автордың кітабын онлайн тегін оқу Міські легенди судмедексперта
Олена Федорова
Міські легенди судмедексперта
Інтерн-судмедексперт Прохор Марущенко приїздить на роботу в невеличке місто Ставниче. Згодом з міських легенд він дізнається про чупакабру, що наводить жах на місцевих, про появу поблизу Вовчої гори рожевої хмари, яка ніби слугує мостом до паралельного світу. Мешканці впевнені, що ця хмара — творіння інопланетян. Серед пацієнтів Прохора — люди із зеленкуватою шкірою.
Перебуваючи на міських розвалинах, герой потрапляє в зону дії рожевої хмари… Його починають переслідувати видіння. Ситуація в Ставничому стає загрозливою. А невдовзі на Прохора чекає лячна битва з чупакаброю…
Чи зможе хлопець розгадати причину дивних явищ і таємницю чупакабри?
Місто, таємнича хмара, істота й інопланетяни
Ступнувши на вокзальну платформу Ставничого, Прохор широко вдихнув повітря. Так, тут майже не відчувався дратуючий запах газу від автівок, як у Вінниці. На душі йому одразу полегшало.
Він одразу направився до лінійного відділку міліції аби дізнатись, де знаходиться місцева судмедекспертиза.
— Вам повезло, СМЕ знаходиться прямо поряд! Зараз пройдете по мосту, перейдете через дорогу й побачите лікарню. На задвірках і буде бюро, — пояснив сержант.
І, дійсно, за п’ять хвилин, чудовим сонячним ранком, Прохор опинився на місці роботи.
— Добридень! — привітався з старим лікарем якійсь молодик.
— І ти здоров будь! Але треба трохи зачекати. Прийом почнеться за кілька хвилин.
— Я — не на прийом. Я — Ваш новий інтерн.
— А, то заходь. Знаю, що ти мав приїхати.
Старий судово-медичний експерт придивився до молодика. Ніби, ввічливий, такий собі, гарний шатен з веселими очима! А вимахав, напевне, під метр дев’яносто! Подивимось, як ти в справах себе покажеш, красунчику!
— Ну, сідай, розповідай: хто ти, як ся маєш, з ким товаришуєш, в яку секту ходиш?
— Мене звати Прохор Марущенко. Тут поки не товаришую ні з ким, в секти не ходжу.
— Але ж, в тебе є захоплення? Що подобається, окрім судової медицини? До речі, а сам фах тобі подобається? Бо недбайливі лікарі нам не потрібні!
— Звісно, що подобається, інакше б не обрав. Серед випускників «судебку» не дуже шанують.
— Ти ба?! А в наші часи — дуже поважали. Як все змінюється! Де жити плануєш?
— Не знаю.
— От і добре! Візьму тебе квартирантом у свій будинок. За аренду платитимеш символічно. Всі зручності там є. А мені потрібно, щоб хтось за будинком приглядав, квіти поливав. Бо я перебрався до доньчиної квартири і не можу розриватись навпіл.
— Дуже дякую! — Щиро відповів Прохор, який і не сподівався на таке швидке вирішення житлового питання.
— От і добре. Тобі щось у Вінницькому бюро показували?
— Так, я місяць пропрацював у танатології.
— А з живими особами?
— Ні.
— Ну, то одразу й навчатимешся. У нас розтинів не так-то й багато. Більшість роботи — з живими.
— Що саме, крім побоїв?
— У нас прикордонний район, існують наркотрафіки. Тому багато експертиз — для встановлення слідів вживання наркотиків. Статеві злочини є, конвої з в’язниці. Різноманіття! До речі, ми так і не познайомились. Мене звуть Петро Петрович, а це — наш лаборант — тітка Ніна. Ще в нас є санітар Іван. Ти к нам тимчасово, чи — як?
— Поки що, хочу тут обдивитися. Може, й назовсім залишусь.
— Оце добре! Мені вже давно час на пенсію, втомився. Трохи навчу тебе майстерності й піду на відпочинок. Якщо ти серйозний!
— Я — серйозний, — запевнив лікаря Прохор.
— Одружений?
— Ні.
— Чому? Ти, бува, не з тих, «модних»?..
— Та ні. Просто мені ще треба стати самостійним, заробити щось…
— Хай гуляє, доки молодий, — підтримала його лаборант.
— А то одружаться рано, а потім починають дратувати один одного, б’ються й приходять до нас «побої знімати»!
