автордың кітабын онлайн тегін оқу Перунів цвіт
Анастасія Шевердіна
Перунів цвіт
Годвін — розумний і сміливий молодий дракон, нащадок славного роду, який заснував Землеград, і старший син непохитного князя. Але пристрасть до алхімії зіграла з ним злий жарт: у день повноліття боярське віче визнає його нездатним зайняти престол. На владу претендує хитрий і кровожерливий воєвода Кір, готовий на будь-яке безумство заради досягнення своєї мети. Заручившись підтримкою великого й могутнього стародавнього божества — Велеса-змія, Кір полонить княжу родину і збирає армію драконів, аби на догоду своєму панові напасти на світ людей.
Втекти із Землеграда вдається одному лише Годвіну. Його завдання — знайти квітку папороті, яка подарує шанс здолати Велеса, звільнити рідних і запобігти масштабній війні. Але часу обмаль, Перунів цвіт нікому з нині живих зірвати не вдавалось, а від нових друзів Годвіна — бездомного домовика, відьми-початківця й нерозторопної мавки — більше проблем, аніж користі.
Золоте Дерево Землеграда
Заплутаним лабіринтом печер Годвін утікав від зневажливого сміху однолітків. Сьогодні він був розлючений навіть більше, ніж зазвичай після занять в Академії. Якби старий викладач Добромисл скоса не спостерігав за сваркою своїх учнів, Годвін, напевне, вибив би нахабному переростку Мстиславу всі зуби до одного з його брехливої пащі. Це нічого, що Годвін на вигляд слабкий і не вміє як слід літати: у нього влучний і сильний удар хвостом, який ніколи ще не підводив його у бійках.
Нарешті вузькі темні коридори міських задвірків закінчилися, прикрашений самоцвітами тунель розширився, наповнився світлом і звуками драконячих голосів. Годвін на мить зупинився, глибоко вдихнув і поважною ходою, як і належить князівському сину, вийшов на площу. Батько вчив його бути передусім володарем, а вже потім — драконом, і Годвін підкорявся, хоча десь глибоко у його серці тліли незгода із загальним лицемірством і бажання вільного польоту.
Уся площа миготіла різнобарв’ям драконячої луски: тут тьмяно світилася землиста шкіра черні, там зухвало виблискувала зеленава кольчуга вояка, і де-не-де в натовпі робітників, торгівців та учнів Академії спалахували позолочені шати боярина. Сухорлявий Годвін настирливо прокладав собі дорогу між величезними лапами, хвостами, відгодованими пузами, проривався крізь сміх, галас, заклики купців, і там, де він проходив, на мить стихав невгамовний драконячий рев, а важкі непокірні голови неохоче схилялися донизу.
Княжич зупинився перед Золотим Деревом. На мармуровому постаменті височіло фамільне древо Годвіна. Там, де починався стовбур, значилося ім’я засновника Землеграда і князівського роду — Сварога. Казали, ніби Сварог прийшов з півночі й вирив ось цю величезну печеру, під бурштиновим склепінням якої губилися віти Золотого Дерева. Звісно, Годвін уже був великим і не вірив у казочки про те, що після смерті Сварог перетворився на гігантський зливок золота, який і понині прагнуть знайти всі добувачі металів, або що Сварогу вдалося укласти договір із людськими князями, і що він на власні очі бачив Велеса-Змія. Від могутнього стовбура відходили дві міцні гілки, підписані іменами Свенельд і Тудор. Свенельд був пращуром Годвіна, а Тудор — Мстислава, який закинув сьогодні княжичу, буцімто Свенельдова родинна гілка занепала, а всі князі з цього роду були сміховинними дурнями. Годвін із надією поглянув угору, де у світлі смолоскипів сяяли смарагдові яблука з іменами Свенельдових нащадків. Невже вони насправді дурні і сміховинні — його найближчі можновладні родичі? Узяти хоча б прапрадіда Геліодора — видатного алхіміка, автора 20-титомної енциклопедії «Хімічні