автордың кітабын онлайн тегін оқу  Маклена Граса

Микола Куліш

Удосвіта Анеля будила матір — неголосно, схвильовано:

— Мамо! Мамунечко, люба! Ну ж бо, мамо! Та прокинься ж!

Мати.

— А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У батька знову задуха?

Анеля.

— Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою побалакати, а ти щоб із татом… До десятої години треба… Ой, мамонько! Яке ж це для мене неочікуване щастя! Та й для тебе також, я гадаю! Еге ж, мамонько? Це просто якийсь небесний сюрприз!

Мати.

— Ти ще не лягала спати?

Анеля.

— Мамонько, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Пропонує руку і серце.

Мати.

— Пан Владек?

Анеля.

— Пан Владек!

Мати.

— Зарембський? Наш хазяїн?

Анеля.

— Я й сама спершу не повірила, аж доки він не став навколішки… ось так…

(Стала навколішки, цілує матері руку.)

Анелю, каже, Анелю!.. Будьте мені за дружину…

Мати.

(про себе)

— Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і справді… А це ж сон… Авжеж, сон!..

(Лягає.)

Матінко Божа, — сон!..

Анеля.

(цілуючи матір)

— Мамо!..

Мати.

— Со-он!..

Анеля.

— Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо просив, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський — мій чоловік! Чого ж ти не рада, мамонько?

Мати.

— Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Нещодавно приїхав з Варшави, де, напевне, найвродливіші панянки до нього горнулися.

Анеля.

— Але я йому більш од усіх сподобалася. Він каже, що саме про таку, як я, мамонько, він мріяв, про таку ніжну і чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. Варшавські панночки, каже, виросли під світлом електрики, а ви, каже, панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..

Мати.

— Так і сказав?

Анеля.

— Точнісінько.

Мати.

— Але стривай. Він приїхав на недовгий час, лише приборкати на фабриці страйк…

Анеля.

— А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам хазяйнувати. Без нього тут погані справи — страйки і таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А якби ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже нині тато лише маклер у пана Владека, а тоді він буде тестем, он на тім балконі каву питиме. І ти, мамуню, теж прийдеш у гості до мене, до такого зятя. А то, може, і житимеш у мене…

Мати.

— Стривай, Анелько, стривай!

(Іде до вікна, одчиняє, вщипнула себе.)

А й справді не сон… Та я не певна, чи зрадіє батько. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. Коли б мені, казав, дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером. Правда, тепер уже не лає. Навіть навпаки — начебто радий тому, за що раніше лаяв. Та хіба батька зрозумієш? Але я поговорю! Та й треба ж урешті!.. Ти справді панночка на відданні…

(Поцілувала Анелю.)

Поговорю… Може, навіть завтра… Завтра свято…

Анеля.

— Мамо! Треба сьогодні!

Мати.

— Сьогодні — не знаю… Ти ж сама бачиш, який він заклопотаний. До пізньої ночі щось обмірковує та підраховує. Навіть забалакуватися став. Як тут до нього приступитися?

Десь кашель.

Т-с-с… Здається, вже встав… Ні, не можна сьогодні!

Анеля.

— Тільки сьогодні, мамуню, дорога! Я дала слово панові Владеку, що переговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої… татової відповіді… Мамонько! Я вмру, якщо ти сьогодні не переговориш…

Мати.

— Ох, Матінко Божа! Все тепер на світі таке ґвалтовне, таке несподіване. Все ніби з-за рогу.

(Зачиняє вікно.)

І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

З підвалу вилізла Маклена. Гукнула вниз, у віконце:

— Христинко, вставай! Поки рано — на канави змотаємось. Може, щось та знайдемо. Ти — трісочки, я — кістки або картопельку, зваримо. Сьогодні ж батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, буде працювати.

(Вмиваючись, спокушала Христинку.)

А глянь, який ранок сьогодні! А сонечко ж яке! Такого ще зроду-віку не було, бігме. Он і Кунд уже встав. Гріється.

(Свиснула собаці, що сидів прив'язаний біля будки кінець двору.)

Кундику! Здоровенький був!

(Витираючись, побачила гусей десь у небі.)

А ондечки гуси летять. Та які! Геть-чисто як у казці. Пам'ятаєш — мама нам розказувала?..

(Наспівує мотив з казки про Івасика-Телесика.)

(До гусей, вгору.)

Ґел-ґел-гел! Куди, питаєте?

(Задумавшись, махнула рукою на схід, далеко.)

(До Христинки, вниз.)

Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой несуть! Ой вставай! Ой прощавай!

(Начебто й справді її несуть гуси.)

Проща-вай!

(По паузі.)

Вставай, Христино! Ось я вже й вернулася, а ти все спиш. Пора на канави. А то інші розберуть усе до цурки, і ми знову будемо не ївши. Вставай!

(Збирається йти.)

Дорогою я тобі розкажу щось цікаве-цікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Совітах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай!

Анельчин батько з ґанку:

— Слухай, як там тебе, Маклено, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте і тихе повітря. А ви надто чутні. Особливо ти.

Маклена.

— Прошу у пана вибачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна?

Пауза.

(Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона — пошепки.)

Христенко, чуєш? Зараз же вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить — сидить над нами, на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?

Зброжек.

— Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері твоїх, з дідів-прадідів. От і зараз: нащо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?

Маклена.

— А я думала, що вони і не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.

Зброжек.

— А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи лелеки? Ті, що хоч і приносять батькам діток, але ніколи — чуєш, ніколи — не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти…

Маклена.

(настовбурчилась)

— Знаю. І діток вони зовсім не приносять…

(Пошепки.)

Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба полетиш, коли їй ще й семи нема? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!

Зброжек.

— Знов ти не думаєш. Нащо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Так у вас нічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді ти так і скажи: вставай їсти! Вона миттю встане.

Маклена.

(раптом нервово, з болісною люттю)

— Вставай, кажу! Вставай, а то битиму! Ось їй-богу, поб'ю! Поб'ю! Поб'ю!

Зброжек.

— Ну от… Вона тому і не встає. Хіба ж так можна. Будити, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це як дорікав мені за комірне твій батько. «Знущання», «шкуродерство», так-то!

(До Стефана Граса, який, насилу пересуваючи розпухлі ноги, вийшов з підвалу.)

Це вже, як ти казав мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому і сьогодні перший кажу: добридень! Га?

Граса.

(глухо)

— Добридень!

Зброжек.

— Я дочку уму-розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, — хіба ж це не тиранство, кажу?

Граса.

(до Маклени)

— Навіщо ти її будиш?