Сей пятий том «Історії України-Руси» вяжеть ся з попереднїм, четвертим, розкриваючи дві сторони історичного процесу сих столїть: т. IV показує полїтичні обставини, в яких жила Україна-Русь в XIV–XVI вв. і які привели до того результату, що українські землї вкїнцї злучили ся під властию Польщі; т. V слїдить еволюцію суспільно-полїтичних і церковних відносин, як вони укладали ся серед тих полїтичних обставин і під впливом їх, закінчивши ся повним перестроєм українських відносин і житя на взір польський і під рішучим впливом польським, а розстроєм і упадком староруських форм, та представляє образ сього перестроєного устрою, як він уставив ся з кінцем XVI віка.

Таким чином сей том своїм змістом продовжує історію суспільно-полїтичних відносин і устрою українсько-руських земель, для попереднїх столїть представлену в т. І[1] і т. III[2]. Заразом він має зазначити ті моменти в суспільно-полїтичних, економічних, національних відносинах, які послужили вихідними точками для народньої реакції, що прокидаєть ся з кінцем XVI в. Даний тут образ буде продовжений в дальшім томі, де представлені будуть спеціально відносини економічні й культурно-побутові, як вони укладали ся й розвивали ся в тих суспільно-полїтичних відносинах і формах устрою, які представили ми тут, і перші початки реакції зі сторони української суспільности й народу.

Від попереднїх роздїлів, присьвячених сим питанням, і взагалї від попереднїх томів сеї «Історії» сей V том ріжнить ся тим, що вступає в часи, представлені, бодай для деяких сторін житя, вже значним запасом документального матеріалу. Для попереднїх томів ми мали лїтературний і документальний матеріал досить невеликий, так що обовязком історика було витягнути з нього по можности все, що може так чи инакше послужити до зрозуміння давнього житя і подїй, кинувши на них проміньчик сьвітла з якогось боку. При тім могли ми мати те переконаннє, що в наших руках лежить в головнїйшім весь історичний матеріал (говорю про памятки і матеріали історичні, не археольоґічні), і він ледви чи зросте коди небудь значно. Натомість для декотрих сторін житя і відносин XV і XVI вв. ми маємо вже такий великий документальний матеріал, що й мови бути не може, аби витягнути з нього все (бо инакше прийшло ся б зійти на історію реалїй, старинностей суспільних, економічних і культурних), треба вибирати тільки те, що безпосередно служить до зрозуміння еволюції народнього житя. І при тім ми далеко не розпоряджаємо всїм матеріалом, перехованим до наших часів — богато його лежить непублїкованого, незвістного, і публїкація його може ще значно доповнити (а в дечім і змінити) теперішнї виводи. Вкінцї дослїд утрудняєть ся також і тим, що елєменти еволюції стають незвичайно скомплїковані. Староруський устрій модифікуєть ся впливами державного процесу тих полїтичних тїл, в які входять українсько-руські землї (в данім разї — вел. кн. Литовського і Польщі), рецепцією прав — в данім разї польського і нїмецького, не кажучи про рецепції меньш важні. Фактори житя виступають в незвичайній ріжнородности й численности, й не легко вибрати в відповідній повнотї моменти, потрібні для зрозуміння нам еволюції житя та представити їх в відповідній пропорції іх впливів і значіння.

Хоч історія суспільно-полїтичних і економічних відносин українсько-руських земель сих віків була все предметом моїх студій, почавши від першої наукової роботи, писаної близько двадцять лїт тому, і я богато труду віддав збиранню, публїкованню й обробленню нового, недрукованого матеріалу (томи актів подільських, люстрацій королївщин, публїкації старих інвентарів і поменьших колєкцій документів) — я розумієть ся, не замкнув для себе дальших студій в сїй справі. Для прояснення деяких питань, порушених в сїй книзї, збирав я архивальний матеріал, що публїкуєть ся тепер разом з нею п. т. Матеріали до суспільно-полїтичних і економічних відносин західньої України (перша серія вийшла в т. LXIII і LXIV Записок Наук. тов. ім. Шевченка, друга друкуєть ся в т. LXIX, дальші документи сеї збірки цитую не числами, а роками), а надїю ся ще вести сю роботу й далї. З тим і для себе самого не вважаю роботу коло вияснення еволюції житя сих столїть за покінчену. І попереднї томи не виходили з моїх рук як останнє моє слово, всеоружною Атеною з Зевсової голови, і дані в них погляди і розвязки питань зістають ся предметом дальших студій і перевірок, — тим меньше такий том як сей.

Всї глави, що містять ся в сїй книжцї, написані мною були ще зимою 1901/2 і протягом 1902 р., безпосередно по написанню тому IV, з виїмком деяких партій, які відложив я собі на пізнїйше. Я надїяв ся умістити в сїм томі історію не тільки суспільних відносин і устрою, але також і економічного і культурного житя та видати його слїдом за томом IV. Та р. 1903 принїс иньші роботи, що представляли ся менї далеко пильнїйшими — виготовленнє короткого курсу історії України і приладженнє його до друку, заходи коло видання перекладів в чужих мовах сього короткого курсу і цїлої Історії, що вважав я тодї одиноким способом відчинити дорогу своїм науковим публїкаціям до Росії. За тим пішла робота коло ревізії І тому для другого видання та нїмецького перекладу, а коли з кінцем р. 1904, під впливом тодїшнїх весняних подувів, була нарештї дозволена моя Історія в Росії — треба було приступити до ревізії дальших томів, що вийшли або виходили з продажі й не було чого по тім дозволї до Росії післати. Серед сих зайнять, які я не міг вести з давнїйшою інтензивністю, бо підупав був на здоровлю (особливо протягом 1904 р.), а окрім того мусїв відзивати ся на ріжні біжучі питання нинїшнього критичного часу, міг я тільки часами вертати ся до роботи коло сього тому і вкінцї не чекаючи його закінчення виладив і випустив весною 1905 р. осібно перші пять глав, що містили огляд суспільно-полїтичних відносин. Коли ж обробляючи дальші глави, переконав ся в неможливости змістити в оден том всю проґраму, зачеркнену для нього, постановив відложити дальші роздїли до дальшого тому і закінчити V том оглядом устрою й відносин церковних. Він містить таким чином в собі огляд історії суспільного й адмінїстраційного устрою й управи українських земель в XIV–XVI, а по части в XVII віцї.

Загальний характер еволюції XIV–XVI в., впливи польського права, територіальні ріжницї, переходовий характер впливів литовського права. Староруська підстава литовського права, консерватизм в полїтицї в. кн. Литовського. Впливи державної еволюції в. князївства на його право. Використуваннє суспільности в інтересах воєнних. Децентралїзація як перепона в сих впливах. Князї гедиминовичі й їх відносини до в. князя; упадок князївств. Ґарантії провінціональних порядків — земські привилєї. Привилеї українських земель — підляські, київські й волинські; земська автономія в в. князївстві, її практика на Українї. Розклад землї і земського устрою, успіхи одностайности в устрою і праві

В попереднїх роздїлах сеї працї представив я історію переходу українських земель під власть Польщі і згадав, що рівнобіжно з сим в устрою й житю сих земель переходили радикальні зміни під впливом польського права, польської культури, польської кольонїзації — зміни, що власне й надають переходу українських земель під власть Польщі таке многоважне і всякими наслїдками черевате значіннє в історії їх. Огляду сих змін і змінених в нових історичних обставинах форм, в які виливало ся суспільне й культурне житє українських земель в сих віках, і буде присьвячений нинїшнїй том.

Наперед одначе треба зазначити, що ві впливах польських елєментів на устрій і житє українсько-руських земель були значні відміни в поодиноких землях і в ріжних часах, в залежности від ріжних комбінацій. Найскорше в сферу сих впливів, очевидно, входить Галицька Русь. Польське право заведено тут вправдї вповнї тільки в 1430-х рр., але фактично польським впливам вона підлягла значно скорше, безпосередно по першій польській окупації. Так само було і з західнїм Поділєм, що вже від кінця XIV в. сильно підпадає польським впливам. З другого боку Підляше, хоч не належало до Польщі, ще під властию Литви сильно польонїзуєть ся наслїдком численної польської кольонїзації, і вже в XV в. переходить на польське право. Натомість Волинь, берестейсько-пинські землї, Браславщина й Київщина, замкнені для польської кольонїзації трохи не до самої Люблинської унїї, підпадали польським впливам головно о стільки лише, о скільки польонїзував ся увесь державний орґанїзм в. кн. Литовського, до котрого вони належали.

З Люблинською інкорпорацією Волинь, Київщина, Браславщина переходять під безпосереднї впливи польських елєментів, тим часом як Україна берестейсько-пинська, належачи й далї до в. кн. Литовського, підпадає сим впливам тільки посередно. Але і з тих прилучених в Люблинї країв тільки на Волини, в більше спокійних і нормальних обставинах житя, польські впливи могли свобідно розвинути ся. В Київщинї ж і Браславщинї наслїдком виїмкових кольонїзаційних обставин витворяють ся й суспільно-полїтичні обставини виїмкові, «яко на Українї», і вони богато паралїзували впливи польського права й спиняли польську шляхотську кольонїзацію. А вже найменьше зачепили польські впливи Сїверщину і давню Переяславщину, бо що йно почали вони тут защіплювати ся (в першій половинї XVII в.), як звіяла їх буря Хмельнищини.

Перед тим нїм підпасти впливам польським, майже всї українсько-руські землї (в виїмком Галицької Руси) коротше або довше, більше або меньше стояли в сфері впливів державного права в. кн. Литовського. Для декотрих земель вплив сей був так як нїякий, бо перше нїж сї землї прийшли в тїснїйшу залежність від литовського правительства, перше нїж впливи його управи могли себе показати, землї сї перейшли під власть Польщі. Так було з західнїм Поділєм, не кажучи вже за землї Холмсько-белзькі. Теж саме треба сказати й про Сїверщину, що досить довго жила під осібними князями, а з кінцем XV в. уже вийшла з в. кн. Литовського, і про Переяславщину, що майже цїлий час литовської зверхности лежала облогом. Малозначні були сї впливи й на Підляшу, наслїдком ранньої рецепції польського права. В полудневій Київщинї й Браславщинї їх невтралїзували тяжкі кольонїзаційні обставини; при тім же Київщина дуже довго мала своїх осібних князїв і се також задержувало ширеннє тут впливів державного права й практики в. кн. Литовського. Але на Волини, в землях Берестейсько-пинських та в київськім Полїсю суспільно-полїтичний уклад в. кн. Литовського, його право й практика мали час і нагоду полишити глубші слїди в місцевім житю й устрою, і тут з сими впливами треба поважно числити ся.

Одначе й тут були подекуди певні перешкоди їм. Так Волинь взагалї стояла осібно серед земель в. кн. Литовського, творила певну замкнену цїлість, де не одно з практики в. кн. Литовського модифікувало ся й відміняло ся під впливом місцевих практик, т. зв. волинського права. Київське Полїсє, Пинщина, князївство Кобриньске в Берестейщинї досить довго мали своїх осібних князїв, і се також здержувало розпростореннє практики в. князївства в сих землях. Найповнїйше впливи права в. кн. Литовського (можемо для короткости називати його литовським, тільки памятати при тім, що етноґрафічно-литовського в тім праві не було зовсїм або майже зовсїм нїчого) могли загосподарити ся в самій властивій Берестейщинї, що від давна, від початку стояла під безпосереднїм впливом його і не вийшла з під нього й по Люблинській унїї.

Таким чином в однїх землях безпосередно на давні руські порядки налягали впливи польські, дуже рано і повно опановуючи їх. В иньших знов налягали вони вже на модифікації, внесені державним укладом в. кн. Литовського. В третїх рівно слабі були й впливи польські, і впливи в. кн. Литовського, і тут повнїйше могли зацїлїти останки староруських відносин, о скільки не змели їх татарські бурі. Сї відміни й комбінації впливали на ріжницї в укладї й житю поодиноких земель в ріжних часах. Що такі відміни, і часом дуже значні, істнували, треба все памятати. Важнїйші відміни такі мусять бути зазначені в оглядї поодиноких земель, тепер же будемо слїдити явища найбільш типові, найбільш загальні, незалежно від тих модифікацій.

При тім — хоч в деяких землях українсько-руських впливи польські зазначили ся, хронольоґічно взявши, навіть скорше, нїж по иньших землях встигло витиснути своє пятно державне право в. кн. Литовського (що тодї ледво формувало ся), але слїдячи еволюцію устрою й житя наших земель, іти будемо переважно від впливів литовських. Вони були близші староруському праву й культурі (на ґрунтї староруського права й культури державне право в. кн. Литовського прецїнь і виросло), і на них доперва лягали (де така комбінація впливів мала місце) впливи польські, а нїде не було навпаки. При тім же державне право в. кн. Литовського само, в своїм розвою, розмішувало ся що далї то сильнїйше впливами польського права, так що й само собою служило мов би переходом до сього остатнього. Йому отже з усякого погляду в еволюції права й суспільно-полїтичних відносин належить ся природне посередне місце між правом староруським і правом польським, запровадженим в наших землях[3].

Державне право, взагалї правні відносини в. кн. Литовського, як я вже підносив, виробило ся на ґрунтї староруського права й практики. Литовське племя стояло на значно низшім степени державного розвою, коли увійшло в близшу стичність з землями давньої Руської держави, і від разу підпадало впливам культурної висшости їх.

Не можемо говорити про ранїйші часи — за браком матеріалу, але від коли литовські князї пустили ся на дорогу окупації руських земель, то значить — з кінцем XIII в. і особливо з першою половиною XIV в. — від тодї безперечно, руські впливи широкою хвилею покотили ся в нутро Литовської держави. Литовські князї супроти устрою й порядків прилучених земель стояли на консервативнім становищу — нарушувати їх не хотїли, чи для того, аби такою толєранцією прихиляти до себе нових підданих і розвивати атракційну силу Литовської держави супроти иньших руських земель, чи — ще правдоподібнїйше — тому, що й не чули в собі сили заступити сї руські порядки чимсь иньшим, своїм, бо того свого в сфері державних і взагалї правних відносин у них не було нїчого виробленого. Що більше — орґанїзуючи чисто литовські землї відповідно державним вимогам, литовські князї брали правні норми з практики й права руських своїх провінцій, і руське право пересаджувало ся таким чином на литовський ґрунт, забиваючи місцеве звичаєве право так ґрунтовно, що в пізнїйших правних памятках в. кн. Литовського так як би й слїду не було чисто литовських (в етноґрафічнім розумінню сеї назви) елєментів права[4].

В результатї, перше нїж литовське правительство звернуло ся до иньших взірцїв — права польського й нїмецького, руське право встигло опанувати відносини в. кн. Литовського так сильно й основно, що стало на всї пізнїйші часи підставою його права і тільки модифікувало ся чи то впливами державного житя в. кн. Литовського, чи то рецепцією нового права — польського й нїмецького. Повторяла ся історія, стільки разів сконстатована в ріжних часах і у ріжних народів: низші культурою побідники приймають вищу культуру своїх підданих. — Victa Graecia victores серit.

Консерватизм взагалї став гаслом полїтики литовського правительства. «Ми старини не рухаєм, а новини не уводим»[5], повторяло воно, в ріжних варіаціях, при кождій нагодї, і в сих словах окрім звичайного в ті часи пошановання status quo звучить переконаннє підданих і самого правительства, що староруські порядки, принесені руськими землями в се нове полїтичне тїло, в. князївство Литовське, мусять бути в цїлости задержані. І литовське правительство, дїйсно, показувало їм всяке поважаннє, забезпечало поодиноким землям їх автономію, устрій, практики, ставлячи їм властиво тільки одно жаданнє — аби всї сї землї, всї суспільні верстви причиняли ся до воєнних тягарів держави.

