«З любов’ю до Полтави й закоханих» — так називається передмова до моєї нової книги в стилі українського історико-ліричного фентезі «Вишиванка-вишиваночка». Дитинство і юність я прожила в Полтаві й обожнюю це місто. Тут все дихає історією. І для мене слова про те, що берегом річки Ворскли ходив Петро І — не порожній звук, а жива історія! Можна стверджувати, кажучи, що Петро був деспотом і самодуром, але не можна заперечувати й того, що ця особистість робила історію. В тому числі, і захищала Батьківщину! Тому, поле Полтавської битви для нас є святинею. У цьому місті, свого часу жили і такі чудові особистості, як Кочубей і Іскра, діячі культури, як Іван Котляревський і Панас Мирний… А Полтавщина? «Не той тепер Миргород, Хорол-річки — не та!»… Розповідати історії та легенди про Полтаву можна нескінченно!

Але, життя склалося так, що після вступу до інституту, мені довелося покинути це чудове місто. А любов і захоплення історією міста — залишилися. Тому, все те, про що я дізналася, коли писала шкільні реферати з історії міста, цікаві історії, які нам в дитинстві розповідали старожили, і спогади про дитячі пошуки підземних ходів «Петра І» та скарбів, настійно вимагали обов’язкового втілення в книгу. Адже, можливо, що сучасна молодь не знає цікаві факти, і чудові легенди, пов’язані з їх містом. Крім того, хотілося б, щоб і в світі було відомо, як українці цінують і люблять свою історію. Я впевнена, що багато авторів уже пишуть подібні цікаві книги про інші, не менш цікаві місця України, які ми із задоволенням будемо читати і дізнаватися для себе щось нове з нашої справжньої історії, записаної в пам’яті людей!

Але, також «Вишиванка» головним чином присвячена і всім закоханим, які заради свого обранця готові докласти всіх зусиль і разом минати всі небезпеки! Честь їм і хвала!

Вітер, що залітав у відкриту кватирку автобуса, розвивав короткі локони Бьянки. Вони вперто лізли в очі дівчини, проте вона сміялася, але не сердилась. Її мрія збулася! Вона, нарешті, їде в історичну Полтаву, місто, яке служило їй науковим натхненням останні два роки!

— Ну що, панянки та панове, ви готові їхати до гостинної України? — весело звернувся до польських студентів водій.

— Так, — хором закричали молоді люди.

— Ну, тоді поїхали! — крикнув водій і включив на повну гучність свою улюблену групу «Selfy»:

— Ну що, розумієте? — обернувся водій.

— Так, — загомоніли поляки й стали підспівувати.

— Ось і добре!

Бьянка Сенсато доклала чимало сил, щоб опинитися зараз в цьому автобусі. В якомусь сенсі, нею рухав не лише науковий інтерес, а й пошук можливих коренів свого роду. Двадцять п’ять років тому мати дівчини — уроджена Катаржина Камінські, вийшла заміж за італійця Мауріціо Сенсато. І з того часу родина жила то в Любліні, то — в Римі. Але мама розповідала, що у неї одна з прабабусь була українкою й жила в Полтавській губернії. Навіть сама назва — «Полтава» зачарувала Бьянку ще в дитинстві. Вона тоді все гадала, як же виглядає зараз це місто.

Спочатку вони жили в Любліні, але коли донька була в старших класах, батькові запропонували роботу в рідному Римі, і сім’я повернулася до Італії. Тут же Бьянка і вступила до університету Ла Сапієнца на історичний факультет. Дівчина дуже любила історичні розповіді про Польщу й українську Полтаву. І, врешті-решт, так зацікавилася полтавською тематикою, що її керівник Антоніо Моретті порекомендував їй поспілкуватися з доктором Гжегожем Новаком з Люблінського університету, який довгі роки займався дослідженням україно-польських взаємовідносин. Бьянка прийшла в захват від однієї думки, що у неї є тепер новий привід з’їздити в рідній Люблін. Тому, під час минулих канікул вона не стала витрачати час даремно, а одразу вирушила до пана Новака.

