автордың кітабын онлайн тегін оқу  Науково-пізнавальні лекції, статті, відгуки

Лідія Гулько

Лідія Гулько

Науково-пізнавальні лекції, статті, відгуки

У сфері інтересів автора інтелектуальні, культурологічні теми, початки яких у далекому і близькому минулому. Наприклад, текст лекції «Як створювалася книга у минулому?» чи статті «Хто придумав букви?» перенесе читача у глибоку давнину. До слова, ви чули про хурритів? На кам’яних надгробних кришках, найдавніших, які знайдені в південних степових областях України, зображений верховний бог хурритів Тешуба. Вчені припускають, що хуррити жили тут не одну сотню років. Так-от, хуррити входили в союз племен, які першими придумали букви. Зате розповідь про атркнигу чи лінорит нам близька — зачаті вони порівняно недавно.

Видання популярне. Складна інформація добре запам’ятовується, бо переказана доступно і цікаво.

Для допитливих читачів, які не мислять життя без духовних книжок.

Передмова від автора

Більшість робіт, зібраних у одну книжку, написані в 2007–2016 роках. Вони заслухані членами Науково-методичної ради Музею книги і друкарства України ірекомендовані для читання перед аудиторією та публікації. У свою чергу ці роботи є результатом і продовження виставок, у організації та створенні яких я брала участь. Зокрема, з історії букваря, ювілейних дат Остромирової Євангелії, «Слова о полку Ігоревім». Мною підготовлено два Каталоги, а саме: видань та ілюстрацій творів Лесі Українки і Василя Симоненка, що зберігаються у фондах МКДУ, з передмовами до них. Я досліджувала історію створення першої друкарні на Півдні, в Миколаєві, та її продукцію. Додам ще проведення екскурсій експозицією Музею та читання лекцій у школах і бібліотеках (близько тисячі), виступи на конференціях і наукових семінарах, публікації в наукових журналах та ЗМІ. У видавництві Ірини Гудим (Миколаїв) побачили світ мої науково-популярні книжки: «Миколаївська гражданська друкарня» (2014) і «Таємничі знаки, або Біля витоків української писемності» (2015).

У цьому збірнику також дослідження робіт художників, що працювали й працюють над ілюструванням та оформленням книги.

Поважний вік і стан здоров’я схилили мене до думки зібрати творчий доробок і разом опублікувати. Ділюся знаннями з просвітницькою метою.

Приємного читання.

Лекції

Як створювалася книга у минулому?

ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. 1. Створення книги:

— у стародавні й античні часи. Виготовлення дерев’яних і глиняних табличок, папірусу;

— аборигенами Америки;

— у часи Середньовіччя. Виготовлення пергамену;

— у часи Відродження. Мистецтво оправи книги. Виготовлення паперу;

– інструменти для писання та фарби.

2. Давня українська книга:

— до прийняття християнства;

— у Х ст. — першій пол. ХVІ ст.;

— з другої пол. ХVІ ст. до кінця ХVІІІ ст.

3. Типи кириличного письма.

4. Оздоблення давньої української книги.

5. Вплив рукописної книги на друковану.

ІІІ. Висновок.

Література.

Вступ

У центрі нашої уваги перебуватиме книга — витвір людського генія і копіткої праці. Походження слова «книга» остаточно не встановлене. Можливо, його корені в співзвучному слові старокитайської мови, що в перекладі означає «сувій, згорток». У європейських і передньоазійських мовах термін «слово» має три значення: предмет, твір і частина твору. Але, зазвичай, слово «книга» тлумачать, виходячи зі сьогоднішніх реалій. А це зшиті в блок аркуші паперу та взяті в картонну чи м’яку обкладинку, красиво ілюстровану.

Книга пройшла шлях довжиною в сотні й тисячі років розвитку і врешті-решт набрали звичного для нас вигляду. Найдавніші книги мають вигляд наскальних малюнків, написів на стінах гробниць, храмів чи посуді. Пізніше творилися книги у вигляді глиняних табличок, папірусних сувоїв, написів на пальмових листках і бересті. Усі вони є живими книгами, в яких віддзеркалена історія людства, його досвід, заповіт прийдешнім поколінням.

Вже стародавні люди цікавилися навколишнім світом і мали потребу зафіксувати думку.

Писемність, однак, виникла на етапі розвитку людства, коли продуктивні сили і суспільні відносини досягли досить високого рівня. Він же, за висловом Ф. Енгельса, почався в добу плавлення залізної руди і перейшов у добу цивілізації. У результаті було винайдене буквене письма. Отже, письмо з’являється в період формування держави. Щоб зрозуміти і вивчити шлях розвитку тієї чи іншої писемності, треба знати історію народу, який її створив. Ось чому, досліджуючи книгу, створену в минулому, вдаватимемося до історичних фактів та подій.

Створення книги

У стародавні та античні часи для писання використовували дерево, глину, камінь (пісковик, туф, а з часів Августа — мармур). Писали на дубових, самшитових, липових дошках, які попередньо відбілювали гіпсом. На камінних брилах висікали урочисті надписи, епітафії, тексти, присвячені визначній історичній особі.

Письмовим матеріалом служив і метал. Щодо використання бронзи, то читаємо в одному джерелі: «Тит Ливий указывает, что договор, заключенный консулом Спурием Кассием в 493 г. до н. э. был зафиксован на бронзовой колонне, а Дионисий Галикарнасский упоминает о бронзовой стеле в храме Дианы на авентине с записью договора царя Сервия Тулия, заключенного с латинскими городами. «Законы двенадцати таблиц» были выгравированы на бронзовых досках.

В древнем Риме ветеранам войска за 25-летнюю службу выдавались две бронзовые таблички как свидетельство их заслуг перед государством». [6, 10].

До нас дійшли стародавні дощечки, облиті воском, із написами. Їх називали вощеними або восковими і широко використовували для ведення записів, підрахунків, переписки.

Як виготовляли дощечки для писання? Задля цього на дощечці розміром 12 см на 14 см або 9 см на 11 см, відступаючи від краю 1–2 см, робили заглиблення до 1 см, яке заповнювали воском.

Грамотні люди носили книжечку з двох дощечок (диптих), або трьох (триптих), навіть більше. Для зручності кожну дерев’яну табличку збоку просвердлювали, пропускаючи крізь отвори шнурок. При цьому таблички складали одна з одною воском усередину.

Овідій в «Любовних елегіях» зобразив горе юнака, до якого повернулися таблички, які він надіслав своїй коханій:

«Ридайте над горем моїм:

Вернулися сумно таблички!

Буква одна лиш на них,

Означає зловісна: ні!» [6, 10]

У музеях на античних вазах маємо можливість споглядати зображення школярів, у руках яких таблички. Оригінальні воскові таблички, що датуються І — ІІ ст., знайдені в кінці ХVIII ст. в містечку Верешпатак (сучасна Румунія), де раніше перебувала 11 римська колонія, інші — в Помпеях (поблизу Неаполя), містечку, що постраждало під час виверження Везувію. На цих табличках відбиті тексти торгових угод, орендних договорів, підрахунків. [6, 10]

Кращий матеріал для письма порівняно з дощечками, звичайно, папірус. Його виготовляли в Єгипті ще в IV тис. до н. е. з рослини, зарослі якої вкривали дельту Нілу. Про це відомо з творів Теофраста і пізніше Плінія Старшого. Вони залишили докладний опис як самої рослини папірус, так і процесу виготовлення з нього матеріалу для письма, названого теж папірусом.

Виявляється, тригранне стебло папірусу розрізали вздовж, а потім кожну частину розчіплювали на окремі смуги. При цьому внутрішню частину стебла, як більш еластичну, розрізали тонкими смугами, а ті, що біля країв, ширшими. Нарізані смуги сортирували відповідно до їхньої якості та довжини. Їх розкладали одна біля одної на столі з похилою поверхнею. Зверху клали другий шар смуг, розміщуючи їх впоперек, і мочили нільською глинистою водою. Для того, щоб із волокон виділився клейкий сік, смуги пресували. У такий спосіб отримували аркуш довжиною в стебло папірусу, а шириною від 10 до 40 см. Щоб отримати довгу папірусну доріжку, аркуші послідовно з’єднували. Довжина деяких доріжок сягала понад 20 метрів.

Аркуші сушили на сонці, потім обробляли спеціальним клеєм, який отримували з хліба шляхом нагрівання у воді. Суміш наносили на аркуші тільки наступного дня. Оброблений папірус не ламався. Його старанно полірували мушлями або слоновою кісткою. Підготовлений для писання матеріал розлініювали впоперек, щоб рівними виходили стовпці. Писали лише з одного боку. Папірус, заповнений текстом, називали томом, що в перекладі означало «частина». Для зручного користування до тому з двох боків кріпили валики з дерева, рогу чи кістки. До кінця валика вішали табличку з іменем автора та назвою тексту. На кожен сувій одягали футляр зі шкіри або тканини, який називали тогою. Сувої зберігали в спеціальних ящиках (scrinium), а в бібліотеках — на стелажах (armarium). Люди зі статками в будинках тримали для цих цілей красиві сундуки з кедрового або кипарисового дерева.

Перший аркуш сувою називався протокол, а останній — есхатокол. Бувало, з папірусу виготовляли книгу сучасного нам вигляду. З цією метою з аркушів формували стопу, яку скріплювали за зразком воскових табличок.

Незважаючи на те, що папірус крихкий, ламкий матеріал, до нас дійшло немало папірусних сувоїв та окремих аркушів і стоп. Вони виявлені здебільшого в Єгипті й Тунісі, тобто в країнах із сухим кліматом. Час виготовлення більшості сувоїв — це І, ІІ ст. н. е.

У ІІ тис. до н. е. на зміну папірусу прийшов пергамен, міцніший матеріал. За переказами, між Єгиптом і Пергамом тривало економічне і культурне змагання. Коли у Пергамі планувалось створити велику бібліотеку, то цар Єгипту Птоломей V (ІІ ст. до н. е.) заборонив поставляти туди папірус. Пергамці знайшли вихід: вони удосконалили метод оброблення шкури молодої тварини.

Такі біло-жовті аркуші дуже тривкі, до того ж на них писали з двох боків. Їх назвали пергаменом. Але римляни оброблену шкуру для письма називали «мембраною». Ще б пак! Добре вичинена, вона була міцною і еластичною, легко згиналася.

Цим властивостям матеріалу для письма ми завдячуємо появі нової форми книги. Так, з пергаменних аркушів формували стопу, яку скріплювали. Для захисту з обох боків стопи притуляли дошки, за розмірами однакові з аркушами. Пізніше дошки обтягували шкурою. Саме в такому вигляді прийшла до нас книга з епохи Середньовіччя.

 

Цікава історія писемності Америки. Перуанські пастухи, наприклад, досі користуються лічильними шнурами, що імітують сторінки книги. Зав’язуючи вузли, на одному шнурі підраховували кількість корів, на іншому — биків, на третьому — телят. У наш час за допомогою шнурів ведуть підрахунки пастухи Арізони, Нікарагуа, Чілі. Вузликове письмо винайшли інки, що жили в Андах, на високогірних плато. Це письмо мало назву кіпу, що означало в’язати вузли. Виглядало кіпу так. До грубої мотузки чи ціпка міцно прив’язували кольорові шнури і нитки різної товщини. На них в’язали вузлики — прості, подвійні тощо. Зміст запису залежав від багатьох чинників: кольору ниток чи шнуру, їхньої довжини, від того, простим чи складними вузлами зв’язано та у якому порядку. Жовта барва означала золото, біла — срібло, червона — воїна, зелена — маїс. Одначе можливості вузликового письма обмежені: воно несло інформацію, але не передавало багатства мови, не могло цікаво, дотепно розповісти про якусь подію.

Щоправда, виникає питання: чи могла нація, яка побудувала високу цивілізацію, послуговуватись таким примітивним видом письма. Можливо, розгадка криється в хроніках, однієї з форм літопису, поширених у Середньовіччі. З хронік відомо, що за часів правителя Хуанакауи писали на бананових листках. Правитель інків відправляв своїм намісникам послання, писані літерами, цифрами або ієрогліфами. Правитель Апу Капак заснував в Куско навчальний заклад, де писали літерами і знаками на шкурі тварин і листках дерев. Коли ж у країні спалахнула пошесть, то правитель звернувся до оракула за допомогою. Оракул заборонив користуватися письмом, стверджуючи, що лихо принесли письмена. Правитель інків наказав, «щоб ніхто, під загрозою смерті, не вживав ні шкуру, ані листя деяких дерев, на яких писали, і щоб ні в якому разі не вживали літер. І коли згодом один учений амаута винайшов знаки, його спалили живцем. І таким чином з того часу вони вживали шнури і кіпу». [18, 37]

Хроністи розповідають, що в Куско, храмі Сонця, зберігали дерев’яні дошки, вправлені в рами з чистого золота. На них рясніли записи з історії інків, життєписи правителів, легенди від найдавніших часів до вторгнення в країну іспанців. Засвідчують і те, що в храмі Сонця аборигени зберігали чотири сувої, на яких були записані й намальовані фігури інків з портретами їхніх дружин і родичів; на облямівці — історія того, що відбувалося в житті кожного інка. На жаль, жодної ієрогліфічної пам’ятки до нас не дійшло. Не дійшли ні дошки з письмом, ні сувої. Можливо, вони перебувають на дні океану. Адже судна, на яких везли до Іспанії награбовані скарби, часто тонули.

Плем’я ірокезів користувалось письмом вампуа. Принцип його творення такий. На стрічку або пасок з ниток нанизували кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Іноді вампуа налічував по шість-сім тисяч черепашок. Черепашки білого кольору вказували на гарне здоров’я, гаразди. Черепашки темного кольору пророкували горе, хворобу, ворожнечу і навіть смерть. Поєднання різного кольору черепашок, створюючи хитромудрі візерунки, несли зміст, зрозумілий ірокезам.

 

У часи раннього Середньовіччя писали здебільшого на дереві, камені та воскових табличках. Щоправда, на останніх писали незначущі речі. Так, єпископ Августин Гіпонський (V ст.) у листі до свого друга просить вибачення за те, що пише на пергамені, а не воскових табличках, бо напередодні надіслав їх дядькові з листом.

Пізніше таблички широко використовувались у школах і університетах. «Клірику! Немовби подругу тримай біла стегна свого табличку!», — повчав школяра філософ Аніцій Боецій (480–524).

На деяких мініатюрах рукописів бачимо школярів з табличками в руках. Одні таблички прямокутної форми, інші — зі заокругленням угорі.

Велика потреба у воскових табличках сприяла появі майстрів-ремісників з їхнього виготовлення. У «Книзі ремесел» (Париж) виписаний статут, в якому йдеться про стандарти табличок та жиру, яким їх наповнювали.

Через те, що на табличках вели тимчасові записи, то їх не колекціонували і не зберігали. З цієї причини табличок до нас дійшло дуже мало. Наприклад, за часів Радянського Союзу в Державному Домському музеї Риги зберігалося три таблички, в Державній публічній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна, що в Ленінграді, — одна.

Камінь і метал, як тривкі матеріали, найдовше зберігають письмові знаки. Їх знаходять на стінах будинків, дверях церкви, надгробних каменях, міських воротах, на щитах, гербах, браслетах, дзвонах, коронах, посуді, медалях. Із надписів ми дізнаємося про життя-буття тодішніх людей, їхні проблеми. Таких надписів, особливо датованих ХІ — ХІІ ст., дійшло чимало. Також писали на папірусі та пергамені. Папірус широко використовували для потреб імператорської та міської канцелярії Італії, де виготовляли власний папірус. Остання папська булла, написана на папірусі, датується 1012–1024 роками.

Від середніх віків дійшло близько 300 документів на папірусі. Книги з папірусу відносять до рідкісних. Вони зберігаються у бібліотеках Парижа, Відня, Мілана.

Яким чином виготовляли пергамен у Європі?

На ранніх етапах виготовленням пергамену займалися монахи в монастирях та при єпископських кафедрах. Коли ж місто розросталося, то виробництво перейшло до ремісників. Наприклад, 1292 року в Парижі працювало 19 майстрів з виготовлення пергаменту. У Кракові, Празі теж були ремісники, які виготовляли пергамен.

Після монастирів пергаменом, як міцним матеріалом для письма, зацікавились університети. У цих закладах виготовляли пергамен і створювали книги.

Насправді, процес виготовлення пергамену досить важкий. Спочатку шкуру тварини (барана, козла, теляти, вола, крім віслюка) на декілька днів замочували у чані з вапном. Серповидним ножем очищали її від шерсті, м’яса, сала. Знову занурювали у вапно. Згодом натягували на раму і скребком дбайливо очищали. Шліфували пемзою та втирали з двох боків крейду чи білила з білком. Врешті-решт отримували пергамен, матеріал для письма з гладкою поверхнею. На ньому можна писати з двох боків.

Пергамен знімали з рами й розкладали на столі. Під лінійку зі шкури з нерівними краями вирізали прямокутник. У результаті отримували великий аркуш, або фоліо. Його складали навпіл, формуючи зошит із двох листків. За потреби згинали навпіл іще кілька разів. Зошит міг складатися з 2, 4, 6, 8, 10, 12 аркушів. У свою чергу з одного чи кількох зошитів складалася книжка.

Книжка, текст якої написаний від руки, називається рукописною книгою, кодексом або манускриптом.

Для поважних осіб книжки писали на тонкому майже прозорому пергамені. Його виготовляли зі шкурок ягнят, яких доставали ще до народження з утроби вівці. Така шкура вимагала складної обробки і через це коштувала дорого.

 

До речі, в різні часи і різних країнах способи обробки шкур і виробництво пергамену суттєво відрізнялися. Так, пергамен, виготовлений у Пізньому Середньовіччі, класифікують на північний і південний. Північний виготовляли з телячої шкури, яку ретельно обробляли з двох боків. Тим часом у Італії та Іспанії (за прикладом підготовки аркушів з папірусу) якісно обробляли тільки один бік пергамену. Хоча згодом і в цих країнах майстри перейшли до оброблення шкур з обох боків.

У Англії для виготовлення книг використовували шкури волів.

Форма книг наближалася до квадрату, бо такою вона була в античні часи. Розміри аркушів книги здебільшого великі та середні. Маленькі рукописні книги з’явилися в кінці ХІІІ ст.

Аркуші, підготовлені для писання, вкривали сіткою ліній, горизонтальних і вертикальних. До ХІІ ст. лінії проводили металевим стержнем, з ХІІІ до ХVІ ст. — свинцевим олівцем, а в ХV ст.(в Німеччині, Польщі, Чехії) лінії наносили чорним або фіолетовим чорнилом. За допомогою циркуля на берегах аркушів робили проколи, на кшталт розмітки для рівного зрізання зайвого пергамену. У деяких старих книгах проколи досі видно. Писець позначав кожний зошит римською цифрою з буквою g або gu. З ХІV ст. листки кожного зошита нумерували арабськими цифрами.

Заповнені текстом і прикрашені мініатюрами, аркуші рукопису передавали палітурнику. Він формував із них зошити, зшиваючи їх. Одночасно слідкував за нумерацією листків та кріпив до них волячу (свинячу) смугу для міцності. Щоб у книжковий блок не проникали пил, волога та різної температури повітря, до оправи кріпили застібки, або зав’язки, якими стискували пергаменні аркуші. Застібки виготовляли з металу, надаючи їм вишуканої форми.

Для зручності читання та кращого зберігання книги, на нижній дошці оправи закріплювали металеві півсфери, або жуки. У монастирських бібліотеках практикувалося прикріплювати книгу ланцюгом до пюпітра.

З ІХ ст. на палітурках здійснювали тиснення. З часом тиснення ускладнилося. У різних країнах Європи, окремих містах, існували свої традиції щодо поліпшення зовнішнього вигляду книги. Так, дерев’яні палітурки обтягували тонкою шкурою чи оксамитом, прикрашали дорогоцінними камінцями або вкривали ажурними пластинками, виготовленими із золота чи срібла з емаллю. Збереглися книги, оправа яких виготовлена з кістки. На них вирізані силуетилюдей або сцени з Євангелії.

 

У часи Відродження мистецтво оправи книги найрозвиненіше в Англії та Італії. В цих країнах уперше з’явились інкрустації на оправах, здійснені з кольорової шкіри.

Підраховано, що для написання Біблії великого формату, потрібно 318 овечих шкур. Але їх завжди не вистачало. Тому практикували змивати та зішкрібати пемзою і ножем з пергамену старий текст, а поверх нього писати новий. Вивести попередній текст, однак, повністю не вміли. Він однаково проступав, а старе чорнило просочувалося зі середини. Напевно, саме тоді народилося прислів’я: «Що написане пером, того не вирубаєш топором». У такий спосіб були знищені тексти античних часів, а твори IV–V ст. замінили творами авторів, що жили у VІІ — VІІІ ст.

 

Вважається, що папір винайдений у ІІ ст. в Китаї. Технологію виготовлення паперу з шовку та целюлози китайці тримали в таємниці. Лише 751 року, коли араби захопили Самарканд, секрет виробництва паперу вийшов за межі кордонів Китаю. Попервах араби завезли його в Месопотамію, Сірію та Єгипет, де зводили папірні. Араби експортували папір в Європу через Іспанію і Сицилію, які в ХІ ст. перебували під їхньою владою. Папір проник, звичайно ж, до Італії. З Італії папір завозили в Південну Францію, Німеччину, а пізніше в Польщу, Чехію. З Іспанії готовий папір везли на північ Франції, до Англії та Скандинавських країн. Названими шляхами поширилося виробництво паперу.

Перші папірні з’явилися в Італії, що мало місце в 1276 році. У Франції — 1348 року, Німеччині — 1389, Англії — середині XIV ст., Голландії, Норвегії, Данії — середині XIV ст., Польщі — 1493, в Чехії –1499 року. Через те, що виготовлення паперу потребувало багато води, то папірні будували на берегах озер та річок.

Незважаючи на те, що кожна майстерня володіла своїми секретами з виготовлення паперу (завдяки їм полегшувалася праця та поліпшувалась якість паперу), процес його виробництва на всіх підприємствах майже однаковий. У Європі папір виготовляли зі льняного ганчір’я. Його дрібнили, замочували у воді, розтирали. Цю суміш на добу залишали у воді з додаванням гашеного вапна для відбілювання. Потім суміш віджимали і знову заливали водою. Перемелювали суміш до однорідної маси, яку переливали у великий чан. З чану паперову масу черпали прямокутною формою — дерев’яною рамою, дно якої встелене металевим переплетенням. (Горизонтальні струни називались вержери, а вертикальні — поттюзо.) Розміри рам були різні. Коли раму рівномірно коливали, то через отвори з волокон стікала вода. З маси, що осідала на дні рами, витискували вологу і перекладали на повстину.

Паперові аркуші, складені в стопу й перекладені повстиною, клали під прес, витискуючи залишки води. Повстини виймали, аркуші знову клали під прес. Згодом аркуші розвішували і сушили. Сухі аркуші розгладжували шліфувальною кісткою на мармуровій дошці. Їх проклеювали тваринним желатином, сушили і знову розгладжували. Після цього папір пакували для його подальшого транспортування.

Між ремісниками, господарями папірень, існувала велика конкуренція. Тому під час виготовленні паперу його мітили водяними знаками, або філігранями. Технологія отримання знаку така. На металеву сітку форми клали фігурку, сплетену з тонких дротиків. Звичайно, на фігурці затримувалося менше паперової маси. Через це папір у цьому місці просвічувався, відтворюючи контури візерунка.

Перша європейська філігрань датується 1282 роком. Її створили в майстерні італійського міста Фабріано. На філігранях зображували голови биків, квіти, плоди, фрукти, хрести, ваги. Пізніше використовували фігурки зі зображенням геральдичних знаків. Кожний паперовий млин мав свою філігрань.

Незважаючи на те, що папір коштував значно дешевше від пергамену і його виготовляли в достатній кількості, богослужбові книги продовжували писати на пергамені. Священики вважали папір не довговічним. Задля міцності між крайніми листками кожного зошиту вкладали пергаментні смужки. Згодом від цього відмовилися. Проте до згину паперового зошита кріпили шкуратяну смужку, щоб нитки, якими зшивали зошити, не перетирали папір.

У кінці XIV ст. папір широко використовувався для написання документів і кодексів. Врешті-решт папір витиснув пергамен.

Роль паперу в книгодрукуванні надзвичайно велика. Папір став тією матеріальною базою, на якій способом друку твори множилися в сотнях і тисячах екземплярах.

 

Використання інструментів для письма залежало від матеріалу, на якому велися записи. Наприклад, камінь і метал вимагав різця, пензля або металевого стержня, щоб карбувати текст. Коли складали текст на восковій табличці, то користувалися дерев’яною або металевою паличкою, гострою з одного кінця і плоскою з іншого. Одним кінцем писали, а другим виправляли помилки, розгладжуючи віск. Таку паличку називають стилем. На папірусі писали каламом. Таку паличку отримували з очерету або дерева: зрізали тонший край прямої палички так, щоб надріз був рівний і однаковий з обох боків. Край заточували особливо старанно, адже від нього залежала краса і чіткість написаного. У ХІІ ст. користувалися і каламом, і пташиним пером. Використовували пір’їни яструба, пелікана, лебедя, ворона, гуски. Гусячі пера характеризувалися еластичністю, міцністю.

У ранньому Середньовіччі горизонтальні лінії проводили металевими стержнями, пізніше — свинцевими. До речі, в античні часи знали і використовували для цих цілей олівці, виготовлені зі свинцю. У часи Середньовіччя, починаючи з XII ст. такі олівці широко використовували не тільки для розлініювання пергаменних аркушів, але й для малювання. Так, монах Теофіл писав, що малювали паличкою, у склад якої входило три частини свинцю і одна — бронзи.

Іноді вільний кінець палички прикрашали набалдашником або фігуркою святого, єпископа чи монаха. Серед інструментів писця бачимо циркуль, олівець, лінійку, декілька ножичків і пемзу для стирання помилок. Їх писці зберігали у спеціальних пеналах або коробках.

Незамінний атрибут писця — чорнильниця, виготовлена з рогу, срібла, можливо, золота. Чорнильниці були відкриті або закриті.

У Китаї чорнило виготовляли ще до нашої ери. У античні часи користувалися чорнилом, виготовленим із сажі смолистих дерев або спаленої слонової кістки з додаванням оцту. Античне чорнило легко змивалося. Атож писці користувалися для виправлення помилок водою і гумкою. До нас дійшла легенда, що в часи Калігули під час поетичних змагань авторів невдалих віршів примушували злизувати їх язиком.

У Середні віки існувало багато рецептів виготовлення чорнила. Здебільшого його робили з чорної кіптяви, яку змішували з клеєм або олією. Виготовляли чорнило також з соку чорнильних горішків з глеєм. Чорнильні горішки ростуть на дубовому листі. Найкращими вважалися чорнильні горішки з Леванта (Сирії, Палестини, Лівану). Таким чорнилом широко користувалися в країнах Азії та Близькому Сході.

Кольорові чорнила виготовляли з мінералів, зокрема, сірчанокислого заліза, оксиду міді, хромокислого калію. Потрібну речовину тонко товкли, змішували з дистильованою водою. Отриманий екстракт фільтрували. Існувала категорія майстрів-ремісників, що виготовляла і продавали чорнила. Наприклад, французька Королівська канцелярія споживала велику кількість чорнила. В одному свитку читаємо про постачання майстром у названу канцелярію бутлів з чорнилом від 3 до 10 разів на місяць. А поет Петрарка жалівся в листі, що він, бідолаха, позбавлений можливості придбати чорнила, щоб переписати виступ Цицерона.

Давня українська книга

Найстаріші пам’ятки давньоруської писемності датовані ХІ століттям. Давніших документів не знайдено. З цієї причини нам не відомо, який вигляд мали найперші літери слов’янського алфавіту.

Минулого століття мусувалося, що наші предки здобули письмо тільки після хрещення Русі. Дійсно, після офіційного навернення язичників у християнство, що мало місце 988 року, з Візантії та Болгарії невпинно поступали богослужбові книги. Сучасні вчені доводять: ще до хрещення Русі суспільне життя східних слов’ян сягнуло рівня, що потребував ефективного засобу для фіксування інформації. Учені підтверджують це припущення наявним фактом: у Північному Причорномор’ї археологи знайшли кам’яні плити, нагробки, амфори з таємничими, нерозбірливими знаками. Можливо, це перша, на жаль, забута, писемність українських пращурів.

395 року християнська церква розділилася на римсько-католицьку, очолювану Ватиканом, та греко-православну з центром у Візантії. Мовою першої було обрано латиницю, другої — грецьку мову і грецьке письмо. Розкол вплинув на розвиток писемності серед східних слов’ян. На початку Х ст. чорноризець Храбр, болгарський історик словенської писемності, у «Сказаннях про письмена словенські» розказує про два етапи у розвитку слов’янського письма. На першому слов’яни-язичники ворожили і читали за допомогою рисок та зарубок. На другому слов’яни, які прийняли хрещення, писали римськими і грецькими письменами. Друге письмо було «без оустроения», не відповідало слов’янській вимові. Тривало так доти, поки» людинолюбець Бог послав святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного й вірного, який створив для них тридцять письмен».

