Небосхил почав горіти вогнем, а згодов у цьому вогні показался півколо. Це сходило сонце. З появою деного світила, темрява почала відступати, мов би боязгливе, темне створіння. Поволі небо набувало кольору прозорої блакиті, і за кілька секунд від темного, похмурного неба й сліду не залишилося. а світ прокинувся та наповнився жвавістю, а життя завирувало знову. З новими силами. Однак тут, у морі, цього не дуже то й можна було помітити. Те, що оточувало мандрівників і що вони могли побачити прокинувшись, було: безмежний океан, дильфіни, риби та чайки. Дильфіни іноді супроводжували корабель і скреготіли, а тоді просто зникали. Чайки, полюваали рибу та летіли геть, до своїх гнізд, що були на скелях, які біліли на горизонті. Ось що бачили кожного ранку змучені довгою подорожжю Веліамін та Адель. Усі звірі та птахи вітали ранок та раділи сонцю, однак не мандрівники. Для змучених довгою мандрівкою, нещасних, це був ще один день в якому стояло питання – виживуть вони чи помруть. Бо плисти кілька тижнів в океані, з надією найти землю, яка б стала для них новою домівкою, ох як не легко.

Галас, що здійнявся в океані та сонце, що заглядало у кругле вікно каюти корабля й розбудили дрімаючого Веліаміна. Встав, вдягнувся і накинувши на плечі плащ, вийшов на палубу. Корабель наче застив на містці, вітру не було і вітрило спочивало на щоглі. Стояв штиль. На палубі у кутку стояла бочка з морською водою, іншої не було, щоб умитися, тож Веліамін набирав воду з моря і трохи чаклував над нею.

Цей корабель йому дав батько. Він не хотів щоб син мандрував, як жебрак, тож про при Веліамінові відмовки, Уолтер подарував сину невеличкий, але міцний корабель та знарядив усім необхідним. Цим корабликом могла керувати одна людина, або двоє, а так як Веліам був магом, цей корабель не завдавав клопоту. Там була одна невеличка каюта, де поміщалося двоє людей, щогла з вітрилом та пара весел.

Що стосувалося харчів. То і тут Веліамін давав собі раду. Він зменшував солоність води до мінімуму, заклинаннями, щоб сіль не роз’їдала шкуру, і для споживання вона була пригодна, адже маг очищував воду через «магічне сито». Так він прозвав дії з фільтруванням води за допомогою чарів. А ось з їжою, трохи було напряжно, хоча й тут чародій давав собі раду. Він ловив рибу у магічні сіті, які вичакловував і ті самі знаходили ціль і поверталися до господаря. А зачаровані стріли, які колись бали простими і які взяв чоловік з палацу, пронизували дич та поверталися до чародія немо би за наказом. Так вони могли плисти ще довго, але настали тяжкі часи. Запаси, які вони мали закінчувалися, а вполювати птицю чи рибу вже Веліамінові не вдавалося. Він знесилився, тай риби та птиці кудись раптово знакли, а убивати розумних дильфінів та китів Веліамін категорично відмовився, неавіть якщо буде вмирати з голоду. Вбивство таких тварин він важав варварською справою. Йому совість і добра душа не дозволяли так вчинити. Тай ще були запаси мяса птахів і риба, які Адель засолила у бочках тою сіллю, що чоловік видобував з води.

* * *

На диво було тепло. Мабуть, в океані, у цьому краю, куди вони запливли не відчувалася холодна осінь. Хоча, як порахував маг, вони довго плавали, а відчалили від своєї землі вже за осені, тож зараз мало бути холодно, однак в океані того не відчувалося, принаймі зараз. Тож чоловік припустив, що вони мабуть перетинають екватор.

Вмившись і зробивши ранкову розминку, бо тіло усе закамяніло від довгого лежання на деревяній койці, і підійшовши до борту, завмер на місця, окидаючи поглядом океан. Перед очима вкотре постала не та картина, яку б хотів побачити. Йому так хотілося вгледіти у делині обриси якогось острова, до якого вони б причалили, щоб принаймі набрати провіанту, перед черговою подорожжю. Але навіть натяку на землю, не було.

Надія, що десь є острів, де б про нього не знали, і вони б оселилися назавжди, вже давно покинула його серце.