особливості речовин». За цією енциклопедією зараз навчаються в Академії. От тільки злі язики плещуть, що ревнивий Геліодор заховав красуню-дружину Рогніду в якомусь колодязі, а потім забув, у якому саме, і до кінця життя був у жалобі. Казали, що видатний алхімік загинув під час невдалого експерименту з вибухівкою, але Годвін схилявся до думки, що славетний пращур винайшов філософський камінь і зараз переховується у найвіддаленіших печерах Землеграда. Коли Годвін був малим, він разом із дядьком Августом, поетом і шанувальником Гомера, намагався відшукати схованку Геліодора, але потім дядько закохався в русалку, виказав їй таємницю перетворення металів, і безжальне боярське віче вигнало нещасного Августа із Землеграда, а батько переконав Годвіна, що всі його пошуки марні. Прадіда Феофана та прабабку Милушу княжич майже не пам’ятав. Невдовзі після того, як Годвін вилупився з яйця, подружжя вирушило на Схід у надії зав’язати дружні стосунки з китайськими драконами й заснувати нову колонію. До цього часу про них нічого не було відомо. Кого Годвін і любив, так це діда Никифора. Він був добрим князем і невтомним трудівником. На трьохсотому році життя Никифор вирішив помандрувати Руссю, і був вбитий невідомим недолугим богатирем на дорозі під Новгородом. Його брат Стоян правив лише два місяці: упившись ртуті, він наказав челяді будувати гнізда на березах, і змучені смерди змушені були утвердити на князівство Гордія, батька Годвіна. Тепер князівством таємно марив сам неповнолітній Годвін.
Княжич задумався. Звісно, всі його родичі вельми своєрідні, але жодного з них він не назвав би дурним. Натомість нащадки Тудора — тупоголові й нахабні, ласі до дешевої слави. Тільки батько Мстислава — воєвода Кір — хитрий і розважливий, ніби змія, може становити для князя серйозну загрозу. Але про це Годвін намагався не думати.
— Що роздивляєшся, княжичу? — задзвенів у самому його вусі мелодійний дівчачий голос.
Годвін, ніби вжалений, повернувся. Маленька служниця Лада стояла позаду княжича й уважно дивилася на верхівку Золотого Дерева. Лада була бідною сиротою, із тьмяною, але завжди чистою лускою й охайними золотавими рогами. На її худенькій шиї сяяла низка дрібних перлів — як у всіх дівчат, які ще не засватані. Дивлячись на ці перли й ласкаву посмішку Лади, Годвін потайки сподівався, що до його повноліття маленьку бідну дракониху ніхто не засватає.
— Чого тобі? — відвівши очі, грубо запитав княжич.
— Князь Гордій послав по тебе, — сумирно схилила голову Лада. — Час обіду. Княжич Улас давно вже повернувся з Академії і плаче їсти.
— Плаче, бо хоче їсти, — невдоволено виправив служницю Годвін.
— Як скажеш, княжичу. Я неписьменна.
— Ото ж бо й воно, — промимрив Годвін і рушив у бік палат.
Лада зітхнула. Інколи служниці здавалося, що княжич ненавидить її. Адже ні разу не чула вона від нього та від усієї князівської родини жодного доброго слова.
Князівська родина
Коли Годвін увійшов до трапезної, на низенькому мармуровому столі вже стояли всілякі страви: великі тарілки з телятиною, свининою, бараниною, срібні казани із живою рибою та пташиним м’ясом, а також коріння і плоди для дядини, якій було зле від одного лише вигляду крові.
— Сину, де ти був до цього часу?! — тонким голосом роздатовано запитала Клотильда.
Годвін кинув швидкий погляд на товсту дракониху, всю в золоті та дорогоцінних каменях, і тихо промовив:
— Гуляв площею.
— Швидко до столу! — наказав Гордій, і Годвін квапливо сів праворуч від батька. Поряд захоплено чавкав молодший брат Улас, за ним манірно гралась одинадцятьма перловими разками намиста чепурна сестра Уна. По інший бік столу запихався бараном воєвода Кір.
