автордың кітабын онлайн тегін оқу Квіти зла
Шарль Бодлер
КВІТИ ЗЛА
(1821–1867)
«Квіти зла» Шарля Бодлера — добірка, до якої увійшли відомі поезії автора***. Для них характерне некласичне художнє бачення світу, мотив взаємопроникнення добра і зла, які творять одне ціле. Переклад поезій був здійснений видатним українським митцем Дмитром Павличком.
ДО ЧИТАЧА
Над плоттю нашою й над нашими умами
Панують глупота, брехня, скупарство, гріх;
Ми любим докори сумління й живим їх,
Ми ними з’їдені, як жебраки кліщами.
Ми щедро платимо за наше зізнавання,
Затяті в злочині та підлі в каятті,
Ми повертаємось на зрадницькі путі,
Слізьми відмитися плануючи зарання…
В руках диявола всі поворозки й ниті,
Що нами рухають і силу нам дають;
Щодня будуємо собі до Пекла путь
Крізь просмерділу тьму й вогні несамовиті…
Мільйони Демонів рухливих, ніби черви,
Справляють гульбища і ходять шкереберть
У наших мозках! Ми в собі плекаєм Смерть
Та обертаємось поволі в купу мерви.
Якщо насильство, жах, убивства осоружні,
Пожежі, підступи, ножі, отруйний газ
Не стали долями банальними для нас,
Так це тому, що ми — біда! — не досить мужні.
Та між пантерами, шакалами, вовками,
Серед потвор, які плазують, і ричать,
І жалять нас на смерть, немов холодна гадь,
В звіринці людських вад, що володіють нами,
Є найпотворніше, найзліше Страховидло!
Воно ні повзати не вміє, ні ревти,
Та, позіхаючи, ковтнуло б три світи,
Бо жити вже йому й самому остогидло.
Це лютий Сплін, Хандра, що бачить плахи й страти,
Покурює кальян, не відаючи сну;
Читачу, чи знаєш ти потвору цю жахну;
О лицемірний мій, на мене схожий, брате!
СПЛІН ТА ІДЕАЛ
І
БЛАГОСЛОВЕННЯ
Коли з’являється поет на цьому світі,
Його родителька від розпачу й журби
На Бога кидає прокльони ядовиті,
І співчутливо Бог сприймає ті клятьби:
«Чом народила я цей поглум? Чи не краще
На світ спровадити гадюк ціле кубло?
Будь прокляте моє кохання негодяще
І лоно трепетне, що блазня зачало!
О Боже, ти вчинив, що стала я для мужа
Свого печального бридотною навік,
Що однайшлася в нас дитина ця недужа,
Цей покруч з покручів, каліка із калік!
Та я твою злобу пролитися примушу
На твій же вимисел, на це гидке живло,
Я дерева цього скручу хирляву душу,
Щоб пуп’янків своїх розкрити не змогло!»
Так серце палахтить, з ненависті шалене,
Не розуміючи накреслень Божества,
Так мати йде сама в огонь, на дно Геєни,
Так гріх роз’ятрюють нестримані слова.
Та Ангел береже дитя! Росте хлопчина,
Хмеліє од весни і сонця юний дар,
П’янять його зірки і квіти, наче вина,
І в хлібі чує він амброзію й нектар.
Він з вітром грається, немов крило пташаче,
Співає радісно про муки на хресті,
І Дух, що йде за ним, тривожиться і плаче,
Бо знає наперед його шляхи в житті.
Поет! Він любить всіх, за те гіркої трути
Возлюблені йому щедротно подають,
І хочуть стогони з душі його добути,
І випробовують на ньому власну лють.
Вони з ретельністю підлотною і злою
До хліба і вина, призначених йому,
Домішують плювки з гидотною золою
І посміхаються, згубивши геть страму.
Його жона кричить на площах велелюдних:
«Мене мій чоловік обожнює на здив!
За прикладом божків та ідолів паскудних,
Я накажу, щоб він мене озолотив!
І я п’янітиму від ладану і мирра,
Від м’яса, і вина, й колінопреклонінь;
За усмішку терпку подібно до Кумира,
Жадатиму хвальби, пошани і терпінь.
Як знудяться мені безбожні фарси й грища,
Я покажу божка поганського могуть:
І нігтики мої, мов гарпій пазурища,
До серця милого дорогу прокладуть.
Я вирву серце те, червоне, повне крові,
Тремтливе й трепетне, як молоде пташа,
Я пожбурну його улюбленому псові —
Нехай насититься твариняча душа!»