Що правда, сей принціп — притягнення, можливо широкого використання суспільности в інтересах воєнної служби, в своїм консеквентнім переведенню приводив до дуже важних змін в суспільних відносинах. Зробивши підставою воєнних обовязків земельну власність, правительство литовське з часом прийшло до дуже тїсної реґляментації сеї земельної власности, взагалї землеволодїння, до обмеження прав власности в інтересах держави, так що вже в XV в., як можна слїдити по правним актам, всяка власність має характер обмежений, конвенціональний, прекарний — як кажуть, уживаючи західнього середновічного терміна. Утворюєть ся практика землеволодїння, що пригадує дечим західнїй феодалїзм, так що сей термін часто уживають і новійші дослїдники для характеристики литовського устрою[6]. Але було б рішучою помилкою припускати, як то роблено не раз, рецепцію феодального права в. кн. Литовським, або якийсь, учинений литовським «завойованнєм» перелом в поглядах на власність, на землю, що, мовляв, стала тепер власністю держави, і дотеперішнї властителї дістали свої землї на ново з рук держави в держаннє, з певними ограниченнями, і т. и.[7]

В дїйсности маємо тут результати повільної модифікації давнїйших відносин і практик під впливом потреб нової держави, її орґанїзації. Вповнї домашнїй характер сього явища виразно доводить анальоґія: у всїх землях Руської держави — в границях в. кн. Московського, Литовського і навіть під короною Польською переходить, в формах острійших або слабших, той самий процес — використування правительством суспільности для воєнної потреби держави, і при тім підставою для воєнного тягару служить все земельна власність. В в. кн. Московськім утворяєть ся система «помЂстій», держав з обовязком служби, дуже близька до литовської. Польські королї також заводять в новоприлучених українських землях систему роздавання земель з обовязком воєнної служби. І коли в пізнїйших часах дїйсно утворяєть ся в землях в. кн. Литовського погляд про верховне право господаря на всї землї без ріжницї: «своєго ничого не маємъ, одно Божьє да государево», то сей погляд і тут, як і в землях в. кн. Московського, з'явив ся як результат повільної, віками суспільно-полїтичного житя утвореної і переведеної інґеренції правительства в приватноправні відносини його підданих, уйнятий в нову формулу, а не якийсь з гори прийнятий принціп, положений правительством від самого початку в основу його відносин до земельної власности. Така реформаторська дїяльність, рішуче ломаннє старих практик з власної інїціативи не було звичайне литовському правительству[8]. Важні зміни в національних і релїґійних відносинах кінця XIV і початку XV в. були піддані йому впливами польського двора. Рішучі реформи, переведені в суспільних відносинах і державнім устрою в серединї XVI в. в. кн. Литовського, не були дїлом правительства, а були піддані, здобуті від правительства самою суспільністю, як побачимо, і безперечно рецепція польських практик і порядків і в иньших випадках нераз виходила з кругів інтересованих суспільних верств і кругів. Само правительство литовське хотїло дїйсно бути консервативним і задержати відносини й практики переказані йому староруськими часами, о скільки, розумієть ся, не стрічали ся вони з інтересами державного житя й полїтики, та о скільки саме правительство, від часів унїї з Польщею, не піддавало ся, часами навіть несьвідомо, впливу польських та польсько-нїмецьких взірцїв в державних відносинах, праві і культурі.

До сього консервовання староруської традиції не мало причиняла ся дуже сильна децентралїзація в. кн. Литовського. Переходячи під зверхність в. кн. Литовського, землї давньої Руської держави, о скільки не задержували своїх давнїх князїв з руської династиї, звичайно діставали осібних князїв з династиї Гедимина. Через сю стадию — осібних князївств під зверхністю в. князя литовського — перейшли майже всї українсько-руські землї. Тільки волости відірвані від цїлости не діставали осібного князя, а прилучали ся до якоїсь иньшої волости; так було нпр. з Берестейсько-Дорогичинською землею, що дістала ся Кейстутови, в додаток до його Троцького князївства; так могло бути з волостями відірваними від Київщини, й т. ин.

Осїдаючи на руськім столї такий князь-Гедиминович, розумієть ся, вповнї вкладав ся в місцеві відносини, в цїлий староруський уклад землї, так що в житю її дуже мало що зміняло ся з сею переміною династиї. Такий князь звичайно вже вперед був зрущений зовсїм, був призвичаєний дивити ся взагалї на староруську культуру, право, практику як на взірець, і без всякої примуки, не примушуючи себе, вкладав ся в традиції й житє свого нового князївства. На суспільних відносинах сих князївств устрій в. кн. Литовського, розумієть ся, таки в дечім витискав своє пятно, хоч і тут полїтичне відокремленнє земель ставало сильною запорою для сих впливів, — але тільки зійти з сього ґрунту, взяти яку небудь иньшу грамоту такого Гедиминовича, нпр. перехований тестамент Андрія Володимирича, писаний в київськім печерськім монастирі[9] — і ми вповнї перенесемо ся в староруські часи. Тільки згадки про «государя» — в. князя литовського, пригадають нам, що перед нами тестамент не якогось побожного князя з XII або XIII в., а литовського князя — Гедиминовича.

Відносини таких князїв-Гедиминовичів до в. кн. Литовського були так само неоднакові як і в староруських часах, а властиво ще більше неоднакові, в залежности від обставин часу й особистих відносин[10]. Безперечно, принціпи староруських часів мусїли і в сїй сфері впливати; але змінений устрій держави, більше скомплїковані відносини сей вплив в значній мірі невтралїзували. Відносини були неоднакові й неоднаково зміняли ся. Такий нпр. Любарт, зайнявши володимирський стіл на підставі свого споріднення з старою династиєю і (правдоподібно) вибору землї, чи місцевого боярства, й оборонивши землю своїми власними силами від польських претензій, мусїв чути себе на своїм володимирськім столї майже так самостійним як Ольгерд або його вірний союзник і спільник Кейстут. З другого боку приміром перший київський Гедиминович — Володимир, посаджений на київськім столї батьком, за житя його був недалеким від ролї простого намістника-підручника свого батька.

По смерти Ольгерда в. кн. Литовське готове було розложити ся на систему князївств дуже слабо звязану старшинством в. князя, так як то стало ся з давньою Руською державою. Усобицї Кейстута й Ягайла, повстаннє Корибута були симптомами такого процесу, але, як то зазначив я в своїм місцї[11] — вибір Ягайла на королївство польське на ново піднїс престиж в. князя литовського в його особі, не тільки блеском польської корони, але й більш реальною можливістю — ужити на непослушних силу Польської держави, котрій сї всї руські князївства в теориї були інкорпоровані кревським актом унїї. Всї русько-литовські князї, не виключаючи й найбільше самостійних — як нпр, Федір Любартович, на жаданнє Ягайла видають присяжні грамоти і в них прирікають йому вірність, службу й послушність[12]. Слїдом великокняжа власть набуває дуже енерґічного й зручного поборника в особі Витовта. Починаєть ся правдивий погром князїв — їх згоняють з волостей, переводять на меньші або дають нові волости тільки «до волї»[13]. До кінця XV в. не лишило ся нї одного з старших, значнїйших князїв-Гедиминовичів на їх волостях; задержали ся тільки другорядні, або переведені на меньші волости.

Все се мусїло страшно підірвати силу й престиж сих князїв і незмірно підняти над ними значіннє великого князя. Правда, і в XV в. ми стрічаємо від часу до часу більші князївства — таким було київське князївство Олельковичів, волинське Свитригайла (не згадуючи його попереднїх дуже недовговічних князївств). Але се були виїмки, що не зміняли загального стану річи. Свитригайлу дали спокійно доживати віку, позволяли йому титулувати ся вел. князем, не зачіпали його нїчим — з огляду на його минувшість, як і з огляду на непевне становище Волини між Литвою й Польщею; але правив він самостійно о стільки лише, о скільки сидїв спокійно і не рухав ся. Київське ж князївство Олельковичів хоч дуже велике простором і славне традицією, реальне значіннє мало не велике, наслїдком попереднього ослаблення тут державного житя, зубожіння і спустїння, і київські князї, не вважаючи на свій пишний титул, мусїли зносити досить безцеремонні вмішання в. князя у внутрішнї справи свого князївства й свої розпорядження в нїм (так в знайдених мною листах в. кн. Казимир безпардонно наказує кн. Олельку, аби вернув маєтности одному київському боярину, а в иньшім листї затверджує сього боярина в володїнню його київськими маєтностями)[14]. Можна сказати загально, що по Витовтовім погромі князї Гедиминовичі зійшли на оден ступінь з значнїйшими (перед тим — другорядними й треторядними) князями старо-руських династий і зблизили ся вповнї до становища панів-маґнатів ріжних не княжих родів.

Зсадженнє князя з стола й перехід землї під безпосередню залежність від в. князя, під управу його намістника було, розумієть ся, великим кроком в напрямі централїзації, але і з тим було ще далеко від повного знищення автономії землї, відрубности її. В централїзовану державу в. кн. Литовське не перетворило ся анї під рукою Витовта, анї в пізнїйших часах. Землї лишала ся й далї її територіальна суцїльність, її боярам — більш або меньш широка монополїя в управі землї, потверджували ся права і практики в адмінїстрації й судівництві, спеціальні прикмети суспільного устрою і права. Се бувало змістом земських привилеїв, або як їх часто звуть в науковій лїтературі з московська — уставних грамот, що видавали ся в критичних моментах переходу землї в тїснїйшу залежність від центрального правительства, й служили певного рода конституційними хартиями поодиноких земель[15].

На жаль ми не маємо сих незвичайно важних для пізнання внутрішнїх відносин привилеїв у їх первісній основі, а тільки пізнїйші потвердження, з початку XVI в. (1501–1511), не без певних, очевидно, модіфікацій. Судячи по них, найбільше задержали свій давнїй устрій і автономію, а також і найповнїйше застерегли їх собі в привилеях північні землї: Полоцька й Витебська, що стратили осібних князїв на все уже з кінцем XIV в. і правдоподібно, уже тодї дістали певні ґваранції від литовського правительства. Зрештою сї землї належали і в давнїйших часах до найбільше розвинених що до самоуправи, і в основі їх привилеїв можуть лежати ще давнїйші «ряди» з місцевими князями[16]. Тут землю репрезентують іще на початку

XVI в. всї стани — «князї, бояре, мішане й вся земля»; сї стани в справах города й землї «по давному» зберають ся на віча (сымаются), — ми маємо кілька таких місцевих постанов, виданих «обмовою» землї. Земля має право виберати собі сама намістника, або бодай ставити певні свої жадання при номінації, й домагати ся, аби правительство забрало немилого її намістника: «намъ — господару — давати воєводу по ихъ воли, по старому, а который будетъ воєвода нашъ нелюбъ имъ, ино намъ имъ воєводу иншого дати по ихъ воли». Приїзжаючи на уряд, новий воєвода має насамперед зложити присягу станам, що не буде карати нїкого «безъ ихъ справы» (без участи їх в судї). Стани мають свій скарб і право розпорядження певними доходами землї; вони по давньому ведуть на свою руку зносини з нїмецькими городами і мають юрисдикцію в справі торговельних зносин з сими містами «по своєму праву», і правительство в то не мішаєть ся, і т. и.[17]

З українсько-руських земель в. кн. Литовського найбільші ґваранції, найширшу самоуправу мали підляські повіти, але се стояло вже в звязку з наданим їм польським правом, і сї ґваранції їх сюди не належать: нас інтересує старий устрій. Київщина і Волинь дістали свої привилеї досить пізно — за Казимира. Київщина дістала його по смерти Семена Олельковича († 1471), уже перед тим побувавши в управі великокняжих намістників; чи мала вона якісь ранїйші привилеї — се зістаєть ся неясним, і в усякім разї ті привилеї, які маємо, — в потвердженнях 1507 і 1529 р., до ранїйших як до Казимирових привилеїв не відкликують ся[18]. При тім же Київська земля під Литовську зверхність прийшла в станї роздроблення і взагалї упадку державного житя, правдоподібно — забрана частинами. Все отсе мусїло вплинути на те, що автономія землї і її старі практики в київськім привилею не зазначені так виразно як в полоцькім або витебськім. Його основою служить не так стара земська практика, як «право доброволноє хрестіанскоє», як каже привилей — себто основні принціпи законодавства в. кн. Литовського, як вони вилили ся в Казимировім привилею в. князївству (1447) й його привилеях земських. В потвердженнє 1507 р. крім того увійшли ще великокняжі резолюції на скарги київської шляхти на в. княжих урядників, дані за Олександра мабуть[19].

Волинський привилей, виданий десь також в другій половинї Казимирового правлїння[20] і наново потверджений в 1501 і 1509 р., уже в своїй першій редакції був лише відповідю на скарги місцевої шляхти на ріжні конкретні надужитя в. княжих намісників. Обидва привилеї — і волинський і київський, не виходять властиво поза ґваранції ріжних свобід місцевому панству й шляхтї як верстві шляхетській (видані вони не на проханнє цїлої землї, а тільки місцевих панів і шляхти) і справами земської автономії мало займають ся, а особливо волинський. Одиноке, що можна в нїм вказати — се застереженнє, що суду над шляхтичом староста не може чинити без участи збору князїв, панів і шляхти. Київський привилей окрім певних клясових свобід, признаних місцевій шляхтї та такогож застереження що до участи шляхти в судї, робить ще кілька спеціальних постанов. Він обіцяє, що Кияне (розумій — київські пани й бояре) будуть уважати ся рівноправними з «Литвинами» (шляхтою центральних земель, Литви в тїснїйшім значінню)[21] у всїм, у всїх правах: «Кіянина какъ и Литвина во чти держати и во всЂхъ врядЂхъ ни въ чомъ не понизити»; що київські волости правительство буде роздавати в державу тільки київським боярам, більше нїкому; потвердженнє 1529 р. розтягає сю монополїю київських бояр також і на держаннє київських городів[22].

Та брак ґваранцій для земської автономії в волинськім привилею не значить іще зовсїм, що на Волини всяка особність землї була стерта. Противно, окремішність земель стала взагалї одною з основних прикмет полїтичного укладу в. кн. Литовського, тож і не було потреби спеціально застерегати того, що було загальним явищем. Скрізь місцевому панству полишене було широке поле в управі землї, місцеві уряди в значній мірі роздавали ся місцевим панам і шляхтї. Місцеві пани-шляхта на своїх з'їздах полагоджували земські справи, висилали своїх відпоручників на сойми в. князївства для участи в загальних справах і предкладали свої дезідерати центральній власти. Репрезентантами інтересів землї в сенатї — радї в. князївства служили вищі урядники землї й чільнїйші місцеві аристократи — князї й пани; сї, що незалежно від урядів своїх займали місця в радї, коли вона зберала ся в повнїйшім складї — на візваннє в. князя, ті належали до тїснїйшої ради, зложеної з вищих урядників в. князївства. Цїле в. князївство творило щось до певної міри зближене до федерації, котрої осередком служила «Литва», центральні землї: передовсїм їх аристократия держала в своїх руках біжучу, центральну управу держави, засїдаючи на урядах столицї і близших до неї округів, тимчасом як иньші землї закликали ся до участи в державних справах в випадках важнїйших, більше надзвичайних, і брали в них участь через своїх урядників і маґнатів, або й земських відпоручників, а зрештою полагоджували у себе дома, на своїх з'їздах, свої домашнї справи.

Було се тільки зближеннє до федеративного устрою, а не правдива федерація — тому, що довго, аж до другої пол. XVI в., не було вироблених докладних форм анї репрезентації земель в центральних орґанах, анї форм місцевої самоуправи, і сама центральна управа не мала характера власти вибраної, членами федерації уставленої. Зрештою сама одноцїльність земель була в серединї розбита цїлим рядом нових явищ суспільно-полїтичного характеру, що виривали все глубші борозди в її устрою[23].

Загальну практику земського устрою в. князївства бачимо ми й по наших українсько-руських землях, які входили в його склад. Найлїпше можемо слїдити її на Волини, густо залюдненій, з сильною верствою маґнатства — одній з найбільше аристократичних земель вел. князївства. Переглядаючи реєстри тутешнїх урядників, бачимо, що тутешнї уряди, не виключаючи й найвищих — старости луцького, маршалка волинського, старост володимирського й кремінецького — обсаджували ся коли не переважно, то дуже часто місцевими людьми — членами княжих, панських домів — кн. Острозьких, Сангушковичів, Черторийських, Корецьких, Юрш, Монговтів (зволинщений литовський рід), Боговитинів і т. и., а на низших урядах і просто боярських[24]. Таким чином вони в значній мірі в своїх руках держали місцеву адмінїстрацію. На своїх плечах несли вони оборону своєї землі, збераючи ся під проводом свого маршалка, коли якісь вороги — найчастїйше Татари, нападали на Волинь. На своїх з'їздах — т. зв. «сеймах», що зберали ся в столицї землї — Луцьку, княжата й пани волинські, разом в епископом і вищими урядниками, з власної інїціативи чи з поручення центральної власти, полагоджували ріжні справи, видавали устави для землї, давали вияснення що до місцевих практик, «права земли-волынскоє», що мало уживати ся в місцевих судах, і судили труднїйші справи на жаданнє сторін, чи з поручення в. князя[25]. Вони ж під проводом маршалка волинської землї творили апеляційну інстанцію для місцевих судів (тому претендували на участь і в судових доходах маршалка — т. зв. помочнім). На таких соймах вони обсаджували деякі духовні бенефіції; на них же виберали відпоручників на «великі вальні сойми» всього великого князївства й укладали петиції в. князю в справах місцевих і загально державних[26]. Подібне бачимо й у Київщинї та Браславщинї, хоч і в слабших формах, — бо тут не буде такої сильної й численної маґнатської верстви як на Волини. Виключні права на державу київських волостей і пригородів забезпечали київським боярам, як ми бачили, київські привилеї, й ми дїйсно бачимо на тутешнїх урядах дуже часто, навіть переважно місцевих людей; тільки на воєводстві їх бувало рідше, бо так можних панів в Київщинї дуже було мало. Тойже київський привилей, так само як і волинський, застерігає участь місцевих панів-шляхти в судї київського воєводи. З'їзди київської шляхти, часом разом з міщанами, виконували і тут ріжні поручення вел. князя і полагоджували свої земські справи. Так «князи и панове и земяне земли КієвскоЂ» виберали архимандрита Печерського монастиря. Маємо й петиції та скарги висилані з таких панських з'їздів київських, маємо такі ж і з Браславщини; в 1546 р., очевидно не без спільного порозуміння, виступили перед вел. князем з оскарженнями на свого воєводу пани й шляхта київські і на свого старосту земяне Винницького повіта і потім знову в р. 1551, і т. и.[27]

В другій половинї XVI в. сойми сї перейшли в шляхотські соймики, орґанїзовані на польський взірець і в виборні шляхотські земські суди, але початки їх, очевидно, ідуть іще з староруських часів, з боярського правлїння XIII–XIV в., коли, зі зростом сили місцевого боярства, й упадком полїтичної дїяльности громади, такі боярські «сойми» мусїли заступити давнїйші всенародні віча[28].