У Музеї книги і друкарства України у відділі рукописної книги представлено для споглядання цікавий експонат — пряслицю, знайдену під Києвом, у Лютежі. Пряслиця — кружальце з глини або шиферу, яке жінки кріпили до веретена. З метою не переплутати знаряддя праці під час гуртової роботи (приміром, на вечорницях), не прихопити чужого веретена, на пряслах робили позначки, зарубки. Як доводять вчені, представлена в Музеї пряслиця виготовлена в VII–VIII ст. На ній бачимо не піктограму, а писемні знаки. Можливо, вони є чертами і різами, про які писав Чорноризець Храбр. Знайдена пряслиця сфотографована, знімок збільшений в багато разів і представлений у вітрині в розгорнутому вигляді. Прикро, що вчені досі не прочитали напис.

Перекладали Святе письмо для слов’ян зрозумілою для них мовою «слов’янські апостоли» рідні брати Кирило (826–869) і Мефодій (820–885). Вони походять з портового міста Солунь, що в Македонії, заселеного греками і слов’янами. Старший Мефодій спочатку служив військовим, потім стратигом в одній із візантійських провінцій. Відійшовши від світських справ, став монахом, а згодом — ігуменом у монастирі Поліхрон. Молодший Кирило, здобувши гарну освіту, працював патріаршим бібліотекарем у Константинополі. У складі імператорських місій Кирило бував у різних країнах, де навертав язичників до християнства. Для того, щоб вести дискусії зі злісними язичниками, Кирило вивчав їхні мови. Як блискучий полеміст, мав дар переконувати людей.

Наприкінці 862 року до Константинополя прибуло посольство від моравського князя Ростислава. Посли просили імператора Михайла направити до Моравії місіонерів, які б проповідували Євангелію зрозумілою для її мешканців мовою.

Не пізніше 863 року Костянтин Філософ (Кирило) та його брат Мефодій вирушили до Великої Моравії. Судячи з усього вони везли з собою вже перекладені церковні книги, записані новоствореною абеткою.

З виявлених пам’яток слов’янської писемності найдавнішими є написи на стінах та керамічних плитах церкви болгарського царя Симеона (893–927) в Преславі, давній столиці Болгарії. Написи відносять до кінця ІХ ст. Вони створені частково кирилицею, частково глаголицею — двома абетками слов’янського письма.

Ми знаємо, що кирилиця, більш просте і зручне письмо, витіснила глаголицю. Однак глаголиця остаточно не зникла: до кінця ХVІІІ ст. нею користувалися мешканці Хорватії та Далматії.

Отже, в ІХ ст. суспільний розвиток східних слов’ян досяг такого рівня, коли усне мовлення не вповні задовольняло людей. Адже постійно виникала потреба в обміні інформацією та її збережені. Цей час, «як правило, збігається з появою адміністративних, культурних, релігійних та інших інститутів». [21, 19]

 

І щодо матеріалів, на яких писали наші пращури. Широко використовували бересту і дощечки. Також писали на стінах, глиняному посуді, карбували слова на камінних плитах.

 

У давньоруських текстах слово «книга» вперше зустрічається в Остромировій Євангелії (1056–1057), де вжите у множині. Це свідчить про трактування слова у ширшому, ніж конкретний предмет, розумінні. В однині слово «книга» зафіксовано 1263 року в рукописному списку. У ті часи під книгами розуміли твори літургійного і церковно-повчального характеру. Це й не дивно. Адже перші книги на наших землях були християнськими, богослужбовими. Згодом назва «книга» поширилася на всі кодекси.

 

Згідно з періодизацією давньої руської книги, перший період її розвитку почався в Х ст. і тривав до середини ХVІ. Особливості цього періоду такі.

 

З прийняттям християнства в Київську Русь поступали богослужбові книги, написані грецькими літерами. Завдяки книгам русичі знайомилися з культурними надбаннями Візантії. У ХІ ст. писемність поширилася землями Київської Русі. Відсоток писемного населення міст становив до 5 % усього дорослого населення. Цей факт дає підставу гадати, що наші предки ще за століття до хрещення знали грецьке літеро-звукове письмо. І мають рацію ті науковці, що відмічають: «лише за одне покоління переписувачів та книжників не могли скластися такі стиль і правопис русько-слов’янської чи слов’яно-руської мови, які ми бачимо в перших наших письменників». [21, 17]

Незважаючи на міжусобні війни, культурне надбання русичів було спільне. Книга, переписана в Києві, Чернігові чи Галичі, сприймалася однаково по всій Русі. Ставлення до книги було вельми шанобливе. У князівських палатах увечері, при свічі, грамотний чоловік читав уголос і на розпів книгу, а всі присутні уважно, з благоговінням його слухали. Напевно, кожен присутній знав повчальну проповідь Нестора Літописця, складену року Божого 6545 (за нашим літочисленням — 1037 рік): «Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось. Вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її [і] говорив: «Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму. Я призвала страх Господній; у мене — порада, у мене — мудрість, у мене — сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене. знайдуть благодать», — повчав Літописець, послуговуючись притчами Соломона. — Якщо бо шукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами». [10, 89–90]

Щороку в скрипторіях, відкритих при монастирях і князівських дворах, переписували десятки книг. За підрахунками вчених, протягом ХІІ — ХІІІ століть загальний книжковий фонд становив близько 140 тис. томів. Пам’ятниками тієї пори є Реймська Євангелія (перша пол. ХІ ст.), Остромирова Євангелія (1056–1057), Ізборники Святослава (1073 і 1078).

 

Поряд із перекладною творилася оригінальна література: складання художніх творів, літописів. Житій святих. Перлина художньої літератури Київської Русі — «Слово о полку Ігоревім» (друга пол. ХІІ ст.).

Татаро-монгольське нашестя, а згодом польське владарювання негативно позначилися на творенні руської книги. Книг, написаних або переписаних в ті часи, до нас дійшло дуже мало. Але ті, що дійшли, переконливо свідчать про високий рівень українського книжкового мистецтва. Отак, книга «Київський псалтир», що написана уставом, прикрашена багатьма мініатюрами на євангельські теми. А в Радзивілівському літописі, що близький до списку «Повісті врем’яних літ», нараховуємо понад 600 мініатюр з історії України — Руси.

 

Тепер про підготовчі дії, що передували написанню книги. Спочатку вибирали текст, який хотіли переписати. Потім готували знаряддя для писання та художнього оформлення книги.

Пера (гусячі чи лебедині) замочували в спеціальному розчині, старанно їх чинили. Ми вже знаємо, що на дощечках, залитих воском, писали бронзовими стилосами. Але цими інструментами зазвичай користувалися під час навчання грамоті, або побутових записів. У давні часи не виробляли еластичних сортів металу. З цієї причини металеві пера з’явилися лише в середині ХІХ ст.

Ось давній рецепт чорнила: «Горішків (з дуба) зважити стільки ж, що і клею з вишні, і стільки вони разом заважать взяти меду. Клей замочити в меду в кислому, доброму. За дві неділі чи пізніше, коли стане як дріжджі, візьми доброго меду, потовчи орішки, просій через сито і лий на орішки меду кислого три яєчні шкаралупки і додай клей і змішай. Приготуй залізячки довгі. Прив’яжи їх до шнурка, щоб було їх потім добре витягувати, і опусти їх в посуд з розчином і постав в теплі і зважай, щоб не застудити, і тричі на день помішуй і проціджуй, як встояться, то куштуй, і якщо не солодке, то додавай медку». [21, 29–30]

Підготовлене в такий спосіб чорнило набирали в каламар, розводячи квасом чи водою. Воно не псувалося, але могло висохнути. Недбало приготовлене чорнило руйнувало папір і линяло.

Давні руські книги прикрашені візерунками, для виконання яких використовували як природні барвники, так і золото.

Як правило, текст писав один чоловік. Якщо виникала потреба швидше написати книгу, то її ділили на зошити, які роздавали монахам. За таких умов переписування значно пришвидшувалося. Монах-переписувач сам прикрашав рукопис, вписуючи червоним чорнилом рубрики, заголовки, кольорові ініціали і навіть мініатюри. В монастирі існував розподіл праці, починаючи з виготовлення пергамену, чорнил, фарби до обрізання аркушів, виготовлення оправи та її тиснення. Художник працював із рукописом після написання тексту. Отож не дивно, що в ХІІІ ст. ходило прислів’я: «Простіше орієнтуватись у лісі, ніж у книгах».

Наприкінці першого періоду в розвитку кириличної книги спостерігається занепад: з’являлося дуже мало нових творів та перекладів, небагато робилося копій, були відсутні нові тенденції та ідеї в оформленні книги. Все це призводило до того, що професіоналізм майстрів з виготовленні книги втрачався. Але побожне ставлення русичів до книги не проходило.

Другий період розвитку давньої книги в Україні окреслений серединою ХVI і кінцем ХVIІІ століть

Рукописна книга на вітчизняних теренах побутувала довше, ніж у країнах Західної Європи, яку потіснила друкована книга. Проте наша книга теж зазнала змін. Оформлення її значно демократизувалося, текст переписували в основному півуставом. Паралельно з півуставом пишуть і скорописом. Щоправда, книг, написаних скорописом, маємо не багато. Для прикладу назвемо конспекти студентів Києво-Могилянського колегіуму.

Спеціальних центрів з переписування книг не існувало. Необхідну книгу переписували як у містах, так і в селах. Через це серед книг, створених із середини XVI ст. в різних регіонах, є специфічні відмінності. Виділялися книги Київщини, Волині, Галичини. Михайло Грушевський називав Волинь «найбільш аристократичною українською землею». [21, 113]

Яскравим самобутнім пам’ятником рукописної книги стоїть Пересопницька Євангелія. Книга писалася впродовж 1556–1561 років. Місце її створення — Волинь, село Пересопниця. У книзі оригінально поєднані елементи західноєвропейського Ренесансу з художніми традиціями вітчизняної книжкової культури. Книга є видатною пам’яткою української мови та високохудожнього оформлення.

Реформаційні віяння, що охопили країни Європи, долетіли й на наші землі. Культурна ситуація змінилася. Виникає мережа освітніх закладів. Книжковий репертуар стає секулярним, вільним від церковного впливу.

У зв’язку з виникненням та розповсюдженням друкарства, книгу вже сприймають візуально, як річ. Адже раніше її бачили тільки твором для читання вголос.

Початок книгодрукування на українській території пов’язаний з Іваном Федоровим. Після вигнання з Москви та утисків на теренах Білорусії, талановитий друкар знайшов притулок у Львові. Завдяки підтримці ремісничого люду, 1572 року Іван Федоров заснував друкарню. Перша друкована книга на наших землях — «Апостол», побачила світ у 1574 році.

Книга стає масовим явищем. Цей період характеризується появою великої кількості освічених людей. Їхнє життя тісно пов’язане з книгою. У книзі шукали також відповідей на питання, що ставило життя. З кінця ХVIІ ст. з’являються нові переклади та оригінальні книги. Рукописна книга поступається друкованій, тиражі якої постійно зростають. Змінюється вигляд книги, її оформлення. Піднесення українського книгодрукування тісно пов’язане з козацьким рухом.

Невдовзі розвій творення книги чахне. Його потіснила імперська російська культура, більш потужна, модернізована. Українська книга втратила свою незалежність і, як наслідок, — свою індивідуальність. Хоча вряди-годи з’являлися оригінальні рукописні й друковані книги, але вже як виняток.

У другій половині ХVIІІ ст. виникає інтерес до давньої книги, старих рукописів. Книги колекціонують, досліджують. З Києва, давнього центра книготворення, вивозять скринями книги. Вони осідають у книгосховищах Росії, Польщі, приватних колекціях.

Наприкінці ХVIІІ ст. творення книги пов’язане з використанням нових способів виготовлення паперу, металевих верстатів для друкування та нових способів друку. Змінився зовнішній вигляд книги у бік його спрощення. Це дало можливість при менших затратах збільшити тиражі. Книга стає дешевшою, доступнішою.

Типи кириличного письма

У процесі свого розвитку кирилиця модифікувалася в різні типи письма. Розрізняють устав, півустав, скоропис і в’язь.

Найдавніші книги писалися уставом. Уставне письмо можна характеризувати як святкове, парадне, гарне, старанне. Воно дихає церковним благочестям. Літери писали прямо, з прямими лініями і заокругленнями. Форма літер близька до квадрата. Букви розташовували на однаковій відстані одна від одної. Писали їх у рядку. Прикметно, що елементи літер не виходили за межі рядка. Це письмо творилося без скорочень, без надрядкових знаків.

Книги, які використовували під час літургії, написані уставом. Уставне письмо піддавалося змінам повільно.

Наприкінці XIV ст. уставне письмо здає позиції, повільно поступається півуставу. Що й казати. За умови багатого фінансування з боку вищих церковних ієрархів, установами та заможними світськими особами, книгу писав досвідчений писар уставним парадним письмом. Але для широкого кола споживачів, а також з метою здешевлення книги та швидшого її написання, все частіше послуговувалися півуставом. Літери півуставу менші за розміром, а за формою більш округлі. При цьому принцип геометричності порушувався. Кожна літера мала багато варіантів написання, вільно розташовувалась і могла бути з нахилом. Згодом у письмі з’явилися лігатури, тобто нероздільні букви, також титли — надрядкові знаки, що позначали скорочення. В півуставі вживалися сили — знаки наголосу та виносні літери — буквені знаки, що пишуться над рядком.

Отже, письмо еволюціонувало від складних форм уставу до більш простих «демократичних» варіантів півуставу.

Паралельно з півуставом творився скоропис — вид прискореного півуставу, в якому літери стоять окремо одна від одної. Півустав утвердився як канцелярське письмо. Ним складали листи та ділові документи.

У скорописі одні й ті самі букви характеризувалися багатоваріантністю графіки. Вони з виносними елементами, що виходять за межі рядків. Їх швидше писати за рахунок скорочення слів і значної кількості літер над рядком. Щоб прочитати такий текст треба було додатково вчитись. Адже графіка деяких букв зовсім не нагадувала однойменні, уставні та півуставні.

Через те, що переписування богослужбових книг вважалося богоугодною справою, то з середини XIV ст. літургійні книги скорописом не писали.

В’язь — письмо, яким писарі оформляли книги. В’яззю писали заголовки. Літери в’язі перепліталися між собою, створюючи дивовижні візерунки. Читати текст, написаний в’яззю, здатна спеціально підготовлена людина.

Оздоблення давньої книги

Давня українська книга красиво художньо оздоблена. До оздоб відносять орнаментальні прикраси та мініатюри.

Мініатюри присутні не на всіх фоліантах. Зате інші елементи художнього оздоблення присутні практично на всіх книгах, створених до ХІХ ст. включно.

До орнаментальних прикрас відносимо:

Заставку. Так називається графічне декоративне чи сюжетно-декоративне зображення прямокутної форми на початку розділу чи підрозділу книги. Заставка передує текстові. Вона розміщена у верхній частині сторінки. Бувають заставки, що займають половину сторінки. Під деякими заставками можна прочитати назву фрагменту рукопису;

Кінцівку, яку розміщують в кінці розділу чи книги. Заставка скромніша ніж заставка;

Ініціал. Назва походить від латинського слова initium (початок). Ініціал — літера, яка більша текстової літери. Ініціал розмальований або орнаментований різними декоративними елементами, що починають текст книги чи розділу, рідше абзацу;

Декоративні прикраси на полях. Вони виступають у вигляді квітково-рослинних розеток.

Щодо мініатюр, абоілюстрацій, то назва походить від латинського minium (сурик) і miniatus (розмальований суриком). Виконували їх чорнилом, фарбами, іноді золотом. Мініатюра займала окремий аркуш чи сторінку, рідше була у тексті або на полях. Рукописи, оздоблені мініатюрами, росіяни називають «лицевыми».

Трапляються рукописи з пустими сторінками, з чорновими замальовками. Це свідчить про те, що оздоблюванням книги займалася навчена цій справі людина. Звичайно, після повного написання тексту.

Найдавніші кириличні рукописи наслідували візантійські. Ранній стиль в оформленні кириличних рукописів Х — ХІ ст. склався під безпосереднім впливом візантійської книжкової орнаментації. Проте в процесі творення він пристосувався до місцевих художніх смаків, уявлень та майстерності місцевих малярів, отримавши назву старовізантійського (Остромирова Євангелія). Цей стиль, що з’явився в Болгарії в Х ст., а на Русі пізніше на століття, характеризується зображенням рослин з переплетеними геометричними фігурами. У заставках та ініціалах бачимо зооморфні зображення птахів, тварин, людських облич та фігур. В ініціалах повторюється один невеликий симетричний елемент. Іноді застосовується плетінка. У часі цей стиль збігається з пануванням уставного письма.

У ХІІІ — ХIV ст. оформляли книги у тератологічному стилі. Для нього характерним є зображення фантастичних звірів, птахів і людей у неймовірних позах та перевитих складним переплетенням ременів чи гілок. В окремих рукописах того періоду надибуємо ініціали, що зображені за правилами «страхітливого» стилю. Зображення таких ініціалів буває такою мірою складним, що самої літери не видно. Контури промальовувалися червоною або голубою фарбою. Завдяки дослідженням стало відомо, що тератологічний стиль виник у Києві.

Орнамент ХV–XVI ст. умовно розпадається на балканський (сплетений із концентричних кіл чи прямокутників) і ново візантійський. Останній застосовували під час оздоблювання найцінніших книг. Йому притаманний рослинний орнамент на золотому тлі, оточений геометричною рамкою. В ініціалах стилізовані рослинні елементи заповнювали та підкреслювали геометричний контур літер.

З ХV ст. з’явився новий тип ініціалу в недорогих рукописах. Контур ініціалів заповнювали кіновар’ю. Сама ж буква прикрашалася декоративними рослинними відростками. Такі ініціали тонкі, простої конструкції, висотою 2–3 рядків тексту.

Орнамент ХVІ — ХVІІІ ст., що виник під впливом бароко, називають квітковим, або трав’яним стилем. Для нього характерне дивовижне поєднання реалістичного та фантастичного зображень рослин, тварин, людей. В окремих випадках спостерігаються спроби наслідувати західноєвропейські зразки (Пересопницька Євангелія).

Нові елементи в оформлення кириличної книги принесли стародруки. Особливість їх оформлення полягає в чорно-білому орнаменті на папері. Його отримували за допомогою дерев’яної дошки з різьбленим візерунком. Таку дошку називали дереворитом. На дошку наносили фарбу й видруковували прикрасу. При цьому виступаючі частини орнаменту залишали на папері чорний слід, а на місці вибраного дерева папір залишався без змін, тобто був білим. Таку техніку друку прийнято називати ксилографією.

Слід сказати: створити дереворит досить складно. Бувало, друкарі імітували ксилографічний відбиток, виконуючи орнамент пером. Орнамент нагадував оздоблення в стародруках, через що отримав назву стародрукованого.

Добре знання стилів оформлення книги та палеографічних особливостей тексту допомагає дослідникам визначити час і місце написання нововиявленого рукопису.

Взаємовплив рукописної книги на друковану

Книгодрукування, що прогресувало в країнах Західної Європи, призвело до занепаду переписування книг. Якщо книги і переписували, то хіба що подарункові, парадні, або ж вели приватні конспекти. У нас від середини XVI до середини XVIІ ст. рукописна книга досягла свого найбільшого розквіту. Рукописна книга стає взірцем майстерності. Переписуванням книг займалося багато фахівців. Переписують як рукописні, так і друковані книги, переслідуючи мету отримати копію чудової книги, задля навчання. Писці підходили до переписування, як до богоугодної справи.

Після того, як виникло кириличне друкарство, практично починають переписувати стародруки.

Відомі рукописні книги, скопійовані з Євангелії Учительної, що вийшла друком у Заблудові (1569), Апостола і Букваря Івана Федорова (1574). Учені відмітили, що графіка шрифтів Острозької Біблії Івана Федорова близька «з літерами документального письма волинських судово-адміністративних книг 1560–1580 років». [21, 130]

Заради істини скажемо: створити рукописну книгу з друкованої чи навпаки не складно. Друкарі, виготовляючи шрифти, тримали перед собою рукописні книги і копіювали з них літери, які потім карбували для друку. Правда, в друкованій книзі ми не побачимо того розмаїття почерків, яке присутнє в книзі рукописній. На заваді цьому, звичайно, стояли фінансові та технічні обмеження друкарів.

Зв’язок друкованої книги з рукописною вбачаємо у традиційній побудові сторінок, в пропорціях орнаментальних плям, у способах обрамлення.

В українській рукописній книзі з’явився друкарський орнамент. Для цього чорно-білий орнамент на стародруках (отриманий із граверних дощок) відтворювали рукою в рукописній книзі.

Отже, завдяки рукописним копіям маємо змогу бачити, як виглядала та чи інша друкована книга, що, на жаль, втрачена.

До кінця ХVІІІ ст. дві форми книги (рукописна і друкована) мирно співіснували. Вчені пояснюють це тим, що друкарні до середини XVIІ ст. не могли задовольнити потреби всіх бажаючих у книзі, яка тоді мала місце. Однак на прикладі Києво-Печерського монастиря, де для організації та обладнання друкарні були виділені значні кошти, стає зрозумілим: книгописання здавало позиції перед книгодрукуванням, як більш прогресивним способом розмноження, копіювання книг.

Висновок

Отже, основні принципи створення книги на українських теренах принципово не відрізнялися від західноєвропейських. До створення книги за всі часи заохочували і писців, і ремісників. Створення книги вважалося справою богоугодною.

Література

1. Владимиров Л. Всеобщая история книги. — М.: Книга, 1988.

2. Гессен Л. Книжка для автора. Об изготовлении рукописи. — М. —Л.: Государственное соц. — эк. издательство.

3. Гуссман Г. О книге / Пер. с нем. — М.: Книга, 1982.

4. Лю Го-цзюнь. Рассказ о китайской книге. — М.: Искусство, 1957.

5. Кеснер И. Йоган Гуттенберг. — Львов: Высшая школа, 1987.

6. Киселева Л. О чем рассказывают средневековые рукописи? — Л.: Наука, 1978.

7. Книга і друкарство на Україні / Ред. Х.Ю. Берлінська. — К.: Наукова думка, 1964.

8. Книговедение. Энциклопедический словарь / Ред. коллегия Н.М.Сикорский (глав. ред.) и др. — М.: Советская энциклопедия, 1982.

9. Кондратенко Л. Золоті перлини. Хрестоматія для домашнього та позакласного читання. 4 клас. — Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2010.

10. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. Відп. ред. О.М. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989.

11. Немировский Е., Горбачевский Б. Рождение книги. — М.: Советская Россия, 1957.

12. Огієнко І. Історія українського друкарства. — К., 1994.

13. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 2001.

14. Паль Р. Человек придумал книгу. — М.: Сов. Россия, 1983.

15. Рихлік С. Друкарська техніка. — Державне видавництво України, 1925.

16. Рукописная и печатная книга / Ред. кол.: Т.Б. Князевская и др. — М.: Наука, 1975.

17. Текст оглядової екскурсії по експозиції Музею книги і друкарства України. — К., 2000.

18. Утевська П. Невмирущі знаки. — К.: Веселка, 1981.

19. Энциклопедический словарь. Томъ XV. — С.-Петербургъ: Издатели Ф.А. Брокгаузъ (Лейпцигъ), И.А. Ефронъ (С.-Петербургъ), 1985.

20. Фаст А., Фотиев С. Производство бумаги. — М. — Л.: Гос. Изд-во, 1927.

21. Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні. — Львів, Львівський національний університет ім. І. Франка. Наукова бібліотека. 2003.

2011 року

«Слово о полку Ігоревім»

у виданнях та ілюстраціях за 200 років

ПЛАН

І. Вступ.

1. Виставка «Слово о полку Ігоревім» у виданнях та ілюстраціях за 200 років.

2. Історичні події походу князя Ігоря Святославича, відбиті в літописах.

II. Основна частина.

1. «Слово о полку Ігоревім» у виданнях:

а) Мусіна-Пушкіна;

б) першої половини ХІХ ст.;

в) другої половини ХІХ ст.;

г) довоєнних;

д) років Другої світової війни;

е) С. Воїнова;

є) присвячених ювілейним датам;

ж) перекладних;

з) мініатюрних і малоформатних;

и) художньої літератури;

і) сучасних українських дослідників.

2. «Слово о полку Ігоревім» в ілюстраціях:

а) М. Зічі, А. Шарлеманя;

б) передвижників;

в) І. Блінова;

г) Н. Гончарової;

д) І. Голікова;

е) В. Фаворського;

є) М. Попова;

ж) Є. Семенова;

з) І. Селіванова;

и) Г. Якутовича;

і) Г. Маковської;

й) В. Волович;

к) В. Пензіна;

л) В. Лопати.

ІІІ. Висновки.

Література.

Вступ

«Слово о полку Ігоревім» належить до найвизначніших художніх творів епохи Київської Русі. Його місце поряд із такими світового масштабу книгами, як «Пісня про Роланда», «Калевала», «Давид Сасунський», «Пісня про мого Сіда», індійським, іранським, ісландським епосом.

На початку навчального 2007 року в Музеї книги і друкарства України відкрилася виставка ««Слово о полку Ігоревім» у виданнях та ілюстраціях за 200 років».

Експозиція сформована з матеріалів Музею та приватного колекціонера Святослава Воїнова. Представлені на огляд видання «Слова…» різних років, його дослідження, переклади, також твори художньої літератури, зразки інтерпретування пам’ятки в образотворчому мистецтві та в музиці. Провідну ідею — патріотизм та єдність українських земель, символізують зв’язані над виставкою вишиті рушники.

Від часу написання «Слова…» минуло більше 800 років, але інтерес до твору не згасає. Нині, коли Українська держава прагне повернути колишню славу, він надзвичайно потужний. А це «пояснюється не лише високими поетичними достоїнствами давньоруської поеми, — наголосив С. Воїнов, коли виступав перед студентами Києво-Могилянської академії. — Кожен рядок Ігоревої пісні пронизаний палкою любов’ю до рідної землі, тривогою за її долю, почуттям глибокого громадянського патріотизму. Поема притягує читачів і як історичне джерело. Сприяє популярності також її загадковість, що прихована в численних «темних місцях» і навколо імені невідомого автора».

В основу «Слова…» покладено сюжет про невдалий похід князя Ігоря проти половців, що закінчився поразкою руського війська. Ігорів похід зафіксовано в Лаврентіївському [1], Іпатському [2] і більш пізньому Радзивілівському [3] літописах.

За свідченнями літописців, 23 квітня 1185 року, у вівторок, Ігор Святославич Новгород-Сіверський, син його Володимир Путивльський і племінник Святослав Ольгович Рильський разом із надісланими від Ярослава Всеволодича Чернігівського дружинами ковуїв виступили в похід на половців без погодження з київським князем Святославом. 1 травня, коли руське військо дійшло до Дінця, сталося сонячне затемнення, що тодішній люд сприймав як пряме віщування невдачі. Але Ігор коней не повернув. Біля Оскола він два дні чекав свого брата князя Всеволода, котрий вирушив із Курська. Несподівано руські сторожі доповіли, що половці налаштовані битися. Сторожі радили бій не тримати, а вертатися додому. Ігор відповів: «Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть». [2, 337]

Перше зіткнення руських із половцями відбулося в районі річок Сюурлію і Сальниці. Військо Ігоря у шість полків вишикувалося з полком Ігоря посередині, виставивши відбірних стрільців. Князь звернувся до вояків з коротким словом: «Браття! Сього ми шукали єсмо! Тож ударимо!». [2, 338]

Битва закінчилася перемогою руських. Їхні полки погналися за половцями: розграбували їхні вежі, а людей захопили у полон.

Другого дня, на світанку, половецькі полки оточили руських з усіх боків «як бори». Промова Ігоря, сповнена турботою про «чорних», нагадувала слово Мономаха. За наказом Ігоря військо пішки пересувалося до Дінця. Вояки не переганяли один одного й не відставали. Ігор у бою зазнав поранення в руку.

Відрізані від води, воїни знемагали від спраги, а коні валилися з ніг. Третього дня, на світанку, в неділю, ковуї на конях кинулися до Дінця. Ігор поскакав навздогін ковуям. Він зняв шлем і розмахував ним, щоб вояки його впізнали і повернулися. Однак зупинити їх одному чоловікові було не під силу. Коли князь повертався до своїх полків, його оточили половці.

