Степан Васильович Васильченко
Кармелюк
П’єса в одну дію про Кармелюка — одна з трьох завершених п'єс Васильченка про легендарного селянського ватажка. Письменник працював над образом Кармелюка наполегливо, їздив на Поділля, вивчав матеріал. Збереглася копія мандата на ім'я С. Васильченка, що уповноважував його збирати «етнографічний і архівний матеріал про відомого народного революціонера початку XIX століття, так званого розбійника Кармелюка».
Образ Кармелюка у Васильченка витриманий в народно-легендарних традиціях, підкреслюється його розум, незвичайна сила, сміливість. Він завжди у своїх діях спирається на підтримку народних мас. Кармелюк люто ненавидить панів і палко любить кривджених і визискуваних трударів. Щиро зворушують сцени інтимного життя героя, його ставлення до дружини, сина.
Степан Васильченко (1878–1932) — письменник народницького спрямування, який відстоював самобутність українського мистецтва, зв’язок із національною традицією. Для творчості Васильченка притаманні поетизація національного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та поглиблений психологічний аналіз.
ДІЙОВІ ОСОБИ
Пані Люба.
Пан Стась.
Панна Рома.
Пан Маркел.
Ксьондз.
Економ.
Невідомий (Кармелюк).
Чабан.
Люди в селянському вбранні.
І
З туману вирізуються контури старого й глухого лісу, що густо поріс колюччям та папороттю. Серед лісу сумує давня руїна з панських мурів. Стіни полупані, розсипані, увійшли в землю, поросли травою та мохом, кропивами та полинням. Дірки, де були вікна, теж диким бадиллям позаростали. Блимають серед руїни в бур’яні блудящі огні. Гуде вітер над руїнами, гойдає лісом, шумить. Шум помалу переходить у музику: чути давню мазурку, що була відома під назвою «Кармелюк». Руїна оживає, контури туманяться. Де були мандрівні огники — горять свічки. Де були пеньки й уламки муру, з’являється обстанова легенди. Музика стихає. Глухе земелля в панських будинках, муроване; стеля кругла, вигнута. Стіни з темна-синього кольору. Штукатурка місцями вилущена, стіни подекуди поросли мохом. По кутках — павутиння. В стіні — високе гратоване вікно. Крізь його видно якесь бадилля. В мусяжевих підсвічниках горить декілька свічок. Коло огню літають вечірники-метелики. Скрізь без ладу розставлені старовинні меблі: стільці, кріселка, столи, канапи тощо. Осторонь на столі стоїть на декілька персон непочата вечеря. На другому — жужмом лежить різна зброя: пістолі, шабля, приламана рапіра, порохівниці, патронташі. Двоє дверей: одні — маленькі, низькі, потайні; другі — великі; ці підперті кіллям, забарикадовані. Пані Люба недужа лежить з пов’язкою на голові в ліжку. Коло неї на ослончику — ліки: каламарчики, шклянки, вода в графині. Обік пані Люби, на ослончику — пан Маркел — зігнутий, зажурений. Коло його долі — кучею скиданий архів. У кутку, з книжкою в руках — ксьондз; перед ним — налой, на налої — розп’яття. Горить лампадка.
Пан Стась (становиться на стілець, дивиться у вікно.) А ніч яка! Негодяна, як ворон, темна! Ні, не йму я тому віри, щоб принесла його нетеча такої ночі! (Сходить із стільця.)
Пані Люба. Оце саме й ніч для розбійника. Він її такої тільки й дожидає. Швидше на те треба сподіватися, що військо не прийде, а він того не злякається.
Пан Маркел (затурбувався). Як — військо не прийде? Що це ви лякаєте, пані Любо? (Твердо.) Військо прийде! Воно мусить прийти! Ха! Це хороша була б річ, коли б воно в цей час зрадило нас!
Ксьондз (теж стурбований). Так, так… Це була б справді щира послуга, коли б воно чогось зовсім не прийшло сьогодні! Я вже не знаю, що б уже ми далі й робили.
Пан Маркел (певно). Ні! Ні! Цього бути не може! Про це й думати не слід. Військо прийде, й прийде сьогодні — у мене є таке передчуття. Ось поназдивитесь!
Пані Люба. Та коли ж воно прийде? Вже серце зниділо, його дожидаючи…
Пан Стась (роздратовано). Мамо, ти хвора, тобі не слід хвилюватися: випий своїх крапель, і будемо спокійно дожидати далі.
Пані Люба (втримуючи себе). На інше надіятися немає на що, — будемо дожидати…
