Сей пятий том «Історії України-Руси» вяжеть ся з попереднїм, четвертим, розкриваючи дві сторони історичного процесу сих столїть: т. IV показує полїтичні обставини, в яких жила Україна-Русь в XIV–XVI вв. і які привели до того результату, що українські землї вкїнцї злучили ся під властию Польщі; т. V слїдить еволюцію суспільно-полїтичних і церковних відносин, як вони укладали ся серед тих полїтичних обставин і під впливом їх, закінчивши ся повним перестроєм українських відносин і житя на взір польський і під рішучим впливом польським, а розстроєм і упадком староруських форм, та представляє образ сього перестроєного устрою, як він уставив ся з кінцем XVI віка.

Таким чином сей том своїм змістом продовжує історію суспільно-полїтичних відносин і устрою українсько-руських земель, для попереднїх столїть представлену в т. І[1] і т. III[2]. Заразом він має зазначити ті моменти в суспільно-полїтичних, економічних, національних відносинах, які послужили вихідними точками для народньої реакції, що прокидаєть ся з кінцем XVI в. Даний тут образ буде продовжений в дальшім томі, де представлені будуть спеціально відносини економічні й культурно-побутові, як вони укладали ся й розвивали ся в тих суспільно-полїтичних відносинах і формах устрою, які представили ми тут, і перші початки реакції зі сторони української суспільности й народу.

Від попереднїх роздїлів, присьвячених сим питанням, і взагалї від попереднїх томів сеї «Історії» сей V том ріжнить ся тим, що вступає в часи, представлені, бодай для деяких сторін житя, вже значним запасом документального матеріалу. Для попереднїх томів ми мали лїтературний і документальний матеріал досить невеликий, так що обовязком історика було витягнути з нього по можности все, що може так чи инакше послужити до зрозуміння давнього житя і подїй, кинувши на них проміньчик сьвітла з якогось боку. При тім могли ми мати те переконаннє, що в наших руках лежить в головнїйшім весь історичний матеріал (говорю про памятки і матеріали історичні, не археольоґічні), і він ледви чи зросте коди небудь значно. Натомість для декотрих сторін житя і відносин XV і XVI вв. ми маємо вже такий великий документальний матеріал, що й мови бути не може, аби витягнути з нього все (бо инакше прийшло ся б зійти на історію реалїй, старинностей суспільних, економічних і культурних), треба вибирати тільки те, що безпосередно служить до зрозуміння еволюції народнього житя. І при тім ми далеко не розпоряджаємо всїм матеріалом, перехованим до наших часів — богато його лежить непублїкованого, незвістного, і публїкація його може ще значно доповнити (а в дечім і змінити) теперішнї виводи. Вкінцї дослїд утрудняєть ся також і тим, що елєменти еволюції стають незвичайно скомплїковані. Староруський устрій модифікуєть ся впливами державного процесу тих полїтичних тїл, в які входять українсько-руські землї (в данім разї — вел. кн. Литовського і Польщі), рецепцією прав — в данім разї польського і нїмецького, не кажучи про рецепції меньш важні. Фактори житя виступають в незвичайній ріжнородности й численности, й не легко вибрати в відповідній повнотї моменти, потрібні для зрозуміння нам еволюції житя та представити їх в відповідній пропорції іх впливів і значіння.

Хоч історія суспільно-полїтичних і економічних відносин українсько-руських земель сих віків була все предметом моїх студій, почавши від першої наукової роботи, писаної близько двадцять лїт тому, і я богато труду віддав збиранню, публїкованню й обробленню нового, недрукованого матеріалу (томи актів подільських, люстрацій королївщин, публїкації старих інвентарів і поменьших колєкцій документів) — я розумієть ся, не замкнув для себе дальших студій в сїй справі. Для прояснення деяких питань, порушених в сїй книзї, збирав я архивальний матеріал, що публїкуєть ся тепер разом з нею п. т. Матеріали до суспільно-полїтичних і економічних відносин західньої України (перша серія вийшла в т. LXIII і LXIV Записок Наук. тов. ім. Шевченка, друга друкуєть ся в т. LXIX, дальші документи сеї збірки цитую не числами, а роками), а надїю ся ще вести сю роботу й далї. З тим і для себе самого не вважаю роботу коло вияснення еволюції житя сих столїть за покінчену. І попереднї томи не виходили з моїх рук як останнє моє слово, всеоружною Атеною з Зевсової голови, і дані в них погляди і розвязки питань зістають ся предметом дальших студій і перевірок, — тим меньше такий том як сей.

Всї глави, що містять ся в сїй книжцї, написані мною були ще зимою 1901/2 і протягом 1902 р., безпосередно по написанню тому IV, з виїмком деяких партій, які відложив я собі на пізнїйше. Я надїяв ся умістити в сїм томі історію не тільки суспільних відносин і устрою, але також і економічного і культурного житя та видати його слїдом за томом IV. Та р. 1903 принїс иньші роботи, що представляли ся менї далеко пильнїйшими — виготовленнє короткого курсу історії України і приладженнє його до друку, заходи коло видання перекладів в чужих мовах сього короткого курсу і цїлої Історії, що вважав я тодї одиноким способом відчинити дорогу своїм науковим публїкаціям до Росії. За тим пішла робота коло ревізії І тому для другого видання та нїмецького перекладу, а коли з кінцем р. 1904, під впливом тодїшнїх весняних подувів, була нарештї дозволена моя Історія в Росії — треба було приступити до ревізії дальших томів, що вийшли або виходили з продажі й не було чого по тім дозволї до Росії післати. Серед сих зайнять, які я не міг вести з давнїйшою інтензивністю, бо підупав був на здоровлю (особливо протягом 1904 р.), а окрім того мусїв відзивати ся на ріжні біжучі питання нинїшнього критичного часу, міг я тільки часами вертати ся до роботи коло сього тому і вкінцї не чекаючи його закінчення виладив і випустив весною 1905 р. осібно перші пять глав, що містили огляд суспільно-полїтичних відносин. Коли ж обробляючи дальші глави, переконав ся в неможливости змістити в оден том всю проґраму, зачеркнену для нього, постановив відложити дальші роздїли до дальшого тому і закінчити V том оглядом устрою й відносин церковних. Він містить таким чином в собі огляд історії суспільного й адмінїстраційного устрою й управи українських земель в XIV–XVI, а по части в XVII віцї.

Загальний характер еволюції XIV–XVI в., впливи польського права, територіальні ріжницї, переходовий характер впливів литовського права. Староруська підстава литовського права, консерватизм в полїтицї в. кн. Литовського. Впливи державної еволюції в. князївства на його право. Використуваннє суспільности в інтересах воєнних. Децентралїзація як перепона в сих впливах. Князї гедиминовичі й їх відносини до в. князя; упадок князївств. Ґарантії провінціональних порядків — земські привилєї. Привилеї українських земель — підляські, київські й волинські; земська автономія в в. князївстві, її практика на Українї. Розклад землї і земського устрою, успіхи одностайности в устрою і праві

В попереднїх роздїлах сеї працї представив я історію переходу українських земель під власть Польщі і згадав, що рівнобіжно з сим в устрою й житю сих земель переходили радикальні зміни під впливом польського права, польської культури, польської кольонїзації — зміни, що власне й надають переходу українських земель під власть Польщі таке многоважне і всякими наслїдками черевате значіннє в історії їх. Огляду сих змін і змінених в нових історичних обставинах форм, в які виливало ся суспільне й культурне житє українських земель в сих віках, і буде присьвячений нинїшнїй том.

Наперед одначе треба зазначити, що ві впливах польських елєментів на устрій і житє українсько-руських земель були значні відміни в поодиноких землях і в ріжних часах, в залежности від ріжних комбінацій. Найскорше в сферу сих впливів, очевидно, входить Галицька Русь. Польське право заведено тут вправдї вповнї тільки в 1430-х рр., але фактично польським впливам вона підлягла значно скорше, безпосередно по першій польській окупації. Так само було і з західнїм Поділєм, що вже від кінця XIV в. сильно підпадає польським впливам. З другого боку Підляше, хоч не належало до Польщі, ще під властию Литви сильно польонїзуєть ся наслїдком численної польської кольонїзації, і вже в XV в. переходить на польське право. Натомість Волинь, берестейсько-пинські землї, Браславщина й Київщина, замкнені для польської кольонїзації трохи не до самої Люблинської унїї, підпадали польським впливам головно о стільки лише, о скільки польонїзував ся увесь державний орґанїзм в. кн. Литовського, до котрого вони належали.

З Люблинською інкорпорацією Волинь, Київщина, Браславщина переходять під безпосереднї впливи польських елєментів, тим часом як Україна берестейсько-пинська, належачи й далї до в. кн. Литовського, підпадає сим впливам тільки посередно. Але і з тих прилучених в Люблинї країв тільки на Волини, в більше спокійних і нормальних обставинах житя, польські впливи могли свобідно розвинути ся. В Київщинї ж і Браславщинї наслїдком виїмкових кольонїзаційних обставин витворяють ся й суспільно-полїтичні обставини виїмкові, «яко на Українї», і вони богато паралїзували впливи польського права й спиняли польську шляхотську кольонїзацію. А вже найменьше зачепили польські впливи Сїверщину і давню Переяславщину, бо що йно почали вони тут защіплювати ся (в першій половинї XVII в.), як звіяла їх буря Хмельнищини.

Перед тим нїм підпасти впливам польським, майже всї українсько-руські землї (в виїмком Галицької Руси) коротше або довше, більше або меньше стояли в сфері впливів державного права в. кн. Литовського. Для декотрих земель вплив сей був так як нїякий, бо перше нїж сї землї прийшли в тїснїйшу залежність від литовського правительства, перше нїж впливи його управи могли себе показати, землї сї перейшли під власть Польщі. Так було з західнїм Поділєм, не кажучи вже за землї Холмсько-белзькі. Теж саме треба сказати й про Сїверщину, що досить довго жила під осібними князями, а з кінцем XV в. уже вийшла з в. кн. Литовського, і про Переяславщину, що майже цїлий час литовської зверхности лежала облогом. Малозначні були сї впливи й на Підляшу, наслїдком ранньої рецепції польського права. В полудневій Київщинї й Браславщинї їх невтралїзували тяжкі кольонїзаційні обставини; при тім же Київщина дуже довго мала своїх осібних князїв і се також задержувало ширеннє тут впливів державного права й практики в. кн. Литовського. Але на Волини, в землях Берестейсько-пинських та в київськім Полїсю суспільно-полїтичний уклад в. кн. Литовського, його право й практика мали час і нагоду полишити глубші слїди в місцевім житю й устрою, і тут з сими впливами треба поважно числити ся.

Одначе й тут були подекуди певні перешкоди їм. Так Волинь взагалї стояла осібно серед земель в. кн. Литовського, творила певну замкнену цїлість, де не одно з практики в. кн. Литовського модифікувало ся й відміняло ся під впливом місцевих практик, т. зв. волинського права. Київське Полїсє, Пинщина, князївство Кобриньске в Берестейщинї досить довго мали своїх осібних князїв, і се також здержувало розпростореннє практики в. князївства в сих землях. Найповнїйше впливи права в. кн. Литовського (можемо для короткости називати його литовським, тільки памятати при тім, що етноґрафічно-литовського в тім праві не було зовсїм або майже зовсїм нїчого) могли загосподарити ся в самій властивій Берестейщинї, що від давна, від початку стояла під безпосереднїм впливом його і не вийшла з під нього й по Люблинській унїї.

Таким чином в однїх землях безпосередно на давні руські порядки налягали впливи польські, дуже рано і повно опановуючи їх. В иньших знов налягали вони вже на модифікації, внесені державним укладом в. кн. Литовського. В третїх рівно слабі були й впливи польські, і впливи в. кн. Литовського, і тут повнїйше могли зацїлїти останки староруських відносин, о скільки не змели їх татарські бурі. Сї відміни й комбінації впливали на ріжницї в укладї й житю поодиноких земель в ріжних часах. Що такі відміни, і часом дуже значні, істнували, треба все памятати. Важнїйші відміни такі мусять бути зазначені в оглядї поодиноких земель, тепер же будемо слїдити явища найбільш типові, найбільш загальні, незалежно від тих модифікацій.

При тім — хоч в деяких землях українсько-руських впливи польські зазначили ся, хронольоґічно взявши, навіть скорше, нїж по иньших землях встигло витиснути своє пятно державне право в. кн. Литовського (що тодї ледво формувало ся), але слїдячи еволюцію устрою й житя наших земель, іти будемо переважно від впливів литовських. Вони були близші староруському праву й культурі (на ґрунтї староруського права й культури державне право в. кн. Литовського прецїнь і виросло), і на них доперва лягали (де така комбінація впливів мала місце) впливи польські, а нїде не було навпаки. При тім же державне право в. кн. Литовського само, в своїм розвою, розмішувало ся що далї то сильнїйше впливами польського права, так що й само собою служило мов би переходом до сього остатнього. Йому отже з усякого погляду в еволюції права й суспільно-полїтичних відносин належить ся природне посередне місце між правом староруським і правом польським, запровадженим в наших землях[3].

Державне право, взагалї правні відносини в. кн. Литовського, як я вже підносив, виробило ся на ґрунтї староруського права й практики. Литовське племя стояло на значно низшім степени державного розвою, коли увійшло в близшу стичність з землями давньої Руської держави, і від разу підпадало впливам культурної висшости їх.

Не можемо говорити про ранїйші часи — за браком матеріалу, але від коли литовські князї пустили ся на дорогу окупації руських земель, то значить — з кінцем XIII в. і особливо з першою половиною XIV в. — від тодї безперечно, руські впливи широкою хвилею покотили ся в нутро Литовської держави. Литовські князї супроти устрою й порядків прилучених земель стояли на консервативнім становищу — нарушувати їх не хотїли, чи для того, аби такою толєранцією прихиляти до себе нових підданих і розвивати атракційну силу Литовської держави супроти иньших руських земель, чи — ще правдоподібнїйше — тому, що й не чули в собі сили заступити сї руські порядки чимсь иньшим, своїм, бо того свого в сфері державних і взагалї правних відносин у них не було нїчого виробленого. Що більше — орґанїзуючи чисто литовські землї відповідно державним вимогам, литовські князї брали правні норми з практики й права руських своїх провінцій, і руське право пересаджувало ся таким чином на литовський ґрунт, забиваючи місцеве звичаєве право так ґрунтовно, що в пізнїйших правних памятках в. кн. Литовського так як би й слїду не було чисто литовських (в етноґрафічнім розумінню сеї назви) елєментів права[4].

В результатї, перше нїж литовське правительство звернуло ся до иньших взірцїв — права польського й нїмецького, руське право встигло опанувати відносини в. кн. Литовського так сильно й основно, що стало на всї пізнїйші часи підставою його права і тільки модифікувало ся чи то впливами державного житя в. кн. Литовського, чи то рецепцією нового права — польського й нїмецького. Повторяла ся історія, стільки разів сконстатована в ріжних часах і у ріжних народів: низші культурою побідники приймають вищу культуру своїх підданих. — Victa Graecia victores серit.

Консерватизм взагалї став гаслом полїтики литовського правительства. «Ми старини не рухаєм, а новини не уводим»[5], повторяло воно, в ріжних варіаціях, при кождій нагодї, і в сих словах окрім звичайного в ті часи пошановання status quo звучить переконаннє підданих і самого правительства, що староруські порядки, принесені руськими землями в се нове полїтичне тїло, в. князївство Литовське, мусять бути в цїлости задержані. І литовське правительство, дїйсно, показувало їм всяке поважаннє, забезпечало поодиноким землям їх автономію, устрій, практики, ставлячи їм властиво тільки одно жаданнє — аби всї сї землї, всї суспільні верстви причиняли ся до воєнних тягарів держави.

Що правда, сей принціп — притягнення, можливо широкого використання суспільности в інтересах воєнної служби, в своїм консеквентнім переведенню приводив до дуже важних змін в суспільних відносинах. Зробивши підставою воєнних обовязків земельну власність, правительство литовське з часом прийшло до дуже тїсної реґляментації сеї земельної власности, взагалї землеволодїння, до обмеження прав власности в інтересах держави, так що вже в XV в., як можна слїдити по правним актам, всяка власність має характер обмежений, конвенціональний, прекарний — як кажуть, уживаючи західнього середновічного терміна. Утворюєть ся практика землеволодїння, що пригадує дечим західнїй феодалїзм, так що сей термін часто уживають і новійші дослїдники для характеристики литовського устрою[6]. Але було б рішучою помилкою припускати, як то роблено не раз, рецепцію феодального права в. кн. Литовським, або якийсь, учинений литовським «завойованнєм» перелом в поглядах на власність, на землю, що, мовляв, стала тепер власністю держави, і дотеперішнї властителї дістали свої землї на ново з рук держави в держаннє, з певними ограниченнями, і т. и.[7]

В дїйсности маємо тут результати повільної модифікації давнїйших відносин і практик під впливом потреб нової держави, її орґанїзації. Вповнї домашнїй характер сього явища виразно доводить анальоґія: у всїх землях Руської держави — в границях в. кн. Московського, Литовського і навіть під короною Польською переходить, в формах острійших або слабших, той самий процес — використування правительством суспільности для воєнної потреби держави, і при тім підставою для воєнного тягару служить все земельна власність. В в. кн. Московськім утворяєть ся система «помЂстій», держав з обовязком служби, дуже близька до литовської. Польські королї також заводять в новоприлучених українських землях систему роздавання земель з обовязком воєнної служби. І коли в пізнїйших часах дїйсно утворяєть ся в землях в. кн. Литовського погляд про верховне право господаря на всї землї без ріжницї: «своєго ничого не маємъ, одно Божьє да государево», то сей погляд і тут, як і в землях в. кн. Московського, з'явив ся як результат повільної, віками суспільно-полїтичного житя утвореної і переведеної інґеренції правительства в приватноправні відносини його підданих, уйнятий в нову формулу, а не якийсь з гори прийнятий принціп, положений правительством від самого початку в основу його відносин до земельної власности. Така реформаторська дїяльність, рішуче ломаннє старих практик з власної інїціативи не було звичайне литовському правительству[8]. Важні зміни в національних і релїґійних відносинах кінця XIV і початку XV в. були піддані йому впливами польського двора. Рішучі реформи, переведені в суспільних відносинах і державнім устрою в серединї XVI в. в. кн. Литовського, не були дїлом правительства, а були піддані, здобуті від правительства самою суспільністю, як побачимо, і безперечно рецепція польських практик і порядків і в иньших випадках нераз виходила з кругів інтересованих суспільних верств і кругів. Само правительство литовське хотїло дїйсно бути консервативним і задержати відносини й практики переказані йому староруськими часами, о скільки, розумієть ся, не стрічали ся вони з інтересами державного житя й полїтики, та о скільки саме правительство, від часів унїї з Польщею, не піддавало ся, часами навіть несьвідомо, впливу польських та польсько-нїмецьких взірцїв в державних відносинах, праві і культурі.

До сього консервовання староруської традиції не мало причиняла ся дуже сильна децентралїзація в. кн. Литовського. Переходячи під зверхність в. кн. Литовського, землї давньої Руської держави, о скільки не задержували своїх давнїх князїв з руської династиї, звичайно діставали осібних князїв з династиї Гедимина. Через сю стадию — осібних князївств під зверхністю в. князя литовського — перейшли майже всї українсько-руські землї. Тільки волости відірвані від цїлости не діставали осібного князя, а прилучали ся до якоїсь иньшої волости; так було нпр. з Берестейсько-Дорогичинською землею, що дістала ся Кейстутови, в додаток до його Троцького князївства; так могло бути з волостями відірваними від Київщини, й т. ин.

Осїдаючи на руськім столї такий князь-Гедиминович, розумієть ся, вповнї вкладав ся в місцеві відносини, в цїлий староруський уклад землї, так що в житю її дуже мало що зміняло ся з сею переміною династиї. Такий князь звичайно вже вперед був зрущений зовсїм, був призвичаєний дивити ся взагалї на староруську культуру, право, практику як на взірець, і без всякої примуки, не примушуючи себе, вкладав ся в традиції й житє свого нового князївства. На суспільних відносинах сих князївств устрій в. кн. Литовського, розумієть ся, таки в дечім витискав своє пятно, хоч і тут полїтичне відокремленнє земель ставало сильною запорою для сих впливів, — але тільки зійти з сього ґрунту, взяти яку небудь иньшу грамоту такого Гедиминовича, нпр. перехований тестамент Андрія Володимирича, писаний в київськім печерськім монастирі[9] — і ми вповнї перенесемо ся в староруські часи. Тільки згадки про «государя» — в. князя литовського, пригадають нам, що перед нами тестамент не якогось побожного князя з XII або XIII в., а литовського князя — Гедиминовича.

Відносини таких князїв-Гедиминовичів до в. кн. Литовського були так само неоднакові як і в староруських часах, а властиво ще більше неоднакові, в залежности від обставин часу й особистих відносин[10]. Безперечно, принціпи староруських часів мусїли і в сїй сфері впливати; але змінений устрій держави, більше скомплїковані відносини сей вплив в значній мірі невтралїзували. Відносини були неоднакові й неоднаково зміняли ся. Такий нпр. Любарт, зайнявши володимирський стіл на підставі свого споріднення з старою династиєю і (правдоподібно) вибору землї, чи місцевого боярства, й оборонивши землю своїми власними силами від польських претензій, мусїв чути себе на своїм володимирськім столї майже так самостійним як Ольгерд або його вірний союзник і спільник Кейстут. З другого боку приміром перший київський Гедиминович — Володимир, посаджений на київськім столї батьком, за житя його був недалеким від ролї простого намістника-підручника свого батька.

По смерти Ольгерда в. кн. Литовське готове було розложити ся на систему князївств дуже слабо звязану старшинством в. князя, так як то стало ся з давньою Руською державою. Усобицї Кейстута й Ягайла, повстаннє Корибута були симптомами такого процесу, але, як то зазначив я в своїм місцї[11] — вибір Ягайла на королївство польське на ново піднїс престиж в. князя литовського в його особі, не тільки блеском польської корони, але й більш реальною можливістю — ужити на непослушних силу Польської держави, котрій сї всї руські князївства в теориї були інкорпоровані кревським актом унїї. Всї русько-литовські князї, не виключаючи й найбільше самостійних — як нпр, Федір Любартович, на жаданнє Ягайла видають присяжні грамоти і в них прирікають йому вірність, службу й послушність[12]. Слїдом великокняжа власть набуває дуже енерґічного й зручного поборника в особі Витовта. Починаєть ся правдивий погром князїв — їх згоняють з волостей, переводять на меньші або дають нові волости тільки «до волї»[13]. До кінця XV в. не лишило ся нї одного з старших, значнїйших князїв-Гедиминовичів на їх волостях; задержали ся тільки другорядні, або переведені на меньші волости.