Таким чином під литовською зверхністю окремішність земель й їх окремішне, місцеве житє тягнуло ся й далї, хоч з певними, часом дуже значними відмінами. Повної суцїльности й окремішности земель одначе вже не було. Адмінїстраційна одність землї була дуже слабка. Земля була подїлена на округи, і їх управителї залежали просто від центрального правительства. Вправдї в руках київського воєводи й луцького старости зістали ся деякі функції, що розтягали ся на цїлу територію землї й підіймали його над старост і намістників иньших округів (як воєнні й судові компетенції київського воєводи, юрисдикція луцького старости для панської верстви цїлої Волини), але адмінїстраційної одности все таки не було й тут[29]. Підляшє, до утворення уряду воєводи, дїлило ся на три рівнорядні повіти (і той пізнїйший воєвода власти над старостами не мав); так само й Браславщина — тут тільки часами, через порученнє обох староств — Браславського й Винницького одній особі, осягала ся така «персональна унїя землї». Навіть на території поодиноких повітів творили ся держави ріжних титулів, котрих управителї й державцї мали самостійний круг компетенцій і дуже мало або й зовсїм не підлягали намістникам і старостам повітовим.

Ще більше нїж се адмінїстраційне дробленнє розбивали первістну одноцїльність землї переміни в суспільній орґанїзації. Маґдебурське право, одержане головнїйшими українськими містами ще в XV в., розривало той орґанїчний звязок, що звязував в давнїй Руси город з землею; город перестав бути її центром, осередком її житя і перетворив ся в енкляву: маґдебурське право, запевняючи міській громадї автономію, заразом вилучало її з адмінїстраційного устрою землї, здіймало з неї земські обовязки, замінюючи їх на осібний грошовий: податок, неперехідною межою відграничувало територию міста від його округа. Тільки неповне переведеннє принціпів маґдебурського права в землях вел. князївства й нарушування його в практицї дещо ослабляло се повне відчуженнє города від волости, яке принціпіяльно в сїм праві лежало.

З другого боку розширеннє патрімонїяльної юрисдикції над селянами поволї все основнїйше вилучало з орґанїчного звязку землї всю масу селянства, що поволї тратили всякі публичні права. Правну санкцію сьому дав уже Казимирів привилей шляхтї 1447 р., хоч виразнїйше наслїдки сеї еволюції показують себе доперва в XVI в. Кожда маєтність ставала осібною державою в державі і територія землї розривала ся на сї дрібні державки. Селяне на королївщинах ставали також тільки misera contribuens plebs, і в XVI в. повіти й землї перетворили ся в корпорації панів-шляхти, що по части засїдала на ріжних урядах землї, по части сидячи на своїх ґрунтах брала участь в управі землї; такий образ ми й бачили на Волини, де ся суспільна еволюція, з поміж українських земель, розвинула ся особливо виразно. Так само було й на Підляшу, але про нього не говоримо тут, бо там було польське право.

Сей процес розкладу давнїйше одноцїльної, самоуправної землї відкривав ширшу дорогу інґеренції центрального правительства та причиняв ся до того, що місцеві відміни, прикмети суспільно-полїтичних відносин тонули поволї в загальній еволюції держави, і вона все глубше входила у внутрішнє житє поодиноких земель.

Упадок князївств вперше відчинив її двери на добре — з початком XV в. Але протягом XV і першої четвертини XVI в. цїла еволюція держави розвивала ся дуже поволї, не виливаючи ся переважно в скінчені, скристалїзовані форми й розмірно слабо модифікувала устрій і житє поодиноких земель, що ще в значній чистотї задержують свою стару фізіономію. Доперва в серединї XVI в. переводить ся ряд дуже важних і далекосяглих реформ в орґанїзації держави, що змагають до одностайного укладу її, всїх її провінцій, і дїйсно відбивають ся дуже сильно на їх укладї. Суспільно-полїтична еволюція держави, що перед тим по волї лише модифікувала староруську спадщину, починає в незвичайно скорім темпі ломити її останки — дуже ще значні тодї. Перша кодифікація литовського права в Статутї 1529 р., хоч стоїть іще дуже сильно на основі староруської правної традиції, зробила кінець, або бодай дуже сильно ослабила місцеве право, всякі земські привілєґії й практики, що від тепер можуть мати попри Статут хиба помічне значіннє. Мотиви фіскального характеру приводять правительство до реґуляції економічних відносин, в напрямі повної одностайности, в королївщинах цїлої держави («устава на волоки» 1557 р. і ріжні иньші розпорядження меньшого значіння). Ряд важних реформ в суспільнім устрою, адмінїстрації, судівництві, переведених під напором нового полїтичного чинника — шляхти, що в перше тодї починає впливати на державне житє, приводять до нового і досить одностайного уформовання провінціонального устрою і суспільних відносин — на польський взір, а відмінно від форм і відносин традиційних.

Але сей перестрій, се зведеннє до одного знаменника, що далї — то більше зближеного до практики польської, були, як бачимо, явищем розмірно новим, що розвинуло ся саме в переддень люблинської унїї. Воно, як сказано, в значній мірі було результатом впливів нового полїтичного чинника — шляхецтва, що прийшовши до голосу в уставодавстві, з своїх клясових інтересів починає нагинати устрій в. кн. Литовського до шляхетських порядків Корони. Перед тим суспільно-полїтична еволюція в землях в. кн. Литовського розвивала ся в далеко повільнїйшім темпі, староруська традиція визначала ся ще дуже великою сьвіжістю й силою, звичаєве право й практики поодиноких земель служили підставою правних відносин і тільки поволї уступали перед модифікаціями, які вносив державний процес вел. князївства. Державна спадщина староруських часів давала себе дуже сильно відчувати до самої середини XVI в. (а навить і дещо пізнїйше). Де бракує нам матеріалу старшого, ми навіть по актам XVI в., — що вперше приносять нам показнїйший запас матеріалу до слїдження внутрішнїх відносин земель в. кн. Литовського, можемо слїдити форми староруського укладу й житя не тільки в сьвіжих пережитках, а навіть в досить ще жизненних проявах його.

Українські землї польської корони: відмінність обставин, часи «руського права» і його упадок, польонїзація устрою й права, змагання місцевої шляхти до зрівняння з польськими землями, безхосенність земської автономії для українського елємента, упослїдженнє Руси, спольщеннє західнїх провінцій і похід польщі на схід

В инакших, дуже відмінних обставинах знайшли ся українсько-руські землї корони Польської[30].

Вони увійшли в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного житя, з державним правом, з культурою розвиненими хоч не вище, то мабуть і не низше тодїшньої Руси. Анї правительство, анї суспільність польська не дивили ся на сю Русь як на щось вище, як на взірець, як то було в Литві. Противно — можна з всякою правдоподібністю сказати — дивили ся на неї з гори, не тому щоб дїйсно мали на се якісь оправдані причини, а тому, що в таких обставинах, навіть на вищій степени культури, нїж на якім стояла тодїшня польська суспільність, — на відмінну (хоч би й рівновартну) культуру, устрій, житє підбитого народа звичайно дивлять ся з гори.

Правительство польське не мало причин особливо заходити ся коло консервовання староруських порядків своєї нової провінції, але не мало також анї причин, анї охоти спеціально їх нищити. Де не вимагали якихось змін полїтичні інтереси, воно лишало староруські порядки на разї без змін. Дуже богато з староруського устрою, права, практики було задержано в українських провінціях, особливо до запровадження польського устрою в 1434-5 рр. Сї часи — до 1435 р. — в пізнїйших часах навить звуть ся «часами руського права», tempus juris ruthenicalis[31], в противставленню до польського права, заведеного в 30-х рр. XV в. Але так само як і по заведенню польського права досить довго ще зіставали ся ріжні останки «руського права» не тільки в житю, але і в правних сферах Галичини, ріжні пережитки руського публичного права — як останки невільництва, закріпощені категорії слуг, селяне «на руськім праві» і т. и., — так само і перед 1435 р., перед тим заведеннєм польського права, воно встигло вже дуже сильно змодифікувати староруську практику і поробити в нїй сильні виломи, так що те jus ruthenicale було вже перед 1435 р. дуже ілюзоричне.

Виломи в нїм робило ся самим житєм, незалежно від яких небудь правительственних реформ. Рішучо впливало тут уведеннє в місцеву людність, у всї верстви її значної маси польських і ріжних иньших чужеплеменних елєментів. Був тут не тільки власновільний рух на руську землю, на руський хлїб ріжної голодної й жадної голоти, а й робота самого правительства, викликана мотивами полїтичної натури. Володїннє Галичиною було загрожене. Від першої окупації, можна сказати — аж до самої кревської унїї й польської окупації 1387 р. треба було боронити се володїннє від оружних і неоружних претензій сусїдів (не тільки Литви, але й Угорщини, по части Татар). Супроти того польське правительство всякими способами старало ся осадити в Галичинї як найбільше таких осадників, на привязаннє яких могло б воно числити. Тому почавши від Казимира воно протеґує нїмецьку кольонїзацию сїл і міст і шляхотську кольонїзацию польську.

Спустошеннє східньої частини галицьких земель під час боротьби за галицько-володимирську спадщину відкривало широкий простір для такої кольонїзації, але правительство так само, й ще більше, пакує своїх кольонистів і в більше залюднені і лїпше захищені части Галичини, розумієть ся — не без нарушення прав дотеперішнїх руських осадників. Хоч спеціального заміру їх кривдити й розганяти властиво може й не мало, — але знов і не числило ся з ними так дуже супроти своїх полїтичних цїлей. Своїх же польських кольонистів, як побачимо, воно навіть в самих наданнях з'обовязувало до того, аби постійно сидїли на своїх нових маєтностях, для охорони польського володїння. Так уже протягом кількох десятолїть утворив ся в Галичинї досить значний контінґент привілєґіованих кольонистів польських і нїмецьких, що витискали часом і давнїйших руських осадників з їх осад, а в кождім разї відсували їх на другий плян. Теж саме повторило ся кілька десятолїть пізнїйше на Поділю, де польське правительство також старало ся забезпечити собі сю загрожену литовськими претензіями провінцію осадженнєм польських шляхтичів.

На всякі важнїйші посади правительство осаджувало своїх людей, Поляків, на яких могло б спустити ся, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишали ся самі малозначні посади; все иньше було для Поляків та хиба зовсїм спольщених Русинів (як нпр. подільський воєвода Грицько Кердеєвич) і ріжних зайдів, що тримали ся польського режіму.

Розумієть ся, сї Поляки-урядники, в ролї судиїв і управителїв, не тільки сьвідомо, а навить і не сьвідомо — через те, що привикли до польського права, а з руським були або зовсїм, або меньше обзнайомлені, переводили через своє урядованнє польське право в практику землї. Так само Поляки кольонисти не мали причин нагинати ся під руське право, зістаючи ся не тільки самі в праві польськім, але і відносинах своїх до тубильцїв-Русинів прикладаючи норми польського права. Нїмецьким кольонїям, сїльським і міським, забезпечало ся нїмецьке (маґдебурське) право самими фундаційними актами. Таким чином право руське підкопувало ся з усїх боків ще заздалегідь перед формальним запровадженнєм польського. Уже з перших десятолїть польського пановання в Галичинї поруч актів споряджених по руськи й відповідно норм руського права, стрічаємо ще частїйше акти споряджені відповідно нормам і практикам польським, в мові латинській. Адмінїстраційна схема другої половини XIV і першої XV в. представляє з себе досить дивну мішанину урядів староруських і нових польських, при тім старі руські уряди все відступають на дальший плян перед урядами польськими, так що поважний уряд воєводи руського права сходить до значіння заступника польського старости — старостинського судиї або підстарости.

Таким чином навіть в Галичинї, з її сильною історичною традицією, «часи руського права» були в дїйсности часами розкладу й вигасання руського права. На Поділю ж, з його сьвіжою кольонїзацією, з дуже слабою, властиво нїякою традицією, польське право опановує публичне житє від початків польської окупації, по Кориятовичах, і тут навить такого переходового часу, мішання руського права з польським ми не можемо дослїдити. Правда, що з Поділя маємо ще меньше документального матеріалу з сих часів нїж з Галичини, хоч і з Галичини маємо його не богато.

Сей процес польонїзації устрою й цїлого публичного житя не стрічав якоїсь значнїйшої опозиції навіть зі сторони руського елєменту, хоч як він був ще сильний в сих землях, особливо в Галичинї. В тодїшнїм суспільнім складї, супроти понять польського публичного права голос могла мати тут тільки шляхта. В Галичинї в сїм переходовім часї руська шляхта й релятивно, й абсолютно була ще дуже численна й сильна, й могла б бути важним полїтичним чинником в землї, коли б солїдарно, збитою масою схотїла б виступити в оборонї руського права. Але вона не виступала, бо як раз її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з иньшими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси.

Дїло в тім, що в сїм переходовім часї «руського права» шляхта руських земель, без ріжницї своєї національности, не користала з прав шляхетської земської самоуправи, яка істнувала в польських провінціях, а що ще важнїйше — правительство звязувало шляхетське землеволодїннє в руських провінціях ріжними ограниченнями, яких не знало польське публичне право, та потягало шляхту до служб і престацій далеко більших нїж які істнували в провінціях польських. Про се я буду ширше говорити на своїм місцї, тут підношу тільки, що супроти такого упослїдження шляхти руських провінцій для неї заведеннє польського права означало увільненнє її самої і її підданих від місцевих тягарів — військової й городової служби, даней і престацій, свободу від ограничень в розпорядженню своїм майном, право вибору судей і земської самоуправи, і т. и. Тож від коли рішила ся доля Галицької Руси й вона стала, по окупації 1387 р. польською провінцією на віки, шляхтичі-Русини, зарівно як і Поляки, з своїх клясових інтересів змагають до повного зрівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права. Дїяло ся те ж саме, що столїтє пізнїйше, під час боротьби з унїєю бачимо ми, коли шляхта кн. Литовського, бажаючи розширити свої клясові привилеї до розміру шляхти польської, змагала до як тїснїйшого сполучення з Польщею, подаючи в тім руку польським полїтикам.

Клясові інтереси перемагали антаґонїзми полїтичні й національні, переважували те огірченнє, яке мусїло серед руської шляхти зберати ся, коли польські зайди відсували її на далекий плян від всїх важнїйших посад і впливів в землї, тиснули її з усїх боків в своїй сьвідомости nacyi dominującej w kraju, кажучи теперішнїми словами, а не рідко й просто видерали з рук старих руських дїдичів їх дїдини, нїби від nullo jure possessores, на підставі королївських надань[32]. Невважаючи на се все, кажу, клясові інтереси казали руській шляхтї йти враз з польською, бо на пунктї тих інтересів не було ріжницї між шляхтичом Русином і Поляком. Так було в Галичинї, на Поділю, так мусїло бути в Холмщинї, Белзщинї й на Підляшу.

Ся боротьба за польське право, котрої, на жаль, тільки досить далекі відгомони долетїли до нас, мала не тільки той результат, що привела до польонїзації устрою руських земель, але й запечатала взагалї польонїзацію сих земель на довгі віки, розбивши опозицію руського боярства тодї, коли воно ще було найсильнїйше. Не сформувавши ся тодї в одну збиту фалянґу, не зложивши тодї з себе національного табору, шляхта української народности не здобула ся на се й пізнїйше. Розпливши ся відразу в шляхетській верстві, вона розпливала ся й никла, пропадала в нїй в часом все більше. Одинока верства, що мала голос в тодїшнїх обставинах і могла стати в оборонї руського права, взагалї руської (української) народности була страчена для сеї справи.

Не помогла руському праву в землях Польської корони й земська автономія, що служила, як то вище піднїс я, таким сильним заборолом руського права в землях в. кн. Литовського. А се тому, що в коронних землях вона прийшла запізно.

