Степан Васильович Васильченко
Авіаційний гурток
Написана більш як півстоліття тому, повість «Авіаційний гурток», завдяки широкій масштабності авторського погляду на дійсність, сприймається як твір і про сучасну шкільну молодь. Повість Васильченка своїм щирим словом живить благородні поривання, кличе до творчості.
Степан Васильченко (1878–1932) — письменник народницького спрямування, який відстоював самобутність українського мистецтва, зв’язок із національною традицією. Для творчості Васильченка притаманні поетизація національного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та поглиблений психологічний аналіз.
І. ДО РОБОТИ
Петро Михайлович, учитель, приїхав з Києва пізнім потягом і прийшов до школи, як у селі вже давно спали. Але на ранок, ще тільки зійшло сонце, ввесь гурток сидів на шкільних східцях. Школа була ще замкнена. Не бігали, не бурушкались, говорили стиха. Петра Михайловича не хотіли будити, бо знали, що приїхав пізно. Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова: умовлялися поки що мовчати про свої заміри — він не вдержався, роздзвонив уже всім у селі.
— І завжди цей Петро…
— Такий вже задавака — може, ще нічого не вийде, а він…
— Як не вийде? Мусить вийти! — рішуче промовив Петро.
— На словах — то ми всі робітники, побачимо, як на ділі.
— А що на ділі? — скипів Петро.
— Що? Перший почнеш вередувати… от що.
— Хто? Я? — схопився Петро.
— Та… годі, Петра Михайловича збудите! — спиняв Матвій.
— Так що ж він бреше!
— Що бреше, а пам’ятаєш, як у драмгуртку підвів з виставою?
— Так, по-твоєму, то я підвів?
— Ну, от! Заведіться. Ніколи в нас без цього не обійдеться. Годі, кажу!
— Так що ж він, хамро!..
Петра Ткаченка поривало посваритися, але він втримав себе, крутнувся, сплюнув, пішов од гурту в садок.
— Куди ти, Петре?
— Ану вас… — пішов поза школою.
— От бачте, який він.
— А ви не знаєте хіба Петра? Не зачіпайте краще його.
— Та доки ми будемо панькатись з ним? Записався в гурток, то й хай по-товариському поводить себе!
— Я пропоную виключити його з гуртка, коли він не вернеться сьогодні на збори! Годі вже!
Із-за другого рогу школи вискочив Петро, радісний, схвильований, мов зовсім не той.
— Товариші!
— Що таке? — сухо спитали його.
— Знаєте, Петро Михайлович сидить уже в майстерні, а кругом нього плани, книги, всяке приладдя…
— Та ну? — Всі підвели голови.
— Слово честі. Я у вікно заглянув. Гайда в майстерню.
Схопились, як табунець горобців, і з веселим гомоном побігли.
— Петре Михайловичу! Петре Михайловичу, можна?
— Можна! — каже.
Упхались гуртом.
— Добридень!
— Добридень! А ви вже тут. Я оце хотів сам трохи роздивитись, а коли прийшли, розглянемо всі вкупі.
На великому столі були порозкидані пилочки, напильники, рубанок, обценьки, бруски дерева і багато іншого приладдя, потрібного для будування моделі аероплана. З другого боку лежала чимала купка новеньких книжечок, посередині був розгорнутий великий аркуш паперу, над яким сидів із олівцем у руках Петро Михайлович, заклопотаний, задуманий. Розсипались кругом столу: той за книжки, другий тягне брусок, інші через плече Петра Михайловича зазирають на папі
