Через цілий млистий темний глухий день восени, коли хмари гнітючо звисали з низького неба, я їхав сам верхи дивною й жахливою країною; і, нарешті, коли витяглися довгі вечірні тіні, побачив меланхолічний Дім Ашерів. Не знаю, як то сталося, але при першім погляді на нього почуття нестерпного суму увійшло в мою душу. Я кажу — нестерпного, бо те почуття не полегшував той напівприємний, поетичний бо, настрій, що навівають найсумніші краєвиди у страшній і нелюдській містині. Я подивився на сцену, що була переді мною, на самий замок, і простий ландшафт — на бляклі стіни — на порожні, як очі, вікна — на рідку високу осоку — на рідкі стовбури засохлих дерев — з отим над усе гнітючим чуттям, яке буває тільки в того, хто прокидається після опійного сну, — гірким падінням у буденне життя — огидним спаданням серпанку. Серце хололо, падало, падало в безодню — мисль плекала непереборний жах, і скільки б не цькувала її фантазія, не могла її підійняти в гору. «Що ж то, — спинився я й думав, — так упливало на мої нерви, коли я дивився на дім Ашерів»? Це була тайна невирішена, і я не міг боротися з темними образами, що наступали на мене. Я мусив мимоволі визнати, що хоча безумовно існують у природі такі сполучення простих предметів, що мають силу отак на нас упливати, та все ж аналіз отих сил лежить глибше від сфер нашого мислення. «Могло статись, — міркував я, — що просто інакшого розпологу подробиць сцени чи деталів картини досить було б, щоб зменшити чи, може, і знищити зовсім її спроможність родити сум». І от, перевіряючи свою думку, я скерував коня до прикрого берега чорного зловісного озера, що в непорушнім блискові лежало коло будов, і подивився вниз — і відчув жах ще глибший, ніж попереду — бачивши викривлені й перевернуті образи сірої осоки, мертвих дерев і порожніх, як очі, вікон.

Проте в цій домівлі суму я збирався прожити кільки тижнів. Її власник Родерік Ашер був товаришував зі мною за хлоп’ячих літ, та багато років минуло з того часу, як ми бачилися в-останнє. Але незадовго перед тим я, перебуваючи далеко в іншім краю, дістав листа від нього, що своїм дико настирним змістом вимагав особистої відповіди. Письмо його показувало ознаки нервового напруження. Він писав про гостру тілесну хворобу — про розумовий розлад, що гнітив його душу, про серйозну потребу бачити мене, як свого найкращого, ба єдиного друга, щоб у моїм веселім товаристві мати полегкість від недуги. Той тон, у якім все це, і багато ще чого було сказано — те серце, що жило в цім проханні, не дозволяло мені довго вагатися, і я негайно скорився закликові, що все ж здався мені дивовижним.

Хоча, хлопцями бувши, з нас були близькі приятелі, та я на ділі мало чого знав про свого друга. Він завжди був надзвичайно стриманий і самітний. Я знав, однак, що його дуже стародавню фамілію спредвіку характеризувала особлива чуйність, що виявлялася протягом багатьох поколінь у багатьох мистецьких творах, за останніх часів позначилася в ділах щедрої і скромної благодійності і в ревній пристрасті радше до витівок, ніж до класичних і ясних красот музичного мистецтва. Я знав також той дуже незвичайний факт, що пень раси Ашерів, хоч який поважний вік він мав за собою, але ж ніколи не дав якої довговічної парості, інакше сказати, що вся родина зменшувалася і вимирала і що так було завжди з дуже невеликими змінами й варіяціями. Обмірковуючи те, як оце вимирання ішло в згоді з особливостями самих людей і як воно могло протягом віків упливати на них, я думав, що, може, якраз ця відсутність бокових галузів і послідовна незмінна передача дідизни від отця до сина вкупі з ім’ям нарешті настільки поєднала в уяві селян замок і родину, яка ним володіла, що первісна назва дідизни зовсім зтерлася й розчинилася у тій двозначній і староденній назві «Дому Ашерів».[2]

