автордың кітабын онлайн тегін оқу  Око Прірви

ВалерійШевчук

Валерій Шевчук

Око прірви

«Око прірви» Валерія Шевчука — роман, написаний у жанрі історичної фантастики***. Лейтмотивом твору є зображення духовної кризи головного героя — каліграфа Михайла Василевича, — який пускається у мандри, аби віднайти шлях до себе та до істини.

Найвідомішими творами автора є «Дім на горі», «Три листки за вікном», «Тіні зникомі», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечір святої осені», «Крик півня на світанку», «Долина джерел», «Тепла осінь», «Двоє на березі» тощо.

Валерій Шевчук — український письменник-шістдесятник, майстер історичної, психологічної та химерної прози.

Розділ перший,

у якому розповідається про рішення йти у поліські ліси

Ми зустрілись у Житомирі, в монастирі, що був за містом униз по річці Тетерів: я, Михайло Василевич, каліграф і рисувальник (той, що писав і малював спершу в селі Двірці в тамтешній обителі, а потім у Пересопниці Євангеліє, переклавши його на просту мову, яку згодом виправив архімандрит пересопницький Григорій); диякон із Києва Созонт і чернець із Карпатських гір Павло, котрий ходив до Києва, щоб поклонитися мощам святих отців печерських, — там він і зустрівсь із Созонтом, і вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися. В Житомирі я також почав писати й малювати Євангеліє, але робота не пішла так богонатхненно, як у Двірцях чи Пересопниці, — здається, того разу я вчинив усе що зміг, а це значить — вичерпався; тут же мені працювалося пиняво, рука ніби стратила притаманну їй легкість у писанні і вправність у малюванні, отже, після кожної зробленої сторінки відчував утому, пальці мліли, а очі клеїлися. Це увіч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душі моєї наповнилася духовною водою, без такої-бо води людина стає суха й нікчемна, до діл та подвигів нездатна, про що я відверто сказав Григорію, котрий прибув до Житомира разом зі мною, бо ми в парі знайшли робочу злагоду.

— Не годиться, — сказав Григорій, — щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабської роботи який добрий плід?

— Відчуваю себе порожнім, як глек без води, — мовив я.

— Отож подбай про воду, — коротко повів мені Григорій і тим самим дав мені волю.

Тоді-то Бог привів до нашого монастиря Созонта та Павла. Павло повертавсь у рідні Карпатські гори, але забажав ківернути на Полісся, де нещодавно зголосився такий собі Микита Стовпник, котрий засік у лісі, як розказували, на двох зрізаних соснах хижу й безперестанно молився там Богові, а про чуда його розійшлася слава по цілому краї, через що люди йшли до нього зрізнобіч. Отож Павло й хотів дорогою додому завернути до скитника Микити й не тільки подивитися на нього, а й попросити поміч на свій недуг. Він-таки, здається, намовив Созонта, який складав новочасні Четьї-Мінеї, тобто внамірився писати не про давньоколишніх святих, а про сущих, бо, на його думку, як оповів мені Созонт, коли Господь і справді чудотворить через смертних, то мав би чинити це не лише в давні віки, коли віра в Христа встановлювалася й покривала народи, але й у теперішні, коли про чуда часто мовлять як про байки і коли стільки розплодилося різномисля; а різномисля, сказав Созонт, — це хвороба душевна, люди в різномислі у сум'ятті пробувають, а отже, в сумніві, сумнів же — перший руйнівник мислительних творень. Признаюся, ці слова мене вразили, бо я сам був із таких, кого часто брав сумнів у головних вартостях житейських, і, коли це зі мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи ні до чого інтересу, все мені тоді здається у світі несправжнє й позбавлене глузду, людські дії видаються примарними, а марнота всюдисущою. Але не думаю, що в такий спосіб вступає в душу сатана, — так велить бачити світ християнська наука: як тлінну тимчасовість, марноту марнот, де все змінне й скороминуще, як трава і цвіт, що у дні минають, і де панує тільки одна пані — Смерть, яка чигає на нас щокроку, щороку, щомісяця, щоднини і щохвилини, щоб і нас, і справи наші перетворити в попіл, а собі стати мостом між буттям та вічністю.

Саме тоді, коли приходять до мене такі думки, робота починає огірчувати мені життя і я з вишуканого майстра каліграфії та малюнка стаю несусвітним ледарем, нездатним і пальцем кивнути. Тоді-то і являється до мене Око Прірви, воно, те Око, привиджується як жахне видиво, бере мене у свій приціл, воно ніби напнутий лук зі стрілою, котра щомиті може із тятиви зірватися і зі свистом полетіти в моє серце; воно є місяцем серед ночі, що розсипає проміння, і кожен промінь ніби ота стріла; воно і сонце серед дня, що пронизує моє бідолашне тіло золотими списами; воно — вистежувач моїх справ і дій, бо пливе за мною, чатуючи кожен крок; воно — павук, що розкинув павутиння й готує труту, щоб упирснути тому, хто в сіті потрапить; воно приходить у мої сни і розриває їх, розкидає, як скалки з розбитої склянки; воно, зрештою, ота Смерть — міст між життям та вічністю; воно — моє серце, що жене все повільніше й повільніше кров по тілові, і та кров зупиняє свій біг і стає холодцем. І я сам стаю ніби в холодець перетворений, а драглисте тіло моє може щомиті розпастися; кістки стають розм'якшені, а розум плиткий, ніби хмара серед неба, у якій сховано грім, блискавку, дощ і сонячні промені. Воно дивиться, те Око Прірви, із жіночих та чоловічих очей, і я починаю боятися їхньої урекливості; воно як шиба у вікні, поранена західним чи східним промінням; воно — звір чи тварина, яких несподівано лякаєшся, коли постають перед тобою; пес, що криваво зорить на тебе, ошкірюючи зуби; кабан, бик, півень чи гусак — тобто воно в усьому і всюдисуще. І я, холодцюватий, відчуваю, що мене в цьому світі тільки й тримає що холод мого остереження, інакше розтопився б і розлився смердючою калюжею і вже ніколи б не знайшов сили зібрати воду свою, тобто можливість вільно мислити й творити. Саме тоді відчував, що я, і світ, і справи світові, навіть одуховлені, — ніщо.

Але не тільки такий я бував. Приходили миті, дні, тижні, місяці, навіть роки, коли пізнавав себе іншого: істотою, по вінця налитою сонцем, воно наливало мене, як іскристою джерельною водою, світлом та енергією, і відчував я їх у кожній фібрині свого тіла. Тоді не в мене летіла стріла з лука часу, а пускав її у світ я, і тятива при тому дзвеніла й грала теплою мелодією; тоді місяць не жахав мене, бо й сам бачився налитим світлом, а дерева, облиті промінням, ніби заквітали; а земля, і трава, і споруди загадково осинювалися; тоді тіло моє аж співало, приймаючи потоки сяйва, і кожен м'яз та вудо співали й безвідмовно корилися мені; тоді про падав вистежувач, котрий безшумно ступав за мною в часи занепаду, і вистежувачем ставав я, бо світ вражав мене дивною, ніколи не повтореною красою, бо все в ньому ставало чудове: і вигин стежки в траві, і тепла гама квітучих трав, і полиск плеса, і листяний убір дерев, і роса, і лінія гілки, і дивовижне сплетіння віток, і форма листка, і елегантні зви вини стебел, і барви землі, неба, людського вбрання, і очі жінок, і їхні м'які, ніжні голоси, і поблиск в чоловічих очах, і краса людських чи тваринячих тіл — тоді не думав про змінність та перехідність чи тлінність, бо краса мала стільки перехідних, вишуканих і безподібних зарисів, стільки перелиття, безконечного і вічно незвіданого, що я не міг не бачити в ній познаки вічного, і це вічне не було небуттям, а таки буттям, і тоді я починав сумніватися у вічності небуття, бо коли вірити, що вічним є те, чого нема, то й ціна тієї вічності тільки провидна; водночас вічність краси бачилася зримо, зримо відчувалася і зримо розумілася. В павутинні я бачив дивовижно вишуканий візерунок, як і в округлостях павучого тіла чи в химерно зламаних ногах, а який дивовидний зарис клався на тіло павуків; як дивовижно прикладалися одне до одного пір'я у птаха і які чудові були розкладки на них барв. Тоді відчував, що очі мої тремтять, пасучи форми й барви живого світу; що пальці мої здатні творити чудеса і що тіло моє — не холодець, який може розпастися, а таки посуд для живої води. Найповніше таке відчув у 1556 році у селі Двірці, коли почав писати й малювати Євангеліє. Всі оті звивини, узори, рамки з орнаментом, сплетіння ліній я вибрав із живого світу, а коли творив образи, спершу клав фарби на липову дошку, дотримуючись належних приписів іконописцям, але водночас даючи повну волю у розміщенні барв, через що ікони мої, не порушуючи приписаного канону, починали світитися й грати, — я дбав, щоб у них була присутність Божого живого світу та його вічної краси. Після того перемальовував малюнка на пергамен, і на пергамені той виглядав іще ліпше, бо, коли малював, відчував, що світло сочиться із моїх очей та пучок пальців і що жива вода, якою весь був налитий сам, переливається у кольори, узори лінії; навіть кожна літера для мене, коли її виписував, набирала осібного чару вічної вроди, а коли я, вичерпаний, здумілий, обезсилений після денної праці, падав на ложе, у мені грало щастя, що нуртувало ясними водами в серці, ніби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тіло; і сни мої не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитої склянки, а витворювали подобу світу явного з його красою, з його світлом — сни вели у сокровенні площини, в яких я бачив тіні чудових обрисів. І тоді мені відкривалося сокровенне: є краса у дереві, але є і в тіні від нього; є краса у траві, але і в просторі між стебел; у речах і в повітрі, що його речі омежують; є відповідно краса у літерах і в просвітах між ними, у лініях між рядками, у в'язі заголовків і світлого простору в них.

У чому ж був мій сумнів? А в тому, що я не міг належно визначити: чи Дух Божий поселяється в мені тоді, коли любив цей світ, чи тоді, коли я його ненавидів, отже, чи тоді, коли начинявся його красою, чи коли бачив красу погноєм та вмістилищем тліну? Чи коли я горів високим вогнем мистецтва і ставав сам творцем вічної краси, чи тоді, коли краса й світ здавалися мені втіленням марноти? Чи тоді, коли на мене дивилося Око Прірви, чи коли його не було; зрештою, чи тоді, коли Смерть здавалася мені мостом між марнотами і тлінним світом та вічністю, чи ж тоді, коли вона бачилася мені служницею ненависника світу — диявола? Тобто сумнів у мене був: чи диявол є супротивником Божим чи інструментом його для нашого спитування? І хто, зрештою, є в мені творцем цього сумніву?

