Лідія Гулько

Лісові оповідки

Герої Оповідок називають свою місцину Нашим лісом. Це в Києві, коло Національної бібліотеки України для дітей. З Нашого лісу тварини мандрують на Велику галявину, що у Темному лісі. Найсміливіші потрапляють туди, Де-Все-Дригом, Де-Все-Навпаки. Цей шлях, сповнений пригод, довелося пройти зайчикові, якого братики і сестрички прозвали Мазунчиком.

Книжка з двох частин. У «Лісових оповідках» мовиться про історію народження головного героя, його друзів та знайомство з невидимим світом. Повість «Подвиг Мазунчика» присвячена змужнінню героя. Авторка додає персонажі, придумані пращурами слов’ян. Серед них Агука, лісовики, мешканці болота, багатоголовий змій, Пан, Господарка лісу.

Якщо перша частина розрахована на дошкільнят і учнів початкової школи, то друга зацікавить старших дітей. Хоча б історіями кохання робота і ляльки Ганнусі та Відлюдька, який живе спілкування з друзями замінив Інтернетом.

Про народження Мазунчика і чому його так назвали

Минало тепле літечко. Трава і листочки ще зелені й хрумкі.

Одної гарної днини матінка Теплий Животик розродилася. І привела так багато донечок і синочків, що татко Прудколапий не міг їх порахувати. І не тільки тому, що всі зайчата підстрибували. Просто вони, мов краплі води, були схожі між собою. Щоправда, одне зайчатко відрізнялося від решти.

Здогадалися, чим зайчатко відрізнялося? Так! Воно було найменше.

Хтось із малечі штовхнув малюка. Він плаксиво схлипував. Матуся взяла його на ручки, втішала. Зайчата заздрили братикові. Кожен хотів, щоб матуся його колисала й пестила. Зайчатка підстрибували і прозивалися з братика:

— Ти Мазун. Мазунчик ти.

Образливе прізвисько приклеїлося до зайчика і стало його ім’ям.

Як Мазунчик з Рудим Хвостиком і Мекекою бігали наввипередки?

У ліжечку, сплетеному з духмяних трав, солодко спить заяче маля. З відчиненого віконця долинуло: «Ме-ке-ке!».

Сонько зірвався з ліжка. Забився у куток і тремтів від страху.

— Ме-ке-ке! — долинуло знову.

Із-за фіранки вистромилася кошлата голова з вишкіреними рідкими зубами.

Зайча впізнало товариша. Вибігло зі схованки. Радо гукало:

— Привіт, Мекеко.

За віконцем тупцювало плямисте козеня. Воно ввічливо привіталося:

— Доброго дня, Мазю.

На підвіконня викараскалося білченя зі смугастим хвостиком. Звали його чомусь Рудим Хвостиком. Білченя стало стовпчиком і писнуло:

— Мазунчику, ходімо на Маленьку поляну.

Зайча кинулося до порога. Однак зачепилося за ліжечко і впало.

— Де ти там? — гукали друзі знадвору. — Хутчіше виходь.

Зайча пхинькало:

— Мені потрібно ще ліжечко застелити. Зачекайте.

У вікні знову з’явилася кошлата голова з вишкіреними рідкими зубами. На підвіконні стовпчиком стояв Рудий Хвостик.

— Ме-ке-ке! — щиро дивувалося козеня. — Я сплю у ліщині. Ніколи не прибираю за собою.

Білченя так само щиро дивувалося.

— У нашому дуплі порається матуся. Я нічого не роблю. Я ще маленький.

— Ми маленькі. А маленькі не працюють. Маленькі бавляться, — авторитетно сказало козеня.

Зайча міркувало вголос, приклавши пальчика до рота:

— Я найменший у родині Прудколапого татка. Значить, повинен бавитися.

З легким серцем Мазунчик вибіг із хатки.

 

Маленька галявина купалася у золотавому світлі.

Мазунчик із задоволенням скуб яскраво-зелену, вмиту росою, траву. Мекека пасся неподалік. А Рудий Хвостик знайшов боровик і гриз його, забравшись на пеньок.

