Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги. Бо вона опирається нам. Людина пізнає себе, долаючи перешкоди. Але для тієї боротьби вона повинна мати знаряддя. Їй потрібен терпуг або плуг. Обробляючи своє поле, селянин помалу вириває в природи деякі її таємниці і доходить загальнолюдської істини. Отак само й літак — знаряддя повітряних шляхів — веде людину до всіх споконвічних проблем.

Я завжди згадую, мов бачу наяву, свій перший нічний політ над Аргентиною темної ночі, коли внизу блимали тільки, наче зорі, поодинокі вогники, розкидані де-не-де по рівнині.

В тому океані пітьми кожен вогник провіщав диво людського розуму. Он біля того світла хтось, може, читає або міркує про щось чи веде з кимось щиру розмову. Коло цього хтось, можливо, думає про те, як виміряти безмежний простір, чи б'ється над розрахунками туманності Андромеди. А отам кохаються. Блимають на землі вогники, і кожен з них має чимось живитися. Навіть ті маленькі, що світять поетові, вчителеві чи теслі. Це живі зірки; а скільки ще там, поміж ними зачинених вікон, згаслих зірок, скільки поснулих людей…

Треба подати одне одному звістку. Треба гукнути до тих вогників, що горять, розкидані по рівнині,- може, які й відгукнуться.

Це було 1926 року. Я, молодий пілот, щойно прийшов тоді до авіакомпанії Латекоер, яка раніше, ніж Аеропосталь та Ейр-Франс налагодила повітряне сполучення між Тулузою і Дакаром. Там я опановував своє ремесло. Так само як і інші мої товариші, я проходив стажування — без цього новачкові не довіряють водити поштові літаки. Пробні вильоти, перельоти за маршрутом Тулуза — Перпіньян, нудні уроки метеорології в страшенно холодному ангарі. Ми боялись гір Іспанії, яких ніхто з нас іще не знав, і з пошаною ставилися до бувалих льотчиків.

Цих досвідчених пілотів ми бачили в ресторані — вони були похмурі, трималися трохи осторонь, звисока давали нам поради. І коли хтось із них, повернувшись із Касабланки чи з Аліканте, приходив пізніше, у шкіряній куртці, ще мокрій від дощу, і котрийсь з нас боязко питав, як пройшов політ, — за короткою, стриманою відповіддю нам ввижався казковий світ, у якому на тебе чигають усілякі пастки, прірви, круті скелі, що зненацька виринають попереду, шалені вихри, що з коренем виривають могутні кедри. Чорні дракони стережуть вихід у долини, снопи блискавок увінчують гірські пасма. Старики вміли підтримувати у нас пошану до себе. А потім хтось із них не повертався, і нашу повагу він забирав з собою у вічність.

Пригадую, як одного разу повернувся з рейсу Бюрі, той, що згодом розбився на Корб'єрі.^[1] То був досвідчений пілот. Він сів до нас і, нічого не кажучи, повільно їв, а плечі його все ще гнітив тягар непомірного напруження. Це було надвечір одного з тих лихих днів, коли небо по всій трасі якесь гниле, коли пілотові здається, що всі гори перекачуються в грязюці, як ото колись на вітрильниках по палубі, зірвавшись з ланцюгів, гасали гармати. Я довго дивився на Бюрі і нарешті, ковтнувши слину, зважився спитати його, чи важкий був політ. Бюрі не чув мене, зморщивши лоба, він схилився над тарілкою. У відкритому літаку пілот під час негоди виглядає з-за вітрового скла, щоб краще бачити, вітер шмагає його в обличчя і потім ще довго свище у вухах. Нарешті Бюрі підвів голову — він, здавалося, почув мене, отямився і щиро засміявся. Бюрі сміявся рідко, і цей раптовий сміх, який ніби осяяв його втому, захопив мене. Він нічого не сказав про свою перемогу і, нахиливши голову, знову почав мовчки їсти. Але в ресторанному чаді, серед дрібних службовців, що розважалися тут після своїх скромних денних турбот, цей товариш з придавленими втомою плечима раптом видався мені втіленням незвичайної шляхетності; з грубої оболонки на мить показався ангел, що переміг дракона.