Розділ другий,

у якому розповідається про моїх співподорожан

Я пішов до архімандрита Григорія, щоб узяти благословення на мандрівку; дорогу свою я визначив так: відвідати Микиту Стовпника і подивитися на його чуда, потім піти на Волинь — туди, де колись протопопував батько мій, і відвідати його та материну могилу. Звідтіля я хотів зайти у Двірці та Пересопницю, а може, і в Острог. Відтак повернутися до Житомира, сподіваючись, що в дорозі зміцнію духом і наберуся вражень та сили, щоб наповнитися, як сказав отець Григорій, водою.

— Чому тебе зацікавив Микита? — трохи підозріло спитав архімандрит.

— Кажуть, що він новочасний чудотворець, — відповів я.

— «Бог єдиний чуда вчиняє», — сказав отець Григорій із Псалтиря, — не людина.

— «Від Господа — кроки людини», — відповів я за Приповістями.

— «Хай людина не перемагає», — мовив отець Григорій знову-таки за Псалтирем — була це наша улюблена манера вести дискурс — через візерунки. [1]

— «Буває людина, що трудиться з мудрістю, зі знанням та із хистом», — відповів я за Еклезіастом.

— «Бійся людини лукавої», — сказав отець Григорій і благословив мене, хоч з його слів я виснував, що він не вельми вірить у чудотворство Микити.

Але мені переконатися у чудотворстві Микити хотілося — це мало б укріпити мій у сумнівах дух, а відтак і певним чином наповнити мене. Точніше кажучи, я хотів якоїсь події, здивування, бажав чимось уразитися, бо дух мій, як віщав, притомився й пригас. Отець Григорій, мудрий бувши, мене, здається, зрозумів. Він усміхнувся тонко й мовив:

— Ходи з Богом, брате! Стояча вода закисає і прогнивати почина, в болото джерело перетворюючи й замулюючи його витоки. Через це дивуюся, що хочеш джерела шукати між боліт. Вода чиста у джерелі протічнім.

Слова ці були багатозначні, але тоді я їх ще не збагнув. Досить було, що архімандрит мою мандрівку не заборонив, отож залюбки, з певним хвилюванням одягся в перегринську [2] одежу, точнісінько таку, в яку були одягнені й мої майбутні співподорожани Созонт та Павло. Одежа була чорна, з полотна, без розкриль, тобто не розділена навпіл, але пошита щільно, як дияконський стихар, із вузькими рукавами — цю накидку перегрини носять поверх звичайних одеж, схованих під нею. На грудях мають підвішеного хреста, підперізуються шкуряним чи вірьовчастим поясом, а при боці мають тиквицю для води. За плечима — мішок із потрібними речами із харчем. А ще я одяг короткого плаща-опанчу, щоб покривав від дощу плечі. Мішка я мав із повощеного полотна, схожого на чорну шкіру, на ногах — міцно прив'язані сандалі на голові — чорний шолом, кругло над головою розпростертий, а в руках у нас були грубі палиці, що сягали пліч, почорнені. Така одежа була нам потрібна, щоб кожен бачив, що ми перегрини, і відповідно до нас ставився, щоб охоронитися від сваволі урядових осіб і щоб не мали нас за людей непевних, адже чимало бродячого люду вешталося по дорогах і не всі бували добромисельні; отже, ми хотіли забезпечитися від прикрих у дорозі трафунків.

Диякон Созонт був сильної будови чоловічина, мав сорок і два роки, але борода його вже посивіла по краях, так само й густе чорне волосся, тобто голову мав пелехату. І з тих пелехів витинався широкий качиний ніс, а чорні палкі очі дивилися, може, й запронизливо — світив із них великий розум. Отже, зовні виглядав Созонт на людину суворих звичаїв, може, й святошницьку, і я спершу подумав, що він із тих, котрі не тільки ставлять жорсткі вимоги до себе, а ще більше до інших і, коли ті інші не вкладаються під ті приписи, гнівно їх картають (гріх, як на мене), — згодом я увіч переконався, яка облудна може бути людська зовнішність. Його намір написати Четьї-Мінеї був цілком святобливий, але ще в Житомирі, пробуваючи у взаємних бесідах, я переконався, що цей намір більше подобає на іdea fіx, [3] аніж на серйозний, і то з простої причини: Созонт і справді хотів переконатися, що чуда творяться і в його часі, і пильно збирав усі випадки чудодіяння, старанно їх записуючи, але мав хворобу підозріливості, отже, ніколи не брав оповіджені фабули за істинні, а сам вирушав у ті місця, де чудо відбулося, і, ніби королівський возний, провадив ретельне розслідування і розшук за правом — був він до чернецтва правником і служив у гродському суді, доки не збридив цим світом і не пішов служити Богові. Річ у тім, що, живши у світі злочинів та переступів, посварів, тяганини, нападів, позовів, наклепів, йому голова від того почала паморочитися, і був переконаний якимсь мандрівним іноком, котрий йому доказав, що безкорисність — це відділення від усіх бездільних справ, а інакше життя є досконалість християнського буття, християнська ж досконалість є наслідуванням Христового життя, а Христос поклав досконалість не в іншому, тільки в безкористі; Созонт і учинив, як велів Христос: «Іди продай майно твоє і роздай жебракам, а тоді йди за мною», — продав і роздав майно своє, бо, як сказав мандрівний отець: «Безкорисливістю-бо досконала досконалість або досконала любов може здійснитися, бо де є: «Це — моє, а це — твоє!» — там миру в мирі бути не може. Але від своєї природи отець Созонт утекти не міг, адже природа його все-таки бути правником, а не ченцем; отже, кожен випадок чудодіяння він докладно, безсторонньо, розпитуючи й досліджуючи, розшукував, докопуючись достеменної правди, в результаті чого кожне із зафіксованих чуд, піддавшись ретельній перевірці, виявлялося непевним, а не маючи достеменного переконання, Созонт не міг його по класти за безсумнівне, через що, гадаю, його книга ніколи не буде написана, адже кожне чудо має сприйматися й розумітися не через розум, а через віру, а віра з розумом — з'єднання ненадійне. От яка дивна святошність була в диякона Созонта, і я думаю, що в цьому він грішив перед Богом, гадаючи, що людський розум — частка великого розуму Господнього, а коли так, то досконалий, хоча ще в Святому Письмі сказано, щоб не покладатися на свій розум (Приповісті). Павло ж розум розумних відкидав і вважав, що люди поморочені саме через розум, адже існує тільки один розум — розум віри, а це значить — безсумнівного служіння Богові. Свою думку я виповів Созонтові в одній із наших бесід, на що той висипав переді мною не менше цитат із і Святого Письма в похвалу розуму, бо смисл і розум подає Господь, бо розум — це відділення від зла (Йов), і сам розум охороняє людину (Приповісті), і блаженна людина, яка знайшла розум (також Приповісті), бо Господь небеса утвердив розумом, і людина розумна — це та, яка вчиться. Господньому розуму, нахиливши пильно вухо. Бог, зрештою, закликав дурних навчитися розуму (знову Приповісті), заявивши, що він — це розум і через те в нього сила, отож людям треба ходити шляхом розуму, а не глупоти, та й людину недаремно похваляють, коли вона розумна.

— «Набування премудрості, — сказав він, ще раз цитую чи Приповісті Соломонові, — як же це ліпше від золота, набування ж розуму — як же це добріше від срібла». «Розум — джерело життя власникові його і на уста його прибавляє навчання».

Коли він це говорив, його очі палали, і я збагнув, що переконати його не зумію, отже, припинив балаканину, хоч і тут мав свої сумніви: розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота — в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський — тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум — це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя — це і є, я гадаю, Бог.

Другий мій співрозмовник був цілком інакший. Вже не юнак, мав тридцять років, але велика дитина з наївними, здивованими й добрими очима, яка всім захоплювалася; коли чого не розуміла, мовчала, нічого не брала під сумнів й усе вірила. Він і пустився у цей світ, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього і захоплюватися, дивлячись розширеними очима; він вірив в усе, що Созонт називав казками й байками, наївно роздумуючи:

— Адже, отче, все що є — дійсне. Навіть вигадане людиною — воно також є. Навіть найбільші небилиці, що їх оповідають, жартуючи, вже тим справжні, бо вони є. Не може людина, — рік він, — казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навіки нема: про нього нічого не розкажеш. Через це й чуда є, як і люди, котрі чудодіють.

У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що він у Києві сприязнивсь із Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.

Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними — може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати — перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.

Розділ третій,

у якому розповідається про нашу першу зупинку у містечку Черняхові

У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши — вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір'я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній — за голову, а задній за ноги.

— Але ж, панотче, — сказав Созонт. — Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.

— Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. — сказав урочисто панотець. — Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.

Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, — тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

— А то ви йдете туди, — сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів. — Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, відбою не було.

— Щось не так, панотче? — спитав Созонт.

— Все так, — мовив отець Іван. — Ідуть люди, значить ся, їм треба, а треба, то хай їм помагає Господь.

— А ви там не були? — спитав я.

— Мені туди йти нічого, — відказав панотець. — Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.

Ми гостро зацікавилися.

— Маю, панотче, послушання, — сказав Созонт, — написати книгу про теперішніх святих і боговгодних людей. Розкажіть, що знаєте.

Панотець засунув пальця до рота і поколупав нігтем у зубах.

— Що можу знать? — сказав. — Росло, сказати, таке собі ледащо, ні до Бога, ні для людей. Робить не хотіло, ото в голову собі і втелющило, хай Бог мені простить, що він, сказати, не од світу. Отож, може, ви, сказати, — хитро за питав отець Іван, примружившись, — його на чисту воду вивести йдете?

— Йду побачити те, що побачу, — мовив Созонт. — А хто були його батьки?

— Семен та Варвара. Добрі люди, нічо не скажу! Знову засунув пальця в рота й поколупав.

— Зуб мені ниє, — пояснив. — Чи нема у вас, святі люди, помічного від зуба?

Але в нас помічного від зубів не було.

— Чи пробував хлопець у книжній науці? — спитав Созонт.