В каюті дрімала Адель. Вона дуже втомилася довгою подорожжю, оскільки вже минуло кілька тижнів, як вони покинули королівство Хетауер. Тож чоловік після ранкової процедури, повернувся назад до каюти, сівши поруч дружини, тяжко зітхнув:

– Не так я собі уявляв наші мандри. Вони перетворилися у поневіряння. Потерпи ще трішки, моя люба. Ще трішечки, адже десь таки повинна бути земля, де ми б могли оселитися. І де б про нас, тобто мене, ніхто б не знав.

* * *

Відтоді, як покинули Хетауер, а покинули вони його місяць по тому, як Веліамін отямився, поневірялися вони світом. Відвідали безліч островів, однак там їх гнали геть. Люди боялися, бо легенда про принца Хетауеру швидко рознеслася по світу, але кожен оповідач добавляв своє. Одні розповідали, ніби то принц повстав із мертвих. Інші додавали, що він чорний маг. На тих островах, які належали королівства усі жителі впізнавали його і, ніби побачивши примару, ховалися та просили магів вигнати їх. Мешканці направду думали, що дійсно бачать привида, навіть коли Адель хотіла все пояснити, її також проганяли геть та називали відьмою.

Тож мандрівникам не залишалося, як плисти далі, з надією знайти новий дім, де б Веліамін зміг би реалізувати себе, як чарівник. Бо у Хетауері два чародія при дворі, не дуже схвалювали, тай батько не хотів щоб рідний син йому прислуговував, а Марк взагалі не започатував традицію брати на службу чаклунів. І міняти щось не хотів. Тай кому буде приємно, коли рідна тобі людина, яка колись також була нарівні з тобою, раптом буде прислуговувати тобі. Такщо Веліамінові дійсно не було, що робити у Хетауері.

* * *

Постоявши у роздумах на палубі, Веліам вже хотів було повернутися до каюти, аж раптом, вдалені, йому здалося, що він побачив обриси острова біля горизонту. Чоловік схопив підзорну трубу та направив у сторону, де йому здалося, він помітив темну пляму. І справді, він не помилися. Західніше від нього був острів. Веліамін не повірив своїм очав, тож ще і ще підносив трубу до ока.

– Це не мариво. Це справжнісінька земля! Аделле ми врятовані! – закричав радісно він, вбігши до каюти.

– Що-що? – зпросоння перепитала дружина.

– Попереду земля. І я дуже сподіваюся, що там нас не прогонять, бо я дуже виснажився, і не факт, що зможу нас у ближчому часі забезпечити їжею, а запаси, які ми зробили, закінчуються.

– Милий. Ми не зможемо вічно жити серед океану. Причалюй. Навіть, якщо нас знову гнатимуть, ми відстоюватимемо місце на цьому острові.

 

Причалили до берега.

На цьому острові, ніхто, здається, не знав про королівство Хетауер, і що там сталося, бо на Адель і Веліаміна ніхто не звертав уваги. Адже, якщо б знали, впізнали та прогнали б їх одразу гедь, бо легенда про принца Хетауеру зі всіма подробицями, включаючи опис зовнішності самого Веліаміна, обішла весь світ. Але тут, ніхто на них ніякої уваги не звертав. Можливо, не всюди дійшли чутки, і цей острів був у числі тих до кого чутки не дійшло. Тому, молодята зітхнули з полегшенням та подумали оселитися тут назавжди. Проте, чарівник перед тим, як розпочати пошуки житла, хотів упевнетися в тому, що їм дійсно нічого не загрожує. Корчма [1], місце де люди полюбляють потеревенити за кухлем пива, ідеальне місце для розвідки.

Недалеко від пречалу, Веліамін таки примітив одну корчму, що стояла одна-однісінька посеред галасливого базару, який знаходився також біля пречалі. На базарі було дуже людно. Продавці хитро влаштувалися, адже до пречалу завжди припливав якийсь корабель з пасажирами, які звісно після довгої подорожі деколи хотіли щось купити, чи моряки, які причалювали, щоб поповнити привіант. Але базар чародія не цікавив. Взявши за руку дружину і сумки, попрямував скрізь натовп до корчми.

Господар корчми: кримезний, середнього росту, немолодий, з пасмами сивини чоловік, любязно їх приняв, але де можна переночувати на жаль не знав. Здається він й гадки не мав хто до нього завітав, тож параноя, що усі навколо тебе знають, у Веліаміна враз розвіялась.

Замовивши їжу та напої, Веліамін розрахувався та сів з Аделлю за вільний столик.