Виявилося, що ще з радянських часів, Люблін був містом-побратимом її улюбленої Полтави. Тому, в університеті Марії Кюрі-Склодовської були давно налагоджені тісні культурні та наукові зв’язки з містом-побратимом. Бьянка була взагалі особою, що швидко захоплювалась всім новим, тому тепер натхненно сприймала знайомство з університетом на батьківщині. Крім того, що її рідне місто було гарне старовинними будівлями, зараз воно славилося тим, що стало університетським містом, де регулярно навчалося близько вісімдесяти тисяч студентів.

Це було місто молодих! Молодь була всюди — не лише в навчальних корпусах. Не бракувало студентів і в читалках, і в кафе. І все це ставало місцями розваг і наукових диспутів. Взагалі, в Любліні життя вирувало. Бьянка дивувалася, як вона раніше не помічала тут таке розмаїття життя. Тут же, в одному з кафе, вона познайомилася з чудовим хлопцем Даріушем Ожешко. Він теж був істориком, мріяв стати археологом і досліджувати Мачу-Пікчу й інші стародавні пам’ятники Мезоамерики.

Того літа хлопець працював разом з командою співробітників Інституту археології, під керівництвом іншого професора, доктора наук пана Анджея Коковського[1]. Того самого, яким були знайдені скарби, відомі під назвою «Скарб з Чермену». Молоді люди, з захопленням від власних вражень, ділилися один з одним своїми новими відкриттями історії.

Її новий керівник розповідав їй багато фактів і легенд про місто, яке її цікавило. Вона знала, що до одинадцятого-дванадцятого століття поселення називалося Лтавою, тому, що воно розташовувалося по правому притоку великої ріки, яка також звалася Лтавою. Але з 1174 року місто вже згадувалося під сучасною назвою.

Цікаву легенду і про назву самої річки розповів їй пан Анджей. Коли Петро перший знаходився в місті й стояв на пагорбі, на березі річки, готуючись до бою зі шведським королем Карлом, у нього з підзорної труби випало скло і впало в воду. І тоді, за переказами, Петро в серцях вигукнув:

— Ах ти, злодійка! Ти — вор скла!

З того часу річку так і стали називати Ворсклою. Легенда була красивою, але Бьянка не надто вірила в неї, бо знала, що колись на цій території проживали скіфи і сармати. А вони згадували про велику тутешню річку під назвою «Біла вода», що і переводилося, як «ворскла».

Загалом, у неї було, над чимось цікавим клопотати собі голову. Все у неї позаминулого і минулого літа складалося чудово. Але в цьому році, пан Анджей повідомив їй, що з’явилася нова зачіпка в пошуках зниклих скарбів Мазепи. І запитав, чи не хоче вона зробити своєю дипломною роботою розшук цих скарбів. Звичайно ж, Бьянка не могла не вхопитися за такий чудовий привід побувати, нарешті, на своїй другій можливій батьківщині.

Тому-то вона і раділа так зараз, з ентузіазмом співаючи «Вишиваночку».

Опинившись в Полтаві, Бьянка почала спочатку вивчати місто сама. У них було пару вільних днів до початку практики. Вона побувала в краєзнавчому музеї, подивилася стародавні експонати, які добре збереглися — тури, точніше те, що від них залишилося, скіфські кам’яні баби…

— Уявляєш, у них виставлено скелет мамонта! Цілісінький! — Ввечері з захопленням ділилася враженнями вона з Даріушем. — В музеї є посуд епохи неоліту, скіфська… А на посуді є елементи, схожі на візерунки вишивок. Ти ж бачив традиційні українські сорочки-вишиванки?

— Звичайно! — засміявся Даріуш. — Коли ми познайомилися з тобою, ти була в вишиванці.

