автордың кітабын онлайн тегін оқу Обітниця мовчанки
Анастасія Шевердіна
Обітниця мовчанки
Ярослав Тищенко — видатний учений, який працює над проблемою безсмертя під невсипущим наглядом Таємної поліції. Самотність, невлаштований побут, бідність і безправ’я виробили в нього стійку звичку ненавидіти світ і власне життя. Проте, дізнавшись про невідворотність ядерної війни, Ярослав вирішує спробувати врятуватись і приєднується до позаземної дослідницької місії.
Невідомий і могутній власник космічного човна, на якому збираються найвидатніші сучасники Тищенка, встановлює доволі дивні правила внутрішнього розпорядку. Мсьє Бодлер змушує своїх підопічних влитися до колективної свідомості, зробивши унікальну операцію на мозку, що дозволяє людям спілкуватися за допомогою думок та образів. Але ніхто, навіть сам Бодлер, не здогадується, як розвиватиметься цей грандіозний експеримент.
…для нас усе — у теперішньому.
А. Мердок «Чорний принц»
Хто пізнає у стражданні — пізнає лише страждання.
Г. Погутяк «Писар Східних Воріт Притулку»
Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.
Г. Погутяк «Душа метелика»
Те, що було давно й що стало неправдою
Я виходжу з інституту й дивлюся на велике табло над дверима. «20.30» — повідомляє напис. Я перевіряю свій наручний годинник — правильно, о пів на дев’яту вечора. «+27» — з’являється на табло. Справді? Я дав би не менше 30: спека від перших днів літа стоїть страшенна. «7 червня 2052 року», — встигаю я помітити, відвертаючись від інституту. Вже сьоме? Як мчить час! Післязавтра звітуюся перед начальником відділу. Як завжди криво посміхнеться, старий ховрах, складе на пузі руки і скаже: «Браво, Тищенко, ви — світла голова». Але премії не буде. Ніколи не буває. Тільки працівникам відділу біологічної зброї час від часу кидають кілька сотень. А, йдіть до біса! Мені нічого від вас не треба! Тупі нездари! Ви навіть не можете уявити собі безсмертя!
Я рушаю уздовж підтоптаних будинків кінця минулого століття. Непривітні багатоповерхівки на вулиці Дружби притискаються одна до одної так щільно, що з вікна одного будинку можна, не напружуючи слух і зір, чути й бачити людей у вікнах іншого. Помаранчеві смуги вечірнього світла лягають між будівлями. Крок, іще один, іще. Ніби піднімаєшся сонячними сходами назустріч ночі. А місто геть споганіло. Пустки з уламками панельних будинків ранять око. Невже ніхто не розуміє, що дітям у темному одязі, купленому на виріст, небезпечно гратися поблизу входу до лабіринту брудних підвалів, де з мовчазного дозволу влади розрослась імперія злочинців, наркоманів і безпритульних? Чи боюся я мешканців Підземки? Ні. Кожен із містян будь-якого моменту може стати злочинцем чи безпритульним, а щодо наркотиків… У часи, коли всі наркотики легалізували, наркоманія — тільки питання міри. О, так, я пам’ятаю свої досліди з ЛСД! То був найдоступніший спосіб розважитися для більшості студентів. У мене це на диво швидко минуло. Добре, що я маю якийсь незрозумілий імунітет до всіх видів сп’яніння. До політики й кохання також. А взагалі, наркотики — зло? Певно, що зло! Але зло — це логічна помилка, збій у загальній системі світового порядку. Чи співчуваю я тим моїм колишнім однокурсникам, яких зломили наркотики? Ні. Їхня біда — виключно їхня провина. Вони впустили зло до свого життя, бо вони були дурними. Зрештою, люди переважно садомазохісти — вони хочуть, щоб їх зломили. Узагалі, усі люди певною мірою — злочинці, наркомани й безпритульні. Я — не виняток. Я об’єктивно дивлюся на речі. Навіть на проблему безсмертя.
