Передмова

* * *

Мжичив дощ. На вулицях де-не-де вже запалювались вогні ліхтарів. Сонце давно зайшло за горизонт і сутінки огорнули велике місто. Час від часу по мокрій і слизькій дорозі на великій швидкості проносилися поодинокі машини, оббризкуючи брудом людей, що стояли на тротуарі, а ті, у свою чергу, розлючено лаялися їм услід. Буденне життя цих людей було незмінним, тому вони ніколи й не задумувалися, що саме з ними може трапитися одна з тих значних подій, котрі мають властивість змінювати хід усього життя. Вони були заклопотані своїм особистим, тож ніхто й не помітив, як з підземного переходу вийшов чоловік у чорному плащі. Він ішов, спираючись на велику парасолю-тростину, ховаючи свій єхидний погляд під широкими крисами капелюха. Перейшовши дорогу, незнайомець попрямував у бік натовпу, котрий зібрався на тролейбусній зупинці, нетерпляче очікуючи свого транспорту. Вони, здається, вже давненько очікували транспорт, тож кожен знайшов собі однодумця, активно обмінюючись думками стосовно теперішнього життя, а чоловік, оминувши балакучі компанії, попрямував своєю дорогою. І ніхто навіть не здогадувався про його істинну ціль у житті.

Йому були байдужі думки цих людей. Він ішов своїм шляхом, не переймаючись тим, що діється навколо. Цього чоловіка події навколишнього світу аж ніяк не обходили. Дощ не вщухав. Піднявши звичним рухом комір і запхавши руки до кишень, ішов, дивлячись собі під ноги, мов контролював кожен свій крок. За спиною, наче нероздільна частина його існування, пливла і супроводжувала чоловіка тінь мороку, криючи у собі істинну сутність незнайомця. Дорога привела до роздоріжжя і, не зупиняючись, чоловік перейшов на протилежну сторону вулиці. З-за важких свинцевих хмар, якими було покрите нічне небо, виринув господар ночей — повний місяць і освітив темні високі сходи перед чоловіком. Вони піднімалася угору, ведучи до воріт тихого і водночас моторошного місця — цвинтаря. Чоловік, зітхнувши, почав підніматися східцями. Панував могильнй спокій. Зупинившись перед великими воротами, чоловік зиркнув вправо-вліво. Поблизу, здається, нікого не було. На старих великих, позеленілих від моху із залишками вилинялої сірої фарби воротах висів важезний ланцюг на залізному замку. Підійшовши ближче, чоловік почав трясти їх. Скидалось на те, що цій людині було вкрай необхідно потрапити у царство мертвих. Він мерщій кинувся до огорожі, почав перелізати. Коли ж дістався верху, помітив, що двері великого склепу, неподалік від брами справа, були відчиненні. Не барячись, нічний відвідувач зіскочив на землю і побіг туди. Усередині, здається, хтось був, бо з глибини чулися шурхіт і бурмотіння.

Притиснувшись до стіни, чоловік підкрався до виступу, за яким виднілася невеличка зала із домовиною посередині; тут нишпорив злодій. Але заскочити крадія на гарячому чоловікові не хотілося. З однієї простої причини — він добре знав цю особу.

Підкравшись ззаду, чоловік нахилився над злодюжкою та крикнув йому просто у вухо:

— Ось і попався!

Бідолаха від несподіванки випустив з рук те, що награбував.

— Геть вже знахабнів! Тобі що, робити нічого, як нишпорити в моєму склепі? — продовжив незадоволено господар.

— Нічого. Зовсім нічого, — жалібним тоном заскавулив хлопець, — Я вже третю ніч нічого не мав у роті, — і він мимоволі взявся за живіт, але буркотіння не відчув. Опустивши руку, судомно ковтнув слину.

— Не так вже й добре бути напівмертвим, — проскавулів. — Але тут нічого не вдієш, і долю не зміниш… — затнувся злодюжка, а подумки додав: — «Та й і не хотілося б».

Все ж таки йому подобалося отаке існування, він навіть пишався, що є одним із них. І хлопець мимоволі посміхнувся, блиснувши своїми іклами, але, побачивши суворий погляд чоловіка, незадоволено понурив голову.

— Я тобі хто?! — продовжив незадоволено господар склепу, — Якийсь нещасний смертний, що ти отак нагло влізаєш в мій склеп і робиш перевороти. Чи тобі нагадати, з ким маєш справу?

— Ні, господарю.

— Запам’ятай раз і назавжди: ти — вампір. І опускатися до такого аж ніяк не личить. Ти не тільки маєш ловити людей собі, ти ще маєш ділитися здобиччю зі своїм господарем. Зрозумів?

— Так. Сір.

— Люди сьогодні більш обережні і навіть небезпечні, — почав міркувати Дракула.

— Так-так. Вампіри починають втрачати свої сили, — не відриваючи погляд від пляшечки з кров’ю, підтримав розмову юнак. — Вже нелегко так просто зловити людину, — продовжив злодій, та набравшись наглості підхопив пляшку, яку вже давненько мав на меті взяти, та перехиливши, став витрушувати з неї краплі крові, що там були. Тут і був упійманий.

— Дожився. Вже не те, що зловити людину собі лінується, та ще й краде в іншого.

– І зовсім ні, — обурено заперечив хлопець. — От скажи, тобі сьогодні когось вдалось заарканити? — подивившись старшому прямо вічі, спитав молодший.

Той скинув капелюха, похитав головою.

— Отож бо. Ні. — продовжив юнак, — Чого ж тоді від мене хочеш? Тепер усім тяжко.

