Я — Роджальд Кушинський, онук великого мага Веліаміна. Третього правителя Хетауеру.

В ті часи, коли мій дідусь був ще принцем, йому довелось пройти не легкий шлях перед тим, як стати могутнім правителем, якого усі зараз знають. І про якого складають пісні та оповіді.

Дідусеві Веліаміну довелось перенести «сон смерті». У цьому стані людина виглядає наче мертва і якщо не знати медецину, можна подумати, що вона заправду померла і поховати. Чому ми, хетуаерівця, нарекли цей стан «сном смерті». У сні смерті дідусь провів кілька місяців, я не знаю скільки точно. А причиною такого стану сприяло поранення, яке він отримав, але не під час битви, як зазвичай, а через свою халатність і нерозумний вчинок, хоча його просили цього не робити. Як потім виявилось, сам Пенегрор, його дідусь, явившись з потойбіччя онукові привидом. Він просив не їхати до замку, а вирушити за допомогою, однак Веліамін не послухав дідуся, бо не знав тоді ще хто йому явився. Через це дістав смертельне поранення, бо випадково натрапив на ворожих лицарів, але вижив хоча у впав у сон «смерті». Якимось чином він попав у потойбіччя, а можливо йому це наснилося, він сам не міг збагнути. Там він зустрів того ж дідугана, що йому являвся примарою, та дізнався що це його рідний дідусь. Крім того йому повідомили, що він також має надприродні здібності, які передав йому дідусь. Після довгого блукання між світами і у них. Тобто дідусь Веліам міг бути і потойбіччі і в живому світі, та після припиненя війни сестер — Філіміни та Лорії, яку приходилися Веліаміну: бабусею і тіткою. Маг усвідомив, що він не помер, а застряг між світами. А коли отямився, відрікся від корони та відправився у мандри. Однак доля вирішила, що він таки має стати королем, бо на одному острові дідусь зустрів нового ворога, хоча всі думали, що усе скінчено, перемігши Даліена короля Ґвенту, який неоднаразово хотів завоювати Хетауер, але завдяки Веліаміну, вони остаточно перемогли. Цим ворогом виявився незаконний син Філіміни. І почалася довга і кривава війна.

Але завдяки магічній силі, мій дідусь здолав ворога і ця історія стала легендою.

А я — Роджальд, онук Веліаміна взійшовши на трон, став правити вогутьньою імперією.

Однак, нажаль, я не успадкував дідусеву силу, і він мені її не передав. Мені сумно усвідомлювати, що я не маг, а простий чоловік, навіть статус правителя, не тішить мене.

Роджальд сидів на троні і дивився на порожній зал. Йому було вже двадцять три. Коронували Роджальда, як і належило в Хетауері — вісімнадцять. Уінс, батько Роджальда не зміг одружити єдиного сина, бо той ніяк не бажав брати за дружину того кого батько йому пропонував. Переважно це були принцеси з далеких земель за океаном, і жодна з них не подобалась тоді ще юному принцу. Тоді йому було лише чотирнадцать-пятнадцать. Битви на мечах з двоюрідним братом Норіном, що приїздив у гості з Ерінгу, були хлопцю більш до душі, а ніж його сватання. Норін був старший за Роджальда на одинадцть років, але це не заважало братам бешкетувати. Вона навіть втікали у села і там збирали хлопчаків та влаштовували битви на деревіних мечах в понарошку. А коли батько казав сину що йому вже годі бавитися, і треба подумати про серьозніші речі, такі як: одруження і корона, той просто втікав з жартами: «Мені ще рано».

А потім сталася біда. Батько сильно занедужав. Ніхто з нахарів не міг вилікувати його, а чародійка, яка служила тоді королю, на ім'я Жасмін була на якомусь завданні, яке їй доручили. Тож її не було в королівстві коли Уінс занедужав, а знахарі не змогли вилікувати, і король Уінс скінчався коли принцові Роджальду було сімнацать.