От і проспект Великої Перемоги — тієї самої перемоги 1945 року, довкола якої й досі точиться стільки суперечок. Шкільний історик попереджав, що минуле — суцільна фальсифікація, і навіть про Хрестові походи можна говорити з більшою впевненістю, ніж про Другу Світову. Але я все ж таки переконаний, що це не Союз напав на Німеччину, а навпаки, і що та перемога не стала для світу фатальною. Я правий? Я не знаю. Я в безпеці? Не знаю. Нинішня ідеологія в дечому суголосна з моїми поглядами, тож я не боюся. Інші — бояться. Я читаю паніку в сотнях очей. Недоумки, кому ви треба?! У світі забагато йолопів — просто криза перевиробництва ідіотів! Я знаю, ви хочете демократії. Хочете казати вголос те, що думаєте. Але ваша демократія — омана, як і все те, що породжує держава, як усе, що купка розумників згори кидає дурням унизу! Ви змогли б говорити, але навіщо? Навіщо говорити? Коли б я міг, я б наклав на всіх людей обітницю мовчанки. У глибині душі вони розуміють, що насправді їм нічого сказати, що всі слова скінчилися, що з наших ротів може вирватися тільки блювотиння чи закривавлений стогін. Мені не треба такого добра. Мені нічого від них не треба. І світу — усьому світу — нічого ні від кого не треба. Глухонімий світ корчиться від болю під ваші банальні фрази. Говоріть скільки завгодно — розумники мовчатимуть. Не тому, що поважають вас, — тому, що їм на вас наплювати!
Знаю, я егоїст. Думаю, це помітно. Певно, це не так уже й погано. Від мене буває користь. Інколи. Мені шкода, що я зробив так мало. Мені шкода, що я не можу зробити більше. Люди кажуть, я — їхня надія. Я думаю, надії немає. У чому тут річ? Тільки в тому, що люди бояться відповідальності. А я не боюсь. І ніколи не боявсь. Я погодився плекати загальну нездійсненну мрію. Я стережу міф. Я на чатах найбільшої облуди людства. Я займаюся проблемою безсмертя.
Чи знаю я, що таке — вічність? Ні, я не знаю. Чи потрібна вічність нам усім — тим розумникам нагорі, дурням унизу й мені — найбільшому з дурнів, який уважає себе розумником? Я знаю відповідь. Але я не скажу. Не скажу! Нізащо! Мені треба для чогось жити. Треба думати, треба докладати зусиль. Я людина дії та здорового глузду. Люблю чіткість, визначеність, граничну ясність. Я люблю впевненість. Загалом, я люблю правду. Як сталося, що я обрав таку непевну професію? Імовірно, через упертість. Хтось мені сказав, що все марно, бо все закінчиться. А я знаю: ніщо не марно! Я знаю, що все закінчиться, але я впевнений, що ніколи не можна здаватися. Мені сказали, що я помру, а я відповів, що мене голими руками не візьмеш. Я сказав, що зроблю людей безсмертними. І мені повірили. Люди завжди вірять у неможливе.
Біля казино стоїть агітатор. Зараз причепиться, паразит! Гей, іди ти знаєш куди?! Усі ви брешете, і найгірше — брешете завжди одне й те саме! Напам’ять знаю все, що ви кажете: «Шановні громадяни! Вступайте до лав армії Співдружності! Перераховуйте добровільні внески на рахунок Надзвичайної Комісії! Виконайте свій священний обов’язок перед Батьківщиною! Лютий супротивник наносить нищівні удари по наших мирних містах! Війна з Атлантичною Лігою на чолі із США триває, здається, цілу вічність, і в ній давно вже треба поставити крапку! Любі товариші! Настав час рішучих дій! Настав час Великої Перемоги!» Люди проходять повз, ховаючи очі. І я пройду повз. Ніхто ніколи вас не слухає. Усім усе байдуже, бо за всіх усе вже вирішили. До армії Співдружності мобілізували багатьох моїх знайомих, і жоден із них не пішов на фронт добровольцем. Ми звикли до цієї безкінечної, незрозумілої, виснажливої війни. Ми звикли, що ніхто ніколи не святкуватиме нову Велику Перемогу.
За рогом казино — вузький неосвітлений провулок, де завжди багато дешевих повій. Тут сильно смердить, але так я заощаджую 5 хвилин дорогою додому. Якоїсь миті важка рука лягає на моє плече. Я здригаюся.
— Ярослав Тищенко?
Не озираючись, кажу:
— Я.
— Можете повернутися.
Я повертаюсь. У провулку темно, я погано бачу обличчя того, хто говорить. Це величезний товстий чоловік із масивними щелепами. Певно, у нього потворна пика. Як же ж тут холодно!