— У свинській науці… і в овечій, — панотець засміявся, показуючи жовті й вищерблені зуби, стриміли вони врізнобіч, очевидно, таки були розхитані.

— Премудрість Духа святого, — сказав я, — звикла і в простих поселятися, і невігласів вибирати, щоб посоромлене було віку цього мудрування.

Павло тим часом став біля вишні і з дозволу господаря їх обривав, кидав до рота й випльовував кісточки.

— Може, воно й так, — сказав Созонт, — але роджений дурним — розумним не зробиться.

– І Яків, і Мойсей, і Давид, — сказав од вишні Павло, виплюнувши кісточку, — від овець пастви до божественного одкровення прийшли.

— Я, господинове, — сказав панотець, — людина проста. — Він ще раз попробував пальцем хворого зуба. — І в книжній науці кволий і маломожний. Але що ледащо то було, то й на хресті присягнути можу. Як його батько бив! Вереск стояв на цілу околицю.

— А в церкву ходив? — спитав строго Созонт.

— У зимовий час і в неділю ходив… І коли б ото не Божий чоловік один, що, як оце ви, у містечко наше зайшов, то, може б, і до сьогодні свиней пас та овець і людей би не морочив. А тоді, як в очі бачу, стане ото в церкві і слухає як недомисленний.

Созонтові очі темно блиснули.

— Що воно за Божий чоловік? Чому Божий?

— Бо кожен жебрак — то Божий чоловік, — сказав Павло, випльовуючи кісточку, вуста його від вишень були почервонені.

— Чогось до того Божого чоловіка, сказати, приліпився, — мовив панотець. — Ходять разом і ото теревенять. А про що вони язиками мололи, Бог вість.

— Говорили про путь до убогої духовності, — сказав, поклавши до рота вишню, Павло.

— А ти звідки знаєш, чоловіче? — зчудувався панотець.

— Ну, це просто, — незворушно відповів Павло. — Коли після тих бесід він став стовпником, то про те вони й говорили.

Виплюнув кісточку і поклав до рота нову вишню.

Оце було й усе, що ми довідалися від священика Івана про Микиту Стовпника, до якого йшли. А коли спеклася гуска, вже почали западати сутінки, і ми сіли до тієї гуски, запиваючи її питним медом і заїдаючи яшною кашею, і зуб у панотця Івана перестав боліти, бо вони з паньматкою, погодившись поглядами, заспівали двома чудовими голосами, і в паньматки в легкому сутінку на круглих щоках розквітли рум'янці. Павло долив до того співу свого тенору, а ми із Созонтом не співали, Созонт, можливо, через поважність свою, а я через те, що дав мені Господь умілість до малювання й писання, але не дав до співання — тугий я був. Але, розм'якшений медом та гускою, слухав той спів із замилуванням. Тоді вступило до двору кілька сусідів із жінками, вони відразу ж долучилися до того співочого гурту і аж похитувалися, співаючи, — пісня потужно й мелодійно летіла у підвечір'я, а очі в людей світилися, і панотець став якийсь інший, помолоділий і зм'якшілий, а четверо його хлопців також вийшли із хати і стали трохи віддалік. Тоді панотець обірвав спів і попросив хлопців, щоб вони заспівали псальма. Всі затихли, і у вечоровій тиші звилися високі дисканти, напрочуд зладжені, наскільки я це розумів; мелодія була проста, печальна й зворушлива; в очах у жінок забриніли сльози, а хлопці співали, аж навшпинячки зводячись, і обличчя в них стали мов у янголят. І вже не було нікого навколо нас, тільки цей божественний спів, тільки сльози на очах жінок, від чого вони вмиротворилися. Созонт задумливо потягував із кухля питний мед; Павло сидів за столом, поставивши голову на долоні, і світив наївними і синіми очима, і всіх нас обійняла Божа благодать, яка навістила цей чесний двір, і людей у ньому, і нас, грішних, великорозумних на позір мандрівників. Бо по що, подумалося мені, йдемо в цю дорогу? Созонт для того, щоб провести черговий свій розшук (як проникливо вгадав це панотець Іван!), щоб ще раз переконатися, що чуда, творені в його часі, — це таки байкотворення; Павло, щоб уразитися із сили цих байок, адже, коли вони так уражають, чому б не повірити в них, окрім того, хотів пошукати ліку на свою болість — ще не знав яку; я ж тікав від Ока Прірви, яке постійно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звільнитися від того навадження. Воно ж поки що мене не покидало, вийшло із нами в цю дорогу: ще коли рушили із Житомира, уздрів його в ранковому сонці, що нас супроводжувало, — воно, те Око, дивилося нам у спини і пливло, мов надутий пухир, — саме Око, без голови, без тіла, прозоре, з темнотою посередині, як зіниця; і тільки в цей вечір, коли хлопці виводили псальму, перестав його відчувати, хоч до цього воно дивилося на мене із плоду вишні, сливки, груші чи яблука, з очей паньматки, з вікон хати; я вже до його постійного біля себе пробуття ніби й звик, але завжди, коли воно було, якесь напруження прочувалось у тілі й не покидало мене. І от раптом при божественному співі Око розтало й пропало, і я почувся, що легше стає дихати, що й сили ніби побільшало. Цієї сили ще не досить було, аби оновити, й збадьорити мене, й покликати до любої роботи, але принаймні міг перевести подих, а це вже щось. І несподівано для себе, хоч раніше ніколи не чув я того псальма, й сам тихо заспівав, аби не псувати своїм козлоголоссям тонкої нитки дитячого співу; власне, співав я без слів і без голосу, самими губами й видихом, і це вперше, здається, не порушив мелодії.

По тому ми лягли у сіні, де простелили нам рядно, яке пряно й ніжно пахтіло лугами й дорогами, повкривалися, але заснути відразу не могли. Тоді Павло почав оповідати першу свою оповіданку про одне із чуд у цьому теперішньому віці, яке відбулося (так він сказав) із Созонтом-дияконом, але не з цим, з яким мандруємо, а з іншим, котрий жив у місті Львові і котрий ніби сам розповів про це мандрівному іноку Павлу, коли той прийшов до Львова і зупинився при одному із тамтешніх монастирів.

Розділ четвертий,

у якому подається оповідка про одне із чуд, розказана Созонтом-дияконом

Служили в одній із львівських церков священик Петро і диякон Созонт, і жили вони в мирі та в злагоді, аж нудно стало бісові, що все коло них терся і все праг у душу їм залізти. І от якось, коли ієрей Петро позіхнув і не перехрестив рота, ускочив у нього бісик, протисся до серця його, розчинивсь у крові його і поплив з нею по тілі, як тріска по воді, а допливши до голови, плюнув у мозок його, і та слина струїла ієрея, притому аж так, що вже й дивитися не міг на диякона, такий бридкий і недостойний той йому видавався. Одного разу привиділося навіть священику, що в диякона виросли козячі роги, що погляд у нього вовчий, а на ногах наросли ратички. Відтак біс отой, а він міг роздвоюватися, другим своїм єством увійшов до вуха диякону Созонту, й намовляв, і отруював і його мозок. І побачив уві сні диякон, що священик Петро уже й не священик, а на голові в нього виросли цапині роги, а погляд став вовчий, а на ногах з'явилися ратички. Так виникла поміж них перша сварка, оповів Павло. Священик волав на диякона, широко розтуляючи рота, а диякон горлав на священика, так само широко розтуляючи рота, і лаяли вони один одного, а якось схопилися і за патли і почали возитися і тусатися. Тоді біс щасливо вийшов із одного й другого, бо вже не мав чого в них робити, став збоку, почухав за вухом лапкою, зареготав і затанцював, плещучи в долоні. А коли священик ударив диякона, гукнув він: «Ех-ох-ух-ох!» — і притупнув ратичкою, і веселився, і дрочився, передражнюючи того чи того, бо це так чудово, коли диякон із священиком хапаються за патли, і возяться, і тузять один одного у щоки. І було йому весело, і гопцював він із прискоком і гукав своє: «Ех-ох-ух-ох!» — відав-бо, що довго із священика пертиме чорний дух на диякона, а з диякона на священика. І ось у час чергової сварки ієрей Петро почав червоніти й роздуватися, як пухир, обличчя в нього стало червоне, вуха теж, а очі малинові, — і впав він на землю як стояв, бо трісла йому голова-пухир, розірвавшись на тисячу скалок. Тоді диякон почав помалу отямлюватися…

І тут у темряві обізвався Созонт-диякон, не той, із Львова, а цей, що з нами мандрував:

— Великий ти байкотворець, Павле! Не лукавмо, коли вже захотів оповісти брату Михайлу цю історію. Немає ніякого диякона у Львові, і не там це відбувалося, а таки в Києві, і я не певен, чи воно відбувалося, а чи було це сонне видження. Волію правду, не байки ж. Байки ж, як можна помітити з Павлової розповіді, творяться через перебріхування історії справжньої — кожен із нових оповідачів щось від себе додає: одне не дослухав, інше доклав. Отак і шириться у світі неправда. Уста кожного відтак повні брехні, як сказано у Псалтирі, брехню говорить кожен ближньому, бо людина любить більше брехню, як правду, а говорячи неправду, від утроби заблуджується. Отож недаремно у Псалтирі сказано, що люди — це сини мужів брехні, бо кожна людина — лож.

Я ж ненавиджу всяку путь брехні, ненавиджу й брехню, бо хто говорить неправду — не спасеться, а хто бреше — загине.

Його голос звучав урочисто й ніби іронічно, і мені, розслабленому чудовим співочим вечором, було чомусь неприємно його слухати.

— Отже, вилущімо брехню, як кукіль із колоса. Не було ніяких бісів, і не влазили вони в нас, і не розривалася його голова на скалки; правда тільки те, що ми посварилися і що отець Петро помер, не встигши зі мною помиритися.

І диякон почав розповідати цю історію сам, про те, що він знітився тоді душею і з'їдався сумлінням, що не помирився перший зі своїм ієреєм як молодший, тобто не знищив гніву взаємопрощенням; пішов отож із свого монастиря на Подолі у печери київські, щоб знайти духовного отця і звільнитися від своєї гризоти, бо завжди совісливий був. І знайшов там старця добродійного, принаймні за такого всі його мали, і виповів йому свого гріха гніву й ворожнечі.

