Якщо спробувати вмістити сенс книжки «Одновимірна людина», що належить розумові й перові Герберта Маркузе, у одну фразу, то отримаємо приблизно таке: «Одновимірна людина» — це той, хто живе в оточенні своїх ілюзій і абсолютизує їх, хоча й стає разом з тим здобиччю пройдисвітів, які використовують його для власної мети.

Жорстко?

Можливо.

Але не жорсткіше, ніж у самого Маркузе.

Маєте сумніви?

Будь-ласка, переконайтеся: «Тоталітарні тенденції одновимірного суспільства роблять традиційні шляхи й засоби протесту неефективними — а, можливо, й небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію верховенства народу» (Герберт Маркузе, «Одновимірна людина»).

А тому — як пише далі Маркузе, — «одновимірне мислення систематично нав’язується виробниками політики та їхніми заступниками через засоби масової інформації».

Тобто, мало того, що «одновимірна людина» й без того має схильність до афектації ілюзій, що є в її голові, так їх ще й цілеспрямовано підживлюють і культивують, називаючи найблагороднішими словами.

А далі вже, як кажуть, — «справа техніки».

І — технології.

На що мастаків зараз — предостатньо.

З їх «легкої руки» ілюзії набувають обрисів лозунгів, закликів і прокламацій, і затягують за собою все нових і нових увіруючих в них.

Адже віра, як визначив цей соціальний феномен Володимир Іларіонович Шинкарук, — мабуть, останній романтик у філософії, який прочитав мовою оригіналу всю німецьку класику (філософську — в першу чергу), — є «світоглядною настановою на сприйняття бажаного як дійсного».

Не вірте нікому, хто Вам казатиме, що «наука — це те, що збудоване на розумі, а релігія — на вірі».

Кожна наука й будь-яка релігія побудовані і на розумі, і — на вірі.

Нема такої священної книги, котра не була б тим, що традиційно має назву «джерело мудрості», й немає такої науки, котра б творилася без віри в можливості самої науки, принаймні.

Інша річ — ілюзії.

Коли вони спонукають до дії.

Одновимірна людина приречена на інтелектуальну сліпоту через те, що відмовляється хоч трохи поглянути на свої ілюзії з критичного боку.

Більше того, вона глибоко переконана в тому, що її ілюзії і є Абсолютною Істиною в Останній Інстанції, категорично відкидаючи всі доводи, котрі свідчать про протилежне.

Через це у Вас, звісно ж, вже з’явилося питання: «То які ж ідеї — ілюзорні?»

Відповідь проста.

І — приголомшлива: всі.

Так, так, саме так.

Всі — без жодного винятку — ідеї є ілюзіями.

Щойно вони стають абсолютизованими.

Вірити в їхню невразливість — абсурдно.

Дотримуватися їх — нерозсудливо.

Насаджувати їх, тобто, втовкмачувати їх у голови іншим людям — злочинно.

«Але чому?!», — вигукнете Ви у відчаї.

Через те, що «ідея як форма мислення полягає у єдності об’єктивного знання й суб’єктивної мети» (див.: Копнін П.В. «Ідея як форма мислення»), а й перше, й друге не є абсолютним.

Адже об’єктивне знання — не Абсолютний Апогей, котрого просто не існує, а, як назвав її Іммануїл Кант, АСИМПТОТА, до якої ми нескінченно наближаємося й ніколи не досягаємо її остаточно.

Що ж стосується суб’єктивної мети, то вона — вже за своїм визначенням — суб’єктивна, а отже — жодним чином не Абсолютна. Якщо ж абсолютизувати саме Мету, то доведеться покірно прийняти за керівний і спрямовуючий принцип усієї діяльності кожної людини тезу єзуїта Ескобару, його «шефа» — Ігнатія Лойоли, й — ідейно спорідненого з ними Нікколо Макіавелі: «Мета виправдовує засоби», — а це — шлях до безодні.

Підлості.

Оскільки нема, і не може бути такої