Арісте! Й ти в юрбі служителів Парнаса!

Ти хочеш осідлать упертого Пегаса;

За лаврами спішиш на небезпечний шлях

І строгу критику стрічаєш у боях!

       Арісте, вір мені, покинь перо й чорнило,

Забудь струмки, ліси, смутні оті могили,

В холодних співанках любов’ю не палай;

Щоб не злетіть з гори, мерщій униз чвалай!

Без тебе віршників доволі єсть і буде;

їх твори видадуть — і цілий світ забуде.

Можливо, і тепер, відрікшись від утіх,

З дурною музою в нарадах потайних

У домі, що прийняв Мінервину егіду[1],

Хтось пише тайкома нову «Телемахіду».

О, бійся талану безглуздих співаків,

Що убивають нас вагою пишних слів!

Несправедливості потомства суд не знає:

На Пінді лаври є, та й кропива буває.

Страшись безславності! — Ну що, як Аполлон,

Почувши, що і ти поліз на Гелікон,

Золотокудрою хитне лиш головою

І надарить тебе — спасеною лозою?

       Та що? Ти хмуришся, мов хочеш відказать!

«Будь ласка, не втручайсь і зайвих слів не трать;

Як я наважився, то вже не відступаю,

Судила доля так, я ліру обираю.

Хай гудить світ мене, — зречусь його тенет;

Кричи, ганьби чи лай, — а я таки поет».

       Арісте, не поет, хто римувати вміє

І, скриплячи пером., паперу не жаліє:

Хороші вірші, бач, складніша річ писать,

Ніж Вітгенштейнові французів побивать.

В той час, як Дмитрієв, Державін, Ломоносов,

Співці уславлені, краса і гордість росів,

І розум живлять нам, і вчать зичливо нас, —

О скільки гине книг в появи самий час!

Писання голосні Рифматова, Графова

Із Бібрусом тяжким гниють у Глазупова;

Ніхто їх не згада, щоб ту бредню читать,

Прокляття Фебове на них немов печать!

       Скажім, діставшися на Гелікон щасливо,

Поетом можеш ти назваться справедливо:

Ласкаво читачі тебе тоді приймуть.

Чи не гадаєш ти, що зразу потечуть

І ріки золота до тебе, поруч слави,

Що вже тримаєш ти на відкупі держави,

Червінці в кованих шкатулках бережеш

І, лежма на боку, їси собі та п’єш?

Ні, рід письменницький, мій друже, не багатий;

Розкішні, з мармуру будовані палати

І скрині золота не суджені йому:

Землянка півсліпа, горище у диму —

Ото палац його, ото блискучі зали.

Поетів — хвалять всі, годують — лиш журнали;

Фортуни колесо не котиться до них;

Руссо нагим родивсь — нагим навіки стих;

Постелю з жебраком Камоенс розділяє;

Костров занедбаний у злиднях помирає,

Хреста чужа рука поставила над ним;

Життя їх — ряд страждань, гримуча слава — дим.

       Тепер ти про свою задумався дорогу.

«Одначе, — скажеш ти, — всіх судячи так строго,

Усе картаючи, як Ювенал новий,

Ти на поезію тут виклав погляд свій;

А чом же сам, на муз не жартома сердитий,

Ти віршами прийшов зо мною говорити?

Що сталося тобі? Безумний ти чи я?»

Арісте, почекай, ось відповідь моя;

       В якомусь-то селі, серед мирян поштивих,

Спокійно проживав, до кіс дійшовши сивих,

В миру з сусідами, шановний панотець,

Що по околиці прославивсь як мудрець,

От якось він ішов п’яненький із гостини,

Бо на весіллі був, а там не без чарчини.

Попалися йому назустріч мужики.

«Послухай, батюшко, — сказали простаки, —

Нам, грішним, розтлумач — ти ж пить забороняєш

І ненастанно всіх тверезості навчаєш, —

Ми вірили тобі; та що ж ти нині сам…»

       «Послухайте, — сказав священик мужикам, —

Як в церкві вас учу, так вам і слід чинити,

А з мене прикладу ви, друзі, не беріте».

       Так само і мені доводиться сказать;

Не хочу виправдань для. себе я шукать:

Щасливий, хто живе спокійно, без турботи,

До віршів жодної не маючи охоти,

Своїми одами журналів не тягчить

І над експромтами по тижню не сидить!

Не любить він сягать до верховин Парнаса,

Він не шукає муз та бистрого Пегаса;

Рамаков не прийде йому труїти світ;

Щасливий, друже, він, — тому, що не піїт.

       Та досить цих розмов — боюсь тобі докучить

І сатиричними писаннями замучить.

Чи за пораду ти подякуєш мені?

Признайся, друже мій: писатимеш чи ні?…

Роби хоч сяк, хоч так, а я скажу у вічі,

Що слава — добра річ, а спокій — кращий вдвічі.

Все в казковому мовчанні;

Впав на пагорб дим нічний;

У хмарок яснім убранні