I

Балачка потроху, як той вогонь без палива, затихла; всі замовкли і, наче прислухаючись до жалібного вітру в димарі, дивились на червоне світло полум'я з грубки-лежанки. В великій цій, брудній хаті, що недурно звалася «чорною скарбовою кухнею», було вогко, холодно і занадто незатишно; пахтіло чимсь кислим — чи то намоклим кожухом, чи то старою капустою, чи то запрілими онучами. В вечірній тьмі, яку розбивало червоне світло полум'я з лежанки та жовтенький світ від невеличкої керосинової лампочки з розбитим і заліпленим жовтим папером склом, плавав синій дим, наче хмари, попід стелею і гостро щипав у носі й за очі. Занадто вже незатишна була ся «кімната». Всякому видно було, що тут жили люди, яким не до затишку, що сю «кімнату» призначено не до бенкетів, не до втіх, а до захисту у негоду, щоб було де їсти і спати тоді, як не було «скарбової» роботи. До сього ж тут було все, що треба. Щоб спекти хліба, була здоровенна з пузатим комином піч, яка починалась від дверей і займала мало не всю стіну; вздовж неї тяглася довжелезна лежанка з двома вмурованими казанами, в яких варився для цих людей «кандьор» і брудна юшка, яку тільки з звички звали «борщем»; вздовж стіни, що проти дверей, стояв довгий, нічим не вкритий стіл та довгі лави. Для спання од печі до стіни тягся довгий, широкий піл, на якому було накидано жужмом усякого шмаття. Вгорі була стеля; знизу — чорна земляна долівка, в одній стіні — двері, в других — три-чотири дірки, що мусили бути вікнами.

Було тихо й сумно. По зеленкуватих шибках бив і шелестів дощ, наче хто знадвору посував по їх віником; гудів вітер та десь далеко глухо гавкала собака, одноманітно, рівно, без злості й захоплення вигукуючи: гав! гав! гав!..

— А чи не можна б там скоріше з вашою вечерею? — раптом промовив з переднього кутка Трохим своїм похмурим, здушеним голосом і злегка повернув голову до печі. Очі йому, які раз у раз дивились убік, тонкі сині губи з ріденькими невеликими вусами були тісно зложені, і з усього худого, гострого обличчя його, кольору мідяного п'ятака, з густим ряботинням, виявлялась здержана, зла нетерплячка.

— Бо йому вже на музики час іти! — роблено байдуже, з захованою посмішкою додав Андрій, лежачи з краю на полу, спершись на лікоть і похитуючи ногою в чоботі «бутилкою». Трохим тільки мовчки блиснув на його своїми чорними, гострими, як дві голки, очима і знов зупинив свій погляд десь в кутку на полу.

— Всти-и-гне! — байдуже, не озираючись, промовила Килина і, витерши руки об поли, взяла з лави велику, як лопата, дерев'яну ложку — полоник — і почала мішати в казані, з якого клубками виходила пара.

— Подай сіль, Маринко! — додала вона, не повертаючи голови.

Маринка покинула совати в грубку солому, що купою лежала перед лежанкою, і кинулась до лави. Схопивши сіль у чорній, з одбитим краєм, ринці, вона повернулась і, поспішаючись, понесла її Килині, але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:

— Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха…

Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.

— Що, посіяла? — добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом люлькою. — Не жалієш панської солі, га? — присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Вогонь заграв на круглій лисині і сивуватій бороді з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з його, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.

— Дарма, дарма… сиди… вари… Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму… — вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і позатулював собі ніздрі. Крім того, «к» він зовсім не вимовляв; скоро доходив до сеї літери, так його наче хто за язик шарпав у той мент). Соломинка знайшлась. Запаливши її, він підніс до люльки і, притоптуючи тютюн коротким, з покаліченим нігтем пальцем, почав напружено й пильно смоктати. І смоктав він так старанно, так голосно, що дехто аж задивився на його; навіть Килина, повернувши свою горду темно-русу голову з поважно серйозними сірими очима, дивилась згори на люльку. Тільки Трохим у свойому кутку «під богами» та ті, що спали або так собі лежали на обгорнутому напівтьмою полу, не рухались і не звертали на його уваги.

— Горить, а? — смоктнувши востаннє, звернувся дід до Маринки і ласкаво простяг до її голови руку.

Але Маринка злякано одхилилась і, мов захищаючись, підняла лікоть.

— Та чого ти, дурненька! — усміхнувся він. — Я погладити тебе хотів, а ти боїшся… Залякана! — підводячись, сказав він до Килини. Та махнула безнадійно рукою.

— Я вам кажу — таке затуркане, таке залякане, — промовила вона з жалем, — що аж сумно дивитись. Вже от скільки я тут… вже от з півроку… ніколи їй нічого… і пальцем не торкнула. А от… боїться, та й годі. Чисто як те цуценя…

— Тут її Горпина, що перед тобою була, дуже била. Та що хочеш?.. Без батька, без матері, яке вже воно буде. Пожаліти — то мало хто догадається, а штовхнути — нікому не важко. Да-а. Сироті у наймах невесьолая припорція…

— Та то вона Трохима так боїться! — гукнув з полу Андрій своїм дзвінким, молодим голосом. — Він її свататиме, як виросте. Боїться, щоб не ревнував…

Дід Юхим мовчки глянув на його і поволі одійшов до столу, позиркуючи мимохіть на Трохима, який, зачувши своє ім'я, хутко обвів всіх очима і знов, тарабанячи пальцями по столі, став дивитись на піл.

— Щипає він тебе? — моргаючи в той бік, де лежав Андрій, усміхнувся Юхим, звертаючись до Трохима.

— Хай скавучить, не вкусе1 — похмуро всміхнувшись, бовкнув той, не підводячи очей.

— Хм… Не вкусить… — прогунявив роздумливо Юхим. — А як укусить?.. Скавучить, скавучить та й гризне… А?..

— Та й дивно було б, якби не погризлись! — вмить озираючись до них, незадоволено промовила Килина. — Старі, а ще й собі…

— Хе, хе, хе!.. — весело засміявся Юхим, одхиляючи трохи назад свою лису голову.

— Та їй-богу! Наче малі: підцьковують та й підцьковують!

— Та хай поб'ються, дурна! — скрикнув Юхим. — Чоловік тоді й живе, коли б'ється…

— Еге! «Тоді й живе…»

— Атож! І кров горить, і думка літає!.. Хоч видко, що чоловік… Я як був молодим, так не було того тижня, щоб не бився з кимсь. А тепер хоча на других подивитись…

В сей мент надворі біля хати зачувся якийсь сміх, гомін, тупотіння ніг, яке незабаром перейшло до дверей, а там і в сіни.

— Мабуть, Софійка з хлопцями з села вертаються… — прислухавшись, промовив Юхим і, позіхнувши, почав довбатись у люльці.

— Аге-ей! Приймайте гостей! — голосно, весело залунало у сінях. Двері розчинились, і в хату спершу влетів сивий, великий клубок морозу, за ним сірий пес Тікай, а вже за Тікаєм, регочучись, перебиваючи одне одного, засапавшись, вбігли Софійка, Кіндрат і Гриць.

— А ви вже вечерю? — озираючись на всі боки, заговорила швидко-весело Софійка, на ходу розв'язуючи велику хустку й підбігаючи до полу. — А тут сплять? Ой матінко! Сьогодня неділя, а вони сплять!.. А у панів, господи, гостей, госте-ей!.. Некипажів тих повен двір, як на ярманку!.. А комнати аж горять!.. Варять, печуть… Таке там на «білій» кухні, аж страх!.. А нас і не кличуть!.. Усі кучері на тій кухні, а до нас, чортові задаваки, й не плюне ні один… Пхи!.. Чорт їх бери!.. Ми й так погуляли!.. А знаєш, Килино, що нам було на селі?.. Цить, Грицю, не кажи… Хай покортить!..

Зроду жвава, вона сьогодня була ще жвавіша, якось нервово жвава. Краплини дощу блищали на Її довгих білявих віях, на бровах, на повних, рум'яних від холоду щоках, густо засіяних, надто коло носа, ластовинням, одблискували й наче сміялись разом з її синіми вузькими довгими очима, разом з губами, які якось так високо підіймались, що видко було не тільки рівні білі зуби, але й червоні ясна. Але це було навіть мило у неї. Скинувши дрантиву, стару, пожовклу свиту, вона раптом вистрибнула на піл і почала шарпати й тягати якусь людину, що лежала, прикрившись кожухом. Людина заворушилась, захрипіла і глухо закашлялась, підскакуючи і соваючи ногами.

— Ой! Це дядько Панас! — зареготалась Софійка і, перескочивши через його, нахилилась над якоюсь чорною кучею свиток, з-під якої вже давно чулось придушене шепотіння й хихикання, і почала давити її руками. З-під кучі визирнула голова з невеличкими вусами і, озирнувшись навкруги, зупинилась на Софійці.

— А тобі чого? — хрипло спитала голова.

— А до вас! Приймете? Чи вам і без мене тісно?

— Та нащо ж свиту тягнеш? Ти!.. Софійко! Та ну!.. А диви!.. Тю, дурна!..

— Сьогодня неділя! Не можна спати! — тягнучи за свиту, серйозно відмовила вона, але в сей мент свита вирвалась і Софійка, поточившись, захиталась і з веселим сміхом упала на якусь жіночу постать, що лежала, тісно обнявшись з хазяїном голови. Перекотившись через неї, вона лягла між ними і почала жартовливо обнімати парубка. Але, глянувши якось до столу, де щось живо оповідав Гриць, вона раптом стурбовано схопилась, зстрибнула з полу додолу так, що аж загуло, і, підбігши до Гриця, стала пильно прислухатись до його мови. Гриць, звертаючись здебільшого до Трохима або до діда Юхима, щось весело оповідав, голосно своїм звичаєм регочучись і закидаючись всім великим своїм станом назад. Чорний чуб його, рівно підстрижений на лобі, тоді кудовчився; широке, засмажене сонцем і негодою лице наливалось кров'ю, ніби він підіймав якусь велику вагу; трохи лупасті очі ховались у зморшках, а з широких грудей, на яких теліпався засмальцьований піджак, голосно, як з величезної порожньої діжки, вилітало: «гу-гу-гу-гу-гу!.. го-го-го-го!» Біля його стояв Кіндрат у свойому чудернацькому жупані, якого він купив у старого Хаїма за 20 коп. і який приходився йому станом якраз нижче сутулих плечей; стояв, заклавши руки за спину під полами свого жупана, і, виставляючи до світла зелену плисову жилетку з перламутровими ґудзиками, всміхався своєю тихою, добродушною усмішкою. Правда, він завше так всміхався, кого б і що б не слухав; хіба вже бачив сльози або велику лайку, то робився серйозним: тоді його тонкі губи складались тісно, а довгобразе, прищувате обличчя з довгим гострим носом і маленькими сіренькими очима дивилось пильно, напружено й збентежено. Слухаючи Гриця, він водив очима з Трохима на діда, з діда на Гриця, з того знов на Трохима — хто в той час говорив — і добродушно посміхався. Трохим слухав, не дивлячись ні на кого, з своєю звичайною, скривленою, похмурою усмішкою, тарабанячи чорними від бруду й праці пальцями по столі; дід Юхим поблискував своїми молодими, в міхурчиках, очима і, погладжуючи бороду, іноді перепиняв оповідача. Килина й Маринка порались біля лежанки, а Андрій все так же лежав на полу і похитував своїм блискучим чоботом.

— Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх…

— Та брешеш! Отже й брешеш! — раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила: — Зовсім не так… Бо він став уперед чіпляться до мене…

— Та я ж кажу…

— Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..

Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на сьому слові наче прокинувся — спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартовливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше усміхався.

— Тю, скажений! — засапавшись, вирвалась, нарешті, Софійка. Кров ударила їй в лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою з червоними ґудзиками кохтиною; вся вона — невеличка, повна — пашіла здоров'ям і життям.

— Та говоріть же хтось! — нетерпляче крикнула від печі Килина. — Почали та й…

— Та коли ж цей… дурмануватий… Ну, та й той… Ну й почав він чіпляться до мене…

— Хто? — зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрилась свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.

— «Хто»! — хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка. — Та той же… Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв…

— Іван чи Хведір?..

— Та вже ж Хведір!.. Іван, той нічого… Той плохий собі. А той несеться, як жидівський гиндик… Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..

— Так і казав? — встромивши на мент в Софію свої дві голки-очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.

— Атож! «Я, — каже, — хазяїн!» — весело скрикнув Гриць.

— «А ви гольтіпаки, голодрабці! — підхопила Софія. — Чого, — каже, — сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!..»

— А ви ж їм що… кісткою в горлі стали? — прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних «бруків», як він називав свої штани з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.

— А я знаю? Каже: «У вас є свої дівчата», а сам до нас чіпляється… Тільки ми прийшли, він став лізти до мене… А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець — все одно. Правда? Пхи! Гулять все одно з ким!..

— Та чого ж ви завелися? — роблено позіхаючи, спитав Андрій, сідаючи на полу і пацаючи ногами. — Того, що він багач?

— Ба ні! А того, що він — дурень!

— Тобто хазяйський син та дурень? — муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.

— Го-го-го! — зареготався Гриць.

— Ану, ще на копійку, — зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.

— Тю! Трясця б вам у живіт! — скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру. — Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти, і більше нічого!

— Гу-гу-гу! — ще голосніше загув Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.

— Грицько! Покинь! — бовкнув Трохим, — Дай хай говорить…

Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:

— Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.

— Та сиди краще там! — почулось з полу. — Говори, Софійко!

— Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він… почав битись.

— Е?

— Ій-богу. Як дала йому одкоша, так він зараз же почав щось одному, другому «ши-ши-ши» на ухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас… А я на злість… Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться… «Забирайтесь, — каже, — голодрабці!» А я йому: «Хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини — й не голодрабці, так граблять до голого тіла». Він до мене… А мені що? Пхи! Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку… А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали…

— Насилу, брат, втекли! — скрикнув Гриць. — Прямо… як чорти лізуть…

— А вдарив катюга дуже, — весело додала Софійка, сміючись, — аж досі болить!

— Хм… Воно раз у раз болить, як б'ють, — іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.

— Та-а-к… — потягуючись, встав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.

— А може, не так? — з веселим задором кинула йому Софійка.

— Не чіпай його, він теж хазяйський син! — муркнув Трохим.

— То що? — здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці його почав розливатись з-за шиї рум'янець.

— То нічого, — всміхнувся Трохим.

— Битиме? — крутнулась до Андрія Софійка.

— А то пожаліє, думаєш? — зареготався Гриць. — Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять…

— А ти таки справедливий голодрабець! — зачувся з полу жіночий голос.

— О! Хазяйська дочка обізвалась!

— Хто? Санька — хазяйська дочка? — підняв брови Кіндрат.

— А чим би вона не хазяйська дочка? — встаючи, промовив Юхим. — Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п'ятами світить… Ще тобі не хазяйка?

— Ой діду, хто б казав ще! — крикнула Санька. — Бодай вже з такими хазяїнами, як і ви!

— От так! — усміхнувся дід. — А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..

— Ой господи! — зітхнула Килина. — Як вже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!

— Нічого, дівко! — присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим. — Полаємось та й поб'ємось.

— А вас би першого!

— Мене?

— Та вже не мене.

— Ні! Мені ось що дивно, — озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим. — Чого се так — хазяйські сини та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають…

— Тобто, синку: навздогад буряків, щоб дали капусти? — озирнувся, сидячи, Юхим. — Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!..

— Та вже до вас не пішов би позичать, — кинув Андрій.

— У самого багато?

— А багато!

— Диви, — хитнув головою Трохим.

— Може б, і нам ще позичив?

— На вічне оддання?

— Так ти ж — хазяїн!

Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.

— Ні, він нас і так почастує,— весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту. — Правда, Андрію?

Андрій нічого не промовив. Рум'янець все більше розливався йому по лиці і вже виразно смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого ясно-русого чуба було напружене й збентежене.

— Почастуєш? А? — засміялась Софійка.

— Од Хведора мало дістала, дак ще й від Андрія хочеш? — байдуже промовила Килина від лежанки.

Андрій хутко, пильно подивився на неї, потім звернувся до Софійки й промовив:

— А хочеш, дам зараз на горілку?

— Хочу!

— Та бреше! Не дасть! Задається! — зареготався Гриць.

— Брешу?? Так от же… На!.. — палко, гордо крикнув Андрій і, рішуче кинувшись до кишені, витяг гаманець, поколупав у йому і, витягши декільки монет, подав їх Грицеві. Той здивовано подивився на його, але гроші взяв і зараз же почав рахувати.

— А багато? — зазираючи через плече йому, спитав, підійшовши, Юхим.

— 55 копійок.

— 55? Хм… Що ж за їх можна вистругати? — замислився дід. — Тільки, значить, понюхати та облизатися?

Андрій знов мовчки розстібнув гаманця і став колупати в йому, але вже не з тим поспіхом і запалом, що раніше.

— Скільки там? — похмуро кинув він до Гриця.

— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим. — Ховайте скоріше ті, що дав, бо одбере.

Андрій спалахнув і зненависне подивився в той бік, де сидів Трохим.

— Та плюнь на його! — миролюбиво взяв Андрія за лікоть Юхим. — Він тільки так собі… дражниться… з тебе… От сядьмо собі тут… О!.. Ти хочеш нас частувати?

Хм… Нас… один, два, три, чотири… Одинадцять чи дванадцять чоловіка… півкварти на всіх? Чи по чарці хоч буде? Стій, стій… хіба я кажу, щоб ми всі понапивались, як свинюки? От тобі й маєш. Чарку, другу… от і харашо! Да-а… А коли нема й по чарці, то чи стоїть гроші кидать по-дурному? Так уже карбованця кинь їм межи зуби та й ще прикажи до сього: «Нате, мовляв, та знайте мою ласку!..» О… Оце я понімаю. А як, виходить, що тільки, значить, подражнити, дак і заходу жаль.

Дід Юхим пильно скоса подивився на Андрія, що знов, хапаючись, колупав у гаманці. Винявши звідти ще скількись монет, він гордо подав їх Грицеві й додав:

— На всі.

Гриць подивився на Андрія, на Юхима і знов на Андрія, що держав гроші. Потім, все-таки не зовсім довіряючи, взяв монети і, здвигнувши плечима, озирнувся до Софійки й Кіндрата, що пильнували всього того.

— Не вірить! — моргнувши Андрієві на Гриця, усміхнувся Юхим.

— Та цілого, брат, карбованця дав! — крикнув Гриць, перелічивши гроші. Потім, махнувши у себе над головою кулаком, крутнувся, кинувся до полу й почав хутко одягатись.

— От тобі й хазяйський син! — гукнув він до Трохима з таким виглядом, який ніби говорив: «Я ж тобі казав, який се чоловік!»

Але Трохим тільки міцніше стулив зуби, через що усмішка здавалась тонкою, як кінчик добре виклепаної коси. Гриць одягся і, на ходу підперізуючись, весело побіг з хати.

II

В кухні затихла, потім знов зачалась балачка, але Трохим вже не мішався: він мовчки сидів і постукував пальцями по столі. Зате Андрій якось занадто вже розвеселивсь: балакав, жартував, ганявся за Софійкою і дзвінко, як хлопчик, реготався на всю хату. А рум'янець ще більше червонив йому щоки і наче визирав з живих очей, які стали ще живіші і блискучіші. Він навіть почав вчити Тікая стояти на задніх лапах, але зараз же покинув і знов завів цілий гармидер з Софійкою.

Солома в грубці, спалахнула веселим полум'ям, з казана здіймалася все густіше пара і, лоскочучи роздратований апетит, розходилася по хаті і змішувалася з димом в якийсь особливий, гострий дух. Навіть Тікай не витримав його сили і став пильно дивитись до Килини, замість хвоста ласкаво покручуючи всім задом. Але Килина навіть не помічала його. Вона задумливо, дивлячись кудись за мисник своїми великими, спокійними, як у вола, очима, мішала у казані і, здавалось, нічого не бачила, навіть Андрія, який чогось все спинявся біля неї і навіть ненароком торкався її поважної дужої постаті. Вона тільки злегка одхилялась і все дивилась за мисник.

А Тікай все не зводив з неї очей і крутив задом.

— Пішов!.. Ти!.. — тихо проганяла його Маринка, махаючи жмутом соломи. Але він нашвидку озирався на неї, ступав убік декільки ступнів і знов уважно дивився вгору до Килини, мов від сеї його пильності залежала вся справа з вечерею.

— Та палицею його! — порадив Кіндрат Маринці, але та несміло глянула на його і, знов махнувши на Тікая соломою, повернулась до грубки. Трохим, мов виведений з задуми, подивився на них і, довше зупинившись на Тікаєві, раптом усміхнувся і встав з-за столу. Повернувшись спиною до лежанки, він одломив шматок хліба від окрайця, що лежав на столі, і, сховавши в кишеню, підійшов до грубки. Сівши до вогню і піднявши солому, він прутиком знайшов велику жарину і підкотив її до самого краю грубки. Потім з тою ж мовчазною усмішкою поманив до себе Тікая і, одломивши декільки невеличких шматочків хліба, почав кидати їх тому в рот. Тікай покинув платонічне поглядання вгору і залюбки повернувся до Трохима; з голосним плямканням роззявляючи рота до шматочків хліба, зручно хапаючи і в один мент ковтаючи їх, він привітно виляв задом і пильнував кожного Трохимового руху.

Софійка і Андрій покинули видирати одне в одного червоний пояс і разом зо всіма стали дивитись на Трохима, який непомітно накрив жарину одним шматочком хліба, другим підняв її і, хутко заліпивши її обома шматочками, кинув Тікаєві. Той аж зубами плямкнув, роззявляючи рота і хапаючи доволі великий шматок. Крутнувши вдячливо задом, він смаковите заплющив одно око і з тріском розкусив хліб, але зараз же голосно завищав, викинув його з рота і з жалібним, болісним скавучанням забігав по хаті.

— Ха-ха-ха! — зареготались з полу.

— Хе-хе-хе! — гуняво засміявся Юхим, з задоволенням слідкуючи за Тікаєм.

А Трохим стояв з прутиком у руці і, не міняючи своєї усмішки, все так же мовчки дивився на пса, що, побігавши, забився під лавку і почав голосно скавучати.

— А тобі собака хату зайняла? — гнівно звернулась Килина до Трохима. — Тебе б вогнем погодувати!

— А думаєш, не годували? — не дивлячись на неї 1-і' і все-таки однаково всміхаючись, бовкнув він і рушив до столу.

— «Годува-а-ли»! — перекривила його Килина.

— Та ще й як! — раптом озираючись, зиркнув він до неї очима і з такою невимовною злістю зареготався, блиснувши рядом білих зубів, що Килина тільки задивилась на його, поширивши очі.

— Хе-хе-хе! — піддержав його дід Юхим, слідкуючи за Софійкою, яка нахилилась до Тікая і, ніжно милуючи його, силкувалась утішити його ласкавим голосом.

— Поцілуй його, а він тебе, то будете родичі…— насмішкувато порадив Трохим.

— Ух, ти! — встала і гнівно зміряла його з ніг до голови Софійка. — Чистий вовк!

Довгі сині очі її з довгими білявими віями горіли обуренням і гнівом, а веселі, трохи товсті губи аж побіліли з роздратовання.

— Якби могла, я б тобі показала, — додала вона, нервово одходячи до полу.

— Е, якби ж то! — хитнув ніби сумно головою дід Юхим. — Якби то можна було подужати дужчого за нас! А то горе, що тільки слабшого!..

— А ви теж! Піддражнюють! — кинула до його Софійка, сідаючи біля Андрія, який знову ліг на піл і ні словом не обізвався на сцену з Тікаєм.

Дід Юхим хотів щось одмовити, але в цю хвилину у сінях зачулось якесь шарудіння, наче хто мацав руками по стіні, потім одчинились двері й до хати вступив прикажчик Халабуда. Не здіймаючи своєї «каракульної» шапки, поважно заклавши ліву руку в кишеню свого зимового теплого піджака, що зверху був покритий чорною шкурою, а правою чистячи своїм звичаєм ніздрі і погладжуючи чорні, кучеряві вуса і коротеньку круглу бороду, він наче вплив у хату. Вузькі, довгі очі його дивились м'яко, добродушно, а все обличчя його з широким носом, з великим ротом, з низеньким лобом, обличчя, яке, здавалось, хтось, узявши за одстовбурчені вуха, дуже розтяг та так і зоставив, виявляло якусь хитру тихість. Ступивши декільки кроків, він зупинився, понюхав повітря і, хитнувши головою, добродушно сказав:

— Ну, та й воздух же!.. Без сомнєнія, настоящая фіялка… Х-хе!

— Яка хата, такий і воздух, — спокійно сказала Килина. Не дивлячись на його тихість, як тільки він ступив у хату, всі зразу замовкли і ніби напружились. Трохим насупився, дід Юхим зробився поважніший, Кіндрат стулив губи й одійшов до полу, навіть Софійка втихла й заспокоїлась. На Килинину відповідь Халабуда тільки мовчки подивився на неї своїми очима, що визирали з-під густих, кучерявих брів, як з-під стріх, і почав гладити вуса й чистити кінчик носа. Потім заклав руки назад, нахилив голову, подивився на калоші і, знов підвівши голову, звернувся до хлопців, м'яко вимовляючи:

— Завтра ж… хлопці… той… не забувайте: весь той гній, що перед стайнею, нада вивезти аж геть за Косу Межу.

— Увесь? — бовкнув, не дивлячись на Халабуду, Трохим.

— Єслі мало буде, знайдем ще… Затруднєнія не будеть…

— Мало? — скрикнув Гриць. — Та там дай боже за два дні перетаскати!

— Ну-ну, повидім, повидім… Ну, а той… як його… м-м…

Він наче забув і, знов нахиливши голову, став пригадувати:

— Ага! Килино! Ганна, кажись, одходить скоро. Мєс-то ослобоняється. Може б, стала?

— Це прачкою на «білу» кухню? — спитала Килина. Андрій гостро глянув на Халабуду, потім на Килину і прудко перебіг по всіх очима. І помітно було, як по цих Халабудиних словах всі якось надто пильно стали прислухатись і дивитись на Килину.

— Да, прачкою… — байдуже водячи очима по стінах, потвердив Халабуда, не дивлячись на Килину і наче мало цікавлячись її відповіддю.

Килина ж нічого не одмовила, а замість того підійшла до мисника й почала виймати миски, ложки й готувати до вечері.

— Ну, що ж ти? — пильно роздивляючись на сволоки в стелі, спитав він.

— Не хочу! — твердо й рішуче промовила Килина, поважно проходячи повз його з мисками в руках і спокійно дивлячись йому в лице, яке зосталось таким же байдужим і тихим, тільки очі пильно подивились на неї та губи якось втягнулись у рот.

— Як знаєш… — м'яко сказав він і, погладивши вуса, повернувся й, не поспішаючи, вийшов із хати. За ним прожогом вискочив і Тікай, який давно вже ждав цього, крутячись біля дверей. І знов Андрій помітив, що не він один з напруженням ждав її одповіді, але й усі, навіть Трохим, який аж подержав на ній свій занепокоєний, похмурий погляд.

Але не встигла ще Софійка вихопитись на середину хати і, хутко повертаючись до всіх, вилаяти добре Халабуду, як у вікно біля мисника щось раптом застукало і стихло. Всі замовкли.

— Килино! — зачувся знадвору Халабудин голос. — Я забил тебе ще сказать щось. Вийди сюда на минуту… Скарєй!

— Ще «скарєй», — прошепотіла, надувши губи, Софійка. — Удівітєльно! Знаємо, що ти забув… Не ходи, Килино! — звернулась вона до Килини, але та, загадково якось усміхаючись, нічого не одповідаючи, спокійно стягла з жердки свиту, накинула її собі на голову і вийшла з хати.

— Та-а-к… — прогунявив Юхим, спльовуючи вбік і перекладаючи люльку з одного кутка рота в другий. — Хоч так, бабо, сядь, хоч так, а все-таки сядь… Чи на «чорній», чи на «білій» кухні будеш, а моїх, мовляв, рук не минеш… Хе-хе-хе… Да-а…

Дід Юхим похитав головою і скоса подивився на Андрія. Той з занадто байдужим виглядом, підвівши голову, ходив від лежанки до столу, заклавши руки в кишені піджака і тихо посвистуючи. Тільки на щоках йому грав виразний рум'янець.

— А як думаєте, діду, — кривлячи губи в усмішку, спитав Трохим. — Хто кого обманить: чи вона Халабуду, чи Халабуда її?

Андрій блиснув на його очима й ще дужче почервонів.

— Хто кого? — роздумливо перепитав Юхим. — Як тобі сказать? Вона дівка… одно слово… молодець… О!.. Він тоже… не жменею кашу їсть… Тихенький собі, а спідтишка мішки рве… О… А хто обманить, то вже не звєсно… Да-а… А Андрій зівка дає, то тоже правда! — вмить додав він і подивився на Андрія, що по цій мові, подивившись на діда, зупинився, почервонів, криво-ніяково всміхнувся і, не знаючи певне, що сказать, одійшов і сів на піл.

— їй-богу, зівка дає…— повторив Юхим. — З дівкою так не можна… Дівка… Що дівка?.. Одно слово — женщина, і більше нічого… Просто баба. А баба, як не крути, все до свого кутка моститься… А Килина аж дрижить, щоб хазяйкою стати… Ге! Це дівка не дурна, е-е, не дурна-а… її обманить — не з гори побігти…

Дід Юхим з задоволенням досмоктав люльку і, цюркнувши, плюнув крізь зуби.

— Килина не така… не дасть себе обманити… — якось тихо промовилд Софійка, задумливо дивлячись кудись через світло лампочки, широко розплющивши сині очі. Усмішка її щезла з повних губ, рум'янець кудись пропав, вся вона притихла, якось зігнулась, прив'яла. Стало тихо. Було чути, як лопотів дощ по шибках, як клекотів кандьор у казані, але знадвору не доходило ніякого гомону. Маринка почистила всю картоплю і прибирала на лаві, згортаючи лушпайки в цебер; на полу ледве чулось шепотіння; гудів вітер.

— Так, так… — зітхнув Юхим. — Всякому своє… Той за шматок хліба б'ється, той за хату, бо хліб уже є, а той уже за гарною дівчиною, бо й хата є; а той ще чого…

У сінях зачулась голосна балачка, сміх, тупотня ніг.

— О! Здається, вже й Гриць вернувся! — промовив Кіндрат. — Скоро!

— Е!.. Він по горілку, як на крилах! — усміхнувся Юхим, дивлячись на двері, в яких справді з'явився Гриць. — До сього його мама родила…

— Що! — зараз же закричав той, вступаючи в хату. — Ще не ковтнули язиків?.. Софійко! Сип вечерю, будем гулять!

І по сьому він якось велично вийняв з-за пазухи дві пляшки монопольки і, люб'язно обтерши їх свиткою, поставив на стіл. Поставивши, весело озирнувся і подивився навкруги. Але всі якось мало звернули уваги на горілку. Дід Юхим тільки трохи подержав на ній свій погляд і зараз же перевів очі на Килину, що з тою ж таємничою усмішкою роздягалась біля жердки. Трохим теж зиркнув і знов похнюпився. Софійка сиділа задумлива; Андрій, червоний, знов ходив по хаті.

— Що таке? — здивовано підняв брови Гриць. — Побились, чи що?

Ніхто нічого не одмовив йому.

— За прачку на «білу» кухню кличе, — промовила Килина, підходячи до столу й усміхаючись. — По сім рублів у місяць на їхній одежі…

— По сім? — скрикнула Санька і, схопившись із полу, зстрибнула додолу. Кохтина на грудях у неї була розстібнута, і видко було смугляве тіло; чорне волосся розкудовчилось і пасмами спадало на смугляве лице з дуже загостреним підборіддям, з загостреним носом, з загостреними губами і гострими карими очима. Хутко підбігши до Килини, вона напівздивовано, напівзаздріс-но сплеснула руками й озирнулась на всіх.

— Застібнись! — коротко кинула їй Софійка, показуючи головою на груди.

Санька трохи змішалась і почала застібатись.

— Ну, а ти ж що? — застібаючись, глянула вона на Килину, яка з тим же таки виглядом спокійно змітала рукою крихти хліба зі столу…

— Нічого…

— Як «нічого»?

— Так…

— Вона ще поторгується! — бовкнув Трохим, дивлячись на свої пальці, що тарабанили по столі.

Андрій раптом зупинився, озирнувся до Трохима і хотів щось сказати, але знов шарпнувся всім тілом і заходив по хаті.

Килина ж нічого не сказала, наче не чула, і одійшла до мисника.

— Та скажіть же, що тут таке? — запитав Гриць. — Хто сім рублів? За віщо?

— Хм… За віщо? — усміхнувся Юхим. — За роботу!

— Та за яку? Всі засміялись.

— Йди, я тобі скажу, — зачулось із полу.

— Он тобі Петрик скаже, він знає…— хитнув головою Юхим і глянув на Саньку, яка занадто пильно почала обтрусювати поділ спідниці. Гриць широко розплющив очі, подивився на піл, на Саньку і вмить просіяв весь.

— А-а? Гу-у-гу-гу! — зареготався він. — Та бре?

— От тобі й «бре»!

— Халабуда?

— Атож!

— Го-о-го-го-го!..

Всім спершу якось ніяково, а потім дуже весело стало. Почались доволі скоромні жарти, приказки, вигадки. Стягли з полу Петрика, збудили на печі Савку, навіть хотіли чіпать дядька Панаса, та Юхим не дав. Поки Санька й Килина, пораючись біля лежанки, готували вечерю, Петрик став серед хати і, химерно вип'явши вперед живіт і погладжуючи кінчик носа, почав «приставлять» Халабуду. Сам невеличкий, чорненький, з кирпатим куцим носом і товстими, як у орапа, губами, він досить правдиво передражнював прикажчика й до того іноді живо удавав його голос і вирази, що навіть Маринка не здержувалась, забувала свій страх і вибухала голосним дитячим сміхом. Правда, вона зараз же змовкала й несміло дивилась на Килину, але та, здавалось, мало що чула й бачила. Напружено щось думаючи, але поважно, не хапаючись, з м'якими рухами, вона ходила біля казана і тільки іноді позирала до столу своїми великими розумними сірими очима. Навіть Савка, той Савка, що раз у раз ходив з таким виглядом, ніби його тільки що збудили, круглопикий, з засмаженими бронзовими щоками, байдужий до всього, крім їжі та сну, навіть Савка, слухаючи Петрика, широко розпинав рота в усмішку й мимоволі вибухав іноді голосним уривком «ги-и!». А Андрієві наче веселіше за всіх було. Рум'янець виразно червонив йому щоки й наче цвів під золотистим пухом; молоде обличчя з ямкою на підборідді й трохи піднятою верхньою губою раз по раз дрижало від нервового голосного сміху; рухи були швидкі, напружені. Дід Юхим пихкав люлькою, чвиркав крізь зуби й весело бігав по хаті живими очима; Кіндрат застиг у добродушному посміху; тільки Трохим сидів мовчки, похмуро позираючи іноді до печі гострим, понурим поглядом.

— Та сипте руками там! — вмить повернувся Петрик до Килини й Саньки. — А то Гриць так пече очима пляшки, що й горілку випече!

Потім знов, не слухаючи одповіді, повернувся до столу, заклав руки назад і, дивлячись на ноги, промовив:

— М-м… Грицько Товстогуб… Там ослобоняється мєсто громадського свинопаса… Желаєш?

Грицько Товстогуб аж покотився від задоволення і вже хотів насісти всім своїм тілом на Петрика, коли в сей мент од печі рушила Санька з мискою кандьору в обох руках, і Гриць мусив поступитись.

— Co страхом при-и-ступі-іть! — проспівав Петрик, слідкуючи за тихою, обережною ходою Саньки; потім, щось згадавши, кинувся до столу, схопив пляшки, поставив їх собі на. голову і почав поважно ходити по хаті.

— Ги! — вирвалось у Савки, якому взагалі не в натурі було спокійно дивитись на їжу, а тут ще й горілка.

— Ану! Здурів! — обурилась Санька. — Найшов забавку!

— Дай сюди! — кинувся на його Гриць і, однявши пляшки, одну сховав у кишеню, а другу почав бити дном об долоню. За третім разом затичка вискочила.

— Ну, будіть дядька Панаса, — промовила Килина, ставляючи другу миску на стіл і розкладаючи перед кожним ложки.

Дядько Панас підвівся, почухавсь і почав злазити з полу.

— Виспались, дядьку? — спиталась Софія.

— Е! — махнув рукою Панас, ніби хотів сказати:

«Який там уже сон», але зараз же схопився за груди і хрипко, надовго закашлявся. Всі якось трохи притихли, слухаючи його кашель, який не хутко скінчився. Утершись і оддихавши, Панас підійшов до столу і сів поруч Юхима, який посунувся трохи по лаві. Рідке, якесь сіре волосся звисало йому на жовте худе обличчя з випнутими щелепами, з рідкою цапиною борідкою; очі між густих зморщок, з червоними жилками на баньках, дивились мутно, в'яло; з болісно зложеного рота виходило хрипке дихання.

— Та хіба за такими мерзавцями заснеш… — з серйозним виглядом промовив Петрик. — Як на жидівськім весіллі всьо рамно!..

— Ух, ти, хороший! — кинула до його Санька, ласкаво дивлячись на його своїми гострими очима, які в ті хвилини, коли вона говорила з ним, ставали ніби м'якші. І вся вона тоді ставала навіть краща: здавалось, гостре підборіддя закруглялось, тонкі губи ставали повніші, ніс притуплявся, смугляві щоки червонились кров'ю, а в голосі щезала та жорстокість, сухість, з якими вона говорила до всіх, і з'являлась якась тепла м'якість.

— Благослови, о-о-тче-е! — раптом загудів Гриць, піднімаючи пляшку й наливаючи в зеленувату опецькувату чарку горілки, і сам перший весело засміявся.

— Благословля-я-ю тебе струпом на всю го-о-оло-ву-у! — козлячим голосом одмовив йому Петрик, допомагаючи Кіндратові присунути довгу лаву до столу.

— От чорти! — засміялась Санька за всіма. Першу чарку піднесли дідові Юхимові. Він узяв її, подивився на всіх, хитнув головою і тихо перехилив у рот. Заплющившись, ковтнув, смаковито, з задоволенням крекнув і почав їсти кандьор. Другу піднесли Панасові. Він також мовчки взяв, байдуже випив і, поставивши чарку на стіл, теж узявся за ложку. Килина спершу одмовилась, але зараз же, усміхнувшись, попросила і зважливо випила. Санька «запишалась» і почала теж одмовлятись, але, як її попрохали, несміло взяла і, кривлячись, почала «пригублювати», щоразу вертаючи недопиту чарку. Але її припрохували, і вона ще «пригублювала». Так, «пригублюючи», й випила всю. Навпаки, Софійка весело хитнула головою, крикнула всім «на здоров'я» і одразу хильнула всю чарку, хильнула й навіть не скривилась. Не проминули й Маринки, яка сиділа між Санькою та Софійкою, і сказали їй випити. Вона покірливо взяла чарку, несміло усміхнулась і разом потягнула в себе всю чарку. Ковтнувши, дуже скривилась, закашлялась і соромливо глянула на всіх очима, в яких аж сльози виступили. Щодо хлопців, то певно, що вони не одмовлялись. Але, коли дійшла черга до Трохима, він тільки скоса глянув на чарку й холодно муркнув:

— Не хочу!

— Не хочеш? — скрикнув здивовано Гриць, держачи чарку; а Савка аж зупинив на півдорозі до рота ложку з кандьором і широко витріщив очі на Трохима.

— А не хоче, то й не треба!.. Нам більше буде! — сухо промовив Андрій.

— Давай! — вмить простяг руку за чаркою Трохим і, всміхаючись своєю чудною усмішкою, додав: — Я й забув, що Андрій заручини справляє… Дай, боже, щастя молодим! — і аж зубами клацнув об чарку, випиваючи горілку.

Андрій почервонів, дехто всміхнувся, декому ніяково стало, а Килина мовчки подивилась на Трохима і, знов потягшись ложкою до миски, сказала всміхаючись:

— Правда, що вовк!

Затихли; тільки чути було плямкання, стук ложок об миски, іноді голосне сякання та тяжке сопіння Савки, який з напруженою увагою й обережністю носив ложку від миски до рота, піддержуючи її шматком хліба.

— Ану! — хитнув Юхим Грицеві головою, підморгуючи до пляшки.

Знов заходила пляшка по руках, знов Санька почала «пригублювати», знов Петрик, схиливши по-баб'ячи голову на руку, почав жалібним голосом приговорювати до чарки, знов Килина одважно простягла руку за горілкою і з придушеною огидливістю випила її. І знов Маринка покірливо ковтнула, але вже не закашлялась, тільки на всьому її худенькому личку виступив рум'янець та очі зробились сміливіші й веселіші. Але розмова все зривалась: почне хто-небудь, другий додасть — і знов замовкнуть. Почали по третій. Але Килина вже не змогла більше й одмовилась. Санька ще більше «запишалась», але «пригубила» й третю. А Маринці знов сказали випити, і хоча дехто вступився за неї, але Гриць з веселим сміхом, з запомогою Трохима таки досягав свого, й Маринка випила. Почали й другу «півкварту».

— Да-а… — протягнув задоволене дід Юхим, витираючи долонею вуса, — от і не думаючи випили. Люди полаялись, а ми поживились. От тако воно й повсігда. Здається, погано лаяться, а з лайки і добре вийшло. От і припорція! Да-а… Так воно на світі вже з давніх-давен ведеться: що одному погано, то другому добре. Ну, ще по одній, та й спочинемо.

За кожною чаркою Трохим насмішкувато дивився на Андрія й неодмінно щось приговорював. Кров ударила йому в лице, й воно стало ще червоніше, наче добре вишарований об цеглу п'ятак. Чорні маленькі очі його заблищали гострим вогнем, усмішка ставала все тоншою, уїдливішою.

— Пиймо хазяйську горілку! — промовив він, простягаючи руку за чаркою. — Вони з нас пили!

Андрій глянув на його.

— А я з тебе пив? — тихо спитав він.

— Ти? Ну, тобі б то я ще й не піддався б!..

— Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Чого ти хочеш од мене?

— Нічого я од тебе не хочу.

— Ні, слухай, Трохиме, — спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій. — Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі?.. Чим я тобі?.. Підожди, дай я скажу. Ти раз у раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому?.. Усі… наче я якийсь… чужий. А я б хотів… Ех!

Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.

— Ану, заплач! — метнувши в його поглядом і усміхаючись, кинув Трохим.

— Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів. Зо всіма хотів би жити… Трохим каже «хліб одбиває». А кому я одбив? Га?

— Та що там?.. Та плюнь! Ех! — промовив Грицько також зворушено. — Що було… то… Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма…

Але в сей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. І Гриць весело зареготався.

Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум'янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась напроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Савка, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.

— А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? — скрикнув Андрій.

— Та хто тебе винить? — злісно глянув на його Трохим. — Є, то й чорт тебе бери!..

— Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! — усміхнувся дід Юхим.

— Ну, в сього взнаєш, — сказала Санька, — Як чорт той… скільки живе, а що воно, звідки воно — ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні…

— Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? — посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.

— «Порозумні-і-шала»! — перекривила його Санька, похитавши головою. — Ох, ти, розумний!.. Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!..

Дід Юхим серйозно подивився на неї;

— Це ти… напра-а-сн-о-о, — протяжно прогунявив він. — Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже… А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Нібито: «Гей, за що ж, за що та бідна голота напивається?» А вони йому: «А хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить!» Та й дали-таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється… Неприятно!

— А хіба я з тебе сміявся коли? — звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:

— Та чого тобі треба?! Не люблю я вас… дукачів… от і все!

— А горілку їхню любиш? — єхидно вставила Санька. Трохим раптом заспокоївся і, усміхнувшися, кинув:

— А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.

— То правда! — згодився Юхим. — «То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє». Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так-то, дівко! Дають — хватай, скубуть — тікай!.. А свого не впускай. От тобі й оченаш…

— Амі-і-нь! — проспівав Петрик.

— Да-а! — хитнув головою Юхим. — Всяке шукає кращого… всяке б'ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить — ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не те. А так… поки дурнів, поти й горя. Ех! Якби-то кожний умів про себе дбати!

— А ви багато надбали? — ущипнула Санька.

— Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все…

— Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?

— Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип'ємо, чи що?

Панас та дівчата рішуче одмовились. Вони вже й так були напідпитку. Очі всім блищали, щоки зашарілись, рухи стали непевні, а Маринка до того насмілилась, що про щось узялась розпитувати Софійку. Дивилася вона жваво, сміливо, слухала якось жадно-пильно, не спускаючи напружених, блискучих очей з оповідача.

Тільки Софійка, нервово сміючись, сама налила собі і з якимсь завзяттям перехилила горілку в рот.

— Чорт його бери! Гулять так гулять! Правда, Килинко? — озирнулась вона на ту. Червоні ясна над білими зубами ще більше червонили її; сині довгі очі горіли, щоки пал.іли.

— Хай говорять люди! Пхи!.. Удівітельно! Гуляй, і все!

— Вєрно! — гукнув Гриць і так бухнув Кіндрата по спині, що той аж хитнувся вперед усім тілом.

Але інші сиділи якось невесело й задумливо. Андрій потроху стих, ослаб якось, спер голову на руку й дивився кудись мутними очима, поглядаючи іноді на Килину, що не переставала качати кульку. Трохим ще більше насупився.

— Так, та-а-к, — протягнув, зітхнувши, дід Юхим, — от і все. Тепер вставай, діду, бери свою калаталку та йди стерегти чуже добро… — Він трохи помовчав, потім, іронічно всміхнувшись, почав знов: — Жив, робив… А для чого жив, на що робив, то й сам тобі жидівський рабин не скаже. От 65 літ маю, а спитай мене: що я заробив собі? Калаталку, — він хитнув головою. — А все що дурний був. Ех, вернись мені літа мої! Ге! Наплював би я тому в вічі, хто сказав би мені, що себе забувати треба, що за свою долю битись — гріх. Я б йому сказав би!..

— Е, діду! — махнула рукою Санька. — Нічого те не поможе. По правді роби, по правді й буде тобі. От що!..

— То по правді й очі вилізуть, — хрипло промовив Панас, байдуже, в'яло дивлячись поперед себе.

— По правді? — усміхнувся дід. — Ех, дурна ти, дівко, мало каші їла. Та знаєш ти, що таке правда? Правда — то от той самий п'ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п'ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду, то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся…

— То, виходить, як мені на користь красти, то й красти можна? І по правді буде?

— А тобто є такий чоловік, щоб не вкрав ні разу на віку? Га? Ех, ти! І святий краде. Що то таке — вкрав?.. Узяв те, чого сам не заробив. Правда, інший все своє життя краде, і добре краде, і живе добре… а другий і погано вкраде, і раз украде — й живе погано. Та то вже біс один, чи мало, чи багато. Е, дівко, дівко. Сидів я й по тюрмах за ту неправду і потом умивався за правду, а тепер бачу, що тої вашої правди ще й досі не бачив. Що, на мою думку, було правдою, то другим було неправдою; що мені неправдою — то другим правдою. А де вона одна правда, то, мабуть, і сам чорт її не бачив, бо і в його є своя правда. Правда, дівко, то все одно, як, бува, та городська бариня. Подивишся ззаду: рівна, гарна; не ногами йде, а пливе; чепурна, пахуча — хоч молись до неї! А подивишся спереду — то так тобі зробиться, наче муху ковтнув, їй-богу! А бариня та ж таки одна…

— А то, мабуть, ті барині, що той… — трохи зам'ялась Софійка, — що… як ви колись казали. Ну, як у нас… нечесні…

— Та кажи прямо! — гукнув Гриць на всю хату. — Шлюхи, та й усе.

— Всякі, всякі. Це я так… для приміру. А там є і шлюхи, і чесні… всякі. Тільки щось чесних тих мало. На мою думку, тих чесних перевішати б усіх на одній гілляці, а пани їх у ручку цілують. От тобі й маєш правду. А шлюхи… Що шлюхи? Такі ж люди, як і ми. Живуть собі. Ге! Та ще й як, бува, живуть. Все одно вже, дума собі, не вернуть… ну, так хоч поживу ж!.. Ну, й живе! Такі люде мають собі всякі перепони, або там сором, або щось інше. А тим що?.. Одно — гуляй, та так гуляй, щоб і на старість вистарчило. Ге!.. Котра гарна та розумна… Одну я знав там… Гарна, канальська дівка… от би не гірше нашої Килини, тільки неначе менша й тонша. Так, скажу вам, не жила, а кипіла. Грішми курила, як я тютюном. У шовках вся. А таки ж з нашого брата, з простих: десь, казала, з Полтавської. Да-а! Правда, трохи, бувало, крадькома сумувала. Ну, та без суму й втіха не така солодка. Живуть!.. Хоч і трохи, та добре!..

— То теж усе правда, що ви казали?.. — підвела голову Килина й роблено байдуже позіхнула.

— А мені чого брехать? — спокійно всміхнувся Юхим. — Піди та подивись сама, коли не віриш. А хочеш, то й сама до них пострижись. Гірше не буде. А будеш жить так, як і не присниться ніколи. Хе-хе-хе!

— Мелі-іть! — якось ніяково всміхнулась Килина і, потягнувшись всім своїм дужим, гарним станом, знов нахилила голову і взялась до кульки.

— Е! Послухать діда, то зразу щасливим будеш! — сказала насмішкувато Санька. — Тільки горе, що дід самі досі тільки сторожа при окономії доскочили. А кажуть, що й по тюрмах сиділи, й по світах бували.

Дід усміхнувся.

— Да-а, і по тюрмах сидів, і по світах бував. Та дурного, дівко, і в церкві б'ють. Така вже планета дурневі. А якби я з розумом робив, то, може б, і не тинявся б оце по скарбах. — Він трохи помовчав, потім почав знов: — Да-а… розум — велике діло. Коли б я з розумом крав, то й по тюрмах не сидів би. Коли хочеш красти, то вже крадь так, щоб хоч і в тюрмі посидіти, так уже потім і пожити. Крадь у того, хто багато має, а ще краще, хто сам краде. Украв раз, та гаразд. А на те, що гріх, плюнь. То гріх для того, у кого береш, а коли він сам братиме, то вже не буде гріх…

— А бог? А правда? — скрикнула Санька.

— Ха-ха-ха! — злісно, терпко зареготався Трохим. — А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?

— То, по-твойому, вже й бога немає? Трохим тільки ще злісніше зареготався.

— Ні, ти, Трохиме, не смійся, — уважно промовив Юхим. — У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога — одна худоба, й більше нічого. Без бога наїті брат — не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти або я? Худоба, та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я… нікоторого понятія нема… Або от наша Маринка! Подивись на неї — ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Всяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне… Кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця… Вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря… живе тут собі з милості. А для чого живе воно?

Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила:

— Я тепер вже нікого не буду боятися. Я вже тепер… Я не боюсь…

Дехто здивовано, дехто з усмішкою подивились на неї, а дід Юхим похитав головою і сумно сказав:

— Дівчино, дівчино… Не так тебе били, щоб так ти зразу не забоялася. Це горілка, дівчино, не боїться, а не ти… — Маринка хотіла щось сказати, але дід Юхим повернувся до Трохима й заговорив далі: — Ну, а ти, а я, а ми всі тут? Та ж худоба, та й годі! З ранку до вечора, змалечку до сивого волосу тиняєшся по наймах, з роботи не вилазиш, та ще й радий, що з голоду не здихаєш. А разом з тим і Маринка, і ти, і я — люди… Понімаєш: не худоба, а люди. О!.. А чого? Бо ти ще бога маєш. О! А не вір у бога, й виходить, що ти нікоторої разниці з волом або конякою не маєш. А це вже зовсім… обидно. От багатому — друге діло. Багатому панові бога не треба. Нащо панові бог? Йому й так видно, що він не коняка. Він собі знає й бачить на кожному місці, що він людина, бо живе не так, як худоба. От того-то пани так і не дуже-то вірять у бога. А нашому брату треба вірить, треба держатись за бога, бо як одірвешся, то й буде: що ти, що віл — усе одно. А віриш — воно якось і терпиться легше. Все-таки людина, значить, і ти для чогось здався. О!.. Так, Панасе?

Сутулий, жовтий, згорблений Панас трохи підвів свою довгу голову й, ледве дивлячись своїми мутними очима, промовив:

— Коли чоловік має здоровля, то й щастя має. А загубив здоров… — Він не скінчив і глухо закашлявся, похитуючи головою й хапаючись руками за груди. Всі сиділи мовчазні, насуплені, похмурі. Трохим усміхався злісно й жорстоко, а Маринка хутко бігала по всіх очима, наче боялась проґавити хоч одне слово. — Так підождіть же, діду! — крикнула Санька, подумавши. — Що ж ви говорите: і про себе тільки думай, і в бога треба вірити?.. А бог сказав, щоб… що так гріх думати…

Дід Юхим усміхнувся, але, нічого не одмовляючи, встав, перехрестився тричі до ікон, сів знов і, шукаючи люльки в «бруках», промовив:

— Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все-таки дурна. Понімаєш?

— Ба ні, не понімаю.

— То слухай же… Хіба тобі хто говорить, щоб ти кривдила другого, коли про себе думати будеш?.. А може, воно тоді ще. лучче буде, як усі будуть про себе думати. А то погано, що дурний не дума, а розумний притворяється, що не дума. Та й виходить, що розумному добре, а дурневі — дуля. А хіба бог говорив, щоб одному було добре, а другому погано? Понімаєш?

— Ні, не понімаю.

— Бо дурна. Бог — одне, а гріх — друге. Хіба ти з богом говорила про гріхи?.. З людьми. А люди чого не вигадають? По-панськи — одне гріх, а по-мужицьки — друге. По-жидівськи — одне гріх, а по-нашому — друге. А чия сила, того й правда. А бог один. Понімаєш?

— Ні!

— Ну то йди к чорту!.. Що з тобою патякать! І почав насипати в люльку тютюну.

— Ні, діду! — вмить почав Трохим з якоюсь похмурою ніяковістю. — Це все… може, й так, може, й не так. Не знаю. А от як… приміром… сказать… мені найти таку точку… свою… значить… точку…

— Точку?.. Яку точку? Трохим ніяково усміхнувся.

— Таку точку, щоб… як жить… Таку лінію…

— Та такому, як ти, одна лінія: на Сибір, та й годі! — сухо засміялась Санька.

Очі Трохимові занялись, але він зразу здержався й повернувся знову до діда.

— Ша, не займай його… — звернувся той до Саньки. — Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить. Сміятись не треба. Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах, — то вже не нам знати. А коли хочеш, щоб самій добре було, то поможи йому. Бо і ти, і він — рідні собі. І ти гола, і він голий — значить, і правда одна в вас. Виходить, не сміятися, а помогти треба, бо поможеш йому, то все одно що собі поможеш. Дурна ти, дівко! Якби ти попоходила нічку, другу, та кинула оком на себе, та подумала про життя своє… от і другого понімала б. А нашого брата… попеченого… понімать треба. А таких попечених багато розвелось тепер. Перше то й не чути було, щоб чоловік вік свій тинявся від окономії до окономії. А тепер? І-гі-гі! Мабуть, це вже в двадцятого пана служиш тепер? — звернувся він до Трохима.

— Хай їх чорт лічить, а я вже лік загубив! — з ненавистю промовив той.

— А батьки десь померли?

— Померли.

— Та-ак. А по економіях… скрізь добре було?

— Добре!.. Ех, діду! — вмить спалахнув якось дико Трохим і з силою вдарив кулаком по столі.— Давить мене тут… горить… — Показав він на груди. — Пече, вогнем пече! І сила є, а точки нема…

— Хм!.. — розвів руками Юхим. — Точки?.. Точку, хлопче, не знайдеш зразу. Багато треба сліз ковтнути, багато крові пропустити, щоб твердо стати на свою точку. А ти — чоловік попечений, уразливий. Сам кажеш, горить у тебе. Тобі не покажеш. Сам шукай, та шукай не поза собою… не шукай у чужих, бо в чужих і правда чужа. А коли голодрабець, то в голодрабця й правди шукай. Та думай більше про себе… може, й видумаєш. От я вже додумався; спочити б трохи, та й… — Він махнув тільки рукою. — Та я — не ти. В тебе горить, а в мене вже попіл… Мені б тепер хатинку свою. Ех, хороша то штука — своя хата, хоч здохнуть є де… ніхто вже не вижене тебе, ніхто не штовхне. Сам собі пан! Правда, Килино?

Килина підвела голову, глибоко-глибоко зітхнула і знов нахилилась.

— А мені, знаєте, діду, все одно, — заговорив, червоніючи й широко-широко всміхаючись, Кіндрат. Коли він починав говорити, то раз у раз спочатку трохи червонів. — Чи є хата, чи нема — аби добре було… Може, то через те, що я вже забув, що то — своє хазяйство?.. — Він ще ширше всміхнувся і допитливо подивився навкруги. — Забув уже… Знаю, що як своє хазяйство, то мороки багато; робиш не менше, як і по економіях, а клопоту… аж по вуха… А нема нічого, то й клопоту нема… Аби харч добрий та роботи менше… та платили добре… То й жити якось можна… А що ж робитимеш!

— А як заслабнеш та виженуть тебе? Де здихать будеш без хати? Під тином? — хрипло, похмуро спитав Панас.

— Е! Що там! — раптом скрикнула Софійка, схопившись з місця. — Виженуть — виженуть! Чорт їх бери! Гуляй, та й годі!.. Нащо нам хата! Ось ми з Грицем та Кіндратом підемо в Басарабію або в Таврію на заробітки. Там, кажуть, музики грають, хлопці, дівчата… Гуляй, та й усе… Давайте, діду, я вам наллю!

— Ні! — зважливо крутнув головою Юхим. — Я вже не буду. Гряниця. У мене вже така гряниця: як не дойду, то ще держатимусь, а перейду, так уже прощай: питиму, поки й сорочки не збудуся… А тепер ще холодно… Як вижене Халабуда, то й до Адеса не доберусь… Хай молодші п'ють…

— Кіндрате, пий! — подала чарку Софія. Кіндрат мовчки взяв чарку, випив, утерся і, сплюнувши, почав закусювати хлібом.

— А тепер я! — знов наливаючи, скрикнула Софійка, обводячи всіх блискучими, трохи посоловілими очима. — Гулять так гулять! Правда, Грицю? Ех!

Вона витягла руку з чаркою, підвела голову, крутнула нею і чистим, гарним контральто заспівала:

— Грицю, поможи, — хитнула вона тому головою.

підхопив Гриць і штовхнув ліктем Кіндрата. Той нашвидку проковтнув хліб, притулив руку до щоки і трохи розбитим, але сердечним голосом уступив у пісню і наче поплив м'яко, рівно угорі:

залунали веселі, буйні згуки в сумній, темній «чорній» кухні.

Софія поставила на стіл налиту чарку, вискочила на середину хати і, топнувши ногою, палко повела плечима, граючи до Гриця очима й усмішкою. Потім раптом повернулась до Савки й, підморгуючи, манячи за собою, весело покликала:

Савка задоволене «гикав», а Гриць та Кіндрат, переплітаючись голосами, наче підбадьорювали його:

— Ні, стій! Давай другу! — спинився раптом Кіндрат і, не чекаючи нікого, трохи заплющившись, притулив знову руку до щоки і тихо-тихо почав:

Сумні згуки заплакали десь під закуреною стелею, перебігли сумом по обличчях і попливли, розлились по хаті. Софія спинилась, прислухалась, потім хутко підбігла до Кіндрата, сіла близько його й, обнявши, притулившись йому до плеча головою, тужливо підхопила:

По хаті наче пройшла сама туга.

хитнув з болем головою Кіндрат, перекладаючи щоку на праву руку, а лівою обнімаючи Софійку.

Ге-ей, мене, молоду-у-ю… — з одчаєм залилась Софія, — …кинув самото-ою… Ге-е-е-ей!.. — безнадійно махнув рукою Гриць, вкриваюи їхні голоси своїм густим, свіжим басом, — …мене, молодую, кинув самото-о-ю-у…

Згуки ридали; здавалось, доля сих сірих, пригнічених людей звідкись випірнула, одяглася в оці згуки й кликала, манила їх кудись. Здавалося, тут, у цій брудній, напівтемній хаті, не було вже ні цього довгого столу з порожніми великими мисками, з розкиданими ложками, з плямами кандьору, не було ні чорної, блискучої від бруду долівки, ні смердючого, важкого повітря, — здавалось, ці згуки вимили цей бруд своїм сумом, налили сюди вільного, чистого повітря, покрили все своїм ніжним, тужливим чуттям.

Килина сиділа, підперши голову рукою, й дивилась, не моргаючи, в світло лампочки. Видно було, що вона не бачила ні співаків, ні Андрія, що, здавивши голову руками, дивився нерухомо в стіл; не бачила Маринки, яка почала жваво прибирати зі столу, — нікого й нічого не бачила. Губи, свіжі й горді, були зложені якось гірко, брови нахмурились, на щоках грав невеличкий рум'янець, високі груди підіймались іноді під довгим, задержаним зітханням.

Ге-е-й, та немає правдоньки на світі! — жалівся Кіндрат, заплющивши очі й журливо схиливши голову на руку.

Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити… — з мукою згоджувалась Софійка, притулившись йому до плеча щокою й дивлячись перед собою широкими, синіми, засмученими очима.

Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити… — меланхолійно, сумно гудів Гриць, м'яко переливаючись від Кіндратової прими до Софійчиної втори.

Було боляче-сумно.

Дід Юхим сидів, спершись руками в коліна, й задумливо попихкував люлькою.

Панас та Савка тихо перейшли на піл, і хутко стало чути Савчине хропіння; Петрик і Санька сиділи обнявшись на полу і мовчки слухали; Трохим знов тарабанив пальцями по столі, і знов на тонких, синіх губах його грала злісно-іронічна усмішка, тільки гострі, маленькі очі його зробились ще гостріші, лице налилось кров'ю й на лобі грали проти світла лампочки дрібні краплі поту.

Вмить Софійка скинула з свого стану Кіндратову руку, глибоко-глибоко зітхнула й, тріпнувши головою, схопилась і з усмішкою, в якій, здавалось, ще плакала пісня, крикнула:

— Ану його к бісу!.. Ще заплакать можна!.. Давайте краще веселої… Чого нам журиться?.. Горілка є… Давайте, діду, вип'єм. Ет!.. Начхайте!.. Гулять так гулять!.. От і все… Наші пани гуляють, і ми гуляєм… Удівітельно! — Вона, сміючись, підбігла до столу, схопила налиту чарку й, розхлюпуючи горілку, високо підняла її.— Хай люде говорять!.. А нам начхать!.. Правда?.. Хведір каже:

«Шлюха!..» Ну й шлюха, ну то що!.. Шлюхам все можна… Ви й не знаєте: він назвав мене шлюхою… Я не хотіла вам цього говорить, а тепер… пхи!.. Ще й набив, як шлюху! «Ще, — каже, — й шлюхи уміють вередувати». Ха-ха-ха! А он дід Юхим кажуть, що й шлюхи також люди… Правда, діду?

Вона вже не сміялась, а якось болісно, жалько кривила губи в усмішку й все більше та більше розхлюпувала горілку дрижачою рукою. Потім раптом безсило упала на лаву, випустивши чарку, яка покотилась додолу, припала головою до столу й голосно, здригуючись, заридала. Петрик та Санька, що почали щось шепотіти між собою, зразу змовкли й злякано глянули до столу.

— От тобі й маєш! — тихо промовив Гриць, збентежено дивлячись на всіх своїми лупастими очима і якось криво всміхаючись. — Чого вона?

Килина, наче мало дивуючись цьому, глянула мовчки на Софію і знов стала дивитись у лампочку; тільки в лиці її вже не було задуми, а щось холодне, жорстке, щось тверде і зважливе. Вона навіть не звернула уваги на Андрія, що, зачувши ридання, хутко підвів голову і став дивитись спершу на Софійку, а потім на всіх широко розплющеними очима, в яких злякано дивилось питання.

— Що таке? — звернувся він до Кіндрата, але той нічого не одмовив йому й тільки пильно, напружено, понуро дивився на піл.

— Біжи спитай у свого товариша, Хведора, — усміхнувся Трохим. — Він знає.

— Я тебе не питаю! — спалахнув Андрій, повернувшись до його всім своїм тілом і міряючи очима.

Але Трохим тільки гостро подивився йому в налиті кров'ю очі й байдуже одвернувся.

— Що таке? Чого вона плаче? — нетерпляче, палко скрикнув Андрій, звертаючись до всіх.

— Та нічого… так… — махнув рукою Гриць, встаючи й підходячи до Софійки. — Годі, Софійко! Чорт їх бери… Ет! Що там!.. Удівітельно! — І хотів усміхнутись, але тільки скривився…

— Не займай її,— понуро промовив Юхим. — Хай виплачеться… Горілка її розм'якшила…

Гриць хотів щось сказати, але в цей мент щось стукнуло в одне вікно, потім в друге, потім затупало в сінях і в хату хутко вбігла дівчина в «панській» одежі, цебто в ситцевій довгій спідниці, в кохточці «в талію» і з чистим білим хвартухом на шлейках.

— Дівчата! — зараз же почала вона, захакавшись і важко дишучи. — Ідіть… нам… помагать… посуду перемивать, бо не управимося… Ху!.. Казав Халабуда… А що то у… вас?.. Монополька?.. Диви!.. А що то плаче? — вмить спинилась вона й злякано подивилась на Софійку. — Чого вона? Хто то?

— Софійка, — промовив Гриць.

— Чого ж вона?

— Та… так… Годі, Софійко… Он краще йди в кімнати… На панів подивишся… Фроська прийшла… Посуду перемивать…

Софія трохи стихла, але не підводилась, тільки іноді схлипувала й тоді хиталась всім тілом.

— Чуєш, Софійко, — підсіла до неї Фроська й обняла злегка за стан. — Плюнь на їх!.. Нехай обіжають!.. Лучче пайдьом у комнати… Пущай плачуть ті, што гроші мають… А у нас весело! Панів, пані-ів! Танцюють, грають на хуртоплянах… Вставай, пайдьом! Та й Санька, й Маринка пущай ідуть! — звернулась вона до всіх.

— А я чого туди піду? — сказала Санька.

— «Чого»! Посуду перемивать!

— От не бачила…

— Тю, дурна! Та я б аж побігла! Подаси якомусь панові шубу абощо, то й «на чай» получиш.

— Ну да! — недовірливо протягнула Санька.

— Їй-богу! Дурна!

Санька повагалась трохи, потім почала шепотіти щось Петрикові, який незадоволено скривив губи, потім схопилась, зстрибнула з полу і почала хутко шукать на жердці свою хустку.

— Вставай, Софійко, — нахилилась знову Фроська до Софії.— Там харашо! їй-богу! А паничі які понаїжджали, Софійко! Знаєш… — Вона раптом закрила рота рукою й почала щось шепотіти Софійці на вухо, хихикаючи й ніби засоромившись, ховаючи лице кудись їй під плече. Софійка вже не схлипувала, але все-таки не підводилась. Нарешті, коли Фроська щось прошепотіла їй тихо-тихо на вухо, боязко наперед озирнувшись на всіх, вона трохи підвела заплакане, червоне лице з мокрими щоками й припухлим носом і, слабо всміхнувшись, промовила:

— Та невже?

— От тобі хрест святий! — поважно й з запалом перехрестилась Фроська й, наче згадавши щось, знов обняла її й почала шепотіти, дивлячись на Юхима своїм дуже блідим, з синіми жилками обличчям, з синіми кругами під очима й трохи кирпатим носом. Софійка ще ширше всміхнулась і, соромливо глянувши на всіх, почала витирати напнутим на кулак рукавом мокре лице.

— Та брешеш! — раптом засміялась вона, але Фроська ще з більшим запалом почала шепотіти. Тоді Софійка, мов не витримавши, схопилась з місця й весело побігла до жердки.

— Гулять так гулять! — блиснувши до Юхима білими зубами і червоними яснами, крикнула вона й почала стягати з жердки одіж, хутко перебираючи й складаючи набік чуже.

Всім наче трохи легше стало; забалакали, засміялись. Фроська почала оповідать про гостей, широко розплющуючи очі, сплескуючи руками, й мало не за кожним словом божилась.

— Там один оце приїхав, — з жахом приклала вона долоні до своїх блідих щок. — Пуза-а-тий, пузатий, аж у дверя не войдьоть… Усе кашля… А другий — з миндальою… На стьожці збоку висить… Як хрест всьо рамно… Та усі поздравляють його, ручкаються… Та всьо на миндаль ту смотрять… От хрест мене вбий! Бухвечик говорить, що якби й йому таку миндаль, так він би січас в городі трахтир з катеринкою одчинив би… Накажи мене бог! Десь дорога, верно!

— От би таку миндаль украсти, діду! — зареготався Гриць. — Га? Було б на що хату поставити!

— Да-а… — усміхнувся Юхим.

— Санько! — гукнув Гриць. — Ти там зівка не давай… Придивись, де спатиме, та ніччю і підберись до миндалі… Петрик спасибі скаже!

— А як ми вже поженимося, ви будете зо мною ручкаться-поздравлять!.. — промовив важно Петрик. — А вона велика? — звернувся він до Фроськи.

— Та де!.. Як слива завбільшки…

— Пхе! Чортзна-яка миндаль!.. — зневажливо плюнув Петри к.

Софійка та Санька вже одяглись, а Маринці не було чого одягатись. Вона давно вже стояла біля Фроськи і, пильно дивлячись кожному в рот, слухала кожне слово.

— Ну, гайда! — крикнула Фроська, і всі три, весело озираючись, жартівливо прощаючись і сміючись на жарти хлопців, вискочили з хати. За ними хутко заляпала босими ногами Маринка в своїй довгій кохті й брудній ситцевій хустинці на голові.

Стало тихо. Килина поралась біля мисника; Андрій і Трохим сиділи біля столу похмурі й задумливі. Петрик підсів до Гриця і стиха почав якусь пісню. Кіндрат спершу мовчав, потім ледве чутно почав підголосювати; сумні згуки знову забились, заплакали десь під стелею.

Тим часом дід Юхим набив люльку, запалив її і став виряджатись на «службу». Напнув на лису голову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув'язав їх мотузками й нап'яв на себе «пальто» своє. Це «пальто» — жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним-однісіньким солдатським жовтим ґудзиком біля коміра — було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, «бруки» та ще деякі «вещі». Нап'явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою й, витягши з-під полу дерев'яну калаталку, закалатав нею й промовив:

— А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе… Хоч зараз до халамидників… Да-а…

Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми обмотаними в ганчірки чобітьми з хати.

III

Вечір був темний. Неба не видно було, а здавалося, хтось розіп'яв угорі безкраю чорну запону і трусив з неї дрібним холодним дощем. Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде, — чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі, безкраї, мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози, — нагадував життя.

Дід Юхим вийшов з хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно і тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари… Ближче до будинку чорніли вершечки саду, а між ними далеко-далеко жовтіли вогники, — то село внизу, в долині. По ліву руку було більше життя. За «чорною» світила вікнами «біла» кухня; біля неї стояли брички усяких фасонів, ходили люде, бігали собаки, а перед «комнатами» було видко, як удень. Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір'я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. «Тартар-тар!.. Тар-тар-тар!..» — раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. «Тар-тар-тар…» — неслось з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з його, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, «білу» кухню і знов став наближатись до «чорної». З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся і почовгав під стіну «чорної» кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувате в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку і почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір'я і тягся від рогу «чорної» кухні аж до рогу «білої»; тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать в гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп з горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.

— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.

— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.

«Ага, то Трохим, а то Килина», — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну і пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.

— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?

— А хіба не бачиш? Танцюю… Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:

— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз у раз?

— А чого ти така добра?

— Я? Ні, здається, і я не дуже, але ж…

— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.

Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова і потаскав кудись за стайню.

— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знов Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.

— А ти любив кого-небудь? Трохим мовчав.

— В тебе мати є?

— Була.

— А батько?

— А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?

— А хоч би й сватать.

Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.

— Слухай, Килино, — терпко заговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю… Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то і торгуватись зо мною нема чого… Коли б…

Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови і ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові у Килини.

— Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш, — спокійно сказала Килина. — Десь довго зуби гострив… А бідний Андрій аж муляє тобі…

— А тобі жаль його?

— Не жаль… а… а… — Килина трохи зам'ялась.

— Так, мовляв, згодиться колись… Чи заміж вийти, чи переночувати колись… Хе-хе-хе!

— Може, й заміж вийду.

— Як буде на те його ласка.

— Правда, що чорт! — трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволене посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.

— Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? — раптом повернувся Трохим до неї.— Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози… Краще буде!

Килина не зразу одповіла.

— Мені жаль тебе, — тихо сказала вона. — Злий ти, без серця… Попечений…

Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову і наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а, ніби вже стомлений, дихав спокійніше і рівніше. Біля «білої» кухні та «комнат» миготіли постаті, чулось гукання, біганина…

— Справді, жаль? — не повертаючись, якось напружено і без звичайного сміху спитав Трохим.

— А чого ж би я тебе обманювала?

— Не смієшся? — повертаючи голову, буркнув він.

— Ну, от!.. Ще що вигадай…

— Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль… — вирвалось у його з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі.— Коли не смієшся…

Килина повела плечима, помовчала й, нарешті, теж з ніяковістю тихо спитала:

— Хіба тобі поможеться від цього?

— Поможеться… Поцілуй… — якось грубо і дико прошепотів він.

Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.

— Xa-xa-xa! — вмить голосно, з ненавистю зареготався Трохим. — Жалібниця! Злякалась… Думала, й справді! Xa-xa-xa! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Xa-xa-xa!

І сміючись, він, не хапаючись, одійшов від тину і, озираючись, пішов до стайні.

— Трохиме! — тихо гукнула Килина. В голосі її чулось щось винувате, ніякове і боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший, і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.

«Та-ак», — хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу і пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тільки що лежала Трохимова рука, і наче закам'яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.

— Килино! — вмить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.

— Килино! — голосніше вже покликало вдруге, і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.

— Ну, чого там? — незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з'явилася постать і помалу підійшла до неї.

— Ти тут? — впізнав Юхим Андріїв голос. — А я шукаю тебе… Чого ж ти тут стоїш?.. Дощ, холодно…

— Так, стою, та й годі…

— Може, вийшла до кого?

— Аякже!.. До Халабуди вийшла…

— А-а! — протягнув з нотками ніяковості й ображення в голосі Андрій. — Так я, може… Так я піду! — шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.

— Ет! — з ласкавою досадою узяла вона його за руку. — «Піду»… Куди підеш?.. Не жену ж я тебе… Не схочу, сама скажу… Зараз — «піду»…

Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини і наче злився з нею в обійми.

— Так ти не до Халабуди вийшла? — зачулось його тихе питання.

Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до його долетіло Андрієве «голубко». Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови і чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.

— Килино! — зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння. — Я прийду… Можна?.. Килино… Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.

— Ну, чого?.. Чого?.. Ніхто не почує… всі спатимуть… Килино!

Килина не рухалась.

— Не хочеш? Ні?

— Не хочу, — твердо промовила Килина.

— Чому?

— Так, не хочу, та й годі.

— Значить, ти мене не любиш… значить… Килина не дала йому договорити. Раптово повернулась до його всім тілом, і, разом скинувши його руку з свого стану, вона, ніби тільки й чекала цього, заговорила якось терпко, сухо й разом з тим палко:

— «Не любиш!» Ну, й не люблю, ну, то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?.. І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить… хто мені добро робить… А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!.. Бачила я це… Ти люби мене, от що!.. Любитимеш мене, любитиму й тебе…

Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.

— А ти не мене любиш, а себе… Ось вже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання… А чи я що мала з його?.. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу? Га?.. А я жити хочу!.. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать, за що пропадать!.. А ти мені що? Що ти мені?.. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!.. Всі ви ласі… Знаю… До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить… І плювать я на вас усіх хочу!.. Ненавиджу я вас… Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі — як знаєш… Ну, то й я ж знаю! «Прийду». Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь… А я Софійкою не хочу бути. Не хочу, щоб мене якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала… Не хочу, щоб мої діти, як Маринка, під стусанами виростали… Не хочу… Я хочу жити, як люди… От що!.. «Не любиш». І не люблю, і не любила, і не любитиму!.. Я вперед себе люблю, а потім того, хто мене любить, хто мене любить для мене, а не для себе, для своєї потіхи… З наймичкою, мовляв, усе можна… Вона наймичка. Я — наймичка. Хазяйському синові сором женитись з наймичкою… Так не лізь же до неї… Чуєш?.. Не лізь!.. Ненавиджу вас, проклятих!.. І плювать на вас хочу… На злість вам шлюхою буду… Піду в город і пристану до тих! Чув, що дід говорив?.. Шлюхою всесвітньою буду, а не дам обдурити…

Вона спинилась, одвернулась від Андрія, що нерухомо слухав її, й, повернувшись знов, раптом схопила його за руку вище ліктя й, притягуючи до себе, заговорила якимсь зляканим, болісним, вмоляючим голосом:

— Голубе!.. Андрію!.. Серце! Піди знов до батька. Кричи, ґвалтуй… на коліна падай, хай дозволить женитись… Я любитиму тебе… цілуватиму… Все, що хочеш… Робитиму, як віл… Слухатимусь… Обніматимусь… Дивись…

Юхим напружено дивився, як вона обхопила його, як впилась йому устами в уста і наче замерла, як, одірвавшись, вона глибоко зітхнула і знову, щось шепочучи, пригортала, впивалась йому в лице і знову щось палко шепотіла. Потім, не випускаючи з своїх обіймів, одвела голову і, важко дихаючи, промовила:

— Підеш?

— Піду! — задихаючись, сказав Андрій. — Піду зараз… А як знов не дозволить… — і спинився.

— Ну? Ну, а як не дозволить?! Ну що ж, говори! — шарпнула вона його за плечі.

— То я вже й не знаю, що робить… — тихо й безсило промовив він.

Килина нічого не сказала, тільки одняла від його свої руки й одвернула трохи голову.

— Коли підеш? — в'яло спитала вона.

— Піду зараз!.. Щоб до ранку й вернутись…

— Як знаєш…

Андрій постояв трохи, потім несміло обняв її, пригорнув і почав цілувати. Вона знов стояла, не одхиляючись і не обнімаючи, тільки похитуючись в його обіймах.

— Ну, буде… Іди вже… — нарешті поволі одвела вона його руки.

Андрій ще раз замер біля неї, потім енергійно одірвався, насунув щільніше шапку на голову й, нічого не кажучи, хутко й твердо пішов від тину вниз. Незабаром він промиготів у світлі з вікон і щез поза будинком. Килина ще трохи постояла, потім повела наче з холоду плечима й тихо пішла в хату. Юхим зараз же почав кресати вогонь. Запаливши люльку, він довго задумливо смоктав її, придавлюючи пальцем тютюн і не відходячи від тину. Потім озирнувся, помацки знайшов свою калаталку під стіною й рушив знов униз, до «білої» кухні. Стукіт його калаталки знову залунав по подвір'ю, але Юхим стукав, махав рукою, курив люльку і все це робив так, наче нічого не чув і не бачив перед собою. Біля «білої» кухні й будинку рух був більший, — хтось гукав, десь реготались, бігали з кухні в будинок і з будинка в кухню дівчата, несучи поперед себе якусь посуду, хтось стукав десь по чомусь залізному між бричками, що скуіічились всі біля льоху, гавкали собаки, іржали не розпряжені ще коні.

Проходячи повз будинок, Юхим помітив біля тинка, що тягнувся вздовж фасаду, якусь постать; обличчя він не міг роздивитись, але бачив, як вона нерухомо дивилась в залиті вікна, спершись грудьми на частокіл. Зрівнявшись з нею, Юхим зазирнув їй в лице і впізнав Трохима, що озирнувся на мент і знов перевів очі на вікна.

— Любуєшся? — спиняючись, прогунявив Юхим. Трохим, нічого не одмовляючи й не повертаючи голови, скривив губи в усмішку.

— Д-да, гуляють люди… — зітхнув дід, дивлячись і собі на вікна, в яких то з'являлись, то щезали чоловічі й жіночі постаті.— Живуть, що називається. Да-а… Це сина охвицера виправляють знов у військо… Послі празников, значить… — Помовчавши трохи, він сперся теж на тинок і, зітхнувши, заговорив: — Погано, брат, у голові мені стало після горілки… Наче хто піску насипав туди… І коло серця нудить… Ссе, як п'явка… Мабуть, зап'ю я… А зап'ю — вижене Халабуда. А холодно, не доберусь до Адеса. От і вибирай… Не треба було починать… Та ще й весна до цього… Усяке по весні жити рветься… А жити нема як… Ех, якби вже скоріше тепло!.. Потягну на волю…

Від кухні до будинку хутко пробігла одна дівчина, несучи щось поперед себе, за нею — друга, третя… Назустріч їм біг якийсь чоловік. Сказавши щось їм на бігу, він побіг далі і вскочив у двері кухні.

— Понесли панам їсти… — промовив Юхим. — Виголодались за танцями… Да-а… Живуть люди… — Він подивився задумливо у вікна, потім усміхнувся і заговорив знов: — А от подивись… Здається, кому вже не жити, як не панам… а проте і вони своє горе мають… Ми горюємо з тим, а вони з другим… Та все не без лиха. А нема так, щоб ніколи чоловікові ніякого горя не було… Бо тоді й щастя не було б… Через те-то й зветься воно щастям, що горе є… Не будь горя, то й жив би чоловік собі байдуже… наче так і треба… А горе заставля його знати, що щастя, а що лихо… З горем, виходить, краще жити…

Трохим подивився на його таким оком, ніби хотів упевнитись, чи не сиплеться в діда з голови той пісок, про який він говорив. Але той тільки посміхнувся, похитав головою й заговорив далі:

— Так, так, хлопче… Це я тобі скажу так… Коли я сидів в Адесі в тюрмі, так мене посадовили за одну там сторію в темний канцур. Це так собі кімната… аршинів зо три… без вікон… порожня, аж у підвалі. Як зачинять двері, то так темно, наче тобі очі повиколювали. Ну, так як посидів я в тій кімнатці сім суток та як вийшов на світ, так аж… захитався від світу… аж боляче в очі стало… От тоді я й узнав, що то світ, а що то тьма… А як жив уперед, то ніколи й не думав про його. От так і з щастям… Тільки, брат, тут така штука виходить, що одні живуть ніби в темному канцурі весь вік і тільки на якусь там хвилину вискакують на світ, щоб не забувати, що вони в канцурі і що, крім подвалля, є ще світ: це наш брат… І є другі люди, що живуть весь вік у світі, в щастю і тільки на хвилину вскакують в канцур, щоб не звикнути дуже до світу, — це пани… А як ні ті, ні другі без канцура не можуть… Да-а…

Він пильно почав смоктати погаслу люльку, потім вибив з неї попіл, обтер і поклав у кишеню. З будинку знов вискочили дівчата і, регочучись, побігли наввипередки до кухні. Трохим мовчки подивився на дівчат, потім перевів очі на вікна, довго дивився на них і, наче не бажаючи далі дражнити себе, круто повернувся й пішов угору до «чорної» кухні. А Юхим довго ще стояв і дивився у вікна, мов бажаючи зазирнути туди, в той не відомий йому світ, до тих людей, що так інакше проти його живуть, які не знають ні калаталок, ні холоду, ні голоду, ні «канцурів». Мимоволі він кидав іноді оком до «чорної» кухні. Там було темно. Уявлялась велика хата, чорна, брудна, холодна… Довгий піл, смердюче повітря, важке сопіння грубих, темних людей, які не вміють ні ходити так, як ці, ні так гарно бавитись, ні грати, ні говорити… Стомлені, знесилені, вони сплять тепер. Довго стояв дід, забувши й про калаталку, й навіть про люльку. Потім зітхнув, озирнувся, тихо пішов понад будинком. Вийшовши на дорогу, що йшла біля будинку до села, він несподівано зустрівся з Андрієм, що помалу йшов знизу з похиленою головою. Зрівнявшись, він пішов разом з ним і, зазирнувши в лице, спитав:

— А де це був, Андрію?

— Дома, — тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.

— Ага!.. Що ж там?.. Як батько, мати?

— Нема батька дома…

— Ага!.. А мати?

— Не знаю… Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! — вмить роздратовано крикнув він. — Ідіть собі, калатайте от там, — і прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.

— Та-ак, — прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залились голосним гавканням.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» — котилось по подвір'ю, за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. «Чорна» кухня спала, а будинок сяв, і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!..» — акомпанував їм дід.

IV

Скоро повставали пани (а це було не раніш, як у робітничий обід), зараз же по економії пройшла дивна, страшна чутка: у одного панського гостя, вчителя з города, вкрадено… «миндаль»! Ту саму «миндаль», що так красувалась на гордих грудях у вчителя, за яку з ним «ручкались і поздравляли», за яку можна б у городі «трахтир з катеринкою» завести, — ту саму «миндаль» тепер вкрадено… Хто, як, коли — невідомо; одно слово — вкрадено. Спершу думали, що хтось з гостей пожартував, щоб налякати пана Луценкова, але коли розміркували, що хто ж таки жартуватиме з «миндал-лю», то постановлено було в один голос, що «миндаль» не інакше як украдено. Оповідали, що по всіх «кімнатах» у всеї «білої» челяді було зроблено великий трус, поперекидано всякі скриньки, познаходжено такого, що нікому й не снилось, а «миндалі» не знайдено. У буфетника витягли з-під матраца на ліжку шість срібних панських ложок, які він туди заховав, щоб вичистить, та забувся; у Маруськи, що з косим оком, знайшли золотий перстень, що колись був закотивсь кудись;

«довготелеса Устина» сама вийняла, як прийшли до неї, паннині довгі панчохи і «баночку з помадною мастю», які вона знайшла за кухнею; перетрусили все і всіх, а «миндалі» все-таки не було. Дехто з гостей поїхав, дехто зостався; і «панич Олександр», який мав сьогодні від'їздити у полк, мусив лишитися, щоб якось залагодити справу вчителеві. А сам учитель, оповідали, як не плакав за «миндалею». Старий пан дуже сердився, панни підсміювалися, паничі жартували, старші жалкували. Одно слово, по всіх закутках економії пана Гаврильчука тільки й мови було, що про «миндаль».

А на «чорній» кухні нема вже що й казати: розмова про страшну подію не змовкала весь час. Перебирали, догадувались, міркували і на той бік, і на цей, вказували на одного, потім на другого, лаялись, сміялись. Спершу Гриць постановив, що то вкрала Санька, бо навіть він їй учора радив це зробити, але, коли та страшенно обурилась на його, він згодився, що помилився. Потім, подумавши, вмить з веселим реготом догадався, що то не хто взяв «миндаль», як Маринка. Маринка, що і так увесь ранок була якась інша, ніж перше, яка і так хутко, з напруженням бігала по всіх очима, дуже почервоніла і злякано зупинила свій неспокійний погляд на Грицеві. Але за неї вступилась Килина, й розмова перейшла на інше. Тільки Трохим та Андрій мало мішались до балачки, а більше сиділи мовчки, один — з своєю звичайною сухою усмішкою, а другий — з похмурим, задумливим обличчям, яке іноді з якимсь несмілим і винуватим виразом поверталось до спокійної, тільки блідої сьогодня Килини. Савка теж не дуже балакав: сонний, він незадоволено дивився на всіх рідко розставленими очима і тільки дивувався, що вони знайшли дивного, що вкрали «миндаль». Украли то й украли, так через це вже і не їсти нікому. Коли ж на столі з'явився борщ і каша, він і зовсім замовк. По обіді, не встиг ще дід Юхим запалити люльки, а хлопці скрутити цигарок, як до кухні вступила панська няня, баба Устина. В одній кох-ті, в одній ситцевій хустці на голові, маленька, з гострим, зморщеним личком, з якого м'яко дивилась пара невеличких оченят, з запалим ротом, до якого і від якого розбігались на всі боки глибокі зморшки, звичайно балакуча, вона тепер мовчки ввійшла в хату, пройшла до лави і, не кажучи ні слова нікому, сіла і стала дивитись перед себе. Дехто ззирнувся, дехто всміхнувся, дехто пильно, здивовано дивився на неї, чекаючи, що далі буде. Устина ж як закам'яніла.

— От се і все? — усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на його очима й нічого не промовила.

Знов дехто ззирнувся, дехто усміхнувся.

— Мало, бабо, мало, — покрутив головою Юхим. — Це ми давно вже чули.

— Чули? — знов подивилась на його Устина. — Ой ні! Цього ще зроду-віку нігде не чувано.

Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.

— Що миндаль вкрадено? — стиснув плечима Юхим. — Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а й ціле життя… Волю, бабо, крадуть, сили, щастя… Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров'я, а тим злодіям хороби, скільки-то воно крадеться на білому світі…

— Не миндаль, — тихо перебила його Устина.

— А що ж?

Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед все лице і роздільно промовила:

— Ви-га-няють мене!

І, поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось в себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.

— Хто виганяє? За віщо? Як? — посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась вперед, нічого не кажучи.

— Та хто ж виганяє? Пани, бабо? — скрикнула Софійка.

— А хто ж більше? — подивилась на неї Устина. — Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани, — покрутила вона головою.

— …Хто вас тільки на світ породив? — напівсерйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.

— Та за що ж? — широко розплющила очі Софійка. Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:

— Через оту прокляту миндаль… Хай мене бог тільки простить, — вона перехрестилась, — а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула… Вона мені потрібна… Потрібна, як тій сироті трясця… «А може, — каже, — ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла». Ой, не дай, боже, нікому так багатіти… Забагатіла коло вас…

— То ж хто так казав? — спитав Юхим, схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.

— Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її виносила, своїм молоком її вигодувала… Впадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому, і в чистому було… І от тобі… «За що ж, — кажу, — мені сором такий? Чи ж я таки, — кажу, — не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Нащо ж мене трусити?» — «А хто його зна, — це вже панич Олександр каже, — а хто його зна, — каже, — няню, може, такий гріх і на тебе впав». Та й давай перекидати… Халабуда старався… Бодай з його лиха доля вже старалась… Узяла я, знялася та й пішла… Живіть собі, як знаєте, а я дожилась вже, злодійкою стала…

Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали, і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по шклу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчок хустки, якою пов'язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов:

— Іду вже я, а пані Зіна і питається: «Що ж це ти, — каже, — няню, вже, може, одходиш від нас?» Мовчу я…

«Ну що ж, — каже, — не хочеш служити, то й не треба… Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна…» От вам! — хитнула вона головою і подивилась на всіх.

— Ну

— «Ох, — кажу, — пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?» — «Як робила, — каже, — то й годували тебе…» — «А тепер, — кажу, — як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, — кажу, — коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, — кажу, — хоч не під тином десь здохну…» А вона: «Що ж ти, — каже, — заробила? Що заробила, то й зносила або з'їла. Пощитаємо, — каже, — та й дамо, скільки тобі там приходиться». Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого…

Сльози знов закапали у неї з очей; поморщене жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Всі сиділи тихо, сумно.

— Ну, і куди ж тепер? — спитав Юхим.

— А я знаю? — рівно якось одмовила Устина. — До дочки пішла б, так сама у наймах.

— Да-а… Погана припорція, — спльовуючи, сказав Юхим, — Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все…

— Ну, а про миндаль — не знати, хто взяв? — перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.

Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:

— Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало… Аж язики повисолоплювали…

— А вчитель що?

— Що ж йому? Відкується… Просить уже: «Пожалуста, — каже, — оддайте назад. Я благодарить вас буду». Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживиться…

Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет; потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона «не побоялась гріха і просто-таки заприсяглась, що хай вони (цебто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й самі з'їдуть на старцівську лінію»; потім знов зійшла на «миндаль» і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима у сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом з грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь, у Києві, з якоюсь повією і хоче розвід брати…

 

Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною… Потріскані стіни, пузатий комин, під з розкиданою соломою, голі лави, довгий голий стіл з недоїдками обіду — все, здавалось, виставляло як напоказ все своє негарне, погане.

— Халабуда, панич Олександр і ще якийсь панок з ними… ідуть сюди… — не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно і рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився у його. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою і одвернулась від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександр в картузі з червоним верхом, в синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, в вузьких, у чоботи, штанях, які так щільно обтягали ноги, що видно було, як здригувались на них мускули, і з хлистом у руках. За ним прудко всунувся «панок» у чорному картузі з синьою оксамитовою околицею і з кокардою, в довгому сюртуці і з такими високими комірчиками, що, здавалось, вони йому ось-ось поодрізують вуха. Ускочивши дрібним поступцем у хату, він ніби вклонився, ніби нахилився всім тілом уперед, мов бажаючи стрибнути, і, скинувши картуза правою рукою, лівою почав зараз пригладжувати свій підстрижений чуб, що дуже був схожий на білу щітку, якою чистять одіж. За ними просунувся Халабуда в свойому кожаному піджаці і в глибоких калошах, які були мало не доверху замазані грязюкою, Не обтираючи ніг, не скидаючи шапок, Олександр і Халабуда підійшли до столу і, озираючи всіх, зупинились. Всі, крім Трохима, Устини та Панаса, що зрання ще лежав на полу зовсім хорий, не встававши навіть до обіду, зараз повставали, і видко було, як кожному хотілось якмога менше місця на той час займати.

— А то что за барин такой? — хитнувши головою на Трохима і кидаючи мимохідь оком на Устину, що сиділа побіля його, спитався в Халабуди Олександр. Трохим не рушився, мов не чув, тільки очі його якось гостро дивились в віконце й мідяне, порите віспою лице його стало ніби темніше.

— Почему не встаешь? Сльїшь, ты! Рябая морда! Я кому говорю?!

Гарне випещене лице офіцера з чисто виголеними, трохи синіми в тих місцях щоками і пушистими, з підвусниками, вусами почервоніло, а великі довгі очі під темними і трохи широкими бровами загорілись вогнем. Трохим спідлоба похмуро подивився на його.

— Встать!

Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександр ще трохи подивився на його і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло, і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.

Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певно, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі «я нічого не знаю», навіть не зміняв інтонації голосу і з одного, мов по черзі, переходив до другого. Але і на друге одповідали «не знаємо». Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що «миндаль» та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається, тому нічого не буде, аби тільки вернув. І весь час скоса поглядав то на офіцера, то на панка, який і був сам учитель «господин Луценков», як делікатно висловився Халабуда. При панах він не погладжував кінчик носа, бо вважав це за надто вільне поводження, а пустивши руки «по швам», іноді тільки поводив од себе в повітря правою рукою, мов щось одгортаючи від свого піджака. Як колишній вояка, та ще унтер-офіцер, він добре «понімал обращеніє з благородними».

Панок слухав допитування напружено-пильно, і невеличке личко його, з білявим пухом на щоках, з білявими вусиками, віями, бровами, з гострим носиком, наче курча, що вилупилось з яйця, хутко дивилось то на одного, то на другого. Картуза він також надів.

Офіцер не мішався до допиту; подригуючи литками то правої, то лівої ноги, він або крутив свої довгі, темні вуса, надуваючи щоки і дивлячись тоді на них, або, позіхаючи, водив оком по стінах, по стелі, по застиглих постатях і хльоскав себе хлистом по блискучій халяві. Іноді він зупиняв на хвилину погляд на Устині, всміхався собі під вусом і знов, позіхаючи, блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї й, усміхаючись одними очима, спитався:

— А правда, здесь лучше, чем у нас, няня? А?.. А в поле еще лучше, наверно…

Няня пильно й суворо подивилась на його й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.

— Оскорбилась старушенция… — засміявся він до Луценкова. — Служила, понимаете, чуть ли не всю жизнь й вдруг как укусило ее, бросать хочет. Что ж… — розвів він жартовливо-сумно руками. — Приневолить нельзя… Счастливой дороги…

Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:

— Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге — грєх бальшой… Когда ж признаєця, так нікаково притєснєнія не будєт їй, бо без сомнєнія сама призналась…

— Тем более, господа, — поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков, — что ата вещь, ата медаль, что ли, она никакой ценности сама по себе не имеет… За нее никто ничего не даст… Видите ли… А я бы тому даже вознаграждение дал бы…

Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима, Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, і тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилась з мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. В неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видко було. Хлопці спідлоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.

 

— О боже, боже! — зітхнув офіцер. — Ведь ато же смешно, наконец! Искать орден где-то на «черной» кухне…

Учитель живо повернувся до його.

— Нет, почему же? — з тою ж ніяковою і ввічливою усмішкою хутко заговорив він. — Ведь они могли как-нибудь… а… а… ну, пожалуй, найти как-нибудь или же… даже похитить… Почему же?.. Конечно, ато похоже на водевиль… Мне самому ужасно… неприятно… Но что же делать? Ведь я, право, знаєте… Ведь вообразите: так сказать, в первый раз получил орден, внимание в некотором смысле… й вдруг украли. Оно бы еще ничего… Но ведь все могут подумать: напился, потерял… одним словом… небрежность… а… неуважение, что ли, если хотите… Я понимаю, конечно… с вашей стороны…

— Д-да… конечно… — ліниво процідив крізь зуби Олександр. — Но я думаю все-таки, что можно бы здесь й прекратить расспросы… Ведь их тут… Один, два, три… — Він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напівздивовано, напів з захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми і гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одне від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександр ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на його твердо і разом з тим приваблюючи, і, наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив-таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.

Олександр, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на його, і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:

— Посмотрите туда, к печке… Видите… девочку?.. Только смотрите так, чтобы не очень заметно было… Видите?

— Вижу, вижу… — пильно й з надією зиркнув на Килину панок.

— Как вам нравится ата… миндаль, а? — захоплено проговорив Олександр. — Ведь… Юнона… Настоящая Юнона… А?.. Смотрите, фигура какая!.. Грудь… глаза… Черт возьми!

— Да, да… — пробурмотів розчаровано Луценков. — Очень красивая… Но я думал, что вы мне… о пропаже…

— А, что пропажа! — весело перебив його офіцер. — Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? — раптом голосно і серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав. — Нужно ж найти пропажу! Так ведь нельзя.

— Так точно, ваше благородіє,— трохи випрямився й наче ожив Халабуда. — Дєстлітєльно так нєльзя…

— Так вот! Нужно обыскать всех хорошенько… ос-мотреть все вещи… Кто нужен — того оставить… Кто не нужен — отослать… Ведь у каждого работа, наверно, єсть?

— Так точно!.. Так ви всі… можете уйтіть… — звернувся Халабуда до парубків. — А то хто лежить?

— То — Панас… слабий, — прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.

— Чого ж він слабий?

— Так… заслаб…

— Ага! — задовольнився Халабуда. — Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл — бери без сомнєнія рощот і йди собі, слабуй на постороннєм мєсці… А економія — не больниця… Панас! — гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову й знову безсило поклав її назад.

— Слушай, а… з… Халабуда! — спинив прикажчика офіцер. — Зто можно будет потом… Пусть лежит… Потом ты его отправишь на село или в волость… что ли… А теперь пусть лишние выйдут… Пусть останутся только те, кто был в комнатах… Или у кого работа здесь єсть, — додав він, глянувши на Килину.

Всі, не виключаючи й діда Юхима, один по одному повиходили з хати; зостались тільки Маринка та Кили-на біля печі, Санька та Софійка біля жердки, Панас на полу та няня біля вікна.

— Ну, а ты, няня, — звернувся Олександр до цеї,— может быть, тоже ушла бы куда-нибудь? А?

Няня не поверталась і мовчала. Офіцер нетерпляче подивився на неї і похльоскав себе по халяві.

— Ну, что же ты, няня? Пойдешь?

— Куди ж я піду? — тихо промовила, не повертаючись, Устина і дрижачою рукою піднесла краєчок хустки до очей.

Олександр зробив нетерплячий рух, але зараз же здержав себе і, ступивши ближче до неї, почав тихіше й навіть м'яко:

— Видишь, няня, ты погорячилась немного… Никако-го оскорбления тебе никто не делал, а только… ну… з… просто ти… Да черт с ним! Одним словом, я тебе вот что говорю: оставь свою глупую обидчивость й йди домой. Там, наверно, уже Колька соскучился по тебе… Скажешь сестре, что я послал тебя… Вот й все. А тут, видишь, сейчас допрос будет, может, при тебе будут стесняться говорить… Все равно тебе некуда идти… Ну?

Няня ще хвилинку посиділа, потім встала й тихо почовгала з хати, ні на кого не дивлячись і витираючи очі.

Олександр уже не крутив ліниво вуса, не блукав байдужим оком по стінах та стелі, а наче ожив. Весело одсунувши свій червоний картуз на потилицю й озирнувши усіх, а надто Килину, він жартовливо почав засукувати рукава, голосно говорячи:

— А теперь можно й допрос сделать… Ей-богу, я й не знал, что на нашей кухне такие девчата!.. Право!.. Ну что ж, начнем…

І посміхаючись, підійшов до Софії та Саньки, що, притулившись одна до одної, спершу були зрушені, а потім потроху почали всміхатись, а коли Олександр, приступивши зовсім близько, схопив за руку Софійку і потяг її до себе, вони захихикали й стали пручатись. Почалась боротьба. Софійка щиро, весело реготалась, сміливо й задирливо зачіпала панича, говорила йому в лице доволі скоромні речі; Санька ж роблено-соромливо хихикала, ховала голову в руки, і коли офіцер, ніби обшукуючи, обнімав її, вона тоненько пищала й слабо випручувалась. Але, обнімаючи то Софійку, то Саньку, офіцер все поглядав на Килину і ніби вагався. Нарешті, покинув тих і, підходячи до неї, промовив:

— Ну, у тех миндали нет… Наверно, уж у этой. Правда? А?

І, зазираючи в лице її, він протягнув руку до стану й обняв її. Розпалений боротьбою, з почервонілими щоками, з очима, вкритими масним блиском, з пушистими темними вусами, він був дуже гарний. Але Килина хутко одвела його руку від свого стану і, глянувши на його, спокійно, але строго протягнула:

— Ну-у!

Офіцер здивовано підняв брови:

— Ого! Королева неприступная!.. Смотрите… І, сміючись, він знову міцно обхопив її за стан і хотів вже протягнути свої губи до її лиця, коли вона знов спокійно, але рішуче визволилась, нахмурила брови і, держачи лівою рукою між ним і собою мокру ганчірку, промовила:

— Паничу! Прийшли за ділом, то й робіть його. А цього не треба…

Очі її дивились спокійно, твердо, але без тієї приваби, що перше. Офіцер ще вище підняв брови й, стиснувши плечима, з ніяковістю повернувся до Халабуди. А сей, — як той вірний пес, що, буває, ласкаво махаючи хвостом, прихильно так дивиться, як хазяїн його їсть щось смачне й пахуче, і, не сміючи виявити своєї заздрості, чекає тільки, коли хазяїн піде, щоб накинутись з радісним гарчанням на недоїдки, — ласкаво й підлабузнювато всміхався і, слідкуючи за кожним рухом Килини й офіцера, добродушно й делікатно хихикав. Як повернувсь до його Олександр, він зробився серйозніший й услужливо випнув вперед голову, мов бажаючи ротом ловити кожне слово паничеве.

— Она давно у нас? — хитнув сей на Килину головою. Прикажчик вирівнявся.

— Так точно… Продолжітєльноє время вже служить… На должності кухарки.

— Но почему ж я не видел ее ни разу?.. Около месяца здесь — й ни разу не видел…

— Нє могу знать, — покірливо схилив на ліве плече голову Халабуда, — Потому она усьо больше в безвиход-ном положенії… Другиї дівчата, коториї, значить, на посторонніх місцях занімають роботу, так тих скореє на заміченіє узять можна… А Килина, как, без сомнєнія, кухарка, то нікогда з хати не виходить і… і труднєй повідєть єйо.

— Она со всеми такая… а… а… — офіцер зам'явся й ніяково посміхнувся, — такая… неприступная?

— Так точно… — хутко й ніби заспокоююче проговорив Халабуда. — Она очень скромного обращенія… Она не наподобіє… тих… — Він хитнув головою до Саньки та Софії, що, позираючи на офіцера, щось шепотіли одна одній і весело хихикали. — І з парубками сурйозно сібє держить… Они даже бояться з нею, как з прочими, у всякиї іграшки вступать. Без сомнєнія, ваше благородіє, дєвушка серйозная.

Килина наче не чула — спокійно, не хапаючись, пошарувала ще трохи в казані, випросталась, одвела голим ліктем пасмо темного волосся, що лізло їй в очі, обдивилась, наче пригадуючи щось, і попрямувала до лави. Не вважаючи на погляди гостей, вона так само спокійно підняла великий і досить тяжкий цебер з помиями і, легко несучи його поперед себе, піднесла до лежанки і поставила біля казанів. Потім знов одкинула повним ліктем волосся і стала вичерпувати горщиком воду з казана і виливати її в цебер.

— Д-да-а… — якось задумливо протягнув Олександр, пильнуючи Килини і покручуючи вуса; потім раптом зітхнув, тріпнувся і повернувся до панка, який весь час, ховаючи нетерплячку, з ніяковістю ходив по кухні, то усміхаючись ввічливо-ніяковою усмішкою, коли стрівався з випадковим, розпаленим поглядом офіцера, то нудливо-безнадійно озираючи хату.

— Ну-с, очевидно, ми й здесь не найдем вашего ордена! — голосно і ніби з жалем промовив Олександр, дивлячись на Луценкова. — Придется обождать вам несколько дней… Может бнть… как-нибудь… Ну, пойдем, что ли…

Він ласкаво хитнув головою Софії та Саньці, озирнувся навкруги і разом з Луценковим і Халабудою рушив із хати. Проходячи повз Килину, він знову зустрівся з її глибоким, твердим і приваблюючим поглядом і знов наче став до бою з ним. Потім знову перший одвів свої очі, посміхнувся під вуса і поволі пішов за Луценковим, а за ним Халабуда. Виходячи вже з сінешніх дверей, вони зустрілись з Андрієм, який з заклопотано-діловим виглядом поспішав до кухні. Побачивши панів, він уступився з дороги і, кинувши похмурим поглядом у високу, дужу постать офіцера, хотів пройти в двері, коли раптом Халабуда спинив його:

— А ти куди? Почему не на роботі?

— Забув батіг у хаті,— муркнув Андрій і, не дивлячись на Халабуду, прошмигнув у сіни. Той провів його пильним поглядом і пішов за панами.

Ускочивши в кухню, Андрій кинув гострим, пильним оком на Килину і з тим же діловитим виглядом став ходити по хаті, заглядаючи в усі закутки. Лице його ніби прояснішало.

— А чого, Андрію, шукаєш? Учорашнього дня? А? — весело спитала Санька, підходячи до його з перев'язаною навхрест через усі груди великою хусткою і в теплій кохті.— Чи ту миндаль, що пани шукають? Не шукай, її вже панич знайшов.

— Знайшов?? — здивувався Андрій. — Невже? У кого ж вона була?

— Е-е!.. — якось загадково посміхнулась Санька і, глянувши спершу на Килину, а потім на Софійку, яка одягалась біля полу, одійшла до зеркальця, що було вмазане в простінку між двома вікнами. Андрій спіймав гой погляд її і густо зразу почервонів увесь.

— Андрію! Поможи мені цебер винести, — раптом звернулась до його Килина. Він хутко кинувся до кочерг, знайшов між ними рогач з тонким держалном і, проткнувши в вуха цебра, чекаючи, подивився на Килину. Вона викрутила з ганчірки останню воду, і, мовчки взявшись за передній кінець рогача, підняла поволі цебер, і, хоча важко, але гарно ступаючи, наче повела за собою з хати Андрія. Зупинившись на смітнику, вона перехилила цебер і, не випускаючи одного вуха з рук, напівсхилившись над ним, стала задумливо дивитись, як лушпайки картоплі, покрутившись коло краю, ніби не бажаючи виходити з цебра, раптом вискакували з брудною течією і щезали в смітті. Потім не повертаючи голови до Андрія, вона тихо спитала:

— Батько сьогодня приїдуть?

— Сьогодня, — поспішно обізвався Андрій.

— Сьогодня і підеш?

— Сьогодня увечері…

Килина помовчала трохи, потім поклала цебер зовсім набік і, випрямившись до Андрія, якось з натиском і навіть суворо промовила:

— Тільки слухай, Андрію, коли хочеш говорити зо мною, то не крути, говори прямо: будеш щиро прохати батька чи тільки так, для чутки, для слави, що прохав? Ти мені скажи це тепер… мені треба це зараз знати…

Андрій зблід, потім трохи одвернув лице і, криво, гірко всміхаючись, промовив:

— Добре ж ти про мене думаєш, коли за таке просиш. Не бійсь, буду щиро прохати.

Килині, видно, ніяково стало. Вона хутко подивилась на його, потім одвела свій погляд і глухо сказала:

— Ти не сердься, я не для того сказала це… Може, ти й справді любиш, і справді думаєш брати, я не знаю. Сердиться нема чого. Тільки коли знаєш, що тебе пече зо всіх боків, а од кожного бачиш, що як би то йому поїхать по твоїй спині, то й нікому не віритимеш. А коли не віриш, то і любити важко. А до того… Ти не сердься на мене, Андрію, я тепер ці дні якась зовсім дурна стала. Цей Халабуда, потім думки всякі…

— А панич не той, не чіплявся? — похмуро бовкнув Андрій.

— Ні, нічого! — скороговоркою кинула вона. — Ну і той… як його… Ну, і ти ще тут… дуриш не дуриш, а… Одно слово, Андрію, я тобі ось що говорю, — додала вона якось рішуче, жорстко і гордо випрямилась, — твоєю полюбовницею я не буду ніколи… Чуєш? Женишся — полюблю, як батька, як щастя. Не женишся — все одно не дам обдурити себе…

— Женишся… — сумно, іронічно усміхнувся Андрій. — Женишся, маючи такого батька. Килина вмить скипіла вся:

— «Батька»! — з зневагою, гнівно подивилась вона на його. — Доки вже ти з своїм батьком носитись будеш? Батько… Сам хазяйство має, а сина в найми дає… Хліб йому за зиму переїсть… А цей і слуха… Ще женитись хоче!.. Та що ж ти хочеш, щоб я тобі оддала все життя, а ти мене приведеш до свого батька та з його ласкою та розумом жити примусиш? Ха-ха! Мені такого щастя не треба!.. Мені неволя вже надокучила, я волі хочу… Чуєш? Волі!!

Вона трохи навіть задихалась, наче швидко йшла десь; груди їй піднімались, губи злегка дрижали,! на матових щоках виступив той невеличкий рум'янець, що, як знав Андрій, виступав у Килини в часи великого хвилювання і так грів у тому місці щоки, що, здавалось, там навмисне збирався весь жар її крові. Андрій нахилив голову й усміхнувся.

— Добре тобі говорити. А взнала б мого батька. От візьме та й вижене, що тоді? І не дасть нічого…

— Не дасть? — скрикнула вона злісно, гордо. — І не треба… Докажемо, що й без його обійдемось, коли вже піде на те!

— Обійдешся… — глухо промовив Андрій. Килина раптом спинилась, пильно подивилась на його І, ніби заспокоївшись, зразу взялась за один кінець рогача і, хитнувши йому на другий, коротко сказала:

— Бери…

Коли вони, мовчазні й похмурі, ввійшли в хату, там вже не було дівчат, тільки на полу лежав Панас та дід Юхим, позіхаючи, укладався недалеко від його спати. Мовчки поставивши цебер біля лави, Андрій походив трохи по хаті, потім зупинився позад Килини, певне, бажаючи щось сказати, але тільки махнув рукою й швидко вийшов із хати.

V

Прокинувся Юхим від якогось штовхання у бік. Підвівши голову, він озирнувся і зразу перед собою побачив бліде, довгасте, худорляве личко Маринки, що, стоячи біля його на колінах, дивилась просто на його своїми широко розплющеними синенькими оченятами. В хаті було жовто від сонця, що заходило й наче на прощання кидало в віконце декільки своїх червоних промінів.

— Ти чого? Що тобі? — спитав дід, спираючись на лікоть.

Маринка боязко подивилась на його, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.

— Та що таке? — здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої упертості й злісної одваги, що ще вранці відблискувались в її погляді.

— Та що ж ти мовчиш? Чого будила? Маринка знов спідлоба глянула на його і, похнюпившись, тихо, ледве чутно, але твердо промовила:

— То я вкрала миндаль.

І глянула знов в лице йому. Дід аж сів на постелі і, високо піднявши брови, широко розплющив очі на неї.

— Ти… вкрала… — нарешті скрикнув він, але недоговорив і хутко оглядівся по хаті.

Не було нікого, тільки на другому кінці полу біля лежанки лежав прикритий кожухами слабий Панас, якому, певне, не було чутно нічого.

— Ти вкрала миндаль? — тихіше, але все-таки здивовано повторив Юхим, нахиляючись і якось придивляючись до неї.

— Украла… — не підводячи очей, прошепотіла Маринка, мнучи дрижачою рукою рукав «пальта», яким був укритий Юхим.

— Ти?

— Я…

— Миндаль?..

— Атож…

Дід аж у бороді почав чухатись.

— От тобі, брат, і той… і припорція! — скрикнув він і мовчки став дивитись на Маринку, яка то позирала на його, то прудко бігала очима по полу, то дивилась собі на коліна.

— І так-таки не побоялась, пішла, взяла, та й усе? — спитав він.

— Атож…

Дід знов якось і заклопотано, і стурбовано, і разом з тим здивовано почав чухатися в бороді, дивлячись на Маринку.

— Да-а… ето, брат, той… Хм… Припорція… Як же ти брала її?

— Так. Він спав, а я прийшла та й узяла.

— Значить, ти вже раніш дивилась за ним, де він ляже, де положить… чи як?

— Атож…

— Хм… От тобі й Маринка!.. Ну, а для чого ж ти взяла її? — раптом спитав він, пильно дивлячись на неї.

Маринка хутко підвела очі й трохи здивовано глянула на його, але, зустрівшись з його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила:

— Так…

— Ну, от тобі й маєш!.. «Так»… Хто ж таки «так» таке робить? Для чогось же ти брала?

Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав «пальта» й проговорила:

— Продамо… та купимо хату… Утечем од панів… Ви та я… Я її заховала… — І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе «пальто», зліз з полу й, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.

— Д-д-а-а-а… — нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінах лицем до його. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.

— Це ти… дівчино, той… устругну-ула… — протягнув він гуняво. — їй-богу!.. Одважилась!..

Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з «бруків» люльку, озирнувся, сів на лаву і, «хмикнувши» про себе, почав насипати в неї тютюну.

— Да… Придумала дівчина… Придумала… Здорово… — бурмотів він з усмішкою. — «Продамо… купимо хату… Ви та я…» Хм… То це, значить, ти мене того й будила?

— Атож… — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на його.

— Та-ак… Хм… От тобі й Маринка… І вона зуби має… Хе-хе!.. Та-ак…

— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.

— Так, та-ак… — знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, в якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.

— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер… садовлять у тюрму… Купимо собі хату… Ви продасте, діду?

Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.

— Продасте?

— Хм… Та продать, дівчино, можна, та… хто його зна, що з того буде… Хату… хм… Не за всяку миндаль і купиш хату… Як не знать, яка миндаль, то й дадуть небагато… Усякі бувають…

— Як «небагато»? — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би!

 

— Хм… Хто його зна… Буфетчик… А вона де в тебе?

— У саду… закопана…

— Ну, так ти ось що… Катай, візьми та принеси, я подивлюсь на неї…

Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:

— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час… Краще так. Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди… Та гляди, щоб ніхто не бачив… Понімаєш?

Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі «пальто» і поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір'ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який стояв ступнів на сорок від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів, Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбара йшов густий стовп пороху й чувся гуркіт віялки і гомін людських голосів; біля «білої» кухні бігали покоївки, ходили кучері.

Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.

— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.

— Ще раз… — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка, і знов, не дивлячись на віз, нахилився, і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.

— А куди це дід зіб-ра-ались? — зачувся Гриців голос від другого воза. — Уже з калаталкою?

— Ні! — крикнув Юхим. — Так… на проходку. Йому видко було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартовливо вдарив його по плечі, й коли той хутко повернувся до його й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад, і по всьому подвір'ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!

Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка і напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стіною загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Зобачивши Юхима, вона хутко підійшла до його й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев'язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест з кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і, сяк-так замотавши його, сунув у кишеню і тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись з Трохимом, він зупинився і довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті подивився на Трохима, що докидав уже воза, і тихо сказав:

— Трохиме! Трохим озирнувся.

— А знаєш, хто миндаль узяв? Трохим похмуро подивився на його й коротко спитав:

— Хто?

— А вгадай…

— Хіба знайшли вже? Дід загадково всміхнувся.

— Знайти то знайшли, та не ті, кому треба… Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все-таки не кажучи.

— Ніколи, брат, не вгадав би… Сказать? Га? — промовив Юхим.

— Софійка? — похмуро спитав Трохим.

— Ні…

— Ну, то не знаю.

Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись, чи говорити, чи ні, нарешті, приставив долоню до рота й тихо промовив:

— Ма-рин-ка!

Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:

— Ну, от! Говорі-іть!

— Вєрноє слово!

— Звідки знаєте?

— Знаю вже… Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав…

Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:

— Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане…

— А от піди ж ти! — хитнув головою Юхим, теж задоволене всміхаючись. — Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія… Прямо-таки чиста припорція, та й годі! — Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній. — Спав ото я після обіду… Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. «Що за притенція?» — думаю собі. Підводжусь… Дивлюсь — вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно… «Чого, — кажу, — що треба?» А вона мнялась, мнялась та як вистрілить прямо так: «Я, — каже, — украла миндаль». Що? Як?.. Не понімаю-таки просто спервоначалу… Об'яснила… «Нащо ж ти вкрала?» — «А, — каже, — утічем од панів, продамо та купимо собі хату…» Понімаєш?.. — Трохим знов мовчки задоволене посміхнувся. — Це, значить, я і вона… От тобі й засмоктане… «Я, — каже, — й тюрми не боюся, і нічого тепер не боюся…»

— Та ну?! — скрикнув Трохим.

— їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той…

Трохим раптом задоволене зареготався. Він взагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило у його якось сухо, жорстко, так, що, дивлячись в той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, а навпаки — робилось якось ніяково й важко.

— І миндаль дала вже мені…

— Дала?!

— Дала… Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала… їй-богу!

— Ну, й миндаль справді щось путнє? Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою:

— Я думав справді, що то миндаль як миндаль: з золота або з дорогоцінних каменів, а то так тобі — ні те ні се… Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло… Може, й кине хто яких три-п'ять рублів… Так за їх хати не купиш. От і виходить клопіт: продай — горе, не продай — біда. Продай — так не повірить, що так мало дали, подума — й свої обманюють… Не продай — теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої… А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде… О… Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі, така їй припорція… От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина… Буде така, як… ти…

Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи навкруги, почав прибивати вилками вивершений вже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.

— Ну, а ти що скажеш? — нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.

— Я? — подивився на його Трохим. — Що я скажу?.. Вона при вас?

— При мені…

Трохим кинув востаннє наготовлені вже до упряжі шлеї і мовчки попрямував до стайні. Юхим викресав вогню, запалив люльку і собі пішов туди. Трохим возився щось біля хомута, що висів на стіні на кілку, і, трохи схиливши голову набік, гриз зубами якийсь вузол, силкуючись розв'язати його. Кров од натуги і злості прилила йому до лиця, і воно було аж синє, а на шиї так понапинались жили, ніби йому хтось під шкурою протяг тонкий дріт. Коні, які раз у раз, коли в стайню ввіходив Трохим, були мов збентежені, боязко-косо дивились на його своїми чорно-синіми блискучими очима й щільно тулились одне до одного. Вмить Трохим злісно шпурнув од себе хомут, вилаявся і, витерши губи, підійшов до коней.

— Поверни-ись! — хрипко, з ненавистю крикнув він. Невеличка, кудлата, чала конячинка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманув за собою. Дід трохи здивовано подивився на його, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.

— Ану, покажіть! — бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.

— Що показать? — не зрозумів Юхим.

— Та миндаль же!

— А-а!..

Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, виняв ганчірку, розгорнув її і, держачи «миндаль» за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з рук діда невеличкий хрест, почав пильно, з злорадною усмішкою розглядати на всі боки, то мнучи його в замазаних гноєм пальцях, то держачи на вкритій мозолями долоні й не перестаючи ввесь час усміхатись. Нарешті подав його дідові, що теж, усміхаючись і пихкаючи люлькою, слідкував за ним і, здвигнувши плечима, промовив:

— Сховайте… Може, що й буде з неї… Чорт її зна, може, вона й дорога…

— Та, звісно, заховаю… — замотуючи знов у ганчірку хрест, згодився Юхим. — Це не штука… А от як з Ма-ринкою… от що!.. Що їй сказать?

Трохим нічого не одмовив йому. Підійшовши до високої кобили Рухлі, він штовхнув її кулаком у морду так, що вона аж хитнулась вгору головою, і почав одв'язувати недоуздок від ясел. Одв'язавши, шарпнув ним і мовчки пішов із стайні, ведучи за собою Рухлю. Та спершу йшла спокійно, але дедалі то все ставала неспокійнішою: то прищулить вуха, то раптом зупиниться ніби для того, щоб почухати головою ногу, і шарпне недоуздком так, що мало не вирве його з рук у Трохима, то почне хропти, наче з переляку. Це була одна з найлукавіших кобил на всю економію. Але Трохим тільки позирав на неї і, очевидячки, здержуючи себе, йшов далі. Підвівши її до воза, він зупинився, підняв з землі шлею і хотів надіти їй на голову, але вона, наче злякавшись, раптом шарпнулась, кинулась убік і мало-мало не вирвалась йому з рук.

— А-а, ти та-ак! — кинув мов про себе Трохим і, не випускаючи недоуздка, підійшов до воза, витяг з його вилка і, одвівши їх од себе, вмить зо всієї сили так ударив її по ребрах, що в животі у неї аж йокнуло щось, а сама вона спершу шарпнулась знов, але зараз же заспокоїлась і, скоса поглядаючи на вилка очима, покірливо пішла за ним.

— Поверни-ись! — крикнув він. Рухля трохи подалась задом і наступила на посторонок.

— Ножку! — ударив він її чоботом по нозі. Рухля прищулила, як заєць, вуха, підняла ногу, але знов поставила її на посторонок.

— Ножку!! — голосніше сказав Трохим і зо всієї сили вдарив її підбором трохи вище копита.

Рухля, ніби роздратована такою несправедливістю, прищулила вуха і, хутко повернувши голову, хотіла гризнути його за плечі, і якби він не одскочив, то, певне, зоставила б кривавий слід своїх жовтих великих зубів.

— А-а! — захрипів він. — Ти ще хочеш?.. Добре!.. — і, не випускаючи недоуздка, потягся знов до кинутих біля возу вилок.

Але Рухля, наче догадавшись, до чого воно йдеться, раптом шарпнула головою, посунулась задом і, прищуливши ще щільніше вуха, підняла високо голову.

— Ho! — потяг він за недоуздок.

Рухля тільки ще більше посунулась назад.

— Н-н-о!! — прошипів він, дрижучи весь і наливаючись кров'ю. І раптом зігнувся, як звір, що кидається на здобич, чудно якось хрипнув, стрибнув уперед і, вхопившись руками за шию, впився їй зубами в холку.

— І-і!! — заржала з болю Рухля й хотіла повернути морду, але зараз же дістала так по голові, що аж мотнула нею й, як шалена, закрутилась на одному місці. А він, вискочивши їй на спину, міцніше обхопив її і з ревом якимсь гриз їй шию, хитаючи головою й наче бажаючи якомога глибше вгризтися в живе м'ясо. Гриць та Андрій аж вилка повипускали й перелякано дивились на цю дику боротьбу, а дід Юхим як ніс люльку до рота, то так і застиг на одному місці. Нарешті Рухля скажено фицнула задом, шарпнулася вперед. Трохим зстрибнув на землю й, дрижачи весь, як у пропасниці, іідняв з землі шапку і, шарпнувши недоуздком, проципів:

— Бу-удеш?!

Рухля вся тремтіла і, трусячи шиєю, мов бажаючи кинути щось з неї, покірливо стояла й водила на всі боки очима, з куточків яких текли сльози.

— Н-но! — крикнув Трохим знов, надіваючи шапку на голову й не витираючи губ, на яких виступила піна, змішана з кров'ю.

Рухля хутко посунулась вперед і, труснувши головою, подивилась на його.

— Повернись!

Вона вже не щулилась, а навіть сама всунула голову в шлею і стала, як слід, вздовж дишля.

— Я… тобі покажу-у! — важко сопучи, промовив він, поправляючи й оглядаючи її зо всіх боків. Потім повернувся й мовчки пішов до стайні.

— Ну, брат!.. Вона добра, а ти… ще луччий! — покрутивши головою, сказав дід, коли той проходив повз його. Але Трохим тільки кинув на його похмуро оком і мовчки пішов у стайню. В цей мент біля другого воза валунав голосний Гриців регіт і тиха мова Андрія.

— От, діду! — раптом зачув Юхим від них. — Добрий керебець? Га? Го-го-го!.. А подивіться, чи держиться голова там!

— Та й злий же, брат ти мой! — тихіше почулось від Андрія.

— Гу-гу-гу! — задоволене одкинувся назад Гриць, не в цей мент із стайні вийшов знов Трохим, ведучи за збою Вороненького, який ще дожовував сіно і, меланИхолійно похитуючи головою, поважно й спокійно ступав за ним. Гриць трохи стих, а дід постояв ще трохи, подивився, як Трохим запрягав Вороненького, і, покручуючи головою й усміхаючись, поволі пішов до хати.

В кухні вже не було жовтого світла сонця, але ще було досить видко, так що Юхим зараз же, тільки переступив поріг, помітив офіцера, що в цей мент з дуже байдужим виглядом одходив від мисника, біля якого стояла Килина. Не важко було живим, прудким очам діда побачить також, що груди Килини високо й нерівно здіймались, а на щоках виступили два червоні кружіки. Коли ж офіцер повернувся, а дід, уклонившись, зиркнув на його, то також не проминув того, що в його один вус стирчав угору, другий розкудовчився й дивився униз, лице було червоне, здавалось, він тільки що добре вишарувався сухим грубим рушником. Біля печі, долі, сиділа Маринка й чистила картоплю, кидаючи її в велику макітру, і хутко бігала по всіх очима.

— Так Халабуды здесь не было? — доправляючи картуза й пригладжуючи вуса, спитав Олександр.

— Ні, не було… — не повертаючись, глухо промовила Килина.

— Гм… странно… Если придет, скажите ему, что я ищу его…

— Добре…

Офіцер постояв ще трохи, дивлячись в спину Килині, яка щось заклопотано колупалась у миснику, покрутив вуса й, дивлячись собі на чоботи, помалу вийшов із кухні. Килина злегка повернула голову до вікна, провела очима струнку постать офіцера, зітхнула і, повернувшись, підійшла до лежанки й мовчки стала поратись біля казанів. Юхим також мовчки наблизився до полу, подивився на Панаса, коло якого стояла миска з недоїдками сметани й крихтами хліба, виліз на піл і, крекчучи, ліг головою на кожух і прикрився своїм «пальто». В хаті було тихо, тільки біля лежанки плескала водою Килина та шаруділа картоплею Маринка. Юхим незчувся, як і заснув.

Коли ж він прокинувся, протер очі і, сидячи на полу, подивився навкруги, в хаті вже горіла лампочка й було людно. Посеред кухні стояв в шапці Халабуда, заклавши одну руку за спину, а другою своїм звичаєм погладжуючи ніс і кучеряві вуса, і щось говорив до Килини, що стояла біля лежанки. У кутку, під образами, на свойому звичайному місці сидів Трохим і гостро подивлявся на прикажчика. Біля його, коло лави, стояв Кіндрат та Гриць і мовчки, похмуро слухали; далі сидів на лаві Савка з своїм незадоволеним широким лицем і здоровенними рудими від води чобітьми. По другий кінець столу стояв Андрій і пильнував губ Халабудиних, роззявивши трохи рота. Петрик, Санька та Софія стояли біля полу спиною до діда.

— От і виходить окончатєльно, що ти нехорошая кухарка, — сказав Халабуда, дивлячись на Килину. — І борщ, говорять, без сомнєнія несмашной, і хлєб гливкой, і каша плохая…

— Бо погане пшоно дають, — бовкнув несподівано Савка, дивлячись у вогонь з грубки. Халабуда хутко повернувся до його. Как? — спитав він.

— Так, — кліпнувши на його очима, посміхнувся Савка.

— Говори голоснєй, я не разобрал… Какоє пшоно?

— Погане! Какоє ж більш? — злісно муркнув Савка. — Погане пшоно, то погана й каша.

Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на його, потім махнув рукою, мовляв: «Е, що з ним, бідним, говорити!» — і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: «Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!»

— Да, — почав знову Халабуда добродушно. — А как на должності, примєром, прачки, ти… той… окончатєльно хорошая була б… Потому здоров'я імєїш сібє… Дада… І чиста робота без сомнєнія… А на твоє мєсто тут другая проситься… Бєдная женщина… Потому нада ж таки і до бєдних сострадать. Сказать, примєром…

— Знаєте що? — перебила його Килина. — Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть… А то й бідних сюди… і… Казали б прямо…

— Килино! — з м'яким докором скрикнув Халабуда і навіть руку простягнув, мов захищаючись. — Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона… Е, ето вже не хорошо… без сомнєнія не хорошо… Разлі ж я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда, — безсило розвів він рукою, — єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп'ять-таки тут уже я… не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай…

Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м'яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав прикритий до грудей кожухом, і, наче згадавши щось, ні до кого, власне, не звертаючись, промовив:

— Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть-таки у Глиняне… Бо на його мєсто вже другой будєть… Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і… кактось нада одвезти челаєка…

Панас байдуже, тупо подивився на його і, хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї. Ніхто нічого не одмовив Халабуді,— хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись з тихим, м'яким поглядом прикажчика.

— Що ж йому тут лежать? — заговорив сей знов, розглядаючи Панаса. — Нікоторого йому тут… е… окончатєльно сказать, успомо… успомоществованія… нема… Безполєзно лежить сібє… Да… А там усьо-таки какиїсь сродственики знайдуться чи так хтось. О… От завтра Грицько, без сомнєнія, соберьотьця та й завезьот слабого… — Грицько ніяково посміхнувся і незадоволено почав чухати потилицю. — Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє…

— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут й п'ятнадцять мало!

— Ну, чи десять, чи боліє… ето всьо рамно!

— Хм… «усьо рамно»… — знов зам'явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці.— Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком… А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?

— Ну, от! — усміхнувся добродушно Халабуда, — Чого ж йому помірать? Без сомнєнія ще й нас переживьот… Немножко заслабєл… челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть… Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров'я… Да… А помірать… зачим? Чудачок, їй-богу…

— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров'ю й підуть собі, якщо не схочете держать… — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м'яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця і що «окончатєльно» ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса, та й годі.

— Я не знаю, їй-богу… — підняв якось брови й, скривившись, почухався Гриць. — Хай хтось другий повезе…

— Ну, хто ж другий? — м'яко спитав Халабуда і повів по всіх очима.

Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки і заклопотано почав їй щось говорити.

— Ну, пущай Трохим повезьоть…

Петрик перестав говорити і подивився на Трохима.

— Трохим не повезе! — твердо й злісно сказав той. — Ще не був душогубцем і не хочу бути!

Халабуда якось пильно подивився на його, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:

— Ви от самі… той… кажете, що у дядька Панаса буває це часто… нехай вони полежать, видужають… А то ж хіба можна… у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут… По фельшара послати б… Атож… Це ж смерть може бути… Як той… коли…

Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.

— Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб, — почулось раптом від Савки. — Та ще й виганяють на смерть… От не повезем, та й усе! От ніхто хай не везе!

Він навіть устав і завзято озирнув усіх.

— Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! — махнув на його рукою Халабуда.

— А то що? — зневажливо подивився на його Савка. — Рошитаєте? Ой-ой-ой! Злякався… Ох, боже ж мій!.. Яке горе… То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!

— Хм! От неблагодарность! — хитнув на його головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер… смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом… Даєш без сомнєнія коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно… Ще не хорошо! Не благодарно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людей, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє… От, примєром, Трохим… Я не посмот-рєл, що його прогнали од Кованьковського… Без сомнєнія прийнял… Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он… неблагодарний…

— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованьківського… Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу і повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти!

Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависті чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на його і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:

— І послаблєнія усякі їм робиш, і… вольготи… У село хоче йти — іди. Погулять?.. Погуляй сібє… А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець… Просить: «Бога ради, прийміть сина до економії… Зима такая важкая тепер…» От, примєром, отець Андріїв… І не бєдний, хазяїн… а прийнял… А от кинься тепер до Андрія, так і он без сомнєнія за всєми скаже «не повезу».

— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні… То ми вже, голод — рабці…

Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:

— Я повезу завтра!.. Дасте коней… Я повезу!

— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у його своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.

— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!

— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези! Халабуда хотів вмішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одітхнув і голосніше промовив:

— Не чіпай, Трохиме… Хай… везуть… Що там! Все одно… Там що… слід мені,— звернувся він до Халабуди, — пощитайте… Все одно… Чи тут, чи там…

Бліде, затягнуте всередину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.

— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно… той… харашо! — підхопив добродушно Халабуда, — Андрій повезьоть сібє завтра, і… і конєц. Да… А тепер я й пойду… Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил… Грицько поєдіть за поденними…

— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули…

— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду!

— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди… А чого ж!.. Тільки не барись, потому… той…

І, не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно, з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку і вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на його, зараз же тихо, рішуче спитав його.

— Миндаль при вас? — При мені. — Дайте її сюди!

— Та що буде?

— Щось… Я йому покажу…

Дід почав колупатись за пазухою і хутко вийняв звідти загорнуту «миндаль».

— Я йому покажу… — глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її.— Буде він знать, як голодрабців на смерть возити… Щеня!..

— Що ж ти йому зробиш? — зацікавлено спитав дід.

— Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що у когось єсть… Хай пошукають…

— Та-ак? — протягнув дід. — Хм… Це ж, брат, тюрмою пахне…

— Тюрмою?.. Ха-ха-ха! — терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик. — А я не знав… Ну, нічого, хай покуштує… і хазяйський син…

— Хм… — замислився Юхим. — Це той… І миндаль пропаде задурно і… все-таки… Воно-то правда, парубок дуже вже задається… але ж тут…

— А щоб Маринка не дуже жалкувала, — не слухаючи його, заговорив знову Трохим, — то ми панкові ось що зробимо… — І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.

— Тю! Сказився, хлопче? — злякано прошепотів він, вириваючи від його хреста. — Та тоді ж зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж…

— Хм… справді…— з жалем згодився Трохим. — Ну, чорт його бери, хай вже носить панок. Ну, а миндаль все-таки дайте сюди.

— Щоб поламав? — усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав: — Бач… коли вже діло на те йде… хм… то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. — Дід трохи подумав. — Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: «Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та незвісно у кого. А от дасте так рублів п'ять-десять, щоб, значить, підпоїти та випитать, то, може, й знайдеться». О! А завтра рано можна сказати, що «так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є». Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користі — рублів якихсь п'ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Хм… Ще як обізлиться, то може наробити шелесту…

— Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз… — промовив Трохим.

— Добре, добре. Тільки ти вже там з дівчиною якось… пом'якше. Жаль…

— Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте…

— А чого мені в хаті треба?

Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого, і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:

— Іди за мною, Маринко.

Маринка злякано подивилась на його, а Килина здивовано поширила очі й спитала:

— А тобі вона нащо здалась?

— Треба.

Маринка перевела очі на Килину.

— Іди… — здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку. Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.

— Ти взяла миндаль у пана? — зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на його, піднявши голову догори. — Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю…

— Ні, я не брала, — прошепотіла Маринка.

— Хм… — усміхнувся Трохим задоволене. — Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та… — виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест. — Ну?

Маринка дивилась на «миндаль» і мовчала.

— Узяла?

— Узяла, — ледве чутно прошепотіла вона.

— Нащо ж ти взяла?

— Так. Од панів утекти…

— Не любиш їх?

— Не люблю…

Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:

— Підійди ближче.

— Чого? — опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а навпаки, подаючись трохи назад.

— Та не бійсь, іди…

Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до його й зупинилась біля самих його колін Він мовчки тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки, та подихав свіжий, морозний вітрець.

— За що ж ти не любиш панів? — нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе.

В голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м'яке. Маринці захотілось плакати.

— Б'ються… — прошепотіла вона дрижачим голосом.

— Дуже б'ються?

— Дуже… Помовчали.

— Бач, Маринко, — знов почав Трохим, — ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль…

— Як?! — повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано. — А буфетчик казав…

— Буфетчик дурень…

— Та за царську миндаль не можна купити хати? — уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман, і чулись також нотки злості, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.

— Хоч би й царська… все одно, — навчаючи, заговорив він знов. — Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..

— Чула, — прошепотіла Маринка.

— О… А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у його знайдуть, і він не поїде, бо… бо його заберуть у тюрму.

— У тюрму?..

— Атож. А тобі хіба жаль його?

— Жаль…

— Хм…

Трохим помовчав трохи.

— Дурна ти ще, — сказав він нарешті, і в голосі в його знов почулася злість і насмішка. — «Жаль»… Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Хм. «Жаль»… А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! — зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю. — Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко? Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б'ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер вже й малої дитини боїшся.

— Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! — завзято прошепотіла Маринка.

— Не боїшся… — напівсумно, напівзадоволено, але знов м'яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки її і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх — і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:

— Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я… Гляди!

— Значить… ми тут і зостанемось? — глухо, здавлено спитала Маринка.

— Не знаю! — бовкнув він холодно, жорстко і мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.

VI

Дід Юхим стояв біля порога, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з «панком». Олександр напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.

— А звесно… а звесно… — охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користі з «миндалі» не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись. — Вєрно, вєрно… — зітхнув він нарешті.— І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода… А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і… і дєлаєть непри-ятності. І поправить уже трудно… Примєром сказать, з єтим случаєм. Оно-то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як…то вже і незвесно… Положим, можна б знайти, када б…

Дід зам'явся, погладив бороду і глянув на панка.

— Так в чем же дело? — підбадьорюючи й з надією скрикнув панок.

— Так бачите… дєло в тім, — дід знов зам'явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — Знаєте, я вам так скажу: у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під'їхати до його… Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному… Да… А другой… буває, хвастаться любить… Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть… О… І з таким добре діло мати… А ко торий водочку любить… У всякого своя натура… З чоловіком треба вміти поводиться… А ще як єсть пособниця-во дочка… о, тоді бери його прямо руками… От, примєром, і тут… Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.

— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?

— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот… — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті «господін» знайшов золоті п'ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі.— Я хотел тебя спросить, а… что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку… как ее?..

— Килина?

— Да, да, Килина… Что она… а… как насчет там… з… ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..

— Хто його зна… — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого… Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь… Кажись, чесна дівчина, а проте…

— Ну, а так… з… ходит к ней кто-нибудь?..

— Господь її зна… — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні… А, видно, спонравилась пану?

— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка… первый сорт… Я много бы дал, чтобы как-нибудь… Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь… так… — він ніяково й підлабузнювато захихикав… — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бы тебе уж на целое ведро дал бы… А, Юхим? Постарається?

— Хм… хто його зна… — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той… неловко… Та й не звесно, чи піде ще вона… Дівка строга…

— Ну, пустяки!.. Хе!.. Ты там как-нибудь… так, знаешь… З!.. Такой, как ты, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму… Понимаешь? А вот й задаточек тебе… — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.

Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

— Вот… не знаю сколько, но все равно… — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Выйдет дело, еще столько же… Тут, кажется, рублей пять…

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя… Добре?..

— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя… Что ж… Я только тебя прошу, чтобы тн е й сказал, — вот й все… Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал… Ведь все равно ей одна дорога… Так уж лучше пусть хоть город увидит… Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая… Чего ж ей еще?..

Дід усміхнувся.

— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже… Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того… Дівка волі шукає… щоб справді жити…

— А разве я ее навеки беру к себе? — засміявся панич. — Будет иметь воли сколько угодно…

— Hi! — зітхнув Юхим. — Не тої волі.

— З! Ерунда! — перепинив його офіцер, — Ты ей просто скажи все подробно, вот й все, — й никакой там воли не нужно… Скажите, нежности какие… Ха-ха-ха!..

— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

— Так ты зто, Юхим, сейчас постарайся, й если того… так валяй сейчас ко мне с ней, я уж буду ждать… Понимаешь? Прямо сюда… Она пусть обождет, а ты ко мне…

— Добре, добре!..

І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:

— Вийди на часинку надвір, маю щось казати… Килина трохи здивовано подивилсь на його, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць недовго вагався — накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки й яким-небудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити і добре засмажити на сковороді. До сеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосне, тільки сама Килина знайшла, що се незручно, бо сьогодня не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і навіть, накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на його. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.

— От таке?! — протягнула здивовано Килина. — А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який!.. От так знімусь зараз та й побіжу…

Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.

— Бач, Килино, — тихо, сумно почав дід, — я тобі так скажу: все одно, чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього… Не така ти, щоб з'їхати на Софійку… Дуже багато сили в тебе… Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь, — раптом хутко додав він. — Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював… Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його… Коли ж правда правдою зостанеться… Чи візьме ще тебе Андрій, се ще баба надвоє ворожила… не такий у його батько… Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме… Шкода, дівко… От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, вже й тепер до офіцера серце мре? Га?..

— Пхі! — роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.

— Ой, не «пхі»… — сказав він сумно. — Видно, дівко, видно… Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити зате… Ех!

Дід з якимсь одчаєм махнув рукою, і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість, — чулась безсила злість, придушений біль.

Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно і малював їй картини за картинами. В тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самовпевненості,— в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.

— Одним словом, дівко… — закінчив рішуче дід, — я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш… коли вже на те йде… Требуй наперед грошей: 200–300—500— скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж… вина, меду… чорта, біса… Всього… й живи!.. Живи, поки можеш жити… Він все зробить… бо аж горить… Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю — і чорт його бери все на світі. Гулять — так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!

— Ні! — вмить тріпнула уперто головою Килина і круто повернулась до хати. — Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж от так жити… Так йому й скажіть, — кинула вона гордо й прудко пішла в сіни.

— От туди к бісу! — здивовано протягнув Юхим, певно, не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.

— Погано, погано! — зараз же добродушно звернувся він до Килини, яку вже розпитували, чого вона вернулась без сала. — Не годиться так робити, дівко. То не хоче йти, то знов хоче, то вп'ять не хоче… Як та попівна… А сало б се згодилось… Ій-богу! Так до чарки… шматочок… Вєрноє слово!.. Гляди, щоб не жалкувала… Може, пішла б? Га? — знов кинув він до неї.

