих кам'яних стовпи, поставлені, — вони ще стоять і досі, — якимись нині забутими людьми в стародавні часи. Місяць яскраво освітлював невеличку галявину, а посеред неї лежала нещасна дівиця, яка вмерла від страху й виснаження сил. Але волосся на головах цих трьох відчайдухів заворушилося не тому, що вони побачили мертве тіло дівчини, і не тому також, що поряд з ним лежало тіло Гуго Баскервіля, ні, їх нажахала бридка потвора, величезний чорний звір, з вигляду собака, але більший за будь-якого собаку, що його коли-небудь бачило око смертного, — цей звір стояв над Гуго, вчепившись йому в горло. Поки вони дивилися, звір розірвав Гуго Баскервілю горло й повернув до них свою морду — очі в нього горіли, з пащі капала кров, і гуляки з криком рвонули з копита через пустище. Один з них, кажуть, від побаченого вмер тієї самої ночі, а двоє інших до кінця своїх днів були несповна розуму.

Отака, сини мої, легенда про появу собаки, який відтоді заподіяв нашому роду стільки лиха. А записав я її тільки тому, що відоме таїть у собі менше жахливого, ніж здогади й натяки. Не можна також заперечувати, що багатьох з нашого роду спостигла сумна смерть, завжди нагла, кривава й таємнича. Нехай же Провидіння не обмине нас своєю безмежною ласкою, бо воно не може карати невинних після третього або четвертого коліна, як сказано в Святому Письмі. Цьому Провидінню, сини мої, я доручаю вас і раджу вам пораду остерігатися ходити пустищем у нічні години, коли бенкетують сили зла.

(Написав власною рукою Гуго Баскервіль для синів Роджера й Джона із забороною нічого не казати сестрі їхній Елізабет)».

 

Закінчивши читати цю дивовижну повість, доктор Мортімер зсунув окуляри на лоба і втупився в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок сигари в камін.

— Ну то й що? — спитав він.

— Хіба це не цікаво?

— Цікаво для збирачів казок.

Доктор Мортімер видобув з кишені складену в кілька разів газету.

— Добре, містере Холмсе, зараз ми дамо вам щось свіжіше. Ось у мене номер «Девоншірської хроніки» за чотирнадцяте травня цього року. В ньому вміщено короткий звіт про факти, виявлені у зв'язку із смертю сера Чарльза Баскервіля, що сталася за кілька днів раніше.

Мій друг трохи нахилився вперед, погляд у нього зробився уважним. Наш відвідувач повернув окуляри на старе місце й почав:

— «Недавня нагла смерть сера Чарльза Баскервіля, про якого говорили як про можливого кандидата від ліберальної партії на найближчих виборах в Середньому Девоншірі, засмутила все графство. Незважаючи на те, що сер Чарльз оселився в баскервільському замку порівняно недавно, своєю доброзичливістю й шляхетністю він встиг здобути любов і пошану всіх, кому доводилося мати з ним справу.

В наші дні nouveaux riches[3] приємно мати перед очима випадок, коли нащадок старовинного роду, що занепав у нещасливі для себе часи, зміг власними силами набути багатства і обернути його на відновлення колишньої знатності свого родоводу. Сер Чарльз, як це добре відомо, збив значні суми грошей, взявши вдалу участь у ділових операціях у Південній Африці. Вчинивши розумніше, ніж ті люди, які не можуть зупинитися доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він реалізував свої доходи й повернувся в Англію. Сер Чарльз оселився в баскервільському замку лише два роки тому, але всі говорять про те, якими великими були в нього плани щодо перебудови й різних удосконалень родинного гнізда, перервані його смертю. Не маючи дітей, він відкрито висловлював бажання, щоб його багатство було корисним для всіх місцевих жителів, і в багатьох з них є особисті підстави оплакувати його передчасну кончину. Про щедрі пожертвування сера Чарльза на потреби благодійності як місцевої, так і в масштабах усього графства, неодноразово згадувалося на сторінках нашої газети.

Не можна сказати, щоб слідство до кінця з'ясувало всі обставини, пов'язані зі смертю сера Чарльза, але воно поклало край чуткам, породженим місцевими забобонами. Не існує підстав для якихось припущень про злочин або про те, що смерть настала не з природної причини. Сер Чарльз був удівцем і людиною, так би мовити, з ексцентричним складом розуму. Незважаючи на свої чималі статки, він вирізнявся скромними потребами і вся внутрішня прислуга в Баскервіль-холі складалася з однієї подружньої пари на прізвище Беррімор, — чоловік виконував обов'язки дворецького, а жінка — економки. Їхні свідчення, підкріплені кількома друзями покійного, зводяться до того, що здоров'я сера Чарльза останнім часом помітно погіршало. Беррімори особливо підкреслюють, що він хворів на серце — це знаходило прояв у раптових змінах кольору його обличчя, задишці, гострих нападах нервової депресії. Доктор Джеймс Мортімер, друг і домашній лікар покійного, дав такі самі свідчення.

Фактичний бік справи дуже нескладний. Сер Чарльз Баскервіль мав звичай щовечора гуляти перед сном знаменитою тисовою алеєю баскервільського замку. Подружжя Берріморів свідчить, що він ніколи не зраджував цій звичці. Четвертого травня сер Чарльз оголосив про свій намір наступного дня поїхати в Лондон і наказав Беррімору приготувати йому для цієї поїздки речі. Того вечора він, як звичайно, вийшов на свою вечірню прогулянку, під час якої завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз більше не повернувся.

О дванадцятій годині, виявивши, що вхідні двері стоять відчинені, Беррімор стривожився, засвітив ліхтар і пішов шукати свого хазяїна. Вдень пройшов дощ, і сліди сера Чарльза було на доріжці алеї добре видно. На півдорозі біля цієї алеї є хвіртка, яке веде на вересове пустище. Із слідів можна було зрозуміти, що сер Чарльз якийсь час стояв біля тієї хвіртки. Потім він пішов алеєю далі, і в самому її кінці було знайдено його тіло. Є одна деталь, яка ще не знайшла свого пояснення, — це твердження Беррімора про те, що характер слідів його хазяїна, починаючи від хвіртки, змінився: далі сер Чарльз ішов, очевидно, навшпиньках. В той час недалеко від алеї пустищем проходив якийсь Мерфі, циган-баришник, але він був, за його власними словами, п'яний як чіп. Цей циган каже, що чув крики, але не міг визначити, з якого боку вони до нього долинають. На тілі сера Чарльза ніяких ознак насильства не виявлено, і хоч медична експертиза відзначає неймовірну дисторсію обличчя — доктор Мортімер спочатку навіть відмовлявся вірити, що перед ним лежить справді його друг і пацієнт, — але це було розцінено як симптом, досить звичайний у випадках діспное,[4] смерті від серцевої недостатності. Такий висновок зроблено в результаті розтину тіла, який виявив застарілу органічну хворобу серця, і слідство погодилося з даними медичної експертизи. І це добре, бо надзвичайно важливо, щоб спадкоємець сера Чарльза без перешкод оселився в Баскервіль-холі й продовжив його добрі діла, перервані таким сумним чином. Якби прозаїчні висновки слідства остаточно не поклали край романтичним домислам, що поширилися у зв'язку з цією подією, то для Баскервіль-холу важко було б знайти нового хазяїна. Відомо, що найближчим родичем сера Чарльза Баскервіля є містер Генрі Баскервіль (якщо він іще живий), син меншого брата покійного. Генрі Баскервіль, ще молода людина, перебуває, за останніми даними, десь в Америці, а тому зроблено належні запити з метою повідомити його про одержану ним спадщину».

 

Доктор Мортімер склав газету і знову сховав її в кишеню.

— Ось загальновідомі факти, містере Холмсе, опубліковані в зв'язку із смертю сера Чарльза Баскервіля.

— Повинен подякувати вам за те, — відповів Шерлок Холмс, — що ви звернули мою увагу на справу, яка, безумовно, не позбавлена певної цікавості. Свого часу я помітив повідомлення про неї в газетах, але тоді був такий заморочений історією з ватіканськими камеями і так старався допомогти папі, що проґавив кілька цікавих випадків в Англії. Ви кажете, в цій статті викладено загальновідомі факти про смерть сера Чарльза Баскервіля?

— Так.

— Тоді познайомте мене не із загальновідомими фактами, — Холмс відкинувся на спинку крісла і склав пальці рук пучками один до одного з байдужим і безстороннім виразом обличчя.

— Якщо я це зроблю, — почав доктор Мортімер, явно хвилюючись, — то скажу те, чого ще нікому не казав. Причина того, що я не повідомив про ці факти слідство, полягає в небажанні людини науки потрапити в ситуацію, коли може здатися, ніби вона підтримує загальнопоширені забобони. Ще одна причина в тому, що баскервільський замок, як твердили газети, залишився б без хазяїна, якби з'явились додаткові підтвердження його похмурої репутації. З цих двох причин я вирішив, що з мого боку буде правильним сказати менше, ніж мені відомо, бо зайва балакучість все одно не принесла б користі, але з вами, отут і зараз, я говоритиму цілком відверто.

Вересове пустище — це вкрай малолюдна місцевість, і тому тамтешні жителі дуже полюбляють спілкуватися. Саме завдяки цьому я часто бачився з сером Чарльзом Баскервілем. За винятком містера Френкленда, власника лефтерського замку, та ще містера Степлтона, натураліста, на багато миль навколо більше немає освічених людей. Серові Чарльзу більше подобалося самотнє життя, але його хвороба зблизила нас, цьому сприяла також спільність наших наукових інтересів. З Південної Африки він привіз дуже цікаві матеріали, і ми провели разом чимало чудових вечорів, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.

