автордың кітабын онлайн тегін оқу  Казки для дорослих

Оксана Калина

Колись давним-давно, може тижня з півтора тому, оселився на одному провінційному залізничному вокзалі Кіт. Він був звичайним: сірий в смужку. Тільки величезні медово-жовті очі горіли зсередини. Немов якісь прожектори. Ніхто й гадки не мав, що це — Кіт в чоботях. Ага, той самий. Чого, питається, зі своєї затишної казки з таким щасливим кінцем він попхався до нас, до України? Чи не знав, що у нас все так раптово-несподівано? Та й інфраструктура з обслуговуванням теж не так щоб дуже…

Кіт, власне, і не збирався сюди. Хотів просто змінити обстановку, через чарівний портал перескочити в казку про Білосніжку, (вона дівчинка добра, не образили б), але щось там пішло не так. Ще й чоботи десь між порталами загубилися…

Опинився Кіт на нашому вокзалі. Зовні він був якийсь сірий, негарний. Кіт перелякався в смерть від несподіванки і тієї майже офіційної злиденності. А на вулиці було холодно, він мало не відморозив собі все що можна, тож мусив шмигонути якнайшвидше в середину.

… саме вчасно для того, щоб через нього перечепився якийсь товстий дядько.

— …, щоб ти здох сьогодні, завтра й післязавтра!!! — заволав на весь вокзал товстун.

Кіт аж присів. Він таких «перлів» зроду не чув.

«Еге, — подумав, — це точно не Франція!».

Кіт би не був би Котом, якби не вмів дати відсіч. Ревонув на товстуна риком пустельного лева і той мало в штани не напрудив зі страху. Та, щоб показати який він все ж крутилезний, товстун підгилив Кота ногою і той пролетів по слизькій плитці аж до вокзальної батареї.

«Нема лиха без добра, — подумав Кіт, припечатавшись до трохи теплої батареї, — але ти, скотиняка, матимеш!». І начаклував товстуну перелом мізинця на нозі. Наче й гуманно, з іншого боку — при його масі місяць пошкутильгаєш щоб хоч до туалету дійти.

Доки пузань ойкав, Кіт видерся на батарею, розімлів і навіть трохи задрімав. Йому снилась рідна казка, власні апартаменти й улюблений принц.

— Ану, тпрусь звідсіля! — раптом заволав принц. Кіт сахнувся і відкрив очі.

То був не принц, а прибиральниця Наталка. Зла тітка.

— Сів сракою, глисти розносиш!

— У мене зроду глистів не було, корова невихована! — пронявчав Кіт, але Наталка його не зрозуміла.

Вона шмаргонула кота брудною ганчіркою й той звалився на підлогу.

— Пся крев! — чогось польською вилаявся Кіт, — зла мадам!

Мадам було чого злиться: чоловік алкаш, сини теж. Та найбільше вона злилась на себе. Коли були живі її старші брати, пропонували нікчему-чоловіка вигнати. А вона побоялась залишиться одною. Тепер і діти батьковими слідами пішли, й життя її як цьому котярі під хвіст…

Кіт був створінням мстивим. Все ж Наташки стало йому трохи шкода, то він і начаклував їй прочуханку від начальства. Наче і гуманно, та з іншого боку — вона після цього ще три дні валеріану хлистала.

І стало життя в Кота аж ніяк не райським. Днями сидів голодний і холодний, бо не хотів сухого корму, який йому одна дівчина гору насипала, попоїсти. Як понюхав його вперше, зачхався й сказав:

— От трясця! Замість телятини цю погань жерти! Да ні в жисть!

Але ж довелося — голод не тітка. А тій дівчині Кіт наворожив везіння на тиждень. Вона такого за той час навиробляла! І не знала, завдяки кому їй так «поперло».

Перебивався Кіт, як міг. Хто погладить й зрідка ласого шматочка підкине, ти м Кіт везіння на день подарує. Одна дівчина хотіла додому забрати, але Кіт провидів, що через це її чоловік побить може. Сховався, не пішов з нею.

Інші обзивали кота й ганяли, як блоху по гребінцю. Цим пощади не було: падали, ламали руки-ноги-носи, гроші в них крали й всяка дрібна капость траплялася. Кіт міг би навіть залізничну катастрофу начаклувати, але був все ж таки добрим десь там глибоко в собі.