Старець вислухав його уважно і сказав:

— Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбає, тому воздається, твоє ж прагнення позбутися гріха похваляю, бо про добру річ піклуєшся. Хай посприяє тобі Господь! Одначе не моє діло, чоловіче, з мертвим тебе мирити. Отож іди у Київський город до великої церкви Святої Софії, уночі стань при вхідних дверях і, кого побачиш першого, тому поклонися й розкажи про себе й про мене, даси йому запечатане писання, і буде тобі справлення.

Потім він написав і писання.

Диякон замовк, і зависла тиша, ми чули, як під бантиною, де, певне, було пташине гніздо, попискує пташеня.

— Оце все було насправді, — сказав Созонт. — Все інше або ж не було, або ж тільки у видженні.

— Коли було видження, то й було, — буркнув Павло. День той був надто копіткий для диякона Созонта, в оборудках мотався туди й сюди, але відкладати свого виходу до дверей Софії Київської не захотів, бажав швидше позбутися душевної їджі, тому вийшов до дверей, що вели в софійський двір, сам храм ще був майже зруйнований, але його трохи відбудували і вже правили службу ченці-ієромонахи, кілька їх тут сіло монастирем — вхідну хвіртку до обійстя на ніч вони зачиняли. Диякон довго чекав, а що був утомлений, присів навшпиньки під стіною, тримаючи у руках листа.

– І тут я побачив мужа, одягненого в чорне, який ішов порожньою вулицею, — був він понурий, великий, але дивно освітлений, що його добре видно: одежу, ноги, руки, тільки не обличчя, яке ніби пропадало у пітьмі…

Диякон знову замовк, а я як людина з уявою увіч побачив, як виступила із темряви постать, постать із небуття чи сну, і як підхопився їй назустріч диякон Созонт, поклонився йому, поцілував руку й подав писання печерського старця, а тоді почав оповідати йому свою біду, і це творилося в той-таки час, коли другий Созонт солодко спав, присівши навшпиньках під стіною. А чоловік із притемненим обличчям, чи й зовсім без нього, розгорнув писання, друге таке ж писання стриміло в руках укляклого, сплячого, паперовий лист освітився нараз, ніби хтось до нього присвітив, і чоловік прочитав із того писання відомі вже слова:

«Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбатиме, тому віддасться. Допоможи тому, хто просить, звільни душу тому, котрий сам не може того учинити, хоч би через сон. Тоді воздається й тобі і погасиш свою гризоту, бо немає людей без гризот».

— Прохаєш над силу мою, — сказав прибулець, — одначе не можу не зважити й на слова ці писані, а вони вістять правду. Коли Господь посприяє мені, на повелене зважуся.

І він став перед вхідною хвірткою, як чорна брила, за ним ледве не вдвічі менший диякон Созонт, а другий диякон Созонт був удвічі менший, бо сидів навпочіпки й не подавав ознак життя, навіть не дихав, ніби став оболонкою без душі, передавши живло своє отому стоячому, — був той ніби дзеркальний відбиток, але не повторював рух його дійств, жив самостійно, устійнившись од власної оболонки.

Отож спинився прибулець перед входовою хвірткою і, руки до неба звівши, помолився шепочучи. Тоді уклякнув, голову до землі схилив і завмер на якийсь час. По тому звівся, і його голос ніби із рури загучав:

— Відчини нам ворота милості твоєї, Господи!

І тоді хвіртка, іржаво й важко зарипівши залізом завіс, почала помалу сама від себе відчинятися, хоч та друга хвіртка, біля якої приклякло скрючене тіло диякона Созонта, за лишилася нерушна, і вони ввійшли до софійського двору, за лишивши скулену постать, що закоцюбла навпочіпки. Дій шли до церкви, і прибулець тим-таки трубно-глухим голосом наказав Созонтові:

— Тут постій нерушно! І не сваволь!

Коли ж рушив, Созонт хотів пильніше придивитися до нього, але був той ніби згусток тьми. І ще одне запримітив Созонт: рухи в прибульця були не звинні, як у живої істоти, а ніби був це рицар у залізних риштунках, та й кроки його дудніли, ніби взувся у залізні чоботи.

Підійшов до новопоставлених дубових дверей Софії Київської, церкви-напівруїни, але вже й трохи опрятаної, і знову простяг руки, але не догори, а в скерунку дверей. І з волі тих рук дубові двері із пронизливим рипом відчинилися, і прибулець двинув у кромішню темінь нутра церкви. Коли ж вийшов насередину, від церковної крокви (Созонт бачив це крізь одчинені двері) повільно виплив запалений свічник і став поверх прибульцевої голови та й засвітився яскраво, ніби зоря спустилася, розсипаючи від себе жмутки променів, вся церква від цього освітилася, а особливо один із святих на стіні, заграв і заблискотів на мозаїці Оранти — Нерушної Стіни; і жахнувся Созонт, бо в Оранти запалали двома вогнями очі, тільки, не яскравий це був вогонь, а темний.

Прибулець пішов до жертовника, двері й там самі розчинилися, але вже без виснучого рипіння, там помолився — й молився довго, бо вже й роса почала покривати диякона Созонта, як того зі сну, котрий стояв біля розчинених дверей, так і того, що скулився під хвірткою та стіною, тримаючи в руці білу тінь листа від печерського старця.

Зрештою, прибулець розвернувся на місці, ніби воїн на вправах, і пішов із жертовника — двері жертовника самі зачинилися. Рушив із церкви, і над головою його попливла разом із ним розпалена зоря спущеного свічника, але із церкви не вийшла, а зупинилася, коли прибулець переступив порога. І зачинилися самі від себе церковні двері, скреготливо зарипівши, а в міру того як вони зачинялися, зменшувалося світло у храмі, коли ж от-от мали заплеснутися, запала там кромішня пітьма. Але інше вразило цього разу диякона Созонта: обличчя прибульця не було чорне, а облите ясним світлом, однак нагадувало більше машкару, ніж живе, подобу, ніж саме лице, й було більше жіноче, ніж чоловіче, без вусів та бороди, з надмірно великими очима, які світилися десь так само, як перед цим очі Оранти — Нерушної Стіни. І вдруге жахнувся Созонт, бо ті очі, що сіяли темний вогонь, спинилися раптом на ньому, і він почав відчувати, що тіло в нього прозориться, що він сам не так людина, як тінь, одірвана від справжньої людини й пущена блукати світом, і це не така вже й дивина, адже, за оповідками простого люду, й відьми уміють таке чинити. А ще відчував, що під цим поглядом заклякає й застигає в нього серце і стає ніби ворочок [4] із грубої шкіри, затягнутий туго шнурком, і йому, дияконові Созонту, раптом стрілило до голови, що перед ним не жива людина, а, можливо, ангел спустився з небес, і тільки тепер він збагнув, що обличчя прибульця виглядає на машкару через те, що голова його схована у скляній прозорій кулі, ніби в ковпаку. І, тільки подумав те, пролунав голос, ніби із рури:

— Не сум'ятись щодо мене, чоловіче, коли хочеш своє бажання сповнити. Вір, що я є тлінна від плоті й крові людина, у звичайному домі народжений і в Києві вихований…

— Але ж чи живий? — спитав самими вустами диякон Созонт.

— Жива душа моя, — мовив трубно прибулець. — І пущений ходити по землі живих, благість-бо Господня і щодо кволих діє, коли хоче… Але нема в нас часу на теревені.

— Куди підемо? — спитав диякон Созонт.

Але прибулець не відповів. Двинув залізним поступом до хвіртки: спершу прибулець, а я за ним, як тінь його відторгнута, Созонт, і сама від себе відчинилася хвіртка, не порушивши закляклого під цією-таки хвірткою й обіпертого об стіну диякона із заплющеними очима і з світлим листком у руках — обличчя сплячого було ніби неживе. Прибулець же відійшов на кілька кроків, і Созонт не міг тут більше зоставатися — тягла його незвідана сила, ніби лишався прив'язаний до прибульця невидимими поворозами, й пішли вони від Софії до Боричевого узвозу. І дивна тиша панувала навкруги, мертві й порожні вулиці, і жодного навколо звуку: ані собака не гавкнув, ані листя під продувом не порушилося. Тільки кроки прибульця залізно ставали на дорогу, гупаючи, і від того викрикувала коротка луна. Созонт же плівся за ним безсловесною тінню, прив'язаний за повороза, як татарський полонянин, не видаючи й звуку, бо які звуки може видавати тінь, отож у цій ночі тільки й було що розмірені, чіткі, карбовані, з подвоєним звуком через луну кроки.

Так дісталися до Десятинної церкви, яка теж лежала у руїні, але один із приділів її, що зберігся, був покритий новою ґонтовою банею, а двері, як і в Софії, нововставлені. Прибулець став, простяг руки — й розчинилися двері, і пішов він до приділу, який зберігся й не був у руїні. І знову засвітилася там зоря і осяяла приділ, прибулець молився тут ще довше, а коли вийшов, двері так само, як у Софії, самі зачинилися. І прошепотів Созонт одне: «Господи, помилуй», — бо стояв і тут надворі, припадаючи росою, і хоч від чував своє тіло як тіняве, жах у ньому гуляв незбагненний, ніби вітряний подув.

Тоді повів його прибулець униз, Боричевим узвозом, крученою вуличкою, до церкви Святої Пирогощі — і все повторилося так само, як і до цього. Коли ж рушили вони далі вже подільськими вулицями, де так само була безлюдь, збагнув диякон Созонт: йдуть до монастиря й церкви, де він дияконував разом з ієромонахом Петром, і де розпалилася їхня свара, і звідки пішов у потойбіччя отець Петро, так з ним і не помирившись. Коли ж досягли вони загорожі, знову непорушно застиг перед дверима прибулець, звів руки, хоч у тінявій одежі диякона Созонта був тінявий ключ, яким міг би сам ті двері одчинити, — ключ справжній лежав у кишені покинутого під Софією сонька. І тут відчинилися двері від себе, і прибулець, поставивши тінь диякона Созонта, сказав голосом, ніби із рури:

— Стій і дивись. Старанно дивись, нічого не пропусти! — А сам зайшов до церкви, і, як тільки увійшов до неї, запалилося в ній світло, але не від одного свічника-зорі, а без види мого світильника. І побачив Созонт, як із олтаря вийшов так само, як він сам не раз виходив, дияконувавши, якийсь світлий диякон — не він, тобто не в його подобі, ішов і обкаджував церкву, махаючи срібним кадилом. Тоді з розчинених царських воріт рушили один за одним незнайомі Созонтові священики, одягнуті в білі ризи, — виступали з олтаря один за одним і ставали побіч, вилаштовуючись у лівому ліці. За ними звідтіля ж, також один за одним, виходили інші священики, ці одягнені в червоні ризи і поставали у правому ліці — були вищі перших на голову. Прибулець, що стояв перед ними, як регент, [5] змахнув руками, й заспівали всі солодко:

Розверглися пекельні ворота — уста богохульні,

Щоб нещадно церкву твою проковтнути,

Але ти істинний у нас є, царю-женише,

Божественною силою отих загорож.