Поки чекали, Адель помітила, що люди почали між собою перешіптуватися, кидаючи погляди на них.

– Щось мені не подобається як вони дивляться на нас, любий, – пошепки сказала жінка чоловікові.

– Може вони ніколи не бачили чарівників, тай щей з дружинами? – посміхнувшись впік Веліам.

– Можливо-можливо. Я відлучуся ненадовго, гаразд?

– Так, звісно.

Адель встала, підійшла до шинкаря, який стояв за стійкою, і він кудись її повів, здається на задній двір. Поки не було дружини, офіціантка принесла замовлення. І тут магові захотілося дізнатися куди вони потрапили.

– Перепрошую пані, а як цей острів називається?

Офіціантка завмерла, наче почула щось лихе, потім різко розвернулася та бистрою ходою попрямувала до власника корчми, який щойно повернувся на своє містцк за стійкою. Вона щось шепнула йому на вухо, і обоє якось стривожено глипнули на сидячого в кутку зали Веліаміна. Потім шинкар попрямував до Веліаміна і присів поруч.

– Пане, бачу ви не місцевий, тому усе розпитуєте, але у нас не можна говорити відкрито про назву. Однак для вас… – чоловік глипнув на патерицю Веліаміна, – для вас зроблю виключення, бо бачу ви не з простих людей, проте попрошу нікому не роповідати, звідки ви дізналися назву.

Веліамін зрозумів, що мешканці чогось бояться, тож погодився.

– Старі люди кажуть, що цей острів колись мав іншу назву Лапрон, що осначає – струмок. Ми вважалися вільним народом, адже не були ні під чиєю владою, але одного разу на наші землі вступив теперішній власник, – здається шинкар боявся говорити його ім’я, – він і перейменував острів. Більше я вам нічого не можу сказати.

Чоловік встав та швидко повернувся на свої містце за стійкою. Веліамін проводив поглядом незнайомця, а той не бачачи, що за ним спостерігають, підійшов до одного чоловіка, що сидів за стойкою неподалік і шепнув на вухо:

– Здається, той молодик з палицею, чародій. Може попросимо допомоги?

– Ні! Ти що… А раптом він теж, як і наш пан – злий чаклун?

– Не знаю, не знаю, – похитав головою шинкар.

Згодом вони розійшлися. Однак Веліамін не чув їхньої розмови, тож задумався про своє. А думав він про назву острова. Щось йому вона не була довподоби. Він весь аж зіщулився. Чомусь захотілося переключити свою увагу на щось інше, і він почав згадувати розповіді Пенегрора про минуле, і як винекла стародавня мова і чому всі її забули, окрім магів та чому назви островів і королівств все ж таки лишилися на цій стародавній мові Хетауеру. Дізнавшись назву, згадав Веліамін потойбічний світ, де й вивчив стародавню мову. А ще він згадав одну історію. Її йому розповів Пенегрор. Дідусь вирішив зявитися онукові коли той отямився після «сну смерті», але ще був слабий, і мусів лежати у ліжку. Тоді Пенегрор прийшов до нього примарою, і так як хлопець вже знав хто він і як він зявляється, охоче прийняв подарунок, це був сувій з легендою про винекнення мови магів. Але ж все таки питання були, адже Пенегрор віддав Веліамінові свого перстня. Коли ж юнак спитав, як він йому явився, маг посміхнувся, але нічого не сказав. Натомість, вручив онукову сувій зі старовиною історією про нього та Хетауер, однак там не вказувалось всієї історії, лише те як винекла старовина мова і чому лише маги її знають. Щодо іншої половини, Пенегрор сказав так: «Настане той час коли я зявлюся тобі знову і тоді розповім усе що зі мною та моєю родиною сталося, а зараз я поділюся лише тим що тобі варто знати» і врчив сувій хлопцю. Веліамін довго ненаважувався прочитати сувій, однак зараз його щось заставило полізти у торбину та дістати паргамент. Там, на стародавній мові Хетауеру, якою розмовляли лише маги і на якій були написані заклинання, був заголовок:

Далі, почерком самого дідуся Пенегрора, вже загальною мовою було написано так: 

Далі знову стародавньою мовою було додано: 

Попиваючи ель, Веліамін замислився. Його думи перейшли з спогадів про Пенегрора та його легенд, до роздумів про те, чи правильно вчинив, покинувши рідний дім. Однак місця там йому не було. Батько правив королівством Хетауер, яке збільшило свою територію, бо володіння короля Даліена, якого нарешті вони перемогли, приєднали до королівства Уолтера, а Марк далі правив Ерінгом. Тому Веліамін і подався в мандри, щоб продовжити свою місію – допомагати людям. Він звик, що має комусь допомагати та вивчати магію, що і продовжив після пробудження.