Там минали дні за днями. Кіт дуже хотів додому, але був реалістом і розумів, що все — портал закрився. Він пустив скупу сльозу і вирішив змиритися із життям.

Аж тут один ато-шник на вокзал забрів. У відпустку їхав до порожньої хати, бо був сам-один на світі. Побачив Кота й каже:

— Поїхали зі мною. Будеш моєю сім’єю.

Кіт і поїхав. Вони разом ще рік повоювали, і жодна куля їх не зачепила. Потім Кіт знайшов новому хазяїну гарну дівчину, що тварин любила, одружив їх.

Тут і казочці кінець… А до чого вона, може спитаєте ви? Робіть добро, хоч маленьке. Тут розмір не має значення: добро і є добром і ним повертається. Ніколи ж не знаєш, на якого чарівного Кота наткнешся.

Десь між Небом і Землею, на вулиці, яка носила дивну назву «Тіпа-спасська» у будинку за номером 13, 5-А, розташувалася фірма, яка називалася «Добрі наміри». Хороша назва, чого там. Якому відомству: небесному, земному, позаземному чи взагалі підземному вона належала — невідомо. У нас частенько так — і не розбереш хто власник і чим контора займається.

От і з цією фірмою так: що за наміри? як визначити їх добрість?

Тим не менше, співробітники(С) цієї контори були постійно зайняті. Вони впарювали свої наміри кому треба й ні. Бо потрібно було план виконувати.

Наприклад, їде такий співробітник в переповненій електричці і сидить собі на сидінні. Поряд молоденька мама з дворічним малюком.

— Уті-путі, який гарнюній! — сюсюкає С, — йди до мене на ручки, хай мама відпочине.

Малюк — ні! Категорично. Притискається до мами, відвертається.

— Хіба ти свою маму не любиш? — веде далі С, — точно, не любиш. Висиш в мами на руках. А тьотя (дядя, дідо, баба — неважливо), тебе потримала б. Всім би краще було!

Малюк ще більше тиснеться до мами.

— Йди сюди, йди, хороший хлопчику! — не вгаває С.

Малюк починає ридати й репетувати: «Мам! Мамо!». На його дворічний погляд, чи то маму в нього хочуть відібрати, чи то його в мами.

Тут, нарешті й мама не витримує і намагаючись бути ввічливою каже:

— Дякую. Не потрібно, ви ж бачите — він нервується.

Але співробітника «Добрих намірів» дуже важко (вибачте за каламбур), збити з наміру будь-що виконати план. Тож гучні вмовляння-примовляння продовжуються, аж доки комусь (явно не С) не уривається терпець і він не поступається мамі місцем.

А ще одна мама під керівництвом отакого С малу все вітамінами, імуностимуляторами і мікроелементами кожного дня «частувала» — щоб відразу від всіх болячок. Була дитина здорова, а стала — з «букетом».

А іншій власна подружка нарадила до ворожки збігати, щоб та від нещасливого кохання її вилікувала. Збігала. С проконтролював. Тепер взагалі нічого не відчуває: ні любові, ні ненависті, ні радості, ні горя. Наче вмерла. Видно, не слабка відьма роботу свою робила.

А ще…

Коротше, багато таких «ще» можна понаписувати. Як казав колись один батюшка:

— З доброю закусю пити можна нескінченно і до вічності.

Так і тут — всього і не перерозповідати.

До чого ця казка, може, спитаєте ви? Правду кажуть, що деякими аж занадто добрими намірами іноді дорогу до пекла вимощують. І кожному з нас іноді доводиться бути отими самими співробітниками…

Колись, давним-давно, може рік, а може два потому, у самій гущавині дрімучих Чернігівських лісів оселився Ведмідь. Був він паном заможним, щоб не сказати — багатим. Тоді ж якого дурня, може поцікавитесь ви, він оселився не десь на тихоокеанських островах, чи хоча б в Карпатах — Буковелі там, чи іншому новітньо-європейському місці? Та тому, що він сам був родом з Чернігівщини і любив свою малу батьківщину до нестями. А ще з тієї причини, що доживши до 45 літ людей не те що зненавидів, а зневірився в них, і хотів жити подалі, в гордій самоті, яка йому аж ніяк не набридала. А хіба що? Бізнес Ведмідь налагодив, грошики капали. Можна відійти від справ, присвятити себе вічному і прекрасному, пошуку сенсу буття, наприклад… Даром, чи шо, більшу половину свого життя він так пахав? Заслужив, можна відпочити.