Він пам’ятав, в чому вона була одягнена в день їхнього знайомства! Бьянка відчула, як тепла хвиля радості захльостує зараз її. Отже, доля правильно звела їх разом.

Даріуш, звісно ж, пам’ятав, як до нього за стіл підсіла життєрадісна симпатична шатенка з веселим поглядом чорних очей і запитала, про що він читає. І тоді він відразу зрозумів, що саме вона може стати вірним другом на все життя. Чи стане вона його дівчиною, він тоді ще не знав. А ось друга в ній він тоді відчув беззастережно.

Зараз, через два роки дружби, їх відносини перейшли на якісно інший рівень. Обидва відчували, що їх постійно тягне один до одного. Не минало й дня, щоб вони не обмінювалися побаченнями по скайпу або дзвінками. І якось непомітно для себе, вони стали планувати своє майбутнє, як саме собою зрозуміле. Вони навіть домовилися про те, що зараз вони разом будуть шукати скарб Мазепи, а потім, після закінчення своїх університетів, разом поїдуть в Мачу-Пікчу або Теотіуакан. Таким чином, передбачалося, що за пару тижнів Даріуш теж приїде до неї в Полтаву.

Наступного дня Бьянка побувала в музеї Полтавської битви і музеї образотворчого мистецтва. Подивилася місто з висоти знаменитої Білої альтанки — Ротонди на Івановій горі. Побувала і в інших музеях — садибі Котляревського і Панаса Мирного.

Зараз Бьянка була в повному захваті. Вона два роки тому самостійно почала вивчати українську мову, і тепер почувши від екскурсовода мовою оригіналу знамените: «Еней був парубок моторний…», підхопила — «і хлопець, хоч куди козак!», показавши всім, що вона — в темі.

А чого тільки варті парки й сквери міста?! Красень — Корпусний, з пам’ятником — орлом в центрі міста, Петровський, березовий сквер… Бьянка, як хмільна, ходила вулицями міста, насолоджуючись його свіжим повітрям. Зелені тут була просто величезна кількість. Деякі старі полтавці говорили, що їх Полтава — це ліс в місті й місто в лісі. Принаймні, так було ще пару десятиліть назад. Хоч, Бьянка і зараз бачила велику кількість дерев на вулицях. Навіть дихалося тут якось по особливому легко!

Розуміючи, що захоплюватися можна нескінченно, а вона має пройти ще і великий науковий пошук, дівчина звернулася до співробітників краєзнавчого музею, який їй так сподобався. Вона представилася і розповіла їм про свої завдання. І з подивом дізналася, що за кілька днів відбудеться свято міста «сучасний пошук скарбу».

— Двадцять восьмого числа тут буде відзначатися 300-річчя Полтавської битви. Виявляється, є меценати, які зацікавлені в тому, щоб відродити пошуки скарбу Мазепи! Уявляєш, як я вчасно приїхала сюди! — розповідала вона увечері Даріушу телефоном. — Так ось, ці спонсори висипали в річку десять тисяч монет по одній гривні і оголосили квест — пошуки скарбу. Таким чином, їх міська управа хоче залучити інтерес до історичних пошуків. Буде навіть відтворений фрагмент битви, напевно, — відступ Мазепи й Карла. Адже, це вони розсипали перший «скарб», коли перепливали через річку. Уявляєш, як здорово і цікаво! Все це дійство буде висвітлювати телебачення. Ти обов’язково повинен приїхати! Ти встигнеш до 28-го числа тут бути?

— Ой, ні, у мене ж буде гра! — засмучено вигукнув Даріуш.

Він був гравцем у футбол і входив в університетську збірну. А незабаром була запланована гра між його і румунським університетом.

— Як шкода! — засмутилася Бьянка.

Вона вже уявляла, як весело і пізнавально вони могли б разом провести кілька днів тут. У нього мала бути і своя літня практика, яку він повинен був пройти в Любліні. А на кілька днів перебування тут він би міг відпроситися у свого куратора. Однак, якщо у нього відбуватиметься міжнародна гра — то вже не вийде зустрітися.

