автордың кітабын онлайн тегін оқу Міські легенди судмедексперта
Олена Федорова
Міські легенди судмедексперта
Інтерн-судмедексперт Прохор Марущенко приїздить на роботу в невеличке місто Ставниче. Згодом з міських легенд він дізнається про чупакабру, що наводить жах на місцевих, про появу поблизу Вовчої гори рожевої хмари, яка ніби слугує мостом до паралельного світу. Мешканці впевнені, що ця хмара — творіння інопланетян. Серед пацієнтів Прохора — люди із зеленкуватою шкірою.
Перебуваючи на міських розвалинах, герой потрапляє в зону дії рожевої хмари… Його починають переслідувати видіння. Ситуація в Ставничому стає загрозливою. А невдовзі на Прохора чекає лячна битва з чупакаброю…
Чи зможе хлопець розгадати причину дивних явищ і таємницю чупакабри?
Місто, таємнича хмара, істота й інопланетяни
Ступнувши на вокзальну платформу Ставничого, Прохор широко вдихнув повітря. Так, тут майже не відчувався дратуючий запах газу від автівок, як у Вінниці. На душі йому одразу полегшало.
Він одразу направився до лінійного відділку міліції аби дізнатись, де знаходиться місцева судмедекспертиза.
— Вам повезло, СМЕ знаходиться прямо поряд! Зараз пройдете по мосту, перейдете через дорогу й побачите лікарню. На задвірках і буде бюро, — пояснив сержант.
І, дійсно, за п’ять хвилин, чудовим сонячним ранком, Прохор опинився на місці роботи.
— Добридень! — привітався з старим лікарем якійсь молодик.
— І ти здоров будь! Але треба трохи зачекати. Прийом почнеться за кілька хвилин.
— Я — не на прийом. Я — Ваш новий інтерн.
— А, то заходь. Знаю, що ти мав приїхати.
Старий судово-медичний експерт придивився до молодика. Ніби, ввічливий, такий собі, гарний шатен з веселими очима! А вимахав, напевне, під метр дев’яносто! Подивимось, як ти в справах себе покажеш, красунчику!
— Ну, сідай, розповідай: хто ти, як ся маєш, з ким товаришуєш, в яку секту ходиш?
— Мене звати Прохор Марущенко. Тут поки не товаришую ні з ким, в секти не ходжу.
— Але ж, в тебе є захоплення? Що подобається, окрім судової медицини? До речі, а сам фах тобі подобається? Бо недбайливі лікарі нам не потрібні!
— Звісно, що подобається, інакше б не обрав. Серед випускників «судебку» не дуже шанують.
— Ти ба?! А в наші часи — дуже поважали. Як все змінюється! Де жити плануєш?
— Не знаю.
— От і добре! Візьму тебе квартирантом у свій будинок. За аренду платитимеш символічно. Всі зручності там є. А мені потрібно, щоб хтось за будинком приглядав, квіти поливав. Бо я перебрався до доньчиної квартири і не можу розриватись навпіл.
— Дуже дякую! — Щиро відповів Прохор, який і не сподівався на таке швидке вирішення житлового питання.
— От і добре. Тобі щось у Вінницькому бюро показували?
— Так, я місяць пропрацював у танатології.
— А з живими особами?
— Ні.
— Ну, то одразу й навчатимешся. У нас розтинів не так-то й багато. Більшість роботи — з живими.
— Що саме, крім побоїв?
— У нас прикордонний район, існують наркотрафіки. Тому багато експертиз — для встановлення слідів вживання наркотиків. Статеві злочини є, конвої з в’язниці. Різноманіття! До речі, ми так і не познайомились. Мене звуть Петро Петрович, а це — наш лаборант — тітка Ніна. Ще в нас є санітар Іван. Ти к нам тимчасово, чи — як?
— Поки що, хочу тут обдивитися. Може, й назовсім залишусь.
— Оце добре! Мені вже давно час на пенсію, втомився. Трохи навчу тебе майстерності й піду на відпочинок. Якщо ти серйозний!
— Я — серйозний, — запевнив лікаря Прохор.
— Одружений?
— Ні.
— Чому? Ти, бува, не з тих, «модних»?..
— Та ні. Просто мені ще треба стати самостійним, заробити щось…
— Хай гуляє, доки молодий, — підтримала його лаборант.
— А то одружаться рано, а потім починають дратувати один одного, б’ються й приходять до нас «побої знімати»!
— Тільки дивись — на роботі гульки не влаштовувати! А то був у нас колись такий інтерн.
Отже, на роботі та вдома все складалось добре.
Перший тиждень Прохор облаштовував робоче місце та житло. Петро Петрович лишився задоволений хазяйновитістю квартиранта.
— То ти справний ґазда! Ти — міський хлопець чи сільський?
— Міський.
— Дивись, а грядки попрашував, мов сільський!
— Стараюсь. Мені тут подобається.
— Поважаю, — констатував старий.
На роботі Прохор уважно навчався у кращого експерта області. Далі інтерн почав читати запоєм книги за фахом, з бібліотеки Петра Петровича.
— Слухайте, та у вас книжки не гірші, ніж у обласному бюро.
— Отож! Роками збирав! Класика судової медицини, — задоволено відповів старий експерт.
Під час виїзду на місце виявлення трупа, Прохор також встиг познайомитись з керівництвом міліції та прокуратури. А на вихідні йому прийшов час познайомитись зі Ставничим.
— Скажіть, а що в місті є цікавого? — почав він випитувати співробітників.
— Юначе, я вже стільки років тут живу, що мені вже все нецікаве. Спитайте молодих.
— Тітко Ніно, а у вас тут є товариство спелеологів?
— Хто це? — здивувалась лаборантка.
— Ті, хто досліджує печери, катакомби. У вас є катакомби?
— У нас їх повно, хлопче! Деякі з них мають вихід на берег Дністра. Є і в центрі міста, є — на околицях. А от, щоб їх хтось досліджував — не знаю. Можете дізнатись у нашому інформаційному центрі в Будинку культури або на сайті міста.
— Та набридло вже сидіти на сайтах. Піду знайомитись з містом.
— І то — правда, Ви ж молодий, розвійтеся! — схвалила його намір тітка Ніна.
Прохор навідався у центр міста, дізнався, що зареєстрованих спелеологів немає, погуляв гарним парком, помилувався фонтанами та пішов на берег річки. Раніше, він уявляв, що славетний Дністер широкий. Зараз молодик був розчарований. В найширшому місці русло було не більше метрів сорока.
— Цього цілком достатньо, аби в нас щоліта було кілька самогубць, що кидаються з моста. — Запевнив Петро Петрович. — Глибина тут велика під мостом. А деінде, можна вбрід перейти, настільки обміліла річка. Проте, потопельників вистачає.
Пробираючись крізь хащі на берегу, Прохор помітив купку підлітків і пристав до них побалакати. Хлопці розповіли йому, що й самі іноді лазять по катакомбах. Вони, так би мовити, самопроголошені «пластуни». Однак, ніяких інструкторів в місті не було.
— А Ви — справжній фахівець? — поцікавились вони.
— Ну, я досліджував справжні печери.
— Клас! То, давайте, разом будемо досліджувати підземні ходи. І батьки не нервуватимуться, бо з нами буде старша людина.
Прохор подумки посміхнувся. От, він й став, в свої двадцять чотири роки, «старшою людиною»!
— Давайте тоді знайомитись. Прохор.
— Сашко.
— Іван.
— Денис.
— Юрко.
— То у вас ціла команда! Отже, коли вирушаймо?
— Давайте, завтра! Зранку!
— Або — в понеділок!
— Е, ні, хлопці, це у вас канікули! Я ж буду на роботі.
— Тоді — завтра! А що нам взяти?
— В першу чергу — мотузки.
— Мотузки? — хлопці перезирнулись.
— А ви що — без страховки ходите?
— Так, — підтвердили юнаки.
— А якщо трапиться обвал! — з жахом спитав Прохор, розуміючи, що треба обов’язково взяти під опіку хлопців, доки не трапилось лихо від такої самодіяльності.
— А що у вас говорять про катакомби цікавого?
— Начеб, нічого такого. Ну, в деяких з них ховались партизани під час війни. Ми, навіть, знайшли вирубані в камені кімнати.
— То це ж можливо зробити музей! — захопився цікавою ідеєю Прохор. — А, може, чули якісь моторошні історії?
— Моторошні? Про катакомби не чули. А, от про хмару…
— Про яку хмару?
— Ходять чутки, що іноді над містом пливе рожево-помаранчева хмара з солодким запахом. І люди, які в неї потрапляють, бачать якісь дивні речі.