Провінціональний подїл Польщі взагалї визначав ся великим консерватизмом, і тому підставою до орґанїзації руських провінцій взято також староруський їх подїл. Провінції сї складали ся з семи земель — Львівської, Галицької, Подільської, Перемишльської, Сяніцької, Белзької й Холмської. З них тільки Сяніцька й по части Подільська були новотворами. Маленька Сяніцька земля по всякій правдоподібности утворила ся наслїдком відірвання від Галичини й прилучення до Польщі, перед окупацією цїлої Галичини, в 1340-х рр.[33], тай зістала ся потім в ранзї осібної землї й пізнїйше. Поділє відлучило ся від давньої Теребовельської землї (до котрої з початку належало), зіставши ся поза границями Казимирової окупації, коли той зайняв і прилучив до Галичини Теребовельщину[34]. Забране Поляками з початком XV в., воно лишило ся осібною провінцією, але без східньої своєї половини, що лишила ся при в. кн. Литовськім[35] і в 1566 р. дістала титул воєводства Браславського. Всї иньші землї утворили ся в староруських часах, як князївства (з Львівською землею се не так ясно, бо Львів виступає дуже пізно, але се було, мабуть, давне Звенигородське князївство). Тож вони мусїли мати свої місцеві традиції й сильну підставу для земської автономії. Але, як я сказав, вона прийшла за пізно — аж з заведеннєм польського права, в 1430-х роках. Перед тим польське правительство хотїло мати тут сильну і сконцентровану власть в руках своїх старостів, а з початку, за Казимира Вел., Галичина, з виїмком Сяніцької землї, творила навіть одну провінцію, під властию одного «старости руського». Нїм прийшла земська самоуправа, землї залила вже польська шляхетська кольонїзація, відтиснувши на дальший плян Русинів, так що з заведеннєм шляхетської самоуправи заберають її в свої руки Поляки і на нїй також витискають своє польське пятно. Супроти того земська автономія в дальшім розвою замість консервовання руських традицій в українських провінціях Польщі, стає також провідником польонїзації, і руський елємент в нїй дуже мало дає себе чути.

Повний упадок руського права і руського елємента, що до полїтичного значіння його, в коронних землях зазначив ся таким чином виразно уже в першій половинї XV в. В другій половинї сього столїтя заникають останки руського устрою, сама його память, подекуди лише полишаючи в житю й практицї свої слабші слїди, так що їх звязь з руським правом можемо уставити нераз лише слїдженнєм цїлого суспільно-полїтичного процесу. Переважна маса руського боярства — все що було значнїйшого в нїм, тоне в польській шляхетській масї, що одиноко репрезентує сї землї на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що анї в державнім житю, анї в місцевій самоуправі землї не мали голосу. Руський нарід живе далї, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релїґійну справу. Церква руська — се одинока інституція, що носить виразну національну фірму. Се зовсїм виразно виступає в XVI в., навіть в його початках. Niema Rusi, są popi i chłopi, могли б сказати так само в XVI в. «обивателї» ziem Ruskich, як то чули ми в XIX, а ще й більше, бо в тих часах иньшого народу, окрім «народу шляхетського» в Польщі не знали, отже popi i chłopi в рахунок не йшли зовсїм, а останки руської шляхти розпливали ся вже в польській масї.

Акт 1569 р. широко відкрив двері до иньших українсько-руських земель сїй шляхтї, що сидючи на руській землї й живучи потом руського селянина, звикла іґнорувати все руське, уважати руський нарід за misera contribuens plebs для польського, дивити ся на руську культуру, право, традиції як на щось незмірно низше від польського, так що на його погляд всьому руському, яке йно підносило ся трохи над рівенем нужди, була одна дорога — апостазії й переходу в табор польський. Широкою лавою посунули сї Kulturträger-и на Волинь, в Київщину і далї, займаючи посади, осїдаючи на випрошених від короля маєтностях або одержаних через шлюби, за жінками, — несучи з собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубильцям, з наівною ароґанцією чоловіка сьвідомого своєї «вищої раси», зневажливий погляд на все руське.

Незалежно від сеї міґрації (хоч вона відограла тут головну ролю), вищі верстви нових провінцій Корони наслїдком самої державної спільности входили в близший контакт з польською суспільністю, правом і культурою. Польське право, що вже перед тим мало атракційну силу для шляхти в. кн. Литовського завдяки своїм шляхетським привілєґіям і служило їм взірцем для реформ литовських відносин перед унїєю, й польська культура, котрої висшість тепер була вже очевидна — наслїдком сильного культурного руху в Польщі в другій половинї XVI в.[36] і довгої застої руського культурного житя, і котра також була дуже-дуже близька привілеґіованим верствам українських земель завдяки дуже сильному свому шляхетському кольориту, тїсним звязям своїм з клясовими змаганнями привілєґіованих верств держави й її полїтичним житєм взагалї — починають опановувати новоприлучені руські землї. Невважаючи на те, що місцеве право, в видї Статута 1566 р. (що тому дістав назву волинського), було забезпечене новоприлученим українським землям в самих інкорпораційних привилеях 1569 р.[37], устрій і право новоприлучених українських земель польонїзують ся скоро, польонїзують ся до останку, а вищі верстви української суспільности незвичайно легко й скоро польщать ся. В першій четвертинї XVII в. бачимо сей процес уже в повнім розвою.

Особливо важне значіннє в сїм процесї модифікацій і польонїзації староруських форм лежить в сфері суспільно-полїтичних і економічно-культурних відносин, і найглубше вплинула на все дальше житє нашого народу як раз еволюція суспільних кляс. Тому від неї й почнемо.

Староруська суспільна схема. Аристократія князївсько-панська (в в. кн. Литовськім), «князї й пани», їх прероґативи — право хоругов, хоруговні фамілїї княжі й панські XVI в., маєткова вартість аристократії. Волинь як земля княжа — її аристократичні роди, Побуже, Полїсє і східня Україна. Аристократизм в обсадї урядів, дїдичність урядів, аристократизм ради в. князївства. Судові привілєґії аристократії. Маґнатство в землях коронних, надання на княжім праві, князї-еміґранти

Знаємо, яку суспільну схему дістали в. кн. Литовське і корона Польська в спадщину від староруських часів в українсько-руських землях: свобідні горожане, зложені з трох катеґорій: бояр, міщан і селян, попри них свобідні кляси людей княжих (подїлених також на бояр княжих і родову дружину), осібні кляси людей церковних, а на остатнїх щеблях суспільної ерархії — люде півсвобідні й несвобідні (закупи й челядь), що стояли в залежности від свобідних осіб всїх тих кляс. Суспільно-полїтична еволюція в. кн. Литовського положила на сїй суспільній будові ще одну верству вгорі — верству князївську, що разом з найбільше маючими репрезентантами боярства — земського й служебного (сї дві кляси, як знаємо, дуже тїсно лучили ся ще в давнїй Руси) утворила князївсько-панську аристократию. З рештою ж тут досить трівко консервували ся одїдичені староруські суспільні катеґорії й лише поволї зміняв ся характер і відносини тих давнїйших суспільних верств. В землях же корони Польської, котрої суспільний подїл був простїйший, але з далеко виразнїйше зазначеними межами поодиноких верств, відміни староруського суспільного устрою дуже скоро зійшли на слабі пережитки поруч ґруп абсорбованих клясами польської суспільної схеми.

Огляд поодиноких верств почнемо з гори — від тої князївсько-панської аристократиї руських земель в. кн. Литовського, як явища нового. Час сформовання її припадає на XV вік — на часи по погромі княжих володїнь за Витовта. Зложили ся на неї Гедиминовичі, що вже в 1-ій пол. XV в., як ми бачили, зійшли, загалом кажучи, на простих дїдичів; далї — князї з ріжних галузей староруської династиї, що зійшли на таке становище ще скорше, кілька литовських володарських родів з часів перед утвореннєм в. кн. Литовського, з княжим титулом і без нього (ґенеальоґії сих княжих династий дуже часто непевні, так що докладно роздїлити їх наті дві катеґорії неможливо); нарештї визначнїйші роди з поміж боярства, служебного і земського, литовського й руського походження; сї вже з погромом литовських князїв за Витовта стали на однім степени з князями (окрім кількох виїмків — князїв-володарів) і потім їх визначнїйші роди держали ся на однаковій висоті з найвизначнїйшими княжими родами. Як бачимо, склад дуже ріжнородний[38].

Спільною підставою значіння сеї аристократиї служила її земелька маєтність — звичайне богацтво тодїшнє. Від рядової шляхти й боярства відзначали її деякі привілєґії. Одною з найбільше характеристичних, що — так би сказати, потягала межу між сею аристократиєю і рядовим шляхецтвом, було право — посилати свої «почти», себто приписане для певної маєтности число вояків — не під загальною хоругвою свого повіта, а під осібною своєю хоругвою фамілїйною. Тому нпр. в першім Статутї Литовськім ми стрічаємо означеннє: «княжата и паны хоруговныє» як вищу верству в порівнянню до «шляхти і бояр»[39]; коротше сю верству означали просто словами: «князи и паны», «княжата и панята». Переховані до нас реєстри таких фамілїйних хоругов, дають розуміти, з кого складала ся ся аристократия, а sui generis катастр, переведений в 1528 р.: перепись, хто скільки має ставити коней на війну, відповідно до великости й доходности своїх маєтностей, дає нам спромогу оцїнити маєткову можність сього маґнатства (на жаль тільки, сї документи в цїлости не видані дотепер і поки що мусимо опирати ся на витягах, зроблених з них попереднїми дослїдниками)[40].

І так бачимо з них, що в 30-х рр. XVI в., з котрих маємо відомости, мало свої власні хоругви в цїлім в. кн. Литовськім звиш 70 фамілїй[41]. (Поодинокі члени декотрих, найбільше заможних, мали свої осібні хоругви, так що такі фамілїї висилали по кілька хоругов). З посеред них княжі роди були в меньшости — було їх лише коло третини, а близько дві третини будо фамілїй «панів хоругових». Переважне число князївських родів не було так заможне, щоб ставити свої осібні хоругви, і сї біднїйші князї взагалї, не вважаючи на свій титул, не користали з аристократичних прероґатив і зливали ся з рядовою шляхтою. Між хоруговними князями було лише кілька старолитовських, скільки можна судити (кн. Гольшанські і їх галузь — кн. Дубровицькі, кн. Свірські, Гедройтські), зрештою се або Гедиминовичі (розумієть ся, зовсїм зрущені тодї) як кн. Слуцькі — потомки Володимира Ольгердовича, Сангушковичі — потомки мб. Федора Ольгердовича, Черторийські — що виводили ся від Константина Ольгердовича, Мстиславські — Жеславські — потомки Семена-Луґвена Ольгердовича, Корецькі — потомки знаного нам Олександра Патрикиєвича стародубського, внука Наримунта Гедиминовича, що мав дістати Корець на Волини, Заславські — потомки Явнути Гедиминовича, — або князї ріжних руських чи зрущених, часто неясних що до свого початку династий. Сюди належать кн. Острозькі (початок неясний — стара традиція виводить їх від князїв Туровських, і се можливо)[42]. Кн. Четвертинські, виводили себе від Сьвятополка Ізяславича, а новійшими ґенеальоґами виводять ся також від князїв турово-пинських[43], як і Городецькі, Дольські, Несвицькі, хоч так само можна б думати тут і про потомство Давида Ігоревича — князїв городенських, і про ріжних служебних князїв, з ріжних династий, що осїдали на Волини вже в XIII в. Кн. Друцькі і їх галузь кн. Соколинські — правдоподібно з полоцької династиї. Пронські з рязанської династиї. Жилинські — виводили ся з смоленської династиї. Кн. Збаражські, з їх галузями — кн. Вишневецькими, Порицькими і Воронецькими, все потомки князїв Несвицьких, звістного нам кн. Федька Несвицького, котрого рід близше незвістний. Вкінцї такі зовсїм незвістні що до свого роду князї як Крошинські, Лукомські, Полубенські і т. и.[44]

Між «хоруговними панами» на першім місцї, що до свого богацтва й значіння, стояв ряд литовських фамілїй — потомків старолитовських володарів і бояр, що вийшли на верх (принаймнї в наших відомостях) головно в часах Витовта, в звязку з його полїтикою, зверненою против руських княжих династий. Такі Радивили з своєю галузиєю — Остиковичами, найвпливовійша фамілїя XVI в., що виводила ся з старолитовської княжої династиї. Жмудські маґнати Кезґайли, що з рода в рід займали уряд старостів жмудських. Гаштовти — потомки звістного реґента з Казимирових часів. Заберезинські з своїми галузями — звістні авантурою свого предка з кн. Глинським. Кишки, до свого походження неясні (у всякім разї не Русини, судячи по іменах), потомки в. гетьмана з часів в. кн. Олександра, і такі самі Глїбовичі.

З сими родами не могли ще зрівняти ся своїм маєтком ба й своїми впливами та значіннєм маґнати з руських боярських родів. На чолї їх стояли, зближаючи ся до тих литовських маґнатів своєю заможністю і значіннєм, займаючи визначні уряди: Ходкевичі, потомки київського боярського рода, що видав київського воєводу, звістного своєю неволею в Криму; їх галузею були Воловичі. Ілїничі, потомки, здаєть ся, могилівських бояр, видвигнені в остатнїй четвертинї XV віка Іваном Ілїничом, намістником витебським і смоленським. Сапіги — потомки великокняжого писаря з часів Казимира, мабуть з смоленських бояр. Зеновєвичі — давнїй маґнатський рід, ще з XIV в., представлений на початку XVI в. Юриєм Зеновєвичом, намістником смоленським. Боговитини — з бояр здаєть ся берестейських, подїлені в тім часї на кілька лїнїй, що займали кілька вищих урядів. Хребтовичі — сильно роздроблені, що займали кілька двірських урядів з кінцем XV в., і т. и.[45]

Маєткові відносини сих хоруговних княжих і панських родів вказують цифри коней з пописї 1528 р. Князь Слуцький ставив 433 конї. Кн. Острозький 426 коней. Гаштовти (батько з сином) 466 коней. Радивили й Остиковичі (числом сїм) 958 коней (між ними Юрий Радивил, каштелян виленський ставив сам 260, вдова й дїти Миколая, воєводи виленського — 368). Кезґайли (числом трох) 768 коней (між ними Станїслав староста жмудський 371 коня). Глїбовичі (числом три) 279 коней (з них Ян воєвода витебський з жінкою 236). Кишка Петр, воєвода полоцький 224 конї. Заберезинські з своїми свояками (числом 5) 294 коней (міх ними маршалок земський Ян Заберезинський 197 коней). Олександр Ходкевич, староста берестейський 198 коней. Кн. Мстиславський 152 конї. Кн. Сангушковичі (числом чотири) 170 коней. Кн. Гольшанські й Дубровицькі (числом чотири) 154 коня. Ілїничі (числом чотири) 160 коней. Зеновєвичі (числом пять) 155 коней. Сапіги (числом сїм) 153 коня. Боговитиновичі (числом три) 125 коней. Немировичі (числом пять) 115 коней. Хребтовичі (числом пять) 112 коней. Кн. Збаражські й Вишневецькі (числом пять) 98 коней, і т. д.[46] Як бачимо, дуже небогато з так численних княжих родів, Гедиминовичів і иньших, дорівнювало панським — руським і особливо литовським фамілїям!

Щоб оцїнити значіннє поданих чисел, треба знати, що устава 1528 р. постановляла таку норму: що на війну має посилати ся оден кінь з вісьми служб, то значить з вісьми більших господарств селянських: на таку службу складало ся звичайно кілька меньших господарств, розмір її бував ріжний, в залежности від доходности й иньших ріжних обставин, але норма вироблена пізнїйше може дати приблизне зрозуміннє про неї: в службі рахували десять литовських волок, кожда по 30 морґів, Таким чином маєтність, що ставила 100 коней, могла обіймати коло 250 тисяч морґів управної землї!..

Територіально взявши, головним гнїздом княжих маґнатських родів була Волинь, панських — властива Литва й нїманська Русь, Ті панські литовські роди, в сумі взявши, були можнїйші, але релятивно беручи Волинь була найбільше панською, аристократичною провінцією в. князївства — вона аж кишіла тими другорядними маґнатськими і дрібнїйшими князївськими родами, так що дрібної шляхетської власности і маєтностей державних тут в порівнянню з ними було незвичайно мало. Тут сидїли кн. Острозькі, Сангушки, Черторийські, Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Порицькі і Воронецькі, Четвертинські, Жеславські, Корецькі, Сокольські, Курцевичі, Козеки, Головнї, Мосальські, Буремські, Дольські, Кропотки, Ружинські, Любецькі, Велицькі, заможні панські роди Боговитинів, Монтовтів, Кирдеїв, Загоровських, Семашків, Гулевичів, Чапличів, Козинських, Бабинських і т. и.[47] Сї фамілїї ставили коло трох четвертин всього війська, яке посилала Волинська земля — звиш 900 коней, тимчасом як всї иньші властителї, числом понад 200, посилали в сумі трохи більше як 300.