— Тільки дивись — на роботі гульки не влаштовувати! А то був у нас колись такий інтерн.
Отже, на роботі та вдома все складалось добре.
Перший тиждень Прохор облаштовував робоче місце та житло. Петро Петрович лишився задоволений хазяйновитістю квартиранта.
— То ти справний ґазда! Ти — міський хлопець чи сільський?
— Міський.
— Дивись, а грядки попрашував, мов сільський!
— Стараюсь. Мені тут подобається.
— Поважаю, — констатував старий.
На роботі Прохор уважно навчався у кращого експерта області. Далі інтерн почав читати запоєм книги за фахом, з бібліотеки Петра Петровича.
— Слухайте, та у вас книжки не гірші, ніж у обласному бюро.
— Отож! Роками збирав! Класика судової медицини, — задоволено відповів старий експерт.
Під час виїзду на місце виявлення трупа, Прохор також встиг познайомитись з керівництвом міліції та прокуратури. А на вихідні йому прийшов час познайомитись зі Ставничим.
— Скажіть, а що в місті є цікавого? — почав він випитувати співробітників.
— Юначе, я вже стільки років тут живу, що мені вже все нецікаве. Спитайте молодих.
— Тітко Ніно, а у вас тут є товариство спелеологів?
— Хто це? — здивувалась лаборантка.
— Ті, хто досліджує печери, катакомби. У вас є катакомби?
— У нас їх повно, хлопче! Деякі з них мають вихід на берег Дністра. Є і в центрі міста, є — на околицях. А от, щоб їх хтось досліджував — не знаю. Можете дізнатись у нашому інформаційному центрі в Будинку культури або на сайті міста.
— Та набридло вже сидіти на сайтах. Піду знайомитись з містом.
— І то — правда, Ви ж молодий, розвійтеся! — схвалила його намір тітка Ніна.
Прохор навідався у центр міста, дізнався, що зареєстрованих спелеологів немає, погуляв гарним парком, помилувався фонтанами та пішов на берег річки. Раніше, він уявляв, що славетний Дністер широкий. Зараз молодик був розчарований. В найширшому місці русло було не більше метрів сорока.
— Цього цілком достатньо, аби в нас щоліта було кілька самогубць, що кидаються з моста. — Запевнив Петро Петрович. — Глибина тут велика під мостом. А деінде, можна вбрід перейти, настільки обміліла річка. Проте, потопельників вистачає.
Пробираючись крізь хащі на берегу, Прохор помітив купку підлітків і пристав до них побалакати. Хлопці розповіли йому, що й самі іноді лазять по катакомбах. Вони, так би мовити, самопроголошені «пластуни». Однак, ніяких інструкторів в місті не було.
— А Ви — справжній фахівець? — поцікавились вони.
— Ну, я досліджував справжні печери.
— Клас! То, давайте, разом будемо досліджувати підземні ходи. І батьки не нервуватимуться, бо з нами буде старша людина.
Прохор подумки посміхнувся. От, він й став, в свої двадцять чотири роки, «старшою людиною»!
— Давайте тоді знайомитись. Прохор.
— Сашко.
— Іван.
— Денис.
— Юрко.
— То у вас ціла команда! Отже, коли вирушаймо?
— Давайте, завтра! Зранку!
— Або — в понеділок!
— Е, ні, хлопці, це у вас канікули! Я ж буду на роботі.
— Тоді — завтра! А що нам взяти?
— В першу чергу — мотузки.
— Мотузки? — хлопці перезирнулись.
— А ви що — без страховки ходите?
— Так, — підтвердили юнаки.
— А якщо трапиться обвал! — з жахом спитав Прохор, розуміючи, що треба обов’язково взяти під опіку хлопців, доки не трапилось лихо від такої самодіяльності.
— А що у вас говорять про катакомби цікавого?
— Начеб, нічого такого. Ну, в деяких з них ховались партизани під час війни. Ми, навіть, знайшли вирубані в камені кімнати.
— То це ж можливо зробити музей! — захопився цікавою ідеєю Прохор. — А, може, чули якісь моторошні історії?
— Моторошні? Про катакомби не чули. А, от про хмару…
— Про яку хмару?
— Ходять чутки, що іноді над містом пливе рожево-помаранчева хмара з солодким запахом. І люди, які в неї потрапляють, бачать якісь дивні речі.
— Потрапляють до паралельних світів! Ось! — гордовито повідомив один з хлопців.
— Що? Ніколи такого не чув. — Зацікавився Прохор.