Серцем розбитим тебе молимо,

Скоро її від усіх налягань покажи,

Її бо чесну ти викупив кров'ю.

Тоді повернувся до нього прибулець, і в ясному світлі ясно бачив Созонт, що голова прибульцева ніби у скляній кулі, а лице більш жіноче, як чоловіче, без вусів та бороди, але ніби неживе, хоч ясно освітлене, бо й саме виточувало світло, а очі його виливали темний, але не морочний вогонь, від якого ціпеніло тіняве Созонтове тіло. І голос його рівно, чітко й повільно проказав:

— Дияконе Созонте, ввійди в середину церкви!

І диякон пішов, але мав таке враження, ніби не йде, а його несе, ніби не торкається землі, наче тіло його паперове, а він сам аркуш, на якому написано письмена рукою печерського старця.

— Роздивися ієреїв, що на лівому боці, — сказав прибулець, — може, пізнаєш того, з яким ворожнечу мав?

Диякон ішов уздовж ряду облич, власне, не йшов, а ніби плив коливаючись. І всі обличчя були неживі, хоч і мали шкіру, й очі, й волосяний покрив на лицях та голові. І світили ті очі потойбічним світлом, і ніби чекали, що мав принести їм звільнення, прохально і ждально, але не було поміж них того, котрого шукав.

Тоді прибулець мовив трубним голосом:

— Роздивися ієреїв, котрі в правому ліці!

І пішов диякон вздовж правого ряду облич, і всі вони ви давалися напрочуд однакові, тільки одне виділилося: в цього не тільки риза, але й обличчя було червоне. Вказав на нього Созонт:

— Оце він, чоловіче Божий, і є!

— Виведи його надвір! — наказав прибулець, розвернув ся, як вояк на пробах, і важко рушив із церкви — кроки його сталево дудніли. Вони ж з ієреєм Петром попливли слідом, не торкаючись землі, ніби поворозами до нього прив'язані, бо не тільки Созонт мав тіняву плоть, але й священик Петро. Созонт тримав священика за правицю, і йому здавалося, що плоті та не має — сама кістка.

Тоді й побачили вони перед собою місяця. Був величезний, може, втричі більший звичайного, і світло від нього міражно розливалося навдокіл й умертвило всі дерева навколо, всі будинки, і людей у тих будинках, і вулиці, й траву, бо та раптом стала ніби памороззю вкрита. І місяць усе більшав і більшав, ніби спускався на землю, і вже видно було на ньому обличчя Каїна, скорчене з люті, і Авелеве, скорчене від страждання. Відтак прибулець сказав тихим голосом:

— Зруйнуйте ворожнечу, яку мали поміж себе!

На те слово диякон із священиком, власне, тіні їхні, уклякнули один перед одним і обійнялися. І здавалося Созонтові, що він тримає в руках кістяка і що кістяк стискає його костомашшям рук, і майже не стало йому повітря для дихання. Місяць же над ним палав холодним багаттям, махаючи довгими вогняними язиками, і від того криваві світлотіні почали хилитатися по землі, деревах, траві, церкві, по їхніх обличчях; зрештою, й обличчя у священика Петра вже не було, тільки голий череп, що шкірився до нього голими зубами.

— Поцілуйтеся і зруйнуйте ворожнечу! — трубно озвався голос.

І диякон відчув, що цілує холодне костомашшя, оті холодні ошкірені зуби, і що не може розірвати цілунку, бо костомашшя рук утискалося йому в плечі, і хоч губи його й плечі були тіняві, боліли вони й нили, а дихання забивало, ніби дихнув це на нього мерзлим подихом повів смерті, а серце його в грудях зупинилося, кров перестала кружляти у жилах. І він проваливсь у якийсь довгий і безконечно глибокий колодязь, ніби в пащу істоти, головою якої був місяць, а тілом — вузька, слизька, без жодної зазубрини. як широка кишка, рура. І Созонт летів у тій рурі, ніби гарматне ядро, яке має вибухнути ним у світ і закинути в мертвий простір ночі. І він вистрілив собою у простір, полетів у ньому, холодному й пекучому водночас, доки не звалився біля тієї ж Софії Київської, побіч себе самого — того, котрий сидів навпочіпки і спав біля хвіртки, обпершись об стіну.

Прибулець стояв біля нього. Великий і нерушний, як гора, його обличчя під ковпаком тихо сяяло. І вразився Созонт з теплої дівочої краси того обличчя — вже не було мов машкара, вуста несміливо й ніжно всміхалися. І сказав прибулець, але цього разу не трубним голосом, не густим чоловічим як досі, а ніжним жіночим:

— Дияконе Созонте, спаси душу свою і приклади її в мою користь.

— Цього бажаю! — сказав Созонт.

— Печерському старцю, що послав тебе, скажи: «Чистота молитов і до Бога дерзновення і з мертвих підняти може».

— Це і сталося, — сказав диякон Созонт.

— Чи звільнився від мук сумління?

— З твоєю й Божою поміччю, — мовив Созонт. — Але скажи: хто ти є?

Тоді сумно всміхнулися вуста з жіночого обличчя, прирослого до чоловічого, закутого у риштунки тіла.

— Уже казав тобі: пущений ходити по землі живих! А наостанок повім ще таке: «Завжди правди шукай, щоб ти залишався живий».

І його обличчя раптом погасло, ніби світильник, з якого вигоріла олія. І не стало видно жіночого обличчя, а тільки кругле, ніби з каменю тесане ядро. Розвернувся він, як вояк на пробах, і пішов повільно, чітко, карбуючи крок, — в глухій порожнечі, густо залитій місячним світлом, ще довго чулися ті кроки, але чим далі, тим тихішали і тим коротша ставала від них луна. Созонт же стояв нерушно, неймовірно вражений, і тільки вуста його беззвучно повторювали:

— Правди шукай, щоб ти залишався живий… Правди шукай!..

А коли стихли кроки, повернувся до того, котрий сидів під хвірткою біля стіни й мав спати. Але той не спав. Дивився широко розверстими очима, і тінявий диякон Созонт здригнувся. Почав скулюватися, згортатися, ніби папір у сувій, тоді стискуватися, наче хтось жмакав аркушевого листка, поки не перетворився той у паперову кульку. Тоді та кулька бризнула промінням, що його викресав місячний камінь. Світляна кулька роздвоїлася й попливла до широко розплющених очей диякона Созонта, а коли обидва світляні кільця впливли у мертві очі, то відразу ж засвітили й підпалили закоцюбле тіло теплом; в грудях у диякона Созонта здригнулося і зарухалося серце, і погнало воно охололими жилами кров, яка поступово розмерзлася, бо поставав над світом, граючи кривавими барвами, ранок.

Розділ п'ятий,

у якому розповідається про продовження мандрівки

Отаку разючу історію розповів нам диякон Созонт, але обговорювати її не захотів, наказавши нам спати, бо матимемо довгу, цілоденну дорогу; дорогою ж, коли захочемо, почуте зможемо й обговорити. Сам Созонт швидко заснув, так само й Павло, який уже від нього цю історію чув, отже, не була вона йому в новину, а відтак не вражала, як мене. Я ж довго крутився на ложі, зрештою запав у сон, в якому літав над Києвом, блукав печерами, здибувався з якимись дивними людьми із мертвими обличчями, заходив у якісь помешкання, де бенкетували: в одному — вояки, в іншому — купці, в третьому — міщани, в четвертому — ченці. І посеред кожного помешкання стояв казан, у якому варилися великі шматки м'ясива, люди запускали у кипень руки, вибирали м'ясиво, пожадно ламали його й рвали зубами, і лій стікав їм із губ на підборіддя.

Вранці мене розштовхав Павло, повівши, що Созонт давно вже встав і що нам треба вибиратися, бо заповідається спекотний день, тож ліпше йти у ранковій прохолоді, а час спеки пересидіти в холодку. Я миттю скочив на ноги; господарі напоїли нас молоком із медом, дали в дорогу по паляниці — були це добрі, щиродушні люди, і ми з ними не без сліз зворушення розпрощалися.

Уранці ніколи не навідує мене Око Прірви, початок дня завжди наповнює творчоносною силою, тоді світ інакшіє, стає ніби зачарований, скісне проміння перетворює в коштовне каміння, в золото і срібло густо насипане росся, воно чудово виблискує граючи. Покриті ним трави ніби важчають і стають сиві, а світло-брунатні головки з насінням трави чи дикого щавлю м'яко лучаться із посивілою зеленню листя трави й зілля. Корони дерев ніби круглішають, бо кожен листок видихає в повітря пару, як люди взимку, і цей туманець тримається кулею в межах корони — ось чому дерева вранці ніби кругліють. Вода тихо курить, наче підпалена першим сонцем, і все покриває застигла, зачарована тиша. Усе живе рухається вранці уповільнено, бо ще тримає в глибинах своїх голів мариська снів, які також немовби той-таки серпанок — ще вони живуть, але без контурів і чіткого бачення. Тоді починаєш відчувати: тіло ніби наливається соком зілля і тепла радість уходить у плоть, а випливає з очей, ласкаючи барви, світляні латки, тіні, блискоти; тоді по-особливому пахне билиння, й бур'яни, і квіти, й листя, а може, це починає пахнути сама земля. Лінії гілок, стовбурів, стебел не мають різких, ламаних зарисів, а погідно заокруглюються. Навіть птах у небі летить інакше, ніж удень, — не поспішаючи і не рвучись. Ось чому вранці не годиться йти поспішливо а чи й бігти, а повільно, погідно вглиблюючись у безконечний осяйний простір, щоб набрати в душу й серце земної краси. Саме тому я вважаю, що вранці Бог розмовляє із землею. Бог спитує кожну рослину й кожну істоту і вводить у них животворящий дух. Око Прірви тоді заплющується й засинає, бо вранці не думають про пристрасті та смерть — ранки для життя, не смерті, отже, вони Божі й для Бога. Саме тому до ранків у мене особливе ставлення: у них священнодіє ясна наповненість, а там, де ясна наповненість, там бадьорість, мир душевний, погода й рівновага. Чи не тому вранці ми не обговорювали оповідженої перед сном Созонтової історії, а мирно, спокійно йшли, милуючись світом і вбираючи в душу його світло. І тільки коли сонце підбилося вище і ранкові чари, барви, серпанки, росся щезли, ніби дим, заговорив Созонт.