— Діду! — з ненавистю позирнула на його Килина. — Не будьте тим, що в болоті сидить! Сказала вам раз… Заробить хочете?.. Чужим соромом хочете…

Вона нервово одвернулась і почала для чогось знімати покришки з казанів, з яких зараз же піднявся вгору стовп пари. Дід мовчки подивився на неї, приголомшений її словами, потім раптом махнув рукою, одвернувся і сів на лаву.

— Не хоче! — хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи і, видно, нічого зо всього не розуміли. — Не хоче… Х-хе… Заробить… От тобі… Так… Е-е!.. Все одно! Сьогодня все потопимо — і добре, і погане… не буде вже діда Юхима!.. Годі!.. Соромом… заробить… Ех!..

Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи усім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки, задумливо, похмуро пихкав люлькою.

Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.

— Ходімте! — вмить, повернувшись до його, криво й ніяково всміхнулась вона. — Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки… Сама не смію.

І, не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.

— Ведіть! — прошепотіла вона здавлено… Юхим почухався.

— Бачиш, Килино, — понуро й сумно заговорив він. — Ти краще не ходи… Ій-богу… Коли ти мені сказала те слово… «Соромом заробить»… Мені спершу дуже боляче було, а потім… я роздумався… Ти прости мене..: знаєш… ех! Одним словом, Килино, не ходи… Од серця тобі говорю… Не треба… Обманить ще… обдурить… Ти гаряча.

— Кого? Мене обдурить?! — скрикнула вона гордо. — Х-хо!.. Це побачимо ще!.. Ведіть, я хочу… Ну, хочу посидіти з ним!.. От і все!.. Не з'їсть же він мене, хе!

В голосі її чулась і ніяковість, і хвилювання, і, злість, і якась безвихідність.

— Як знаєш… — серйозно і сумно промовив Юхим, і, постоявши ще трохи, наче чекаючи відповіді, він нарешті повернувся й мовчки пішов до будинку. Килина з ним. Не зустрівши нікого, вони добрались до ґанку, біля якого Килина зосталась, а Юхим щез у дверях. Хвилини через дві він вийшов, махнув їй рукою, і, коли вона вийшла, не поспішаючи, на ґанок, він мовчки поступився, даючи їй дорогу в сіни, і зараз же, як вона ввійшла туди, зачинив двері, постояв трохи і тихо пішов до кухні.

— А, королева моя! — зараз же гаряче прошепотів у Килини над вухом офіцерів голос, як тільки вона вступила в теплі півтемні сіни, в яких були прикручені лампи й не було ні душі.— Пришла все-таки!

І, міцно обнявши за стан, він обережно повів її через сіни, одчинив якісь двері і ніжно пустив її вперед себе. Килина ввійшла і зараз же зупинилась біля порога, цікаво озираючись. Світлиця була невеличка, але осяяна блакитним світлом гарного круглого ліхтаря, що звисав зі стелі, обвішана малюнками, килимами, обставлена м'якою меблею, вона вся дихала затишком, теплом, пестощами.

— Гарно у вас… — тихо промовила Килина, силкуючися не дивитись на його. — Любо так…

— Разве? — прошепотів він, нахиляючись до неї й жадібно обнімаючи за стан. — Хорошо?.. Да?.. Нравится? Славная моя… гордая… пришла.

Він хотів зазирнути їй в очі, але вона навмисне закрила їх і, трохи розкривши сухі, гарячі губи, зблідши, спершись на стіну, мовчки підставила лице під його дикі, жадібні поцілунки.

— Сядем… — одкинув він трохи голову й озирнувся. Вона розплющила очі і подивилась собі на чоботи, від яких на підлозі були сліди грязі.

— Ноги у мене… чоботи в болоті…— промовила вона тихо.

Він подивився їй на чоботи, потім на килим, що був простелений мало не на всю підлогу і, щось згадавши, підбіг до широкого турецького дивана, що стояв біля стіни, і підняв щось з землі.

— Сбрасывай сапоги! — сказав він, вертаючись і держачи в одній руці гарні вишиті пантофлі, а другою знов обнімаючи її.

Килина з усмішкою подивилась на пантофлі, злегка одвела його руку й почала скидати чоботи.

— Ну, вот! — задоволене промовив він, коли вона поставила до стіни незграбні свої чоботи і всунула хоча невеликі, але грубі й червоні ноги свої в м'які, теплі пантофлі.— А теперь й сесть можно.

І не випускаючи її стану з обіймів, він підвів її до канапки, обережно посадив її і сів сам поруч неї, впиваючись блискучими, масляними очима в гарне, зблідле лице її з виразними, дуже червоними кружечками рум'янцю на щоках, з великими сірими очима, які, здавалось, потемнішали й були глибші, ніж раз у раз.

— Но хорошая же какая! — з захопленням скрикнув він, любуючись нею. — Боже, какая хорошая!

— «Хорошая»… — повторила вона і соромливо-ласкаво глянула на його, — Справді, «хорошая'»?

— Прелесть!

— І ви хороші…— промовила вона, не зводячи з його очей. — Дуже хороші. Аж тут болить, — вона показала на серце, — як дивишся вам у вічі… І холодно так… Гарно…

Він радісно засміявся і скажено почав цілувати її, то одпихуючи, то знов забираючи в обійми. Вмить Килина злегка одіпхнула його, одсунулась і, проводячи рукою по гарячому лиці й по очах, що стали як п'яні, лукаво промовила:

— А я ж все-таки і досі не знаю, чого ви кликали мене… Дід казали, діло є велике… Ну що ж ви мені скажете? Чого кликали?

— Чего?? — він схопив її обома руками, притягнув близько до себе і, щось прошепотівши на вухо, почав ще скаженіше цілувати. Килина хотіла визволитись, хотіла одіпхнути його, але він ще з більшою силою, з якоюсь божевільною силою тяг до себе і, весь дрижачи, щось шепотів їй. Раптом вона одхилилась трохи назад, схопила його голову і, подивившись в його затуманені очі, дико, несамовито вгризлась губами в гарячі уста його й замерла; потім знов одхилила, знов глянула і знову застигла довгим поцілунком. Потім вмить дуже шарпнулась, вирвалась і, одстрибнувши, стала на ноги, дивлячись на його якимсь зляканим; п'яним поглядом. Він, щось бормочучи, хотів знову схопити її, але вона хутко ступила ще трохи назад і, тремтячи вся, зашепотіла:

— Ні, ні, ні!.. Буду кричать… Сидіть тихо… Я щось хотіла вам говорити… Забула…

Вона провела тремтячою рукою по дуже блідому лиці й напружено задумалась, важко дихаючи.

— Ах, да оставь… Килина!.. Ну, йди же… — якось простогнав він, але вона вмить підняла голову, якось чудно глянула на його і, зразу ж з блідої зробившись вся червона, якось одривисто й холодно почала:

— Слухайте, паничу! Коли я йшла до вас, я… хотіла вам… — голос у неї переривався часто, ніби їй важко було говорити… — ось що сказати… Ви… переказуєте… через діда, що… візьмете мене з собою, коли… я… коли… я… ну, коли я стану… вашою… полюбовницею… Так?

— Ну, так… Ах, оставь ты ато… — протягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:

— Казали, що дасте кватирю і… все… Так?

Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.

— Так?

— Н-ну… та-ак… Зто все?

— Ні… Підождіть.

Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.

— Ви говорите «так»?.. Так от же що!.. — Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, уперто зупинивши на йому погляд, заговорила: — Так слухайте… Ви кажете, що любите мене… Я цьому не вірю… І сама вас не люблю… А ви хочете мене за полюбовницю взяти… Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю… — вона на мент зупинилась, — дасте мені в руки 300 карб… Чуєте? І тоді… я вас слухатимусь… От все. Хочете, то…

Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше і дуже здивоване, і, не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.

— Хм… Так вот ты какая!.. — насмішкувато промовив нарешті офіцер, цікаво дивлячись на неї.— Я й не знал… Думал, в самом деле… невинная… А ти бывалая, значит… Кто ж ато тебя так научил? А?.. Молодчина!.. Хм… — Він витягнув одну ногу, захитав нею і, любуючись її мукою, погладив вуса… — Недурно придумала… Откровенно… Ну, й не стыдно ж тебе? А? А стыд-то свой…

Килина вмить здригнулась вся, спалахнула на все лице полум'ям, блиснула в його очима і, як вихор, повернувшись, кинулась до дверей, зшпурнула з ніг свої пантофлі і дрижачими руками хутко, нервово почала взувати чоботи. Офіцер спершу широко, злякано розплющив очі, потім схаменувся, кинувся до неї й, умовляючи, прохаючи вибачення, хотів знов обняти її, але вона так повела всім тілом, так позирнула на його, що він аж одступив від неї трохи.

— Випустіть мене! — хрипнула вона, узувши чоботи й випрямляючись.

— Да что с тобой? Килина! Да плюнь!.. Я согласен, я на все согласен… Я ведь… Завтра же…

— Пустіть, я вам кажу, а то буду кричать!! — прошепотіла вона з таким вогнем ненависті, що він тільки з острахом і дивуванням подивився на неї, потім поспішно визирнув у двері, чи нема кого в сінях, і мовчки пішов уперед. Килина, закутавшись по самі очі в хустку, пішла за ним. Одчиняючи вже двері, що вели надвір, він ще раз несміло спробував обняти її, щось шепочучи на вухо, але вона дуже одіпхнула його, шарпнула двері і вискочила на ґанок. Мало не перестрибнувши через всі східці, вона хутко пішла вгору, не озираючись і щільніше кутаючись в хустку. Ввійшовши в кухню, вона зараз же звернулась до діда і голосно промовила:

— Нема, діду, сала й не буде! Будемо й так! Всі вже сиділи за вечерею і, мов по команді, повернули до неї голови. На столі стояли миски з кандьором, лежав порізаний хліб і блищали дві великі пляшки горілки.

— Та-ак? — протягнув дід, здержуючи на півдороги ложку. — Ну, й слава богу! — хитнув він з якоюсь полегкістю в голосі.— Хай йому біс, з їхнім салом! Сідай краще вечеряти… Наші вже тут думали, що ти на село вже пішла…

Але «наші», видко, не тільки се одно думали, а кожний, певно, гадав про себе різне. Але Килина, не одмовляючи нічого ні на розпитування, ні на хитрі підступи й догадки, підійшла до жердки, нервово скинула з себе хустку і якось чудно посміхнулась. Потім, озирнувшись по хаті, помітила Андрія, що не сидів разом зо всіма, а з похмурим виглядом ходив по хаті, нахмурилась і, кивнувши йому головою, одійшла до дверей.

— Ну? — тихо, але з напруженим чеканням кинула вона, як тільки він підійшов до неї. Біля столу зачувся з їх сміх і вигадки.

— Говорив… — заговорив Андрій живо й повеселішавши зразу. — Батько схиляються…

— Схиляються?

—Їїй-богу… Тільки, кажуть, чого це така нетерплячка взяла мене… Ну, й той… і кажуть: підожди до осені… Як жнива покажуть… Ну, а жнива…

— Ха-ха-ха! — не слухаючи його далі, голосно зареготалась вона і, аж хитаючись всім своїм дужим, струнким станом, одійшла від його.

— Та підожди, послухай! — скрикнув напівображено, напівзлякано Андрій, але вона тільки ще голосніше вибухнула нервовим сміхом і, махнувши рукою, підійшла до столу.

— Чуєте, діду! — крикнула вона, сміючись. — Кажуть люди, що брехня правдою хоче бути! Ха-ха-ха! Налийте мені, діду, чарку… змерзла… треба хоч погрітись… Всі холодні такі… От тільки Гриць теплий!.. Правда, Грицю? — сідаючи боком до Гриця й обнімаючи його за груди, зазирнула вона йому в лице. Гриць спершу здивувався, потім поклав ложку, втерся й засміявся. Видко було, що йому стало й ніяково, і приємно. Тим часом Юхим мовчки взяв чарку, налив її і також мовчки подав її Килині, яка сиділа спиною до столу й не бачила того. Замість неї чарку взяв Гриць і, одхилившись трохи, підніс Килині.

— А! — скрикнула вона, беручи чарку й встаючи. — Будьмо здорові!

І, по-парубоцьки перехиливши чарку в рот, ковтнула, скривилась і, не закусюючи, простягла руку з чаркою знов до діда.

— Ще? — підняв він до неї очі з тим же серйозним і похмуро-сумним виразом лиця.

— Ще! — засміялась вона. — Будемо гулять!.. Ха-ха-ха!! Чого ви всі витріщились?.. Хіба й я не можу горілки пити?.. Ого!.. Лийте, діду, лийте! Нема сала, так хоч горілка є…

Ха-ха-ха!!

Навіть Трохим трохи стурбовано зупинив на ній свої похмурі, суворі очі і декілька хвилин не одводив їх від її дуже блідого лиця, на якому грало щось неспокійне, болюче.

Дід налив, поставив на місце пляшку і знову взявся за ложку.

— А ти, Софійко, пила? — держачи чарку і дивлячись на Софійку, спитала Килина.

— Пила! — роблено-весело мотнула та головою, не дивлячись на неї.

Килина знов перехилила чарку, ковтнула і аж здригнулась всім тілом.

— Н-ні! — поводячи з огидливістю плечима й ставлячи на стіл чарку, промовила вона. — Погана дуже!.. Бр-р… Як ви п'єте її?..

— Килино! — вмить почувся позад неї зворушений, дрижачий голос Андрія. Килина повернулась.

— Чого тобі? — холодно озирнула вона його з ніг до голови.

— Йди, я тобі щось скажу… Ти ж недослухала…

— Після жнив скажеш! — сухо, терпко кинула вона й одвернулась.

Андрій густо почервонів, але як стояв, так і застиг, дивлячись їй в спину. Потім хутко повернувся, одійшов до полу і мовчки сів на його.

— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим, зазираючи повз Килину до Андрія. — Що? Опікся, небораче? Постуди трошки, смачніше буде!.. Ха-ха-ха!..

— А тобі чого?.. Вовк!.. — гнівно глянула на його Килина. — Жери он там!

Андрій голосно, гидко вилаяв його на всю хату. Трохим зразу перестав сміятись.

— Що-о?! — в один мент посинівши й дико блиснувши очима, прошепотів він, — Ти будеш лаяться?!

І тихо, поволі підвівшись, зігнувшись, випнувши вперед голову, як той звір, що збирається кинутись на ворога, він устав і почав вилазити з-за столу. Як і в той раз, коли він гриз шию Рухлі, на висках йому повипинались жили, з носу виходило важке, часте сопіння, губи побіліли, а в очах бігало щось фосфоричне й страшне. Усі затурбувались. Кіндрат зробився серйозним і пильно дивився на його. Гриць і собі чогось устав, Петрик одсунувся від столу й одійшов до полу, мовляв, «моя хата скраю»; навіть Савка поклав ложку і разом з дівчатами злякано дивився то на Андрія, то на Трохима. Тільки дід Юхим наче нічого не бачив і не чув: уперто-похмуро носив собі ложку од миски до рота і тільки голосно сопів носом. Темна постать Андрія з ледве видним обличчям не ворушилась на полу.

— Ти ще будеш тут лаятись? — тихо, з свистом якимсь прошипів знов Трохим, вилазячи з-за столу й поволі підходячи до полу.

— А ти що таке? Пан великий? — зачулось від Андрія, але голос його хоча й гучав задирливо, виявляв не то страх, не то ніяковість.

— Покинь його! — похмуро промовила Килина до Трохима. — Не чіпай.

Трохим наче не чув, навіть не подивився на неї; не спускаючи з Андрія очей, звісивши якось рівно руки по стану, він ішов просто до полу, все більше й більше нахиляючися вперед, мов збираючись раптом стрибнути і впитись тому зубами в груди. Вмить Килина хутко зайшла поперед його, стала перед самим його лицем і, беручи його за руки трохи вище ліктя, м'яко промовила:

— Не треба, Трохиме… Сядь… Хай собі…

— Пусти! — скидаючи її руки, хрипів він і хотів поминути її, але вона знов переступила йому дорогу і ще м'якше сказала:

— Ну, я просю тебе, Трохиме… Зроби для мене… Покинь… Іди вечеряй… Ну, зроби ж хоч раз, коли тебе просять…

Трохим вмить мовчки круто повернувся, підійшов до столу, заліз на своє місце і, не дивлячись ні на кого, похмуро почав їсти. Юхим тільки зиркнув на його і знов звернув всю свою увагу на кандьор. Всі легше зітхнули. А Килина підійшла до Андрія, щось сказала йому і пішла з хати. Андрій схопив свиту, шапку й пояс і собі пішов за нею.

Вернулась Килина сама. Вона ніби заспокоїлась і не сміялась тим нервовим, чудним сміхом, а навпаки, ступала дуже спокійно, м'яко, тільки брови були насуплені якось твердо, суворо-рішуче, наче вона щось постановила і тільки чекає тепер, що буде далі. Не вважаючи на жарти товаришів з приводу балачки з Андрієм, вона спокійно одмовилась від горілки, яку підніс їй Гриць, і тільки підсіла до кандьору. Поївши трохи, вона поклала ложку, встала, перехрестилась до Трохима, що сидів під образами, і одійшла до полу.

— Сметану їстимете? — звернулась вона до Панаса. Той заворушився, повернув трохи голову, що ледве темніла за білим верхом кожуха, і прошепотів:

— Спасибі… коли є, дай трохи… Добра ти, Килино… Вона, не хапаючись, взяла ложку й полумисок з мисника, вийшла з хати й незабаром вернулась з сметаною, яку разом з шматком хліба поставила біля Панаса. Він підвівся трохи, поставив полумисок біля себе і, обережно вмочаючи хліб у сметану, почав їсти. В хаті трохи утихло, потім балачка потроху знову почалась, закружляла чарка, заблищали очі, посипались жарти спершу на Килину й Андрія, потім на Петрика й Саньку, далі на кого попало, задзвенів сміх, зачулися пісні,— голота загуляла. Забулися сварки, забулись пригоди. Щезло горе, запанував один буйний, душний чад, що налив у серце дико-веселого чуття, що мішає думки, вкриває темною запоною майбутнє і ховає в п'янім забутті минуле. Загуляла голота. Спершу трохи здержувались через Панаса, але, як спорожнено одну кварту чаду й почато було Другу, товариство вже нічого не бачило й не чуло, крім якогось туману в очах та шуму в вухах. Навіть Трохим розвеселився: з дуже почервонілим лицем, на якому ще виразніше тепер виступало ряботиння, з припухлими трохи губами, які наче хтось помазав салом, і блискучими очима, він жорстко сміявся дрібним сміхом і часто стукав кулаком по столі, але стукав так, що аж миски підскакували. Маринка, яку й сьогодня підпоїли, теж розвеселилась і навіть стала говорити щось про «миндаль», але коли Трохим пильно, гостро глянув на неї, збентежилась і почала щось бурмотати про панів. Потім раптом замовкла, очі, що були розгорілися, посовіли, потухли, все худе личко її ще більше зблідло, укрилось холодним потом, вона почала блювати… її схопили, однесли зо сміхом до лежанки й поклали на землі. Коли вона нарешті безсило схилилась на другий бік і хотіла заснути, її знов взяли, поклали на піл і вкрили чиїмсь кожухом. Вона зараз же й заснула. Килина ж хоч постелилась на лежанці і навіть лягла, видко було, не спала. Коли знадвору доходив якийсь гомін або хто проходив повз вікна, вона трохи підводила голову, прислухалась і знов лягала. А голота гуляла. Дід Юхим перейшов уже «гряницю» і наче змінився весь. То, звичайно, він говорив і рухався поважно, спокійно, а тепер ніби хто налив йому в жили молодої, гарячої крові. Завзято взявшись одною рукою у боки, а другою піддержуючи люльку, він жваво водив головою, стріляв очима й заливчасто-широко сміявся. І хоча товариство було здебільшого не в такому стані, щоб помічати що-небудь, все-таки звернуло увагу, що дід переродився.

— Х-ха! — гордо хитнув головою Юхим, коли Софійка обняла й поцілувала «дідуся за те, що вони такі стали молоді». — Я, дівко, ще не такий був… Ого!.. Я тобі говорю!.. Стій, стій, стій!.. — повів він рукою, наче спиняючи когось, хоч ніхто йому не перечив. — Стій, ти слухай мене. Я, брат… Коли я молодий був…

І починалось оповідання якої-небудь плутаної, довгої «сторії». Товариство спочатку слухало пильно, потім хто-небудь про щось заговорював і починався регіт, співи, жарти. Нарешті почали розходитись спати: спершу пішов Савка, потім Трохим, далі Петрик та Санька, яка була зовсім п'яна від «пригублювання» і говорила Петрикові з докором про якусь любовну сцену. Остались тільки Юхим, що теж прив'янув і щось мимрив про себе, та Гриць, Кіндрат і Софійка, яка сиділа між цими двома, обнявши кожного і схиляючи то до одного на плече своє зашаріле, гаряче лице з сонними, млявими очима й вогкими губами, то до другого. Вони всі троє похитувались з боку на бік і хриплими, розбитими голосами співали:

Коли Андрій, вернувшись з села, ввійшов у хату, всі вже спали: дід Юхим, схилившись на стіл, Софійка, обнявшись з Грицем, далі біля столу; Кіндрат на лаві, звісивши ноги і поклавши голову на руки. Гас у лампочці вигорів, і вона ледве-ледве блимала і чаділа нагорілим копотом. В хаті смерділо горілкою, людським диханням, потом, гасом. Було душно й важко дихати.

Андрій тихо підійшов до лежанки й зупинився біля Килини. Вона дихала рівно й спокійно. Постоявши трохи, він несміло торкнув за плече і злегка похитав її. Килина вмить заворушилась, підвела трохи голову і, помітивши якусь постать біля себе, суворо спитала:

— Ну, чого?

— Це я… Андрій, — прошепотів він.

Килина придивилась ближче і, підвівшись, сперлась на лікоть. Потім озирнулась навкруги, прислухалась і тихо спитала:

— Чого так пізно? Ну, що?

Андрій не зразу одмовив. Наче збираючись з думками, він нахилив трохи голову, потер лоба і тихо почав:

— Бач, Килино, я все думав тепер… Туди йшов та думав і назад… Ти зовсім мене не любиш, а хочеш, щоб я тебе брав… Як… як же це буде так?

— Ну? — суворо кинула Килина.

— Ну, та й… що ж це… З татом я говорив, вони схиляються, щоб і тепер… Тільки хотять ще трохи обдивитись… А що тільки було вдома!.. Мати мало не бились з татом. Брат хотів мене вигнать… Я аж за ніж ухопився…

— Невже? — тихо спитала Килина і, ніжно поклавши йому на плече руку, м'яко притягнула до себе; але Андрій поволі визволився і тремтячим голосом заговорив далі:

— А потім я став собі думати, навіщо оце все? Вона все одно не любить мене, при всіх сміється, глузує з мене… Ти ж мене не любиш? Не любиш, правда?

Килина помовчала трохи, потім озирнулась, прислухалась і, подумавши, заговорила:

— Ти знов про це… Ну, скажу тобі й тепер: не люблю… Підожди! Ну, не люблю… А чому не люблю? Тому, що не вірю тобі… нікому не вірю. Хіба я знаю, чи ти справді любиш мене, чи тільки так… хочеш погулять з… голодрабкою… Підожди, дай договорити!.. Що правда, то правда… От і не люблю через це… Не можу прямо… Хотіла б, може, і сама, так не можу… Як подумаю собі тільки, що обманити думаєш, так така злість бере, що… Яке ж уже тут кохання?.. Просто не можу… як другі дівчата там; хоч і не дивиться на неї, а вона все-таки аж упадає за ним… А я не можу так… Не любиш? І не треба. У мене таке серце — як бачу, що хтось до мене з щирим серцем, так я до його удвоє; ну, вже коли й бачу, що злом дихає, так і я не кохатиму… А ти… Я не знаю… Ти любиш мене не для мене, а для себе… А такої любові багато знайти можна… Ну, і сама вже не можу… От тобі і вся правда… Хочеш — бери, хочеш — ні. Я не обманюю тебе… Візьмеш — буду любити так, як нікого не любила, бо бачитиму, що любиш мене не тільки для себе, а й для мене…

Панас заворушився, захрипів і глухо закашлявся. Килина замовкла, і обоє довго чекали, поки він замовкне.

— Тут от, як хочеш, — проговорила знов Килина, коли Панас заспокоївся. — Коли віриш мені — бери, а ні… то так і кажи. Віриш?

Вона знов притягнула його до себе і, поклавши його руку собі за спину, почала потиху гладити його м'яке, шовкове волосся.

— Ну, віриш чи ні?

— Вірю, — прошепотів він і, притулившись їй головою до грудей, замер.

— А чи не пора б уже спати? — раптом зачувся з полу похмурий, злісний голос Трохима, — Ні вдень, ні вночі нема покою од їх…

Килина спокійно, поволі одвела його голову од грудей, притягла її до свого лиця і безгучно впилась йому в уста. Потім також поволі одвела знов і, злегка одіпхнувши його, прошепотіла:

— Ну, годі… Іди спать.

Андрій, як п'яний, одійшов од неї, виліз на піл і, не роздягаючись, ліг біля Савки. Лампочка почала часто моргати, наче тільки і чекала, щоб Андрій ліг уже, потім тихіше, рідше й рідше і, нарешті, кліпнула востаннє й погасла; тільки у тьмі замість неї червонів на столі нагорілий гніт.

Всі ще спали, коли Трохим, розбудивши Юхима, почав йому щось тихо шепотіти. Той сів на лаву, почухався, протер заспані очі і хрипло спитав:

— Хіба вже?

Трохим тільки головою хитнув і мовчки показав йому невеличку зелену скриньку, що стояла під лавою біля жердки. В хаті було вже зовсім видно. Юхим устав з-за столу, глянув на сонне товариство й усміхнувся. Але не встиг він взяти кухоль в руки, щоб умитись, як у хату ввійшов несподівано… Халабуда. Зробивши декільки кроків, він зупинився, здивовано підняв брови і, дивлячись на Гриця і Софійку, які порозкочувались вже і один заліз аж під стіл, а друга під лаву, — одеревенів.

— А… ето ж по-какому? — нарешті опам'ятався він і повернувся до Юхима, який, усміхаючись, дивився на його. — Как же ето вони сплять до такой пори? Я вже думав, що тут провалились усі кудись.

Замість одповіді Юхим вмить хитнув йому таємниче головою й поманив за собою із хати.

— Що таке? — ще більше здивувався той. Але Юхим знов хитнув йому і пішов озираючись у сіни. Халабуда стиснув плечима, але пішов все-таки. Хвилини через три Юхим вернувся, але без Халабуди вже. Моргнувши Трохимові, він підійшов до Килини і почав будити її. Вона довго не прокидалась, потім, коли Юхим не на жарт штовхнув її в бік, зразу підвелась, озирнулась і здивувалась, що вона могла так заспатись. Потім дід підійшов до Гриця і почав штовхати його ногою. Гриць спершу щось бурмотів, цмокав губами, потім помалу підвівся й сів під столом. Здивовано озирнувшись, він раптом одкинувся назад і весело, гучно, на всю хату зареготався. Від його сміху навіть прокинувся Кіндрат. Нарешті, повставали всі, з сонними, мутними очима, з попухлими носами, з пересохлими губами, сердиті, злі, розкудовчені, брудні. На слова Юхима, що був Халабуда і лаявся дуже, дехто вилаявся, дехто почухався, але ніхто не хапався до роботи. Савка ухопив шматок хліба і, сопучи, почав наминати його; але, пожувавши трохи, поклав на стіл, зітхнув і промовив:

— Я 6 це кислого чого з'їв би… Нема, Килино?

— Казало, що буде! — весело засміялась та, витираючи мокре лице брудним рушником і визираючи з-за його своїми великими гарними очима, які дивились сьогодня якось надто жваво, бадьоро і весело.

— Д-да… це б огірка солоного непогано б… Проквасити душу, — скребучи нігтем брову і поглядаючи чогось на піл, протяг роздумливо Юхим. Потім хитнув рішуче головою, підійшов до свого «пальто» і, витягши з його пляшку з недопивками горілки, подивився на всіх, перехилив її в рот і закляк. Було чути тільки «будь, буль, буль!». Коли булькання стихло, він одтулив пляшку від рота, подивився через світ на дно, перехилив знов у рот, потрусив пляшкою і, подивившись знову на неї, сховав її в «пальто», утерся і задоволене крекнув:

— От тепер ніби зовсім друга припорція, — весело хитнув він головою. — Тепер можна і підождати трошки.

Він хотів ще щось говорити, але глянув у вікно і здивовано промовив:

— О! Диви… А чого це так рано пани до нас?

— Де? Куди? Які пани? — посипались стурбовані питання, але не встигли дізнатись, як у хату ввійшли: попереду Халабуда з поважним і погрозливим виглядом, далі офіцер в шинелі наопашку і вчитель. Останні обидва, видно, і не вмивались, бо обличчя були пом'яті, сонні, тільки вуса в офіцера були розчесані як слід.

Звернувшись до здивованих робітників, Олександр з лінивою зневагою вияснив їм, що йому стало відомо, ніби вкрадена «миндаль» знаходиться тепер у них на кухні, а через те ніхто хай не виходить з хати, поки не буде скінчено трус. Хитнувши потім мовчки головою Халабуді на робітників, він неспішно озирнувся, поводив байдуже очима по хаті і зупинив погляд на Килині, яка, зустрівшись з його поглядом, спершу одвернулась була, але зараз же подивилась знов, наче не маючи сил боротись, дуже зблідла і застигла у погляді. Офіцер ледве всміхнувся, одвернувся, байдуже подивився по стелі, позіхнув, прикривши рота трьома пальцями, і повернувся до Халабуди, який вже старанно порався біля Трохима, щільно облапуючи його з голови до ніг. Той усміхався якоюсь похмуро-задоволеною всмішкою й покірливо повертався на всі боки. Біля них стояв учитель і, жадібно дивлячись за кожним їхнім рухом, нетерпляче топтався круг їх.

— Нет? — спитав офіцер, коли Халабуда взявся до Савки.

— Нікак нєт! — озирнувся той і, кинувшись до Савки, почав ще старанніше шукати. Не знайшлось і у Савки, як не знайшлось і в останніх.

— Вещи пересмотри! — холодно кинув офіцер, коли всі були обшукані. Кинулись до шмаття, до одежі, перетрусили все й перейшли до скринь, яких було тільки дві: більша, жовта, — Килинина, і менша, зелена, — Андрієва. Витягли спершу зелену й почали викладати на лаву сорочки, хусточки, різну дрібницю. Потрусивши одну сорочку, потім другу. Халабуда раптом нахилився і, піднявши з землі якусь ганчірку, розгорнув її, глянув і, весь просіявши, кинувся до Олександра.

— Ваше благородіє!.. Знайшлась… Вот! — скрикнув він радісно і подав тому ганчірку. Панок кинувся і, вхопивши з рук офіцера орден, обдивився, наче не ймучи віри своїм очам, і показав його Олександрові.

— Действительно!.. Посмотрите… Очень рад… Очень рад… Зто просто… Очень благодарен вам! — звернувся він до прикажчика, який трошки випрямився й серйозно сказав:

— Не стоїть благодарності за такиї милості!

— Ну, как же не стоит? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.

— Удивительно!.. Правда?

— Д-да… — протягнув нарешті офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:

— Чей ато сундук?

Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала «миндаль», здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів весь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена «миндаль» опинилась у його в скриньці; але всі мовчки і також здивовано дивились одне на одного і ніхто навіть не рушився на свойому місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до його плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до його; глянув на Килину і ще дужче почервонів увесь, — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на його. Але, зачувши питання офіцера, він прокашлявся і, запинаючись, сказав:

— Це мій… сундук. Тільки я не брав ції «миндалі»…

Я і не знаю, як вона… Це хтось підкинув мені…

— Да? — іронічно-холодно промовив Олександр. — Странно! Кто-то, значит, специально крал для того, чтобы подкинуть тебе? Удивительно!.. Но… Довольно… Кто тебе дал атот… ату медаль?

— Мені ніхто не давав… Я не знаю… їй-богу, не знаю… От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці…— з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплю щені й дивились злякано й напружено.

— Ну, одним словом, не хочешь сказать! — повертаючись до Халабуди, сказав офіцер. — Хорошо… Зто раз-берет суд… Взять его й отправить к старосте… П-под-лец-цы!

— Вы хотите его… предать суду? — живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.

— Конечно! — здивовано скрикнув той. — Не по головке же его погладить за ато?

— Да… — зам'явся той і понизив голос. — Но видите ли… Я просил бы вас… а… пустить его й… не поднимать зтого дела… Начнется следствие, вызовут меня, вас, подымется цельїй скандал. Мне это ужасно неприятно… Пожалуйста… Я согласен, преступление, так сказать, с поличним. Но понимаете, этот комичньїй характер. Все это… Бог с ним! Пустите его!..

— Хм…

— Пожалуйста, я вас прошу… Офіцер замислився.

— Ну, хорошо, — стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню. — Пусть так, хотя… знаєте… но все равно… Ну, слушай, ты! — звернувся він раптом до Андрія. — Слушай сюда… Зтот барин просит за тебя… Сльїшишь?.. Й я отпускаю тебя й не предам суду… Понимаешь?

— Коли ж я не брав! — скрикнув Андрій. Офіцер скипів.

— Молчать!! — гримнув він, зчервонівши разом. — Негодяй! Его от тюрьмы освобождают, а он еще продолжает нагло тебе врать в лицо… Мерзавец!.. Выгнать его сейчас с собаками из акономии й не дать ему ни копей-ки! Забирай свои паскудньїе вещи й в один миг марш отсюда… С-скоти-и-на!

Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на «панича», який не зводив з його очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він, хапаючись, натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима і зараз же перевели погляд на панів.

— Мер-р-рзавцы! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його:

— Ваше благородіє!

Їхнє благородіє озирнулось.

— Ну?

— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк… которий без сомнєнія заслабєл… і той… не способний работать… Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость… Он той самий, которий лежить на полу.

— Ну?

— Так я хотєл одослать ще вчерась… А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче… — не зхотєлі.

— Как ато не «зхотєлі»? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?

— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так… Так тот… которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти… А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют… Особенно той, ваше благородіє, которий рябой… Той усіх без сомнєнія бунтуєть… повсігда… Вредний такой… Настоящій, ваше благородіє, малахольник…

— Какой «малахольник»?

— Такой, значить, как разбойник всьо рамно… Не слушаєт… сопротивляється…

«Благородіє» перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.

— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость…

«Благородіє» знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.

— Выгнать его в двадцать четыре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не было!

— Слушаю… — витягнувся трохи Халабуда.

— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.

— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув «панич». — Нагайки еще получишь!

Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.

— А нагайки за що? — придушено спитав він.

— За бунт! Па-а-нима-аешь?! — раптом озвіріло «благородіє» й повернулось до його всім тілом, — За бунт!.. Сволочь атакая! Деньги брать умеешь, а работать не любишь?.. С-скоты проклятые!.. Перепорю всех!..

Трохим почав важко сопти, жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров'ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; «скоти» ще більше похмурились, прищулились.

— Нагайки мені нема за що… — заговорив нарешті Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте… А не дасте… так… — він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся, — так я вже… Я вам не Андрій… Грабувать себе не дам…

Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до його, і знов забігав поглядом по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на його, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:

— Это, действительно, разбойник какой-то… Просто зверь!.. Вы посмотрите, как у него глаза горят… как у кошки вечером… Этот й ножом не задумается пырнуть…

— Да, да! Я тоже вам хотел сказать, — стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок. — Ужасная физиономия… Я вам советовал бы дать ему рассчет… й… бог с ним!..

— Д-да-а!.. — усміхнувся офіцер. — «Малахольник» на-стоящий… Хорошо! Получишь сегодня рассчет! — холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима й, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда і, хитнувши йому головою, сказав:

— Иди-ка сюда, Юхим!

Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він з тою ж ніяковістю й смішком, що й вчора, тільки сьогодня бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову, й іноді хитав головою.

— Одним словом, скажи ей так, — виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх в руку дідові.— Если хочет, пусть едет прямо в город… Я еду сегодня… Обтъясни все, как я тебе говорил… Главное, не забудь улицу: Ивановская улица, № 14… Спросить офицера, поручика Гаврильчука… Не забудешь?

— Ні…

— Ну, вот… Если согласится, пусть приезжает когда хочет, всегда приму… с радостью, х-хе!.. Ну, а не согласится… Согласен на все… А о том… извиняюсь… Й так далее… Там уже растолкуй ей… Понимаешь?

— Добре…

Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку і підійшла до його.

— Що там? — спитала вона якось схвильовано й ніяково.

Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:

— Ну?.. Як скажеш?

Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:

— Не знаю…

— Подумаєш ще?

Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зітхнув, промовив тільки: «Ех-х!!» — і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап'явши й підперезавши мотузком «пальто», він, поспішаючись, серед галасу вийшов з хати і попрямував просто за будинок до села.

Коли він вернувся з двома пляшками горілки за пазухою й з блискучими, веселими очима в кухню, крім Килини, що стояла задумливо біля вікна й водила по склу пальцем, нікого не було. Навіть на тому місці, де лежав Панас, було голо. Подивившись на Килину, дід підійшов до столу, вийняв пляшки, поставив їх на стіл, сів сам на лаву і повів очима по хаті.

— А Панас же де? — промовив він тихо.

— Повезли в волость, — не повертаючись, кинула Килина.

— Хто?

— Петрик.

— Та-ак… — хитнув головою Юхим, потім подивився на неї і знову спитав: — А ти… як?

Килина нічого не одмовила, потім глибоко-глибоко зітхнула, одійшла од вікна і, ніяково усміхнувшись, сказала:

— А я теж… мабуть… поїду…

— Та-ак… — знов протяг дід і замислився. Потім раптом тріпнув головою, вийняв з пляшки затичку, перехилив її в рот і без оддишки почав пити горілку. Килина аж задивилась на його.

— Що? — оддихуючись, витер він губи і глянув похмуро на неї.— Добре п'ю?

Килина мовчки повернулась і пішла з хати. А дід поклав голову на стіл лобом на самий край, довго сидів так, потім знов підняв її й, глянувши налитими кров'ю очима на пляшку, поволі взяв її, встромив у рот і знов почав смоктати, ніби бажаючи залити горілкою щось погане там десь, у грудях. Потім устав, в'яло забрав пляшки, підійшов до полу і, скинувши «пальто», постелився й ліг. І зараз же важко захріп.

І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.

— Діду!.. Встаньте! — турмосив його Трохим, що стояв біля його з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на його.

— Що?.. Га?.. Куди?.. За що?.. — хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду і дивлячись по хаті, в якій вже смеркалося.

— Та нічого… То я… — усміхнувся Трохим. — Прощаться прийшов. Іду вже… Бувайте здорові!

Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги і подивився на його.

— Ху!.. А мені снилось щось… Випив я… Шумить, брат!..

— Я вже йду… Дали рощот… — муркнув Трохим знов.

— Уже? — обдивився на його клунок дід. — В дорогу, значить?.. Хм… куди ж тепер? Трохим злісно усміхнувся.

— «Куди»… — повів він плечима. — Звісно, куди… До другої собаки… Мало їх?

— Та-ак… — хитнув головою дід. — То правда… Скоро й я піду… Загуляв, брат, «гряницю» перейшов… Спасибі панам… офіц… А що, Килина де? — раптом хутко спитав він.

Трохим пильно глянув на його, потім усміхнувся й промовив:

— Нема вже й Килини… Взяла рощот… Пішла до тітки на село… Кажуть, хоче в город їхать…

— Та-ак… — схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав: — От так наш брат погибає… Знаєш, куди вона пішла?

— До охвіцера? — бовкнув Трохим.

— До охвіцера!.. Ех!.. Може, вип'єш на дорогу? — раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.

— Давайте! — махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той взяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, утерся і, почекавши, поки Юхим «булькав», промовив:

— Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти…

Дід подав йому руку, потрусив Трохимову і, подивившись нащось в лице йому, зітхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою і поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на його. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілось щось уперте, похмуре й разом з тим сумне й жальке, і зупинився.

— Прощай, Маринко! — промовив він, кліпнувши на неї своїм неспокійним поглядом і понуро всміхаючись. — Будь здорова…

— Ідете од нас? — тихо спитала вона. В голосі її чулось щось сумне, боязке, жальке.

— Іду.

Маринка тільки подивилась на його, не знаючи, що сказати, і почала м'яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.

Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши «прощайте», вийшов із хати.

I

Віра сильно закусила верхню, губу й відразу замовкла. З нахмуреними густими бровами, з якими зливалися чорні, злі чоловічки очей, вона, здавалось, щось переживала в собі.

Мирон курив, жмурив від диму ліве око й обома руками підкручував вуса до очей. Але вуса, зроблені неначе з кінського хвосту іржавого кольору, не піддавалися ніяким його зусиллям і уперто стирчали, як самі хотіли.

— Так ви, значить, хвалите? — раптом різко повернулася до його Віра. Мирон захопив декількu волосинок, підтягнув їх до очей, надув щоки й сказав:

— Хвалю-ю.

Він, як звичайно, протягав останні склади, неначе співав їх.

— Хвалите?! Все це і… навіть те, що він заразився? Так?

— Та-ак, навіть і це-е…

Віра не зводила з його очей.

— І коли хлопчик остаточно зробиться роспутником, вам буде дуже приємно? Так?

Мирон мигцем подивився на Віру.

По лиці їй вже бігла знайома нервова струнка, починаючи біля висків та збігаючись до уст. Віра кожен раз нетерпляче закусювала свої тонкі гарні губи, неначе хотіла стримати струйку, надокучливу, як муха.

— Чого ж ви мовчите? Так?

Мирон покинув крутити вуса, які зараз же розігнулися, як пружини, у всі боки, й з цікавостю подивився на Віру. Віра напружено чекала.

— Ну, припу-у-стимо, та-к… хоч, властиво мені не я-ясно; що вас журить. Ви маєте бра-а-тика. Братик пішов у публичний ді-ім. Але тому, що в публичних домах водяться хво-ороби, він заразився. Що вас саме журить: те, що істнують доми, чи що там водяться хво-роби? Чи те, що бра-атик дістав одну з них?

В одчинену фіртку разом з вохким осіннім вітром безладно, хапливо встрибували хвилі міського гомону, неначе рятуючись від когось, хто люто гнався за ними там на дворі.

З виска у Віри відокремилося одно матово-чорне пасмо і безсило, мляво рвалося кудись у бік. Віра блідою, дуже тонкою, до жалю тонкою рукою недбало закладала його за вухо, але волосся вибивалося знову.

Мирон чекав.

Віра рвучко підвелася. Нервова струйка дуже помітно та швидко збігала по обличчю, ніби хтось під шкірою перешарпував униз ниточками.

— Я з вами не хочу більше балакати! Дійсно, з таким добродієм, як ви, треба инакше говорити. Тепер я це виразно бачу. І як що я колись думала про вас инакше, то… зараз так не думаю… І всі ваші ідеї, ця «проповідь», не що инше, як свідома брехня для виправдання своєї мерзотности та паскудства… так, паскудства!

Мирон глянув на годинника. Пів на п'яту.

— Я зараз іду, можете сховати свого годинника. Хочу тільки ось що вам ще сказати. Слухайте. Дайте Дарі спокій. Чуєте? Шукайте собі для свого гарема десь инде. Вона вас не помічає. А коли й помічає: ваші замахи, то тільки сміється з них!..

— Чого ж ви хвилю-ю-єтесь? — засміявся Мирон.

 

— І не думаю хвилюватись! Сміх ваш не розумний. Дара — жінка Сергія. Розумієте: жінка, а не… коханка.

— Зако-онна… — додав Мирон.

— Так, законна! Сергій брат мені, а для брата я можу багато дечого зробити. Це його турбує i взагалі примушує дещо припускати. А це образливо навіть… сама лише думка образлива є для його й для Дари. Розумієте? Коли ви не маєте ні чести, ні родини, то другі це мають, і вони не дозволять кождому лізти з брудними лапами!.. До того… Прошу вас слухати уважно!

— Я слу-ухаю…

— Крім того, як що ви коли осмілітесь мені або комусь иншому говорити про наші відносини в Х., коли я була настільки дурна, що вірила вам, коли ви навіть посмієте про себе думати… Так, так! Навіть, думати. Не бійтеся, я завжди по обличчю вашому помічаю що ви думаєте. Так, так! Отже кажу коли ви посмієте кому небудь говорити, або навіть думати, що між нами є якісь відносини, що я без взаємности кохаю вас, — то я при всіх загилю вам такого ляпаса, що вам зробиться дійсно неприємно. Чуєте?

Вона блідла все більш та більш, Мирон же спинив на ній свої зеленкуваті невеличкі очі й дивився з великою цікавостю. Один вус йому стирчав до гори, а другий униз. Довго не голене сіро-смугляве обличчя виявляло щось подібне до легкої насмішки або співчуття.

— Я вас тепер зрозуміла остаточно, до кінця зрозуміла! Перше я не згожувалась, але зараз бачу, що ви тільки роспустник, герой полу, перевернена людина. Тому до вас так і тягне жінок. Думаєте, — їх приваблює ваша вугласта фізіономія або котячі очі? Ха! Вам це неприємно? Так, ви — негарні, добродію! І фізично, і ще більш морально. І от це ваше моральне гидоцтво й приваблює до вас дуреп жінок. Дуреп, дурних, ідіоток. Це завжди було та…

Почувся дзвінок. Мирон не хапаючись встав і простягнув:

— Наша ціка-ава розмова переривається. Як що хочете…

— Я нічого не хочу! Я тільки хочу сказати вам…

Знову подзвонили. Мирон швидко вийшов в передпокій.

Прийшла Дара з якимсь молодим чоловіком. Молодий чоловік був злегка сутулуватий, нижчий і не так міцно збудований, як Мирон. На йому були поганенькі штани, одягнені, очевидно, на чоботи, від чого ноги здавалися унизу товщими, ніж вгорі. Поверх чорної косоворотки піджачок. На голові кумедної форми кашкет. Без пальта.

— Ми, властиво, на хвилинку, — сказала Дара, входячи в кімнату.

— А, і ти тут! — кинула Вірі. — От товариш хоче познайомитись з вами і дещо попрохати у вас. Познайомтесь… Товариш Тарас… Товариш Мирон…

Говорила суховато, не дивлячись на Мирона.

— А, так це ви Тарас? — з цікавостю подивився Мирон на молодого чоловіка й подав йому руку. Той пробурмотів щось і незграбно потиснув її.

Обличчя його не виявляло нічого особливого: жовто- бліде, вкрите салом та чорними крапками вугрів на висках і навіть вухах. Очі каламутні, далеко заховані, неспокійні, неначе непевно почували себе в глибоких орбитах. Єдине, що було в йому цікавого, це уста та підборіддя. Уста сухі, без вигибів, неначе без усяких мудруваннь, але з певностю видовбані в обличчю, виявляли щось не зовсім звичайне. Це підтвержувало й підборіддя круто зрізане, уперте, непорушне.

Коли Тарас скинув свого картатого кашкета з над звичайно довгим лякованим дашком, лице йому зробилося неначе довшим та не таким похмурим.

Нічого не кажучи Миронові, він зараз же одвернувся, підійшов до стіни й почав роздивлятись розвішані етюди та малюнки, неначе лише для того й прийшов сюди. Біля ліжка стояв мольберт, запнутий простиралом. Мирон подивлявся на Тараса та на мольберт.

— Ви маляр? — не обертаючись, різко кинув Тарас, як людина, яка почуває себе ніяково, лютиться на себе й не хоче показати цього.

— Ні, не ма-аляр — простяг Мирон.

Дара з Вірою про щось шепотілись. Тарас круто одвернувся, підійшов до канапи, сів не дивлачись ні на кого, заговорив:

— Я… це… Я до вас в одній справі.. Себто і не справа, а просто… Ну, словом, я хочу прохати вас, щоб ви познайомили мене з анархистами. Дара Михайловна… товаришка Дара (він ніяково посміхнувся й зараз же похмурився)… казала мені, що у вас мусять бути зв'язки… Так от, мені б хотілося… Як що можете…

Він нервово повів головою й непокійно, не дивлячись всеж-таки нікому в обличчя, подивився по кімнаті. Потім підняв руку і витер чоло. В кімнаті було досить свіжо. Мирон все з тою ж, не то лінивою, не то насмішкуватою посмішкою дивився на його, підтягаючи одного вуса вгору. Але очі його, як і завжди, здавалось схоплювали кожен рух, кожен звук навіть, вбірали їх в себе, тут же розрізали й роздивлялися. Жваві, тверді ясні, вони якось дивно гармонювали з лінивою, недбалою усмішкою та повільними рухами Мирона.

— З анархи-истами! — потяг він другого вуса догори та скосив очи на його. — Можу. Вам яких: передільців, безначальців, комуни-и-стів, індівідуалистів?

Тарас спинив на йому свій погляд і знову забігав очима.

— Бачите… — він напружено почав мняти в руках свого кашкета, очевидно почуваючи все більшу ніяковість, — мені б хотілося з тими, які одкидають… духовне, себ-то… душу… Себ-то, розумієте, які матеріалисти…

Віра нахилилася до Дари й щось прошопотіла їй посміхнувшись. Дара нічого не відповіла. Строго та уважно дивилась на Тараса своїми чистими темно-карими очима.

— Вони, усі великі матеріалисти, — сказав Мирон. Тарас скинувся.

— Ну, ні!.. О, ні! Я знаю. У нас у тюрмі були такі, що, власне одкидали все це таке матеріальне. Цілком одкидали… Одна душа…

Він раптом злісно посміхнувся, насмішкувато та швидко глянувши у бік Віри.

Від Мирона не сховався цей погляд.

— До-обре…. Можу. А вам це швидко треба?

— Так, я б хотів яко мога швидче. Я вже з першого дня, як з тюрми вийшов, шукаю. І цілий тиждень, якось… Мені б хотілось розвязати одне питання… Мені казали, що у вас ріжні знайомства…

— Та-ак, тро-о-хи є… Я сам в цьому місті місяців зо два, але… деякі звязки з анархистами знайдутся.

— Ще б пак! — раптом голосно сказала Віра. — Якщо вам, Тарасе, потрібні будуть звязки з злодіями, шулерами, простітутками, то сміло звертайтеся… — і раптом, густо почервонівши, не скінчила і змовкла.

Дара різко повернулася до неї, але побачивши замішання, встала, підійшла до вікна й затарабанила пальцями по шклі.

Навіть Тарас, який спочатку нічого не зрозумів, одразу якось зніяковів і теж для чогось устав.

Тільки Мирон лишився спокійним, і здавалось, що те, що привело в замішання всіх, було сказано не про його, про когось другого, кого Мирон зовсім не знає. Але те, що сказано, зрозуміло йому.

— Пробачте! — зірвалася з місця Віра й підбігла до його, з благанням хапаючи за руку.

— Запевняю вас, зовсім не хотіла, я нічого не думала… я…

Мирон засміявся.

— Ну, о-от ще! Нічого ж поганого ви й не сказали… Цілком правільно: і злодії, й шулера… Дуже шано-о-вні особи… А власна сестра — простіту-у-тка…

— Але ж ви не думаєте, що я з наміром? Не думаєте?

— Їй богу, не ду-маю… Образить, звичайно, хотіли, але не так… І це не ва-ажно…

Як тільки Віра зірвалася з стільця, Дара швидко обернулась і, спершись своїм струнким великим тілом об стіл, допитливо почала дивитись в обличчя Миронові: гостро, строго.

— Але я від своїх слів не одмовляюсь! — сердито скинулась знову Віра. — повторюю, що ви й серед злодіїв знайомих маєте. І навіть приятелів…

— Та-ак, навіть приятелів, — згодився Мирон і озирнувся до Тараса: — Як що треба, можу познайомити… А ви хіба з тюрми не могли узяти явок до анархи-истів?

— Ні, я з ними лаявся, вони б не дали, — похмуро буркнув Тарас, який спідлоба, недовірчиво подивлявся на Мирона підчас балачки з Вірою.

— Я ж — не інтелігент, — пояснив він. — Між иншим, ви, здається, знаєте… Ви з моєю сестрою знайомі… З Олею, панчішницею…

— Зна-а-ю, вона мені багато про вас роспові-да-ла….

Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.

— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.

Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.

— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.

— Ні, я не можу… До побачення!

І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.

— До-о-бре… Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте… Сідайте, товаришко Да-а-ро…

Дара одійшла трохи від столу.

— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.

— Я слу-у-хаю…

3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.

Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.

— Я слухаю, Да-аро.

Вона повернулася до Мирона.

— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:

— Так я от що хочу сказати…

— Вибачте, будь ласка… — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?… Гомін там, на вулиці… Мені важко, я не виношу, дуже вуха бьє, це дратує… Чи це вам потрібно для повітря?

— Ні, прошу…

— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.

— Спасибі… — винувато сказав Тарас і знову звернувся до Мирона: — Це смішно, правда? Панська хвороба… Але я не можу… Більш усього гомін… Це мене завжди дуже турбує…

— Нерви?

— Так, так! — з вдячною жвавостю підхопив Тарас. — Дyже це…. нерви… Я от і ніяковію все так тому, що нерви… Ви, звичайно, помічаєте, що я дуже, ніяковію і повожусь як дурень?

Мирон засміявся:

— Ви самі бачите, що як дурень, чи вам здається, що ми це думаємо?

Тарас не зміг одразу відповісти.

— Я?… звичайно, я б хотів, триматись не так, алe… Я гадаю, що вам це здається дурним, а тому і я також…

— Ну, то це не важно. Сідайте й думайте, що нам це здається дуже розу-умним. Як самі думатимєте, так і бу-уде… Я вас слу-ухаю, Даро.

Тарас деякий час так само ніяково посміхався, потім одразу, неначе проковтнувши посмішку, похмарнів і похнюпився.

Дара одвела від Тараса очі.

— Я хочу сказати… Вам нічого Віра не розповідала про Колю?

— Ні, розповідала.

— І те, що він хворий?

— І те-е…

— Значить, ви знаєте, що всі хотять вимагати від вас пояснень?

Мирон мовчки, з веселим здивованням підняв брови.

Жорстке, безладно сторчаче волосся, здавалося, також здивувалось і безладність його чомусь зробилась ще більше помітною.

— Значить, не знаєте.

— Це ціка-аво! скрикнув Мирон.

— Але з приводу чого ж пояснення? Невже з приводу Ко-о-лі?

Дара строгим, слідкуючим поглядом дивилась на його.

— Взагалі, з приводу всього… всіх ваших ідей, пропаганди…

Тарас підняв голову й звернувся до Мирона:

— Так, це ви… вірно!.. Це може бути… Це один з родів автосугестії… Хм!.. Це ви почасти вірно…

І Мирон, і Дара подивилися на його з здивованням.

— Ви це про що? — спитав Мирон.

— Про те, що ви сказали… Але це не завжди удається… не завжди. О, коли б то можна було внушити собі все, що схочеш!..

Раптом, помітивши здивовані, пильні погляди їх, засоромився, винувато забурмотів щось і почав шукати кашкета, якого весь час сам люто мняв руками. Помітивши й це, підвівся й почав прощатись.

Тоді Дара спокійно, неначе мала на це право, взяла його за руку вище ліктя, посадила знову на канапу й сказала:

— Сідайте й сидіть. Вам погано сьогодня. Зараз разом підемо.

Він покірливо сів, втер чоло й з сумом згодився:

— Так, сьогодня погано… Хмари ці… Коли от так хмари, важкі мені страшенно не добре… Важко, душно і от тут — показав він на нижню частину грудей — душить… Але це нічого… Ви балакайте, — вже проходить…

Дара ще трохи мовчки подивилася на його й повернулася до Мирона.

— Так… З приводу всього…

Одвернувся й Мирон, що пильно розглядав Тараса. Посміхнувся та обома руками підняв вуса до гори.

— Це ціка-а-во… Але чому ж тепер? Вони ж і раніще зна-ли ці іде-еї.

Він надув щоки й уважно скоса зиркнув на Дару.

— Вони кажуть, що тепер це тому, що ваші ідеї…, що ви починаєте розповсюджувати ваші ідеї серед робітників та молоді… І з'являються результати. От і з Кольою та… инші… Взагалі, хотять вияснити це питання про організацію простітуток, вільне хождіння в публичні доми та инше… Коли б це торкалося самого вас тільки тоді б їм не було ніякого діла, але ви агітуєте й серед робітників…

— Я це підтверджую! — голосно скрикнув Тарас.

Мирон подивився на його, нічого не сказав і звернувся до Дари.

— Це цікаво… А цей Ко-о-ля… Він як, — просто пішов в публичний дім, чи з пропагандою?

— Каже, що з пропагандою…

Мирон весело засміявся.

— Це до. обре… Я задово-o- лений.

— І тим, що він заразився, також задоволені? — не піднімаючи голови, знову несподівано буркнув Тарас.

Мирон ще раз уважно подивився на його.

— Ну, це непре-ємно… Але не так важно… Таким чи-ном, бу-у-де суд… Я задово-олений. Це занятно.

Дара не зводила з його допитливих, суворих очей.

Мирон, здавалось, був щиро вдоволений. Посміхався всім обличчям і в очах йому миготіло щось веселе, смішливе. І коли він так посміхався, лице ставало якимось иншим, мяким, простим, притягуючим до себе з дивною силою.

І раптом він підняв вуса до гори й наче проспівав:

— До-б-бре… Значить ви прийшли попереди-и-ти мене?

Дара злегка почервоніла.

— Так, коли хочете… Мені здавалося, що недобре нападати на непідготовленого. Для самого себе недобре, наче крадеш… А вони хотять зненацька… Тому, здається, і Віра не казала. Я з тим не згоджувалася заявила, що беру на себе передати вам запрошення, а разом з тим розповісти про цілі його… От і все… Зібрання завтра. У нас.

— Д-о-бре… А Ко-ля як себе почуває? Я ж уже тижнів зо два як нікого з вас не бачив.

— Коля нічого… Задирокуватий і нічого не боїться.

— Ви, здається, цього не похваля-аєте?

Дара неначе не чула, — повернулася до Тараса й сказала:

— Ходім?

Мирон посміхнувся, а Тарас зашамотався, знайшов у себе в руках кашкета й підвівся.

Але вийти їм не вдалося.

— Почувся грюкіт виходних дверей чиїсь кроки в коридорчику, й двері до Мирона без стукоту розчинилися. На порозі з'явилася Маруся, сестра Миронова. Дара бачила її разів зо два здалека. Тарас же зовсім не бачив, але кожен зараз же, не знаючи навіть, що це сестра Миронова, вгадав би це по подібности їхніх обличь. Така сама вугластість, тільки змягчена у Марусі, тіж широкі тверді губи, та ж сама смуглявість та очі, — у Марусі гарніші та одкритіщі.

Вона спинилася на порозі, озирнула усіх чудним, швидким поглядом, раптом безжурним рухом, одкинула капелюха назад і ступила в кімнату. Одягнена вона була чепурно, навіть з смаком. Гарна, міцно збудована, злегка плескувата постать її похитувалась, очі занадто блестіли, під вилицями горів румьянець.

Дара, що одійшла вже від столу, знову підійшла до його й вперлася, як раніще, неначе готувалася дивитись на щось.

Промінь на стіні давно погас, присмерки повзли з кутків.

Тарас також одійшов до канапи.

— А! Мару-усе! — весело сказав Мирон. — А я чекаю на тебе ще з учорашнього ве-е-чора… А двері треба зачини-и-ти…

Маруся покірно зачинила двері й попрямувала до Дари. Спинившися недалеко від неї, вона посміхнулась, хитнула на Мирона головою й заговорила:

— Чекає… І нікакіх сібє. Драстуйте. А це ваш дружок? — показала вона на Тараса, хитнувши головою. — Ну, драстуйте й вам… Чого конфузитесь? Загуляла я, Ронька… І додому ночувать не прийшла…

— Ба-а-чу… — посміхнувся Мирон.

І Дара, і Тарас з того моменту, як увійшла Маруся уважно слідкували за ним.

— Бачиш? А коли бачиш, радій… Чого ж гості твої не сідають? Пошли за полбутилкою та закусочки… Випьєте? — звернулася вона до Дари.

— Ні, я не пью, — спокійно посміхнулась Дара.

— Правда, з благородних не пьють, — зневажливо згодилась Маруся й умостиласьна канапі, витягнувши ноги в черевиках з лякованими носками.

— Зморилася я здорово… Та сідайте, чого стоїте? — потягла вона за рукав Тараса й примусила його сісти поруч з собою. Той з ніяковостю посміхався.

— Знаєш, з ким гуляла? — недбало раптом звернулась до Мирона.

— Ні, не зна-а-ю…

Маруся на мент спинила на йому очі, чудно посміхнулась і казала далі:

— 3 твоїм приятелем… рмолкиним. На двадцять два карбованця нагуляла у Петрушенка. Та каталися ще… А потім спати до його. Десять карбованчиків від його всеж-таки заробила…

Мирон швидко пробіг очима по Дарі та Тарасові. Тарас зніяковів, а Дара дивилася просто на Мирона.

— Не віриш, може? Хочеш, покажу?

— Ні, ві-і-рю…

— Віриш? Хм!.. Ну, добре… рмолкина знаєте? — раптом повернулася до Дари. Та подивилась на неї й тихо сказала:

— Ні, не знаю.

— Як? рмолкина не знаєте?! Та з ваших же! Сіціліст!

Мирон з усміхом дивився на сестру. Вона вміла правильно вимовляти це слово, і взагалі чисто, балакала й по українськи, і по-руськи, колиж вживала жаргон, то тільки жартом. Але тепер вона не посміхалась і, очевидно, хотіла, щоб слова її було принято яко мога серйозніще.

— Не чула… — потупилася Дара.

Маруся навіть образилась.

— Ну, от, не чули! Він же, кажуть, з головних у вас. Муженька вашого знає. Сміявся з його страх… Називав його якось так… Не згадаю. Елейний, чи що… Чому він його так називав? Га, Мироне?

— Не зна-а-ю…

— Не знаєш? Хм! Ти не знаєш… Він у мене все знає, — раптом обернулася вона до Дари; та підняла голову й дивилась на неї. — Все як є! Навіть те чого нема. І мене хоче навчить, щоб і я знала. Еографію вчимо. Як же. В фершалки мене готує. Он і книжки усі…

Хитнула головою на етажерку й подивилась на Мирона.

— Може, неправду кажу? Чого смієшся?

В голосі її почулось глухе роздратовання.

— Пра-а-вду, правду… Тільки роздягтись би треба.

— Без тебе роздягнемось! А може й не роздягнемось, а підемо знову. Що ти мені зробиш?

— Нічого-о…

— Дозволяєш?

Мирон посміхнувся.

— Дозволя-я-ю…

Маруся спинила на йому злий погляд, потім різко повернулася до Дари.

— Чули? Все дозволяє… Любезний… І ви гадаєте, це правда?! Гадаєте, що сміється це він од серця? Бреше, все бреше, з початку до кінця! Я ж його знаю… Та чого дивишся на мене! Вперше такою бачиш? Не вперше, не удавай, брат, не обдуриш. Знаємо вас. І завтра, і післязавтра піду, і продаватиму себе. А ти он там сиди та рисуй. Ночі сидить, як проклятий, рисує чертежі якісь, ледве по копійці за лист получає, а туди ж форс показати хоче. Брешеш, не піддуриш, бачили! «Ти, каже, для мене і тепер така сама сестра, як і раніще була, і все одно, що всяка инша професія: чи доктор, чи столяр, чи носильщик. Служиш, мовляв, також людям; тільки дурні, мовляв, не розуміють нічого цього.» А він, мовляв, розумніщий за всіх і зрозумів. Але в модіски мене все ж умістив. Ні, жартуєш: все одно що шлюха, що модіска? Ну, дак не желаю модіскою бути, желаю шлюхою. Взяла тай пішла знову у дім. На, получай, Наташа, своє щастя, як так. Не сподобалось: знову взяв, в другий город перевіз. Кватиру з двох кімнат от наняв, небель купив. Будемо жити, мовляв, удвох.

— Годі, Марусе… — не усміхаючися на цей раз втомлено сказав Мирон. — Нам побалакати треба.

Маруся з жвавостю обернулася до його. Його тон неначе підбадьорив її.

— Годі? А чому? Я також побалакати желаю. Ти встигнеш ще, ти у мене балакун добрий, набалакаєшся. Куди поспішать? Гості підождуть я їм ще де-що скажу… Вас я вже давненько збіраюся зустріти, — звернулась вона знову до Дари. — Чогось то він занадто часто питає, чи не заходили ви… І справи неначе ніякої.

І Миром мигцем глянув на сестру й раптом жорстко, різко, неначе одриваючи слова, промовив:

— Годі, Марусе. Вигадувать починаєш. Виспатись треба. Зайве все це. Годі.

— А-а! — злорадо скрикнула Маруся, неначе тільки й ждала цього… — «Годі!» Зачепило таки? Шлюсі, мовляв, не можна торкатись таких предметів!..

— Дурниці говориш. Нудно. Ішла б спати краще.

— Ні, не крути! Спати я не піду, чуєш? Не піду я спати! Гулять піду, до Ермолкина, Іванченка… Вони кращі за тебе… Так, кращі, щоб ти знав! Вони мене хоч і шлюхою, звуть так, просто, у вічі, гроші платять, а ти… там у себе в душі… а тут усмішечки строїш, з доктором рівняєш, наукам вчиш. Гордость свою замазуєш. Що? От в душі соромишся зараз перед цими (вона тикнула пальцям у бік Дари) за разговор мій і за всю мене, а дурня строїш. Думаєш, коли смієшся, то й добре? Слабо твоє діло, все бачу! Думаєш, не бачу? Думаєш, не знаю, як корчить тебе там у середині? Знаю, хоч ти й скритний. Та не дивися ти на мене таким сиротою казанською! Соромно? Так жени мене, бий, шпурляй мене ногою, чого стоїш?

— Годі, Марусе, не треба. Зайве все це, — тихо й серйозно сказав Мирон.

— Що зайве? — грубо крикнула вона.

— Все це, і слова твої і… твоє страждання. Навіщо? Не треба. Та ще при сторонніх.

— А-а! — ущіпливо посміхнулася вона. — От так би давно казав! От це діло… От це…

— Ходімте, Тарасе — раптом рушила до дверей Дара. — А ви, Мироне, вибачте.

Тарас помалу підвівся, потер рукою чоло й одяг кашкета.

Підвелася й Маруся.

— Ні, стійте! Підождіть. Він сказав таки своє слово! Я тільки цього й ждала. Я давно цього хотіла. Цього гніву, в гніві комедії ламати не так-то… Стій, тепер кажи, нащо брав мене звідти? З дому? Нащо? Я прохала тебе? Прохала, кажи? Ні, кажи, я прохала тебе?!

Вона все більш та більш хвилювалась; щоки вже гарячково горіли, очи страшенно, неприродно блестіли.

Мирон чудним, глибоким поглядом дивився на неї. І були в цьому погляді і сум, і біль, і туга.

— Одповідай же, нащо?

— Хіба тобі добре було там? — зтиха спитав він.

— А тут, ти гадаєш, мені добре?

— Невже гірше?

Маруся чомусь ще більше розсердилась.

— Та ти не крути! Я тебе не питаю, де мені краще, чи де гірше. Я тебе питаю, нащо ти мене брав звідти?

— Щоб тобі краще було.

— А тобі все одно, чи шлюха твоя, сестра чи доктор?

— Все одно.

— І ти перед ким вгодно, у всякому місці назвеш мене сестрою, таку, яка я є?

— Назву.

Маруся непорушно дивилася в його тихе лице.

Відхитнулася, швидко обернулась до Дари й шопотом кинула:

— Чули?

І зараз же знову повернулася вся до Мирона, стиснула кулаки й з ненавистю засичала:

— Ну? І ти не падлюка після цього? Ні? Ти не гірше всякого Ермолкина? Не вартий ти, щоб плюнути от тут в пику тобі за бреxню твою підлу, безмежну!? «Все одно що доктор…» Та де ж це таке вчувано? Кому говориш ти це? Кого обдурити хочеш?! Жалій мене, жалій, коли ти брат мені, але не так же подло. Скажи хоч раз в лице мені, що думаєш… кажи ж! Не муч, кажи, а то я тобі не знаю, що зроблю!

Мирон знову чудно й мовчки глянув на сестру, пoтім помалу взяв стільця й сів на його, дивлячись у вікно з легенькою посмішкою в задумливому погляді.

— Так ти не хочеш і відповідать?! Не хочеш? Так? Ну, так на ж тобі! Тепер відповіси! І швидко ступивши до його, низько, нахилилась i плюнула просто в лице мокрим густим плювком.

Дара здригнулась, спалахнула, рушила до їх ї спинилась. Тарас зблід увесь, почав часто дихати й скинув для чогось кашкета.

Маруся ж подалася назад і з жахом дивилась в обличчя Миронові широкими напруженими очима.

Мирон в перший момент одсахнувся назад, потім швидко підніс руку до щоки, по якій в білих бульбушках зтікала слина, помалу засунув руку в кишеню, витяг хустку і втер лице. Дивився в землю й важко дихав. Втерши, поклав хустку в кишеню, глянув на застиглу в чеканню Марусю й тихо сказав:

— Без потреби ти це… Але нічого. Все це зрозуміло… Лягти тобі треба…

— Ро-о-ню! — раптом кинулася до його Маруся.

— Ронічку! — і, впавши навколюшки перед ним, обхопила ноги його й конвульсійно цілувала та билась обличчям об їх. Капелюх заважав, чіплявся за руки його й так само конвульсійно дріжав чорним пишним пером.

— Ну, Марусе, годі… Дурниця, чого там… залиш… Не треба…

— Роню! Рідненький! Вбий мене погану, розтопчи! За що я тебе? За що тебе, бідного? Щастя ти ж моє єдине, братику мій! Не треба прощати мені, вижени мене, негідну! Роню мій, Роню!..

Дара озирнулася по кімнаті, знайшла очима на столику біля мольберту карафку з водою та шклянку, налила й піднесла Миронові. Очі їй дивилися строго, губи зблідли від хвилювання, рука з шклянкою тримтіла.

— Дайте їй.

Мирон узяв шклянку, але зараз же віддав назад і нахилившися до ридаючої Марусі, ніжно, як до ображеної дитини, забалакав:

— Годі, Марусінько, годі. Ну, чого там. Ходім до тебе. Га? Ну, ходім, хороша, ходім, годі. Треба заспокоїться, заснути, все це дрібниці й не важно…

Ходім, люба, ходім…

Маруся затихла й почала важко підводитись.

Він поміг їй і, як хвору, притискуючи до себе, помалу повів із хати. На порозі обернувся до Дари.

— Підождіть хвилинку, я зараз.

Дара хитнула головою й одішла до вікна.

Унизу рождалися вогники міста; вгорі, як пьяні, важко ворушились хмари. Дім був пьятиповерховий, стояв на, горі, і видко було з вікна далеку смугу залізниці, вже вкриту ріжнобарвними сигнальовими вогниками.

Тарас ходив по хаті, потираючи лоба, спинявся біля малюнків і зараз же одривався від них, неначе при першому погляді переконувався, що це не те. Закаблуки його чобіт тупотіли якось недоладно та самотно в насталій тиші. Потупотять, потупотять і затихнуть, потім знову раз-два й затихнуть.

