автордың кітабын онлайн тегін оқу Сонети
Вільям Шекспір
СОНЕТИ
(1564–1616)
«Сонети» Вільяма Шекспіра — добірка найкращих поезій класика світової літератури, у якій відображено глибокий світ ліричного героя***. Лейтмотивом цих творів є роздуми над всевладністю часу, над красою молодості і над вічним людським безсмертям, таємниця якого полягає у продовженні роду. Переклад поезій був здійснений видатним українським митцем Дмитром Павличком.
1
Ми прагнемо, щоб не помер ніколи
Сяйнистої краси рожевий цвіт,
Щоб він, дитя троянди ясночоле,
В нових бруньках приходив знов на світ.
А ти, задивлений у власну вроду,
Її годуєш пломенем своїм;
Горить (але скажи: кому на шкоду?)
Душі твоєї пребагатий дім.
Ти, хто весні сьогодні пишна пара,
Змарновуєш у пуп’янку життя,
Як той багатий, та нещасний скнара,
Що стлумлює в собі ясні чуття.
Світ пожалій, не зводь красу до гробу:
Віддай природі борг — свою подобу!
2
Як сорок зим торкне твого чола,
Пориє зморшками лице прекрасне,
І молодість, що сяяла й цвіла,
Немов ліврея пишна, зблякне й згасне,
Тоді, коли спитаються: «А де ж
Краса твоя?» — який пекучий сором,
Яку безславну похвалу знайдеш
В очах запалих із погаслим зором!
Якби ти міг сказати: «Ось дитя,
Ось відбиток живий моєї вроди,
Ось підсумок всього мого життя
І скарб, де сяють всі мої клейноди», —
Знайшов би, поруч з холодом старим,
Гарячу кров і юності нестрим!
З
Глянь в дзеркало й скажи: негайно треба
Творити з цього виду інший вид,
А ні, — то зрадиш світ і волю неба,
Даси жоні якійсь безпліддя встид.
Де є така, що в пору ораниці
Для плуга й сіву лона не дає?
Де той, хто в плоті власній, як в гробниці,
Готов потомство поховать своє?
В тобі, як в дзеркалі, відбилась мати,
Її весна, що відцвіла давно.
І ти, відцвівши, міг би так впізнати
Свій красен час крізь старості вікно!
Життя безпам’ятне стає ганьбою —
Ти вмреш — і образ твій помре з тобою.
4
Красо недбала, чом же ти сама
Свій спадок прогайновуєш до згуби?
Дає природа, та не задарма, —
Беруть у неї в борг свободолюби.
Скупарю нехосенний, чом тремтиш
Над тим, що ти дістав для віддавання?
Лихварю некорисливий, куди ж
Піде твій скарб, як мить проб’є остання?
Торгуєшся з собою, мов шахрай,
Кому обдурювати — насолода.
А чим сквитаєшся — себе спитай,
Коли покличе на спочин природа?
Невіддана краса — печальний мрець,
А віддана — життя й життів творець!
5
Години йдуть, од них нема сохрани,
Бо невблаганне їхнє ремесло:
Годиннику підвладні всі тирани,
Він — досконале й справедливе зло.
Невтомний час нечутно робить кроки,
Заводить в зиму літо молоде,
Скидає лист, спиняє в древах соки
І на красу наготну сніг кладе.
Спливає літо в течії природи,
Але, ув’язнене в тюрмі зі скла,
Лишає пахощі своєї вроди,
Хоч та й не пам’ятає, ким була.
Хай росні квіти й стрінуться з зимою,
Та їх душа зостанеться живою.
6
Хай же й тебе не заторкне зима,
Допоки грає твого літа сила;
Помнож красу скарбницями всіма,
Доки вона сама себе не вбила.
Лихварство щодо вроди — то не гріх,
Бо ощасливлює й дає розраду;
Ти виберешся із боргів своїх
І не порушиш світового ладу.
Десятикратне будеш ти щаслив,
Коли нащадків матимеш десяток,
Що вдіє тому смерть, хто залишив
Життя потомству — свій найбільший статок?
Не будь же скнарою, красо жива,
Щоб з тебе не сплодилась лиш черва.
7
Глянь, як встає на сході з-за туману
Палахкотлива сонця голова,
І будить в серці трепетність рахманну
Священної величності ява.
Але, зійшовши на небесні строми,
Неначе в розквіті снаги юнак,
Світило пригасає від натоми,
Ряхтить в його промінні смерті знак
Коли ж його велична колісниця
Поїде звільна трактом низовим,
Вже починають в інший бік дивиться
Ті очі, що так стежили за ним.
Тобі, хто сяє, наче дня вершина,
Щоб смерть перемогти, потрібно сина.