— Потрапляють до паралельних світів! Ось! — гордовито повідомив один з хлопців.
— Що? Ніколи такого не чув. — Зацікавився Прохор.
— Так, більшість вважає, що хмару напускають інопланетяни!
— Невже? Оце — епос! Навіщо їм це робити?
— Щоб показати, яке в них гарне життя!
— Навіщо? Люди, все одно, не можуть же туди попасти з власної волі?
— Можливо, готують нас до викрадення.
— А навіщо ми їм? Якщо в них життя таке прекрасне, а ми — такі відсталі, то що ми можемо їм дати?
— А я вважаю, що вони — підступні. Заманюють казочками наших людей, а потім вкрадуть — й на органи заберуть!
— А ти гадаєш, що в них такі самі органи, як у нас?
— Авжеж, якщо вони теж — гуманоїди! — щиро відповів хлопець.
— А якщо — ні?
— Тоді — не знаю! Але всі так гадають, що то інопланетяни підпускають ту хмару!
— От фантазери! З вами ясно, що нічого не ясно, — констатував Прохор.
— Гаразд, може, побачимо і вашу хмару. А, поки, зустрічаємося тут завтра о десятій. І візьміть кожний шолом.
Хлопці знов перезирнулись.
— Позичте у когось, потім купите. Без них неможна!
Прохор попрощався й пішов додому. Включив місцеві теленовини й мало не підскочив.
— Ми вже вкотре повідомляли про незрозумілі випадки зникнення курей й яєць в господарствах, руйнування підсобних приміщень. Сьогодні вночі одному з мешканців пощастило сфотографувати крадія. Ми припускали, що це може бути справжній крадій, або розіграші дітей, або полювання тхора. Але ніхто не сподівався побачити таке. — Стривоженим голосом протарахкотіла дикторка і показала знімок.
На темному фоні світанку убачалась страшна чорна зігнута волохата фігура на двох кінцівках. Хоча контури світлини були розмитими, було вочевидь, що це — не людина.
— Поки що наші експерти не можуть відповісти, хто це може бути. Але ми сподіваємось, що найближчим часом ми про це дізнаємось, а тоді й вжитимемо заходів до впіймання цієї істоти. Поки закликаємо вас зберігати спокій та берегти свою живність.
«Нічого собі! Експерти не можуть відповісти! А, хіба ми досліджували таке? Треба буде спитати наших», — подумав Прохор.
Наступного дня він почав випитувати у свого керівника та лаборантки про загадкову істоту.
— А, вже почув?
— Так, я вчора наслухався і про помаранчеву хмару, і про можливих інопланетян, і про чупакабру… Виявляється, у вас таке цікаве місто!
— Прохоре, та то байки! Легенди ці відносно «молоді». Чутки ці стали ходити років з двадцять тому. За часів СРСР такого не було.
— А що могло відбутись після розпаду СРСР?
— Хто зна?
— То що — нічого насправді нема?
— Дещо, нібито, є. Про хмару, дійсно, говорять багато мешканців. Особливо ті, хто живе біля Вовчої гори.
— Вовчої? Там, дійсно, є вовки?
— Колись жили. Зараз їх сто років не бачили.
— А що там зараз?
— Просто ліс. У підніжжя колись стояв невеличкий завод. Але, як і майже всі інші, давно припинив роботу.
— І тепер там, замість вовків полює невідома істота?
Петро Петрович потиснув плечима.
— Слухайте, але цікаво ж! Чому всі думають, що це — чупакабра? Я бачив їх світлини в Інтернеті. Це — істоти, схожі або на псів, або на кенгуру. В них не такі ікла, як в собак. І вони висмоктують з худоби кров. А ця хіба така? Вона завелика!
— Наша чупакабра, дійсно, не така. Вона не висмоктує кров. Чи, може, й висмоктує, але не одразу. Вона втікає зі здобиччю.
— І їсть яйця?
— Так.
— Розумна якась! — скептично промовив Прохор.
— Ну, яка вже є! Може, просто обережна. — Гордо відповіла тітка Ніна.
До кімнати прийому зайшов дільничний інспектор міліції.
— Добридень, панове! Слідчий Воронко дуже просив, щоб провести експертизу в відділенні травматології.
— Сходіть, зробіть, пане Прохоре, — офіційно наказав Петро Петрович і інтерн пішов у лікарню.
Познайомившись з черговим лікарем, він у супроводі медсестри прийшов до палати потерпілого. Чоловік лежав, весь обмотаний бинтами і стогнав.
Марущенко почав опитувати пацієнта.
— Що з вами трапилось?
— Почув вночі якісь підозрілі звуки з сараю. А в нас вже пропадали кури. Думаю: «Схоплю зараз крадія!». Взяв рушницю, правда, набоїв в мене не було. Але, щоб злякати його звів курок на вулиці, відчинив двері… І раптом, в темряві, на мене щось вискочило високе та важке. Від нього тхнув такий сморід! Волосся, наче грива у коня — довге та щільне! Сам такий страшний!
— Дужий?
— Так! Мене всього подряпав. Кігті — мов камені. Повалив мене та втік.
— Співчуваю. Мені треба Вас оглянути. Можете підвестися?
— Спробую, — прокректав чоловік та підвівся.
Цікава практика
В першу чергу, Прохор звернув увагу, що шкіра потерпілого мала якійсь нездоровий зеленуватий відтінок. Повіки ж, були, немов підмальовані чорним, як у жінки. Однак, кон’юнктиви очей також були з темно-зеленими смугами. Дивно, синці та подряпини в нього були свіжі.
— А що з вашими очима?
— Та хто зна, це вже давно в мене. Хвороба якась.
— А Ви не обстежувались?
— Спочатку намагався. А потім так і не встановили, що це. Та я вже й звик.
Інтерн чув, що таке трапляється у шахтарів, які весь час працюють з вугільним пилом. Але колір шкіри? Марущенко ретельно описав всі подряпини на тілі жертви та повернувся до себе у відділення.
— Петро Петровичу, а при якій патології може відбутись позеленіння шкіри? При отруєннях?
— Вам читали профпатологію?
— Ні, це на медико-профілактичному факультеті викладали, а я лікувальний закінчував.
— Ах, так. А ти впевнений, що в нього немає зараз серцево-легеневої недостатності? Хоча, в такому випадку він був би скоріш, синюшний?
— Так. Це виключено.
— Тоді це може бути наслідком отруєнь нітритами, фенацетином та іншими речовинами.
— Я його питав про професійну шкідливість. Але він відповів, що вже давно не працює на заводі…
— Чесно кажучи, я помічав, і раніше, й не одну таку людину. До речі, саме в тому районі. Якби працювали зараз санепідемстанції, то можна було б хоч якісь аналізи взяти. Але ж тепер вже й СЕС закрили! Розвалили медицину геть зовсім!
Молодого фахівця зацікавив кольоровий феномен і він вирішив згодом зайнятись вивченням цього питання. Однак, до цього в нього не швидко дійшли руки.
Наступного дня по нього приїхала слідчо-оперативна група.
— Пане лікарю, їдьмо на місце події, - запросили його міліціянти.
— Тіло з ознаками насильницької смерті?
— Ні, боронь Боже!
— Тоді, згідно останнього наказу ви не повинні долучати до складу СОГ спеціаліста в галузі судової медицини.
— Та ми знаємо, але треба поїхати, — почав вмовляти його водій.
— Чому? Що за справа?
— Алкаш помер в кущах.
— Тьху, шановні, чого я маю витрачати на нього свій час? Якби в ньому ніж стирчав…
— Так, але там таке погане місце, — канючив водій, який просто не міг явитись на очі слідчому, не виконавши його наказу.
— Яке «погане» місце? — насторожився Прохор.
— А Ви ще не чули? Є в нас таке місце — Вовча гора. Так там весь час якісь негаразди відбуваються.
— Які саме? — зацікавився Марущенко.
— Хмара там літає рожева… Кажуть, що то інопланетяни…
— Чекайте, Ви вважаєте, що інопланетяни щось зробили з алкашем?
— Та ні, навіщо він їм такий? Вони на нормальних людей полюють.
— А Ви їх бачили?
— Слава Богу, ні. Але люди говорять!
З аргументом «люди говорять!», Прохор зрозумів, що відтепер буде часто мати справу. Відчувши, що від нього не відчепляться, він переодягнувся та вийшов надвір. В автівці новий лікар швидко познайомився з колегами з кримінального розшуку і почав їх випитувати про цю міську легенду.
— Ніхто нічого не знає! Проте, є багато людей, які потрапляли в цю хмару і потім сходили з розуму! — пояснив слідчий.
— Дійсно?
— Так.
— Може, є природна причина цьому явищу?