З сусідньої кімнати ледве доходив мьягкий барітон Мирона. Уявлялося його чудне затихше обличчя з жорсткими роскудовченими вусами, що схилилось над таким самим смугляви обличчям, темним від підняття та сліз.

Дара глибоко зітхнула. Присмерки повзли сміливіще з кутків.

Скоро голоси зовсім затихли, і в кімнату ввійшов Мирон. Підійшов зараз же до Тараса і звичайним своїм протяжним, ліниво-недбалим голосом сказав:

— Так ми це зро-обимо… Зайдіть цими днями. Це мо-о-жна бу-у-де.

Дара швидко зирнулася на згук його голоса, а Тарас хапливо, винувато забурмотів:

— Еге, еге. Спасибі… Я зайду.

— Що ж до су-у-ду, — звернувся Мирон до Дари — то я з охо-о-тою. Більш за всіх, звичайно, хвилюється Іона? Достойний поваги молодий чолов—і—к. Він трохи невлучно відповідає. Але це… не важно. І Кисельські за Ко-о-лю, звичайно?

Дара мовчки, пильно дивилась на його.

— До-обре… Ціка-аво… Завтра? Ціж самі збори й про стра-айк? При-й-ду… Трохи, може, спізнюся, але це не ва-ажно…

Дара не зводила з його очей.

— Ви занадто часто вживаєте «це не важно» — несподівано зауважила вона, не перестаючи слідкувати за ним.

— Так? Не помі-ітив. Можливо.

Дара раптом стрепенулася, чудно усміхнулась і голосно сказала:

— А знаєте, шарлатанськи ви добрий актьор, Мироне.

Мирон круто повернувся усім тілом до неї й, мовчки подивився їй в обличчя, — мовчки, глибоко й тихо, як дивився на Марусю. І так само ледве посміхнулися очі його не то від суму, не то від болю. І одійшов до вікна. Подивився в його й голосно зауважив:

— А хма-а-рки збіраються. Буде дощик… Я люблю-ю осінній до-о-щик.

— До побачення! — різко сказала Дара. — Ходімте, Тарасе.

Тарас помалу одяг кашкета, ще раз з під лоба подивився на Мирона і, буркнувши «до побачення», пішов за нею. Мирон ввічливо провів їх і зачинив за ними двері.

ІІ

На вулиці їх зараз же зустрів вітер, котрий неначе давно вже піджидав біля під'їзду, скучив і, як вірний пес, в буйному захваті кинувся на їх.

По брудно-сірому небі над містом повзли незграбні хмари, неначе велетенські кішки й зловістно терлися грудьми об дахи будинків та вершки тополів.

Засвічувались ліхтарі.

Був той час, коли всі поспішають додому, до лямп, а на вулицях незримим легким павутинням плине смуток і, прилипаючи до серця, викликає в йому щось забуте, жаль за далеким.

Візники сиділи згорбившись, неначе в скорботній задумі; конячинки їхні дивилися в землю непорушно, безнадійно.

Тільки вітер чомусь скаженно радів та зачіпав усіх.

Довго йшли мовчки. Дара притримувала капелюха й задумливо дивилася просто поперед себе. Тарас хмурився, неуважно щулився від вітру та закладав рукив рукави.

— Так! Актьор… — раптом рішуче сказав він.

Дара повернула до його своє обличчя, на якому ще лишалася задума, і вслухалася в слова його.

— Безумовний актьор! — з сердитою глибокою переконанностю повторив Тарас. — Безумовний.

— А що, як ні? — раптом спитала Дара, чудно посміхнуввшися.

— Себ-то як?

— Ну, от так, а що як він не актьор і все це щиро? Га? А ми ж так його образили і я, і сестра, і Віра, і ви, навіть? Га? Бідненький, справді?

Тарас зрозумів жарт і сказав:

— Так, шкода, звичайно, безневинно страждає… Але я б його, власнo, не так… Фу, як ці хмари душать мене!.. Ну, наплювать… Нічого… І головне, якесь наївне нахабство: всякому ж видко, ну, простітутка твоя сестра, нещастє, ну чого вже тут? Ні: мені це, мовляв, нічого… Кажуть, він і ходить з нею скрізь, а коли питають, чим займається сестра, одповідає: «зараз нічим, а займалася простітуцією». І нахабно сміється. Знаєте, тут дійсно можна в пику плюнути. Якась вже занадто цінічна гордість. Я цього не розумію! Ну, що ти цим хочеш показати? Ну, що? «Моя сестра — простітутка». Ну, для чого ця хвальба?

Дара засміялася.

— А коли се не хвальба й не гордість? Що тоді?

Тарас подивився на неї: чи серйозно вона питає, чи жартує.

— Як не хвальба? А що ж тоді?

— А коли він і справді так думає, що простітуція така ж професія, як і инші? Ну, от уявіть, що він дійсно так думає. Ми ж тоді з вами — смішні та дурненькі? Га? Уявіть, що людина настільки переродилася, що для неї наші поняття про ганебне цілком чужі! Людина з цілком иншої планети? Га?

Тарас все ж таки не міг розібрати, чи жартує вона, чи говорить серйозно. А Дара, притримуючи рукою капелюха та дивлячись з під руки на Тараса, як дивляться на сонце, так само посміхалась і казала далі:

— Ви ж знаєте його «чесність з собою»? Ні? Фе, який же ви! Виходить, ви, дійсно, нічого не розумієте? Чесність з собою, це — нова мораль. Розумієте? Все старе треба відкинути. От тобі життя, дивись, живи, і роби свої власні висновки. Розумієте? власні. Ці висновки, думки доведи до почуття. Коли доведеш, тоді мусить з'явитись вогонь…

Вітер, неначе розсердився за все більш насмішкуватий тон Дари, гнівно налетів на неї й сильно штовхнув своїми мягкими грудьми. Тарас скорцюбився.

— Ух, вітер який! Розумієте: вогонь. А вогонь цей є воля, котра й дає акцію. Чим повніше ви доведете вашу думку до почуття, тим палк буде вогонь. Вогонь цей спалить усі перепони, усі дрібні старі думки, почуття. От як два роди електрики; самі по собі вони ніщо, а з'єднавши маєте силу. От як! Зрозуміли?

— Хм! Щось не дуже, — усміхнувся Тарас.

Дара засміялась.

— Ах, ви чудний! Це ж так просто. Ну, от візьмемо його. Дивіться: пішла сестра в простітутки. Добре. Тут він починає думати: що таке простітуція. Зауважте: відкидає все, що каже мораль. Робить свій висновок: простітуція — звичайна професія. Ви слухаєте?

— Так, так! — швидко відповів Тарас.

— Ну, добре. Звичайна професія. Ще тільки думка. Щоб бути чесним з собою, треба довести до почуття. Доводить. З'являється вогонь. Він спалює всі забобони і людина вже цілком инакше дивиться й робить. Розумієте? І, звичайно, він уже не розуміє, чому соромно назвати свою сестру простітуткою. А ми — смішні та дурненькі люди — не розуміємо його й глузуємо з його! От бачите, з якою людиною ви познайомились.

— Хм! — пробурмотів Тарас, — таким чином і кожного шпига оправдати можна.

— Звичайно! — підхопила Дара. — От прийдіть ви, наприклад, до висновку, що шпигом бути не ганебно, не неморально, доведіть до почуття висновок, ідіть у шпиги — і він вас навіть похвалить. Хоч, може, на темній вулиці й уколошкає.

— Кажуть, він матір свою отруїв. Також, мабуть, з чесности з собою? — похмуро, злістно кинув Тарас.

— Напевно! От і з матіррю. Вона була цілком недоумна. Розумієте, стара, недоумна, хвора… Ні до чого не здатна, словом. Нікого вже не впізнавала й лише мучилася. Він узяв та й отруїв. Розумієте: довів думку до почуття й отруїв. А от ні ви, ні я цього б не зробили! Зробили б ви це, чи ні? Га?

Тарас злістно посміхнувся.

— Такого суб'єкта, як він, я б, дійсно, отруїв.

— За що ж? — засміялась Дара. Сміх її був якийсь чудний, глибокий, з самого дна грудей, здригуючий. — Ви ж тільки подумайте: Мати лише мучиться, та других мучить. Вона не живе, а страждає. Не видужає. Стара.

— А хто йому сказав, що не видужає?

— Він сам прийшов до цього висновку.

— «Він сам»!

— На підставі слів лікарів…

— Лікарів! Знаємо ми цих лікарів. А лікарі — боги? Сьогодня так думають, а завтра винайшли щось нове, і всі їхні рішення к чорту.

— Тоді Мирон і не вбивав би…

— Як?

— Ах, чудачина! Він же каже, що висновки треба робити з того, що є. А чекати, поки будуть инші висновки він не може. Висновок такий, що мати не видужає, помалу гниє, мучить себе та инших. Щоб не було, як він каже, зайвих мук, він убиває матір. Розумієте: з великої любови вбиває. З чесности з собою. А ми, може теоретично згодимось з цим, а зробити не зробимо. От ми й не чесні з собою, недужі, нецільні. Зрозуміли? А він новий, цільний. Инший! Зрозуміли? От за це його жінки так і люблять. І не дивно. Ми такий народ, що відразу вміємо оцінити…

Тарас з похмурою уважностю подивлявся на Дару.

— Ви це серйозно? — нарешті запитав він.

Дара знову засміялася.

— Звичайно, серйозно! Хиба ж ви самі не бачите? Ну, скажіть, коли б ваша сестра пішла в публічний дім… От уявіть собі це. Як би ви реагували? Га?

Тарас мовчки допитливо бігав по ній очима.

— Ну, дурниці! — раптом обірвала вона сама себе. — Звичайно, жартую все. Годі… Ви краще от що скажіть мені: ваша сестра, Оля, це така худенька дівчина з сірими, великими очима? Вся така ясна, так? Білява, на біржі буває… Розвинена така…

Тарас слухав неуважно.

— Так, сірі… — задумливо вимовив. — Буває… Чи то пак… Еге, сірі… А що?

— Нічого. Вона, значить, близько знайома з Мироном?

Тарас похмуро подивився на Дару.

— Так, вони знайомі.

— Вам це не подобається?

Він одповів не зразу.

— Так, не подобається.

— Чому?

Тарас зщулився й глибше засунув руки в рукава.

— Так.

Замовкли. Вітер лютився, що на його не звертали уваги. Забігав то з одного боку, то з другого, розганявся ззаду й сильно штовхав у спину. Потім затихав, неначе слідкував, що тепер буде. І знову починав лютитись. Тарас раптом визволив руки, поліз у кишеню й витяг записну книжку.

— Як він каже, я забув… — ніяково посміхаючись спитав, не дивлячись на Дару. Вона з здивованням повернула до його обличчя.

— Хто говорить?

— Та Мирон. Чуття до думки?… Чи як?

— А-а! Думку до чуття або навпаки, — це все одно… Аби цільність. Ви що, записати хочете?

— Так, я це… У мене, бачите, буває такий стан, що я все забуваю… Ну, і записую…

Він знову ніяково, винувато усміхнувся і, спинившися під ліхтарем, записав: «Потім обдумать. Мирон: думку до чуття, або навпаки».

Дара мовчки розглядала його своїми великими, строгими очима. А дитячі, безневинні губи ледве розкриті були цікавостю.

Пішли. Вітер, також неначе підглядавши, радісно закрутився круг їх.

Тарас хмарнів все більше та більш.

— Дарьє Михайловно! — раптом брутально сказав.

— Скажіть по правді: ви дуже зневажаєте мене за те, що я живу у Кисельських.

Дара навіть зупинилась.

— Що це вам бог дав?! Звідки ви взяли?

— Ні, ви повинні зневажати мене. Я це розумію й навіть згожуюсь… Мене Аніся иноді навіть впускати не хоче, навіть лютує, що зо мною, як з рівним, а не як з дармоїдом… Проте, дармоїдом напевно, всі вважають, тільки…

— Чекайте! — з легкою усмішкою перебила Дара.

— Одже, ви гадаєте, їдо я так само як і Аніся дивлюся на людей?

— Ах, ні! Що ви! Ні, я зовсім не до того. Я тільки те, що це зрозуміло, коли ви мене зневажаєте. Але даю вам слово… Ні, ви почекайте, даю, вам слово, Дарье Михайловно, і тільки вам та самому собі, більше нікому, даю вам, слово, що це недовго. Мені треба тільки дещо вирішити, вияснити, і кінець. Одну ідею. Тоді инакше… Між иншим, ви не звертайте уваги, що я так швидко та гарячково балакаю. Мені зараз дуже погано. Через пів години буду весь як вата… А зараз… Чи мені так здається, що я швидко?… У мене це буває… Чи від того, що — з вами. Ви — страшенно хороша, Дара… «Дара» дуже гарне імья, мені завжди так хочеться називати вас, але я не смію. У вас коси, як вінки з темно-золотоі пшениці, які, знаєте, плетуть селяне? Особливо коли ви їх над чолом укладаєте. Як корона… Ви не ображаєтесь? Ні?

— Любий, чого ж мені ображатись?

— Ні, инші може б і образились. Негречно, може? Проте, я не знаю. Прості дівчата не образилися б, а… «з благородних», як сказала ця… Маруся, не знаю…

— Та звідки ж ви знаєте, що я «з благородних»? — засміялась Дара.

— А як же?

— Я з таких же простих, як ви, та Маруся. Мій батько був шевцем, дрібним навіть. А що я в пани затесалась, так це випадок. Вчителька одна мене полюбила в гімназію віддала. Ну, й зробилася «благородною».

— Та що ви?! — з надзвичайним здивованням спинився Тарас.

Дара також здивувалась.

— Та чого ви так? Найзвичайнісенька селянка, навіть не міщанка… «З благородних». Ого! — посміхнулась вона. — Послухали б ви, як в гімназії мене атестували: «вулишниця» та «Розбійник Орша», инакше й не звали. «Розбійником Оршею» один кривий столяр мене назвав. Я була, дійсно, розбійник. Завжди з бандою хлопчаків. Неодмінно на чолі. Дівчаток не любила. Всі городи обкрадала. Добра мені «благородна»!

Дара весело засміялась.

— Біла була вся, кучерява, як баран, шалена. Вчителька моя завжди з жахом на мене дивилася. Але любила. Хороша була.

Тарас слухав в якомусь нетерплячому захопленню. Витягав руки з рукавів, знову засовував, хвилювався. Нарешті, не витримав:

— Але дозвольте ж, дозвольте! Господи! А я вас увесь час вважав панію… Ви з таким смаком одягаєтесь, така… Ах ти ж Боже мій! От тож-то бачу, що ви така страшенно проста, весела… І потім, знаєте, — у вас є один рух, знаєте, такий загонистий, широкий… і слова, прості цілком. Але це, може, і нічого не означати, себ-то рухи та слова… Але мене тягло, страшенно тягло до вас… Я, як тільки побачив вас, так одразу й полюбив. Не тому, що ви дуже гарні, хоч може, і це є, але тому, що… Ви смієтесь? Ах, ха-ха-ха, так, так!.. Але ви розумієте, що я сказав «полюбив» не в тому значінню, а душевно. Ет, дурне слово Не люблю цього слова! Просто, як людину… Ну, та ви ж розумієте? Так? Розумієте?

— Та розумію, розумію, комік ви. Тільки не хвилюйтесь так. Щож тут такого надзвичайного? подумаєш!

— Ні, ні! Це дуже важно, дуже важно! Себ-то для мене, для мене важно… Але як же це я раніще не спитав! Мені навіть і на думку ні разу не прийшло. І дивіться, от я вже зовсім инакше почуваю себе з вами, инакше… Себ-то не зо всіх поглядів, але в тім, що я вже з вами не соромлюся… В хорошему значінню, в хорошому не соромлюся… Ух, як у мене голова горить. Це хмари… Але нічого… Я радий, страшенно радий! Ви знаєте, я до муки соромлюся з інтелігентами. І я зовсім не такий, яким здаюся. Їй-богу! Я наприклад, на самоті з собою, я знаю, що значніщий багатьох з них, розумніщий навіть (я не для похвальби кажу це, їй-богу, а вірно це), а при них роблюся боязким і так по дурному тримаюся, що можна захворіти від сорому. Але, головне, Даро, головне в тому…, що я все-таки в глибіні душі роблюся боязким перед ними, як раб, як нища істота. От в чому подлість! Розумієте: я от розумом розумію, що вони не кращі за мене, що живуть вони, як і всі, а все ж таки десь там я завжди страшенно упадаю перед ними, вважаю їх вищими і надзвичайно цікавлюся, а як вони у себе там ці… благородні, студенти… Розумієте? Спадщина віків, мужик ще в, мені! А я ж…

— От бачите, — раптом перебила Дара, — коли б же ви були чесним з собою, себ-то думку про те, що нічим ви не є нижчий за них, довели до почуття, з'явився б вогонь і тоді не стало б спадщини віків… А то думка недокінчена.

І вона з сумною усмішкою подивилася на його з під руки, що притримувала капелюха.

Тарас недовірчиво глянув на неї.

— Але ви маєте рацію… — раптом додала вона тихо. — Це є… Себ-то не як на вищих, а, дійсно, як на чужих. Це ви вірно…

Вона говорила, якось відразу замислившись. Тарас схвильовано стрепенувся.

— Адже справді? Правда? І ви це помітили? Ну, а ви ж скільки з ними…. І в подруж'ю цілий рік. А і то… Ні, це…

— Тай зрозуміло… Инше життя з дитинства… А це на все життя… Завжди відчуваєш щось нерідне… Ну, а що до дармоїдства, то я в кожному разі не можу судити! — раптом різко й несподівано вихопилось у Дари.

— О, ні, ні! — Навіть з переляком скрикнув Тарас. — З якої речи? Я — це одне, а ви — жінка, товариш, законна…

— Ну, це питання складне. Дармоїд є — кожен, хто на себе не заробляє! Ви зараз… додому, себ-то, до нас чи… куди?

— Ні я… до своїх… Але я вас проведу… Треба піти… Чекають…

Замовкли.

— Вони мене зневажають. Мої… За те, що не живу з ними… І це зрозуміло. Але не можу я… Коли хоч найменший шелест, не можу спати… Весь здригуюсь, внутренно так, знаєте… і після того серце щемить — щемить… Я певно збожеволію…

— Ну, дурниці! Лікуватись вам треба серйозно.

— Е, лікуватись! Тут он у моїх ціла історія… Ех! Я вам колись, може, розкажу все… І цей Мирон ще… Ух, гидота яка! Ну, хай тільки це трапиться, я з ним побалакаю, я йому покажу ріжні теорії… Я не вимагатиму суду над ним, не по-інтелігенськи, я по-своєму розправлюся з ним, брата покличу. Брат у мене людина брутальна, зла, себ-то, швидче розлючена, чорносотенець, я з ним в натягнутих відносинах, але проти такого суб'єкта я з чортом увійду в спілку!

— Щож він зробив? Мирон себ-то?

— Ех! Не можу я вам казати… Себ-то, можу, але не хочеться зараз… Може все це так перейде… У мене тут ціла низька ріжних… А скажіть, Вірі дуже подобається Мирон? — раптом випалив Тарас.

Дара здивовано обернулася до його і зараз же лукаво усміхнулась.

— Не знаю… А ви що, ревнуєте дуже?

Тарас в замішанню забув своє питання, але, задавши його, вкінець змішався.

— Ну, що ви… Я тільки так… Мені казали…

Дара засміялась.

— Ну, нічого, нічого. Я нікому не скажу. Тільки самі не показуйте. Недобре, коли инші бачать твоє інтимне…

Тарас не знав, куди подітись, щось комічно бурмотів, з здивованням потискував плечима і, нарешті, попрощавшись, швидко повернув назад.

Дара сміялася.

— Слухайте, але ви ж не образились? — крикнула вона йому вслід.

— Ні, ні! — крикнув і він їй нашвидку обернувшися.

Дара усміхнулась, нахилила проти вітру голову і, притримуючи капелюха, пішла далі.

ІІІ

У своїх Тарас лишався не довго. Трапилася одна з тих звичайних сцен, які доводили його до такого підняття, що він ледве не губив притомности. Після сцени наступила «вата» — стан повної безсилості та млявої тупости. Здавалось, під череп та в груди хтось напхав вати, і ні одна думка, ні одне почуття не могли поворохнутись. Це був знайомий стан, після якого мусіло знову прийти підняття.

Ледве доплентався Тарас до Кисельських, Анися бурчала, впускаючи його, — він не чув.

В помешканню було тихо та темно. У вітальні на стелі та стінах лежали білі смуги від ліхтарів з вулиці. За вітальнею була «репетиторська», яку займав тепер Тарас. Тут також бліда смуга лежала на стелі та стіні. Тарас любив її. Йому ставало чомусь солодко та тужно, коли він дивився на неї.

Не запалюючи лямпи, він ліг на ліжко і безсило звісив руку. Тихо-тихо. Навіть нагорі не чутно тупотіння ніг, яке завжди так дратувало його. Така тиша бувала иноді в тюрмі.

Раптом далеко десь почулися голоси. Ближче голос Дари. Ще чийсь, чоловічий.

У вітальню з свічкою в руці ввійшла Дара. За нею Сергій. Коси золотою короною лежали над чолом, — високе, опукле, воно було нахмурене; на ніжних дитячих губах не було звичайної пустотливої іронії, — вони були щільно стиснуті, неначе рішилися не випускати з уст того, що ховалося в грудях.

Дара вставила свічку в свічник піаніна, відчинила кришку й почала перегортати ноти.

Сергій став за її стільцем. Блакітні, неначе спухлі очі його в пенсне дивилися сумно та боязко. Дуже широке, розумне чоло вкрилося сіткою зморшок. Це завжди бувало у його, коли він переживав щось неприємне. Звичайно Дара тоді одною рукою брала його за голову, а другою терла зморшки доти, поки тонкі, загострені, сухі губи його не змягчалися усмішкою. Тоді й зморшки розходились.

Стоячи за її спиною, він одною рукою поглажував жовту, подібну до звислої з возу соломи, борідку, а другою все шукав місця на спинці стільця Дари, щоб спертися. Але рука зсковзувала і нарешті зачепила Дару. Дара озирнулась, запитуюче подивилась на Сергія, потім на його руку та знову повернулася до нот.

Сергій зніяковів, заклав руки за спину й заходив по кімнаті. На ногах були широкі штани; груди вузькі, плескуваті, голова велика. Від цього груди та плечи здавалися найтоньшою частиною тіла. Иноді він кахикав, як хворі на груди.

Раптом знову спинився за спиною Дари й тихо, нерішуче сказав:

— Даро… Неможна-ж так…

Дара нетерпляче мовчки перегортала ноти.

— Чого ти шукаєш? Може, я знаю… Даро!

— Ні, ти, не знаєш.

— Даро!

Дара з досадою озирнулась.

— Ну, чого тобі? «Даро, Даро»… Ну, що таке?

— Що з тобою?

— Га?

Знову одвернулась і почала шукати.

— Ага! Е… Що зо мною? — раптом чудно подивилась вона на його — Слухай, я скажу.

І, посміхнувшись, Дара, схилила злегка голову до нот і сильно вдарила по клявишах. Зпід них вихопилися звуки, сміливі, сильні. Вони, як коні; гриви буяють, голови підняті, дзвінко та міцно бьють копита. Дикі коні, вуха притиснули, шарпнулися, витяглись, скажено несуться, летять; грудки землі летять зпід копит.

— Даро!

Згуки, — як вітер; зтомлено дихає, сил більш немає… Блідими устами ніжно цілує сиві колоски, вони томно схиляють голівки й тихо шопочуть про щось темно блакитним василькам.

Вмить вітер шарпнувся. Ні, то не вітер, блідий хтось і лютий. Хапає кривими руками крики з дна серця, шпурляє їх в небо, у землю, у Бога. Тісно йому, душно йому! Більше мук, більше!

— Даронько!

Несеться потік. Піна, як клоччя, на берег летить. К чорту перепони! Раз, раз! Несеться потік. Дитину схопив, — з берега, — закрутив, змахнув і об скелю, раз! — і нема. Котиться каміння з жахом, велике, безсиле каміння. Грохіт, рев, свист, сиві смуги небо розсікли, небо кроввю налялось…

— Даро!!

Земля здригнулась і тріснула. Кінець. Годі, нічого нема…

Сергій стояв блідий закривленими мукою губами.

Дара різко підвелася, обернулась до його й посміхнулась.

— Гарна річ… Правда?

Ніздрі їй підіймались і опадали. Вона трохи зблідла.

Сергій мовчки одійшов і сів у фотель, схиливши голову на руку.

Дара підійшла до його, тихо погладила по голові й сказала:

— Ну, годі… Важко мені трохи, але це пройде. Не треба так близько до серця приймати все це…

— Але чому важко? — з мукою підняв голову.

— Не знаю… Так… Багато. Дурниці.

Він знову схилився й задумливо, ледве чутно вимовив:

— Змінилася ти останніми часами. Задумуєшся, нервуєшся. Така моя бадьора, ясна… і щось… Не знаю я…

Він замовк. Мовчала й вона, дивлячись у вікно похмурими, суворими очима.

— Даро! — раптом тихо сказав Сергій, не підводячи голови.

Вона мовчки подивилась на його.

— Я цю ніч… спатиму у тебе…

Дара вся стрепенулася.

— Ні! — одрізала різко та злісно.

— Але чому ж?

— Сам знаєш. Покинь.

— Але Даро… Не можна ж так… Ти ж…

— Ні, кажу! Знову будеш хворіти цілий тиждень. Ти й без того тепер кашляєш багато. Це шкодить тобі… А коли це для мене, то… Ну, словом, цього не буде, — от і все. Годі. І крім того, от що ти повинен бути тепер яко мога здоровшим, власно тепер. Чуєш? Ти мусиш, нарешті, покінчити з Мироном! Остаточно розбити, знищить, просто стерти, не лишити каміня на каміні від його теорій. Розумієш? Неодмінно!

— Господи! Та його нищити нема чого, це ж так ясно… «Професійні спілки простітуток!» Хм!.. Це ж тільки смішно.

— Ну, не для всіх. Для тебе ясно, для других ні. Треба, щоб для всіх було ясно. Завтра ти повинен все для цього зробити. Чуєш, Сергію, я багато сподіваюся від тебе завтра. Чуєш?

Вона навіть почервоніла. Тонкі ніздрі підіймались і опадали; і коли підіймалися, кінчики їм робилися біліщими.

— Ти дуже хвилюєшся…

— Так, хвилююсь. Хіба-ж… Ну, звичайно, хвилююсь, що ж тут дивного, я не розумію.

— Хіба-ж я кажу, що це дивно? Цілком зрозуміло.

— Що зрозуміло?

Сергій зовсім був здивований.

— Слухай, Даро, я не розумію тебе. Зрозуміло те, що… є причина для твого хвилювання. Цей… чоловік досить надокучив усім та… Крім того, він є просто шкідливий. Нічого нема дивного, що тебе це хвилює…

— До чого ж ці уваги?

— А, Дарусю, ну я сказав так собі. Може на ніздрі твої подивився…

— Ніздрі мої тут ні при чому!

Сергій замовк і сумно дивився собі під ноги.

— Змінилася ти, змінилась…

Він знову помовчав.

— Даро!.. Я прийду до тебе…

Дара спалахнула.

— Сергію! коли ти ще… Я тобі сказала: ні. Цього більше у нас не буде, чуєш? Я жертувати твоїм здоровлям не хочу! Не можу, не маю права, соромно, і гидко. І до того… Ну годі. Більш не треба про це балакати. Годі!

В Тарасовій кімнаті щось впало. Обоє повернули туди голови й почали слухати.

— Фе, як це неприємно! — встав Сергій — Він все чув, міг би попередити. Ходім.

І швидко пішов із вітальні.

Дара нахмурилась і помалу рушила до Тарасової кімнати.

Тарас стояв і, очевидячки, чекав на неї. Як тільки вона з'явилася на порозі, він зараз же голосно, чітко й злісно забалакав:

— Так, я все чув! І я — падлюка, я сам знаю. Тим більший падлюка, що ще спочатку хотів встать та зачинити двері… Але не встав і не зачинив. І все, про що ви балакали, чув. Все. І як ви грали і… все. От.

Він страшенно хвилювався.

Дара спочатку спинилась, потім підійшла до його, ласкаво узяла за руку й підвела до ліжка.

— Сядьте й заспокойтеся, Тарасе. Чого вже там, — чули, так чули.

— Але я ж міг би не чути! Я міг двері зачинити…

Він неначе ковтнув щось.

— А ви не зачинили. От і все. В кожному разі хвилюватись так нема чого. Чому лямпи не запалюєте? Все думаєте? Та заспокойтеся, любий, не треба… Трапляється… Тай не знали ви, про що ми будемо балакати.

— Так, я тому спочатку й не зачинив… Я так стомився…. Потім хотів, коли… І не зачинив. Гадав, що вам неприємно буде, що я чув. Думав, підете й не знатимете зовсім… І впав кашкет, на підлогу… І грюкіт. Але я — падлюка.

Дара засміялась.

— Ну, ви, звичайно, зараз же мусите розіпнути себе. Ви таки — фанатик. Я вам казала, що у вас уста фанатика. Ну, тоді. Сідайте, заспокойтеся, засвітіть лямпу, читайте що небудь і не думайте про це. «Це не важно,» як каже… наш знайомий. Чому ви так швидко прийшли від ваших? Та сідайте ж…

— Ні, Даро Михайловно, я не сяду. Я не можу… Дозвольте мені… Проте, коли ви хочете, я сяду. Я можу… Ну, от.

— Чудний ви. Та не сідайте, коли не охота. Я тільки так. Чому так швидко від своїх пішли?

Тарас раптом зірвався з місця, забігав по хаті й потім одразу спинився перед Дарою.

— Даро! У мене е велике прохання до вас. Голос йому був хрипкий, піднятий.

— А, знову горить! — злістно схопив він себе за голову.

— Що горить?

— Мозок. Мозок проклятий. Але плював я. Це всеодно. Я хочу вас прохати. Я тільки що був у своїх. Це страх один. Я більше не можу! Я більше не можу!.. Добре, я вам розскажу.

— Тільки не хвилюйтеся так… Сідайте, спокійно розскажіть все, як слід.

Дара сама сіла на ліжко й повела рукою поруч себе. Але Тарас не звернув уваги.

— Спокійно!.. Ха! Ні, я спокійно не можу… Ех, коли б ви знали. Але, справді, залишимо цей тон. Це все того, що мій мозок… Я буду спокійніще. Так, треба спокійно. От в чому річ. Мені треба грошей, багато грошей. Коли я не дістану грошей, Оля піде в содержанки або простітутки. Так, так! Її вигнав хазяїн з майстерні за те, що вона не хоче йти до його в полюбовниці. Брат лютує. Мати переслідує її за атеізм. Тільки що була сцена. Я ледве ножем не вдарив брата. Він хотів, щоб вона після вечері перехрестилась. Вона не хотіла. Батька вони їдять за те, що він парализований і не заробляє. Їдять картоплю, сплять в одній кімнаті, всі п'ятеро… І ви уявіть собі: такий жах, бруд, сморід, тіснота, а останні копійки ідуть на лямпадки, свічки… Боже мій, я не розумію… І разом з тим, разом з тим, слухайте, мати веде переговори з цим Салдієвим, хазяїном майстерні, торгується за Олю, хоче сто, він не згожується. Якийсь кошмар… Оля бьється, як в чаду. Мене прохає. Але що я, гидкий, гнилий, що можу я для неї, бідної моєї, зробити, що?… І знову ж: батька необхідно лічити, і він зможе робить. Мати з піною на устах ні на які лікування не згожується: не можна, мовляв, ламати волю божу: він покарав батька за безбожність, — і треба терпіти. Себ-то, кажу я вам, якийсь страшний чад, хаос, подуріли всі від голоду, одчаю, злости. Господи, коли б я міг видерти серце своє та нагодувати їх, я б… А, та що там казать! А я гнилий, я не можу на ногах триматись иноді… Не можна лікуваться! Ну? Ви бачили таке божевілля? Це — божевілля, сказ. Ні, я не можу більше. Мені все одно, я мушу знайти вихід. Скажіть, Даро, Семен Васильович може позичити мені карбованців з триста?

Дара сиділа, нахиливши голову. Тарас часто дихав, але дивився на неї рішучо, з чеканням.

— Вам неодмінно триста? — тихо спитала вона.

— Так! Себ-то, скільки дасть, все одно, я випрохуватиму по копійці. Я не міг, не хотів прохати, але тепер… Я не можу Олю так… А тут ще з нею ця сволота, цей Мирон. Він ії, здається, умовляє іти в простітутки… О, хай тільки!..

— Та що ви?! — швидко підняла голову Дара.

— Здається. Вона не каже, але видко, що не без його впливу.

— Ні, цього не може бути! — рішучо сказала Дара. — Не може! Ні, ні!.. Це ви… Але це потім… Зараз… Визнаєте що: підождіть тут, я піду… Але, ні. Ідіть спочатку до Семена Васильовича. Коли невдасться, тоді треба буде инакше…

— Значить ви маєте сумнів? — тихо спитав Тарас.

Дара трохи завагалась. Потім подивилася просто в лице йому й твердо, жорстко сказала:

— От що я вам скажу, Тарасе, я не певна. Себ-то, я не знаю. Можливо, що й дасть. Але от що зауважте: як тільки почне балакати, слідкуйте: коли з першого ж натяку згодиться й дуже охоче, і братиме за талію, дуже ввічливим буде, тоді, значить, не дасть. Це вже відомо. А коли почне хмуритись та розпитувати, — дасть. Але останнє дуже рідко буває з ним.

— Значить, я йому повинен все росказати? — глухо запитав Тарас.

— Так… Але не все… Про сестру не треба. Ну, ідіть. А я піду до Віри та Сергія. Вірі сказати можна?

— Можна, — тихо, ледве чутно відповів він.

— Ну, так ідіть. Швидче. Та не треба так хвилюватись і впадати в одчай. Все обійдеться. Ідіть, хороший, та бажаю вам успіху.

Тарас помалу пішов з кімнати, нахиливши голову та тручи правого виска. В лівій руці був кашкет. Дара помітила його, обережно взяла з рук та кинула на ліжко. Тарас розгублено, не розуміючи, подивився на Дару, але вона зараз же легенько штовхнула його й сказала:

— Нічого, це я кашкета. Ідіть.

— А, так, кашкета. А ви до Віри?

— Так…

Тарас пішов далі. В передпокою спинився. Праворуч були двері в кімнату Сергія, ліворуч — до кабінету Семена Васильовича. Тарас зробив декільки кроків, знову спинився й довго стояв непорушне, нахиливши голову, неначе щось обмірковуючи. В кімнаті у Сергія рипнув стілець. Тарас злякано зкиннувся, швидко підійшов до дверей кабінету та з одчаєм постукав.

— Ввійдіть! — ледве чутно сказав голос з середини.

Тарас увійшов. І зараз же в вічі йому кинулося жовте, напів освітлене з-під зеленого абажура лице з вичикуюче упертими в його очима. Великий різний стіл до писання був освітлений, але горішня частина кабінету дрімала в півтьмі.

Семен Васильович впізнав Тараса, швиденько підвівся й зашамотався. Він мав таку саму борідку, як і Сергій, але вона подібна була до сіна, що пожовкло від непогоди. Він був лисий і лисину марно приховував сивим рідким та довгим волоссям з висків. Сам низенький та прудкий. Погляд ласкавий, розумний.

— Маю до вас справу, Семене Васильовичу, — зараз же хрипко й одривчасто почав Тарас.

— Прошу, прошу!.. з охотою…

«Згожується», тоскно подумав Тарас.

— Велика справа? Чого ви такий блідий? Га? Лікуєте нерви? Треба лікувати, треба лікувати…

— Я хотів прохати вас… Чи не могли б ви дати мені в позичку… триста карбованців… У мене…

— Триста карбованців? Чому ж!.. Можна, можна… з охотою. Дуже охоче. Сума трохи того… але можна буде. Вам конче треба?

«Не дасть», вже цілком упав духом Тарас, але все-таки слідкував, чи не полізе в кишенню за портфелем, або чи не виявить якось инакше своєї згоди. Але той стояв, заклавши руки в кишені, й дуже серйозно, ласкаво, охоче говорив:

— Можна, можна. З великою охотою…

— Я вам поверну яко мога швидче, — бігаючи очима повз Семена Васильовича, понуро почав знов Тарас. — У, мене дуже погані об…

— А, голубе, не треба. Звичайно, повернете. Вам зараз?

— Так, я дуже…

— Хм! Що ж ми зробимо? Бачите, голубе, у мене зараз як раз… Так неприємно склалося… Хм! Зараз у мене, вийшли великі видатки… А дядюшки все не везуть аренди. Біда з ними! Все надіються на «уравнітельне землепользовання» або навіть на соціалізацію… Уявіть собі, до сього часу!.. Але, нічого, — він привітно взяв Тараса вище ліктя, — ми це улаштуємо. Ви трохи підождіть, а я пошукаю, і ми це улаштуємо. Та чого ви такий блідий? — і Семен Васильович навіть злегка обняв Тараса, з співчуттям заглянувши йому в вічі.

— Треба лікуватись, голубчику, лікуватись. Неврастенія — це, погана річ. Так ви навідайтеся, ми це улаштуємо. Добре?

— Добре… Я це… До побачення!

Тарас вахлайкувато уклонився й пішов з кабінету. Семен Васильович ґречно провів його аж до самих дверей.

В Тарасовій кімнаті сиділи Віра та Дара. На столі горіла вже лямпа.

Віра була дуже схвильована й гарячкове казала щось Дарі. Дара слухала уважно, суворо похмуривши брови.

Коли увійшов Тарас, обидві з чеканням подивились на його.

— Ну? — нетерпляче спитала Віра.

— Нема. Обіцяв цими днями…Господи! — раптом схопився він за голову. — Який же я ідіот, йолоп! Який йолоп! «Триста карбованців». Неначе три копійки. Як він повинен глузувати з мене, як він повинен глузувати! Ох, як мені соромно!

Віра почервоніла.

— Ну, чого ж соромно? Чого соромно? — якось винувато заспішила вона. — Ніякого сорому нема. I глузувати він не буде. Це він так… Він дасть. Ми з Сергієм ще побалакаємо з ним. Недобре, що ви пішли, треба було не так. Але це нічого… Ми це…

Дара раптово підвелась і, звернувшись до Тараса, суворо сказала:

— Я особисто, Тарасе, нічим вам допомогти не можу. Чуєте? У мене нема ні копійки. Робіть як знаєте.

І, повернувшись, швидко пішла з хати. Тарас неуважно подивився їй у слід.

— Вона посварилася з Сергієм, — знову заспішила Віра. — Не звертайте уваги, вона чудачка, у їх це завжди з грошима. Заспокойтеся, Тарасе, любий, хороший, заспокойтеся, ми все зробимо… Сідайте… Сюди…

Тарас машинально сів. Віра умостилась поруч з ним і, взявши його руку, почала з винуватим та пекучим жалем гладити її. Тарас одняв руку. Віра, заглядаючи йому в вічі, знову взяла її.

— Не треба! — з мукою кинув він.

— Ні, треба. Я так хочу… Бач, який неслухняний зробився. Сидіть тихо!

А сама в той же час непокійно, винувато заглядала йому в очі.

Тарас скоса подивився на неї й криво посміхнувся.

— Чого смієтесь?

— Так…

— Ну, чого?

— Не скажу. А проте… Я сміюся того, що вам треба, щоб я… Щоб бачити, мене нещасненьким… Тоді ви… хороша зо мною. Вам би треба знайти собі якусь паршивеньку собачку. Чим поганіше та нещасніше, тим більше любити та жаліти будете. Головне — жаліти. Але я вам заявляю…

— Це — неправда, — тихо та ніяково сказала Віра, випускаючи його руку.

— Ні, це — правда! — різко, навіть злістно спалахнув Тарас. — Правда! І ви самі знаєте, що це правда. Так, так! Коли я був у тюрмі, нещасненький, ви… Е, чого там! ви майже кохали мене. А вийшов і… Та стійте! Я знаю, знаю, що ні про яке кохання й мови не може бути, куди там! Хіба я сам не розумію? Якийсь нещасний друкарський складач і дочка поміщика, інтелігентка.

— Тарасе! — схопилася Віра, блиснувши, очима. — Коли ви ще раз мені скажете про це, про робітників та інтелігентів, я з вами… я з вами балакати більше не буду! Не в тому річ, як що хочете знати! Зовсім не в тому!

— А в чому? — з злостю подивився на неї з низу в гору Тарас. — Що «коліна, як у коника».?

— Які коліна?

— Які? ви забули? Хм! А памьятаєте, в той день, як я вийшов, з тюрми, я сидів у вас у кімнаті, ви подивилися на мої коліна й сказали: «які у вас худі коліна, як у коника!» Памьятаєте? Ну, я в усякому разі, дуже добре памьятаю.

Віра почервоніла.

— Що ж з того? — здивовано вимовила вона.

— Нічого! Тільки те, що все діло в моїх худих колінах та… Ну, словом, тілом я не вдався. От і все. А душа… Це…

— Тарасе! — з гнівом, швидко перервала його Віра. — Не смійте говорити далі! В противному разі… І запамьятайте раз на завжди: мені гидкі, чуєте, гидкі до жаху ці ваші так звані реальні відносини, це тіло ваше. Я вважаю це пониженням людини. Пониженням! Чуєте? Коли ж я сказала про коліна, то просто так, а не тому, що до вас не почуваю такого кохання. Ні до кого у мене нема та й не буде його! От в чому діло, коли хочете знати. Ваші ж… ваше ж бажання поясняти все тілесними причинами мені страшенно не подобається. От чому я вам казала про несхожість наших душ.

— Несхожість душ? — глухо перепитав Тарас.

— Так. Але… мене до вас тягне щось… Я не знаю, що. У вас є щось хороше…

— Е! — підвівся Тарас — Покиньмо ці милостиньки з жалю… Все одно…

Він шукав щось очима. Побачивши, що кашкет на ліжку, він узяв його, одягнув і пішов до дверей.

— Куди ж ви? — здивувалась Віра. — Тарасе!

— А вам чого? — брутально кинув Тарас, напів озирнувшись. — Піду куди схочу.

— Але зараз прийде Сергій. Ми мусимо побалакати, Тарасе!

— Не треба. Нічого мені не треба! Прощайте.

Але Віра підбігла схопила його за рукав.

— Почекайте. Не ходіть. Я вас прошу… Дуже прошу, лишіться. Нікуди не треба йти. Мені дуже боляче. Ви не вірите? Недобре ви посміхаєтесь, але все одно. Мені страшенно боляче, я готова зараз впасти перед вами навколюшки й цілувати ці самі ваші коліна. Хочете?

Вона була дуже бліда. Тіни під вилицями зробилися глибшими й по їх бігли у низ струйки, від чого лице, здавалось, миготіло; дихала часто та важко.

Тарас з здивованням подивився на неї своїм похмурим, здригуючим поглядом і нерішуче спинився.

— Не ходіть. Ідіть сюди… Сідайте. Ну, я вас прошу, сідайте. Скиньте капелюха. Дайте його сюди…

— Не дам.

— Дайте, я вам кажу! Дайте кашкета. Боже, що ви зо мною робите! Та не посміхайтеся так боляче. Покиньте… Ви — змучений. У вас страшний вигляд. Я вас прошу, дайте ж мені кашкета.

І несподівано схопивши його за руку, притиснула до уст своїх і заридала, цілуючи та стискуючи її.

— Віро!.. Віро! — злякано забормотів Тарас, сам ледве не плачучи та видираючи руку.

— Ні, ні. Сидіть, сидіть…

Тарас раптом з силою видер руку й трусячись весь, устав.

— Не треба Чуєте! Не треба мені! Я вас не розумію… І… Е, к чорту все та й край!

І, кинувшись з хати, вибіг у вітальню. Назустріч йому швидко йшов Сергій.

Ви куди? Тарасе! В чому діло? Ходім, я хочу з вами…

— Тарас напів обернувся.

— Нічого мені не треба! Нічого! Чуєте? Нічоговід вас не хочу!.. Я сам… Обійдуся… Годі. Старцям…Не треба!

І знов кинувся вперед, зачепився в дверях у їдальню, чимсь грюкнув, з грюкотом вилетів у коридорчик і зник по чорному ходові.

Сергій ошелешено, мовчки дивився йому вслід. В руці він тримав декільки кредиток.

У кімнаті в Тараса було тихо.

IV

Мирон обережно, силкуючись не гомоніти, натяг на себе пальто й хотів вийти, але в цей час з Марусиної кімнати почулося:

— Ти вже йдеш, Мироне?

Мирон зупинився.

— Ні-і, я зараз прийду-у. Ти можеш ще спа-а-ти!

— Я давно вже встала. Яка година?

— Девьять.

Мирон очикуюче подивився на двері, послухав. Потім одяг капелюха й вийшов.

Хвилин за пьятнадцать він повернувся й постукав до Марусі.

— Та входь, чого там! — мляво обізвалась вона.

Мирон, не роздягаючись, увішов. Маруся сиділа на ліжку, спершися ліктем об стіл та поклавши голову на руку. Обличчя було стомлене, сіре, під очима жовто-сині круги. Губи, видко, що хвилини сохли, бо вона часто облизувала їх. Дивилася вона у вікно кудись у далечінь, повз море дахів та димарів. Небо все так само було вкрите хмарами, то темними, то сірими. Вони, також неначе на похмілля, стомлено, неохоче, ледве посуваючись, налізали одна на одну.

— Я, Марусю, зараз піду-у, — почав Мирон, — і до вечера, мабуть, не прийду-у… Так от я тобі на сніданок купи-ив оселедчи-ика та о-от…

Він витяг з кишені невеличку пляшку, монополький.

— Освіжи-и-тись… А обі-ід ти сама собі улаштуєш. І не тре-е-ба соромитись. Гроші є у тебе на обід?

— Є, — хмуро кинула Маруся. — Учорашні. Десять карбованців…

— Ну, це ж не твої гроші.

Маруся здивовано повернула до його голову.

— Не мої? А чиї ж?

— Єрмо-олкина. Ти ж помилко-ово взяла їх?

— Як помилково?

— Ти ж не за для грошей ґуля-я-ла? А для того, щоб розва-житись… Тре-е-ба віддати…

Маруся довго та пильно дивилась на його. Мирон з посмішкою чекав. Зеленкуваті з жовтими іскорками очі його слідкували за Марусею.

— А як за для грошей? Звідки знаєш?

— Ну, тоді, звичайно, твої-ї… Тільки… ми ще не потребу-у-ємо поки що.

— А коли б потребували, тоді, може, сам послав би?

Мирон добродушно засміявся.

— Ач, хи-и-тра яка-а!.. Ти ж знаєш, що не посла-ав би…

— Чому?

Обличчя Марусине було все так само похмурим, сірим та стомленим. І питала вона якось рівно, неначе для процеса розмови. Скоса поглядала на «монопольку».

— Ну, що ж, Мару-у-сю, відд-ати Єрмо-о-лкину?

Вона раптом глибоко зітхнула.

— Як знаєш… Тільки от що… — її неначе щось шарпнуло. — Оддаси чи не оддаси, це тепер мені байдуже. Я сьогодня іду знову у… дім. Ще позавчора зустрілася з одною старою приятелькою… Вона тут зараз. Кличе. Піду…

Мирон зробився серйозним. Пильно дивився на сестру.

— Для чого ж ти пійдеш? — тихо спитав.

— Так… Хочу… Для того й піду.

— Нудно зо мною?

— Та тобі чого? — злістно глянула вона на брата. — Чи не все одно?

Мирон, мовчки, серйозно все дивився на неї. Знову в очах йому з'явилось щось тоскне. Він озирнувся навкруги, помалу взяв стільця й сів.

Маруся гидливо скривилася.

— Е, разговор буде… Надокучило…

— Ні, разговору не буде… — тихо сказав Мирон, задумливо дивлячись у вікно. — Разгово-о-ру не буде.

Він помовчав. Потім повернувся до неї обличчям і чи то з цікавостю, чи то з сумом спитав:

— Скажи мені ясно: чому ти хочеш пійти туди?

Маруся злістно зірвала з столу руку й спитала в свою чергу:

— А ти мені також скажи ясно: чого ти хочеш, щоб я не йшла туди? Ну?

— Погано тобі там.

Маруся спалахнула.

— Знову?! Але ж ти брешеш! Бо соромно тобі. Бо це ж сором та ганьба! А ти хоч і тягнеш мене, але від гордости кричиш, що ніякого сорому нема, а, мовляв, погано мені там. Та чим мені погано, я тебе питаю? Голодно, холодно мені там? Нудно? Гидко, мерзенно, от що там погано! Зрозумів? Неначе болото ковтаєш день і ніч.

— Так хочеш ще ковтати?

— Еге, хочу. Подобається… Хе!

Мирон мовчки дивився на неї: Маруся дивилась у вікно.

— На що ж робити те, що сама вважаєш поганим? — знову стиха почав він. — От це ж власне й погано. Коли б ти не вважала це ганебним, хиба б я став тебе вдержувати? Іди та роби, що хочеш, аби ти сама вірила, що добре робиш.

Він замовк і поглядав на неї, неначе ждав чогось. Маруся мовчала.

— А коли з тобою ще гидче, ніж там? — раптом кинула, не повертаючись.

Мирон нахилив голову, змів крихти з столу й помалу підвівся.

— Ну, роби, як вважаєш краще. Коли гірше зі мною, іди туди, де краще…

Маруся позирнула до Мирона. Очі їй уважно та винувато спинилися на йому.

— Тоді… прощай! Коли йдеш?

Маруся простягла по столі руку, ніби хотіла спинити його.

— Не сердься, Роню… Не хочу тебе образити… Бачу, що жалієш та любиш мене, але не можу я… Важко мені тут… Кожен дивиться на тебе, як на… пропащу, гидку… Сам же кажеш, що всі на нас так дивляться: або з жалем, або з огидою. Так чого ж більше? А мені з людьми жити…

— Та тобі що, як дивляться инші?! — раптом почервонів увесь Мирон. — Ти як дивишся? Ганебно там, — не роби. Перед собою чиста будь. Вони ж ці люди, не так жили, як ти, значить инакше й думати повинні. Ти ж мучишся більше від того, що сама вважаєш гидким те, що робиш. Не роби. Коли гидко, то хоч умри, але не роби! Або, коли робиш, то роби так, щоб і розум твій оправдав те, що робиш. А на других плюнь, забудь про те, що вони думають. І на мене плюнь: я думаю, що не ганебно, але тяжко. А ти думаєш, що не тяжко, але ганебно. Нащо ж ти хочеш, щоб я думав так, як ти? Роби по свойому!

І знову в очах його за гнівом промайнула цікавість.

Маруся зітхнула.

— Та тому, що не з душі ти всі свої думки говориш, тому й роблю. Ну, годі, Роню, ні до чого ми з тобою не добалакаємось… Не вдержуй мене, не умовляй, пійду я. І тебе стісняти не хочу й сама… Все одно… Хто, раз попав туди, — каюк уже йому. І не пробуй… Не сердься, Роню… Ну, а тепер я випью, все одно вже тепер…

Вона криво посміхнулась, стукнула денцем об долоню й просто з горла почала жадно пити. Очі напів заплющились, широкі губи кругло зморщились, по горлі з булькотінням прокочувалася кулька.

Мирон уважно зтиха дивився на неї.

Маруся одняла пляшку від уст, втерлась рукавом і, посміхнувшись до Мирона, сказала:

— Так… От і за це там не осудять. Всі такі. Ні жалю, ні сорому, — свої.

Подивилась на світло скрізь пляшку, з посмішкою хитнула головою, знову заплющила очі й почала пити. Здавалося, вона хотіла яко мога швидче випити всю пляшку.

Мирон все так само дивився й мовчав.

— От так… — сказала вона. — Так краще, а за горілочку спасибі…

Очі їй зробилися живіщими, обличчя почервоніло та посвіжішало.

— Знаєш, Марусю підожди ще трохи, — раптом зтиха вимовив Мирон.

— Для чого? — насторожилася вона, оглянувши його.

— Так… Поживи, подивись… Завжди встигнеш. Підожди… А коли в чому потреба буде, роби все, що хочеш. Випити хочеться, випий, я ж зрозумію… Мужчини забажаєш, іди, любого вибірай, веди сюди, роби, що хочеш…

Маруся почервоніла, але пильно подивилася на його.

У Мирона неначе усмішка пробігла по лиці. Але він казав далі все так само зтиха, серйозно, трохи сумно:

— Справді, Марусю… Чого перед собою брехати? У тебе вже привичка склалась. З цим нічого не поробиш. Це соромляться признати, але часто ті, яких «рятують» з домів, через це й ідуть назад… Не треба. Нічого злого в цьому нема. Нікому ж лиха від того не буде, що ти приведеш мужчину, сама себе заспокоїш та й йому злого не зробиш…

Маруся не зводила з його очей.

— I це ти від душі говориш? — з захованим обуренням зтиха спитала.

Ще раз легка по смішка про бігла, як миша, по Миронових губах.

— А чого б я брехав?

— І це також добре? Не соромно?

— Та що ж тут соромного?

Маруся злістно посміхнулась.

— Так, звичайно… Для мене що ж тут соромного… Діло звичне… Хм!.. Пішла, узяла, привела…

Мирон нахмурився.

— Ні для кого не соромно. Кожна, коли потреба є, хай пійде, візьме та приведе. Чи чоловік, чи жінка, — все одно…

Маруся також гнівно нахмурилася.

— Знаєш, Мироне, не бреши краще! Видко, викрутитись хочеш. Покинь. Сказав, не подумавши, а воно найвірніще й є. Тільки не хочу я ні до кого ходити, ні водити до себе нікого… Самі прийдуть… чи буде потреба, чи ні… А ще кажеш, що не брешеш мені! Та ти ж сам он як дивишся на мене: підеш, приведеш. Небійсь, тій, яку покохав би, не сказав «підеш, приведеш.» Своїми руками б задушив від ревнощів та сорому. А я що ж, — «звична»!..

— Ні, і тій би сказав, — помалу вимовив Мирон, дивлячись просто на Марусю. — I сорому в цьому нема, і ревнувати нема чого. Виходить, не зміг я їй дати задоволення, потребність є. Без потреби не підеш шукати в иншому місці.

— А, покинь! — роздратовано одвернулася Маруся. — Годі. Не зрозуміти нам одне одного. Дурна я занадто, як бачу… Прощай. Іди.

Мирон не йшов. Задумливо, прижмуривши очі, дивився він у вікно на ледве помітний рух хмар. Лице зблідло, губи стиснулись в криву, застиглу усмішку. Маруся також дивилась у вікно.

— Так, — раптом глибоко зітхнув Мирон. — Ми не зрозуміємо одне одного…

— Та навряд чи хто инший тебе зрозуміє… — похмуро та насмішкувато кинула Маруся. — Пошукати прийдеться…

— А все ж таки підожди, Марусю. Га? — тихо сказав Мирон. — Не йди… Може як небудь уживемось… Тяжко ж там тобі. Га, Марусю?

Маруся мовчала.

— Думай собі по-свойому, я — по-свойому… Навіщо зайві страждання? Правда, Марусік… Ми ж любимо одне одного… Повчишся трохи, екзамен здаси. Разом робити будемо. А там покохаєш когось, родина буде, діти…

Маруся швидко подивилася на його. Почервоніла.

— Розуміється. Це ж тобі потрібніще за все. Подумай. А підеш, швидко не вирвешся й ніколи дітей не матимеш… На що ж це? Га? Адже ж бьється у тебе серце, як уявиш, бьється ж, Марусику? Славетно б зажили… Хоро-о-шими б їх зробили, сильними, чесними… Справді, хороша, не треба цього. Ну, дивись на мене, як на дурня якого, небудь; нехай я брешу тобі навіть, плюнь… Нехай собі чоловік гордість свою хоч брехньою задовольнить. Га, Марусю?

Маруся непокійно заворушилась.

— Іди, Роню… Не треба…

— Справді, хороша… Зоставайся. З людьми тебе хорошими зведу… Упіраєшся ти, а все ж таки нудно все зо мною, та зо мною… От ця… Дара, наприклад. Ти це даремно казала, що я все чекаю на неї. Коли я на неї чекав? Ну та це… От з нею зійдешся. Вона — хороша… І сама мені вона колись казала, що хотіла б ближче зійтися з тобою. Та й з иншими… А не схочеш — не треба. Хочеш, в инше місто переїдемо. Чого там? Будемо жити, робить… Ще як заживемо! Га, Марусю?… Подумай. Зараз не відповідай. Подумай, обміркуй гарненько, а ввечері відповіси… Добре?

Маруся глибоко зітхнула.

— Добре… Подумаю… Не знаю… Але… — вона повернулася до його й мягким, ніжним поглядом обвела всю міцну, костисту постать його.

— Чудний ти все ж таки… Бог тебе знає.

— А ти подумай… Ну, до побачення.

— Прощай…

Мирон озирнув, її уважним поглядом, привітно посміхнувся й вийшов.

V

Мирон зайшов до анархиста й умовився, що той завтра прийде до його в пьять годин. Потім забіг у контору завода, куди постачав чертежі. Була неділя й заняття в конторі не було, але діжурний розповів, що завідуючий конторою збірається одмовити Миронові від роботи «за шкідливий вплив» на робітників та служащих. В чому виявлявся цей вплив, добитись від діжурного він не міг.

По обіді заніс Єрмолкину гроші, вклавши їх у конверт, і передав кватирній хазяйці. І лише на третю годину прийшов до Хведора. На його чекали. Але звичайного галасу та оживлення він на цей раз не приніс з собою. Не підкручував свої вуса з кінського хвосту, чим завжди викликав жіночу половину зборів на дотепні уваги; не ростягав слів, як вередлива дитина й не бігали жваво, швиденько та ласкаво його зеленкуваті очі. Збори ці звичайно призначалось у Хведора й на їх дозволялося кожному робити, що кому до вподоби, тільки не приходити з нелегальщиною. Переважно тут призначалися любовні побачення, співали, гуляли, грали. Інтелігентів закликали зрідка, Мирона ж вважали за «напівінтелігента» тому, що мав роботу на тому ж самому заводі що й Хведір. Але часто вибухали й теоретичні, суперечки. Тоді Хведір в критичні моменти затягав пісню, і ті, що сперечалися, по-одному приєднувались до його. Сам Хведір був жонатий, великий, жовто-кучерявий, робітник-комітетчик, не погано грав на мандоліні та до пристрасти любив театр. Сьогодня мали обмірковувати питання про організацію артистичного робітничого партійного гуртка. Намічалися вже пьєси для постановки. Чекали тільки на Мирона. Але Мирон, проти свого звичаю поставився без особливого захоплення до проєкту, чим викликав нетерплячу досаду у панночок та розчарованність у ініціаторів. Обмірковувати все ж таки почали. Мирон помалу оживлювався, але несподівано замислювався.

— Товариші! Попрощайтеся з Мироном Антоновичем, — раз навіть гукнула висока Галя з блакитними баньками карих очей. — Очевидно, женитись хоче. Бачите, замислюється…

Мирон усміхнувся. Але скоро попрощався й пішов, покликавшися на нагальну справу.

Було вже годин шість, коли він підходив до рогу Медвідівської та Мало-Переїзжої, де в його було призначено побачення з Олею.

Він одразу ж побачив її. Оля стояла під лихтарем, кутаючись у велику хустку, і поглядала на всі боки. Помітивши його, вона швидко пішла йому на зустріч. Привіталися. Мирон уважно подивився в її обличчя. Оля була в підняттю, трівозі, чогось оглядалася, але неуважно. Очі виглядали з під хустки напружено й дуже блищали. Вона неначе з жадностю схопила Миронову руку й забалакала:

— Ну, добре, що ви прийшли. Добре. Я вже думала, що не прийдете. Ходім далі, в темну вулицю. Мирон приглядався до неї.

— А чому, Олю, хвилюєтесь так? Га?

— Зараз, зараз. Я хочу, вам сьогодня багато сказати… Можна взяти вашу руку? Чому ви так пізно? Ви Тараса бачили?

— Ні. Але що з вами, Олю?

— Зараз, зараз… Ну добре, слухайте. Насамперед, ви повинні берегтися… Гаврило вчора дуже нахвалявся. Він гадає, що це ви ввесь страйк на заводі організуєте.

— Чим же він нахвалявся?

— Не знаю… Взагалі… Він навіть убити може…

Мирон посміхнувся.

— Ні, ні, Мироне, ви не смійтеся! Їй-богу, ви не смійтеся, я вас дуже прошу…

— Ну, гаразд, гаразд… Це пер-ше… Ну, а дру-у-ге?

— Нi, ви мені повинні обіцяти… Ах, Мироне, обіцяйте мені це! Ви не знаєте…

— Ну, добре, Олю, обіцяю. І спасибі.

— Ну, це… не важно.

І раптом засміялась.

— От і я тепер помітила. Знаєте, Тарас мені учора сказав, що я, як і ви, також часто кажу «це не важно»… Ну, добре. А тепер — Тарас. Мироне Антоновичу! Ви повинні що небудь… Я не знаю але треба якось придивитись за ним!.. Він учора прибіг годин в одинадцять, як божевільний, до нас. Це вдруге, він був уже раз… Таке було!.. Прибіг. Ми вже спали. Я, правда, не спала. Ну, це не важно. (От знову!) Блідий увесь, страшний, труситься. Заявив, що до Кисельських більше не піде і з завтрашнього дня шукатиме роботи…

— Що ж у вас таке учора вийшло?

— А!.. Все те саме… Схотіли, щоб я перехрестилася після вечері. А я, важко мені було, одмовилась рішучо. Гаврило ледве не побив мене, Тарас з ножем на його… Крик, сльози… Мама лампадку запалила, щоб бог не покарав мене… А! все те саме… Ну, це… Ледве вклали ми його… Він не спав цілу ніч. Я також. Все чула. Зітхав, сопів, вставав, потім знову лягав. Сьогодня вранці, нічого не ївши, заявив, що не достойний їсти і втік. Навіть мама ледве не заплакала, а ви ж знаєте, яка вона сувора… Ну, добре… За нами ніхто не йде? Мені чогось все здається… Ну, добре… Потім по обіді раптом прибіга. Навмисно після обіду, щоб не їсти! Викликав мене у двір… Сам аж хитається… Напевно нічого не їв… Так і виявилось. Раптом почина мене цілувати. Цілує й мовчить. Цілує й мовчить. «Що, кажу, Тарику?» (Ми його так маленьким звали.) «Що?» — кажу. А сама… Ну, це не важно… «Я, каже — падлюка, Олю, ти це знай і запамьятай. Але тебе люблю, хоч і падлюка». Розумієте? «Та чому падлюка?» «Я, каже, неможу робити, я не зможу, я — дохлий, я не повинен жити. Хто не робить, той не повинен жити». Розумієте? Все в такому роді. Я не витримала та заплакала. Боляче ж це! Боже, як боляче! Ну, добре. Почала я його заспокоювати, питати, а він уже й відповідати не може, ослаб увесь і не чує навіть. «Це — вата», каже. Що таке, яка вата? Яка це вата, Мироне? Що це значить?

— Не знаю, — з непорозумінням вимовив Мирон. — Але далі, далі…

— Ну, добре… Повела я його всеж-таки у кімнату. Дала йому картоплі. (Ми тепер все картоплю їмо). Поїв він, з жадностю поїв. «Це, каже, краще за панське.» А мати йому все докоряв, що він робити не хоче та живе у Кисельських… Сказав він це й так посміхнувся, що просто серце перевернулося. «Але ви, каже, мамо, не турбуйтеся, гроші будуть, дістану.» Він все про гроші турбується. І так це говорить, що, видко, думка у його якась, є, та, або сам боїться її, або… і сама, їй-богу, не знаю… Може, і сам одганяв, все надіявся на Кисельського, а як той одмовив, так тепер і…

— Чекайте! — живо перебив Мирон. — Як одмовив? Хиба Тарас прохав у його? — Господи! — махнула рукою Оля. — Яка ж я дурна! Найголовніщого не сказала… От що значить… А ви теж… Слухаєте. Учора ж прохав у його. Так той навіть вислухати не хотів і зараз же пообіцяв. Ну, а це вже у їх відомо, коли пообіцяє, значить, не дасть…

— Умгу-у, — протягнув Мирон. — Так. Ну, тепер зрозуміло. Ну, далі.

Оля швидко обернулася. Але вулиця була невеличка, напів темна, порожня.

— Та чого ви все оглядаєтесь? Га, Олю?

— Нічого… І сама, не знаю… Ну, так от. Про що ж я? Голова у мене болить дуже… Ага! Так от, очевидячки, думка в його б якась і… боюся я, Мироне Антоновичу, недобра думка. Раптом експропріацію задумав? Страшенно боюся… Як не допитувалася, нічого не узнала. Товче одне «гроші будуть» та й, більш нічого. Вже й мама від своїх слів відмовляється, то вона все йому казала: «візьми попрохай грошей у твоїх панів». Вони тебе, мовляв, заволікли, засадили у тюрму, нехай дають. От такі поняття. А тепер вже й цього не хоче. «Було б здоровья, а гроші будуть». — «Ну, каже, поки грошей не буде й здоровья не буде». От і кажи. Тай справді, де йому робити! Його лічити треба, і його й батька, а чим лічити? Мироне Антоновичу, голубчику побалакайте все-ж таки ви з ним, ви розумний, ви зумієте випитати, умовити… Ради Бога! Він вас не любить, але ви не звертайте уваги, — він не знає вас, по поголосках судить… Ради Бога!

— Хм! — заклопотано протягнув Мирон. — Діло не в тому, що не любить, а в тому, що не скаже нічого. Спробую. Завтра він повинен бачитись у мене з… одною людиною. Мені його треба б побачити. Він буде сьогодня на зібранню у Кисельських, не знаєте?

— Це на суді? — живо спитала Оля. — Буде. Казав, що буде. І за страйк сьогодня рішатимуть. Господи! Як зачинять завод, і ще Гаврило без роботи лишиться… Ну, все одно! Слухайте, Мироне, чи можна мені пійти з вами на суд? Можна? Ой, як би ви, знали, як мені цього хочеться! Просто… Можна, скажіть? Я сидітиму десь у куточку…

Мирон засміявся.

— Хочете подивитись, як мене «ізгоняти» будуть?

— Як? — злякано скрикнула Оля. — Тарас мені, казав… Але за що ж «ізгоняти»?

— За шкодливий напрям думо-ок… От і з заводу також за це вигнати збіраються. Ну, це не важно… Але піти вам можна… Я гадаю, що це загально доступна розвага…

— Але за що? — широкими очима, все дивилася Оля.

— Не сходимося думками…

— Ну, ні! Вони цього не посміють… Робітники будуть за вас… Обовязково! З якої речі!

Мирон усміхнувся, дивлячись на неї.

— Звичайно! — заспокоююче підтвердив він — це я жартую. Просто розмова буде… Ходім, послухаєте… Зараз годин сім є?…

Він глянув на годинника.

— Та ще рано…

— Слухайте, Мироне, — раптом иншим тоном сказала Оля. — Чи можна мені зазнайомитись з вашею сестрою?

— З сестрою? Хм!.. Це й я не раз думав… І до Хведора хотів затягти її… Не хоче… Нікого не хоче… Але зараз… Знаєте що, ходім, справді, зараз до мене, може з вами й на зібрання вдасться витягти… Справді, вірно! Ходім!

Але Оля якось чудно, одразу задумалася. Потім злякано озирнулась, очевидячки, не чуючи його, міцно притиснулась до його й почала схвильовано дихать.

Мирон здивовано зазирнув в її обличчя.

— Що з вами, Олю? Що з вами?

Оля силкувалась щось сказати й не рішалася. Миронові здалося, що вона зблідла.

— Та що ж з вами, дитинко?

Раптом спинилась, глянула в лице йому великими напруженими очима й сказала:

— Я… рішилась.

— На що рішилися? — спинився також Мирон.

— Я… іду в простітутки.

— Що-о?!

Але одважившись на перше слово, Оля неначе покотилася сама собою далі. Задихуючись, хапаючи Мирона за руку, поспішно, піднято заговорила:

— Так, так! Я рішилась! Я сьогодня після Тараса це вирішила. Не можу більше! Я не можу дивитись. Я мушу… Ви ж нічого? Правда? Та й що тут такого? Я буду так само служити людям, як і всі. Тільки я спочатку до Салдієва… Візьму сто карбованців, віддам нашим, а тоді вже туди. І просто у дім, просто у дім, в самий справжній, де… все це. А може мені й в домі одразу дадуть сто карбованців? Дадуть чи ні? Я гадаю, там не дадуть. Ну, все одно, я спочатку до Салдієва…

Мирон озирнувся, побачив лавочку біля маленьких воріт і мовчки повів туди Олю. — Сідайте… — тихо сказав.

— І заявлю Салдієву, що жити в його не буду, тому що… коли простітутка, то повинна бути справжньою. А сама замовлю визитову картку й надрукую. «Простітутка Ольга Матвієвна Щербина». І нашим пошлю й усім… І зараз же поведу агітацію… там. Там як: усі разом живуть… чи як?

Мирон не зводив з неї очей. Ледве посміхаючись своєю чудною сумною посмішкою, взяв її за руку — рука страшенно холодна була, — й обережно сказав:

— От ви послухайте мене, Олюсю: перш усього посидьте трохи мовчки. Розумієте? От трохи помовчіть, заспокойтесь, а я подумаю. Добре?

— Але чому? Чому?

— Ну, так…

— Підождіть. Ви гадаєте, що я це так з'опалу? Ви це думаєте? Але ж я вам кажу, що вже по обіді це вирішила. Чого ви посміхаєтесь? Не вірите? Я, дійсно, спочатку нічого такого не думала за дім… Я думала тільки, що прийдеться іти до Салдієва. Але сьогодня я рішила просто в дім… Але чого ви посміхаєтесь? Ну, чого? Ви не вірите мені? Ні?

— Ні, Олю, я вірю…

— Ну так чого? Чого? Ви не згодні? Ви ж самі кажете усім, що нічого ганебного… Чи ви тільки — про других, а коли… треба, то ви не згожуєтесь?

— Казав і згожуюсь. І дуже радий, що ви це вирішили… Тільки треба трохи, підождати… Розумієте? Днів зо-два, зо-три…

— Але чому ж? Чому?.

— Кумедна ви, дитинко. Ну, може, що небудь виясниться, може, инше щось придумаємо. Ви ж туди ідете не тому, що подобається, а тому, що нема чим жити. Коли не ганебно, то ще не значить, що добре… Чистити помийні ями не ганебно, але чому, коли можна, не пошукати кращої роботи? Розумієте? Не можна ж так справді… І ніяких Салдієвих вам не треба. Почекать треба…

— Господи! Який ви! — нетерпляче, тужно скрикнула Оля. — Та я ж за два — три дні, може, вже… Проте, дурниці, я рішуся… Ну, що тут, такого? Що?

— Для вас це великий подвиг, Олю.

— Ну так що? Ну так що? Хіба я не можу піти на подвиг? Ідуть же на каторгу за свої думки, ідуть у тюрми, заслання, чому ж не можна іти в публичний дім? Ганьба? Хвороби? Але чому не можна взяти на себе й ганьбу й хвороби за свої думки? Чим тяжче, тим краще подвиг, хiба ні? Ви ж самі мені колись казали, що коли б ваша сестра увірувала, ви б самі їй запропонували піти… Хіба я не вірую?

— Ні… — сумно посміхнувся Мирон.

Оля була вражена.

— Як? Я не вірую?