На Побужу — в Берестейщинї й на Підляшу було більше розвинене дрібне шляхетське володїннє. Особливо Підляше, і тут найбільше повіт Більський — були доменом дрібної шляхетської власности: Більський повіт ставив не сповна 700 коней від близько 2000 властителїв, Дорогичинський звиш 700 від близько півтретяста властителїв, Мельницький понад 100 від 36 родин, не рахуючи кількох, що не мали підданих, Берестейський 165 коней від 106 властителїв. Були тут також свої можні роди й більші маєтки — як Немирів-Грималичів, Кишків, Хребтовичів, Сапігів, Федьковичів, Гороновських, і стороннїх панів — як Боговитинів, Сангушків, Сопігів — в Берестейськім, Радивилів на Підлясю. Сусїднє князївство Кобринське (видїлене з старої Берестейської землї), коли вигас рід кн. Кобринських, потомків Федора Ольгердовича, і в мужеськім (1490) і в женськім колїнї (1519), і воно вернуло ся до в. князя — стало доменом дрібного боярського і селянського володїння, так само як і Пинське князївство по смерти останнього свого князя († 1521). По попису 1528 року 38 кобринських бояр посилали 97 коней, 89 пинських — 102 конї.

Північна Київщина, полїська була гнїздом дрібного боярства. В полудневій і західнополудневій Київщинї, так само й на Заднїпровю були великі лятіфундиї, але вони не мали значіння по спустошеннях Менґлї-герая. В 30-х рр. XVI в. в Київщинї не бачимо нї одного хоруговного рода (не рахуючи волостей деяких стороннїх панів — нпр. Звягольської й Чуднівської волости кн. Острозьких). Не бракувало тут одначе своїх значних і заможних родів, княжих як Капусти, давнїйше — Звягольські й Глинські (перші вимерли, другі — еміґрували по звістній пригодї), панських як Дашковичі, Горностаї, Кміти, Полововичі, Байбузи і т. и., але маєтности їх були тепер малодоходні. Теж саме треба сказати й про Браславщину — повіти Винницький і Браславський (Звенигородський лежав пусткою). Виключивши маєтности декотрих стороннїх панів (Горностаїв, Кмит) тутешнї навіть «старші земяне» не могли рівняти ся з середнїми властителями иньших земель, не кажучи вже про «подлЂйших», котрих ті старші «братею собЂ не менують, ани знаютъ, оттоль суть». Дарма, що сї «подлїйші» держали часом такі страшні простори землї, що вони пів віка пізнїйше стали підставою маґнатських фортун. Але тепер вони були пусті, або майже пусті[48].

Вернїмось до маґнатства. Сама вже велика земельна власність, зібрана в такій масї в його руках, мусїла дати йому велике значіннє. При аристократичнім же складї в. кн. Литовського ся земельна аристократия вповнї опанувала державу. Вона була заразом і служебною: всї вищі посади були в руках тих богатих родів, що займали їх з дїдів і батьків, і homines novi з'являють ся тут в незначнім числї, та й то звичайно се люде вже богаті, що встигли доробити ся маєтку, а заразом своїми здібностями вміли звернути на себе увагу правительства. Переглядаючи реєстри вищих урядників, ми стрічаємо все тіж самі роди, що з иньших джерел звістні нам як люде богаті і можні, родовиті, члени чільнїйших родів в. кн. Литовського.

Так нпр. в 1530-х рр., з котрих маємо ми викази хоруговних фамілїй і їх, так би сказати, маєткової вартости, ми стрічаємо на вищих урядах центральної й двірської управи в. кн. Литовського таких осіб: на гетьманстві великім бачимо Конст. Острозького, потім Юрия Радивила, що перед тим був гетьманом дворним, — по нїм на гетьманство дворне прийшов Андрій Немирович; на канцлєрстві Ольбрахт Гаштовт; маршалком земським був Ян Заберезинський, маршалком дворним тойже Юрий Радивил; підскарбім земським Іван Горностай, підскарбім дворним Іван Стретович. На урядах провінціональних (вичисляю їх більше меньше в порядку ранґи)[49] — на воєводстві виленськім Ольбрахт Гаштовт, на каштелянстві — Юрий Радивил, на воєводстві троцьким Ян Заберезинський, на каштелянстві троцьким і заразом на старостві жмудським Станїслав Кезґайло, воєводою київським був Андрій Немирович, старостою луцьким кн. Федір Чорторийський, воєводою полоцьким Петро Кишка, старостою городенським Юрий Радивил, воєводою новгородським Станїслав Ольбрахтович Гаштовт, витебським Ян Глїбович, підляським Іван Сопіга[50].

І так переглянувши тих кільканадцять найвищих урядів держави знайшли ми скрізь членів тих родин, що вже звістні нам як найбільше заможні й родовиті. Виїмок знайшов ся тільки оден — той Стретович, що його ми не бачили між хоруговними панами; він також не був одначе homo novus — його батько був підскарбім також, а зрештою се галузь досить родовитої й заможної фамілїї Солтанів.

Потягнім ще далї свій перегляд. Гляньмо по другорядним урядам намістників і старост повітів (на сей раз займемо ся тільки українськими) — і ми бачимо те саме явище. Маршалком Волинської землї був в тім часї кн. Федір Сангушкович, старостою володимирським другий Сангушкович — Андрій, і по нїм той Сангушкович Федір; старостою кремінецьким і житомирським — Ян кн. литовський, біскуп виленський (нешлюбний син в. кн. Жиґимонта); старостою берестейським Ол. Ходкевич, дорогичинським Петро Кишка, більським Ольбрахт Гаштовт, мельницьким Немира Грималич, браславським і винницьким Константин Острозький, по нїм його син Іля, овруцьким Михайло Халецький, канївським і черкаським Остафій Дашкович[51]. Отже і тут, на кільканадцяти другорядних урядах знаходимо в переважнім числї членів тихже маґнатських родів. Халецький і Дашкович хоч не належали до фамілїй хоруговних, були також з родин панських. Халецькі були з бояр черниговських, і сей староста овруцький по попису 1528 р. ставив поважну цифру 16 коней. Дашковичі належали до чільнїйших київських фамілїй і мали там великі маєтности, тільки по тодїшнїх часах мало доходні, бо порожні.

Сей для прикладу зроблений перегляд урядів з 1530-х рр. може дати нам загальне зрозуміннє, з кого складали ся вищі урядничі верстви в. кн. Литовського. З незначними виїмками були се ті богаті земельнї маґнати, що з рода в род держали ся на сих урядових верхах. Вони збирали в своїх руках дуже часто по кілька таких урядів, до того ріжні держави, що служили їм джерелами доходів, і часом дїдично освоювали певні, навіть дуже значні уряди. Так нпр. у Радивилів дїдичним було воєводство виленське, у Кезґайловичів староство жмудське, Сангушки опанували вищі волинські уряди, й т. и.[52] Певні права на вищі уряди, які давало сим маґнатам їх походженнє, признавали ся вітверю й урядом: не раз надаючи певний високий уряд, в. кн. мотивує се заслугами батька сього кандидата[53] і т. и.

Держачи в своїх руках, з батька на сина, всї вищі уряди держави, маґнати держали в своїх руках і раду в. князївства, а з нею й загальну управу в. князївства, бо рада була заразом і сенатом і комітетом мінїстрів і навить реґенцією, в неприсутности в. князя. Займаючи вищі уряди, члени маґнатських родів тим самим входили в склад ради. Але на тім не кінець — декотрі чільнїйші маґнатські роди (на жаль, досї не вислїджено — котрі саме) мали право засїдати в радї в. князївства навить незалежно від урядів — хоч би й нїякого сенаторського уряду не займали. Здаєть ся, що ся привілєґія одначе з часом вийшла з уживання, але в декотрих родах вона додержала ся до кінця: звістна річ, як кн. Слуцькі вже по Люблинськії унїї, під час безкоролївя по смерти Жиґимонта Авґуста домагали ся собі місця в сенатї на тій підставі, що їм завсїди належало місце в радї в. князївства[54].

Взагалї окрім фактичного значіння, яке давало маґнатству його велика земельна власність і богацтво та високі посади, не бракувало йому й певних правно признаних прероґатив. Полишаючи на боцї се право на місця в радї, бо його, очевидно, мали тільки найчільнїйші фамілїї між сею аристократиєю, були й иньші, признані більшому кругу маґнатських родин. Одно таке ми бачили — право висилати свої «почти» осібно від повітових полків, під хоругвою своєї фамілїї, або своєю особистою. Ся привілєґія була розтягнена на маґнатів взагалї не скорше десь як в серединї XV в.; в оповіданню Длуґоша про литовське військо під Ґрінвальдом ми бачимо в нїм самі тільки хоругви князїв-володарів і повітів[55]. Вона мала своє практичне значіннє, бо виймала панські «почти» з під зверхности й компетенції повітових хорунжих або старост, ощаджувала час при виправі тих почтів, бо вони мали йти просто на головний попис, не ставлячи ся в повітї, й т. и.

Далеко цїннїйша ще була иньша привілєґія: маґнатські роди не підлягали юрисдикції провінціональній, а просто суду в. князя й його ради, у всїх справах. Се право їх було признане й першим Статутом: князї й пани, «которыє не судятся у поветех», мали позивати ся «господарськими позвами», на суд великого князя, що в неприсутности в. князя судили пани-рада на осібних, щорічних судових «роках» у Вильнї[56]. Коли в 50-х рр. XVI в. оден з Сопігів був запізвав свого брата перед городенський суд, запізваний заявив, що він не обовязаний перед сим судом відповідати, «з тих причин, що вони з предків своїх «не єсть поветницы; в кождих земських річах: «о войны и о серебщизны и о иншиє речи, особливыє речи господарскиє до домовъ Сопежиныхъ завжды писаныи бываютъ отъ господара єго милости», і відкликував ся до памяти всїх присутних, що Сопігів нїколи не суджено «кроме комисей господарьскыхъ»[57]. Ся привілєґія, невважаючи на опозицию рядової шляхти, додержала ся до загальної реформи литовського судівництва — в 1564 р. Кого вона обіймала — котрі роди не належали до «повітників», се не вислїджено, і докладно, певно, й не буде вислїджено, але можна з всякою правдоподібністю сказати, що круг тих «не-повітників» з кругом хоруговних княжат і панів не сходив ся — то значить не кождий хоруговний пан мав сю судову привілєґію, і навпаки.

Взагалї ті всякі фактичні й правні привілєґії маґнатства не творили певної цїлости з певним виразно означеним привілєґіованим кругом осіб чи родів, в своїх правах одностайним і від иньших суспільних кругів виразно відграниченим. Одні ґрупи маґнатських родів користали з більшого числа прероґатив, иньші з меньшого, і ріжними переходовими ґрупами й правами лучили ся з ширшими кругами шляхти-бояр. Певна особа, завдяки довголїтній, успішній службі, приходила в раду в. кн. Литовського, хоч не належала до хоруговних панів; певна родовита фамілїя, задержавши судові прероґативи, біднїла й переставала користати з права ставити свої почти під осібною хоругвою, тратила своє місце в радї, й т. и. Маґнатство, не вважаючи на свої прероґативи, все таки зіставало ся не більше як горішнїм поясом шляхетської верстви, вповнї не відграниченим від неї, — так само як шляхецтво довго не було відграничене докладно від верств служебних, півпривілєґіованих. Тільки суспільна еволюція в. князївства пішла ріжними дорогами в першому і в другому разї, прийшла до докладнїйшого відграничення шляхетської верстви від низших, не шляхецьких, і до зрівняння з маґнатами, розумієть ся — зрівняння правного, а не фактичного. В другій половинї XVI в. маґнати стратили свої судові привілєґії, свої родові міста в радї в. кн. Литовського, але розумієть ся — не свої фактичні впливи в управі держави і провінциональнім житю, не свої впливи й перевагу над рядовою шляхтою, яку давали їм богацтво і велика земельна власність.

Такі впливи й перевагу над рядовою шляхтою, розумієть ся, мали все й маґнати руських земель польської Корони. Тут також була сильна маґнатська верства — верства, що ще зміцнила ся, коли інкорпорація 1569 р. відкрила її нові українські займанщини і тут розпаношили ся сї «королята», що не знали над собою нїякої власти і з гори дивили ся на рядову шляхту. Але правних привілєґій не знали вони і перед інкорпорацією так само як і по нїй.

Князїв таких як в землях в. кн. Литовського тут не було. То значить були одиницї, як виїмки, але не було ґрупи, верстви. Польська суспільність була дуже ворожа княжому володїнню: чи був тут страх, що воно може повести до роздроблення території держави, чи може неохота маґнатів, що не хотїли мати в князях конкурентів при роздїлї урядів і держав, тяжко сказати. Уже в кошицькім привилею 1374 р. маємо застереженнє, що нїякий замок в Польщі не буде даний в державу чи управу, на якийсь час чи на все, нїякому князю або потомку княжої династиї. Такі ж зобовязання були видані Ядвіґою й Ягайлом при останнїм прилученню Галичини до Польщі, в 1387-9 рр.: «від Польської корони не відлучати, в руки якого будь князя не передавати, анї не наставляти їм старостою князя або потомка княжої династиї, тільки Поляка або Русина з шляхетського роду». Подібне забезпеченнє, коли вірити Длуґошу, було видано також і Подільській землї в перших роках XV в., по Свидригайловім повстанню[58].

Чи подиктовані були сї забезпечення від князїв місцевими людьми, чи польськими полїтиками, що окружали Ядвіґу й Ягайла, годї сказати, але в кождім разї серед тих остатнїх така тенденція була, і Ягайло, видаючи свої загальні привилеї 1425, 1429, 1433 р., все мусїв приобіцювати, що не буде давати нїяких замків в державу «князям або потомкам княжих родів»[59]. Тож Ягайло, хоч сам виріс серед практики княжих держав і володїнь, мусїв з такою тенденцією числити ся. Звістно нам, що наданнє Поділя Спиткови на княжім праві обудило як найсильнїйше незадоволеннє на краківськім дворі. Коли тут ще можна підозрівати иньші причини незадоволення, то маємо иньший, ще виразнїйший епізод — коли мінїстри Ягайла спротивили ся його заміру дати Пілецкому, свому пасербу від третьої жінки, Ярослав на княжім праві, і змусили його залишити сей плян[60]. І коли Ягайло таки роздавав в руських землях Корони польської волости на княжім праві, то можна з усякою правдоподібністю сказати, що все таки він на тім пунктї вязав ся супроти неохоти польських правительственних кругів, а без того роздавав би їх далеко частїйше.

Що до сих надань, полишаю на боцї наданнє «на княжім праві» Поділя Спиткови, і таке ж пізнїйше наданнє Поділя Свитригайлови — бо як я поясняв[61], Ягайло надавав Поділє, по всякій очевидности, як землю в. кн. Литовського, а не коронну, — так само як і землю Дорогичинську Янушу мазовецькому. Але той сам Свитригайло дістав від Ягайла також Городок під Львовом і деякі иньші маєтности; Федор Любартович, а по нїм Зємовіт мазовецький — землю Жидачівську[62]. Се були нарушення тих з'обовязань, даних Ягайлом, але подиктовані вимогами вищої полїтики. Місцевих династий від тих князїв не пішло.

Не розгалузили ся й деякі иньші княжі роди, що ріжними дорогами осїдали в галицьких землях. Нпр. оден з князїв Незвизьких, діставши за жінкою — з роду Бибельських, маєтности в Перемищинї, осїв тут, в серединї XV в. і прийняв назву кн. Передїльницького від c. Передїльницї[63]; кн. Михайло Гольшанський, діставши маєтности за жінкою в Галицькій землї, також осїв тут[64]; пізнїйше володїли великими маєтностями в Галичинї Острозькі, і т. и. Але їх було мало — були се одиницї, що не творили нїякої ґрупи.

Великі маґнатські маєтки й впливові фамілїї творять ся тут уже в XIV–XV в. — як Мельштинські («з Мельштина»), властителї Ланцута, Переворська й Ярослава, тому звані Ярославським; Бучацкі, що мали величезні маєтки на Поділю[65] й держали його управу в своїх руках в серединї XV в.; Одровонжі, що мали величезні маєтки на Руси Галицькій й держали в заставах цїлий ряд тутешнїх староств в XV в., та з часта засїдали на найвищих урядах, особливо воєводи руського, і т. и. Але й вони не зложили ся в якусь компактну верству, не кажучи вже про якісь формальні, правні привилеї.