До речі, Ведмідь в душі був романтиком. Тільки в часи свого бізнесування нікому в цьому не зізнавався — заклювали б, або засміяли, чи просто пристрелили — в бізнесі романтизм не в честі, та і навряд чи б згодився.

Так от, на заслуженому відпочинку, у вибудуваних за власним архітектурним проектом хоромах, Ведмідь почав писати картини. Адже натури і краси в чернігівських лісах — хоч греблю гати. Місця заповідні, незвідані. Картини в нього, звичайно, як на чийсь професійний художній смак, були так собі. Другий раз не можна було й добрати, що там на них намальовано. Але Ведмідь вирішив: я художник — я так бачу. Кому не нра — йдіть собі поки не послали. І взагалі, картини не продаються, тож нічий тонкий смак не ображатимуть.

В своїх хоромах Ведмідь побудував цілу картинну галерею і «виставлявся» там. Сам собі художник, сам собі критик, сам собі поціновувач і споглядач — красота! Зручно. Малювання — то для душі, і кому до того справа, що він там зобразив.

Але скільки б Ведмідь картин не малював, як би не прищився з того, що ніхто йому геть не потрібний — самотність таки йому почала допікати. Важко одному, навіть в такому достатку.

І от одного вечора, ніби на замовлення, у ворота Ведмедевого обійстя хтось постукав. Ведмідь натиснув кнопочку на пульті (у нього все було облаштовано згідно принципу «розумний дім») і у двір просто впало щось. Ведмідь відразу зрозумів, шо воно п’янюче і синє, як стара «ізолєнта». Але як мужик, такий стан іншого мужика вирішив вважати цілком прийнятним, як для несподіваного гостя. Тож пішов дивитися, кого то йому прямо під ворота підкинула доля.

Скажемо одразу: оте «щось» виявилося колишнім колегою по роботі самого Ведмедя. Життя зробило дивний кульбіт: колега (в армії його прозивали Змієм за гострий язик і колючий характер) з приводу того, що бізнес в нього відібрали, самого ледь не пристрелили, ще й дружина покинула — запив і забрів у пошуках психологічної і душевної рівноваги аж до чернігівських лісів.

— Ах ти ж твою…,- від душі прогарчав Ведмідь, упізнавши Змія, — братуха! Ну і видок у тебе. А був же перший хлоп на всю військову частину!

Змій промукав щось незрозуміле у відповідь, поточився і впав. І прямо під самими воротами захропів. Ведмідь підняв його на плече, потяг до хати. Зранку відмив, привів у нормальний стан і стали вони жити-поживати разом.

Змій, як мужик підприємливий, хоч і злегка «випивающий», зайнявся хазяйством — іти йому було нікуди, а трутнем він бути не звик. Таку діяльність розвів!.. Організував фермерське господарство під назвою «У Ведмедя». Випускав ковбаси «Від Ведмедя», всякі там овочі і фрукти вирощував і продавав під тою ж маркою. На роботу Змій наймав таких же як сам — хазяйновитих, «випивающих» і котрим не було де приткнутися, «мужичків». З усіх околишніх сіл поназвозив. Житлом, харчами, випивкою (в межах розумного) забезпечив, навіть зарплату платив. Вони там і лишалися. А чого — в теплі та в добрі. З тих пір в тому краю і стала ходити легенда про те, що хто до Ведмедя попаде — назад не вернеться.

Та картини-картинами, хазяйство-хазяйством, але мужикам потрібні не просто люди, а баби. Пардон — жінки. Як без цього? Тим більше, Ведмідь останнім часом все частіше почав задумуватися над тим, що комусь потрібно залишати у спадок роками нажите добро. Потрібні діти, бажано двійко-трійко. Без баби тут ніяк не обійтись.

— Жениться треба, — сказав Змій.

– І тобі,- закинув Ведмідь.

— Ти шо! — вирячив очі Змій, — щоб я ще раз на ті ж граблі? Да хай мене покрасять! Без штанів після розводу залишився, якби не ти, то загнувся б досі. Нє-є! Це без мене!