— Ні, Олю. І ви тим не журіться, це не так швидко робиться…

— Але чому? Чому? Господи! Я ж…

— Та хоч тому, Олю, що вам так важко зараз від одної думки… Почекайте! А потім ви сказали про ганебність. Коли ж ганьба, то… нема того, про що я вам казав. Ви не зрозуміли мене, дитинко. Мені не потрібно, щоб люди думали так, як я. Це неможливо. Вони завжди думатимуть так, як живуть. От і у мене з вами. Я жив так, а ви инакше, і думати ми мусимо по иншому. Це природно. Але я б тільки хотів, щоб у кожного були його думки, чесні й такі продумані, щоб вже ніяких хитаннь не було, тільки дія. Розумієте? А ви от вважаєте це ганебним і все таки хочете робити. Ніколи цього не треба допускати. Ганебно? Не робіть. Думаєте, що не ганебно, тоді думайте так, щоб думка про ганебність просто смішною здавалась вам. Але це, дитинко, страшенно важко. Нам так довго вбивали в душу ріжні поняття, що від обіду до вечера од них увільнитись неможна. Великим стражданням, упертою думкою вони випалюються. От ви за сестру мою кажете… Сестра инше діло. Вона без всяких подвигів простітутка, це — професія її. А потім — вона сильна. Е, коли-б тільки вона подививилася на це, як я! А то й вона… Та й не в тому суть. Тільки б думка з'явилася, а життя примусить приняти чи відкинути. Але не треба насилювати життя, Олю. Нехай самі простітутки за себе борються… Вони перш за все повинні самі з себе скинути ганьбу, тоді й другі инакше дивитимуться на їх…

Оля слухала нетерпляче, часом гостро поглядаючи на Мирона. Нарешті не витримала й перебила:

— Ви скінчили? Добре! Ну так я вам от що скажу: коли я піду туди… Добре, нехай я сама ще вважаю це ганебним, хоч це… але нехай! Добре, нехай навіть зовсім так, добре, хіба ж мій подвиг не більший… ніж сестри вашої? Для неї, це — професія, їй легче, а мені важче. Але хіба той подвиг більше, де легче?

— Я ж не проти подвигу, Олю… Але подвиг повинен бути від лишку сил, розумієте? Від такої сили, коли відчуваєш що… Ех! — Мирон навіть кулака стиснув, — сила виходу вимагає. Тоді подвиг є добрий. А коли з одчаю…. Ну, що це за подвиг? Подвиг на мент прекрасний, дитинко, а коли на все життя, та ще з примусу… Е… нудно й непотрібно.

— Ні, я не згожуюсь, я не згожуюсь! І нащо ви так? Нащо так говорить?! — з роздратованням та тугою перебила Оля. — Ви навмисно це, щоб принизити мій намір і щоб я не пішла… Я бачу, ви посміхаєтесь… Ви, звичайно, розумніщий… і я… Але ви не маєте права так казати! Не маєте! Ви повинні бути чесні з собою! Коли ви кажете один раз одне, ви не повинні казати инше в другий раз… І до того ви мене не розумієте. Не розумієте! але я іду. Я це вирішила. Я, сама піду! Нехай я зовсім, зовсім сама буду. Нехай! Це навіть краще, це краще… Нехай… Слухайте, ви мені тільки роскажіть, як це все… куди треба йти, що казать… Я ж не знаю… І потім нічого мені більш не кажіть про подвиги! Я не можу инакше! От і все! Жити так далі я не можу! Не можу! І мені все Одно, рішуче все одно! Коли ви мені скажете?

— Олю! Ну, чого ви, справді?

Оля навіть стрепенулась від роздратовання й ще чогось, що весь час проглядало в ній.

— Та що ви мені «Олю, Олю»?! Що вам до цього вам іменно що? Коли б любили та ревнували, а тож…Ви ж ні трішки не ревнуєте, вам просто… Неприємно, що я не так само як ви думаю… Байдуже вам, так чого ж… хіба не так? Мирон мовчав. Оля скоса вичікуюче поглядала на його. Потім вся якось раптово ослабла й тихо сказала:

— Ну, все одно… Я так і знала… Та й що там! Але я йду… Хай… Слухайте! — раптом всім тілом повернулася до його. — Не будете сміятись з мене? Ні?

— Ні, Олю, не буду…

— Справді?… Ні, не варто…

Вона, помітно, знову хвилювалась, але хвилювалась вже инакше, особливо, з солодким, гірким, тяжким соромом.

— Але, все одно… Слухайте… Я хочу вас… поцілувати. Ох, тільки не смійтеся! Можна вас поцілувати міцно, міцно?

Мабуть сама аж корчилась від сорому та муки.

Мирон з якоюсь занадто великою хапливостю обняв її та нахилив до неї своє лице. Оля глянула йому у вічі близько й, раптом одштовхнувши, швидко підвелася:

— Ні! Не хочу… Ходім… Ходімте швидче! Все це… І поспішаючи пішла вперед. Мирон ішов за нею, схиливши голову. І так вони йшли довго, — вона попереду, він позаду кроків на два від неї. При світлі лихтарів видко було, що Оля дуже бліда, а очі напружено, неприродно блищять і дивляться не поперед себе, а неначе в себе. Вона несвідомо ввесь час поправляла хустину.

Раптом спинилась, озирнулась і почекала на Мирона. Не дивлячися в очі йому, швидко промовила:

— Ви підождіть тут, я забіжу, скажу вдома, що йду… Я швидко… Ви конче підождіть. Я хочу з сестрою вашою побачитись… Тепер обовязково хочу… І суд… Також тепер хочу дуже… Підождете?

— Підожду, ідіть.

— Я швидко.

І вона майже побігла в переулок, де жили Щербини. Мирон помалу почав ходити по тротуару, закуривши цигарку й не випускаючи її з уст. Часом він спинявся біля лихтаря, спірався об його спиною, і довго непорушно дивився в одну точку. Тоді на губах у його зьявлявся той самий вираз насмішкуватої туги та смутку, який бував иноді підчас розмов з Марусею. Потім зітхнувши, починав знову помалу ходити.

Оля підійшла якось несподівано.

— Ходімте, — захакавшись, швидко вимовила й знову пішла попереду.

— Почекайте… Візьміть мою руку.

— Не треба.

— Візьміть, я вам кажу, — твердо та строго вимовив Мирон.

Вона з здивованям подивилася на його.

Лице його було похмуре, вона покірливо та навіть боязко узяла його руку.

— А тепер от що, Олю. Слухайте уважно. Думку про публичний дім покиньте. Чуєте? Драм нема чого утворювать. Мовчіть. Вам тяжко. Цілком вірно. Але з цього не випливає, що треба робити дурниці. Треба робити те, що допоможе вийти з тяжкого становища, але не залазить в ще гірше. Я завтра перебалакаю з Тарасом. В крайньому разі… поговорю ще з ким небудь з високоморальної родини Кисельських.

— Ні! — різко скрикнула Оля. — Ні за що з Кисельськими! Ні за що! Після історії з Тарасом — ні за що!

Мирон мовчки подивився на неї.

— Справді. Ви маєте рацію. Це добре, що ви так. Але це — не єдиний вихід. Є багато инших.

— Я ні в кого не прошу помочи!

— І це добре. Але не кричіть так, на нас дивляться. Все зробить Тарас.

— Яким чином?

— Там побачимо. Але ви зараз же й без всяких хитаннь дайте слово, що ніяких заходів не робитимете, не перебалакавши зо мною. Чуєте? Зараз же.

— Дозвольте, я…

— Олю! Не треба багато балакати.

Ола мовчала.

— Олю, я чекаю.

— Добре, я даю слово, але…

— От і добре. Тепер ще одне. З сестрою ніяких розмов про публичні доми і… про все це. Чуєте?

— Чую.

— От. Вам не холодно? Чому рука ваша здригується?

— Так… Не знаю…

— Гаврило скільки заробляє у місяць?

— Гаврило? Точно не знаю… Ні, знаю! Зараз. Тридцять два карбованці в цей місяць вийшло.

— Чому ще два?

— Не знаю… Там якось у їх…

— І Петрусь пьять?

— Атож.

Замовкли. Почав накрапати дрібний, ледве помітний, як порох водограю, дощик.

— Мироне Антоновичу! — боязко та тихо промовила Оля.

— Чого?

— Я вас хочу спитати про щось…

— Питайте.

Оля не рішалася й несміло поглядала на його. Потім враз нахмурилась і сердито сказала:

— Ви можете сердитись, але я спитаю… Чи це правда, кажуть, неначеб то ви… можете зійтися з жінкою навіть не люблячи її? Просто так… для самої утіхи?

Мирон скоса подивився на неї.

— Так, коли вона згодна…

— Ну, так, звичайно!.. звичайно… Помітно хвилювалась. І коли дитина, коли від того дитина… Тобто, від тогож можуть бути діти?

— Ні, в таких випадках не повинно бути дітей…

Мирон ще уважніше поглядав на неї.

— Але чому не повинно бути? А коли вона хоче? Вона хоче мати від вас дитину?

Мирон повернув зовсім близько до неї обличчя й мовчки кільки хвилин дивився їй у вічі. Вона, якось чудно, напружено посміхалась.

— Слухайте, Олю, — жорстко почав Мирон, — вас панчохи вьязати вчили?

— Так… — з легким здивованням відповіла вона.

— І вчили любити людськість майбутнього? Так?

— Так…

— Розуміється. А як творити дітей, найближчу людськість, — правда не вчили? Правда, вам агітатори не казали, що це буде серйозніше за панчоху?

Оля з непорозумінням дивилася на його.

— Я вас розсердила?

— Послухайте, Олю, ви мені скажіть, чи ви думали коли небудь, що таке діти?

— Так… Я не знаю… Иноді…

— Ну, значить, не думали. Та й про що думати? Аби одружитись, а діти самі родяться. Так? Ех, Олюсю, цеж не досить бажати… Діти ж не ляльки, якими приємно погратись. Розумієте? Це — люди, це — та людськість, яка соціалізм здобуватиме… Хіба можна так? Дітей тільки тоді родити, можна, коли по перше, обидві сторони непереможно, тягнуться одне до одного, коли відчувають, що от кого вони б хотіли дитини, коли відчувають, що навіки сплелися. Нехай через місяць розійдуться, але родити дітей треба тільки так. Ну, а коли тільки вона сама… Хіба це добре? Це ж, Олюсю, найглибший акт, найважніщий, не панчоха, але нова людина зьявляється. Але ж і для панчохи потрібне вміння, підготовка. От і ви… «Чому ж не можна, коли вона хоче?» А я ж як? Це ж і моя дитина чи ні? А я ж її як родю? Чи думаю я, що зачинаю нове життя? Я перевірив себе? Чи можу я з чистою совістю сказати, що зробив все, що міг, щоб моя дитина була здорова, сильна? Чи дійсно ж я хочу з цією жінкою мати діти? Чи підійшов я до цього акту з любовію та свідомостю. Говорять ваші моралісти про звірин а самі, дійсно, як звірі, дітей родять. Родив каліку й правий, так вийшло…

Оля слухала, нахиливши голову. Мирон схотів зазирнути в її обличчя, але вона ще більше нахилилась.

— Я б так любила його… — раптом зтиха, не підводячи голови, сказала Оля. — І нічого б мені… тоді не треба… Ви б навіть… не знали. Нічого б я від вас не вимагала…

— Ех, Олю! — скрикнув Мирон i безпорадно замовк, усміхнувшись.

Мовчала й Оля. Дощик почав побільшуватись. Мирон покликав візника, посадив Олю й підтримуючи, пригорнув її. Вона мьягко, але рішучо одвела його руку й сиділа, ледве торкаючись до його. До самого дому не говорили нічого.

— Темно в вікнах… — дивлячись в гору, промовив Мирон, розплатившись з візником. — Мабуть, у кухні Маруся.

— Мені почекати тут? — тихо спитала, 0ля, нахиливши голову та кутаючись.

— Ні, нащо? Може, Маруся, не схоче йти з нами… Ходімте.

Перші поверхи сходів були освітлені, а горішні чомусь лишалися в півтьмі. Перед дверима, свого помешкання Мирон раптом повернувся до Олі, узяв її руку й, притиснувши її до лиця свого, з горячою, глибокою ніжностю прошепотів:

— Дитинко моя бідна! Хороша, мила! Не треба на мене сердитись.

І не встиг доказати: Оля рвучко одвернулась, притиснулась обличчям до стіни й гірко, як покинута, ображена дитина, заридала. Рука лишилася в Мироновій руці. Він мовчки, нахиливши голову, стояв непорушне.

Раптом унизу десь відчинилися двері, і на сходах почулись голоси.

— Добре! Неодмінно! — кричав хтось гречним, веселим тенором. — Обовязково!

І чутно було поспішні кроки по сходах, але не можна було розібрати, в гору чи вниз ідуть.

Оля швидко втерла очі кінцем хустини з голови, одняла руку в Мирона й повернулася до його. Мирон почав одчиняти двері.

В помешканню було тихо та темно. В кухні також.

— Дивно… — пробурмотів Мирон, запалюючи другого сірника.

Оля спинилася біля входних дверей і чекала. Очі їй були червонуваті, дивилися якось байдужо, непорушнo; губи склалися гірко.

— Марусю! — постукав до неї Мирон.

Тихо.

Він одчинив двері й увійшов. Сірник догорів. Він запалив нового, і зараз же кинулось у вічі щось біле на столі. Швидко підійшов ближче.

На туалетному дзеркалі стояв клаптик паперу: на папері щось написано.

Мирон хапаючись засвітив лямпу й почав читати:

«Не» було підкреслено двічи.

Мирoн перечитав і стояв непорушне, тільки пальці його помалу стискували папір. А лице ставало темніщим, темніщим, наливалося кроввю, невеличкі очі також неначе почервоніли, вуса здригувались. Щось дике, люте обхопило всі риси.

Конвульсивним, коротким рухом зімняв записку у жмені, задув лямпу й вийшов.

Оля від раптової темряви здригнулася.

— Що? — неначе прийшовши до себе вимовила.

— Нічого. Ходімте.

— А де Маруся?

— Пішла до знайомих. Пізно прийде. Ходім!

В голосі його було щось таке, від чого Оля злякано та уважно на сходах двічи глянула в обличчя його, але воно було як звичайно, тільки очі якось чудно жмурились, неначе у хижої звірини, що готується плигнути на ворога.

Дощу не було. Хмари поспішали з ним кудись в инше місце.

Плити тротуарів масно блищали під лихтарями, біля-ж довгих парканів, над якими звисали голі гілки дерев, пахло вохким, опалим листям.

VI

У вітальні Кисельських зібралося душ з двадцять. Мирона ще не було, але сперечання з приводу його вже кипіли по всіх кутках. Були й непартійні, яких за згодою партійних запросили старі Кисельські, Семен Васильович та Катерина Андрієвна.

Сперечалися, не слухаючи одне одного, з роздратованням, ворожостю, ненавистю. Особливо насідали на прихильника Мирона Петра, який з злістною усмішкою доводив, що кожна простітутка вище за найморальніщу буржуазну панну. Обличчя у Петра було бліде, гарне, стомлене; в нахабних очах поблискувала задавнена злість. Часто поглядав на Віру, яка в суперечці участи не брала й сиділа з заплющеними очима в кутку. У неї боліла голова.

На Петра обурювалися всі, але, знаючи його привичку сміятись з самого себе, не дуже вірили його щирости.

В другому кутку Семен Васильович, розпалившися, з тонкою іронічною посмішкою на загострених устах запевняв Іону, Кита та инших партійних, що вони ні за що не відважуться вигнати Мирона з організації. Хоч і переконані, що це є єдиний засіб забезпечити себе від деморалізації, але не відважуться. Партійні посміхались.

— Поба-а-чимо, — казав Іона.

— Побачите — насмішкувато згожувався Семен Васильович.

Сергій спокійно, об'єктивно й трохи сумно доводив редакторові місцевої часописі та дядькові, Івану Андрієвичеві, що Мирон зовсім не одиничне випадкове явище, як запевняє редактор, і не хворий психично, як хоче довести Іван Андрієвич, але продукт реакції, подібний піні, що необхідно з'являється підчас кіпіння. Доводячи, він часом спинявся очами на Дарі. Дара була надзвичайно оживлена, весела, очі сяли, внизу щок палав такий яркий румьянець, що, здавалося, навіть на деякому віддаленню від щоки можна почути його тепло. Вона ні з ким не сперечалася. Зібравши круг себе молодь, дражнила Рисецького, важкого, незграбного, з жіночою постатю товариша, який, разураз, сам того не помічаючи, був об'єктом жартів усіх партійних дівчат. Рисецький любив сперечатись. Сперечався так само, як і ходив, важко, перевалюючись з одного слова на друге, уперто прагнучи до своєї мети й ніколи нікого не слухаючи. На цей раз Рисецький лише посміхався, обмежуючись, зарозумілими та призирливими словами. Але вони викликали ще більший регіт. Кучерява Женя весь час з жадностю хапала його слова й майже після кожного падала головою собі в коліна від реготу.

Поруч з Дарою сидів Тарас, облизував губи та ніяково посміхався. Помітно було, що почував себе не дуже добре. З приводу вчорашнього у його була розмова з молодими Кисильськими, яка закінчилася повним замиренням та заявою Тараса, що він дурень та падлюка, коли не свідомо, то безсвідомо. Але за гроші прохав більше не згадувати ніколи, він їх дістане в иншому місці. Вирішили його не дратувати й до часу виконати прохання.

Дара иноді ловила погляди Сергія й посміхалася йому у відповідь весело та радісно. Але Сергій ще уважніще оглядав усю її струнку, сяючу постать з вінцем темно-золотих кос на голові й ще спокійніще відповідав своїм супротивникам. Дара через такі погляди трохи нахмурювалась, але зараз же знову зверталася до Рисецького. Потім раптом голосно покликала Петра й наказала бути коло неї цілий сьогодняшний вечір, а суперечки залишить поки що. Втрутилась в гарячу розмову Катерини Андріевни з Наталею й з сміхом умовила останню заспівати. Наталя мала мьягкий контральто і гарно співала народніх пісень. Катерина Андрієвна була невдоволена: вона тільки що почала думку про те, що єдиний засіб підняти моральність молоді, яка падає, — це з корінем, виривати та відкидати елементи, які деморалізують її. Наталя ж була вдоволена: гаряча, безладна, нервова пристрастність Катерини Андрієвни, її напружені очі та істерично-роздратований голос втомили її. Сама Наталя була трохи повна, велика, з кокетливими, гарними очима, дуже блідим обличчям та почутьовими, яркими устами.

Але одтягнувши Наталю, Дара, неначе забула за неї та знову підняла сміх круг Рисецького. Петра знову покликала й зробила нагану за те, що самовільно одійшов од неї. Петро як перед королевою, схилився перед нею на одне коліно. При кожному дзінкові вона раптом замовкала, ніздрі її підіймалися та біліли на кінцях, але потім робилася ще веселіщою. Здавалось, вона навіть і не знала про те, що зібралися для якихсь суперечок, усім заважала та роз'єднувала тих, що сперечалися.

Віра иноді підводила на неї очі й пильно слідкувала за нею.

А Мирон все не з'являвся. Це починало вже дратувати. Почулися голоси, що він собі занадто багато дозволяє та що не заввадило б його провчити. Хтось запропонував навіть почати без його та, коли не з'явиться, без його ж і розібрати до кінця його «діяльність». Пропозіція знайшла прихильників, але Сергій, Кит, Семен Васильович та инші рішуче та гаряче запротестували.

Почала вже розгорятися й з цього приводу суперечка. Але в цей час почувся дзвінок, і з'явився Мирон з Олею. Оліна поява викликала легке здивовання, але Олю зараз же узяла під свою опіку Віра, до якої приєднався Тарас. Оля соромливо посміхалась та боязко поглядала на гучне численне зібрання.

Мирона зустріли, з підкресленою байдужостю, хоч кожен, здоровкаючись, казав щось веселе та гречне. Семен же Васильович навіть за талію обняв пройшов так з ним по всій вітальні.

Мирон усміхався й вередливo ростягав слова на кінцях. Обличчя було сіре, ішов своєю важкою, неначе недбалою, ходою, одною рукою підтягав вуса до ока. Але очі йому гостро, холодно, з іскорками чогось захованого та пекучого бігали по обличчях зібраних.

Дара байдуже хитнула йому головою й зараз же відповіла щось Рисецькому, від чого лице тому з невеличкими жабячими очима кольору корки, налилося кроввю та зніяковіло, а слухачі пирснули від реготу.

Почали готуватись до засідання. Почулося шикання, гуркіт стільців.

Дара раптом узяла Рисецького за руку, міцно потиснула й заглянувши в обличчя, привітно, просто сказала:

— Не сердьтесь, голубе… Добре? Я сьогодня трохи недобре поводжуся… Згода?

Рисецький засоромився, але засяв увесь, переконаний що переміг в суперечці.

— Ну, тепер, панове, сідайте — і тиша! — серйозно додала Дара до всіх і, повернувшись, несподівано підійшла до Мирона.

Мирон стояв в найдальшому кутку кімнати. Це був його звичай на всіх зібраннях вибірати найдальший куток і звідтиля, стоючи, та підтягаючи вуса вгору, сперечатись.

— У мене була ваша сестра сьогодня, — зараз же почала Дара холодно та допитливо дивлячись в обличчя йому.

Мирон швидко подивився на неї.

— Коли? Сьогодня? Ввечері?

— Так, перед вечером. Вас це дивує?

Мирон прикусив губу.

— Умгу-у! — буркнув, — та-ак, тро-охи зди-вува-ло… — вже недбало та також холодно ростяг він. — Що ж вона роби-и-ла у ва-ас?

— Ми балакали… Про неї то про вас… Мирон з чудною посмішкою зазирнув їй у вічі. Потім помалу заклав руку в бокову кишеню, вийняв записку Марусі й лінво простягнув її Дарі.

— Прочита-а-йте… Ціка-а-во… Певно, результа-а-т ваших розмо-о-ов. Дара взяла записку й почала читати. Підчас читання глянула на Мирона. Він дивився кудись у далечінь, прижмуривши очі, неначе приглядався до чогось та ледве посміхався.

— Я це знала, — повертаючи записку, сказала Дара й подивилася просто в лице йому. Він не повертаючись, сховав папірця в кишеню.

— Та-ак? Можливо, навіть поради-или?

— Ні.

— Що ж таке ви їй каза-а-ли?

Все так само дивився кудись та посміхався.

— Що казали, то вже казали. Коли побачите її, скажіть, що мені шкода, що вона так швидко пішла од мене.

— Чого ж вона прихо-о-дила й чому так шви-дко пішла?

— Приходила, очевидно, тому, що важко їй! — різко сказала Дара. — А пішла… Вона не довго була у мене. Прийшла Віра до мене та зніяковіла… І… трохи чудно трималась… Навіть образливо для вашої сестри. По мойому Сергій з Вірою цього не знаходять. Сестра зараз же пішла. Перекажіть їй, що на мене вона без моєї вини розсердилась. От і все. Перекажете?

Мирон важко подивився на неї.

— Це я винний. Я порадив їй ближче зійтися з вами. Жалкую. Але перекажу.

Почувався закликаючий до тиши стукіт. Дара хотіла ще щось сказати, але одійшла й сіла поруч з Наталею на канапі. Мирон почав крутити вуса. В очах іскорки зробилися гостріщими. Иноді здавалося, що замісць очей він має два дуже загострених блискучих, кінчики цвяхів. Але поза була ліниво-недбала, рухи повільні.

Обібрали головою Кита. Він розправив свої густі, гарні вуса, надав ще більше холодности непорушно-гарному обличчю та запропонував референтові, товаришу Іоні, викласти тему зібрання.

Іона помалу підійшов до столу голови, сперся на його рукою й обвів вітальню своїми опуклими зеленкувато-сірими очима. Голені губи його рбстяглися в тонкую посмішку. За посмішкою промінястими зморшками розстяглась і жовта шкура.

Усі мимоволі, подивились у бік Мирона. Він так само крутив вуса та поблискував очима.

Іона почав викладати тему засідання, яка власне полягала в запитанню товаришу Миронові про деякі ідеї, які він пропагує серед робітників. Пропагує ж він слідуюче:

Іона розгорнув папірець, що тримав у руках, і, зазирнувши в його, казав далі з тою ж стримано-насмішкуватою посмішкою:

— Хоч минув вже час ріжних полових вольностей, і громадянство знову стає на шлях тверезої діяльности, але, не дивлячись на те, знаходяться люди, які від «вольностей» не можуть одмовитись. Товариш Мирон один з них. У його багато ціх «вольностей».

Іона зазирнув знову в папірець.

— Перша воля — хождіння в публичні доми. Згідно з «ученням» товариша Мирона, ходить в публичні доми ні в якім разі не ганебно, а, навпаки, похвально й варто переймання.

— Це брехня! — раптом гукнув і з кутка увесь почервонілий Коля.

На його зашикали. Але Іона подивився в його бік і, посміхнувшись, сказав:

— Навіть немовлята стають в оборону товариша Мирона.

— Ви — самі немовлятко!

— Тихо! Тихо!

Іона заговорив далі:

— Друга воля, — воля «праці» простітуток. Ця праця не тільки не принижуюча, та шкідлива, не тільки не заслуговує догани, але, навпаки, є добродійна для громадянства, — рівна праці поета та фільозофа, й заслуговує заохочення. З огляду на це товариш Мирон завзято рекомендує робітникам усіма засобами піддержувати простітуцію. Одним з таких засобів він вважає організацію професійних спілок «працюючих» простітуток. Нехай збори зауважать: не боротьбу, але підтримку та розвинення цього добродійного та користного інстітуту.

— І це брехня! — знову гукнув Коля.

— Колю! — крикнула Катерина Андрієвна. — Коли ти ще скажеш хоч одне слово, підеш вчити уроки. Почувся сміх.

— Це слабо! Хай не бреше!

Мирон все так само крутив вуса.

— Коли я брешу, товариш Мирон може спростувати мої, слова, — починаючи червоніти, сказав Іона. — Товаришу Мироне! Брешу я чи ні?

Всі обернулися до Мирона.

— Продовжуйте… — неясно посміхнувся він.

Іона з посмішкою, хитнув головою, подивився в папірець і казав далі:

— Третя воля — вільне кохання. Нехай шановні збори зауважать, що діяльність товариша Мирона поширюється на певну область. Під назвою «вільне кохання» у товариша Мирона власне мається на увазі воля сексуальних, чисто фізичних зносин. Згідно з «вченням» товариша Мирона ця воля є нова форма родини, бо стара родина оджила своє. В цілях пропаганди цієї «нової» форми товаришем Мироном улаштовуються серед робітників деякі збори, на яких пропагується й «пробний шлюб», себ-то співжиття на час (також дуже зручна форма шлюбу, як збори можуть собі уявити.) Після цього шлюбу, очевидно, простітуція також дістає підтримку натурою.

Оля великими здивованими очима дивилась то на Іону, то на Мирон та Хведора. Хведір сидів червоний потирав руки, що з ним бувало завжди, коли хвилювався, чи збірався промовляти.

— На ціх робітничих зібраннях улаштовуються инші діла того ж сорту. Він, Іона, міг би для пояснення назвати їх відомою назвою ліг в «вільного кохання», тільки не у гімназістів, але у робітників.

— Це неправда! — несподівано тихо вихопилось у Олі.

Всі обличчя повернулися до неї. Вона густо почервоніла, але твердо дивилася на Іону своїми великими боязкими очима.

— Неправда? — здивувався Іона.

— Тихо! — застукотів голова.

— Так, це неправда! — раптом з другого боку обізвався Хведір. І, хвилюючись, навіть устав.

— Ці самі, як ви сказали, ліги у мене збіраються, але… нічого цього нема… Це… Ми для спочинку… Щоб стісняти кого-небудь, цього, дійсно, нема, але… пробних шлюбів не заводимо… Мирон Антонович дуже часто буває, але щоб… Ріжне, звичайно, говориться, але не так… Це, вибачте, невірно ви казали. І це дуже образливо. Робітник також людина й розваги хоче… Одною політичною економією важко… Це… так… Недобре!

Він сів і втер лоба.

Мирон все так само посміхався та крутив вуса. Тільки очі блистіли гостро.

Іона трохи зніяковів, але зараз же обійшовся. Голова стукотом припинив шепотіння. Іона казав далі.

Звичайно, він може помилятись відносно характеру ціх зібраннь і взагалі цілої діяльности товариша Мирона, але зібраннє, що зараз відбувається, власне для того й скликано, щоб вияснити. Він, Іона, сподівається, що товариш Мирон вкаже сам на помилки реферата. А поки що він буде продовжувати… За четверту волю, власно: волю від контролі громадянства в справах кохання, себ-то відкидання навіть цівільного шлюбу. Власне кажучи це — ріжновидність «пробного шлюбу». Зібраннє, звичайно, може оцінити, оскілько ця воля нова та корисна… До того ще одна: воля від інтелігенції. Товариш Мирон гадає, що інтелігенція не повинна грати ніякої ролі в робітничому рухові. Тому…

— Фе, як бреше! — обурено крикнув Коля й демонстраційно вийшов з вітальні.

Всі посміхнулись.

— Тому товариш Мирон, не дивлячись на повторні заклики, не хоче увійти в комітет. Комітет же має відомости, що товариш Мирон веде, наприклад, агітацію за організацію робітничої газетки, яка велася-б самими робітниками. На скільки це продуктивно та користно для руху, збори можуть самі оцінити. Але він, Іона, хоче цім вказати тільки на певну міщанську, анархичну тенденцію діяльности товариша Мирона. Коли все приведене не вірно, нехай товариш Мирон призволить вказати, в чому саме полягає відхиляння від істини.

Іона закінчив і одійшов до Сергія. Той щось зашопотів йому зараз же у вухо. Іона захитав головою, згожуючись.

Всі обличчя були звернені до Мирона. Де хто шопотівся між собою. Непартійні переглядались. Редактор уважно, з помітною цікавостю розглядав Мирона.

— Чи бажаєте ви дати пояснення, товаришу? — звернувся до останнього голова.

— Так, я бажа-а-ю дати пояснення, — закладаючи руки за спину й від того трохи перехиляючись наперед, одповів Мирон. І тому що в обличчі з'явився вираз злістно-веселий, хижий, то здавалось, він збірається стрибнути на когось.

— Прошу, — дозволив Кит.

Мирон підождав хвилинку, поки затихне зовсім, і неголосно почав:

— Това-а-риш Іона допустив в свойому, докладі невеличку поми-и-лочку. Замісць мої-ї-їх поглядів виклада-ав, пе-евно, свої… Це часто трапля-ається з «артистами». Крім цього, я більше нічого не маю сказати.

— От власне! — голосно зареготав Коля, який знову повернувся. Іона насмішкувато усміхнувся.

— Ви одкидаєте, таким чином, все, що говорилося товаришем Іоною про вас!? — раптом всім тілом повернулася Дара до Мирона. Очі їй дивились майже грізно, ніздрі підіймались.

— Тихо, панове! — спинив голова. — Так неможна, треба прохати слова. Говорить товариш Мирон.

Мирон чудно подивився на Дару.

— Так, я заперечую.

— Але це ж…

— Панове! Так не можна! Товариш Мирон, ваше слово.

Мирон одвернувся від Дари.

— Таким чином, пано-о-ве, — знову почав він, мені здається, ми можемо закінчити наше засідання. Питання вичерпано.

— Ловко! — пробурмотів хтось насмішкувато.

— Дозвольте, товаришу! — раптом сердито втрутився Сергій. — Нам всім відомо, що саме ці погляди ви завжди висловлюєте й мало не за погляди партії виставляєте їх. Так неможна. Ми хочемо поясненнь.

Мирон усміхався.

— Ви хочете знати мої погляди на ці питання, чи те, що я кажу робітникам?

— Це одне й те саме, сподіваюсь…

— Ні, не зовсім. Так що вам бажано?

Мирон вже не тяг слова. Рухи зробилися різкими, поривчастими, в очах сяли веселі мстливі іскорки.

— Те, що ви, звичайно, говорите робітникам. До останнього нам немає діла! — також різко сказав Сергій.

— Добре! Я, їм кажу слідуюче: коли робиш що небудь, роби цілим єством своїм. Ні розумом, ні чуттям, але й тим і другим разом. Думка проста, а ні трішки не крімінальна. Правда? І ілюструю її всім тим, про що так дотепно казав товариш Іона. Тільки ілюструю. Суть не в ілюстраціях, а в думці. Наприклад. Візьмемо, хоч би цю саму простітуцію й цього самого товариша Іону. Він, звичайно, ходить до простітуток і звичайно…

— Не судіть по собі! — спалахнув Іона.

— Ви не ходите? — здивувався Мирон.

По зборах пройшов гомін обурення.

Мирон неначе не помітив нічого. Тільки в губах промайнула веселість.

— Прошу осіб не торкатись! — строго зауважив голова.

— Мене це дивує… підняв брови Мирон. — Тижнів зо три тому товариші Петро, Рисецький і товариш голова разом з вами були в публичному домі… Хіба не так, товаришу, Петре?

— O, j-а-а… — по німецьки протяг Петро таким тоном, неначе гордився, що був, і поважно розправив невеличкі вусики.

Голова та Рисецький почервоніли. Іона ж швидко ступив уперед і, змахнувши рукою, закричав:

— Я ходив туди, щоб спостерігати таких… як ви та ваш товариш Петро! Можете навіть у його запитати!

— Цілком вірно! — поважно та безтурботно підтвердив Петро. — Товариш Іона тільки потримав на колінах маленьку грішницю й в чистоті пішов собі. Ми ж усі лишилися.

Почулись вигуки обурення та сміх. Коля щось гарячково й голосно почав доводити Жені.

— Це низько і гидко! — раптом швидко з обуренням підвелась в кутку Віра. — Це звичайна манера пана Мирона відповідати на неприємні для його запитання. Ми не маємо бажання тут слухати про всяку мерзоту! Чуєте! Ви відповідайте на поставлені запитання. Голове! Слідкуйте ж за порядком зборів!

Голова шепотівся з Сергієм. На вигук Віри обернувся й постукав олівцем об стіл. Гарні очі йому злісно блестіли, з щок не зійшли ще червоні плями.

Мирон, здавалось, милувався з усього, що робилось і з цікавостю приглядався до обличчь. На вигук Вірин посміхнувся.

— Товаришу Мироне! Чи бажаєте ви відповідати на запит організації? — раптом різко спитав голова. У вітальні затихло.

— Я ж, одповідаю, — сказав Мирон.

— В такому разі прошу осіб не торкатись. Це не є відповідь. Ваше слово.

— Вам же запитання поставлено ясно, — закричала знову Віра, — не крутіться та відповідайте: чи ви визнаєте в простітуції зло чи ні?

— Визнаю, — усміхнувся Миром.

— А-а… В чому ж це зло?

— В чому? Хм… Багато де в чому… Ну, хоч би в тому, що «порок торжествує, а чеснота принижується». Що топчеться моральність, що людиною користуються, як яким небудь мужиком в поміщицькій економії.

Віра зблідла й сильно закусила губу.

— А ще в чому? — не зводючи з його потемнілих очей, глухо, погрозливо кинула.

— Ще? Хм! Хіба мало в чому? — потиснув він плечима. — Ну, скажемо, ще хоч би в тому, що ні одна порядна жінка не гарантована від зради чоловіка з цими тваринами. Ні одна мати не може бути покійною за свого сина. Ні одна порядна панна не може ввечері вийти на вулицю, щоб не наткнутись на ціх падших. І мало того, вони иноді мають нахабство з'являтися в порядну родину! Хіба це не зло? А турботи багатьом жалосливим паням, які притулки впоряжають.

Катерина Андрієвна почервоніла.

— Хіба це не зло? А дідусям деяким хіба не турбота? Мені трапилось якось чути про одного поважного, високоморального дідуся, який до того запалився братською любовью до одної «тварі», що до насильства мусів був удатися. Знайшлися дурні люди, які хотіли до суду тягнуть, але дідусь мав таке довірря в громадянстві, що до суду не дішло. Подумайте, скільки трапляється порядним людям страждати через ціх мерзенних дівок!

Іван Андрієвич сидів мов нічого й не було, хоч на його кидалися швидкі погляди. Але Катерина АндрІєвна в явному обуренню нахилилась до Семена Васильовича та щось швидко й горячково зашепотіла йому. Семен Васильович з насмішкувато злісною, ледве помітною посмішкою, покусював вуса, й дивився собі під! ноги.

Петро усміхався й голосно тягнув:

— O, ja-a…

Раптом до столу голови підійшов Сергій з якимсь листом паперу в руках. На висках у його виступили червоні плями, чоло вкрилося сіткою, зморшок, очі світились роздратовано та злісно.

— Прошу вибачення! Пане голово! — почав він голосно.

Всі затихли й повернулися до його.

— З огляду на те, що пан Купченко через свою очевидну скромність не хоче поділитись з нами своїми цінними думками що до простітуції і одкараськується… — Сергій неначе стримав себе, — недоладними та нечемними жартами, то дозвольте мені перечитати зборам от цього документа. Я його не читав ще, мені його тільки що дали, але судячи по підзаголовку та по деяким прогляненим мною місцям, це повинно бути щось подібне до символу віри прихильників простітуції. Дещо на зразок агітаційного програму. Коли збори нічого не мають проти…

— Читайте, читайте! — почулися голоси.

— Пане Купченко, чи цей лист вам знайомий? — підняв трохи в гору папір Сергій.

Мирон усміхнувся.

— Так, знайомий.

— Може, ви згодні з ним?

— Цілко-ом.

— Тим краще, прошу уваги.

Сергій поправив пенсне й голосно, з усиллям розбіраючи гектографичні літери, почав читати:

«Коли ідеш до простітутки, то чесно, не лукавлячи з собою, дай відчит собі, через що йдеш до неї.»

— Звичайно! — вставив Іона.

«Досвідом життя свого й розумом перевірь своє бажання. І коли досвід життя твого та розум сходяться з бажанням твоїм, — ти правий. Іди та роби, що, хочеш.»

— Ого! — знову кинув він. На його зашикали.

«Коли ж досвід життя твого та думка повстають, то зроби їх остільки виразними для самого себе, щоб від їх родилося почуття огиди до бажання твого. І бажання зникне, ти будеш також правий.»

«Але не роби того, що розум твій обо почуття визнають поганим. Брехня перед другими може виправдана бути, перед собою ж — ніколи.»

«Через те оті, що брешуть собі, крадуться, як злодії, до простітутки, самі, знаючи, що роблять погано. Чоловік, який без кохання, але в „законному“ шлюбові купив жінку, не червоніє йдучи до неї, бо сам гадає, що купувати женщину з благословіння громаданства — не є зло.»

— Стиль з апостольского писанія — кинув Іона.

Всі слухали дуже уважно; Дара вся упьялася очимa в Сергія, злегка навіть нахилилась уперед.

«Але як би ти не йшов, памятай, що йдеш до людини, від якої чекаєш задоволення твого бажання.»

«Коли негарний, самотній, бідний, коли життям окривджений, в родині нещасливий і не можеш инакше задовольнити бажання тіла свого, то памьятай, ідучи до простітутки, що вона по силі послугу робить тобі.»

«Коли вдачею загарячий і кров спокою не дає й до простітутки ідеш за заспокоєнням, памьятай, що ідеш до людини, в якій відчуваєш потребу.»

«Коли непоміркованим, нестриманим життям привчив себе до похоті, як пьяниця до вина, ідучи до простітутки, памьятай, що шукаєш в ній пьяного задоволення.»

«Але як би ти не йшов, — як до лікаря за заспокоєнням, як до шинку за підняттям, як на базар за шматком хліба, — памьятай, що ідеш за послугою.»

«Через те, коли йдеш, то йди не як злодій, не як той, що відчуває себе злочинцем, але як той, хто потрібує?»

«Не осуджуй також, відходючи, простітутку за те, що не дала того, чого не може дати.»

«Коли памьятатимеш це, не будеш мучити себе й простітутку зневагою до неї. Зрозумієш, що ні ти, ні вона ні винні за те, що утворено віками життя.»

«Але багато зла уникнеш.»

«Піднявши її в її власних очах, полекшиш її тяжку професію. Даси їй змогу боротися за себе всіма доступними їй засобами. Повернеш велике щастя бути матіррю й громадянкою.»

«Памьятай це, ідучи до простітутки. А більш за все хай памьятають її близькі та самі простітутки: не ті, що зневажають, жаліють та брешуть самі собі, усунуть зло. Зневагою, жалостю та брехнею вони побільшують його. Не усунуть його також ситі та вдоволені, але тільки нужденні та невдоволені, тільки ті, що страждають».

«Найбільше ж за всіх нехай робітники поміркують над цим, бо їхні дочки та сестри складають найбільшу частину мешканиць публичних домів. Нехай памьятають, що вони, як простітутки, продають себе й через продаж свої праці так само позбавлюють себе здібности творити, як їхні сестри родити. Не з мораллю ситих та вдоволених рахуватись, але з собою та власним досвідом. Всяка мораль установлюється пануючими; робітники ж в пануванню не винуваті, отже не їхня й мораль сучасна. Тільки з собою нехай чесні будуть. Кожен, хто в такомуж як вони, становищу, той буде згоден з ними.»

«Отже памьятай все це. І нехай кожен вчинок твій буде плодом згоди розуму та чуття твого й тільки твого, але не тих, хто инакше живе та почуває. Будь чесний тільки з собою!»

Сергій закінчив і, посміхаючись, склав папір.

Збори, очевидно, ждали не того. Зашелестів шопіт. Більшість, судячи по нерішучому, виразу обличчь, не знала, як реаґувати. Коля гарячився й з палаючими щоками доводив щось Жені. Де хто поглядав на Мирона. Він з помітною цікавостю придивлявся до обличчь.

Дара не підводила очей і гралась торочками скатертини. Видко було нижню частину щоки, вкритої румьянцем.

Шопотіння почало переходити в неголосну балачку, і нарешті почулися окремі слова тих, що сперечались.

— Безумовно наївно!.. Утопія!

— Дебати! Дебати!

— Пане голове! До порядку!

— Так І до анархизму — два кроки… Міщанський індівідуализм.

— Повне відкидання!..

— Голове!

Гомін побільшувався. Мирона не чипали, неначе чекали чогось.

Оля не зводила з його очей, ніби ловила погляд, щоб щось сказати. Але він не дивився в її бік.

Голова ж радився про щось з Сергієм та Іоною.

Гомін і безладдя побільшувались.

— Голове! До порядку! Голове!

— Панове! — нарешті заняв він своє місце. — З огляду на те що ми маємо дуже мало часу, питання ж ставиться дуже серйозно, поступила пропозиція товариша Сергія одкласти дебати до слідуючих зборів, призначивши їх яко мога швидче. Останній же час вжити на пояснення товариша Мирона, коли він побажає дати їх.

— Ні, ні! Зараз дебати!.. Зараз!.. Не хочемо! злякалися!..

— Одкласти! Одкласти!.. Пізно…

Крики перемішалися. Вже нічого не можна було зрозуміти. Мирон раптом підняв руку й різко сказав:

— Панове! Хвилину уваги.

Всі повернулися до його й швидко затихли.

— Панове! Чи будуть дебати зараз чи потім, справа ясна — для ціх зборів ця «програмка», як тут сказали, не годиться. Її місце не тут. Більше я ніяких поясненнь давати не хочу. Нудно й непотрібно. Обмірковуйте її самі. З приводу ж инших питаннь, які були зачеплені товаришем Іоною, як що бажаєте, можу дати пояснення й зараз. Але позаяк маю мало часу, прошу мене не переривати. Чи хотять збори вислухати мене?

На обличчях була розчарованність, невдволення, нерішучість.

— Дозвольте декільки запитаннь, — раптом тихо спокійно вимовив Іван Андрієвич.

— З приводу простітуції?

— Так… Як ви ставитесь…

— З приводу простітуції я більше поясненнь давати не бажаю.

— Позвольте! — різко, злісно крикнула Віра. — А як ви поясните те, що, не дивлячись на корисну й почесну професію простітуток, ви всеж-таки взяли свою сестру з публичного дому? Це чесно, з собою?

Мирон пильно подивився на Віру. По лиці їй, як краплі дощу по склі, збігали у низ струйки, перешарпуючи губи.

Настала повна тиша.

Дара, яка швидко підняла голову при запитанні Віри, неначе затаїла дух, чекаючи відповіді.

Мирон посміхнувся.

— От тому, що чесний тільки з собою, нікому відчиту давати не маю охоти. А тим більше вам, Віро Семенівно.

— А-а! «Відчиту»?! Другим проповідувати легко, а самі брешете. Брехня — вся ця ваша проклямація! Брехня! Тільки свою розпустність хочете теоріями пояснити… Гидко! Я сьогодня бачила вашу сестру, і вона сама мені сказала, що їй тільки тепер добре, коли вона серед чесних людей живе. Сама сестра ваша! Чого ж ви брешете тут з своїми проповідями?! Чесність ваша до других — нечесна! Чуєте ви!

— Я ніколи й не «проповідував» правдивости та чесности з другими, Віро Семенівно. Даремно ви так хвилюєтесь та лізете в чуже життя. Коли ж з собою нечесний, то не вам про це знати. Таким чином — різко кинув він до зборів, — чи хочете чути мої дальші пояснення? Час закінчити цю комедію!

— Коли вони будуть такі, як це… — почала було Віра, але їй не дали доказать.

— Слухаємо!.. Слухаємо… Кажіть далі.

Лице Миронові було похмуре, губи зробилися тонкими, голос звучав різко, рішучо.

— Пояснення мої будуть в тому, ж дусі. Ні що до шлюбу, ні до кохання, ні що до інтелігенції я своїх поглядів нікому не навьязую. Коли ж казав робітникам про інтелігенцію, то тільки як ілюстрацію нецільности, млявости та нечесности з собою приводив. І брати прикладу з їх не радив; рахуватись з їхньою опінією не радив. Інтелігент живе мораллю та привичками, що дістав у спадщину від дідів — гнобителів. Інтелект же пристосовує до пригноблених. Від того розірваність і брехливість з собою. Наприклад: кожен інтелігент визнає інтелектом, розумом повну інтімність та свободу в справах кохання. Кохання — особиста справа кожного, і ніхто в цю справу втручатись не може. Не дивлячись на це, ідуть вінчатись так само, як і ті, хто вважав необхідним контроль церкви в справах кохання. Це — повна відчуженність розуму від почуття. Наприклад, найщиріщі… ну хоч би з цього самого зібрання, щиро переконані, що санкція церкви не потрібна. Не дивлячись на це всі повінчані. Що це? Думка, ідея сама по собі, життя саме по собі. Брехливість з собою, роздвоєнність, ріжниця корінів в думках та моралі! І, дійсно, я не радив робітникам брати прикладу з, ну хоч би з… товариша Сергія, Дари, Михайла та инших. Нехай з своїм досвідом рахуються. Потрібна санкція? Іди та вінчайся. Не потрібна? Не бреши собі й не лукавь з собою.

— Чекайте! — раптом перебив Семен Васильович. — Дітей же своїх ви понесете хрестити до церкви?

Мирон зупинився. Запитання було несподіване. Забіліли посмішки на обличчях.

— Так, понесу! — рішучо сказав він. Усмішки розсипалися рідким сміхом.

— Як же це? Хіба ви визнаєте санкцію церкви?

— Ні, але тому, що без метричного свідоцтва немає паса, а без паса ж, як вам відомо, в нашому високоморальному громадянстві, що без души, то мушу. Бо инакше моїх дітей не буде на світі, їх ніхто не прийме ні на яку роботу. Роботу. Розумієте? З двох зол — меньше.

— О, — тож то бо й є! — хитнув головою Семен Васильович. — Те саме й з вінчанням, — з двох зол меньше.

Мирон усміхнувся.

— Не вірно. Не вінчаючись ви можете жити й працювать. Це — головне. Без паспорта ж — ви робити не можете. Визнати ви це повинні, а коли так, то цей ваш аргумент і є та нечесність, то лукавство з собою.

— А друге ви забуваєте? — раптом не витримала Катерина Андрієвна.

— Що саме?

— А те, на що ви наражаєте жінку своїм вільним коханням? Ваша теорія дуже зручна… тільки не для жінок! Хм!

— Я не розумію, на що ж я наражаю жінку!

— Не знаєте? А образи, а шопотіння ріжних крамарчуків, двірників, а брудні натяки? Звичайно, на вас це не лягає! Хм! Але коли навіть жінка згожується, то кожен порядний чоловік, коли він кохає її, а не бажає під прикриттям теорій скористуватись її довіррям, повинен захистити її від бруду! Сам повинен це зробити!

— Скажіть, будь ласка, — перервав її Мирон, — коли б ви попали серед негрів і вони почали робити натяки та насмішкувато шепотітись, що ви біла, вам би це здавалося, образливим? Чи тільки смішним?

— Вибачте, добродію, ваше порівнання дуже невдале.

— Як вам вгодно. А мені здається, що людині, яка до кінця пересякнена якимсь переконанням, просто смішне шопотіння инших. Але діло, звичайно, в тому, що цьому чоловікові та тій жінці образливі шопотіння двірників тому, що вони, по сути, опінією двірників дорожать і самі думають як двірники. Тоді нащо ж насилувати себе? Звичайно, вінчатись без зайвих слів. Але для того, хто перенявся цим переконанням до кінця, хто чесний тільки з собою, тому смішні шопотіння двірників. І жінки своєї захищати не треба, бо й їй тільки смішно. Коли ж не смішно, тоді на чому ж їхній союз кохання? Люди ріжні, розійтись і кінець.

— Як просто та легко! А діти? Де гарантія?

— Ну, знаєте, — гидливо скривився Мирон, — коли ви збіраєтесь родити з людиною дітей і з самого початку одне одному не вірите й на всякий випадок контракти пишете, то вам і книги в руки. Такого шлюбу я в кожному разі робітникам рекомендовати не буду. Так! І з вашою думкою рахуватись їм не поражу. Як і з двірниками та крамарчуками!

— Тільки з собою? — усміхнувся Семен Васильович.

— Так! Йому це буде вигідніще, ніж з вами.

— А коли йому буде вигідніще красти, то й тут порадите тільки з собою рахуватись?

— Безумовно!

— Не дурно ж у його стільки приятелів — злодіїв! — гукнула Віра.

— О, так! — злісно підхопив Мирон. — Недалеко й ходити: ви — перша, Дара, Сергій, ваші шановні батьки… Добродій…

Але докінчить йому не вдалося. Неначе вихор ввірвався звідкись в кімнату.

— Мерзотник! — закричала підстрибнувши Катерина Андрієвна. — Геть звідси! Геть! Забірайся з мойого помешкання! Що це таке?!

— Це дійсно… — в обуренню швидко підвівся редактор, розстібаючи для чогось сурдут та оглядаючись.

— Геть, поганцю! Роспутник! Геть!

— Мамо! Мамо! — блідий весь, одтягав Сергій Катерину Андрієвну, яка, люто стискуючи кулаки, тяглася до Мирона.

З Вірою почалася істеріка, вона дико сміялась. Всі товпились, кричали, деякі поспішали до передпокою та хапливо одягались. Навіть Петро зблід і невдоволено казав щось дуже схвильованій Наталії.

Оля злякано тягла Тараса, який тер рукою лоба та чудно посміхався. Оля мало не плакала.

Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очи ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.

Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.

Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.

Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.

— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.

Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.

— До побачення, Олю! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.

Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.

Мирон усміхнувся.

— А ви, Тарасе, як що хочете анархиста, приходьте завтра до мене в пьять годин.

Тарас раптом дивно оглянув його з ніг до голови, вдивився для чогось в лице й відповів:

— Добре. Прийду.

Мирон одягся й вийшов. Обігнав на вулиці Наталю та хотів пройти вперед, але вона спинила його.

— Підождіть. Ходім разом. Нам по дорозі.

— Коли не боїтесь мене, — ходімте.

— Мені боятись нема чого.

Але вони майже всю дорогу мовчали. Мирон задумливо посвистував, а Наталя куталася, — вітер зробився холодний та лютий.

— Ні, Мироне, ви дуже брутально зробили! — раптом почала Наталя. — Дуже брутально!

Мирон мовчки подивився на неї.

— Ви були люті, але це ще не виправдання для такої образи…

Мирон задумливо посміхнувся.

— І головне, щиро образились деякі, — тихо промовив він. — От що цікаво! — Ні трішки не мають сумніву… А теоретично згожуються що експлоатація — злодійство. Всі, повінчані, але кохання повинно бути вільним… Або ж: Сергій готовий з жалю прийняти до партії спілку простітуток. Але теоретично — простітуція є абсолютне зло. І не помічають навіть цієї своєї одірваности… От що цікаво… Навіть бажання не мають бути цільними. Ще кусаються за свою нікчемність. «Не чіпай!»

— Ну, а ви самі дуже правдиві та чесні з собою? — раптом різко спитала Наталя.

— Я хочу бути таким. Це дуже трудно, але…

— Так? От ви позавчора мене називали… брехливою, нечесною з собою, мовляв, тягнуся до вас тілом, але закриваюся душею. Тому що принято, мовляв, осуджувати тільки тілесне кохання… Добре, але ви мені скажіть…

— Хіба-ж це не вірно, Наталю?

— Звичайно, ні! Коли хочете, то, може, душа саме й найбільшу ролю грає в цьому потягові. Але я вам…

— До мене? — розсміявся Мирон. — У вас до мене? Ха-ха-ха! От це цікаво! Що ж це таке душа в такому разі? Ми ні в одній думці не згожуємось, прагнення, цілі наші цілком ріжні. Ви для мене й я для вас духовно, неначе люди з ріжних планет. І раптом «душа». Е, Наталю! Брехня це самій собі! Діло ж зовсім просте: ви довго чоловіка не бачили, я, як мужчина, не гидкий вам. Може, навіть є й справді щось, що ріднить наше тіло. От і все… Ну, і нащо тут ще якісь душі? Нащо брехня? Кохання тіла? Добре. Дає радість? Зла ні вам ні мені не зробила б? Ну, то чого вам? Шукаєте повного злиття? Шукайте. Кохання духовне та фізичне краще за саме фізичне? Чудово. Але коли я нахожу персик смачніщим за вишню, хіба я повинен від вишні відмовлятись? Чому? Навпаки, чим більше матиму вишень, тим з більшою тугою бажатиму персика. Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама… Ви ж багато де чого боїтесь тому, що старозавітна мораль їх осуджує. Тіло здавна в не милости у моралістів… Але ви мораль цю неначе не визнаєте, а тимчасом живете все ж таки по ній, через те що вона у вас в крови. От це я й називаю вашею брехливостю, нечесностю з собою. Тому й кажу вам: або доведіть ваш темний потяг до думки та визнайте, цільно визнайте кохання тіла. І віддайтеся йому сміливо, просто, гарно. Або ваші думки про неможливість самого тільки кохання тіла доведіть до чуття й вбийте цей темний потяг. Не придушуйте себе, але зробіть так, щоб це стало неможливим, просто неможливим, як ну, як не можливою для вас є любов до жандара. От це й буде сильно, чесно. Бо ця тяганина наша, сказати поправді, надокучила вже мені. А иноді під лиху хвилину дратує й хочеться просто взяти та покарати вас за вашу упертість. От власне, довести на вас же, що є й може бути.

— Ну, це слабо! — усміхнулась Наталя. — Я вам вже раз сказала, що такому, як ви, належати не можу. Можете бути певні, що з'умію… бути чесною з собою. А от ви, не дивлячись на свої проповіді, цього не вмієте. Коли ви такий мудрець, то чому ви не убьєте свого потягу до Дари? Га? Вона рідна вам?

— До Да-а-ри? — від несподіванки навіть спинився Мирон.

— Еге-ж, голубе, власно до неї. Гадаєте, не видко? Боже, як він здивувався! Не сподівались? Ха-ха-ха! Так, врачу, ісцилися сам. Ну, до побачення, я вже вдома. До мене більше не приходьте. Кінчати, так кінчати. Я бути одною з багатьох не маю бажання. Ідіть до Дари, і бажаю успіху. Тільки сумніваюся… Прийдеться вам «вбивати свій потяг».

Наталя сухо засміялась і, насмішкувато хитнувши головою, зникла в під'їзді будинку.

Мирон мовчки подивився їй в слід, задумливо підняв комір і помалу повернув назад. На губах та в очах проступала усмішка, а в ній чи то туга, чи біль.

VII

Мирон працював над картиною. Наближалися присмерки. Фарби зливались, і злиті образи здавалися чужими, новими, що самі по собі родилися.

Мирон задумливо з квачем та палітрою в руках, з закаченими рукавами дивився на полотно.

Раптом в коридорчику почулися кроки, голоси й в двері застукало. Мирон швидко озирнувся на стукіт, кинув непокійний погляд на картину, поспішно запнув її простинею й крикнув:

— Ввійдіть!

Двері помалу, нерішуче відчинилися, і на порозі з'явилася Дара. За Дарою стояв Тарас. На пірьях капелюха, на плечах та довгих віях Дари поблискував порох дощу.

— Можна до вас?

— Прощу!

Мирон чомусь дуже почервонів.

— Ви так довго не відповідали. Гадала, заняті з ким небудь. Я до вас в невеличкій справі. Добридень.

Подала руку. Ні ніяковости, ні більшої, ніж звичайно, холодности, тільки погляд уважніщий та строгіщий. Підозріло обвела кімнату очима й спинилась на картині.

Тарас мовчки за Дарою потиснув руку Миронові. Був жовтіщий сьогодня, очі, здавалось, сховалися ще більше, і чоло, як опукла скеля над норами, важко нависло над ними.

Він почав ходити вздовж стін, пильно, але без усякої уваги, придивляючись до малюнків і зараз же одвертаючись.

Мирон скоса з непевностю слідкував за ним.

— Я до вас за книжкою, яку ви мені обіцяли колись дати… — почала Дара. — Про простітуцію. Німецького професора, який стоїть на вашій точці погляду… Можете?

Мирон швидко уважно подився їй в лице.

— Я вам завтра поверну…

— Можете не спішити, — тихо вимовив Мирон.

— Ні, я спішу.

Тарас підійшов до полотна та узявся за край укривала. Мирон поспішаючи кинувся до його.

— Ні, ні, Тарасе!.. Цього не можна, цього не можна…

І соромлючись, він узяв картину в обійми й одтяг її в куток.

Дара мьягко, смішливо посміхнулась, але зараз же сховала посмішку. Тарас же здивовано схилив голову на ліве плече, слідкуючи за Мироном.

Мирон, ніяково посміхаючись, підійшов до етажерки й з протягом сказав:

— Я вам зараз знайду кни-и-гу… Коли хочете, можете сі-і-сти…

Книжка одразу ж знайшлася. Дара взяла її, перечитала заголовок, закрила й сказала:

— Добре. Спасибі. Завтра принесу.

Тарас також узяв якусь книгу й з тим самим пильним та розгубленим виглядом перегортав її.

— Мені треба ще сказати вам кільки слів на одинці, — додала Дара, не дивлячись на Мирона.

— Будь ласка… — трохи здивовано протягнув він.

— Ми вийдемо… До побачення, Тарасе. Ви у нас сьогодня ночуєте?

Тарас неначе очутився. Швидко поклав книжку на стіл і озирнувся.

— Що ви сказали?

— Я сказала, ви у нас сьогодня ночуєте?

— Так, так!.. Я…. Так, я ночую у вас…

— Ну, то я не прощаюсь.

— Так, так…

Дара вийшла. За нею Мирон. Спинилися в коридорчику. Світло з одчинених до кухні дверей боязко та блідо поцілувало щоку Дари. І видко було, як ледве хвилювалися чулі ніздрі.

— От що, — почала вона зараз же, дивлячись просто йому в вічі. — Тарас в дуже нервовому стані. Треба бути з ним обережним… Скажіть, ви, справді, умовляєте Олю йти в простітутки?

Мирон здивовано підняв широкі брови.

— Ні, не умовля-а-ю…

— Я так і думала. Занадто… не пасує… Ну, добре. Тарас певний, що умовляєте. Будете, мабуть, балакати про це. Заспокойте його. Добре?

— Добре.

— Потім…

На мент замнялася.

— …Потім таке прохання… Ви шукатимете сестру?

Мирон пильно подивився на неї.

— Так, шука-а-тиму…

— Коли?

— Не знаю… Може через тиждень… Раніше…

— Чому через тиждень?

— Так… Зараз не треба. Хай побуде…

Дара помовчала, неначе міркуючи Ніздрі підіймались та спадали сильніще. Ніжна кругластість щок вкрилась фарбою.

— Ну, добре. Так от, у мене прохання до вас. Коли знайдете сестру, скажіть їй, що я хочу прийти до неї… в гості. Чуєте?

В голосі чулась навіть погорда якась. Мирон весь стрепенувся.

— В гості? Так сказати? Так? Чомусь почав поспішно одкачувать рукава, неначе збірався зараз іти.

— Так. Вона згодиться?

— Не знаю…

— Подумає, що я тільки з цікавости?

— Так, я гадаю…

— Скажіть їй, що нi. Проте, цікавість також є але не головне…

— Скажу. Даро, чому ви так змінилися до мене за останній час? Може, я вас чимсь образив?

— Ні нічим… До побачення!

— Учорашнім… ви дуже… ображені?

Мирон говорив глухо, помітно хвилюючись.

— Ви що? Вибачатись вже хочете? — швидко подивилась вона на його.

— Ні… я просто питаю.

— Це повинно бути для вас байдуже. До побачення.

Хитнула головою й пішла до виходу. Мирон, нахиливши голову, помалу попрямував за нею. Але на сходах Дара раптом обернулась і неначе сердячись на когось, одривисто запитала:

— Послухайте, скільки ви маєте покинутих дітей?

— Ні одної… — тихо, з легким здивованням одповів Мирон.

— А від покоївки, яку звали Сашею, не було?

— Сашею? Ніякої Саші не знаю. Звідки ви маєте ці відомости?

— Кит казав. І ще каже, знає якісь брудні історії про вас. Це — правда про Сашу?

— Ні.

— До побачення.

І Дара пішла вниз.

— Ви не вірите? — глухо похмурившись кинув їй вслід Мирон.

— Не знаю… — напів обернувшись, сухо відповіла вона й почала швидко сходити.

Мирон стояв, не рухаючись. Дара на повороті підняла до його голову, зупинилась і сказала:

— Коли скажете сестрі, ви мене про це повідомите? Так?

— Ні! — різко одрубав Мирон, повертаючись щоб іти.

— Чому?

— Це хочу!

— Значить сестрі не скажете?

— Ні.

— Адреси її мені не дасте?

Мирон замнявся, потім грубо похмуро відповів:

— Можу.

— Добре.

І Дара так само пішла знову.

Мирон круто повернувся й, зачинивши двері, пішов до себе.

Тарас сидів на канапі, тупо, задумливо дивлячись наперед себе.

Мирон підійшов до столу, одшпурнув якусь книгу, сів на стілець, устав і швидко заходив по кімнаті.

Тарас неспокійно заворушився й почав шукати свого кашкета. Знайшовши біля себе, одяг і став підводитись.

— Ви куди? — похмуро кинув Мирон.

— Я, може, вам заважаю… Так я піду…

— Не заважаєте. Сидіть. Сидіть, кажу! Тільки от що.

Він спинився перед Тарасом, який знову сів.

— … Слухайте, що я вам скажу. Ваша, сестра, здається, любить мене. І навіть напевно кохає. Чуєте? Я ж її не кохаю. Вона хоче мати від мене дитину й потім жити з нею. Це неможливо. В простітутки не ражу їй іти. Вірите мені чи ні?

Тарас зніяковів і швидко поглядав на його.

— І у вас… нічого з нею не було? — з болючою ніяковостю спитав, бігаючи очима. — Ні…

— Я чув инше…

— Від кого? Від Олі?

— Ні… Товариші кажуть…

— Хто саме?

— Кит, наприклад…

— Знову цей мерзотник!.. Нічого не було. Коли вірите, сидіть. Ні, то йдіть собі, — нам нема про що балакати. Це мені надокучило.

Тарас з ніяковою увагою глянув знизу вгору, й сказав:

— Я вірю.

— Добре. В такому разі сидіть. Зараз анархист повинен прийти.

І Мирон знову заходив з кутка в куток. Потім підійшов до ліжка, ліг, закинув руки за голову й завмер в похмурій, злій непорушности.

Тарас непокійно поглядав на Мирона. Потім, очевидно, забув про його й знову впав в свій тупий, неуважний стан.

Мовчанка тяглася довго. По шибках вікон обережно, ледве чутно шелестів дощ, неначе не хотів заважати їхнім думкам.

Нечутно густішими ставали присмерки, виступаючи синюватим димом з кутків. Мирон раптом глибоко зітхнув, підвівся й сів.

— Анархи-й-ста нашого нема — а… — протяг він своїм вередливим тоном. — Обдурив, каналія… Це недо-б-бре…

Він підійшов ліниво до столу й почав робити цигарку.

Тарас, на згук його голосу прийшовши до себе, знову занепокоївся і, неначе згадавши невдоволення Мирона, здивовано дивився тепер на його. Мирон набивав цигарку та ледве-ледве кутками уст та очей посміхався. Лице-ж все одсвічувало якоюсь радостю, неначе на ліжкові йому хтось роз'яснив або росказав щось дуже гарне.

Закуривши, Мирон раптом сів так близько до Тараса, що той навіть трохи одсунувся, поклав на його гостре коліно свою велику смугляво-сіру руку і, наче нічого не було, сказав:

— Ну, як страйк? Вирішили?

— Так, вирішили…

— Так-а-к… І ви за стра-айк?

— Так, і я…

Тарас зпідлоба здивовано подивився на Мирона.

— Ціка-аво… А хто більше за всіх? Віра?

— Так, вона… дуже…

— Та-а-к… А Да-а-ра?

— Вона була проти… Щоб самі робітники рішали…

— Та-а-к… Ціка-а-во… Це ду-у-же цікаво… Ну, а завод, значить, закри-и-ють?

— Так…

Тарас відповідав неохоче. Облизував губи.

— Гаврило в штрейкбрехерах? Га?

Тарас, помітно було навіть в присмерках, почервонів. Мирон зауважив це.

— І страйковий комітет допомоги йому не да-а-сть… Погано вашій родині бу-у-де…

Тарас мовчки дивився в землю.

— Олі-ж зовсім пога-ано буде… До Салдєвва піде…

Тарас якось нервово повів головою у бік. Зітхнув, але нічого не сказав.

— На вас же тільки вся наді-і-я…

— На мене? — роздратовано та разом з тим здивовано повернув до його голову Тарас.

— Та-ак… На ва-ас…

Тарас злісно посміхнувся. Відкинувся на спинку канапи й заплющив очі.

— Чого усміхаєтесь?

Тарас покинув посміхатись, але очей не росплющив; з глибокими тіньми від навислого чола він здавався мертвим.

— Га? Тарасе!

Тарас швидко росплющив очі й з роздратованням нахилився до Мирона.

— Чи ви ж бачите, який я чи ні?

— Ба-а-чу… Хворий трохи. —

— «Хворий трохи!»

Каліка я, от хто! Розумієте ви це? Каліка, негодящий, гнилий, дохлий, паршивий каліка з колінами як у коника. На мене надія Оліна. Ха!

Він навіть устав і почав швидко ходити по кімнаті; але потім раптом повернувся до Мирона й сказав:

— Дайте вашу руку! Швидче. Дайте, не бійтесь… Мирон здивовано простягнув руку. Тарас схопив її й приклав до своїх грудей біля серця.

— Чуєте, як бьється? Чуєте? Неначе видирається. Чуєте? Неначе в одчаю лупить головою об стінку… Правда?

— Та-ак… Бьє-еться… І ви це добре висловили.

Похвала, здавалось, ще більше роздратувала Тараса.

— Правда? — однявши брутально руку Мирона, засміявся він. — Так коли тільки те й робиш, що слухаєш як воно бьється або замірає, то врешті можна знайти найвірніщий вираз… Хм! Чи ви ж знаєте, чим я більшу частину дня занятий? Ну? Я слухаю себе. Гадаєте, я вчора багато чув з цих дебатів? Як же! Я навіть не одразу зрозумів, коли ви оте сказали… Я тільки чув, як у мене билося серце та надувалась голова… Знаєте, як дитяча опука… І завжди… Я ж ні хвилини не живу, як усі! Ні хвилини! Надзвичайна істота. Я сплю з ватою в ухах та подушкою на голові. Моє власне дихання — такий шум для мене, що я готовий просто вбити себе, щоб не шуміти… На мене надія… Хм! Так… А я собаці, звичайному, дворовому собаці заздрю… Ви не смійтесь — (Мирон серйозно слухав його), — не для виразу, але от так, як є, кажу… Дивлюся на якого небудь пса й думаю, що у його нема «нервів», він може спати, коли схоче. Я, не жартуючи, хотів би бути звичайним собакою, задирати хвіст, гавкать, кусатись, спати… Розумієте: спати!

Він навіть з люттю стиснув кулак, неначе роздушив в йому це слово.

Мирон хотів щось сказати, але Тарас хапливо, немов боячись, що не дадуть йому докінчити, казав далі:

— Хіба я людина? Хіба я маю переконання? Роздратуйте мене кашлем, і я буду з ненавистю сперечатись з вами проти того, що сам вважаю вірним… Це ж… я, наприклад, ненавижу всіх людей до крови, до піни на устах… А за що? Вони роблять шум. Ну? Люди та собаки. Ціла природа, як природа, але люди та собаки що хвилини шумлять. Що хвилини! Хіба я здатний до життя? Мені б жити на якійсь мертвій горі, де не тілько людей немає, але навіть найменша пташина не водиться, де трава не росте, де все мертво мовчить. От там би мені жити! Ви розумієте це? Це ж — жах! Це смерть. Це… Боже, я не знаю, як назвати це… Ви ж зрозумійте тільки, ви зрозумійте: я два роки не сплю. Ну? Ви розумієте, два роки не знати, що таке сон. Я згадую, як щось безмежно далеке, ті незабутні часи, коли, бувало, хочеться спати. Коли відчуваєш таке приємне тепло, безсилість, очі злипаються, — солодко, солодко… Ви розумієте: два роки! Сама тільки свідомість цього приводить в таку лють, що… Я, наприклад, тільки знаю, що треба спати. Я ніколи не хочу, лягаю ж тому, що треба. І кожної ночі лежиш і слухаєш, як инші сплять… Ви знаєте цей стан? Коли лежиш, голова важка, хвора, все спить, ніч, як вічність… Боже!.. Але й це ще нічого!.. І це ще перенесеш… А от як заведеться де небудь собачка й гавкає. О, це — погибель… це — мука нестерпна, це — сором непереносний. Ви подумайте: паршивенький, дурний собачка десь далеко тявкає, без потреби, без ладу, ніхто його не слухає, він навіть не підозріває, про вплив свого тявкання, мріяти навіть не сміє, дурний, поганенький собачка, десь далеко, на другій навіть вулиці, а я, розумна істота, цілу ніч занятий ним, цілу ніч звиваюсь від його тявкання, верещу від сказу та одчаю, затуляю голову подушкою, мечуся, сідаю в темноті на ліжкові і, вірите, плачу… Плачу! Ну, хіба не нікчемність я, не…

У Тараса зашарпались губи, підборіддя, він швидко одвернувся й забігав по хаті.

Мирон схвильовано підвівся, підійшов до його, тихо обняв і підвів до канапи.

— Не треба, голубе, хвилюватись, не треба. Ви хворі, але це пройде. Їй Богу, пройде, Тарасе. Сідайте, любий, сідайте. Я вас усім серцем розумію, я сам був такий… Сідайте. Це пусте, себ-то не пусте, це дуже серйозне, але пройде.