 

Нарешті одного вечора і мене викликали до директора. Він сказав коротко:

— Ви летите завтра.

Я стояв у кабінеті і чекав, що зараз він мене відпустить. Але директор, помовчавши, додав:

- Інструкції добре знаєте?

В той час мотори були далеко не такі надійні, як тепер. Часто вони ні з того ні з сього несподівано підводили нас. Раптом щось бряжчало й гуркотіло, наче хто бив посуд, — і доводилось іти на посадку, сідати на скелясті гори Іспанії, де важко було й сподіватися на якийсь притулок. «Тут, — казали ми, якщо мотор вийде з ладу, то амба й літаку!» Але літак можна замінити. Найважливіше — не врізатися в скелю. Тому в районі гір нам під загрозою найсуворішої кари заборонялося летіти поза хмарами. Зазнавши аварії і йдучи на посадку, пілот міг розбитися об якусь вершину, вкриту білим клоччям хмар так, що її не побачиш.

Ось чому того вечора неквапливий голос на прощання ще раз наполегливо твердив мені:

— Це дуже гарно — йти над Іспанією за компасом, над морем хмар, це дуже красиво, але… — І ще повільніше, з притиском: — … але пам'ятайте: під тим морем хмар — вічність…

І мирний світ, такий спокійний, такий гладенький світ, що відкривається перед тобою, коли виходиш із хмар, зненацька набуває для мене зовсім іншого значення. Цей лагідний спокій стає пасткою. Я вже уявляв собі ту безкраю білу пастку, яка лежить десь унизу. І нема вже там, унизу, ні людських хвилювань, які, здавалося б, мають бути, ні турбот, ні метушні на міських вулицях — там тільки тиша, ще глибша, ніж угорі, там вічний, непорушний спокій. Біла липка пелена стає для мене межею, що відділяє реальне від нереального, відоме від непізнаного. І я починаю розуміти, що дійти сенсу всього того, що ми бачимо, можна тільки через культуру, цивілізацію і свою працю. Жителі гір теж знають море хмар. Але вони не бачать в ньому таємничої завіси.

 

Я вийшов від директора по-хлопчачому гордий. Настає і моя черга — завтра вдосвіта мені довірять пасажирів і африканську пошту. І в той же час на душі було дуже бентежно. В Іспанії не часто трапляються місця, придатні для посадки, і я боявся, що, зазнавши аварії, не знайду майданчика, де можна було б сісти. Я схилявся над пустинною картою, шукаючи і не знаходячи того, що мені треба було. І тому, перш ніж кинутися в битву, я, пойнятий гордощами і страхом, пішов до свого товариша Гійоме. Гійоме літав переді мною на цих трасах. Він знав усі хитрощі, за допомогою яких можна дістати ключі від Іспанії. Гійоме розкаже все і мені.

Побачивши мене, він усміхнувся:

— Я вже чув новину. Ти задоволений?

Він дістав із стінної шафи пляшку портвейну, чарки і, так само усміхаючись, підійшов до мене.

— За це треба випити. Все буде добре, побачиш.

Певність, як від лампи світло, лилась від нього, мого товариша Гійоме, що згодом побив рекорд поштових польотів над Кордильєрами, Андами і Південною Атлантикою. Та це було пізніше, за кілька років, а того вечора, сидячи без піджака під лампою, схрестивши руки і напрочуд підбадьорливо усміхаючись, він сказав просто:

— Тобі часом дошкулятимуть грози, туман, сніг. А ти подумай про тих, що пройшли через усе це раніше за тебе, і скажи собі: те, що вдалося іншим, завжди можна з успіхом повторити.

Проте я все-таки розгорнув свою карту і попросив його подивитись разом зі мною маршрут польоту. І, схилившись над освітленою картою, опираючись на плече бувалого льотчика, я знову відчув себе спокійно, як колись у шкільні роки.