З Іпатського списку дізнаємося, що Ігор, перебуваючи у полоні, викликав до себе з Русі священика. Він щиросердо признався у своїх гріхах. Жалкував, що багатьом русичам обірвав життя під час міжусобних війн. Найбільше карався, що проливав безневинну християнську кров і «взяв у здобич город Глібів коло Переяславля».

У полоні на Ігоря зійшло просвітлення. Він зрозумів: Руська земля страждає від набігів половців через «лихі діла» князів.

За висловом Святослава Київського, поразка Ігоря відчинила ворота на Руські землі. Тоді Кончак оточив Переяславль Руський, здобувши Римов, а Кза напав на руські міста, що на Сулі, і попалив села, що навколо Путивля.

Половець Лавр запропонував Ігорю свою допомогу в разі його втечі з полону. Спочатку руський князь не пристає на це, мовляв: «Я задля слави не побіг тоді од дружини і нині по безславній путі не піду».[2, 342]

Та коли Ігор дізнався, що половці, які поверталися з походу на Русь, мали намір усіх полонених порубати, то зважився на втечу. Він діждався заходу сонця і через свого конюха передав Лавру, щоб чекав його на протилежному березі з конем.

Половці, що стерегли Ігоря, того вечора оп’яніли від кумису. Ігор, «взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну вежі … вийшов звідти». Він перебрів річку, сів на коня і рушив разом із Лавром «крізь вежі».

Одинадцять днів князь пробирався до пограничного міста Дінця. Коли прибув у Новгород-Сіверський, то в місті не затримався — поїхав до Чернігова, а потім до Києва. Ігор шукав військової допомоги.

Руські люди раділи поверненню Ігоря. Вони вигукували здравиці князю та славили його.

Літописці відстежили життя Ігоря Святославича. Розказують: 1190 року він сів княжити в Чернігові. Не раз успішно ходив на половців.

 

Щодо територіально-прикордонних обставин Новгород-Сіверського князівства, то, згідно з дослідженнями Бориса Яценка, «в 1184–1185 рр. Сіверщина перебувала в лещатах ворожих сил — Переяслава, з яким була у стані війни, Суздаля і його союзників — половців. У 1177 р. Всеволод Суздальський з половцями розгромив Рязань і в наступні роки продовжував агресивні дії проти Руської землі. Готувалося вторгнення цієї коаліції в Сіверську землю. А сміливий похід Ігоря зірвав ці плани, вніс незгоду і вагання в стан ворогів. Сіверщина включилася в систему оборони Руської землі. «Слово» відобразило період формування і консолідації Руської землі (метрополії) і староукраїнського (руського) народу в постімперську епоху». [39, 7]

Згадаймо, що твір був написаний в епоху розбрату і чвар, які роздирали Київську Русь і розпочалися за Ярослава Мудрого. Безіменний автор полум’яним «Словом…» закликав руських князів до єднання задля збереження непорушності державних кордонів.

«Слово о полку Ігоревім» у виданнях

Експозицію відкриває перше видання «Слова о полку Ігоревім», що називається «Ироическая песнь о походе на половцов удельнаго князя Новагорода-Северскаго Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложением на употребляемое ныне наречие» [4], надруковане у Москві, в Сенатській друкарні 1800 року. Текст подається паралельно давньоруською та російською мовами. На початку книги — вступна стаття «Историческое содержание песни», наприкінці — генеалогічна таблиця великих і удільних руських князів. Книга вийшла накладом 1200 примірників.

Історія видання «Слова…» пов’язана з іменами визначних особистостей та містом Ярославлем. У кінці ХVIII ст. деякі монастирі були ліквідовані, зокрема Спасо-Преображенський, що у Ярославлі. Колишній його настоятель, архімандрит Іоїль Биковський, вихованець Києво-Могилянської академії, отримавши дозвіл на проживання в монастирі, потерпав від злиднів. Про скруту архімандрита дізнався прокурор Синоду Олексій Іванович Мусін-Пушкін. Любитель старожитності й колекціонер, граф знав, що у Ярославському монастирі зберігаються давні рукописи. Через свого комісіонера Мусін-Пушкін викупив старі списки, зокрема рукописний збірник літературних творів XVI ст. Серед інших було «Слово…». Однак це не був автентичний твір, а копія його, переписана у ХVІ ст.

1795 року Мусін-Пушкін урочисто підніс переписаний текст «Слова…» і його «Содержание» Катерині ІІ. У переписаних текстах були допущені графічні помилки. Вони свідчили про погане знання переписувачем правил старослов’янської мови.

Принагідно зазначимо, що Катерина ІІ навзаємин дарувала Мусіну-Пушкіну рідкісні рукописи з метою, щоб ті були надруковані. До речі, імператриця передала прокуророві Синоду друкарню Горного корпусу. Мусін-Пушкін перевів друкарню до Корпусу чужоземних єдиновірців, а згодом приєднав її до Синодальної друкарні. Саме в цій друкарні готували до друку «Слово…».

Про знайдений рукопис поінформували культурне товариство. Отак, 1792 року П. Плавильщиков, журналіст і драматург, писав про цінну знахідку; 1797 року М. Херасков, вчений і відомий поет, директор друкарні Московського університету, в примітках до 16 пісні поеми «Володимир» згадав «Слово…»; 1797 року М. Карамзін, історик, письменник, в журналі, що виходив у Франції, розповів російським емігрантам про знахідку.

Мусін-Пушкін звернувся до археографів О. Малиновського і М. Бантиш-Каменського з просьбою допомогти надрукувати рукопис.

Малиновський склав примітки до «Слова…», але в тексті допустив багато недоречностей. Розшифрувати давній текст міг лише Микола Бантиш-Каменський, уродженець Ніжина, провідний археограф, директор Московського архіву Колегії іноземних мов. Його підхід до рукопису кінця XVI — початку XVII ст. послідовно-науковий. Не змінюючи жодної літери в тексті, він орфографічно наповнив форми словами, що подані в рукописі у вигляді скорочень під титлами, з надрядковими літерами, кендемами, ярчиками, наблизив їх до правописних норм ХІІ ст. Не відходив археограф і від норм XVIIІ ст., оскільки видання було розраховане на масового читача. Тобто, Бантиш-Каменський однаково враховував і особливості оригіналу, і сучасні йому орфографічні норми.

До друкування «Слова…» був задіяний відомий друкар Семен Селівановський.

5 грудня 1800 року в газеті «Московские ведомости» з’явилось оголошення щодо продажу в книжкових лавках купця Кольчугіна свіжонадрукованої книги.

Через 12 років сталася невиправна втрата. Під час війни з французами у московському будинку Мусіна-Пушкіна, що на Разгуляї, згоріли старовинні рукописи. У тому вогні згорів список літературних творів зі «Словом…».

Цінність «Ироической песни…», першого видання пам’ятки [4], надрукованої в Москві, в Сенатській друкарні 1800 року, надзвичайно висока. Книга сприймається як першоджерело. На сьогодні в бібліотеках і музеях світу зберігається менше 70-ти цих книг.

Відсутність оригіналу «Слова…» дало привід скептикам поставити автентичність твору під сумнів. Завдяки зусиллям учених первісний текст пам’ятника майже відроджений і прокоментований. У такий спосіб доведена його автентичність.

Видання «Слова…», по суті, являє собою друге його народження. Адже відтоді розпочалася доба переможної ходи «Слова…» серед усіх великих і малих народів. За 200 років здійснено тисячі його перевидань, перекладів. А досліджень написано стільки, що за твердженням С. Воїнова, одній людині неможливо їх за життя перечитати. Тільки бібліографія робіт про «Слово…» налічує багато тисяч назв. Наша виставка є малою краплиною у морі, породженого «Словом…». Але й вона віддзеркалює його глибини.

 

Другий розділ експозиції — «Видання «Слова…» в першій половині ХІХ ст.», представлений чотирма книгами. Найдавніша підготовлена Я. Пожарським (1819) в Санкт-Петербурзі як новий переклад «Слова…» [5]. У примітках вказані неточності, допущені Мусіним-Пушкіним. Видання піддалося критиці через те, що в ньому допускалося вільне тлумачення виразів без врахування давньоруської традиції.

Наступна книга надрукована в друкарні С. Селівановського. Сюди ввійшли два твори «Слово…» в перекладі М. Грамматіна — в прозі та віршах, а також чеський твір «Суд Любуша», написаний на основі пам’ятки [6].

У Львові 1850 року вийшло «Слово…» з перекладом давнього тексту І. Гушалевича, священика, поета, редактора. Гушалевич писав на «язичії» — суміші старослов’янської, російської, української і польських мов [7].

 

Розділ «Видання «Слова…» другої половини ХІХ ст.» представлений досить вагомо. Для нас добра нагода ознайомитися з перекладами «Слова…» на інші мови, дослідженнями його та тлумаченнями. Зупинимося на деяких виданнях.

«Песнь о полку Игореве, переведенная на украинское наречие Михайлом Максимовичем» [8], надрукована у Києві, в університетській друкарні (1857), являє собою перший із опублікованих перекладів «Слова…» українською мовою. Максимович — перший ректор Київського університету, історик, письменник, фольклорист. Із «Предисловия» до книги дізнаємося, що російською мовою було здійснено дев’ять віршованих і вісім прозових перекладів «Слова…». Пам’ятка також була перекладена на польську, чеську, сербську, французьку, німецьку мови. Проте досі твір не вийшов у перекладі мовою Малоросії, до якої належав «и ея герой, князь Новгородсеверский». Автор пояснює: «в пополнение этого недостатка, я перевел Игореву Песнь языком и складом Украинских песен, состоящих с нею в ближайшем и прямом родстве. К этому новому переводу я приступил по многолетнем изучении Песни, совместно с нашим древним летописаньем и народным песнопением; а потому смею думать, что историческое содержание и поэтический смысл ея подробностей поняты и переданы мною довольно верно. Но насколько мне удалось передать жизнь и красоту этой лебединой песни Древнерусского Юга, о том судить не мне, а моим просвещенным читателям». [8, 3–4]

Максимович захищав пам’ятку від нападів скептиків, які заперечували її самобутність. На думку вченого, написав «Слово…» соратник Ігоря, котрий брав участь у поході на половців, що мав місце1185 року.

Щодо українського перекладу «Слова…», то першим його здійснив 1833 року М. Шашкевич. До 1836 року підготував свій варіант перекладу І. Вагилевич. Але їхні праці залишилися невідомими, бо не були надруковані.

 

Наступне видання — «Игорь князь Северский. Слово о полку Игореве. Поэма в 12 песнях», з перекладом, передмовою та примітками Миколи Гербеля [9]. Книгу надрукували в Санкт-Петербурзі. Експонується п’яте видання книги, виправлене і доповнене. Важливо те, що в цій книзі вміщені перші ілюстрації до «Слова…», здійснені художниками М. Зічі та А. Шарлеманєм.

 

Серйозні наукові відкриття учених-лінгвістів, поетів, істориків, котрі досліджували «Слово…». Так, М. Тихонравов («Слово о полку Игореве») відносить рукопис до кінця ХVI ст. [10]. О. Патрицький («Темні місця в ««Слові о полку Ігореве»») перший наважився розкрити «темні місця», ще не досліджені [11]. Є. Барсов (««Слово о полку Игореве», как художественный памятник киевской дружинной Руси») перший почав складати його систематичну бібліографію [12]. П. Владіміров (««Слово о полку Игореве». Лекции») стверджував, що «Слово…» є джерелом руської народної поезії, написане у традиціях візантійської, південно-слов’янської і руської школи літописання [13].

 

Серед багатьох видань, що вийшли в минулому столітті до війни, не губиться невеличка книжка Тараса Шевченка «Плач Ярославни. Бій з половцями» [14]. У ній усього 12 сторінок. Цікаве художнє оформлення, над яким працювала Павла Діденко: нагадує саморобні книжечки у виконанні малого Тараса.

Про інтерес Шевченка до староруської пам’ятки дізнаємося, зокрема, із його листування. Так, перебуваючи на засланні, 14 квітня 1854 року (на Великдень) Шевченко пише Андрію Козачковському, приятелеві з Переяслава: «Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Ігоря». Так нема в мене подлинника, а перевода читать не втну… то ти великої ради моєї любові попроси якого-небудь скорописця списать для мене один екземпляр з переводом текст сієї невеличкої, но премудрої книги… Воими гласу моления моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Игоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик». [15, 307–308]

 

Із вагомих досліджень першої половини ХХ ст. назвемо кілька цікавих видань. ««Слово о полку Игореве.» Текст и примечания. Объяснение малорусской песни ХVI в.» [16] Олександра Потебні, філолога, професора Харківського університету, члена-кореспондента Російської АН. Потебня вніс багато виправлень у текст поеми, розтлумачив окремі «темні» місця. Видання доповнене рукописом «Про Задонщину», що має філологічний характер. Проведені паралелі з поетичними образами «Слова…», доведена їхня більша давність. Також надруковані дослідження вченого про малоросійську пісню та висновок: саме фольклор лежить в основі «Слова…»

««Слово о полку Ігоревім». Пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ в.» [17] Володимира Перетця. Книга є головною працею вченого, який досліджує соціальний устрій кінця ХІІ ст. Перетц доводить: феодальна Русь з її натуральним господарством була відсталою у порівнянні зі західноєвропейськими державами. За таких умов ««Слово…» — це немов оаза ясна… Як і Київські емалі … воно здається нам через те цінніше, що свідчить про силу й височінь людського духу, здатного художньо творити навіть за найтемніших періодів людського життя. Та автор «Слова…» цілком належить своїй добі. Отож наївно було б його ідеалізувати, гадаючи, наче він мав сьогочасні поняття. Для нього, звичайно, найближчі над усе були інтереси його кола, інтереси князівські, але не інтереси народної маси». [17, 8]

Наукову цінність становить коментар, в якому Перетц презентує свої розвідки і ті, що вже існували.

 

Дослідження Михайла Грушевського представлено виданням «Історія української літератури», томи ІІ і ІІІ [18]. Книги є фотодруком з видання 1923 року. Великий український учений назвав «Слово…» «центральною пам’яткою, що золотить усю добу», і, порівняно з творами візантійськими та західноєвропейськими тієї ж доби, дуже «артистично виконаний».

 

Патріотична тема «Слова…» дієво працювала на перемогу під час Другої світової війни.

Хвилює той факт, що партизани міста Рильська на своєму бойовому прапорі поряд із лозунгом «Смерть німецьким окупантам!» написали «луце потяту биті, неже полонену биті!» — цитату давньоруської пам’ятки. А в Новосибірську військові керівники урочисто вручали офіцерам Радянської армії, перед їхнім від’їздом на фронт, видання «Слова…» за редакцією Л. Творогова [19], одного з російських дослідників і пропагандистів безсмертного твору.

Полум’яні рядки «Слова…» надихали радянських письменників писати патріотичні твори, що кликали до єднання народу, захисту Батьківщини від іноземних загарбників. Плідно працювали на цій ниві українські поети.

На виставці представлені книги Андрія Малишка, створені під впливом «Слова…», зокрема «Слово о полку Ігоревім» [20].

Поезії Максима Рильського «Слово про рідну матір» славлять незборимість нашого народу. Останній вірш закінчується словами: «Лисиці брешуть на щити // Та сонце устає — на Сході!» [21].

У 1941 році в Кракові вийшло «Слово о полку Ігоревім» за редакцією Богдана Лепкого [22], професора Ягелонського університету, поета, перекладача, популяризатора української літератури серед поляків. У вступі книги йдеться про історію давньоруського твору, вплив його на подальшу художню літературу, зокрема «Задонщину». Вміщено давній текст, прозові та ритмічні переклади різних авторів.

У вітринах представлено наукові праці В’ячеслава Воїнова, сучасного «словознавця», збирача матеріальних цінностей, пов’язаних зі «Словом…», полум’яного пропагандиста пам’ятки.

Хвилює спогад поета С. Ботвинника. Коли Д. Лихачов запропонував йому перекласти «Слово…», то попередив: «Учтите, что люди, полюбившие «Слово…», не прекращают заниматься им всю свою жизнь».

Так сталося з Воїновим. Давній твір полонив зрілого чоловіка і став долею.

В’ячеслав В’ячеславович родом із Новгород-Сіверського. У званні підполковника працював військпредом на заводах Сибіру, контролюючи наукові розробки та запуск у серійне виробництво новітніх зразків військової техніки. Випадково до рук Воїнова потрапила книжка про рідне місто, його давню історію та трагедію князя Ігоря. Ця книжка стало поворотним моментом у житті Воїнова. Нині він кандидат філологічних наук. У його колекції, присвяченій «Слову…», близько 3 тис. книг, 600 робіт художників, понад 500 рукописних праць, кілька тисяч листів, різноманітні колекційні матеріали. Учений підготував 53 статті до «Энциклопедии о полку Игореве». Відслідкував історичні зв’язки «Слова…» з Новгород-Сіверщиною на тлі літературних та культурних традицій міста. Провів мовні й топонімічні паралелі до лексики давньої пам’ятки, існуючі в межах давньої Новгород-Сіверщини. Також проаналізував вплив «Слова…» на творчість письменників Новгород-Сіверщини, що відбилося на культурному зростанні мешканців краю [23].

 

Особливо багато книг з’явилося з нагоди ювілейних дат — 750- та 800-річчя походу Ігоря і, відповідно, написання «Слова…», що широко відзначалися в Росії, Україні, країнах зарубіжжя.

 

Надзвичайно цінні видання: «Энциклопедия «Слово о полку Ігореве»» у п’яти томах [24], в якій можна знайти відомості про персонажі, образи, історичні факти, дослідження у вітчизняній і світовій науці, історичний і географічний коментар та «Словарь-справочник» [25] з поясненням кожного слова пам’ятки.

До речі, шанувальники «Слова…» відчувають потребу в аналогічних українських виданнях.

 

1953 року побачила світ книга ««Слово о полку Ігореві» в українських художніх перекладах і переспівах ХІХ — ХХ ст.», підготовлена АН УРСР [26]. У нею ввійшли художні переклади староруського твору 11 українських авторів, починаючи від перекладів М. Шашкевича та І. Вагилевича. Вперше був надрукований переклад І. Франка. Оригінальний текст подано за виданням Мусіна-Пушкіна 1800 року. Передмову до книжки написав С. Маслов.

 

Ошатне видання «Слово про Ігорів похід. Переказала Наталя Забіла» [27]. Віршований переспів «Слова…» здійснений Забілою для дітей середнього і старшого віку. Пояснення і примітки теж підготувала Забіла.

 

Ювілейним є видання «Слово о полку Ігоревім», проект якого належить видавництву «Радянська школа», а ілюстрації підготував В. Лопата [28]. У книзі давньоруський текст і ритмічний його переклад. Також вміщені поетичні переклади та переспіви Шевченка, Руданського, Федьковича, Франка, Мирного, Забіли, Шевчука, Тимофеєва. Переклад Леоніда Махновця про похід Ігоря здійснено за Іпатським списком. Наукову цінність становлять примітки Олекси Мишанича.

 

Ювілейним датам «Слова…» приурочена неймовірна кількість наукових праць. Їхніми авторами виступають здебільшого російські вчені: Д. Лихачов, Б. Рибаков, С. Ботвинник, С. Шамбінаго, О. Творогов, С. Плаутін. Про концепції цих вчених стосовно вузлових питань пам’ятки дізнаємося з їхніх монографій та окремих статей, які додавалися до давньоруського тексту у вигляді передмови чи післямови.

Так, Лихачов поміж інших ретельно дослідив питання занепаду Київської Русі. Учений довів, що занепад почався за Ярослава Мудрого, коли відійшла Полоцька земля. Але різко стала занепадати Русь після відокремлення Чернігівського князівства, яке закріпилося за Олегом Святославичем та його нащадками. Князя Олега автор «Слова…» назвав Гориславичем, тобто таким, що посіяв горе. Згодом виділилося Галицьке князівство. У другій чверті ХІІ ст. виокремилося Муромо-Рязанське князівство і князівство Смоленське. Усе більшої самостійності домагаються Новгород і Володимиро-Суздальське князівство. Основні феодальні зіткнення пов’язані з нащадками Мономаха і Олега Гориславича, які затято ворогували. Як перші, так і другі кликали половців, користувалися їхньою військовою допомогою. Частіше зверталися до кочівників саме чернігівські Ольговичі. Половецька «допомога» збільшилась у 70-х роках ХІІ ст. За висловом літописця, тоді діяла «рать без перерви». Після ряду поразок половці об’єднуються під знаменами хана Кончака. Їхня армія озброєна передовою на той час технікою (катапульти, баллісти, «грецький вогонь», луки-самостріли, тятиву яких натягували 50 чоловік). У 80-х роках була спроба примиритись Ольговичам із Мономаховичами. Важливу роль у політиці примирення відіграв князь Ігор — герой «Слова…». За сюжетом твору, спочатку Ігор веде себе, як типовий Ольгович. А коли зазнав поразки на полі бою та побував у полоні, він зрозумів: сила держави в єдності народу.

 

Серед відомих українських дослідників другої половини ХХ ст. М. Шарлемань, В. Німчук, О. Мишанич, Л. Махновець.

Відмітимо монографію «Про автора «Слова о полку Ігоревім «» Леоніда Махновця [29], філолога, історика, перекладача, спеціаліста з історії літератури. Учений детально розробив нову теорію, за якою автором «Слова…» міг бути Володимир Галицький — рідний брат дружини Ігоря — Ярославни.

 

За кордоном, у Вінніпезі, 1967 року побачила світ літературна монографія митрополита Іларіона «Слово про Ігорів похід» [30] — дослідження пам’ятки в історичному і літературному аспектах.

 

За 200 років давньоруський текст пам’ятки озвучено 56-ма мовами світу. Спершу, 1803 року, «Слово…» опублікували німецькою мовою. 1823 року твір вийшов у перекладі Блоншарда французькою мовою, в Москві. 1825 року в Москві надруковано вісім перекладів німецькою мовою, серед яких найкращим визнано переклад Зедергольма. Впродовж ХІХ і спочатку ХХ ст. існувало близько двадцяти перекладів «Слова…» мовами народів світу.

Минулого століття зі «Словом..» ознайомилися майже всі народи й народності СРСР. Наша виставка відображає деякі переклади. Серед них книги, надруковані білоруською, молдавською, осетинською, вірменською, єврейською, литовською, грецькою, німецькою мовами. Майже всі вони ілюстровані, з паралельними текстами староруською і перекладною мовою, передмови до них складені відомими діячами культури. Наприклад, «Слово…», надруковане 1988 року в Орджонікідзе, переклав осетинською мовою Г. Плієр. Вступні статті для нього підготували професор Г. Тамерлан і П. Гріс. Видання містить коментарі. Художник ілюстрацій — В. Фаворський [31].

Отже, «Слово…» набрало інтернаціонального звучання, стало пам’ятником давньої культури всього людства.

 

Як стверджує М. Ткач, обсяг пам’ятки становить близько половини друкарського аркуша. На те, що малий обсяг тексту добре виглядатиме у малоформатній книзі, перший у Радянському Союзі звернув увагу С. Воїнов. За його ініціативою видано перше в СРСР мініатюрне видання «Слова…». Це видання, що називається «Слово о походе Игоревом, Игоря, сына Святослава, внука Олегова» [32], представлене на виставці. Художник ілюстрацій С. Рубцов. Переклади Л. Дмітрієва, Д. Лихачова, О. Творогова.

Відвідувачі мають змогу ознайомитися з найпершою в світі мініатюрною книжкою «Слова…» [33], що вийшла в Празі 1978 року чеською мовою.

Малоформатні книги «Слова…» виходили друком переважно до ювілейних дат Вони привабливі, часто в оправах або подарункових футлярах.

 

За мотивами «Слова…» написано багато художніх творів. У вітрині представлені книги українських і російських авторів. Сюжет сьогодення деяких книжок переплітається з подіями другої половини ХІІ ст. Назвемо роман В. Шевчука «Велеси» [34], де головні герої мандрують історичними місцями «Слова…».

Представлені історичні романи В. Малика: «Черлені щити» [35] у двох частинах з ілюстраціями Г. Якутовича, та «Князь Ігор. «Слово о полку Ігоревім»» [36].

Демонструється роман сучасної письменниці Ольги Страшенко «Візантійський лукавець» у двох томах [37]. Події роману хронологічно охоплюють 1160–1189 роки і проходять на теренах Візантії, Галицької Русі та Києва. У романі багато цікавих історичних персонажів Середньовіччя: київські князі Мстислав, Святослав і Рюрик, княгиня Ольга, донька Юрія Долгорукого, половецький хани Кончак і Гза, султани Саллах-ад-Дін і Кирлич-Арслан. Є і вигадані герої. Наприклад, Яромир Стрижень, поет-книжник, воїн і вихователь дітей князя Ігоря Святославича. «Яромир у моїй версії став автором «Слова о полку Ігоревім…». І то було несподівано навіть для мене самої. Наскільки цей геніальний твір живе в наших душах, що пишучи про цю Добу, я відчувала в собі трепетні рядки безіменного Співця», — зізнається авторка у післямові. [37, 361]

 

Із сучасних українських досліджень виділимо видання Миколи Ткача [38]. Він кандидат історичних наук, доцент, професор Київського національного університету культури і мистецтв, понад 20 років займається дослідженням «Слова…». У книжці «Пахощі Боянових слів розкрито секрет старослов’янського правопису і відтворено справжнє звучання «Слова…». У книзі ««Слово о полку Ігоревім»: реконструкція, переклад, словник-довідник» реконструйовано давній твір за виданням 1800 року. У перекладі Ткача початок «Слова…» сучасною українською літературною мовою звучить так: «Чи не слушне бутиме, братове, нам почати старими словами сущими сумних повістій про похід Ігоревий Ігоря Святославовича». Як зазначив М. Шудря: «Твір прочитано надзвичайно дбайливо, а переклад здійснено із творчим пієтетом перед оригіналом; виправлення зроблено зовсім незначні й прокоментовано їх по-науковому доладно й вичерпно… Та головне — Микола Ткач…. уперше в Україні укладає Словник-довідник «Слова…» у контексті писемних джерел та говірок сучасної української мови». [38, 5] Словник охоплює всі слова, вжиті автором «Слова…», що у підсумку становлять 862 лексеми. Ткач доводить, що в славетній пам’ятці нема жодного слова, яке так чи інак не побутувало в джерелах і живій мові українців. Отже, це писемна пам’ятка української мови.

 

У книзі Бориса Яценка «Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім»» [39] розповідається про вирішальну роль у долі пам’ятки українського релігійного діяча, проповідника і драматурга Дмитра Туптала. Те, що він використав деякі образи славетної поеми в своїй книзі «Руно орошенное» (1680), дало підставу Яценкові зробити припущення, що Туптало якимось чином знав «Слово…». Дослідник доводить: коли Туптала призначили Ростовським митрополитом (1702), то він вивіз до Московії і збірник зі «Словом». У 1708 році митрополит замовив з Московського Печатного двору Хронограф поширеної (української) редакції. 1717 року зняв із нього копію і, долучивши «Слово…», подарував Спасо-Преображенському (Ярославському) монастирю. Ця версія не видається зухвалою, враховуючи свідчення друкаря Семена Селівановського про те, що почерк рукопису «Слова…» нагадував почерк Дмитра Ростовського, котрий добре знав палеографію. Тобто «Слово…» було переписане київським скорописом третього періоду (з середини ХІ до середини ХІІ ст.). Яценко здійснив орфографічну і палеографічну реконструкцію пам’ятки, що дозволило прояснити її темні місця. Він довів, що ритмічна будова «Слова…» близька до найдавніших українських дум. Також переосмислив роль сонячного затемнення. За Яценком, похід Ігоря був неминучий. Хоч сіверяни зазнали поразки, проте вони розладнали ворожу коаліцію і врятували Русь від об’єднаного походу Хинови (Суздаля) і половців. Сіверщина була введена в єдину систему оборони Руської землі. Автор рішуче відстоював авторство «Слова…» за українським народом, який у ХІІ ст. заявив про себе на повний голос, як народ-творець, народ-будівничий, народ-воїн.

 

Влітку 2007 року в Києво-Могилянській академії відбулась презентація книги Омеляна Пріцака, українського емігранта, професора Гарвардського університету, «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім»» [40].

Відомий лінгвіст В. Німчук під час виступу зауважив: «Мова давньої нашої культури нині майже не привертає увагу молодих. Та й раніше дослідження «Слова…» виходили переважно в Москві. За кордоном склалася думка, що «Слово…» є спадщиною Росії. Тому для нас є важливими наукові здобутки Пріцака, котрий після війни емігрував за кордон. Пріцак врятував нашу честь. Учений, що знав мови тих народів, з якими контактували слов’яни, довів: «Слово…» повністю вписується в менталітет українського народу того часу».