— Ні, ви подумайте! — покірно сідаючи й повертаючись до Мирона, якось по дитячому жаліючись заспішив знову Тарас, — бути в такому стані й ні від кого ніякого співчуття, ніхто навіть не вірить. Він же ходить, говорить, навіть сміється, ну, який же він, мовляв, хворий?

— Вам лікуватись треба, Тарасе.

— Що ж мені лікувати? Що лікувати?

— Як «що»! Нерви, звичайно.

— А звідки я знаю, що це нерви? Що таке нерви? Душа? Але що таке душа? Ні, почекайте, ви не смійтесь. А, може, це душа болить у мене? Иноді я навіть хочу цього, щоб душа… Я ж весь час тільки те й роблю, що дивлюся в себе й бачу, що коли мені краще, себ-то, коли ці нерви трохи спокійніші, я сам стаю бадьоріщим, більш моральним, люблю людей. Розумієте? Але досить змінитись погоді, і я міняюсь, «душа» міняється, я роблюся злий, брутальний, аморальний, мені все огидне. Ну? Що ж це таке?… Ні, підождіть… От я думав, учора… Цілу, ніч думав: чому це так, чому ви неморальний (ви не ображайтесь, я буду все отверто) так, от, ви такий, розпутник, вважаєте, що з жінками все можна, простітуцію там… А чому другі инакше? Не Бог же так зробив? Які причини? Чому Сергій, наприклад, проти? Він же також соціаліст… А може, це просто тому, що ви маєте більш гарячу кров і тіло, ніж він? Яка ж тут моральність? Хіба це заслуга, коли у тебе холодна кров і тобі не треба грішити? При чому ж тут душа? Ні, підождіть, дайте мені сказать, а то забуду… От у тюрмі я все думав: «вийду на волю, все це вирішу.» Ну, вийшов. І нічого не розумію… Сплуталось все… Наприклад, кажуть: «неморальність,» «несходність душ». Але що ж таке душа? Нерви? Ні, підождіть, я не розумію; як можна жити, точно не вияснивши цього? Коли є душа, то є все: є й гріх, і закон, і злочинство, і моральність… Правда? А коли нема? Та? Коли нема ніякої душі, що тоді? Ну?

І він з страхом, широко розкритими очима подивився в обличчя Миронові. Мирон хотів щось сказати, але Тарас попередив його.

— Тоді ж все брехня! Брехня! Все! Тоді нема ні гріха, ні моральности, тоді тільки тіло. Ніякої рідности душ нічого. Це ж страшенно важно знати це! Правда? Правда? Так?… Підождіть! От, дивиться, кажуть, що можна загіпнотизувати людину. Добре. Але що загіпнотизувати? Душу? Правда? Почекайте! Добре, душу. Допустимо, допустимо, що душу. Так. Але чи знаєте ви, що можна загіпнотизувати звірину й навіть дерева? Я читав, що один учений гіпнотізував дерево, — гладив рукою по одній гильці, і на цій гильці овочі родилися далеко кращі та більші, ніж на всьому дереві. Я не розумію: значить, дерево має душу? Значить, має моральність?… Позвольте ще… Недавно я також читав, що один якийсь лікарь знайшов, що думка, бажаннє є найматеріальніща річ, яку від одної людини до другої можна передати без допомоги слуху чи зору. Якось так: бере він лист чистого паперу, тримає в руці й щось при цьому думає і при цьому — при свідках (обовязково при свідках!) говорить, про що він думав, і записують. Потім цей же самий цілком чистий листок паперу закладають і заліплюють у конверт і потім розліпивши, дають медіумові. Той в одну руку бере листок цього паперу а другу кладе на азбуку… Знаєте, як у спірітів? З медіумом балакають, сміються, а рука його пише без усякої участи свідомости й пише все те, що думав той доктор. Це що ж таке? Це просто душа доктора лишалися на папері, а потім увійшла в руку медіума, в другу руку й знову на папер. Ніби як з пляшки через лійку перелили в шклянку. Ну?… Хіба не можна зійти з розуму від усього цього? Зійти з розу-му… — раптом тихіще та роздільно вимовив він. — Куди зійти? Як це «зійти»? Де ж я буду тоді? Ще кажуть «душевно-хорий». Значить, зійти з душі… Куди ж зійти? Убік?… Це ж чудно… Правда?

І Тарас розгублено, з початком холодного жаху подивився на Мирона. Той серйозно й похмурившись вдивлявся в його. Потім узяв за руку й, міцно потискуючи її, строго забалакав:

— От що, Тарасе: про душу й про тіло ви поки що відкладіть на бік…

— Як?! — стурбовано стрепенувся Тарас. — Чому? Це ж — найголовніще… Це ж коли…

— Слухайте, що я вам кажу. Про душу залиште. Це вас тепер не повинно турбувать. Нема ніякої ні душі ні тіла. Все це дурниці.

— Як?! Позвольте…

— Дурниці, любий, зайві та непотрібні. Яке вам діло, чи душа відчуває страждання та радість, чи тіло? Ви страждаєте, це — важно, а решта тільки назви більш чи менш вдалі. Плюньте на їх. Покиньте…

— Як назви?

— Ну, так. Люди для зручности поділили те що в суті є неділиме та й забули за це. І бьються за те, що краще, духовне чи тілесне. Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання. Душа в тілі, тіло в душі. Коли живіт болить, — це так само неприємно душі, як і скорбота за кінець світу. Коли ж ця скорбота щира, то й живіт від цього страждає. Почуття, почуття життя є важно… Ну, про це ми колись поговоримо, а зараз слухайте мене уважно. Слухайте, я до вас говорю.

Мирон міцно потиснув його руку.

— Ви про це поки що цілком покиньте думати. Чуєте? Вам спочатку треба полічитись. У вас порушено правільний хід цього самого вашого тіла. Розумієте?

— Ви мене хочете загіпнотизувати… — хитро й слабо скривив Тарас в посмішку свої запалі уста. — Нащо ви тиснете мою руку?

— Ну, то що? — ще строгіще вимовив Мирон — Ну, гіпнотизую, то що? Все життя людей — взаємний гіпноз. Не бійтеся, з шатена не зроблю вас білявим Можна загіпнотизувати до того, до чого є хоч найменьший нахил. Я ж, може, хочу загіпнотизувати вас до того (як що вам так хочеться називати), що є властиве кожній людині, — до почування життя.

— Не всім…

— Неправда. Кому не властиво, той помірає. Дайте кажу, спокій своїй душі, турбуйтесь зараз про те, щоб полагодити те, що зіпсовано у вас. Зіпсовані нерви, голoвний орган почуття. Полагодить можете. Залиште ріжним дегенератам, безнадійним виродкам займатись душами та містіцазмами. Вам сором, вам робить треба, вас сестра є. Хай займаються скиглінням та дешевою метафізикою всякі ледацюги та ті, що вмірають від ледацтва та негідности. Це їх заспокоює та прикрашує у власних очах. Це для їх засоб боротьби за істнування. Ви ж хворі не з роду, але захворіли. Ви ж не завжди таким були. Мені Оля казала, що ви були здоровий, веселий та тільки трохи мрійник?

— Так, я був колись здоровий… і мрійник…

— От бачите. Хворі ж усього рік або два?

— Два роки… В тюрмі…

— Oт бачите. Через що ви захворіли, не знаєте?

— Тюрма й… все таке…

— Ну, в тюрмі не ви самі сиділи… Багацько сидять і не на всіх так впливає. Скажіть, ви онанізном не займались?

Тарас раптом забігав очима й болюче, густо почервонів, так, що навіть в півтьмі видко було, як потемніло його обличчя. Мирон твердо й з якоюсь цікавостю слідкував за ним.

— Ніяковіти нема чого. Душу нищити беретесь, а червонієте, як високоморальний лицемір. В цьому нема нічого такого страшного. Ну кажіть просто, не бійтесь.

Я питаю тому, що по собі знаю, як це впливає на нервову систему. Я також в період своєї моральности в це ховався від гріху… Чого дивитесь? Ах, ви!.. Тіло вихваляє, а сам його боїться… Ну, чого ж ви? Кажу ж вам, що мені просто цікаво, я ж також знайомий з цією ватою в вухах, подушками на голові, болями в спині, грудях… Болить спина у вас?

— Так… Ні… Себ-то…

— Ну, от, ви боїтесь тепер казати, чи болить, чи ні, щоб по цьому не узнав… Та не соромтесь так, кажу. Що тут такого? Коли б на туберкульоз були хворі,не червоніли б так? А ще кажете, що ми неморальні, забагато надаємо значіння половому життю. А вам тільки скажи що небудь, так неначе святая святих зачепив. Ну, кажіть просто, без корчів. Так?

Тарас неначе ковтнув щось.

— Так… — нарешті тихо, з мукою сорому видушив він з себе.

— Ну, звичайно… — спокійно сказав Мирон. — Тільки не мучте себе так. Страждають від того, що моральність нарушують, але від того, що організм руйнують, не страждають! «Тіло»… Знаю навіть таких, що збожеволіли від сорому та докорів совісти. Ну, годі. От краще подивіться на мене, я колись був такий же, як ви, але тепер, як бачите, здоров, та живу без ненависти до життя. Швидче навпаки. Те саме й ви можете зробити. Тільки перш за все лікуватись треба. Фізично. Розумієте?

— Так.

— От. Але онанізм необхідно залишить. Необхідно. От тут прийдеться вам перемогти вашу мораль. Прийдеться до женщини йти. Не мати зовсім полових зносин ви тепер вже ні за що не зможете. Ні за що. Коли навіть і не буде дійсної потреби, вам все здаватиметься, що страшенно треба, що вас душить, гнітить і т. п. Розумієте? Я це знаю. І знову візьметесь за старе. А раз нервова система порушена в певному напрямку, то найменьший товчок в цьому ж самому напрямі може зруйнувати все, що зроблено лікуванням. Ніяк не можна! Треба йти до женщини. Розумієте? Не корчачись від мук сорому, не з нахабством від свідомости, що робиш злочин, але просто та свідомо, як до лікаря. Найкраще женитись. Але це за два тижні не робиться. Для вас же кожен день дорогий. От і завдання. Звичайно, берегтися від хвороб. Перечитайте книжки, як забезпечити себе. Та ви не крутіться, а слухайте. Иншого виходу для вас нема: або гнити, дім божевільних, смерть — або женщина. Хочете — вірьте, хочете — ні. Це головне. Зможете без женщини? Тим краще. Але навряд. Потім у санаторію, пожити спокійно, і зробитесь тим самим живим мрійником, що раніще, хотітимете спати, робити, не будете помічать собачок і любитимете людей. Розумієте? Трагедій нема чого утворювать. Не треба брати прикладу з ціх розчарованих душ з «благородних», всі ці анархістичні містіки, нитіки, вся ця захмарна публіка в більшости випадків — хворі на вашу ж хворобу. Розібьє нервову сістему і, звичайно, цілий світ йому — сама тюрма. Хто сам широкий, той і в мишиній норці уміститься. От. Лікуватись треба вам. Вилічитесь, будете робити й Олю не допустите до дурниць…

Тарас при імені Олі нахилив голову.

— …І це треба яко мога швидче полагодить. Вона тільки за вас і тримається. Чуєте, Тарасе?

— Я нічого не можу, — похмуро сказав Тарас. Лікуватись… Хм!.. І Кисельський це радить… Спасибі… Але який же чорт платитиме за моє лікування? Ну?

Він підвів голову й злісно подивився на Мирона. Той допитливо слідкував за ним.

— Треба грошей дістати… — спокійно сказав Мирон.

— Дістати? Де? Ограбувать когось?

— Ну, коли б і ограбувать? — згодився Мирон. Тарас здивовано вдивився в його лице.

— Чого дивитесь? Серйозно кажу. Ви хиба про це самі не думали? Га?

Тарас раптом чомусь знову прийшов в роздратований стан.

— А, к чорту! Киньте! Все це… Де живе цей дурний анархист, я сам піду до його. Дайте записку.

— Добре. Але ви зачекайте. Справді, Тарасе, чому ви так ставитесь до цього, щоб ограбувати? Ну хоча б цього самого пана Кисельського? Га?

— Ви… серйозно? — раптом дуже тихо, з переляком спитав Тарас.

Мирон ще уважніще придивлявся до його. В кімнаті ставало темніще, і Мирон навіть перегнувся трохи вперед.

Тарас встав, помалу Провів рукою по розкудовченому волоссю, зробив два кроки убік, вернувся й подивився на Мирона.

— Я думав про це… — тихо, соромливо прошопотів він.

— Сідайте… — повів рукою Мирон біля себе.

Тарас сів.

— Ну? Що ж ви думаєте?

— Не знаю… Не зможу…

— Чому?

— Занадто вже подло… У кого иньшого, не знаю, але у них… ох, як подло!

— Ви гадаєте, що дуже подло?

— Безумовно… — з якимсь навіть сумом сказав Тарас. Він приходив знову до свого тупого, млявого стану.

— Але чому же подло? — уперто повторив Мирон.

Тарас мовчав.

— Чуєте? Тарасе!

— Так, я чую.

— Ну?

Тарас не рухався. Потім одразу стріпнувся, неначе злякався чогось:

— Ні, ні, ні! — швидко, з лякливим роздратованням заговорив. — Це — дурниці! Це — ні.. Ну, що ви?! Це… Фу, як серце бьється! Думаєте — від думок? Від «душі»? Нічого подібного. Душа тут ні при чому. Просто не зроблю…

— Але чому?

— Та що ви, справді?! Ну, як я це можу зробити? От, їй Богу! Дайте записку до анархиста… Ну, як це зробити? Ну, ви подумайте! Та мене ж з партії виженуть, мене…

— А коли Оля в простітутки пійде, а ви в дім божевільних, це краще?

— Слухайте, — раптом цілком иншим тоном, страшенно серйозним, злякано-попережаючим вимовив Тарас, — ви мені більше не кажіть за дім божевільних… Добре?

Мирон пильно вдивився в його.

— Добре. Не буду. Але ви одповідайте: що краще?

Тарас тер чоло й правий висок.

— Чуєте, Тарасе: що краще? Тарас подумав, неначе пригадуючи, що треба відповідати.

— Що краще? Хм! Краще… все, ніж подлість…

— Це, можливо вірно, але чому подлість?

Тарас різко одірвав руку з чола й повернувся до Мирона.

— А чому ви самі цього не робите?

— Мені не треба.

— Не треба? Ви — багаті?

— Ні.

— Ну, то що ж? Хіба краще бути бідним?

— Для мене, так.

— Чому?

— Тому, що як би я був багатий, я не робив би. Нудно було б, стогнав би. Це — нецікаво. Але коли б треба було, от так, як вам, зробив би… Але вже подлотою не вважав би того, що зробив.

— Не вважали б?

— Ні. Вважаю, для мене подлости в цьому нема. Коли б ви у злодія одняли гаманця, що він вкрав, і частину його віддали тому, хто гине від злиднів, це була б подлість? Так?

Тарас мовчав.

— Я так само міркував… — нарешті прошепотів він. — А це — софізм, це — логика, але зробити… О… Ну, знаєте що, годі про це. Я вас прошу.

— Ні, почекайте. Ще питання… Скажіть, коли я вам запропонував це, ви були певні, що я сам вважаю це за подлість?

Тарас замнявся.

— Так… Я думав… Але…

— Ні, нічого, нічого… Це я просто з цікавости… Сидіть спокійно… Але за пропозицію мою подумайте. Я вам зможу дістати помішників… знаєте що? Доведіть думку про злодія до самого кінця, себ-то коли думка про подлість буде тільки смішною. Але до того часу, поки самі вважаєте це подлостю, ні за що не робіть, хоч бий справді прийшлося помірати. Чуєте? Дуже погано потім буде. Згадайте хоч Розкольникова з Достоєвського. Чоловік відважився на злочинство, А тут то власне злочинства й не повинно бути. Тепер от вам другий приклад. Подивіться на цього самого Кисельського. От він же учора щиро образився; він щиро, значить, думає, що його грабування селян діло справедливе, він — чесний з собою. А почни він сумніватись… і почнуться муки совісти. Як у Сергія. Цей не посмів кричати на мене, цей вже з собою розійшовся: ренту з мужиків бере, але вже не зовсім вірить, цо це так і слід. На партію дає, як який небудь купчик, що занадто багато на шахраїв, на церкви та на благодійні справи… Бачите, все діло в собі… Робітникові зараз слухати пісні про абсолютну справедливість та моральність треба обережніще. Більше до себе прислухатись. Не бійтесь, Кисельські, звичайно, вас осудять, але-той, хто був у вашому становищу, той не осудить і не прожене від себе… І мораль вашу прийме. Тільки б проти себе не йшли, на всіх же Кисельських плюньте. Подумайте… Та швидче… Оля ледве тримається… Га?

Мирон навіть близько зазирнув в лице непорушного Тараса. Той чудно подивився на його, підвівся й одяг кашкета. Потім раптом нахилився й тихо спитав:

— А душа?

— Що «душа»?

— А душа, своя власна, що скаже? Вона ж є чи нема? Та?

— Та нащо вона вам?

— Ото-то-ж! — з похмурим торжеством уклонився Тарас і мовчки пішов до дверей.

— Та почекайте ви, чудачина? — підвівся за ним Мирон. — Ви мені скажіть, що ви думаєте. Так же неможна. Треба щось робити.

Тарас зупинився біля порогу. Лице невиразно біліло на тлі темного прямокутника дверей. Помовчав.

— Я подумаю… — тихо, вдумчиво промовив. — Думку до чуття… Хм!.. Все це треба… Так… Дуже, як би сказати… Тоді, все вирішиться… І Кисельський…

— Ви зараз куди йдете? — з деяким вже непокоєм придивляючись до його, перебив Мирон. — Може, провести вас?

Тарас підняв голову.

— Ви гадаєте, що я вже божеволію? — раптом голосно, різко засміявся. — Ха-ха-ха! Ну а що як я весь час дурника строїв, щоб вивірити вас? Га? І балачка про хворобу й… все? Що як я навигадував все про свої стани? А ви, вже так і повірили, що зробилися моїм другом? Умаслили, мовляв, мене? Ха-ха-ха! Помиляєтесь!

— Тим краще, — сказав Мирон, підходючи ближче та вдивляючись.

— Ну, то до побачення, як так! — крикнув насмішкувато й злісно Тарас, і швидко вийшов.

Мирон помалу підійшов до вікна. Кутки очей та уст ледве помітно сумно-насмішкувато посміхались.

На вулиці засвічувались лихтарі.

VIII

Другого дня Тарас і Дара знову прийшли до Мирона, але були у його не довго. Тарас узяв адресу анархиста та записку до його, а Дара повернула книжку. Нічого про неї, не сказала й зараз же попрощались. І тільки вже на порозі обернулася до Мирона й сухо, навіть вороже кинула:

— Адреси сестри вашої мені не треба. Чуєте?

— Добре… — байдуже відповів Мирон, який прийняв їх якось втомлено, неуважно. Дара скоса зірко оглянула його. Він, не чекаючи їхнього відходу, знову сів за чертежі.

Після цього Тарас зник на кільки день. Ніхто не знав, де він. До речі, Кисельські не дуже то й турбувалися про його, — у їх були свої турботи. Турботи ці неначе грубим шаром вкрили всі згуки в помешканню. Не співали, не грали, балакали тихо, неначе боялися когось збудити.

Віра цілими днями лежала, дивлячись у стелю горячими, напруженими очима. Ввечері ж ішла десь з Петром і верталася пізно. Петро, прощаючись з нею, чудно посміхався, Віра ж не дивилась на його, з мукою хмурила брови, і нервові струйки погрозливо збігали до уст, кривлячи їх. На другий день вона здавалась розбитою, в очах стояла туга, але ввечері знову, находило на Віру чудне, задиракувато-злісне підняття й вона чекала на Петра. Петро зьявлявся, і вони йшли. Катерині Андріввні казали, що йдуть в партійних справах. Дійсно, вдень часто прибігав до Віри Костя й радився з нею з приводу страйку. Иноді й Віра виходила з ним.

Катерина Андрієвна була незадоволена Вірою, але не чіплялась до неї з розпитуваннями та звичайними балачками. Иноді тільки неначе мимохід заважала, що коли Віра тепер сяде в тюрму, то це буде для неї смертним присудом. Віра мовчки та зневажливо стуляла губи. Більше нічого не казала Катерина Андрієвна, але вечорами дуже довго розмовляла з Семеном Васильовичем. Той, як звичайно, насмішкувато — тонко посміхався й скоро їхав у клюб. Здавалося, він знав щось важне й тільки до часу ховав його. Але Катерина Андрієвна вже звикла до цієї посмішки, і вона дратувала її. І після балачок з ним ставала ще безладніщою, неуважною. Скрізь по кутках канап та фотелів валялися, розкидані її хустки, початі книги, які вона з роздратованням шукала; голова частіще була обвязана хусткою в оцті, і вона майже що дня їздила до лікаря по жіночим хворобам.

Дара та Сергій з своїх кімнат майже не виходили. Коли хто-небудь заходив до них, їх завжди заставали за книгою. Проте, коли виходили, Дара одкладала книгу і, склавши руки на грудях, ходила по хаті, грізно нахмуривши брови. Инодi раптом рішуче та швидко йшла до Сергія. Сергій зустрічав її ласкавою, посмішкою, ні про що не питав і говорив про саме звичайне та неважне. Але й в цілому домі ніхто ніяких «питаннь» не підіймав, неначе всі мовчки вмовились про це. Дара сідала на канапу, кликала Сергія, клала голову його собі на груди й тихо гладила волосся. Але майже кожного разу замислювалась і иноді навіть до того, що не помічала, як Сергій визволяв голову, з сумною посмішкою підводився й сідав за стіл.

Через те несподівана поява Тараса усіх оживила. Почали турбуючись розпитувать його, докорять йому, панькатись з ним. Але Тарас на всі запитування одповідав щось невиразне, з чого можна було тільки те зрозуміти, що він не хоче давати ніяких поясненнь. Одначе в лиці йому зьявилося щось нове, якась усмішка, якийсь скептично-спостерегаючий погляд. Говорив мало, але вже не від ніяковости, а з якоїсь иншої причини. Иноді раптом витягав записну книжку й швидко щось туди вписував. Одного разу, коли Дара з Вірою несподівано гаряче засперечалися про страйк, Тарас, усміхаючись, щось записав. Дара потім причепилась до його, витягла книжку й прочитала: «Віра: Ми мусимо показати, що ми не придушені.» «Собі про саму себе хоче довести. Для чого?» Дара мовчки усміхнулась і повернула книжку.

Иноді підчас обіду також щось записував. На його вже не звертали уваги. Часто хто небудь ловив нa собі його погляд, розглядаючий, цікавий, неначе він вперше бачив це обличчя.

A то зьявлявся на кухні й починав з куховаркою Горпиною релігійні розмови, уважно, бігаючими, сверлячими очима впиваючись в неї.

— Ну, а що коли людина образить чимсь Бога, то що він?… — раптом задавав питання.

Горпина, товста, спокійно-добродушна, як віл, дуже охоче та з знанням справи відповідала:

— А понятно, що розгнівиться… Вас образити, то й то розгніваєтесь… Ну, та, хай Господь милує, щоб людина дожила до такого… Але ж і те треба сказати, що й образа ріжна бував… Людина, може, того й на думці не має, а Бога оскорбила… Ну, понятно, всяке значить і оскорблення.

— Ну, наприклад?

Горпина, помалу, миючи посуд, роз'ясняла йому й це, при чому виявляла саму точну поінформованість в подібних питаннях.

Він слухав уважно.

— Ну, а як же Бог терпить зло на землі? — питав.

— До якогось часу терпить… А як терпець перервеця, то й… перестане терпіти…

— Правильно. Чого ж зараз терпить?

— Треба, от і терпить… І не наше це діло питати…

— Ну, і те, що ви на старости літ чужий посуд миєте, що сина вбито, що хворієте, — все це також треба?

— А як же. Бог дає, не ремствуй… А будеш ремствувать, ще гірше буде…

Тарас виймав книжечку й записував: «Горпина сьогодня сказала, як всі загіпнотизовані: „Так треба.“ Цілковита відсутність критики та аналізу. Завтра побалакати про смерть.»

І говорив про смерть, про загробне життя, рай, пекло. Горпина й з цими речами була знайома не гірше ніж з кухенним посудом. Тарас знову записував, а Горпина гадаючи, що слова її «в ліс не йдуть,» як сама признавалась Анісі, навіть по декільки разів повторювала, щоб вірніще записав.

Ходив і до Сергія. Він і раніще не раз заходив побалакати про те, про се. Але тепер питав тільки про соціалізм, душу, тіло, про Бога. Питаючи, розглядав Сергія, так само, як і Горпину.

В кімнаті Сергія завжди було надзвичайно чисто, тихо, сумно, як в келії чернця, що стоїть на кінці життя. Штори завжди були напівспущені, освітлення рівне, неярке. І скрізь книжки: на столі, на полицях, у великій шафі, навіть на підлозі акуратними стовпчиками. Утворювалось вражіння велетеньскої книжної шафи, так що навіть не помічалось ні шкуряного фотелю, ні столу, ні канапи.

Сергій майже нікуди не виходив і часто пульверизував кімнату, якоюсь чудно-пахучою плинностю. Легенько кахикав, неначе пробував, чи не одірвалося щось хруське в грудях. Говорив завжди ходючи, ходив же помалу, розміряно, поглажуючи жовту борідку.

Тарас звичайно умощувався в кутку канапи й слухав, час від часу вставляючи ніякові запитання. Иноді приходила Дара й сідала в другому кутку канапи. Серед якого небудь монологу, коли Сергій починав занадто хвилюватись, вона раптом кликала його до себе, мовчки поправляла йому волосся або краватку й відпускала. Сергій вдячно дивився на неї й казав далі вже спокійніше.

Книжки також слухали Сергія, мовчки похвалюючи за те, що добре розумів їх.

Так бувало раніще. Тепер же, дещо змінилось. Дійсно, книжки, штори, пульверизатор, навіть мьягкі пантофлі були на свойому місці, але люди змінились. Тарас не сидів спокійно, але весь час то нахилявся наперед, то відкидався на спинку канапи; питання задавав не з старою соромливостю та ніяковостю, але уперто та сильно; у відповіді вслухався з часто нетерплячою увагою й усміхався, неначе ховаючи їх в себе, складаючи до всіх инших відповідів. Присутня при цьому Дара пильно придивлялась до його, але він не звертав на неї уваги й не один раз дивився й на неї так, неначе вперше бачив.

Сергій не помічав нічого й все так само ходив та говорив. Але голос йому зробився ще тихіщим, з нотками якоїсь покірливої туги та задуми. І говорив переважно про абстрактні речі, про таке, що мимоволі утворювало сумний, солодкий настрій віддалености від світу. Маячили в уяві образи якоїсь чудної природи та життя, сум погаслого дня, тихих міст з білими тужно-пустельними стінами. Нічого подібного Сергій не казав, але чомусь завжди розмови його викликали такі образи.

Раніше Тарас охоче підлягав силі його слів, але тепер нетерпляче ворушився й часто переривав Сергія новими запитаннями.

— Ну, коли ж я не вірю, що буде коли небудь мир на землі? — якось раз уперто спитав він.

— Він буде — вибачливо, з тихою впевненостю посміхнувся Сергій, навіть не подивившися на Тараса, неначе хтось невидимий задав це йому запитання. — Він мусить бути вже хоч би тому, що ми знаємо про його. Він є в нашій свідомости, значить, він вже істнує. З свідомости ж він ніколи не зникне, бо добре людині з ним. Людина не може жити без віри. Високе та святе завжди житиме в нашій душі; релігія завжди буде відміною людини від звірини. І чим далі, тим більше житиме людина духовним життям. Сучасні умовини, капіталізм та инше, — в соціальному життю — є те саме, що в індівідуальному процесі чисто тілесні. Так, так власне: треба спочатку зрозуміти це, щоб зрозуміти релігію соціалізму. Ре-лі-гі-ю, а не теорію. Релігія обхоплює цілу людину, цілу, нероздільно, з солодкими мріями, про далеке, безмежно віддалене, неясне й з найближчими потребами. Величний, грандіозний звязок явищ проходить дивним ланцюгом в душі. Це підіймає, це глибоко утихомирює, це поясняє темну загадку зниклих поколіннь. Ні, релігія вмерти не може, вона вічна. Тепер іде нова форма її, більш ясна, більш блага, ніж усі инші, — релігія соціалізму.

— Хто ж Бог її? — похмуро усміхнувся Тарас.

— Бог? Світове життя, Великий Процес, Великий Звязок, в якому кожне істновання є необхідне.

— Навіть жандарів?

— Так, навіть жандарів!

Тарас болюче — насмішкувато посміхнувся й подивився на Дару. Але Дара сиділа рівно, притуливши голову до спинки канапи, як у фотографа, і дивилась перед себе суворим, задумливим поглядом. Можливо, що й не чула нічого.

— Нащо ж ми боремось з ними, як так? — Тарас приклав руку до чола.

— Нащо боремось? Тому, що це — Процес, Рух, тому, що в русі Бог, рух ж є — боротьба. Ми рухаємось, рухаємось далі в глибину, процеса. От чому всяке тяготіння до низинних звірячих інстінктів викликає почуття гидливости… Це похід назад, нище… — Хм! Цим ви також пояснюєте огиду деяких людей… до полового життя, наприклад?

— Безумовно! — з тою ж тихою переконаностю похитав головою Сергій. — Організації з більш тонким духовним життям не виносять брутального, низинного. Вони, як деякі рослини…

Але Тарас не слухав: Виняв книжку й швидко записав: «Неодмінно згадати. Сергій: тому огида до полового, що дуже духовний. Розмова з Дарою, коли підслухував. Також самогіпноз.»

Дара скоса слідкувала за ним. А Сергій ходив та говорив:

— Наївне пояснення. Атеїстів немає серед нормальних людей, як нема людей що прагнули б вводити в організм отруту замісць здорової їжі. Совість не вигадка, але внутрішній інстінкт релігії Обовьязок — совість.

— «Так треба,» — засміявся раптом хрипким злим сміхом Тарас і встав. — Горпина також говорить що так треба. А коли скажу «не треба,» і вся ваша релігія куди подінеться? Ох, скрізь це… Прощайте!

І в той же день знову зник, не зьявляючись у Кисельських кільки день. Його бачили зрідка на вулиці. Віра зустріла біля універсітету. Стояв, піднявши голову, і розглядав будинок з своєю, чудною усмішкою. Щось швидко записував. Побачивши Віру, раптом зблід увесь, зніяковів, не уклонився навіть і побіг убік.

Декільки раз його бачили біля вікон крамниць все з тими самими страшенно-блескучими, неначе насвіжо-полякованими очима й чудною, саркастичною усмішкою, від якої ставало моторошно.

У своїх він зьявлявся за цей час усього разів зо два. Оля, яка почала чомусь ходити до Дари, розповідала, що в кожну свою появу Тарас лякав усіх. Раніще він бував і похмурий, і роздратований, і брутальний, але видко було, що це від хвороби та тяжких обставин, але тепер ніхто не знав просто, що й думати. З матіррю в образливому тоні говорить про Бога, сміється, лається; батька запевняє, що тому необхідно загіпнотизуватись христіянськими чеснотами, тоді у його не стане параліча. До неї, до Олі, обидва рази чіплявся й пропонував усипить та внушить їй, що їсти та пити нічого не треба, що головне — дух, а тому й всяку тілесну гидоту легко можна буде зробити. А в останній свій прихід раптом заявив, що ще трохи, що скоро дійде думка до почуття й все і буде гаразд. І гроші, і здоровля будуть. Хоч на всі розпитування про здоровля сміється й запевняє, що з розуму або, як сам висловлюється, «з душі» ще не зійшов. Дуже чудно!

І Оля швидко втирала очі, які наповнювались сльозами.

Тим часом підготовка до страйку йшла якось безладно, недбало, нервово. Наталя, яка почала знову заходити до Мирона, розповідала, що все йде так, неначе взяли на себе нудний, непотрібний обовязок. Збіралися гроші, але ніхто не знав, у кого каса. Випускались прокламації, і ні один агітатор не бачив їх. Іону ніхто не може спіймати, ганяє десь за своїм репортерським матеріалом до газети. Рисецький поїхав до себе в маєток здобувати свідоцтво благонадійности, щоб поступити в універсітет. Між тим, як каже Віра, досить начальству глянути на Рисецького, щоб переконатись в його цілковитій благонадійности у всіх сенсах. Безладя, нещирість, інертність! Твердять про відродження, самі ж мертвяки; гальванізують себе цими фразами про відродження. Віра метушиться, бігає, очі горять, але все без толку. Хто щось робить, — то це Коля, Женя, декільки агітаторів з робітників та… обставини. Вона, Наталя, кинулась було допомагати, але тепер бачить, що далеко краще одійти й не додавати безладдя. До того, ще й Дара рішуче одмовилась взяти участь в справі, і багато робітників непевні в необхідности страйку. Кит задається й удає з себе генерала. Це дратує та лютить. Одним словом, відчувається щось штучне, ненормальне насильство якесь.

Мирон слухав мовчки, розглядав Наталю й несподівано брав за руку. Наталя одразу ж замовкала, неначе думки її натикались на стіну. Потім швидко видирала руку й казала далі. І знову Мирон слухав, потім, посміхаючись, брав руку, сильно стискував її, й Наталя знову робилася блідою й замовкала.

— Покиньте, Мироне, — глухо сказала вона одного разу, не дивлячись на його.

— Чому?

— Самі знаєте. Ви занадто заразливі. А то я ніколи більше не прийду до вас. — Хіба?

— Побачите.

Мирон усе ж таки не «кидав», але вона знову приходила. Иноді приводила його до себе й співала йoму. Він лежав на канапі, курив і з тою ж посмішкою дивився на її повну, роздвоєну спину. Коли ж підсідала до його, сильно обіймав, притягав до себе й шепотів безсоромні, жагучі слова. Наталя мовчки видиралась, очі ставали безсилими, на блідих щоках виступав румьянець. Здебільшого нічого не казали, неначе умовились вести гру мовчки.

Иноді Мирон раптом підводився, одягався й ішов, не кажучи ні слова. Наталя шукаючим, питаючим поглядом провожала його. Але, як і завжди, нічого не говорила. Про Дару також ніколи не забалакувала, особливо після того, як одного разу Мирон сухо й різко сказав, що йому розмови про неї надокучили й він знаходить їх зайвими.

В страйку Мирон не брав участи, але часто ходив до Хведора. Були ще одні недільні збори, але вони не вдалися, бо усі були заклопотані страйком, а крім того рішили не збіратись, поки не виясниться питання на заводі.

Питання швидко вияснилось: товариство несподівано зачинило завод. Ходили чутки, що воно тільки й чекало страйку, щоб ліквідувати свої заплутані справи. Другі запевняли, що це тільки тактичний крок з боку товариства. В кожному разі для самих страйкуючих це вийшло несподівано.

Тарас зьявився як раз в день закриття заводу. У Кисельських сидів Кит, коли Тарас прийшов. Повідомлення не зробило на його ніякого вражіння, але після цього він почав безцеремонно та пильно розглядати Кита. Погляд був гарячий, нездоровий, лице лисніло, й було блідо-жовте.

Кит нахмурився, Віра здивувалась, Дара стриманно посміхнулась. Тарас же розглядав, чудно посміхаючись.

— Ви, здається, дуже задоволені страйком? — нарешті запитав Кита.

Кит здивовано відповів:

— Ви нездорові, Тарасе?

— Я? Хо! Дуже здоров. Але я питаю, чи вдоволені ви страйком?

— Дуже вдоволений.

— Наближає до соціалізму?

— Так, наближає.

Тарас обвів його очима з ніг до голови, повернувся до Дари і, хитнувши на його головою, сказав:

— Він і соціалізм… Багато спільного знаходите?

Кит почервонів, гарні брови його похмурились. Але з непорозумінням дивився на Тараса.

— Тарасе! Що з вами? — здивовано скрикнула Віра.

Він, не відповідаючи їй, звернувся знову до Кита:

— Ви дивуєтесь? Чого? Тому, що я осмілився вам, генералові, такі речі казать, чи й справді певні, що маєте відношення до соціалізму?

— Тарасе! — строго закричала Віра. — Ідіть до себе зараз же!

Тарас неначе не чув. З глибокою, запальною ненавистю дивився він на Кита. Той ще більше почервонів, але зневажливо здивовано усміхався. Тарас знову швидко повернувся до Дари.

— Oт ця людина мене соціалізмові вчила! Ну? Як вам це подобається? Він розтлив мене духовно… Він… Цей генерал… Га? Чуєте, ви, ви мене соціалізму вчили. Ха! Це ж жах! І тільки Тепер я зрозумів, який це жах! Це ж все одно, як від проститутки кохання пізнати, любити її, обожати й раптом дізнатись, що вона — цинічна байдужа простітутка, ніякого відношення до кохання не має, але з…

— Тарасе! Ви збожеволіли?! Що з вами?! — закричала злякано Віра.

Кит з червоного зробився раптом, блідим, підвівся. Віра з замішанням поглядала то на Тараса, то, на Кита. Дара з ще більшою увагою дивилась і не рухалась, — видко, вона де-що знала раніше.

Тарас замовк із чеканням упьявся в Кита очима. Той одвернувся від його й промовив, звертаючись до Віри:

— Я зайду иншим разом.

Тараса неначе струснуло від люті.

— От! — повернувся він до Дари. — От і все! От! Бачите?.. Він же ще до того й боягуз, підлий боягуз. От він знає, що я дещо довідався про його, і не сміє мені нічого сказати. Не сміє! От дивиться на його!

— Я з божевільними та хворими говорити не вмію! — глухо, не обертаючись, кинув Кит, простягаючи руку Вірі.

— Ну, ні!! — раптом спалахнув Тарас. — А я хочу, щоб ви говорили! Одповідайте мені зараз же, звідки ви дізнались, що моя сестра в звязку з Мироном?

— Тарасе! — слабо скрикнула Віра.

— Віро! Та не втручайтеся ви! Нічого ви не знаєте. Це моє діло. Одповідайте, ви! Звідки!

— Я нічого подібного ніколи не казав, — з холодною гідностю повернувся до його блідий Кит. Очі йому блестіли злісно та збентежено.

— Брешете! Ви мені самі казали, що щось знаєте, лаяли з обуренням Мирона, з партії виганять його бралися. Називали Олю бідною. Цього не було?

— Ні. Ви мене не так зрозуміли.

— От! Ха! От завжди так! Ну, а позавчора ви що казали за Віру та Мирона? Що? Одповідайте! Ах, ви спльотник, гидота! Мене не помітили? Але за те я вас помічаю. Я про вас все знаю, все про мого бога! Я ж любив вас, чи розумієте ви це, цинік!

Тарас знову повернувся до Дари.

— І чим же взяв, скажіть ви мені? Що він зробив для організації? Цинізм мав я за реалізм, нахабство — за сміливость, безсоромність — за знання, боязність — за конспірацію. Розумієте ви це? А все вуса, постать, голос. Тіло паршиве бога мені зробило… Бога!.. Ха… Я ж такий молодий був… Ну, дайте ж мені в пику, коли не правда! Дайте! Я навколюшки за це, стану перед вами й цей самий кулак ваш поцілую! Ну?

Кит рішучо підійшов до Дари й простягнув їй руку. Дара пильно дивилась йому в бліде перекривлене недоброю посмішкою лице. Подала свою руку.

Тарас зареготав.

— От! Ха-ха-ха! Ех, ви «соціалісти»! Вчителі правди! В і н — вчить… Він тепер ходить і вже вчить, проповідує усім якісь кульки проти вагітности… Та цілі дні на біліарді грає… Це — мій бог! Ха-ха-ха! Моральність пропорідує, громить Мирона. Мирон — гидота, але Мирон не лицемір. Чуєте ви?! А ви яке відношення до моральности маєте? Він — герой, покинув за для революції трьох дітей та жінку. Діти та жінка голодують, а він вчить кулькам партійних панночок і громить порок. Це неправда? Ні? А хто з своїм батьком до дівчат бігав? Чого дивитесь? Також неправда, — скажете? А хто сам розповідав про це? Не ви? Хто говорив про свого батька з таким цинізмом, що вуха у всіх горіли? Не ви? І це вчителі соціалізму? Ці люди приходять до нас страйки улаштовувать? Вони пороки ізгоняють? О ні, вас, таких треба гнать, як собак, від соціалізму, від партій. Та ні, тепер почекайте! По-че-кайте! Тепер з вами не так…

Тарас вже весь тремтів, очі страшенно блестіли, нависле чоло масно вилискувало.

З своєї кімнати на галас вийшов Сергій. Помітивши незвичайні обличчя у всіх, він здивовано зупинився й тихо запитав:

— В чому річ, панове?

Кит потиснув плечима й показав на Тараса:

— Лічити його треба.

Тарас, побачивши Сергія, закричав:

— Товаришу Сергію! Ходіть сюди! От… я незгожуюсь з Сергієм, до глибини душі незгожуюсь, навіть більше — злом проклятим називаю всі ці душі, метафізику, але Сергія я поважаю! Глибоко поважаю! Чуєте, Сергію, я вас глибоко поважаю, а он того добродія…Чуєте Сергію, цей добродій також задоволений страйком за для соціалізму… Ха-ха-ха! Ви не дивуйтесь! Тепер скрізь почався переворот до відродження, так він також громить порок, роспусту й пропагує шарики! Ха-ха-ха! Він вам пропонував? Напевно пропонував!

— Що таке? — здивовано дивився на всіх Сергій…

Кит, потискуючи плечима, вбираючи голову в груди та розводючи руками, почав щось тихо з обуренням говорити йому. Але, Сергій, видко, не дуже уважно слухав його, запитуюче дивлячись на Дару. Та ж усміхалась і мовчала. Віра в кінець розгубилась і мовчки дивилася на всіх.

Тарас же казав далі все в більшому підняттю:

— Про що він говорить, товаришу Сергію? Про шарики? Чи про соціалізм? Пане Михайле, генерале Кит, будьте ласкаві трохи голосніще, і я хочу знати, як поводитись з соціалізмом та з шариками. Ха-ха-ха! Він дуже добре розповідає, особливо про «шарики». 3 подробицями, з слинкою та з добродійними словами… Я чув… О, я багато де чого почув тепер після тюрми.

— Тарасе, заспокойтесь… — підійшов до його Сергій.

Тарас раптом страшенно розсердився.

— Та чого ви?! Що ви обороняєте його? Ви ж самі знаєте, що це — гидота, ви ж самі казали, що він… Що? Ні? Неправда? Ви не казали, що цього добродія трудно поважати? Що його цікавить тільки роля генерала, а що до соціалізму йому стільки ж діла, скільки курці до північного полюсу? Це — не ваш вираз? Ні?

— Тарасе, я вас не розумію…

— Чому? Чому не розумієте? Що я не так, як ви, не делікатнічую кажу йому просто в пику правду? Та йому мало цього, — йому плювати треба в пику. Це ж… Він паскудить усіх, він сестру мою Олю, ця гидота… Геть звідси! Геть поганцю!

Тарас скажено кинувся на Кита. Кит машинально ступив назад, але Дара швидко схопила Тараса і вдержала.

— Пустіть, я йому плюну в пику. Кумирові мойому плюну… Пустіть.

Сергій, легенько підштовхуючи та умовляючи Кита, провів його в передпокій. Тараса всадили. Руки йому дуже тремтіли, на устах виступила піна, він дихав важко, неначе за хвилину вибіг на високу гору.

— Заспокойтеся, Тарасе, заспокойтеся, любий, не треба так… — схвильовано говорила Дара, потискуючи його руки.

У Віри від страху, широко розкрилися очі: вона шамоталась біля його пропонувала води, одеколону, заглядала йому в вічі.

Сергій, який повернувся, з непорозумінням звернувся до Дари:

— Та що тут вийшло? Через що?

Дара неохоче почала йому, поясняти, але Тарас зараз же піднято перервав її:

— Невірно! Я тільки плюнув на одного з кумирів своїх! От… Годі! Вони всі такі, як цей. І вам Віро, не вірю… Не вірю… Не для соціалізму… і ріжних там душ ви цей страйк… знаю. Не вірю. Бачу, чому… І вам, Даро… Все знаю, бачу… Годі. Брехня, обман, гипноз, мерзота все і більш нічого! Нема нічого, ніяких соціалізмів, комунізмів, анархизмів, все — брехня, обман, гидота! Доволі! Пустіть мене. Вибачте, що… Ну, все одно. Вас, Сергію, я поважаю. Не згожуюсь з вами, але поважаю. Смішно, але так відчуваю. Пустіть мене. Ну, думайте, щo розчарування… Та, я, може, сам тому помітив, що… тіло моє… але тим вірніще… Значить, так. Це, значить, вірний доказ…

— Тарасе, Тарасе…

— …А цей мерзотник… О, як заболіла голова! Але все одно… Він зараз піде й почне розповідати всім, що я з розуму зійшов. Поважно, переконуюче, серйозно… Нехай. Я, може, і зійду з розуму, — з душі зійду, хе!

— Тарасе, любий, годі!

— …але ще не зійшов, ще ні. О, ні-і, ще почекайте… Ще багато… І ви слухайте, от слухайте мене, я вас дуже прошу. Я зроблю паскудство, я… але, я думаю, що це не є паскудство, я довів думку до кінця і сам, розумієте: сам думаю вже, що це — не паскудство. Це дуже важно… О, це… Але ви будете думати, що паскудство… Так я це для Олі… Ви розумієте? Я знаю, що не треба цього казати, але ви чесні й… Проте, я ще не знаю. Але… Коли ж нема душі, значить все єрунда, помилка… Стійте! Чи читали ви, що коли, покласти курку на підлогу й провести від носу лінію крейдою, то вона лежатиме непорушно? Правда? Це — гіпноз. От. Ви не вірите? Чого ви так чудно дивитесь на мене? Це — факт. Коли хочете, ми спробуємо. Знаєте, кожну людину можна загіпнотизувати.

— Тарасе, любий, ляжте!

— І знаєте, це ж страшенно смішно, що ми всі подібні до цих курей з лініями коло носів… Ви от тільки візміть та уважно, уважно подумайте над цим, і ви побачите, що страшенно смішно. Ха-ха-ха! Всі — курі. Я знаю, ви не вірите, ви думаєте, що я збожевелів. Це невірно. Покиньте цю думку, вона не витримує критики. Тільки я все бачу. О, все, все бачу, всю цю вашу цівілізацію, культуру, містіцизми ріжні… От як на долоні бачу. Підняв голову, розумієте… Хи! Провели мені лінії: мати — божественну, цей падлюка — соціалістичну, той — третю, а я взяв тай підняв голову. Ха. ха. ха! Узяв і підняв. І нічого нема, і можна піднять, і лінії ці зовсім ніщо: просто крейда й більше нічого. А инші лежать і бояться.

— Ну, Тарасе, вам треба, лягти! — рішучо взяла його під руку Дара й почала підіймати. — Вставайте. Годі. Треба заспокоїтись, нема чого тут варнякать.

— «Варнякать»… — повторив Тарас, дивлячись на Дару з болючо-ніжною посмішкою.

— От ці ваші словечки… Прості… Ви, Даро, — дуже розумні, але ви — також курка. Ви також душі боїтесь. Але це — тільки крейда. Ви побачите. Але ви — найкраща.

— Ну, добре, добре… Вставайте, ходім…

— Ви, Даро…

— Сергію, та поможи ж! Віро!

Сергій і Віра кинулися помагати. Тарас злякався.

— Що таке?! В чому річ, панове? Нащо? Я сам… Коли треба, то я сам… От… Ходімте… Я згожуюсь.

Його одвели в його кімнату та примусили лягати. Він покірливо ліг і навіть заплющив очі. Але зараз же розплющив їх і сказав:

— Даро! Коли так, то дайте мені вати. Я не можу… гомін ріжний… Проте, сидіть, сидіть, у мене є, у мене є. От… Я забув… У мене тут завжди вата є…

Він підняв під собою ріг матраса й витяг з під його клапоть вати. Одірвавши два шматочки, скрутив дві гульки й запнув їх у вуха.

— Тепер не так чутно…

Дара мимоволі посміхнулась.

Тарас зараз же вийняв одну з гульок.

— Що ви сказали?

— Нічого…

— А я гадав… Посміхнулись ви… Ви — страшенно хороша, Даро… Така розуміюча… Ви не сердитесь на мене?

— Лежіть та спіть. А коли будете базікать, буду сердитись.

Віра з Сергієм заклопотано шопотіли про щось.

Тарас слабо посміхнувся.

— Ні, ні, я не буду… Я стомився… Я страшеннo стомився. Я це відчув, як ліг… Але… Віро! Я вам хочу сказати на самоті кільки слів… Добре? Даро не сердьтесь, я кільки слів…

— Ну, дурниці! Говоірть, скільки хочете. Ходім, Сергію!

Дара та Сергій вийшли, Віра ж підійшла до ліжка. Вона з глибоким та боязким жалем дивилася на його.

— Сядьте біля мене, — ледве чутно, хвилюючись, попрохав він.

Віра швидко сіла, взяла його руку й чудним, злякано-чекаючим поглядом впилася в його.

Тарас хвилювався.

— Віро…

Віра стиснула руку йому і чекала.

— Віро! Поцілуйте мене… один раз… Один… Нехай це буде не те… Я буду… Я коли не сплю, думаю про вас… Ріжні історії… Віро, я…

Віра раптом обняла його, знайшла своїми губами його губи й міцно, конвульсійне застигла в довгім поцілунку. Потім одірвалась, встала і, кинувши шопотом «спіть,» швидко вийшла.

Тарас підвівся на ліктю, хотів щось сказати, але не сказавши, в непорозумінню потер лоба й упав на подушку.

ІХ

На другий день зранку Тарас буз тихий, задумливий та сумний. Віра зустріла його підчас чаю трохи натягнуто й винувато. Але він цього не помітив, очевидячки, шукав випадку, щоб щось сказати їй на самоті.

Але це йому не вдалося. Надійшли події, які відсунили все на задній план.

Почалося з селян. Ще не встали ранком з за столу, як почувся дзвінок, і Аніся прибігла до їдальні з заявою, що прийшли «наші мужики» і хотять бачити пана.

Виявилось — депутація, при тому найбезглуздіща, брудна, обідрана, складена з найбідніщих селян, що арендували у Кисельських землю. Колись він займався адвокатурою, але тепер покинув і жив тільки з аренди. Мужики привезли гроші, але депутації дали доручення: прохати пана Кисельського відступити землю за шість карбованців десятину, замісць десяти. І вжили своїх звичайних хитрощів: до депутацій обібрали найубогіщих мужиків, при чому, очивидячки, звеліли їм одягтися бідніше та мати пригнічений вигляд. Головою ж депутації обібрали Панаса Гниду, лагідно-ущіпливого дідка та Омелька Підкидька, придуркуватого молодого мужика, на диво подібного до Сергія. Казали на селі, що Омелько був нешлюбний син Семена Васильовича, прижитий з гарною бабою — московкою. Семен Васильович нічим цих чуток не підтвержував, але селяне уперто та хитро завжди виставляли наперед Омелька, коли треба було прохати пана про щось значне. І, дивна річ, підперті в такий спосіб, прохання їхні майже завжди виконувались, Семен же Васильович кожного разу неначе не помічав Омелька. Але після того дуже уїдався на своїх, що було ознакою великого роздратовання на самого себе.

Тепер цей Омелько стояв попереду всіх в передпокою й ухмилявся. Иноді оглядався назад і підморгував односельчанам, втираючи одягненою на палицю шапкою носа. Односельчане пригнічено глибоко зітхали, хрестились та з тоскною тугою дивилися на брудні сліди від своїх ніг.

Всі вийшли з їдальні до вітальні послухать. Семен Васильович похмуро вислухав Панаса Гниду.

— І вам не соромно, панове? — докірливо похитав він головою. — У вас стало совісти йти з таким проханням до мене?

Панас Гнида склав як на молитву руки.

— Ой, паночку! Щоб нас земля свята не знесла, як легко нам було йти до вас з таким проханням. Не совісти, але терпіння, паночку, не стало! Голод не терпить…

— Як би у таких горницях, — раптом підморгнув Омелько Вірі, — то й потерпіть можна б.

Віра почервоніла, а Семен Васильович скосив очі на Омелька й сердито сказав:

— Ні до чого ви все це, люди добрі, вигадали… Неможна. Я й так проти сусідів-поміщиків віддаю… просто за дурницю, а ви… Недобре так, недобре… Вам як мед, то й ложкою. Недобре…

— Паночку! — скрикнув Панас. — От щоб мені старому на тім світі чорти язика вирізали та свиням викинули, коли я хоч одне слово збрешу вам. Вірите, — пів села вже хліба свого не має! Хоч на рік нам полегкість зробіть… Змилуйтесь!.. Плюньте на нас та скажіть: «Хай вам біс, беріть.» Їй богу, паночку, ріднесенький! От так скажіть, та й підемо собі. І підемо, паночку… паночку… Їй богу!.. Цей рік платили десять, з шкури лізли та платили, тепер же й шкура лускає. Візьміть, паночку, шість… Будьте замісць батька!

— Ціна хороша! — зітхнув Омелько й дружо посміхнувся Сергієві. У того чоло було вкрито сіткою зморшок. Дара скоса подивилась на його. Сама вона увесь час стояла з палаючими внизу щоками та напружено, гостро вдивлялася в убогі, злякані постаті селян. Вигнуті брови грізно нахмурились, ніздрі підіймались, біліючи на кінцях.

Тарас стояв у самих дверях та зпідлоба хмарно поглядав то на Омелька, то на Сергія, неначе зрівнював: Омелько, зустрічаючи його погляд, дурновато-похмуро підморгував, втираючись шапкою.

Дядьки не зводили з Кисельського поморщених, обвітряних, закислих очей і боязко та жадно ждали. Він з посмішкою жував свого вуса й слухав Панаса.

— От що, — раптом заявив він, — останнє слово: відступаю вам ще одного карбованця, але більше ні за що не можу. Ні за що!

— Паночку!

— Ні! — раптом чомусь дуже розсердився Семен Васильович і зараз же швидко роздратовано звернувся до своїх.

— От зібралися! Що тут цікавого?

— Ви б їх хоч сісти попрохали! — голосно й різко сказала Дара.

Це вийшло так несподівано, що всі спочатку й не зрозуміли. Семен Васильович навіть з непорозумінням підняв брови, але зараз же нахмурився і, махнувши рукою, з злісним роздратованням сказав:

— Ах, покиньте ви, будь ласка, хоч тепер… Не до ваших ідей тут…

І повернувся знову до селян. Ті, також нерозуміюче подивившись на Дару, зараз же знову жадібно витягли до його, як гуси, голови.

Дара зашарилась по самі вуха, алі нічого не сказала. Сергій стурбовано кашлянув, переступив з ноги на ногу й поправив пенсне.

Дара раптом повернулась і, не хапаючись, але твердо пішла з хати.

Сергій подивився їй услід.

Семен Васильович ні за що не уступав і був в такому роздратованню, що навіть- один раз брутально безглуздо вилаявся, від чого ще більше розсердився. Віра обурено швидко вийшла. Останніх же вигнав сам Семен Васильович, кричучи, що нікому не дозволить ніякого контролю над собою. Ще соціалізму нема, і він уклінно прохає дозволити йому самому порядкувати своєю власностю! Указівок чути не має ніякого бажання.

Селяне вкінець були перелякані та пригнічені. Розмови не привели ні до чого.

Вручивши дві тисячі Кисельському вони поодинці, спотикаючись та ніяково ступаючи по підлозі, вийшли на сходи. Стоючи у себе в кімнаті біля вікна, Тарас бачив, як вони на вулиці одягали шапки, сумно та довго радились про щось і потім всі так само низкою поплентались кудись ліворуч.

Дара вже не бачила цього. Вона пройшла до себе в кімнату, склала, як звичайно, руки на грудях і почала швидко ходити з кутка в куток.

Постукало.

— Ввійдіть!

Ввійшов Сергій. Дара глянула на його так, як дивляться на людину, про яку знали, що це вона ввійде.

Сергій, допитливо та винувато поглядаючи на неї, мовчки підійшов до столу й розгорнув книгу, що лежала там. Дара зараз же одняла її, одклала в бік і, дивлячись просто в лице йому, рішуче забалакала:

— От що, Сергію: коли ти прийшов казати мені, що я зробила дурницю, наївність, ти ж, звичайно, за тим прийшов…

— Нічого подібного…

— Ну, все одно, ти це думаєш. Підожди. Я сама це думаю. Цим, звичайно, не поможеш. Але от що: я більше не можу! Не можу, досить з мене! Нестерпно.

— Що саме? — тихо, без здивовання, неначе зарані вже знаючи відповідь, спитав Сергій, знову потягнувшись за книжкою.

— Все це! — різко одштовхнула вона його руку від книги. — Або ми поміщики й тоді благодійних комедій нема чого нам строїть… Він уступив?

— Ні…

— Звичайно. Так от, або ми поміщики, злодії… Так, я згожуюсь з Мироном… Проте, я тобі це й раніще казала… Так от: або поміщики — тоді їдьмо закордон, плюнемо наріжні партії, давай мені убрання, коханців, розважай мене. Або ж з комедіями раз на завжди покінчить: робити. Ніяких рент, мужиків, нічого. Хочеш?

Сергій сумно посміхнувся.

— Даро, вибач мені, я знову скажу: це наївно… Ти не ображайся… Але подумай, що ти говориш. Сама ж знаєш, що це неможливо… Неможливо, смішно, непотрібно…

— Ти находиш?

— Господи, Даро, ну як же инакше? Це ж вийде така сама комедія, тільки смішніще та шкодливіще. Віддати землю селянам, наробити з десяток дрібних буржуїв, пьявок, самому ж бігати по уроках, шукати переписки, труситись над копійкою й не мати ні одної вільної хвилини для партійної роботи… Ну, для чого це?

Дара подивилась йому просто в лице.

— Скажи Сергію, ти розумієш, чого я хочу, чи ні?

— Признаться, слабо розумію…

— Це помітно. Не дивлячись на те, що ми мало не що дня до нудоти говоримо про це, ти все так само уперто, неначе навмисно, не хочеш зрозуміти мене. Навіть чудно. Ти зрозумій, що мені нема ніякого діла до твоєї землі. Продай її, віддай гроші на партію, викинь їх, — мені це байдуже. Я хочу робити! Розумієш? Не комедію ламать, але серйозно. На себе робити, саму себе утримувати на світі. Мені сором удавати з себе обороницю селян, коли сама беру з них. Мені, взагалі, соромно, що мене хтось утримує. Розумієш ти мене чи ні? Людина перш за все повинна бути активною в життю. Перш за все. А яка ж це активність, коли найголовшще, коли все істнування твоє підтримують за тебе инші? Що це?.. «Партія, служіння партії; на партію гроші». Дурниця, обдурювання себе! Зароби та віддай на партію, це икше діло. Давать же те, що принесли селяне, це нісенітниця. Все віддай, коли на те пішло! Е, та й не в тому суть. Скучно, нудно мені без роботи. От і все! Не можу, не звикла…

— Ти ж робиш… для партії… — зовсім тихо та нудно сказав Сергій.

Дара усміхнулась.

— Ну годі…

Настала важка мовчанка. Дара ходила по хаті, Сергій же уважно розглядав свої тонкі білі руки з жовтуватим відтінком.

— Ну, а коли б я… все віддав на партію? — раптом тихо, не підводячи голови, почав він.

Дара зупинилась.

— Ну?

— Ти не мала б уже наміру покинуть мене І… пішла б тоді зо мною?… І нічого б… більше тяжкого у нас не було?

Дара мовчала. Потім глухо спитала:

— Це була б жертва для мене?

— Припустимо…

— Ні, тоді з тобою б не пішла!

Неначе якась полегкість почулась в її голосі. Сергій уважним довгим поглядом подивився на неї.

— Чому? — нахилив знову голову.

— Тому, що обовьязана була б платити тим самим, жертвами. Обовьязана була б жити з тобою. Не рівні були б. Знала б, що для мене зробив, а йдучи від тебе, позбавляла б усього. Це тяжко.

Сергій ще з більшою увагою розглядав свої руки.

— І тільки тому не пішла б?

Дара дуже почервоніла.

— Що значить?… Звичайно!

— Чому ти так ухопилась за те, що це жертва?

Дара нахмурилась.

— Тому, що це — жертва. Ти не сам це робиш! Сам увіруй, що так треба зробить! Ну, покиньмо.

Руки у Сергія злегка тремтіли, але він їх розглядав.

— Значить? — кинув він ледве чутно.

— Що «значить»?

— І так тобі… нестерпно і… відавши все, нестерпно…

Дара не відповідала. Раптом в жагучій злости заломила руки й стріпнулась усім гнучким сильним тілом.

— Ех! Схопила б все це прoкляте, розкидала б к чорту на всі боки! Е, як надзвичайно препаскудно все це!

— Значить? — ще тихіще та упертіще повторив Сергій.

— Нічого не значить! Не знаю. Годі про це. Побачимо… Іди, я хочу бути сама.

Сергій не рухався. Потім глибоко зітхнув, підняв голову й помалу пішов до дверей.

Дара скоса слідкувала за ним, сувора, зла. Раптом швидко, підійшла до його, обняла за плечі, повернула голову до себе й з глибокою ніжностю, жалем забалакала:

— Прости, Сергійку… Не можу я, любий… Ти можеш, ти звик, мені ж чуже все це… Ці селяне… Як не бачу, ще куди не йшло, але як побачу… Ну, та ми ще подумаємо. Ти ще подумаєш… Ти хороший. Ти мій тихий, ніжний… Не сердься на мене, золотко…

Сергій глянув на неї. Очі великі, чисті благаюче дивились на його, уста свіжі, ніжні, розкрилися якось по-дитячому, безпорадно, зворушливо.

Він з мукою, помалу повів головою, мовчки визволився й вийшов.

Дара непорушне, з болем дивилась йому вслід. Брови ж уже грізно хмурились.

X

Тарас, з усіх ознак, був глибоко зхвилюваний всім тим, що було. Він довго ходив у себе в кімнаті, виходив у вітальню, знову вертався до себе. Нарешті одяг свого рябого кашкета й пішов з дому. Вигляд він мав розгублений, напружено стурбований. І в той же час, здавалось, що турбота та замішання його несвідомі, що турбується та поспішає не сам Тарас, який навіть дивується з цього, а хтось ниший, хтось всередині його.

Біля будинку, де жив Мирон, спинився й озирнувся. Так, будинок той, в якому живе Мирон. Тарас дурновато ухмильнувся й пішов на сходи.

Мирон чертив. Очевидно поспішав, але Тараса приняв охоче, серйозно й навіть нетерпляче, неначе кожної хвилини чекав на його.

— Чому так довго не приходили? Ну, добре, добре, сідайте… Я складу свої приладдя…

— Чого ж я повинен був прийти до вас? — сердито спитав Тарас. Він важко дихав, вийшовши по крутих сходах.

Мирон склав інструменти, повернувся до його і, діловито потираючи руки, серйозно, швидко забалакав:

— Того, любий, що ви — не дурень і не нечулий хлопець. Ну, викладайте, що надумали?

— Я нічого не надумав. І звідки ви взяли….

— Нічого не надумали? — здивувався Мирон і навіть почервонів злегка від гніву. — А Олю бачили?

— Бачив.

— Давно?

— Днів зо три.

— Ну, от! Так ідіть і зараз подивіться, та послухайте її. Ідіть. Мені нема часу з вами дурні розмови вести. Я думав… Ідіть собі.

Тарас похмуро, пильно подивився на його й помалу, чудно вимовив:

— Кисельському мужики гроші привезли. Аренду прохали зменьшити, не згодився.

— Та-а-к? — протяг, одразу заспокоївшись, Мирон і в свою чергу уважно й навіть з цікавостю подивився на Тараса.

— Це до-обре… Чому ж ви одразу цього не сказали? Знаменито. Ну, так як?

— Що «як»?

— Що думаєте?

— З приводу чого?

Тарас був стурбовано, але щиро здивований.

— Слухайте, Тарасе, ви прийшли до мене дурника строїть чи, справді, не розумієте? Гроші ці… Скільки є?

— Дві тисячі.

— Нічого собі… Ну, так як? Ну, ясно й просто питаю вас: гроші ці ви лишаєте Кисельському чи однімете, як у злодія, і дасте вашій родині? Майте на увазі, що Оля ледве тримається й як не сьогодня то завтра піде до Салдєева. Я не міг побачити її учора та сьогодня, але… — (він поліз у кишеню й витяг гаманця) — от вам пьятнадцять карбованців, візьміть їх і моментально, зараз же несіть до себе додому. Це, скажіть, поки що, а більше потім буде… Правда?

— Не знаю… — тихо сказав Тарас, машинально беручи гроші.

Мирон мовчки, допитливо подивився на його.

— Та ви, чоловіче добрий, чого ж власно, прибігли до мене? Поділитись приємною новиною, що Кисельські грошики отримали? «Не знаю». А хто ж знає, позвольте вас запитати? Я, може?

Тарас дурновато посміхнувся. Мирон слідкував за ним.

— Ну, я вас серйозно питаю: з якої такої причини ви зьявилися до мене? Чому так поспішали? Ви ж ще й досі оддихаїись не можете. Ну?

— Не знаю! — буркнув, похмурившись Тарас, і почав підводитись.

— Та сидіть! — крикнув Мирон. — Коли мужики були? Давно?

— Півгодини… годину…

— Хм! Нікуди Кисельський не виходив?

— Ні…

— Ну, то от що, Тарасе: катайте додому, себ-то до Кисельських, і слідкуйте за старим. Розумієте? Ввечері ж, рівно о восьмій годині біжіть сюди. Тут на вас чекатимуть… Ні, краще так: приходьте сюди, я вам тут скажу, де ви зустрінетесь з помішниками. Вони матимуть все, що треба. Вам треба буде тільки повести їх. Розумієте? Помішникам, прийдеться, певно, половину дати…

Тарас все ширше та ширше дивився на Мирона.

— Ви це про що? — нарешті розгублено перервав його.

— Я? Про вас. Сьогодня в ночі ви повинні взяти у Кисельського гроші. І неодмінно сьогодня, бо він довго їх у себе не триматиме… Ви розумно зробили, що поспішили. Але діло треба зробити цеї ж ночі. Риск дуже малий. Не беріть тільки усього, таких панів це тільки дратує, лишіть і йому половину. Пьятьсот помішникам, пьятьсот собі. Чого дивитесь так?

— Я цього не можу… — тихо сказав Тарас, блідо-жовтий увесь.

— Через що? — різко, строго спитав Мирон.

Тарас мовчав.

— Через що, я вас питаю? Боїтесь?

Тарас зневажлило й нетерпляче повів плечем та головою.

— Ну, так через що ж? Неморально? Подло? Так?

Тарас потер лоба.

— Не знаю… — з трудом вимовив він.

— Але ви повинні це знати! Чуєте? Одповідайте: через що? Та швидче, коли робить, то часу на хитання гаяти нема чого. Ну? Згода чи ні?

— Н… ні… — видушив з себе Тарас.

Мирон якийсь мент пильно розглядав його.

— Е, кваша ви! Лічитись вам треба. Значить, ви не продумали до кінця про злодія?

— Чому ви говорите зо мною таким тоном? — похмуро спитав Тарас.

— Яким?

— Таким владним.

— Це моє діло. Я вас питаю: продумали і чи ні? Проте, зайве питання. Лікуватись вам треба спочатку. Ну, добре… Плюньте.

Мирон обірвав і заходив по хаті. Потім зупинився біля столу й довго дивився в вікно. В жовто-зелених очах його пробігали насмішкувато-веселі іскорки.

— Ну, покиньмо це! — раптом повернувся він до Тараса. — Чуєте, Тарасе? Лишіть. Не можете й не треба. Придумаємо щось инше. Ідіть додому, лягайте й лежіть. Це — найкраще в вашому становищу. Тільки гроші Олі занесіть.

Тарас підняв голову й каламутними очима подивився на Мирона.

— Пагано мені… — зтиха, неначе прохаючи вибачення, сказав він. — Коли б не це, я б продумав… Бачите: от, скажемо, собаки… Вони також відчувають каяття, наприклад… Значить, є совість? Правда?

Мирон невдоволено скривився.

— Залиште, кажу! Ідіть додому.

— Ні, почекайте… Так же неможна. Це ж не є рішення питання. А коли собаки… це нехай так, значить, і у їх моральність є? Але, знову таки, яке мені діло до того, що у собаки моральність? Правда? Я сам по собі. Важно те, що у мене нема. У мене. У мене ж… є. Стійте! Це, значить, так: Кисельські мені помагали… дуже помагали… Так, помагали… Потім я йду і вночи кажу: давай гроші. Ти вкрав у мужиків, ти — злодій, о, я знаю, — постійний, сістематичний, законний, найшкодливіщий. злодій… Е, це я добре знаю…. Так… Але… ти, значить, мені давай. А потім? Знову жити у них? Їсти з ними? Неначе нічого не трапилось? Та хіба це можливо?

Мирон з цікавостю слідкував за ним.

— Гадаєте, що неможливо?

— Ну, а як же?! Як же це можливо?!

— Ну, то й нема чого про це більше балакати. Плюньте, ідіть додому й ні за що не робіть. Боже вас борони, раптом схопитись та зробить. Самі себе потім загризете. Не треба. Ідіть додому, придумаємо щось инше. Неможна.

— Ви так думаєте? — нерішучо, недовірчиво зазирнув йому в лице Тарас.

— Так, я так думаю. До побачення.

І Мирон рішуче випровадив його з помешкання. При цьому сам він одягся й вийшов з ним на вулицю.

Тарас слухняно пішов в тому напрямку, куди йшов Мирон, і машинально зайшов до помешкання Кисельських.

Тихо було по всіх кімнатах. В передпокою висів капелюх старого Кисельського, що Тарас для чогось з приємностю одмітив, хоч зараз же й забув про це.

День пройшов важко для всіх. Спати розішлися рано.

І раптом уночи, годині о третій старий Кисельський збудив Катерину Андрієвну, Катерина Андрієвна — Віру та Дару, Дара — Сергія, Тарас же прокинувся сам від гомону голосів. Тільки Коля спав.

Семен Васильович був дуже блідий, напівзамішано, напів насмішкувато усміхався й не міг стояти на місці, робив кроків зо три вперед і вертався, знову кроків зо три й вертався.

Катерина Андрієвна з жахом слухала його. Всі були вражені.

Семен Васильович розповів от що:

Тільки що він встиг заснути, як раптом був розбуджений якимсь шарудінням і світлом в своїй кімнаті. Швидко підвівшись на ліжкові, він побачив просто над собою дві постаті в машкарах і кашкетах, — він добре памьятає, що в кашкетах, ще в обох дашки блестіли від свічки. В руках револьвери.

— Браунінги? — для чогось спитала Віра, вся дрібно-нервово тремтючи й кутаючись у велику хустку.

— Вибачте, мадемуазель, в цьому я не дуже добре розбіраюсь, браунінги, чи який чорт! — кинув їй Семен Васильович.

Словом, вони були з револьверами, і револьвери були напрямлені просто на його. Завжди неприємно бачити у себе перед лицем дуло револьверу, коли ж їх два, то подвійно неприємно.

Гості в машкарах не затруднили його довгою розмовою. Один з них пошепки запропонував йому передати їм одну тисячу карбованців, а другу великодушно дозволив лишити у себе, бо їм відомо, що сьогодня мужики принесли йому цілих дві тисячі, які до банку ще не однесено.