— Не бійтеся, — промовляє чоловік. — Мене звуть Іван Бородін.
Я не боюсь. Певен, що він із Таємної Поліції. Якщо він росіянин, у нього висока посада. Але скоріше за все, ім’я несправжнє. Утім, це неважливо. Я мовчки дивлюся під ноги. Я маю чекати наказу. Я не боюся Таємної Поліції: це так само безглуздо, як боятися смерті. Вони неодноразово цікавилися моєю роботою, і мені було заборонено виїздити за межі Української Автономії. І хоча я їх зневажав, я ніколи не думав про опір. Я не з тих, хто пожертвує своїм життям заради якоїсь абстракції. Я повинен закінчити свої досліди. Певно, вони думали так само. Тому мене ніколи не кривдили.
— Я не з уряду, — каже чоловік.
Я мовчу.
— Погляньте на мене! — наказує здоровило. — Ви мені вірите?
Я піднімаю очі й кажу:
— Так.
— Ви вірите мені? — повторює Бородін.
— Це принципово? — питаю я пошерхлими губами.
— Це ключ до спасіння.
— Я ще не закінчив.
— Ми знаємо.
— Що вам треба?
— На вас можна покластися?
— Як на кожного нашого порядного громадянина, — кажу я, і сам чую, що в моєму тоні звучать саркастичні нотки.
— На спектаклі немає часу. Я знаю, ви завжди починаєте з найголовнішого. Так от: завтра цей світ таким, яким ми його знали, перестане існувати.
— Із якої ви секти? — зневажливо цікавлюсь я.
— Я вчений. Фахівець із атомної енергетики.
— Добре. Далі.
— Із абсолютно достовірного джерела нам відомо, що завтра Атлантична Ліга й Європейська Співдружність обміняються масованими атомними ударами. Не важливо, хто зробить перший крок. Усі найбільші міста будуть знищені, перетворені на попіл. Будуть підірвані найважливіші об’єкти інфраструктури й наукові лабораторії. Землю буде викреслено з історії. Історія перерветься.
— Ви божевільний, — висловлюю я жахливий здогад.
— Ви не вірите?!
— У цю маячню ніхто не повірить! Ви хворий! — я підвищую тон і прискорюю крок. — Залиште мене!
Товстун мене переслідує. Так, це вже не смішно! Це може погано скінчитися. Зараз до біса психів.
— Вам це здається неможливим?! — кричить він, утримуючи мене за лікоть.
Я ледве вириваю руку: ну й сильний же бугай, трясця твоїй матері!
— ТАК, МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ НЕМОЖЛИВИМ, ЩО ЗАВТРА ОСТАННІЙ ДЕНЬ!
Чоловік хапає мене, як хлопчика, під пахви, піднімає над землею й притискає до холодної цегляної стінки.
— АЛЕ ВІН ОСТАННІЙ! — сичить Бородін.
— Неправда! Це — брехня! Ваші хворі фантазії! — шепочу я. — Якщо в атомне бомбардування я схильний вірити: поодинокі удари мали місце на військових базах поблизу Мурманська, Магадана, на Індійському Півострові й у Кореї, то треба бути просто божевільним, щоб знищити Європу цілком! Це може мати невиправні наслідки для обох сторін!
— Так, це божевілля, але їм це потрібно. Вони хочуть, щоб світ став однополюсним, і вони готові на будь-які жертви!
Що тобі сказати, товстий?! Що тут можна вигадати?! Як висловити цю отруйну невпевненість, цей грандіозний жах?!
— Ви вражені?
Бородін опускає мене на землю. У голові паморочиться, обличчя палає. Я мимохіть торкаюся щоки, витираю спітніле чоло.
— Я вражений. Якщо ви маєте рацію, справа мого життя виявилася марною. Це — кінець.
— Не для вас. Ми можемо вас врятувати. Протягом сімнадцяти років у Сахарі команда найкращих фахівців будувала космічний корабель, максимально адаптований до природних потреб людини. Це — новітній гігантський ковчег, який готували саме для такого випадку. Мсьє Бодлер особисто запрошує вас до нашої дружної компанії.
— Бодлер? Хто це?
Бородін заперечно захитає головою.
— Навіщо я вам? Чому раптом така честь?