— То що ти казав, Сайрес? — звернувся до брата Гордій.
— Я? Я щось казав? — стрепенувся задуманий безрогий дракон. — Справді? А що ж я казав?
— Милий мій господарю! — посміхнулася дядина Урсула, кинувши в пащу пригорщу гарбузів. — Якби ти не читав під час їжі, ти був би уважнішим!
— Ти плів щось там про бібліотеку київських князів, — невдоволено підказав Гордій.
— Про бібліотеку?… Так, справді! Оскільки я сам бібліотекар, я знаюся на книжках. Пропоную здійснити підкоп і викрасти найбільш цінні екземпляри. У нас занадто скромне зібрання творів красного письменства!
— Брате, ми не будемо цього робити! Ще позавчора робітники знайшли нове родовище алмазів, тож усі сили будуть кинуті на його розробку.
— Але ж поезія!..
— Жодної поезії! Згадай тільки, до чого вона довела нашого нещасного Августа!
Уна тихо засміялася.
— У дядька Сайреса геть викривлене сприйняття дійсності, — пошепки зазначила князівна. — Він за книжками втрачає останній розум!
— Ти також читаєш книжки!
— Я читаю життєписи видатних імператорів Риму. За ними я навчуся правити.
— Правити?!
— Правити! Я найстарша в батька.
— Ти дівчина.
— То й що?! Невже дівчина не зможе володарювати?!
— Не знаю. Такого не чув ніколи.
— У Єгипті правлять і драконихи.
— То в Єгипті. А ти спробуй про це розповісти батьку!..
Уна нишком поглянула на Гордія. Князь напівлежав на мармуровій підлозі, витягнувши лапи із блискучими кігтями. Його хижі очі сяяли яскравіше за дванадцять діамантів у короні.
— А хто князюватиме? — з домішкою злості запитала Уна. — Улас? Він найпришелепкуватіший з усіх, кого я знаю.
— Гей, я не найшерелепкуватіший! — ображено вигукнув Улас.
— Я князюватиму! — твердо промовив Годвін.
Почувши слова старшого сина, Гордій поглянув на Годвіна й болісно посміхнувся.
— Невдовзі відбудеться посвята, — сказала Уна. — Не впевнена, що тобі пощастить здобути камінь влади.
— Це ж чому?!
— Ще зовсім недавно ти не бажав князювати. Ти хотів займатися алхімією.
— То й що? Геліодор міг поєднати і те, й інше!
— Порівняв яйце з драконом! — скривилась Уна. — Ти навіть літати не вмієш! Я буду правити! Я зможу, я знаю, як треба. Я не буду деспотом, як батько, але й не дозволю жодних заколотів. Я не буду завойовувати інші колонії, я захищу їх від степової загрози, і вони самі змушені будуть запропонувати мені дань на знак поваги. Я стану першою землеградською княгинею!
— Це ми ще побачимо! — сердито підсумував Годвін.
— Уна! — покликала доньку Клотильда. — Ти ж пам’ятаєш, що на післязавтрашню посвяту приїдуть гості? Ти б прикрасила себе коштовностями!
— Ага, як ти?! — тихо зіронізувала дівчина й голосно додала: — Молодість — найкоштовніша прикраса, мамо!
— Ідіть до себе, розумники! — гаркнув Гордій. — Маю розмову до Кіра.
Клотильда, діти та дядько з дядиною залишили трапезну, уклонившись князю.
Академія
Зранку маленька Лада пошкреблася у двері печери княжичів і ласкаво мовила:
— Прокидайтеся! Новий день розпочався! Час іти до Академії!
Годвін пробурчав: «І чому вони наді мною знущаються?!», відполірував кришталевий знак у себе на грудях, штовхнув заспаного Уласа й рушив на навчання.