Протягом останніх місяців мені ставало дедалі очевидніше, що нервова система сера Чарльза напружена до краю. Він узяв цю легенду, яку я вам оце прочитав, дуже близько до серця — настільки близько, що хоч і прогулювався в своїх власних володіннях, але ніщо не могло змусити його вийти ввечері на пустище. І хоч як неймовірно це може вам здатися, містере Холмсе, він був щиро переконаний в тому, що над його родом тяжіє жахливе прокляття, і ті відомості, які він мав можливість навести про своїх предків, справді не були втішними. Його постійно переслідувала думка про присутність чогось страшного, і він не раз питав мене, чи не бачив я під час своїх нічних візитів до хворих якої-небудь незвичайної істоти і чи не чув собачого гавкання. Останнє запитання сер Чарльз ставив мені особливо часто, і голос його при цьому тремтів від хвилювання.

Добре пам'ятаю свій вечірній приїзд до сера Чарльза десь тижнів за три перед тією фатальною подією. Він випадково був біля вхідних дверей. Я виліз із кабріолета, зупинився перед сером Чарльзом і раптом побачив, що він з невимовним жахом в очах дивиться кудись поверх мого плеча. Я різко крутнувся на місці, але встиг лише мигцем помітити, як щось схоже на чимале чорне теля промайнуло в кінці алеї. Сер Чарльз був такий схвильований і зляканий, що мені довелося піти туди, де пробігла та тварина, і подивитися, куди вона поділася. І хоч вона зникла без сліду, але сам цей випадок справив на мого друга якнайгірше враження. Я провів з сером Чарльзом цілий вечір, і саме тоді, щоб пояснити причину своїх переживань, він довірив мені цей манускрипт, який я вам прочитав. Я згадую цей дрібний епізод тільки тому, що він набуває певного значення в світлі трагедії, яка потім відбулася, але тоді я був твердо переконаний, що все це дрібниці і що хвилювання сера Чарльза безпідставне.

За моєю порадою, сер Чарльз збирався поїхати в Лондон. Серце у нього, я знав, було хворе, а тривога, в якій він постійно жив, хоч би яка химерна причина її викликала, дуже погано позначалася на його здоров'ї. Мені здавалося, що кілька місяців міського життя з його розвагами підуть серові Чарльзу на користь і він повернеться назад іншою людиною. Наш спільний друг містер Степлтон, який завжди дуже турбувався про здоров'я хазяїна Баскервіль-холу, був такої самої думки. І от в останню хвилину трапилося це жахливе нещастя.

Дворецький Беррімор, який знайшов тієї ночі тіло сера Чарльза, послав до мене верхи конюха Перкінса, а оскільки я допізна засидівся за роботою, то зміг швидко, не більше як за годину, добратися до Баскервіль-холу. Я перевірив і підтвердив усі факти, що потім згадувалися під час проведення слідства. Пройшов по слідах сера Чарльза всю тисову алею, оглянув місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинявся, помітив, як змінився після цього характер його слідів, звернув увагу на те, що чиїхось інших слідів, крім слідів Беррімора, поблизу на грубому піску алеї не було, нарешті уважно оглянув тіло, до якого ніхто до мого приїзду не доторкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки і зануривши пальці в пісок, а риси його обличчя спотворились від якогось надмірного переживання настільки, що я насилу впізнав його. Ніяких фізичних ушкоджень на тілі я не виявив. Але на слідстві Беррімор дав одне помилкове свідчення. Він сказав, що на землі навколо тіла слідів не було. Він просто їх не помітив. Проте я помітив — недалеко від тіла — свіжі й чіткі…

— Сліди?

— Сліди.

— Чоловічі чи жіночі?

Доктор Мортімер на мить якось дивно подивився на нас і майже пошепки відповів:

— Містере Холмсе, то були сліди величезного собаки!

Признаюсь, від цих слів мені аж мороз пішов поза шкірою. Та й дрож у голосі доктора Мортімера засвідчив, що він і сам глибоко схвильований своєю розповіддю. Холмс нетерпляче нахилився вперед, а його очі спалахнули колючим сухим блиском — це було безпомилковою ознакою того, що в ньому прокинулася гостра цікавість.

— Ви їх бачили?

— Так само виразно, як оце вас.

— І нічого не сказали?

— А що це дало б?

— Як же трапилося, що ніхто більше не помітив слідів?

— Вони були ярдів за двадцять від тіла, ніхто просто не звернув на них уваги. Думаю, я теж їх не побачив би, коли б не знав цієї легенди.

— На пустищі багато вівчарок?

— Багато. Але то бігала не вівчарка.

— Ви кажете, сліди були великі?

— Величезні.

— А собака наближалася до тіла?

— Ні.

— Яка тоді була погода?

— Сира й прохолодна.

— А чи йшов дощ?

— Ні.

— Що являє собою алея?

— Це два ряди старих тисових дерев, які зрослися в густий живопліт у дванадцять футів заввишки. Між ними доріжка завширшки близько восьми футів.

— А між тисами й доріжкою ще що-небудь є?

— Є смужки трави завширшки по шість футів по обидва боки доріжки.

— Якщо я правильно зрозумів, у тисову алею можна проникнути тільки в одному місці крізь хвіртку?

— Так, крізь хвіртку на пустище.

— Чи є туди інші виходи?

— Немає.

— Отже, в тисову алею можна увійти або просто з будинку, або у хвіртку на пустище?

— Є ще один вихід — крізь альтанку в дальньому кінці алеї.

— Сер Чарльз дійшов туди?

— Ні, він лежав за п'ятдесят ярдів від неї.

— А тепер скажіть мені, докторе Мортімере, — це дуже важливо, — сліди, які ви побачили, були на доріжці, а не на траві?

— На траві слідів не видно.

— Вони були з того краю доріжки, де хвіртка?

— Так, вони були з того самого краю доріжки, що й хвіртка на пустище.

— Страшенно цікаво. Ще одне. Хвіртка була зачинена?

— Зачинена й замкнена на висячий замок.

— Яка вона заввишки?

— Близько чотирьох футів.

— Отже, через неї можна перелізти?

— Можна.

— А які сліди ви побачили біля хвіртки?

— Там не було нічого особливого.

— Боже мій! Невже не шукали?

— Шукали. Я сам шукав.

— І нічого не знайшли?

— Там усе було дуже заплутано. Сер Чарльз, очевидно, стояв біля хвіртки хвилин п'ять-десять.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що попіл з його сигари впав двічі.

— Чудово! Такий колега, Вотсоне, нам до душі. Ну, а сліди?

— На маленькій латочці піску були сліди тільки сера Чарльза. Інших я не побачив.

Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе по коліну.

— Який жаль, що я там не був! — вигукнув він. — Це, безперечно, надзвичайно цікава справа, вона надає величезні можливості для спеціаліста-науковця. Оту піщану сторінку, на якій я міг би прочитати так багато, давно вже розмито дощем і столочено дерев'яними черевиками селян. О докторе Мортімере, докторе Мортімере, подумати тільки, що ви мене не покликали! Ви взяли на себе дуже велику відповідальність.

— Я не міг звернутися до вас, містере Холмсе, не розголосивши всіх цих фактів, а я вже пояснив, чому не бажав цього робити. Крім того, крім того…

— Чого ж ви замовчали?

— Є одна сфера, де безсилі найпроникливіші й найдосвідченіші детективи.

— Ви хочете сказати, що тут не обійшлося без чогось надприродного?

— Категорично твердити цього я не можу.

— Не можете, але ви так думаєте.

— Відтоді як сталася ця трагедія, містере Холмсе, до мене дійшли чутки про кілька випадків, які важко узгодити з існуючим у природі порядком.

— Наприклад?

— Я з'ясував, що кілька місцевих жителів ще до жахливої смерті сера Чарльза бачили в пустищі якусь тварину — за описом вона достоту відповідає баскервільському демону і, цілком імовірно, ще невідома науці. Всі очевидці сходяться на тому, що це моторошна, схожа на привид величезна істота, яка до того ж ще й світиться. Я піддав цих людей перехресному допиту — один з них хитрий, упертий селянин, другий — коваль, третій хуторянин з пустища, — і кожний з них розповів ту саму історію про страхітливий привид, достеменно схожий на пекельного собацюру, про якого йдеться в легенді. Повірте мені, всю нашу округу охопив жах, і тепер з'являтися на пустищі вночі відважуються тільки найбільші відчайдухи.

— І ви, досвідчена людина науки, вірите, що це явище надприродне?

— Не знаю навіть, чому вірити.

Холмс знизав плечима.

— Досі моя розшукна робота обмежувалася цим світом, — мовив він. — В міру своїх скромних сил я боровся із злом, але кинути виклик самому прабатькові зла було б з мого боку, мабуть, занадто великим зухвальством. А проте ви мусите визнати, що сліди тієї істоти — річ матеріальна.

— Собака з легенди виявився досить матеріальним, щоб розірвати людині горло, і все ж водночас він був якийсь сатанинський.

— Бачу, ви остаточно перейшли в табір тих, хто вірить у надприродне. А тепер, докторе Мортімере, скажіть мені ось таке. Якщо ви додержуєтесь цієї думки, то навіщо ви взагалі прийшли до мене? Ви кажете мені, що розслідувати причини смерті сера Чарльза марна справа і тут же, не переводячи подиху, заявляєте, що бажаєте, щоб я взявся за цю справу.

— Я не казав, що бажаю, щоб ви взялися за неї.