Спокійним і мирним голосом диякон оповів нам, що Божий чоловік, про якого згадував нам черняхівський піп Іван, йому знаний, бо це той-таки старець із київських печер, який і послав його зі своїм листом на зустріч із прибульцем. Раз у рік, оповів він, той виходить у світ, бо має зарік навернути на Божий шлях хоч одну живу душу, звільнивши її від життєвого неспокою й поселивши в серці прагнення служити Богові. Саме цей старець знайшов був колись у суді його, Созонта, тоді він звався Степан, і саме завдяки старцеві Степан постригся, а тоді й став ієродияконом. Коли ж гризла Созонта стума за нерозрішену через смерть священика Петра його сварку, то й пішов диякон ні до кого іншого, тільки до нього. Цей-таки Божий чоловік і зустрів був у Черняхові Микиту, тоді він ще звався Матвієм, а коли якось у церкві Микита, чи ж бо Матвій іще, спитав, слухаючи служби Божої: «Що воно, читані слова?», — Божий чоловік вивів його із церкви, вони сіли на цвинтарі, і там старий довго навчав Матвія: виказуючи путь до духовної убогості. Ось як, сказав Созонт, проросло в тому простакові бажання пізнати Бога, і поклав він у розумі своєму, як думається, шукати дороги, що веде до Господа.

— Ти мені, — сказав він старцеві, — батько й мати, навчитель справ добрих і вождь спасіння мого.

Тоді й покинув Матвій свої свині й вівці та й пішов разом із старцем блукати. Старець хотів завести його до Печерського монастиря, бо полюбив вельми, але в одну ніч Матвієві приснилося, що він хоче збудувати дім і копає яму для основ. І достатню яму він викопав, але тут почувся голос, який сказав: «Копай глибше!» І знову він копав, але голос не велів йому зупинятися. Вислухав цей його сон Божий чоловік, який завжди вірив, що через сни людина спілкується з Богом, і мовив:

— Походи іще по світі, бо ще ти не готовий до чернечого життя.

По тому й розійшлися: старець повернувся до Печерського монастиря, а Матвій, що пізніше Микитою стане, пішов у подальші блукання…

Так, як оце й ми. Взагалі, дорога збуджує, особливо мене, робота в якого сидяча і доскіпливо довготривала, адже краснопис та малюнок у рукописній книзі потребує не тільки майстерності, але й витривалості. Правда, тепер уже і в нас друкують книги, раніше невидані, зокрема чув про видання Івана Федоровича та Петра Мстиславця у Заблудові Євангелія учительного та Псалтиря. Відтискали наші книги типом і раніше, але в Кракові. Загалом же наших книг тиснених я ще не бачив, хоч німецькі та італійські зрів у моєї добродійки Анастасії-Параскеви, княгині Заславської, за до рученням якої я й почав писати Пересопницьке Євангеліє, — була вона жінка горда й забажала володіти таким Євангелієм, якого б не мав ніхто. Для неї я й працював, віддаючи дні, місяці, роки у якійсь несамовитій гарячці, а водночас і у глибокому душевному спокої, і це чинив не тому, що мене дуже тішило: княгиня Анастасія-Параскева зможе похвалитися перед сусіднім панством своєю книгою з книг; сказати відверто, мене її пиха не бавила й не цікавила; більше для мене мало значення, що я знайшов можливість випробувати свою силу та спроможність, тобто знайшов змогу сповнити заповідь Божу, щоб талант не закопувався у землю, — правда, у Святому Письмі не про хист ідеться, а про гроші, які не приносять прибутку. Але Святе Письмо належить читати не простоглядно, а відкривати в його історіях сокровенний, за кладений Господом і утаєний зміст. Отож я, як каліграф та рисовник, здобув незміряне поле для виказу своєї спромоги, і не подвиг я творив, вважаю, а рятувався від Ока Прірви, що почало мене поїдати вже в рідному моєму Сяноці, в Червоній ще Русі, отож я й покинув усе, узяв палицю в руки й рушив у мандри. Навіть коли я потім засів за працю в Двірці біля Заславля, а потім у Пересопниці, у мене не зникало почуття, що пробуваю у мандрах, бо йде людина чи залишається на місці — вона все одно мандрує, коли не має коренів, що в'яжуть її до землі й дому, родини, дітей, майна. Я ж бо, хоч і роками сидів над своєю книгою, не мав ні дому, ні родини, ні дітей, ні майна, бо навіть фарби й чорнило не були мої, не була моєю й книга, яку я творив, — був, отже, ніби живий інструмент, таке собі писало й малювало чи пензель, яким водить рука Всевишнього. І саме те відчуття, що мною водить рука Всевишнього, й рятувало мене від Ока Прірви, адже я втік із рідного дому, бо саме там воно жахнуло мене й погнало в світ — відтоді я й не зупиняюся. П'ять років віддав я своїй роботі, а до Пересопниці, до Пречистинського монастиря, прибув тому, що жінки — народ незбагненний, княгиня Анастасія-Параскева до моєї роботи охолола, перестала видавати на неї кошти й наказала мені забиратися геть із Двірців. Тоді я й подався до архімандрита Григорія, з яким був пізнаний ще раніше, а він завів мене до Катерини Чарторийської, власниці Пересопниці, і та, побачивши книгу, власне, почату й незакінчену мою роботу, охнула й уразилася, що немало мене втішило, тож, намовлена отцем Григорієм, згодилася відкупити Євангеліє в Анастасії-Параскеви, яка легко на те згодилася; Катерина ж Чарторийська призначила його Пречистинському монастиреві, пообіцявши оплатити всі витрати на книгу. Тож я знову мав спромогу випробувати свою силу і року Божого 1561-го працю свою вивершив. Коли ж ми поїхали до Житомира, де я мав писати Житомирське Євангеліє, сила мене, як уже писав, покинула і я відчувся порожній та безпорадний. Григорій навіть загрозив при всьому м'якому до мене ставленні, що викличе свого учня Петра (якийсь час той допомагав мені при писанні й малюванні, власне, навчався краснопису та малюнку і мав до того велике замилування), саме йому й хотів отець Григорій доручити творення Житомирського Євангелія. Навіть ця погроза, кажу, не додала мені сили — ось чому я опинився в цій мандрівці. У глибині душі я чомусь вірив, що до Житомира більше не повернуся, бо Око Прірви там мене не полишало. Коли ж воно на мене зорило, відчував у тілі несвободу, у рухах скутість, у душі — стуму, у серці — тонкий біль, у бажаннях — порожнечу, у роботі — лінощі, у почуттях — вичерпання, а людина із стількома слабощами до подвигів духовних не надається. Виникала в мені часом думка, що своє діло на грішній землі, заради якого я був пущений у світ, я вже виконав, отож тепер на ній ніби й непотрібний, а раз так, треба було згуртувати думки, щось про себе і світ додумати, щось вирішити, збагнути, тобто або повернути собі духовну силу і взятися до нової роботи, або ж готуватися до зустрічі з Богом, тобто почати думати про смерть. Через це дорога мала стати мені шляхом до спитування, бо людська сила мала і людина до подвигу не завжди здатна і спроможна.

Тим часом сонце підбилося ще вище, ми сіли в тіні вели кого дуба, що ріс посеред галявини неподалік путівця, щоб трохи спочити й напитися — біля дуба було джерело, обкладене камінням. Вода в криничці солодка, холодна, аж колола в зуби, ми пили її малими ковтками, як п'ють смаковитий трунок. Тоді й обговорили оповідку Созонта-диякона.

— Не можу записати цієї історії до книги, — сказав Созонт, нахмурюючи широкі, розрослі і аж до синього чорні брови, — бо сонне видження — це мара, а чудо має відбуватися не у привидді, а наяву. Коли б я прокинувся і мій лист не стримів би так само затиснутий у руці (я ж його віддав уві сні прибульцеві), то я б у чудо повірив. А так: мало чого людині не наверзеться.

Павлове обличчя було затінене мандрівним шоломом, а ясні сині очі трохи здивовано світили із того затіння, як два джерельця.

— Але ж, отче, — мовив він. — Раніше ти згоджувався зі мною, що пророки і святі бачили уві сні Господа й говорили з ним.

— Але я не певен, що вони й справді таке бачили, — сказав уперто Созонт. — Бо де різниця між сном-мариськом і сном-видженням дійсного?

— Святе Письмо нас навчає, — сказав і я, — що життя, в якому перебуваємо, — це також сон. Можливо, це сон самого Господа, а може, змежений сон і Господа, і диявола. А ми в тому видовищі — тіні, оживлені уявою вищої тіні. Коли це прийняти, твій сон можна вважати за дійсний.

— Але чи потребує Господь сну? — спитав Созонт-диякон.

— Цього не можна знати, — озвався гаряче Павло. — Різниця між нами й Богом та, що він відає про нас усе, а ми про нього не відаємо нічого. Ми пізнанні, а він непізнанний.

Созонт широко всміхнувся.

– І все, що говоримо про нього, — це наші байки. Отже, моя історія зі сну — ще одна із великого числа створених у цьому світі байок.

— Чому ж сон не може бути пророчий? — спитав я. — Хіба мало тому доказів?

— Підійдемо з іншого боку, — палко сказав Павло. — Чи після того сну заспокоїлося твоє сумління супроти ієрея Петра, з яким посварився?

— Якоюсь мірою, — мовив задумливо Созонт. — Попри все, частиною розуму я в той сон повірив.

— Бо все, що відбувається з людиною, — сказав Павло, — в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.

— Може, й так, — сказав Созонт. — Але другою частиною розуму я в те вірити не можу, бо все нами вчинене неповоротно вчинене. Тобто я хочу сказати, що гріх ніби знято з мене, але його я вчинив, отже, він завжди зі мною.

— Тоді ти не віриш в очищувальну силу покаяння? — здивовано спитав Павло.

— Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити, — сказав Созонт.