За Пріцаком, протягом 200 років не вдалося виробити чіткої методології, яка б служила опертям доведення автентичності твору. Сам він послуговувався напрацюваннями французької історичної школи «Анналів». Її члени не оперують дослідами окремих осіб і фактів, а концентрують увагу на тотальному підході до дослідів над колективною свідомістю конкретної минулої епохи. Вихідна точка їхніх дослідів — ментальність, яка є дзеркальним відбиттям історичного розвитку епохи. Людина вивчається не в ізоляції, а в суспільстві, з її баченням світу, з усіма проблемами даної епохи.

 

Цікаво, що «Слово…» досліджують громадяни, фах яких не пов’язаний з історією та літературознавством. Приміром, Володимир Осипчук, математик, механік за спеціальністю, у своїй книзі «О милий Боже України» [41] прочитав «Слово…» в дусі міфологічних язичницьких осягнень українців.

Така вже сила пам’ятки, що здатна розбурхати дослідницький вогонь у кожного, кому вона запала в душу.

 

Для розуміння помислів автора «Слова…» важливим є видання «Житиє святого благовєрнаго Игоря, князя Чєрниговского и Києвского» [42], матеріал для якого підібрав і уклав у книгу настоятель Спасо-Преображенського монастиря, що в Чернігові, архімандрит Іона. Він дослідив родовід князя Ігоря від прапрадіда Ярослава Мудрого, прадіда — Святослава, князя Київського, діда — Олега, князя Чернігівського до батька Святослава, дядьків, родичів. У центрі розповіді — Ігор, князь Чернігівський і Київський, за святим хрещенням Георгій. Він є дядьком Ігоря, героя «Слова…», рідним братом його батька Святослава. Ігоря Ольговича теж затягнула круговерть міжкнязівських чвар та бойовищ за київський престол. Врешті-решт його посадили в зруб — холодну дерев’яну хижу без вікон і дверей. Там він тяжко захворів. А ще роздумував. Згадав свого дядька, князя Чернігівського, Миколу-Святошу, котрий свідомо відійшов від суєтного світу і тиху гавань знайшов у Печерській лаврі [43]. Ігор остаточно укріпився у рішенні прийняв постриг. Його перевели у монастир св. Федора, що недалеко від Софіївського собору, у старому Києві, де князь продовжував перебувати під наглядом. Тим часом його брат Святослав разом із суздальським князем Юрієм Долгоруким готовився до походу на Київ. Кияни надавали перевагу нащадкам Мономаха. Ольговичів вони не любили. На вічі було вирішено йти на Чернігів. Аж раптом хтось вигукнув: «Ігор, ворог нашого князя і нам, — не в порубі, а в святім Федорі! Лише вбивши його, ми до Чернігова підемо за своїм князем! Кінчаймо ж із ним».[44, 112]

Розправа озвірілого натовпу, що сталася 19 вересня 1147 року, у п’ятницю, — одна із найчорніших сторінок історії Київської Русі. Убитого князя внесли в церкву св. Архистратига Михаїла. Уночі над тілом убитого самі загорілися свічки.

Мученицька смерть Ігоря Ольговича такою мірою сколихнула князя Святослава, що він новонародженому синові дав такі самі імена — Ігор-Георгій. Сколихнула смерть багатостраждального князя також киян. Відтепер вони не вважали Ольговичів своїми ворогами.

 

Перегляд експозиції «Слово о полку Ігоревім» у виданнях доводить: чим більше віддаляємося від часу написання «Слова…», тим гучніше чуємо заклик єднатися задля процвітання прадавньої української землі. Цей заклик тривожить перекладачів, дослідників, художників, спонукує митців до творчої праці. «Слово..» набрало інтернаціонального звучання і перетворилося на пам’ятник культури всього людства.

«Слово о полку Ігоревім» в ілюстраціях

Виставкова зала прикрашена репродукціями картин і графічних зображень. Щаслива нагода ознайомитись із досягненнями образотворчого мистецтва у царині безсмертного «Слова…», глибше зрозуміти помисли безіменного автора.

Відомо, що давньоруський список «Слова…» не був проілюстрований. Тільки літописне оповідання про похід Ігоря на половців, що у Радзивілівському літописі кінця ХV ст., містить численні мініатюри [2].

Перше видання «Слова…» 1800 року вийшло без ілюстрацій [4]. Прикрашали його заставка у вигляді гілки гостролиста і кінцівки двох типів: струнного інструменту та гілки троянди, яку обвиває вузька стрічка.

Відгуком на «Слово…» після його публікації була гравюра на міді М. Соколова за малюнком Ф. Кінеля «Боян». Автор зобразив юнака, що уважно слухає солов’я. На музикальному інструменті юнак прагне повторити спів птаха.

Через півстоліття, а саме у 1854 році, «Слово…» проілюстроване у книзі М. Гербеля «Игорь, князь Северский». Бачимо чотири тонові літографії М. Зічі. Вони виконані 1853 року в майстерні Монстера, що в Петербурзі.

У кінці ХІХ — на початку ХХ ст. художники зацікавилися давньоруським твором

На виставці представлене п’яте видання Гербеля, надруковане 1876 року в Санкт-Петербурзі, з першими ілюстраціями Зічі та Шарлеманя [9].

Міхай Зічі — угорський художник. Починаючи з 1827 року працював при російському царському дворі. Значне місце в його творчості посідають роботи за середньовічними літературними пам’ятками, зокрема «Словом…». Перша ілюстрація представляє Бояна, старця з гуслями, в оточенні героїв давніх переказів. Решта три — сюжетні зображення: Ігор з дружиною під час затемнення сонця, полонення Ігоря та зустріч його з Донцем. Усі малюнки цікаві, динамічні. Але, на жаль, надувані. Відірвані від життя, театральні.

Адольф Шарлемань — живописець і графік, автор парадних історичних і батальних картин. З 1859 року — російський придворний художник. Звернення до теми «Слова…» — епізод у його творчості. У п’яте видання ввійшли три його ілюстрації, а саме: затемнення сонця, сон Святослава і плач Ярославни. Ці ілюстрації сухі, поверхові, виконані на ремісничому рівні.

Попри критичні зауваження, твори Зічі й Шарлеманя вплинули на подальше ілюстрування пам’ятки. Цікаво, що сучасні художники беруть їх до уваги. До речі, Гербель подарував шість літографій названих художників до п’ятого видання поеми Ф. Стравінському, відомому співакові Маріїнського театру, коли готувалася до показу опера О. Бородіна.

 

Після поеми Гербеля ілюстрованих видань «Слова…» довго не з’являлося, хоча інтерес до нього не зникав. Так, український художник Георгій Нарбут переписав уставом частину давнього тексту. У творчій спадщині М. Микешина, відомого як автора портрету Т. Шевченка, є 12 гральних карт на теми російського фольклору; серед яких представлений Боян у вигляді молодого чоловіка з гуслями [45].

Образи «Слова…» надихали передвижників. Найвідомішим є епічне полотно Віктора Васнєцова «Після бойовища Ігоря Святославовича із половцями». В експозиції друк із цієї картини. Трактування трагічної події Васнєцовим далеке від академічної норми, адже за своєю суттю воно народнопоетичне. Монументальне полотно з панорамою руського поля після бойовища стало хрестоматійним.

 

Репрезентувала «Слово…» за кордоном опера Олександра Бородіна «Князь Ігор». Працювати над оперою композитор почав у 60-х роках ХІХ ст. Але закінчити оперу він не встиг з причини смерті (1887). Дописували оперу за матеріалами автора М. Римський-Корсаков і О. Глазунов. Перша постановка опери відбулася у Маріїнському театрі, в Петербурзі, 1890 року.

Коли в Парижі під час «Російських сезонів» відбулася прем’єра опери «Князь Ігор», то до вистави надрукували буклети. Один із них представлений у вітрині нашого Музею. Буклет проілюстрований ескізами костюмів персонажів та декораціями, що виконані відомим російським живописцем і театральним художником, передвижником Костянтином Коровіним. На обкладинці ілюстрація Івана Білібіна, графіка і театрального художника.

З лібрето названої опери представлено малоформатну книжку в оформленні художника Г. Якутовича [47].

 

1911 року Д. Стеллецький виконав цикл стилізованих ілюстрацій до «Слова…», текст якого переписав відомий каліграф і художник Іван Блінов. Цей рукопис відразу же придбала Третьяковська галерея. Блінов 1912 року створив ще один рукопис, у якому текст, переписаний уставом, супроводжують пишнобарвні мініатюри. В нашій експозиції факсимільне видання «Слова…», здійснене 1988 року московським видавництвом «Книга».

 

Тим часом у Європі шириться інтерес до давньоруської пам’ятки. Визначним явищем мистецтва ХХ ст. стала серія оригінальних графічно-експресивних ілюстрацій Наталі Гончарової, виконана для німецького видавництва «Орхіт»: Luther A. Die mar von der Heerfahrt Igors der altesten Russischen Heldendichtung. Munich, 1923. Книжка вийшло накладом 700 пронумерованих примірників. Через обмежений тираж вона не мала поширення на батьківщині. Цієї книжки не знайти у великих державних книгозбірнях Росії. Про нею 1929 року залишила відгук М. Цвєтаєва: «Славлю Гончарову за Игоря». Майже 60 років замовчувалися оригінальні ілюстрації Гончарової, як футуристичні, модерністські. Лише з нагоди 800-літнього ювілею «Слова…» з’явилися друком деякі з них. Так, видавництво «Круг», що у Санкт-Петербурзі, 2004 року видало «Слово…» в перекладі В. Набокова з ілюстраціями Н. Гончарової. Це видання представлене в експозиції Музею [49]. Гончарова скупими, але виразними засобами веде читача в суворий світ середньовіччя, де живуть і діють сміливі люди, які розуміють голос природи.

 

З 1930 року років ілюстрування «Слова…» набирає систематизованого характеру. Представляє інтерес книга, підготовлена видавництвом «Академія» [50], як подарункове видання «Слова…». Староруський текст до нього підготували В. Ржіг та С. Шамбінаго. Написав уставом текст і проілюстрував його Іван Голіков, один із найвідоміших палехських художників. Ілюстрації Голікова поєднують традиції давньоруських мініатюр та палехського розпису. Художник прикрасив свій рукопис заставками, кінцівками, ініціалами, виконав титульний аркуш і 10 мініатюр на окремих аркушах. Книжка надрукована великим форматом. Вона в ефектній чорнолаковій оправі, з емблемою битви і «дощем» золотих стріл, зі світло-фоновими форзацами, де у рослинному орнаменті подибуємо сюжетні сцени-клейми.

Виставку 1938 року, що проходила в Москві, в Літературному музеї на Моховій, оформляли згідно з ескізами Володимира Фаворського. Її складові: текст «Слова…», написаний на 17 дошках, сюжетні композиції та панно. Про творчість російського художника можемо скласти уявлення за книгою ««Слово о полку Игореве» в гравюрах В.А. Фаворского. Рисунки. Эскизы. Гравюры», виданій московським видавництвом «Искусство» з нагоди 800-річчя «Слова…» [51]. Ілюстрації Фаворського вважаються канонічними, а його Ярославна — хрестоматійним образом. Художник працював над гравюрами на дереві протягом 15 років (1937–1951). «И если бы еще предстояло делать иллюстрации, я делал бы с удовольствием. Всегда что-нибудь упускаешь, не додумаешь… «Слово…» неисчерпаемо…», — ділився він. Після війни Фаворський виконав серію гравюр на дереві в чорно-білій колористиці для «Детгиза», яка витримала більше 10 видань (1952–1984). Деякі видання цієї серії представлені на виставці [52].

У післявоєнній Європі вийшло досить багато ілюстрованих видань «Слова…». Одне з них з болгарським перекладом Л. Стоянова [53]. Книга прикрашена ілюстраціями М. Попова. Вони то колоритні, то відмічені контурами, то декоративні, то орнаментальні. У обрамленнях сюжетних композицій вгадується неовізантійський стиль книжкових мініатюр. Текст твору з ініціалами та маргінальними елементами.

 

1969 року з’явилося подарункове видання «Слова…» в оформленні В. Семенова [54]. Книга великого формату, в ефектному футлярі, з 15 кольоровими стилізованими ілюстраціями на розвороті. Персонажі надміру урочисті. Проте, наділені етнографічним колоритом, вони патетичні й живописні.

 

У Києві 1974 року вийшло «Слово…» з давньоруським текстом і паралельним перекладом М. Рильського. Оригінальний текст супроводжувався ліногравюрами українського художника Івана Селіванова. Ліногравюри виконані у традиціях мініатюрних начерків — білим контуром на чорному тлі [55]. Ці композиції, суворі й прості, зберігають зв’язок із текстом.

Зі смаком і відчуттям міри оформлені книги, до яких причетний талановитий український художник-графік Георгій Якутович, народний художник СРСР. На виставці представлено декілька гравюр майстра. Представлені також книги в його оформленні, зокрема В. Малика «Черлені щити» [35] і Б. Яценка ««Слово о полку Ігоревім» та його доба» [39]. Поряд із невеликого формату малюнками, в арсеналі художника великомасштабні композиції, виконані штриховою манерою і тонуванням. Усі гравюри Якутовича символічно-абстрактні. Образи «Слова…» подано об’ємно, узагальнююче, емоційно.

Комплект із 20 акварелями Г. Маковської опублікований 1986 року в Києві. Його позиціонували як наглядний матеріал для шкіл та виставок. Герої «Слова…» на репродукціях представлені в героїко-романтичній манері.

Гравюри В. Воловича на 16 аркушах. Художник вибрав для них станковий формат, не типовий для книжкової графіки. Стилізовані тонові літографії, що охоплені арками склепінь, представляють собою самостійний ряд епізодів, які художник виділив після уважного прочитання «Слова…». Гравюри відтворені у подарунковому виданні книги, що вийшла у м. Свердловську 1985 року.

Художник-графік В. Пензін працював над відродженням народного лубка. Малюнки виконував у техніці різцевої гравюри з наступним розфарбуванням їх акварелями. Вільні місця на аркуші заповнював староруським текстом. Представлені гравюри Пензіна зі серії, приуроченій 800-літтю «Слова…».

Серед ювілейних видань досліджуваного твору урочисто оформлена книга, підготовлена Олексою Мишаничем та проілюстрована Василем Лопатою [29]. Малюнки, виконані в техніці ліногравюри. Об’ємні фігури на чорному тлі збільшують драматичну ноту сюжету. Набірний текст прикрашений вузькими червоними заставками і кінцівками. Боян на фронтисписі нагадує біблійного Мойсея. Композиції на розворотах то статичні, то повні потужної динаміки, як-то плач Ярославни, чи втеча Ігоря.

 

Отже, «Слово…» відображено художниками досить багатогранно, від традиційно-розповідної манери виконання до символічно-абстрактної. З метою надати образам загальнолюдського сенсу, художники використовували різні техніки. Іноді художники свідомо відходять від історичного тлумачення пам’ятки, покладаючись на власну інтуїцію. На їхніх полотнах ожила занесена пилом століть давнина, взиваючи чесно любити рідну землю, щоб, не вагаючись, життя покладати задля її неподільності та процвітання.

Висновок

Від часу написання «Слова о полку Ігоревім» відділяє 820 років. Однак сила і краса давньоруського твору не минає, а навпаки, збільшується. Нам все глибше відкриваються помисли безіменного автора. Нас чарує поетичний світ твору, хвилює громадянський пафос автора, його тривога за міць Київської держави, яка була роз’єднана, бо удільні князі не змогли між собою дійти згоди. Ми вчитуємося, вдивляємося в ажурне плетиво старослов’янських букв, плекаючи надію віднайти у них відповідь на запитання: як нам, сьогоднішнім, бути? як жити? з ким дружити? Адже прагнемо надати своєму життю вищого сенсу і хочемо, щоб рідна країна процвітала.

Хто він — автор «Слова…»?

У давнину талановиті люди направляли свій хист не на возвеличення свого імені, а Творця всього сущого. Майстри уникали мирської слави, бо боялися гніву Господнього. Тому їхні речі — ікони, скульптурні, архітектурні, ювелірні та писемні твори, здебільшого не підписані.

Нам же автор «Слова о полку Ігоревім» уявляється богобоязким, скромним, сміливим, незалежним, освіченим, гуманним, патріотом рідної землі. Він свідомий відповідальності перед народом, як письменник. Пристрасний голос його звучить вимогливо, сягаючи звинувачувального пафосу, задля щасливого майбуття нащадків Київської Русі.

Незважаючи на те, що князь Ігор потрапив у полон і майже все руське військо було розгромлене половцями, в «Слові…» не звучить ноти безпорадності, розпачу. Поразка Ігоря, згідно зі задумом автора, повинна стати початком об’єднання руських земель навколо Києва.

«Слово…» слід сприймати як заклик гуртуватися перед новою битвою, задля єдності руських земель і їхнього розквіту.

Література

1. Повість врем’яних літ (Лаврентіївський список), 1377. Копія.

2. Літопис руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К.: Дніпро, 1989.

3. Радзивілівський літопис. Фотомеханічне відтворення. — Петербург, 1902.

4. Ироическая песнь о походе на половцов удельнаго князя Новагорода-Северскаго Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложением на употребляемое ныне наречие. — М.: Сенатская типография, 1800.

5. Слово о полку Игоря Святославича, удельного князя Новагорода-Северского, вновь переложенное Яковом Пожарским, с присовокуплением примечаний / Перевод, предисловие Я. Пожарского: примечания А. Шишкова. — СПб.: Типография Департамента народного просвещения, 1819.

6. Слово о полку Игоревом и Суд Любуша / Издатель, перевод, предисловие и послесловие — Николай Грамматин. — М.: Типография С. Селивановского, 1823.

7. Слово о полку Игоря Святославича. Песнотвор старорусский из ХІІ ст./ Перевод И. Гушалевича. — Львов: Институт Ставропигийский, 1850.

8. Песнь о полку Игореве, переведення на украинское наречие Михайлом Максимовичем. — К.: Университетская типография, 1857.

9. Игорь князь Северский. Слово о полку Игореве. Поема в 12 песнях / Перевод, предисловие и примечания Николая Гербеля; художники — А. Шарлемань и М. Зичи. — СПб., 1876.

10. Тихонравов М. Слово о полку Игореве. — М.: Университетская типография (Катков и К), 1866.

11. Патрицький О. Темні місця в «Слові о полку Ігореве». Частина 1. — Львів: Друкарня НТШ, 1883.

12. Барсов Е. Слово о полку Игореве, как художественный памятник киевской дружинной Руси. Часть ІІ. — М.: Университетская типография (Катков и К), 1885.

13. Владимиров П. Слово о полку Игореве. Лекции. Вып. 1. — К.: Типография Императорского университетета св. Владимира, 1894.

14. Шевченко Т. Плач Ярославни. Бій з половцями / Передмова, художник П. Діденко. — Чернігів: Сіверянська думка, 1918.

15. Шевченко Т. Автобіографія. Щоденник. Вибрані листи. Т. 5. — К.: Дніпро, 1979.

16. Потебня А. Слово о полку Игореве. Текст и примечания. Объяснение малорусской песни ХVI в. — Харьков: Типография «Мирный труд», 1914.

17. Перетц В. Слово о полку Ігореве. Пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ в. — К.: Українська академія наук, 1926.

18. Грушевський М. Історія української літератури. Томи ІІ і ІІІ. — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1959.

19. Творогов Л. Слово о полку Игореве. — Новосибирск: ОГИЗ, ОГИЗ, 1942.

20. Малишко А. Слово о полку Ігоревім. — Уфа: Спілка радянських письменників, 1943.

21. Рильський М. Слово про рідну матір. — Укрвидав ЦК КП (б)У, 1943.

22. Слово о полку Ігоревім / Редактор Богдан Лепкий. — Краків: Українське видавництво, 1941.

23. Воїнов С. Новгород-Сіверський / 900-річчю Новгород-Сіверського князівства присвячується. — Чернігів: Сіверська думка, 1999.

24. Энциклопедия «Слова». Том 1. А — В. — СПб.: Дмитрий Буланин, 1995.

25. Словарь-справочник «Слова о полку Игореве». Вып. 1. А — Г. — Л.: Наука, 1984.

26. Слово о полку Ігореве в українських художніх перекладах і переспівах ХІХ — ХХ ст. / Редакція, передмова С.І. Маслова; художник — А.Ф. Пономаренко. — К.: АН УРСР, 1953.

27. Слово про Ігорів похід / Переказала Наталя Забіла. — К.: Молодь, 1954.

28. Слово о полку Ігоревім / Художник В. Лопата. — К.: Радянська школа, 1986.

29. Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». — К.: Київський державний університет, 1989.

30. Митрополит Іларіон. Слово про Ігорів похід / Літературна монографія. — Вінніпег, 1967.

31. Слово о полку Игореве. — Орджонікідзе: Ір, 1988.

32. Слово о походе Игоревом, Игоря, сына Святославова, внука Олегова. — Новосибирск: Западно-Сибирское книжное издательство, 1984.

33. Slovo o pluku Igoreve. — Praga: Lyra pragensis, 1978.

34. Шевчук В. Велеси. — К.: Молодь, 1980.

35. Малик В. Черлені щити. — К.: Дніпро, 1987.

36. Малик В. Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім. — К.: Український центр духовної культури, 1999.

37. Страшенко О. Візантійський лукавець. — К.: Науковий світ, 2005–2006.

38. Ткач М. Пахощі Боянових слів. — К.: Снива, 1996.

39. Яценко Б. Історія першого видання «Слова». — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2006.

40. Пріцак О. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім»? — К.: Обереги, 2008.

41. Осипчук-Сковорода В. «О милий Боже України! Слово ополчення і Гореви Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова. — К.: МАУП, 2006.

42. Житие князя Игоря. Собрал и составил настоятель Спасо-Преображенского собора Архимандрит Иона (Пирогов). — Чернігів, 2006.

43. Житие преподобного отца нашого Николы Святоши, князя Черниговского. Патерик Печерський или Отечник. — К.: Друкарня Киево-Печерськой Лаври, 2001.

44. Житие князя Игоря. Собрал и составил настоятель Спасо-Преображенского собора Архимандрит Иона (Пирогов). — Чернігів, 2006.

45. Білоброва О. Иллюстрации к тексту «Слова». — Інтернет видання, 2008.

46. Opera Prive de Paris. — Paris: I. Bilibіne, 1928.

47. Бородін О. Князь Ігор. Лібрето. — К.: Музична Україна, 1983.

48. Слово о полку Игореве. — М.: Книга,», 2004.

50. Слово о полку Игореве сына Святославля внука Олегова. — Академія, 1934.

51. Слово о полку Игореве в гравюрах В.А. Фаворского. Рисунки. Эскизы. Гравюры. — М.: Искусство, 1987.

52. Слово о полку Игореве / Вступ, стаття Д. Лихачева; перевод, примечания А. Майкова, Н. Заболоцького; художники В.А. Фаворский, М.И. Пиков. — М.: Детская литература, 1975.

53. Песен за похода на Игор. — Софія: Болгарська академія наук, 1954.

54. Слово о полку Игоревом, Игоря, сына Святослава, внука Олегова. — Л.: Художник РРФСР, 1969.

55. Слово про Ігорів похід. — К.: Дніпро, 1974.

2008 року

Миколаївська гражданська друкарня: передумови відкриття, діяльність та книги, що зберігаються у фондах Музею книги і друкарства України

ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. Миколаївська гражданська друкарня:

1. Короткий виклад історії книгодрукування.

2. Запровадження в Росії гражданського шрифту.

3. Миколаїв — суднобудівне місто.

4. Історія відкриття друкарні.

5. Перший період діяльності друкарні.

6. Другий період діяльності друкарні.

7. Створення літографії.

8. Перша книга, надрукована в Миколаєві.

9. Науковий опис книг Миколаївської гражданської друкарні, що зберігаються в МКДУ.

ІІІ. Висновки.

Література.

Вступ

Книг, надрукованих у XVIІІ — першій половині XIX-го ст. нововведеним гражданським шрифтом, сьогодні зберігається близько 14 тисяч примірників. Вони об’єднані у колекцію видань гражданського друку. На особливу увагу заслуговують перші книги, надруковані в українських теренах, зокрема Миколаєві.

Ґрунтовних праць, присвячених Миколаївській гражданській друкарні, на жаль, немає. Хоча в часописах з’являються наукові та журналістські розвідки, підготовлені миколаївськими авторами. Бентежить, що в них не знайти визначення Миколаївської друкарні, заснованої Миколою Мордвиновим, як гражданської. Називають її «першою друкарнею в Миколаєві» або адміралтейською. У 1996 році вийшов друком Каталог, підготовлений обласним Миколаївським краєзнавчим музеєм, «Книги и брошюри, изданные в Николаеве (1789–1917 гг.)». Назва Каталогу, а точніше — роки видання продукції, наводить на думку, що в Миколаєві до відкриття гражданської друкарні працювали друкарські верстати.

Миколаївська гражданська друкарня увійшла в історію книгодрукування тому, що в кінці XVIII ст. вона найінтенсивніше працювала серед подібних підприємств російської провінції.

 

Європейське друкарство зародилось у епоху пізнього Відродження. 1540 року Йоган Гутенберг вперше запровадив словолитний процес, використовував металеві рухомі літери й дерев’яний верстат-прас. Винахід німецького друкаря поширився європейськими країнами. Докотився він і до Львову.

Слід сказати, що в 60-х роках минулого століття львівський вчений О. Мацюк, посилаючись на давні документи, доводив: ще за 112 років до прибуття до Львову російського друкаря Івана Федорова в місті працювали друкарні. На жаль, жодного надрукованого аркуша не зберіг безжальний час.

У 1574 році у Львові побачила світ книга «Апостол». Це є офіційно визнана в радянську добу дата заснування українського друкарства.

У XVI–XVII століттях при адміністративних управліннях, монастирях, навчальних закладах існувала досить розвинена мережа друкарень. З метою продажу книги вивозились за кордон, де вони надзвичайно цінувалися.

Книги друкували переважно для потреб церкви і школи. Твори же світського змісту переписували. На заваді друкуванню стояла, зокрема, важка для графічного зображення та відливання в металі архаїчна церковно-слов’янська кирилиця.

У Росії з XVII ст. розвиваються капіталістичні відносини. Колосальне значення для їх розвитку мала мандрівка Петра І з чисельною свитою країнами Західної Європи, що тривала півтора роки (18). Росіяни не лише зав’язували і укріплювали дипломатичні відносини, вчилися будувати кораблі — вони придивлялися до культурних проявів народу, серед якого перебували. Так, звернули увагу, що європейські держави переймалися друкуванням світських книг, як засобу адміністративного впливу на простий народ та його культурний ріст.

У голландському місті Амстердамі Петро познайомився з ученим, художником-гравером Шхонебеком, котрий уже видав ілюстрований каталог колекцій монет, скульптурних творів, предметів археології. Важливим було знайомство російського царя з родиною Лессінгів. Один із представників родини за домовленістю заснував російську друкарню.

Історик С. Соловйов назвав Петра І революціонером на троні. Дійсно, заходи російського імператора мали переломне, етапне значення в галузі освіти і науки, культури і побуту. З’явилися газети і театр, школи та гімназії, Морська академія й Академія наук. Частково з ініціативи Петра в 1708–1710 роках з’явився гражданський шрифт для друкування світських книг. Це була перша реформа шрифту. Введення гражданського шрифту в Росії відіграло визначальну роль у розвитку освіти та науки (19).

Гражданський шрифт був створений на основі нового почерку московського письма кінця XVII — початку XVIІІ ст., а також легкого для читання латинського шрифту антиква. З цією метою з алфавіту вивели грецькі букви «омега», «псі», лігатура «від», знаки наголосу, скорочень, юси. Зате ввели букви «Е», «Э», «Я» та арабські цифри замість букв. Ескізи малюнків букв, можливо, виконував сам Петро, рисувальником був Куленбах, який працював у штабі Меншикова, літери виготовляли в Амстердамі та на Московському друкарському дворі.

Приємно відзначити, що новий шрифт був розроблений ченцями-василіанами за пропозицією російського імператора в місті Жовква (суч. Львівська область). Відливав з металу новий шрифт галичанин І.Ф. Копієвський (Копиєвич) у власній друкарні, в Амстердамі.

Після введення гражданського друку церковна книга почала поступатися світській. Тепер книга, насамперед, служить потребам держави, науки, освіти, виробництва.

У цей час збільшується випуск навчальної літератури. Її вихід був зумовлений створенням Морського флоту і організацією військових сил.

Спочатку гражданське книгодрукування обмежувалося Москвою і Петербургом. Катерина ІІ прагнула поставити книгу на службу російському самодержавству. Імператриця видала укази про створення друкарень, адже розглядала друк як невід’ємну частину держави. Згідно з указом від 15 січня 1783 року дозволялося заводити «вольные типографии», тобто приватні, в Петербурзі та Москві. На цій хвилі засновано чимало друкарень, приміром — друкарню «Селивановского и товарища».