— Тоді чим же я можу вам допомогти?

— Порадою, що мені робити з сером Генрі Баскервілем, який прибуває на вокзал Ватерлоо, — доктор Мортімер подивився на свій годинник, — рівно через годину з чвертю.

— Це спадкоємець?

— Так. Після смерті сера Чарльза ми навели про нього довідки й дізналися, що він фермерствує в Канаді. З відгуків, які до нас дійшли, нам відомо, що це в усіх відношеннях прекрасна молода людина. Я говорю зараз не як лікар, а як довірена особа й виконувач духівниці сера Чарльза.

— Чи немає інших претендентів на спадщину?

— Немає. Єдиний інший родич, на слід якого нам пощастило натрапити, — це Роджер Баскервіль, найменший з трьох братів, старшим серед яких був нещасний сер Чарльз. Середній брат, який вмер молодим, є батьком сера Генрі. Третій, Роджер, був у сім'ї паршивою вівцею. Він походив з давньої деспотичної баскервільської породи і, так мені розповіли, був як дві краплі води схожий на старого Гуго. В Англії йому зробилося непереливки і він утік в Центральну Америку, де й помер від жовтої лихоманки в тисяча вісімсот сімдесят шостому році. Генрі — останній з Баскервілів. За одну годину й п'ять хвилин я зустріну його на вокзалі Ватерлоо. Я одержав телеграму, що цього ранку він прибув у Саутгемптон. Ну, містере Холмсе, що, на вашу думку, мені з ним робити?

— А чому б йому не поїхати в своє родове гніздо?

— Це було б ніби й природно. Та зважте на те, що кожного Баскервіля, який оселявся там, спостигала лиха доля. Я впевнений, що якби сер Чарльз міг поговорити зі мною до своєї смерті, він застеріг би мене, щоб я не привозив останнього нащадка стародавнього роду й спадкоємця великого багатства в те страшне місце. А проте не можна заперечити, що добробут нашого бідного суворого краю залежить від того, житиме там сер Генрі чи ні. Всі добрі починання сера Чарльза зведуться нанівець, якщо баскервільський замок стоятиме пусткою. Я все розповів вам і прошу вашої поради тому, що боюсь, щоб мої власні інтереси як місцевого жителя не позначились надмірно на моїх діях.

Холмс ненадовго замислився.

— Якщо обійтися без зайвих слів, то справа стоїть так, — сказав він. — На вашу думку, існує якась диявольська сила, яка перетворила Дартмур у небезпечне для Баскервілів місце. Я не помиляюсь?

— В усякому разі, я маю підстави твердити, що це можливо.

— Саме так. Але ж, якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то в Лондоні вони напевно можуть занапастити цього молодого спадкоємця так само легко, як і в Девоншірі. Погодьтеся, диявол, дієздатний тільки в своїй місцевості, як парафіяльна рада, річ надто незбагненна.

— Ви висловлювалися б не так легковажно, містере Холмсе, якби самі особисто зіткнулися з усім цим. Отже, наскільки я зрозумів, ви вважаєте, що сер Генрі буде в Девоншірі в такій же безпеці, як і в Лондоні. Він приїжджає через п'ятдесят хвилин. Що ви мені порадите робити зараз?

— Зараз я раджу вам, сер, гукнути кеб, узяти свого спанієля, що шкребеться у вхідні двері, і їхати на вокзал Ватерлоо зустрічати сера Генрі Баскервіля.

— А далі?

— Далі ви зовсім нічого йому не будете казати, поки я не обміркую цю справу як слід.

— Скільки часу вам потрібно для цього?

— Двадцять чотири години. Я буду вам дуже зобов'язаний, докторе Мортімере, якщо завтра о десятій ранку ви завітаєте сюди до мене, якщо ж ви ще й приведете з собою сера Генрі Баскервіля, це допоможе мені краще розробити плани на майбутнє.

— Я так і зроблю, містере Холмсе, — доктор Мортімер записав час зустрічі на своїй манжеті й квапливо вийшов, у властивій йому дивній манері неуважно роздивляючись навколо. Холмс зупинив його, коли він уже дійшов до сходів.

— Ще одне запитання, докторе Мортімере. Ви кажете, кілька чоловік бачило на пустищі той привид перед смертю сера Чарльза Баскервіля?

— Бачили троє.

— А після смерті сера Чарльза привид з'являвся?

— Не чув нічого такого.

— Дякую вам. На все добре.

Холмс сів на своє місце, і на обличчі в нього з'явився вираз внутрішньої спокійної вдоволеності, який означав, що перед ним проблема до пари його майстерності.

— Збираєтеся кудись іти, Вотсоне?

— Так, якщо нічим не зможу вам допомогти.

— Ні, мій друже, я звертаюся до вас по допомогу тоді, коли настає час дій. Але яка це чудова, справді унікальна справа, хоч з якого боку на неї дивитись. Коли будете проходити повз крамницю Бредлі, попросіть його, будь ласка, прислати мені фунт найміцнішого тютюну. Наперед дякую. Буде також непогано, якщо вам не завдасть труднощів не повертатися додому аж до вечора. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями про цю надзвичайно цікаву проблему, яку нам було запропоновано сьогодні вранці.

Я знав, що моєму другові в години його напруженої розумової роботи, коли він зважував буквально кожну найдрібнішу обставину справи, вибудовував взаємовиключні версії, протиставляючи їх одна одній і вирішуючи, які деталі мають значення і які несуттєві, дуже потрібні були тиша й самотність. Тому я цілий день провів у своєму клубі й повернувся на Бейкер-стріт тільки ввечері. Була майже дев'ята година, коли я знову з'явився в нашій вітальні.

Першою моєю думкою, коли я відчинив туди двері, було: у нас пожежа, бо в кімнаті мене зустрів дим коромислом, і світло лампи, яка стояла на столі, насилу в ньому вгадувалася. Та страхи відразу й минулися, бо горло мені перехопило від ядучого диму міцного дешевого тютюну і я закашлявся. Крізь імлу я ледве розгледів Холмса, який зручно вмостився в кріслі. Він був у халаті й зі своєю чорною глиняною люлькою в зубах. Навколо нього лежало кілька паперових сувоїв.

— Застудилися, Вотсоне? — спитав він.

— Ні, не застудився, просто тут отруйне повітря.

— Так, тепер, коли ви про це сказали, я бачу, що воно трохи задушливе.

— «Трохи задушливе»! Та дихати нічим.

— Тоді відчиніть вікно! Бачу, ви цілий день просиділи в своєму клубі.

— Ну, Холмсе, любий мій!

— Я не помилився?

— Звичайно ні, але як ви?..

Він засміявся, дивлячись на моє розгублене обличчя.

— Ваша наївність, Вотсоне, справді чарівна, тому тренувати на вас свої скромні розумові сили для мене сама приємність. Джентльмен іде з дому за дощової погоди, коли скрізь болото. І повертається ввечері чистісінький, без цяточки грязюки, з глянцем на капелюсі й черевиках. Отже, він десь просидів цілий день. Близьких друзів у нього немає. Де ж тоді він був? Хіба не зрозуміло?

— Досить зрозуміло.

— В світі повно таких очевидних речей, але ніхто ніколи їх не помічає. Де, на вашу думку, я сьогодні був?

— Також цілий день просиділи на місці.

— Навпаки. Я побував у Девоншірі.

— Подумки?

— Еге ж. Моє тіло залишалося в цьому кріслі і, — з сумом зауважу, — спожило під час моєї відсутності два великих кавники кави й неймовірну кількість тютюну. Після того як ви пішли, я послав до Стемфорда по випущену військово-геодезичним управлінням карту тієї частини пустища, і мій дух цілий день ширяв над ним. Тішу себе надією, що тепер там не заблукаю.

— Мабуть, карта великого масштабу?

— Дуже великого. — Холмс розгорнув один паперовий сувій у себе на колінах. — Ось та сама ділянка, яка нас цікавить. Посередині неї стоїть баскервільський замок.

— Навколо нього ліс?

— Саме так. Думаю, тисова алея, хоч вона тут і не позначена, повинна проходити вздовж оцієї лінії, поряд з пустищем і, як ви розумієте, праворуч від нього. Оця маленька купка будівель — сільце Грімпен, там штаб-квартира нашого друга доктора Мортімера. В радіусі п'яти миль, як ви бачите, житло зустрічається дуже рідко. Ось лефтерський замок, про нього згадується в манускрипті. А цей будинок, мабуть, оселя натураліста, здається, Степлтона, якщо я правильно запам'ятав його ім'я. На пустищі є ще два хутори — «Висока скеля» і «Смердюче болото». За чотирнадцять миль від них прінстаунська каторжна тюрма. А між цих розкиданих точок і навколо них простягається безлюдне мертве пустище. Ось та сцена, на якій розігралася трагедія і, можливо, з нашою допомогою розіграється ще раз.

— Так, дика місцина.

— Декорації до пари трагедії. Якщо диявол справді забажав утрутитись у людські справи…

— Бачите, ви самі схильні шукати пояснень у надприродних силах.

— Дияволові поплічники можуть бути з плоті й крові, хіба ні? Для початку нас чекає два запитання. Перше — чи було взагалі вчинено злочин, і друге — в чому полягає злочин і як його було вчинено. Зрозуміло, якщо припущення доктора Мортімера виявиться правильним і ми маємо справу з силами, що не підлягають звичайним законам природи, то це покладе край нашому розслідуванню. Та перш ніж це відбудеться, ми зобов'язані перевірити всі інші гіпотези. Давайте-но зачинимо вікно, якщо ви не проти. Дивна річ, але концентрація диму в повітрі сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб залазити в скриню, коли мені треба добре подумати, але це логічний висновок з моїх спостережень. Ви прокручували цю справу в своїй голові?