— Так, більшість вважає, що хмару напускають інопланетяни!
— Невже? Оце — епос! Навіщо їм це робити?
— Щоб показати, яке в них гарне життя!
— Навіщо? Люди, все одно, не можуть же туди попасти з власної волі?
— Можливо, готують нас до викрадення.
— А навіщо ми їм? Якщо в них життя таке прекрасне, а ми — такі відсталі, то що ми можемо їм дати?
— А я вважаю, що вони — підступні. Заманюють казочками наших людей, а потім вкрадуть — й на органи заберуть!
— А ти гадаєш, що в них такі самі органи, як у нас?
— Авжеж, якщо вони теж — гуманоїди! — щиро відповів хлопець.
— А якщо — ні?
— Тоді — не знаю! Але всі так гадають, що то інопланетяни підпускають ту хмару!
— От фантазери! З вами ясно, що нічого не ясно, — констатував Прохор.
— Гаразд, може, побачимо і вашу хмару. А, поки, зустрічаємося тут завтра о десятій. І візьміть кожний шолом.
Хлопці знов перезирнулись.
— Позичте у когось, потім купите. Без них неможна!
Прохор попрощався й пішов додому. Включив місцеві теленовини й мало не підскочив.
— Ми вже вкотре повідомляли про незрозумілі випадки зникнення курей й яєць в господарствах, руйнування підсобних приміщень. Сьогодні вночі одному з мешканців пощастило сфотографувати крадія. Ми припускали, що це може бути справжній крадій, або розіграші дітей, або полювання тхора. Але ніхто не сподівався побачити таке. — Стривоженим голосом протарахкотіла дикторка і показала знімок.
На темному фоні світанку убачалась страшна чорна зігнута волохата фігура на двох кінцівках. Хоча контури світлини були розмитими, було вочевидь, що це — не людина.
— Поки що наші експерти не можуть відповісти, хто це може бути. Але ми сподіваємось, що найближчим часом ми про це дізнаємось, а тоді й вжитимемо заходів до впіймання цієї істоти. Поки закликаємо вас зберігати спокій та берегти свою живність.
«Нічого собі! Експерти не можуть відповісти! А, хіба ми досліджували таке? Треба буде спитати наших», — подумав Прохор.
Наступного дня він почав випитувати у свого керівника та лаборантки про загадкову істоту.
— А, вже почув?
— Так, я вчора наслухався і про помаранчеву хмару, і про можливих інопланетян, і про чупакабру… Виявляється, у вас таке цікаве місто!
— Прохоре, та то байки! Легенди ці відносно «молоді». Чутки ці стали ходити років з двадцять тому. За часів СРСР такого не було.
— А що могло відбутись після розпаду СРСР?
— Хто зна?
— То що — нічого насправді нема?
— Дещо, нібито, є. Про хмару, дійсно, говорять багато мешканців. Особливо ті, хто живе біля Вовчої гори.
— Вовчої? Там, дійсно, є вовки?
— Колись жили. Зараз їх сто років не бачили.
— А що там зараз?
— Просто ліс. У підніжжя колись стояв невеличкий завод. Але, як і майже всі інші, давно припинив роботу.
— І тепер там, замість вовків полює невідома істота?
Петро Петрович потиснув плечима.
— Слухайте, але цікаво ж! Чому всі думають, що це — чупакабра? Я бачив їх світлини в Інтернеті. Це — істоти, схожі або на псів, або на кенгуру. В них не такі ікла, як в собак. І вони висмоктують з худоби кров. А ця хіба така? Вона завелика!
— Наша чупакабра, дійсно, не така. Вона не висмоктує кров. Чи, може, й висмоктує, але не одразу. Вона втікає зі здобиччю.
— І їсть яйця?
— Так.
— Розумна якась! — скептично промовив Прохор.
— Ну, яка вже є! Може, просто обережна. — Гордо відповіла тітка Ніна.
До кімнати прийому зайшов дільничний інспектор міліції.
— Добридень, панове! Слідчий Воронко дуже просив, щоб провести експертизу в відділенні травматології.
— Сходіть, зробіть, пане Прохоре, — офіційно наказав Петро Петрович і інтерн пішов у лікарню.
Познайомившись з черговим лікарем, він у супроводі медсестри прийшов до палати потерпілого. Чоловік лежав, весь обмотаний бинтами і стогнав.
Марущенко почав опитувати пацієнта.
— Що з вами трапилось?
— Почув
...