 

Але який дивний то був урок географії! Гійоме не подавав мені відомостей про Іспанію, він зробив так, що Іспанія стала моїм другом. Він не розказував ні про водні ресурси, ні про населення, ні про поголів'я худоби. Він розповідав не про Кадіс, а про троє помаранчевих дерев, що ростуть край поля поблизу Кадіса. «Стережися їх, познач собі на карті…» І троє помаранчевих дерев займали відтоді на моїй карті більше місця, ніж Сьєрра-Невада^[2]. Він говорив не про Лорку, а про маленьку ферму біля Лорки. Про життя цієї ферми. Про хазяїна її. І про хазяйку. І це подружжя, загублене серед простору, за півтори тисячі кілометрів од нас, набувало в моїх очах величезного значеннях. Ферма зручно розмістилася на схилі гори, її вогні світили здалеку, мов зорі, і господарі, як ті доглядачі маяка, завжди були готові допомогти людям.

Отак з незбагненної далини забуття ми витягали деталі, яких не знав жоден географ. Бо ж географів цікавить тільки Ебро, чиї води втамовують спрагу великих міст, а до струмка, що ховається в траві західніше від Мотріля^[3] і живить якихось три десятки польових квіток, їм байдуже. «Стережися цього струмка, він псує поле… Познач і його на карті». О, я пам'ятатиму цю мотрільську гадюку! Вона була така смирна, своїм тихим дзюрчанням могла приспати, зачарувавши, кілька жаб, але сама дрімала тільки на одне око. За дві тисячі кілометрів звідси, причаївшись у траві край рятівного поля, вона підстерігала мене. При першій же нагоді вона обернула б мене у вогненний сніп…

Чекав я й зустрічі з тридцятьма забіяками баранами — вони он там, на схилі горба, готові до атаки. «Тобі здається, що на луці нікого немає, і раптом — тарах! — під колеса кидаються тридцять баранів…» У відповідь на цю підступну загрозу я захоплено усміхався.

Іспанія на моїй карті, освітленій лампою Гійоме, поволі ставала країною із чарівної казки. Я позначав хрестиками посадочні майданчики й небезпечні пастки. Позначив фермера, і цих тридцять баранів, і струмок. Я точно наносив на карту всю цю пастушачу картину, якою нехтують географи.

 

Попрощавшись з Гійоме, я відчув потребу прогулятись. Був холодний зимовий вечір. Піднявши комір, я, молодий, бадьорий, ішов серед перехожих, які й гадки не мали, що на мене чекає. І в цьому натовпі незнайомих людей я пишався своєю таємницею. Ці варвари не знають мене, але вдосвіта з мішками пошти вони довірять мені свої клопоти і прагнення. В мої руки передадуть свої надії. І, сховавши обличчя в комір, я ходив між ними, як їхній захисник, а вони нічогісінько не знали про моє заступництво.

Не сприймали вони і вісток ночі, які вловлював я. Бо тільки мене турбувало, що десь, може, збирається снігова буря, яка ускладнить мій перший політ. Одна по одній гаснуть зорі, та що до того людям, які тут гуляють? Тільки я розумів, що це означає. Перед боєм мені посилали відомості про ворожі позиції…

А тим часом ці важливі для мене гасла я діставав біля яскраво освітлених вітрин, у яких виблискували різдвяні подарунки. Здавалося, тої ночі там було виставлено всі земні блага — і мене п'янила гордість від того, що я зрікаюся їх. Я був воїном, котрому загрожує небезпека, — яке мені діло до цього іскристого кришталю, що має прикрашати вечірнє свято, до цих абажурів і книжок? Мене вже оповивали тумани — я, рейсовий пілот, уже скуштував гіркого плоду нічних польотів.

 

Удосвіта, о третій годині, мене розбудили. Я розкрив вікониці, побачив, що на вулиці дощ, і ретельно одягнувся.

За півгодини я вже був на блискучому від дощу тротуарі і, сидячи на валізі, чекав автобуса. Скільки товаришів до мене в день посвячення отак чекали, і у них так само стискалося серце! Нарешті з-за рогу, сповнюючи вулицю деренчанням, викотився старий автобус, і я, так само, як колись мої товариші, по праву зайняв місце на тісній лаві між заспаним митником і кількома службовцями. В автобусі стояв затхлий дух запиленої канцелярії, старої контори, в якій в'язне життя людини. Через якихось п'ятсот метрів автобус зупинявся, щоб взяти ще одного писаря, ще одного митника чи інспектора. Прибулець вітався, сонні пасажири щось нерозбірливо буркали йому у відповідь, той примощувався десь як міг і теж засинав. Їхали, мов у похмурому ридвані, трусячись на вибоїстій тулузькій бруківці так, що спочатку рейсового пілота і не відрізнити було від усіх цих чиновників… Але назустріч бігли вуличні ліхтарі, наближався аеродром, і старий тряський автобус був уже тільки сірим коконом, з якого людина вийде перетвореною, в новому вигляді.

