Вибрані поезії
Қосымшада ыңғайлырақҚосымшаны жүктеуге арналған QRRuStore · Samsung Galaxy Store
Huawei AppGallery · Xiaomi GetApps

автордың кітабын онлайн тегін оқу  Вибрані поезії

Володимир Сосюра

Вибрані поезії

«Вибрані поезії» Володимира Сосюри — добірка віршів, до якої увійшли найвідоміші поезії автора, які представляють собою поєднання громадянських, філософських та інтимних мотивів.

Світову славу письменнику принесли поезії «Любіть Україну», «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Васильки», «Іще не скресла крига на Дніпрі», «Зима», «Коли потяг у даль загуркоче», «Люблю весну, та хто її не любить».

Володимир Сосюра — український поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, роману «Третя рота», козак Армії УНР, член літературних організацій «Плуг» та «Гарт».

БІЛІ АКАЦІЇ БУДУТЬ ЦВІСТИ

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип'ю я очі твої молоді,

повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

ВАСИЛЬКИ

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щасті у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

ВЕСНЯНИЙ САД

Весняний сад, квітки барвисті,

пісні пташині в вишині,

і ти у сяйві і намисті

подібна сонцю і весні.

А в небі радість журавлина,

і даль степів, мов крил розмах.

моя кохана Україно,

такою ти в моїх очах.

Гвіздки твої пробили руки,

на вітрі коси золоті,

а в чорнім небі — круки, круки…

То ти розп'ята на хресті.

Огні померкнули ласкаві

в твоїх очах. Кругом штики.

Втоптали чоботи криваві

твоє намисто і квітки.

Та упаде удар огнистий,

у прах розсиплються штики.

Ми підберем твоє намисто,

знов розцвітуть твої квітки.

Луна пісень кругом полине,

тебе ми знімемо з хреста,

і ти воскреснеш, Україно,

моя ти страднице свята!

ВОДА ДЕСЬ ТОЧИТЬ БІЛИЙ КАМІНЬ

Вода десь точить білий камінь,

кує зозуля у гаю.

Де б я не був, а все ж думками

лечу в Донеччину свою.

Лечу, неначе та лелека,

дивлюся радісно кругом

і шахту згадую далеку,

де працював я юнаком.

Дінця солодкі, ясні води,

посьолка рідного огні

і той садок біля заводу,

де ми гуляли в давні дні.

Де ми любили і зростали

в країні споминів моїх,

у дзвоні вічному металу,

в цехах широких заводських

Там ще густіш над гаєм дими,

і дні садами розцвіли.

Копри із зорями ясними

нові копальні підвели.

Нові гудки пісні заводять,

як знак і щастя, і надій,

де за Дінцем встають заводи

в могутній величі своїй.

Шумлять сади над берегами

В моєї юності краю.

Де б я не був, а все ж думками

лечу в Донеччину свою.

ГАННА ЙВАНІВНА

Я пам'ятаю вчительку мою,

просту, і скромну, і завжди спокійну.

Вона любила школярів сім'ю,

Як ми її, задуману і мрійну.

Як мати, Ганна Иванівна була,

вона із нас не лаяла нікого.

Завжди усмішка лагідна цвіла

їй на вустах. Турботи і тривоги

вона сприймала в спокої своїм

так мужньо й твердо. Наче рідний дім,

для нас була сільська далека школа.

Я не забуду вчительку ніколи,

яку любив всім серденьком малим.

Завжди привітна, тиха й ясночола,

вона нічим не силувала нас,

але при ній такий був тихий клас,

як сад без вітру. З нами часто в поле

вона ходила й вчила нас любить

свій рідний край, як сонце, як блакить,

як всю природу: знать, як звуться квіти,

не драть гніздечок і не мучить птиць.

Цвіли далекі спалахи зірниць,

і перла рос на скошенеє жито

вже сіяв вечір… Вчителько моя,

хіба забуть тебе в ці дні я можу!

В душі моїй твій тихий зір сія

привітом дальнім. В серці, наче рожу,

про тебе пам'ять пісня зберегла.

Для мене матір'ю ти другою була.

ГЕЙ, РУМ’ЯНІ МОЇ НЕБОКРАЇ

Гей, рум'яні мої небокраї,

ви, міста, гомінливі кругом!

По країні весна пролітає

і шумить журавлиним крилом.

Пролітає над полем, над гаєм,

сипле квіти з ясного чола.

їй у відповідь серце співає,

стільки в ньому і світла, й тепла!

Вся вона, як усмішка дитини,

як усмішка дитини у сні…

І пливуть, як веселки, години,

і вітання, й музика, й пісні.

Хай сніги простяглися безкраї,

сиві хмари закрили блакить, —

по країні весна пролітає

і крилом журавлиним шумить.

ДО БРАТА

На мові нашій дня печать.

Вона — як сяйво серед ночі…

її не можна забувать,

Вона душі твоєї очі.

Єднає з піснею в гаю

Вона з життям тебе любовно…

Коли ж забудеш рідну мову,

Загубиш душу ти свою.

Коли йдучи з труда дороги,

Слова не ті вкладеш в уста,

Немов піджак з плеча чужого

Для тебе мова буде та.

Немов чужого саду віти,

Тієї мови пишний цвіт.

Не зможеш нею ти творити,

Знання засвоювать як слід.

Нічним зів'янеш синьогубцем…

На мові нашій дня печать.

Національним самогубцем

Невже ти, брате, хочеш стать?

Яке прекрасне рідне слово!

Воно — не світ, а всі світи…

Шевченка мову і Франкову

Невже під ноги кинеш ти?

Невже забудеш слово «мати»,

Ту, що дала тобі життя,

І підеш, наче тінь крилата,

Блукати в тьмі без вороття.

У небуття підеш, в нікуди,

Сліпим до сонячних висот.

Невже народ мій мову губить!?

Не вірю я! Це не народ!

Окремі люди. їм не знати

Сяйливих творчості висот.

І хай людей таких багато,

Але нас більше! Ми — народ!

Я вірю в тебе, моя мати.

Мій бог, що дивиться з висот.

В народів інших старцювати

Повік не буде мій народ!

Ні, наша мова не загине,

Її не знищать сили злі!

Ти власним світом, Україно,

Сіяти будеш на землі.