Ще рік залишилося до того, як Роджальд зможе стати законним правителем, а до того його мати королева Арі, взяла правління на себе. По правилав їхнього королівства, це було допустимо. Тож вже не молода але ще сповнена сил мати Роджальда ще рік правила Хетауером поки її синову не виповниться повноліття. Звісно, якщо б і мати померла до повноліття принца, то б трон заняв ще хтось. Наприклад — дядько чи тітка, але в Уінса та і в Арі не було ні братів ні сестер. Значить Роджальд став би королем, але до нього б приставили радників, які б казали йому як керувати, і він би мав їх слухати поки не досягне віку коли сам буде взмозі приймати рішення, а це було — вісімнадцятиліття. Але юнаку пощастило, бо ще була жива мати, вона й правила.

І ось настав той довгоочікувальний день. Роджальду виповнилося вісімнадцать. Всі почали готовитися до коронація. Мати махнула рукою на те що син ще не одружений, можливо ставши королем він ще встагне знайти жінку своєї мрії. У Хетауері дозволялося королю женитися і вже за власної волі. Хоча це був один з одиничних випадків. Лише Веліамін текож женився за власної волі взявши за дружину баронесу Адель. Тому Роджальд ставив це як приклад і всім нагадував про це. Йому було байдуже що Веліамін женився на Адель ще до коронації. Тож мати та усі васали полишили спроби женити правителя. А за рік по сходженню сина на трон, мати померла.

* * *

Іноді, проходжуючись своїм палацом і оглядаючи портрети своїх предків, Роджальда сповнювала гордість за них. Адже його родина дійсно була могутньою.

На стінах холу, висіли портрети всіх правителів королівства Хетауер. Портрети висіли «пірамідою», і ясно було, хто очолює верхівку. Це був Пенегрор із своєю дружиною Лорією. Їх зобразили по опису Веліаміна, бо ніхто не знав, як вони б виглядали через кілька років правління, адже Пенегрор загинув на війні ще в розквіті сил, як кажуть. Однак, чому він обрав образ старця, коли являвся привидом живим родичам, і чому Веліамін також, у потойбіччі, бачив його, як старця. Ніхто не знав. Тому зобразили Пенегрора таким, якого Веліамін чомусь пам’ятав прокинувшись після довгого перебування у «сні смерті». Зображили першого правителя Хетауеру в царській одежі, золотого кольору, зі сивим до плеч волоссям та довгою бородою. Лорію, його дружину, зобразили чомусь молодою, такою, якою в перше бачив її Веліамін у потойбічному світі, з довгим світлим волоссям, яке локонами падали на плечі, в її бузковій сукні. Уолтер, був зображений в темно-коричневій одежі зі своєю дружиною Мірандою, яка мала коротке до плеч волосся, каштанового кольору, і булла одіта в пишне червоне платя. Піраміду закривали — Веліаміна з Адель, одягнені у біле. Там був ще один портрет, який весів оркемо, збоку «піраміди». Це була Філіміна. Її зобразили не як члена королівської сімї, в царські одежі, але її зовнішність не видавала те, що вона була злою відьмою. Так, як вона вже після смерті по розповідям Веліаміна, покаялась в скояному, її зображили в скромному платі, не королівскому, а на плечах вона мала плащ-накидку темно-сірого кольору, а на голові замість корони, вінок з квітів. Так, напевно, хотіли показати, що вона була темною відьмою, але змінилася, ставши доброю, простою людиною.

Про Філіміну Роджальд знав не багато, тільки те, що вона колись була відьмою, і передала Веліаміну свою силу. Але про те, що вона перейшла на бік добра і допомогла врятувати Хетауер, Уинс змовчав. Тому, Роджальд не знав правди.

* * *

З тих пір, поки його рідня правила, ні хто не конфліктував з королем сусіднього королівства. Роджальд знав, хто там править.

На материку залишилися дві держави, якими правили рідні. Ерінг був під владою Норіна, онука Марка Кушинського. Договір, який уклали брати, поки ніхто ще не порушував.

* * *

Батько Роджальда, Уінс не володів магією, говорив, що силу передають померлі маги своєму потомству, але на жаль, Веліамін не наділив магічною силою ні його, ні Роджальда. Хоча був великим і могутнім магом у всьому королівстві.