На яскравій особистості друкаря Семена Іоаникійовича Селівановського слід зупинитися, адже саме він очолив друкарню в Миколаєві. До того ж цей чоловік так добре налагодив книгодрукування, що за кількістю видань вона вийшла на перше місце серед державних друкарень, які працювали у провінціях.

Селівановський у минулому кріпак Ізмайлова. М. Остроглазов розповідає в «Библиографических заметках», що Семенко працював складальником у друкарні свого дядька Пономарьова (2). У Петербурзі 17-річний хлопчина вивчає словолитну справі. Далі, у Москві, укладає контракт із Зав’яловим, продавцем книг, і орендує його друкарню. У цій друкарні Селівановський від 1793 до 1796 року випустив у світ близько 60 книг.

Книги Селівановського вирізнялися декоративністю. На титулах і початкових сторінках застосовувалися квіткові орнаменти й інші набірні прикраси. Зміст і форма книг, тонке передавання нюансів чорного і білого відображали стиль класицизму, що був характерний для мистецтва оформлення російської книги того часу.

Ілюстрований вісник «Русский библиофил» за 1911 рік у 6, 7 і 8 числах містить огляд-дослідження В. Семеннікова «Литературная и книгопечатная деятельность в провинции в конце XVIІІ-го и в начале XIX-го веков» (3). Розповідається про зростання інтелектуального життя за часів правління Катерини ІІ, котра вважала себе покровителькою літературної і друкарської справи. Кількість надрукованих у Росії книг щороку зростає. Пік книгодрукування, наслідок діяльності вільних друкарень, зокрема М.І. Новикова, припав на п’ятиліття, а саме 1786–1790 роки. Світські книги залітають і до провінцій. Серед представників заможного класу та інтелігенції з’являється потяг до книги, прагнення читати, а також бажання формувати домашні бібліотеки.

За російськими столицями слідом відкриваються друкарні в провінційних містах. Зокрема, гражданські друкарні з’явилися на Півдні Російської імперії.

Через переслідування Новикова, з 1785 року виходять синодські укази, згідно з якими книги підлягають цензурному наглядові. Так, указом від 16 вересня 1796 року імператриця ліквідувала усі друкарні, що належали приватним особам «в рассуждение злоупотреблений от того происходящих». Друкарня Селівановського перестала працювати.

Відтепер кількість надрукованих книг катастрофічно падає. Особливої шкоди указ завдав книгодрукуванню на периферії. Адже книга спочатку піддавалася місцевій цензурі, а потім її надсилали для перевірки до Москви або Петербургу. А дороги тоді були в жахливому стані. Не дивно, що у видавців згасало бажання друкувати книги.

За Павла І переважна більшість провінційних друкарень обслуговувала казенні, канцелярські потреби управлінь.

Але у двох-трьом містах, зокрема в Миколаєві, як пише В. Семенніков, саме завдяки суворому наказу від 16.09.1796 започаткували друкарні. Це сталося, по-перше, тому, що з державної скарбниці поступали кошти на розвиток цих друкарень, а, по-друге, — виробничі процеси в них очолили досвідчені друкарі, що нудьгували без роботи.

Миколаївська гражданська друкарня

Миколаїв виріс із суднобудівної верфі, заснованої 1786 року в гирлі Інгулу. Місто так швидко розвивалося, що вже через рік тут мешкало 10 тисяч людей (7). Серед них солдати гренадерського полку, матроси гребної флотилії, казенні майстрові, купці, добровільні поселенці, втікачі-кріпаки. Казенних майстрових-суднобудівників у місті працювало понад трьох тисяч. Їх купували в поміщиків і зараховували на військову службу на 25 років. Майстрових піддавали військовій муштрі, призначали в наряди та караули. Робочий день майстрового тривав 16–17 годин. Непосильна праця, муштра, повна відсутність медичного обслуговування призводили до високої смертності. Для прикладу, від 1 квітня до 1 липня 1790 року на верфі померло 547 теслярів.

У серпні1790 року на воду був спущений 44-гарматний фрегат «Святой Николай», великий парусний військовий корабель.

1793 року для потреб флоту в Миколаєві відкрили артилерійське училище, наступного — морський кадетський корпус, який згодом перейменували на штурманське училище. З’являлися портові, технічні, морехідні школи.

Спорудження суден і установ здійснювалося на кошти Чорноморського адміралтейського управління, що розташувалося на лівому березі Інгулу. Для потреб флоту Адміралтейство, яке очолював Микола Мордвинов, заснувало казенну друкарню.

У часописі «Киевская старина» за 1900 рік у примітках надибуємо замітку під заголовком «Печатноє дєло в Малоросіи в началє ХІХ ст.». Дізнаємося про таке: 16 жовтня 1802 року міністр Народного просвєщенія граф Завадовський звернувся до міністра юстиції Державіна з просьбою надати йому повну інформацію про діючі друкарні. Того ж року затребувана інформація надійшла. Редакція її опрацювала і з витягами опублікувала. Хоча би про таке: «Но наиболєе подробные свєдєнія о типографіях представлены были Подольским и Волынським губернатором Ив. Эссеном при отношеніи его от 10 мая 1804 года… В Херсонской и Таврической губ. типографій никаких не имєется, кромє одной в г. Николаевє, но она в вєдєніи Черноморскаго адміралтейства, и свєдєній о ней без разрєшенія морских сил получить нельзя было»(1).

Для дослідження історії Миколаївської гражданської друкарні авторитетним є вищеназване дослідження В. Семеннікова, з якого черпаємо цінну інформацію. Так, адмірал Мордвинов викликав з Москви відомого друкаря С.І. Селівановського і запропоновував йому «організувати книгопостачання населенню півдня Малоросії». Друкар прийняв пропозицію і переїхав до Миколаєва. Селівановського порекомендував Мордвинову придворний поет Василь Петров (3).

Наталя Малиновська, науковець із Миколаєва, у статті «Друкарні Миколаєва (кінець XVIII — початок XX ст.)», піднімає питання щодо року відкриття друкарні. Побоювання вказати точну дату, пише науковець, миколаївські дослідники пояснюють тим, що документи зберігалися у військових архівах, доступ до яких був обмежений. (Дійсно, це підтверджує і наведена нами вище цитата, взята із часопису «Киевская старина».) «Так, за даними Д. Афанасьєва, перша друкарня в Миколаєві була відкрита при Морському кадетському корпусі в 1796 р. … Цю думку поділяє й М. Куйбар. В оглядовій статті «Друкарство на Україні в ХVI–XVII ст.» С. Маслов писав, що друкарню в Миколаєві відкрито при адміралтействі Чорноморського флоту з ініціативи М. Мордвинова в 1798 р.» Малиновська також повідомила, що миколаївські дослідники, «зіставивши історичні документи і факти, дійшли, що йшлося про дві різні друкарні, створені за ініціативою … Мордвинова» (17).

Євгеній Мірошниченко, професор із Миколаєва, про рік відкриття друкарні пише: «Через сем лет после спуска на воду первенца черноморского кораблестроения «Святой Миколай» (1790) в городе на Южном Буге была учреждена Черноморская адмиралтейская типография» (23). Тобто в 1797 році.

Наукові співробітники МКДУ теж відмітили, що рік відкриття друкарні, заснованої адміралом Мордвиновим, не узгоджений у довідниках. Наприклад, у капітальному виданні «Історії міст і сіл Української РСР. Миколаївська область», підготовленого Академією наук УРСР, читаємо: «1796 року в місті почала працювати казенна друкарня, в якій друкувалася морська, військова, технічна, медична, сільськогосподарська і художня література» (7, с. 77).

Семенніков звернув увагу на те, що «Новый французский букварь» надрукований у Миколаївській друкарні в 1797 році (3). Про це йому стало відомо з публікації Сопікова в ЗООІД (Записки Одесского общества истории и древностей,1848, т. ІІ, с. 341). Щоправда, пізніше, в «Опытах», Сопіков уже наводить іншу дату виходу в світ підручника — 1798-й. Семенніков, проаналізувавши книги, надруковані за перші роки роботи Миколаївської друкарні, дійшов висновку, що вона почала випускати продукцію в 1798 році.

У фаховому виданні, підготовленому АН УРСР «Книга і друкарство на Україні», відкриття Миколаївської друкарні датується кінцем 1797 року (9). Дата підтверджується миколаївськими книгами, що побачили світ у 1798 році.

Прослідковуються різні назви друкарні. Так, ще Семенніков зауважив, що на виданих книгах 1798 року зазначено місце друкування, як «Черноморская Адмиралтейская Типография». Але на одній книзі («Арфаксад») інше посилання — «В Черноморской Адмиралтейской Экономической Книгопечатне».

Мірошниченко дослідив, що на обкладинках книг, як перших років діяльності друкарні, так і пізніших, чотири місця видання: «Николаев, типография Черноморского адміралтейства; Николаев, типография Черноморского штурманського училища; Николаев, типография Черноморского гидрографического депо и Николаев, без указания типографии» (23). Учений припускає, що книгодрукування в місті, по суті, здійснювалося за одною адресою. Змінювалася тільки відомча підпорядкованість друкарні.

Наукові працівники МКДУ вважають, що існування в Миколаєві двох гражданських друкарень малоймовірне. Дійсно, друкарське устаткування коштувало дуже дорого. З цієї причини не всі казенні губернські установи, вищі навчальні заклади мали свої друкарні.

Спочатку Миколаївська друкарня містилася на головній гауптвахті. Згодом її приєднали до штурманського училища. Тепер нею керував професор математики Суворов. (Селівановський повернувся до Москву, де йому, як відомому друкареві, запропонували утримувати Сенатську друкарню.)

Раніше вважали, що Миколаївська гражданська друкарня працювала шість років (26). Протягом цього часу було надруковано, згідно з підрахунками С.О. Петрова, близько 30 книжок. Термін існування друкарні шість років подано в академічному виданні «Книга і друкарство на Україні» (9). Підставою для такого твердження, ймовірно, слугувало те, що через шість років у Миколаєві книгодрукування завмерло.

Перший рік роботи Миколаївської друкарні найбільш плідний. Тоді вийшло у світ близько десяти книг. За Мірошниченком, «в списке первых местных публикаций 1797-м и следующим годом помечены сразу сем изданий». Але у наступні роки (певне, через звільнення Селівановського), спостерігається різке зменшення друкованої продукції. Так, у 1800 році надруковано чотири книги, 1801 — три, 1802 — п’ять, а в 1803 році лише три книги.

Книги, насамперед, друкували для потреб флоту. Серед них «Курс математический» (1800), Сорі «Курс математический мореходный» (1800), «Опытное правление корабля» (1801), Рубана «Математическая география» (1802), «Таблица полуденных склонений солнца и видов луны на 1801–1804 гг.» (1801), Линде «Опыт о действенных способах сохранения солнца и видов сохранения здравия морских служителей» (1801).

З інших, не технічних видань назвемо книги Захар’їна «Арфаксад» (1798), «Новый синопсис» (1798) і «Приключение Клеандра и Ниотиллы» (1798), «Букварь французский (новый) с приобщением словаря французских изречений и разговоров» (1798), книги поета Боброва. 1801 року опублікована праця відомого лікаря Самойловича «Способ самый удобный повсеместного врачевания смертоносной язвы, заразоносящей чумы» (1802).

Чіткий друк, гарні оправи, наявність у книгах ілюстрацій свідчать, що друкарня від початку діяльності мала добру виробничу базу, а її досвідчені, старанні робітники були гідними учнями Селівановського.

1804 року друкарське устаткування перевезли в інше місце. В історії Миколаївської друкарні розпочався другий етап діяльності. Представляє інтерес невеличка замітка Я. Журавля, надрукована 2 червня 1968 року на останній сторінці обласної Миколаївської газети «Південна правда». Так, мовиться, що у Центральному військово-морському архіві СРСР виявлено документ, датований 7 вересня 1803 року про друкарню в Миколаєві. Креслярня при конторі головного командира Чорноморського флоту перетворилась у Гідрографічне депо мап. У відання Депо перейшла також друкарня. У друкарні два друкарські верстати, словолитня. Подано список непроданих книг: «Арфаксад» — 600 пр., «Шлях до благонравності» — 480 пр., «Дослід про морські хвороби» — 400 пр., французький буквар — 443 пр., російська азбука — 431 пр. Доглядачем Гідрографічного депо карт став відомий російський гідрограф лейтенант Будищев. Друкарня при Чорноморському гідрографічному депо існувала до відкриття нового управління портами. З 1860 року її відрахували до штабу. В кінці 1864 року друкарню взяли в оренду для видання першої міської газети «Николаевский вестник» (21).

За М. Мурзакевичем, друкарня в Миколаєві з 1800 до 1820 року на Півдні була єдиною, звідки виходили в світ твори навчального і літературного змісту. Їхніми авторами, окрім названих, були Даль, Баласогло, Пальма, Венгер, Марченко, Бригер (4).

Гарна нагода згадати, що Чорноморське гідрографічне депо на Півдні виконувало роль культурного центру. На підприємстві не тільки друкували книги. Тут діяв «Кабінет рідкостей», де зберігали колекції одягу, зброї, медалей, моделей кораблів, мармурові пам’ятники, привезені з Ольвії, морські мушлі та інші рідкісні предмети.

Друкарське устаткування невпинно росло. У 1860 році воно вже складалося з п’яти ручних друкарських верстатів та різних шрифтів: російського 154 пуди 15,5 фунта, французького 4 пуди 12,5 фунта, німецького 4 пуди 13 фунтів і літер різної величини (дерев’яних російських) 426 штук. Тут працювала словолитня, де відливали шрифти і лінійки. Друкарські роботи виконували 13 працівників (17).

У 1832 році великою подією стало відкриття при Гідрографічному депо літографії. Літографський верстат рейберного типу надійшов до Миколаєва з Петербургу (25). Відтепер видання гідрографічних карт, які досі друкували з мідних гравюр, і спростилося, і пришвидшилось. Адже виготовлення гравюр було громіздкою справою, а друкування проходило повільно. Згодом літографію оснастили чотирма літографськими верстатами, одним пресом і 25 літографськими каменями різної величини. В літографії працювали три друкарі і чотири фахівці з літографського мистецтва.

Професор Мірошниченко дослідив, що «новый список новых изданий ХІХ в. открыли труды гидрографа М.П. Манганари, генерал-лейтенанта артиллерии К.И. Константинова, адмирала А.С. Грейга, историка З.А. Аркаса, теоретика военно-морского дела Г.И. Бутакова, две одноактные пьесы В.И. Даля» (23).

У Миколаївській літографії друкували переважно карти, креслення і схеми для посібників та навчальної літератури. Зокрема, були надруковані книги: Кнорре «Изследование о прогрессике» (1838), «Замечания о выделке якорей и цепних канатов» (1849), «Лоція Черного моря» (1851) з кресленнями та картами. Ці книги зберігаються в Музеї книги і друкарства України.

Про майстерність миколаївських друкарів висновуємо зі статті М Мурзакевича. Автор підготував її з нагоди друку «по Высочайшему повелению в Санкт-Петербурге» 1841 року «Атласа Черного моря». Ця подія набула міжнародного значення. Автор із захопленням писав: «Не только во времена до-исторические, Черное море бывало «негостеприимным», с той только разницей, что в древности бедные мореходы носились по свирепым волнам Аксенского Понта безвестно куда плывут, или около чего находятся; теперь же мореплаватели знают, где плывут и куда, и как могут укрыться у берегов. «Атлас Черного моря» не только в сем случае, но и при благоприятном мореплавании приносит не маловажную услугу человечеству и промышленности» (4, с. 722). Читаємо далі: «В отношении художественной отделки «Атласа», нельзя ничего лучшего желать. Чистота, тонкость резца граверов неукоризненны» (4, с. 724–725).

В «Атласі» 26 аркушів з мапами і 16 аркушів з береговими видами, які здійснив з натури академік Кухаревський.

Щодо кількості видань другого періоду, то згідно з підрахунками С.О. Петрова, «одна книга надрукована 1807 та 2 — в 1808 році. Після цього книгодрукування припиняється і тільки з 1832 року видається з великими інтервалами по 1–2 книги на рік. Всього з 1832 по 1860 рік вийшло в світ 19 творів друку» (8, с. 15). Наклади книг становили від 300 до 1000 примірників і всі бажаючі могли їх придбати.

Більшість видань призначалася для штурманського училища і флоту: К. Кнорре «О небесных картах…» (1836) і «Из’яснение способа Бесселя для исправления лунных расстояний» (1837), Л. Латышева «Основание арифметики для употребления в Черноморской штурманской роте» (1854), «Лоция Черного моря» (1851), «Створы Севастопольской бухты» (1851), «Чертежи гребных судов с их парусностью» (1859) тощо.

У 1932 році з Гідрографічного депо вийшла в світ «малороссийская повесть» мешканця Одеси Миколи Венгера «Микола Коваль». Цією повістю започатковано книговидання українською мовою у Північному Причорномор’ї. У ній відбиті настрої українських селян, їхній протест проти намагання польської шляхти ввести Правобережну Україну до складу Польщі. Мірошниченко стверджує, що книга відсутня у книгосховищах України (23).

Стосовно того, як називалася перша книга, надрукована в Миколаєві, то думки науковців розходяться. У Семеннікова, напевне, не було такої інформації. Малиновська, котра старанно вивчила «документи і публікації минулого», що зберігаються у Миколаєві, та напрацювання миколаївських дослідників про Миколаївську друкарню, не називає найпершої книги. У «Каталозі книг гражданського друку», який склав С.О. Петров, повідомляється: «Селівановський організував друкарню і в тому ж 1797 році видав твір Василя Петрова «Торжественное венчание на царство и помазание е.и.в. Павла Первого…»» (8).

За іншими джерелами, зокрема «Хроники книгоиздания», друкування книг у Миколаєві розпочате великою ліро-епічною поемою Семена Боброва «Таврида, или Мой летний день в Таврическом Херсонесе». Літературознавці називають поему «лабораторией русского стихосложения» (24).

Цікава стаття Григорія Зленка, заслуженого діяча мистецтв України, «Перший поет», що була надрукована 21 лютого 1968 року в обласній газеті «Южная правда» (22). Виявляється, твори Пушкіна викликали в тогочасних читачів бобровські ремінісценції. На Спочатку Зленко повідомляє, що згадати Семена Сергійовича Боброва у рік тисячоліття літописання і книжкової справи в Україні на часі. Адже «Таврида…» — одне з найдавніших видань, до того ж відоме тільки вузькому колу бібліофілів, а Бобров, по суті, є першим поетом Півдня України. У віці 25-ти років він з’явився у Миколаєві у похідній канцелярії при Чорноморському адміралтействі. А до цього закінчив духовну семінарію у Московському університеті. Володів багатьма мовами і особливо цікавився Натурою, тобто Природою. Служив декілька років у Сенаті і був активним співробітником часопису «Беседующий гражданин». Переїзд Боброва на постійне проживання до Миколаєва дехто з дослідників пов’язував з арештом Радищева і, певне, не безпідставно. За десять років, що Бобров провів на Півдні, він об’їздив із Мордвиновим Північне Причорномор’я та Кримський півострів, писав художні твори. Селівановський запропонував поетові свої друкарські послуги. У Миколаєві побачила світ вищеназвана поема. Літературознавці доводять, що зразком наслідування для Боброва служила поему Джеймса Томсона з її сільськими пейзажами, зміною кольорів та звуків, вільним білим віршем. «Таврида…» якоюсь мірою є поетичною енциклопедією з історії, міфології та географії Криму. Такі описи тісно співіснують із філософсько-алегоричними роздумами автора.

«Таврида…» мала успіх ще й тому, що читачі виявляли великий інтерес до Кримського півострова, нещодавно приєднаного до Росії. До речі, книгу хтось надіслав Радищеву до Сибіру, де опальний письменник відбував покарання.

1804 року, коли Бобров повернувся до Петербургу, вийшли друком його твори у чотирьох томах. Останній том зайняла «Таврида…». Поема отримала нову назву — «Херсонида». Цікаво, що зібрання творів Боброва зберігалося в бібліотеці Пушкіна. Філологи доводять: вступ «Медного всадника» перегукується з віршем Боброва «Установление нового адмиралтейства», складеного 1797 року в Миколаєві.

 

У фондах Музею книги і друкарства України зберігається п’ять книг, надрукованих у Миколаївській гражданській друкарні. Коротко опишемо кожну.

Петро Захар’їн «Новый синопсис или краткое описание словено-российского народа» (1798).

Адмірал Мордвинов надавав великого значення розквіту літературного життя в Миколаєві. Про це свідчить історія його знайомства з поетом Захар’їним. Так, прочитавши щойно надруковану повість «Арфаксад», він їде знайомитися з автором, що проживав тоді в Москві й потерпав від злиднів. Адмірал запропонував письменнику переїхати до Миколаєва. Захар’їн прийняв пропозицію. У Миколаєві він отримав місце вчителя, офіцерський чин, підготував до друку свої книги.

У названій книжці 360 сторінок. Оправа картонна. Корінець наполовину заокруглений, шкіряний, з декоративно-шрифтовими елементами, тисненими золотом. Аркуші пружні, шерхотять. Береги сторінок великі. Титульний аркуш шрифтовий, простий і стриманий. Детальна назва книги нагадує анотацію. Книга із шести «отдєлєній». На початку кожного короткий зміст розділу. Це посібник із вивчення історії для учнів штурманського училища і флоту.

Із просторої назви книжки стає відомо, що Захар’їн «из разных повєстописателей» зібрав матеріал і доповнив його, зокрема використав старі тексти польського літописця Стриковського.

Автор «Нового синопсиса» розглядає походження слов’янських племен, починаючи від сина Ноя — Афета. Історія руської землі доведена «до вступленія на престол Государя Імператора Петро Великого».

Читається книга не тільки легко. Через те, що містить багато цінної інформації з історії руської землі, то викликає захоплення і подив.

Книгу для Музею закуплено в Москві 1975 року в книжковій крамниці «Московський дом книги».

 

Решта книг, які зберігаються у фондах МКДУ, суто технічні.

«Замечания о выделке якорей и цепных канатов» (1849).

У книзі 64 сторінки і 20 аркушів креслень. Це книга-гігант, розміри якої: 38,4 на 23,5 см. Обкладинка складова, картонна, з художнім оформленням. Корінець прямий, шкіряний. Відкривається книга «Объяснением технических терминов». Основна частина — «Правила для выделки якорей и цепных канатов», починається фразою: «Достоїнство якоря состоит в том, чтобы он, будучи брошен на дно моря, скоро зацеплял грунт, твердо в нем держался и чтобы имел крепость, достаточную для преодоления действия якорного каната, во всякое время» (29, с. 1).

Нижче мовиться про визначення ваги якоря, його фігуру, випробування, спосіб виготовлення, діаметр канатів тощо. Розглядаються різновиди якорів, а саме: Перинга, Паркера, Портера, Роджера. Для зручності в користуванні дані випробувань якорів наведені в таблицях. Доповнюють видання сторінки з гарно видрукуваними кресленнями якорів. У кінці книги чорно-білі ілюстрації.

Книгу передано Музею в серпні 1972 року Історико-культурним Києво-Печерським заповідником.

Астроном Кнорре «Исследование о Прогрессике Штаба Черноморского Флота и Портов» (1838).

У книзі45 сторінок. Обкладинка паперова, пофарбована. На звороті титульного аркуша читаємо: «С дозволения начальства».

22 розділи. Перший, як передмова, з якої дізнаємося про те, що основою для написання послужила видана в 1837 році ученим комітетом морського міністерства книжка корпусу корабельних інженерів полковника Попова «Аналитические исследования о кривой линии, Прогрессике, употребляемой в корабельной Архитектуре». З цієї книжки важка зрозуміти, як користуватися прогресікою під час складання корабельних креслень. Висновки Попова дуже складні для інженерів, адже не всі вони володіли здібностями для вищих розрахунків. Кнорре привів «свойства этой кривой к простейшим выражениям и строениям», для зручності залишив у висновках букви Попова.

«Прогрессика есть одна из простейших кривых третьей степени», пояснює чорноморський астроном. Він детально зупиняється на цій кривій. Характеризує її, вводить декілька своїх доповнень, нових досліджень щодо використання кривої лінії в кораблебудуванні.

Текст добре вичитаний автором, бо в кінці подані «Погрешности». Додається «Таблица для сыскания экспонентов прогрессики по данной площади». Також на вклеєному аркуші є сім креслень. Вони чіткі, виконані надзвичайно дбайливо.

У фондах МКДУ зберігаються два примірники названої книжки. Вони передані Музеєві у серпні 1972 році Історико-культурним Києво-Печерським заповідником.

«Лоція Черного моря» (1851).

У книжці476 сторінок. Вона гарно, якісно оформлена і видрукувана. Оправа і корінець синього кольору із золотим тисненням. Оправа обтягнута муарною синьою тканиною, що імітує море і хвилі. Тиснення сюжетних картинок, шрифту і рамок здійснене золотом. У центрі рамки верхньої стулки зображено маяк, по колу — назва книги. У аналогічній рамці нижньої стулки зображено золотого вітрильника, що відбиває тінь. Форзац тоновий, голубий. Корінець заокруглений, шрифтовий. Назву книги і місце друку розміщено на тисненні у вигляді заокруглених ліній. Титульний аркуш — художньо-шрифтовий, з кольоровою сюжетною ілюстрацією (вітрильне судно). Обрізи книги позолочені. На початку книги бачимо її зміст. Видання використовували під час навчання в штурманському училищі та для потреб флоту.

Про Чорне море було написано багато. На жаль, не існувало друкованого джерела, крім праці капітана Мільтона англійською мовою (її справедливо вважали авторитетною) та дещо із Лоції Г. де Мариньї. Але ці джерела не задовольняли мореплавців. Тому 1847 року Адміралтейство спорядило два судна «Поспішний» і «Скорий», щоб ті ретельно дослідити береги Чорного моря. Командирів суден зобов’язали скласти для Чорноморського гідрографічного депо Лоцію.

В основу Лоції Східного берега покладено рукописну Лоцію Корпусу флотських штурманів прапорщика Таришкіна.

Видання складається з шести розділів, алфавітного покажчика та додатку «Створы Севастопольской бухты. Прибавление к Лоции Черного моря». Додаток розглядають як окрему книжку.

Є карта Чорного моря.

 

Усі книги мають літографське оформлення.

 

У Миколаївській гражданській друкарні від часу її заснування у 1798 році до 1860 року було надруковано, згідно з підрахунками С.О. Петрова, 55 книг.

Висновки

Продукція адміралтейської друкарні та особистості, причетні до її заснування, хвилювали й хвилюють багатьох небайдужих до розвою вітчизняної книги. Особливо наполегливі в дослідженні історії миколаївські журналісти, науковці, вчені. Існує ряд статей, підготовлений ними.

Проте досі дискутуються питання про рік відкриття і закриття Миколаївської друкарні, про те, яку назву носила найперша книга, як довго працював у Миколаєві друкар Селівановський, чому на виданнях вказані різні місця друкування тощо.

Відкриття гражданської друкарні в Миколаєві обумовлене вимогами часу. Росія стала морською країною і її флот потребував відповідної літератури. Книги, надруковані в Миколаєві для потреб штурманського училища і флоту, сприяли розвиткові корабельної справи та науки суднобудування.

Від самого початку засновник адміралтейської друкарні Микола Мордвинов бачив завдання її значно ширше, а саме: «організувати книгопостачання населенню півдня Малоросії». Ось чому поряд із книгами для флоту, друкували також книги художні, з лікарської справи, землеробства.

Зміст книг, їхній високий друкарських рівень сприяв росту культури мешканців Росії і, насамперед, Півдня, що залюднювався.

Як наслідок позитивної діяльності досліджуваної друкарні, уже у 60-х роках ХІХ ст. суднобудування позитивно відбилося на господарському розвиткові Північного Причорномор’я. Видання місцевої друкарні прискорили розбудову й самого Миколаєва. Так було відкрито комерційний порт (1862) і митниці першого класу (1869), надано дозвіл іноземним суднам входити в гавані (1862), засновано іноземні консульства, що в свою чергу сприяло розвиткові миколаївського порту (невдовзі посів третє місце в експорті Росії). Також у 1783 році було збудовано залізницю сполученням Миколаїв — Харків, поглиблено та продовжено морський канал Очаків — Миколаїв. У 1895 році в Миколаєві розпочато будівництво суднобудівного і механічного заводів.

Деякі миколаївські видання досі не втратили пізнавального, практичного значення. Написані дохідливо, з повагою до читачів, вони викликають захоплення і вдячність до авторів та видавців, що їх творили.

Література

1. Киевская старина. — 1900, кн. 9, с. 88.

2. Остроглазов И. Библиографические заметки // Русский архив. — 1890, № 11, с. 337–338.

3. Семенников В. Литературная и книгопечатная деятельность в провинции в конце XVI-го и в начале XIX-го веков // Русский библиофил. — 1911, № 6–8.

4. Мурзакевич Н. Атлас Черного моря // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одеса, 1850, т. ІІ, с. 724–725.