Кожен мій товариш одного такого ранку теж відчував, як у ньому — людині підлеглій, котрій поки що може безкарно допікати всякий інспектор — народжується той, хто невдовзі відповідатиме за іспанську і африканську пошту, той, хто через три години, оповитий блискавками, вийде на герць з драконом Оспіталета^[4], а через чотири години, здобувши перемогу, вільно вибиратиме будь-який шлях — в обхід понад морем чи навпростець через Алкайське пасмо, той, хто матиме справу з грозою, з горами, з океаном.

Кожен мій товариш, загублений у безіменному гурті людей, під похмурим небом зимової Тулузи, одного такого ранку теж відчував, як у ньому росте могутній володар, який через п'ять годин залишить позаду північні дощі і сніги, відкине зиму і, уповільнивши роботу мотора, спуститься в гаряче літо, в залитий яскравим сонцем Аліканте.

 

Старого автобуса давно вже немає, але в моїй пам'яті він лишився — холодний, незатишний. То був своєрідний символ неминучої підготовки до суворих радощів нашого ремесла. Все тут було перейнято разючою стриманістю. Пам'ятаю, через три роки у цьому ж автобусі я дізнався — при тім не було сказано й десяти слів — про смерть льотчика Лекрівена, одного з багатьох наших товаришів, які туманного дня або туманної ночі пішли у вічну відставку.

Було так же рано — третя година, стояла така ж сонна тиша, коли ми почули, як наш директор — у темряві його не було видно — гукнув інспекторові:

— Лекрівен уночі не приземлився в Касабланці.

— Що? — озвався інспектор. — Що?

Вирваний із сну, він зробив останнє зусилля, щоб остаточно прокинутись, і, показуючи свою ревність, додав:

— Га? Справді? Йому не пощастило пройти? Він повернув назад?

З глибини автобуса долинула коротка відповідь:

— Ні.

Ми завмерли, чекаючи, але більше не почули ні слова. Одна по одній падали секунди і нам ставало зрозуміло, що після цього «ні» вже нічого сказано не буде, що це «ні» — безапеляційний присуд: Лекрівен не тільки не приземлився в Касабланці — він уже не приземлиться ніде і ніколи.

 

Того ранку, перед своїм першим поштовим рейсом я теж скорявся священним обрядам, зв'язаним з нашим ремеслом, і не дуже впевнено дивився в вікно на блискучу від дощу дорогу, у якій відбивалися вогні ліхтарів і калюжі від вітру бралися брижами, що скидались на пальмові гілки. Я дивився і думав: «Як для першого рейсу, мені, далебі, не дуже таланить…» І глянув на інспектора:

— Кепська погода, правда?

Інспектор втомлено зиркнув у вікно.

— Це ще невідомо, — буркнув нарешті.

За якими ж ознаками, питав я себе, передбачати погоду? Учора ввечері Гійоме однією своєю посмішкою спростовував усі лихі пророцтва, якими залякували нас бували льотчики, а тепер вони знову спали мені на пам'ять: «Якщо пілот, не знаючи досконально усієї траси, попаде в снігову бурю… шкода мені його, бідолаху! Так, так! Шкода мені його!..» Їм треба було підтримувати свій авторитет, от вони й хитали головами, з жалем і співчуттям дивлячись на нас, а ми ніяковіли під їхніми поглядами, почуваючи себе наївними простаками.

 

Справді-бо, для багатьох із нас цей автобус був останнім притулком. Скільки їх? Шістдесят, вісімдесят? Їх віз дощового ранку цей самий мовчазний шофер. Я озирнувся: в темряві світились червоні цятки цигарок, і кожна з них то спалахувала, то меркла, супроводжуючи якісь роздуми курця. Вбогі роздуми підстаркуватих чиновників… Скільком із нас ці супутники замінили жалобний кортеж?