Вона дещо засмутилася, і хлопець це одразу побачив.

— Нічого, є ж «Скайп», ти можеш зняти відео. — Умовляв не засмучуватися свою подругу Даріуш. — Повеселися і за мене, добре?

Діватися було нікуди, тому Бьянці довелося направити свої думки не на любовні хвилювання, а на чисто наукові. Спочатку вона вирішила виписати сухий хронологічний порядок подій, що сталися з містом за останні п’ятсот років. Це могло б знадобитися їй згодом. Але, бути чисто стороннім спостерігачем у неї не виходило.

Коли вона читала про те, скільки разів місто переходило з рук одних володарів до інших, вона жваво уявляла собі, як його вулиці топтали війська литовського князя і польського короля, кримських татар і російського царя. Жителі Полтави й Полтавщини завжди стійко боронили рідну землю. Щоправда, в 1658 році вони не встояли під натиском татар, союзників Виговського, і місто було майже знищено. Зате, за часів Північної війни, коли Карл ХІІ йшов на Москву через Малоросію (як в ті часи в Російській імперії іменували Україну), саме тут, за допомогою Полтавського гарнізону, та й козаків з усієї країни, Петро І зміг зупинити шведів!

Бьянці, як історику, було відомо, що всі міста в минулому піддавалися нападам, але Полтаві дісталося особливо багато перестраждати і винести. Тому, дівчина схилялася перед героїзмом полтавців і співчувала його людським втратам.

З святобливістю вона оглядала речі, які свідчили про колишню військову славу міста: гарматні ядра і старовинні гармати, які були розставлені по всьому місту, шоломи і лаврові вінки переможця, увічнені в пам’ятнику.

В музеї вона почала розпитувати про пошуки скарбу Мазепи. Вона вже знала, що при втечі Мазепи з Полтави, він залишав або кидав частини скарбу по дорозі. Великі Будища, Прилуки, Лохвиця, Хорол, Дніпро, Мишурин Ріг, Батурин — ось таким виявився неповний список населених пунктів і річок, в яких опинилася залишеної левова частка Мазепинского скарбу. Але, його скарби шукали тоді практично по всій Малоросії. А знаходили дуже мало…

Спілкуватися з нею зголосився співробітник музею, кандидат історичних наук Олесь Надточій. Він розповів їй про найбільш відомі маршрути пошуків скарбів гетьманів Полуботка і Мазепи. А потім поділився своїми спогадами, які особливо надихнули її на власні пошуки.

— Легенди й чутки про скарби періодично розбурхували все населення міста. Пригадую, я був зовсім хлопчиськом — в класі четвертому-п’ятому, і гуляв в Піонерському парку. Він, як раз, через дорогу від нашого музею. У ньому була хороша дитяча площадка і пункт прокату. Школярі любили приходити сюди — кататися на каруселях, брати велосипеди і їздити по парку. І ось, в один із днів, ми прийшли на свою улюблену «крутилку», а майданчик виявився оточеним.

Прямо біля однієї з гойдалок утворився провал землі й очам відвідувачів відкрився підземний хід. Він був досить великий. Ми цілком могли б туди влізти. Але на ланцюжку висіло попередження, що цей зсув — небезпечний і можна загинути, а крім того, підземний хід знаходився під охороною держави. На нас це справило незабутнє враження. Ми багато днів, після уроків, приходили сюди й кружляли близько провалу, іноді бачили дослідників, але так і не зважилися самі залізти туди. Розуміли, що якщо станеться ще один зсув, то ми залишимося похованими заживо. Але, в той час ходили чутки, що цей хід поступово розширювався і вів до виходу на берег Ворскли. А ще говорили, що саме цим ходом втік з міста Карл.

— Як цікаво! — як зачарована, вимовила Бьянка.

Вона фіксувала все почуте на диктофон, щоб не втратити жодного цікавого слова, почутого в цьому чудовому місті.

— І що, дій