І тут я відчув неясну тривогу, яку відчуває людина, коли на неї чигає небезпека або ж коли хтось на неї пильно дивиться. Озирнувся до лісу і на найближчому дереві побачив величезне, як похідний казан, Око. Стояло на нижній гілці дуба і було вправлене у рівнораменний трикутник. А що я надто різко повернувся, то й мої співподорожани мимовільно туди глянули.

— Що там побачив чи почув, брате Михайле? — спитав Павло.

— Хруснула суха гілка, — збрехав я.

Розділ шостий,

у якому розповідається, як ченця Павла мордував біс

Ми знову рушили в дорогу, вже не ведучи балачок, при тому були певним чином пригноблені: я — звісно чому, Созонт через нерозрішеність своїх сумнівів; я знову подумав, що його намір написати книгу житій святих при його правничих навичках та маловірстві ілюзорний і що він, здається, належить до тих людей, котрі віднаходять лишень добрі наміри щось добре у світі вчинити, живуть тим наміром, пестять його й леліють, але ніколи справи не здійснюють — це і стає причиною їхніх душевних гризот. Та й добрі наміри, подумав я, виникають у таких не тому, що вони добродійні і прагнуть добродійності, а через страх, що в глибині єства добродійними вони не є. Невелика мудрість, що світ розкладається на день і ніч, живе буття отінене ніччю небуття, адже християнська наука вчить нас всечасно чекати смерті, отже, й ходимо ми світом у супроводі цієї тіні. Сама ж люди на є добродійна й лиходійна, одного собі хоче, а друге ним кермує, одне в собі ховає, друге хоче показати, але існують люди іншого ґатунку, подумав я: вони не чинять у житті ані доброго, ані лихого. Більше того, кожен учинок здається їм лихим, і вони з того нітяться і страждають, беруть його собі за гріх, а доброго вчинити не можуть, бояться-бо, щоб доброчинність не була видима. Такі люди у світі ніхто. Відриваються від житейських насущних справ, бо не бачать у них смислу, а бездіяльність проголошують святим життям, його собі й шукають. Созонт-диякон шукав людей, котрі живуть святим життям, але в святе життя в глибині душі не вірив. Власне, й не людей із святим життям він шукав, а бажав те життя дослідити, звірити, як сам сказав, чи не є воно лукаве, а чуда, які вони чинять, чи не є блудом для вивищення себе перед людьми чи й Богом, отже, чи не хочуть у такий спосіб вони, присвятивши себе Богу, задовольнити своє марнославство, вирвавшись зі світової рутини і вивисивши себе над нею заради того ж таки невтоленного марнославства, простіше сказавши: цураючись світу, живуть мірилами світовими. Чого б досяг, наприклад, Микита Стовпник, коли б залишився свинопасом чи вівчарем, а постійно, богобоязненно, по-християнському чесно жив? А, відрікшись од світу, у цьому-таки світі він став славетний по цілій Волині й Поліссі, та й по околичних землях, бо звідусіль до нього стікаються люди і множать славу його. Отже, ставши славетним, він прирік себе на те, чим він є, а йдуть до нього нещасні й уломні, тобто такі, які випали із житейського плину, чи ті, в яких горить невдоволення, смуток та непевність, тобто уломні душевно, — про цікавих не говоритиму, цікавість їхня — також ознака убогого на враження життя. Але годі гадати наперед, бо тоді і я вподоблюся диякону Созонту з його ненаписаною книгою та правничими розшуками. Про Павла я знав менше, він не встиг іще достатньо проявитися.

Зовні був ніби чернець-простак, бо дивився на світ наївними очима, але чудово знав Святе Письмо та й, певне, не одну перечитав книгу з монастирської бібліотеки, бо володів силою вислову. Але і він, як і я чи Созонт-диякон, був вирваний із питомого гнізда, із тої місцини в городі життя, де йому призначено було рости, визріти і стати плодом, натомість рушив у мандри, ставши одним із шукачів вітру в полі. Не був говіркий, але промовляв мудро й красно, а це значить, що він хворів думками, на які не міг дати відповіді. Отже, всі троє ми були мудраки, які перемудрилися, — через це й опинилися на цій дорозі й шукаємо шляху, не визначивши, куди хочемо йти. Пізнали біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємося, бо розуміємо облудність усіх дефініцій.

Ішли ми та йшли, сонце стало вже майже серед неба, вгорі невгамовно дзвонили жайворонки, а з лісу птаство лісове, саме сонце посилало на нас аж так багато тепла і світла, що наша темна одежа стала нестатньою, відомо-бо, що чорне притягає тепло, а біле відштовхує, через це тілом кожного почав спливати липкий піт, розмиваючи нас, та й обличчя були липкі від потових патьоків, і от саме в цей час Павло раптом зупинився, вирячив, аж ледве не вилізли йому з очниць, очі, тіло його дивно наструнилося і ніби за дубіло, — він звалився на землю як підкошений і почав корчитися та звиватися у дорожній куряві. Созонт-диякон, який знав ліпше від мене Павла, бо помандрував із ним більше часу, кинувся на нього і притис йому руки й тіло, що кидалося мов несамовите, а мені закричав, щоб подав цурпалка чи палицю. Я кинувся до дерева, схопив цурпалка й подав Созонту, той усадив його Павлові між зуби, але той уже встиг прикусити собі язика і з рота йому юшила кров. Голова дивно завернулася, а очі стали несамовиті, і хоч був на позір слабкуватий, але кидав і собою, і важким Созонтом, аж той ледве утримувався на ньому. Так тривало якийсь час; зрештою Павло розслабився й непорушно витягся на дорозі. Созонт витяг йому з рота цурпалка і наказав мені взяти Павла за ноги, сам узяв його під пахви, і ми потягли його в затінок — дорога йшла якраз між лісу, і недовго нам треба було тягти. Поклали його в траві, і він помалу почав дихати рівно — спав. Ми в цей час вмилися й випили води, а тоді й самі лягли перепочити, зморені, а коли минув якийсь час, Павлові очі вже були осмислені, він сидів, спертий спиною на дерево, й німо дивився на нас. Але остаточно до тями він ще не прийшов. Созонт-диякон проказав над ним молитву, при цьому Павловим тілом вряди-годи прокочувалися корчі, але вже невеликі, його ніби струшувало.

Созонт утер рукавом обличчя, по якому дзюрив піт.

— Вибач, брате Михайле, — сказав він, — що не звідомив тобі раніше про біду брата Павла. Він прийшов до Києва, бо в Скиті Манявському, звідкіля він, святі отці не тільки не звільнили його від напасті, але й збиткувалися, вважаючи його біснуватим. Через це й подався до Києва, у Печерський монастир, славний своїми чудами й отцями, що проганяють біса, — ця наука в них триває ще з давніх часів, принаймні про таке зцілення оповіджено в Печерському патерику. Печерські отці мене запевнили, що біс із нього вийшов остаточно і вже до нього не повернеться, через що був я за нього спокійний і не бажав тебе тривожити. Та й сам Павло був певний, що біда його закінчилася.

— А вона й не закінчилася, брате Созонте, — кволо обізвався Павло.

— Як бачиш, брате, — спокійно мовив Созонт. — І це ще одне на підтвердження, що не біс у тобі сидить, а хвороба, до якої святі отці не відають ліку. І хвороба ця відома, зветься трясця.

— А я думаю, — так само кволо сказав Павло, — що це і є біс. У київських отців я читав Печерського патерика, там справді є оповідка про біснуватого, якого лікував святий Лаврентій. Я тричі прочитав ту оповідку, і мені здалося, що хвороба в мене подібна.

— Даремно так думаєш, брате Павле, — сказав Созонт. — Згадай Слово двадцять шосте «Про Лаврентія-затворника». Біснуватий не тратив там пам'яті й не кидався, і не била його трясця, хіба що балакав різними мовами, а загалом цілком домисленний був. Саме тому я кажу, брате, — м'яко сказав Созонт, — що це може бути й не біс.

— Але я його чую в собі, чую! — скрикнув Павло. — Коли мене хапає, чую руки кощаві, порослі рудим волоссям, із гострими пазнігтями, якими дере мені серце. Інколи вростає в мене, ноги в ноги, руки в руки, голова у голову, й починає трусити мною, як деревом. І тоді я бачу червоне обличчя, і кривавого рота, розверстого в реготі, і вирячені очі, що вистрілюють, як ядра, з орбіт і провисають на щоки на тонких білих жилках.

— Усе це тобі може привиджуватись у хворобі, брате Павле, — м'яко повів Созонт.

— А що скаже твоя мудрість, брате Михайле? — повернувся до мене Павло.

— У кожної людини є своя темна хмара, брате Павле! І кожен свою темну хмару має знати і вивідати сам.

Павло всміхнувся невинною дитячою усмішкою:

— Дякую тобі, брате Михайле!

— За що ж дякуєш?

— Що не жахаєшся мене й не судиш. Після брата Созонта ти такий другий.

— Через це й стали співподорожанами, — всміхнувся Созонт.

Далі ми не пішли. Вирішили з'їсти хліба, випити води й перепочити. Але Павло їсти відмовився. Він ліг у траву й нерушно дивився у небо і, поки ми їли, мовчав.

— Дивна річ небо, — раптом сказав. — Часом здається, що безодня не в землі, а там. Чи не грішні мої думки, брате Созонте?

— Безодня там, де немає кінця, — сказав Созонт. — Але вона, як і все в цьому світі, двояка. Одна залита світлом, ясна й сонячна, котра кличе наші душі вивиситися, а друга темна й непрозора, котра також кличе наші душі, але щоб понизити їх. Одну з них ми й вибираємо.

— Ми вибираємо чи вибирає нас? — запитав я.

— Це у волі Божій, — коротко відповів Созонт. — Волю діяти він нам усе-таки дав.

— Але я боюся, — тихо мовив Павло. — Коли й справді в мені біс, не я його кликав, отже, не з моєї він волі. Коли ж того захотів Господь, то для чого тоді моя воля?

— Твоя воля — це теж частка волі Божої, — мовив я. — Коли на нього уповаєш.

— Чи можу більше уповати? — спитав Павло і раптом заплакав.

І дивні були його сльози: з голубих очей витікали вони голубі.

Розділ сьомий,

у якому розповідається про зустріч зі ще одним співподорожанином, Кузьмою

Нарешті Павло зголосив, що він укріпився і вже може йти, та й справді, на ньому не було слідно ніякої хвороби — став зовсім такий, як перед цим. Отож ми рушили далі, і я тим часом розпитав у Павла про його болість: коли вона в нього почалася і чи часто його мучить.