— Так, протягом дня я чимало над нею думав.

— І якого висновку дійшли?

— Надзвичайно заплутана історія.

— Безперечно, це своєрідна справа. Особливо в деяких моментах. Наприклад, змінився характер слідів. Який висновок ви з цього робите?

— Мортімер сказав, що сер Чарльз від хвіртки йшов алеєю навшпиньках.

— Він тільки повторив слова якогось дурня, сказані тим під час проведення слідства. Навіщо було чоловіку йти алеєю навшпиньках?

— Ну то й що?

— Він тікав, Вотсоне, тікав відчайдушно, тікав, рятуючи життя, тікав доти, поки серце його не розірвалось і він не впав мертвий.

— Тікав від чого?

— Ось у цьому й полягає наша проблема. Є ознаки того, що сер Чарльз Баскервіль спочатку до нестями перелякався, а вже тоді кинувся бігти.

— Чому ви так кажете?

— Я припускаю одне: те, що його налякало, наблизилося до нього з пустища. Якщо все відбувалося саме так, — а це здається найімовірнішим, — то тільки людина, яка страшенно розгубилася, могла побігти від будинку замість бігти до нього. І якщо свідчення цигана правдиві, то сер Чарльз біг з криком про допомогу в той бік, де її аж ніяк не можна було знайти. Тоді, знову ж, кого він чекав того вечора і чому в тисовій алеї, а не у власному будинку?

— Ви думаєте, сер Чарльз когось чекав?

— Він був літнім, хворим чоловіком. Ми розуміємо його бажання вийти на вечірню прогулянку, але ж земля була сира, а погода холодна. Чи природним було для сера Чарльза стояти біля хвіртки п'ять або й десять хвилин, як з'ясував доктор Мортімер, який виявив набагато більше здорового глузду, ніж мені здавалося спочатку, звернувши увагу на сигарний попіл.

— Але ж сер Чарльз виходив на прогулянку щовечора.

— Як на мене, неймовірно, щоб він чекав біля хвіртки щовечора. Навпаки, факти свідчать: він уникав пустища. А того вечора він когось чекав. Це було напередодні його поїздки в Лондон, яка не відбулася. Як бачите, Вотсоне, справа набуває чіткості. Вона стає логічно послідовною і зрозумілою. А тепер, будь ласка, дайте мені скрипку, — далі ми будемо обговорювати цю загадку після того, коли вранці, сподіваюсь, не без користі, зустрінемося з доктором Мортімером і сером Генрі Баскервілем.

Наступного дня ми поснідали рано, і Холмсу, одягненому в халат, довелося трохи почекати домовленої зустрічі. Наші клієнти були точними: як тільки годинник вибив десяту, з'явився доктор Мортімер у супроводі молодого баронета. Той виявився невеликим на зріст, але дуже міцним, жвавим чоловіком років тридцяти з темними очима й густими чорними бровами на енергійному обличчі, яке мало задерикуватий вираз. Одягнений він був у твідовий, з червонястим полиском костюм, а його засмагла шкіра свідчила про те, що більшу частину часу він проводить просто неба, проте твердий погляд і спокійна впевненість у поводженні виказували в ньому джентльмена.

— Сер Генрі Баскервіль, — відрекомендував його доктор Мортімер.

— Так, саме він, — мовив баронет. — Дивна річ, містере Шерлоку Холмсе, але якби мій друг не запропонував мені завітати до вас сьогодні вранці, я зробив би це самостійно. Я чув, ви вмієте розгадувати невеличкі загадки, а я цього ранку зіткнувся з такою, над якою треба добре посушити голову, але мені цей ребус не до снаги.

— Прошу вас, сідайте, сер Генрі. Чи правильно я зрозумів, що після приїзду в Лондон з вами трапилося щось незвичайне?

— Цьому випадку я не надаю надто великого значення, містере Холмсе. Цілком імовірно, що це просто якийсь жарт. Сьогодні вранці я одержав цього листа, якщо його можна так назвати.

Сер Генрі поклав на стіл конверт, і ми всі схилилися над ним. Конверт був звичайний, сіруватого кольору. Адресу на ньому «Готель „Нортумберленд“, серові Генрі Баскервілю» — було написано великими друкованими літерами, стояв поштовий штемпель «Чарінг-крос» і час відправлення — вечір учорашнього дня.

— Кому було відомо, що ви збираєтеся зупинитись у готелі «Нортумберленд»? — спитав Холмс, пильно дивлячись на нашого гостя.

— Ніхто не міг знати. Я вирішив це тільки після зустрічі з доктором Мортімером.

— Але ж, певно, доктор Мортімер зупинився в тому готелі раніше?

— Ні, я знайшов притулок у друга, — мовив доктор. — Ніяк було дізнатися, що ми поїдемо саме в цей готель.

— Гм! Здається, хтось дуже цікавиться вашими переїздами.

Холмс вийняв з конверта пів-аркуша паперу, згорнутого вчетверо. Розгорнув його й поклав на стіл. Посередині листка стояла одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до одного слів. Там було таке:

Слово «пустище» було написано чорнилом, але друкованими літерами.

— Так от, може, ви скажете мені, містере Шерлоку Холмсе, — повів далі сер Генрі Баскервіль, — що, чорт забирай, це означає і хто так дуже цікавиться моїми справами?

— А ви що про це думаєте, докторе Мортімере? Ви повинні визнати: цього разу тут немає нічого надприродного.

— Так, сер, але лист могла надіслати людина, яка переконана, що вся ця історія надприродна.

— Яка історія! — різко спитав сер Генрі. — Здається мені, ви, джентльмени, знаєте про мої справи набагато більше, ніж я сам.

— Ще до того, як ви підете з цієї кімнати, сер Генрі, ми поділимося з вами нашими знаннями, — заспокоїв його Шерлок Холмс. — А поки що, з вашого дозволу, візьмемось за вивчення цього дуже цікавого документа, скомпонованого й надісланого вам учора ввечері. Вотсоне, у вас є вчорашня «Таймс»?

— Отам у кутку.

— Якщо не важко, дайте її мені, внутрішню сторінку, будь ласка, ту, де основні статті. — Холмс швидко пробіг очима кожну колонку. — Редакційний матеріал — про свободу торгівлі. Дозвольте прочитати з нього один уривок. «Якщо різні добродії доводитимуть вам, ніби ту галузь торгівлі або промисловості, в якій ви маєте власні інтереси, буде захищено протекціоністськими тарифами, то тримайтеся далі від таких порадників, бо треба збожеволіти, щоб не бачити: подібна система, якій ще не набридло вводити людей в оману, кінець кінцем підірве ефективність нашого імпорту, і хочете ви того чи не хочете, але життя на нашому острові не стане кращим». Що ви на це скажете, Вотсоне? — радісно вигукнув Холмс, задоволено потираючи руки. — Чудова думка, чи не так?

Доктор Мортімер подивився на Холмса з таким жалем, ніби перед ним був безнадійно хворий, а сер Генрі Баскервіль спантеличено втупився своїми темними очима в мене.

— Я не дуже знаюся на тарифах та прейскурантах, — сказав він, — але, як на мене, ми трохи відхилилися від теми нашої розмови, бо йшлося про оцю ось записку.

— Навпаки, сер Генрі, я вважаю, що ми говоримо виключно про неї. Вотсон знайомий з моїм методом краще від вас, але, боюсь, навіть він не збагнув значення прочитаного мною уривка.

— Так, я справді не розумію, який зв'язок між запискою й газетою.

— А проте, мій любий Вотсоне, зв'язок тісний, бо одне зроблено з другого. «Якщо», «вам», «ви», «тримайтеся далі від», «збожеволіти», «не набридло», «не хочете», «життя». Хіба ви не бачите, звідки взято ці слова?

— Чорт забирай, ви маєте рацію! Це просто неймовірно! — вигукнув сер Генрі.

— Якщо ваші сумніви ще не розвіялися, то зверніть увагу на слова «тримайтеся далі від» — їх вирізано одним шматком.

— Ану… О, так воно й є!

— Цього, містере Холмсе, я навіть уявити не міг, — сказав доктор Мортімер, здивовано розглядаючи мого друга. — Я не здивувався б, якби хтось сказав, що ці слова вирізано з газети, але ви зуміли визначити, з якої саме і з якої статті, а це, як на мене, диво дивне. Як ви здогадалися?

— Я припускаю, докторе, ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса.

— Безумовно.

— Але як?

— А так, бо це мій улюблений коник. Різниця між одним і другим цілком очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, щелепний вигин…

— У мене теж є свій коник. І для мене різниця між одним і другим не менш очевидна. Моє око бачить таку ж величезну різницю між освинцьованим боргесом,[5] яким друкується «Таймс», і неохайним шрифтом дешевих вечірніх листків, як ваше — між черепом негра і ескімоса. Вміння розрізняти шрифти — одне з найелементарніших для спеціаліста, який має справу з криміналом, хоч повинен зізнатися, що одного разу, коли був ще дуже молодий, я сплутав «Лідс Меркурі» з «Вестерн Морнінг Ньюс». Але шрифт передової в «Таймс» неможливо сплутати з якимсь іншим, і ці слова взято тільки з неї. А оскільки лист зроблено вчора, були всі підстави шукати їх у номері за вчорашнє число.