Академією називали групу просторих печер, які заглиблювалися по спіралі до незвіданих глибин Землеграда, де вічно панували морок і холод, де гриміли страшні підземні громи. На верхньому ярусі містився величезний зал для учнів та невеличкі покої ректора Академії — підсліпуватого алхіміка та астролога Добромисла. Другим ярусом володів Сайрес — землеградський бібліотекар та наглядач біологічного музею. Він же викладав студентам біологію та мови — грецьку, латину, давньоєгипетську й санскрит. Третій ярус відвели під лабораторії, в яких найбільш здібні учні проводили практичні заняття. На четвертому та п’ятому ярусах були склади, а на шостому, де лише одного разу вдалося побувати Годвіну, — могильна плита Геліодора, засновника Академії.
Годвін зайшов до навчальної зали й наблизився до свого місця за шостою лавою. Навчання в Академії тривало шість років: два роки молоді дракони вивчали мови, ще два — біологію, останні два роки присвячувалися «двом найкращим», як їх називали, наукам — астрономії та алхімії. Усі студенти навчалися в одному залі й розміщалися за лавами відповідно до року навчання.
Годвін приліг перед лавою та ближче підсунув металеві таблички з алхімічними символами.
— Змішування, пурифікація, фільтрація, дистиляція, амальгама, — бурмотів собі під ніс княжич, намагаючись витягти з пам’яті назви алхімічних процесів. — А це — випарювання… чи ні?…
— Готуєшся стати алхіміком? — грубий голос відволік Годвіна від повторення.
— Чого тобі, Мстиславе? — оскалився княжич.
Темно-коричневий дракон із непомірно-великими крилами свердлив Годвіна маленькими червоними очима.
— Та нічого. Сподіваєшся зробити собі камінь влади?
Годвін підхопився й вигнув хвіст.
— Що ти має на увазі?!
— Скоріше вже Уна дістане камінь влади, ніж ти. Або твій братусь. Бачив, які коники він викидає?
Годвін занепокоєно поглянув у куток навчальної зали, де з найменшими драконами, які ще не доросли до вивчення мов, поралися служки. У цей самий момент Улас поклав перед приятелем батьків скіпетр і вихопив із його лап невеличке яйце. Княжич відштовхнув Мстислава й підбіг до юрби молодших драконів, які дружно сміялися з наляканого Уласа.
— Що це ти робиш? — обурився Годвін. — Навіщо віддав скіпетр?
— Я хочу братика, — схлипнув Улас.
— Що? Якого братика? Нічого не розумію!
— Я хочу доброго братика, який не сердиться, — продовжував плакати Улас. — Він буде кращим за тебе. Братик вилупиться з цього яйця!
— Це ж страусове яйце! — вигукнув Мстислав, і студенти знову зареготали. — Видно, навіть страус буде кращим за Годвіна!
Княжич загарчав і розправив крила.
— Годвіне, сядь! — тяжка лапа Добромисла лягла на голову дракона. Ректор нахилився й тихо мовив на вухо княжичу: — На дурнів сердяться лише дурні.
Роздуваючи ніздрі, Годвін повернувся на місце. До молодших учнів прийшов Сайрес із кіпою давньогрецьких філософських текстів. Добромисл заглянув у Годвінові таблички, посміхнувся й розпочав урок.
— Процес Великого Роблення має чотири основних етапи, які відбуваються у філософському яйці. Це поєднання, гниття, омовіння та фіксація. Ці етапи поділяються на сім кольорофаз, — спокійним слабким голосом промовляв старий викладач. — Фаза сірого кольору полягає в підготовці матерії, тобто поєднанні сірки та меркурія шляхом нагрівання. Матерія проходить крізь різні кольори та дещо уповільнюється на зеленому кольорі. Фаза закінчується чорним кольором під впливом Меркурія, який триває п’ятдесят днів. Фаза справжнього чорного…
Годвін не слухав. Уперше не слухав свого улюбленого викладача. Просто не міг слухати. Тільки тепер він всерйоз захвилювався, що не отримає каменя влади. Це буде ганьба. Та що там — катастрофа!
У драконів існує звичай, за яким драконам-хлопцям, які досягають повноліття, замість кришталю, який вони з народження носять на грудях, вручають камінь-охоронець. Одному — яшму як побажання радості, іншому — гранат як підтвердження відданості, комусь — аметист помірності, комусь — нефрит мудрості. Але найкращі, найкоштовніші дари — рубін хоробрості, сапфір величі, смарагд невичерпної юної сили. Ці камені називають каменями влади. Тільки володар такого каменя може стати князем. Якщо боярське віче вручить Годвіну інший камінь, батько його вб’є. Він може пробачити все, окрім втрати корони.
За тяжкими думками непомітно закінчивсь урок. Пригнічений і стривожений, Годвін поповз до виходу. Біля дверей на нього чекав Сайрес.
— Годвіне, ти не міг би навідатися до музею? — запитав дядько й подав дракону ключ. — Там я малим мавку привів, а світла мало, і в неї волосся блякне. Перевір, як там вона.
— Добре, — зітхнув Годвін.
Він спустивсь ярусом нижче, нарікаючи на своє життя. То камені, то дурнуватий брат, то мавки якісь. Позаминулого року він уже бачив мавку. Квола, нецікава, неосвічена, як і всі наземні істоти, яких їм показував у музеї Сайрес. Цього року після посвяти він нарешті сам підніметься нагору й погляне на той чудернацький світ, крихти якого їм так обережно підсовували на уроках біології… Але він погано літає… Коли хлопці розминали крила, Годвін зазвичай займався в лабораторії. Що, як через це невміння його позбавлять князівства?… А алхімія… Чи вдасться йому зробити філософський камінь? Сам Добромисл не зміг… Ех, через ці камені самі неприємності!..
Годвін відкрив двері й увійшов до музею. Хитре розташування лінз і дзеркал допомагало наповнювати цю глибоку печеру сонячним світлом, у якому купалися рослини, метелики, дрібні тваринки. Посеред печери на камені сиділа істота, схожа на людину, — молода струнка дівчина з довгим — аж до п’ят — зеленим волоссям. Темні очі її сумно дивилися на Годвіна.
— Як тебе звуть? — запитав Годвін.
— Що? — здивовано підняла брови мавка.
— Ім’я є у тебе?
Дівчина знизала плечима.
— А де живеш?
— Під калиною.
— То й будеш Калиною.
— Добре…
— Як почуваєшся?
— Спати хочу. У лісі дощ, — ледь чутно відповіла Калина.
— Звідки знаєш?!
— Я відчуваю.
Княжичу здалося, що в розширених зіницях мавки пливуть грозові хмари.
— Ну то я піду.
— Куди? — сонним голосом запитала мавка.
— Додому.
— І я додому хочу.
— Уже скоро. Зачекай трохи. Ну, бувай.
Калина хитнула головою, закрила очі.
Годвін зачинив двері й без усякого бажання повернувся до палат.
Гості з Півночі та Півдня
Гості з Візантії прилетіли зранку — цар із повнолітнім царевичем у супроводі кількадесяти здорованів-вояків. Цар був старим і млявим, царевич — сумирним і сором’язливим, із дрібною пурпуровою лускою. Особливо очікували на них Уна та Улас, проте обидва вони розчарувалися: молодий південний володар був надто спокійним для брата та надто слабким для сестри.
Коли гості віталися з князівською родиною, Уна тихо мовила Годвіну: «Яке сумне видовище — ця його ганебна статура! З нього вийде манюсінький царьок!» — і відійшла до Лади. Така її поведінка зовсім не засмутила царевича, якого, як з’ясувалося, цікавила тільки наука. За якихось десять хвилин Годвін уже демонстрував гостю лабораторії, а ображена Уна відчитувала Ладу за те, що служниця нібито погано відшліфувала великі роги князівни.
Опівдні прибули гості з Литви. Очі Уни засяяли захватом назустріч м’язистому зеленокрилому княжичу й супроводжували його протягом усієї святкової трапези.
— Що, закохалася? — посміхнувся Годвін.
— Ні, але принаймні, є у що! — кокетливо крутнула рогами князівна.
Після обіду литовці запропонували розважитися — влаштувати вільний драконячий бій. Землеградська молодь радо відгукнулася на цю пропозицію.
Від литовців на бій вийшов княжич Вітольд і запросив на поєдинок візантійського царевича. Слабкий, неповороткий візантієць за правилами просто не міг відмовитися, тому він сумно зітхнув, повільно вийшов у центр кола, зробив якийсь непевний рух і з готовністю впав на землю від сильного удару великої лапи литовця.
Після цього один за одним на арену виходили запальні русичі і швидко наражалися на кігті та роги супротивника. У литовця була помітна перевага у вазі, швидкості й витривалості. Окрилений успіхом, засліплений перемогою, Вітольд гарчав і бив крилами, а Годвін таємно радів, що не досягнув того віку, коли дракони можуть привселюдно битися.
Нарешті литовець здолав останнього з бажаючих битися, витягнувся й заревів:
— Що, немає на Русі мужа, який би здолав Вітольда?! Немає на Русі хоробрих воїнів?! Немає на Русі честі?!
Землеградці незадоволено загули, але жоден не виступив уперед. Тільки Уна посміхнулася і зробила крок у коло.
— Князівно, не боїшся поразки?! — здивовано вигукнув литовець.
— Ганьби боюся, — весело мовила князівна.
— То будемо битися? — Вітольд відвів назад шию і випнув груди, сподіваючись налякати дурну дівчинку бойовою стійкою. Литовці та Кір із Мстиславом засміялися: думали, Уна отямиться й заховається за батькову спину.
— Будемо битися, — спокійно відповіла Уна і скопіювала позу супротивника.
— Уна! — гаркнув Гордій. — Що за забаганки?! Я забороняю!
— Не можеш, батьку. Я ж колись буду правити!
— Ну, як хочеш! — самовдоволено кинув Вітольд і зробив перший випад.
Годвін спостерігав за поєдинком із завмиранням серця. Звісно, сестра бувала жорстокою й заздрісною, проте, коли княжич дивився, як тендітна дракониха ухиляється від грізних ударів, відскакує вбік або плазує ареною, у душі Годвіна мимоволі зароджувалося болюче співчуття.
Вітольд сипав удари направо й наліво, Уна крутилася довкола нього і стомлено хекала. Кігті литовця чиркнули по дзеркальній лусці князівни й перервали намисто. Перлини заплигали підлогою. Гордій підхопився й заревів: намисто з дівчини мав право зняти лише її чоловік. Маленька Лада налякано притислася до Годвіна плечем.
— Це поганий знак. Це на нещастя, — прошепотіла служниця.
Позаду хтось насмішкувато хмикнув. Княжич обернувся. Мстислав дивився на нього недобрим вдоволеним поглядом.
— Усе буде добре! — сказав, відвертаючись, Годвін і відіпхнув від себе Ладу.
Останні сили залишали Уну. Вона погано реагувала на нові випади, з її боків супротивник обдер чимало луски. Вітольд стрибнув і підім’яв під себе князівну. У печері загуло, зі стелі посипався пісок. Уна лежала непорушно, із закритими очима, а литовець важко дихав і чимдужче притискав дівчину до землі.
— Досить! Досить! — взмолилася Клотильда.
— Давно вже пора було провчити дівку! — радісно підсумував Кір.
Годвіну хотілось обернутися і плюнути воєводі в пику, але Уна ворухнулась, і княжич не посмів відвести від арени очей.
Вітольд не помітив кволого руху князівни. Він сміявся до батька і щось кричав друзям. Уна обережно підняла хвіст із довгим лезом на кінці і блискавичним рухом увігнала шип у шию супротивника. Литовець завив і впав на бік. Князівна вилізла з-під важенного тіла Вітольда й поставила лапу йому на голову.
— Є на Русі воїни, — ледь чутно промовила вона. — Можемо повторити, якщо не боїшся.
Лада й Улас застрибали від радості, Годвін із батьком полегшено зітхнули, а мати з дядиною підхопили дівчину й повели її
...