Поет звертається до Бога по отуху,
Возносить ясний зір і руки догори,
У сяйві блискавок свого брудного духу
Він бачить юрмища, мов купи мошкари:
«О будь благословен, мій Господи, навіки
За те, що духові ти вказуєш оплот,
Страждання нам даєш, як чародійні ліки,
Від ницого чуття й мерзотних нечистот!
Поетові в рядах священних Легіонів
Ти місце бережеш; Поета просиш ти
На вічне торжество ясних Чеснот і Тронів,
На свято Людськості, на учту Доброти.
Я добре знаю: біль — єдине благородство,
Яке не прогризуть ні пекло, ні земля;
А щоб мені вінок сплести, потрібне мнозтво
Часів, епох, віків, що світять оддаля.
Та не коштовності античної Пальміри,
Тобою підняті з дна моря до зірок,
Не перли мерехтні, не дорогі сапфіри
Вплітатимуться в мій божественний вінок.
Він буде створений, як день в безоболоччі,
З прасвітла, що його безмірність берегла,
Перед яким ясні й чудовні людські очі —
То тільки стемнених свічад нужденні скла!»
II
АЛЬБАТРОС
Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса —
Він їхній корабель здалека проводжав.
Ходити по дошках природа не навчила —
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.
Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..
Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!
Поет як альбатрос — володар гроз та грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
III
ПІДНЕСЕННЯ
Понад долинами й блакитними вітрами,
Понад вершинами покритих льодом гір,
В надзоряні світи, де не тече ефір,
А тільки мерехтять світил найдальших брами,
Як легко, духу мій, возносишся й летиш!
І наче той плавець, що зомліває в морі,
Ти мужньо й весело безмежжя неозорі
Долаєш, входячи в благословенну тиш.
Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
І сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі, як почуття в хоралі!
Щасливий, хто з нудьги та з горя не зачах,
І, геть відкинувши імлисте існування,
До світляних полів, до сяяння й сіяння
Піднявся на крилі потужному, як птах.
Блажен, чиї думки до неба, в синь ранкову,
Окрилений розгін, як жайвори, беруть,
Хто над життям собі торує вільну путь,
Хто вивчив легкома речей і квітів мову.
IV
ВІДПОВІДНОСТІ
Природа — храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурків та колон неясні голоси.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв’язку невидимі закони.
Є свіжі запахи, немов дітей тіла,
Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,
Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,
Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,
Що опановують усі безмежні речі;
В них — захват розуму, в них — відчуттям хвала.
V
Люблю я спогади про ті епохи голі,
Як в сонці статуї купались мудрочолі,
Як жінка й чоловік у спритності своїй
Втішались без брехні та без тужливих мрій,
І розвивалися тіла міцні, здорові,
Шляхетні двигуни для праці та любові.
Вовчиця лагідна коричневі соски
Давала всесвіту, й смоктав він залюбки,
І не вважала ще дебела, добра мати,
Що діти — то тягар і їх не треба мати;
Пишавсь дружиною кремезний, сильний муж,
Він був володарем всього, що надовкруж;
Гладкі й тугі плоди — ні гнилі, ні пилюки,
Ні тріщинки на них — самі просились в руки!
Поете, хочеш ти і в наші дні збагнуть
Природи людської величчя і могуть,
То йди у ті місця, де світять голизною
Мужчини і жінки! Картиною жахною
Ти будеш вражений, від гіркоти зітхнеш…
Потворносте, то ось яка ти без одеж!
О тулуби смішні! О тілеса драглисті,
Покручені, худі, обвислі, пухиристі,
Що бог наживи їх забив у колодки,
Запеленав дітьми в залізні пелюшки!
О леле! Й ви, жінки, бліді, як білі свічі,
Розпусниці гидкі, не в тілі, а в каліччі,
І ви, цнотливиці, ви тягнете, як міх,
Всю гидь розплодження і материнський гріх!
Щоправда, маєм ми, народи надігнилі,
Красоти, що про них не знали предки милі, —
Обличчя, згризені боліннями сердець;
Краса знесилення, — сказати б, наш вінець!
Це — муз нових діла, але вони ніколи
Не перешкодять нам — о плем’я хворе й кволе! —
Вклонятись юності прекрасній і святій,
Що має чистий зір, знадливий стан і стрій,
Що лине, як блакить чи як вода в потоці,
Безжурна і швидка, жагуча й повна моці,
Що розсіває скрізь, мов квіти й солов’ї,
Бентежні пахощі, тепло й пісні свої!