5. Опыт исторического словаря о российских писателях. Собрал Николай Новиков. С.-Птб., 1772. — М.: Книга, 1987.

6. Маслов С. Друкарство на Україні в ХVI–XVII ст. // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1–3, с. 31–67.

7. Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971.

8. Книги гражданського друку, видані на Україні XVIII — перша половина ХІХ століття / Склав С.О. Петров. — Харків: Ред. — вид. відділ Книжкової палати УРСР, 1971, с. 14–15.

9. Книга і друкарство на Україні. — К.: Наукова думка, 1964.

10. Книга. Энциклопедия. — М.: Науч. изд-во «Большая российская энциклопедия», 1999.

11. 400 лет русского книгопечатания. — М.: Наука, 1964.

12. Огієнко І. Історія українського друкарства. — К.: Либідь, 1994.

13. Огієнко І. Історія українського друкарства. — К.: Наша культура і наука, 2007.

14. Мицгал А. Русский типографский шрифт. Вопросы истории и практики применения. — М.: Наука, 1974.

15. Тимошик М. Історія видавничої справи. — К.: Наша культура і наука, 2007.

16. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (Х — ХІІІ ст.). — К.: Вид-во «Аконіт», 2002.

17. Малиновська Н. Друкарні Миколаєва (кінець ХVIII — початок ХХ ст.) // Вісник Книжкової палати. — 2000, № 8 (49), с. 26–27.

18. Брикнер А. История Петра Великого. — АСТ «Астрель», 2004.

19. Буганов В. Петр Великий и его время. — М.: Наука, 1989.

20. Мордвинова Н. Воспоминания об адмирале Николае Семеновиче Мордвинове и о его семействе // Записки и воспоминания русских женщин XVIII — первой половине ХІХ веков. — М.: Современник, 1990.

21. Журавель Я. Перша друкарня в Миколаєві // Південна правда. — 1968. — 2 червня.

22. Зленко Г. Первый поэт // Южная правда. — 1998. — 21 февраля.

23. Мирошниченко М. Сочинения ученого и литературного содержания // Южная правда. — 2008. — 15 травня.

24. 1798–2008: хроника книгоиздания // Южная правда. — 2008. — 15 травня.

25. Парійська Л. Літографія і книга (машинопис). — МКДУ, 1985.

26. Риділа Т. Видання Миколаївської друкарні в кінці ХVIII на початку ХХ ст. (машинопис). — МКДУ, 1985.

27. Захарьин П. Новый синопсис. — Миколаїв, 1798.

28. Изследование о Прогрессике Штаба Черноморского Флота и Портов. — Миколаїв, 1838.

29. Замечания о выделке якорей и цепних канатов. — Миколаїв, 1851.

30. Лоція Черного моря. — Миколаїв, 1851.

2008 року

Василь Симоненко. Життя і творчість

ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. Василь Симоненко. Життя і творчість.

1. Дитинство. 1935–1942 роки.

2. Навчання в школі. Поетичні спроби. 1942–1952 роки.

3. Навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. 1952–1957 роки.

4. Літредактор редакції газети «Черкаська правда». 1957–1960 роки.

5. Заввідділом пропаганди редакції газети «Молодь Черкащини». 1960–1963 роки.

6. Останні роки життя поета.

7. Творча спадщина:

— поезія;

— проза.

8. Трагедія Василя Симоненка.

9. Посмертне вшанування.

10. Список книг В. Симоненка, що зберігаються у фондах МКДУ.

ІІІ. Висновок.

Література.

Вступ

2015 року культурна спільнота України відмітила на державному рівні 80-річчя від дня народження Василя Симоненка.

Творчий доробок письменника не великий, адже доля відміряла йому лише 29 років життя. Прикметно, що потужність його слова першими відчули молоді Василеві сучасники. У зв’язку з цим приведемо спогад В. Гончаренка, науковця і журналіста, про зустріч, що відбулася в стінах Черкаського педагогічного інституту 27 вересня 1962 року: «Разом з Вінграновським Василь Симоненко і Василь Оглоблін були запрошені на організований деканатом вечір сучасної української поезії. Симоненко вів себе скромно, надто сором’язливо, тримався якось у тіні. Але саме він викликав найбільше захоплення студентської молоді, бо вразив аудиторію глибоким проникненням у суть зображуваного, справжньою поетичною образністю і шевченківською безкомпромісністю. Тоді ж у студентськім середовищі з’явилася фраза: «Це — спадкоємець Кобзаря». Але хтось … передав записку: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете — «Хай мовчать Америки й Росії…», «Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті»? Василь спокійно й ніби недбало прочитав цю записку і сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати». Тут виявилася його справді народна щирість і мудрість».[11,7–8]

Цікаво, що у щоденнику Симоненка є запис, здійснений того пам’ятного дня. Подаємо його повністю. «Сьогодні проїздом у наших Черкасах мелькнув Микола Вінграновський. Вперше я зустрівся з ним у 1958 р. Мабуть, у вересні, бо на другий день ми сиділи в кімнатці, яку він наймав на площі Калініна(тепер Майдан Незалежності. — Л.Г.), і ласували виноградом. Ми майже подружилися, але потім — розлука. Він зовсім забув про цю зустріч за чотири роки. Я — ні. На мене він ще тоді справив глибоке і сильне враження. Я повірив у нього з першого знайомства і, гадаю, не помилився».[11, 259–260]

Бачимо, що жодним словом поет не обмовився про свій тріумф, про першість серед тих, хто виступав перед студентами. Приїхав же до Черкас найкращий поет — Микола Вінграновський, учень Олександра Довженка.

Сьогодні активно ведуть себе і діють свідомі, патріотично налаштовані українці. Зі сцени Київського Майдану найчастіше звучать поезії Тараса Шевченка і Василя Симоненка. На високій хвилі патріотизму виріс інтерес до творчості Василя Симоненка, до подробиць його непростого життя.

Лекція побудована таким чином, що факти з життя та історія написання того чи іншого твору підтверджуватимуть цитати Симоненка. До такого методу дослідження творчості поета нас підвела порада Ганни Щербань, матері великого поета: «Часто приїздять із Києва, Москви, Львова… Серед них бувають і письменники, і читачі. А як починають щось питати, то я відповідаю…: читайте, кажу, люди добрі, вірші Василя Симоненка. Там усе написано».[11, 297]

«Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права…»

В. Симоненко

Дитинство. 1935–1942 роки

Зірка життя Василя Симоненка засвітилася під час різдвяних святок — 8 січня 1935 року, в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Народився майбутній письменник у селянській родині, в убогій хатині. Він ріс напівсиротою. Його, малого, ставила на ноги і виховувала мати, Ганна Федорівна (1910–1998) та дід, Федір Трохимович Щербань (? — 1949). Обоє працювали в колгоспі, де виконували різні роботи.

«В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід, —

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід.»[9, 71]

За спогадами всіх, хто знав Василеву матір, вона розумна і кмітлива, засвоїла від своїх рідних та односельців любов до рідної мови. Це підтверджує такий факт. Коли пані Ганна переїхала до свого сина в Черкаси (влітку 1957 року), то приїжджаючи до Біївців, збирала прислів’я, приказки та примовки односельців. Зошит, куди вона їх записувала, назвала «Перлини поміж людей». Записи спорядила такими словами: «Люди народжуються і вмирають, а прислів’я летять через цілі століття. Ніхто не знає, хто перший випустив цю пташечку, що має такі міцні крила». Робимо висновок: Василя Симоненка в світ художнього слова ввела рідна мати, проста жінка з порепаними від роботи руками, але за природою розумна і кмітлива. Зростав Василько поміж мудрості й образної поезії, яку творили прості люди. «Багатство тимчасове, а горе вічне. Батіжок купив, а конячку — потім. Важко дише, да казна чи вмре», — читаємо в зошиті Ганни Федорівни. [11, 20].

Хрещений батько Василька — Канівець Василь Іванович, згадував, якими то були розумними дід та мати Василя. Вони співали українських пісень, розповідали хлопчику легенди про подвиги козаків, про землі Полтавщини і Лубенщини, про Мгарський монастир, історичні урочища, Самкову долину, Кононівські поля, Криницю. До речі, Федір Щербань закінчив свого часу парафіяльну школу. Працював волосним писарем тарандинцівської волості, набув слави серед тих, хто його знав, начитаного чоловіка. Він переповідав онукові героїчні сторінки історії, що мала місце давним-давно на споконвічних українських землях. Дід Федір для Василька був першим другом і порадником. А ще дід із задоволенням читав підручник з історії та географії для школи. «Дід Щербать готується до екзаменів, — жартували діти. — До діда Федора зі сусіднього села Тарандинці приходив поважний суддя, «щоб погомоніти про се про те». Я пам’ятаю, що якось півдня вони сперечалися про історію утворення Пруссії… А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-предавню історію», — розказувала Василева мати.

«Я вірив, що краще всього —

Пісні, які знав дідусь.

Вмощусь на коліна до нього

І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє, виспівує

Гарячі прості слова —

І все давниною сивою

В очах його ожива.

Мелькають червоні жупани,

Вирує, кипить Дніпро,

І Байда стріляє в султана,

Підвішений за ребро…

…І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні…

Спасибі ж тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені.» [9, 71–72]

Розказують, що Федір Трохимович іноді говорив у «риму». Його брат, Петро Щербань, за фахом інженер, відкрито віршував. Щоправда, Петро свої роботи не друкував, але охоче їх декламував усім бажаючим послухати. Односельці поза очі називали Петра «поетом».

Микола Сом, товариш Василя Симоненка університетських років, залишив цікаві спогади про село Біївці, Василевих сусідів та рідних. На Миколине переконання, він «ніде не чув стільки пісень і примовок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, а також неповторних, веселих і страшних сільських історій», як у Біївцях. [10, 298]

Допитливість Василька, його блискуча пам’ять, велике бажання вчитися викликала роздуми у діда Федора. Коли старий покидав білий світ, то просив дочку підтримати Василя, дати йому вищу освіту.

У роки Другої світової війни в Біївцях порядкували німецькі фашисти. Цей факт в біографії Василя Симоненка схвилював Олеся Гончара. «Вийшов він з того дитинства, що його в самій зав’язі опалила своїми чорними ураганами війна, звідти з’явивсь, де гули жорна окупаційні, ті ненависні жорна біди, що їх «із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли».» [10, 5]

Згадуючи про ті голодні роки, Симоненко-поет напише:

«О земле з переораним чолом,

З губами, пересохлими від сміху!

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на втіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім,

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.»

«О земле з переораним чолом…»[10,64–65]

Навчання у школі. 1942–1952 роки

У 1942–1946 році Василь Симоненко навчався у чотирирічній школі, що в рідному селі. Ганна Федорівна припускає, що синок віршував з восьми літ, можливо, раніше. Тоді в країні йшла війна. Хлопчик мрів про її закінчення, про повернення односельців з фронту. А ще він одержимо мріяв бути льотчиком. Тільки-но почує тріскотливий звук мотора — миттєво вискакує з хати. Задирає голову і довго дивиться в небо. Проводжає поглядом літак, допоки той не зникне. 1943 року Василько склав вірша, якого пані Ганна назвала «Я маленький льотчик».

«Я маленький льотчик,

Я зроблю літак,

Полечу до Сталіна,

Скажу йому так:

Я маленький льотчик,

Я зробив літак

І на нім літатиму,

Як Коккінак.[1]» [11, 25]

Решту класів середньої школи Василь Симоненко пройшов у сусідніх селах: Єньківцях (1946–1947) і Тарандинцях (1947–1952). На шкільному вечорі Василь, учень п’ятого класу, прочитав вірша, якого присвятив своїй матері. Він активний учасник літературного гуртка. Коли ж навчався у Тардинцівській середній школі, то входив до редколегії шкільної газети, яку називали літературною. Учні та вчителі помітили його літературні здібності.

Для Ганни Федорівни приємним було відкриття, що син-школяр віршує. «Уперше я почула його вірш про учителів на вечорі зустрічі з випускниками нашої школи. Той вірш так сподобався усім, що Васю попросили прочитати ще раз. Я раділа разом з усіма і плескала в долоні.» [10, 302]

Від Біївців до Тарандинців 9 км. Виходить, що Василь щодня, окрім неділі, долав ногами18 км. Доводилося школяру добиратися до школи і в дощ, і в заметіль. Одяг же на ньому був ношений-переношений, взуття діряве. Учителі згадували, що одного разу через негоду в школу не прийшли місцеві школярі. Але на їхнє здивування, Василь прийшов. Немов обмерзла кучугура снігу, він ввалився у коридор. Розказують, що він ніколи на уроки не спізнювався. А коли його запитували, чи важко ходити до школи, то він жартома відповів: «Та чом там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». [10, 301]

А ще в дорозі хлопчина навсібіч роздивлявся. Ще б пак! Дорога вилася історичними місцями. Обабіч ярмаркове поле, Криниця. Не даремно їх увічнили у записах Д. Яворницький, О. Левицький, Д. Маркевич, М. Коцюбинський («Як ми їздили до Криниці»).

Дослідники життя і творчості Василя Симоненка роки навчання в школі відносять до найсвітлішої пори його життя. Василь закінчив середню школу зі золотою медаллю. До сумних подій цього періоду віднесемо смерть його першого друга, порадника і натхненника діда, Щербаня Федора Трохимовича. Василь, якому виповнилося 14 років, тяжко пережив втрату рідної людини. Через десять років, перебуваючи в полоні споминів, він напише проникливого вірша «Дід умер».

«Біль у душу мою закрадається вужем,

відчай груди мені розпанахує, рве.

Я готовий

повірити в царство небесне,

бо не хочу,

щоб в землю ішли без сліду

безіменні,

святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.»

Думка поета бунтує проти твердження: коли чоловік вмирає, то його слід на землі зникає. Адже залишаються справи спочилого, його заповіти:

«Його думи нехитрі

додумають внуки,

і з очей ще віки променітимуть в них

його пристрасть і гнів,

його радощі й муки,

що, вмираючи,

він передав для живих.» [11, 64–65]

Прозовий твір, новелу «Дума про діда» Симоненко так само присвятив незабутній втраті.

«…Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів — покосили їх пошесті та кулі…

— Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засипав під музику його слів.

То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.» [10, 207]

Письменник доходить, що класики далекі від простого народу, типовим представником яких є його дід. «Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю». [10, 207]

Як посмертне зізнання звучать слова: «… Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто».[10, 208] Ніхто в українській літературі не сказав так по-людськи сердечно й правдиво про старше покоління, про простих солдат і трудівників. Це вони стали на захист своєї землі від загарбання гітлерівською Німеччиною, відбудувати зруйноване господарство, вивели Україну в ряд найрозвинутіших країн світу.

1952 року Василь Симоненко склав дві свої біографії. Першу автобіографію написав, тримаючи на оці вступ на факультет військової журналістики. В ній він, зокрема, згадує позакласні заняття: «Беру участь в добровільному товаристві сприяння армії й флоту на фізичному, математичному і літературному гуртках».

Із автобіографії, складеної 15 липня 1952 року, черпаємо такі відомості: «З 1950 року член ВЛКСМ. Навчаючись в школі, поповнював свої знання в літературному, історичному гуртках. Був членом редколегії літературного журналу та членом учнівського лекторію.

До Великої Вітчизняної війни рідні мої працювали в колгоспі на різних роботах. Під час тимчасової окупації я разом із сім’єю був на окупованій території. Співробітництво з окупаційними властями не мав і не брав участі ні в яких антирадянських організаціях». [10, 267]

Навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. 1952–1957 роки

Любов до літератури, несміливі проби пера, гадаємо, навели Василя Симоненка на думку продовжити навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики. У прославленому вищому навчальному закладі він учився впродовж 1952–1957 років. Віднині Василь, сільський хлопчина, мешкає у великому столичному місті.

Він закохався в Київ з першого погляду і це почуття ніс через усе життя: «Я люблю його до нестями», «До Києва хочеться, аж жижки трусяться», писатиме Василь Симоненко друзям пізніше, коли працюватиме у Черкасах. Наразі Симон (так Василя називали студентські друзі) склав вірш «Мій Київ».

«Що мені діять — не можу забути

Площу Богдана, вогні інституту.

Що мені діять і як мені буть —

Київ казковий не в силі забуть!

В серці своїм на будову несу

Києва горду і вічну красу.» [11, 26]

Студентські друзі охоче згадують про Симоненка. Розповідає Микола Сом: «Василь поміж нами, студентами, був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників».[11, 301] Послухаємо також Анатолія Сердечного: «Пам’ятаю його — із сором’язливою, майже дівочою посмішкою, завжди спокійного, урівноваженого і добродушного. Це на лекціях і в читальні. А в студентському гуртожитку на старій Солом’янці бачу зовсім іншого — веселого, товариського і навіть насмішкуватого».[10, 308].

Цікаво, що до третього курсу Василеві друзі не підозрювали, що він віршує. І не лише тому, що Василь соромився свого хобі. Микола Сом, теж поет, пояснює поведінку свого товариша так: коли молоді люди починають віршувати, то усвідомлюють, що вони «ніби переступають межу людської недозволенності і страху перед усім світом. Адже вони вирушають у дорогу до живого Шевченка і Пушкіна!..».[10,302]

Нарешті Василь написав, на його погляд, серйозні літературні речі. Атож вирішив про себе заявити. Його стажування, як поета, відбулося в університетській багатотиражці «За радянські кадри», де йому довірили вести рубрику «На літературному Парнасі». Збереглися вирізки з цієї газети (від 16 грудня 1955 року) зі шаржами В. Симоненка. В одному він жартома називає себе гібридом Єсеніна і Блока та незаконним сином Сосюри. Таким чином, маємо розгадку, на кого з поетів орієнтувався студент Симоненко. Приміром, в вірші «Лист» відлунюють єсенінські мотиви:

«Знов листа мені прислала мати,

Невеличкий лист — на кілька слів.

Пише рідна, що навколо хати

Наш садок вишневий забілів.» [11,28]

Принагідно завважимо, що листи, які Василь отримував від матері, він читав і перечитував уголос хлопцям, з якими мешкав у гуртожицькій кімнаті.

Під впливом поезій російського поета М. Некрасова написаний вірш «Я юності не знав» (17.09.1957). Важливо, що ліричний герой зрозумів: не слід зосереджуватися на колишніх бідах.

«Я юності не знав. Нудотно і похмуро

Пройшли мої, можливо, кращі дні

У тісноті і сутінках конури

* * *

І та моя відчуженість недавня

Мене залишила — і я бажаю жить,

Відкрить на вікнах посірілі ставні,

З людьми сміятись, плакать і любить.» [11,59]

Симоненко-студент відчував нестримний потяг до літературної творчості. Можливо, уже тоді він підсвідомо дійшов свого високого призначення. Але справжнього себе, своє Его, він все ще приховував.

Він складає короткі літературні форми, зокрема шаржі.

«В. СИМОНЕНКУ

У мене в грудях серце, а не крига,

І я могутньо розправляю крила,

Для мене світ — велика мудра книга,

Яку читать лише мені під силу.»[11, 6]

«Я найчастіше зустрічав його у дружньому оточенні наших визнаних університетських талантів: Тамари Коломієць, Миколи Сома, Юрія Ячейкіна, Анатолія Перепаді», — згадував про Симоненка тих часів А. Сердечний. [10, 308]

Один із перших студентських творів Симоненка — вірш «Першокурсниця», написаний під впливом почуття закоханості до дівчини. Героїня твору прибула зі сільської глибинки до столиці здобувати знання. На прикладі цього вірша бачимо, що Симоненко-студент дивився на світ крізь рожеві лінзи.

«Вчися ж, юна дочко комсомолу, —

В нас життя прекрасніше від мрій.» [11,25]

Для молодого поета поки що закриті причини негараздів, породжені радянською владою. Але у названому вірші проявилися стильові особливості його поезії, лише йому притаманна манера мислення та письма.

На другому курсі Симоненко написав ряд поезій, зокрема «Буду тебе ждати там, де вишня біла…», «Повертався пізно з косовиці…». У ранніх віршах відчуваємо мотиви наслідування Сосюри, Тичини, Рильського. Під впливом поезії Маяковського «Себе любимому» створений симоненківський вірш «Собі самому».

На останніх курсах погляди молодого Симоненка зазнали суттєвих змін. Рожеві лінзи в його окулярах потьмяніли. Він уважніше придивляється до дійсності. Багато чого з побаченого його починає дратувати, а саме: пусті, демагогічні розмови на комсомольських зборах, «залізна логіка» активу, що не дає дороги новому і нищить живу творчу думку. Почуття незадоволення підштовхнуло Василя написати «Суд»:

«Параграфи присіли біля столу,

Примітки причаїлись у кутках,

Очима гострими підсудну прокололи

Цитати із багнетами в руках.

…Вона даремне присягала слізно,

Що не чинила і не чинить зла.

Була у сусідів логіка залізна:

Вона ні в які рамочки не лізла,

Вона — новою думкою була.» [10,140]

Симоненко робить й інші відкриття. Наприклад, він збагнув, що в літературі зібралися здебільшого пристосуванці, лакузи та бездари. А все через те, що країною правлять далекі від культури чиновники. Вірш «Толока» написаний 28 жовтня 1955 року:

«Поезія безплідна, мов толока,

Усе завмерло, мов пройшла чума, —

Немає Брюсова, немає Блока,

Єсеніна і Бальмонта нема.

Біля керма запроданці, кастрати

Дрижать від страху в немочі сліпій…

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!» [11,19]

Під час навчання в університеті Василь Симоненко дружив із Олесем Каліхевичем, веселим і безпосереднім хлопчиною. Саме йому Симоненко подарував зошита зі своїми першими віршами. (Згодом Олесь їх опублікував у газеті «Літературна Україна».)

Тим часом студенти Київського університету створили літературну студію, яку назвали студією імені В. Чумака, або скорочено СІЧ. Коли члени студії обирали Василя Симоненка головою студії, то наголошували на його високій совісті, кмітливому розумі, дивовижній працелюбності, товариській подільчивості. Університетська літстудія зажила слави кузні молодих талантів. Серед перших її членів, окрім Василя Симоненка, бачимо Бориса Олійника, Тамару Коломієць, Василя Діденка, Дмитра Головка, Миколу Сома. Найпершим привітав літстудію поет Володимир Сосюра. На зустріч із творчою молоддю приходили майстри художнього пера: Павло Тичина, Остап Вишня, Максим Рильський, Андрій Малишко. Найчастіше виступав Володимир Сосюра, якого Симоненко називав своїм літературним батьком.

Треба сказати, що поетичний талант Василя Симоненка набирав сили в достойному літературному колі. Так, з Київського університету випуску 1957 року вийшло багато співкурсників Симоненка, імена яких засвітилися на вітчизняному духовному Олімпі. Серед них повістяр Віктор Близнець, публіцисти Анатолій Москаленко, Борис Рогоза, Вадим Решетилов, Валерій Князюк, гумористи Юрій Ячейкін, Іван Шпиталь, Іван Дубенко, дитячий письменник Іван Спораденко, романіст Василь Чехун, перекладач Анатолій Перепадя. З університету Симоненко виніс мудрість, що стала і його поетичним кредо:

«Юність вчать — наука їй не шкодить,

Але рветься зойк у мене з уст:

Хай до неї й близько не підходить,

Із своєю міркою Прокруст!» [21,8]

У Радянському Союзі відбулася доленосна подія. 1956 року, через три роки після смерті Й.В. Сталіна, зібрався ХХ з’їзд КПРС. Тоді М.С. Хрущов, перший секретар КПРС, виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», якою засудив злодіяння Сталіна та його прислужників. Керуюча партія СРСР проголосила курс на десталінізацію. Рік 1956-й вважається точкою відліку в історії українського шістдесятництва. Євген Сверстюк, яскравий представник цього покоління, дав характеристику світоглядно-психологічного перевороту, що відбувся в роки хрущовської відлиги: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники … — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».[17,5]

Досліджуючи ознаки шістдесятництва, Євген Сверстюк поставив на перше місце «юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає». Другою ознакою назвав «шукання правди і чесної позиції. В самому шуканні вже є неприйняття і опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності». Під третьою ознакою виділяє «неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм». А загалом «відродження починається з гідности, а не свідомости. Треба повторити це тричі. … Відсутність фальшу та кон’юнктури — цього замало». Дослідник підмітив: «Не можна сказати, що кожен однаково утримувався на висоті нонконформізму і що ті твори були бездоганні з нинішнього погляду. Але вони були затаєним голосом громадської думки, вони явно вирізнялись і одразу ж впізнавались — і редакторами, і читачем. І саме такі чесні твори є виразом моральної позиції шістдесятників». [17, 25–26]

Безумовно, під впливом особистих споминів, політичних подій та розмов із друзями Симоненка написав 21 вересня 1956 року вірш «47-й»:

«Забулися давно образи, суперечки,

Злиденні і напівголодні дні,

Та не забуду я, як пінилася гречка

І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,

Із косами дідівськими на лан,

В полукіпках лишали чорні глеки

І, зуби стиснувши, «виконували план».

І вдови плакали, кричали діти «папи»,

А на сніданок — жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.» [10,123]

Восени 1956 року Василь Симоненко проходив переддипломну практику в Черкасах у редакції газети «Черкаська правда». Старанного Симоненка запримітили, тож запропонували після навчання влитися в ряди співробітників редакції.

Тоді відбулося знайомство Василя з майбутньою дружиною, черкащанкою Людмилою Павлівною Півторадня. Романтичні почуття такою мірою захопили Василя, що він їх виплеснув на папір. У цьому ряду прекрасні ліричні поезії: «Ти байдужа, як мертве місто…», «Вона прийшла непрохана й неждана…», «Щось нове у серці забриніло…», «Любов», «Ти спішила од мене…».

Одруження Василя з Людмилою відбулося 27 квітня 1957 року. У подружжя народився син, якого назвали Олесем (на честь Олеся Каліхевича).

Літературний редактор газети «Черкаська правда». 1957–1960 роки

З серпня 1957 року Василь Симоненко працює в редакції газети «Черкаська правда». На нього покладені обов’язки літредактора у відділі культури. У цій редакції Василь працював до лютого 1960 року. Він швидко став «душевною окрасою обласного літературного товариства» (вислів Олексія Сріблянця, заввідділом культури «Черкаської правди»). [305]

Влітку 1957 року до Черкас переїхала мати Василя Симоненка. Ганна Федорівна згадувала: Василь тоді трудився днями і ночами. Багато курив, у творчих муках не жалів себе. А ще писав своїм друзям до Києва і просив їх вислати альманах «День поезії», бо не хотів одриватися від поетичного життя країни.

На шпальтах названої газети з’явилися перші поетичні замальовки Симоненка, його кореспонденції, рецензії та вірші. Він пробує себе у прозі. Підготував збірку новел. Проте вони вийшли посмертно, у Львові, у видавництві «Каменяр» під назвою «Вино з троянд».

Вартий уваги портрет поета цієї пори, списаний журналістом і літературознавцем Володимиром Гончаренком: «Василь Симоненко був високий на зріст і дуже худий — як сонях, засмаглий на вітрах, що випнувся з-поміж інших на цілу голову. Він швидко оглядав усіх своїм проникливим поглядом, ніби зазирав у душу кожного: скільки-то добра чи зла таїться там. Поет вважав своїм обов’язком перш за все спілкуватися з молоддю, нести їй свої думки і бачити, чим вона живе».[10, 7] І ще: «Говорив Симоненко неквапливо, вдумливо, логічно, правдиво, відкрито, без фальші. А коли хтось був надто настирливий, — мовчав. Не міг він миритися з атмосферою дрімотної байдужості і мертвого стандарту. Він завжди мав власну думку, а коли був переконаний у своїй правоті, твердо відстоював справедливість. Це знайшло відображення у його творах, зокрема «Навіщо бундючитись пихато… «»

«Навіщо бундючитись пихато,

Гріться в похвалах?

Слава не ртуть:

Мало великим себе уявляти,

Треба великим буть.» [11,8]

Про Василя Симоненка розповідає Дмитро Чередниченко, відомий український письменник. Його, учителя зі села Пшеничники, що на Канівщині, випадок закинув до Черкас. Він зайшов до редакції газети «Черкаська правда», маючи при собі рукопис із віршами. Учителя швидко «справили до привітного худорлявого чоловіка», тобто Симоненка. Дмитро, користуючись нагодою, сказав Василеві, що читав його вірші, вони йому подобаються. Обличчя Симоненка, як помітив Дмитро, від похвали не проясніло. Більше того, про свою творчість Василь відгукнувся скептично. Згодом Чередниченко отримав листа від Симоненка. Офіційно представившись, Василь додав: «маловідомий і незаслужено забутий». Написав, що з його порад користі мало, «бо я не тямлю в поезії…» Просив написати нарис про знатного односельця. Обіцяв за нагоди приїхати в Пшеничники: «смачна назва!». Підписався як «літпрацівничок Василь Симоненко.» [10, 317] Так, з легкої руки Василя Симоненка пішли у світ перші роботи Дмитра Чередниченка; в Україні народився новий письменник.