Тут повернулася Адель. Коли Веліамін розмовляв з офіціанткою, а потім загибився у роздуми, дружина його тим часом пішла по своїм справам, тож не знала, що робив її чоловік. Коли ж поїли пішли шукати трактир [2], адже десь потрібно було пожити кілька днів, поки не знайдуть де оселитися. Тож після корчми, що були на причалі Веліамін з Адель подалися до міста, де на їхню думку можна було знайти трактир, бо на причалі були одні корчми.

За кілька кварталів вони зупинилися перед брамою великого міста, а на табличці, яка весіла зверху було написано: «головне місто – Санг». Там, височіли кам’яні будинки, а посеред величезної площі стояв фонтан, з якого лилася прозоро-блакитна чиста вода. Це було неймовірно, адже в Хетауері такого не було. Однак ця атмосфера знову нагадала Веліаміну потойбіччя, з якого йому пощастило повернутися. У тому, на перший погляд, ідеальному світі все було також красиво, проте це була тільки оболонка, зсередини все гнило і розпадалося через ворожнечу рідних сестер, тож чарівник насторожився. Поки Адель захоплювалася містом, він твердив собі: «Щось тут не так». Знову його охопило те саме відчуття, що і у корчмі.

Мимо проходили люди, одні кудись поспішали, дивлячись собі під ноги, інші – зупинялися, окидаючи поглядом прибулих, та йшли геть. Раптом повз них пройшов чоловік з купою сувоїв у руках. На ньому був сірий плащ з хутряною підкладкою, чоботи з відворотами, яких бідняки не носили і перстень на вказівному пальці. Минувши Веліаміна з Адель чоовік зупинився, розвернувся та підійшов до пари.

– Добридень, шановні. Я бачу ви не місцеві? Подорожуєте?

– Так. Ми кілька тижнів блукали світом, от втомилися тай вирішили причалити. Не знаєте, де можна оселитися?

– Звичайно! Вам неймовірно пощастило. Я – бугромістр міста Санг, що є єдиним містом, тож всі питання приїжих ідуть через мої руки. Але зараз нажаль, як мені відомо усі трактири переповнені.

Веліамін поліз у торбину і дістав мішечок з монетами.

– Ми добре заплатимо, якщо ви знайдете нам житло.

Він мав гроші, оскільки брат з батьком дали йому все, що було необхідно для подорожі. Вони наполяли, щоб Веліамін узяв частину свого спадку грошима. Тепер він міг спокійно оселитися на якомусь острові та жити собі до кінця життя, не бідуючи.

Побачивши гроші у бургомістра засяяли очі і посмішка так і озтягнула його напружені губи.

– Маю будинок, на окрайні одного села, що розташовано біля міста. Я його ніяк не можу позбутися. Сам вже давно переїхав у новий будинок, а той так і пустує. Продати не можу, кому тут продаш? Всі бідують. А тим більше він стоїть не подалік від замку де живе лорд, а люди лорда бояться, тай і я не взахваті поруч нього жити. Може хоч ви не боятиметесь. Там живуть сміливці, верніше один дідуган. Але йому вже всерівно – старий. Ну що купете майже задаром візьму. Лише десять золотих.

– Жити біля самого лорда… – посміхнувся Веліамін, – а чого ніхто не хоче там жити і ви в тому числі?

– Побачите.

– Гаразд.

Заплативши чоловікові за будинок, вони вирушили заселятися. Будинок дійсно був убогий та потребував ремонту. Але Веліамін з оптимізмом сказав, що це доля його випробовує на міцність. Він пообіцяв Адель зробити з цього будинку розкішний палац.

– Ах, коханий. Я дуже люблю тебе і готова йти за тобою хоч на край світу. Але я іноді шкодую, що ти відрікся від корони.

– Кожен має право вибору, – відповів їй чоловік.