— Може, й є. Однак, був вже в нас один дослідник.
— І що?
— Помер.
Група приїхала на місце. Прохор разом з усіма вийшов з машини та почав роздивлятись на всі боки. Тіло скрюченого алкаша лежало в траві. Метрах в трьохстах від нього на північ знаходилось підніжжя гори. В півкілометрі на захід починалась остання вуличка передмістя. Слідчий швиденько написав протокол огляду місця події, і надав можливість Прохору оглянути тіло. Нічого «цікавого» з точки зору судової медицини, він не знайшов, однак й на трупі він також побачив деяку зеленкуватість.
— Слухайте, а чи не було тут якогось шкідливого виробництва, пов’язаного з використанням міді або ще чого такого? — Спитав Марущенко в правоохоронців.
— Неподалік тут був і машинобудівний завод з ливарнею та гальванічним цехом. Саме тут потім виробляли фарби, лаки тощо. Але з 2000-го року тут вже нічого не працює.
— Хронічне отруєння може тривати роками, якщо речовина мала кумулятивну дію.
— Яку?!
— Накопичувальну.
— 14 років потому?
— Чом би й ні?
Слідчий здригнув плечима. Прохор ще придивився на тіло.
— Якийсь він занедбаний.
Труп був волохатий, з нестриженими нігтями, брудний, і також — зеленкуватий. Від нього, навіть, тхнуло не лише алкоголем, а й якимись домішками з запахом металу.
— ДІМ, а Ви що скажете?
Дільничний розвів руками.
— Колись був нормальний чоловік. Але, дійшов до зубожіння і от результат. Тут багато таких.
— Бідні люди. Як же вони живуть?
— Так живуть, так і помирають. Цього, навіть, ховати нікому. Мерія буде за свій кошт робити поховання.
Все це було досить сумно. Прохор, як молода людина, з незмінним оптимізмом чекав на покращення життя. Однак, 2014-й рік видався набагато гіршим за 2007-й, коли він лише вступив до університету. Долар падав. В соціумі переважала деградація. А він мав попереду ще багато років праці та життя.
Тому, щоб трохи розважитись та відволіктись від сумних думок, він і почав робити вилазки до катакомб з місцевими хлопчаками.
Катакомби
Наступної суботи, в найближчому селі, юнаки показали йому прикритий кам’яною брилою вхід до підземного ходу. Прохор наліпив скотчем записку про те, що вони знаходяться всередині, скомандував здвинути камінь і потихеньку просуватись за ним. Сьогодні вони були правильно екіпіровані. В них були й ліхтарики, й мотузки, крейда, гачки та молотки, й, навіть, невеликий балон з повітрям. Тому, вони біля входу вбили в землю колик з зав’язаною мотузкою, і почали рухатись. Юрко малював крейдою стрілки за ходом руху.
Для хлопців ця пригода була така таємнича та цікава, що вони слухались Марущенко без другого слова.
В середині хід був вимуруваний, точніше, вирубаний в м’якому камінні. Спелеологи спочатку автоматично пройшли повз прямокутний отвір, потім повернулись назад і почали роздивлятись.
— Скоріш за все, тут був штаб партизан абощо. — Пояснив Прохор.
Вони обстежили підземний коридор. Він тягнувся метрів на шістдесят. По обидва боки було кілька кімнат. А закінчувався коридор вентиляційною шахтою.
— Добре, що вона, хоч, не повністю засипана. Треба її почистити. Нумо, вставимо прапорець!
Керманич юнаків дістав червоного прапорця і встромив його крізь грати в землю. Команда зробила кілька знімків та поспішила вийти назовні.
— Клас! Оце адреналін! — збуджено почали говорити хлопці, перебиваючи один одного.
— А мені було страшно!
— А мені — ні!
— Мені повітря не вистачало!
— Чого ж ти пішов?
— Аби перебороти себе!
— Оце ти — молодець! — похвалив малого Прохор.
Всі вийшли на галявинку, відшукали прапорець й заходились чистити вентиляційну трубу.
— Ви молодці! А тепер треба відпочити та поїсти.
Хлопці розляглися на сонечку, розгорнули сніданки і прийнялись їсти.
— Отак би кожного вихідного ходити! — мрійливо сказав Сашко.
— Так хто нам заважає?
— Щоб тільки нам та хмара не попалась.
— Що ви так її боїтесь? Скажіть, а русалки вам не траплялись?
Хлопці дружньо розсміялись.
— Ні. Нащо нам русалки?
— Я б хотів, щоб побачити інший світ!
— А навіщо Вам русалка?
— Так. Для різноманіття.
Насправді, Прохор не просто спитав про русалку. Віднедавна його почав бентежити один й той же дивний сон. Він бачив чарівну дівчину, що виходила з вод небаченого моря і вабила до себе. Все це було дуже дивно. В Ставничому був лише неширокий Дністер. Звідки в нього виникли такі фантазії? Він стріпонув головою, відганяючи нічні спогади.
— З нею не попливеш у печеру. — Розчаровано відповів Денис.
— Чому? Раптом тут є підводні печери?
— А, таки є. — Повідомив Юрко. — Мій дід казав, що коли місто звільнили від німців, то, ніби, танки через підземний хід під Дністром, в’їхали з Молдови прямо в центр міста.
— Ось тобі й Ставниче! Як цікаво! До речі, а чому в міста така назва?
— Так у нас же раніше по всьому місту ставки були, саме через катакомби.
Коли Дністер розливався, з нього вода потрапляла в підземні ходи і витікала у вигляді ставків в низині центру.
— Тоді тут обов’язково мають бути русалки! — пожартував Прохор.
— Скоріш, царівни — жаби! — засміялись хлопці.
Згодом, Прохор почав думати, що він добре влаштувався у Ставничому. За кілька місяців він вже не уявляв собі життя в великому місті. Ну, хіба в тій самій Вінниці або, навіть, у столиці, полазиш так десь, як тут? Хоч тітка Ніна й вважала його заняття з дітворою тривалою грою в дитинство, дехто з батьків хлопців щиро дякував йому. Відтепер, його команда справжніх «пластунів» збільшилась і він став визнаним лідером серед місцевого юнацтва.
Навіть, начальник міліції висловив йому офіційну подяку за добровільну роботу з молоддю.
— За цих хлопців я тепер не перейматимусь! — гордо заявив він на місцевому телебаченні.
Іноді, правда, Прохору не вистачало якогось адреналіну. Й він починав жалкувати, що йому жодного разу не зустрілась ні таємнича хмара, ні чупакабра…
Про дивну істоту чутки в місті не переставали точитись, тому, що крадіжки періодично продовжували відбуватись. І молодик, аби не нудьгувати, малював собі подумки зустріч з нею. Раптом, вона б скочила прямо на нього, в одній з підземних печер? Як би він повів себе, якби зустрівся з нею?
Йому було незрозуміло взагалі, звідки було взятися тій чупакабрі в такому містечку, як Ставниче. Адже поблизу на багато сот кілометрів не було ніяких військових баз та таємних лабораторій, звідки вона б могла втекти! А як він пам’ятав, саме звідти й втікали такі тварини-мутанти. До Чорнобиля також було дуже далеко. От якби він краще шарив в комп’ютерних іграх, можна було б створити такий цікавий сюжет, тай заробити, до речі, на цьому! Може, у вільний час треба попитати своїх хлопчаків про написання програм таких ігор?..
Через рік
Минув рік інтернатури…
Марущенко відчув себе абсолютно дорослою людиною. Однак, він і досі нічого не дізнався ні про чупакабру, ні про причини позеленіння мешканців району Вовчої гори, так і не зустрів таємничу рожеву хмару, а русалка продовжувала з’являтися в його ночах.
Несподівано, батьки підлітків вирішили заохотити Прохора, та почали платити йому за заняття з дітьми. Це було дуже приємно, враховуючи низьку ставку лікаря-початківця.
— Ну, з тебе будуть люди! — констатував Петро Петрович й повідомив, що остаточно йде на пенсію.
— Але ж, я зможу інколи до Вас звертатись? — злякався Прохор, вперше примірявши на себе посаду завідуючого відділенням СМЕ.
— Звісно, хлопче, можеш покладатись на мене.
Наступних вихідних після проводів Петра Петровича на пенсію, до Прохора прибіг збуджений Юрко і почав квапливо розповідати, що Денис побачив біля природного джерельця якусь яму, поліз туди та провалився.
— Коли це сталось?
— З півгодини тому. — Захекано відповів хлопець.
— Що? А якщо він потонув в підземній воді?
За рік вони вже з’ясували, що під Ставничим проходить ще й підземна ріка.
— Або його присипало? Чого до його батьків не заскочив?
