Мало жив я, та чимало

Поблукав по світу;

Моє серденько шукало

Ласки і привіту.

Степи, гори чи діброви —

Все я переходив,

Та приязні і любові

Ніде не находив.

Повертав не раз я з поля

В городи і села,

Та не бачив, де та доля

Щедра і весела.

До людського горювання

Скрізь я прислухався,

Сумний голос безталання

На папір прохався.

Закипали в душі сльози,

Дивлячись на муки,

І зривались тихо з кобзи

Нерозважні гуки.

Мов кайданник, в тісній клітці

Соловейко нудьгував,

Спогадавши, як на вітці

Веселесенько співав:

І про долю, і про волю,

І про любощі — про все…

А тепер замовк він з болю,

Муки довго не знесе.

Вже й весна йому не сниться,

А журбі нема кінця.

Заспівав би, так темниця

Гірше смерті для співця.

Не вертайся — оставайся

За горами, за морями:

Я порвала, потоптала

Усі зв’язки поміж нами.

Я любила — більш несила,

Стихли муки в час розлуки,

Кров, здається, легше б’ється,

В серці хворім вмерли згуки.

На хвилинку відпочинку

Душа багне, волі прагне;

Тхне труною наді мною,

До могили швидше тягне.

Не вертайся — оставайся

За горами, за морями;

Все забудьмо, німі будьмо,

Обливаючись сльозами!

Дощ та буря; вечір гасне.

Треба йти, але куди?

Сумно верби кучеряві

Похилились край води.

Я покинув рід коханий…

Лийтесь, сльози! Де знайти

Такий інший? Плачуть верби;

Вітер гне очерети.

Ти, голубко сизокрила,

Сяєш променем одна:

Так зорить крізь верби часом

З неба зіронька ясна.

Лютує Дніпр. Ревучі

Вали щораз встають,

Розіб’ються об кручі

І знову заревуть.

Лютує Дніпр сердитий,

Шлях ширше пробива,

Реве несамовитий,

Пороги підрива.

Лютує Дніпр. До моря

Добігти б поскоріш,

Бо там йому і воля,

І оддихнуть миліш.

Стоять, як перш, пороги,

Що глибоко вросли;

Нема йому дороги;

Горою йдуть вали.