— Ну, знаєш що…! Це перейшло всі межі, — строго мовив старший..

Але, здається, молодий не звертав уваги на зауваження, далі продовжував щось шукати у скрині. Не витерпівши цього нахабства чоловік оскаженів.

— А ну геть із мого склепу! А то пошкодуєш! — вказуючи пазуристим пальцем в сторону дверей, заверещав він.

— Мені вже остогиділи твої накази! — темні очі молодого вампіра блиснули вогнем ненависті, — Сам вчив: ми всемогутні, — саркастично добавив він.

– І чому я тебе тоді не вбив! Мені здалося, ти будеш ідеальним вампіром, але я помилився!

Погляди двох оскаженілих вампірів зустрілися. Вони хижо дивилися один одному у вічі, готові роздерти за здобич. Стиснувши кулаки, юнак став в бійцівську позу, не зводячи очей з Дракули. А цей, в свою чергу, повільно карбував кроки навколо молодого зухвальця. Напасти першим хлопець не осмілювався. Він чекав. Чекав першого удару суперника, але, здається, Дракула не спішив нападати. Він уважно спостерігав за підданим, мов контролював його. За деякий час молодик відчув головний біль, що ріс і ставав нестерпним. Потім ноги почали ставати ватяними, а згодом по всьому тілу пройшовся холод. Хлопець увесь затремтів. Сил протистояти вже було не так й багато, але здатися означало померти. Стиснувши зуби, юнак відчайдушно боровся з болем, що скував тіло. Вампір постійно запевняв себе і подумки медитував: «Я не здамся! Ще трохи, і я тебе переможу». Поступово він почав відчувати дивну насолоду від отого болю, а тіло само почало перетворювати втому і біль на сили. І раптом відчув, як велика сила ринула в тіло, молодий вампір на мить втратив рівновагу, але якимось дивом втримався на ногах. Біль вщух, а в голові з’явились незнайомі чужі думки. Це були думки його суперника. Хлопець не зразу зрозумів зміну в собі, але, збагнувши, що читає думки суперника, почав шукати слабинку старого. Тепер йому потрібно було нанести удар по найслабшому містю. Дракула був голодний і його нестерпно мучила спрага, як і самого хлопця. Нащупавши думку про кров у Дракули, почав нею маніпулювати. Він підсовував усілякі думки про кров, щоб той не міг нанести черговий психологічнйй удар і сам захлиснувся власною слиною, але Дракула схаменувся і вчасно відфільтрував думки, які підсунув йому хлопець. Побачивши, що так не впорається зі суперником, вампір перестав тратити сили на намагання заволодіти мозком суперника, бо це було неможливо і почав накопичуватй сили на фізичний бій. Дракула теж подумки шукав спосіб здолати юного вампіра. Сили вже наповнили хлопця сповна, і він накинувся на ослабленого Дракулу, бо поки той шукав у думках зброю, юнак висмоктав його енергію. Бій психологічний перейшов у фізичний. Обоє вампірів вчепилися одне в одного, намагаючись загризти. Молодший виявився спритнішим і сильнішим: вчепйвся в горло Дракулі. Той почав втрачати свої сили і коли тіло обімліло, юнак виволік його зі склепу та кинув під дерево, думаючи, що Дракула мертвий.

— Тепер я вільний! — зареготав вампір, розкинувши руки.

Тоді перевів погляд на добротний шкіряний плащ мертвого, оглянув свою обідрану полотняну куртку. Посмішка заскалила зубй. Він вже давно нічого новенького не мав.

— Тобі тепер цей плащ не потрібен, — присівши біля тіла, зняв з нього плащ, — А мені згодиться, — і, скинувши свою стареньку курточку, накинув плащ.

Раптом юнак відчув як його тіло почало тремтіти. Слабість все більше і більше вражала. Його тіло поступово відмовлялось рухатись. Він зрозумів: ще трохи і зовсім не зможе поворухнутись, а над горизонтом вже червоніло небо. Смикнувшись, немов його вдарило струмом, вампір скочив на ноги і щодуху побіг до склепу. Заскочивши до середини, хлопець лише вспів підперти спиною двері, як почув відчайдушний крик, що роздер завісу темряви, а остання віддала свої сили дню. Дракула виявився ще живий, але ненадовго. Тепер усе закінчилося. Його тіло спопелило сонце. Юнак з полегшенням зітхнув, обтрушуючи плащ тепер вже остаточно мертвого сеньйора. Лише у цю хвилю молодий вампір відчув, що нарешті належить сам собі.

Сповзши спиною по дверях на холодну, викладену мармуром підлогу, хлопець заплющив очі і відчув, як його дихання поступово почало зупинятися. Надворі вже світало. Лігши, юнак востаннє зітхнув і його очі, втративши свій колір, застигли холодним склом.

І знову ніч огорнула світ. Тіло смикнулося і тремтіння пройшлося по ньому. Холод торкнувся льодяних долонь хлопця. Той стиснув пальці в кулак, і глибоко вдихнувши, розплющйв очі. Сили поступово покидали молодого вампіра. Він оглянув себе і виявив, що стікав кров’ю. Все ж таки Дракула добряче його пошматував своїми пазуриськами и іклами, коли вони встубили у фізичний бій. Ледве соваючи ногами, він виповз із склепу, вдихнув нічне, свіже повітря. Воно дало йому сили піднятйся і добрести до брами. Перелізши через огорожу, попрямував до будинків. Йому вкрай необхідна була чйясь кров, інакше він помре.

Дощ безперестанку лив, ніби заливаючй гіркими сльозам