Все се мусїло страшно підірвати силу й престиж сих князїв і незмірно підняти над ними значіннє великого князя. Правда, і в XV в. ми стрічаємо від часу до часу більші князївства — таким було київське князївство Олельковичів, волинське Свитригайла (не згадуючи його попереднїх дуже недовговічних князївств). Але се були виїмки, що не зміняли загального стану річи. Свитригайлу дали спокійно доживати віку, позволяли йому титулувати ся вел. князем, не зачіпали його нїчим — з огляду на його минувшість, як і з огляду на непевне становище Волини між Литвою й Польщею; але правив він самостійно о стільки лише, о скільки сидїв спокійно і не рухав ся. Київське ж князївство Олельковичів хоч дуже велике простором і славне традицією, реальне значіннє мало не велике, наслїдком попереднього ослаблення тут державного житя, зубожіння і спустїння, і київські князї, не вважаючи на свій пишний титул, мусїли зносити досить безцеремонні вмішання в. князя у внутрішнї справи свого князївства й свої розпорядження в нїм (так в знайдених мною листах в. кн. Казимир безпардонно наказує кн. Олельку, аби вернув маєтности одному київському боярину, а в иньшім листї затверджує сього боярина в володїнню його київськими маєтностями)[14]. Можна сказати загально, що по Витовтовім погромі князї Гедиминовичі зійшли на оден ступінь з значнїйшими (перед тим — другорядними й треторядними) князями старо-руських династий і зблизили ся вповнї до становища панів-маґнатів ріжних не княжих родів.

Зсадженнє князя з стола й перехід землї під безпосередню залежність від в. князя, під управу його намістника було, розумієть ся, великим кроком в напрямі централїзації, але і з тим було ще далеко від повного знищення автономії землї, відрубности її. В централїзовану державу в. кн. Литовське не перетворило ся анї під рукою Витовта, анї в пізнїйших часах. Землї лишала ся й далї її територіальна суцїльність, її боярам — більш або меньш широка монополїя в управі землї, потверджували ся права і практики в адмінїстрації й судівництві, спеціальні прикмети суспільного устрою і права. Се бувало змістом земських привилеїв, або як їх часто звуть в науковій лїтературі з московська — уставних грамот, що видавали ся в критичних моментах переходу землї в тїснїйшу залежність від центрального правительства, й служили певного рода конституційними хартиями поодиноких земель[15].

На жаль ми не маємо сих незвичайно важних для пізнання внутрішнїх відносин привилеїв у їх первісній основі, а тільки пізнїйші потвердження, з початку XVI в. (1501–1511), не без певних, очевидно, модіфікацій. Судячи по них, найбільше задержали свій давнїй устрій і автономію, а також і найповнїйше застерегли їх собі в привилеях північні землї: Полоцька й Витебська, що стратили осібних князїв на все уже з кінцем XIV в. і правдоподібно, уже тодї дістали певні ґваранції від литовського правительства. Зрештою сї землї належали і в давнїйших часах до найбільше розвинених що до самоуправи, і в основі їх привилеїв можуть лежати ще давнїйші «ряди» з місцевими князями[16]. Тут землю репрезентують іще на початку

XVI в. всї стани — «князї, бояре, мішане й вся земля»; сї стани в справах города й землї «по давному» зберають ся на віча (сымаются), — ми маємо кілька таких місцевих постанов, виданих «обмовою» землї. Земля має право виберати собі сама намістника, або бодай ставити певні свої жадання при номінації, й домагати ся, аби правительство забрало немилого її намістника: «намъ — господару — давати воєводу по ихъ воли, по старому, а который будетъ воєвода нашъ нелюбъ имъ, ино намъ имъ воєводу иншого дати по ихъ воли». Приїзжаючи на уряд, новий воєвода має насамперед зложити присягу станам, що не буде карати нїкого «безъ ихъ справы» (без участи їх в судї). Стани мають свій скарб і право розпорядження певними доходами землї; вони по давньому ведуть на свою руку зносини з нїмецькими городами і мають юрисдикцію в справі торговельних зносин з сими містами «по своєму праву», і правительство в то не мішаєть ся, і т. и.[17]

З українсько-руських земель в. кн. Литовського найбільші ґваранції, найширшу самоуправу мали підляські повіти, але се стояло вже в звязку з наданим їм польським правом, і сї ґваранції їх сюди не належать: нас інтересує старий устрій. Київщина і Волинь дістали свої привилеї досить пізно — за Казимира. Київщина дістала його по смерти Семена Олельковича († 1471), уже перед тим побувавши в управі великокняжих намістників; чи мала вона якісь ранїйші привилеї — се зістаєть ся неясним, і в усякім разї ті привилеї, які маємо, — в потвердженнях 1507 і 1529 р., до ранїйших як до Казимирових привилеїв не відкликують ся[18]. При тім же Київська земля під Литовську зверхність прийшла в станї роздроблення і взагалї упадку державного житя, правдоподібно — забрана частинами. Все отсе мусїло вплинути на те, що автономія землї і її старі практики в київськім привилею не зазначені так виразно як в полоцькім або витебськім. Його основою служить не так стара земська практика, як «право доброволноє хрестіанскоє», як каже привилей — себто основні принціпи законодавства в. кн. Литовського, як вони вилили ся в Казимировім привилею в. князївству (1447) й його привилеях земських. В потвердженнє 1507 р. крім того увійшли ще великокняжі резолюції на скарги київської шляхти на в. княжих урядників, дані за Олександра мабуть[19].

Волинський привилей, виданий десь також в другій половинї Казимирового правлїння[20] і наново потверджений в 1501 і 1509 р., уже в своїй першій редакції був лише відповідю на скарги місцевої шляхти на ріжні конкретні надужитя в. княжих намісників. Обидва привилеї — і волинський і київський, не виходять властиво поза ґваранції ріжних свобід місцевому панству й шляхтї як верстві шляхетській (видані вони не на проханнє цїлої землї, а тільки місцевих панів і шляхти) і справами земської автономії мало займають ся, а особливо волинський. Одиноке, що можна в нїм вказати — се застереженнє, що суду над шляхтичом староста не може чинити без участи збору князїв, панів і шляхти. Київський привилей окрім певних клясових свобід, признаних місцевій шляхтї та такогож застереження що до участи шляхти в судї, робить ще кілька спеціальних постанов. Він обіцяє, що Кияне (розумій — київські пани й бояре) будуть уважати ся рівноправними з «Литвинами» (шляхтою центральних земель, Литви в тїснїйшім значінню)[21] у всїм, у всїх правах: «Кіянина какъ и Литвина во чти держати и во всЂхъ врядЂхъ ни въ чомъ не понизити»; що київські волости правительство буде роздавати в державу тільки київським боярам, більше нїкому; потвердженнє 1529 р. розтягає сю монополїю київських бояр також і на держаннє київських городів[22].

Та брак ґваранцій для земської автономії в волинськім привилею не значить іще зовсїм, що на Волини всяка особність землї була стерта. Противно, окремішність земель стала взагалї одною з основних прикмет полїтичного укладу в. кн. Литовського, тож і не було потреби спеціально застерегати того, що було загальним явищем. Скрізь місцевому панству полишене було широке поле в управі землї, місцеві уряди в значній мірі роздавали ся місцевим панам і шляхтї. Місцеві пани-шляхта на своїх з'їздах полагоджували земські справи, висилали своїх відпоручників на сойми в. князївства для участи в загальних справах і предкладали свої дезідерати центральній власти. Репрезентантами інтересів землї в сенатї — радї в. князївства служили вищі урядники землї й чільнїйші місцеві аристократи — князї й пани; сї, що незалежно від урядів своїх займали місця в радї, коли вона зберала ся в повнїйшім складї — на візваннє в. князя, ті належали до тїснїйшої ради, зложеної з вищих урядників в. князївства. Цїле в. князївство творило щось до певної міри зближене до федерації, котрої осередком служила «Литва», центральні землї: передовсїм їх аристократия держала в своїх руках біжучу, центральну управу держави, засїдаючи на урядах столицї і близших до неї округів, тимчасом як иньші землї закликали ся до участи в державних справах в випадках важнїйших, більше надзвичайних, і брали в них участь через своїх урядників і маґнатів, або й земських відпоручників, а зрештою полагоджували у себе дома, на своїх з'їздах, свої домашнї справи.

Було се тільки зближеннє до федеративного устрою, а не правдива федерація — тому, що довго, аж до другої пол. XVI в., не було вироблених докладних форм анї репрезентації земель в центральних орґанах, анї форм місцевої самоуправи, і сама центральна управа не мала характера власти вибраної, членами федерації уставленої. Зрештою сама одноцїльність земель була в серединї розбита цїлим рядом нових явищ суспільно-полїтичного характеру, що виривали все глубші борозди в її устрою[23].

Загальну практику земського устрою в. князївства бачимо ми й по наших українсько-руських землях, які входили в його склад. Найлїпше можемо слїдити її на Волини, густо залюдненій, з сильною верствою маґнатства — одній з найбільше аристократичних земель вел. князївства. Переглядаючи реєстри тутешнїх урядників, бачимо, що тутешнї уряди, не виключаючи й найвищих — старости луцького, маршалка волинського, старост володимирського й кремінецького — обсаджували ся коли не переважно, то дуже часто місцевими людьми — членами княжих, панських домів — кн. Острозьких, Сангушковичів, Черторийських, Корецьких, Юрш, Монговтів (зволинщений литовський рід), Боговитинів і т. и., а на низших урядах і просто боярських[24]. Таким чином вони в значній мірі в своїх руках держали місцеву адмінїстрацію. На своїх плечах несли вони оборону своєї землі, збераючи ся під проводом свого маршалка, коли якісь вороги — найчастїйше Татари, нападали на Волинь. На своїх з'їздах — т. зв. «сеймах», що зберали ся в столицї землї — Луцьку, княжата й пани волинські, разом в епископом і вищими урядниками, з власної інїціативи чи з поручення центральної власти, полагоджували ріжні справи, видавали устави для землї, давали вияснення що до місцевих практик, «права земли-волынскоє», що мало уживати ся в місцевих судах, і судили труднїйші справи на жаданнє сторін, чи з поручення в. князя[25]. Вони ж під проводом маршалка волинської землї творили апеляційну інстанцію для місцевих судів (тому претендували на участь і в судових доходах маршалка — т. зв. помочнім). На таких соймах вони обсаджували деякі духовні бенефіції; на них же виберали відпоручників на «великі вальні сойми» всього великого князївства й укладали петиції в. князю в справах місцевих і загально державних[26]. Подібне бачимо й у Київщинї та Браславщинї, хоч і в слабших формах, — бо тут не буде такої сильної й численної маґнатської верстви як на Волини. Виключні права на державу київських волостей і пригородів забезпечали київським боярам, як ми бачили, київські привилеї, й ми дїйсно бачимо на тутешнїх урядах дуже часто, навіть переважно місцевих людей; тільки на воєводстві їх бувало рідше, бо так можних панів в Київщинї дуже було мало. Тойже київський привилей, так само як і волинський, застерігає участь місцевих панів-шляхти в судї київського воєводи. З'їзди київської шляхти, часом разом з міщанами, виконували і тут ріжні поручення вел. князя і полагоджували свої земські справи. Так «князи и панове и земяне земли КієвскоЂ» виберали архимандрита Печерського монастиря. Маємо й петиції та скарги висилані з таких панських з'їздів київських, маємо такі ж і з Браславщини; в 1546 р., очевидно не без спільного порозуміння, виступили перед вел. князем з оскарженнями на свого воєводу пани й шляхта київські і на свого старосту земяне Винницького повіта і потім знову в р. 1551, і т. и.[27]

В другій половинї XVI в. сойми сї перейшли в шляхотські соймики, орґанїзовані на польський взірець і в виборні шляхотські земські суди, але початки їх, очевидно, ідуть іще з староруських часів, з боярського правлїння XIII–XIV в., коли, зі зростом сили місцевого боярства, й упадком полїтичної дїяльности громади, такі боярські «сойми» мусїли заступити давнїйші всенародні віча[28].

Таким чином під литовською зверхністю окремішність земель й їх окремішне, місцеве житє тягнуло ся й далї, хоч з певними, часом дуже значними відмінами. Повної суцїльности й окремішности земель одначе вже не було. Адмінїстраційна одність землї була дуже слабка. Земля була подїлена на округи, і їх управителї залежали просто від центрального правительства. Вправдї в руках київського воєводи й луцького старости зістали ся деякі функції, що розтягали ся на цїлу територію землї й підіймали його над старост і намістників иньших округів (як воєнні й судові компетенції київського воєводи, юрисдикція луцького старости для панської верстви цїлої Волини), але адмінїстраційної одности все таки не було й тут[29]. Підляшє, до утворення уряду воєводи, дїлило ся на три рівнорядні повіти (і той пізнїйший воєвода власти над старостами не мав); так само й Браславщина — тут тільки часами, через порученнє обох староств — Браславського й Винницького одній особі, осягала ся така «персональна унїя землї». Навіть на території поодиноких повітів творили ся держави ріжних титулів, котрих управителї й державцї мали самостійний круг компетенцій і дуже мало або й зовсїм не підлягали намістникам і старостам повітовим.

Ще більше нїж се адмінїстраційне дробленнє розбивали первістну одноцїльність землї переміни в суспільній орґанїзації. Маґдебурське право, одержане головнїйшими українськими містами ще в XV в., розривало той орґанїчний звязок, що звязував в давнїй Руси город з землею; город перестав бути її центром, осередком її житя і перетворив ся в енкляву: маґдебурське право, запевняючи міській громадї автономію, заразом вилучало її з адмінїстраційного устрою землї, здіймало з неї земські обовязки, замінюючи їх на осібний грошовий: податок, неперехідною межою відграничувало територию міста від його округа. Тільки неповне переведеннє принціпів маґдебурського права в землях вел. князївства й нарушування його в практицї дещо ослабляло се повне відчуженнє города від волости, яке принціпіяльно в сїм праві лежало.

З другого боку розширеннє патрімонїяльної юрисдикції над селянами поволї все основнїйше вилучало з орґанїчного звязку землї всю масу селянства, що поволї тратили всякі публичні права. Правну санкцію сьому дав уже Казимирів привилей шляхтї 1447 р., хоч виразнїйше наслїдки сеї еволюції показують себе доперва в XVI в. Кожда маєтність ставала осібною державою в державі і територія землї розривала ся на сї дрібні державки. Селяне на королївщинах ставали також тільки misera contribuens plebs, і в XVI в. повіти й землї перетворили ся в корпорації панів-шляхти, що по части засїдала на ріжних урядах землї, по части сидячи на своїх ґрунтах брала участь в управі землї; такий образ ми й бачили на Волини, де ся суспільна еволюція, з поміж українських земель, розвинула ся особливо виразно. Так само було й на Підляшу, але про нього не говоримо тут, бо там було польське право.

Сей процес розкладу давнїйше одноцїльної, самоуправної землї відкривав ширшу дорогу інґеренції центрального правительства та причиняв ся до того, що місцеві відміни, прикмети суспільно-полїтичних відносин тонули поволї в загальній еволюції держави, і вона все глубше входила у внутрішнє житє поодиноких земель.

Упадок князївств вперше відчинив її двери на добре — з початком XV в. Але протягом XV і першої четвертини XVI в. цїла еволюція держави розвивала ся дуже поволї, не виливаючи ся переважно в скінчені, скристалїзовані форми й розмірно слабо модифікувала устрій і житє поодиноких земель, що ще в значній чистотї задержують свою стару фізіономію. Доперва в серединї XVI в. переводить ся ряд дуже важних і далекосяглих реформ в орґанїзації держави, що змагають до одностайного укладу її, всїх її провінцій, і дїйсно відбивають ся дуже сильно на їх укладї. Суспільно-полїтична еволюція держави, що перед тим по волї лише модифікувала староруську спадщину, починає в незвичайно скорім темпі ломити її останки — дуже ще значні тодї. Перша кодифікація литовського права в Статутї 1529 р., хоч стоїть іще дуже сильно на основі староруської правної традиції, зробила кінець, або бодай дуже сильно ослабила місцеве право, всякі земські привілєґії й практики, що від тепер можуть мати попри Статут хиба помічне значіннє. Мотиви фіскального характеру приводять правительство до реґуляції економічних відносин, в напрямі повної одностайности, в королївщинах цїлої держави («устава на волоки» 1557 р. і ріжні иньші розпорядження меньшого значіння). Ряд важних реформ в суспільнім устрою, адмінїстрації, судівництві, переведених під напором нового полїтичного чинника — шляхти, що в перше тодї починає впливати на державне житє, приводять до нового і досить одностайного уформовання провінціонального устрою і суспільних відносин — на польський взір, а відмінно від форм і відносин традиційних.

Але сей перестрій, се зведеннє до одного знаменника, що далї — то більше зближеного до практики польської, були, як бачимо, явищем розмірно новим, що розвинуло ся саме в переддень люблинської унїї. Воно, як сказано, в значній мірі було результатом впливів нового полїтичного чинника — шляхецтва, що прийшовши до голосу в уставодавстві, з своїх клясових інтересів починає нагинати устрій в. кн. Литовського до шляхетських порядків Корони. Перед тим суспільно-полїтична еволюція в землях в. кн. Литовського розвивала ся в далеко повільнїйшім темпі, староруська традиція визначала ся ще дуже великою сьвіжістю й силою, звичаєве право й практики поодиноких земель служили підставою правних відносин і тільки поволї уступали перед модифікаціями, які вносив державний процес вел. князївства. Державна спадщина староруських часів давала себе дуже сильно відчувати до самої середини XVI в. (а навить і дещо пізнїйше). Де бракує нам матеріалу старшого, ми навіть по актам XVI в., — що вперше приносять нам показнїйший запас матеріалу до слїдження внутрішнїх відносин земель в. кн. Литовського, можемо слїдити форми староруського укладу й житя не тільки в сьвіжих пережитках, а навіть в досить ще жизненних проявах його.

Українські землї польської корони: відмінність обставин, часи «руського права» і його упадок, польонїзація устрою й права, змагання місцевої шляхти до зрівняння з польськими землями, безхосенність земської автономії для українського елємента, упослїдженнє Руси, спольщеннє західнїх провінцій і похід польщі на схід

В инакших, дуже відмінних обставинах знайшли ся українсько-руські землї корони Польської[30].

Вони увійшли в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного житя, з державним правом, з культурою розвиненими хоч не вище, то мабуть і не низше тодїшньої Руси. Анї правительство, анї суспільність польська не дивили ся на сю Русь як на щось вище, як на взірець, як то було в Литві. Противно — можна з всякою правдоподібністю сказати — дивили ся на неї з гори, не тому щоб дїйсно мали на се якісь оправдані причини, а тому, що в таких обставинах, навіть на вищій степени культури, нїж на якім стояла тодїшня польська суспільність, — на відмінну (хоч би й рівновартну) культуру, устрій, житє підбитого народа звичайно дивлять ся з гори.

Правительство польське не мало причин особливо заходити ся коло консервовання староруських порядків своєї нової провінції, але не мало також анї причин, анї охоти спеціально їх нищити. Де не вимагали якихось змін полїтичні інтереси, воно лишало староруські порядки на разї без змін. Дуже богато з староруського устрою, права, практики було задержано в українських провінціях, особливо до запровадження польського устрою в 1434-5 рр. Сї часи — до 1435 р. — в пізнїйших часах навить звуть ся «часами руського права», tempus juris ruthenicalis[31], в противставленню до польського права, заведеного в 30-х рр. XV в. Але так само як і по заведенню польського права досить довго ще зіставали ся ріжні останки «руського права» не тільки в житю, але і в правних сферах Галичини, ріжні пережитки руського публичного права — як останки невільництва, закріпощені категорії слуг, селяне «на руськім праві» і т. и., — так само і перед 1435 р., перед тим заведеннєм польського права, воно встигло вже дуже сильно змодифікувати староруську практику і поробити в нїй сильні виломи, так що те jus ruthenicale було вже перед 1435 р. дуже ілюзоричне.

Виломи в нїм робило ся самим житєм, незалежно від яких небудь правительственних реформ. Рішучо впливало тут уведеннє в місцеву людність, у всї верстви її значної маси польських і ріжних иньших чужеплеменних елєментів. Був тут не тільки власновільний рух на руську землю, на руський хлїб ріжної голодної й жадної голоти, а й робота самого правительства, викликана мотивами полїтичної натури. Володїннє Галичиною було загрожене. Від першої окупації, можна сказати — аж до самої кревської унїї й польської окупації 1387 р. треба було боронити се володїннє від оружних і неоружних претензій сусїдів (не тільки Литви, але й Угорщини, по части Татар). Супроти того польське правительство всякими способами старало ся осадити в Галичинї як найбільше таких осадників, на привязаннє яких могло б воно числити. Тому почавши від Казимира воно протеґує нїмецьку кольонїзацию сїл і міст і шляхотську кольонїзацию польську.

Спустошеннє східньої частини галицьких земель під час боротьби за галицько-володимирську спадщину відкривало широкий простір для такої кольонїзації, але правительство так само, й ще більше, пакує своїх кольонистів і в більше залюднені і лїпше захищені части Галичини, розумієть ся — не без нарушення прав дотеперішнїх руських осадників. Хоч спеціального заміру їх кривдити й розганяти властиво може й не мало, — але знов і не числило ся з ними так дуже супроти своїх полїтичних цїлей. Своїх же польських кольонистів, як побачимо, воно навіть в самих наданнях з'обовязувало до того, аби постійно сидїли на своїх нових маєтностях, для охорони польського володїння. Так уже протягом кількох десятолїть утворив ся в Галичинї досить значний контінґент привілєґіованих кольонистів польських і нїмецьких, що витискали часом і давнїйших руських осадників з їх осад, а в кождім разї відсували їх на другий плян. Теж саме повторило ся кілька десятолїть пізнїйше на Поділю, де польське правительство також старало ся забезпечити собі сю загрожену литовськими претензіями провінцію осадженнєм польських шляхтичів.

На всякі важнїйші посади правительство осаджувало своїх людей, Поляків, на яких могло б спустити ся, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишали ся самі малозначні посади; все иньше було для Поляків та хиба зовсїм спольщених Русинів (як нпр. подільський воєвода Грицько Кердеєвич) і ріжних зайдів, що тримали ся польського режіму.