— Можеш у напасті моїй допомогти, що розпитуєш? — спитав Павло.

— Я не лікар, але хворобами цікавлюся, — відказав я. Тоді він розповів, що падуча находить на нього раптово — ударить, та й по всьому, тобто він нічого вже не пам'ятає. Часом за кілька годин до того починає сильно боліти голова, а голова йому болить ще з дитинства, коли малим упав із груші і сильно розбився. Тоді стає дратівливий, і його в цей час ліпше не чіпати. Інколи відчуває холод чи гарячку, буває: жахливо хочеться їсти або ж виникає несусвітний жах. Часом бачить, що довкола починають грати вогні або ж увесь простір довкола охоплюється пожежею: горять дерева, трава, поля або й сама земля.

— Тоді я відчуваю, що прірва мене зараз ковтне, і так страшно стає, що кожен волосок на тілі здригається чи здиблюється. Тоді й відчуваю біса, який прокидається в моєму тілі. Але це тільки короткий мент, бо що далі твориться — не відаю.

— Часто тебе хапає? — спитав я.

— Всяко, — відповів Павло, Созонт при цьому йшов мовчки, очевидно, Павло вже розповідав йому про це, — часом кілька разів на день, інколи раз на місяць, а буває, що й зовсім довго не чіпа. Коли таке зі мною трапляється, — мовив Павло, — то я помираю, принаймні так мені здається, а потім воскресаю. Колись може так статися, що вже й не воскресну. Буває, що впадаю в памороку або ж ходжу як у сні, але того всього сам не тямлю, люди розказували. І саме це для мене найстрашніше: щось дію, щось чиню, але не свідомо і несмисленно, тобто живу ніби поза собою.

— Кожен грішник живе поза собою, — сказав Созонт. — Або злочинець.

— Але я не хочу бути ані злочинцем, ані грішником! — вигукнув Павло.

— Чи ж сподіваєшся на поміч святого Микити? — спитав я.

— Це те, що мені залишається, — сподіватися, — мовив Павло.

Отже, Павло рушив до Микити Стовпника в надії вилікуватися. Правда, вражало при цьому: він побував у печерських отців, ті його ніби вилікували, принаймні упевнили, що біса прогнали, — чому ж, вважаючи себе вилікуваним, потребував нового цілителя?

Я й спитав про це в Павла просторіч.

— Хочу на нього, Божого угодника, подивитися, — сказав Павло. — Окрім того, не лише печерські отці мене лікували й упевнювали про свою перемогу над бісом, однак біс од того не зник.

— А чи пробував ти сам від нього спасатися? — запитав я. — Постами, послушанням, молитвами до Господа й Матері Божої?

— Через це й став ченцем, брате, — мовив печально Павло. — Але Господь чомусь мене від тієї біди не звільняє… І знаєш, що я часом думаю, брате Михайле, не знаю, чи й не грішно: Бог гнівається за надмірне звертання до себе. Є в цьому межа, як і усьому в світі, і не можна переступати її. Більше молитися, постити чи в послушання входити — це ще не значить наближатися до Бога, інколи й навпаки…

І тут ми побачили прояву. Біля дороги, на горбку, впустивши босі ноги в канаву із зеленою водою, сиділа чудернацька постать. На ній був вицвілий і потріпаний, навіть подраний хітон, аж годі було взнати, якої первісної барви він був; на голові стриміло щось на зразок чернечого куколя [6], але вже без ніякої форми, той кукіль обрамлював неприродно довгобразе обличчя, яке складалося із системи чітко означених під брунатною шкірою кісток, ніби це була одна із печерських мумій, котра встала із вічного ложа і пустилася в мандрівку подивитися на світ. Волосся, брови, й борода, й вуса були ясно-руді, а може, брудно-сиві, очка малесенькі й напрочуд круглі, як у птаха, а губи запалі, ворочком, бо істота ця напевне не мала зубів. Але один зуб у нього принаймні був, я це побачив, коли він відповів на наше привітання. При тому чоловік не мав при собі ані торби, ані чобіт чи сандалів-личаків.

— Чи не до Микити Стовпника вибрався, брате? — спитав Созонт, бо це його призначення: всіх і про все розпитувати.

— Нема куди ще? — відказала проява, з'являючи єдиного, напрочуд жовтого, як цвіт кульбаби, зуба.

— Коли ти інок, то якого монастиря?

— З того, з якого перейшов у свій скит Микита, — сказав чоловік.

Созонт відразу ж зацікавився, я помітив, як гостро спалахнули йому очі.

— Чому мочиш ноги в калюжі? — спитав Созонт.

— Щоб п'явки приліпилися, тут вони добрячі.

— Але ж навіщо? — здивувався я.

— Щоб висмоктали з мене недобру кров. — Його круглі очка подивилися на нас, ніби стрибали з одного на іншого, — був це чи блаженний чи божевільний.

— А як вип'ють недобру кров, то що?

— Тоді я буду добріший і легший і ліпше мені йтиметься.

— Чи босий ідеш?

— Господь створив людині ноги, а чоботи — людське твориво. Що ж людське — те марне!

— Чому ж не йдеш голий? — спитав Павло.

Чоловік обдивився свою одежу, крізь яку проглядало голе тіло.

— Одежу Господь носити велів, — сказав, голос його був надтріснутий, — і то після того, як Адам та Єва согрішили. Одежа криє грішне в нашому тілі. А обув'я нічого грішного не криє, через що воно й непотрібне.

— Чи й узимі босий ходиш?

— Ходжу, — сказав незворушно чоловік.

— Як тебе звати? — спитав Созонт.

— Кузьма, а прізвища катма, — відрік чоловік.

— А чи думав ти, — мовив із усмішечкою Созонт, — що Господь створив Адамові грішне тіло одне, а Єві інакше, бо знав, що вони согрішать? Отож для гріха він їх і створив, а властиво, не для гріха, а для майбутнього множення.

— Ти книжник та фарисей! — тицьнув у Созонта сухим, як у мощей, пальцем Кузьма, голос у нього при цьому став верескливий. — Не для гріха Бог їм те створив, а для спитування. А уроку вони й не витримали, отож і велів носити їм одежу, от!

— Бачу в тобі мудрого чоловіка, — сказав Созонт і сів просто в траву, тримаючи поперед себе палицю. — Ану ж бо, поміркуймо. Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося…

Кузьма розширив круглі очка, причому круглими вони бути не перестали, тільки розширилися принаймні вдвоє, долішня губа в нього відвисла, а зуб виліз з-під горішньої губи й жовто зацвів. По тому поклав на груди широкого хреста, відтак заговорив:

— Згинь, пропади, сатано! — сказав. — Не скушай мого духу й розуму, бо вони в мене неміцні.

— Я не сатана, Кузьмо, а такий же християнин, як і ти, — сказав із властивою собі півусмішкою Созонт. — Ось дивись!

І він так само, як Кузьма, перехрестився.

— Чого від мене хочеш? — скрикнув Кузьма.

— Мудрість твою спитую. «Мудрість хай знайде мудрість», як сказано в Приповістях.

— Для придбання мудрості не треба розуму, — категорично сказав Кузьма.

— Але все треба спитувати мудрістю, і так сказано в Еклезіасті.

— Не спитуй мене, не спитуй! — заверещав Кузьма. — Чого це ти до мене причепився?

— Але ж бажаєш, щоб до тебе причепилися п'явки і відсмоктали твою лиху кров. Отож я і є та п'явка, щоб відсмоктати твою глупоту.

Круглі очка Кузьми знову виросли вдвоє, долішня губа відпала, а єдиний зуб став сторчма.

— То це хочеш посміятися з мене? — спитав Кузьма деренчливим голосом. — Коли так, ти вдвічі сатана. Згинь, пропади!

Вискочив із зеленої калабані, і ми побачили, що до ніг його й справді присмокталося кільканадцять чорних і тлустих, очевидно, вже насмоктаних п'явок. Відбіг до дерев і там зупинився, дивлячись у наш бік.

— Гріха чиниш, брате Созонте, насміхаючись над убогим розумом, — печально сказав Павло. — Не його спитуєш, а себе.

Усмішечка зникла із Созонтового лиця.

— Правду кажеш, брате, хоч я й сумнівався в убогості його розуму, — мовив Созонт. — Коли можеш, прости!

— Хай тебе Бог простить. Ходімо й покиньмо цього благого.

Созонт важко звівся з трави, і ми рушили дорогою далі. Але, коли я озирнувся, побачив, що Кузьма йде на певній віддалі за нами. І я раптом жахнувся: п'явок у нього на голих литках вже не бачив, але стали вони червоні від крові.

— Кузьма йде за нами, — шепнув я.

— Не лякай його, — мирно відказав Созонт. — Хоче, то хай іде. Мені в нього треба розпитати про монастир, з якого прийшов сюди Микита Стовпник.

Сталося усе те вже під вечір, довкола було порожньо, хоч ми мали намір дійти до села, яке мало бути десь поблизу, і в ньому переночувати. Ішли ми аж до густих сутінків, Кузьма простував за нами, але тримався безпечної відстані. Зрештою вирішили зупинитися на узліссі, власне, на галявині, яка прикривалася від дороги грядою дерев. Коли ж розпалили вогнище і привісили над ним казанка, щоб зварити кулешу, Кузьма, який весь цей час стовбичив за деревами, підійшов до нас і, нічого не кажучи, всівся біля вогню.

— Вибач, брате, — м'яко сказав Созонт, — коли я тебе образив.

— Хочу в тебе спитатись, — деренчливим голосом повів Кузьма, — коли Господь створив людям оте неподобство, яке ти назвав, і знав, що вони согрішать, то виходить, що це він послав Єві змія-скусителя?

— Усе в світі відбувається тільки з волі Божої, — рівно й ніби нехотя відказав Созонт.

— Отже, він хотів вигнати людей з раю? — спитав гостро Кузьма.

— Не вигнати, а дати їм волю, — відповів спокійно Созонт. — Як кожен батько своїм дітям, який відділяє від себе і дає змогу чи й допомагає збудувати їм власний дім.

— То що ж таке первородний гріх? Хіба не прокляття людині?

— Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. «Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив», — так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, — ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав. [7]

Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, — згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.

— Вибач мені, брате, — скрикнув деренчливо, — що назвав тебе сатаною. Ти справді п'явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!

— Амінь! — сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з'явилася ота мала, ледве помітна усмішка.