— Злякався. Вони мене та його вб’ють, якщо дізнаються, що ми самі полізли!
— Де це джерело?
— Неподалік від Вовчої гори.
Знов та гора? Дійсно, якесь невезуче місце! В голові у Прохора крутилися самі погані картини утоплення або компресійної асфіксії в малого. Марущенко схопився, захопив валізку з усім необхідним, яка завжди була у нього напоготові, та вибіг з дому. Зупинивши на ходу таксі, він скомандував водієві їхати за вказівками малого, а сам почав телефонувати батькам Дениса.
Мати не було вдома, а батько, почувши новину, вибіг на дорогу, чекати на них. Він заскочив до авто, і вони вже втрьох дістались, нарешті, джерела. Яма там утворилась з півметра діаметром, однак для дорослого — замала. А пускати туди ще й Юрка дорослі не хотіли. Прохор та татко Дениса почали його гукати. Спочатку вони чули від малого тихий крик, але згодом він затих.
— Що робити? — Кричав батько.
— Треба дзвонити в відділ надзвичайних ситуацій! Трактор треба абощо?!
Марущенко почав дзвонити, в той час, як батько гукав сина, марно намагаючись роздивитись темряву в отворі. Прохору здавалось, що він і сам зараз збожеволіє від страху за підлітка. Почувши лемент сусідів, до них вибіг колишній кінолог.
— Давайте, вівчарку пущу по сліду! — запропонував він. — Вона в мене навчена!
Прохор махнув рукою і пес стрімко зник у отворі. Спочатку всі чули шурхотіння землі, що осипалась за собакою, потім звуки зникли.
— Гей, Бою, сюди! — Кричав кінолог.
Проте, ані хлопець, ані пес, так і не повернулись.
Прохор та блідий татко Дениса боялись глянути один одному в очі. Сусіди замовкли… Минуло з півгодини. Час очікування зупинився…
— Все? Все? — тихо почав питати чоловік. — От і все? Проклятий зсув! О-о! Мій синку!!!
Раптом він заволав на все горло. І це було так жахливо чути, що в Прохора мороз пройшов повз шкіру. Серце забилося, наче в останній раз. Він не уявляв, як скаже батькам, що за такий час при асфіксії неможливо лишитись живим!
Раптом серед юрби, експерт, на додаток до лиха, побачив мати Дениса, яка з наполоханим обличчям прямувала до них. О, Боже! Як їй повідомити?
Прохор дивувався, що саме сьогодні він вперше опинився на місці пригоди раніше за міліцію.
— Що? Що сталось?
— Денис… — ледь промовив батько, вказуючи рукою на отвір.
Мати впала на коліна біля отвору й почала гукати сина. Але, як на зло, земля почала осипатись. Мати з жахом обернулась до Прохора.
— Його ж засипле!
— Вже. Годину тому, — стиха промовив чоловік.
Мати Дениса заціпеніла. Всі люди заклякли. Ніхто не чекав, що в мирну пору може трапитись випадкове лихо й загибель підлітка на рівному місці!
Прохор з жахом думав про те, як він дивитиметься на мертвого знайомого хлопця-веселуна. А про розтин тіла взагалі не йшлося!
Раптом, хтось з людей почав придивлятись кудись в напрямку гори, і на щось показувати. Всі обернулись.
З хащів, неподалік руїн колишнього заводу, викотився якийсь клубок нерозрізнимих тіл і почав галасувати. Кінолог роздивися свого пса і почав його гукати. Той спочатку голосно лаяв на щось велике й темне. Потім звідти відокремилась згорблена скрючена фігура й кинулась навтьоки. А на тлі трави всі побачили пса та фігурку підлітка.
— Живий! — радісно видохнули всі й почали кричати.
Татко й мати мовчки стояли, обійнявшись. Пес великими стрибками наближався до юрби.
— Бой, молодець! Врятував хлопця?
Нарешті, за кілька довгих хвилин, трохи підкульгуючи, до них дістався й винуватець драматичної пригоди.
Мати почала бити його по плечах, кричати, цілувати. Батько стояв занімілий, як і Прохор.
— Подякуй Юркові, якби не він!.. — Нарешті спромігся сказати татко.
— Ми стикнулись з чупакаброю!
В повній тиші слова Дениса пролунали, як постріл. Всі заклякли.
До хлопця підійшов кінолог.
— Яка вона?
— Це — він. Чорний, волохатий, вонючий. Він тягнув кроля, коли ми стикнулись в підземному ході. Які в нього пазурі! Добре, що зі мною опинився пес. Інакше, він би мене здолав!
— Кролик? Це, напевно, мій! — закричала якась жіночка.
— Люди, що ж це коїться?
— Клята чупакабра! Повиїдає всю нашу худобу!
— Тре щось робити! — захвилювались люди.
— Людоньки, скільки ж можна це терпіти? Я боюсь ввечері на двір вийти!
— Тепер, навіть, діти в небезпеці!
— Напевне, він ховається на заводі, або під землею.
— Треба засипати ті ходи!
— Треба встановити чергування. Давайте, я складу список, — запропонував кінолог. — Й нам треба озброїтись. Якщо він почав вже кидатись на людей, то…
Знесилений Прохор, не відчуваючи під собою ніг, пішов до дороги. Більше цього неслуха Дениса він не братиме з собою. Хай його батьки чатують!
Ввечері він подзвонив до начальника міліції та розповів про страшну пригоду з участю чупакабри.
— Та вже чув!
— Тоді, скажіть мені, чому міліція не займається цією справою?
— Прохоре Степановичу, ви ж зрозумійте, раніше ця істота не нападала на людей. Вартість курки чи яєць замала для того, щоб відкривати кримінальну справу.
— Але зараз?! Коли є реальна небезпека?
— Зараз — так. Будьмо полювати.
Наступного дня Прохор зібрав батьків своїх підлітків і пояснив, що доки міліція не впіймає чупакабру, занять не буде.
— Прохоре Степановичу, Денис нам розповідав про неї. Справді, не хочеться зустрітись з нею!
— Слухайте, а якщо чупакабра — це інопланетянин з неї? — припустив один з хлопців.
— Заради об’єктивності, я б не відкидав такої можливості. Але ви, справді, гадаєте, що з вашої чудової рожевої хмари може вилізти таке страхіття? Скоріш за все, ми могли б очікувати, навпаки, щось гарне?
— Наприклад, Вашу русалку?
— А чом би й ні?
Всі посміялись й на тому розійшлись.
На кілька днів, життя, що вирувало у Ставничому, ніби зупинилось. Біля Вовчої гори мешканці передмістя ввели патруль. Прохора чомусь потягнуло поспілкуватись з кінологом у відставці.
Той, якраз, лагодив зброю.
— Щось бачили?
— Напевно, заліг десь на дно.
— Однак, їсти йому захочеться?
— Так!
— Гадаю, чатувати вдень — марна справа. А вночі — вистачає бажаючих?
— Поки — так.
— Ну, якщо зараз мені нічого не загрожує, пройдусь я до гори. Бо був там лише раз, та й то — на місці події. — Вирішив Прохор.
— А піду й я пройдусь.
Це було цікаво — полоскотати собі нерви й відчути себе, ніби в небезпеці, але знаючи, що насправді, за ним слідкуватимуть. Чоловіки вийшли з хати та поволі пішли полем. За ними повільно потрусив собі й пес.
На сонці було вже не спекотно, приємно, хотілось неквапливо йти та йти. Вони йшли, пригадували цікаві історії з практики, обмінювались досвідом. Аж раптом, Бой задер голову догори й почав інтенсивно принюхуватись. За ним підняли голови й чоловіки. Прохор, мов зачарований поволі спостерігав, як до них наближається тендітна прозора помаранчево-рожева хмарка… Вона виблискувала всіма кольорами веселки та нагадувала чимось мильну бульбашку.
«Так он яка вона гарна! Дійсно, позитивна!», — ледь встиг подумати Прохор та вдихнув на повні груди солодкуватий невідомий запах…
Рожевий світ
Вдихнувши рожеве повітря, Прохор на мить заплющив очі. А коли розплющив — зрозумів, що опинився абсолютно в іншому світі. Час в ньому, ніби, уповільнився…
Він побачив рожеве чисте небо, вдалині — веселих людей. Неподалік грали безтурботні діти. Ніхто не переймався складнощами життя. Прохор бачив блискучі оселі, летючі кораблі, дивних чужинців, яких би не зміг, навіть, описати. Бачив, як стартує в ніжне небо зореліт, чув небесну музику… Тут було так прекрасно, що він ніяк не міг второпати, чому він раніше не опинився в такій досконалості. Тепер, побачивши в іншій реальності, як можна жити, він вирішив, що нізащо не повернеться назад. Не «додому», бо саме тепер він зрозумів, де знаходиться його справжня домівка, а «назад»!