В домі було абсолютно тихо. Неначе всі навмисно принишкли. Біля дверей Сергієвої кімнати ледве маячила в темноті ще одна постать. Можливо, що їх було ще з десяток.

Пропозицію було зроблено настільки спокійно та впевнено, що за нею вчувалося непохитне рішення стріляти на випадок одмови. Йому, Семену Васильовичеві, не хотілось доводити своїх гостей до таких надмірних вчинків. Через те він узяв тисячу карбованців і віддав передньому добродію. Той з дуже ввічливим поклоном прийняв, перелічив і тут-же чомусь віддав половину другому. Очевидячки, як що одного піймають, то друга половина все таки уціліє.

Після того вони все так само пошепки порадили Семену Васильовичу не гомоніти, не кричати і, взагалі, для власного ж спокою яко мога швидче забути за цей інцідент. Вони дуже милі та дбайливі люди. І зникли.

Тим часом він оце не вдержався й розповіда зараз же, як тільки вони пішли. Хай не ображаються, це їх не стурбує, подія ж є досить цікава.

І Семен Васильович нервово потирав руки.

Це було так неймовірно, несподівано, так просто та швидко, що всі спочатку думали, чи не жартує Семен Васильович. Але ланцюжок біля дверей був перерізаний, на підлозі лишилися сліди брудних ніг, двері стояли незачинені.

— Це хтось свій! — в підняттю скрикнула Катерина Андрієвна. — Неодмінно свій!

— Чому? — здивувався Сергій. Він був, помітно, пригнічений оповіданням батька. Часто подивлявся на Дару, але вона з великою хусткою на голові, що прикривала їй плечі, не дивилась на його. Була бліда й чудно, хвилююче гарна.

— Чому? — скрикнула Катерина Андрієвна. — Та тому, що хто ж инший міг знати, що отримано від селян дві тисячі? Хто?

— Та хто-хоч.

— Як це «хто-хоч»?

— А, мамо! Та самі ж селяне могли це зробити. Або сказали кому-небудь. Мало кому…

Тарас великими, напруженими очима дивився на всіх, сидючи на канапі якось занадто рівно, непорушно, задеревеніло.

— Ні! — уперто замотала головою Катерина Андрієвна. — Це — свій! Треба занадто добре все знати, щоб прийти в той самий день. Чужий не міг так добре знати розположення кімнат, дверей і… усього. Вони ж просто до Семена Васильовича прийшли. Просто. Без всякого гомону. Не шукали. Я голову даю, що це… Мирон!

— Ах, мамо! — досадливo скрикнула Віра.

Сергій криво посміхнувся. Дара з глибоким здивованням подивилась на Катерину Андрієвну й вся почервоніла чогось.

— Що «мамо»? — обернулась Катерина Андрієвна у бік Віри. — Що? Цього не може бути? Так?

— А один з них, між иншим, постаттю дуже подібний до Мирона, — з посміхом сказав Семен Васильович, не перестаючи ходить.

Тарас раптом схопився, розгублено, злякано подивився й, пробурмотівши щось, з чудним виглядом, побіг до себе. Ніхто не звернув на його особливої уваги й швидко всі розійшлися, якось одразу припинивши розмови про Мирона. Але всі зробилися задумливими.

На другий день про експропріацію стало відомо цілій вулиці, так що Семен Васильович примушений був дати заяву до поліції. Було складено протокола; обдивились двері, перерізаний ланцюжок, невитерті сліди ніг і все записали.

Між иншим, вранці, підчас чаю, коли Семен Васильович ущіпливо висловив гадку, що прийдеться мати діло з поліцією, Дара раптом звернулась до Катерини Андрієвни й недбало сказала:

— Мені здається, мамо, що вам не варто нічого казати за Мирона. Ви напевне нічого не знаєте, а людину, як що не повісять, то в вязниці продержати можуть… Та й для вас це не добре: подумають, що мстимося йому…

І очі її допитливо й напружено слідкували за Катериною Андрієвною. Обведені темною смугою, вони здавались повними якоїсь нічної тайни. Видно, не спала всю останню частину ночі.

Катерина Андрієвна навіть злякалась.

— Ну, звичайно, звичайно! Я тільки так… От ще не ставало, щоб ще й це почали про нас говорити…

— Я це тому, що ви вночі…

— Вночі всі були в підняттю… — глухо сказав Сергій і закашлявся. Він виглядав дуже зле, був весь сірий, велика голова його здавалась ще більшою, а груди плескуваті та зігнуті, як ввігнуте шкло. Жовта борідка безнадійно загиналась донизу.

Тарас нічого не казав і швидко пішов до себе. Там він ліг на неприбране ліжко й дивлячись в стелю, лежав цілий день. Обідать не пішов. Иноді схоплювався, швидко, неначе тікаючи від когось, бігав по хаті й знову лягав.

В усьому помешканню також помічалось заховане піднесення. Силкувались балакати про найзвичайнісенькі речі, умисно-безтурботно сміялись, але у кожного ця умисність помічалась дуже виразно. Тому на вечір всі були вже похмурі, роздратовані й ховалися по своїх кутках.

Було годин шість. Дара засвітила в вітальні свічку й тихо грала щось строге та сумне.

Сергій неначе за якимсь ділом кільки разів нечутно виходив з своєї кімнати, проходив у вітальню, шукав чогось і, покашлюючи, нерішуче дивився на гарну, неначе точену спину Дари. Вона, не повертаючись, скоса дивилась на його та грала далі. Він ішов до себе.

Раптом почувся дзвінок.

Дара підвелась і пішла відчиняти.

Увійшов Мирон.

— Доброго здороовья! — весело протяг він, входячи в передпокій. — Тарас до-о-ма?

— Дома… — тихо відповіла Дара. — Входьте…

— Я на хвили-и-нку…

Дара мовчки повернулась і пішла до кімнати Тараса.

— Тарасе! — постукала в двері.

— Ввійдіть! — глухо почулося. Дара одчинила двері й уривчасто, неначе їй важко було балакати, сказала:

— Там… хоче… вас бачити… Мирон…

— Мирон?! — злякано схопився Тарас.

— Чого ви так? — неначе здивувалась Дара.

— Нічого… Так… Я зараз… Я зараз… Я от тільки… — Ну, та… Позвольте… Він там?

Він укінець змішався. В блідій смузі лихтарів з вулиці видко було його бігаючі, широко розкриті, стурбовані очі.

— Та що з вами?! — раптом розсердилась Дара. — Ідіть, він на вас чекає!

Тарас зараз же хапливо кинувся вперед.

Мирон чекав на порозі вітальні, спокійно поглядаючи навкруги й одною рукою підтягаючи вуса догори.

— Увійдіть у вітальню, — різко кинула йому Дара. — Чого стоїте там?

— Я не на до-о-вго…

— Все одно.

Мирон увійшов. Дара пройшла близько біля його, подивилась неначе мимохідь в лице йому й поправила килим.

Підбіг Тарас.

— Добридень… — замішано сказав він і шукаючими очима впився в Мирона.

— Добри-и-день! — одповів Мирон, швидко, але уважно окинувши його очима з голови до ніг.

— А мені тре-еба… Що ви такий? Нездужаєте? Хочу сказати вам кільки слів.

— Добре, я зараз… — заспішив Тарас. — Ми тут… чи підемо?

— Краще підемо…

— Добре, я зараз…

I так само стояв, чудно дивлячись в лице Миронові, неначе шукаючи на йому чогось.

— А ви чули Мироне, — раптом голосно та спокійно заговорила Дара, — у нас сьогодня вночі експропріація була…

— Та що, ви?! — здивовано, швидко повернувся до неї Мирон.

— Так.

— Яким чином?

— Самим звичайним. Явились в машкарах добродії, пройшли до Семена Васильовича й з револьверами в руках, почали вимагати тисячу карбованців.

— Ну, і? — високо підняв брови Мирон.

Дара пильно подивилась на його. Ніздрі її хвилювались.

— Ну, і Семен Васильович дав їм. Вони пішли. Ви хіба про це не чули?

— Я?! — весело здивувався Мирон. — Звідки ж мені чути? От так штука! Ну, і що ж? Зараз, звичайно, треба було поліцію покликати. Як же так?!

Щось іскристе, насмішкувато-веселе бігало в його зеленкуватих очах.

— Поліцію було покликано.

— Так? Ну, розуміється. Це ж чорт зна що таке! Семен Васильович, звичайно, дуже стурбований? От так історія! Багато їх було?

— Не знаю. Двоє було в кабінеті. Семен Васильович каже, що один них дуже подібний до вас.

Мирон весело зареготався.

— До мене?! Та не може бути?! От це мені подобається… Ще чого доброго на шибеницю попаду… Ха-ха-ха! Та вони ж в машкарах, кажете ви, були?

Дара не зводила з його очей, чудних, схвильованих, мьягких.

— Постаттю подібний.

— Постаттю? Ну, це ще не так страшно… І більше нічим?

— Ви що, боїтесь?

— А вже-ж! От, маєте собі! Велика радість на шибеницю йти. Не маю ніякісенької охоти.

— Коли це не ви були, так чого ж вам?

— Ну, це… знаєте… Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!..

І Мирон весело розвів руками.

— Це ціка-а-во! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той… беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.

Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.

Потім неначе згадав щось, крикнув «ага!» й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з гречною посмішкою подав його Дарі.

— Добре, що згадав. Прочитайте.

Дара розгорнула листа й почала читати:

«Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко.»

Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.

— Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.

— Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли…

Дара подивилась на його.

— Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?

— Чим?

— Тим, що піду. Я цього не хочу…

— Які ви делікатні!

Мирон ніяково засміявся й сховав листа.

Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.

— Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?

Мирон здивовано підняв брови.

— Та що ви?! Бог з вами!

— Мироне, скажіть мені!

Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.

— Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!

Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:

— Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!

Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.

— Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.

— Зараз… Зараз… Шукаю… — почулося з кімнати Тараса.

Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:

— Скажіть, ви дуже мене ненавидите?

Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.

— Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати… Мироне!

Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.

— Та швидче, Тарасе! Якого біса там?

— Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.

— Ні!

— Чому?

— Тому, що не хочу.

— Чому ж не хочете?

Мирон круто, злісно озирнувся до неї.

— Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив… Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, «не просте, а золоте»… Та й поліція подбає.

Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:

— Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!

І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.

Мирон замовк, зблід, швидко ступив до неї й раптом одразу зупинився.

— Е, так краще! Все одно! Прощайте!

І круто повернувшись, поспішно, неначе тікаючи, пішов в передпокій. Дара тихо, помалу пустились на стілець і безсило сперлася всім тілом на його спинку.

В цей час вибіг Тарас.

— Вже… Іду! Шапку шукав… Під ліжком…

Він на бігу одягав кашкета й не помітив Дару.

На вулиці деякий час ішли мовчки. Мирон був хмарний, Тарас же стурбовано, несміло заглядав йому в вічі та щулився від холоду.

— Ви — дурень! — раптом різко сказав Мирон, повертаючись до Тараса.

Той не образився, тільки здивувався.

— Розумієте? Чого дивились на мене так? Що тут страшного, коли б ви навіть ні трішки не мали сумніву, що то я був? Що одну з багатьох тисяч видер у злодія? Дурень ви! Дивиться як теля на нові ворота. Може, ще ляпали язиком що небудь про нашу розмову? Так?

— Ні, я нікому нічого не казав.

— То-ж-то. Ще такої б дурниці не ставало. Зробив я. Маю при собі пьятьсот карбованців, які зараз вам дам. Другі пьятьсот помішники взяли. Я б вам їх не віддав, коли б не знав, що Оля не візьме від мене. Крім того, я, певно, швидко поїду звідси.

Тарас щось пробурмотів.

— Мовчіть. Слухайте. Тому я їх вам даю. Ви так зробіть: покладіть їх в ощадну касу; деякий час житимете, як раніще. Чи дали ви вашим пьятьнадцять карбованців?

— Ні… Я забув…

— Е, який ви дурень! Чому ж не дали? Хіба ви не розумієте, чорт би вас узяв, що для ваших тепер кожен карбованець дорогий! Зараз же йдіть та однесіть! Чуєте?

— Добре… — прошепотів Тарас.

— Пьятьсот же занесіть до ощадної каси й поки що не чіпайте. Потім як небудь скажете, що зустріли одного знайомого, котрий прихильно поставився до вашого скрутного становища і згодився знайти для вас грошей. Розумієте? І візьмете спочатку карбованців сто. На ці гроші, або, ще додавши, треба наняти для Олі майстерню. Вона закличе ще товаришок і організує артіль, чи що. Це проект, але поки… Батька в лікарню.

Самі в санаторій. Инакше усіх вас чорт забере.

Тарас зупинився.

— Я також ваших грошей… не візьму, — з усиллям сказав він.

— Що-о?!

— Я… не можу.

Мирон пильно подивився в лице йому й засміявся.

— Фу, та й ідіоти ж ви всі які! Ну, чого ради ви цю комедію строїте? Ходімте, ми звертаємо на себе увагу… Чому ви не «можете»?

— А ви думаєте, що я можу?

— Господи!..

— Підождіть! Хіба це не все одно, що зробить?

— Себ-то як?

— Так. Це все одно. Я ж не продумав зробити? Правда?

— Ну?

Мирон питав вже не так певно. Тарас помітив це.

— Коли ж я не продумав зробити, хіба я маю право взять?

Мирон деякий час мовчав, дивлячись поперед себе похмурими, скупченими очима. Тарас непокійно заглядав йому в лице.

— Не вірно! — нарешті рішучо стріпнув Мирон головою. — Тут ви берете від мене, там же від Кисельського. Там ви берете силою, тут же вам дають. Зовсім нова комбінація. Ну, та це дурниці. Беріть гроші!

Мирон витяг з бокової кишені пакета й простягнув Тарасові. Тарас нерішуче взяв і тримав в руках, вагаючись.

— Ховайте, нема чого. І зараз же йдіть до своїх. А завтра ранком занесіть до ощадної каси, — сьогодня пізно. І кінець… З Олею побалакайте й ні за що не допускайте до дурниць. На випадок чогось, біжіть до мене. Не застанете, лишайте записку. Зрозуміли?

— Так…

— І слухайте: візьміть себе в руки. Зберіть все ваше самолюбство. Ви наче ганчірка якась, дивитись на вас неприємно. Сором! Хвороба хворобою, але нетримання себе в руках само собою. Як що зможете, забіжіть завтра до мене сказати, як все обійдеться. А Кисельські твердо переконані, що це я?

— Ні… Підозріння тільки… легке.

Тарас рішуче сховав пакета й щільно стиснув губи, неначе рішившись на щось.

— А як Дара віднеслась? — байдуже кинув Мирон, але скоса гостро поглядав на Тараса.

— Дара нічого… Сьогодня вранці казала, щоб нічого не казати поліції про підозріння на вас.

— Так?.. А до… експропріації як однеслась?

— Нічого не казала… Напевно, хвалить…

Тарас усміхнувся.

— Хвалить? — ще більш байдуже спитав Мирон. — Чу-у-дно… Ви чули?

— Так, вона щось таке казала Сергію сьогодня…

Тарас знову усміхнувся.

— Сергій дуже… зажурений… У соціалиста експропріація… Ну-ну!

— Хм! — мугикнув задумливо Мирон.

Помовчали. Тарас щулився від холоду.

— Ну, все одно! — раптом сильно зітхнув Мирон, і засміявся. — Так і буде.

— Що? — запитав Тарас.

— Нічого… Це я так… Ну, то до побачення. Мені сюди… Завтра заходьте.

— До побачення. Зайду.

— Біля чотирьох.

— Добре…

Мирон зайшов в під'їзд будинку, в якому жила Наталя.

1

Цікаво, що всього два дні, як я дома. Це майже неправдоподібно, надприродно. Не того, що я дома вже, що я не засланець, що круг мене не болота та ліси сібірської тайги, а кам'яниці, трамваї, електрика. Я б, може, й не помітив би цих кам'яниць та електрик (власне мусів би не помітити їх, це ж також уходило в моє завдання пустельника, самотника!), коли б лишився в так бажаному мною стані. Надприродно те, що за ці два дні — та де два дні! — за дві години зруйнувалось все, що будувалось цілих два роки. Після тих двох годин, навіть не двох, а, мабуть, одної, що я просидів у батьків, руйнування іде вже само собою.

Але варто уваги ще от що: якось я занадто легко це признаю. Я немов десь там в глибині себе навіть задоволений, що мушу признати, спішу це зробити і нишком потираю руки. А тут уже хіхікає й улесливо зазирає в очі поганеньке пояснення. Я, мовляв, того так легко признаю ту руїну, що в такій хаті оселився. Серйозно, мені здається, що тільки через це я не жахаюсь. Але хоч це й явна брехня, явне крутійство, я тим часом можу й стояти на цьому. А що ж! Хіба, наприклад, не можна пояснити тим, що зверхня обстанова пригнічуюче ділає на псіхіку й гострота почувань притуплюється?

Між инчим, про гостроту почувань. Коли я попрохав грошей у Микульського і він мене вигнав (власне, не вигнав, а тільки одмовив, хоч мені чомусь весь час здається, що мене вигнано), коли я влетів у хату до його жінки й сестри, — я дурновато й з болючою посмішкою, яку вже й тоді чув на собі, весь час дмухав собі на губу, ніби хотів здути щось з вусів. І от мені й тепер, і на улиці, коли я вистрибнув од них, було найгостріще соромно іменно за цю божевільну посмішку й дмухання на губу. Не того, що я, як старець, прийшов просити подаяння для каліки батька, не того, що пан крикнув на мене, не того, що я топтав свою «пустельність» і корчився від цього, не того! А того, що дув на губу й не розумів, що мені говорили.

І знов, мені немов приємно, що я корчився, що я топтав, приємно навіть, що дмухав собі на губу. Чому? А тому… Ні, цю думку я вже піймаю! Тому, що я цим здійсняв «енерґію справедливости». Я вночі не хотів цього признати, не хотів піймати цю думку, не помічав її. Але от тепер беру і помічаю. Як фізичний світ заповнено енерґією руху, так моральний — «енерґією справедливости». Я — атом справедливости. Батькові одірвало руку на фабриці. Винен дядько Никодим, який провокував робітників на ексцеси? Ні, винен я. Батька розбив параліч. Винні Тепа та Стьопа, які піднесли йому «в жарт» листа, де наче товариш мій сповіщав, що мене повішено в Сібіру? Ні, винен я. Коли б я не возлюбив людськість, а возлюбив батьків, нічого подібного з ними не було б. А раз так, то я мушу тепер спокутувать свою провину, і кожне страждання моє за них мусить давати задоволення тій енерґії справедливости, якої носієм і я являюсь. Таким способом я маю честь зустрітись в самім собі з одним із божків. Він, значить, пречудесно жив у мені весь цей час. Як мікроб, котрий виявляє свою присутність при сприяючих умовах. Але з мікробами лю…

Мої хазяїни побились. Мусів розбороняти. Горбата укусила батька за руку, а він їй роздер губу до крови. Тепер дочка сидить у кутку, і крізь стіну я чую її звіряче виття, злістне, безсиле і тоскне. Чудесний акомпанімент до моїх думок!

А може, все це — хвороба, бред у мене весь вчорашній вечір і сьогодняшній день? Мені б треба поїсти чого-небудь, але грошей нема. Всього десять копійок, на папироси.

Горбата виє. Старий пішов. Я, здається, матиму приємність зустрітись в собі ще з одним божком-мікробом — забобонами. Хіба це не дивне, що я наняв хату у тої самої Саламандри, котру вчора Тепа вигнала і яку я так по-лицарськи оборонив від тої самої Тепи, моєї колишньої коханої, а тепер любовниці мого дядюшки? І як оборонив? З «святим» запалом, з обуренням, з приємністю, що хоч цим помщуся над Тепою. Мало того, я знав, знав, що, даючи горбатій перед юрбою 25 рублів на викуп скрині з хазяйських лап Тепи, я ображаю Тепу, ображаю навмисно. Енерґія справедливости вибухла в мені з якимись сласними підскоками. Де ж пак: в кишені всього тридцять п'ять рублів, а з них двадцять п'ять даю якомусь лакею-зводнику і його каліці-дочці, яких виганяють з будинку за сводництво і неплатіж. Лицарь, одне слово!

І раптом маєш: фатум приводить до тих самих «покривджених» і урятованих мною. Тут єсть покірність долі, що я наняв у них цю кімнату, цю домовину. Єсть покірність, я це підтвержую. Ні, ні, єсть, єсть. Коли я спустився у їхній підвал і на мене дихнув дух вохкости, льоху, кухні, клозетів і инчого, я ж рішив (твердо пам'ятаю), рішив, що не візьму тут хати. Коли б мені старий не одчинив зараз же, я пішов би, не подивившись навіть на кімнату. Один коридор, — не коридор, а якась підземна дірка, темна й довга, — один дух цеї «кватири» вже міг би мене прогнать. Спочатку я не пізнав старого. І от це знов підтвержує мою покірність фатуму! Бо поки я не пізнавав його, я знав, що не найму тут. І не сама ж кімната спокусила мене. Навіть не квадратова, а довгаста, наче справді домовина. Вікно вгорі, аж під стелею, як в камері. На йому завісочка з жовтими смугами від води. Столик з пропаленими слідами від самувару. Он ліжко тулиться до стіни, наче ось-ось заплаче від сорому й страху переді мною, худосочне, недокровне, на рахитичних погнутих ніжках.

А сам хазяїн? В сінях він пильно, якось злодійкувато, хижо витягнувши до мене лице, вдивлявся в мене. Правда, там темно було. Я бачив тільки дві плями його баньків коло свого лиця. Але така безцеремонність все ж таки була непотрібна з його боку. І вона ще більш підкреслила моє тверде рішення не наймать тут. Коли я оглядав кімнату, коли подивлявся на старого, коли він якось чудно й непевно мнявся коло мене, зиркав, як злодій, що хоче стрибнути, ця постанова не могла ж зменьшитись. Одне лице його варто найсерйозніщої антіпатії. Неначе заморений паршивенький провінціальний актьорик, загримірований льордом. Верхня губа поголена, підборіддя теж, а на щоках сиві поважні бакени. Ніс крючком. Шкіра трухлява, смугла, в брижах. Очі жовті, циганські, пролазливі. І якась не то настороженність, не то ворожість, наче чогось чекав від мене, щоб зараз же дати одсіч. Я тільки потім зрозумів, через що був у його цей вираз, а в перші хвилини тільки хотів швидче вийти з домовини. Виразно хотів! Навіть хвалив кімнату, щоб не вступати в зайві дебати. Я вчував, що він на якусь мою увагу гаряче, жагуче, може, навіть з благородною образою в голосі почне мені доводити, що кращої кімнати й не може бути.

Коли він вистрибнув у сіни на жіночий голос, що покликав його з сусідньої хати, я ж навіть тихенько вийшов за ним, щоб непомітно утікти. Але чого остався? Чого? Того, що побачив у тій сусідній хаті свою горбату «Саламандру», як її називав учора дворник, що «викидав» їх з кватири. Тільки того! Тут я зразу почув, що це неспроста.

Мало того, я ж чув, що вони говорили, чув, що він наказував їй не вертати мені тих 25 рублів, що я їм учора дав. (Він думав, що я за ними прийшов.) Чув я, що в його голосі була й злість, і зневага до мене. І все ж таки не втік. Тихенько, на шпиньках прокрався назад у домовину й почав чекати старого.

Коли він прийшов, я вже твердо рішив лишитись тут.

— А скільки за цю кімнату?

— Десять рублів, господін…

Ясно, що він просто хотів такою ціною зразу одбити в мете бажання оселитись тут. (Мабуть, спочатку він мене теж не впізнав, бо так охоче повів дивитись хату.) За таку ціну я бачив перед цим кращі помешкання.

— Дорого? Га?

— Как угодно… Самім дорого…

Ще ясніше, що, мовляв, забірайся та йди.

В сей мент в сінях почувся металичний голос:

— А як же, десять! Дванадцять рублів, не меньче.

І на порозі з'явилась сковеркана, безглузда постать горбатої. Вона дивилась на мене своїми маленькими злими очима. Злість і виклик цілком виразно світилися в них. Тут я навмисно невинно сказав:

— О! А ми, здається, знайомі…

Старий неначе трохи змішався.

— А, правдоподобно! Ми знакомі в дєйсвітєльності. То-то я смотрю, будьто знакома лічность ваша. Да, да, вчерась, как же… Много благодарні… Ограбила нас ваша… звиніть, она родичка вам будєть?

— Ні, не родичка.

Старий, розуміється, знав, що не родичка.

— Ах, не родичка? А я думав… Да, да, ограбила нас, вигнала… От тепер наняли комнатку з кухньою. Комнатку здаємо, а в кухоньке самі… Не дорого, господінь, вірьте совісті, не дорого. От доч не согласна даже за десять. Ну, за десять можна. Можна Варочка…

Йому, мабуть, стало все ж таки трохи соромно. У мене навіть не було всіх десяти рублів, тільки вісім і десять копійок. Але я, замісць того, щоб піти, сказав:

— Ну, добре. Тільки ви вже мені два рублі потерпіть. Вісім я зараз дам, а два підождіть. Га?

Ще й удав жартівливу безпечність. Мовляв, люди свої. Старий забігав жовтими баньками. З одного боку жадність, а з другого Саламандра. Вони, очевидно, живуть в безперестанній ворожнечі й боротьбі між собою. Так мені здалося. Що зробить один, другий мусить робити навпаки.

— Нікак невозможно, господін… Трудно нам… Самі знаєте, какія…

— Нехай дають! — одрізала раптом Варка. — Пущай вісім. Давайте дєньги.

Старий з докором глянув на неї, але, боячись, мабуть, викликати її на більше, зітхнувши, сказав:

— Ну, пущай так…

І таким чином я зостався. Хіба не покірність долі? Я певний, що щось вийде у мене з цими людьми. Обов'язково! Фатум не дурно привів і лишив мене тут. Оправдаю, неодмінно оправдаю його волю, постараюсь оправдати.

Старий уже розпитав, хто я, звідки, через що, як довожуся Рибацьким. Він страшно співчуваюче вислухував кожду мою відповідь. Високо здіймав брови, непохваляюче хитав головою, надмірно дивувався, занадто поспішно усе розумів. Прихильність його тепер цілковита. Взявши гроші й переконавшись, що я не одберу тих 25 рублів, він почав виявляти теплу душевність. Навіть те, що я балакав по-українськи, старався не помічати, як не помічають бородавки на носі або якоїсь кумедної звички. Сам він вживав таких руських виразів, яких я ніколи не чув. Це робить його мову цікавою, бо примушує розгадувати, що він хоче сказать.

Зветься він Генадій Трифонович Товстонос. По професії льокай, служив у таких видающих фірм, как «Лебедь», «Полярная Звезда». Але три місяці, як вже не має служби.

— Била такая послєдноє время вєльколєпная служба і втерял…

Саламандра затихла. Густа, липка напівтьма облягає мене. Повітря теж густе, пахне теплою, солодко-кислою вохкістю льоха. Згори глухо, як крізь подушку, доходять згуки великого будинку.

Ні, треба піти хоч папірос купити, инакше я завию, як Саламандра…

* * *

Справді, зі мною щось непевне. Навіть Ось помітив. Тільки що був у мене. Не прийшов, а я його затягнув… Ні, про Осипа з початку. Я трохи не при собі, але то дурне. Потім усе розберу як слід, головно записать факти, в дрібних фактах часто буває більше змісту, ніж у довжелезних міркуваннях.

Я зразу їх помітив, як вийшов із крамнички. Помітив мене і Ось. Вони йшли по другий бік улиці. Двері крамниці були з дзвінком, який дзвякнув, коли я виходив. Ось глянув у бік дзвінка, цілком машинально, це правда. Але я бачив, що він мене зараз же пізнав. На один мент в лиці його мигнуло щось. І в ту ж мить він одвернувся й пішов далі з таким виглядом, ніби нічого не помітив.

І мені зразу пригадалось, як він учора завагався, коли мати сказала нам поцілуватись. Вчора я не міг про це думать, але пам'ятаю, що в мене були якісь чи думки чи почування з приводу цього. В кожнім разі, я машинально одмітив, що Ось не хотів поцілуватись зі мною.

Згадавши це, я раптом, не знаю чого, замахав йому рукою. Вони йшли проти мене, так що Ось мусів побачити моє махання. Але він дививсь поперед себе, слухаючи гарячу, хелесну мову товариша. І в цьому я вже цілком виразно переконався, що він мене й зразу помітив, і тепер добре бачив, і слідкував за мною. Він мав вигляд чоловіка, який всередині весь чекає, що от-от щось трапиться. Розуміється, він чекав, що я підійду до його. І чекав, також певно, без приємности, насторожено.

Коли б не цей його вигляд, коли б він помітив мене і хоч найбайдужіще хитнув мені, я б пішов додому. Я так почуваю. Тільки через це його чекання я повернув за ними. А може, й не тільки через це. Тепер не важно, потім про причини.

Словом, я пішов за ними. Я зразу ж помітив, що Ось бачив, куди я йду, хоч вони були попереду. Я по спині, по голові його помітив. Він спиною чув кожний мій крок. Дивно, що мені ця слухаюча, застигла спина давала болючу насолоду.

Я йшов повільним кроком, попихкуючи цигаркою, й піднявши голову трохи догори, як роблять це люди, які добре, важко пообідали і з благодушієм втягають в себе лоскочучий нікотін. Здається, я таку позу навмисно прибрав на той випадок, що Ось озирнеться.

Але він не озирався. Товариш же його майже кричав йому в лице якісь слова, ідучи весь час боком. Він трошки вище був за Ося й мусів злегка згинатися, щоб виразно бачити лице того.

— Ти думаєш, я сам не зможу? Думаєш, не зможу? Говори, говори!

Він аж припинив ходу, щоб краще говорити. І став би, коли б Ось не йшов уперто вперед. (Ішов він, розуміється, більше від того, що почував мене позаду.)

Ось щось тихо одповів. Я пильно слухав, але, на жаль, не почув. Теж через мене, напевне, так дуже зтиха сказав.

— Плювать! — нетерпляче скрикнув товариш. Мені видно було його профіль. Біляві з жовтизною вусики, кругле підборіддя і рум'яне, дуже чисте лице. Він робив вражіння людини, яка раптом попала в надзвичайне становище. І через те підняття його було якесь здивоване, нетерпляче, немов би він хотів якомога швидче скинути його з себе.

— Так я тебе питаю: говори! — знов сказав він. — Коли любиш, а не брешеш, не дуриш, як… Оська, — вмить він став, неначе вражений якоюсь болючою для його можливістю, і з погрозою прихилив близько-близько до Ося лице. Ось мусів теж зупинитись, але не повернувся до його. Так що я бачив все ж таки тільки одну потилицю його з злегка похиленою головою.

— Оська! — ще раз сказав парубок, але тихіще. — Ти гляди! Знаєш? Коли ти… тоже… щось таке… Смерть! Понімаєш, смерть! Я, брат…

Ось раптом шарпнувся вперед, щось (тихо знов) проговоривши. Товариш майже побіг за ним. Я також надав ходи. Чого я переслідував їх?.. А втім — все одно!

— Ну, добре! Ну, добре! Ти говориш: буде діло, чи ні? Оська, подумай: я, Антошка, я прошу тебе. Ніколи не просив. Ну, тепер прошу. Хочеш, на коліна стану? Перед ким хочеш стану. Хочеш, до гартованців запишусь? Ні, не сердься, я не сміюсь. Ти пойми, я ж не сміюсь.

Ось мовчав. Я дивився йому в шию, в спину і ще раз мав приємність переконатись, що в моїй броні пустельника є велика пробоїна. А втім, навіть цікаво. Чому, коли я дивився на Антошку, на його спину, на його шию, я почував те саме, що почуваю, дивлячись на спини і шиї всіх людей? І чому шия і спина Ося такі цікаві мені були, чому я хвилювався, — так, так, хвилювався! — вдивляючись у них? Я ж знаю його, цього парубка, стільки ж, як і того другого. Йому було не більше 12 літ, як я його останній раз бачив. Брат? Але що таке брат? Через що брат мусить хвилювати, цікавити, тягнути? Добре, ми любим, ми цінимо й хвилюємось від того, що нам подобається, що ми знаємо. Але що ж я знаю в Осеві? Що, справді, за нісенитниця? Через що я через його такі дурниці роблю? Через його, через його! Хіба б я пішов за Антошкою? Хіба б я затягнув його до себе й виробляв усе те, що при Осеві? І, присягаюсь, виробляв мимо своєї волі, не я виробляв. А хто, не знаю.

Але по порядку!

Ось вмить зупинився, щось сказав Антошці й повернувся так, що міг мене побачить. Він зробив усе те, неначе ненавмисно, але я знаю тепер, що цілком навмисно, щоб припинити балачку, щоб помітити мене і одчепитись від непроханого свідка. Непроханого, неприємного і такого, якого він соромиться. (Що соромиться, що ненавидить мене за те, що соромиться, це зовсім ясно потім мені стало.)

Антошка глянув на мене і замовк. Мабуть, Ось сказав, хто я такий, не дивлячись на явне, задихане підняття парубка, на те, що очі були налиті кров'ю, як у п'яних, він дивився на мене дуже пильно, з посміхом і чимсь гидливо-зневажливим.

Ось же холодно й вороже чекав, поки я підійду. Сьогодня я помітив, що очі йому були далеко під лобом. І яке гостре підборіддя! Це мене аж вразило. Колюче щось у лиці. Йому треба б бороду — вона закруглить обличчя. Так само, як у мене.

— А? Ось? — неначе тільки що пізнавши його, скрикнув я злегка здивовано й майже байдуже. (Чого я такий тон узяв, не розумію й у цей мент. Якась невідома мені логіка тут!).

— Це, значить, і єсть той Вадим? — раптом безцеремонно й голосно крикнув Антошка до Ося, киваючи на мене.

І знов моя пробоїна: від цього тону важко ухнуло мені серце й кров гаряче кинулась в лице. Чого? Що таке Антошка? Ну, так, — Антошка через щось там собі вважав себе в праві кивати на мене, як на коня, якого продають, або як на щось погане, про що йому багато вперед говорили, і при мені ж питати: «Так це, значить, оттой самий Вадим?» Антошка це робить, Антошці видається, що він має якесь право так робить, а я тут при чому? Я, такий, якого я себе привіз з Тайги? Але, зрештою, бог з ним, з Антошкою.

Ось уже рішуче дивився на мене, мовляв: «Ну, ось я, що тобі треба нарешті?»

Я, не помічаючи свого виразу, не помічаючи підняття Антошки, милуючись цим всередині себе і разом з тим теж неначе піднімаючись, недбало і веселенько простягнув спочатку Осеві, а потім Антошці руку.

— Це твій товариш? — спитав я ще. Власне, я десь про себе чекав, знав, був просто переконаний, що так вийде, як вийшло, але все ж таки руку простягнув. Навмисно простягнув!

Oсь подав свою, а Антошка подивився мені в лице гарячими, якимись крівавими очима, круг яких дуже виразно жовтіли кремові вії, потім з уважністю перевів погляд на мою витягнену до його руку й, не подаючи своєї, підвів лице до Ося й сказав:

— Ну, мене не дивує, що ти хитаєшся. Сам скоро в інтеліґенти запишешся. Прощай. Завтра ввечері? А там так і скажи: все одно погибать. Хай думають. Та не по-інтеліґентськи.

Він хитнув головою Осеві, не глянув на мене й швидко пішов по улиці, дзвінко й рішуче цокаючи підборами по підмерзлому тротуарі.

Я сховав свою руку в кишеню. Ось, не дивлячись на мене, глухо спитав:

— Ти щось хотів мені сказати?

Я бачив під вилицями у його плями рум'янцю. Знаю, що вони виникли в зв'язку з моєю простягнутою і потім помалу схованою в кишеню рукою.

— Я? Хотів тобі щось сказати? — злегка здивувався я. І мені стало приємно, що я природно здивувався.

— Я так думав… — буркнув Ось.

— Ні, просто, побачивши тебе, хотів поздоровкатись. Я тут недалеко живу. От у цьому подвіррі. Зайдім до мене? Подивишся, як брат устроївся. «Ви ж таки брати». Ти, здається, не зовсім згодний з мамою? Га? Ну, зайдеш?

— Мені часу нема, я мушу…

— Ну, що за дурниці! На чверть години…

Я виразно бачив, що йому щиро не хочеться йти, що його тяжить моя присутність. Але це, власне, й примушувало мене тягнуть його. Та ще щось, що невиразно проглядало крізь понурість, явну ворожість і настовбурченність його. Якесь, здається, замішання, неупевненність.

— Ну, чого там! Ходім!

І я взяв його під руку й весело потяг за собою. Іменно весело, жартівливо, так, наче нічого не сталось, наче я нічого не помічав. (А в цьому єсть якась насолода, в такому нахабстві, в такій… А, бог з ним!)

— Варвара Генадієвна! — крикнув я в сінях до хазяйських дверей. — Брат у гості прийшов. Самуварчик нам.

— Я чаю у тебе не буду пить! — поспішно й твердо сказав Ось і тут тільки увільнив свій лікоть од мене.

— Не хочеться? Ну, не треба. Не треба, Варвара Генадієвна! — знов крикнув я, не помітивши, що він підкреслив «у тебе».

На столі лежав розкритий зошит моїх записок. Я ще в корідорі згадав, що лишив його так, і що він кинеться в очі. Й мене чомусь цікавило, чи зверне на його увагу Ось.

Він звернув, хоч і сів не біля столу, а на ліжко. Кілька раз, оглядаючи хмурим поглядом кімнату, він зупинявся оком на записках.

— Дивишся на мій щоденник? Писав, писав. Тільки, що писав. Настоящий інтеліґент. Не їв, не спав, а писать зараз же… «Спутникъ интеллигента» треба було б назвать щоденники. Правда? Ну, будем знайомитись? Хочеш? Ні, чекай. Я вперед про діло, а потім… Ти мені скажи, як ви, — ти, батько, мама, — опинились у Никодима. Вчора я не міг всього розшолопати. А нашого старенького все ж таки здорово бахнуло. Я про батька. Не сподівався. Чув щось… Ну? Що за милость така від Никодимчика?

— «Бахнуло» я навмисно сказав. Навмисно таким легким тоном. Навіщо? Ну, аналіз к чорту. Сказав і сказав!

Ось якось чи байдуже, чи зовсім мене не бачучи якийсь мент дивився на мене. І тільки в сірій напівтьмі моєї «домовини» я помітив, що очі в Ося якось дуже густо й сконцентровано блищали. Він також, видно, був у незвичайному настрою, може, такому самому, як і Антошка, тільки инакше виявляв його.

Я навіть на мить подумав, що він зовсім не чув моїх слів. Але ні!

— Ти думаєш, що з доброго серця? — недобре, важко й ледве помітно посміхнувся він.

— О, ні! Я такої образи Никодимові не можу нанести! — засміявся я голосно, сідаючи за стіл і зручно витягаючи ноги.

— Приняв для того, щоб тішитись нами… — уже без посмішки сказав Ось, і таким тоном, який показував, що він неохоче балакає про це зо мною. В кождім разі, не як з братом.

— Тішитись? — немов не зрозумів я. — Чим тішитись?

— Всім. Навіть тим, що він дає нам їсти. Тим, що одірвав батькові руку і розбив його паралічем.

Звучало щось, ніби й мені поставлене на увагу. Неначе я з Никодимом в згоді був.

— Он як. Ну, а як же він тебе на свою фабрику взяв? Як позволив тобі по-українськи з Стьопкою балакать? Взагалі, ти, видно, незалежно тримаєшся?

Ось кліпнув на мене очима, помовчав, неначе не бажаючи чи вагаючись далі балакать зо мною, і потім грубо, з усміхом кинув:

— Тому що злякався. Я його хотів убить.

Ось сказав це не для того, щоб похвалитись. О, ні! Тут було щось більше. З тим усміхом зв'язувалась для його якась низка подій, картин, виводів. «Я його хотів убить» — це тільки незначний момент. Крім того, тут знов немов і для мене були сказані ці слова.

— Та-а-к навіть? — знов засміявся я. — Здорово! І він злякався? Правда, він таки боягуз. Не дивлячись на все, боягуз порядний.

— І це таки буде. Я його убью, — раптом, мабуть, проти його волі вирвалось у Осипа. Можливо, що до цього спричинився мій тон, який повинен був дратувати. (Та й дратував, без всякого сумніву!)

Можливо, що й сказав він це тільки для того, щоб зробить мене серйозніщим, щоб поставить самого себе на твердіщі ноги.

Як я вчув усе це, не знаю. Псіхологія — річ туманна. Але я наче волоссям, шкурою лиця і рук зрозумів і почув.

— Он як?! — ще веселіще скрикнув я, тою веселістю показуючи, що не помічаю його серйозности, а до слів його відношусь як до гарячого вибуху роздражненого хлопчика. — Ну, це вже занадто. Власне, Никодим… Чекай, ти хто? Есер, есдек?

— А тобі що до того? — грубо кинув Ось. Мовляв, у цій сфері тобі вже зась питати.

— Ти одповідай. Що ти в якійсь партії — це я чув з розмови вашої там, на улиці. Мабуть, есдек?

— Есдек… — з викликом сказав Ось.

Він все більш та більш губив свою вчорашню й сьогодняшню стриманність.

— Есдек? Ну, я так і думав. А раз ти есдек, ти повинен до Никодима ставитись з повагою. Він — представник капіталізму, та ще й національного.

(До чого тут був капіталізм — не можу собі тепер уявити.)

— А крім того, це все-таки особа неабияка! Подумай: з робітника, простого механіка вибитись за якихсь п'ятнадцять літ на володаря ситцевої фабрики, маєтків. Тут треба щось мати. «Подлість». Не всякий і подлим зможе бути. Це не жарт: спочатку обмотати круг пальця старого Рибацького, потим дати йому в жінку свою полюбовницю, далі убити старого, та так убити, що сліда ніякого. Потім убити жінку, перевести на себе все, зробить дочку убитого батька своєю полюбовницею і стати опікуном над всіма маєтками Рибацьких. Це, братуха, ґеній! Це голова. А ти його убить хочеш. Такі проґрес, цівілїзацію, промисловість рухають.

Ось ще підчас моєї мови встав. Я бачив, що роздратовання його дійшло до того, що він мусить або перебить мене, або втікти. Але я навмисно, немов захоплений, розписував Никодима.

— Ну, я піду. Мені ніколи… — бовкнув Ось.

Я бачив, що його ображало моє поводження. І це мене тішило до того, що я ні за що не одпустив би його.

— Та чого ти? Куди? Посидь.

— Я не можу говорити з тобою… Ти… весь час якогось дурня зо мною строїш…

Ага! Оттут-то вияснився ти, мій хлопчику, мій маленький, веснянкуватий хлопчик, якого я возив у возику, якому казки у ліску оповідав, якому дзиґи вистругував. Але чого брешу я собі? Що тішило мене по суті? Те, що він почував себе хлопчиком, меньчим за мене. А раз це тішило, значить, в суті я почував себе так перед ним «я»!

— Я? Дурня строю? В життю своєму серйозніще не балакав! Даю слово! Цілком поважно з тобою говорю. Може, у мене манєра така? Так ти не звертай уваги, я одучився говорить з людьми. Я ж два роки мовчав. Мовчав, розумієш? Не то що так, коли-не-коли з кимсь поговориш годину-дві. Ні, ні з ким тижнями ні одного слова. А там дві-три хвилини з якимсь стрічним мужиком у лісі. І все. Ти, розуміється, знаєш, що я два роки мовчав? Не то що мовчав, а… повинен би мовчати.

— Знаю, — твердо сказав Ось і так же твердо подивився мені в лице своїми запалими, своїми строгими, милими очима.

Ах, звичайно, він знав. Хіба я не бачив цього?

— І знаєш, через що? Знаєш?

Я з усмішкою спитав це. Я одкинувся на спинку стільця, витягнув руку на стіл, поклав ногу на ногу, — словом дуже смакував розмову.

— Знаю, — тим же тоном одповів Ось.

— Ану? Через що саме?

— Тебе товариші вигнали з свого кола.

(«Вигнали»! Навіть «вигнали», а не «виключили».)

— Правда. Цілком вірно. А за що?

— За те, що ти знасилував товаришку, а коли вона мала від тебе дитину, ти одмовився женитись на ній. Вона з дитиною втопилась.

Ну да, я ж мусів знати, що так тут і знають. Та й як инакше могли знати?

— Правильно. Іменно все так і було. Потім мене хотіли судить, а я одмовився, і на мене наклали бойкот. Так?

— Так!

Дивно: він немов опанував себе, це підсувало йому ґрунт під ноги.

Я засміявся, встав і походив по хаті. Чогось мені треба було походить. Все дрібно-дрібно дріжало в мені.

— Так, так! — сказав я ще веселіще, немов не перестаючи смакувати забавну, дотепну річ. — Ну, добре. А чом же я не втік із заслання? Чом же два роки лишався під бойкотом і з ними в одному селі? Га? Не чув?

— Не знаю. Не міг, мабуть.

— А? «Не міг?» Неправда, міг! А проте… Чекай. Ну, а допустимо тобі б таку історію розсказали про мене. Я говорю «допустимо». Може, те все й правда, що ти знаєш. Мене цікавить тут инче… Ну, от така хоча би історія. От тобі хтось говорить: знаєте, всі ці факти про вашого брата Вадима вірні, але все не вірно. Та навіть і самі факти. Ну, та це зрештою… Хай навіть і вірні. А діло було оттак.

Тут я, пам'ятаю, закурив. Пам'ятаю через те, що на цьому місці зробив паузу, виймаючи цигарку. А в паузі цій спіймав якесь чудне чуття глибокої холодящої тоски, наче я зразу безшумно й непомітно опустився на дно вохкої криниці. Правда, мене зараз же знов винесло на гору. Може, навіть через те, що Ось дуже пильно чекав, перехилившись наперед і міцно (судячи по побілілій шкурі на суставах пальців) стискаючи рукою залізний прут спинки ліжка.

— А діло було, мовляв, так. Ваш брат зустрів там одну обижену, жальку істоту і пожалів її. Через що пожалів? Допустим, через те, що сам багато мав. Переважно люди жалісливі у такі моменти, коли мають у себе зайве. На тобі, небоже, що мені негоже. Ні, може, й не так було… Але не в цьому річ.

Я сів і знов витягнув ноги, попихкуючи й з посмішкою поглядаючи на Ося. Мене хвилююче радувало, що я мав сей тон, що я міг його мати.

— Ну, от, пожалів. Як пожалів? Дав їй те, чого вона ніколи не мала, не могла мати й чого хотіла всею істотою. Іменно всею істотою. Це найбільше бажання. Можна хотіть тільки розумом. Це фальсіфікація хотіння, інтеліґентщина. Ти розумієш, чого вона хотіла? Ну, звичайно, он у тебе вже вусики золотяться… Можеш не червоніть, хе-хе! Ти й не червонієш? Ну, добре… Так. І от… Ага! Вийшло це без слів. Жалість з словами — зовсім дрянь діло. Правда? Люди ще можуть приняти жалість, але щоб це мовчки робилось. Коли ж сказати: «на, я даю, бо я жалію тебе», — це вже… неможливо. Але вони все ж таки розуміли одне одного. І вона приняла. Звичайно, він брехав, бо без брехні те, що він давав, було б… меньче і навіть неприємлиме. Ти розумієш? Він мусів казати, що вона й така і сяка і що він закоханий у неї. Не любить, а закоханий у неї. Не любить, а закоханий. Це ріжниця. Коли в тебе золотяться вусики… Чого ти так болюче морщишся? Ах, правда, це як раз у тебе пора, коли такі питання… Ну, добре. Але, не дивлячись на мовчання, умова була дитини не мати. Отверта умова. Він якраз зібрався через два-три місяці тікати, а вона лишалась. На це вже він не міг піти: свою дитину десь кинуть. Чесність, хе! Все ж таки… Ну, от. Вона приняла. Все приняла, аби вкусити. Не так, здається, вкусити, як піднятись, почути себе чимсь. З неї всі трошки надсміхались, глузували. Ну, от. І піднялась! Піднялась. Але… піднявшись, захотіла далі. Захотіла більшого. Вагітність приховала, а сама план склала. Знала, як він до цього питання ставиться, і рішила на цьому піймать. Він дитини не кине. А раз дитини не кине, ну, й її, значить, теж. Ну, тут жалісливому герою урвалась його добродійність. Він вибухнув. Як?! Силою, силою брать те, що я даю? Ой, ні! Ну, катавасія пішла, істерика, крики, прокльони, суди. Вона на всі средства пішла. Але коли побачила, що все дарма, взяла й кинулась у річку. Дитини у неї ще не було. Це не вірне в фактах. Ну, як тобі подобалась би така версія? Га?

— Чого ж ти цього всього товаришам не сказав? Чого ж ти приняв їхній бойкот? — раптом з несподіваною, цілком несподіваною силою й жагучістю, з гнівом, з обуренням вибухло у Ося. Він аж потемнів весь, аж ліжко струснув.

І от тут знов моя пробоїна: в мене болюче-солодко забилось і замерло серце, я так захвилювався, що горло мені здушило. Це у «пустельника» так!

— Чекай, любий, з товаришами! Ти так кричиш, неначе все так і було, як я говорю. Я ж попередив тебе, що це приклад. Може, все так і було, як ти знаєш. І при тому… Добре, чом Вадим, твій брат, не сказав так товаришам? Тому, що… хіба б товариші повірили? Це раз. А друге — коли б вони повірили, дівчина мусіла б погибнути. А погибнути — чекай! — ось через що. Товаришам що важно було в цій історії? Справедливість. Знасилував, обманив, оганьбив, забрав дівочу честь — покривай гріх, вінчайся, женись. Вони ж через що винесли бойкот? Не через те, що визнали мене… чи, той, Вадима, подлим товаришем, якого не можна терпіти в своєму товаристві, шкодливого і т. д. Це я розумів би. Ні, вони його викидали через те, що він не згодився покрити гріх, вінчатись, женитись. І тут вся штука в цьому, вся штука, тут весь світогляд! Тут страшенно цікавий світогляд. Чи той світогляд сам по собі не цікавий, звичайнісінький, ветхий світогляд, а цікавий у тих, хто повстав проти всякої ветхости. Це один з божків тої ветхости. Честь! Ти знаєш, де міститься честь жінки, на думку цього світогляду? Червонієш? Значить, знаєш! Не в її душі, не в глупоті, не в еґоїзмі, а… Ну, добре, ти сам знаєш.

Тут я почав губити свій тон, в цьому місці. Ще не тут був початок. Я навіть устав.

— Чекай! Що хотіли товариші? Вони хотіли рятувати честь тої дівчини. Або женись, або бойкот. Женишся — перестаєш буть падлюкою. Ні — падлюка і бойкот. Ти розумієш, вдумуєшся? І розумієш, що твій брат Вадим не міг принять — женитись. Що це за суд був? Це — другий божок. Суд — справедливість, кара. Не товариський суд — поміч, а суд — кара. Зробив злочин — покарать. А може, йолопи ви, не злочин, а помилка?! Га? Раз злочин, раз я шкодливий для вашої среди — геть мене зовсім, геть без всяких поправок, моментально, в двадцять чотирі хвилини. А коли ні, коли не шкодливий, то, значить, не злочин, а помилка. Значить, не карать, а помагать треба. Так чи ні? Так?

Я почув, що гублю себе, що треба спинитись, швидче повернути свій тон. Але вже не міг.

— Так! — швидче з переляку, ніж з згоди підтвердив Ось.

— А раз так, то що їхня справедливість, честь, що воно таке, чим ріжниться від чести офицера якого-небудь? Чим? Ні, не вони мені дали бойкот, а я їм! Я дав бойкот їм і їхнім божкам.

Протверезила мене дуже проста, як звичайно, річ: в запалі я, хотячи затягнутись од хвилювання папиросою, тикнув її другим кінцем у рот, вогнем. Від цього я вмент прийшов до себе. Плюючи й харкаючи, я дивився на Ося. Він сидів з трохи роззявленим од уваги ротом, що надавало йому вигляду глуповатости. Очі були поширені й чекаючі. Він дивився, як я одпльовувався, але ждав дальшого, весь повний тим, що чув перед сим. Навіть щось у лиці пом'якшало… Хлопчик собі десь гадав, що я для цього й затяг його сюди, щоб перед ним сповідатись.

— Захопився занадто! — сказав я з усміхом, знов сідаючи й потягаючись. — Иноді захоплюватись хоч би й власними фантазіями буває шкідливо. Але поети — народ необережний.

І тут я раптом зареготав, немов тільки що роздивившись вираз лиця Ося.

— А ти чого такий? Аж рота бідака роззявив. Ти вже й повірив? Та я ж тебе попережав, що приклад. Може, ще думаєш, що навмисно для того тебе сюди затяг, щоб розказати тобі цю історію? Вибач, голубчику, але зовсім не для того. Зовсім для иньчого. Навіть еґоїстична ціль була, ну, та з мене ти не будеш альтруїзму вимагати. Ти ж знаєш, що я — індівідуаліст. Та ще який! Ого! Чекай, в цьому й єсть моя ціль. Не в цьому, неправда… Ну, ти сам побачиш, зараз скажу. Вперед докінчу фантазію. Ну, значить, бойкот. Так? Добре. Треба ще закурить.

Поки я закурював, Ось змінив вираз лиця. Правда, змінив його зараз же, як я звернув увагу. Він здивовано й пильно, по-инакшому вдивлявся в мене. Я знаю, мені не треба було допускати в своєму голосі злоби.

Закуривши, я поклав ногу на ногу, пустив дим угору й почав знов:

— Тебе, видно, цікавить? Я дуже радий. Зрештою, знаєш, ти можеш цю мою фантазію пустити між люди… О, не думай, що я так хитро підхожу. Я не для себе. В мене тепер пробоїна, і я чую трошки жалости до тебе. Ти все ж таки мусиш мене соромитись. Ти й соромився, я помітив. Вчора ти не хотів поцілуватись, сьогодня не помічав мене, коли я махав тобі рукою… Що?

Я наготовився його заспокоїти, сказати зараз же, що я на се не звернув уваги, але Ось, на моє тайне диво, тільки почав дивитись у землю, не одкидаючи моїх слів і не соромлячись.

— Бачиш, ти згожуєшся. Ну, так тобі ця фантазія все ж полегчила. Мовляв, не тільки, виходить, брат мій не падлюка, а навпаки, добрий чоловік, благородний чоловік, нещасний зрадник і несправедливо обижений. Постать, словом. Хто може перевірить? Крім того, щодо індівідуалізму. Тут, знов-таки, не звичайний індівідуалізм, а особливий, благородний теж. Ти от сам скрикнув: «Навіщо ж ти приняв бойкот?!» От тут і об'ясняй всім. Із благородства, мовляв.

Перш усього, не хотів пожалувану дівчину втопить, а друге — побачив, мовляв, наочно, опукло ветхость тих, які бойкотували. Сам пішов. І навмисно жив два роки біля них, щоб сказати їм, що йому байдужий їхній бойкот. Два роки! Це все ж таки не жарт. Але й цього мало! Тим у тому своєму мовчанню він, брат Вадим, найшов великий прінціп щастя. Ти тільки послухай. Що таке страждання? Це почування. Правда? Чого бойкот — кара? Тому, що чоловік мучиться соромом, самотою і т. д. Правда? Що треба зробить, щоб не було погано? Не бойкот знищить, а те, що від того є. Не почувать його. Нічого не почувать. Ні до кого. Це — сила! Уяви собі, ти маєш таку силу. Всякі нещастя, неудачі для тебе дурниця. Ти вище всього того. Тебе садовлять у тюрму, ображають, знущаються, а ти не помічаєш того, ти не реаґуєш, бо ти не маєш почувань. Більше: ти аморальний якнайбільше. Це модерно. Серйозно. Я вже розсказував другим: я от їхав і бачив, як на моїх очах мерли з голоду люди. Я нічого. Знаєш, як пустельники, святі, які спасалися в пустелях і на самоті. Вони були найбільші індівідуалісти і аморалісти. Ніцше, цей ідеолог всяких індівідуалістиків, — пшик собачий поруч з ними. Вони нічого не мали з людьми, — хоч лускай перед ним від муки, йому все одно. Дай йому розкрасуню — він тільки шопотітиме собі свою молитву. От це сила! Таку, голубчику, силу привіз з собою з тайги і твій брат Вадим. От він тепер тебе покликав, щоб просто поупражнятись. Ану, мовляв, ось мій брат іде. Не бачив я його десять літ. У людей рідність щось викликає, якісь чуття. Ану, у мене буде що? Здрігнеться моя сила? Ні, не здрігнулась. Я знаю, ти аж підскочиш від обурення, що я тебе для цього тут держав, але… мене й це не пройме. От сьогодня був я у одного пана, Микульського, грошей хотів позичить, щоб батьків вивезти від Никодима. Пан мене вигнав. Сестра його була, жінка, при них мене вигнав, а я нічого. А от хоча б з Антошкою. Ти сам бачив. Він мені руки не подав. Ти думаєш, мене це хоч трошки запекло? Сила, брат!

— Антошка не через те. Він усіх інтеліґентів ненавидить… — проговорив собі на коліна Ось. І потім, коли підвів до мене лице, очі вже дивились прямо, твердо й з тою самою холодною суворістю, з якою він зустрів мене там на улиці. Не повірив, чи що иньче? Я не розумів.

— Ну, мені треба йти! — раптом підвівся він і глянув убік, мабуть, думаючи, чи подавать мені руку, чи ні. Я з посмішкою чекав.

— Чого спішиш так? — байдуже кинув я.

— Партійні, мабуть, справи? — додав я з легким усміхом у голосі.

Ось стояв усе так само, дивлячись убік. Руки, замазані фарбою, висіли без руху. З вікна світло доходило вже слабо. І від того очі його були в великих тінях, похожі на очі черепа. Не помічаючи того, він знов сів і помалу, помірно почав терти долонею коліно, випрямивши пальці.

— Що то у вас за справа така гаряча була, що Антошка такий неконспіративний був?

Ось підняв голову, якийсь мент дивився мені в лице і рівно, холодно, вороже сказав:

— Справа страйку у Никодима на фабриці. Никодим образив сестру Антошки, Маню. Він наняв одну сволоч, щоб той Маню спокусив на… кохання. Коли вони зійшлись на побачення… в старім сараї — Никодим з помішниками накрили їх. І почали глумитись. Співали над Манєю марсельєзу. А вона лежала роздягнута у їх під ногами. Антошка… і другі хотять зробити страйк.

Я якийсь час мовчав.

— За таку дурницю? — нарешті, позіхнувши, кинув.

Ось якось в себе кашлянув і знов устав, нічого не кажучи. Я не міг бачити виразу його лиця, вже сутінки спадали, хоч надворі було ще зовсім видно.

— А чого ж він у тебе домагався? — знов спитав я, з напруженою цікавістю чекаючи, чи на сей раз одповість.

— Домагався такого вчинку, який зветься… злочинством і падлюцтвом! — голосно й з незахованою злістю й огидою вирвалось у його.

«Падлюцтво» він підкреслив.

— Навіть злочи-н-нство? Ого! Уголовне?

Ось не одповів. Але не йшов. Я почував, що так він не може піти, він мусить виявити чим-небудь свої чуття.

— Не тільки одне падлюцтво? Коли тюрма, то річ погана. А падлюцтво… дурниця. Ти оттаку силу придбай, як у брата твого, тоді всі ці словця не матимуть такого…

Він не дав мені навіть докінчить.

— Слухай, Вадиме! — почав він дуже тихим і, як мені здалося, з усеї сили зтриманим голосом. — Я — член робітничого товариства «Гартованці». Це — товариство… По правилам цього товариства ні один член його не може бути в приятельських відносинах з людьми нечесними й неморальними. Ціль цього товариства — ті самі божки, з яких ти глузуєш: правда, справедливість, добро…

— Гартованці? — перебив я, дивуючись. — Що значить «гартованці»?

— Значить люди, які гартують себе проти всякої підлоти! — знов гублячи свою зтриманність, голосно сказав Ось.

Мене найбільше брало дивування: чого він так запалився, образився? Що я такого особливого сказав? Образився він, безумовно, в самім кінці, але від чого?

— Гартують? Як же вони це роблять? Це дуже цікаво! Я від тої цікавости аж рівніще сів і повернувся ввесь до Ося. Він стояв біля комоду, спершись на його одною рукою. Тепер голова його ще більш було похожа на голову черепа. Фарби від присмерків зникли, лице здавалось одного сірого кольору, а на йому — чіткі западини очей і рота.

Ось не зразу одповів: чи думав, чи старався знов опанувати себе. І потім почав, дійсно, здержаним, але з нотками злого глуму, голосом:

— Чим гартують? Ось чим. Кожного члена… бьють палицями по спині. Коли провокатор або падлюка, то принаймні фізично матиме одплату за свої підлости. Але такі неохоче йдуть до нас.

— Палицями бьють, — уже серйозно зацікавлений, спитав я, в той же час підозріваючи, що Ось просто вигадав таке товариство, оце зараз, спеціально для «падлюк».

— Так, палицями.

— Для чого?

— Я вже сказав, для чого.

— І всіх чи… тільки тих, хто падлюки?

— Всіх. Хіба тепер можна пізнати, хто падлюка? А особливо інтеліґентиків, зрадників, мерзотників, для яких… святе стало їхнє… паршивеньке самолюбство.

— Ні, ти серйозно, Осипе? Справді є таке товариство?

— Я член цього товариства!

— Ціль його — правда, справедливість? Значить, не політичне?

— Цілком політичне. Індівідуалістів і всяких инших туди не приймають.

Я все ж таки не помічав того, що він не хотів мені сказать.

— Ну, добре. Тільки партійні там?

— Розуміється, а зрадників…

— Чекай. Я голубчику, не розумію. Мене дуже зацікавило. Значить, в партії товариство? Моральне, так сказать? Для нищення зла і неморальности? Вроді секти, чи що?

— Так, для нищення зла. І от, по правилам цеї «секти», я тобі заявляю, що я тобі не «голубчик» і не брат. Прошу цього не забувать з цеї пори. Я все-таки думав, сповідався, що… Але бачу, що в тебе нічого святого нема. Ми таких знаємо. Прощай.

Він повернувся й пішов з хати. Я його не тримав і не сказав навіть «прощай». Але біля порогу він зупинився, потім зробив кроків два назад і тим же тоном почав:

— Я забув сказать ще одне. Ти щось казав про батьків. Що хочеш їх взять. Ти будеш з ними жити?

— Ні, не буду.

— Так не чіпай. Бо я у тебе, на твої гроші, які ти добудеш нечесним шляхом, жити не буду. Єдиний чесний шлях мати гроші — заробити. А заробить ти не зможеш. Батьки зостануться самі. Через те не чіпай краще. Така поміч, як твоя, годиться на смітник викинути.

Він уже говорив зо мною, як з поганим маленьким хлопчиком. Він, цей сам маленький хлопчик!

— Потім ще от що… Ти почнеш з батьком свій лібералізм виказувати. Бога, мовляв, нема, реліґія — це забобони… Правда?

— Розуміється.

— Так от, я тобі говорю, щоб ти цього не робив. Ти не маєш ніякого права на батьків. Чуєш? Для батька тепер Бог потрібний, і твій лібералізм шкодливий буде…

— Значить, гартованці й Бога визнають? — крайне здивований спитав я.

— Що гартованці визнають — тобі того не зрозуміть. Повір, що вони не дурніщі за тебе.

— Добре, — я навіть встав. — Але ж ти кажеш, щоб я батькові атеїзму не викладав. Значить, брехать? Казать, що я вірю в Бога? Як же це так? Ти, як член морального товариства, у якого ціль — чесність, справедливість, правда…

— Вадим! Коли ти будеш свої іронії над цим…

— Та які іронії? Що тобі Бог дав? — цілком поважно, спокійно балакаю з ним. — Чого ти розлютився? Чого лаєшся? Ражу тобі спокійніше бути. Хоч би через те, що твої лайки й таке инше так же на мене ділають, як вибрик твого Антошки. Не забувай, що я тобі сказав. Не такому хлопчикові, як ти, нарушити те, що я утворив собі. Розумієш? Даремні твої образи, я їх слухаю так, як цвірінькання горобців он там за вікном. А коли ти маєш на увазі, то виясни мені толком, чого ти хочеш. Скільки я тебе зрозумів, твої прінціпи, божки себто, — заповіді справедливости. А раз заповідь, то не можна бути нечесним, не можна брехать нігде, ніколи, ні при яких обставинах. А особливо батькові. Як же це так?

Ось стояв непорушно. Тут, мабуть, був пункт, на якому він почував себе певно, бо він проговорив уже не з тим запалом і силою, що раніше.

— Про це я з тобою не хочу говорить… Я тобі говорю про батька. Його піддержує віра в Бога. Коли ти будеш збивать його з неї, як це робить Никодим, ти зробиш йому… зло. От і все. А ти можеш собі сам розміркувать, що чесно і нечесно. А про гартованців… Мені сором, що я тобі сказав. Я все ж таки не думав, що ти не можеш поважать переконання…

Брехав! Він не для того говорив про гартованців.

— А потім ще одне! — немов хапаючись за нове, щоб лишити про це розмову, додав він. — Там одна панночка принесла сьогодня для тебе лист. Вона його оддала Тепі.

— Панночка? Лист мені? Яка панночка?

— Не знаю. Мені розсказала Тепина покоївка. Фамілії не знає. Середнього росту, блондинка, гарна й добре одягнена. Тепа покликала її до себе. А потім, як панна пішла, Тепа зараз же послала навздогін за нею Стьопку, щоб він прислідив, де вона живе. Вважаю потрібним попередить тебе. Попереди панну, хай буде обережна.

Це, дійсно, було щось незрозуміле. Я не мав такої панни, яка б могла принести мені листа. Звідки в мене тут панни, коли я всього третій день. Тепа послала Стьопку прослідити.

— Чи не вигадала Катя? Може, не до мене?

— До тебе. У Тепи ще якісь плани. Вона вчора була люта на тебе за образу. А тепер зразу змінилась. Хоче тобі службу дати на фабриці. Казала мамі.

В голосі Ося знов задзвеніли ноти злости.

— Мені службу?

— Так, тобі. Це — слідити за робітниками. Називається «помішник інспектора». Більше нічого. Ти, мабуть, візьмеш?

— Певно, що візму. Мене тільки дивує, що… Тепа хоче дать після того, як я її образив.

— Чого ж? Колишньому своєму любовнику. Розуміється, ти їй одплатиш за цю посаду. Плата добра. Сто рублів у місяць.

— О? Це дуже доречі. Хм! Он яка Тепа?

Ось не витримав.

— Тільки гляди, бережись на цій службі! — труснув він головою так, що руде волосся так і підстрибнуло йому на голові.

— Ой? Невже так страшно там? Я люблю сильні переживання.

— Ну, так переживеш!

— Гартованці убьють?

Ось раптом ступив до мене і з гуком ударив лівою рукою по комоді.

— Мовчи про гартованців! Сволоч всяка, насильник, падлюка і та ще буде… Я сам тебе заріжу! Чуєш? Своїми руками. Ти давно у мене це заслужив… «Брат»? Не брат ти мені, не брат. Ти сором мій, ти…

Він вмить одвернувся й прожогом вийшов із хати. Я машинально пішов за ним посвітити йому в корідорі, бо там мусіло бути темно.

В сінях з невеличкого лямпочкою в руках, схилившись над розчиненою скринею, поралась Саламандра. На нас вона зиркнула хмурим поглядом і знову нахилилась до скрині.

Ось вийшов у корідор, а я так само за ним, виймаючи з кишені сірники. Дійсно, тут було, як в льоху.

— Можеш не світить, я й сам знайду дорогу, — кинув, не обертаючись, Ось. Його, певно, злостила моя ввічливість.

— Але знай… — напівозираючись, раптом додав він, — що за те злочинство, яке я зроблю, ти в великій мірі винен. Можеш мені вірити.

В цей мент сірник погас. Не чекаючи, поки я засвітю другого, Ось рішучими кроками, немов ідучи по освітленому місці, майже побіг уперед. Коли я знов засвітив, його в корідорі вже не було.

В сінях все так само поралась Саламандра. Я чогось дуже помалу зачиняв двері, дивлячись у цей час до світла. І раптом я здивовано почув, що мені якось погано, фізично погано. Цікаве фізіологичне чи псіхологичне з'явище. Погано мені стало від того, що в сей час мій погляд несвідомо ходив по лиці Саламандри. Страшне лице! Світло лямпочки з бляшаним рефлектором було зовсім близько від Варки, і гостро була видна страшна сковерканність шкіри. Віспа не пожаліла навіть повік, які, здавалось, були погризені мишами. Лінія носа була бугровата, зубчаста, а все лице темно-глиняного кольору нагадувало вальковані стіни хат, потикані камінчиками. І в куточках очей, злих і маленьких, щось біліло. От це то й викликало те погане чуття, хоч я в той час зовсім не бачив ні Саламандри, ні її очей.

Вона сопла і роздратовано перебірала короткими ручками в скрині якесь лахміття. Горб і випнуті наперед груди перешкожали їй, і те, певно, злостило. А тут ще треба було тримати в одній руці лямпочку.

Я зупинився над горбатою і зовсім машинально сказав:

— Вам, мабуть, трудно? Давайте я подержу лямпу, а ви шукайте. Так швидче найдете.

Каліка здивовано й понуро кинула в мене поглядом і знов нахилилась до своїх ганчірок.

— Обойдьоця і без вас тут! — сердито буркнула вона.

Я постояв ще трохи і пішов до себе.

Розмовляючи з Варкою, і світячи свою лямпу, і сидячи на ліжку, я все думаю: що сказав я такого, що викликало у Ося такий вибух ненависти. Що та ненависть була й раніще, то видно зі всього. Але чом вибуху того не було в початку, в середині розмови? Я ж говорив тоді те саме, що й в кінці, те саме і так само.

Не розумію. Чую втому, велику втому, а чого, і сам не знаю. Мабуть, того, що цілий день не їв нічого.

Тихо-тихо в моїй домовині. Саламандра знайшла, певно, що шукала, і пішла до себе, грюкнувши дверима. І здається, що на всім світі, крім сеї нещасної каліки, у мене нікого нема.

В грудях болить. Болить так само, як тоді, коли «ті» проголосили мені бойкот, коли я вечорами блукав коло їх хат, годинами простоюючи на городах і дивлячись на жовті вікна їхніх кімнат.

Господи! Невже й тепер починається те саме? Для чого ж два роки самоти, мовчання і мовчазного здушування себе я приняв на себе? Я не можу більше.

А як було б гарно, коли б я міг оселитись з своїми старенькими. Я втомився. Коли б у нас були хоч такі дві хатинки, як ці. Я лежав би тут, а вони там, батько і мама. Прийшла б вона до мене на хвилинку із великої любови хоч подивитись на мене, хоч спитати, чи не хочу я їсти. «Ні, мамо, мені не хочеться їсти». «Ну, благослови тебе, Господи. А чого ж ти такий, сину, чом ти смутненький лежиш?» І що б вона не взнала про мене, що б не розсказали їм люде, — я для їх не падлюка, не чоловік, якого треба берегтися, гнати, який щось десь нарушив, а син, хлопчик, якого просто люблять. Так от хто воїстину аморальний: це — мати. Для неї нема злочина у сина, для неї чим він злочинніще, тим, значить, нещастніще, тим більше потребує жалости й любови. Справжня любов виключає поняття злочинности. Що б він, любимий, не зробив, як би низько не впав він чи в очах других, чи в своїх власних, — в очах матері він тільки нещасний тим, що мусів зробити те злочинство! (Мати ніколи не повірить, щоб її син міг зробити злочин з любови до зла!) Чи могла б мати бойкотувати мене за вчинок з Наташою? Чи за що б там не було? Смішно сказати! Але… все це слабість! Годі. Я навіть не піду сьогодня до них. Там буде Ось. А я не зможу взяти себе в руки, я притихну, як хлопчик, розкисну. Я мушу заткнути свою пробоїну. От це факт. З неї вся слабість, цей глупий сентіментальний біль, самота, дурноваті балачки з якимись братами. З цим треба покінчити. Мені треба 500 рублів! Я беру батьків, оселяю їх окремо і починаю процес з Никодимом.