Я сказав, що єдиним наслідком моєї дещо дитячої спроби, коли я заглянув у озеро, було те, що перше химерне враження ще поглибилося. Не може бути сумніву в тім, що свідомість швидкого зростання в мене забобонів — чому б мені називати це інакше? — що ця свідомість послужила тільки до того, щоб забобони ще збільшити. Скільки я знаю, такий вже є парадоксальний закон усіх почуттів, що в основі їх лежить страх. І, може, тільки з цієї причини, коли я перевів знову очі на самий замок з образу його в озері, в уяві моїй виросла дивна вигадка, вигадка настільки смішна, що я згадаю її лише, щоб показати творчу силу почуттів, що мене гнітили. Вона так уплинула на мою уяву, що я дійсно повірив, що над усім замком і маєтком нависла атмосфера, властива їм самим і їхньому непосередньому оточенню — атмосфера, що немала нічого спільного з повітрям і небом, а видималася з мертвих дерев і сірих мурів, і мовчазного озера, — чумний і таємничий дим, тьмяний, кляклий, заледве видимий на колір.

Струшуючи з душі своєї те, що мусило б бути тільки сном, я уважніше роздивився на саму будову. Головне, чим вона визначалася, це своєю одвічною стародавністю. Століттями вона мусила була половіти. Тонкі гриби росли на всьому фасаді, звисаючи плутаним павутинням з карнизів, та все це було ще далеке від повного розпаду. Ні одна частина будови не впала, і якась дика невідповідність була поміж добрим зладженням частин межи собою і крихкістю поодиноких каменів. Все це нагадувало мені стару деревінь, що гнила багато років десь у покинутім склепі, не стурбована подихом вітру із зовні. Але поза цією ознакою скрайньої руїни будівля не показувалася нестійкою. Може, що око уважливого глядача побачило б ледве примітну розколину, яка, починаючись від даху будови ішла вниз удовж стіни зиґзаґами, доки не зникала аж у тьмавих водах озера.

Дивлячись на все це, я проїхав короткою гаткою до дому. Слуга взяв мого коня, і я увійшов у готицький портал залі. Лакей, ступаючи неначе крадькома, провів мене мовчки через заплутані і темні ходи до кабінету свого хазяїна. Багато з того, що нам зустрілося ідучи, підвищувало, не знати вже як, ті неясні почуття, про які я вже казав. Хоча все навколо мене — і горорізьба на стелі, і тьмаві шпалери на стінах, і підлога з чорного дерева, фантасмагоричні панцери та зброя, що дзвеніли, коли я проходив повз них, хоча все це були речі, до яких, чи до подібних до них, я був звик з дитинства, хоча я одразу признав усе це за зовсім знайоме — та я все ж дивувався, які чужі й невідомі думки здіймало воно в мені. На одній з східниць я зустрів фамільного лікаря. Його обличчя носило на собі — так здалося мені — вираз низької хитрості, перейнятий замішанням. Він привітав мене з острахом і пройшов. Лакей одчинив двері і ввів мене до свого пана.

Кімната, в якій я опинився, була дуже велика і висока. Вікна були довгі, вузькі і гостроверхі і зовсім недосяжні знизу — так високо вони були врізані над чорним дубовим долом. Слабі промені червонуватого світла проникали крізь решітчасті віконниці і досить давали світла, щоб можна було розглянути найвидатніші речі навколо; та очі даремно силкувалися досягти відлеглих кутів кімнати чи пустинь ввігнутої і різьбленої стелі. Темні драпрі звисали з стін. Меблі були безладні, незручні, стародавні й обірвані. Сила книг і музичних інструментів лежали на них, але не могли оживити їх. Я відчув, що вдихаю атмосферу смутку. Подих смутного глибокого непереможного смутку тяжив над усім і переймав усе.

Коли я увійшов, Ашер підвівся з софи, що на ній він