Прохор, з відчуттям насолоди дихав, по-справжньому, свіжим повітрям, радів божественним звукам, які лунали десь поруч, відчував, як шепоче його ім’я ласкавий вітерець.
І раптом, він відчув на собі чийсь погляд. Він обернувся та побачив, як з прозорого озера до нього виходить дівчина неземної краси. Його русалка! В неї було світло-русяве волосся, милі рожеві щічки, блакитні очі і пухленькі пустотливі губи, що шепотіли його ім’я.
Прохор, немов уві сні, простягнув до неї руки і усвідомив, що йому більше нічого й не треба в цьому житті. Він знайшов кохання, знайшов свою гармонію й прекрасне життя….
Ніжні витончені руки обійняли його за шию і він поринув в солодкі обійми. Світ закрутився в калейдоскопічному вихорі та поніс його в далечінь Всесвіту…
До тями він прийшов вночі. Було холодно та сиро. Це був такий страшний контраст з рожевим світом, в якому він щойно побував, що не дивлячись на відчуття жахливої розбитості по всьому тілу, Прохор миттєво примусив себе встати на ноги. Він не міг вскочити, як йому хотілось, а підвівся поволі, похитуючись, немов п’яний.
Прохор зі здивуванням та відчуттям розчарування роздивлявся навколо себе. Ну, ось чому він повернувся в Ставниче? Чому не залишився в рожевому світі? Однак, реалія залишалась. Він — тут. Отже, треба повертати до себе. І раптом він згадав. Він же був не сам. А де кінолог?
Місяць цієї ночі був величезний, тому він щедро дарував свої промені нічній землі. Шовкова трава виглядала зараз сріблястою. Гора темніла попереду. Прохор обернувся в бік дороги. Вітерець колихав море трав, хвилями пробігав по них. Аж раптом в місячному світлі молодик побачив щось темне. Ноги автоматично понесли його по купинах, і за пару хвилин він побачив скрючене від нічного холоду, тіло кінолога.
— Пане Юрію, прокиньтесь! — Почав він тормосити його.
За хвилину, Прохору вдалось, таки, розбудити кінолога. Той поволі сів, нічого не розуміючи і почав роздивлятись навколо.
— Чого я тут? — здивовано спитав він.
— Ми з Вами потрапили в рожеву хмару. Ви теж були в рожевому Всесвіті?
— А, то ми попали в паралельний світ, як всі кажуть?
— Треба це вияснити. Що Ви бачили?
— Ох, юначе, не знаю, де я був. Але я працював в такій лабораторії, про яку, навіть, ніколи не мріяв! В ній були застосовані такі технології, яких я ще не бачив! В ній були такі реактиви, що злочини можна було розкривати миттєво! Це було просто…епічно! — захоплено почав розповідати кінолог.
— А навколишній світ Ви бачили?
— Ні — здивовано відповів пан Юрій.
— З цього я роблю висновок, що ми не були ні в якому паралельному світі, а просто бачили галюцинації того, щоб хотіли побачити в реальному житті, - з досадою в голосі, мовив Прохор.
— Чому Ви так кажете?
— Якби ми, дійсно, потрапили в інший світ, то по-перше, бачили б один одного, по-друге, ваша лабораторія також була б в тому світі. А так, Ви цього світа, навіть, не бачили. До речі, а де Ваш пес? Адже, він був з нами?
— Дійсно, Боє, хлопчику, де ти? — засвистів занепокоєно пан Юрій.
Десь поблизу, серед трав вони побачили якійсь рух, і побігли туди. Бой лежав з розплющеними очима, але був спроможний підвести лише голову. Кінолог почав щупати та розтирати йому лапи та тіло.
— Погано, лапи геть холодні, але надія є. Допоможіть його мені на руки покласти, — попросив він.
Чоловіки вхопили Боя та поспішили додому до Юрія. Там кінолог зробив якийсь укол псові й той почав приходити в тонус.
— Слава Богу! Він один такий в мене лишився! — вигукнув з полегшенням пан Юрій. — Отже?
— Отже, гадаю, що ця хмара — ніякий не портал в паралельний світ, а просто якійсь галюциноген!
— Але, кому й навіщо виробляти таку кількість галюциногену? Це ж неекономічно? Погодьтесь.
— Тре подумати. Зараз такі часи, що все може бути.
— Як припущення, що це робиться аби замаскувати зникнення людей, викрадення їх «на органи»?
— Хто зна? Може, й так.
— Візьмемось за розгадку?
— Чом би й ні?
На такій пригодницькій думці чоловіки попрощались і Прохор рушив додому.
Після потрапляння в хмару пройшло кілька днів, а Прохор все ніяк не міг позабути чудові видіння. Чому все це було не насправді?! Отже, ніякої чарівної русалки не було? Як не було яскравого життя серед ніжного поля, озера, летючих кораблів?
І хоч, зараз все ще було яскраве літо, оточуючий реальний світ був сірим, бляклим та похмурим в порівнянні з рожевим. Люди переймались важкою долею, навіть, діти, й ті не були безтурботними. Всі говорили про брак грошей, тяжке життя…
Тут тепер йому не хотілось жити. Єдине, що відволікало його від поганих думок, це підлітки-пластуни, які постійно настирливо тормошили його. Навіть, тітка Ніна і та побачила, що він змінився. Тепер він, напевно, відчував, що відчувають наркомани, коли повертаються в реальний світ. Отже, слід зрозуміти раз і назавжди, що цей рожевий світ дуже небезпечний! Однак, зараз, він всім серцем, всім прагненням душі хотів бути лише там. Хотів відчути незнану раніше легкість буття, побачити чарівну русалку, доторкнутись до неї… І з цим нічого неможна було вдіяти!
Минали дні. Але ні з рожевою хмарою, ні з клятою чупакаброю, нічого не прояснювалось. Істоту так і не вдалось спіймати. Начальник міліції був розчарований. Бо свійські птахи та яйця в населення все одно зникали. Це було просто смішно — і досі не вполювати чи, хоч, впіймати якусь тварину, коли в нього «висить» кілька справжніх нерозкритих людських злочинів!
Прохор же, не зважаючи на звичну завантаженість роботою та спелеологією, подумки весь час повертався до рожевого світу. Чарівна русалка та досконалий світ не давали йому спокою.
Тому, абсолютно непомітно для себе, наступного вихідного, він опинився біля підніжжя Вовчої гори. Дехто, також чекав на появу рожевої хмари, бо Прохор вже вкотре побачив, як містяни безцільно вештаються по полю біля гори, або, навіть лежать на вицвілій траві, ніби в зону відпочинку.
Бажаючих помандрувати в чарівний світ, було не одиниці. Дехто прийшов, навіть, родиною. Він, як лікар, розумів, що для дітей перебування в хмарі може бути небезпечним. Але не міг же він бігати та розганяти їх?! Прохор задумався над тим, яким чином переконати міського голову, аби взяти під контроль це місце й не наражати на небезпеку людей.
Чомусь, ноги самі повернули його в бік заводських розвалин.
Він тихо пройшов повз них, жалкуючи, що таке творіння праці людей перебуває тепер в такому занепаді, нікому не потрібне. Адже, можна було б його того часу перепрофілювати, та й отримувати користь! А зараз рештки металу, які чомусь і досі не розікрали на металобрухт, іржавіють просто неба і є притулком для похмурих ворон. Іржаве залізо тягло до нього свої штурпаки, ніби, намагаючись налякати його, похмуре небо погрозливо темніло над головою, а ворони тільки додавали відчуття жаху.
Хоч, Прохор був не з лякливих, однак відчув, як в нього тілом пробігли мурашки.
Раптом, він почув якийсь незрозумілий звук. В нього виникло враження, що за ним хтось наближається. Можливо, це було відлуння його власних кроків від бетонних стін? Він озирнувся. Позаду нікого не було. Прохор з полегшенням видохнув.
«Я вже боюся власної тіні!», — констатував він.
І тут, боковим зором, Прохор помітив швидкий рух праворуч. Він швидко обернувся і на залишках підлоги побачив, що на нього суне тінь чогось великого, темного та скорченого…
Горло Прохору перекрив переляк! Він відчув, що не може не те, що слину ковтнути, а й не здатен дихати! Йому здавалось, що він зараз впаде від задухи.
Як лікар, він розумів, що все це — істерична реакція, й треба взяти себе в руки.