Над друзями пролітали заклопотані пташки. Вони носили у дзьобиках черв’ячків для своїх малят. А ще гули бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.

Мазунчик запитав друзів:

— Де їжаки, зайці, кабани з поросятками?

Рудий Хвостик йому пояснив:

— Пішли до лісу. Збирають там ягоди, сушать на зиму траву. Моя матуся збирає гриби і настромлює їх на гілочки. Я теж їй допомагав. Але працювати нудно. Тому я від матусі втік.

Козеня мекнуло:

— Добре, що їх нема. Ніхто не гримає на нас і не заважає бігати. Хлопці, давайте влаштуємо змагання. Будемо бігати наввипередки.

Білченя жбурнуло боровик. Майнуло смугастим хвостиком і з усіх ніг побігло через галявину.

— Ме-е-е! — сердився Мекека. — Так нечесно. Слухайтеся моєї команди! Стійте струнко!

Рудий Хвостик, присоромлений, повернувся.

Друзі виструнчилися. Мекека голосно командував:

— На старт! Увага! Руш!

І вони разом, в одну мить, зірвалися. Попереду мчав Мекека. За Мекекою дріботів Рудий Хвостик. Мазунчик чеберяв останній. Він дуже хотів бути першим. Біг так швидко, як ще ніколи не біг. Проте випередити друзів у нього чомусь не виходило.

Раптом щось трапилося. Мекека впав і просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетів Рудий Хвостик. Зайча оббігло друзів. Воно зраділо, що випередило друзів. Але побачило купу — і зупинилося.

Мазунчик уважно розглядав купу. Її хтось склав із сухої землі, хвої, шматочків листя та стебел. Але найцікавіше, що купа ворушилася. Ой, на ній сновигають мурахи! Їх видимо-невидимо. Вони бігають туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мураха щось цупила: травинку, листочок, шматочки кори. Деякі колисали малят у білих згорточках.

— Ти диви, — сказало зайча. — Такі малесенькі, а працюють. Ніхто не байдикує.

— Я їм зараз покажу! Ме-ке-ке! — погрожувало козеня.

Враз вискочило на купу і жваво запрацювало ратичками і повністю розвалило її. Потім носиком тикало у колишній мурашник, а ратичками швиргало залишки сухого листя. Знялася густа хмара їдкого пилу.

У горлі Мазунчика неприємно лоскотало. Він дременув подалі від мурашника. Сів під смерекою. З відстані спостерігав.

А білченя не дременуло. Крутилося коло Мекеки й підохочувало його:

— Так, мурахам! Так! Це наша галявина. Хай ідуть у ліс і не заважають нам змагатися.

Раптом козеня не своїм голосом мекнуло і вибриком пішло по всій галявині. Але дорогою звалилося у траву і енергійно качалося.

Мазунчик подумав, що Мекека грається. Та коли прислухався, то зрозумів, що він плакав:

— Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!

Рудий Хвостик так само волав не своїм голосом. І голос його звучав дуже жалісно.

На Маленьку поляну прибігла захекана коза Гострі Ріжки. Вона вилизала плямисте хутро свого синочка. Вибрала з нього всіх мурах, до останньої. Вмовляла синочка не плакати.

А білченя лізло вгору стовбуром дуба і рюмсало:

— Мамусю, рятуй мене! Ой, боляче!

У дуплі відчинилися дверцята. Рудий Хвостик зник за ними.

Чому бджілка розсердилася, а зайчик дав собі страшну клятву?

Життя в Нашому лісі тривало. У повітрі дзвеніли малі й більші мухи, на гілці сперечалися білобокі сороки, з трави зеленими іскрами вистрибували коники. А ще з трави невпинно доносилося: «Шу-шу-шу». То сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бігали — до розваленого мурашника і в різні боки. Тягли довгі стебла, несли камінці, грудочки — відбудовували зруйновану хатку.

— Треба вертатися додому, — сказав собі Мазунчик. — Але не поляною, а лісом, щоб мурахи не кусали.

Сказав і пострибав.