Напружений графік роботи редакції, часті відрядження не вповні відповідали духовним запитам Василя Симоненка. Відірваний від гурту однодумців, літературної студії, студентського коловороту, він почувався самотнім, забутим усіма. 11 листопада 1957 року написані гіркі рядки:

«Я тут один, мов у чужому краї,

Ніхто мене, як друг, не привіта.

Постійно туга щире серце крає

І самота постійно огорта.

Чужі мені ці ідоли надуті,

І псалми їм складатиму не я,

Бо не втонула в пошлій каламуті

І не заснула молодість моя.» [10, 126–127]

Ставши батьком, Василь Симоненко роздумував про свого рідного батька. Андрій Симоненко покинув його матір, а до нього, малого, не приїжджав. Він ніколи не цікавився ні його вихованням, ні забезпеченням одягом і продуктами, ні успіхами в школі. Василь, однак, вважає, що не має морального права засуджувати свого батька. На його думку, для людини, котра покидає власне дитя, «найлютішим катом» стає її власна змучена совість («Хто у тому винен, я не знаю…»). Роздумує поет також про значення в житті чоловіка коханої жінки. 12 березня 1960 року філософські роздуми породили рядки:

«Може, ти зі мною надто строга,

Та й чого б ти ніжною була?

Але ти в життя моє убоге

Зіркою яскравою ввійшла.

І нехай проміння те не гріє,

Що послала зірка здалека,

Та до неї лине й лине мрія,

Ніби світло, тиха і легка.

І не треба долі дорікати,

Всіх не може обігріть вона:

Нас до тебе горнеться багато,

Але ж ти одна.» [10,127–128]

Побутова драма поета, як наслідок творчого завантаження, від якого немає матеріального зиску, прозирає у вірші «Муза і редиска». Вірша написано 30 серпня 1960 року.

«О домашній страшний Торквемадо!

Не спіши ти мене розпинать.

Я і сам був би сонячно радий,

Коли б віршів не вмів римувать.» [10, 129]

Наприкінці 50-х років творчий запал Василя Симоненка помітно опав, що збіглося у часі з номенклатурним засиллям. Вірші, які поет відправляв до редакцій, не всі редактори належно сприймали, або ж не хотіли їх розуміти і визнати. Збірка, яку поет підготовив до друку і надіслав до видавництва «Молодь», пролежала в редакції без руху півтора року. Байдужість видавців В. Гончаренко пояснює так: «Його думки не вміщалися у прокрустовому ложі офіційної ідеології, душа ниділа на якорі, рвалася до народного океану, задихаючись у лещатах деспотизму і бездуховності».[10,8]

У стані зневіри написаний твір «Шануючи традицію народну» (1957). Окремі рядки:

«Я так собі в Черкасах животію:

Вилежуюсь, харчуюся і сплю,

Цілуюсь, обнімаюся і мрію,

І міс Люсьєн «по-прежнему» люблю,

Тиняюся по місту, як бездомний.

… віршів майже не пишу.

Я тільки чую ритми невідомі,

Я тільки бачу невідомі сни,

І у зимовій відзначаю стомі

Провісницю бурхливої весни.

Я напиваюсь і, може, обіп’юся,

А може, просто вилечу з сідла,

Але однак нічого не боюся,

Плювать на все — була чи не була!

Якщо списався — так мені і треба:

Уже ходжу в піїтах з давніх пір,

А ще до «треба» все римую «небо»

Та зайві гроші трачу на папір.» [11, 266]

Микола Жулинський, директор Інституту літератури АНУ, дає високу оцінку творчому доробку Василя Симоненко. Але просить до нього підходити об’єктивно, з врахуванням непростих реалій тих часів: «Василь Симоненко був скромною людиною, чесним трудівником літератури, оцінював свій талант невисоко, усвідомлюючи, що час наклав і на його думки, на його характер образного самовираження печать перестрахування. Це недовіра до слова, яке готове було вибухнути гнівом, розпачем, болісною правдою, саркастичною інвективою, в’їдливою іронією, мимоволі всотувалася в думки і настрої митців, витворюючи і в них самих «домашніх», внутрішніх цензорів, які іноді так пильно стерегли власне слово, що воно не наважувалося переступити поріг редакцій і видавництв».[3]

У світлі сказаного слід об’єктивно підходити до симоненківських віршів, у яких прославляється радянська дійсність. Поет щиро вірив у те, що життя краян поліпшиться у разі оперативного втручання ту чи іншу ситуацію, що заважає вповні розкритися виробничому чи духовному потенціалу, перешкоджає рухові українського народу вперед до щасливого майбутнього. Працюючи в газеті, Симоненко зобов’язаний був писати вірші з нагоди та до дат. Наприклад, «Травневий акорд», написаний до дня народження Леніна.

«Нагинайтесь до мене,

Дерева зелені,

Дайте руки мені,

Земляки і брати!

Це ж до нас

Мружить очі замріяний Ленін,

Той, що землю до сонця

Підняв з темноти.

Я не можу мовчати,

Бо радості тісно,

Бо любов моя бризкає

З серця за борт,

Бо сьогодні народ мій

Дзвенить, як пісня,

Я ж в тій пісні —

Маленький акорд.» [11, 54]

Усе ж підсумком 50-х років назвемо вірш, який не увійшов до збірок: «Я не бував за дальніми морями». Поет переконаний: красивішої за рідну землю нема.

«Я не бував за дальніми морями.

Чужих доріг ніколи не топтав —

В своїм краю під буйними вітрами

Щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров’ям напували,

Коли бродив у їхній гущині,

Мені поля задумливо шептали

Свої ніким не співані пісні.

Коли не вмів ще й букваря читати,

Ходив, як кажуть, пішки під столом,

Любить людей мене навчила мати

І рідну землю, що б там не було.

Чужих країв ніколи я не бачив,

Принад не знаю їхніх і окрас,

Та вірю серцем щирим і гарячим:

Нема землі такої, як у нас.» [10, 154]

Тоді, коли Василь Симоненко працював у Черкасах, Держлітвидав започаткував серію «Перша книжка». У пошуках талановитих молодих поетів до міста приїхала завідуюча редакцією Надія Лісовенко. Коли пані Надія поверталася до Києва, то в дорозі відкрила рукопис Симоненка. Вірші їй такою мірою сподобались, що пані не втрималась — на клаптику паперу написала олівцем заготовку для автора: «Шановний тов. Симоненко! Пишу пару слів, не добравшись іще до Києва. Чудові вірші, я їм дам зразу, як приїду, зелену вулицю. Я прочитала збірку в дорозі і без усякої рецензії обіцяю Вам видати їх якнайшвидше. Певна, що мене підтримають…».[11,12]

Заввідділом пропаганди редакції газети «Молодь Черкащини». 1960–1963 роки

У лютому 1960 року Василь Симоненко перейшов у новостворену редакцію обласної молодіжної газети «Молодь Черкащини», обійнявши посаду завідувача відділом пропаганди. Цей друкований орган Василь жартома називав «парубоцькою газеткою». Редакція осіла в старенькому одноповерховому будинку. Взимку співробітники потерпали від холоду, бо тепло від груби вивітрювалося через щілини. Микола Сніжко, співробітник відділу, розказував: колектив зібрався «на рідкість бойовий, дружний і талановитий. Це була одна сім’я». Найбільше роботи, звичайно, припадало завідуючому відділом. Симоненко переписувався з сількорами, відбував у творчі відрядження, вів щомісячні літературні сторінки.

Мати Василя Симоненка згадувала: «Мені іноді здається, що Вася підтримував усіх молодих поетів — і черкаських, і київських… А от сам він друкувався мало. Тому й сутужно нам жилося… Він більше займався редакційними листами, часто їздив у відрядження. Говорив мені: «Шукаю інтересну автуру»». [10,306]

Поетична палітра Симоненка початку 60-х років досить розмаїта. У поезіях «Суперники», «Море радості», «Все було» поет оспівує кохання. Тема високого призначення людини звучить у творах «Виє вітер», «Я хочу буть несамовитим», «Моралісти нас довго вчили…». Філософські роздуми відбилися в поезії «Берези в снігу занімілі».

Від 3 серпня 1960 року Василь Симоненко член КПРС. Він належав до тих чесних комуністів, які сумлінно виконували покладені на них обов’язки. У щирість слів поета віриш беззастережно:

«І всім, хто творить, хто живе і мріє,

Для кого край наш —

То одна сім’я,

І розум світить, і у серце гріє

Просте і рідне партії ім’я.» [11,71]

Цей вірш під назвою «Просте і рідне» був надрукований у газеті «Черкаська правда» 25 лютого 1960 року. Автор представлений як В. Щербань.

Між тим співробітники газети помітили, що Симоненко приходить на роботу з темними плямами під очима. І тільки тоді, коли він прочитав свою «Голодну симфонію», зрозуміли: Василь Андрійович сидить ночами за письмовим столом.

Навколо Симоненка у Черкасах гуртувалася творча молодь, котра наслідувала скромність і працьовитість свого кумира. «Як стати справжнім поетом?» — запитували молоді. Для цього, повчав Симоненко, потрібно:

«1. Знати мову, якою пишеш…

2. Стати освіченою людиною.

3. Не бути байдужим до людей.

4. Працювати до сьомого поту.

5. Мати те, що від Бога, — талант.»[10,312]

Роздуми Симоненка про роль поета в житті країни знайшли відображення у сонеті «Леся Українка». Поет відтворює сторінки молодої поетеси, котра через проблеми зі здоров’ям довгий час жила далеко від родини, у Ялті.

«Десь вітер грає на віолончелі,

Морозні пальці приклада до скла,

І ти одна в зажуреній оселі

Замріяно схилилась до стола.

Мов раб німий на араратській скелі

Карбує написи про подвиги царя,

Ти на папері почуттів моря

Переливаєш в строфи невеселі.

Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі

Врізаєш в вічність огненні, пророчі

Слова з прийдешніх сонячних віків,

Щоб ті слова хитали чорні трони,

Щоб їх несли з собою легіони

Нових, непереможних Спартаків.» [10, 19]

У жовтні 1960 року Симоненко клопочеться щодо вступу до Спілки письменників України. Рекомендував поета Платон Воронько. Цей факт підтверджує документ, підписаний відомим поетом 19 листопада 1962 року. Воронько дає загальну характеристику творам молодого поета: «Вірші Василя Симиренка світлі, оригінальні по своїй суті, по мислі. Думки — щирі, пристрасні, бачення світу глибоке, своє!».

До заяви Симоненко додав список своїх творів, надрукованих на час вступу до СПУ. Це дві книги: «Тиша і грім» (Держлітвидав, 1962, с. 159) та книжка для дітей: «Цар Плаксій та Лоскотон» (Казка. Дитвидав, 1963, с. 18).

Додавалися також окремі твори, на той час опубліковані. А це:

1. «Монархи». Альманах «День поезії» вид-ва «Радянський письменник», 1963. С.178.

2. «Дума про діда». Журнал «Зміна», 1963, № 1. С. 3.

3. У журналі «Дніпро», № 1 за 1963 на с. 92 — 100 надруковані твори Василя Симоненка: «Кукурікали півні на рушниках», «Чорна підкова», «Він заважав їй спати», «Весілля Опанаса Крокви», «Головешка», «Мечі». [10, 269]

Останні роки: 1961–1963

У радянській Україні богувала відверта демагогія і брехня. Високі гасла про радісну працю, найпередовішу техніку і найвищу в світі громадянську свідомість ніяк не співвідносилися з безправ’ям народу. Сміливі вірші Симоненка не пройшли не поміченими «всевидячим оком» комуністичної цензури. За поетом встановлюють неофіційний нагляд. Під заборону потрапляють найгостріші соціально-політичні твори, такі як «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті», «Брама», «Балада про зайшлого чоловіка», «Курдському братові», «Суд», «Понеси мене на крилах, радосте моя…», «Хор старійшин» з поеми «Фікція!» (пізніше ця частина ввійшла до «Казки про Дурила»), «Прирученим патріотам», «В букварях ти наряджена і заспідничена…», щоденникові записи «Окрайці думок», «47-й рік».

У приватному листі Василь Симоненко писав Миколі Сому: «Тепер по чину належить мені вирікати тільки абсолютні істини. Але не завжди вдається». Письменнику кидаються в очі приклади порушення гармонії в українському суспільстві. Їх породжували ті, що затискували критику, а також бюрократи, кляузники, заздрісники, холуї, любителі вказівок, лакузи, брехуни, хабарники, ледарі, злодюги, п’яниці. Симоненка дратують і кокетки, роззяви, кривляки та метушливі співвітчизники. Негативні образи своїх сучасників він зобразив у циклі під метафоричною назвою «Мандрівка по цвинтарю». Симоненко писав цикл трохи більше року (від жовтня 1961 до кінця вересня 1962 року). Наприклад, «Метушливому»:

«Весь вік спішив і метушився —

Попав у пекло, в рай — спізнився».

Промовиста й підтекстовка цього циклу: «низка епітафій». Поет щиро сподівався, що негативні суспільні прояви відійдуть, зовсім зникнуть із життя українців.

Протягом шести днів — від 24 до 29 жовтня 1961 року, Василь Симоненко написав поему «Червоні конвалії» в з п’яти частинах. Твір, написаний рукою зрілого майстра, присвячений воєнним подіям, що мали місце в долині річки Сули. На місці бойових подій зустрілися ліричний герой, Фріц — син убитого німця, і дід Оверко — колишній солдат Радянської армії. Поема стверджує мир і дружбу між синами колишніх ворогів.

Ставши членом Спілки письменників України (1962), Симоненко мав право на прописку в Києві та отримання в столиці житла. Микола Сом пропонував йому на перших порах допомогу з працевлаштування у редакції заводської газети. Проте Симоненко зробив для себе важливе відкриття: його серцю дороге село. Навіть перебування у провінційному місті для нього мало значення близькості до землі. Дійсно, як співробітник обласної газети, журналіст, він часто бував у селах, тісно спілкувався з їхніми жителями. «Я таки селянин по крові», — писав В. Симоненко у листі до М. Сома. [10, 273]

У кінці лютого 1963 року доля подарувала Симоненкові світлу годину. У передмові до цієї лекції йшлося про виступ групи поетів, що приїхали з Києва, в Черкаському педінституті. Лише Василеві Симоненку студенти влаштували овацію.

Та попри щедрі дарунки долі Василя Симоненка переслідує тривога і непевність. Сумні ноти звучать в листі поета, адресованому Анатолію Перепаді: «Дуже вдячний тобі за листа. Я одержую їх так рідко (не лише від тебе), що кожен з них ніби пучок світла в мою печеру. Звичайно, я зворушений твоїми запросинами до столиці, але про це годі й мріяти. Доживатиму я свій вік у провінції, бо не володію спритністю влаштовуватися, а на моїй тонкій шиї багато всіляких моральних та неморальних обов’язків».[10, 275]

1962 року Симоненко обіймає посаду власного кореспондента редакції «Робітнича газета».

Треба сказати, що через брак коштів Василь Симоненко ніколи не виїжджав за межі України. Бажання побувати за кордоном у поета виривається мимохіть. Про це читаємо у його творах, зокрема у вірші «Снить мені невідома Італія». Із його щоденника відомо, що у кінці вересня 1962 року через брак коштів поет не зміг зі своїми друзями поїхати до Канева: «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети». [10, 259–260] Що й казати. За радянської влади Україна була закритою державою. Поїхати за кордон пересічній людині було надзвичайно проблематично. Допитливий від природи, Симоненко розумів абсурдність такого положення. Хоча у своїх роздумах він раніше доходив: то не велике надбання — милуватися чужими принадами. Головне, що ти виріс і живеш на своїй рідній землі.

Щира синівська любов до рідної землі звучить у багатьох віршах Симоненка. Поет славить голубі тумани і приємну гіркоту полину, шаленіє від любові до своїх прозорих сіл і міст у вірші «Сам собі підспівувать не стану». Він просить пробачення у рідної землі за те, що не відповідає високим моральним міркам («Прости мені, земле, дурість мою»).

У середині 1962 року Василь Симоненко зазнав страшенного приниження. На Черкаському вокзалі його затримали працівники міліції і відвезли до Сміли. У відділку міліції поета жорстоко побили. (Побиття Василя Симоненка небезпідставно пов’язують із його смертю, що наступила півтора років по тому. Ми знаємо, що Симоненка не славився міцним здоров’ям. Напівголодні дитячі та юні роки не могли закласти в його організмі міцного фундаменту для здоров’я. Студентські друзі розказували, що Василя час від часу турбували нирки — далось взнаки проживання в хатинці з вологою холодною долівкою. Імовірно, що сильні удари міліціянтів у ділянку нирок спричинили їхнє гостре запалення, а потім і виникнення ракової пухлини.)

Несподіване зникнення Василя Симоненка стурбувало черкащан. Його рідні та друзів телефонували всім, з ким Василь контактував. Телефонували у лікарню, міліцію. Поета знайшли у «кутузці», на залізничній станції імені Тараса Шевченка, що у Смілі. Василя визволили того ж таки дня, коли знайшли.

Початок 1963 року, останнього в житті поета, ознаменований мажорними поезіями:

«Люди — прекрасні.

Земля, мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали про вас грядущі:

Їх на землі не було…» [10, 79]

У щоденнику Василя Симоненка від 3 вересня 1962 року є запис: ««Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього можна ще додати, що у квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни»»…

Симоненко вирішив внести корективи у свій щоденний план: більше наповнити потрібними для росту душі речами. Виношує думку поступити до аспірантури. Поет зізнався у листі до Івана Світличного 13 вересня 1963 року: «Певна річ, мене штовхає на цей крок не жадоба знань чи патріотичне бажання безкорисливо і самовіддано прислужитися дмитеркознавстству. Просто чую, як щоденно тупію і висихаю під гарячим черкаським сонцем. Душа міліє, а це вже являє певну небезпеку навіть для моєї поетичної довбанки».[10 281]

Дивує та обставина, що Василь Симоненко ще в студентські роки передбачив свій ранній політ за обрій. Він ніколи не чіплявся за життя, не переймався тим, як його подовжити, в сенсі здоров’я. Вважав: честі не додає кількість прожитих років, а важить справа, задля торжества якої чоловік горів. На таку думку наводить вірш «Не докорю ніколи і нікому». Цікава історія цього твору. Як розказував Анатолій Сердечний, на останніх курсах Василь віддав папку з віршами своєму найкращому товаришеві О. Каліхевичу. Олесь хвалив ці вірші. Дав і йому, Анатолію, прочитати кільканадцять віршів, написаних на аркушах із учнівського зошита. «Я так зачитався віршами свого однокурсника, що не одразу повернув їх.»[10, 309] Коли ж Анатолій, нарешті, вірші повернув, то без певного наміру цей вірш залишився в нього.

«Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,

І світ для мене — каторга і кліть…

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.» [11,32]

Процитований вірш написаний 8 січня1955 року. Через вісім років, точніше 13 грудня 1963-го, серце поета зупинилося. Він помер близько 11 вечора у черкаській лікарні. Поховали його на цвинтарі у Черкасах.

Смерть Василя Симоненка сколихнула свідомих людей як в Україні, так і за кордоном. Микола Сом у газеті «Друг читача» опублікував статтю, яку назвав «Живе в Черкасах мати». Поміж іншого відмітив: «Але про загадкову смерть поета розмови не вщухають ні в Черкасах, ні в Києві. Мене теж питають, але що я скажу? Тільки те, що в Черкасах є люди, які можуть підтвердити, що незадовго перед смертю поета жорстоко побили якісь негідники. Били залізними кулаками із хитрим, із таємним знанням жорстокої виучки Берії та Кагановича — щоб не було слідів од наруги. Однак я достеменно знаю, що Василя Симоненка били-добивали залізними словами байдужості, брехні і зради. Навіть після смерті». [9]

На думку Євгена Сверстюка, Василь Симоненко «заговорив з Україною в тоні недозволеної щирости й одвертости».І саме в цьому коріниться трагізм українського поета [26].

1965 року збірку творів Василя Симоненка «Земне тяжіння» (1964) висувають на здобуття Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (посмертно). Але лауреатом того року стає Микола Бажан за збірку «Поезії» (1966).

Від 1966 до 1981 року, цілих 15 літ, навколо імені Василя Симоненка і його творчості існував вакуум, створений владою. 1974 року академік Шамота вимагав переглянути всю творчість Симоненка. Редакція газети «Літературна Україна» опублікувала статтю цього академіка «Актуальні питання художньої критики». Промовиста цитата: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів. … Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».[10, 306]

Жодної збірки поезій Василя Симоненка аж до «Лебедів материнства» 1981 року (з передмовою Олеся Гончара) не вийшло. За цей час сформувалося нове покоління, котре про Симоненка не знало. А якщо й знало, то у спотвореному вигляді. Виходить, що для старшого покоління незалежної України поета Симоненка треба відкривати заново. Це відкриття продовжується й сьогодні.

Творча спадщина. Поезія

2008 року намагалися видати всі твори Василя Симоненка. Видавничий дім «Персона» спромігся підготувати до друку чотири книжки під загальною назвою «Спадщина». Упорядкував книжки, написав до кожної передмову, зробив алфавітний покажчик та підібрав світлини товариш Симоненка — Василь Яременко. На сьогодні це найповніше зібрання творів поета.

Відомо, Симоненко на мізерну студентську стипендію придбав стареньку друкарську портативну машинку. Він брав її з собою, коли виїжджав за місто, зокрема до батьків свого побратима Олеся Каліхевича, котрі мали хатину в селі Чорногородка. Коли Симоненко навчався на третьому-п’ятому курсах, то оформляв свої твори у збірочки. Перша збірка не мала назви. До неї увійшло 9 поезій, написаних 1954 року. Вірші цієї пори художньо слабкі. Вперше вони побачили світ у «Спадщині». Друга рукописна збірка називалася «Пейзажі». Вона містила вірші та сонети, складені у жовтні — грудні 1954 року. Збірка з авторською передмовою, зверненою до Каліхевича. Підписано «Я». З 13 віршів добірки лише один «Шум полів» Симоненко ввів до першої друкованої збірки. Третя рукописна збірка називалася «Під брамою». Цикл поезій, написаних протягом зими та весни 1956 року, відкривається «Посвятою» Олесю Каліхевичу. Четверта збірка «Вогні» — своєрідний звіт поета з нагоди свого двадцятиліття. Вона містить 17 поезій. Після цих збірок Симоненко почав готувати «Тишу і грім».

«Тиша і грім» —

«Тиша і грім» — перша збірка поезій Василя Симоненка, яку видрукували 1962 року в «найсоліднішому» (вислів Бориса Олійника) видавництві УРСР «Держлітвидав» (нині «Дніпро»). Увійшло 80 віршів. На жаль, дати під деякими творами видавництво зняло, хоча автор їх, як правило, зазначав. Також у процесі підготовки збірки до друку більшість творів зазнали змін. Цензура вела себе свавільно, Симоненко свої твори також піддав редагуванню.

Після виходу названої збірки автора запросили виступити на радіо. Василь Симоненко відповідав на запитання кореспондента. Подаю запис інтерв’ю:

«Що я можу сказати про себе?

Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.

Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.

Ненавиджу смерть.

Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої…» [10, 265]

У збірку увійшли сильніші поезії, які відлежалися в рукописних симоненківських збірках. Книжка привернула до себе увагу читачів і літературознавців. Незважаючи на те, що форма більшості віршів традиційна, читачі зрозуміли: поезії новаторські, злободенні. Звичайно, траплялися не зовсім вдалі вірші. Але основу книжки становили сильні твори. Усім відкрився поет глибокий, з філософським ухилом, сильний. Такий, що мав великий творчий потенціал.

Ряд поезій присвячений людині праці. Серед них «Жорна», «Баба Онися», «Піч», «Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою», «Дід умер». Для автора збірки проста людина заслуговує на повагу і доземний уклін. Адже все навкруги, чим всі звикли користуватися (речі, будівлі, дороги), виготовлене їхніми мозолястими руками. У цьому плані гордо звучить голос поета у вірші «Мій родовід», написаний 23 листопада 1960 року:

«…предок мій споконвіку

Хліб сіяв і свині пас.

Щоб жерли ви булки й сало,

Віками пер соху-плуг.

Хіба ж для історії мало

Оцих видатних заслуг?!

Я вами гордую, панове,

Бо я — знатніший од вас.

Звиняйте за грубе слово —

Я з вами свиней не пас!» [11, 68]

Цінний спогад матері Василя Симоненка про вірш «Жорна» записав Микола Сом. «Коли я вперше прочитала цей вірш, то дуже розхвилювалася і заплакала, бо там усе — правда. Ми з Васею не раз ходили до сусідів, у кого були жорна, щоб змолоти хоч трохи борошна на якісь клецики або деруни. У наших сусідів були звичайні жорна, але такі важкі, що в мене аж руки терпли від натуги. Що вже говорити про дитячі руки… А Вася часто допомагав мені крутити жорна.»[10, 301]

Психологічний стан хлопчика, що росте без батька і якого кривдять односельці проникливо відбито у вірші «Кривда». Завітне бажання малого — мати батька.

«Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два, —

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова…»[10, 31]

Поезія «Порада товаришеві з КДБ», написана 22 лютого 1959 року, набрала гострого соціального звучання:

«Чого вдивляєшся так пильно й підозріло

У тих, хто сумніви свої явля на людях сміло?

Якщо ти дійсно служиш правді, а не злу —

Чому ж у щирості вбачаєш крамолу?

При людові не стане ворог горло дерти,

Бо тільки добрий друг бува завжди одвертим,

Ти краще придивляйся, як належно,

До тих, хто мислить і говорить обережно». [10, 33–34]

У збірці є байки, зокрема «Годинник», «Мудра сова», «Яке зухвальство», «Ю-виляємо». Для них характерні мотиви іронії, гумору, а то й сарказму. Байки, як літературний жанр, підтверджують широкий регістр Симоненка-письменника.

Василю Симоненку виповнилося 27 років, коли вийшла у світ перша його збірка. Природно, що до неї ввійшли найкращі, на його погляд, твори, написані досі. Звичайно, темі кохання молодий поет присвятив немало поезій. Прикметно, що у першому вірші збірки передано любов ліричного героя до Вітчизни, немов би до коханої дівчини:

«Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,

Кров гарячу пустила до жил.

Я без тебе нічого не значу,

Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім’я,

Ненаглядна, горда, єдина,

Україно моя».[10,13]

Щире почуття закоханості до жінки передано у поезіях «Тиша і грім», «Любов», «Компаньйонка», «Суперники», «Вона прийшла», «Буду тебе ждати там, де вишня біла», «Ти не можеш мене покарати», «Коли б тобі бажав я сліз, і муки», «Спади мені дощем на груди», «Море радості», «Закохана», «Берези, в снігу занімілі», «Ніби краплі жовті, в темну воду», «Я дивлюся в твої перелякані очі», «Є в коханні і будні і свята», «І чудно, і дивно якось», «Ой майнули білі коні». Для прикладу одна із Симоненкових любовних поезій:

«В грудях набубнявіла тривога

Світла, ніби ранок запашний, —

Ти ще не хилила ні до кого

Лобик свій упертий і смішний.

Ти ще не торкалася губами

Вічних і прозорих таємниць.

Чистота твоя тремтить вогнями

У червонім клекоті зірниць.

Тільки манить ввечері дорога

У казково загадковий світ…

В грудях набубнявіла тривога,

Тиха й мовчазна, як динаміт». [10, 52–53]

Вірш «Дупло» презентує Василя Симоненка як уважного психолога, знавця настрою людини. Йому не байдужа доля товариша, котрий ходить боком, одинокий, підкреслено мовчить, зберігаючи про людське око на обличчі спокій. Поет готовий допомогти бідолашній людині. Але холодність товариша, його чванькуватість відвертають ліричного героя від благородного вчинку.

Вінчає збірку великий віршований твір «Русалка». Ця легенда написана за фольклорними мотивами, вона містить епічні образи: «хмари, ніби думи», «трави урочисті», «місяць ясний», «сумні сичі», «сліпа луна», «зловісні чари». Коли читаєш цей твір, то мимохіть згадуєш перший великий твір Лесі Українки під аналогічною назвою з ремаркою «за народними переказами». В основу симоненківського твору теж покладена історія кохання. Але зображено його у фокусі жорстокої війни. Незважаючи на небезпеку, Цариця випустила русалок на луг погуляти. Одна русалка надибала хлопця, що стікав кров’ю. Русалка зазеленіла, як верба, і своїм віттям сховала хлопця від катів. Між молодими людьми спалахнула іскра кохання. Однак юнак не залишається з русалкою, хоча її щиро кохає. Він свідомо повертається на війну. Русалка кидається за ним слідом. Проте зла Цариця її наздоганяє й перетворює на тополю. Той факт, що Василь Симоненко присвятив пам’яті Лесі Українки сонет, дає право стверджувати: поема «Русалка» написана під впливом твору великої поетеси.