— Ви наша надія.
— Не я один ставлю подібні досліди.
— Але ви — найкращий. Ви ближче до розгадки, ніж будь-хто у світі. Я знаю, що ваші дрозофіли живуть уже понад п’ять років. А скільки вашому псу? Тридцять? Тридцять п’ять?
— Тридцять шість, — до мене поступово повертаються спокій і відчуття власної гідності. — Якщо ви такий всезнаючий і всемогутній, просто попередьте цей… ін-ци-дент! Організуйте комітети опору, шантажуйте головнокомандуючих, усуньте генераторів цих жахливих ідей! Зробіть що-небудь!
— Ми зробили! Ми багато зробили. Цей, як ви кажете, ін-ци-дент, а попросту — кінець світу — ми переносили багато разів. Але він невідворотний. Люди знають, що їхнє життя — ганьба й біль, біль і ганьба, тому вони хочуть усе закінчити. Ви ж знаєте, люди — садомазохісти.
— Маячня! — серджусь я. — Дурня все це! Нічого ви не знаєте, і нічого ви не можете!
— Скажіть, а ви все-таки більшою мірою хто — злочинець, наркоман чи безпритульний? Адже ж ви не настільки лестите собі, аби вважати, що ви — все по максимуму?!
Тепер я і справді вражений. Навіть більше, ніж звісткою про кінець світу. Я завжди вважав, що належу до тих особистостей, на яких складно впливати і яких важко передбачити.
— Ви читаєте думки?!
— А ви вважаєте це думками?!
Дуже дивно! Це все дуже дивно! А раптом він каже правду?
— Що треба, щоб до вас приєднатися? — наважуюся запитати я.
— У нас декілька умов.
— У мене лише одна…
— Не можна! Наші основні умови: ви тримаєте язика за зубами й летите сам. Один.
У мене обривається серце. Звісно, а як же інакше?! Я відчуваю до товстуна щось середнє між образою й огидою.
— Ви зневажили мою першу та єдину умову. Я не полечу без них.
— Полетите.
— Думаєте, я такий егоїст, що зраджу найближчих своїх істот?!
— Ні. Просто інстинкт самозбереження сильніший за всі інші. Ви добре це знаєте, професоре. А ще знаєте, що ви — єдина наша надія.
— Я НЕ ПОЛЕЧУ!
— Сьогодні опівночі на майданчику за вашим будинком, — поблажливо кидає через плече здоровань і йде геть.
Я подумки брудно й вигадливо матюкаюся. Він має часто шкодувати про те, що читає думки!
* * *
«Не погодився.
Усе одно полетить. Я їх знаю. Усі однакові.
Я знаю людей краще. Усі люди різні. Але він дійсно полетить.
Він розумний, а отже — відповідальний.
Так. Але це — не головне. Він певен, що тут його ніхто не любить.
Це — недостатня підстава для такого важливого рішення.
Ти так не вважаєш.
Ти не все про мене знаєш.
Усе, що мені потрібно.
А що тобі потрібно?
Ти знаєш.
Знаю. Але ти розумієш, що я не можу відчувати так, як ви.
Ти відчуваєш так, як я.
Саме так. Як ти — не як я.
Я люблю тебе.
Я знаю. Відчуваю. Не треба слів. Слова тільки заплутують.
А терміни?
Ти передбачуваний.
Тобі так легше.
Я не розумію.
Я люблю тебе.
А я не розумію.
Ми — одне. Там, де закінчуюсь я, починаєшся ти.
Ти ніколи не закінчуєшся, а я ніколи не починаюся.
Ти — у всьому. Ти як Бог.
Я — у тобі. І я не Бог.
Знаю. Твоя думка не впорядковує світ.
Впорядковує, але не матеріалізується.
Якби ти був Богом…
Я б зробив Богом тебе.
Ти любиш мене.
Не знаю. Почуття складно досліджувати без біохімічного аналізу.
А я знаю!
Ти вартий любові. Об’єктивно. Ти довершений фізично й інтелектуально. І в тебе високі моральні принципи.
Я хочу тебе обійняти. Доторкнутися.
Мені це не потрібно.
Я радий.
Як ти можеш бути радий, якщо тобі боляче?
Я радий! Ти не віриш мені?!
Вірю. У мене немає вибору.