Дорога в обхід виявилася довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви і колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки та гілки.

Раптом по сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.

Зайча шмигнуло під лопухи. Під величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерігало за дощем.

Біля лопухів утворилася річечка. Вода у ній вирувала, підхоплюючи все на своєму шляху. Швидкий потічок ніс бджілку жовтим черевцем догори.

Мазунчик викотив бджілку з річечки. Бджілка тремтіла від холоду. Він хукав на неї. Комаха від теплого подиху зігрілася. Блимнула величезними очицями і запитала:

— Де я?

— Бджілко, ти зі мною, під лопухами. Тут сухо і затишно, — втішав бідолашну комаху зайча. — Це я тебе визволив із полону води.

— Сердечно дякую тобі, Мазунчику.

Бджілка ретельно оглянула себе. Спочатку смикала по черзі лапками — перевіряла чи всі цілі. Потім розправила крильця. Насамкінець втупилась очицями у проміжок між величезними листками. Там голубів клаптик неба. Бджілка довго його вивчала. А коли вивчила, то наказала собі:

— Розпогодилося. Лети, бджілко. Працюй. Збирай з квітів солодкий нектар.

— Не лети. Будь зі мною, — просив працьовиту комаху Мазунчик.

— Ні, не гоже сидіти. Треба братися до праці, — стояла на своєму бджілка.

— Ти маленька. А маленькі не працюють. Маленькі лише бавляться.

— Мазю, ти сам так вирішив? Можливо, тебе хтось цьому вчив? — спитала бджілка.

— Навчили друзі. Мекека з Рудим Хвостиком. Спасибі їм, — похвалився Мазунчик.

— Жу-жу-жу, — продзижчала бджілка. — Який сором! Який сором! Мазунчик повірив неробам і сам ледарює.

Бджілка вже погрозливо дзижчала.

Зайчик подумав, що вона хоче його шпигнути. Тому завбачливо прикрив носика передніми лапками. Але бджілка його не шпигнула. Лише сердито дзигнула й вилетіла з-під лопухів.

Мазунчик задумливо чухав лапкою за вушком. Думав уголос:

— Мої родичі працюють. Увечері прийдуть стомлені. Нарву смачних листочків. Приготую для родичів салат. І обов’язково застелю своє ліжечко.

Ще трішки подумав і дав собі страшну клятву:

— Щоранку застелятиму ліжко і прибиратиму після себе. Якщо порушу клятву, то хай мене з’їдять мурахи.

З легким серцем Мазунчик вистрибнув з-під лопухів.

Заяче маля збирало листочки кульбаби і материнки, рвало солодкі квіточки деревію. І, звичайно ж, співало: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля-ля».

Цю пісеньку знає кожен хлопчик і дівчинка.

Як Мазунчик був продавцем столичного супермаркету?

Наступного ранку Мазунчика ніхто не злякав. Він сам прокинувся. Застелив ліжечко і вистрибнув із хатки.

На галявині було багато сонця і яскраво-зеленої трави. Вони підказували, що пора снідати.

Зайчик скуб траву і оглядався. Чому друзів на Маленькій галявині немає? Зайчик почав заглядати у кущі. Мекека з Рудим Хвостиком в кущах не ховалися.

Мазунчик збирав гриби, горішки, смачні листочки конюшини та заячої капусти (її ботаніки назвали очитком пурпуровим). Він їх з’їсть на обід. Складав харчі окремими купками. Гриби до грибів, горішки до горішків, смачні листочки конюшини та заячої капусти теж порізно. За роботою мугикав під ніс улюблену пісеньку: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля…».

Пісеньку він не доспівав, бо хтось грубим голосом мекнув:

— Що робиш, Мазю?

Кривенькі ніжки роз’їхалися. Зайчик гепнув на яскраво-зелену траву.

Перед ним стояло волохате страхіття. Голова здоровенна-здоровенна. І майже без очей.

— Ти хто? — пролопотів Мазунчик тремтячим від страху голосом.

— Ме-ке-ка, — мекнуло страхіття.

...