Він вигав дві битви, але чому не наділив силою своїх нащадків, нікому не було відомо. Була версія, що ні Уінс ні Роджальд, не були у схожій ситуації. Бо ж Веліамін отримав силу, тільки після «сна смерті», коли всі думали, що він помер, а його душа блукала потойбіччям. Але ніхто не знав істину, тільки Веліамін, однак Роджальд не міг запитати, адже той помер давним-давно, коли Уінс ще був малим, тож той також не міг розпитати в батька правдиву історію. Чи був це сон, який снився Веліаміну, або все ж дійсно було за правду. Відомо було одне — дідусь прокинувся і відчув, що володіє надприродьніми силами. Це бачили всі. І ця сила допомогла йому врятувати свій народ, своє королівство, від некроманта Малгануса, який мав наміри захопити Хетауером, бо був лордом, сином Філіміни.

Можливо, якщо б Веліаміна не поранили на війні з Даліеном, і його душа помилково не потрапила у потойбіччя, не відомо, сидів би зараз Роджальд на троні Хетауера. Тому, Роджальд пишався своїми предками. Шкода тільки, що він не володіє магічною силою.

* * *

Іноді, сидячи на троні, Роджальд думав, про те, чому так все сталося з його дідусем, та чому він не успадкував його силу. Йому було відомо, що Веліам отримав сили при народженні, верніше, коли ще малюком був слабий і міг померти, тоді Пенегрор прийшов і наділив онука надприродніми силами. Але сили спали і лише поранення допомогло Веліамінові дізнатися про них і активувати. Адже якщо б Пенегрор прийшов до юнака та сказав, що той — маг, Веліамін просто подумав би, що божеволіє, а так він на власні очі побачив свою силу у потойбіччі. Тож хоч не хоч мусів повірити. І як сказала тоді Лорія своєму чоловікові, коли той сказав, що являвся Веліаміну щоб попередити про небезпеку, а той не послухав.

«Не все під нашою владою. І можливо сама доля вирішили щоб онук потрапив до нас. І ми йому повідомимо, хто він насправді».

Однак, коли Веліамін отямився та переміг некроманта, подумав, що надприродні сили не потрібні його потомству. Отож, Роджальду довелося змиритися з цим і просто правити державою, без магії.

* * *

Так йшли роки. Роджальду виповнилося вже двадцять п'ять років. Зміни в житті не відбувалися. Він так ще і не одружився і не мав дітей. Васали, придворні і радники вже подумували бити тривогу, і на силу одружити короля. Вони почали спеціально робити бали і запрошувати принцес і інших дівчат знатного роду, щоб засватати свого пана і спокійно чекати спадкоємців. Але сталося зовсім не те, що вони хотіли.

* * *

У той день, всі зібралися на бал. Він був у честь свята «Золотого Сонця», це свято святкували в Хетауері ще за правління Пенегрора. Бо в цей час, в кінці літа, правитель Пенегрор й оголосив усім про створення нової імперії, коли одружився на Лорії, доньці одного короля та обєднав два королівства, бо Лорія було єдиною дочкою старого короля імя якого давно забули. Пенегрор став правителем його земель, об'єднавши їх зі своїми, так і утворилася нова держава, — Хетауер.

Ця історія стала відома Веліамінові, коли він вже став королем. Сам Пенегрор розказав її онукові коли зявився привидом. Онук і дідусь часто бесідували після війни та коронації. А коли Веліамін, будучи вже не молодим, помирав, Пенегрор прийшов за ним, щоб супроводити у потойбіччя.

* * *

Сини Уолтера: Марк та Веліамін по-різному жили, і по-різному зійшли на престол. Марка, Уолтер, женив на дочці Лювіс, що мав невеличке церство за горами, але Марк відмовився від володінь старого короля і завоював собі дикі землі, але однак потім, змушений був взяти під контроль і землі старого короля. Лювіс мав лише одну дочку і був радий, що Марк стане володарем його земель. Так Марк і утворив свою державу «Ерінг» обєднавши дикі землі та володіння Лювіса, а Веліамін чекав смерті батька, який був старий і заповів корону йому. Однак став королем вже в двадцать пять, бо коли прокинувся від сну смерті відрікся від корони, але після війни з некромантом Малганусом мусів таки стати королем.