— Дак, а де жінку узяти? — почухав потилицю Ведмідь, — ну, таку щоб і глянуть не страшно, і щоб людина, як людина, і взагалі…

Треба сказати, шо Ведмідь, хоч гультіпакою і бабієм не був, красивих жінок все одно любив. А хто їх не любить? Тож почав, як водиться серед багатеньких Буратінок, виписувати собі дівок із модельок. Вони, конєшно, були симпатичні, але коли одіті і накрашені. А роздягни — одні кістки стирчать, умий — брови та вії намальовані постікали і стоїть перед тобою гола бліда моль. І поговорить нема про шо: тряпки, манікюри, спа-салони. І в живопису взагалі нічогісінько не петрають…

Засумували-нахнюпились Ведмідь зі Змієм, але модельок все одно виписували — вони хоч якось прикрашали їх чоловічу самотність. Та й модельки «без сувенірів» не залишалися, бо Ведмідь жаднюгою ніколи не був.

Отак вони собі «страждали» і прямо не знали, як тих страждань позбутися, (бо не дуже й хотілося).

Аж ось одного вечора у ворота Ведмедевого обійстя постукали.

— Та ну нах, — сказав випивший Ведмідь, заглядаючи черговій білявці в ліфчик у пошуках цицьок, — хай тулить дальше.

— А якщо то хтось такий же, як я? — заперечив не менш п’яний Змій, — може людині нікуди податися? Одкрию.

— Як хоч, — махнув рукою Ведмідь.

Змій відчинив ворота і побачив перед собою жінку. Вона тримала за руки двох дівчинок, років шести-семи.

— Вечір добрий, — сказала жінка, — я чула, у вас тут робота є?

— Де чула? — з підозрою спитав Змій.

— Люди кажуть, — не злякалась незнайомка.

Змій уважно оглянув жінку. Бабець був, скажемо прямо, так собі, третього сорту, сіра якась вся, непоказна, замордована…

— Мам, — раптом запхикала одна з дівчаток, — їсточки хочу…

Змія як током вдарило.

— Нема куди йти? — спитав він жінки.

— Нема, — відповіла вона з гідністю, хоча губи тремтіли, — діти голодні.

— А сама? — спитав Змій.

— Обійдусь, — гордо підняла вона голову.

— Звати як?

— Марія.

— Ну заходь, Маша, будеш нам варити кашу, в хаті прибирати, посуд мить. Ми, з Ведмедем самі не справляємось, а у модельок до цього діла руки з сраки поросли.

Залишилась Маша у Ведмедя із Змієм — домашнім хазяйством заправлять. Іти їй і справді було нікуди: чоловік помер, дід з бабою теж, а свекруха з дому вигнала.

І ото дивина — з появою Марії та дітей у будинку якось посвітлішало. При непоказній зовнішності було в неї якесь внутрішнє світіння — наче вогник горів у неї всередині, підсвічуючи очі, шкіру, волосся… От бувають такі рідкісні люди-світлячки, чи сонячні зайчики, чи промінчики — як хочте, так і називайте. З такими тепло навіть найхолоднішого дня.

Ведмідь, добравшись до модельної худорби спочатку на Машу уваги не звертав, хоча діти йому одразу до душі припали. «От собі б таких милих дівчаток народить», — не раз, з якоюсь навіть для себе несподіваною добротою, думав він.

Змій, той перший зметикував, яке чудо їм в хату невідомо яким вітром занесло і почав до Маши «клинці підбивати». Та не так сталося, як гадалося. Виявилась Маша міцним горішком, і не тому, що ціни не могла собі скласти, а з тої причини що й досі сильно горювала за покійним чоловіком. Один він у неї був на все життя. І такі дива ще трапляються.

А тоді й Ведмідь одного чудового ранку розліпив очі і побачив, що Маша варта сотні модельок. Та й спротивіли вони йому, ляльки без мізків. Почав він і собі на Машу поглядати. І шо? Самі облизні. Закритою була її душа для обох мужиків, хоча в плотській любові Маша Ведмедю не відмовила. Може боялася, щоб з дому її не вигнав, хто зна…

І почав Ведмідь мордуватися від кохання, бо тіл він собі скільки хоч купити міг, а от серце та душу навіть дуже тугим гаманцем не купиш…

До чого ця казка, може спитаєте ви? А до того, що колись на кожного Ведмедя знайдеться своя Маша і вже як влізе в душу, то витравити її звідти буде дуже тяжко…

Жила була собі одна дівчинонька. Ну я, дівчинонька, — доросла вже тітка, за тридцятку перевалило. Мала вона звучне ім’я — Депресія. Хоча якби ви заглянули в старий її паспорт, то там, чорним по жовтому, було написано — Хандра. Але ж Хандра — звучить неблагородно. Тож вона старий паспорт типу загубила, виправила новий і стала Депресією. Але тут — вугілля від сажі не біліше.