Шляхецька верства в в. кн. Литовськім: воєнна служба як її підстава, практика земельних надань й її походженнє, формованнє воєнно-служебної верстви, переходи на боярську службу з иньших верств, бояре путні, слуги панцирні, замкові, ординські. Проби ограничення боярської верстви — привилей 1387 р. і Городельський, тенденції правительства і їх невдача, зрівняннє православних — привилей 1432 і 1434 р., формальне знесення городельських постанов в 1563 р. Брак критеріїв шляхецтва. Розширеннє шляхецьких вільностей в прив. 1447 і пізнїйших. Постанови провінціальних привилеїв, кодифікація шляхетських прав в л. Статутї, шляхетський характер статутового права — першого і другого статута. Заходи коло ограничення шляхецької верстви — термінольоґія: бояре, земяне, шляхта. Критерій надання шляхецтва. Критерій давности, сортованнє боярства. Сформованнє шляхетської верстви. Польські впливи на сформованнє шляхецтва в в. кн. Литовськім. Відміни литовського шляхецтва від коронного: служебність, обмеження в правах володїння і еманципація шляхецького землеволодїння та знесеннє ограничень. Нормованнє воєнної служби. Иньші обовязки. Реформи середини XVI в., знесеннє прероґатив аристократії

Тойже брак одноцїльности й виразних клясових границь, який бачили ми в маґнатській верстві, характеризує й шляхетську верству в. кн. Литовського. Тільки для шляхецтва i його відграничення литовське праводавство мало готовий взірець в польськім праві, і воно дїйсно послужило взірцем для нього та рішучо вплинуло на сформованнє шляхетської верстви в. князївства[66].

Як основним принціпом для маґнатської верстви в. кн. Литовського служило богацтво, чи то більша земельна власність, так для шляхетської таким принціпом послужила тут воєнна служба.

Я вже підносив, що воєнна служба була альфою й омеґою постулятів, які правительство в. кн. Литовського ставило своїй суспільности. В сїм напрямі старало ся воно можливо використати її й для сеї потреби готове було, не вважаючи на свій консерватизм, досить безцеремонно нагинати давнїйшу практику.

В старій Руси, як ми знаємо[67], правительство розпоряджало воєнною силою двох родів; постійним княжим військом — дружиною, що мала удержаннє від князя й від своєї служби та була завсїди готовою до услуг князеви, і загальним походом землї, що зберав ся в важнїйших хвилях, за згодою чи cum tacito consensu землї. В тих землях, де руський державний устрій дожив до часів литовської окупації, княжі дружини, чи лишивши ся в службі своїх давнїйших князїв, чи діставши нового князя — з литовської династиї, стали сповняти воєнні обовязки в. кн. Литовському: на поклик великого князя місцеві князї висилали свої дружини. Але сих невеликих дружин не ставало на потреби в. кн. Литовського. Вічно на воєнній стопі, вічно загрожене, і то від кількох фронтів, вічно в війнї, воно потрібувало війська богато і то здатного до далеких походів. Удержувати значнїйші дружини в своїй службі в. кн. не могли: наслїдком дуже слабкої фінансової орґанїзації і бідности держави на гроші, не ставало їм на се засобів. Земський же похід староруських часів був непридатний для потреб нової держави: такий похід зберав ся тільки в потребі своєї землї й не здатний був для далеких і довгих походів, на границю литовсько-нїмецьку або московську[68].

І от під впливом таких потреб і обставин утворяєть ся в в. князївстві нова орґанїзація воєнної служби. Правительство всїх заможнїйших людей притягає до воєнної служби. Їх иньші подати й обовязки переміняє воно на обовязок висилати, на кожде візваннє правительства, одного чи більше кінних вояків, — відповідно до заможности, инакше сказавши — відповідно до доходности їх земельних маєтностей, бо як показчик сеї заможности, як підставу сього воєнного обовязку взято власність земельну.

Передо всїм в сю катеґорію мусїли увійти більші земельні властителї — земські бояре, і вони дали своє боярське імя цїлій сїй верстві в. князївства, цїлому клясу обовязаних воєнною службою властителїв земель. Але на них не скінчило ся. Великі князї, змагаючи до можливого збільшення сеї верстви, притягали до обовязку воєнної служби заможнїйших селян. Вони складали по кілька дрібнїйших господарств на одну службу і вкладали на їх обовязок посилати спільними силами, в заміну иньших обовязків, одного кінного вояка. Або передавали певній особі права на датки й повинности кількох селянських господарств, що дотепер поносили їх на користь держави, — «надавали» по тодїшнїй недокладній термінольоґії, сих людей тій особі, а на неї в заміну клали обовязок посилати до війська одного чи більше вояків. Надавали землї неоселі з обовязком воєнної служби і т. и.

За браком матеріалу з переходових часів — XIII–XIV в. трудно сказати, скільки було в тім нового, підданого потребами в. кн. Литовського, і давнїйшого, переданого староруською практикою й тільки змодифікованого в в. князївстві. Справа обертаєть ся коло способів удержання дружини. Ми знаємо, що дружина удержувала ся доходами з урядів або грошима та натуралїями з княжих доходів[69]. Чи додержали ся сї способи до самої литовської окупациї, чи може уже перед нею в руських землях зачали практикувати винагороджуваннє за воєнну службу земельними державами або наданнями доходів з людности певних територій? Та обставина, що в тім самім часї, як бачимо, привязувано воєнну службу до земельних надань та держав в землях давньої Руської держави і під зверхністю литовською і під польською і в в. кн. Московськім, робить дуже привабним таке припущеннє. Але що яких небудь виразнїйших вказівок з часів руського державного права на таку практику надань не маємо, тож і дальше здогадів про її можливість іти не можеио.

Як би там не було з староруськими порядками, в в. кн. Литовськім уставляєть ся принціп воєнної служби з землї. Сим обовязком обложена вся земельна, хоч трохи більша власність, з виїмком тільки земель церковних; з сим обовязком роздає правительство нові землї. Земельними наданнями й державами оплачує правительство взагалї всяку службу, і оплати доходам з ріжних реґалїй трапляють ся далеко рідше, а ще рідше — річні пенсиї грошеві, т. з. юрґельти (Jahrgeld), бо скарб вел. князя нїколи не мав досить готових грошей, зрештою віддаючи як заплату земельні держави, ощаджував кошти їх адмінїстрації.

Суспільно-полїтичний устрій в. князївства взагалї мав сильно зазначений, з гори до долини консеквентно переведений характер служебний (dienstpflichtig). Почавши від князїв-володарів і до селян всї несуть на собі службу — чи посередно правительству, державі, чи свому зверхнику, що дає правительству якийсь еквівалєнт за сї служби, які на свою користь від нього дістав. Воєнна служба, яку несе боярин правительству, заступає инакші служби чи податки, які б віддавала його маєтність правительству, коли б він з неї служби не відбував. І хоч служити з свого ґрунту військову службу уважало ся і більше гоноровим, і може — вигіднїйшим, лекшим, нїж платити чинш, або давати натуралїї, т. зв. «дякло» (annona ducalis), чи сповняти якісь иньші служби — ловецьку, чи сторожеву, чи пушкарську приміром, одначе й воєнна служба була тяжка і зрівноважувала сї вигоди досить значно, так що перенесеннє таких земель чиншових чи служебних чи тяглих на «службу боярську» і навпаки було річею досить звичайною, було заміною обовязків, а не ласкою чи деґрадацією, — аж поки привілєґії, щедро роздавані воєнно-служебній верстві, за прикладом Польщі, не зробили її дїйсно привілєґіованою верствою, — й тодї показала ся потреба, в інтересах самої держави, поставити якісь докладні границї сїй верстві.

В документах можна чимало знайти вказівок на те, як переносили ся на службу боярську властителї й землї иньших катеґорий. Так нпр. предки земян Собнїв і Головенків з Городища на Підлясю були Витовтом увільнені від повнення городової служби разом з тяглими людьми, від «порубів» (участи в селянських датках) і дякла і натомість дістали обовязок «однымъ конемъ на войну ходить, какъ и иншии бояре ходять». Той же Витовт предків бояр з Жорославської волости «отъ тяглоє службы вызволилъ, а казалъ имъ служити службою воєнною». Князь київський Олелько «потвердив к бояром» слугу чорнобильського замку Ларивона Велавського: «не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами, ни стеречи, — служити єму служба з бояры». Предок земян пинських Пархвеновичів служив службу золотарську й пушкарську, але перенесений був на службу боярську, і т. и.[70] Навіть розмірно пізно, в першій половинї XVI в. трапляли ся перенесення тяглих людей і слуг на боярську службу: так 1514 р. київський слуга Ларивон Станкевич просив в. князя визволити його батька й братів від тяглої служби й перенести їх на «службу земскую» (воєнну) — «они дей люди достаточныи, могутъ гараздъ службу земскую заступовати». і в. князь перенїс дїйсно тих трох свояків його з їх тяглих служб на службу боярську, замінивши «дякла й дачки» земською службою «y трох зброях достаточних» «какъ и инымъ подданымъ нашимъ шляхтЂ розказали єсмо къ службе нашей достаточне се мети»[71].

Подібно переносили ся на боярську службу землї, що несли на собі инакші обовязки: в. кн. Казимир надає нпр. на боярську землю Дробовищину, що перед тим несла службу ловецьку; в. кн. Олександр надає дяку селянський ґрунт, що платив давнїйше чинш, 6 грошей, на земську службу, і т. и.[72] Здаєть ся, що такі переводи на боярську службу чинили ся не тільки в. князем і місцевими князями, але й старостами, судячи з нормовання Жомоітської шляхти, зробленої на соймі 1557 р.[73] Зрештою старостинське наданнє землї взагалї часто ставало підставою для боярської служби[74].

Бували й противні випадки — коли бояре, сприкривши собі військову службу, або що частїйше — збіднївши, переходили або переводили ся на иньші обовязки. Особливо чуємо про такі факти з тої нагоди, коли потомки таких здеґрадованих бояр старали ся вернути ся назад на боярську службу. Так нпр. пинський боярський син Лозич просив княгиню зняти з нього обовязки слуги й перевести його на боярську службу, і княгиня, переконавши ся, що він з роду «бояринъ єсть, як который», увільнила його від дачок і сторожі: отже перед нами боярський рід, що підупавши, перейшов був на становище слуги, і потім, змігши ся, знову вернув ся на боярську службу[75]. В Жомоітській землї богато бояр збіднївши зійшло на селянське становище й селянську службу, так що за в. кн. Жиґимонта(1522) в сїй справі було переведене спеціальне слїдство[76].

Такий перехід можуть ілюструвати також надання боярам селянських ґрунтів з обовязком давати дякло або служити якусь инакшу (селянську) службу. Сї селянські обовязки такий боярин мав відбувати тільки в додатку до своєї боярської служби: так двоє земян більських дістають від в. кн. Жиґимонта дві селянські служби (жеребья), з обовязком давати медову дань і дякло та служити «земську службу»[77]; але часом вони сходили при тім зовсїм на селян і переставали нести боярську службу.

Особливо улекшувало перехід з селянської верстви в боярство істнованнє посереднїх верств: бояр путних і слуг замкових. Боярами путними звали ся ті бояре, що сидючи на на ґрунтах боярських сповняли замість воєнної служби ріжні поручення («пути») замкової адмінїстрації; особливо часто уживано їх до курієрської служби — возити листи[78]. Очевидно, первістно, коли ще не надавало ся такої спеціальної важности воєнній службі як особливо почестній, така заміна воєнної служби путною не понижала гідности боярина — чи він уживав свого коня, аби сповняти якісь поручення намістника, чи їздив з ним в погоню за ворогом, і то тим більше, що в потребі уживано сих путних бояр і до воєнної служби[79]. Тому сї бояре й задержали боярське імя. Але пізнїйше, в XVI в., стїсняючи границї боярсько-шляхетської верстви, правительство, як побачимо, постарало ся потягнути межу між боярством властивим і боярами путними, зачисляючи сих остатнїх до селянства, і тому вони в урядових актах XVI в. часто звуть ся вже не боярами, тільки слугами путними.

Але перше нїж така границя між боярством воєннослужебним і боярством путним була потягнена, сї путні бояре служили переходовою степенею між верствами, боярською й селянською, зближаючи ся до селян-слуг, що сповняли ріжні замкові служби (сторожі, пушкарі, осочники, ловцї, й т. и.), і дїйсно потім трактували ся правительством зарівно з ними (нпр. в уставі двором виленським і троцьким[80].

З другого боку, з долини, зовсїм зближали ся до бояр вищі катеґорії селян, т. зв. слуги ріжних катеґорій — панцирні, замкові, ординські. Вони також уживали ся в потребі до воєнної служби й увільняли ся за свою службу зовсїм або по части від иньших селянських обовязків. Нпр. в Київськім повітї була численна катеґорія слуг панцирних, що мали заступати брак шляхти. Так з семи митрополичих сел «выхоживало люду панцеръного (слугъ панъцерныхъ) на служъбу господаръскую 146»; сї села були пустими під час люстрації 1552 р., але в иньших бачимо ще «слугь, которыє на войну при воєводе єздятъ», «служатъ конъно, єздятъ на войну и на всякую дорогу при воєводе и при вряднику єго». При Овруцькім замку були в значнім числї «слуги ордынскиє, которыє повинны при послахъ и гонцахъ господарскихъ ездити до орды, и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно єхати винны, а подводою и стацыєю даютъ»[81].

Очевидно, лише дуже тонка межа, в родї тїснїйшої залежности від замкового уряду, та задержаннє часом деяких побічних обовязків, дїлила сих і подібних слуг (а особливо тих панцирних) від боярства, і вони часом непримітно переходили в катеґорію бояр. Так та ж опись овруцького замка згадує: «бояре и слуги замковыє, которыє передъ тымъ были слугами оръдынскими, повЂдаютъ себе вызволеными отъ господарей ихъ милости с тоє службы оръдынскоє и мЂнячи себе быти шляхтичами». А що в катеґорію слуг переводили селян brevi manu самі державцї[82], то перехід сею дорогою з селянства до боярства був тим іще лекший.

При таких обставинах круги боярські мали всякі причини все більше розширяти ся, приймаючи все нові елєменти з низших верств. В тім не було біди, доки боярство було тільки службою, і сю службу в потребі можна було перемінити на якусь иньшу. Але від коли воно стало привілєґією, і то дїдичною, таке розширеннє in infinitum кругів привілєґіованих ставало шкідним для держави, і тому правительство заходило ся коло того, аби границю сих кругів докладно визначити.

Першим шляхетським привілеєм в. князївства була грамота видана Ягайлом 1387 р., коли він хрестив Литву на католицтво. Грамота ся признавала всїм armigeris sive bojaris в землях литовських (в тїснїйшім значінню того слова), котрі вихрестили ся на латинство, такі ґваранції: Вони мають безпечно володїти своїми маєтностями й розпоряджати ними свобідно, як шляхта польська. Можуть свобідно, по власній волї (себто — без мішання власти) видавати замуж своїх доньок і своячок; так само вдови мають собою свобідно розпоряджати. Всякі натуральні повинности здіймають ся з них окрім воєнної служби, себто обовязку ходити в походи власним коштом і брати участь, разом з своїми людьми, в погонї, — та обовязку будови замків: вони мають ставити нові замки, коли до того буде візвана вся литовська земля, й направляти старі[83].

Доповненнєм сього послужив городельський привилей 1413 р. — він виясняв і додав дещо в правах і вільностях, означених в попереднїм привилею, нпр. що шляхтичі можуть розпоряджати ся свобідно своїми маєтностями, але за дозволом в. князя, що вони можуть в своїх маєтностях визначати віна й посаги, але видавати доньок і своячок своїх можуть тільки за католиків. В доповненнє до обовязків згаданих в привилею 1387 р. ще пригадано обовязок давати дани, tributa dare. Але що найважнїйше — привилей ще докладнїйше означав круг привілєґіованих. Не досить було бути боярином і католиком, але треба ще дістати ся до певного герба, через наданнє вел. князя й адоптацію якогось польського шляхетського рода. Початок тому зробив Витовт при сїм наданню, давши кількадесятьом литовським фамілїям польські герби, а польські пани видали загальну заяву, що вони приймають литовських панів до своїх гербів[84].

Мета сих привилеїв ясна; Ягайло і Витовт хотїли утворити осібну привілєґіовану верству з литовських католицьких фамілїй і тими привілєґіями привязати їх до унїї з Польщею, до Польщі, зробити оборонцями польсько-литовських звязків. Адоптація литовських фамілїй польськими шляхетськими родами служила мов би дальшим розвоєм інкорпорації Польщі земель в. кн. Литовського. В суспільнім устрою в. кн. Литовського се мало б привести до таких наслїдків, що утворила ся б вища привілєґіована верства з литовських панів і бояр гербових, «клейнотників», як казали потім, докладно відграничена великокнязївськими нобілїтаціями, і супроти неї боярство руської народности й віри мало стати на низшім степени, як верства півпривілєґіована.

Сї пляни однак розвіяла реакція руських елєментів зараз по смерти Витовта. Хоч руським князям і боярам не удало ся здобути пановання в в. князївстві для руських князївсько-панських елєментів, не удало ся осягти перевагу над елєментами литовсько-католицькими, але сильне їх виступленнє змусило заступників литовського елєменту до компромісу. Висаджуючи на великокнязївський стіл Жиґимонта Кейстутовича, в осени 1432 р., Ягайлові відпоручники, як ми вже знаємо[85], видали іменем короля грамоту, де потверджуючи свободи литовської шляхти (властиво згадуєть ся тільки свобода розпорядження маєтностями, а зрештою іде мова про обовязки шляхти), вони, з огляду що при попереднїх наданнях «князї, бояре, шляхта й обивателї-Русини, як здавало ся, були виключені з тих ласк, свобід і привілєґій», — розтягають тепер ті привілєґії і на тих князїв, шляхту і бояр Русинів[86], «аби з того на далї не виходило якогось роздїлу або розбрату між тими народами». Від тепер литовські роди можуть приймати Русинів до своїх, від Поляків прийнятих гербів, з тим лише, що наперед мають на се мати позволеннє від своїх польських одногербовників[87].

Сей привилей для повної правосильности мусїв бути ще ствердженим королївською печатею. Чи наступило се ствердженнє, нам не звістно, але рівноправність руської шляхти з литовською на пунктї клясових шляхетських прав стала річею в законодатній сфері принятою[88]. В. кн. Жиґимонт, видаючи півтора року пізнїйше свій привилей шляхті в. кн. Литовському, повторяє з грамоти 1432 р. застереженнє про роздїл між народом литовським і руським[89] та розтягав всї вичислені в тім привилею свободи зарівно на князїв і бояр як литовських так і руських. Не скасованим зістало ся лише ограниченнє городельського привилею що до виключного права католиків на державні уряди[90].

Сей привилей Жиґимонта, 6/V 144, становить дальший крок на дорозї розвою шляхетських свобід. Він повторяє з попереднїх привилеїв (1387 і 1413) постанови про права свобідного розпорядження маєтностями і про обовязки бояр і їх підданих, але додає дві нові, дуже важні точки. Одна дотикає особистих прав: в. князь обіцяє не карати панів і бояр на чиєсь обжалованнє, не перевівши справи судово й публїчно (ся ґваранція потім, як одна з кардинальних прав, положена була на першім місцї в першій кодифікації — Литовськім статутї 1529 р.). Друга звільняє підданих панських і боярських від дани в. князеви, т. зв. дякла (annora ducalis); вона зносила застереженнє, зроблене в городельськім привилею 1413 р. (tributa dare). В осібній точцї повторяєть ся позволеннє Литвинам приймати Русинів до своїх гербів, признане уже Ягайловими відпоручниками.

В тім же дусї уложена грамота Ягайла Луцькій землї, дана з нагоди її заяви, що піддаєть ся Польщі[91]. Вона писана два тижнї пізнїйше по тій грамотї Ягайлових відпоручників, даній шляхтї в. кн. Литовського. Ягайло признає в нїй «князям, пралатам, боярам, рицарям і шляхтї» Луцької землї, як римської релїґії так і грецької, всї тіж права й свободи, якими тїшать ся пралати, пани й шляхта польська[92]. Реального значіння сей привилей вправдї не здобув, бо Луцька земля слїдом вернула ся назад під вел. кн. Литовське, але прінціпіяльного значіння він через се не позбавлений.

Сими привилеями зроблено кінець плянови — утворити привілєґіовану шляхетську верству на взір польської з самої лише шляхти литовської, католицької, адоптованої польськими родами. В межі сеї привілєґіованої верстви тепер впущено також і «князїв, панів і бояр» руської віри й народности. А хоч правительство ще не зовсїм кидало гадку — зробити санкцією шляхетської гідности адоптацію польським родом (про наданнє гербів правительством вже не згадуєть ся, треба тільки адоптації гербовним родам), але се, по всякій правдоподібности, й між самою литовською шляхтою не було на практицї переведено, то значить — далеко не всї роди, признавані шляхтою, були прийняті до польських гербів. Коли ж тепер відкрито вхід до тої шляхетської верстви цїлій масї руських родів, се присвоєннє польських гербів стратило всяке значіннє, і в привилеях 1432-4 рр. говорить ся тільки про право руських родів — бути прийнятими до литовсько-польських гербів, але з того не робить ся якоїсь умови, і шляхетські права від того, очевидно, зовсїм не залежать. З тим і справа гербів взагалї стратила реальне значіннє, і пізнїйші привилеї, почавши від Казимирового, вже нїчого про них не згадують.

Формально городельські ограничення що до гербів і релїґійної ріжницї в користанню шляхетськими правами знесені були грамотою Жиґимонта-Августа, виданою на прошеннє соймових станів на соймі 1563 р. Вел. князь, уважаючи на заслуги князїв і шляхти руської й добачаючи, що деякі точки городельського привилею служать «къ нЂкоторому униженью и възгорженью тыхъ, хто гербовъ не бралъ, также и тыхъ, хто вЂру греческую держачи противно предкомъ нашимъ и намъ господарю вЂрность свою сталЂ показують», евфемістично толкує городельські постанови тим, що мовляв на Городельськім соймі «не вси были, а звлаща станы рускихъ земель «у і уневажнює ті точки городельського привилея, що містили якісь ограничення що до віри й гербів. Постановляє, що «отъ того не только тыє панове, шляхта и бояре або потомкове ихъ всихъ земль нашихъ дарованья привильевъ и наданья всихъ вольностей и правъ земскихъ уживати и съ нихъ ся веселити мають, которые суть поддани костелу римскому и которыхъ тежъ предкове клейноты и гербы въ корунЂ Польской пріймовали, але тежъ и вси иныє стану рыцерского и шляхетского, яко литовского такъ и руского народу, одно бы были вЂры хрестіанскоЂ; и тежъ которыхъ предкове клейнотовъ альбо гербовъ съ коруны ПольскоЂ не брали, одиноко и заровно того всего вЂчными часы уживати и съ тыхъ вольностей веселити ся мають, яко предъ тымъ здавна и до того часу тыхъ всихъ вольностей станъ рыцерскій шляхетскій обоєго народу, так литовского яко и руского, уживали и зъ того ся веселили»[93].

Таким чином і ся грамота сьвідчить, що городельські ограничення давно не додержували ся в житю, в практицї. Я не заручив би, що й за Витовта вона були переведені в житю, а по його смерти безперечно стратили всяке значіннє. Навіть серед литовської шляхти польська гербова орґанїзація не була переведена. Початки, зроблені в сїм напрямі, мусїли спинити ся, коли литовська шляхта зайняла таке неприхильне становище супроти польської. Звістне характеристичне оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи (хоч його не можна взяти stricte) — що посваривши ся з польськими панами на з'їздах за Казимира, литовські пани відіслали їм назад свої герби[94]. А про руських панів-шляхту нема що й говорити.

Але з тим уневажненнєм городельських постанов упали й ті крітерії шляхетства, які правительство хотїло приложити для відграничення його від верств не привілєґіованих. Підставою шляхетства стає на ново земельна власність і звязана з нею «земська служба», а з тим границї шляхти-боярства розширяють далеко, непримітно зливаючи ся з верствами переходовими між боярством і селянством.

Сеї справи не тикали пізнїйші шляхетські привилеї і займали ся лише означеннєм прав шляхетських. Особливо важне значіннє в сїм напрямі мав земський привилей 1447 р., виданий в. князем Казимиром, коли він прийняв вибір на польського короля, й литовські пани, згоджуючи ся на сей вибір і випускаючи з тим Казимира з під свого виключного впливу, старали ся забезпечити собі як найбільше вигід на пізнїйше[95].

Привилей сей повторяє й розвиває приречення Жиґимонтового привилея. Так до приречення що до суду над обжалованими перед великим князем додана обіцянка — не карати жінку за вину чоловіка, взагалї свояків за вину свояка, «выймуючи проступки противъ нашего господарьства» (lesae maiestatis). Докладнїйше вичисляють ся обовязки, від яких звільняють ся піддані шляхетські (від серебщизни, дякла, давання підвод, воження матеріалів до будови замків і кошення сїна), натомість задержують ся «здавна прийняті датки», стації, будови нових мостів і направа замків). Нові свободи признають ся такі: князї, пани й шляхта мають право свобідно виїздити для цїлей маєткових і рицарської служби в чужі землї — з виїмком тільки ворожих держав, та під умовою щоб через те не занедбувала ся воєнна служба з їх маєтностей в в. кн. Литовським. Се одно. Важнїйші постанови що до шляхетських підданих. Вел. князь сам і за своїх урядників обіцяє не приймати в маєтности господарські шляхетських підданих всяких титулів, з тим що й пани-шляхта або їх урядники не будуть приймати підданих господарських. Друге: в. князь обіцяє за себе (й за своїх урядників) не кликати на свій суд шляхетських підданих перше нїж покривджений не звернеть ся до пана зі скаргою. Тільки як би пан оскарженого не вчинив справедливости в певнім часї, обжалований його підданий може бути покликаний на суд в. князя (себто його урядників), але і в такім разї судову кару засуджений підданий платить не судиї, а свому дїдичеви. Ся постанова, що виходила, очевидно, як і попередня, з мотивів грошевих (прав на грошеву кару), виключала підданих шляхетських з під юрисдикції в. князя, віддаючи їх вповнї під патримоніальну юрисдикцію дїдича чи державця.

Земський привилей Олександра (1492) застеріг важні права в сфері державної управи маґнатам, як членам ради в. князївства, але шляхтї нових свобід не принїс; одну тільки точку його можна піднести — се обіцянка, що в. князь не буде «виносити простих людей над шляхту». Привилеї в. кн. Жиґимонта (1506 і 1529 р.) і Жиґимонта Авґуста (1547 і 1551 рр.) обмежили ся потвердженнєм давнїйших свобід і надань[96]. Важні постанови натомість містять привилеї видані в переддень унїї (і по части — в певній звязи з нею) в рр. 1563-8: виленський привилей 1563 р., що зрівнював вповнї православну шляхту з католицькою, більський 1564 р., що заводив виборні шляхетські суди на місце давнїйшого судівництва, виленський 1565 р., що заводив шляхетські соймики, городенський 1568 р., що потверджуючи привилеї 1563 р., зносив ограничення городельського акту для православних[97]; з них привилей більський і городенський мають вповнї характер і стиль загальних шляхетських привилеїв.

Привилеї поодиноких земель видані в перших роках XVI в. дають також деякі інтересні постанови що до суми шляхетських прав. Насамперед, вони потверджують рівноправність панів-шляхти поодиноких руських земель з панами-шляхтою литовською[98]. Далї, признають шляхтї ріжні привілєґії в судї: як ми бачили вже, київський і волинський й иньші привилеї застерігають, що воєводи чи старости не можуть судити шляхтича без участи князїв, панів і бояр землї; крім того київський і волинський привилеї постановляють, що староста чи намістник, осудивши шляхтича, не може виконати свого засуду, а мусить наперед предложити його на затвердженнє вел. князеви (або як волинський привилей каже — відразу відіслати справу на ореченнє в. князя)[99]. Вони-ж дають право шляхтичу, запізваному перед старосту чи воєводу, відкликати ся від раз на суд в. князя, инакше сказавши — дають на добру волю обжалованого піддати ся суду старости, або нї. Староста не має права посилати по шляхтича свого дїтського, але має двічи візвати його письменно і тільки як би обжалований обидва рази не ставив ся, може післати по нього дїтського[100]. Панські й шляхетські піддані звільняють ся з ріжних, в даній провінції практикованих датків і робіт: так волинський привилей звільняє панських і шляхетських підданих від давання воловщини, дуже тяжкої данини; київський привилей звільняє панських підданих від ставлення єзів (загород в ріках для ловлення риби), від кошення сїна й иньших робіт на великокняжих дворах; панські піддані не мають ходити на «облаву» — лови в. княжих намістників і державцїв, анї стеречи соколиних гнїзд, і т. и.[101]

Надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн. Литовського — Литовським Статутом, затвердженим 1529 р. Кодекс сей мав виразні прикмети шляхетського права, то значить — він займаєть ся головно шляхетською верствою й обороною її інтересів, нормує відносини сеї верстви до правительства й до иньших верств, самими ж сими иньшими верствами дуже мало займаєть ся. Се толкуєть ся тим, що селянство вийшло вже з юрисдикції держави, а церков і міщанство мало свої імунїтети[102].

Шляхецтво в сїм кодексї вже виступає з усїма прикметами правно привілєґіованої верстви. Найлїпше се видно на постановах про судові кари. За убийство шляхтича «у зводе» шляхтич платить 100 коп грошей (60 рублїв) голвощини і стількиж «вини» вел. князеви. За убийство путного чоловіка (путного боярина) 12 рублїв, стільки ж за убийство слуги-ремісника, тивуна або приставника, а «навязки» (відповідає «винї») 3 рублї. За убийство «мужика тяглого» 10 коп (6 рублїв)[103].

Шляхтич ударивши шляхтича платить 12 рублїв, але коли ударить шляхтича «простий хлопъ або мещанинъ», то має йому бути рука утята. А за побитє «путного чоловіка» платить ся «навязки» тільки три рублї, за побитє «мужика тяглого» — пів рубля[104].

Нерівноцїнність перед правом шляхтича й не-шляхтича взагалї виступає на кождім кроцї. Шляхтич, обвиновачений в злодїйстві, коли «лиця» (краденої річи) при нїм не застануть, може раз і другий і третїй очистити ся присягою — за першим разом сам оден, за другим «сам третїй з двома иньшими шляхтичами, за третїм — з шістьма шляхтичами, й тільки за четвертим таким обвинуваченнєм «маєт быти обешонъ (повішений) злодейскимъ обычаємъ». Противно, коли шляхтич закине злодїйство чиємусь підданому і не має «слушного доводу», але присягне сам третїй на попертє свого обжаловання, тодї судя має засудити обжалованого «водле выступу єго», значить може й повісити[105].

Як приклад особливої печаливости Статута про шляхецькі інтереси вкажу нпр. постанову, що як би під час походу шляхтич наїздив на дім або гумно якогось шляхтича, то має за то «кгвалтъ платити[106]. Нешляхетським майном ся постанова не клопочеть ся!

Литовський Статут 1566 р., так званий Волинський, має ще більше характер шляхетського кодекса. Роздїл про шляхетські вільности доповняєть ся рядом нових постанов. Піднесу в високій мірі характеристичну подробицю — яка виступає вже і в першій редакції — що в роздїл про шляхетські вільности включені також параґрафи про «розмноженнє в. князївства» — з'обовязаннє в. князя пильнувати цїлости держави, розширяти його землї, а не уменьшати, в цїлости задержати уряди, скликати сойми, і т. и.; очевидно, всї сї ґваранції оцїнювали ся з того становища, що властиві репрезентанти держави, що з неї користають — се шляхта («нарід шляхецький», як казали в Польщі), Між поодинокими постановами, що показують неоднакову печаливість права про шляхтичів і не-шляхтичів, або їх нерівноцїнність перед правом, прибувають до давнїйших деякі нові дуже характеристичні. Нпр. за «приганеннє» (ганьбу) шляхтича чоловіку не-шлахетському урізуєть ся язик. Коли шляхтича забивають шляхтичі, за голову убитого може бути страчена голова тільки одного з убійників, коли ж шляхтича вбили «прості хлопи», то їх треба скарати смертию всїх (не більше одначе семи за одну шляхетську голову)[107] і т. и.

Той же статут затвердив за шляхтою дуже важні полїтичні права, здобуті нею незадовго перед його виданнєм: обовязкову участь в соймах в. князївства шляхетських послів з повітів і земель, з рішучим голосом (при тім нормуєть ся самий порядок оповіщень шляхти й вибора послів на соймиках), та виборні шляхетські суди в повітах. Можна піднести також і те, що постанови про сеймики санкціонували й нормували давнє право князїв, панів і шляхти на своїх провінциональних соймах робити постанови в справах своєї землї[108].

Обдарувавши так щедро привілєґіями шляхетську верству, правительство мусїло постарати ся докладнїйше означити круг осіб, що з усїх тих привілєґій мали користати[109]. Се не легко було зробити з огляду, що досї була тільки фактична підстава для того, аби уважати когось боярином шляхтою — «земська служба» боярська, і се, як я вже вище підносив, робило широкий місток для переходів в боярські круги людей з низших катеґорий. Але всю безконечно-широку й ріжнородну масу воєнно-служебних не тільки правительство, а й самі вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього. Змаганнє до якогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії привілєґіованої верстви.

По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська шляхетською, з початку звала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре, principes et bоіаrі[110]. Для означення маґнатів не-князїв, почавши від Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі[111]. В сїм видно слїд того, що уже тодї, в XV в., термін «боярин» здавав ся за широким для означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що перейнятий з Польщі термін «шляхтич» (в латинських актах nobilis) — перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін, кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву «боярин», як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було «земянин» (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки, що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін «шляхтич» не набрав вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші[112].