Ні, не так!
Знову те саме!
Ти знаєш, як треба.
Я вірю тобі. Я хочу тобі вірити.
Краще. Дякую.
Я хочу подумати.
Думай.
Я закриюся.
Не заважатиму.
Ти заважатимеш. Ти прекрасно ретранслюєш інформацію, але обробляю її краще я.
Про що ти думаєш, коли закриваєшся?
Не скажу.
Шкода».
Останній вечір
До квартири я заходжу, коли мій доісторичний механічний годинник показує чверть на десяту. Металеві двері неприємно скавучать, і я згадую, що вчора обіцяв матері змастити завіси.
Довгим темним коридором зі смугастими шпалерами (через темряву я не бачу зараз шпалер, але, скільки я себе пам’ятаю, у коридорі завжди були смугасті шпалери) я йду на кухню. Мати сидить біля вікна, поклавши на підвіконня газету, і вперто намагається її читати в густих сутінках.
— Чому ти затримався сьогодні на п’ять хвилин? — сумно запитує мати.
Я мовчки дивлюся на неї — худорляву жінку шістдесяти двох років із довгим тонким носом і лагідними великими очима. Вона вже повністю посивіла, але це майже не змінило її: мати — платинова блондинка (як я і моя сестра).
— Тобі не набридло читати оті побрехеньки?! — роздратовано вигукую я, тицяючи пальцем у темний газетний папір.
— Коли влітку подаватимуть світло до спальних районів? О десятій? Об одинадцятій?
Я п’ю воду із трилітрової банки, відчуваючи помітний присмак заліза й запах хлорки. Чи то від цієї жахливої води, чи то від чогось іншого мене постійно мучить спрага. Сідаю поряд із матір’ю на стілець. За вікном уже зовсім темно, а світло ще не увімкнули. Хіба це не дурня — економити електроенергію на спальних районах? І світло, напевне, влітку подаватимуть о десятій. Я нічого не кажу матері. Я майже ніколи не відповідаю на її питання. Ми не чуємо один одного. Мені з нею нецікаво. Я не знаю, про що з нею говорити, про що говорять інші люди в родинному колі. Мені здається, це буде дико: розповідати матері про свої досліди і слухати натомість, як вона прибирала сьогодні, і як у неї боліли суглоби. Добре, що вона ніколи не скаржиться на здоров’я, — я б цього, присягаюся, не витримав. Про суглоби мені розповіла Дарина. Сестра думала, що я не знаю, що я не можу визначити хворобу без допомоги хворого, і що мені до матері байдуже. Загалом, вона постійно помиляється й зовсім мене не знає. Те саме можна сказати і про мене.
Дарина приходить за півгодини. Вона тихо стукає, я відчиняю двері. Сестра мовчки дивиться мені у вічі й відводить збентежений, каламутний погляд. Вона на вісім років молодша за мене. Дарина дуже красива — її навіть запрошували працювати до муніципального публічного дому, коли вона тільки-но закінчила школу. Але Дарина відмовилась і стала ведучою новин на місцевому телебаченні. Я ніколи не дивлюся новини: вони мене засмучують.
Коли сестра була маленькою, ми були добрими друзями. Я нікого й ніколи не любив так, як її. Пам’ятаю, вона казала, що ми завжди будемо разом. А потім почалися подруги, друзі. Вона зовсім не звертала на мене уваги. Я ледве не вбив її першого хлопця. Я не хотів її ні з ким ділити. «Навіщо тобі інші люди, коли в тебе є такий брат, як я?!» — кричав я їй щоразу в спину, коли вона йшла на прогулянку, а я готувався до занять. Я кидав їй навздогін товстий довідник із біології, а вона сміялася. Не знаю, що в цій ситуації було смішного. А якось вона сказала, що виходить заміж. Їй було тоді двадцять років. Я не спав декілька ночей поспіль, на весіллі мене не було, і відтоді я почав їй брехати. Я казав, що зловживаю алкоголем і наркотиками (одного разу перед її візитом я навмисне так упився, що ледве не вмер), що використовую жінок, що в моїй лабораторії знущаються над людьми. Не знаю, чи вірила мені Дарина, але вона почала мене боятися. І мені це подобається. Ненавиджу її за щасливий шлюб. Я катастрофічно самотній, а єдина близька людина мене зрадила.