До мене долинали тихі балачки. Про хвороби, гроші, про нудні домашні турботи. За тими розмовами ніби здіймалися стіни похмурої тюрми, в яку замкнули себе ці люди. І раптом переді мною постало обличчя долі.

Старий канцеляристе, мій сусіде по автобусу, ніхто ніколи не поміг тобі утекти від цього всього, щоб урятуватись, і не твоя в цьому провина. Ти створив собі тихий світ, замурувавши в своєму кубельці всі виходи до світла, як роблять мурашки. Ти згорнувся клубочком, сховавшись в своєму обивательському затишку, в закостенілих звичках, у затхлій повсякденності провінційного життя, ти спорудив собі цей жалюгідний захисток від вітру, від морського прибою та зірок. Ти не хочеш турбувати себе великими проблемами, тобі й без того нелегко забути що ти людина. Ти не мешканець мандрівної планети, ти не замислюєшся над питаннями, що не мають відповіді,- ти просто дрібний обиватель з Тулузи. Ніхто не схопив тебе за плечі, не стримав, коли ще був час. А тепер глина, з якої тебе виліплено засохла, затверділа, і вже ніщо не розбудить в тобі заснулого поета, музику чи астронома, який, можливо, колись в тобі жив.

Я вже не нарікаю на дощ, який періщить надворі. Чари мого ремесла відкривають переді мною інший світ, і в ньому за якихось дві години я вийду на двобій з чорними драконами і гірськими пасмами, уквітчаними гривою синіх блискавок, а коли настане ніч, вирвавшись на волю, прокладу свій шлях серед зірок.

 

Так відбувалося наше професійне хрещення, і ми починали літати. Здебільшого рейси проходили без пригод. Спокійно, мов бувалі водолази, ми поринали в глибини своїх володінь. Тепер їх добре досліджено. Пілот, бортмеханік і радист уже не вирушають в дорогу навмання, літак для них — лабораторія. Вони орієнтуються, дивлячись не на краєвид, що пропливає внизу, а на тремтливі стрілки приладів. За кабіною десь в пітьмі тонуть гори, але це вже не гори. То невидимі сили, наближення яких треба вирахувати. Радист при світлі лампи уважно записує цифри, механік робить позначки на карті і, якщо гори опинилися збоку, якщо вершини, котрі літак мав обійти зліва, раптом тихо і непомітно, мов готове до бою вороже військо в засаді, розгорнулися просто попереду, пілот виправляє курс.

А на землі чергові радисти, чуючи голос товариша, ретельно записують: «0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд».

Так відбуваються польоти в наші дні. Екіпаж повітряного корабля навіть не відчуває, що він летить. Мов уночі десь серед моря, тут нема ніяких орієнтирів. Але мотори наповнюють кабіну безперервним тремтінням, і від того ця освітлена кімнатка стає зовсім іншою. І час минає. І в усіх тих циферблатах, радіолампах, стрілках так само діє невидима алхімія. Таємничі жести, приглушені слова, зосереджена увага секунду за секундою готують диво. З нічого народилось золото: воно виблискує посадочними вогнями.

Але всі ми знаємо польоти, коли, траплялося, за якихось дві години до посадки раптом відчуєш таку самотність, таку відірваність від усього світу, яких не відчув би навіть десь у нетрях Індії, і коли вже й не сподіваєшся повернутись.

Так було з Мермозом^[5], коли він уперше перетнув на гідроплані Південну Атлантику і надвечір підлетів до Порт-о-Нуара^[6]. Він бачив, як прямо перед ним, з кожною хвилиною тісніше сходяться пасма ураганів, ніби на очах зводили мур, потім запала ніч і скрила все. А через годину, вибравшись із-за хмар, він опинився в казковому царстві.

Перед ним здіймалися смерчі, вони, здавалося, були нерухомі, схожі на чорні колони якогось храму. Вгорі ті колони ширшали, підтримуючи низьке похмуре склепіння бурі, але через пролом