Так, це насамперед.

Я чую вже, що моя пробоїна навіть від сеї постанови зменшується.

От тільки б попоїсти, голод — кепський помішник в боротьбі з собою. В мене була десь надія, що я візьму у Ося. Дійсно, взяв. О, хлопчинка мій! Ти ще не знаєш свого брата. Почекай!

2

Одягшись і почуваючи той самий підйом і хвилювання захвату, в якому він під'їхав до рідного города, Вадим вийшов з дому і попрямував до головних улиць. Певної мети він не мав, аби рухатись. В засланню в таких випадках він ішов у ліс.

Тепер він більше помічав улиці, будинки. Помітив навіть дві нові великі кам'яниці в якомусь модерному стилі.

Часом миготіла згадка про злочин Ося і його загадкові слова. Згадувалась невідома панна з листом і чудне поводжіння Тепи. Але те все зараз же тануло й розпливалось в горінні захвату.

Старомодний плащ, велосипедистський картузик, з-під якого вихорями стирчало руде, аж червоне, волосся, розкудовчена, теж руда, борода і чудний погляд його, блискучий і веселий, мимоволі звертали на себе увагу.

Але Вадим не помічав її. Він також роздивлявся на людей. Вони вражали його: на їх занадто багато було всяких форм. Кокарди, канти, погони, знов кокарди, знов погони всякого кольору — жовті, чорні, фіолетові, зелені. Потім ґудзики, ґудзики без кінця — з гербами, без гербів, золоті, срібні. Що ні постать, то якась особлива форма, наче кожний спішив начепити на себе вивіску й одгородитись від другого, визначити себе чим- небудь.

Студентів же спочатку він і не впізнав; якісь юнкери чи офіцери, — груди підмощені, чоботи ляковані, в руках прутики, кашкети на них якісь особливі: з величезними, розтопірченими крисами, туго натягнуті, наче парасолі на головах. Студентів старого типу, в задрипаних пальтах, з заклопотаним діловитим виглядом на лицях, щось не видко було. Юнкери-студенти йшли повагом, помахуючи прутиками, задравши назад свої дивні кашкети, й вибухали якимсь кінським реготом. Поперед кождої групи таких молодців ішли звичайно жіночі фіґури, гімназисток або швачок.

Раптом Вадим помітив на тротуарі біля магазину дві постаті в штатському. Одна була меньча, в якомусь чудному пальті зеленого чи синього кольору, кроєм подібна до шинелі. Комір був піднятий, і з його визирало жовте кирпате лице з чорно-жовтими дуже напруженими очима. Другий був у круглому твердому капелюсі, в анґлійському пальті, голений і вищий. Цей-то й звернув на себе увагу Вадима. Щось йому блиснуло в пам'яти від цього лиця, особливо від товстих і якось чваньковато випнутих губ та очей, великих, гарних і нахабних.

І раптом згадав! Але це було майже неможливо. Він тільки раз, і то годину не більше, бачив це лице. Невже Коля? Не може бути. То був молодий хлопчак, босякуватий, веселий простяк. А це якийсь денді. Тоді Вадим з цим Колею перевозили партійну друкарню.

Вадимові подумалось: «Ану, підійти — Коля, напевне, мусить сказати щось подібне до того, що сказав Антошка або Ось».

І тільки подумав це, як зараз же круто повернув назад і пішов просто на денді. Він і товариш його стояли біля вітріни магазину, очевидно, когось дожидаючи. Денді одним пальцем водив по своїй верхній голеній губі і холодними думаючими очима блукав по рухливому потокові людей. Товариш у переробленій шинелі згорбився і теж щось думав. На лиці виразно чорніли дві дірочки кирпатого, як у породистих свиней, носа.

Вадим порівнявся з денді, зупинився і, одкинувши злегка голову назад, неголосно, спокійно, але з веселим насмішкуватим блиском в очах промовив:

— Коля?

Денді хутко глянув на чудного чоловіка, обвів здивованими очима з голови до ніг і по-російськи сказав:

— Що вам треба? Який Коля?

Вадим по голосі ще більше пізнав, що це дійсно Коля.

— Не пам'ятаєте? Фамілії вашої не знав і не знаю. Перевозили разом одну річ… Друкарню.

— Стельмашенко Вадим?! — вмить мало не закричав Коля, весь міняючись. — Абсолютно не пізнати вас! Неможливо! Давно? Я чув, чув, що ви тут. Дуже, дуже приємно! — повторив він з натиском, сильно потискуючи руку Вадимові і щиро, видно, задоволений.

Вадим про себе був здивований. Не знає він, чи що? Але в цей мент хутко ступив до них товариш Колі.

— Невже Вадим Стельмашенко? — теж простягаючи руку, сказав він нервовим напруженим голосом і якось мертво-приязно посміхаючись. — Читав, читав ваші чудесні вірші! Я — редактор «Самотности», Іван Ганжула. Дуже приємно. Якраз тепер пишу до слідуючого номера критичну замітку про вас. І дуже, дуже радий, що побачив вас. Ви мусите зайти до мене. Ми маємо поговорити…

Не встиг Вадим роззявить рота, щоб сказати щось Ганжулі, як Коля просунув свою руку йому під лікоть і, тягнучи Вадима убік, сказав до редактора:

— Вибачайте, Ганжула, я маю два слова сказати панові Стельмашенкові. На пару минут. Будь ласка, одійдім сюди…

«Панові» — устиг одмітить Вадим, в той же час дивуючись з якогось чудного поводження сих людей.

— Це — маньяк! — зараз же гидливо й з зневагою почав Коля, одступивши кроків на п'ять і стаючи так, щоб видно було двері магазина. — Він вас не випустив би до ранку. А я маю з вами поговорити. Ви не знаєте мого призвища? Водосвятський, колишній есдек, а тепер ренеґат, зрадник і націоналіст!

Водосвятський добродушно-весело засміявся, і з-під верхньої губи його жовто заблищали великі конячі зуби.

А-а! — протягнув мимоволі Вадим.

— Що, може, й ви ще й досі правовірний? Чув, чув про вашу історію. Бойкот? Хе! Ідіоти. У них тільки один спосіб: лаятись і пінитись від злости. Дурники! Слухайте, Стельмашенко, от вам моя адреса… — (він хутко вийняв з бокової кишені візітну карточку й подав її Вадимові). — Ви заходьте до мене якомога швидче. Мені казала Олеся Микульська, що ви приїхали, і я хотів вас зараз же зцапати. У нас тепер, може, чули, життя кипить. Україна тепер не те що тоді, як ми з вами всякі друкарні тарабанили. Тепер діла он які, справжні, серйозні! Нарід росте, а не купка інтеліґентів… Але в двох словах не скажеш. Приходьте завтра! Добре?

Вадим дивився йому просто в лице, слухав і промінисто, одними очима посміхався.

— А чого ви такі певні, що я прийду? — раптом спитав він.

Водосвятський злегка здивувався.

— А чому б вам не прийти?

— Раз, мовляв, тебе вигнано, як падлюку, так ти вже тепер можеш сміливо йти до нас?

Говорячи це, Вадим рівно й ясно, майже радісно посміхався. Було очевидно, що цей Водосвятський (дивна все ж таки зміна!) тільки через те так говорив з ним, що знав про бойкот. Инакше не позволив би собі. Той редактор «Самотности» також.

Водосвятський злегка образився, але зараз же по-дружому взяв Вадима за плащ і трохи потягнув до себе.

— Е, ідіть ви! Причому тут бойкот, падлюка? Це належить до моралі, а я з нею в таких же добрих стосунках, як і ви. Лишаю її сердобольним, панночкам-«марксісткам»! Ну, словом, я вас чекаю. Так? Ми з вами будемо робити діла. Прийдете? Кажіть, я спішу, ми чекаємо тут одну даму.

— Прийду, чого ж! — весело й охоче сказав Вадим, все так само ясно й немов насмішкувато дивлячись на Водосвятського.

— А з тим маньяком діла не майте.

— Конкуренція? — спитав Вадим. — Та чекайте, скажіть же хоч, які діла. Навіщо я вам здався?

— Ви — сила. Розумієте, мосьпане? — нахилився аж до самого його лиця Водосвятський. — Ви можете писать. А у нас тепер мобілізація сил, кожний чоловік дорогий… То вона вийшла? — раптом одхилився він убік, придивляючись до дверей того магазину, де зустрів їх Вадим. Потім, обертаючись назад, заспокоююче сказав:

— Ні, помилився. Ми чекаємо Олесю Микульську. Якісь там дамські річі купує.

— Олеся Микульська? Це сестра того…

— Ах, так! — живо скрикнув Водосвятський. — Я зовсім і забув, що ви знайомі. Так, так… Може, хочете побачитись?

Вадим помітив, що ця пропозіція була зроблена не дуже охоче. Але він нічого не одповів. Згадалась панна з листом. Це, мабуть, була ця сама Олеся Микульська. «Хіба підійти, спитать? Але ще подума, що знов про гроші».

— Ні, знаєте, я спішу. Слухайте, до речі. Ви не знаєте часом таких… панів. Трохи не сказав «товаришів», хе! Степуна і Піддубного?

— Знаю! — сказав Водосвятський, якось втискуючи голову в плечі і тим роблячи своє підборіддя подвійним. — Вони живуть тут. Піддубний ось тут недалеко, квартала два, Нагірня улиця, 8. Адвокат. А Степун…

В сей мент з магазину вийшла панночка в великому капелюсі з білим пером. Ганжула зразу ж зірвався з місця й кинувся до неї. Водосвятський замовк, хапливо тикнув руку Вадимові і, кинувши «так я вас жду», побіг уперед. Вадим помітив, що панна чогось жваво обернулась у той бік, де стояв він і Водосвятський, неначе навіть рух якийсь зробила, ніби хотіла покликать чи підійти. Але він не зупинився, не подивився пильніще, а дуже швидко пішов у другий бік. Хвилини три він чекав, що його нажене Водосвятський або Ганжула, приготовився навіть сказати, що дуже занятий, але ніхто не нагнав.

Він пішов тоді тихіще й з посмішкою почав пригадувати розмову. «А він же знає, що я знасилував дівчину, покинув, зробив підлоту, що мене судили. І протяга руку, радіє. „В таких же стосунках з мораллю, як і ви“.

Вадим весело й ширше посміхнувся. Особливо радісно було, що ні се відношення, ні тон Водосвятського, ні запрошення прийти, ніщо не зачіпало. Оттак, власне, й повинно було буть. Іменно, як він готовився там, у тайзі. Щоб, почувши кинуте в лице „падлюка!“ (що, по суті, і було і від Водосвятського) приняти так, наче б той йому сказав: „сьогодня понеділок“. Це саме та сила.

„І який милий цей, і той, і та панна, брат якої вигнав, перед котрою я так слабодухо сьогодня тримався. Всі милі рівністю. Нема ні симпатичних, ні антипатичних“.

Згадався й Піддубний. Вадим так собі спитав. Але слово „адвокат“ зразу нагадало батька і процес з Никодимом. „От взять і піти до цього самого Піддубного, „братіка“ — Клим-Клима!“ Ви, мовляв, мене маєте бойкотувати, а я от сам прихожу. Прихожу без всякого сорому, але й без виклику, без нахабства. Без ворожнечи, але й без приязні. Та ще й з справою прихожу. Ти собі з тим бойкотом як хочеш, а мені в моєму ділі поможи. Надзвичайно цікаво, що вони на це! Іду!»

І Вадим аж картузик свій одсунув на потилицю.

3

Піддубний справді жив недалеко. Вадим подзвонив. Йому довго не одчиняли, хоча за дверима чулись чиїсь кроки й дитячі голоси. Вадим раптом згадав, що «братік Клим-Клим» жонатий. І уявилась молоденька, весело-наївна дівчинка з пухким й ніжним, як розчісана бавовна, волоссям над невинним лобом. Це була наречена Клим-Клима. Поженились вони вже після того, як Вадим просидів у тюрмі і був висланий з города. Вадимові пригадалось, як «братік Клим-Клим» приходив на зібрання з Тотою і був страшно галантним, розніженим і до того неуважним, що голосував проти того, за що сам виголошував горячі спутані промови.

Одчинила покоївка. З-за її ніг визирала білява з підстриженим по-українському чубом голівка хлопчика літ шости.

— Дома добродій Піддубний? — спитав Вадим.

— Дома…

Покоївка, видно, замнялась, але запросила роздягтися. Сама швидко вийшла. В одчинені нею двері Вадим побачив у тій хаті на підлозі наготовлені в дорогу коші й чемодани. Видно було краєчок канапи, оббитої червоним плюшом, і на йому дівчину в коротеньких панчошках і похожу на хлопчика, що стояв з серйозною пикою посеред сіней.

Вадим поспішно роздягся, торкнув малого пальцем під підборіддя і неуважно, зхвильовано сказав:

— Ну, здоров, хлопче.

— Здоров… — поважно одповів той і обережно провів рукою по халяві Вадимового чобота.

— А у вас добрі чоботи… — замітив він похваляюче.

— Так, непогані… — поглядаючи в двері, згодився Вадим.

Хлопчина хотів ще щось сказать, але в дверях з'явилась кругленька постать чоловіка з кучерявою русою борідкою і великим лисуватим лобом.

— З ким маю честь?.. — високим тенором і голосом «братіка Клим-Клима» почав товстенький чоловік, не пізнаючи Вадима.

Вадим засміявся і з тим же піднятим сміхом у голосі голосно проговорив:

— Братік Клим-Клим робить вигляд, що не пізнає?

Піддубний швидко ступив крок вперед, зупинився, вражено плюнув і радісно проговорив:

— Стельмашець? Та не може буть?! Яким способом? Братіку!..

Він кинувся до Вадима і, наче той горів, почав його обнімати, душити, мацати руками.

Обцілувавшись, вони ще раз подивились одне на одного. Вадим знов про себе здивувався.

— Ну, братіку, та й змінився ж ти! Але красунь, просто красунь став, накажи мене Печериця Небесна! Ну, ходім, ходім до мене. Остапку, катай до мами, скажи, гість прийшов, зараз, мовляв, прийду… Хутко!

Остапко уважно оглянув Вадима, немов провіряючи, чи вартий він назви гостя, і не хапаючись вийшов.

— Ходім, братіку… — підхоплюючи Вадима під лікоть і підпихаючи до дверей кабінету, поспішно заговорив Клим-Клим. — Тут у нас трошки семейне щастя зараз розгулялось. Ну, та нічого. Ми якось, теє то, як його… От і кабінет мій… Адвокат, братіку, адвокат, Демосфен, Софокл і все що хочеш. Ну, дай ще раз подивлюсь. Побий мене Печериця, красунь! Чистий красунь.

Вадим занадто голосно засміявся: звичка Клим-Клима говорить у лице найнахабніщі, неправдопобні компліменти лишилась та сама.

Але Клим-Клим, здається, нічого про історію з Наташою не зна.

— Сідай, братіку, де хочеш… Тільки так, щоб я твою пику бачив… Ну, от хоч би так. Чудесно… Ну?

— Ну? — сказав і Вадим, сівши проти Клим-Клима.

Піддубний розсипав дрібними нотками сміх, як горошком покотив. Йому збоку зачорніла дірка — зуб випав. Борода дуже міняла його, роблячи лице занадто старим. Але вуса були такі ж кучеряві й вилися, як і раніш. Колись у жарт Клим-Климові не вірили, що він їх не завиває, і чайом та уксусом мочили їх, щоб перевірити. Губи теж були ті ж пухкі, червоні й з таким блиском, немов «братік» їв тільки що щось смачне й жирне. Смуглявий ніс трошки зів'яв, але все ж таки на кінці загинався, як у копчика, і перепонка між ніздрями була ніби одтягнута до низу. Казали тоді, що Клим-Клим іменно цею перепоночкою скоряв собі серця дівчат.

— Постарівся, правда? — закивав головою Клим. — Так, так… так…

Він раптом замовк і, повернувши голову, став прислухатись до сусідньої хати. Потім заспокоївся й пояснив:

— Біда, братіку. Якраз в такий мент ти попав… Нічого, нічого, ти сиди!.. Я це тільки так… Цей мент часто в нас буває. Тотонька моя, розумієш, покидає… Виїзжає…

Він понизив голос до шопоту…

— Попався, розумієш… І який подлий народ, я тобі скажу! Сволоч просто, а не люди. Заздрісно стало і більш нічого. Єсть тут, розумієш, один моральний скот, один учитель гімназії. Мало йому, стерві, учеників за моральністю слідкувать, він ще в чуже родинне життя лізе. Н-ну, чекай ти мені! Завів я, розумієш, невеличкий, дуже скромний амурчик з одною співачечкою. Каюсь, винен, але тут треба й в псіхологію ввійти, як той казав… І треба ж як на те, щоб вона в одному будинкові з цим скотом жила! Не стерпів він такого руйнування семейних засад і доніс, падлюка, Тоті! Що ти скажеш на такого мерзотника! Побий мене бог, мерзотник! Яке тобі діло, сволоч ти, що я хожу до неї?! Ти знаєш, як і через що я хожу? А тепер от ціла драма в п'яти «одслонах», як кажуть українофіли, і десяти «одмінах». Дурень же, йолоп, їй богу! Ну, чого треба? Моральнісь зруйнував? А щоб вас чортяка забрала разом з нею. От насточортіла вона мені, Стельмашець, оця мораль, так ти просто не повіриш! Ні, ти почекай хвилинку, я прийму лікарство, а то говорити не можу. Одну хвилиночку!

Він підбіг до свого величезного столу, на якому був дивовижний розгардіяш, одімкнув шухляду і витягнув з неї пляшку з чимсь червоним і чарку. Похапцем наливши, він випив дві чарки підряд і швиденько знов сховав.

— Я тобі, братіку, не пропонную, бо це, знаєш, вроді лікарства, — витираючи губи, проговорив він. — В розгар семейного щастя це необхідно…

Він здавався занадто піднятим, ніяково часом посміхався і машинально прислухався до сусідньої кімнати.

— Ну, а ти ж як? Не женився? Ні? Не женись, братіку. От тобі мій заповіт: не женись. Біда! Одна біда. Чудесна женщина, прекрасна, ти ж її знаєш, лучче не треба. А от біда… З найкращою одна біда. Та ти давно? Коли? Та розказуй же.

Вадим з усміхом почав розказувати, що в таких випадках, звичайно, оповідається. Клим-Клим слухав його страшно серйозно, уважно хитав головою, але несподівано переплутував останні слова і, по цьому видно було, мало що чув.

— Значить, тобі не можна тут жить?

— Та навпаки, можна.

— Ага, так, так, ну-да, звичайно, можна. Так, розуміється… Ну, в універсітет приймуть, чи то пак не приймуть, розуміється, не приймуть. Ну, куди там! Ха! Тепер, братіку, тебе на три квартали до універсітету не підпустять… Тепер, голубе, у нас…

В двері зачувся стук. Клим-Клим поспішно схопився з місця і крикнув:

— Ввійдіть!

Ввійшла невелика худа жінка з припухлими од сліз очима і червоним кінчиком носа. Лице було жовтяво-сірого кольору, губи бліді, негарні, з виразом зтомлености і огиди. Вадимові не вірилось, що це та рожева, невинна дівчинка з пухким волоссям, яка колись так мило поширювала очі і заразливо сміялась. Не звертаючи уваги на Вадима, що теж підвівся, вона тихо звернулась до Клима:

— Поїзд іде через півтори години. Я прошу тебе помогти мені…

Клим-Клим якось бочком підбіг до неї й, зазираючи в лице, змішано, весело й немов нічого не сталося заговорив:

— Зараз, голубко, зараз… Он, Тотонька, Вадим Стельмашенко… Пам'ятаєш? Та ми ж недавно читали його вірші… Ще вчора, здається, за вечерьою…

Тота байдуже, сухо хитнула головою Вадимові й проговорила:

— Доброго здоров'я…

І зараз же звернулась до Клима:

— Може, ти минут через десять прийдеш?

— Я зараз, голубко, я зараз…

Тота вийшла. Вадим спитав, чи не перешкожає він, навіть устав, але Клим-Клим рішуче потягнув його за рукав і посадив.

— Сиди. Ти нічого не розумієш. Нікуди вона не поїде і нічому ти не заважаєш. А що ти тут, то це дуже добре… Псіхологія, братіку. Я ніби не піду до неї через тебе, а вона ніби не встигне річі скласти. Ну, й мусить остатись до завтра. А завтра ми розпакуєм чемодани — і шабаш… Ха-ха! Прекрасна женщина, а от раз у місяць мусить от таке викинуть… Коли б не Ріна, так хоч вішайся. Ріна — сестра Тоти. Чудесна, надзвичайна дівчина!.. Ну, а я, братіку, ще лікарства трошки. Це, знаєш, мій власний винахід, називається 707. Німець Ерліх винайшов 606, а я 707. Знаменито ділає, як кажуть галичане.

Він знов випив, але вже не так хапливо. Взагалі, після приходу жінки він здавався трошки спокійніщим. Чи по її якійсь рисі, помітній тільки йому, він побачив, що справа стоїть не так грізно, чи дійсно візіт Вадима давав йому надію якось улаштувати конфлікт, у всякім разі Клим-Клим дуже не прислухався убік і балакав з Вадимом вже по-инчому — жваво, з цікавими, хитрими искорками в масляних очах, трошечки насмішкувато, але стараючись цим не образити гостя. Сидячи проти Вадима, він увесь час, особливо після якогось жарту на адресу Стельмашця, ніжно й заспокоююче гладив його по коліні й зазирав у очі з хитрою ласкою. Говорив він переважно про минуле. Згадував колишні часи, товаришів, спільних знайомих, причому на дівчатах зупинився з ніжним сумом, хоча б з ними навіть знайомий не був. Оповідав швидко, легко, вживаючи нові, невідомі Вадимові українські вирази, що ввійшли, мабуть, в загальну звичку, так що їх навіть не помічали.

Але зміст його оповідань був сумний. Той застрелився, того розстріляли, тому закатали каторгу, той сам собі її учинив, женившись на фурії (женитись — то біда, біда!). Той просто закинув усе, чому поклонявся, і тепер живе філістером. Аж дивно, як у людини багато нахилу до філістерства. Організація була розгромлена дощенту і от тепер трошки-трошки почина оживати. Та й то…

— Тепер, братіку, я тобі скажу, — рішуче й немов починаючи говорити про головне, заговорив далі Піддубний, — соціялізми постарілись. Це вже скучно й немодно, все одно, як би ти почав носити тепер вузюсенькі штани, котрі колись були в моді. У нас тут, коли хочеш знати, царює тепер національна справа. Це, брат, теж ідейність, і якраз на наші часи. Багато не коштує, в Сибір за неї не зашлють, а все ж таки ніби страдалець за правду, за добро і проґрес. А соціялізму тепер, братіку, дали одкоша. Та й то сказати: дорога штука цей соціялізм! Справжній, розуміється, а не кабінетний. Коли по части кабінетного, то, чого доброго, національний героїзм дорожче обійдеться. Ні, наш, колишній, пам'ятаєш! Цей тепер не по кишені. У, не підступайся! Куди там! От твій покірний слуга. Жінка, троє душ дітей, — куди там у тюрму? Подумать неприлично: запищять так, що хоч падай перед жандармами. Так, так! Ні, Стельмашець, усьому свій час. Та ти й сам, здається, це добре зрозумів, наскільки я бачу з твоїх віршів. Мало того, братіку, тепер всяк «по свій» стає. Знаєш, що це таке «по свій»? Це, брат, як грають у нас хлопці в свинки, та як вийде замішанина, та всі зібються в одну купу, та переплутають місця, то кричать «по свій» — по свій бік, значить, ставай. А між инчим, знаєш, ця гра по-англійському зветься «польо»! Украли у нас сукини сини анґлійці. Їй богу. Чого ти смієшся? Серйозно. У нас, може, літ сто, як у неї грають, ще мій дід знав. А в анґлійців це модна тепер гра. Значить, украли у нас, бідних хохляків. Украли, каналії! Замісць наших кійків з верби поробили чудесні палічки, назвали «польо» та й задаються… Хе-хе-хе.

Вадим хитро посміхався, дивлячись на Клим-Клима. Той весь час ухильчиво сковзав очима, щоб не помітить, що він щось ховає, про щось не хоче говорить. Щось у його голосі є непевне, підозріле, хистке занадто, хапливе.

Вадим ясно засміявся й сказав:

— Так що ж то значить «по свій»? Що тепер пішло зрадництво? Говори, братіку, прямо, нема чого сімволами одкараскуватись. Так?

Клим-Клим несподівано почервонів і, чогось розсердившись, уже без іронії сказав:

— Ну, знаєш, це занадто сильно сказано. Що таке зрада? Зражують своїм, а тут просто кожний займає своє природне місце. Сортіровка, одним словом. В революцію кожний себе соціалістом називав. Всі тоді збились в купу, а тепер всяке свій бік займає. От і все…

Вадим знов почув у його голосі насмішку й виляння, неначе Піддубному ніяково було дивитись гостеві в очі. Недбало похитуючи ногою, Вадим помалу сказав:

— Та-ак, це дуже цікаве з'явище. Чисто европейське. Га?

Піддубний теж зробив недбале лице і серйозним, «науковим» тоном одповів:

— Атож. Так би сказати, клясова діференціація, більш виразне… е… загострення клясових протиріч. Залежність інтеліґенції від буржуазії, розвиток промисловости і… тому подібне.

Вадим насмішкувато посміхався і дивився просто в очі Піддубному. Але той ніби не помічав цеї посмішки. Навпаки, що отвертіше й з викликом подивлявся на його Вадим, то він ставав серйознішим, сухіщим.

— Значить, тепер стоїть крик «по свій»!? — ще раз спитав Вадим, закурюючи і так само похитуючи ногою. — А через що це… конкретно трапляється? Як ти сказав, розуміється, економічні причини і… «тому подібне», як ти сказав, але в кождому окремому випадкові? Га?

Клим-Клим якось рішуче скинув на його очима, в яких блиснуло щось, але й теж насмішкувате, й сказав:

— Конкретно? Конкретних причин, братіку, багато буває. Якому-небудь стороннєму глядачеві вони, може, здаються й неважними, а тому, з ким це трапляється, дуже важними. Так я, принаймні, стараюсь об'яснити собі. Можеш хоч мене взяти за приклад…

Вадим переклав ногу на ногу і подивився на стелю з застиглою настороженою посмішкою, — Піддубний старається бути делікатним, себе в приклад пропонує.

— …От у мене жінка, діти. Чекай, я не хочу сказать, що це одна причина. Я тобі тільки як приклад…

— Я розумію, розумію! — поспішно сказав Вадим. — Далі!

— Дуже буду радий, як зрозумієш. Тільки в твоєму стані це все ж таки не так легко…

— О, я постараюсь!

— Добре, постарайся. Звичайно, я й сам розумію, що ці слова «жінка», діти — пошлі, заялозені, їх завжди всі говорять, коли хотять пакість зробити, але по суті, любчику, це не пошлість, а драма. Так, так, драма з безлічу одмін і одслон! Ти думаєш, легко інтеліґентові буть соціялістом? Коли, знов кажу, по-справжньому, по-совісті? Вадим зиркнув на Піддубного й нічого не сказав.

— А, то ж то бо й є! Робітнику в сто… та що, в тисячу раз легче бути ним. Це його природний, нормальнй стан. Вже тим одним, що він — робітник, що входить в певні стосунки з капіталістом, уже тим він веде боротьбу. Свідомий він чи несвідомий, він все одно так чи инакше служить своїй справі. А наш брат-інтеліґент, ти, я, другий, десятий, коли ми не нелегали, ми хоч-не-хоч мусимо йти на службу до цеї самої буржуазії.

Вадим знов і пильніще зиркнув на Піддубного. Але посміхатись не переставав, застигло й чекаюче.

— … Так, так, братіку! От ти посміхався, коли я говорив про сім'ю… Ні, ти почекай, я бачив. Я знаю, що ти повинен був думать і, може, думаєш оце: «Бач, мовляв, колись, як проклямації друкували, так як вірив. А тепер, як зробився адвокатом, так все к чорту й послав!» Почекай! Ну, не думав, так будеш думати. А я вам, панове, скажу, що ви дуже легко дістаєте своє звання соціялістів. Так, так! Який-небудь франт еміґрував колись за кордон, приїхати йому небезпечно, от він і шпурляє в нас звідти громами. «Ах, ви, мовляв, такі-сякі! Як ви могли зрадить святе діло?! Га? Ми, мовляв, он які преподобні та правовірні». Так, голуб'ята, а коли б ви були тутечки, то хутенько б і самі поробились би такими самими, як ми! Ти от смієшся, а чекай-но, що заспіваєш, як поживеш тут, та ще, не дай Боже, універсітет скінчиш, на службу підеш і взагалі — «кушать» захочеш. Ото преподобність як язиком злиже. Бачили ми таких!

Вадим декільки раз хотів зупинити Клима, але той не вважав. Видно було, що тут був його болючий пункт і йому треба наговоритись. Вадим сидів, уже не перебиваючи, але переставши насторожено й насмішкувато посміхатись. Иноді він навіть ніби на хвилину задумувався і зараз же приходив до себе.

— … Так, добродію, бачили! От під боком у мене є така правовірна, Ріна… Та й ти сам. Ти хто? Чого так згори посміхаєшся? Ти що, власне, пишеш в своїх віршах? Повний, цілковитий індівідуалізм? Яка ж тут клясова солідарність і тому подібне, що ти на словах (а не в події) борониш з піною на губах?.. Або робітники іменно з піною на губах лізуть до інтеліґенції з нотаціями. «Ви, мовляв, зрадили, продали». Та ідіть ви, братіки, під три чорти собі! Зрозуміли? Йому добре не зражувать, бо не може, хоч би й як того хотів. А я що мушу робить, скажіть з ласки вашої, га? Що? Їсти ж і інтеліґентові треба, чи ні? І сім'ю треба. А куди він піде? На фабрику? Та який же він тоді у чорта інтеліґент? Тоді він такий самий робітник і так само почне нотації читать. А, добре говорити. Інтеліґент весь в руках буржуазії. От що! Кому я служу? Чиї закони бороню й стережу як пес? Ось єсть у мене тут критик, оця сама Ріна. Вона служить у конторі, заробляє сорок п'ять рублів у місяць і гадає, що вона пролетарій. Добре. Але ти, голубочко, почекай ще! Я теж колись себе за пролетарія мав, поки сім'ї не мав. Але що то ти загудеш, як заміж вистрибнеш, хоч би й по твоїй теорії? Ти от придивись, навмисне придивись до так званих «зрадників», подумай, через що вони зрадили. Через те, що вони поженились, дітей наплодили. А родинні інстінкти теж, любчики мої, не жарт!

Вадим навіть устав і руку підняв, щоб перебить. Але Клим-Клим, весь червоний, піднімаючи свій тенорок ще вище, кричав далі:

— … А от, наприклад, братуха твій, Осип. Почекай, він ще й тобі задасть за твої історійки та вірші! Тут преподобний до того, що просто лямпи гаснуть при йому. А що особливо з його боку хоч би й у такій преподобности? Що? Для його протест проти утисків, несправедливости капіталізма так само, як мені протест проти засуджуючого присуду над моїм клієнтом. У його професія вимагає буть соціялістом, це його справа, буденна, звичайна, насущна. А для мене роскіш. Та ще й яка! Спробуй я щось таке виявить — в двадцять чотирі години зостанусь без половини клієнтів, та й самого без церемоній вишлють або засадять. Е, то колись було так, що, коли адвокат замічений на соціялізмі, так до його повне довірря й пошана. Реакціонери — й ті брали такого. А тепер? Ого! Тепер чим ти нахабніще, безсоромніше тягнеш руку цього самого реакціонера, тим до тебе більше довірря. Раніще-бо як було? Скажи комусь: «Реакціонер!» — і дістанеш по пиці: образа, хоч би той самий ображений в дійсности неперелазним реакціонером був. А тепер він з гордістю, з свідомістю власної гідности заявля, що він — «чоловік реакційних переконань», наче цю мерзоту можна переконанням назвати. Гордяться! Їй-Богу, гордяться чорносотенством! Що ти думаєш?! Отверто й нахабно, навіть не нахабно, а невинно, з чистим серцем проголошують себе людьми, готовими на всяке подле, мерзенне насильство за свої, як тепер говориться, «сословно-гражданські права». Ти подивись, як шириться тепер чорносотенство, консерватизм, а в суті просто дріб'язковий, подлий еґоїзм. Подивись! Ріна каже (та й не одна Ріна), що тут занепад моральности, в Росії. Яка там у чорта моральність! До чого вона тут! Просто «по-свій» стають, і більше нічого. Моральне чуття, мораль! Белькочуть нісенітницю! Иноді ще про розчарованність базікають. «Ах, розчарувався в ідеалах, ах, зневірився в людях!» Чортяка б вас узяла разом з вашими ідеалами! Бреше до останньої можливости. Бреше й сам не підозріває! Мораль, ідеали! Вадим нарешті перебив його.

— Чекай, братіку. Тут непорозуміння. Ми не зрозуміли. Чекай… Я цілком тебе розумію, але у мене справа. Наприклад, твоя ідея про сім'ю, про родинні інстинкти… Я цілком… Я нахожу її дуже важною. Але я не маю часу. В мене єсть справа. Слухай…

Вадим зробив паузу. Під час мови Клима йому прийшло на думку позичить у його рублів триста-двісті для батьків. Але потім рішив спочатку про діло поговорити, а тоді, судячи по тому, як Клим поставиться, можна й про гроші.

Клим-Клим зараз же заспокоївся й набрав вигляду серйозної ділової уваги. Він навіть узяв олівець, папер і став щось записувати, перепитуючи Вадима. Коли цей скінчив, Клим якийсь час сидів непорушне.

— Так, — проговорив він, — значить, ти хочеш судом вимагать у Никодима Стельмашенка відшкодовання за скалічення твого батька. Так. Гм… Никодим Стельмашенко досить відома фігура в чорносотенних сферах… Не знаю… Погано те, що давно було…

Клим-Клим мав дуже, навіть занадто заклопотанний, як здалось Вадимові, вигляд. Він уставав, ходив, потирав двома пальцями ніс, чухав підборіддя. З його слів Вадим бачив, що справа майже безнадійна. Перш усього, на ведіння її треба багато грошей. Звичайно, він, Клим-Клим, міг би давати поради дурно, коли б узявся… Але, крім того, треба свідків з робітників і инчих, потім свідоцтва лікарів, і до того точні й докладні. А лікарь, само собою, запроданий Никодимові і дасть посвідчення не таке, як треба. Можна опротестувать і добитись судового медичного огляду. Але і цей огляд противники можуть опротестувати. Все залежатиме від судових чиновників, на чийому боці будуть їх сімпатії. Звичайно, що не на боці робітника, а підприємця. Та ще Никодима Стельмашенка.

Крім всього, він, Клим-Клим, не міг би офіціально взятись за цю справу через те, що… що…

Тут Клим-Клим замнявся.

Річ в тім, що у його єсть декільки діл з Никодимом Стельмашенком, притому таких, що можуть серйозно одбитись на його долі, і тому у його просто нема змоги вступити в конфлікт з цим добродієм.

— Ти, братіку, вибачай… Тут такі діла, що… Ну, та що там! А я тобі ось що поражу. Ти наперед тихенько збери всі відомости, заручись свідками, може, й з лікарем якось. Не знаю, чи вдасться… Потім добудь грошей трошки… Та навіть не треба… А я тобі дам оборонця, свого товариша. Хм! Взагалі, я тобі щиро скажу: надій дуже мало. Дуже, братіку, мало…

І Клим-Клим навіть якось прохайливо поглядав на Вадима.

В цей час зачувся дзвінок. Клим занадто зацікавився ним і хутенько вибіг у сіни. Вадим ходив по хаті й посміхався, прислухуючись у той же час до гомону в предпокою. Балакав якийсь жіночий голос, грудний, розтягнутий, з нотками лінивої нетерпеливости й веселости. З ним переплітався воркотячий, дрібненький тенорок Піддубного. Очевидно, Клим-Клим помагав жінці роздягатися.

Нарешті в дверях, ідучи поперед Клима, з'явилась гарно збудована постать дівчини. Рухалась вона якось надавшись грудьми уперед і злегка, немов ліниво, перехиляючись з боку на бік. Вадимові зараз же кинулась в очі її посмішка, якась ніжно-хитра і дуже тонка. Тонка через те, що губи були узенькі і в куточках кінчались немов волосинками. Почувалось, що ця посмішка раз-у-раз на лиці у дівчини і не притворна, не роблена, а наче вивіска того, що в ній постійно єсть. І до того було щось ліниве, солодко-брехливе в ній. Так само, як і в очах, голубих і здивованих, як і в плечах, м'ягких, трохи занадто м'ягких! Взагалі, у неї була мішанина надзвичайно жіночої м'ягкости, округлости з якоюсь силою й самопевністю. Темно-русяве волосся було заплетено в одну косу, а коси лежали над лобом, як перевесло або вінок. Під підборіддям м'ягко й тепло починалось друге підборіддя, яке теж надавало лінивости й жіночости дівчині.

— Оце, Ріно, і єсть Вадим Стельмашенко, наш починаючий, але ґеніальний поет і зверхіндівідуаліст. Ваш ворог, а мій друг.

— Ну, коли ваш друг, значить, ясно, що наш ворог, — тепло й голосно проговорила Ріна і подала руку Вадимові таким рухом, немов одпихала його від себе.

— Драстуйте! — додала вона. В поводженню була якась лінива й привітна фамілярність. Але рука, на диво, була не м'ягка, як сподівалось, а тверда, міцна, велика.

Потім вона сіла на канапу, підняла руки, круглі й теж дуже жіночі, й не хапаючись поправила зачіску. Стало видно великі високі груди. Вона була в комірнику і в краватці, яка на грудях була приколота золотою шпилькою. Поправляючи зачіску, вона не переставала дивитись на Стельмашенка й посміхатись виткою ніжною посмішкою. Але, помітивши, що Вадим чогось засміявся, одкинула голову назад, злегка здивувалась:

— Ви чого?

— Так, нічого… — весело відповів Вадим. Він сподівався цілком инакшою побачить «ортодоксальну Ріну», такою, якою за його часів були колись ортодоксальні жінки. Це ж була просто панночка з нахилом до жіночих добрих телес. Любить, мабуть, спати до дванадцятої, їсти цукерки, ходить в капотах, можливо, має з парочку любовничків. Почувалось, що з неї може вийти добра господиня, м'ягка, тепла жона, трохи вередлива, лінива, але зручна.

— Але чого ви смієтесь? — без образи, але з цікавістю повторила Ріна, придивляючись до чудних очей гостя.

— Чого? — раптом зупиняючись проти неї, перепитав Вадим. — Ви — соціал- демократка? Партійна? Ортодоксальна? Ріна нахилила трошки голову до плеча й з комічним здивованням якось вгору й скоса подивилась на його.

— У-у, які ви наскоки робите!

— Ви вибачайте, що я такі наскоки роблю. Мені Клим-Клим сказав. Так що я… ніби маю право це знати й вам говорити. Коли я роблю безтактність, то… А зрештою, мені то байдуже. Я тільки хотів зробити маленьку і цікаву увагу. От ви — партійна людина. Ви цього не одкидаєте, значить, так є. Ви чули про мою історію в Сибіру, про бойкот?

— Чула, — лукаво жмурячись і все ж таки так само скоса й угору дивлячись, підтвердила Ріна.

— Ваша орґанізація була сповіщена про те, що я під бойкотом?

— Була.

— Як же ви подаєте мені руку, дозвольте вас спитатись? Га? Яка ж ви партійна, ортодоксальна, правовірна і т. д.? Позвольте, ви не думайте, що мені важно, як до мене ставиться хто б там не було. Мене цікавить ваше становище. Це ж непослідовно!

— Страшенно бойкий! — хитаючи на його головою й весело дивлячись на Клима, сказала Ріна. Потім подивилась на Вадима й з тою ж хитро-ніжною посмішкою сказала:

— Ви думаєте, що непослідовно?

— Розуміється!

— Ой? А може, помиляєтесь.

— Ну, прошу, скажіть.

— І скажу. По-моєму, цілком послідовно. Говорю ж я з Клим-Климом? Подаю йому руку?

— Навіть иноді й для поцілунку… — додав, глибоко зітхнувши, Клим.

— Хоч ви того зовсім не заслуговуєте… — з докором кинула в його бік Ріна. — Ну? А Клим-Клим такий же, як і ви. Ви ж не товариш. Який там бойкот? Просто ви — чужий. Коли б бути послідовною, то ні з одним непартійним не можна говорити. У всякого є своя історія за душою.

— Та й не одна! — вставив знов Клим, закурюючи. — Та й не тільки у бідних смердящих непартійних, але й у преподобних партійних.

— Навіть у преподобних партійних… — згодилась Ріна. — Ну? Як же ви?

Вадим стояв з застиглою посмішкою, немов думаючи над її словами.

— Ваша правда! — вмить ще веселіще сказав він. — Ваша правда! Так, я розумію. Так, цілком правильно.

— Ну, от бачите! Слухайте, Климчику, ідіть ви туди… — повернулась Ріна до Клима, хитаючи головою на кімнати. — Що за дурниці, справді. Ідіть, а потім я прийду. Ну, хутко мені! Я тут посижу з вашим другом, а моїм ворогом. Ідіть, ідіть та будьте політиком. Чуєте?

Клим почухався, глибоко зітхнув, комічно повів плечима і вийшов.

— Ну, враже, а тепер скажіть, як ви себе почуваєте дома? Приємно після заслання? Ах, так! Я й забула. Слухайте, ви це серйозно проповідуєте цю теорію повної безчулости, чи як там у вас у віршах? Чи так, тільки поезія?

— А ви як гадаєте? — з цікавістю спитав Вадим. Його трошки здивувало, що знайшлась одна людина, котра звернула увагу на те що, він писав у тих своїх нещасних віршах.

Ріна помовчала, пильно вдивляючись у гостя.

— Я гадаю, що ви серйозно. Вигляд у вас підходящий. Це, по-вашому, найвищий аморалізм? Мораль, значить, у почуваннях? Як нічого не почуваєш і щось робиш, хоч би злочинне, то це не аморальне?

— А хіба ви можете робити щось злочинне без почування?

— Не зна-а-ю… — протягнула Ріна. — Ну, це колись другим разом. А ви знаєте, що ви своїми віршами і взагалі своїм поводженням дуже брата свого Осипа огорчаєте?

— Віршами Осипа?!

Цього Вадим уже ніяк не чекав.

— Яким способом віршами? Ви знаєте Осипа?

— Знаю. І знаю, що віршами огорчаєте. І дуже…

— Віршами? Хм!.. Це цікаво.

— Не сподівались? Чи думали, що Осип не може зрозуміти ваших мудрацій. Ви, значить, Ося не знаєте. У нас інтеліґентів мало так освічених. Жалько, що ви його так… Він дуже хороший…

Вадим з посмішкою дивився вбік.

— Цікаво… повторив він немов про себе.

— Але вас, здається, це мало зачіпає, що ви брата огорчаєте? Га?

Ріна все з більшою та більшою цікавістью придивлялась до цього чудного індівіда.

— Так, мало… — згодився Вадим. — Цікаво тільки… Але, зрештою, і це не важно. Клим-Клим прийде? Мені час іти.

Вадим почув знов слабість і тяжку порожнечу в животі. Їсти навіть не хотілось, тільки плечі й груди якось важко насідали на шлунок, і від того ставало тоскно й нудно.

Ріна нехапливо, ліниво підвелась і сказала:

— А от я піду подивлюсь і пришлю його вам. А ми з вами ще будемо балакать. Заходьте до нас з Осипом. Він у нас буває. Добре?

— Добре. Неодмінно прийду.

— Чого ви такий стали?

— Так… У мене зуб болить. Ще з дороги. Треба до лікаря піти.

— А де той зуб? Тут чи тут? — лукаво й ніжно посміхаючись, показала Ріна собі на щоку, а потім на груди. І, не чекаючи відповіді, немов знаючи справжнє, вона хитнула головою й, похитуючись то вліво, то вправо, вийшла із кімнати.

Вадим злегка почервонів, потім тріпнув головою й заходив із кутка в куток.

4

У вітальні на кошах і валісках грали в «звощика» Остапко, Катруся і Ладя.

Катруся, нахиливши голову так, що підборіддя їй упіралося в груди, гарцювала, а Остапко з напруженим і зляканим виразом лиця тягнув їй назад і заспокоював: «Тпру-ту! Тпру-ту!». Ладя, найменьчий, застромивши пальця в рот і витягнувши ноженята, сидів на коші за пасажира і блаженно сміявся. Він був ще в такому віці, коли фантазія грає слабо і не віриться, що Катруся не сестричка, а великий басоватий кінь. Сміявся ж він тому, що взагалі любив всякий гамір.

Забачивши Ріну, дітлоха зразу перевернулась на дітей і побігла до дівчини, радісно кричучи:

— Тьотя Ріна! Тьотя Ріна!

Ріна підхопила Катрусю й високо підняла її над собою. Катруся вискнула від захвату і поспішила подивитись униз. Страх яка чудна хата в таких випадках. І тильки хотіла, може, в сотий раз спитати тьотю Ріну, чого хата згори така кумедна, як Остапко шарпнув тьотю за сукню й таємничим голосним шопотом сказав:

— Тьотя Ріна, а мама вже нікуди не їде.

Ріна швидко пустила Катрусю на підлогу й вражено спитала:

— Як не їде? Ти звідки знаєш? Хто сказав? Сама мама?

— Ба ні, тато сказав. Тільки ти не кажи мамі, а то вона тоді візьме та й поїде.

— І твій тато дурненький, і ти разом з ним. Зрозумів? — засміялась Ріна. — А коли ти будеш чепуху плести, то так і будеш зваться… чепухером.

Катруся, яка любила всякі нові і перекручені слова, спалахнула захватом і закричала:

— Чепухер, чепухер! Остапко чепухер!

«Р» вона вимовляла, як «г», і виходило «чепухег».

Остапко мент подумав і найшов, що слово удачне. Але зараз же мусів зробити, як завжди, якусь поправку:

— Не чепухер, а чепухон. Катруся чепухонка!

— Конка! Тонка! — закричала Катруся, нічого не маючи проти назви на себе, аби вона була цікава.

Ріна, не слухаючи їх, підійшла до Ладі, вийняла йому з рота палець, поцілувала й пішла далі. Підходячи до спальні, вона зупинилась і заклопотано помацала у себе за поясом. Лист був на місці. Ріна подивилась на годинник, що висів у неї на довгому з чорного металу ланцюжку, сховала його за пояс і, наморщивши брови, хвилину подумала, немов щось вираховуючи.

Потім постукала в спальню і ввійшла. Тут було, як після жидівського погрому. Климентій Григорович сидів на столі і роздратовано пацав ногами, а проти його на ліжку лежала Тота з зав'язаною рушником головою. При Ріні вона замовкла.

— Ну? — зараз же почала вона діловито, немов нічого не сталося, немов тільки її ждали, щоб взятись за діло. — Що ж ви тут? Тота, годі валятись на ліжку. Дивіться, що вона тут наробила. Вставай, треба прибрати все.

Тота не рухалась, дивлячись під ноги Клима безпричасними, червоними од сліз очима.

— Ах, ах, ах! — захитала Ріна головою. — Яка, подумаєш, траґедія. Вам скучно, мої панове, і ви собі раз на місяць домашній театр учиняєте. Але це дорого коштує. Тотка, не строй дурня, вставай, умийся і кінчай виставу. Ви занадто затягуєте. Ну?.. Нічого особливого не сталось. Подивись на Климчика свого: убитий і пригнічений, немов програв стотисячне діло.

(Климчик сидів зовсім не пригнічений. Але, зачувши сі слова, нахилив голову і зробився, як придавлений тяжким горем.)

Тота не ворушилась. Потім тихо сказала:

— Ти, Ріно, судиш так, як Меланка: панські примхи!

Ріна вислухала її.

— Ну, скінчила? Дуже добре. А тепер вставай.

— А встану перед тим, як їхати; у мене голова болить.

— Їхати? — здивувалась Ріна. — Куди їхати? От це мені подобається. Ей, Тотко, дай уже спокій з тою їздою. Сама ж з досвіду знаєш, що нікому й нічому тим не поможеш, аби клопіт. Та й чого ти хочеш від того бідного, нещасного Климчика? Щоб він тобі не зражував? Але ж ти сама щось зроби для того, а не тільки покладайся на право законної жони.

Ріна з посміхом підкреслила слово «право». Тота, не повертаючись до неї, косила на неї очима, з яких одне було придушене донизу рушником.

— Так, так, Тотонько! Зроби так, щоб він по добрій волі хотів тебе, щоб просто не мав бажання зражувать. От цей прінціп поклади-но в основу. Га? Не можеш так зробить? Ну, так хто ж винен? Значить, не маєш цінностей. Ти покладалась на закон і наплодила собі дітей? Ну, так і не кидай же тепер. Ну, годі, вставай!

Клим, здавалось, не зовсім був задоволений такою обороною його. Він повозився й проговорив:

— Ну, Ріно, ви, бачите, не з того погляду підходите до питання…

Ріна засміялась.

— Невже? А ви думали, що я з вашого буду підходить? Ач, який хитрий. Ні, я хочу таки розпропаґувати нашу жінку. Я хочу, щоб вона таки зрозуміла, що любов треба заслужувать. Не заслужить навіть, а заслужувать щодня, щохвилини. Не з городовим по такій-то статті уголовного закона, а своїми цінностями, які треба розвивать і умножать. А вона що робила? Нічогісінько. Та й навіщо: вийшла заміж самим законним способом, чого ж більше треба? В законі сказано: чоловік повинен любити свою жону, а жона — мужа. Ну, от і май собі тепер закон. Климчику, дайте мені спокій і не робіть мені благаючих знаків. Я це Тоті не вперше кажу — ви нічого не розумієте. Коли б я була вашою жінкою — ого!.. яким би ви у мене добрим були!

— От побачимо, як ти зробиш свого добрим, як вийдеш… — раптом несподівано промовила Тота, на яку, здавалось, слова Ріни вплинули дійсно не образливо, а підбадьорююче.

— Я?! — скрикнула Ріна занадто весело, так що Тота зараз же звернула на це увагу і подивилась на неї з незахованою цікавістю, сподіваючись почути щось нове про Юрія.

Але Ріна обмежилась тим, що похитала головою й посміхнулась. Потім звернулась до сестри і, немов тепер уже не сумніваючись, що та встане, сказала:

— Ну, от що, Тото. Я сьогодня піду з дому. Коли без мене Шубина принесе викройки, так ти їй, будь ласка, скажи, щоб…

— Я ж їду, Ріно… — винувато й тихо сказала Тота.

— Так ти їй скажи, щоб вона завтра прийшла до мене в пів на сьому. Добре? А тобі б я також радила щось вибрать собі. Голубе тобі до лиця, Тото. А потім, треба взяти себе в руки. Ну, даю тобі слово, що ти ні на крихту не прив'яжеш до себе Клима тим, що плакатимеш…

— Господи! — скрикнула Тота, сідаючи й зриваючи з себе рушник. — Та хіба я плачу для того, щоб прив'язать?!. У тебе не тільки ніякового серця нема, а… простого розуміння. Ти зрозумій, що мені просто боляче тяжко, от просто так, а не для чогось. Я з своїх сліз ніяких собі проґрам не вивожу. Плачу, бо…

Вона не докінчила, упала головою в подушку і затрусилась риданням.

— Ну, от, бачите! — неголосно сказав Клим, з докором дивлячись на Ріну й почуваючи себе ще більш винним.

Ріна трохи зніяковіла. Підійшовши до сестри, вона почала гладити її по голові й напівжартом, але сердечно й ніжно примовляти:

— Ну, от… Ну, от, тільки цього ще не було… Я ж не для образи… Як думаю, так і кажу… Ну, годі. Поплакала трохи, тепер полай мене і годі… Ну?

Тота підвела трохи голову від подушки й крізь сльози проговорила:

— Не тільки ніякого співчуття нема, а ще й сміються, ще й…

— Да хто ж, Тото, сміється? Я не сміюсь, а як сестрі кажу те, що серйозно і для себе, і для всіх признаю. Що ж я сказала? Завойовуй, заслуговуй, твори любов. Що ж тут такого?

— Чим? — вмить підвелась Тота й поривчасто сіла на ліжку. — Чим завойовувати? Цим лицем, на якому ні краплини крови не зосталось, яку він випив з мене? Так? Цим тілом, на яке мені самій сором в купелі дивитись? Чим, я тебе питаю?

— Та хоч би тим, що в тебе ось в цю хвилину є в лиці, в голосі, в цім самім тілі…

— А-а, душою! — саркастично протягла Тота. — Душою, розуміється…

Але видно було, що похвала Ріни була їй все ж таки приємна і приємно було почувати себе хоч трохи дужою. Але, подивившись на Клима, який сидів похнюпившись, вона гірко посміхнулась і сказала:

— Так, душою його візьмеш. Як же… Йому душа потрібна? Знаю я його душі…

Тота, лежучи ще на ліжку з пов'язаною рушником головою, знала, що не поїде. Але їй було тяжко від сього знання, від цілковитої залежности од Клима. Але тепер їй немов давалась якась законна підстава лишитись. Вона лишалась не з слабости, а з певною метою.

— Добре… — сказала вона своїм звичайним суховатим голосом. — Я зостаюсь… Але з цього часу… А втім, я не хочу про це говорить. Ідіть звідси й пришліть сюди Ганну.

Клим хапливо зліз з столу й хотів підійти до Тоти, щоб якось оформити замирення, але Ріна зробила йому знак не чіпати її, і обоє вийшли з спальні.

І як тільки Клим вийшов, так зразу почув, що все знов вернулось на старе місце, що ціла низка клопотів, турбот, думок одсунулось від його. Він почув себе самим собою.

У вітальні не було нікого. Клим взяв за руку Ріну і, міцно стиснувши, тихо заговорив:

— Ви, Ріно, не ангел, я цього не скажу, ангели — нудні, ви — незрівняна. Ви — просто чудо із семи всесвітніх чудес. Запевняю вас. Можна поцілувать ручку? По- братськи, Ріно, цілком по-братськи… Даю слово, нема вже нічого. Чистий серцем до того, що скоро Бога уздрю… Я почуваю. Не бійтесь. Можна?

— Дайте спокій, Климчику. Пустіть руку. А то уздрите щось инче. Як ввійде Тота… Ідіть краще до Стельмашенка. Ах, я ж і забула! Він просив прислать вас. Ідіть, ідіть!

Клим, як тільки Ріна згадала Тоту, моментально пустив руку.

— Я, в такому разі, признаю рацію, признаю.

Він спішив приняти цей аргумент, який ніби казав, що Ріна позволила б, коли б не боялась, що ввійде Тота. Ріна зрозуміла його поспішність.

— Ви, Климчику, знаєте, просто неможливий добродій! Ваша м'ягкість, довірчивість иноді доводять мене до зворушення. Ви страшно вірите самому собі, вам здається, що в вас усі закохані. А иноді, Климчику, їй богу, цього не буває. Ви помиляєтесь. Ну, ідіть же до Стельмашенка. Клим зітхнув і покачав головою.

— Ви мене все не розумієте… Ну навіщо такі крайні вирази й підозріння. От ви все ж таки гадаєте, що я закоханий у вас. Те-те-те, а самі що казали? Ні, вибачайте, тут уже не одкрутитесь. Ач яка! А тут, Ріно, їй богу не те. Найсерйозніще. Зовсім-зовсім не те. Тут инче. А що, не скажу. Зацікавтесь… Ну, чого ви якась сьогодня така… особлива? Га? Юрасика чекаєте? Не прийде, не прийде… Слухайте, Ріно, простіть, зарані простіть, а тільки я вам тепер уже цілком серйозно скажу: покиньте ви цього паничика. Ну навіщо він вам? Даю слово, абсолютно об'єктивно говорю. Даю слово, Ріно… Між инчим, ви помічаєте, що я дуже часто говорю ваше ім'я? Га? Помічаєте?.. Ну, не буду… А про Юрасика буду і буду… Покиньте його, Ріно. Або хай жениться. Доки ж ця канітель буде? Га?

Ріна з чудною посмішкою виняла зза пояса листа і показала його Климові.

— Що це? Пропозіція руки і серця? Так? Правда? — захвилювався Клим.

Ріна так же чудно й мовчки похитала головою, потім коротко сказала:

— Від братця Анатолія.

Клим здивувався. В очах забігала думка, як хвіст лягавої собаки, що шукає в траві кинутий хазяїном камінь.

— Не розумію, божественна моя, не розумію.

Ріна виняла листа і дала прочитать.

Там було написано, що Анатолій страшно вибачається за турботи, але справа така серйозна й важна, що він насмілюється попрохати у Ріни хвилин десять з її дорогоцінного часу на коротеньку розмову.

— Що ж це значить? — скрикнув Клим, страшно зацікавлений.

— Не знаю… — загадково посміхаючись, сказала Ріна й сховала листа.

— Це інтересно. Це дуже інтересно! Це, Ріно, знаєте, дуже інтересно! — переконано й серйозно підтвердив Клим. — Тут чимсь пахне… Я не знаю, що думать, але… Ви йому одповіли?

— Я призначила йому завтра у мене… Яка зараз година? Я боюсь, що мій годинник відстає…

— Пів на восьму.

— Чудесно! Зараз буде зібрання… Ви сердиті, що я призначила у мене? Га? Правда?

— Все, що ви робите, — прекрасно, — ухильчиво сказав Клим, але непомітно озирнувся, немов провіряючи, чи не підгляда хто з вікон. Почувся дзвінок.

— Ну, це нарешті він! — вирвалось у Ріни, і вона побігла в передпокій.

Дійсно, це був Юрій, якого вона ждала. Він був одягнений, як завжди, так, немов прийшов з урочистим візітом. Навіть рукавички не скинув з лівої руки.

— А-а!! — шумно зустрів його Клим. — От де він, нарешті. З'явився! Що це ви, братіку, так мучите нас. Га? А який шикарний вигляд. Просто міністр, слово чести, міністр фінансів. Ну, ходімте сюди, до мене, там у нас гість. Цікавий. Прошу.

Але гість в цей мент як раз сам вийшов з кабінету, він уже хотів іти додому.

— Куди? Що? Як? — закричав на його Клим весело, але, як здалось Вадимові, немов злісно. — Не пущу! Тепер, братіку, якраз не пущу. Мусиш зостаться. От позвольте вас познайомити… Стельмашенко. Микульський. Юрій Микульський, міністр фінансів, теоретік соціалізма і… псіхолог.

Для чого Клим додав «псіхолог», він сам би не одповів, як би його спитали.

Але його ніхто не спитав. Стельмашенко і Микульський подали один одному руки, і Юрій з тонкою посмішкою сказав:

— При тій умові я міністр фінансів, коли головою кабінета буде шановний Клим… А про вас я вже чув… Дуже приємно познайомитись, я ваш прихильник…

Вадим мовчки уклонився. Потім звернувся до Клима і сказав:

— А я все-таки піду. Мені треба. До побачення.

Він попрощався, одягся і вийшов. Клим жартівливо лаявся, але не держав.

— Ну, Юрію, я маю до вас справу. Поки нікого нема, ходім до мене, — сказала Ріна й, не ждучи одповіді, пішла вперед.

— Ідіть, ідіть! — весело закричав Клим. — А я за роботу, за роботу!

Але коли Юрій вийшов за Ріною, Клим пішов у кабінет і випив підряд три чарки 707. Потім ліг на канапу, заклав руки за голову і сумно став дивитись у стелю.

5

Приймаючи вчора на ніч морфій, Юрій сподівався, що спатиме принаймні без снів. Але навіть морфій не міг припинити гарячкової роботи мозку, який і в сні одбивав у фантастичних мінливих образах пережите в той день. Снився й Анатолій, який стояв біля якоїсь скриньки, замикав її й одмикав. І Юрій через щось знав, що та скринька — той самий цукроварний завод, з приводу якого вчора були ті дебати і який мусів урятувати «бідних поміщиків Микульських». Потім той самий Анатолій був чогось голий, тільки в одних ботфортах, по яких хльоскав себе прутиком і тримався рівно, як салдат. Далі Анатолій без всякого переходу перевернувся на Водосвятського, причому вже не стояв, а сидів, піднявши коліна до підборіддя і висолопивши довгого червоного язика. На язиці ж було великими слов'янськими літерами написано: «Відродження!» І Модест був, і Олеся, яка все про щось благала Юрія, і мати, яка немов збулася своєї хвороби й ходила вільно. Потім знов Анатолій, знов якісь змагання, сварки, в яких в перекрученому вигляді центральне місце займала та сама тема, що й учора: Юркова частина спадщини по батькові повинна була піти на рятування сімьї Микульських, на цукроварний завод, а не на партію, не на Ріну, як того боялись і Модест, і Анатолій, і навіть Олеся з мамою. І цікаве з Ріною. Він ніколи не думав, не мав підозріння, що вона має якісь наміри примусити його дати свої гроші на партію. А тим часом у сні було щось, що виразно це показувало.

Вранці він почував себе цілком отруєним. В ногах і руках була важка відома слабість, а голова здавалась намоклою й набухлою, як купа мокрих ганчірок. Цілий день під грудьми було почування млосности, тоски, огиди до всього. Думки рухались кволо й безживно, як напівроздавлені черваки.

За обідом у Модеста з Діною знов вийшла драма. Діна кинулась в істерику, а з Славком трапився сильний припадок серця. Бідний хлопчинка посинів увесь і з таким жахом дивився своїми тихими очима. Весь дім був як намагнічений, Олеся безшумно й з гордовито закиненою назад золотистою головою бігала по всьому помешканню, стараючись всякому помогти, заспокоїти, полегчити. А він, Юрій, слухав і дивився на все з насмішкуватою посмішечкою, яку надягав на себе в такому стані. Але йому навіть насміхатись не хотілось, тільки скучно та байдуже було. Часом гострим сверлом в груди в'їдалась тоска, але тоска безпричинна, тоска огиди й байдужжя до всього. По обіді він взяв ванну, і тільки тоді зробилося трохи легче. Але зараз же потягнуло до Ріни, потягнуло з такою силою, що знов стало тоскно, — він розумів, що тут уже не до женщин, не до її тіла тягнуло. Навпаки, при спогаді про фізичні ласки по тілі проходив протест, змучені нерви невідомо якими шляхами протестували всіма силами. Але в цьому й було найгірше, — коли б тільки ласки хотілося, все було б добре! В потягу ж цьому нестриманному, хоробливому до Ріни чулось оте незрозуміле, неістнуюче, владне, чого Юрій не міг розкласти на складні елементи. Він почував тільки, що мусить піти до Ріни. Коли він піде, коли поговорить з нею, коли нарешті в чомусь переконається, тоді він все уяснить і буде кінець ваганням.

По дорозі він зайшов у ювелірний магазін і взяв давно замовлену брошку. Коли він клав у кишеню чепурне, ніжне-зеленявого кольору пуделко, він в'яло, але задоволено посміхнувся. Брошка була дуже гарна і якраз в такому густі, який любила Ріна. З нею він почував себе більш упевненим і забороненним від чогось.

Але, зачувши тільки кроки Ріни перед дверима передпокою, він крізь стінку почував, як від неї лється уже на його непокійна болюча сладість, як в йому ворушиться і ніжність, і злість, і уперте бажання зімнять якусь перепону, і ще щось, в що він сам не вірив, за що бувало йому соромно, і ще, що йому все ж таки хотілось, треба було знайти у Ріни.

«Ах, все це дурниці, — з тоскою і злостю думав він, злостячись на Ріну, на себе і на все навкруги. — Нічого нема, а просто хоче вийти заміж і більш нічого. Через це історії і вигадки її всі».

У себе в кімнаті Ріна зараз же повернула Юрія лицем до світла й подивилась допитливим, лукаво-ніжним поглядом. Неначе в чомусь переконавшись, вона хитнула головою й, узявши його щоки між свої долоні, притягнула до себе, зробилась серйозною й помалу стала цілувати в губи.

Юрій почув солодкий холод по всьому тілі і заплющив очі. Як усе ж таки се почування виникало кожного разу несподівано, з новою силою, з новими нюансами!

Тепер йому було і сумно чогось, і боляче, і одночасно обидно на Ріну, хотілось зробити їй щось таке, від чого вона почула б себе пониженою. І майже несвідомо він цілував її так, як вона не любила, себто не любила через те, що дуже любила. Вона вся здрігнулась від того поцілунку і спочатку відхилилася, але зараз же, забувши це і пам'ятаючи тільки почуття від поцілунку, бажаючи повторення його, пригорнулась до Юрія і прошопотіла:

— Не треба так, чуєш ти?

Юрій знов поцілував з злим і солодким хвилюванням, радіючи з її безвольности, з її затуманенних очей і уст, які відразу зробились якимись спухлими.

Випадково він торкнувся чогось твердого й шелестячого за її поясом. Ріна зараз же визволилась з його обіймів і провела рукою по лиці, немов би приходячи до пам'яти. Юрій здивувався, — що ж це там таке могло бути, що навіть від цього її одхиляє.

— Що це у тебе за поясом? — спитав він, глибоко вдихаючи повітря і сідаючи на ліжко Ріни. Кров кинулась йому до голови і, здається, зараз повинен був початися «мотор». В висках і ухах уже часто, хоч ще слабо, чохало. Ріна помацала рукою листа і підійшла до столу, не відповідаючи. Наливши в шклянку води, вона випила й тоді повернулась до Юрія.

— Нічого особливого… — сказала спокійно своїм лінькуватим голосом і в той же час з докором подивилась в очі Микульському. Він у відповідь їй, зрозумівши її, посміхнувся з викликом і свідомостю своєї влади лад нею. Ріна одвернулась, подивилась у дзеркало, поправила блюзку й краватку і звичайним веселим голосом заговорила:

— Ну, що ж ти не з'являвся? Де був? Чи, як звичайно, не можна знати? Все та сама страшна тайна? А мені хотілось тебе бачити… Ну, оповідай же що-небудь! Не можна ж так. Потім я тобі теж дещо розскажу і покажу.

— Про те, що в тебе за поясом? — спитав Юрій. Він уже був певний, що це признання в коханню від Панаєва або Крученого.

— Так, і про це, і про дещо инче… Ну, швидче. А то зараз збірка, — зійдуться, і не встигнемо побалакать. Май на увазі, сьогодня буде баталія на збірці!

Вона загадково посміхнулась. Потім взяла з столу вишивання, прогнала Юрія з ліжка і, посадивши його на стілець, сама сіла проти його.

— Ну, я слухаю! — промовила вона.

Юрій бачив, що Ріна чекає від його чогось особливого, і не розумів, через що вона могла так чекати.

Але підозріння про Панаєва викликало з пам'яти те, що він часто хотів розказати їй, та не одважувався. Тепер саме був для цього зручний момент.

— Що ж мені розказувати? — помалу проговорив він. — Нічого такого зі мною не трапилось…

— Ну, невже так-таки за ці три дні нічого не трапилось? — лукаво й насмішкувато посміхнулась Ріна, з-під лоба зиркаючи на його.

Юрій все більш та більш переконувався, що вона його на чомусь підозріває, на чомусь такому, що він хоче сховать. Дивно.

Він раптом посміхнувся і злегка зблід. «Все одно!» — подумав він і недбалим, пригадуючим тоном сказав:

— Ах, от хіба одна розмова? Цікава…

— Так? З ким же це? — не підводячи голови, спитала Ріна, не перестаючи тикати голкою в канву.

— З Панаєвим… Досить цікаве.

— З Панаєвим? — чогось здивувалась Ріна. — А втім, розказуй, це повинно буть цікаво. І знову шила далі. «Значить, лист не від Панаєва», — подумалось Юрію.

— Так, досить цікава розмова, — почав він по павзі. — На нашу тему… Він, знаєш, висловив одну думку, оріґінальну. Він сказав, що ніколи б не женився на дівчині, яка не була б… невинна… Хоч би навіть по його власній вині…

Ріна помалу підвела голову і гостро подивилась на Юрія, — її, видно, більше вразив тон його голосу, ніж слова. Юрій ніби не помітив її руху. Ріна знов похилилась і сказала:

— Це цікаво. Далі?

— Так, але ще цікавіщі мотиви такої… теорії, чи що. Він каже, що не через те, що надає цій невинности багато значіння, а тому, що… Чекай, як він говорив? Так! Перш усього, коли дівчина без мужа губить невинність, то це значить, що вона натура не горда. Це раз.

— Не горда? — перепитала Ріна, швидко махаючи голкою.

— Так. Вона згожується на зневагу. Бо як не як, а в такім коханню завжди є трошки зневаги до такої дівчини. Так дума Панаєв.

— Ну, звичайно, не ти! — кинула Ріна.

Юрій на хвилину зупинився, він не розібрав, чи вона згодилась, чи з насмішкою сказала.

— Так. Далі ця дівчина не має, значить, багато цінностів. Бо як би вона їх мала, то її взяв би той за жінку. Третє, така дівчина, стаючи жінкою другого мужчини, коли він прощає їй гріх, почуває завжди вдячність. А це вже нерівність. Крім того, вдячність ця такого сорта, що моментально переходить в ненависть, як її образить.

Юрій говорив помалу, прижмуривши очі, не дивлячись на Ріну й похльоскуючи рукавичкою себе по коліні. І ставав усе серйозніще, неначе висловлював свої думки або хотів показати, що поділяє їх.

— Нарешті, така дівчина, гублячи невинність не з мужом, не має ніякої серйозної уяви про шлюб. Голос тіла для неї все. На такій би Панаєв не женився. Це — досить оріґінальне обосновання. Як ти думаєш?

Ріна при останніх словах про «голос тіла» лишила роботу і стала дивитись на Юрія. Спочатку вона густо почервоніла, в очах промиготіло здивовання, але вона неначе струхнула зараз же все це з себе і лукаво посміхнулась. Заткнувши голку, вона одкладала вишивання і підійшла до Юрія. Він підняв до неї голову. На його згори, прикриті довгими віями, ніжно сміючись, дивились її очі. Губи старались здержати сміх.

— Ану підніми більше до мене голову, — сказала вона. Юрій, удаючи здивованного, підняв лице. Ріна якийсь час дивилась йому в очі, аж нагнувшись так, що ланцюжок од годинника ліг на його руку. Далі засміялась, погладила його по щоці і, сівши на поручень фотеля, обняла Юрія за шию:

— Юрасику-телесику, голубчику, ну нащо ти такий страшно хитрий? Любий мій, не треба буть таким замислуватим, я ледве-ледве розгадала. І завжди ти так. Замісць того, щоб сказать щось прямо, ти вживаєш якісь сімволи, метафори. І я так і думала, що ти й сьогодня щось принесеш в цьому роді.

Юрія зхвилювала тепла близькість Ріни. Але таке відношення до його слів роздратувало його. Він обережно визволився з її обіймів.

— Я не розумію, що ти хитрого знайшла в словах Панаєва, — сказав він.