Зробивши над собою зусилля, молодик скочив в бік істоти. Та не злякалась та кинулась на нього й вони покотились по пилюці, камінню та бетону колишньої підлоги. Істота важко дихала і люто гарчала. Від неї йшла гаряча хвиля агресивної енергії, а тхнуло так, що Прохор відчув позив на блювоту. Страшні чорні лохми на голові лякаюче трусилися, і молодик автоматично та професійно відмітив про себе, що, напевно, там сила-силенна вошів.
Таке страхіття не могло прийти з чарівного світу! Жах опанував ним. Зараз він відчував нелюдську силу істоти. Вона ж, може легко здолати його! Миттю в його голові промайнула думка про те, що силою він її не здолає. Треба взяти її хитрістю! Що в нього є? Нічого, окрім ліхтарика та шокера. Як же він раніше не згадав про це? Всі тварини бояться яскравого світла. Він на секунду піддався тварині й вихопив ліхтарика.
Несподівано засліпивши істоту, Прохор зміг вибратись з її чіпких лап та з переляку почав діяти так, як йому раніше було зовсім не властиво. Зазвичай, він був професійно обережним. Зараз він також відчув себе настільки агресивною особою, що здатен був подужати чупакабру.
Однією рукою він дістав мобільника, аби сфотографувати свого бранця, другою — відвів запобіжник електрошокера, аби попередити можливий напад на себе.
Пролунав попереджувальний розряд!
Чупакабра підскочила й з страшним завиванням затряслась і почала відступати назад, під стіну. Однак, за нею був кам’яний куток. Істота сама себе туди несвідомо загнала. Вона заклякла, а він встиг подивитись на неї. На мить, йому стало моторошно.
Шкіра була темно-зеленувато-сіро-брунатною, в якихось фантастичних звивинах-наростах, які собі й уявити в страшному сні було неможливо. Очі були схожі на людські, проте білки були з зеленими плямами. Що воно таке? Не мавпа, не людина? Дійсно, інопланетянин?
Злякавшись шокера, істота знов затряслась, мов у лихоманці, впала на коліна та почала щось волати.
— Бла-га-ю-ю, не чіпай-те ме-не! — Із здивуванням розібрав в тому мимренні Прохор.
— Ти розумієш нашу мову? — звернувся до істоти Прохор.
— Ав-жеж! Це й мо-я-я мо-ва! — Більш-менш розбірливо відповіла істота, повільно розгинаючись.
З відчуттям жаху, хлопець побачив, що справжній зріст істоти був вищий за його. І чупакабра, вочевидь, була сильніша за нього. Тоді, чому вона не подолала його?
— Тоді скажіть, хто Ви?
— Я — людина, така ж, як і Ви. Тільки — хвора, на нещастя.
— Людина?
Прохор насмілився ретельно придивитись до істоти. Дійсно, частини тіла в нього були такі ж, як і в них. Навіть, наявність лахміття на стегнах, свідчила про певний інтелект і сором’язливість. Однак, ці плями на очах, ці звивисті нарости на шкірі? Якщо це хвороба — то яка? Прохор в универі вчив про щось схоже. Так, склеродермія! Але ці зміни виглядали не зовсім такими, як при цій хворобі. Істота озирнулась.
— Ходімо до мене, я все Вам розповім, — запропонувала вона, точніше, він.
Прохор з обережністю погодився. Істота повела його якимись корчами до першої ж покинутої хати у підніжжя гори. Вони минули подвір’я, зайшли до сараю, істота відкинула дерть, що лежала в кутку, і підняла дверцята.
— Сюди, — показала вона в люк.
Хлопець зупинився в нерішучості. Зараз він вже не сумнівався, що перед ним розумна істота. Однак, що може чекати там на нього? Пастка? Істота, мов зрозуміла вагання Прохора, і спустилась в люк сама. За хвилину там замерехтіло невеличке світло.
— А, будь, що буде! — відчайдушно скотився вниз Марущенко.
Опинившись в підвалі, він був вкрай здивований. Тут все було обладнане для комфортного проживання. Була гарна кімната, було кілька бокових дверей, одні були розчинені, й там Прохор побачив кухню з випотрошеною куркою на столі.
— Ось, дивіться, — промимрила істота та простягнула йому … паспорт громадянина України. «Черненко Костянтин» — із здивуванням прочитав Прохор. Прописаний він був тут, в Ставничому, за цією адресою.
— То чому Ви дійшли до такого стану?
— Це — тривала історія. Тому, сідайте. Не бійтесь, це — не заразне.
Прохор уважно роздивився. На столі стояла товста свічка. І саме зараз вона давала світло. Однак, він помітив, що в підвалі є і електродроти.
— Зараз неможна вмикати світло. Помітять. А вночі я користуюсь. Краду у сусідів. Так, це погано. Але, що мені робити?
— У вас є ванна або душ?
— Так, є. Але в мене виникає дуже значний дискомфорт, коли я миюся, аж до болю. Тому, самому неприємно, але мушу тхнути, мов не знаю хто!
На Костянтина було лячно дивитись, не те, що й спілкуватись, сидячи поряд. Однак, Прохор, в першу чергу, мусив для себе зрозуміти, що трапилось з цим нещасним. Тому, він пересилив себе й примусив терпляче вислухати хворого.
— Мені сорок сім років. За часів СРСР тут був завод. Я робив то в плавильні, то — в ливарні. Це була шкідлива робота. Жінка казала, що від мене почало тхнути металом, потім вона не витримала, розлучилась і поїхала до батьків. Я її дуже кохав. Але, зрозумів, що, не могла ж вона змусити себе так жити… Відтоді, особливого сенсу життя в мене не стало. Однак, треба було продовжувати жити. Поступово я став помічати, що симптоми хронічного отруєння стали погіршуватись. Шкіра та очі почали зеленішати.
— Коли це сталось? — уточнив Прохор.
— Це вже після розпаду Союзу трапилось. Але завод ще працював. Коли мені стало вже погано, я помітив, що в мене почали трястися руки, я став дратівливим, я пішов на комісії. Вони мене досліджували, дали, правда, інвалідність. Однак, на ті гроші прожити неможливо! Правдами-неправдами, мене ще влаштовували на нічну роботу. Навіть, коли тут зробили виробництво фарб та лаків, я працював. Дихати тут було нема чим. Однак, мені треба було заробляти на ліки, харчі, тому я продовжував працювати.
Але хвороба почала прогресувати. Був один лікар, який взявся мене досліджувати. Однак, він сам невдовзі помер. Люди почали від мене сахатися. Я став нікому не потрібен. Коли мене побачив новий директор, він мало не впав від відрази. Мене одразу вигнали. Що мені лишалось робити? Їхати на лікування за кордон — в мене не було коштів. Бачити, що я викликаю в людей жах — не було сил. Тому, я пустив чутку про те, що їду лікуватись до столиці. Облаштував собі тут житло і став жити відлюдником. Ви не повірите, але я вже пару років не з ким не розмовляв. Та й то, останній раз говорив з поштаркою через двері. Виходжу на двір, коли стемніє.
— Крадете в людей їжу? — зі співчуттям спитав Прохор.
— А що мені робити? В мене лишилась картка з банку, але ж я не можу вийти в місто. А зараз на мене взагалі полюють.
— Послухайте, я — лікар, проте, не лікуючої спеціальності. Якщо хочете, я відвезу вас до лікарні, хоч — цієї, хоч — столичної.
— Ні. Дякую. В мене й так мало сил. Я вже хочу дожити аби мене ніхто не чіпав.
— А чому Ви не хочете звідси поїхати, лягти в лікарню?
— Не знаю. Я вже звик тут. До того ж, тут іноді виникає чарівна хмара, яка переносить мене до чудового світу. Я все сподіваюсь, що одного разу вона мене таки унесе до того світу, й я забуду про своє прокляття тут!
— Отже, Вас утримує хмара!
— Так, вона існує насправді!
«Я знаю, що вона існує! Виходить, вона діє на всіх, хто опиняється на її шляху?» — подумав Прохор.
— Добре, давайте, я полегшу вам життя, чим зможу.
— Тоді, може, якихось книжок мені принесете?
— Добре. Я зараз мотнусь додому, за пару годин повернусь. Тричі постукаю. Впустите мене?
— Так! — із задоволенням відповів Костянтин.
Прохор вибрався з льоху, вийшов з подвір’я та полегшено розсміявся. Ось тобі й страшна чупакабра! І відразу всоромився свого сміху. Нещасна людина — Черненко Костянтин, «чупакабра», ЧК. Він для мене буде тепер ЧК. Пам’ятка про те, як люди можуть поводитись з собі подібними. Чого ж ЧК не шукав його дільничний лікар? Зникла людина і це нікого не обходить!