Мати й сестра щось пошепки обговорюють. Я їх не слухаю. Я йду до своєї кімнати й падаю на ліжко. Про що можна говорити щовечора, коли вони нічого путнього не знають і не роблять? Навіщо говорити? Що насправді потрібно цьому Бородіну? Невже він сказав мені правду? Невже нічого не можна змінити? Так не буває, завжди є шанс на порятунок, завжди є правильна відповідь! Навіщо комусь знищувати Землю, людей, усе те, що ми створили? Хіба можна ВСЕ знищити? Що я можу зробити? Зараз — уже нічого. Точно нічого? А. Я не знаю всієї правди, відповідно, я не зможу зробити правильних висновків. Б. Якби навіть я знав правду, на розробку плану дій і його реалізацію потрібен час, а якщо Бородін сказав правду, часу немає. В. Навіть якби в мене був план і час на його реалізацію, мені знадобилися б важелі впливу на оточуючих. Я ж не маю ні над ким ніякої влади. Резюме: я нічого путнього не можу зробити. Можу вийти на вулицю й почати галасувати: «Вставайте, соньки, ви всі помрете невдовзі!» — і мене заберуть до божевільні. Я можу попередити Дарину і працівників її каналу, але після всього того, що було між нами, вона мені не повірить. А якщо й повірить, якщо скаже в ефірі: «Громадяни, увага! Ви живете останні години!» — Таємна Поліція миттю всіх нас знищить, але людство це не врятує. Я можу зателефонувати черговому до штабу Народного Контролю й усе розповісти. Але в мене немає доказів, і такий вчинок у будь-якому разі перекреслить моє життя. Можливо навіть, Таємна Поліція знає про все це, можливо, їхні шефи вже сідають зараз на якийсь космічний корабель, поки вірні пси все ще гризуть «ворогів народної республіки». Я ні в чому не впевнений. Краще просто мовчати. Я ніколи не дію, якщо не впевнений у наслідках.
Я встаю й виходжу на балкон. Освітлений центр міста нагадує сяючу мікросхему на чорному тлі знеструмлених районів. Я не люблю це місто, не люблю цей світ. Але мені стає раптом так щемливо-боляче, так шкода закіптявілих дерев, порожніх вулиць, стомлених людей, які ховаються один від одного у своїх маленьких задушливих квартирах. Усього цього не стане. Це все одно, що бути Богом і раптом померти. Це все одно, що бути у всьому й раптом усе втратити. Кажуть, усі помирають, і для всіх цей світ помирає. У кожного свій світ, такий, який вигадав ти сам, і без тебе його не існує. Не знаю, я не помирав. Я не хочу помирати! Світ завжди має існувати — інакше не може бути! Не може бути!.. Раптом я вперше відчуваю так ясно й гостро, що людина — найгірше з чудовиськ. Людина не хоче більше жити, бо вона не Бог, але вона хоче бути Богом, тож у свій смертний час вона знищує все, що нагадує їй про смерть, — цілу величезну планету, яку їй подарували для життя.
Голоси переміщуються до коридору. Я вириваюся з лещат німого жаху, виходжу з кімнати. Дарина взуває черевики. Я підходжу до неї упритул. Вона випрямляється й сахається від мене. Я простягаю їй руку. Сестра обережно вкладає свої тонкі холодні пальці до моєї спітнілої долоні.
— Вибач, — виривається в мене. — Тепер усе буде інакше.
Дарина видає якийсь непевний звук переляку й вислизає із квартири.
— Іду спати, — повідомляє матір. — Не сиди довго, синку.
Я чую, як вона потихеньку йде до зали, як хрустять її коліна, коли вона сідає на низький продавлений диван. Мати лягає, повертається на бік і полегшено зітхає. Так зітхає людина, яка здійснила подвиг.