Розумієть ся, сї Поляки-урядники, в ролї судиїв і управителїв, не тільки сьвідомо, а навить і не сьвідомо — через те, що привикли до польського права, а з руським були або зовсїм, або меньше обзнайомлені, переводили через своє урядованнє польське право в практику землї. Так само Поляки кольонисти не мали причин нагинати ся під руське право, зістаючи ся не тільки самі в праві польськім, але і відносинах своїх до тубильцїв-Русинів прикладаючи норми польського права. Нїмецьким кольонїям, сїльським і міським, забезпечало ся нїмецьке (маґдебурське) право самими фундаційними актами. Таким чином право руське підкопувало ся з усїх боків ще заздалегідь перед формальним запровадженнєм польського. Уже з перших десятолїть польського пановання в Галичинї поруч актів споряджених по руськи й відповідно норм руського права, стрічаємо ще частїйше акти споряджені відповідно нормам і практикам польським, в мові латинській. Адмінїстраційна схема другої половини XIV і першої XV в. представляє з себе досить дивну мішанину урядів староруських і нових польських, при тім старі руські уряди все відступають на дальший плян перед урядами польськими, так що поважний уряд воєводи руського права сходить до значіння заступника польського старости — старостинського судиї або підстарости.

Таким чином навіть в Галичинї, з її сильною історичною традицією, «часи руського права» були в дїйсности часами розкладу й вигасання руського права. На Поділю ж, з його сьвіжою кольонїзацією, з дуже слабою, властиво нїякою традицією, польське право опановує публичне житє від початків польської окупації, по Кориятовичах, і тут навить такого переходового часу, мішання руського права з польським ми не можемо дослїдити. Правда, що з Поділя маємо ще меньше документального матеріалу з сих часів нїж з Галичини, хоч і з Галичини маємо його не богато.

Сей процес польонїзації устрою й цїлого публичного житя не стрічав якоїсь значнїйшої опозиції навіть зі сторони руського елєменту, хоч як він був ще сильний в сих землях, особливо в Галичинї. В тодїшнїм суспільнім складї, супроти понять польського публичного права голос могла мати тут тільки шляхта. В Галичинї в сїм переходовім часї руська шляхта й релятивно, й абсолютно була ще дуже численна й сильна, й могла б бути важним полїтичним чинником в землї, коли б солїдарно, збитою масою схотїла б виступити в оборонї руського права. Але вона не виступала, бо як раз її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з иньшими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси.

Дїло в тім, що в сїм переходовім часї «руського права» шляхта руських земель, без ріжницї своєї національности, не користала з прав шляхетської земської самоуправи, яка істнувала в польських провінціях, а що ще важнїйше — правительство звязувало шляхетське землеволодїннє в руських провінціях ріжними ограниченнями, яких не знало польське публичне право, та потягало шляхту до служб і престацій далеко більших нїж які істнували в провінціях польських. Про се я буду ширше говорити на своїм місцї, тут підношу тільки, що супроти такого упослїдження шляхти руських провінцій для неї заведеннє польського права означало увільненнє її самої і її підданих від місцевих тягарів — військової й городової служби, даней і престацій, свободу від ограничень в розпорядженню своїм майном, право вибору судей і земської самоуправи, і т. и. Тож від коли рішила ся доля Галицької Руси й вона стала, по окупації 1387 р. польською провінцією на віки, шляхтичі-Русини, зарівно як і Поляки, з своїх клясових інтересів змагають до повного зрівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права. Дїяло ся те ж саме, що столїтє пізнїйше, під час боротьби з унїєю бачимо ми, коли шляхта кн. Литовського, бажаючи розширити свої клясові привилеї до розміру шляхти польської, змагала до як тїснїйшого сполучення з Польщею, подаючи в тім руку польським полїтикам.

Клясові інтереси перемагали антаґонїзми полїтичні й національні, переважували те огірченнє, яке мусїло серед руської шляхти зберати ся, коли польські зайди відсували її на далекий плян від всїх важнїйших посад і впливів в землї, тиснули її з усїх боків в своїй сьвідомости nacyi dominującej w kraju, кажучи теперішнїми словами, а не рідко й просто видерали з рук старих руських дїдичів їх дїдини, нїби від nullo jure possessores, на підставі королївських надань[32]. Невважаючи на се все, кажу, клясові інтереси казали руській шляхтї йти враз з польською, бо на пунктї тих інтересів не було ріжницї між шляхтичом Русином і Поляком. Так було в Галичинї, на Поділю, так мусїло бути в Холмщинї, Белзщинї й на Підляшу.

Ся боротьба за польське право, котрої, на жаль, тільки досить далекі відгомони долетїли до нас, мала не тільки той результат, що привела до польонїзації устрою руських земель, але й запечатала взагалї польонїзацію сих земель на довгі віки, розбивши опозицію руського боярства тодї, коли воно ще було найсильнїйше. Не сформувавши ся тодї в одну збиту фалянґу, не зложивши тодї з себе національного табору, шляхта української народности не здобула ся на се й пізнїйше. Розпливши ся відразу в шляхетській верстві, вона розпливала ся й никла, пропадала в нїй в часом все більше. Одинока верства, що мала голос в тодїшнїх обставинах і могла стати в оборонї руського права, взагалї руської (української) народности була страчена для сеї справи.

Не помогла руському праву в землях Польської корони й земська автономія, що служила, як то вище піднїс я, таким сильним заборолом руського права в землях в. кн. Литовського. А се тому, що в коронних землях вона прийшла запізно.

Провінціональний подїл Польщі взагалї визначав ся великим консерватизмом, і тому підставою до орґанїзації руських провінцій взято також староруський їх подїл. Провінції сї складали ся з семи земель — Львівської, Галицької, Подільської, Перемишльської, Сяніцької, Белзької й Холмської. З них тільки Сяніцька й по части Подільська були новотворами. Маленька Сяніцька земля по всякій правдоподібности утворила ся наслїдком відірвання від Галичини й прилучення до Польщі, перед окупацією цїлої Галичини, в 1340-х рр.[33], тай зістала ся потім в ранзї осібної землї й пізнїйше. Поділє відлучило ся від давньої Теребовельської землї (до котрої з початку належало), зіставши ся поза границями Казимирової окупації, коли той зайняв і прилучив до Галичини Теребовельщину[34]. Забране Поляками з початком XV в., воно лишило ся осібною провінцією, але без східньої своєї половини, що лишила ся при в. кн. Литовськім[35] і в 1566 р. дістала титул воєводства Браславського. Всї иньші землї утворили ся в староруських часах, як князївства (з Львівською землею се не так ясно, бо Львів виступає дуже пізно, але се було, мабуть, давне Звенигородське князївство). Тож вони мусїли мати свої місцеві традиції й сильну підставу для земської автономії. Але, як я сказав, вона прийшла за пізно — аж з заведеннєм польського права, в 1430-х роках. Перед тим польське правительство хотїло мати тут сильну і сконцентровану власть в руках своїх старостів, а з початку, за Казимира Вел., Галичина, з виїмком Сяніцької землї, творила навіть одну провінцію, під властию одного «старости руського». Нїм прийшла земська самоуправа, землї залила вже польська шляхетська кольонїзація, відтиснувши на дальший плян Русинів, так що з заведеннєм шляхетської самоуправи заберають її в свої руки Поляки і на нїй також витискають своє польське пятно. Супроти того земська автономія в дальшім розвою замість консервовання руських традицій в українських провінціях Польщі, стає також провідником польонїзації, і руський елємент в нїй дуже мало дає себе чути.

Повний упадок руського права і руського елємента, що до полїтичного значіння його, в коронних землях зазначив ся таким чином виразно уже в першій половинї XV в. В другій половинї сього столїтя заникають останки руського устрою, сама його память, подекуди лише полишаючи в житю й практицї свої слабші слїди, так що їх звязь з руським правом можемо уставити нераз лише слїдженнєм цїлого суспільно-полїтичного процесу. Переважна маса руського боярства — все що було значнїйшого в нїм, тоне в польській шляхетській масї, що одиноко репрезентує сї землї на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що анї в державнім житю, анї в місцевій самоуправі землї не мали голосу. Руський нарід живе далї, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релїґійну справу. Церква руська — се одинока інституція, що носить виразну національну фірму. Се зовсїм виразно виступає в XVI в., навіть в його початках. Niema Rusi, są popi i chłopi, могли б сказати так само в XVI в. «обивателї» ziem Ruskich, як то чули ми в XIX, а ще й більше, бо в тих часах иньшого народу, окрім «народу шляхетського» в Польщі не знали, отже popi i chłopi в рахунок не йшли зовсїм, а останки руської шляхти розпливали ся вже в польській масї.

Акт 1569 р. широко відкрив двері до иньших українсько-руських земель сїй шляхтї, що сидючи на руській землї й живучи потом руського селянина, звикла іґнорувати все руське, уважати руський нарід за misera contribuens plebs для польського, дивити ся на руську культуру, право, традиції як на щось незмірно низше від польського, так що на його погляд всьому руському, яке йно підносило ся трохи над рівенем нужди, була одна дорога — апостазії й переходу в табор польський. Широкою лавою посунули сї Kulturträger-и на Волинь, в Київщину і далї, займаючи посади, осїдаючи на випрошених від короля маєтностях або одержаних через шлюби, за жінками, — несучи з собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубильцям, з наівною ароґанцією чоловіка сьвідомого своєї «вищої раси», зневажливий погляд на все руське.

Незалежно від сеї міґрації (хоч вона відограла тут головну ролю), вищі верстви нових провінцій Корони наслїдком самої державної спільности входили в близший контакт з польською суспільністю, правом і культурою. Польське право, що вже перед тим мало атракційну силу для шляхти в. кн. Литовського завдяки своїм шляхетським привілєґіям і служило їм взірцем для реформ литовських відносин перед унїєю, й польська культура, котрої висшість тепер була вже очевидна — наслїдком сильного культурного руху в Польщі в другій половинї XVI в.[36] і довгої застої руського культурного житя, і котра також була дуже-дуже близька привілеґіованим верствам українських земель завдяки дуже сильному свому шляхетському кольориту, тїсним звязям своїм з клясовими змаганнями привілєґіованих верств держави й її полїтичним житєм взагалї — починають опановувати новоприлучені руські землї. Невважаючи на те, що місцеве право, в видї Статута 1566 р. (що тому дістав назву волинського), було забезпечене новоприлученим українським землям в самих інкорпораційних привилеях 1569 р.[37], устрій і право новоприлучених українських земель польонїзують ся скоро, польонїзують ся до останку, а вищі верстви української суспільности незвичайно легко й скоро польщать ся. В першій четвертинї XVII в. бачимо сей процес уже в повнім розвою.

Особливо важне значіннє в сїм процесї модифікацій і польонїзації староруських форм лежить в сфері суспільно-полїтичних і економічно-культурних відносин, і найглубше вплинула на все дальше житє нашого народу як раз еволюція суспільних кляс. Тому від неї й почнемо.

Староруська суспільна схема. Аристократія князївсько-панська (в в. кн. Литовськім), «князї й пани», їх прероґативи — право хоругов, хоруговні фамілїї княжі й панські XVI в., маєткова вартість аристократії. Волинь як земля княжа — її аристократичні роди, Побуже, Полїсє і східня Україна. Аристократизм в обсадї урядів, дїдичність урядів, аристократизм ради в. князївства. Судові привілєґії аристократії. Маґнатство в землях коронних, надання на княжім праві, князї-еміґранти

Знаємо, яку суспільну схему дістали в. кн. Литовське і корона Польська в спадщину від староруських часів в українсько-руських землях: свобідні горожане, зложені з трох катеґорій: бояр, міщан і селян, попри них свобідні кляси людей княжих (подїлених також на бояр княжих і родову дружину), осібні кляси людей церковних, а на остатнїх щеблях суспільної ерархії — люде півсвобідні й несвобідні (закупи й челядь), що стояли в залежности від свобідних осіб всїх тих кляс. Суспільно-полїтична еволюція в. кн. Литовського положила на сїй суспільній будові ще одну верству вгорі — верству князївську, що разом з найбільше маючими репрезентантами боярства — земського й служебного (сї дві кляси, як знаємо, дуже тїсно лучили ся ще в давнїй Руси) утворила князївсько-панську аристократию. З рештою ж тут досить трівко консервували ся одїдичені староруські суспільні катеґорії й лише поволї зміняв ся характер і відносини тих давнїйших суспільних верств. В землях же корони Польської, котрої суспільний подїл був простїйший, але з далеко виразнїйше зазначеними межами поодиноких верств, відміни староруського суспільного устрою дуже скоро зійшли на слабі пережитки поруч ґруп абсорбованих клясами польської суспільної схеми.

Огляд поодиноких верств почнемо з гори — від тої князївсько-панської аристократиї руських земель в. кн. Литовського, як явища нового. Час сформовання її припадає на XV вік — на часи по погромі княжих володїнь за Витовта. Зложили ся на неї Гедиминовичі, що вже в 1-ій пол. XV в., як ми бачили, зійшли, загалом кажучи, на простих дїдичів; далї — князї з ріжних галузей староруської династиї, що зійшли на таке становище ще скорше, кілька литовських володарських родів з часів перед утвореннєм в. кн. Литовського, з княжим титулом і без нього (ґенеальоґії сих княжих династий дуже часто непевні, так що докладно роздїлити їх наті дві катеґорії неможливо); нарештї визначнїйші роди з поміж боярства, служебного і земського, литовського й руського походження; сї вже з погромом литовських князїв за Витовта стали на однім степени з князями (окрім кількох виїмків — князїв-володарів) і потім їх визначнїйші роди держали ся на однаковій висоті з найвизначнїйшими княжими родами. Як бачимо, склад дуже ріжнородний[38].

Спільною підставою значіння сеї аристократиї служила її земелька маєтність — звичайне богацтво тодїшнє. Від рядової шляхти й боярства відзначали її деякі привілєґії. Одною з найбільше характеристичних, що — так би сказати, потягала межу між сею аристократиєю і рядовим шляхецтвом, було право — посилати свої «почти», себто приписане для певної маєтности число вояків — не під загальною хоругвою свого повіта, а під осібною своєю хоругвою фамілїйною. Тому нпр. в першім Статутї Литовськім ми стрічаємо означеннє: «княжата и паны хоруговныє» як вищу верству в порівнянню до «шляхти і бояр»[39]; коротше сю верству означали просто словами: «князи и паны», «княжата и панята». Переховані до нас реєстри таких фамілїйних хоругов, дають розуміти, з кого складала ся ся аристократия, а sui generis катастр, переведений в 1528 р.: перепись, хто скільки має ставити коней на війну, відповідно до великости й доходности своїх маєтностей, дає нам спромогу оцїнити маєткову можність сього маґнатства (на жаль тільки, сї документи в цїлости не видані дотепер і поки що мусимо опирати ся на витягах, зроблених з них попереднїми дослїдниками)[40].

І так бачимо з них, що в 30-х рр. XVI в., з котрих маємо відомости, мало свої власні хоругви в цїлім в. кн. Литовськім звиш 70 фамілїй[41]. (Поодинокі члени декотрих, найбільше заможних, мали свої осібні хоругви, так що такі фамілїї висилали по кілька хоругов). З посеред них княжі роди були в меньшости — було їх лише коло третини, а близько дві третини будо фамілїй «панів хоругових». Переважне число князївських родів не було так заможне, щоб ставити свої осібні хоругви, і сї біднїйші князї взагалї, не вважаючи на свій титул, не користали з аристократичних прероґатив і зливали ся з рядовою шляхтою. Між хоруговними князями було лише кілька старолитовських, скільки можна судити (кн. Гольшанські і їх галузь — кн. Дубровицькі, кн. Свірські, Гедройтські), зрештою се або Гедиминовичі (розумієть ся, зовсїм зрущені тодї) як кн. Слуцькі — потомки Володимира Ольгердовича, Сангушковичі — потомки мб. Федора Ольгердовича, Черторийські — що виводили ся від Константина Ольгердовича, Мстиславські — Жеславські — потомки Семена-Луґвена Ольгердовича, Корецькі — потомки знаного нам Олександра Патрикиєвича стародубського, внука Наримунта Гедиминовича, що мав дістати Корець на Волини, Заславські — потомки Явнути Гедиминовича, — або князї ріжних руських чи зрущених, часто неясних що до свого початку династий. Сюди належать кн. Острозькі (початок неясний — стара традиція виводить їх від князїв Туровських, і се можливо)[42]. Кн. Четвертинські, виводили себе від Сьвятополка Ізяславича, а новійшими ґенеальоґами виводять ся також від князїв турово-пинських[43], як і Городецькі, Дольські, Несвицькі, хоч так само можна б думати тут і про потомство Давида Ігоревича — князїв городенських, і про ріжних служебних князїв, з ріжних династий, що осїдали на Волини вже в XIII в. Кн. Друцькі і їх галузь кн. Соколинські — правдоподібно з полоцької династиї. Пронські з рязанської династиї. Жилинські — виводили ся з смоленської династиї. Кн. Збаражські, з їх галузями — кн. Вишневецькими, Порицькими і Воронецькими, все потомки князїв Несвицьких, звістного нам кн. Федька Несвицького, котрого рід близше незвістний. Вкінцї такі зовсїм незвістні що до свого роду князї як Крошинські, Лукомські, Полубенські і т. и.[44]

Між «хоруговними панами» на першім місцї, що до свого богацтва й значіння, стояв ряд литовських фамілїй — потомків старолитовських володарів і бояр, що вийшли на верх (принаймнї в наших відомостях) головно в часах Витовта, в звязку з його полїтикою, зверненою против руських княжих династий. Такі Радивили з своєю галузиєю — Остиковичами, найвпливовійша фамілїя XVI в., що виводила ся з старолитовської княжої династиї. Жмудські маґнати Кезґайли, що з рода в рід займали уряд старостів жмудських. Гаштовти — потомки звістного реґента з Казимирових часів. Заберезинські з своїми галузями — звістні авантурою свого предка з кн. Глинським. Кишки, до свого походження неясні (у всякім разї не Русини, судячи по іменах), потомки в. гетьмана з часів в. кн. Олександра, і такі самі Глїбовичі.

З сими родами не могли ще зрівняти ся своїм маєтком ба й своїми впливами та значіннєм маґнати з руських боярських родів. На чолї їх стояли, зближаючи ся до тих литовських маґнатів своєю заможністю і значіннєм, займаючи визначні уряди: Ходкевичі, потомки київського боярського рода, що видав київського воєводу, звістного своєю неволею в Криму; їх галузею були Воловичі. Ілїничі, потомки, здаєть ся, могилівських бояр, видвигнені в остатнїй четвертинї XV віка Іваном Ілїничом, намістником витебським і смоленським. Сапіги — потомки великокняжого писаря з часів Казимира, мабуть з смоленських бояр. Зеновєвичі — давнїй маґнатський рід, ще з XIV в., представлений на початку XVI в. Юриєм Зеновєвичом, намістником смоленським. Боговитини — з бояр здаєть ся берестейських, подїлені в тім часї на кілька лїнїй, що займали кілька вищих урядів. Хребтовичі — сильно роздроблені, що займали кілька двірських урядів з кінцем XV в., і т. и.[45]

Маєткові відносини сих хоруговних княжих і панських родів вказують цифри коней з пописї 1528 р. Князь Слуцький ставив 433 конї. Кн. Острозький 426 коней. Гаштовти (батько з сином) 466 коней. Радивили й Остиковичі (числом сїм) 958 коней (між ними Юрий Радивил, каштелян виленський ставив сам 260, вдова й дїти Миколая, воєводи виленського — 368). Кезґайли (числом трох) 768 коней (між ними Станїслав староста жмудський 371 коня). Глїбовичі (числом три) 279 коней (з них Ян воєвода витебський з жінкою 236). Кишка Петр, воєвода полоцький 224 конї. Заберезинські з своїми свояками (числом 5) 294 коней (міх ними маршалок земський Ян Заберезинський 197 коней). Олександр Ходкевич, староста берестейський 198 коней. Кн. Мстиславський 152 конї. Кн. Сангушковичі (числом чотири) 170 коней. Кн. Гольшанські й Дубровицькі (числом чотири) 154 коня. Ілїничі (числом чотири) 160 коней. Зеновєвичі (числом пять) 155 коней. Сапіги (числом сїм) 153 коня. Боговитиновичі (числом три) 125 коней. Немировичі (числом пять) 115 коней. Хребтовичі (числом пять) 112 коней. Кн. Збаражські й Вишневецькі (числом пять) 98 коней, і т. д.[46] Як бачимо, дуже небогато з так численних княжих родів, Гедиминовичів і иньших, дорівнювало панським — руським і особливо литовським фамілїям!

Щоб оцїнити значіннє поданих чисел, треба знати, що устава 1528 р. постановляла таку норму: що на війну має посилати ся оден кінь з вісьми служб, то значить з вісьми більших господарств селянських: на таку службу складало ся звичайно кілька меньших господарств, розмір її бував ріжний, в залежности від доходности й иньших ріжних обставин, але норма вироблена пізнїйше може дати приблизне зрозуміннє про неї: в службі рахували десять литовських волок, кожда по 30 морґів, Таким чином маєтність, що ставила 100 коней, могла обіймати коло 250 тисяч морґів управної землї!..

Територіально взявши, головним гнїздом княжих маґнатських родів була Волинь, панських — властива Литва й нїманська Русь, Ті панські литовські роди, в сумі взявши, були можнїйші, але релятивно беручи Волинь була найбільше панською, аристократичною провінцією в. князївства — вона аж кишіла тими другорядними маґнатськими і дрібнїйшими князївськими родами, так що дрібної шляхетської власности і маєтностей державних тут в порівнянню з ними було незвичайно мало. Тут сидїли кн. Острозькі, Сангушки, Черторийські, Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Порицькі і Воронецькі, Четвертинські, Жеславські, Корецькі, Сокольські, Курцевичі, Козеки, Головнї, Мосальські, Буремські, Дольські, Кропотки, Ружинські, Любецькі, Велицькі, заможні панські роди Боговитинів, Монтовтів, Кирдеїв, Загоровських, Семашків, Гулевичів, Чапличів, Козинських, Бабинських і т. и.[47] Сї фамілїї ставили коло трох четвертин всього війська, яке посилала Волинська земля — звиш 900 коней, тимчасом як всї иньші властителї, числом понад 200, посилали в сумі трохи більше як 300.

На Побужу — в Берестейщинї й на Підляшу було більше розвинене дрібне шляхетське володїннє. Особливо Підляше, і тут найбільше повіт Більський — були доменом дрібної шляхетської власности: Більський повіт ставив не сповна 700 коней від близько 2000 властителїв, Дорогичинський звиш 700 від близько півтретяста властителїв, Мельницький понад 100 від 36 родин, не рахуючи кількох, що не мали підданих, Берестейський 165 коней від 106 властителїв. Були тут також свої можні роди й більші маєтки — як Немирів-Грималичів, Кишків, Хребтовичів, Сапігів, Федьковичів, Гороновських, і стороннїх панів — як Боговитинів, Сангушків, Сопігів — в Берестейськім, Радивилів на Підлясю. Сусїднє князївство Кобринське (видїлене з старої Берестейської землї), коли вигас рід кн. Кобринських, потомків Федора Ольгердовича, і в мужеськім (1490) і в женськім колїнї (1519), і воно вернуло ся до в. князя — стало доменом дрібного боярського і селянського володїння, так само як і Пинське князївство по смерти останнього свого князя († 1521). По попису 1528 року 38 кобринських бояр посилали 97 коней, 89 пинських — 102 конї.

Північна Київщина, полїська була гнїздом дрібного боярства. В полудневій і західнополудневій Київщинї, так само й на Заднїпровю були великі лятіфундиї, але вони не мали значіння по спустошеннях Менґлї-герая. В 30-х рр. XVI в. в Київщинї не бачимо нї одного хоруговного рода (не рахуючи волостей деяких стороннїх панів — нпр. Звягольської й Чуднівської волости кн. Острозьких). Не бракувало тут одначе своїх значних і заможних родів, княжих як Капусти, давнїйше — Звягольські й Глинські (перші вимерли, другі — еміґрували по звістній пригодї), панських як Дашковичі, Горностаї, Кміти, Полововичі, Байбузи і т. и., але маєтности їх були тепер малодоходні. Теж саме треба сказати й про Браславщину — повіти Винницький і Браславський (Звенигородський лежав пусткою). Виключивши маєтности декотрих стороннїх панів (Горностаїв, Кмит) тутешнї навіть «старші земяне» не могли рівняти ся з середнїми властителями иньших земель, не кажучи вже про «подлЂйших», котрих ті старші «братею собЂ не менують, ани знаютъ, оттоль суть». Дарма, що сї «подлїйші» держали часом такі страшні простори землї, що вони пів віка пізнїйше стали підставою маґнатських фортун. Але тепер вони були пусті, або майже пусті[48].

Вернїмось до маґнатства. Сама вже велика земельна власність, зібрана в такій масї в його руках, мусїла дати йому велике значіннє. При аристократичнім же складї в. кн. Литовського ся земельна аристократия вповнї опанувала державу. Вона була заразом і служебною: всї вищі посади були в руках тих богатих родів, що займали їх з дїдів і батьків, і homines novi з'являють ся тут в незначнім числї, та й то звичайно се люде вже богаті, що встигли доробити ся маєтку, а заразом своїми здібностями вміли звернути на себе увагу правительства. Переглядаючи реєстри вищих урядників, ми стрічаємо все тіж самі роди, що з иньших джерел звістні нам як люде богаті і можні, родовиті, члени чільнїйших родів в. кн. Литовського.

Так нпр. в 1530-х рр., з котрих маємо ми викази хоруговних фамілїй і їх, так би сказати, маєткової вартости, ми стрічаємо на вищих урядах центральної й двірської управи в. кн. Литовського таких осіб: на гетьманстві великім бачимо Конст. Острозького, потім Юрия Радивила, що перед тим був гетьманом дворним, — по нїм на гетьманство дворне прийшов Андрій Немирович; на канцлєрстві Ольбрахт Гаштовт; маршалком земським був Ян Заберезинський, маршалком дворним тойже Юрий Радивил; підскарбім земським Іван Горностай, підскарбім дворним Іван Стретович. На урядах провінціональних (вичисляю їх більше меньше в порядку ранґи)[49] — на воєводстві виленськім Ольбрахт Гаштовт, на каштелянстві — Юрий Радивил, на воєводстві троцьким Ян Заберезинський, на каштелянстві троцьким і заразом на старостві жмудським Станїслав Кезґайло, воєводою київським був Андрій Немирович, старостою луцьким кн. Федір Чорторийський, воєводою полоцьким Петро Кишка, старостою городенським Юрий Радивил, воєводою новгородським Станїслав Ольбрахтович Гаштовт, витебським Ян Глїбович, підляським Іван Сопіга[50].

І так переглянувши тих кільканадцять найвищих урядів держави знайшли ми скрізь членів тих родин, що вже звістні нам як найбільше заможні й родовиті. Виїмок знайшов ся тільки оден — той Стретович, що його ми не бачили між хоруговними панами; він також не був одначе homo novus — його батько був підскарбім також, а зрештою се галузь досить родовитої й заможної фамілїї Солтанів.

Потягнім ще далї свій перегляд. Гляньмо по другорядним урядам намістників і старост повітів (на сей раз займемо ся тільки українськими) — і ми бачимо те саме явище. Маршалком Волинської землї був в тім часї кн. Федір Сангушкович, старостою володимирським другий Сангушкович — Андрій, і по нїм той Сангушкович Федір; старостою кремінецьким і житомирським — Ян кн. литовський, біскуп виленський (нешлюбний син в. кн. Жиґимонта); старостою берестейським Ол. Ходкевич, дорогичинським Петро Кишка, більським Ольбрахт Гаштовт, мельницьким Немира Грималич, браславським і винницьким Константин Острозький, по нїм його син Іля, овруцьким Михайло Халецький, канївським і черкаським Остафій Дашкович[51]. Отже і тут, на кільканадцяти другорядних урядах знаходимо в переважнім числї членів тихже маґнатських родів. Халецький і Дашкович хоч не належали до фамілїй хоруговних, були також з родин панських. Халецькі були з бояр черниговських, і сей староста овруцький по попису 1528 р. ставив поважну цифру 16 коней. Дашковичі належали до чільнїйших київських фамілїй і мали там великі маєтности, тільки по тодїшнїх часах мало доходні, бо порожні.

Сей для прикладу зроблений перегляд урядів з 1530-х рр. може дати нам загальне зрозуміннє, з кого складали ся вищі урядничі верстви в. кн. Литовського. З незначними виїмками були се ті богаті земельнї маґнати, що з рода в род держали ся на сих урядових верхах. Вони збирали в своїх руках дуже часто по кілька таких урядів, до того ріжні держави, що служили їм джерелами доходів, і часом дїдично освоювали певні, навіть дуже значні уряди. Так нпр. у Радивилів дїдичним було воєводство виленське, у Кезґайловичів староство жмудське, Сангушки опанували вищі волинські уряди, й т. и.[52] Певні права на вищі уряди, які давало сим маґнатам їх походженнє, признавали ся вітверю й урядом: не раз надаючи певний високий уряд, в. кн. мотивує се заслугами батька сього кандидата[53] і т. и.

Держачи в своїх руках, з батька на сина, всї вищі уряди держави, маґнати держали в своїх руках і раду в. князївства, а з нею й загальну управу в. князївства, бо рада була заразом і сенатом і комітетом мінїстрів і навить реґенцією, в неприсутности в. князя. Займаючи вищі уряди, члени маґнатських родів тим самим входили в склад ради. Але на тім не кінець — декотрі чільнїйші маґнатські роди (на жаль, досї не вислїджено — котрі саме) мали право засїдати в радї в. князївства навить незалежно від урядів — хоч би й нїякого сенаторського уряду не займали. Здаєть ся, що ся привілєґія одначе з часом вийшла з уживання, але в декотрих родах вона додержала ся до кінця: звістна річ, як кн. Слуцькі вже по Люблинськії унїї, під час безкоролївя по смерти Жиґимонта Авґуста домагали ся собі місця в сенатї на тій підставі, що їм завсїди належало місце в радї в. князївства[54].

Взагалї окрім фактичного значіння, яке давало маґнатству його велика земельна власність і богацтво та високі посади, не бракувало йому й певних правно признаних прероґатив. Полишаючи на боцї се право на місця в радї, бо його, очевидно, мали тільки найчільнїйші фамілїї між сею аристократиєю, були й иньші, признані більшому кругу маґнатських родин. Одно таке ми бачили — право висилати свої «почти» осібно від повітових полків, під хоругвою своєї фамілїї, або своєю особистою. Ся привілєґія була розтягнена на маґнатів взагалї не скорше десь як в серединї XV в.; в оповіданню Длуґоша про литовське військо під Ґрінвальдом ми бачимо в нїм самі тільки хоругви князїв-володарів і повітів[55]. Вона мала своє практичне значіннє, бо виймала панські «почти» з під зверхности й компетенції повітових хорунжих або старост, ощаджувала час при виправі тих почтів, бо вони мали йти просто на головний попис, не ставлячи ся в повітї, й т. и.

Далеко цїннїйша ще була иньша привілєґія: маґнатські роди не підлягали юрисдикції провінціональній, а просто суду в. князя й його ради, у всїх справах. Се право їх було признане й першим Статутом: князї й пани, «которыє не судятся у поветех», мали позивати ся «господарськими позвами», на суд великого князя, що в неприсутности в. князя судили пани-рада на осібних, щорічних судових «роках» у Вильнї[56]. Коли в 50-х рр. XVI в. оден з Сопігів був запізвав свого брата перед городенський суд, запізваний заявив, що він не обовязаний перед сим судом відповідати, «з тих причин, що вони з предків своїх «не єсть поветницы; в кождих земських річах: «о войны и о серебщизны и о иншиє речи, особливыє речи господарскиє до домовъ Сопежиныхъ завжды писаныи бываютъ отъ господара єго милости», і відкликував ся до памяти всїх присутних, що Сопігів нїколи не суджено «кроме комисей господарьскыхъ»[57]. Ся привілєґія, невважаючи на опозицию рядової шляхти, додержала ся до загальної реформи литовського судівництва — в 1564 р. Кого вона обіймала — котрі роди не належали до «повітників», се не вислїджено, і докладно, певно, й не буде вислїджено, але можна з всякою правдоподібністю сказати, що круг тих «не-повітників» з кругом хоруговних княжат і панів не сходив ся — то значить не кождий хоруговний пан мав сю судову привілєґію, і навпаки.

Взагалї ті всякі фактичні й правні привілєґії маґнатства не творили певної цїлости з певним виразно означеним привілєґіованим кругом осіб чи родів, в своїх правах одностайним і від иньших суспільних кругів виразно відграниченим. Одні ґрупи маґнатських родів користали з більшого числа прероґатив, иньші з меньшого, і ріжними переходовими ґрупами й правами лучили ся з ширшими кругами шляхти-бояр. Певна особа, завдяки довголїтній, успішній службі, приходила в раду в. кн. Литовського, хоч не належала до хоруговних панів; певна родовита фамілїя, задержавши судові прероґативи, біднїла й переставала користати з права ставити свої почти під осібною хоругвою, тратила своє місце в радї, й т. и. Маґнатство, не вважаючи на свої прероґативи, все таки зіставало ся не більше як горішнїм поясом шляхетської верстви, вповнї не відграниченим від неї, — так само як шляхецтво довго не було відграничене докладно від верств служебних, півпривілєґіованих. Тільки суспільна еволюція в. князївства пішла ріжними дорогами в першому і в другому разї, прийшла до докладнїйшого відграничення шляхетської верстви від низших, не шляхецьких, і до зрівняння з маґнатами, розумієть ся — зрівняння правного, а не фактичного. В другій половинї XVI в. маґнати стратили свої судові привілєґії, свої родові міста в радї в. кн. Литовського, але розумієть ся — не свої фактичні впливи в управі держави і провінциональнім житю, не свої впливи й перевагу над рядовою шляхтою, яку давали їм богацтво і велика земельна власність.

Такі впливи й перевагу над рядовою шляхтою, розумієть ся, мали все й маґнати руських земель польської Корони. Тут також була сильна маґнатська верства — верства, що ще зміцнила ся, коли інкорпорація 1569 р. відкрила її нові українські займанщини і тут розпаношили ся сї «королята», що не знали над собою нїякої власти і з гори дивили ся на рядову шляхту. Але правних привілєґій не знали вони і перед інкорпорацією так само як і по нїй.

Князїв таких як в землях в. кн. Литовського тут не було. То значить були одиницї, як виїмки, але не було ґрупи, верстви. Польська суспільність була дуже ворожа княжому володїнню: чи був тут страх, що воно може повести до роздроблення території держави, чи може неохота маґнатів, що не хотїли мати в князях конкурентів при роздїлї урядів і держав, тяжко сказати. Уже в кошицькім привилею 1374 р. маємо застереженнє, що нїякий замок в Польщі не буде даний в державу чи управу, на якийсь час чи на все, нїякому князю або потомку княжої династиї. Такі ж зобовязання були видані Ядвіґою й Ягайлом при останнїм прилученню Галичини до Польщі, в 1387-9 рр.: «від Польської корони не відлучати, в руки якого будь князя не передавати, анї не наставляти їм старостою князя або потомка княжої династиї, тільки Поляка або Русина з шляхетського роду». Подібне забезпеченнє, коли вірити Длуґошу, було видано також і Подільській землї в перших роках XV в., по Свидригайловім повстанню[58].

Чи подиктовані були сї забезпечення від князїв місцевими людьми, чи польськими полїтиками, що окружали Ядвіґу й Ягайла, годї сказати, але в кождім разї серед тих остатнїх така тенденція була, і Ягайло, видаючи свої загальні привилеї 1425, 1429, 1433 р., все мусїв приобіцювати, що не буде давати нїяких замків в державу «князям або потомкам княжих родів»[59]. Тож Ягайло, хоч сам виріс серед практики княжих держав і володїнь, мусїв з такою тенденцією числити ся. Звістно нам, що наданнє Поділя Спиткови на княжім праві обудило як найсильнїйше незадоволеннє на краківськім дворі. Коли тут ще можна підозрівати иньші причини незадоволення, то маємо иньший, ще виразнїйший епізод — коли мінїстри Ягайла спротивили ся його заміру дати Пілецкому, свому пасербу від третьої жінки, Ярослав на княжім праві, і змусили його залишити сей плян[60]. І коли Ягайло таки роздавав в руських землях Корони польської волости на княжім праві, то можна з усякою правдоподібністю сказати, що все таки він на тім пунктї вязав ся супроти неохоти польських правительственних кругів, а без того роздавав би їх далеко частїйше.

Що до сих надань, полишаю на боцї наданнє «на княжім праві» Поділя Спиткови, і таке ж пізнїйше наданнє Поділя Свитригайлови — бо як я поясняв[61], Ягайло надавав Поділє, по всякій очевидности, як землю в. кн. Литовського, а не коронну, — так само як і землю Дорогичинську Янушу мазовецькому. Але той сам Свитригайло дістав від Ягайла також Городок під Львовом і деякі иньші маєтности; Федор Любартович, а по нїм Зємовіт мазовецький — землю Жидачівську[62]. Се були нарушення тих з'обовязань, даних Ягайлом, але подиктовані вимогами вищої полїтики. Місцевих династий від тих князїв не пішло.

Не розгалузили ся й деякі иньші княжі роди, що ріжними дорогами осїдали в галицьких землях. Нпр. оден з князїв Незвизьких, діставши за жінкою — з роду Бибельських, маєтности в Перемищинї, осїв тут, в серединї XV в. і прийняв назву кн. Передїльницького від c. Передїльницї[63]; кн. Михайло Гольшанський, діставши маєтности за жінкою в Галицькій землї, також осїв тут[64]; пізнїйше володїли великими маєтностями в Галичинї Острозькі, і т. и. Але їх було мало — були се одиницї, що не творили нїякої ґрупи.

Великі маґнатські маєтки й впливові фамілїї творять ся тут уже в XIV–XV в. — як Мельштинські («з Мельштина»), властителї Ланцута, Переворська й Ярослава, тому звані Ярославським; Бучацкі, що мали величезні маєтки на Поділю[65] й держали його управу в своїх руках в серединї XV в.; Одровонжі, що мали величезні маєтки на Руси Галицькій й держали в заставах цїлий ряд тутешнїх староств в XV в., та з часта засїдали на найвищих урядах, особливо воєводи руського, і т. и. Але й вони не зложили ся в якусь компактну верству, не кажучи вже про якісь формальні, правні привилеї.

Шляхецька верства в в. кн. Литовськім: воєнна служба як її підстава, практика земельних надань й її походженнє, формованнє воєнно-служебної верстви, переходи на боярську службу з иньших верств, бояре путні, слуги панцирні, замкові, ординські. Проби ограничення боярської верстви — привилей 1387 р. і Городельський, тенденції правительства і їх невдача, зрівняннє православних — привилей 1432 і 1434 р., формальне знесення городельських постанов в 1563 р. Брак критеріїв шляхецтва. Розширеннє шляхецьких вільностей в прив. 1447 і пізнїйших. Постанови провінціальних привилеїв, кодифікація шляхетських прав в л. Статутї, шляхетський характер статутового права — першого і другого статута. Заходи коло ограничення шляхецької верстви — термінольоґія: бояре, земяне, шляхта. Критерій надання шляхецтва. Критерій давности, сортованнє боярства. Сформованнє шляхетської верстви. Польські впливи на сформованнє шляхецтва в в. кн. Литовськім. Відміни литовського шляхецтва від коронного: служебність, обмеження в правах володїння і еманципація шляхецького землеволодїння та знесеннє ограничень. Нормованнє воєнної служби. Иньші обовязки. Реформи середини XVI в., знесеннє прероґатив аристократії

Тойже брак одноцїльности й виразних клясових границь, який бачили ми в маґнатській верстві, характеризує й шляхетську верству в. кн. Литовського. Тільки для шляхецтва i його відграничення литовське праводавство мало готовий взірець в польськім праві, і воно дїйсно послужило взірцем для нього та рішучо вплинуло на сформованнє шляхетської верстви в. князївства[66].

Як основним принціпом для маґнатської верстви в. кн. Литовського служило богацтво, чи то більша земельна власність, так для шляхетської таким принціпом послужила тут воєнна служба.

Я вже підносив, що воєнна служба була альфою й омеґою постулятів, які правительство в. кн. Литовського ставило своїй суспільности. В сїм напрямі старало ся воно можливо використати її й для сеї потреби готове було, не вважаючи на свій консерватизм, досить безцеремонно нагинати давнїйшу практику.

В старій Руси, як ми знаємо[67], правительство розпоряджало воєнною силою двох родів; постійним княжим військом — дружиною, що мала удержаннє від князя й від своєї служби та була завсїди готовою до услуг князеви, і загальним походом землї, що зберав ся в важнїйших хвилях, за згодою чи cum tacito consensu землї. В тих землях, де руський державний устрій дожив до часів литовської окупації, княжі дружини, чи лишивши ся в службі своїх давнїйших князїв, чи діставши нового князя — з литовської династиї, стали сповняти воєнні обовязки в. кн. Литовському: на поклик великого князя місцеві князї висилали свої дружини. Але сих невеликих дружин не ставало на потреби в. кн. Литовського. Вічно на воєнній стопі, вічно загрожене, і то від кількох фронтів, вічно в війнї, воно потрібувало війська богато і то здатного до далеких походів. Удержувати значнїйші дружини в своїй службі в. кн. не могли: наслїдком дуже слабкої фінансової орґанїзації і бідности держави на гроші, не ставало їм на се засобів. Земський же похід староруських часів був непридатний для потреб нової держави: такий похід зберав ся тільки в потребі своєї землї й не здатний був для далеких і довгих походів, на границю литовсько-нїмецьку або московську[68].

І от під впливом таких потреб і обставин утворяєть ся в в. князївстві нова орґанїзація воєнної служби. Правительство всїх заможнїйших людей притягає до воєнної служби. Їх иньші подати й обовязки переміняє воно на обовязок висилати, на кожде візваннє правительства, одного чи більше кінних вояків, — відповідно до заможности, инакше сказавши — відповідно до доходности їх земельних маєтностей, бо як показчик сеї заможности, як підставу сього воєнного обовязку взято власність земельну.

Передо всїм в сю катеґорію мусїли увійти більші земельні властителї — земські бояре, і вони дали своє боярське імя цїлій сїй верстві в. князївства, цїлому клясу обовязаних воєнною службою властителїв земель. Але на них не скінчило ся. Великі князї, змагаючи до можливого збільшення сеї верстви, притягали до обовязку воєнної служби заможнїйших селян. Вони складали по кілька дрібнїйших господарств на одну службу і вкладали на їх обовязок посилати спільними силами, в заміну иньших обовязків, одного кінного вояка. Або передавали певній особі права на датки й повинности кількох селянських господарств, що дотепер поносили їх на користь держави, — «надавали» по тодїшнїй недокладній термінольоґії, сих людей тій особі, а на неї в заміну клали обовязок посилати до війська одного чи більше вояків. Надавали землї неоселі з обовязком воєнної служби і т. и.

За браком матеріалу з переходових часів — XIII–XIV в. трудно сказати, скільки було в тім нового, підданого потребами в. кн. Литовського, і давнїйшого, переданого староруською практикою й тільки змодифікованого в в. князївстві. Справа обертаєть ся коло способів удержання дружини. Ми знаємо, що дружина удержувала ся доходами з урядів або грошима та натуралїями з княжих доходів[69]. Чи додержали ся сї способи до самої литовської окупациї, чи може уже перед нею в руських землях зачали практикувати винагороджуваннє за воєнну службу земельними державами або наданнями доходів з людности певних територій? Та обставина, що в тім самім часї, як бачимо, привязувано воєнну службу до земельних надань та держав в землях давньої Руської держави і під зверхністю литовською і під польською і в в. кн. Московськім, робить дуже привабним таке припущеннє. Але що яких небудь виразнїйших вказівок з часів руського державного права на таку практику надань не маємо, тож і дальше здогадів про її можливість іти не можеио.

Як би там не було з староруськими порядками, в в. кн. Литовськім уставляєть ся принціп воєнної служби з землї. Сим обовязком обложена вся земельна, хоч трохи більша власність, з виїмком тільки земель церковних; з сим обовязком роздає правительство нові землї. Земельними наданнями й державами оплачує правительство взагалї всяку службу, і оплати доходам з ріжних реґалїй трапляють ся далеко рідше, а ще рідше — річні пенсиї грошеві, т. з. юрґельти (Jahrgeld), бо скарб вел. князя нїколи не мав досить готових грошей, зрештою віддаючи як заплату земельні держави, ощаджував кошти їх адмінїстрації.

Суспільно-полїтичний устрій в. князївства взагалї мав сильно зазначений, з гори до долини консеквентно переведений характер служебний (dienstpflichtig). Почавши від князїв-володарів і до селян всї несуть на собі службу — чи посередно правительству, державі, чи свому зверхнику, що дає правительству якийсь еквівалєнт за сї служби, які на свою користь від нього дістав. Воєнна служба, яку несе боярин правительству, заступає инакші служби чи податки, які б віддавала його маєтність правительству, коли б він з неї служби не відбував. І хоч служити з свого ґрунту військову службу уважало ся і більше гоноровим, і може — вигіднїйшим, лекшим, нїж платити чинш, або давати натуралїї, т. зв. «дякло» (annona ducalis), чи сповняти якісь иньші служби — ловецьку, чи сторожеву, чи пушкарську приміром, одначе й воєнна служба була тяжка і зрівноважувала сї вигоди досить значно, так що перенесеннє таких земель чиншових чи служебних чи тяглих на «службу боярську» і навпаки було річею досить звичайною, було заміною обовязків, а не ласкою чи деґрадацією, — аж поки привілєґії, щедро роздавані воєнно-служебній верстві, за прикладом Польщі, не зробили її дїйсно привілєґіованою верствою, — й тодї показала ся потреба, в інтересах самої держави, поставити якісь докладні границї сїй верстві.

В документах можна чимало знайти вказівок на те, як переносили ся на службу боярську властителї й землї иньших катеґорий. Так нпр. предки земян Собнїв і Головенків з Городища на Підлясю були Витовтом увільнені від повнення городової служби разом з тяглими людьми, від «порубів» (участи в селянських датках) і дякла і натомість дістали обовязок «однымъ конемъ на войну ходить, какъ и иншии бояре ходять». Той же Витовт предків бояр з Жорославської волости «отъ тяглоє службы вызволилъ, а казалъ имъ служити службою воєнною». Князь київський Олелько «потвердив к бояром» слугу чорнобильського замку Ларивона Велавського: «не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами, ни стеречи, — служити єму служба з бояры». Предок земян пинських Пархвеновичів служив службу золотарську й пушкарську, але перенесений був на службу боярську, і т. и.[70] Навіть розмірно пізно, в першій половинї XVI в. трапляли ся перенесення тяглих людей і слуг на боярську службу: так 1514 р. київський слуга Ларивон Станкевич просив в. князя визволити його батька й братів від тяглої служби й перенести їх на «службу земскую» (воєнну) — «они дей люди достаточныи, могутъ гараздъ службу земскую заступовати». і в. князь перенїс дїйсно тих трох свояків його з їх тяглих служб на службу боярську, замінивши «дякла й дачки» земською службою «y трох зброях достаточних» «какъ и инымъ подданымъ нашимъ шляхтЂ розказали єсмо къ службе нашей достаточне се мети»[71].

Подібно переносили ся на боярську службу землї, що несли на собі инакші обовязки: в. кн. Казимир надає нпр. на боярську землю Дробовищину, що перед тим несла службу ловецьку; в. кн. Олександр надає дяку селянський ґрунт, що платив давнїйше чинш, 6 грошей, на земську службу, і т. и.[72] Здаєть ся, що такі переводи на боярську службу чинили ся не тільки в. князем і місцевими князями, але й старостами, судячи з нормовання Жомоітської шляхти, зробленої на соймі 1557 р.[73] Зрештою старостинське наданнє землї взагалї часто ставало підставою для боярської служби[74].

Бували й противні випадки — коли бояре, сприкривши собі військову службу, або що частїйше — збіднївши, переходили або переводили ся на иньші обовязки. Особливо чуємо про такі факти з тої нагоди, коли потомки таких здеґрадованих бояр старали ся вернути ся назад на боярську службу. Так нпр. пинський боярський син Лозич просив княгиню зняти з нього обовязки слуги й перевести його на боярську службу, і княгиня, переконавши ся, що він з роду «бояринъ єсть, як который», увільнила його від дачок і сторожі: отже перед нами боярський рід, що підупавши, перейшов був на становище слуги, і потім, змігши ся, знову вернув ся на боярську службу[75]. В Жомоітській землї богато бояр збіднївши зійшло на селянське становище й селянську службу, так що за в. кн. Жиґимонта(1522) в сїй справі було переведене спеціальне слїдство[76].

Такий перехід можуть ілюструвати також надання боярам селянських ґрунтів з обовязком давати дякло або служити якусь инакшу (селянську) службу. Сї селянські обовязки такий боярин мав відбувати тільки в додатку до своєї боярської служби: так двоє земян більських дістають від в. кн. Жиґимонта дві селянські служби (жеребья), з обовязком давати медову дань і дякло та служити «земську службу»[77]; але часом вони сходили при тім зовсїм на селян і переставали нести боярську службу.

Особливо улекшувало перехід з селянської верстви в боярство істнованнє посереднїх верств: бояр путних і слуг замкових. Боярами путними звали ся ті бояре, що сидючи на на ґрунтах боярських сповняли замість воєнної служби ріжні поручення («пути») замкової адмінїстрації; особливо часто уживано їх до курієрської служби — возити листи[78]. Очевидно, первістно, коли ще не надавало ся такої спеціальної важности воєнній службі як особливо почестній, така заміна воєнної служби путною не понижала гідности боярина — чи він уживав свого коня, аби сповняти якісь поручення намістника, чи їздив з ним в погоню за ворогом, і то тим більше, що в потребі уживано сих путних бояр і до воєнної служби[79]. Тому сї бояре й задержали боярське імя. Але пізнїйше, в XVI в., стїсняючи границї боярсько-шляхетської верстви, правительство, як побачимо, постарало ся потягнути межу між боярством властивим і боярами путними, зачисляючи сих остатнїх до селянства, і тому вони в урядових актах XVI в. часто звуть ся вже не боярами, тільки слугами путними.

Але перше нїж така границя між боярством воєннослужебним і боярством путним була потягнена, сї путні бояре служили переходовою степенею між верствами, боярською й селянською, зближаючи ся до селян-слуг, що сповняли ріжні замкові служби (сторожі, пушкарі, осочники, ловцї, й т. и.), і дїйсно потім трактували ся правительством зарівно з ними (нпр. в уставі двором виленським і троцьким[80].

З другого боку, з долини, зовсїм зближали ся до бояр вищі катеґорії селян, т. зв. слуги ріжних катеґорій — панцирні, замкові, ординські. Вони також уживали ся в потребі до воєнної служби й увільняли ся за свою службу зовсїм або по части від иньших селянських обовязків. Нпр. в Київськім повітї була численна катеґорія слуг панцирних, що мали заступати брак шляхти. Так з семи митрополичих сел «выхоживало люду панцеръного (слугъ панъцерныхъ) на служъбу господаръскую 146»; сї села були пустими під час люстрації 1552 р., але в иньших бачимо ще «слугь, которыє на войну при воєводе єздятъ», «служатъ конъно, єздятъ на войну и на всякую дорогу при воєводе и при вряднику єго». При Овруцькім замку були в значнім числї «слуги ордынскиє, которыє повинны при послахъ и гонцахъ господарскихъ ездити до орды, и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно єхати винны, а подводою и стацыєю даютъ»[81].

Очевидно, лише дуже тонка межа, в родї тїснїйшої залежности від замкового уряду, та задержаннє часом деяких побічних обовязків, дїлила сих і подібних слуг (а особливо тих панцирних) від боярства, і вони часом непримітно переходили в катеґорію бояр. Так та ж опись овруцького замка згадує: «бояре и слуги замковыє, которыє передъ тымъ были слугами оръдынскими, повЂдаютъ себе вызволеными отъ господарей ихъ милости с тоє службы оръдынскоє и мЂнячи себе быти шляхтичами». А що в катеґорію слуг переводили селян brevi manu самі державцї[82], то перехід сею дорогою з селянства до боярства був тим іще лекший.

При таких обставинах круги боярські мали всякі причини все більше розширяти ся, приймаючи все нові елєменти з низших верств. В тім не було біди, доки боярство було тільки службою, і сю службу в потребі можна було перемінити на якусь иньшу. Але від коли воно стало привілєґією, і то дїдичною, таке розширеннє in infinitum кругів привілєґіованих ставало шкідним для держави, і тому правительство заходило ся коло того, аби границю сих кругів докладно визначити.

Першим шляхетським привілеєм в. князївства була грамота видана Ягайлом 1387 р., коли він хрестив Литву на католицтво. Грамота ся признавала всїм armigeris sive bojaris в землях литовських (в тїснїйшім значінню того слова), котрі вихрестили ся на латинство, такі ґваранції: Вони мають безпечно володїти своїми маєтностями й розпоряджати ними свобідно, як шляхта польська. Можуть свобідно, по власній волї (себто — без мішання власти) видавати замуж своїх доньок і своячок; так само вдови мають собою свобідно розпоряджати. Всякі натуральні повинности здіймають ся з них окрім воєнної служби, себто обовязку ходити в походи власним коштом і брати участь, разом з своїми людьми, в погонї, — та обовязку будови замків: вони мають ставити нові замки, коли до того буде візвана вся литовська земля, й направляти старі[83].

Доповненнєм сього послужив городельський привилей 1413 р. — він виясняв і додав дещо в правах і вільностях, означених в попереднїм привилею, нпр. що шляхтичі можуть розпоряджати ся свобідно своїми маєтностями, але за дозволом в. князя, що вони можуть в своїх маєтностях визначати віна й посаги, але видавати доньок і своячок своїх можуть тільки за католиків. В доповненнє до обовязків згаданих в привилею 1387 р. ще пригадано обовязок давати дани, tributa dare. Але що найважнїйше — привилей ще докладнїйше означав круг привілєґіованих. Не досить було бути боярином і католиком, але треба ще дістати ся до певного герба, через наданнє вел. князя й адоптацію якогось польського шляхетського рода. Початок тому зробив Витовт при сїм наданню, давши кількадесятьом литовським фамілїям польські герби, а польські пани видали загальну заяву, що вони приймають литовських панів до своїх гербів[84].

Мета сих привилеїв ясна; Ягайло і Витовт хотїли утворити осібну привілєґіовану верству з литовських католицьких фамілїй і тими привілєґіями привязати їх до унїї з Польщею, до Польщі, зробити оборонцями польсько-литовських звязків. Адоптація литовських фамілїй польськими шляхетськими родами служила мов би дальшим розвоєм інкорпорації Польщі земель в. кн. Литовського. В суспільнім устрою в. кн. Литовського се мало б привести до таких наслїдків, що утворила ся б вища привілєґіована верства з литовських панів і бояр гербових, «клейнотників», як казали потім, докладно відграничена великокнязївськими нобілїтаціями, і супроти неї боярство руської народности й віри мало стати на низшім степени, як верства півпривілєґіована.

Сї пляни однак розвіяла реакція руських елєментів зараз по смерти Витовта. Хоч руським князям і боярам не удало ся здобути пановання в в. князївстві для руських князївсько-панських елєментів, не удало ся осягти перевагу над елєментами литовсько-католицькими, але сильне їх виступленнє змусило заступників литовського елєменту до компромісу. Висаджуючи на великокнязївський стіл Жиґимонта Кейстутовича, в осени 1432 р., Ягайлові відпоручники, як ми вже знаємо[85], видали іменем короля грамоту, де потверджуючи свободи литовської шляхти (властиво згадуєть ся тільки свобода розпорядження маєтностями, а зрештою іде мова про обовязки шляхти), вони, з огляду що при попереднїх наданнях «князї, бояре, шляхта й обивателї-Русини, як здавало ся, були виключені з тих ласк, свобід і привілєґій», — розтягають тепер ті привілєґії і на тих князїв, шляхту і бояр Русинів[86], «аби з того на далї не виходило якогось роздїлу або розбрату між тими народами». Від тепер литовські роди можуть приймати Русинів до своїх, від Поляків прийнятих гербів, з тим лише, що наперед мають на се мати позволеннє від своїх польських одногербовників[87].

Сей привилей для повної правосильности мусїв бути ще ствердженим королївською печатею. Чи наступило се ствердженнє, нам не звістно, але рівноправність руської шляхти з литовською на пунктї клясових шляхетських прав стала річею в законодатній сфері принятою[88]. В. кн. Жиґимонт, видаючи півтора року пізнїйше свій привилей шляхті в. кн. Литовському, повторяє з грамоти 1432 р. застереженнє про роздїл між народом литовським і руським[89] та розтягав всї вичислені в тім привилею свободи зарівно на князїв і бояр як литовських так і руських. Не скасованим зістало ся лише ограниченнє городельського привилею що до виключного права католиків на державні уряди[90].

Сей привилей Жиґимонта, 6/V 144, становить дальший крок на дорозї розвою шляхетських свобід. Він повторяє з попереднїх привилеїв (1387 і 1413) постанови про права свобідного розпорядження маєтностями і про обовязки бояр і їх підданих, але додає дві нові, дуже важні точки. Одна дотикає особистих прав: в. князь обіцяє не карати панів і бояр на чиєсь обжалованнє, не перевівши справи судово й публїчно (ся ґваранція потім, як одна з кардинальних прав, положена була на першім місцї в першій кодифікації — Литовськім статутї 1529 р.). Друга звільняє підданих панських і боярських від дани в. князеви, т. зв. дякла (annora ducalis); вона зносила застереженнє, зроблене в городельськім привилею 1413 р. (tributa dare). В осібній точцї повторяєть ся позволеннє Литвинам приймати Русинів до своїх гербів, признане уже Ягайловими відпоручниками.

В тім же дусї уложена грамота Ягайла Луцькій землї, дана з нагоди її заяви, що піддаєть ся Польщі[91]. Вона писана два тижнї пізнїйше по тій грамотї Ягайлових відпоручників, даній шляхтї в. кн. Литовського. Ягайло признає в нїй «князям, пралатам, боярам, рицарям і шляхтї» Луцької землї, як римської релїґії так і грецької, всї тіж права й свободи, якими тїшать ся пралати, пани й шляхта польська[92]. Реального значіння сей привилей вправдї не здобув, бо Луцька земля слїдом вернула ся назад під вел. кн. Литовське, але прінціпіяльного значіння він через се не позбавлений.

Сими привилеями зроблено кінець плянови — утворити привілєґіовану шляхетську верству на взір польської з самої лише шляхти литовської, католицької, адоптованої польськими родами. В межі сеї привілєґіованої верстви тепер впущено також і «князїв, панів і бояр» руської віри й народности. А хоч правительство ще не зовсїм кидало гадку — зробити санкцією шляхетської гідности адоптацію польським родом (про наданнє гербів правительством вже не згадуєть ся, треба тільки адоптації гербовним родам), але се, по всякій правдоподібности, й між самою литовською шляхтою не було на практицї переведено, то значить — далеко не всї роди, признавані шляхтою, були прийняті до польських гербів. Коли ж тепер відкрито вхід до тої шляхетської верстви цїлій масї руських родів, се присвоєннє польських гербів стратило всяке значіннє, і в привилеях 1432-4 рр. говорить ся тільки про право руських родів — бути прийнятими до литовсько-польських гербів, але з того не робить ся якоїсь умови, і шляхетські права від того, очевидно, зовсїм не залежать. З тим і справа гербів взагалї стратила реальне значіннє, і пізнїйші привилеї, почавши від Казимирового, вже нїчого про них не згадують.

Формально городельські ограничення що до гербів і релїґійної ріжницї в користанню шляхетськими правами знесені були грамотою Жиґимонта-Августа, виданою на прошеннє соймових станів на соймі 1563 р. Вел. князь, уважаючи на заслуги князїв і шляхти руської й добачаючи, що деякі точки городельського привилею служать «къ нЂкоторому униженью и възгорженью тыхъ, хто гербовъ не бралъ, также и тыхъ, хто вЂру греческую держачи противно предкомъ нашимъ и намъ господарю вЂрность свою сталЂ показують», евфемістично толкує городельські постанови тим, що мовляв на Городельськім соймі «не вси были, а звлаща станы рускихъ земель «у і уневажнює ті точки городельського привилея, що містили якісь ограничення що до віри й гербів. Постановляє, що «отъ того не только тыє панове, шляхта и бояре або потомкове ихъ всихъ земль нашихъ дарованья привильевъ и наданья всихъ вольностей и правъ земскихъ уживати и съ нихъ ся веселити мають, которые суть поддани костелу римскому и которыхъ тежъ предкове клейноты и гербы въ корунЂ Польской пріймовали, але тежъ и вси иныє стану рыцерского и шляхетского, яко литовского такъ и руского народу, одно бы были вЂры хрестіанскоЂ; и тежъ которыхъ предкове клейнотовъ альбо гербовъ съ коруны ПольскоЂ не брали, одиноко и заровно того всего вЂчными часы уживати и съ тыхъ вольностей веселити ся мають, яко предъ тымъ здавна и до того часу тыхъ всихъ вольностей станъ рыцерскій шляхетскій обоєго народу, так литовского яко и руского, уживали и зъ того ся веселили»[93].

Таким чином і ся грамота сьвідчить, що городельські ограничення давно не додержували ся в житю, в практицї. Я не заручив би, що й за Витовта вона були переведені в житю, а по його смерти безперечно стратили всяке значіннє. Навіть серед литовської шляхти польська гербова орґанїзація не була переведена. Початки, зроблені в сїм напрямі, мусїли спинити ся, коли литовська шляхта зайняла таке неприхильне становище супроти польської. Звістне характеристичне оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи (хоч його не можна взяти stricte) — що посваривши ся з польськими панами на з'їздах за Казимира, литовські пани відіслали їм назад свої герби[94]. А про руських панів-шляхту нема що й говорити.

Але з тим уневажненнєм городельських постанов упали й ті крітерії шляхетства, які правительство хотїло приложити для відграничення його від верств не привілєґіованих. Підставою шляхетства стає на ново земельна власність і звязана з нею «земська служба», а з тим границї шляхти-боярства розширяють далеко, непримітно зливаючи ся з верствами переходовими між боярством і селянством.

Сеї справи не тикали пізнїйші шляхетські привилеї і займали ся лише означеннєм прав шляхетських. Особливо важне значіннє в сїм напрямі мав земський привилей 1447 р., виданий в. князем Казимиром, коли він прийняв вибір на польського короля, й литовські пани, згоджуючи ся на сей вибір і випускаючи з тим Казимира з під свого виключного впливу, старали ся забезпечити собі як найбільше вигід на пізнїйше[95].

Привилей сей повторяє й розвиває приречення Жиґимонтового привилея. Так до приречення що до суду над обжалованими перед великим князем додана обіцянка — не карати жінку за вину чоловіка, взагалї свояків за вину свояка, «выймуючи проступки противъ нашего господарьства» (lesae maiestatis). Докладнїйше вичисляють ся обовязки, від яких звільняють ся піддані шляхетські (від серебщизни, дякла, давання підвод, воження матеріалів до будови замків і кошення сїна), натомість задержують ся «здавна прийняті датки», стації, будови нових мостів і направа замків). Нові свободи признають ся такі: князї, пани й шляхта мають право свобідно виїздити для цїлей маєткових і рицарської служби в чужі землї — з виїмком тільки ворожих держав, та під умовою щоб через те не занедбувала ся воєнна служба з їх маєтностей в в. кн. Литовським. Се одно. Важнїйші постанови що до шляхетських підданих. Вел. князь сам і за своїх урядників обіцяє не приймати в маєтности господарські шляхетських підданих всяких титулів, з тим що й пани-шляхта або їх урядники не будуть приймати підданих господарських. Друге: в. князь обіцяє за себе (й за своїх урядників) не кликати на свій суд шляхетських підданих перше нїж покривджений не звернеть ся до пана зі скаргою. Тільки як би пан оскарженого не вчинив справедливости в певнім часї, обжалований його підданий може бути покликаний на суд в. князя (себто його урядників), але і в такім разї судову кару засуджений підданий платить не судиї, а свому дїдичеви. Ся постанова, що виходила, очевидно, як і попередня, з мотивів грошевих (прав на грошеву кару), виключала підданих шляхетських з під юрисдикції в. князя, віддаючи їх вповнї під патримоніальну юрисдикцію дїдича чи державця.

Земський привилей Олександра (1492) застеріг важні права в сфері державної управи маґнатам, як членам ради в. князївства, але шляхтї нових свобід не принїс; одну тільки точку його можна піднести — се обіцянка, що в. князь не буде «виносити простих людей над шляхту». Привилеї в. кн. Жиґимонта (1506 і 1529 р.) і Жиґимонта Авґуста (1547 і 1551 рр.) обмежили ся потвердженнєм давнїйших свобід і надань[96]. Важні постанови натомість містять привилеї видані в переддень унїї (і по части — в певній звязи з нею) в рр. 1563-8: виленський привилей 1563 р., що зрівнював вповнї православну шляхту з католицькою, більський 1564 р., що заводив виборні шляхетські суди на місце давнїйшого судівництва, виленський 1565 р., що заводив шляхетські соймики, городенський 1568 р., що потверджуючи привилеї 1563 р., зносив ограничення городельського акту для православних[97]; з них привилей більський і городенський мають вповнї характер і стиль загальних шляхетських привилеїв.

Привилеї поодиноких земель видані в перших роках XVI в. дають також деякі інтересні постанови що до суми шляхетських прав. Насамперед, вони потверджують рівноправність панів-шляхти поодиноких руських земель з панами-шляхтою литовською[98]. Далї, признають шляхтї ріжні привілєґії в судї: як ми бачили вже, київський і волинський й иньші привилеї застерігають, що воєводи чи старости не можуть судити шляхтича без участи князїв, панів і бояр землї; крім того київський і волинський привилеї постановляють, що староста чи намістник, осудивши шляхтича, не може виконати свого засуду, а мусить наперед предложити його на затвердженнє вел. князеви (або як волинський привилей каже — відразу відіслати справу на ореченнє в. князя)[99]. Вони-ж дають право шляхтичу, запізваному перед старосту чи воєводу, відкликати ся від раз на суд в. князя, инакше сказавши — дають на добру волю обжалованого піддати ся суду старости, або нї. Староста не має права посилати по шляхтича свого дїтського, але має двічи візвати його письменно і тільки як би обжалований обидва рази не ставив ся, може післати по нього дїтського[100]. Панські й шляхетські піддані звільняють ся з ріжних, в даній провінції практикованих датків і робіт: так волинський привилей звільняє панських і шляхетських підданих від давання воловщини, дуже тяжкої данини; київський привилей звільняє панських підданих від ставлення єзів (загород в ріках для ловлення риби), від кошення сїна й иньших робіт на великокняжих дворах; панські піддані не мають ходити на «облаву» — лови в. княжих намістників і державцїв, анї стеречи соколиних гнїзд, і т. и.[101]

Надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн. Литовського — Литовським Статутом, затвердженим 1529 р. Кодекс сей мав виразні прикмети шляхетського права, то значить — він займаєть ся головно шляхетською верствою й обороною її інтересів, нормує відносини сеї верстви до правительства й до иньших верств, самими ж сими иньшими верствами дуже мало займаєть ся. Се толкуєть ся тим, що селянство вийшло вже з юрисдикції держави, а церков і міщанство мало свої імунїтети[102].

Шляхецтво в сїм кодексї вже виступає з усїма прикметами правно привілєґіованої верстви. Найлїпше се видно на постановах про судові кари. За убийство шляхтича «у зводе» шляхтич платить 100 коп грошей (60 рублїв) голвощини і стількиж «вини» вел. князеви. За убийство путного чоловіка (путного боярина) 12 рублїв, стільки ж за убийство слуги-ремісника, тивуна або приставника, а «навязки» (відповідає «винї») 3 рублї. За убийство «мужика тяглого» 10 коп (6 рублїв)[103].

Шляхтич ударивши шляхтича платить 12 рублїв, але коли ударить шляхтича «простий хлопъ або мещанинъ», то має йому бути рука утята. А за побитє «путного чоловіка» платить ся «навязки» тільки три рублї, за побитє «мужика тяглого» — пів рубля[104].

Нерівноцїнність перед правом шляхтича й не-шляхтича взагалї виступає на кождім кроцї. Шляхтич, обвиновачений в злодїйстві, коли «лиця» (краденої річи) при нїм не застануть, може раз і другий і третїй очистити ся присягою — за першим разом сам оден, за другим «сам третїй з двома иньшими шляхтичами, за третїм — з шістьма шляхтичами, й тільки за четвертим таким обвинуваченнєм «маєт быти обешонъ (повішений) злодейскимъ обычаємъ». Противно, коли шляхтич закине злодїйство чиємусь підданому і не має «слушного доводу», але присягне сам третїй на попертє свого обжаловання, тодї судя має засудити обжалованого «водле выступу єго», значить може й повісити[105].

Як приклад особливої печаливости Статута про шляхецькі інтереси вкажу нпр. постанову, що як би під час походу шляхтич наїздив на дім або гумно якогось шляхтича, то має за то «кгвалтъ платити[106]. Нешляхетським майном ся постанова не клопочеть ся!

Литовський Статут 1566 р., так званий Волинський, має ще більше характер шляхетського кодекса. Роздїл про шляхетські вільности доповняєть ся рядом нових постанов. Піднесу в високій мірі характеристичну подробицю — яка виступає вже і в першій редакції — що в роздїл про шляхетські вільности включені також параґрафи про «розмноженнє в. князївства» — з'обовязаннє в. князя пильнувати цїлости держави, розширяти його землї, а не уменьшати, в цїлости задержати уряди, скликати сойми, і т. и.; очевидно, всї сї ґваранції оцїнювали ся з того становища, що властиві репрезентанти держави, що з неї користають — се шляхта («нарід шляхецький», як казали в Польщі), Між поодинокими постановами, що показують неоднакову печаливість права про шляхтичів і не-шляхтичів, або їх нерівноцїнність перед правом, прибувають до давнїйших деякі нові дуже характеристичні. Нпр. за «приганеннє» (ганьбу) шляхтича чоловіку не-шлахетському урізуєть ся язик. Коли шляхтича забивають шляхтичі, за голову убитого може бути страчена голова тільки одного з убійників, коли ж шляхтича вбили «прості хлопи», то їх треба скарати смертию всїх (не більше одначе семи за одну шляхетську голову)[107] і т. и.

Той же статут затвердив за шляхтою дуже важні полїтичні права, здобуті нею незадовго перед його виданнєм: обовязкову участь в соймах в. князївства шляхетських послів з повітів і земель, з рішучим голосом (при тім нормуєть ся самий порядок оповіщень шляхти й вибора послів на соймиках), та виборні шляхетські суди в повітах. Можна піднести також і те, що постанови про сеймики санкціонували й нормували давнє право князїв, панів і шляхти на своїх провінциональних соймах робити постанови в справах своєї землї[108].

Обдарувавши так щедро привілєґіями шляхетську верству, правительство мусїло постарати ся докладнїйше означити круг осіб, що з усїх тих привілєґій мали користати[109]. Се не легко було зробити з огляду, що досї була тільки фактична підстава для того, аби уважати когось боярином шляхтою — «земська служба» боярська, і се, як я вже вище підносив, робило широкий місток для переходів в боярські круги людей з низших катеґорий. Але всю безконечно-широку й ріжнородну масу воєнно-служебних не тільки правительство, а й самі вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього. Змаганнє до якогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії привілєґіованої верстви.

По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська шляхетською, з початку звала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре, principes et bоіаrі[110]. Для означення маґнатів не-князїв, почавши від Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі[111]. В сїм видно слїд того, що уже тодї, в XV в., термін «боярин» здавав ся за широким для означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що перейнятий з Польщі термін «шляхтич» (в латинських актах nobilis) — перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін, кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву «боярин», як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було «земянин» (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки, що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін «шляхтич» не набрав вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші[112].

В початках XVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у в. князя «князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли»; слово «боярин» не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.). Натомість київський привилей 1507 р. випрошують «князи и панове и бояре и земяне и вся шляхта кієвекая», і в текстї терміни: земянський і боярський уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.)[113]. Але і тут і там термін «шляхтич» де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.

В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін «шляхта» все більше входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р. звичайно говорить про «шляхту», але уживає, хоч рідше, також і виразу «шляхта и бояре», «бояре-шляхта» і просто «бояре» як рівнозначне з «шляхтою». В звязку з тим стоїть, що нпр. бояр путних, аби відграничити від шляхти залюбки називають (між иньшим і той же Статут) «слугами путники», «людьми путними», очевидно оминаючи слова «боярин», бо се означає шляхтича. В серединї XVI в. в тім стаєть ся перелом — слово «боярин» майже перестає уживати ся для означення шляхтича; місцями держить ся назва «земянин», але все більше розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцями, очевидно сьвідомо, викидає слово «боярин», де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.

Сїй боротьбі термінів відповідають зміни в дїйснім становищі боярства. Правительство не уважало можливим включити цїле боярство in corpore в шляхецьку верству, але даремно шукало за критерієм для тїснїйшого ограничення привілєґіованої верстви; вкінцї не здобувши ся таки на якийсь виразний критерій, воно полишило процес її сформовання самому житю.

Деякі казуси показують, що воно пробувало вернути ся до принціпів Городельського акту й підставою признати шляхецтво через наданнє. Воно пробує противставити боярську службу шляхетській гідности, наданій великим князем, й тим поясняють ся звісні нам факти надання шляхецтва боярам в першій половинї XVI в.[114] В однім процесї, коли боярин жадав на судї в. князя від боярина, що його побив, «шляхецьке безчестє» й покликав ся на те, що його предка Жигмонт Кейстутович перевів з тяглої на боярську службу, — в. князь Жигмонт Старий не признає його шляхтичом, бо той предок був тільки переведений на боярську службу, але не дістав шляхоцтва[115]. Але на такім становищу правительство не могло удержати ся. Надання, на яких опирали ся права родів здавна й загально признаних за шляхецькі, дуже рідко містили згадку про шляхецтво, а звичайно говорили тільки про наданнє землї з обовязком воєнної служби, бо принціп надавання шляхоцтва був закинений ще від часів Жиґмонта Кейстутовича, й підставою боярсько-шляхетських прав служила боярська служба. Викинути за границї шляхетської верстви всїх не нобілїтованих спеціальним актом бояр було не можливо.

Вкінцї правительство бере за прінцип давність: в шляхетську верству входять ті бояре, що з давна, від кількох поколїнь, належать до боярства й користали з боярських прав. Так орікла дуже важна в сїй справі соймова устава з 1522 р. «o выводе шляхетства за примовою» (як би хто кому закинув нешляхецтво)[116]. Вона постановляє, що «приганений» може довести своє шляхецтво, коли виведе двох шляхтичів, котрі б присягнули, що приганений «съ одного роду отъ прадеда, отъ деда, съ одноє крови имъ єсть братъ», а як не може вивести таких сьвідків, то принаймнї предложить документ — «листъ старый в. князя Витолта или Жикгимонта або отца нашого Казимира короля, або некоторыхъ пановъ высокихъ» (очевидно з тогож часу), де б його предка названо бояриномъ («а въ томъ бы листе писано єго бояриномъ, не подле єго поведанья, нижли або у праве съ кимъ будетъ стоялъ або отъ кого до него листъ будетъ писанъ шляхтичомъ»),

Ся устава потім увійшла і в Статут, з тим лише, що до доказів шляхецтва додано тут іще сьвідоцтво сусїдів: коли рід звів ся, так що «приганений» не міг поставити сьвідків з свого роду, тодї можна потвердити шляхецтво сьвідоцтвом «бояръ-шляхты околичныхъ», коли ті присягнуть, що інтересований «єсть з роду шляхтичь». Сї способи, як показують судові акти, дїйсно й практикували ся в тім часї й пізнїйше для виводу шляхецтва[117].

Таким чином в 20-х рр. XVI в. признавано, що чий рід був боярським був уже перед Олександром (1492), той тим самим має шляхетські права. Сей термін non post quem одначе не мав в собі нїчого дефінїтивного, і в міру того як часи Олександра відсували ся дальше, з'являли ся нові, пізнїйші терміни для виводу шляхетських прав. Так нпр. важне значіннє здобув собі поіменний попис властителїв і державцїв, обовязаних до військової служби, споряджений 1528 р. і затверджений на початку 1529 р. на соймі в. князївства. На нього покликували ся пізнїйше «приганені» бояре на доказ своїх шляхетських справ, і правительство приймало сей довід[118].

З другого боку важне значіннє для відріжнення бояр-шляхти від иньших верств мали розпорядження в справах податкових. Так устава для господарських дворів виленського й троцького воєводств поручала урядникам зіставити по кілька служб путних бояр, разом з иньшими слугами, «на дворную потребу», і то з обовязком певних оплат і робіт (12 день на рік), а иньших перевести на тяглу службу[119]. Вплив сього розпорядження, по всякій правдоподібности не обмежав ся тими воєводствами[120] і причинив ся до відграничення бояр-шляхти від бояр путних і иньших слуг. В такім же дусї постановила «Устава на волоки» 1557 р., уже для цїлої держави виразно, — що путні бояре мають бути осаджувані на чиншу «яко люди осадныє» (селяне чиншеві), з виїмком кількох, полишених для путної служби; і то тільки бояре «стародавныє», а путні бояре новійшої дати мали, очевидно піти на тяглу службу[121].

Переведений на підставі сеї устави, з ріжними відмінами, помір ґрунтів в переважній части земель (з українсько-руських — на Підлясю, в Берестейщинї, Пинщинї і в значній части Волини[122] мав заразом характер ревізії шляхецьких прав. Всї землї, окрім шляхетських, міряли ся, наново дїлили ся й оподатковували ся, так що кождий, хто мав претенсії на шляхецтво, мусїв доложити старань, щоб увільнити свої землї й себе самого від сього катастра, а для того — довести свої шляхетські права. Тому разом в уложеннєм катастру списували ся предложені документи, дослїджували ся шляхетські претенсії й рішали ся на ґрунтї або переносили ся на рішеннє в. князя. Таким чином ся ревізія, де відбула ся, привела до повної евіденції шляхетські роди й відграничила їх від верств не привілєґіованих.

В тих українсько-руських землях, де ся ревізія ґрунтів не була переведена, приводили до того самого результату, хоч і з меньшою докладністю, ревізії замків і староств, переведені в рр. 1545 і 1552. В 1545 р. зревізована була Волинь, Браславщина і в Київщинї Житомирський замок, в 1552 р. цїла Київщина й Браславщина[123]. Сї ревізії виказували панські шляхетські роди, їх маєтности, слуг ріжних катеґорій і їх обовязки; таким чином вони давали також евіденцію шляхетських і нешляхетських осадників повіта[124].

Таким чином в серединї XVI в., разом з тим як шляхетські права приходили до повного свого розвою, вияснений був, бодай в головнїйшім, і склад сеї привілєґіованої верстви. Кажу — бодай в головнїйшім, бо біднїйші, підупалі роди шляхецькі зіставали й далї в неясній, переходовій ролї між шляхтою й путними боярами; такі гнїзда дрібної, убогої шляхти, що мусїли вести й далї боротьбу з претензіями старост, що хотїли їх потягати до ріжних обовязків, подібно як замкових слуг і бояр, були в українських землях в. кн. Литовського, як і в українських землях Корони — на Поділю, і в Галичинї; їх процеси з старостами й виводи шляхецтва поодинокими родами тягнули ся потім цїлими столїтями. З другого боку в подібнім переходовім положенню зістали ся також і бояре, що сидїли на землях панських (про таку неповноправну шляхту буде мова пізнїйше). Але взагалї сказавши, шляхецька верства в. кн. Литовського і що до свого складу, і що до своїх прав в третїй четвертинї XVI в., в переддень Люблинської унїї, сформувала ся досить повно. Ся унїя викінчила тільки сю орґанїзацію — додала кілька штрихів в шкіцї, виробленім державною еволюцією в. князївства. Стало ся се тим лекше й природнїйше, що все сформованє шляхетської верстви вел. князївства протягом двох попереднїх столїть проходило під безпосереднїм впливом польського права, форм польського шляхецтва й його прав.

Спинимо ся трохи над сим.

Вплив польських форм на сїй точцї признають самі законодатні акти в. князївства, зазначають навіть за сильно, бо дїйсне запозиченнє польських форм не було так широке і скоре, як сї акти заповідали.

Уже привилей 1387 р. голосить, що всякий боярин, прийнявши католицьку віру, має дістати тіж права, якими тїшать ся всї иньші шляхтичі корони Польської, — аби не здавали ся нерівними їм в правах, належачи до тої самої держави[125]. Се було зовсїм консеквентно зі становища Кревської унїї, що інкорпорувала землї в. кн. Литовського Польщі, — зрівняти литовську шляхту в правах з польською. В дїйсности одначе правительство не тільки не хотїло розтягнути сього зрівняння на всю шляхту (обмеживши ся латинниками), але й католиків не хотїло правдиво зрівняти з польською шляхтою, котрої обовязки до держави обмежали ся тодї (від Кошицького привилея 1374 р.) обовязками давати 2 гроші подимного з лану обробленої землї та брати участь в походах власним коштом в границях держави. Се було б надто великою утратою для правительства в. кн. Литовського. Тому Ягайло в дїйсности задержує ріжні обовязки шляхетських підданих, окрім військової служби: як ще значні й ріжнородні були вони по привилею 1387 р., можемо судити з привилеїв Жиґимонтового й Казимирового, що деякі з них касували, а і в розпорядженню «отчинами»[126] не зносить тих ограничень, яких не знало польське право. (Ми можемо виходити тут від фактів пізнїйших, XV віка: коли розпорядженнє боярськими отчинами й тодї не було свобідно від державних ограничень, тим меньше перед тим).

Так пішло воно й далї. Голосячи зрівняннє прав литовської шляхти з польською (ба й взагалї всїх станів)[127], привилеї в. князїв в самій річи тільки по волї зближали литовську шляхту до її польського взірця. Привилеї Жиґимонта і Казимира, ідучи в тім напрямі, внесли деякі обовязки шляхетських підданих. На взір, безперечно, польських порядків признано шляхетських підданих в юрисдикції їх панів Казимировим привилеєм. (В Польщі такі імунїтети почали появляти ся вже від XIII в., і в XIV в. переходять в загальну практику, хоч тільки Нєшавські статути 1454 р. зкодифікували сю свободу шляхетських підданих від каштелянської юрисдикції й признали панам право на всякі грошеві кари з їх підданих[128]). Безперечно, під впливом польських взірцїв уложила ся практика шляхетської зверхности над підданими і їх залежність від них — в XVI в.[129] Їх випливом були ріжні привілєґії шляхтича в порівнянню з не-шляхтичами перед судом, в вимірі кар і переведенню доказів[130]. Виразно йшла за польськими взірцями литовська шляхта, коли вимагала й здобула собі на соймах 1551, 1559 і 1563 рр. свободу від мит і всяких иньших оплат для всяких продуктів шляхетського господарства[131], коли домагала ся й осягнула на соймах 1564-6 рр. виборні шляхетські суди, яким зарівно б підлягала шляхта й маґнати. Під виразними впливами польських понять виробляєть ся й шляхетське noblesse oblige що знаходить свою законодатну санкцію в Литовськім Статуті 1566 р., аби шляхтичі «ни шинкомъ се не живили и локтями не мЂрили», взагалї «ремесло мЂстскоє хлопскоє» не управляли, під страхом утрати шляхетських прав.

В чім найдовше й найрізше проявляла ся ріжниця, нерівноправність литовської шляхти з польською, було, по перше, її служебне, державними ограниченнями звязане становище й її нерівноправність (правна) в порівнянню з маґнатством. Того й другого не знала польська шляхта вже в XV в., над литовською ж тяжіло воно ще в XVI в., а в дечім дотягнуло ся до унїї й по за унїю.

Я вище казав уже, що служба (військова) була принціпом володїння землею в в. князївстві. В. князї не тільки під сею умовою роздавали землї, але ставили сю вимогу до всякого рода властителїв і державцїв земель. Розмір такої воєнної служби — себ то числа вояків, яке має бути поставлене з певної маєтности на поклик правительства, часом означала грамота надання[132], але частїйше нормувала практика: володїли дуже часто без документів, й надання переважно не означають близше розміру служби, инодї й зовсїм про неї не згадують, бо вона розуміла ся сама собою. Якоїсь певної одиницї для такої служби довго не було. Доперва в 20-х рр. XVI в. переведена норма, що вісїм селянських служб мають ставити одного кінного вояка до війська. Хоч і се ще не була велика докладність, бо селянська служба далеко не була чимсь одностайним, але перед тим і такої одностайности не було: бувало, що одну тяглу службу давано «на особную службу» боярську, бувало, що кілька селянських ґрунтів давано на одну боярську службу[133]. Але якась, бодай приблизна норма, якою нормувала ся практика, все таки мусїла бути.

Пильнуючи військові служби з маєтностей, правительство мусїло держати в евіденції самі маєтности й пильнувати, щоб вони не переходили в такі руки, де б служба могла пропасти. В сїм правительство не робило, скільки можна судити, нїякої ріжницї між землями, які воно само роздавало в державу «до волї» своєї «чи до живота», і тими, що перейшли до їх властителїв иньшими дорогами — купном чи спадком, хоч би з часів перед-литовських. Ся контроля служби надавала всякій земельній власности характер конвенціональний, прекарний — кождий міг володїти своєю маєтністю, лише о скільки міг сповняти й сповняв звязану з нею службу[134].

Для маґнатських маєтностей сей прекарний характер зводив ся до простої форми. Вправдї й вони могли переходити з рук до рук тільки за дозволом і відомістю власти (се застеріг городельський привилей[135], і повторяли пізнїйші) і були зарівно обтяжені обовязком воєнної служби. Але що до таких більших маєтностей правительство могло бути певне, що їх властителї завсїди будуть в станї відбути служебні обовязки, які на тих маєтностях лежали, тож і не мало потреби мішати ся до їх переходу з рук до рук. Не так було з дрібнїйшими боярськими маєтностями. Щоб передати таку маєтність у спадщину, чи за яким контрактом, треба було справдї дати правительству запевненнє, що від тої передачі воєнна служба не потерпить. Коли властителї не могли з якоїсь причини сповняти службу (через старість, калїцтво, або тому, що зіставали ся з фамілїї самі жінки), то треба було пошукати заступника, взагалї постарати ся якимсь компромісом задоволити інтересам служби, инакше правительство конфіскувало маєтність і віддавало кому иньшому[136].

Взагалї правительство, коли бачило в тім якусь потребу, не вагало ся відберати маєтности, і то не тілько сьвіжо надані, «до волї в. князя», але й «отчини». Часом «в отмЂну» давало воно иньшу землю, а часом і не давало нїчого[137], хоч тут не завсїди можна відріжнити, що було правною практикою, і що надужитєм — через помилку, або через брак відповідних відомостей (нпр. хтось випрошував у правительства певну землю, замовчавши, що нею володїє, як отчиною, хто иньший, і аж потім се викривало ся, й т. п.).

Польське право, що не знало такого прекарного шляхетського володїння, вплинуло безперечно на еманципацію литовського шляхетського володїння на сїй точцї. Уже перші привилеї (1387, 1413 і далї) запевняють свобідне розпорядженнє «отчинами й вислугами» (bona paternalia et donationes) i запевняють, що отчин в. князь відберати не буде. Але для середно-й дрібношляхетського володїння сї приречення зістали ся на довго ще порожнїм звуком. Земські привилеї, видані з початком XVI в., дають ріжні ґваранцїї в сїй справі так як би на ново. Нпр. київський привилей 1507 р. обіцює за в. князїв «отчины и выслуги не отнимати» ті, що були дані й держані за Казимира, надання ж Олександрові й останнього київського князя Семена мають бути задержані, о скільки будуть потверджені на ново нинїшнїм в. князем; зрівняні вони були з давнїйшими при потвердженню київського привилея 1529 р. Князям і панам вільно розпоряджати своїми вислугами (одначе за в. княжим призволеннєм), але за шляхетські ще нема мови[138].

Взагалї процес еманцинації шляхетських маєтностей від державних ограничень припадає доперва на XVI в. Литовський Статут 1529 р. признає[139] маґнатам і шляхтї право свобідного розпорядження всякого рода маєтностями, якими володїли вони принаймнї перед 1492 р. (смертию Казимира): давнїйший дозвіл власти тепер зводить ся на просту формальність[140]. Статут 1566 р. розширяє право «вічного» держання, «на потомныє часы», також на надання Олександра, Жиґимонта й самого Жиґимонта-Авґуста, але заразом застерігає, що контракти на такі надання, котрі не були надані з правом розпорядження, можуть робити ся тільки за відомістю в. князя. Таким чином і тут ще не знесено границю між ріжними родами володїння, хоч в. князь і обіцяє, що він в кождім разї «боронити» тих контрактів не буде. Тільки акт 1569 р. і проголошена при тім свобода земель в. кн. Литовського від екзекуції прав — то значить від провірювання правности володїння, зрівняла всї роди шляхетського землеволодїння в сих землях і розширивши на них польське право повної шляхетської власности, укоронувала сей процес, майже — але не зовсїм закінчений в тім моментї.

Служебний характер шляхетського землеволодїння задержав ся в повній силї аж до самого 1569 р. Як я вже згадував, військова служба шляхти була зреформована й унормована соймовою ухвалою 1528 р., на пробу прийнятою на десять лїт. Доповнена і пояснена потім, вона увійшла до Статуту 1529 р. і стала постійною нормою[141]. Як я вже згадував, за одиницю прийнято селянську службу — тяглу і всяку иньшу (в такі селянські служби числили ся також служби путних бояр і всякого рода слуг, але не рахували ся властиві бояре, міщане й загородники). З такого числа служб, яке ухвалить сойм, дїдич мав поставити до війська одного кінного вояка, добре узброєного, відповідно до норми, вказаної уставою[142]. Хто не мав би повного числа селянських служб під собою, мав їхати сам в похід; так само й ті бідні шляхтичі, що не мали під собою зовсїм селян — вони мали їхати особисто, але від них не вимагало ся приписаного узброєння: вони ставили ся «водле можности своєє», навіть пішо, з «рогатиною» за браком всякої иньшої зброї. Коли якусь дрібну маєтність держить цїла неподїльна родина, тодї до війська має йти оден з родини — «годнЂйшый». Підставу для отаксовання давав «попис» всїх панських і шляхетських маєтностий; перший був переведений, як ми вже знаємо, разом з ухвалою 1528 р. Ключ — скільки селянських служб мало складати ся на одного вояка, давала соймова ухвала: так в 1528 р. ухвалено на десять лїт, що оден вояк посилаєть ся з восьми служб. Коли скінчив ся речинець сеї ухвали, в. князь з радою постановили, в початках 40-х рр… низшу норму: одного вояка з десяти служб (з девяти десятого виправовати), на вісїм лїт[143], і т. и.

Ся реформа 1528 р. стояла в звязку з змаганнями Жиґимонта перевести подібне нормованнє військової служби в Польщі, але там його змагання розбили ся на спротивленню маґнатів, і такої пропорціональної служби там не удало ся завести: по давньому в загальний похід був обовязаний іти кождий осїлий шляхтич, незалежно від великости своєї маєтности. Таким чином литовська шляхта й особливо пани-маґнати в Литві були далеко більше обтяжені нїж в Польщі, і обіцянка — зняти сей обовязок служби, служила одною з головнїйших приваб, які показували литовській шляхтї Поляки в перспективі переведення унїї. І то тим більше, що воєнна служба в Литві мала відбувати ся під дуже сильним риґором: шляхтич, що не поставив приписаного числа вояків в похід, або на попис, тратив маєтність, і се не було порожнїм звуком: ми маємо немало випадків такої конфіскати[144].

В головних основах реформа 1528 р. на Литві удержала ся протягом цїлого XVI в. — навіть унїя не знесла її в землях в. князївства. На соймі 1544 р. шляхтї удало ся лише вимогти від правительства, що на дальше попис маєтностей не буде переводити ся правительственними аґентами, але кождий шляхтич мав сам подавати виказ своїх служб, під присягою, повітовим властям, і на підставі тих виказів мали посилати ся вояки до війська. Шляхта застерегла також, аби ключ служби укладав ся не самою радою, але на «валнім соймі». Натомість жаданнє шляхти, аби знижено ще норму служби, не було прийнято: дальше прийнятої уже знижки (замість восьми десять служб на одного вояка) правительство вже не пішло, і в 50-х та 60-х рр. ухвалювало ту ж норму — з десяти служб одного вояка[145].

Окрім воєнної служби литовська шляхта була обтяжена ще й иньшими обовязками. Городову й мостову повинність й стації, як ми вже бачили, задержали в силї шляхетські привилеї XV в., і вони, хоч не скрізь однаково, дожили до унїї. На Українї, як бачимо з ревізій замків, сї староруські престації — городова й мостова були в повній силї в серединї XVI в., хоч маґнати, ставляючи свої замки, й пробували виломити ся з сих обовязків супроти державних замків[146]. Але богато і з того, що повносили шляхетські привилеї XV в., в практицї держало ся ще до самої унїї. Так нпр. на соймі 1551 р. стани в. кн. Литовського просили в. князя, аби шляхту звільнено від обовязків стерегти замки, косити сїно й давати підводи, але в. князь заявив, що як він не рад заводити «нові річи», так не рад і «старыхъ рЂчей опущати», й зіставляючи дальше при свободї тих, хто сих обовязків не нїс, дальше жадає їх від тих, хто їх нїс дотепер. Тик часом, пригадаймо, уже Казимирів привилей виразно звільнив шляхту від підвод і кошення сїна! На соймі 1554 р. стани знову просили в. князя визволити шляхту від підвод і стацій, але знову в. князь того їм відмовив[147].

З шляхти українсько-руських земель — Київщини, Браславщини, Волини й Підляся, служебні обовязки, żydowskie angariae, наложені Литвою, niewolstwo litewskie, як їх називала підляська шляхта[148], зняті були з інкорпорацією сих земель Польщі. Полишаючи для Київщини, Браславщини й Волини в силї Литовський Статут 1566 р. на далї, сойм викинув, як неважний для сих земель, другий роздїл його, що трактував про «земську оборону». Вправдї, на соймі, по інкорпорації сих земель, відзивали ся численні голоси за тим, аби полишити на Волини по давньому обовязок воєнної служби, аби забезпечити сїй землї місцеву оборону, не потягаючи до того Поляків, але се було б занадто великою перфідією по всїх попереднїх фразах про польські свободи, і в кінцї обовязок воєнної служби знято з Волини (а також і з иньших інкорпорованих провінцій[149]. Разом з тим спали з тутешньої шляхти й ріжні иньші служебности. Для земель же, що зістали ся при в. князївстві (з українських — Берестейщина й Пинщина) давні обовязки на разї зістали ся в силї, й нова редакція Статута, видана 1588 р. для земель в. князївства, містить, без важнїйших змін, попередні постанови про військову службу. Вони вийшли з уживання в звязку з загальним упадком шляхетського походу, в Польщі й Литві, з заміною військової служби соймовим податком на воєнні цїли.

В напрямі зрівняння рядової шляхти з маґнатством богато зроблено в серединї XVI в. — в переддень унїї. Точки нерівноправности я мав нагоду вказувати уже вище[150]: неоднаковий порядок суду для маґнатів і шляхти, свобода маґнатів від повітової воєнної орґанїзації (право власних хоругов), фактична монополїя маґнатів на всї вищі уряди й повна перевага їх над шляхтою в центральній управі і навіть на соймах, право (деяких родів) на місця в радї незалежно від урядів. До сього треба додати ще одну точку, що дуже ображала шляхту, від коли серед неї збудило ся змаганнє до рівноправности — се віддаваннє державою, в більших комплєксах земель, боярських земель, разом з селянськими, в державу і власність маґнатам. Тою дорогою бояре, що на тих маєтностях сидїли, з безпосередно залежних від в. князя (reichsunmittelbare, кажучи нїмецьким терміном) ставали підвластними князя чи пана (mittelbare). Се з початку практикувало ся з наданнями князям, але від коли панські маґнатські роди вийшли на становище княже — таке трапляло ся і з наданнями панам, і число шляхти, що сидїло під зверхністю таких панів-князїв, було дуже велике.

З тих маґнатських прероґатив всї були випливом державної орґанїзації в. князївства, з виїмком права власних хоругов, перейнятих, по всякій правдоподібности, з Польщі. Тільки так се право не було прероґативою маґнатських родів, бо під хоругвою певного гербу там ставали всї рядові шляхтичі, що до того роду належали. Великопанською привілєґією стало воно доперва на литовськім ґрунтї. Розтягнути сього права на рядову шляхту тут не можна було, бо ся не вязала ся в такі ширші родові звязки як у Польщі, і сеї справи литовська шляхта й не тикала. Вона ударяла, йдучи тут за польськими взірцями, головно на три точки: на нерівність перед судами маґнатів і шляхти, на роздаваннє в. князями бояр маґнатам, на пасивне становище шляхти в конституційних відносинах.

Від другої четвертини XVI в. почавши, шляхта добиваєть ся, щоб розпорядження, які її інтересів дотикають (великість воєнної служби, плата серебщини і т. и.), не видавали ся без її участи, самою радою з в. князем, і щоб справи законодатного характера не полагоджували ся без участи вального сойму. І вона осягає сього. Статут 1566 р. постановляє, що в. князь не буде нїяких устав чинити инакше як «на вальномъ соймЂ того панства нашого»[151]. Тойже Статут унормував справу роздавання маєтностей разом з осїлою в них шляхтою: уже в першій половинї XVI в. правительство тримало ся погляду, що шляхта «не можеть быти никому въ моцъ подана»[152], і Статут 1566 р. потвердив се, зробивши виїмок тільки для маєтностей спадкових, себ то таких, що були вже в руках панів і по вигасненню рода вернули ся в руки в. князя: в складї таких маєтностей в. князь задержав собі право давати й шляхетські маєтности панам, і се право його потвердив і Статут 1588 р.[153]

Судова реформа, як ми вже знаємо, була переведена в 1564 р. і знесла судові прероґативи маґнатства. Тут тільки піднесу, що спеціально вставляла ся за тим шляхта волинська, уже на соймі 1554 р. Одним з мотивів, очевидно, було те, що пани з иньших земель, володїючи маєтностями на Волини, не хотїли судити ся «правом волинським», як се підносили Волиняне[154].

Шляхта в українських землях корони: сформованнє шляхецьких прав в польщі XIII–XIV в., обовязки шляхти в українських провінціях Польщі, військова служба в наданнях Казимира, джерело сих обовязків, застереження надань Володислава Опольського, jus feodale, надання Ягайла, заставне володїннє, подібности з литовським володїннєм. Змагання шляхти руських земель до зрівняння з польськими землями, привилей 1425 р., привилей єдлинський, наданнє польського права 1435 р., останки неповноправности шляхти. Шляхта белзька

В українських землях корони Польської шляхетська верства також не сформувала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхтї польській, котрої правне й державне становище в часї прилучення українських земель уже виробило ся вповнї. Але правительство польське, щоб улекшити для держави тягарі оборони сих нових дуже загрожених провінцій, хотїло зложити сї тягарі в значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх ріжними з'обовязаннями, незвістними в польських провінціях Корони.

В польських провінціях шляхта в XIV в. володїла своїми землями на праві абсолютної власности, jure hereditario, що виробивши ся дорогою спеціяльних імунїтетів XIII–XIV в., містило в собі право повного й свобідного розпорядження своїми землями і право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяне таких шляхетських земель безпосередно не мали нїяких обовязків перед державою: держава знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право суда і кари, аж до кари смерти, разом з всякими доходами від суда (грошевими карами), належали їх панови[155]. Обовязки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський статут Казимира постановляє, що шляхта має служити «як може лїпше» (servire in armis sicut melius poterint), але тільки в границях держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за добровільною згодою, або за винагородою від короля[156]. Кошицький привилей 1374 р. увільняє шляхетські землї від усїх служб, податків і повинностей окрім річної плати по 2 гр. польських з залюдненого лану; шляхтичі беруть участь «по змозї» (cum omnimoda eorum potestate) в загальнім походї для оборони землї, а в заграничні походи йти не обовязані хиба з доброї волї, і король в такім разї винагороджує їм понесені шкоди; городова робота обмежуєть ся тільки направою пограничних замків під час війни, звичайну ж направу має робити державець замку; в будові нових замків бере шляхта участь тільки в такім разї, коли на се буде ухвала ради панів[157].

В противність сьому шляхетському володїнню на польськім праві — абсолютному, нїякими застереженнями не звязаному й обтяженому мінїмальними обовязками супроти держави, в руських землях польське правительство заходило ся завести инакший тип — володїння служебного, під умовою певних обовязків і звязаного ріжними застереженнями, що не в однім пригадує нам боярське володїннє в. кн. Литовського. Подібність ся мусить бути толкована передовсїм спільною цїлею, до якої стреміли обидва правительства — перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодїннє; при тім же переводили ся отсї норми на однім і тім самім історичнім ґрунтї, а може — і не без певного вплива практик одної держави на другу, в данім разї — Литовської на Польську[158].

Вже в зверхнїй формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно ріжниця від шляхетських надань польських: сї остатнї вичисляють привилеї й імунїтети, перші — обовязки шляхтича, а при тім головний натиск кладеть ся на детайлїчне нормованнє воєнної служби, тим часом як шляхетські надання польських земель про неї нїколи не говорять[159]. При тім, коли в Польщі взагалї розвій шляхетських привілєґій змагав ся в сїм часї — в другій половинї XIV в., що до руських земель, слїдячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, «прекарний» характер шляхетського землеволодїння, так само як мусїло то бути і в землях в. кн. Литовського.

Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних національностей в Галичинї (дотепер звістні починають ся від р. 1357) все дають докладне означеннє військової служби, але більше нїяких застережень не роблять. В них означаєть ся, чи властитель дає ставити ся «до кождого походу» сам, чи ще має поставити другого «коня», чи вивести «одну сулицю» (cum una hosta) — так звав ся оден вповнї узброєний кінний вояк з кількома лекше узброєними помічниками, чи поставити окрім того кількох «стрільцїв» (sagittarii, balistarii); инодї вказуєть ся ще, яке має бути узброєннє (decenter armati), який кінь (in equo valente sex marchas) — однакової формули для сього застереження не було вироблено[160]. Зрештою обдарований має повну свободу в розпорядженню маєтностию, він має дїдичні права, право продати, дарувати, заміняти, iure hereditario: сей термін, в пізнїйших грамотах замовчуваний, в Казимирових стрічаєть ся ще досить часто[161].

Се застереженнє військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє сї Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони не дають найменьшого натяку також і на те, щоб се застереженнє було спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті грамоти Казимира, де він потверджує маєтности на підставі грамот Львових (маємо тепер таких три): в них анї слїду нема, аби військова служба вимагала ся на підставі давнїйшої практики, противно — вона виступає досить виразно, як нова вимога[162]. Взагалї ті обовязки, що прийняті були місцевою практикою, не згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всї мовчать про хлїбну дань, або городову роботу[163], аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обовязків, в тій формі не знало польське право. За те підчеркують ті обовязки, які являли ся новиною супроти місцевої практики.

Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сї застереження що до військової служби: вони звістні були в Польщі здавна, тільки не в наданнях шляхтичам, а в привилеях на нїмецьке право. В сих наданнях, почавши від кінця XIII в. королї і князї застерігають собі військову службу від війтів таких осад нїмецького права, докладно означаючи розмір і форму сеї служби[164], й порівняннє сих грамот з Казимировими наданнями для галицьких бояр і шляхти не лишає сумнїву що до ґенетичного їх звязку. Казимир розтягнув на тутешню шляхту, без ріжницї національности, обовязки польських війтів нїмецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім, півпривілєґіованім становищу[165].

Цїль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій, загроженій провінції службу шляхти, не sicut роterint, а найлїпшої якости і в зовсїм певній, застереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кождого села мала бути виведена в похід, «коли буде потрібно», себ то, на кождий поклик королївського старости, цїла «сулиця», а окрім того ще й кількох стрільцїв: в сумі се мусїло дати зовсїм показну воєнну силу.

Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в перших грамотах (від р. 1373), поруч обовязку воєнної служби, докладнїйше означеного і в більше меньше стереотиповій формі вистилїзованого[166], застерегає собі Володислав річну плату з кождого селянського господарства[167] по 2 гр. широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених кошицьким привилеєм Людовика)[168]. До сього прилучаєть ся слїдом (в грамотах від р. 1374) застереженнє, що обдарований з своєю родиною буде постійно мешкати в Галичинї (quod cum uxore et pueris residenciam personalem facere tenebitur in terra Russie)[169]. Се висловляєть ся часом в мякшій формі — начеб як переконаннє Володислава[170], часом в острійшій, себ то в формі з'обовязання, а инодї згадуєть ся навіть про зложене обдарованим з'обовязаннє в сїй справі[171]. Нарештї в пізнїйших грамотах (1375 p.) стрічаємо ся з застереженнєм, що обдарований може передати свою маєтність третїй особі тільки за спеціяльним дозволом князя (nostro consensu speciali accedente)[172]. Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликують ся до місцевої практики (eadem libertate et consuetudine, qua ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent, i т. и.), треба думати, що сї застереження були обовязкові взагалї для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сї застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і їх треба розуміти і там, де вони не згадують ся спеціально.

Окрім такого рода нових, виразно зазначених застережень, Володиславові грамоти ріжнять ся від попереднїх іще тим, що прикладають до шляхетського землеволодїння термінольоґію лєнну, зовсїм чужу сучасному польському землеволодїнню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях своїми васалями, а самі надання зве наданнями по праві леннім, iure feodali, не уживаючи таких термінів як iure hereditario, iure polonicali. На жаль, грамоти його не поясняють близше, що розумів він під сим терміном; iure feodali. Пізнїйше в Польщі прикметою лєнного володїння (iure feodali) признавало ся обмеженнє спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеженнє дїйсно істнувало в західнїм лєннім праві). Дуже можливо, що в такім значінню уживав Володислав сей термін і в своїх наданнях: вирази «hereditarie, iure feodoli», що в такій комбінації стрічають ся нераз в його грамотах, досить за сим промовляють.

Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського землеволодїння іще щось з західнього лєнного права — добре звістного йому, як князю шлезькому, годї сказати. Застереженнє, що «васаль» не може передати своєї маєтности без дозволу, звістне і в лєннім праві Заходу. Так само приреченнє Володислава, повторюване досить часто в його наданнях[173]: що коли б під час походу шляхтич попав в неволю, або понїс шкоду в конях чи иньшу, то він сам викуп заплатить, а шкоди нагородить; се належить до загальних обовязків сюзерена до свого васаля[174]. Але таке приреченнє висловлене було і в Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явити ся і без безпосереднього запозичення з західнього лєнного права. Так само й застереженнє против свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути подиктоване безпосередно тами ж мотивами, що й примусове мешканнє в Галичинї (residentia personalis): бажаннєм привязати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони краю, і держати з сього погляду в контролї властителїв маєтностей — о скільки вони в станї нести наложені на їх маєтности військові обовязки.

В пізнїйших привилеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього терміна: iure feodali, противно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню польського шляхетського права[175]. Але служебний характер землеволодїння в руських землях задержуєть ся далї. В цитованій грамотї при увільненню від ius feodole задержують ся в силї застереження, наложені в грамотї Володислава: 2 гр. широкі з дима і обовязок служби; в иньшій анальоґічній задержують ся всї місцеві практики шляхетського землеволодїння[176]. Докладно реґляментована воєнна служба задержуєть ся, як загальна норма, далї. Знаємо, що при ревізії документів королївською канцелярією під час побуту Ягайла в Галичинї в р. 1417, додатково визначувано й дописувано обовязок воєнної служби до тих грамот, що сього обовязку не містили[177]. Зістаєть ся далї примусове мешканнє (residentia): стрічаємо її в подїльських наданнях Ягайлових і пізнїйших — Володислава і Казимира Ягайловичів[178]. В пізнїйших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що инакше маєтність буде відібрана[179]. Так само практикуєть ся застереженнє, що в иньші руки маєтність не може перейти без спеціального дозволу (сї застереження не завсїди висловлені, але очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще ріжні місцеві дани й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дани).

Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна вказати наданнє Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404 р.; тут застережено, що — а) дїдич сам або через рівного собі заступника має жити в наданих маєтностях; б) він має ставити в заграничні походи 6 сулиць і 12 стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в) передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів)[180].

Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння, за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу, забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто давала ся також ґваранція від викупу на певний час: до живота першого державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений, аж до евентуальної виплати записаної йому суми.

Такі «записи в сумах» маєтностей особливо широко практикували ся що до Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють ся далеко частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика)[181].

Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як найширшої контролї й мішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й замінювало собі маєтности, коли се було потреба для якихось комбінацій, без усяких скрупулів[182].

Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її була ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядження маєтностями не було. Замість військової служби «по спромозї», то значить в розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних вояків. І то не тільки для оборони держави, а й для всяких заграничних походів; до краєвої ж оборони подекуди (на Поділю) вони були з'обовязані ставити ся з усїма своїми підданими. Шляхетські піддані давали замість 2 гр. ланового (як в Польщі) 4 гр від дима, досить значну хлїбну дань, ріжні побічні оплати, відбували городову й мостову роботу (про се низше). Окрім того шляхта руських земель не мала тої шляхетської самоуправи, яка виробила ся вже в землях коронних.

Сей ограничений, «прекарний» характер шляхетського володїння, що значно пригадує нам землеволодїннє литовського права, і ті далеко більші від иньших коронних земель тягарі були прикрі місцевій шляхтї, й серед неї розвиваєть ся змаганнє до увільнення від сього підрядного становища, до переходу з сього «служебного» права, як воно зветь ся часом[183], на «право дїдичне», «право польське», «право земське». Уже вище я згадував про перенесення поодиноких шляхтичів, за їх прошеннєм, на польське право за Ягайла: такі факти звістні нам уже з XIV в. (коли дата вірна). Але сї перенесення були більше номінальні, та й у всякім разї такі одиничні привілєґії не могли б змінити річи. Шляхта руських земель жадає загального зрівняння в правах і обовязках з щляхтою иньших земель і дїйсно здобуває собі в остатнїх роках Ягайлового пановання важні приречення від нього цїною прислуг, які робить його династичним інтересам.

В остатнїм десятолїтю свого пановання Ягайло дуже заходив ся коло забезпечення польської корони своїм малим синам. На соймі в Берестю, весною 1425 р., вів він про се переговори з зібраними станами, і результатом торгів були ріжні спеціальні уступки, за які стани з'обовязали ся по смерти Ягайла признати королем його сина Володислава. Руська земля при тім дістала обіцянку зрівняння свого (себто тутешньої шляхти, розумієть ся) з иньшими землями. В брестськім привилею Ягайла звучить воно так: «обіцяємо також, що всї землї Польської держави зведемо і зводимо сим до одного права, рахуючи в тім і землю Руську, з тим виїмком, що вівсяна дань буде давати ся тут іще за нашого житя»[184].

Коли б полягати на сих словах, виходило б, що вже тодї, привилеєм 1425 р. зрівняно Руські землї в устрою з иньшими землями, а шляхту тутешню з шляхтою польських провінцій, з одиноким виїмком що до вівсяної дани. Так одначе в дїйсности не було. Длуґош, оповідаючи про зрівняннє галицької шляхти з коронною, переведене Володиславом Ягайловичом, каже, що він пішов далї, нїж заміряв то його батько, бо Ягайло хотїв, зробивши иньші пільги, на завсїди задержати тутешню збільшену військову й городову службу, хлїбну дань і вищі грошеві чинші; тому, каже повне зрівняннє, переведене Володиславом, обудило велике незадоволеннє серед польських сенаторів. Що в кождім разї Ягайло дійсно резервував не саму тільки вівсяну дань, як каже привилей 1425 р., а більше, на се маємо й документ: з'обовязаннє руської шляхти, що вона буде платити й сповняти до смерти Ягайла дани й служби, застережені ним для всїх мешканцїв руських земель «як католиків так і схизматиків» при наданню їм «прав, юрисдикцій і судів». Вона з'обовязуєть ся: давати овес, два гроші з лану, своїм коштом, без всякої винагороди ходити в походи домашнї чи заграничні, замки старі поправляти й нові будовати — «від фундаментів аж до кінця»[185].

З'обовязаннє се дати не має; досить, що належить до тих торгів в справі наслїдства по Ягайлї. З нього виникало б, що по смерти Ягайла всї ті ограничення мали упасти eo ipso, але слова Длуґоша, що представляє Володиславів привилей актом особливої його ласки і твердить про незадоволеннє з сеї причини сенаторів, показують, що з тими свободами руської шляхти справа за житя Ягайла не стояла так ясно. І спеціально привилей 1425 р. коли мав які впливи на становище землї, то досить невеликі: обовязки шляхти (з їх підданими) й орґанїзація земель зістали ся по давньому, і від привилея 1425 р. при нинїшнїм станї наших відомостей можна хиба датувати початки соймикування[186], та перші кроки в запровадженню польських земських урядів в Галичинї (так лїтом 1425 р. у перше стрічаємо уряд підкоморія[187], иньші бачимо доперва з р. 1435).

Переведеннє «польського права» тому мусїло служити далї предметом змагань галицької шляхти й її торгів з королем на ґрунтї престолонаслїдства. Се останнє питаннє тому живо інтересує місцеву шляхту. Поруч напряму династичного, що казав держати ся династиї Ягайла і з ним торгувати ся, стояв напрям з більш радикальною закраскою, що стремів до вільної елєкції. Шляхтї приходило ся виберати між торгами з Ягайлом і евентуальними торгами при елєкції. Династичний напрям перемагав[188]. Так звістно, що в 1427 р. в поодиноких руських землях і повітах Корони відбували ся соймики шляхти, де прийнято рішення в інтересах Ягайлових синів[189]. Близше змісту постанов зовсїм не знаємо, але судячи з тих численних соймиків (звістно їх аж сїм з того року, місцевих і ширших- кількох земель разом), мусимо припускати, що мова йшла не тільки про се престолонаслїдство, а й більш інтересні для шляхти річи — її власні права й обовязки[190].

Чи мало се своїм результатом якісь нові уступки зі сторони Ягайла, за браком джерел не можемо знати. В єдлинськім привилею його з р. 1430 знаходимо тільки буквальне повтореннє наведеного вище приречення з привилея 1425 р.[191] Але, очевидно, й його не можна брати буквально. Справа тягнула ся далї. З р. 1433 маємо звістки про соймикові ухвали галицьку й подільську, знову тільки в коротеньких реґестах — знаємо, що шляхта ухвалила вибрати королем одного з Ягайлових синів, але постулятів її знову не знаємо. Сї ухвали стояли в звязку з скликанім в сїй справі соймом в Кракові, з початком року, де потверджено єдлинський привилей, в тім і звістне вже нам приреченнє 1425 року[192]. Нарештї при коронації Володислава, по смерти Ягайла, як оповідає Длуґош, шляхта руських земель звернула ся до молодого короля, чи властиво — його сенаторів з прошеннєм, аби відповідно до приречень Ягайла, руські землї зрівняно з коронними, і незважаючи на певну опозицію сенаторів, руську шляхту звільнено від усїх служб і данин, яких не знала шляхта коронна[193].

На жаль, ми не маємо сього Володиславового привилею, анї таких матеріялів, які б нам докладно виказали круг реформ, заведених з сим наданнєм польського права. Що можемо вказати наглядно — се заведеннє польського адмінїстраційного й судового устрою та шляхетської самоуправи в Галичинї й на Поділю[194]. Появляють ся з 1435 р. виборні земські суди, окремі від них ґродські себто старостинські, й суди вічеві; польське право заводить ся de iure, хоч уже перед тим панувало de facto; появляють ся уряди сенаторські й земські.

З усякою правдоподібністю можна припускати, що разом з тим знято з руської шляхти й ті тягарі, що відріжняли її від коронної. Можна одначе сильно сумнївати ся, чи від разу уложили ся тут коронні практики що до шляхетських служб і обовязків, і стратили всяке значіннє місцеві. Бачимо, що й далї на Руси — в Галичинї, а особливо на Поділю землї роздавали ся з ріжними ограниченнями) польському шляхетському праву незвістними. Я вже згадував, що нпр. примусове мешканнє, і то під страхом конфіскати, практикуєть ся далї в шляхетських (подільських) наданнях[195]. Стрічаємо також застереження що до воєнної служби в більших против коронної норми розмірах, специфікованих часом на давнїй взір (стільки і стільки сулиць і стрільцїв)[196]. Задержують ся роботи й престації, давнїйше практиковані, особливо стації[197]. Коли давали ся нові надання, хоч би в формі записей, в такім родї, можна припускати, що в практицї не стратили, принаймнї — не зовсїм стратили значіннє і подібні давнїйші застереження.

При тім треба памятати, що поруч шляхти повноправної, що підійшла під се наданнє польського права, зістали ся в руських землях Корони дуже значні ґрупи шляхти служебної, що не була признана за повноправну й далї відбувала ріжні служби, аж до панщини включно! Про неї буду говорити низше, а тут тільки зазначу, що дальше істнованнє такої служебної шляхти, не відграниченої докладно від повноправної, мусїло давати на кождім кроцї поводи до спорів і потягань також і шляхтичів повноправних до ріжних служебностей, від яких вони уважали себе звільненими.

Піднесу хоч би ту обставину, що й по наданню «польського права» правительство раз-у-раз покликувало шляхту руських земель до заграничних походів, зовсїм не питаючи її згоди й не винагороджуючи. Се привело до цїкавого епізоду: коли по кількох походах на Волощину покликано в 1450 р. знову до такого походу, шляхта руських земель піднесла протест, і король мусїв видати її грамоту з застереженнєм, що її участь в походї, яко добровільна, не буде служити прецедентом наперед. Шляхта по сїм пішла в похід, але над Днїстром застрайкувала знову. Оповідає нам про сю справу провідник (ethman) сього походу Конєцпольский, але дуже неясно; здаєть ся, руська шляхта взяла в опіку шляхтичів белзьких, участників походу, що кривдували собі й жадали мабуть зрівняння в правах з шляхтою галицькою. Конєцпольский мусїв з'обовязати ся за короля, що той заплатить їм по пять гривен за сулицю і потвердить їх права й привилеї, і по сїм військо пішло далї[198].

Про белзьку землю, що належала до князїв мазовецьких, але зовсїм подібно була орґанїзована, як і иньші руські землї Корони, взагалї досї не маємо відомостей, як і коли переведено там зрівняннє з коронними землями. Польські уряди й судівництво заведене було тут, очевидно, разом з Галичиною[199]. Але чи разом з тим місцеву шляхту зрівняно в правах і обовязках з коронною, не знати. Хто зна, чи й згаданий страйк белзької шляхти під час походу 1450 р., підтриманий руською шляхтою, не стремів до того, аби белзьву шляхту зрівняно в правах з галицькою й коронною. Але в кождім разї з переходом Белзької землї під безпосередню власть польських королїв в 1462 р. таке зрівняннє мусїло наступити.

Взагалї, протягом XV в. в руських землях Корони сформованнє шляхетської верстви на взір польської — з широкою автономією, з участию (дорогою сойму) в управі держави, з мінїмальними обовязками й широкими привілєґіями та правами, було довершене, і в XVI в. перейшли тільки слабі відгомони сього процесу. Вправдї, ще в XVI в. стрічаємо ми факти увільнення поодиноких шляхтичів від ріжних служебностей, вичислених в їх перших документах[200] — доказ, що сї застереження не зовсїм стратили всяке значіннє й по наданню польського права. Теж саме доказує й дебата над інтерпретацією лєнного права, про яку припадком довідуємо ся з конституцій сойму 1579 р.: постановлено тодї, що лєнними маєтностями мають признавати ся тільки ті, про які в наданнях виразно означено, що дають ся вони iure feudali, — і що се лєнне право не буде інтерпретовано з чужого права[201]. Постанова, як бачимо, досить неясна, а треба її толкувати мабуть так, що при екзекуції прав в правительственних кругах старали ся інтерпретувати значіннє надань на лєннім праві з нїмецького лєнного права (тим часом як одиноким ограниченнєм надань сього права в Польщі уважало ся виключеннє женського потомства від дїдичення) й хотїли підтягати сюди також і надання з всякими застереженнями, взагалї всякі, що відріжняли ся від польського шляхетського права[202]. Тим часом шляхта взагалї мала велику неохоту до лєнного права й поволї все зменьшала число таких маєтностей, випрошуючи для них признаннє польського дїдичного права[203].

Всякі ограничення зістали ся удїлом шляхти неповноправної, котрої значні маси зістали ся в руських землях і далї — до огляду сих minores gentes тепер і перейдемо.

Шляхта неповноправна, дві катеґорії її. Шляхта служебна в землях коронних, звістки з Галичини про неї, її змагання до повноправности, конюші села Перемищини. Служебна шляхта на Поділю — шляхта барська, її обовязки, критерії її служебности, шляхта хмельницька. Неповноправна служебна шляхта в в. кн. Литовськім — овруцька, остерська й любецька. Бояре і шляхта на землях панських — в в. кн. Литовськім: їх обовязки і залежність. В землях коронних: манства Ярославщини, иньші звістки, шляхта щебрешинська й шаргородська

Становище неповноправної шляхти нї польським, нї литовським правом не було нїколи хоч трохи близше означене. Властиво нї те нї се зовсїм не знало такої неповноправної шляхти в тих часах, які нас інтересують[204], так що ся катеґорія, а властиво — катеґорії, істнували, можна сказати, лише через неувагу законодавства, а навіть в противність його постановам[205], бувши витвором побутових обставин, нїколи не нормованих правом. Через се отсю суспільну верству майже неможливо вложити в якусь схему й одностайно схарактеризувати.

Навіть якоїсь виробленої назви для неї не було. Часом для означення шляхти служебної, непривілєґіованої уживали таких назв з лєнного права як vasalli, manowie (mann — Mann — васаль), dzierzawcze lenne, або бояри, в тім специфічнім, непривілєґіованім значінню (bojari, bojarones — навіть по землях коронних), servi nobiles, nobiles servitores, sliachcziczi służebni, а ще частїйше називали їх просто шляхтичами, без всякого близшого пояснення.

На дві катеґорії сю неповноправну шляхту можна подїлити, не натягаючи фактів. Перша — се бояре й шляхта, що сидїли не безпосередно під королем, а на землях і під властию князїв, панів і просто шляхтичів. Друга — се бояре й шляхта, що сидячи безпосередно під королем, обтяжені були ріжними служебними обовязками, а при тім часом і в особистих своїх правах в порівнянню до шляхтичів повноправних були де що укорочені. Коли перша катеґорія бодай сю зверхню прикмету — залежність від свого дїдича, має виразну, то друга розпливаєть ся зовсїм, не маючи нїякої виразної границї, ба й спільної прикмети, окрім тої служебности.

Я почну від сеї другої катеґорії — в звязку з що йно зробленим переглядом формовання шляхетської привілеґіованої верстви.

Ми бачили вже, як супроти великої ріжнородности суспільних елєментів, покликуваних до воєнної служби, литовське правительство старало ся зробити ріжницю між привілєґіованим шляхтичом і особами, обовязаними воєнною службою, непривілєґіованого походження, і шукаючи ріжними способами потягнути якийсь критерий для розграничення їх, вкінцї спинило ся на принціпі давности: старші роди на підставі своєї приналежности до боярського, себто до воєнної служби обовязаного стану, признавали ся тим самим привілєґіованими, тим часом як воєннослужебні новійшої дати за шляхту не признавали ся. Ряд моментів на ґрунтї сього принціпу відсортували, бодай з грубшого, привілєґіовану шляхту від півпривілєґіованих воєннослужебних, що зістали ся в переходовім станї, претендуючи на шляхецтво й ведучи за шляхетські привілєґії боротьбу, що приводила до ріжних результатів зовсїм припадково: одні видерали ся на шляхетський щебель, иньші спадали до становища майже або й зовсїм селянського.

В подібним станї була справа шляхти і в руських землях Корони, з тою тілько ріжницею, що коронне правительство не мало причини так піклувати ся сею провінціональною справою і не присьвячувало її нїякої уваги, тим часом як для литовського се було одною з кардинальних точок державної орґанїзації.

І в руських провінціях Корони, як ми бачили вже, в інтересах оборони, до військового обовязку притягали ся ріжні суспільні верстви й суспільні елєменти: військову службу несли міщане, війти сїл нїмецького права й князї волоського права, з воєнно-служебними обовязками давали ся й потверджували ся земельні маєтности слугам ріжних катеґорій і людям всїлякого стану. Володїючи ж маєтностями з обовязком воєнної служби, такі всїлякі люде переходили до привілєґіованого стану, й нераз безслїдно замішували ся між правдивою шляхтою — потомками давнїх місцевих боярських родів і ріжними приходнями-шляхтичами. Перегляду нїякого в тім центральне правительство не мало, лише місцеві старости могли піднести голос, в інтересах свого замка і держави, против такого переходу служебних державців до катеґорії привілєґіованої шляхти. Але з старостою можна було погодити ся, або й без його відомости дістати з королївської канцелярії грамоти, що мовчачи про давні служебности (евіденції їх канцелярія нїякої не мала), потверджувала петента в володїнню його маєтностями, чи вкінцї якийсь фальзіфікат предложити її до потвердження. Така королївська грамота часто безповоротно крила й служебні обовязки й нешляхетське походженнє панка.

Звичайно тільки меньше заможним, меньше впливовим не удавало ся вкінцї вибити ся з під замкової служби й зверхности, або там, де старости мали вже такі цїлї гнізда служебної шляхти, й пильнували, щоб не дати її з тої служебности виломити ся. При загальній еманципації шляхти руських земель в 1435 р. головна маса властителїв маєтностей, очевидно, мусїла від разу війти до катеґорії повноправної привілєґіованої шляхти, без всяких процедур[206]. Тільки меньш заможна, слабше актами й привилеями узброєна меньшість лишила ся за дверима шляхетського раю й мусїла калатати до них, стараючи ся ex post надоложити брак документів та відгризти ся від претензій старост на її служби й зверхність над нею.

Найчастїйш в подібних спорах з старостами і виходила наверх історія походження ріжних сумнївних шляхетських родів, їх служебних обовязків і старань коло увільнення від них. Бо самі надання взагалї дуже скупі на всякі вказівки що до походження, а історією родів нїхто не займав ся. Я наведу кїлька прикладів сих заходів шляхетських minores gentes для ілюстрації сеї верстви.

Найбільша голосна з таких історій в Галичинї — се боротьба за шляхетські права добрянських слуг. В 1452 р. троє братів слуг з с. Улича (Сяніцької землї) дістали від Ягайла пустий ґрунт Добру, з обовязком ставити з нього трох стрільцїв на війну й трома кіньми служити в замкових потребах. Се остатнє застереженнє ставило їх на становищі замкових слуг, і тому при наданню польського права Добрянським не удало ся перейти в катеґорію повноправної шляхти. Вони одначе добивали ся сього дуже енерґічно, то заперечуючи й вирікаючи ся своїх служебних обовязків, то відкупаючи ся від них платою грошевого чиншу. Вкінцї на соймі 1565 р. вони випросили собі від короля грамоту, що звільняла їх від всяких служб, окрім воєнної: вони мали висилати в похід чотирох кінних вояків. Се запечатало їх боротьбу — вони могли себе з повним правом називати шляхтичами[207].

Таких історій було богато, і вони мають значний інтерес, тим більше, що се роди переважно українські, тубильні, або зрущені. Але досї нїхто не поінтересував ся зайняти ся сими minores gentes Галичини й їх боротьбою за привілєґії.

В тій же Сяніччинї нпр. знаходимо в серединї XV в. в с. Лодинї кілька руських родин, що зачисляли ся й таки видко були дїйсно давнїйше замковими слугами, але вже титуловали себе «шляхетними» «дїдичами», або «земянами» (heredes) свого села і не хотїли сповняти служебних обовязків. В 1446 р. староста позиває кількох з них, що вони «не служать замкови відповідно до звичаю, як служили їх попередники й сусїди», спеціально — що вони не давали риби до замку, не вважаючи на кілька упімнень старости. Лодиняне ті покликували ся на якусь королївську грамоту, але староста не признав її за відповідне оправданнє і засудив їх на кари. Одначе вони сього засуду не прийняли. Дальшої історії сього спору не знаємо, здаєть ся скінчило ся на тім, що сї слуги спродали свої ґрунти шляхтичам постороннїм і тим покінчили свою «прю»[208].

В Перемищинї в околицї Медики були села, залюднені слугами-конюхами. Про них взагалї я буду говорити низше, а тепер згадаю про боротьбу одного з сих сїл — Витошинець з старостами за шляхетські привилєґії. В серединї XVI в. перемишльські старости, позавидувавши легких обовязків сих конюхів, почали переводити їх на панщину. Декотрі піддали ся, але не всї. Витошинські конюхи спротивили ся й почали доводити своє привілєґіоване становище. Коли королївські комісарі постановили перевести конюхів на панщину, витошинські конюхи сфальзификували собі грамоту Льва, де не тільки надавала ся їх предкам витошинські ґрунти, але й значило ся, що ті витошинські «піддані» мають не тільки доглядати коней, але — передовсїм — служити «воєнну службу», отже були вони воєнно-служебні, значить — привілєґіовані. Ся Львова грамота, мовляв знайдена в якійсь книзї в місцевій церкві, була потверджена королем і добре послужила Витошинським, так що вони не тільки оборонили ся від панщини, але почали претендувати на шляхетські права (nobiles Witoszyńscy, in villa W. heredes, як вони себе титулують потім). Але в 1630-х рр. взяли ся до них старости новосформованого медицького староства й стали змушувати їх до податків і робіт, так як селян. Грамоти 1566 р., видко, не виставало для оборони шляхетських прав, і Витошинські постарали ся дістати нові докази: явила ся на сьвіт грамота кор. Казимира, сфальшована, що потверджувала грамоту Льва, уже инакшу: в них уже нїчого не говорило ся про конюшу службу, предки витошинських звали ся «служебниками» князя і короля, а обовязком їх була тільки воєнна служба. Узброєні сими новими документами, Витошинські занесли протест на претензиї й насильства старости, але чи виграли остаточно справу, не знаю[209].

В иньшім селї перемишльської королївщини, Негребцї, давнїйше також були конюхи: бачимо їх в актах середини XV в. Уже тодї були між ними заможні люде, що могли рівняти ся з шляхтичами; декотрі пробували виломити ся з служебного стану, доводячи, що вони не слуги, а земяне, й володїють своїми землями perpetualiter, але не могли виказати ся нїякими документами. При кінцї XV в. вони були вже переведені на службу замкову, «служили коли і де їм скаже староста або його урядник», і окрім служби давали овес і курей; в такім положенню бачимо їх і підчас люстрації 1565 р. Але з неї ж видно, що декотрі фамілїї тодї вибороли вже собі привілєґіоване становище: люстратор відріжняє їх від «кметів» сього села, навиваючи «земянами»; вони мають своїх селян, і тільки служать на замок, а вівсяну дань дають уже їх піддані[210]. Вони на дорозї також до шляхетського положення, хоч, очевидно, вийшли з тих же «кметїх» родів; як удало ся їм виломити ся з кметього стану, люстрація не поясняє.

Подібно як конюхи негребецькі, пробували виломити ся з служебности також декотрі роди слуг нижанковецьких: маємо оден такий процес в 1460-х рр., але результату його не знаємо[211].

Сих кілька прикладів вистане для загальної ілюстрації сеї катеґорії шляхетських minores gentes Галичини. Перед кільканадцятьма роками перестудіював я детайлїчно в спеціальній працї склад такої непривілєґіованої шляхти в східнім Поділю (т. зв. Барськім старостві) і ся аналїза, що на жаль досї лишила ся одинокою, також може послужити до ілюстрації сеї суспільної верстви.

Основою служили тут старі руські роди, дрібні властителї, обложені службою, які зацїліли на своїх ґрунтах, встигши добути потвердження чи документи на своє володїннє; поруч них осїдали ся нові — Поляки й Русини, за наданнями ріжного рода. Були між ними й шляхтичі, й люде нешляхетські (перші надання звуть їх не nobiles, a providi, honesti, як Петрановських, Войтовичів, Барановських), часом навіть можна близше вказати їх походженнє — міщанське (як Добчинських, Войтовичів-Михаловських, барських міщан), або й селянське (як предка Сербновських — Райтка з Покутинець, або Козяровських, що мали бути селянами-втїкачами з Зинечковець). Ся ріжниця походження одначе дуже скоро затерала ся, й всї сї «барські шляхтичі» становлять в XVI в., коли формуєть ся ся шляхта, одну служебно-шляхетську верству, котрої урядовий титул — nobiles[212], хоч нпр. люстратори 1565 р. й розріжняють «шляхтичів польських» і «бояр та земян руських», спеціально при тім нотуючи «плебейський» рід декотрих (plebei, ex plebeo genere).

Треба одначе сказати, що бувало й противно — нераз в тамошнїх неспокійних обставинах трапляло ся, що шляхетська родина затрачувала свої документи, трактувала ся як нешляхетська й аж пізнїйше — віднайшовши, або й сфальшувавши документи, регабілїтувала себе. Так було нпр. з Буцнями-Берлинськими, Кунатовськими-Гальчинськими, зачисленими до плебеїв люстратором 1565 р.[213]

Сї барські шляхетські роди без ріжницї свого походження і правних титулів лучили ся в одну верству служебними своїми обовязками. Ми знаємо вже, що служебні обовязки тяжіли давнїйше на всїй подільській шляхтї без ріжницї. При наданню польського права значна частина її, особливо руських родів, що сидїли тут з «дїда й прадїда», але документів часто не мали нїяких, зістала ся й далї на служебній стопі, а в інтересах оборони сих загрожених країв польське правительство далї роздавало тут землї з обовязками воєнної й замкової служби. В Барщинї спеціально такі надання широко практикували ся в другій четвертинї XVI в., коли правительство заходило ся кольонїзувати на ново отсю страшно спустошену Татарами територію; але практика служб і обовязків сформувала ся вже давнїйше. Барські шляхтичі мали ставити ся до походу на кождий зазив барського старости; по черзї ходили «сторожу» — вистерегати Татар на їх «шляхах»; під час ворожого нападу разом з своїми підданими мали сидїти в барськім замку для його оборони; підданні їх кілька день до року робили панщину на замок і т. и. Крім того мали вони підлягати зверхности й юрисдикції барського старости, тим часом як над повноправною шляхтою він зверхности й юрисдикції не мав: вона підлягала земським і ґродським судам камінецьким і летичівським.

Сим ограниченням барські шляхтичі підлягали без ріжницї, чи вододїли своїми маєтностями iure hereditario, чи iure feodali, чи в записях сум доживотних або на час неозначений, чи були їх обовязки виразно зазначені в їх наданнях, чи нї: їх обовязки кермували ся практикою — сумою обовязків прийнятою для «шляхтичів Барського повіта», а до таких зачисляли ся всї неповноправні шляхетські роди (инакше vassali nobiles, земяне, бояри, як їх звуть барські акти), себ то такі, що не мали «вольности права земського дїдичного коронного». Тому назва «барського шляхтича» в пізнїйших часах була навіть назвою погірдливою, в противставленню до шляхтича коронного[214]. Але хто властиво до сеї катеґорії неповноправних барських шляхтичів мав належати, на се якогось виробленого критерія даремно б ми шукали.