Прохор швиденько мотнувся додому, набрав повну сумку харчів, поклав туди кілька художніх книг, захопив старого відеоплеєра та знов повернувся до ЧК. Той просто онімів від щастя спілкування та подарунків. Марущенко домовився з ним, що буде його іноді відвідувати, навчив користуватись плеєром, та тепер остаточно попрощався з людиною-чупакаброю.
Він, звісно, обіцяв тримати в таємниці нові відомості про Черненка. Однак, розгадка таємничої міської легенди не давала йому спокою, тому він вирішив поділитись цією історією зі своїм давнім другом Тарасом.
Той працював наразі токсикологом у Вінницькій лабораторії.
— Так, шкода мужика! Слухай, напиши книгу — буде бестселером. Це ж просто фантастика! — прийшов той у захват.
— Мені ось що на думку спадає. Та хмара діє на всіх однаково. Викликає галюцинації. Скажи, якісь летючі хімічні речовини здатні на таке?
— Звісно, чом би й ні?
— А які саме?
— Я не вивчав таке питання. Давай, я почитаю спеціальну літературу і тоді відповім.
— Добре. Але ти зрозумів — там могли бути солі важких металів. Раніше там працювала плавильня й ливарня, виробляли фарби та лаки.
— О, хіба тут знайдеш якусь одну речовину?
— Дійсно, а може, тут мало значення поєднання токсичних відходів?
— Можливо. Тоді тобі доведеться набрати звідти проби повітря, води, ґрунту.
— Добре!
— Як гадаєш, якщо наша версія вірна, й ми знайдемо припустимий токсин, ми зможемо допомогти ЧК у лікуванні?
— Просто в лікуванні — можливо, але ж ти розумієш, що повністю вилікувати його в нас не буде можливості. Це ж треба антидоти мати, ліки, а таких, напевно, й немає. Треба створювати…
— Так. Але, хоч, полегшити стан — й то буде добре. Він мені говорив, що відчуває, ніби вже помирає!
— А як ти гадаєш, в такому-то стані?
Науковий склад розуму не давав тепер спокою нашому досліднику. А поставивши собі завдання, Прохор завжди звик добиватись результату. Наступного дня, після роботи, він набрав побільше стерильних пробірок, які знайшов замкненими у шафі в морзі, і поїхав до гори. Вилучивши зразки, він дорогою зайшов привітатись до пана Юрія.
Бой старанно обнюхав його. Проте, Прохор вчора після повернення від ЧК, ретельно вимився. Тому, Бой не побіг вишукувати чупакабру, а лишився біля господаря. Побалакавши з чоловіком, Прохор встиг гайнути на вокзал та передати контейнер з пробірками провідниці Вінницького потягу. Потім зателефонував до Тараса і той відповів, що тепер всім доведеться чекати, поки він зробить дослідження.
За кілька днів, молодик встиг відвідати ЧК і дійти думки, що хмара може здійснювати ще й токсичний влив на людей. Настрій у ЧК покращився, однак він вперто вважав хмару посланням інших світів.
Однак, Прохор розумів, що необхідно проаналізувати й хімічний склад цього газу. Тому, після роботи, він почав щодня їздити до Вовчої гори, чатувати на появу хмарки. Із здивуванням, він звернув увагу на те, що іноді зустрічається з місцевими мешканцями, які безцільно бродили поруч. Розпитавши їх, молодик дізнався, що вони також очікують на появу чудодійної хмари. Вони розповіли, що хмара раніше з’являлась нерегулярно, а зараз виникає щонеділі. І пливе вона з боку колишнього покинутого заводу.
Яким же чином «впіймати» повітря з тієї хмари? Навіть, якщо він натрапить на неї знов, то і сам втратить свідомість. Хто ж зачинить ємності з газом?
Він знов зателефонував до Тараса. І той за кілька днів, за допомогою всесильного Гугла, зробив пристрій, який автоматично герметично замикався після отримання зразка для проби.
От тепер, вже всеозброєний, Прохор почав кожного дня чекати на хмару. Він боявся знов опинитись в рожевому світі. Після першого разу він вже не хотів повертати до справжнього світу. А що буде після повтору видінь? Однак, ніхто не знав, на якій висоті починала діяти хмара. Тобто, до якої висоти від рівня землі спускався галюциноген? Бой тоді також впав в сплячку. Ніс пса був тоді десь на висоті сантиметрі п’ятдесяти. А нижче? Якщо ємність покласти на землю? Чи дістане її хмара? Відповіді не було. Тому, довелось Прохорові свідомо принести себе в жертву.
Вполювавши, в черговий раз, знайому хмару, він поспішив відкрити ємність і силоміць встигнути опуститися з нею на землю аби не розбити.
Одразу після цього, він миттєво опинився в знайомому світі. Там на нього вже чекала жадана русалка, підхопила його та понесла у вирій.
— Ми можемо літати? — захоплено спитав він її.
— Тут ми можемо все, — почув він у відповідь.
— Ти ж не покинеш мене? — питала вона. — Я так довго чекала на тебе! Лишайся зі мною.
Прохор здивувався. Як вона могла так думати? Хіба можливо втрати таке чарівне створіння? Він бажав, аби ця мить тягнулась без кінця. Вона для нього була жаданішою за всі цінності світу, важливішою понад усе.
Вони кружляли й кружляли, доки в нього не запаморочилась голова й він не прийшов до тями.
В цей раз повернення було набагато гіршим. Повертатись звідти зовсім не хотілось, хоча, Прохор розумів справжній стан справ.
— Клята наркота! Викликає звикання одразу! — чортихався він.
Прохор відчув, що потяг до рожевої хмари, чи то до русалки, був настільки сильним, що за інших умов, він би волав померти, заходячись в хмаринці. Це наводило на нього, як лікаря, жах!
Доки Тарас займався новою речовиною, Прохор разом з хлопцями вирішив, про всяк випадок, дослідити покинуті заводські приміщення. Хлопці спочатку побоювались, що можуть натрапити на чупакабру. Однак, Прохор їх заспокоїв тим, що істоту налякали й вона швидко не повернеться. Сам-то він знав, що ЧК сховався вдома.
Під час чергової вилазки, вони знайшли більш-менш вцілілими два приміщення з якимсь примітивним обладнанням. Роздивившись пильніше, вони зрозуміли, що знайшли діючий підпільний цех з виробництва наркотиків. А в приміщенні поряд — варять самогон. В цій же підсобці Прохор побачив карбід, яким, як виявляється, дехто «приправляє» самогон, аби той був міцнішим. Сфотографувавши знахідки, молодик вирішив, що перед викликом в поліцію, треба вилучити зразки й звідси.
Наступного разу він вилучив зразки всього, що тільки було можливим — ґрунту, води, повітря, карбіду, решток основи для наркотиків та відправив Тарасу.
Легенди про рожеву хмару та чупакабру не давали йому спокою. Розгадавши їх причини, можливо, він зможе запобігти небезпеці для всього міста? А якщо така хвороба чи мутації, які трапились з ЧК, повторяться ще в чиємусь організмі?
Висновки Тараса його не потішили. Спочатку приятель проаналізував перші проби з місця джерела стічних вод заводу. Джерельце всмоктувалось в землю і містило отруйні речовини, які приводили до позеленіння шкіри — того, що бачив Прохор у деяких пацієнтів.
Так, його друг знайшов у всіх зразках, вилучених біля заводу, збільшену кількість важких металів, міді, все це могло викликати хронічне отруєння, наслідком якого було погане самопочуття. Однак, таких страшних мутацій в шкірі, вони не здатні були спричинити.
Хмарка складалась з комплексу речовин, які використовувались для виробництва наркотиків і здійснювала ейфоричну дію, викликаючи з першого-другого разу звикання до запаху і бажання знов прийняти її в організм. Тому, компанія підлітків і зустрічала бажаючих отримати кайф від хмари.
Молоді дослідники були здивовані. Вони розуміли, що причину страшної мутації треба шукати в навколишньому середовищі. Однак, результати?..
Прохору здавалось, ніби він підійшов до розгадки таємниці. Отже, він в чомусь помилявся? А, раптом, до таких наслідків могла призвести комбінація знайдених речовин та наркотичних, або — в поєднанні з складом рожевої хмари, або, кінець-кінцем, з карбідом?
Прохор запропонував поєднати складові хмари та стоків з заводу і провести експеримент. Поєднання компонентів хмари та карбіду викликало ще гірші симптоми гострого важкого отруєння. А якщо ці компоненти діяли на людину постійно, ясна річ, що поєднання всіх цих отруйних компонентів здатне викликати важкі мутації. Тарас почав експерименти на щурах і невдовзі отримав підтвердження їх теорії.