Радісно зустрів першу збірку поезій літературний критик Степан Крижанівський. Про це дізнаємося з післямови «Радість першовідкриття», що належить перу Крижанівського, до речі — ідеологічного цензора видавництва. «Як грім народжується в тиші, так з глибини нашої землі, з надр нашого народу вибруньковується нова поетична індивідуальність, виникає щира, тверда, упевнена мова поета Василя Симоненка, що уміє, знає як, має сказати своїм читачам.» Ця похвала окрилила поета, надихала його до творчості.

Побачити свою книжку «Земне тяжіння» автору не судилося, хоча верстку він переглянув. До речі, спочатку в змісті було 72 назв поезій. Але «по дорозі до читача загубилися 6 поезій» (В. Яременко). Усі вірші датовані. Щоправда, так само, як і в попередню збірку, редакція та цензура втрутилися у тексти, деякі рядки замінила іншими. Мали місце і авторські втручання, які, можливо, робилися за принципом «цензора в собі» (Л. Костенко). Так, у поезії «О земле з переораним чолом…» всі зміни повстали тоді, коли рукопис перебував у видавництві. Отак, рядок «І радосте безрадісна моя!» змінено на «Комуністична радосте моя», «цитований згодом транспарант» (вислів В. Яременка). На жаль, ми не можемо прослідкувати в рукописі цього виправлення. Воно могло з’явитися і під час передруку, і на етапі верстки. Дехто вважає, що Симоненко вдався до виправлення, щоб зберегти вірш, щоб його надрукували. Яременко заперечує приналежність Симоненка до внесення зміни у рядок. До того же груба підміна рядка якраз і знищила вірш. [21, 51]

Цікава історія назви другої збірки. Симоненко, передаючи рукопис до редакції, змінив її первісну назву «Берег чекання», на іншу — «Земне тяжіння». Але перша назва не загубилася. Її підхопило видавництва «Пролог», що в Нью-Йорку (видання 1965 і 1966 років) та «Сучасність» в Мюнхені (видання 1973 року) для книги, куди ввійшли вибрані твори Симоненка. Вступну статтю написав Іван Кушелівець. Про другу збірку пан Іван пише: «Порівняння першої збірки з посмертною (хоч остання укладена вже не ним самим і підстрижена режимовцями під партійну лінію, від чого Симоненко виглядає в ній далеко слабшим, ніж насправді) свідчить про рівний висхідний процес дозрівання». Так, дослідник погоджується з тезою Е. Райса, що «поетична зрілість приходить тільки з віком». [4, 54] Василь Яковенко притримується тієї ж думки. Вважає, що життя Василя Симоненка обірвалося на порі його переходу в фазу плодотворної зрілості: «Він щойно дійшов піку свого юнацького зросту, а творчого «зросту і сили» ще далеко не сягнув».[22, 7]

 

І щодо патріотичної теми в поезіях Василя Симоненка. Серед найсильніших творів назвемо «Скільки в тебе очей» (14.12.1961), «Україно, п’ю твої зіниці» (26.12. 1961), «Древній, обікрадений народе!» (08.02.1962), «Понеси мене на крилах, радосте моя» (28.06.1962), «О земле з переораним чолом» (29.09.1962), «Україні» (10.12. 1962), «Моя мова» (1962), «Задивлюсь у твої зіниці» (1962), «Де зараз ви, кати мого народу?» (24.12.1962), «Є тисячі доріг» (17.05.1963). Названі твори здебільшого увійшли до другої збірки Василя Симоненка. Хрестоматійними поезіями вважаються, по праву, «Лебеді материнства». А рядки

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину» —

широковідомі [9, 12]. Покладений на музику, симоненківський твір в одному ряду з такими, як «Пісня про рушник» Андрія Малишка, «Два кольори» Дмитра Павличка та «Чорнобривці» Миколи Сингаївського.

Василь Симоненко жив у надміру складний і суперечливий час. Але образ Вітчизни, рідної землі проходить через усю його творчість.

«Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!» [10,78]

Унікальним явищем у творчості Симоненка є казки, складені віршами. Микола Сом завважив: від казки Івана Франка «Лис Микита фарбований» до Симоненка українська література не знала сильного твору в цьому жанрі. Про те, що казка йшла за Василем від самого дитинства, про це здогадуємося з широковідомих рядків поезії «Лебеді материнства»:

«Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима…» [9,11]

Першою була створена казка «Цар Плаксій та Лоскотон». Весела і дотепна, вона всім, і дорослим і малим, подобалася. Доказом цього служить той факт, що 1963 року Дитвидав (нині видавництво «Веселка») надрукувало цю книжечку для дітей. Пізніше написані казки «Подорож у країну Навпаки» та «Казка про Дурила». Василь Симоненко засобами казки навчає громадянській мужності, синівській любові до свого народу, до його трагічної історії. Поет безмежно вірить, що тільки свобода, навіть в образі тендітної дівчинки, відкриває перед духовним зором людини єдину й неповторну для кожного Батьківщину.

«Казка про Дурила» — натхненна лебедина пісня Симоненка. Адже поет її написав для маленького сина за три місяці до своєї смерті. Це казка про тих, хто відбирає в Дурила Батьківщину і відучує її любити.

Проза

Василя Симоненка здебільшого знають як поета. Дійсно, у літературу він входив із поезіями. Робота журналістом Василевим творчим планам не перешкоджала, навпаки — допомагала. Нам відомі поезії, сюжет яких спочатку з’являвся у прозовій публікації Симоненка і лише згодом оформився у поетичні рядки. Наприклад, репортаж «Сонце в серце» від 9 листопада 1960 року був опублікований у газеті «Молодь Черкащини». У ньому йшлося про поета Федора Мицика, що загинув на війні. «Так, вбити можна людину, але не вмруть її думи, а той вогонь, що палахкотів у серці, передасться іншим». Пізніше, а саме 26 листопада 1962 року, Симоненко написав мініатюру, в якій цей висновок подав у поетичній формі:

«Можна прострелити мозок,

Що думку народить,

Думки ж не вбить.»

Подібна історія написання вірша «Дід умер», що народився з новели «Дума про діда».

Працюючи журналістом, Симоненкові доводилося писати статті на різні теми. Та здебільшого він займався питаннями культури. Відгукувався на переглянуті кінофільми, спектаклі, книги, що побачили світ. Така робота збагачувала його письменницький арсенал темами, людськими характерами, давала неоціненний досвід. Симоненко зрозумів: у прози є переваги, порівняно з поезією. Якщо поезія віддзеркалює враження від побаченого чи пережитого, то проза глибша. Проза ближча до духовних потреб простої людини, відповідає її щоденним і наболілим запитам.

За чотири місяці 1962 року (від 27 лютого до 27 червня) Симоненко написав 13 новел. Влітку він збирався поїхати у відрядження до Львова. Очевидно, планував показати видавцю свій рукопис з новелами під назвою «Вино з троянд», вести мову про його видання. Про Симоненка, як про прозаїка, власне заговорили після його смерті. 1965 року видавництво «Каменяр», що у Львові, випустило першу його збірку новел «Вино з троянд».

Загалом, у творчому доробку Симоненка близько 20 новел, кілька драматургічних фрагментів зі студентського життя, начерки кіноповісті, щоденникові записи, понад сто листів, журналістські публікації, серед яких кілька літературно-критичних і публіцистичних статей, рецензій.

Василь Яременко вважає: «З позицій літературознавчих — це своєрідні заготовки для майбутніх епічних полотен про життя народу і покоління 50 — 60-х років ХХ ст. Вони засвідчують змужніння Василевого таланту, широке ідейно-тематичне і жанрове зацікавлення, оригінальне художнє мислення. Смерть зупинила Симоненка, коли він як прозаїк зробив лише перші кілька кроків».[22, 5]

Щоденник

Показовим і водночас вражаючим документом 60-х років ХХ ст. є щоденникові записи Василя Симоненка. Вони вперше опубліковані 1988 року в журналі «Дніпро» в шостому номері. Автор назвав записи окрайцями думок. Треба сказати, що про симоненківський Щоденник знали. Так, у квітні 1965 року він став предметом гострої полеміки, різних політичних спекуляцій, ідеологічних звинувачень, мимовільних самовикриттів. А причина крилася в тому, що «Окрайці думок» потрапили за кордон, де були опубліковані у книзі під назвою «Берег чекань».

Передує щоденниковим записам епіграф: «Читати без дозволу чужі щоденники — Еверест підлості». Проте літературознавці стверджують: Василь Симоненко був свідомий того, що кожне написане ним слово належить його читачам і загалом народові. Адже це не приватні записки. Симоненко висловлював свою думку з найболючіших питань, які хвилювали його сучасників.

У Щоденнику відбиті роздуми людини і громадянина про долю свого народу; звучить неспокій за його культуру. Завважмо, що у країні творився новий культ Хрущова — огидне явище сталінізму. Деспотизм Сталіна був викритий не до кінця. Але на відміну від інших Василь Симоненко говорив про культ особи на повен голос, не вдаючись до езопівської мови.

Перший запис Щоденника датований 18 вересня 1962 року.

«Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами.» Симоненко піднімає тему брехні. Роздумує про себе, як про поета. І приходить до невтішного висновку. «Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноюємо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. […] Я міг би прислужитися літературі більше, якби природа не обділила мене слухом і очима. Я не бачу всіх відтінків і не чую всіх звуків.»[10, 258–259] Слід добавити: самоприниження і скромність притаманні Симоненкові.

19 вересня 1962 року Симоненко піднімає тему відповідальності вождів перед народом: «Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою».[10, 259]

16 жовтня 1962 року поет записав думку, що звучить нині надзвичайно актуально: «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини».[10, 261]

Криком зболеної душі звучить запис від 21 жовтня 1962 року: «До нестями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість…. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки… Поезія — це прекрасна мудрість».[10, 261]

Запис 21 червня1963 року засвідчив вболівання Василя Симоненка за долю української літератури, що стала формальною через адміністративний тиск. Письменникам нав’язують схеми, теми. «Формалізм починається там, де кінчається думка.» Поет виступає проти «писарчуків», які живуть з Літератури, а не для неї. І тут же, з нового рядка, передав особистий біль: «Навряд чи мені можна закинути формалізм, а не друкують нічого».[10, 262]

Роздуми громадянина, приреченого жити в тоталітарній державі, зафіксовані 6 липня 1963 року. Запис здійснений у тривожному стані, після поїздки до Одеси. Поета схвилювало та обставина, що «місцеві твердолобі», аби чого не трапилося, заборонили виступати на вечорі, присвяченого Шевченкові. Поет робить висновок: «Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції.»[10, 262]

Гіркий запис, на якому відбився тяжкий моральний і фізичний стан Василя Симоненка, породжений 22 липня 1963 року: «Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився». Поет з іронією згадує своє життя, не бачить в ньому значного, лише дрібні клопоти, дрібні невдачі, дрібні розчарування і дрібні успіхи. Пише, що він мріяв жити не так, не примітивним життям обивателя.

3 серпні 1963 року, після фізичного і морального безсилля, що Василь Симоненко переніс влітку, він з надією вдивляється у прозорі очі осені. Згадує поїздку, що відбулася влітку, до Канева. «У Каневі я познайомився також з художницями А. Горською та Г. Зубченко. Особливо легко вирізалося взаєморозуміння між мною та А. Горською.

Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом.

Так воно треба задля прогреса.»[10, 263]

Передостанній запис, здійснений 5 серпня1963 року.

«Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше.

Тепер я став у Черкасах ще самотніший, бо немає і того колективу, що був у «Молоді Черкащини»».[10, 263–264]

Останній окраєць думки, зафіксований Симоненком 20 вересня 1963 року, сприймається як прощання поета з читачем:

«Коли я говорю про «дикий острів» і свою самотність, то у цьому немає ніякісінької зневаги до людей. Те, що в Черкасах я майже не маю друзів, зовсім не означає, що я вважаю всіх нікчемами, не гідними моєї уваги і т. д. (це закидає мені дружина). Просто не зустрів я серед них духовної рідні, а дружба, як відомо, не може триматися лише на раціо.

Недавно познайомився з Богданом Горинем.

Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце».[10, 264]

Щоденник Симоненка являє собою неоціненний скарб, насамперед для тих, хто прагне зрозуміти поета, увійти у лабораторію його роздумів.

Трагедія Василя Симоненка

Останні роки життя Василя Симоненка сповнені трагізму. Поет здогадується, що в Києві та Львові нуртують сили, незадоволені радянською владою. Тим часом у Черкасах про людське око чинно і тихо. Його студентські товариші теж підозріло притихли, не відповідають на його листи та запрошення приїхати до нього в гості. Симоненко боляче сприймав мовчання колишніх товаришів. У провінційному болоті й показній тиші він задихався.

Листи Василя Симоненка, написані в останні роки життя, привідкривають завісу трагедії творчої особистості. Повний творчих задумів та енергії, поет почувався самотнім у Черкасах. Надломлений недугою і відсторонений від дисидентського руху, він поступово згасав.

Лист до Анатолія Перепаді від 22 березня 1962 року: «У нас немає нічого цікавого. Живу і старію потроху. Алкоголю майже не вживаю. Пишу ганебно мало. Курю неймовірно багато». [10, 276] 23 червня 1962: «Я живісінький. Нудота жахлива. Від «Зміни» досі не одержав ні гарбуза, ні підбадьорливих обіцянок. А втім, це не так уже й важливо. […]. Що ти робиш і як живеш? Напиши мені щось бодай у телеграмному стилі. Навколо мене тупцює нудьга. Виручай. Дуже хочу в Київ».[10, 277–278]

60-ті роки ХХ ст. увійшли у історію, як надзвичайно складні. Творчій людині, до того ж члену КП, що обіймає відповідальну посаду в друкованому партійному органі, не просто розібратися в тому, що насправді відбувається в країни. Слід врахувати, що офіційні джерела спотворювали події.

Складається враження, що Симоненко не розумів бунту шістдесятників. Про це робимо висновок із його листа від 5 червня 1963 року, адресованого Івану Світличному. Так, торкаючись прочитаної публікації в газеті «Літературна Україна», поет роздумує: «Незрозумілим лишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст Ів. Дзюба досі не виключений з Спілки або спеціальним рішенням Президії не перейменований в Ів. Зуба. Це просто не вкладається у мій провінційно-лояльний мозочок. А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового самоусвідомлення, чи ще досі хибно вважає, що Шевченко був українцем? […] Загалом я живу тихо й одноманітно, як завжди. З «Літ. Укр.» видно, що пахне якимось «міроприємством по перевихованню» молодих критиканів і демагогів, до яких належиш і ти. […]. Коли є якісь новини, то напиши, бо аз відірваний від світу. Блукаю в білих папоротниках ілюзій». [10, 281–282]

Наступний лист Симоненка до Світличного написаний 18 червня 1963 року: «Твій лист був другою звісткою з волі у мою незаґратовану в’язницю. Кілька днів тому я видушив близько 30 слів з мовчазного лінгвіста А. Перепаді. Сей муж, як і ти, має якісь новини, та не хоче покладатися на «епістолярні випадковості». Я заінтригований, і до Києва хочеться, аж жижки трусяться. […] Щоб ти зрозумів мій настрій, перепишу тобі поганенького верлібру.

Я тікаю від себе, від муки і стоми,

Від крикливих окатих міст,

Я самотній бреду

В білу папороть снів.

Я зрікаюся всіх

І цураюся всього,

Бо хочу побути нічим.

Я, натомлений власною дурістю,

Хвалькуватістю власною вбитий, —

Я від себе втечу

В білу папороть снів.

Там — у снах — ніжні тигри

Цілуватимуть губи мої пересохлі,

Леопарди чарівні зніматимуть шкіри

І мені даруватимуть щедро:

— Бери!..

Я візьму.

І забуду про все на світі,

Стану сном, сновидінням солодким,

Як добре, що я — це сон,

І як погано, що я проснуся,

А біла папороть зазеленіє…

Дійсно, коли прокинешся, то почуваєш, як твоїм вухам не вистарчає примітивних силогізмів Світличного, елементарно хибних есе Сверстюка, темпераментних абсурдів Дзюби, і німої іронії Перепаді, і засмученої жіночості портативної Ірини, і… і… але можна «ікати» ще цілу сторінку. Іноді хочеться перенести ще одну вівісекцію від скальпеля КостаЛіни.

Господи, нащо ти, створивши нас непорочними жовтенятами, створив і спокуси для нас?! (Риторичне запитання).

Гадаю, що в цьому хаосі ти зумієш розібратися, розставивши розділові знаки та лапки.

Аve, Іване».[10, 282–283]

Можемо припустити, що словосполучення «примітивних силогізмів Світличного» образило адресата, адже той надовго замовк. Не дочекавшись відповіді, 28 серпня Симоненко знову шле листа. Цього разу Світличний швидко відгукнувся. Симоненка вразив його образливий тон і те, що з такими, як він, треба розбиратися на дуелі. Але поет жартома відповідає, що він добре володіє і шаблею, і шпагою. Передає привіт дружині. «Простягаю руки для обіймів. Твій В. Симоненко». [10, 285]

Знову Іван замовк. Василь пише йому листа 22 вересня 1963 року:

«Безсовісному С. Іванові

Слава Україні!

Німий оракуле!

Не дочекавшись від тебе обіцяного листа, я пригадав, що в мене теж є авторучка і вирішив скористатися оною».[10, 286]

Більше нам не відомо листів Василя Симоненка до Івана Світличного.

Отже, своїм добродушно-насмішкуватим характером Симоненко відсторонював товаришів. Але це другорядна причина питання: чому товариші не втаємничували Василя у свою революційну справу. Головними, припускаємо, були такі:

По-перше, Василь згідно зі займаною посадою мав обов’язок «проголошувати» партійні, тобто «офіційні-правильні» істини для молоді.

По-друге, могла завадити втаємниченню Василева вдача — палка і щира.

Але, головна причина, думається, в тому, що Василь Симоненко відкрився для його товаришів у збірці «Тиша і грім», як поет із сильним творчим потенціалом. Симоненка почали оберігати, як рідкісний діамант, грані якого ще не відшліфовані, а тому його краса і сила ще не відкрилася вповні.

Звичайно, зустріч Василя Симоненка влітку 1963 року з Аллою Горською і Богданом Горинем у вересні того ж року відкрила йому очі на події, що відбуваються в країні. Та Василь Симоненко вже невиліковно хворий. Йому залишилося жити два місяці. Загальний настрій його поезій, однак, суголосний творам поетів-шістдесятників.

Посмертне вшанування

У незалежній Україні творчість Василя Симоненка широко популяризується. Ім’я Симоненка носять школи, бібліотеки, вулиці. На Полтавщині та Черкащині працюють його музеї. Засновані літературні премії імені Василя Симоненка. Образ поета увічнений у кам’яних скульптурах. 1995 року Василю Симоненку присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка (посмертно).

Українці, що виїхали за кордон і вибрали для постійного проживання країни з демократичними традиціями, трепетно слідкували за творчістю Симоненка і популяризували її. Уже говорилося про вихід у світ Симоненкового «Щоденника». Окремі його поезії з’являлись у періодичних виданнях та альманахах, що виходили коштом діаспори. Зокрема, в альманахі Українського Народного Союзу на 1980 рік, який підготував до друку Лука Луців і який виданий у Джерзі Сіті — Нью-Йорку видавництвом «Свобода», бачимо цікаві матеріали стосовно Симоненка. Так, на 70 сторінці альманаху вміщено його вірш «Народ мій є!». А на сторінках від 93 до 96 статті Луки Луціва «Дещо про самвидавну літературу в Україні» бачимо цікавий портрет поета роботи Едвіса Гаваса та обсервацію його двох книг, що побачили світ за кордоном. Обсервація починається абзацом: «Пишемо тут і про Василя Симоненка (1935–1963), хоч його твори не появлялися в самвидаві, але деякі його твори могли появитися тільки у вільному світі. Ми користали з двох збірок його поезій: «ГРАНІТНІ ОБЕЛІСКИ». Вибір, переклад і пояснення Андрея М. Фр. Чировського. Портрет Симоненка — Едвіна Гаваса. І друга книжка про Симоненка — Ігор Шанковський. Симоненко. Семантична студія. Союз Українців у Великій Британії, Лондон, 1975, ст. 144. Віньєта сорочинки й обгортка Р. Лісовського.»[5, 93]У статті згадується третє джерело з творами досліджуваного поета. Ним є Антологія нової української поезії під заголовком «ШІСТДЕСЯТ ПОЕТІВ ШІСТДЕСЯТИХ РОКІВ» («Пролог», Нью-Йорк, 1967, с. 300), складена Богданом Кравцівим. Зокрема, Кравців пише, що «Василь Симоненко піднісся до вершин мужнього громадянського пафосу, близького Шевченковим «подражаніям»».[5, 96]

Отже, українська діаспора виявляла великий інтерес до творчості Василя Симоненка, водночас вболіваючи за нього. Далебі, мала гіркий досвід життя в тоталітарній радянській Україні.

 

Станом на 10 вересня 2014 року у фондах Музею книги і друкарства України зберігаються такі книги з творами Василя Симоненка:

 

1 — 2. Берег чекань / Упоряд. І. Кошелівець; Обкл. Я. Гніздовського. — К.: МСП «Козаки», 1992. — 310 с. (В опр.) — Передрук з видання: Мюнхен: Сучасність, 1973. РІІІ-11282 і РІІІ-11283

3. Берег чекань / Упоряд. і передм. І. Кошелівця. — Нью-Йорк: Пролог, 1965. — 222 с. (В обкл.). РІІІ-12521

4. Вино з троянд: Оповідання / Худож. Д. Гринець. — Л.: Каменяр, 1965. — 60 с. (В обкл.) — (Б-ка оповідань «На добрий вечір».) РІІІ-13471

5. Земне тяжіння: Поезії / Худож. Д. Грибов. — К.: Молодь, 1964. — 120 с. РІІІ-13472

6. Лебеді материнства: Поезія, проза / Худож. оформл. Д. Грибова. — К.: Молодь, 1981. — 344 с. РІІІ-4243

7. Народ мій завжди буде: Вірші та казки (Для середн. та старш. шк… віку) / Передм. М. Сома; Худож. М. Стратілат. — К.: Веселка, 1990. — 159 с., іл. РІІІ-10612

8. На схрещених мечах. Вибрані твори. — К.: Пульсари, 2004. — 384 с. (В обкл.) РІІІ-14496

9. Півні на рушниках: Оповідання, щоденник / Упоряд. М. Ільницький; Худож. Е.Дацюк. — Л.: Каменяр, 1992. — 90 с. — (Б-ка оповідань «На добрий вечір».). РІІІ-11301

10. Поезії / Вст. ст. Б. Олійника; Худож. М. Пікалов. — К.: Молодь, 1966. — 206 с. РІІІ-9515

11 — 12. Поезії / Ред. кол. О.Е. Засенко, С.А. Крижанівський, В.О. Лупій та ін.; Вст. ст. О.Т. Гончара; Упоряд. і прим. В.В. Біленка; Худож. Д.Д. Грибов. — К.: Радянський письменник, 1984. — 246 с. — (Сер. ««Бібліотека поета») РІІІ-7147 і РІІІ-7394

13. У твоєму імені живу: Збірник / Упоряд. В. Яременка; Передм. О. Гончара; Худож. оформл. М. Стратілата. — К.: Веселка, 1994. — 350 с., іл. — (Сер.: «Шкільна бібліотека»). РІІІ-11802

14. Цар Плаксій та Лоскотон: Казка / Худож. О. Харук. — К.: Гроно, 1995. — 12 с, іл. РІІІ-2765

15. Цар Плаксій та Лоскотон: Казка (Для дошк. віку) / Худож. А. Базилевич. — К.: Веселка, 1982. — 16 с., іл. РІІІ-5235

Висновок

Родом із 30-х років ХХ ст. Василь Симоненко серед героїв-шістдесятників, котрі покрили себе нетлінною славою. Ім’я Василя Симоненка записане золотими літерами поряд з іменами Миколи Вінграновського, Станіслава Тельнюка, Григорія Кириченка, Бориса Олійника, Василя Стуса, Віталія Коротича, Івана Драча, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.

Сьогодні Василь Симоненко усвідомлюється як загальнонародний поет України, як Шевченко новітньої доби.

Слава Василю Симоненку, котрий в умовах тоталітаризму щиро і гаряче освідчувався в любові до рідної землі, до України!

Слава гідному синові України!

Література

1. Гончар О. Витязь молодої української поезії // Із кн.: Василь Симоненко. У твоєму імені живу. — К.: Веселка, 1994. — С. 5 — 10.

2. Ільницький М. Як прозаїк він тільки починався // Із кн.: Василь Симоненко. Півні на рушниках: Оповідання, щоденник. — Львів: Каменяр, 1992. — С. 3 — 11.

3. Жулинський М. Василь Симоненко // Літ. Україна, 1988. — 24 березня.

4. Кошелівець І. У хороший Шевченків слід ступаючи… // Із кн.: Василь Симоненко. Берег чекань. — Нью-Йорк: Пролог, 1966. — С. 7 — 60.

5. Луців Л. Дещо про самвидавну літературу в Україні. Василь Симоненко. — Альманах Українського Народного Союзу на рік 1980. Річник 70-й. — Джерзі Сіті — Нью-Йорк: Свобода. — С. 93–96.

6. Олійник Б. Не вернувся з плавання… // Із кн.: Василь Симоненко: Поезії. — К.: Молодь, 1966. — С. 5 — 10.

7. Сверстюк Є. Блудні сини України // Б-ка журналу «Пам’ятки України»; Українське відродження: історія і сучасність. — Кн. 13. Сер. 1. Вип. 1–2. — К., 1993. — 256 с.

8. Сердечний А. Автограф поета — мого однокурсника // Із кн.: Симоненко В. У твоєму імені живу. — К.: Веселка, 1994. — С. 308–310.

9. Симоненко В. Лебеді материнства: Поезія, проза. — К.: Молодь, 1981. — 344 с.

10. Симоненко В. У твоєму імені живу: Збірник (Для серед. та старш. шк. віку) / Упоряд. В.В. Яременко; Передм. О.Т. Гончара; Худож. оформл. М.І. Стратілата; Упоряд. і фотоіл. матеріалу Д.С. Чередниченка. — К.: Веселка, 1994. — 350 с.; іл. — (Серія «Шкільна бібліотека»).

11. Симоненко В. Ти знаєш, що ти — людина: Вірші, сонети, поеми, казки, байки / Упоряд., передм. В.А. Гончаренка. — К.: Наукова думка, 2001. — 294 с. — (Серія «Бібліотека школяра».)

12. Симоненко В. На схрещених мечах: Вибрані твори / Передм. О. Гончара; Упоряд., післямова, коментарі В. Костюченка. — Вид. 3-тє. — К.: Університетське вид-во «Пульсари», 2006. — 384 с.

13. Сом М. Із матір’ю на самоті // Із кн.: Симоненко В.А. У твоєму імені живу. — К.: Веселка, 1994. — С. 296–308.

14. Сом М. Симоненкова дорога // Із кн.: Василь Симоненко. Народ мій завжди буде. — К.: Веселка, 1990. — С. 5 — 10.

15. Сом М. Слово про Василя Симоненка // Із кн.: Василь Симоненко. Поезії. — К.: Молодь, 1964. — С. 3–6.

16. Тихолоз Б. Поети шістдесятники / Часопис «Усе для школи». Українська література. 11 клас. — Вип. 5-й. — 80 с.

17. Тихолоз Б. Високий лет з надламаним крилом: Корінь і крона українського шістдесятництва / Часопис «Усе для школи». — С. 3–4.

18. Тихолоз Б. Метеор щирості // Часопис «Усе для школи». — С. 28–37.

19. Українська інтелігенція під судом КГБ: Матеріяли з процесів В. Чорновола, М. Масютка, М. Озерного та ін. — Ч. 7 (26). Документи. Ч. 5. — Нью-Йорк: Сучасність, 1970. — 252 с. — (Суспільно-політична біб-ка.)

20. Чередніченко Д. Рядки на снігу // Із кн.: Симоненко В.А. У твоєму імені живу. — К.: Веселка, 1994. — С. 315–319.

21. Яременко В. Життя і поетична творчість Василя Симоненка // Із кн.: Василь Симоненко «Спадщина». — Т. 1, кн. 1. — К.: Видавничий дім «Персона», 2008. — С. 5 — 81.

22. Яременко В. Прозова спадщина Василя Симоненка // Із кн.: Василь Симоненко. «Спадщина». — Т. 2, кн. 1. — К.: Видавничий дім «Персона», 2008. — С. 5 — 40.

2014 року