* * *

Наступило чергове свято «Золотого Сонця», яке святкували в Хетауері ще при правлінні Уолтера. Марк також любив святкувати це свято в своєму королівстві. Однак тоді, ні Марк, ні Веліамін, не знали істинну причину свята. Вони думали, що його святкують, бо збирають урожай, адже свято припадало на кінець літа. Уолтер ретельно зберігав секрет правдивого значення цього свята.

* * *

Почався бал. На нього були запрошені всі жителі королівства і навіть з інших держав, які були на відокремлених островах.

У той день, Роджальда одягли, як личить королям: світлу сорочку з рюшами на комірі та рукавах, королівський камзол, бре та шкіряні чоботи. На плечі був накинутий довгий, чевоно-білий плащ, який застібався фібулой, а на голові красувалася срібна корона. Це була та сама корона, яку носив Веліамін. Її спеціально виготовляли для нього, бо батьківська була втрачена в бою з Даліеном.

У такому вбранні, Роджальд дуже був схожий на свого дідуся. Такий же кремезний і середнього зросту. Але чорнявий, як Філіміна, з зеленими очима, як в дідуся Веліаміна, і круглолиций, як королева Арі — його мати. Можна сказати, Роджальд успадкував все по-троху від кожного із своїх рідних.

Коли все було готове, король попросив слуг, залишити його на пару хвилин наодинці. Слуги відкланявшись, вийшли.

— Як се майте, Ваше Величностьє? — хтось звернувся до нього на стародавній мові. Він подумав, що може це дідусь, однак коли обернувся, побачив перед собою немов живого прапрадіда Пенегрора. Роджальд впізнав мага, адже бачив його портрет у холі. Того разу, Пенегрор вирішив з’явитися нащадкові, як король, хоча, як памятається, Веліаміну і усім решта він з’являвся у вигляді мага. Але зараз, чомусь об’явився Роджальду у королівських шатах. Пенегрор був такий ж, як і на портреті: з сивою бородою і таким ж волосям. Одягнений, також був у той ж самий одяг, що і на портреті: бре, білу сорочку з рюшами, коричневий камзол обшитий золотими нитками. Але був без плаща з хутряним коміром.

Коли Пенегрор підійшов до Роджальда та торкнувся, той мимоволі здригнувся, бо від цього дотик у хлопця по шкірі пройшов холодок. Можливо, так всі реагували на привидів, але Роджальду про це не було відомо.

— Роджальд, я вперше прийшов до тебе. Як ти знаєш, я з’являвся твоєму дідусеві та його брату, і навіть Адель. Але їм я являвся попередити про небезпеку, однак до тебе ж, я з’явився поговорити і передати послання.

— Про що поговорити? Від кого послання?

— Від Веліаміна.

— Але чому він сам не з'явиться? Я так багато хочу запитати у нього, про цю магічну силу і чому я нею не володію…

— Не знаю. Коли ми в останнє бачилися, він поспішав кудись. Сказав — відправляється у мандри, але коли я запитав «можна з тобою?», він заперечливо похитав головою і попросив лише передати тобі послання. Можливо, він не хоче бачитися з тобою, бо ти засиплеш його питаннями про магію, і чому він не передав магічні сили тобі. Можливо, він вважає, що тобі не потрібно володіти його силою, бо окрім світлої магії він успадкував і темну. Я толком не знаю, лише те, що він просив тобі сказати. Не… — почав Пенегрор, але його перебив Роджальд.

— Ні! Вибачте мене пане Пенегроре, але нехай дідусь сам прийде і скаже те, що передав через вас.

— Але…

— Я все сказав! А тепер, вибачте, мені пора. Мене чекають на святі.

— Роджальд! — крикнув у слід Пенегрор, але той навіть не обернувся.

«Такий же впертий, як і його дідусь. Напевно, це в нашому роду. І я також був упертий, коли правив державою. Ось чому і помер на війні зі сарацинами. Ну чому на наш рід навис такий тягар?» — зітхнув сумно Пенегрор і зник.

* * *

У тронному залі зібралися всі васали короля та гості, які були запрошені на свято. Зал був прикрашений квітами, що стояли у вазах на столах. Їх спеціально поставили, щоб ніжний аромат наповнив зал. На великих вікнах висіли важкі, довгі штори, але зараз вони буди розсунуті, зібрані та перепоясані стрічками, бо на вулиці був день і у вікна заглядали яскраві промені сонця.