– Я не бачу себе тепер королем, мені і так добре. Ось побачиш, я полагоджу будинок, і ми заживемо щасливо тут, на цьому острові. Я займуся господаркою, а ти народиш двійку дітей і вони будуть жити у мирі і не думати про майбутнє. А насолоджуватимуться життям. У них буде інша доля ніж у мене. На їхні плечі не ляже тягар влади. У них усе буде добре.

Веліамін обійняв Адель і поцілував, та лише усміхнулася.

* * *

Як і обіцяв молодий чоловік, через кілька днів будинок став до невпізнання гарний. За допомогою магії Веліамін перетворив убогу хатину на будинок, який був схожий на палац барона, батька Адель. І та дуже була цьому рада. Так, молодий чоловік все робив, щоб його коханій було добре.

* * *

Минуло вже близько двох років, від тоді, як пара оселилася на цьому острові. Веліамін займався господаркою, як і обіцяв, а Адель йому доповагала, але дітей вони поки ще не мали. Щось з цим у них поки не складалося, однак маг вірив та надіявся, що доля змелосердиться та подарує йому сина.

Але у долі були інші плани, щодо Веліаміна. Вона знову послала чоловікові випробовування, як тоді, коли йому довелося воювати за своє існуваня, до і після поранення.

* * *

Наступило літо. В той день Веліамін саме збирав врожай, як на острів ступив загін лорда [3], про якого маг ніколи не чув. Принаймі так йому здалося, однак потім, він згадав розповідь шинкаря.

«Мабуть це і є власник острова, про якого мені розповіли у корчмі, коли ми з Адель причалили до острова. Але чому він саме зараз зявився? І де він весь цей час був? Я його ніколи не бачив з того часу як тут оселився. Мг. Потрібно розпитати в селян».

З тою думкою Веліамін покинув роботу і пішов до першого ближчого дому від поля де працював. Один чоловік, що був майже сусідом молодої сімї, розказав, що цей лорд незвичайна людина, тому усі бояться його і терплять його знущання, а саме головне, що до його замку неможливо навіть на кілька кілометрів наблизитися, бо його оберігають не люди, а якісь велетні, і селяни їх бояться.

Відвідував лорд острів не часто. Бувало, що не з’являвся кілька років, як от зараз. Лорд не появлявся на острові поки Веліамін жив тут. Тож про лорда він знав лише те що казали мешканці острова.

* * *

Одного дня, під вечір, до хатини чародія прибіг той самий шинкар, що мав корчму на причалі, де обідало подружжя коли причалили до острова. У ту мить дружини не було у дома, а Веліамін займався своїми книгами. Його бібліотека зі закленаннями все росла і росла. Того, що навчив дідуть Пенегрор, Веліамін вважав, було замало для чародія. Чарівник знав багато всього: лікування магічними травами, що на цьому острові якраз згодилися. До Веліаміна приходили жителі острова і просили вилікувати від різних недуг. Іноді навіть просили зілля для зміцнення шлюбу чи народження дітей хто був бездітний. Як і мріяв молодик, він помагав усім нуждаючим. Однак те що почув від шинкаря, не дуже то й порадувало хлопця. Він й гадки не мав, що до нього прибіжать з такою прозьбою.

Господар корчми впав на коліна перед Веліаміном та став благати:

– Пане! Рятуйте нас. Я знаю, хто ви. Скажіть, що я не помилився, і ви дійсно є чародієм?

– Так. Я – чарівник. А звідки ви здогадалися, що я чарівник? І прошу, встаньте з колін, присядьте на крісло і спокійно усе мені розкажіть, що привело вас до мене. Бо до мене приходять переважно з болячками, а я бачу що вас турбує зовсім інше. І це «щось» дуже вас засмучує, та навіть доводить до відчаю.

Чоловік кивнув і сів на крісло, що йому підсунув Веліам.

– Я не наважувався, – мовив шинкарь, – Але мої друзі вмовили мене прийти до вас. Ви можете нас визволити?

– Від кого? – підняв здивовано брови Веліамін.

– Щоб ви усе зрозуміли, я розповім усе що знаю. Як голосять легенди, на цьому острові колись жили старовинні істоти. Їх називали – шаманами, або друїдами. Це був їхній острів, який вони берегли та захищали. Кажуть, що тут жили чарівні жителі лісів. Їх називали мавками, і мали вони приручених кількох пегасів. Мавки доглядали ліси, поля та коней. А друїди їх оберігали. За легендою, їх створив один маг. Той маг був з материка де знаходилось королівство Хетауер. Мага