— Як я вас зрозумів, містере Холмсе, — сказав сер Генрі Баскервіль, — хтось вирізав слова одержаної мною записки ножицями з…

— Манікюрними ножицями, — уточнив Холмс. — Ви ж бачите, ножиці були дуже короткі, бо, щоб вирізати слова «тримайтеся далі від», різальнику довелося клацнути ними кілька разів.

— Це так. Отже, хтось вирізав ці слова короткими ножицями, намазав їх клейстером…

— Гуміарабіком, — підказав Холмс.

— Намазав їх гуміарабіком і наклеїв на папір. Але хотілось би знати, чому слово «пустища» написано від руки?

— Тому що автор листа не знайшов їх у газеті. Інші слова досить звичайні і їх легко знайти в будь-якій газеті, а слово «пустище» зустрічається не часто.

— Авжеж, цим усе й пояснюється. А ще що-небудь, містере Холмсе, ви вичитали в цьому посланні?

— Вичитав кілька дрібниць, хоч автор листа й доклав неймовірних зусиль, аби не залишити ніяких слідів. Адресу, як ви помітили, написано великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє в руки людей не дуже добре освічених. З цього, таким чином, ми можемо зробити висновок, що лист підготувала освічена людина, яка хотіла видатися неосвіченою, а її намагання приховати власний почерк дають підстави припустити, що цей почерк вам або вже відомий, або може стати відомим пізніше. Крім того, зверніть увагу на те, що слова наклеєно нерівно — одні вище, другі нижче. Слово «життя», наприклад, вилізло зовсім кудись не туди. Це може свідчити як про недбалість автора листа, так і про його хвилювання або поспіх. В цілому я схиляюсь до останнього, тому що лист для нього, очевидно, річ серйозна і навряд чи він міг дозволити собі тут недбалість. Якщо ж автор листа поспішав, то виникає дуже цікаве запитання, що ж саме було причиною цього поспіху, оскільки лист, надісланий учора хоч би як пізно, все одно встиг би дійти до сера Генрі ще до його виїзду з готелю. Може, автор листа боявся, що йому перешкодять? Але хто?

— Ми вже вступаємо якоюсь мірою в сферу здогадів, — зауважив доктор Мортімер.

— Скажіть краще — в сферу, де зважують всі ймовірності й вибирають ту, яка заслуговує на першорядну увагу. Це наукове використання можливостей уяви, проте ми завжди маємо певну матеріальну основу, від якої й починаємо рух нашої думки. Ви, безумовно, назвете це здогадом, але я майже впевнений, що адресу написано в якомусь готелі.

— Та чому, власне, ви так вважаєте?

— Якщо ви уважно оглянете конверт, то побачите, що і перо, і чорнило завдало авторові мороки. Перо зробило дві ляпки в одному слові і на ньому тричі кінчалося чорнило, поки писалася ця досить коротка адреса, отже, чорнила в чорнильниці було мало. Власне ж перо або чорнильницю не часто допускають до такого стану, а щоб одразу і те, і те відмовлялося служити, то такого не буває ніколи. Ви ж знаєте, які в готелях пера і яке чорнило, а чогось кращого нам не знайти. Так, я, майже не вагаючись, можу твердити, що якби ми мали можливість оглянути кошики для паперів у готелях, розташованих навколо Чарінг-крос, то знайшли б залишки порізаної передовиці в «Таймс» і таким чином дістались би прямісінько до особи, яка є автором цього своєрідного послання. Чекайте! Чекайте! Що це?

Він заходився пильно вивчати аркуш паперу, на якому було наклеєно слова, тримаючи його на відстані одного-двох дюймів від очей.

— Ну що?

— Ні, нічого, — відповів Холмс, кидаючи лист на стіл. — Чистий аркуш паперу, навіть без водяних знаків. Ми витиснули з цього дивного листа все, що було можливо. А тепер, сер Генрі, скажіть, будь ласка, чи не трапилося з вами чогось цікавого після того, як ви прибули в Лондон?

— Та ні, містере Холмсе. Мабуть, ні.

— Ви не помітили, за вами ніхто не йшов слідом, не стежив за вами?

— Здається, я опинився в якомусь пригодницькому романі, — сказав наш відвідувач. — Якого біса комусь треба ходити або стежити за мною?

— Зараз ми до цього дійдемо. Ви нічого більше не можете розповісти нам, перш ніж ми перейдемо до основного?

— Ну, це залежить від того, що саме, на ваш погляд, варте уваги.

— Та все, що так чи так виходить за рамки повсякденного буденного життя.

Сер Генрі посміхнувся.

— Я ще мало знаю англійські звичаї, бо майже все життя провів у Сполучених Штатах і Канаді. Але думаю, що коли у вас зникає один черевик, це не вважається тут нормальним.

— Ви загубили один черевик?

— Мій любий сер, — вигукнув доктор Мортімер, — ваш черевик просто помилково поклали кудись в інше місце! Він знайдеться, як тільки ви повернетесь у готель. Чи варто турбувати містера Холмса такими дрібницями!

— Ну, мене ж спитали, чи не трапилося зі мною що-небудь не зовсім звичайне.

— Цілком правильно, — підтримав Холмс. — Хоч би яким безглуздим те не зовсім звичайне здавалося. Ви кажете, загубили черевик?

— Добре, нехай його поставили в інше місце. Ввечері я виставив за двері обидва черевики, а вранці там стояв тільки один. А від хлопця, який чистить взуття, добитися зрозумілої відповіді мені не вдалося. Найгірше те, що я тільки вчора купив їх на Стренді і навіть ні разу не взув.

— Ви їх не носили і виставили за двері, щоб їх почистили? Навіщо?

— Черевики коричневі, їм потрібний був крем, щоб вони блищали. Ось чому я їх виставив.

— Отже, приїхавши вчора в Лондон і оселившись у готелі ви зразу ж пішли й купили черевики?

— Я вчора багато ходив по крамницях. Разом з доктором Мортімером. Розумієте, якщо вже мені доводиться зробитися тут сквайром, то й одягатися треба відповідно, бо, цілком можливо, на Заході я звик ставитися до свого гардероба досить безтурботно. Серед інших речей я купив ці коричневі черевики — віддав за них шість доларів — і не встиг їх узути, як один уже вкрали.

— Якщо це крадіжка, то неймовірно безглузда, — сказав Шерлок Холмс. — Мушу признатися, я поділяю впевненість доктора Мортімера в тому, що черевик скоро знайдеться.

— Здається мені, джентльмени, — рішуче почав баронет, — я надто багато говорю, хоч майже нічого не знаю. Пора вже вам додержати свого слова і детально пояснити мені, куди ви хилите.

— Ваша вимога цілком обгрунтована, — погодився Холмс. — Докторе Мортімере, на мою думку, вам треба розповісти все серові Генрі так, як ви розповіли нам.

Підбадьорений цією підтримкою, наш учений друг видобув з кишені свої папери і виклав усю історію так, як і напередодні вранці. Сер Генрі Баскервіль слухав доктора з глибокою увагою, час від часу перериваючи розповідь здивованими вигуками.

— Ну, я, здається, одержав спадщину, за яку мстяться, — мовив він, коли довгу оповідь було закінчено. — Звичайно, я чув про собаку ще в дитинстві. Цю історію любили розповідати в нашій родині, але я ніколи не ставився до неї серйозно. Що ж до смерті мого дядька, то в голові у мене зараз усе переплуталося і я ще нічого не можу зрозуміти. Та ви й самі, здається, не вирішили, до кого тут треба звертатися — до поліцейського чи до священика.

— Достеменно так.

— А тепер ще цей лист, що знайшов мене в готелі. Очевидно, він має відіграти якусь призначену йому роль.

— Лист показує, що про події на пустищі хтось знає більше від нас, — зауважив доктор Мортімер.

— А також те, що цей «хтось» не ставиться до вас погано, бо попереджає про небезпеку, — додав Холмс.

— Або, можливо, хоче, дбаючи про власні інтереси, відлякати мене від Баскервіль-холу.

— Це теж, звичайно, не виключено. Я дуже зобов'язаний вам, докторе Мортімере, за те, що ви поставили переді мною проблему, яка має кілька цікавих альтернатив. Але зараз, сер Генрі, нам необхідно вирішити одне практичне питання — варто вам чи не варто їхати в Баскервіль-хол.

— А чому б мені не поїхати?

— Там, здається, небезпечно.

— Про яку небезпеку ви говорите — про ту, що виходить від злого духа нашої родини, чи про ту, що виходить від людей?

— Оце нам і треба з'ясувати.

— Хоч би звідки вона загрожувала, моя відповідь готова. Немає такого диявола в пеклі, містере Холмсе, і немає такої людини на землі, які можуть перешкодити мені поїхати в своє родове гніздо — оце й є моя остаточна відповідь. — Чорні брови сера Генрі нахмурилися, смагляве обличчя залило рум'янцем. Бурхлива й непогамовна баскервільська натура явно давала себе знати в цьому останньому представнику старовинного роду. — До речі, — вів він далі, — я ще не встиг як слід обміркувати все те, що почув сьогодні від вас. Людині буває важко все зрозуміти і все вирішити за одним присідом. Мені хотілось би побути з годину самому і спокійно поміркувати. Слухайте, містере Холмсе, зараз половина на дванадцяту, і я їду звідси просто в готель. А що, коли ви з вашим другом доктором Вотсоном завітаєте до нас на ленч десь годині о другій? На той час я зможу більш ясно сказати вам, що саме робитиму.

— Це буде зручно для вас, Вотсоне?

— Цілком.

— Тоді чекайте нас. Гукнути вам кеб?

— Ні, я краще пройдуся пішки, бо ця розмова трохи вивела мене з рівноваги.

— Я із задоволенням приєднаюсь до вас, — сказав його товариш.

— Тоді до зустрічі о другій. Au revoir[6] і нехай вам щастить!

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами й зачинили за собою вхідні двері. І тут Холмс миттю перетворився з млявого марудника на людину дії.

— Вдягайтеся, Вотсоне, швидко! Не можна гаяти й хвилини! — Він кинувся в свою кімнату, на ходу знімаючи з себе халат, і зразу ж повернувся назад уже в сюртуці. Ми збігли сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль були ярдів за двісті попереду нас — вони йшли в напрямку Оксфорд-стріт.

— Наздогнати й зупинити їх?

— Нізащо в світі, мій любий Вотсоне. Я цілком задоволений вашим товариством, аби лише моє вам не набридло. А наші друзі мають рацію, день для прогулянки справді чудовий.

Він пришвидшив ходу, і поступово відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами зменшилася наполовину. Отак, тримаючись від них за сотню ярдів, ми вийшли на Оксфорд-стріт, а звідти на Ріджент-стріт. Біля одного з магазинів сер Генрі і доктор Мортімер, розглядаючи вітрину, трохи затрималися, і Холмс зупинився теж. За мить він задоволено клацнув язиком, і я, простеживши за напрямком його уважного погляду, побачив, що кеб, який зупинився був на протилежному боці вулиці, знову повільно рушив уперед. В кебі сидів пасажир.

— Цей чоловік нам і потрібен, Вотсоне! Ходімо! Хоч роздивимось його добре, якщо нічого іншого не зможемо зробити.

Крізь бічне віконце кеба я мигцем побачив густу чорну бороду і пронизливі очі, що невідривно дивилися на нас. І зразу ж прочинилося віконце на дашку кеба, кучеру різким голосом було щось наказано, і кеб шалено помчав по Ріджент-стріт. Холмс роззирнувся, шукаючи очима вільний екіпаж, але не побачив жодного. Тоді він кинувся у гущавину вуличного руху, наздоганяючи підозрілий кеб, але той уже встиг від'їхати так далеко, що його вже не було видно.

— Ось тобі й маєш! — з серцем мовив блідий від досади Холмс, випірнувши з потоку екіпажів і насилу переводячи подих. — Це ж треба, щоб нам так не поталанило і щоб я виявився таким неповоротким! Вотсоне, Вотсоне, якщо ви чесний чоловік, то поряд з успіхами обов'язково повинні занотувати й оцю мою невдачу!

— Хто цей чоловік?

— Не маю уявлення.

— Підглядач?

— З того, що ми знаємо, випливає очевидна річ: за Баскервілем хтось дуже пильно стежить від його приїзду в Лондон. Інакше звідки б стало так швидко відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Якщо за ним ходили назирці в перший день, то, запевняю, стежать і сьогодні. Ви, мабуть, помітили, що поки доктор Мортімер читав нам манускрипт, я двічі підходив до вікна?

— Так, пам'ятаю.

— Я дивився, чи не вештається хтось біля нашого будинку, але нікого не помітив. Ми маємо справу з розумним чоловіком, Вотсоне. Все це надзвичайно серйозно, і хоч я ще не дійшов висновку, з якими силами — добрими чи злими — ми зіткнулися, але я постійно відчуваю їхню могутність і їхній точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно подався слідом за ними, сподіваючись помітити їхнього невидимого супутника. Але той виявився настільки хитрим, що не понадіявся на свої ноги, а найняв кеб, щоб або тягтися позаду них, або їх обганяти і залишатися в такий спосіб непоміченим. Його прийом має ще й додаткову перевагу, яка полягає в тому, що якби вони теж узяли кеб, то він не втратив би можливості стежити за ними й далі. Проте одна очевидна незручність у його прийомі є.

— Залежність від кебмена?

— Саме так.

— Який жаль, що ми не запам'ятали його номер!

— Мій любий Вотсоне, хоч сьогодні я й виявився недотепою, але як ви можете хоч на мить припустити, що я пропустив нагоду запам'ятати номер кеба? Ось він — дві тисячі сімсот чотири. А втім, зараз він нам ні до чого.

— Не розумію, що ще ви могли зробити.

— Помітивши кеб, я повинен був негайно повернути в інший бік. Потім, не поспішаючи, найняти кеб і їхати за першим на пристойній відстані або, ще краще, податися до готелю «Нортумберленд» і чекати там. І коли наш незнайомець приволікся б туди слідом за Баскервілем, ми дістали б можливість зіграти з ним у його ж гру і подивитись, куди він поїде. А вийшло так, що через нашу нетерплячість і необачність, з яких той чоловік скористався з надзвичайною вправністю, ми себе виказали, а його загубили з очей.

Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-стріт, не бачачи вже ні доктора Мортімера, ні його супутника, які давно зникли десь попереду нас.

— Немає рації йти за ними, — сказав Холмс. — Їхня тінь кудись утекла і тепер не повернеться. Треба подивитись, які карти ми маємо на руках, і сміливо пускати їх у гру. Ви добре роздивились обличчя чоловіка в кебі?

— Я побачив тільки його бороду.

— Я теж… з чого роблю висновок, що борода, очевидно, фальшива. Розумному чоловіку, який виконує таку делікатну роботу, борода потрібна тільки для того, щоб сховати обличчя. Ходімо-но сюди, Вотсоне.

Він повернув в одну з розсильницьких контор цього району, управитель якої зустрів його з розкритими обіймами.

— А, Вілсоне, ви, бачу, не забули тієї дрібної справи, в якій мені пощастило вам допомогти!

— Ні, сер, не забув. Ви врятували моє добре ім'я, а можливо, й життя.

— Ви перебільшуєте, дорогий друже. Пригадую, Вілсоне, у вас був один хлопець на ім'я Картрайт, який під час розслідування вашої справи виявив неабияку кмітливість.

— Так, сер, він і досі у нас.

— Чи не можна викликати його дзвінком? Дякую. І ще, будь ласка, розміняйте мені ці п'ять фунтів.

На виклик управителя з'явився хлопець років чотирнадцяти з кмітливим, розумним обличчям. Він зупинився перед нами, з величезною пошаною втупившись поглядом у знаменитого детектива.

— Дайте, будь ласка, «Путівник по готелях», — попросив Холмс. — Дякую. Ось тут, Картрайте, назви двадцяти трьох готелів, всі вони близько від Чарінг-крос. Бачиш?

— Так, сер.

— Ти обійдеш їх усі по черзі.

— Так, сер.

— Щоразу ти даватимеш швейцарам біля вхідних дверей по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

— Так, сер.

— Кожному кажи, що тобі треба подивитися вчорашнє паперове сміття. Пояснюватимеш це так: одну важливу телеграму помилково доставили не туди і тобі наказано її знайти. Зрозумів?

— Так, сер.

— Але насправді ти шукатимеш внутрішню сторінку газети «Таймс» з кількома дірками, вирізаними ножицями. Ось тобі номер «Таймс». А це та сторінка. Ти зможеш відрізнити її від інших, га?

— Так, сер.

— Швейцари на вхідних дверях посилатимуть тебе до портьє у вестибюлі, їм ти теж даватимеш по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. В двадцяти готелях з двадцяти трьох тобі, мабуть, скажуть, що вчорашнє паперове сміття спалено або викинуто. Але в решті трьох тобі покажуть купи паперів, в них ти і шукай цю сторінку газети «Таймс». Шансів знайти її у тебе майже ніяких. Ось тобі ще десять шилінгів на непередбачені витрати. Ввечері даси мені телеграму на Бейкер-стріт, в якій відзвітуєш, що тобі пощастило зробити. А тепер, Вотсоне, нам лишається останнє: зробити по телеграфу запит про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого заскочимо в одну з картинних галерей на Бонд-стріт і проведемо там час до ленчу з нашими друзями.

Шерлок Холмс мав дивовижну здатність за бажанням відволікатися від думок, що обсідали його. На дві години він, здавалося, забув про дивну історію, в яку втягла нас доля, цілком поринувши в споглядання полотен сучасних бельгійських художників. Всю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він говорив тільки про живопис і встиг переконати мене, що його уявлення про цей вид мистецтва відзначаються крайньою незрілістю.

— Сер Генрі Баскервіль чекає вас нагорі, — повідомив портьє. — Він просив мене провести вас до нього зразу ж, як тільки ви прийдете.

— Ви дозволите подивитись ваш журнал реєстрації приїжджих?

— Будь ласка.

Після запису про Баскервіля в ньому було зроблено ще два: один про Теофіля Джонсона з сім'єю з Ньюкасла, другий — про місіс Олдмор з покоївкою з Хайлодж, Елтон.

— Не маю сумніву, що це той самий Джонсон, з яким я колись був знайомий, — сказав Холмс до портьє. — Він адвокат, сивий і накульгує, так?

— Ні, сер, містер Джонсон — власник вугільних шахт, дуже енергійний джентльмен і йому не більше років, ніж вам.

— А ви не помиляєтесь, що він не адвокат?

— Ні, сер! Він зупиняється в нашому готелі не в перший раз, і ми дуже добре його знаємо.

— О, ви мене переконали. З місіс Олдмор так само: мені, здається, пригадується це ім'я. Пробачте мою цікавість, але часто трапляється так, що йдеш відвідати одного друга, а знаходиш іншого.

— Місіс Олдмор, сер, дуже хвора жінка. Її чоловік був колись мером Глочестера. Вона завжди зупиняється у нас, коли приїжджає в Лондон.

— Дякую вам, боюсь, ми з нею не знайомі… Цими питаннями, Вотсоне, ми встановили один дуже важливий факт, — стиха пояснив він, поки ми підіймалися сходами. — Тепер ми знаємо, що люди, які так цікавляться нашим другом, не живуть у цьому готелі. Це означає, що вони, дуже ретельно стежачи за сером Генрі, у чому ми з вами переконалися, так само ретельно дбають про те, щоб він їх не побачив. Так, цей факт не може не наводити на роздуми.

— На які?

— Та хоч би на те, що… Гей, друже, що трапилося?

Ми вийшли на верхню площадку сходів і лицем в лице зустрілися із сером Генрі Баскервілем. У руці він тримав старий брудний черевик і обличчя в нього було червоне від люті. Він настільки втратив самовладання, що йому аж подих перехопило, а коли заговорив, то зовсім збився на американський діалект, якого вранці ми майже не помічали.

— За кого вони мене мають у цьому готелі, за дурня, чи що?! — закричав він. — Не на того натрапили! Я їм покажу, як зі мною жартувати! Чорт забирай, якщо цей хлопець не знайде мій черевик, то клопоту не оббереться! Я розумію жарти, містере Холмсе, але цього разу тутешні жартівники трохи перестаралися!

— Все ще шукаєте свій черевик?

— Так, шукаю. І шукатиму, поки не знайду.

— Але ж, пам'ятаю, ви говорили про новий черевик коричневого кольору, так?

— Так, сер, говорив. А тепер усе повторилося з старим чорним.

— Що? Ви хочете сказати…

— Саме це я й хочу сказати. У мене всього-на-всього три пари черевиків — нові коричневі, старі чорні і оці лаковані, що на мені. Вчора ввечері взяли один коричневий, а сьогодні поцупили чорний. Ну, знайшли? Відповідайте ж! Чого ви на мене витріщилися?

На площадці з'явився схвильований служник-німець.

— Ні, сер. Я питав про черевик у всіх у готелі, але ніхто його не бачив.

— Так от, або черевик буде повернуто мені до вечора, або я піду до управителя й заявлю йому, що виїжджаю від вас.

— Черевик буде знайдено, сер… Обіцяю, що буде знайдено, тільки потерпіть ще трохи.

— Подбайте, щоб черевик мені повернули, я не дозволю, щоб він пропав у цьому злодійському кублі… Пробачте, будь ласка, містере Холмсе, що я турбую вас через отой лист, бо це дрібниця, яка…

— Я вважаю, що підстав турбуватися більше ніж досить.

— О, бачу, ви ставитесь до листа дуже серйозно.

— А як ви самі пояснюєте його появу?

— Навіть і не пробую пояснити. Нічого дурнішого й дивнішого зі мною ще не траплялося.

— Дивнішого — можливо, але… — замислено мовив Холмс.

— А що ви самі думаєте про всю цю історію з листом?

— Ну, не буду вдавати, що я в ній розібрався. Вона дуже складна, сер Генрі. Якщо взяти її в зв'язку із смертю вашого дядька, то з п'ятисот справ, які мені довелося розплутати, не знайдеться більш складної. Але ми тримаємо в своїх руках кілька ниток, і є шанси, що коли не одна, то інша приведе нас до розгадки. Ми можемо змарнувати час, ухопившись не за ту, за яку слід би було, але раніше чи пізніше натрапимо й на потрібну.

Сніданок був гарний, і про справу, яка зібрала нас докупи, ми в розмові майже не згадували. І тільки тоді, коли перейшли до вітальні в номері Баскервіля, Холмс спитав у сера Генрі, які в того наміри.

— Їхати в баскервільський замок.

— І коли?

— Наприкінці тижня.

— В цілому, — сказав Холмс, — я вважаю ваше рішення розумним. У Лондоні за вами постійно стежать, — доказів цьому в мене більше ніж треба, — а хто ці люди і яку мету вони ставлять собі, у цьому багатомільйонному місті виявити важко. Якщо наміри у них лихі, то вам загрожує небезпека, яку ми тут безсилі відвернути. Чи знаєте ви, докторе Мортімере, що сьогодні, коли ви вийшли від мене, за вами стежили?

Доктор Мортімер аж підскочив.

— Стежили? Хто?

— Цього, на жаль, я не можу вам сказати. Серед ваших сусідів чи знайомих у Дартмурі є хтось з широкою й густою чорною бородою?

— Ні… Стривайте, дайте подумати. Так, є. Це Беррімор, дворецький сера Генрі, у нього широка й густа чорна борода.

— Ха! А де зараз Беррімор?

— В баскервільському замку, доглядає його.

— Треба переконатися, що він справді там, а не тут, у Лондоні.

— А як ви можете це зробити?

— Дайте мені телеграфний бланк. «Чи все готово приїзду сера Генрі?» Цього досить. Адреса така: «Містеру Беррімору, баскервільський замок». Де там найближчий телеграф? У Грімпені? Дуже добре, другу телеграму ми надішлемо в Грімпен начальнику телеграфної контори, ось таку: «Телеграму на ім'я Беррімора прохання вручити його власні руки. Разі відсутності телеграму надішліть назад серу Генрі Баскервілю, готель „Нортумберленд“». Таким чином ми ще до вечора будемо знати, перебуває Беррімор на своєму посту в Девоншірі чи ні.

— Правильно, — погодився Баскервіль. — До речі, докторе Мортімере, що, кінець кінцем, являє собою цей Беррімор?

— Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, яке доглядає баскервільський замок. Наскільки я знаю, він і його дружина шановані в нашому графстві люди.

— В той же час, — сказав Баскервіль, — цілком зрозуміло, що поки в баскервільському замку немає ніякого хазяїна, ці люди живуть як у Бога за дверима й нічого не роблять.

— Це правда.

— Чи відписав що-небудь Беррімору сер Чарльз? — спитав Холмс.

— Він і його дружина одержали по п'ятсот фунтів стерлінгів.

— Ха! А вони знали, що їм буде відписано такі гроші?

— Так. Сер Чарльз любив поговорити про те, кому й скільки відпише.

— Це дуже цікаво.

— Сподіваюся, — сказав доктор Мортімер, — ви не будете ставитися з підозрою до кожного, хто від нього що-небудь одержав, бо мені він теж залишив тисячу фунтів.

— Он як! А ще кому?

— В духівниці було зазначено багато дрібних сум різним особам і чимало — на благодійність. Залишок пішов серові Генрі.

— А що являє собою залишок?

— Сімсот сорок тисяч фунтів.

Холмс здивовано звів брови.

— Я навіть не уявляв, що мається на увазі така величезна сума, — сказав він.

— Сер Чарльз мав славу багатої людини, але ми й не підозрювали, який він багатий насправді, поки не ознайомилися з його цінними паперами. Загальна вартість майна наближається до мільйона.

— Боже мій! Це така ставка, заради якої залюбки можна розпочати відчайдушну гру. Ще одне запитання, докторе Мортімере. Припустімо, з нашим молодим другом щось трапиться — пробачте, звичайно, за таку неприємну гіпотезу — хто успадкує все це багатство?

— Оскільки Роджер Баскервіль, менший брат сера Чарльза, помер неодруженим, усе майно перейде до Десмондів, його далеких родичів. Джеймс Десмонд — літній чоловік, священик і живе у Вестморленді.

— Дякую. Всі ці деталі надзвичайно цікаві. А ви зустрічалися з містером Джеймсом Десмондом?

— Зустрічався. Він одного разу приїжджав до сера Чарльза. Це чоловік поважного вигляду й праведного життя. Пам'ятаю, він не схотів прийняти від сера Чарльза ніякої фінансової підтримки, хоч той і дуже наполягав.

— І чоловік таких скромних звичок успадкував би все багатство сера Чарльза?

— Успадкував би тільки маєток, бо він родовий і нікому не може бути переданий. А гроші перейшли б до нього лише в тому разі, якби ними не розпорядився по-іншому нинішній їх власник, який, звичайно, може робити з ними все, що йому заманеться.

— А ви вже уклали духівницю, сер Генрі?

— Ні, містере Холмсе, не уклав. Ще не встиг, бо тільки вчора дізнався, як стоять справи. Проте за всіх обставин переконаний, що гроші не можна відокремлювати від титулу й маєтку. Саме таких поглядів дотримувався мій нещасний дядько. Хіба зможе хазяїн баскервільського замку відродити славу роду Баскервілів, якщо не матиме для цього потрібних коштів? Будинок, земля й гроші повинні бути разом.

— Цілком правильно. Так от, сер Генрі, я також, як і ви, вважаю, що вам без зволікань треба їхати в Девоншір. Тільки я повинен зробити вам одне застереження. Вам не можна їхати самому.

— Разом зі мною повертається доктор Мортімер.

— Але докторові Мортімеру доведеться приділяти час своїй лікарській практиці, та й живе він за кілька миль від Баскервіль-холу. Отже, доктор Мортімер при всьому бажанні не зможе вам допомогти. Ні, сер Генрі, вам слід узяти з собою надійну людину, яка завжди буде поряд з вами.

— Містере Холмсе, а чи не могли б поїхати ви самі?

— Якщо дійде до кризи, я постараюся прибути до вас особисто, але ж ви розумієте, що я не можу покинути Лондон на невизначений час, бо в мене чимала консультаційна практика, і звідусіль постійно просять про допомогу. Зараз, наприклад, репутацію однієї з найбільш поважаних в Англії осіб ганьбить якийсь шантажист, і тільки я можу покласти край цій скандальній справі. Бачите, мені просто неможливо поїхати в Дартмур.