В той день було тепло і ясно, хоча літо добігало кінця.

Як завжди свято «Золотого Сонця» припадало на кінець літа. Але не дивлячись на це, в королівському палаці, і біля нього, зібрався весь народ Хетауера. Звичайно, простий народ не міг відвідати бал, тому король виділив з казни золото, щоб прості люди теж відчули дух свята. А в палаці зібралася всі вельможі. У залі тихо заграла музика. Всі гості одягнені в святковий одяг чекали поява короля, вишикувавшись по дві сторони від трону. Коли Роджальд з'явився з охороною на порозі, музиканти перестали грати. Всі гості і васали короля, вишикувалися по обидва боки від трону, вітали свого пана, і навіть слуги, які митушились біля столів з їжею, відклавши свої справи, приєдналися до них. Король повільно підійшов до трону, піднявся по трьом східцям і розвернувшись до народу, завмер. Він обвів поглядом своїх васалів та гостей, які пришли на бал. Люду було багато, весь зал. Такого вже давненько не було. Приїхали всі, кого запросили.

Роджальд був задоволений. Вмостившись зруучненько на троні, тяжко зітхнув і задумався. Троном, служило велике крісло, яке було прикрашено обшивкою дорогоцінного матеріалу — оксамит, двох кольовім: червонного та жовтого. А на верхівці трону, як завжди красувалася голова орла. Символ королівства та герб роду Кушинських. Але Веліамін не подарував орла як символ влади своєму сину. Чому? Про це знав лише один житель королівства, — дракон. Він жив у горах, тож Роджальд рідко навідувався до нього. Лише він знай правду. Але у хлопця не вистачало сміливості розпитати у звіра історію, яку він знав і свідком подій яких він був, а саме, війни з некромантом Малганусом.

* * *

Вернемося до балу.

Всі мовчки обступили трон. Ніхто не знав, що з королем, адже він забув про промову. А король мовчав. Спершу його думки витали десь далеко, зовсім забув що він на балу. І тут в око кинулася одна дівчина, що стояла нерухомо біля дверей. Він задивився на цю незнайомку, що з голови зовсім вилетіло те, що він мав зробити. А саме — промова, яку виголошував кожного року. Король не міг відвести погляду від цієї дівчини. Красуня мала русяве волосся, яке було акуратно заплетене в косу зі шовковими стрічки двох кольорів: синього та коричнивого. З-під плаща-накидки, визирало платя про те воно не було пишне, але красиве, з вишивкою у низу. Візерунок нагадував квітку — лілію. Здається дівчина булла впевнена у своїй неперевершеній красі, адже, хоча всі дівчата, які прийшли на бал, виблискували, як діаманти, одягнені в пишні, яскраві сукні, Роджальду чомусь сподобалась та скромна дівчина в кутку зали, біля дверей. Але коли заграла музика і гості почали танцювати, незнайомка навіть не ворухнулась. Можливо, цим вона і привернула увагу короля, і той зацікавився нею. Але коли хотів було вже спуститися і підійти до дівчини, до нього звернувся один з радників:

— Ваша Величносте, що з вами? Ви забули про святкову промову, яку завжди говорили і якою завжди говорили ваші предки.

— Ах, так. Звичайно, — сказав протяжно правитель, мовби проркинувшись, — Спасибі за нагадування Волцлав.

Роджальд встав і музика враз затихла.

— Жителі Хетауеру! Я вітаю вас зі святом! Хочу побажати своєму народові, — король зробив невеличку паузу і продовжив, — по-перше, міцного здоров'я вам і вашим дітям. По-друге, великого врожаю, щоб взимку все було в достатку, і всі були ситі, і по-третє — миру!

— Слава, слава королю Хетауеру! — піднесли кубки гості.

— Пане, — звернувся до Роджальда один із слуг, — на свято приїхав і король Ерінгу, Норін Кушинський. Внук пана Марка.

— Запроси його до мого столу, — сказав Роджальд.

— Так господарю, — сказав слуга і поклонившись пішов геть.

Два короля, сіли за окремий стіл, який приготували в покоях Роджальда, щоб поговорити. Але не встигли вони наговоритися як їх розмову перервав слуга, який прийшов сповістити, що прибули ще гості: