Переважна частина того, що я зібрав отут докупи, написана в нинішньому, 1895 році, а явилась випливом тих тяжких болів душевних, які переживав останнього часу. Тому-то такі сумні, тужливі гуки посилаю до рідного краю «З півночі», і тому-то так багацько в збірнику особистих мотивів, котрими, по моїй думці, найменше повинен займатись співець-громадянин. Але думка думкою, а почування почуванням. Може, мені соромно буде колись згадати про ту слабість внутрішніх сил, про той упадок духа, що сплодили подавані оце читачеві мої розпучні співи, може… Гірко подумати, та ще гірше було б знищити без жалю ті вистраждані співи, власними руками пошматувати своє намучене серце; знайдуться людці, що й без нас «сю панщину одбудуть», нехай же й відбувають. Коли б серед моїх хорих зойків щира юнацька душа відшукала для себе часом і дещо втішного та відрадного, — з мене було б досить… Поміщені між іншими тут переклади з великоруської мови становлять невеличкий початок ширшої праці, за котру я взявся, щоб познакомити українську громаду (особливо галицьку) з кращими взірцями багатої сусідської поезії. Коли б тільки лиха доля не стала на перешкоді до здійснення мого смиреннійшого заміру, не знівечила його, як чимало других. Та будь-що-будь, рушив у дорогу, то годі спинятись!

І

ІІ