Дають світло. Я дивлюся на годинник — за чверть одинадцята. Вимикаю світло, сідаю на ліжко. У голові незвично порожньо. Я дуже стомився. Нічого не хочеться — ні спати, ні їсти, ні працювати. Не хочеться повертатися до інституту, звітувати перед ховрахом. Не хочеться вірити Бородіну, не хочеться думати. Коли я знову дивлюся на годинник, він показує о пів на дванадцяту. А що, як вийти з валізами на подвір’я й чекати на космічний корабель? О, це буде так по-дурному! Я ліниво посміхаюся й сиджу в темряві, доки на подвір’ї не починає вити сигналізація. Знову дивлюся на годинник. За сім хвилин дванадцята. На мене несподівано звалюється паніка. Я підскакую, ніби вжалений, і кидаюся до вікна. Усе як зазвичай — темне, в’язке, неначе смола, небо й безлюдне подвір’я з єдиним ліхтарем. У мене паморочиться голова. Я запізнився! Вони полетіли без мене, і я загину! Я загину з усіма, і мене не буде! Вони мене обдурили! І тепер я помру — відомий сорокарічний науковець, який обіцяв усім безсмертя, а проґавив навіть власне спасіння! На мить мені здається, що я божеволію. Я знову дивлюся на годинник і переконуюся, що в мене є ще п’ять хвилин. Мені трішки легше, але руки все одно трусяться. Я хапаю свій портфель і кидаю до нього флешки з робочими записами. Потім жбурляю до портфеля рушник і комплект спідньої білизни. Не зовсім себе контролюючи, я приношу з кухні дві цибулини, окраєць хліба, брикет із супом швидкого приготування і кладу все це на рушник. Залишається ще багато місця, і я заповнюю його довідником із біології. Я знову дивлюся на годинник. Дві хвилини! На подвір’ї й досі нічого не відбувається. Я вдягаю піджак і кидаюся до дверей. Коли я хапаюся за ручку, мені стає соромно, що я не страждаю. Я залишаю портфель у коридорі, крадькома проходжу до материної кімнати. Вона лежить, скрутившись клубочком, у сорочці з дрібними синіми квіточками й ледь чутно дихає. Я нахиляюся, цілую її у чоло. Я не вірю, що ми розлучаємося назавжди, але я повинен про всяк випадок попрощатися.
— Щасливих снів тобі, мамо, — тихо кажу я.
Я виходжу із квартири і спускаюся сходами, оступаючись у темряві. До біса ж цих клятих сходинок! До біса! Як я все це ненавиджу — ці запльовані сходи, цей аварійний будинок, свою крихітну кімнату, амебну матір, тупу сестру, товстого ховраха, Бородіна, себе! Коли я вилітаю з під’їзду, мене переповнюють гнів і біль. Я обливаюся потом, усе ніби в маренні. Будинки довкола крутяться, розростаються, із темних відчинених вікон виривається гуркіт. Із вихору барв, звуків і запахів виринає бліде чоловіче обличчя з великими щелепами. Мене хапають і тягнуть угору.
— Ну, ну, не плачте! — гуде в мене над вухом знайомий голос. — Заспокойтеся! Не пручайтесь!
Хтось дуже сильно стискає мені руку. Я не можу стримати зойк. Я скаженію.
— Пустіть мене! — кричу я ніби здалеку. — Пустіть! Ненавиджу! До біса! Я не хочу! Я передумав!
— Пізно! — гуде густий, соковитий голос Бородіна. — У вас просто нервовий зрив!
— Не хочу! Не хочу! — галасую я в нестямі й розмахую кулаками.
Мене хапають іще декілька рук. Просто перед моїм обличчям зблискує голка невеличкого шприца.
— А, сволота! — вигукую я, відчувши гострий біль у шиї.
Тільки тепер я розумію, що кінця світу не буде. Мене просто викрали.
* * *
«Складно було.
Як зажди.
Тобі їх шкода. Усіх їх. І цю конкретну особину.
Шкода. А тобі — ні?
Ні. Ти знаєш, я ніколи не жалію дурнів.
Ярослав — не дурень.
Дурень, але трішки розумніший, ніж інші дурні.
Тобі просто образливо за нас.
За себе. Ти ображаєшся на мене.
Ні.
Я відчуваю. Не ображайся, я правий. Завжди. Тобі страшно.
Ні.
Я відчуваю. Не бійся, я все продумав.
Я хвилююся.
Ти боїшся, мені не вистачить?
Так.
Ти боїшся, я не вміщу всього?
Так.
Як ти можеш мене любити, якщо ти мене не розумієш?
Я розумію те, що мені потрібно.
Що я — людина? Ти помиляєшся.
Ні! Я не помиляюсь! Щодо людей і людського я не помиляюся ніколи.
Ти
...