Депресія була гарна дівка. Як то кажуть, сексуально-приваблива: в потрібних місцях кругленька, в інших — пласка, вирячкувата, косата, рівні білі зубки і т. д. Але разом з тим — «сучка рєдкостная».

На Депресію западали не лише мужики, а й жінки. Вона могла прикинутися такою ловкою подружкою, шо хоч до рани прикладай. І поплаче з тобою, і пожаліє, і розкаже, шо всі навколо козли і кози, лиш ти одна хороша… Проте! Депресія була бабою хитрою і втиралася в довіру не просто так. Своєї енергії в неї не було, тож вона живилася енергією тих, хто потрапляв до її чіпких лап. Депресія витискала з тих людей всі соки, доводила одних до пияцтва, інших — до втрат всіх клепок у макітрі, когось навіть до самогубства. Найбільш сильні опиралися: намагалися повноцінно жити і нікого не навантажувати своїми проблемами і кепськими настроями. У таких на поверхні ніби було все в ажурі, а як глибше заглянути — повна жопа.

Коли вже Депресія приперлася до тебе в душу — то хоч гопки скачи, а діла не буде. Все навколо здається тьмяним, сухим, бридким, дурним і не таким. Але то не світ такий, і не люди (в усякому разі не всі). То Депресія життєві соки та енергію з організму витягує.

…І от тобі, одна дівчина, (не худорлява, і не така вже і сором'язлива, до речі), теж впустила в свою душу Депресію. Ну вийшло воно так, що ж вже поробиш… І з кожним днем їй ставало все важче і зле. Але дівчинка вирішила: «врьош — нє возьмьош!» Депресію, як і всякий злий дух, потрібно гнати геть. Найкраще це робиться за допомогою нових емоцій, мандрівок, знайомств. Нової любові, хоча б. Але у дівчини всього цього не було і поки що не передбачалось — всьому свій час. Та вона вирішила — потрібно діяти. А ще вона була спортсменкою, хоч і колишньою — то взула кросівки, вийшла на широку асфальтовану дорогу і побігла.

Бігла, зупинялась, потім казала: «Упал — отжался!». І падала, віджималась, плакала, знову вставала, обзивала різними словами того, хто плюнув їй в душу, матами крила Депресію, і бігла, бігла, бігла…

Раз по раз дівчина оглядалась назад і бачила Депресію. Та спочатку прудкенько гналася за нею, шкірячи у насмішкуватій посмішці сліпучо-білі зуби. Але потроху почала захекуватись і відставати, аж доки зовсім не зникла з виду…

…До чого ця казка, може, спитаєте ви? Не пускайте до своєї душі Депресію. А як уже впустили, то женіть трикляту, бо задушить. Або самі тікайте. Робіть хоч щось — методів багато.

Жила-була собі Птаха Фенікс. Звали її Лілією. На перший погляд була вона такою собі людиною звичайною. За виключенням, хіба що, дуже примітної та яскравої зовнішності. Якою і повинна бути істота, що пов’язана з вогненною стихією. Птаха була яскраво-рудою, з величезними синіми очима, жінкою. Власне, це була її основна, так би мовити статутна, зовнішність. Тому що Птаха добре вміла змінювати облік. От сьогодні вона руда і білошкіра, завтра — жагуча брюнетка з чорними очима, післязавтра — якась там непримітна сіра мишка і т. д. Але свою статутну зовнішність вона все ж любила найбільше і являлась в ній лише перед дуже обраним товариством.

Про те, що Птаха Фенікс вміє змінювати зовнішність мало хто знав, а про її здатність відроджуватися з попелу після всіляких там криз, стресів, бід та негараздів — взагалі одиниці. А про те, що вона вміє перетворюватися на справжнього птаха і літати, знала лише вона одна. Спочатку Птаха сприйняла цей дар, як абсолютно непотрібний і безглуздий. «Ну який сенс в тому, що ти вмієш літати» —, бувало, думала Лілія. «Куди-небуть на відпочинок там, чи у відпустку, тим більше за кордон, не полетиш — ресурсу не вистачить. Птахи, навіть Фенікси — це тобі не реакт