Отже, тепер друзям стали зрозумілими причини виникнення мутацій. З розпадом СРСР, підприємства припинили свою роботу, прийшли в занепад і рештками промислових приміщень та хімікалій або не займались, або займались на власний розсуд.
— Що ти тепер робитимеш? — Спитав друг.
— Треба оприлюднити ці факти. Люди повинні знати, що їм загрожує. Постараюсь переконати ЧК, аби він вийшов в люди та показав до чого може призвести байдужість та недбалість, — відповів Прохор.
Однак, прийшовши в черговий раз до Костянтина, той не відкрив йому двері. Здивований Прохор штовхнув їх сильніше, вони відчинилися, і він наткнувся на бездиханне тіло людини-чупакабри. ЧК помер, так і не дочекавшись свого визнання від інших.
Прохор відчув себе повністю спустошеним. Йому було дуже шкода нещасного страждальця. Єдине, що трохи втішило його — обривок аркуша, на якому корявим почерком було написано «Дякую». Напевно, ЧК відчував, що він може не дочекатись чергового візиту Прохора?
Людина-чупакабра помер наодинці, не в колі люблячих рідних, не тримаючись за руку коханої людини чи товариша. І всі останні роки він був викинутий за людське коло… Бідний, бідний страждалець… І на його місці міг бути хто завгодно, з тутешніх мешканців. Йому просто не пощастило — він жив ближче за всіх до токсичних джерел. Весь тягар тяжкого знання людської трагедії ЧК вимагав його зараз негайно сповістити про несправедливість долі, людську байдужість до ближнього, неуважність професіоналів. Вискочивши на поверхню, Прохор не втримався й закричав. Заволав таким страшним голосом, що всі тутешні мешканці похололи від страху.
— Он як реве! Лютує! — принишкли колишні сусіди нещасного Костянтина.
— Що ж його ніщо не бере?
І вони не розуміли, що то був останній знак про таємничу чупакабру, Реквієм по людині, від якої відсахнувся весь світ!
Хто тепер проведе його в останній шлях? Мерія? Точно, мер же має знати про все це!
Прохор спохватився та зателефонував черговому міліції.
— Це — Марущенко. Я розгадав легенду про рожеву хмару і впіймав чупакабру. Вона лежить переді мною. Виїжджайте до підніжжя Вовчої гори.
Він знесилено опустився додолу і дивився на Костянтина доти, доки до нього не підійшла слідчо-оперативна група.
— Знайомтеся: людина-чупакабра — Костянтин Черненко. Хворий на мутацію, викликану токсичними відходами з даного виробництва. Все інше я розповім вам трохи згодом, — знесилено відповів він та пішов в машину.
Наступного ранку в морзі зібралось чимало народу. Тут були присутні Петро Петрович та місцевий патанатом, слідчі з міліції та прокуратури, від представників районної громади був кінолог Юрій, з Вінниці приїхав Тарас, й, навіть, приїхав сам мер. Розтин, який перетворився на показову науково-практичну конференцію за участю Прохора та Тараса, розтягнувся на цілий день.
— А тепер, шановне панство, я хочу спитати, якими мають бути наші подальші дії? — спитав Марущенко, коли всі вийшли випити кави.
— Я просив би Вас поки не розповсюджувати чутки про все це! — Сказав мер.
— Це я розумію, в нас же — таємниця слідства. А потім?
Мер, не розуміючи його, знизав плечима.
— По-перше, людей слід повідомити, що їм нема чого боятись чупакабри — вона померла.
На це міський голова кивнув головою, погоджуючись зі словами Прохора.
— По-друге, я вважаю, що необхідно терміново відселити людей та почати очищення території, прилеглої до решток заводу, аби в нас не з’явились нові мутації!
При цих словах мера, немов, підкинуло.
— Ви думаєте, так легко переселити цілу вулицю? Куди?
— У Вас є дитячі табори, санаторії, врешті решт!
Начальник міліції закивав головою.
— Так, Дмитре Петровичу, якщо там містяться отруйні речовини, а пан токсиколог це підтвердив, то бездіяльність при таких обставинах буде розцінюватись, як посадовий злочин.
— Добре Вам говорити, виконувати-то мені! — огризнувся мер.
— А якими силами Ви це здійснюватиме? Нашими, отже — працювати нам разом.
— Гаразд, тоді я сьогодні ж підписую наказ і починаємо евакуацію людей. Пане хіміку, а чи можливо якось позбутись чи знешкодити ці токсичні джерела?
— А, чого ж? Звісно, що можна їх засипати, краще — перепоховати, зробити нейтралізацію… Але на це потрібен час.
— Скільки?
— Це — не до мене. У вас має бути підрозділ з надзвичайних ситуацій…
— Ясно!
Наступного дня, мер виступив з повідомленням про необхідність тимчасової евакуації населення з району підніжжя Вовчої гори. Також, він сповістив, що чупакабра знешкоджена, тому можна більше за це не хвилюватись. Молоді, здебільш, почали переселення до влаштованих санаторіїв. Проте, деякі з містян похилого віку відмовились покинути домівки.
— Ну, Ви, хоча б, їх попередили! Отже, наше сумління може бути чистим. — заспокоїв мера Прохор.
— Ох, пане судмедексперте, краще б в нас не було підстав перевіряти наше сумління! Зараз мені спало на думку, що з усієї області, лише в Ставничому були цікаві легенди. А тепер в нас немає ні рожевої хмари з виходом у паралельний світ, ні чупакабри… Мені, навіть, сумно стало. А як почуваєте себе Ви, руйнівник міських легенд? Хто тепер буде до нас подорожувати?
— А я, знаєте, добре почуваюсь! — посміхнувся Прохор. — Загинула людина, інші — захворіли… Такою ціною нам не потрібні легенди. Ми з вами можемо створити нову легенду! Творити паралельний світ прямо тут. Власними руками! А, щоб до нас їхали туристи, ми можемо створити пам’ятник людині-чупакабрі. Хай його життя та смерть не будуть марними! Навіть, можемо зробити музей з його останньої оселі! Як Вам таке?
— Знаєте, юначе, а Ви — праві. Чудові думки! Так й зробимо! — погодився мер.
Попри все, що Прохор щойно сказав меру, подумки він шкодував, що в його житті вже не буде омани, в якій він би міг бачитися зі своєю русалкою. Мила серцю, ніжна русалко! Тепер ми ніколи не побачимось…
Хлопцю було сумно, бо примарний світ встиг його причарувати. Наразі, життя без ЧК, рожевого світу та русалки знов почало тьмянішати. Вже не буде цікавих та моторошних пригод. Не буде ніжних обіймів дівчини з моря… Прохор розумів, що занурюючись у солодкі спогади про минулі пригоди, можна геть збожеволіти. Йому треба було перенести увагу на щось нове. Але на що?
Тарас кликав його до Вінниці. Може, слід відвідати друга, послухати його поради? Але спочатку треба відпочити, врешті-решт — виспатись.
Він понуро пішов додому, лише зараз відчувши, який же він, насправді, стомлений та самотній…
Епілог
Тепер, коли свідомості та життю містян більше нічого не загрожувало, Прохор відчув потребу у відпочинку. Літо вже добігало кінця й треба було хоч трохи поплавати та позасмагати. Наступної суботи він домовився з хлопцями-пластунами зустрітись на пляжу.
Людей, чомусь, було зовсім мало. Можливо, це було пов’язане с переселенням цього району? Прохор йшов берегом, вдивляючись в обличчя відпочивальників. Ці всі були веселими, ніхто не тужив за рожевою хмарою, ніхто не сидів з переляканим обличчям, очікуючи нападу страхітливих істот. Не таким-то цей світ був безбарвним, як йому здавалось одразу після дії рожевого світу.
Цей — реальний світ починав зараз розвиднятись в свідомості Прохора. Придивившись до річки, він, ніби вперше, звернув увагу на привітні посмішки відпочиваючих, на дзвінкі голоси дітлахів, на веселку в краплинах здійнятої ними води, на ласкавий жовтий пісок … Оці прості речі, виявляється, також могли бути джерелом насолоди та радості! А він не помічав раніше цього!
Порівнявшись зі своїми підопічними, він здійняв привітно руку … і раптом побачив дівчину, що сиділа на мокрому камені в річці й мило посміхалась йому. Вона була, як дві краплини, схожа на його русалку з галюцинацій. Така ж мила та чарівна, така ж привітна, така … своя!
— Дивіться, наш Прохор Степанович не про цю русалку шуткував? — почув він позаду голоси хлопців.
Прохор посміхнувся і попрямував до неї. Нарешті, він відчув, що саме тут, в Ставничому, знаходиться його доля, й що саме вона — не та, примарна русалка, з рожевого світу, а ця дівчина — з реального світу і є його судженою…
Кінець.