— Тоді кого б ви порадили взяти з собою?

Холмс поклав руку мені на плече:

— Якби за це взявся мій друг, то ви б мали біля себе, опинившись у тісному куті, дуже надійного чоловіка. Ніхто не знає цього краще, ніж я.

Ця пропозиція захопила мене зненацька, і перш ніж я встиг відповісти, Баскервіль схопив мене за руку й гаряче її потиснув.

— Докторе Вотсоне, це так гарно з вашого боку! — вигукнув він. — Ви бачите, в якому я непевному становищі, а про обставини всієї цієї справи ви знаєте не менше від мене. Якщо ви поїдете зі мною в баскервільський замок і допоможете мені в скрутну хвилину, я ніколи цього не забуду.

Мене завжди непереборно приваблює можливість пережити пригоду, а слова Холмса і радість, з якою баронет привітав у мені свого компаньйона, дуже мене потішили.

— Я із задоволенням поїду в баскервільський замок, — відповів я. — Не знаю навіть, чи міг би я краще використати свій час.

— Ви будете надсилати мені детальні звіти, — сказав Холмс. — Коли настане криза, а вона обов'язково настане, я керуватиму вашими діями. В суботу, думаю, все вже буде готово до від'їзду?

— Вас це влаштовує, докторе Вотсоне?

— Цілком.

— Тоді в суботу, якщо вас не буде повідомлено про які-небудь зміни, зустрічаємося на Педдінгтонському вокзалі і їдемо поїздом о десятій тридцять.

Ми підвелися, щоб піти, коли раптом Баскервіль з переможним вигуком кинувся в один з кутків вітальні й витягнув з-під комода коричневий черевик.

— Ось він, знайшовся! — зрадів він.

— Нехай усі інші труднощі зникнуть так само легко! — побажав Холмс.

— Але це просто неймовірно, — зауважив доктор Мортімер. — Перед ленчем я обнишпорив усю цю кімнату.

— І я теж, — додав Баскервіль. — Кожний дюйм.

— Черевика ніде не було.

— Мабуть, туди його поставив служник, поки ми сиділи за ленчем.

Послали по німця, але він оголосив, що нічого не знає, також не прояснило загадку розпитування інших службовців готелю. Таким чином до послідовної серії явно безглуздих таємниць, що так швидко виникали одна за одною, додалася ще одна дрібниця. Не кажучи вже про історію з жахливою смертю сера Чарльза, перед нами був ланцюг незбагненних подій, що трапились протягом двох останніх днів, — надійшов лист, складений з вирізаних із газети слів, з'явився чорнобородий підглядач, зник спочатку новий коричневий черевик, потім старий чорний, і от тепер знайшовся новий коричневий черевик. По дорозі додому Холмс сидів у кебі мовчки, з його нахмурених брів і напруженого обличчя мені було зрозуміло, що він так само, як і я, сушить собі голову, намагаючись виробити необхідну систему, яка об'єднала б усі ці дивні і явно не зв'язані між собою факти. Всю другу половину дня і вечір він провів у глибокій задумі, огорнутий тютюновим димом.

Перед самісіньким обідом нам подали дві телеграми. Перша була така:

Друга:

— От і обірвалося, Вотсоне, аж дві нитки зразу. Ніщо не стимулює краще ніж справа, де все повстає проти тебе. Треба пошукати іншого сліду.

— У нас іще є кебмен, який возив шпига.

— Цілком правильно. Я надіслав телеграму в Реєстраційну контору з проханням повідомити прізвище й адресу того кебмена. І не здивуюсь, якщо оце й є відповідь на моє запитання.

Проте дзеленчання дзвоника повідомило, як виявилося, про появу дечого навіть кращого, ніж відповідь, бо двері відчинилися і до вітальні ввійшов хамулуватий з вигляду чолов'яга, очевидно, кебмен, про якого йшла мова.

— Мені переказали з головної контори, що джентльмен за цією адресою цікавився номером дві тисячі сімсот чотири, — сказав він. — Я ось уже сім років їжджу, і ніхто ніколи не скаржився. А прийшов я сюди просто з каретного двору спитати, дивлячись вам в обличчя, що ви проти мене маєте.

— Та що ви, добродію, я нічого проти вас не маю, — відповів Холмс. — Навпаки, у мене знайдеться для вас півсоверена, якщо ви дасте мені чітку відповідь на моє запитання.

— Ну, та для мене сьогодні справді гарний день, — ошкірився кебмен. — А що ви хочете знати, сер?

— Перш за все ваше прізвище й адресу на той випадок, якщо ви знову будете мені потрібні.

— Джон Клейтон з Бороу, Терпі-стріт, номер три. Мій кеб стоїть в каретному дворі містера Шіплі, це біля вокзалу Ватерлоо.

Шерлок Холмс усе це записав.

— А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого сідока, який сьогодні вранці о десятій годині приїжджав сюди стежити за цим будинком, а потім подався назирці за двома джентльменами по Ріджент-стріт.

Кебмен був явно здивований, він навіть трохи розгубився.

— А що ж мені вам розповідати, коли ви, здається, самі все знаєте, — відповів він. — Річ у тому, що той джентльмен сказав мені, ніби він детектив і щоб я нікому нічого про нього не говорив.

— Добродію, це дуже серйозна справа, і ви наробите собі лиха, якщо спробуєте щось від мене приховати. Ви кажете, що ваш сідок називається детективом?

— Так.

— А коли він про це сказав?

— Коли платив за проїзд.

— А він говорив ще що-небудь?

— Назвав своє ім'я й прізвище.

Холмс кинув на мене переможний погляд.

— О, назвав ім'я й прізвище? Це дуже нерозважливо з його боку. То як же його звуть?

— Його звуть, — мовив кебмен, — містер Шерлок Холмс.

Ніколи раніше я не бачив, щоб мого друга щось приголомшило дужче, ніж ця відповідь кебмена. На мить йому аж мову відібрало. Потім він голосно розреготався.

— Оце удар, Вотсоне, так удар! — сказав він. — Відчуваю, що рапіра в руках мого противника така ж швидка й вправна, як і моя власна. Цього разу він красиво пошив мене в дурні. Отже, його звуть Шерлок Холмс?

— Еге ж, сер, того джентльмена звуть саме так.

— Чудово! Тепер скажіть мені, де ви підібрали того сідока і що було далі.

— Він гукнув мене о пів на десяту на Трафальгар-сквер. Сказав, що він детектив, і пообіцяв заплатити дві гінеї, якщо я весь день робитиму так, як він скаже, і ні про що не питатиму. Я зрадів і згодився. Спочатку ми поїхали до готелю «Нортумберленд» і почекали там, поки звідти не вийшло двоє джентльменів, які взяли кеб на стоянці. Потім ми поїхали слідом за ними кудись сюди.

— Сюди до нашого будинку, — сказав Холмс.

— Ну, цього я сказати не можу, але, думаю, мій сідок знав, куди йому треба. Проїхавши півкварталу, ми зупинилися і простояли години півтори. Потім повз нас пройшли ті два джентльмени, і ми поїхали слідом за ними по Бейкер-стріт, далі проїхали…

— Я знаю, — перебив Холмс.

— Проїхали три чверті Ріджент-стріт. Тут мій джентльмен відчинив віконце в дашку й наказав щодуху гнати до вокзалу Ватерлоо. Я оперіщив свою кобилу батогом, і менше ніж за десять хвилин ми були на місці. Він заплатив дві гінеї, як обіцяв, і пішов до вокзалу. А тоді обернувся й сказав: «Вам, мабуть, хочеться знати, кого ви возили. Запам'ятайте — містера Шерлока Холмса». Ось звідки я знаю, як його звуть.

— Розумію. І ви більше його не бачили?

— Ні, після того як він зник на вокзалі, не бачив.

— А який з себе цей містер Шерлок Холмс?

Кебмен почухав у потилиці.

— Нелегке це діло розповісти, який він з себе. Як на мене, йому років під сорок, середній на зріст, дюймів на два-три нижчий, ніж ви, сер. Одягнений як пан, з чорною, рівно підрізаною бородою й блідим обличчям. Нічого більше я сказати не можу.

— Якого кольору в нього очі?

— Не помітив.

— А ще що-небудь пам'ятаєте?

— Ні, сер, не пам'ятаю.

— Добре, ось ваші півсоверена. Одержите ще один, коли ми матимемо від вас додаткові відомості про цього джентльмена. До побачення.

— До побачення, сер. Дякую вам.

Джон Клейтон вийшов, посміхаючись, а Холмс знизав плечима і з сумною посмішкою повернувся до мене.

— Наша третя нитка теж обірвалася, і ми кінчаємо там, звідки починали, — сказав він. — Хитрий негідник! Дізнався про номер нашого будинку, дізнався, що сер Генрі Баскервіль поїхав до мене проконсультуватися, впізнав мене на Ріджент-стріт, здогадався, що я засік номер кеба і візьму кебмена в роботу, та ще й виявив таке зухвальство! Згадаєте моє слово, Вотсоне, — цього разу нам дістався гідний нас ворог. У Лондоні я зазнав цілковитої поразки. Мені лишається тільки побажати, щоб вам поталанило в Девоншірі. І все ж таки я дуже занепокоєний.

— Чим?

— Тим, що посилаю туди вас. Це препогана справа, Вотсоне, препогана і небезпечна, і що більше я про неї думаю, то менше вона мені подобається. Смійтеся, мій друже, смійтеся, але даю вам слово — я буду дуже радий побачити вас знову на Бейкер-стріт живим і здоровим.