В початках XVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у в. князя «князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли»; слово «боярин» не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.). Натомість київський привилей 1507 р. випрошують «князи и панове и бояре и земяне и вся шляхта кієвекая», і в текстї терміни: земянський і боярський уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.)[113]. Але і тут і там термін «шляхтич» де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.

В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін «шляхта» все більше входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р. звичайно говорить про «шляхту», але уживає, хоч рідше, також і виразу «шляхта и бояре», «бояре-шляхта» і просто «бояре» як рівнозначне з «шляхтою». В звязку з тим стоїть, що нпр. бояр путних, аби відграничити від шляхти залюбки називають (між иньшим і той же Статут) «слугами путники», «людьми путними», очевидно оминаючи слова «боярин», бо се означає шляхтича. В серединї XVI в. в тім стаєть ся перелом — слово «боярин» майже перестає уживати ся для означення шляхтича; місцями держить ся назва «земянин», але все більше розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцями, очевидно сьвідомо, викидає слово «боярин», де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.

Сїй боротьбі термінів відповідають зміни в дїйснім становищі боярства. Правительство не уважало можливим включити цїле боярство in corpore в шляхецьку верству, але даремно шукало за критерієм для тїснїйшого ограничення привілєґіованої верстви; вкінцї не здобувши ся таки на якийсь виразний критерій, воно полишило процес її сформовання самому житю.

Деякі казуси показують, що воно пробувало вернути ся до принціпів Городельського акту й підставою признати шляхецтво через наданнє. Воно пробує противставити боярську службу шляхетській гідности, наданій великим князем, й тим поясняють ся звісні нам факти надання шляхецтва боярам в першій половинї XVI в.[114] В однім процесї, коли боярин жадав на судї в. князя від боярина, що його побив, «шляхецьке безчестє» й покликав ся на те, що його предка Жигмонт Кейстутович перевів з тяглої на боярську службу, — в. князь Жигмонт Старий не признає його шляхтичом, бо той предок був тільки переведений на боярську службу, але не дістав шляхоцтва[115]. Але на такім становищу правительство не могло удержати ся. Надання, на яких опирали ся права родів здавна й загально признаних за шляхецькі, дуже рідко містили згадку про шляхецтво, а звичайно говорили тільки про наданнє землї з обовязком воєнної служби, бо принціп надавання шляхоцтва був закинений ще від часів Жиґмонта Кейстутовича, й підставою боярсько-шляхетських прав служила боярська служба. Викинути за границї шляхетської верстви всїх не нобілїтованих спеціальним актом бояр було не можливо.

Вкінцї правительство бере за прінцип давність: в шляхетську верству входять ті бояре, що з давна, від кількох поколїнь, належать до боярства й користали з боярських прав. Так орікла дуже важна в сїй справі соймова устава з 1522 р. «o выводе шляхетства за примовою» (як би хто кому закинув нешляхецтво)[116]. Вона постановляє, що «приганений» може довести своє шляхецтво, коли виведе двох шляхтичів, котрі б присягнули, що приганений «съ одного роду отъ прадеда, отъ деда, съ одноє крови имъ єсть братъ», а як не може вивести таких сьвідків, то принаймнї предложить документ — «листъ старый в. князя Витолта или Жикгимонта або отца нашого Казимира короля, або некоторыхъ пановъ высокихъ» (очевидно з тогож часу), де б його предка названо бояриномъ («а въ томъ бы листе писано єго бояриномъ, не подле єго поведанья, нижли або у праве съ кимъ будетъ стоялъ або отъ кого до него листъ будетъ писанъ шляхтичомъ»),

Ся устава потім увійшла і в Статут, з тим лише, що до доказів шляхецтва додано тут іще сьвідоцтво сусїдів: коли рід звів ся, так що «приганений» не міг поставити сьвідків з свого роду, тодї можна потвердити шляхецтво сьвідоцтвом «бояръ-шляхты околичныхъ», коли ті присягнуть, що інтересований «єсть з роду шляхтичь». Сї способи, як показують судові акти, дїйсно й практикували ся в тім часї й пізнїйше для виводу шляхецтва[117].

Таким чином в 20-х рр. XVI в. признавано, що чий рід був боярським був уже перед Олександром (1492), той тим самим має шляхетські права. Сей термін non post quem одначе не мав в собі нїчого дефінїтивного, і в міру того як часи Олександра відсували ся дальше, з'являли ся нові, пізнїйші терміни для виводу шляхетських прав. Так нпр. важне значіннє здобув собі поіменний попис властителїв і державцїв, обовязаних до військової служби, споряджений 1528 р. і затверджений на початку 1529 р. на соймі в. князївства. На нього покликували ся пізнїйше «приганені» бояре на доказ своїх шляхетських справ, і правительство приймало сей довід[118].

З другого боку важне значіннє для відріжнення бояр-шляхти від иньших верств мали розпорядження в справах податкових. Так устава для господарських дворів виленського й троцького воєводств поручала урядникам зіставити по кілька служб путних бояр, разом з иньшими слугами, «на дворную потребу», і то з обовязком певних оплат і робіт (12 день на рік), а иньших перевести на тяглу службу[119]. Вплив сього розпорядження, по всякій правдоподібности не обмежав ся тими воєводствами[120] і причинив ся до відграничення бояр-шляхти від бояр путних і иньших слуг. В такім же дусї постановила «Устава на волоки» 1557 р., уже для цїлої держави виразно, — що путні бояре мають бути осаджувані на чиншу «яко люди осадныє» (селяне чиншеві), з виїмком кількох, полишених для путної служби; і то тільки бояре «стародавныє», а путні бояре новійшої дати мали, очевидно піти на тяглу службу[121].

Переведений на підставі сеї устави, з ріжними відмінами, помір ґрунтів в переважній части земель (з українсько-руських — на Підлясю, в Берестейщинї, Пинщинї і в значній части Волини[122] мав заразом характер ревізії шляхецьких прав. Всї землї, окрім шляхетських, міряли ся, наново дїлили ся й оподатковували ся, так що кождий, хто мав претенсії на шляхецтво, мусїв доложити старань, щоб увільнити свої землї й себе самого від сього катастра, а для того — довести свої шляхетські права. Тому разом в уложеннєм катастру списували ся предложені документи, дослїджували ся шляхетські претенсії й рішали ся на ґрунтї або переносили ся на рішеннє в. князя. Таким чином ся ревізія, де відбула ся, привела до повної евіденції шляхетські роди й відграничила їх від верств не привілєґіованих.

В тих українсько-руських землях, де ся ревізія ґрунтів не була переведена, приводили до того самого результату, хоч і з меньшою докладністю, ревізії замків і староств, переведені в рр. 1545 і 1552. В 1545 р. зревізована була Волинь, Браславщина і в Київщинї Житомирський замок, в 1552 р. цїла Київщина й Браславщина[123]. Сї ревізії виказували панські шляхетські роди, їх маєтности, слуг ріжних катеґорій і їх обовязки; таким чином вони давали також евіденцію шляхетських і нешляхетських осадників повіта[124].

Таким чином в серединї XVI в., разом з тим як шляхетські права приходили до повного свого розвою, вияснений був, бодай в головнїйшім, і склад сеї привілєґіованої верстви. Кажу — бодай в головнїйшім, бо біднїйші, підупалі роди шляхецькі зіставали й далї в неясній, переходовій ролї між шляхтою й путними боярами; такі гнїзда дрібної, убогої шляхти, що мусїли вести й далї боротьбу з претензіями старост, що хотїли їх потягати до ріжних обовязків, подібно як замкових слуг і бояр, були в українських землях в. кн. Литовського, як і в українських землях Корони — на Поділю, і в Галичинї; їх процеси з старостами й виводи шляхецтва поодинокими родами тягнули ся потім цїлими столїтями. З другого боку в подібнім переходовім положенню зістали ся також і бояре, що сидїли на землях панських (про таку неповноправну шляхту буде мова пізнїйше). Але взагалї сказавши, шляхецька верства в. кн. Литовського і що до свого складу, і що до своїх прав в третїй четвертинї XVI в., в переддень Люблинської унїї, сформувала ся досить повно. Ся унїя викінчила тільки сю орґанїзацію — додала кілька штрихів в шкіцї, виробленім державною еволюцією в. князївства. Стало ся се тим лекше й природнїйше, що все сформованє шляхетської верстви вел. князївства протягом двох попереднїх столїть проходило під безпосереднїм впливом польського права, форм польського шляхецтва й його прав.

Спинимо ся трохи над сим.

Вплив польських форм на сїй точцї признають самі законодатні акти в. князївства, зазначають навіть за сильно, бо дїйсне запозиченнє польських форм не було так широке і скоре, як сї акти заповідали.

Уже привилей 1387 р. голосить, що всякий боярин, прийнявши католицьку віру, має дістати тіж права, якими тїшать ся всї иньші шляхтичі корони Польської, — аби не здавали ся нерівними їм в правах, належачи до тої самої держави[125]. Се було зовсїм консеквентно зі становища Кревської унїї, що інкорпорувала землї в. кн. Литовського Польщі, — зрівняти литовську шляхту в правах з польською. В дїйсности одначе правительство не тільки не хотїло розтягнути сього зрівняння на всю шляхту (обмеживши ся латинниками), але й католиків не хотїло правдиво зрівняти з польською шляхтою, котрої обовязки до держави обмежали ся тодї (від Кошицького привилея 1374 р.) обовязками давати 2 гроші подимного з лану обробленої землї та брати участь в походах власним коштом в границях держави. Се було б надто великою утратою для правительства в. кн. Литовського. Тому Ягайло в дїйсности задержує ріжні обовязки шляхетських підданих, окрім військової служби: як ще значні й ріжнородні були вони по привилею 1387 р., можемо судити з привилеїв Жиґимонтового й Казимирового, що деякі з них касували, а і в розпорядженню «отчинами»[126] не зносить тих ограничень, яких не знало польське право. (Ми можемо виходити тут від фактів пізнїйших, XV віка: коли розпорядженнє боярськими отчинами й тодї не було свобідно від державних ограничень, тим меньше перед тим).

Так пішло воно й далї. Голосячи зрівняннє прав литовської шляхти з польською (ба й взагалї всїх станів)[127], привилеї в. князїв в самій річи тільки по волї зближали литовську шляхту до її польського взірця. Привилеї Жиґимонта і Казимира, ідучи в тім напрямі, внесли деякі обовязки шляхетських підданих. На взір, безперечно, польських порядків признано шляхетських підданих в юрисдикції їх панів Казимировим привилеєм. (В Польщі такі імунїтети почали появляти ся вже від XIII в., і в XIV в. переходять в загальну практику, хоч тільки Нєшавські статути 1454 р. зкодифікували сю свободу шляхетських підданих від каштелянської юрисдикції й признали панам право на всякі грошеві кари з їх підданих[128]). Безперечно, під впливом польських взірцїв уложила ся практика шляхетської зверхности над підданими і їх залежність від них — в XVI в.[129] Їх випливом були ріжні привілєґії шляхтича в порівнянню з не-шляхтичами перед судом, в вимірі кар і переведенню доказів[130]. Виразно йшла за польськими взірцями литовська шляхта, коли вимагала й здобула собі на соймах 1551, 1559 і 1563 рр. свободу від мит і всяких иньших оплат для всяких продуктів шляхетського господарства[131], коли домагала ся й осягнула на соймах 1564-6 рр. виборні шляхетські суди, яким зарівно б підлягала шляхта й маґнати. Під виразними впливами польських понять виробляєть ся й шляхетське noblesse oblige що знаходить свою законодатну санкцію в Литовськім Статуті 1566 р., аби шляхтичі «ни шинкомъ се не живили и локтями не мЂрили», взагалї «ремесло мЂстскоє хлопскоє» не управляли, під страхом утрати шляхетських прав.

В чім найдовше й найрізше проявляла ся ріжниця, нерівноправність литовської шляхти з польською, було, по перше, її служебне, державними ограниченнями звязане становище й її нерівноправність (правна) в порівнянню з маґнатством. Того й другого не знала польська шляхта вже в XV в., над литовською ж тяжіло воно ще в XVI в., а в дечім дотягнуло ся до унїї й по за унїю.

Я вище казав уже, що служба (військова) була принціпом володїння землею в в. князївстві. В. князї не тільки під сею умовою роздавали землї, але ставили сю вимогу до всякого рода властителїв і державцїв земель. Розмір такої воєнної служби — себ то числа вояків, яке має бути поставлене з певної маєтности на поклик правительства, часом означала грамота надання[132], але частїйше нормувала практика: володїли дуже часто без документів, й надання переважно не означають близше розміру служби, инодї й зовсїм про неї не згадують, бо вона розуміла ся сама собою. Якоїсь певної одиницї для такої служби довго не було. Доперва в 20-х рр. XVI в. переведена норма, що вісїм селянських служб мають ставити одного кінного вояка до війська. Хоч і се ще не була велика докладність, бо селянська служба далеко не була чимсь одностайним, але перед тим і такої одностайности не було: бувало, що одну тяглу службу давано «на особную службу» боярську, бувало, що кілька селянських ґрунтів давано на одну боярську службу[133]. Але якась, бодай приблизна норма, якою нормувала ся практика, все таки мусїла бути.

Пильнуючи військові служби з маєтностей, правительство мусїло держати в евіденції самі маєтности й пильнувати, щоб вони не переходили в такі руки, де б служба могла пропасти. В сїм правительство не робило, скільки можна судити, нїякої ріжницї між землями, які воно само роздавало в державу «до волї» своєї «чи до живота», і тими, що перейшли до їх властителїв иньшими дорогами — купном чи спадком, хоч би з часів перед-литовських. Ся контроля служби надавала всякій земельній власности характер конвенціональний, прекарний — кождий міг володїти своєю маєтністю, лише о скільки міг сповняти й сповняв звязану з нею службу[134].

Для маґнатських маєтностей сей прекарний характер зводив ся до простої форми. Вправдї й вони могли переходити з рук до рук тільки за дозволом і відомістю власти (се застеріг городельський привилей[135], і повторяли пізнїйші) і були зарівно обтяжені обовязком воєнної служби. Але що до таких більших маєтностей правительство могло бути певне, що їх властителї завсїди будуть в станї відбути служебні обовязки, які на тих маєтностях лежали, тож і не мало потреби мішати ся до їх переходу з рук до рук. Не так було з дрібнїйшими боярськими маєтностями. Щоб передати таку маєтність у спадщину, чи за яким контрактом, треба було справдї дати правительству запевненнє, що від тої передачі воєнна служба не потерпить. Коли властителї не могли з якоїсь причини сповняти службу (через старість, калїцтво, або тому, що зіставали ся з фамілїї самі жінки), то треба було пошукати заступника, взагалї постарати ся якимсь компромісом задоволити інтересам служби, инакше правительство конфіскувало маєтність і віддавало кому иньшому[136].

Взагалї правительство, коли бачило в тім якусь потребу, не вагало ся відберати маєтности, і то не тілько сьвіжо надані, «до волї в. князя», але й «отчини». Часом «в отмЂну» давало воно иньшу землю, а часом і не давало нїчого[137], хоч тут не завсїди можна відріжнити, що було правною практикою, і що надужитєм — через помилку, або через брак відповідних відомостей (нпр. хтось випрошував у правительства певну землю, замовчавши, що нею володїє, як отчиною, хто иньший, і аж потім се викривало ся, й т. п.).

Польське право, що не знало такого прекарного шляхетського володїння, вплинуло безперечно на еманципацію литовського шляхетського володїння на сїй точцї. Уже перші привилеї (1387, 1413 і далї) запевняють свобідне розпорядженнє «отчинами й вислугами» (bona paternalia et donationes) i запевняють, що отчин в. князь відберати не буде. Але для середно-й дрібношляхетського володїння сї приречення зістали ся на довго ще порожнїм звуком. Земські привилеї, видані з початком XVI в., дають ріжні ґваранцїї в сїй справі так як би на ново. Нпр. київський привилей 1507 р. обіцює за в. князїв «отчины и выслуги не отнимати» ті, що були дані й держані за Казимира, надання ж Олександрові й останнього київського князя Семена мають бути задержані, о скільки будуть потверджені на ново нинїшнїм в. князем; зрівняні вони були з давнїйшими при потвердженню київського привилея 1529 р. Князям і панам вільно розпоряджати своїми вислугами (одначе за в. княжим призволеннєм), але за шляхетські ще нема мови[138].

Взагалї процес еманцинації шляхетських маєтностей від державних ограничень припадає доперва на XVI в. Литовський Статут 1529 р. признає[139] маґнатам і шляхтї право свобідного розпорядження всякого рода маєтностями, якими володїли вони принаймнї перед 1492 р. (смертию Казимира): давнїйший дозвіл власти тепер зводить ся на просту формальність[140]. Статут 1566 р. розширяє право «вічного» держання, «на потомныє часы», також на надання Олександра, Жиґимонта й самого Жиґимонта-Авґуста, але заразом застерігає, що контракти на такі надання, котрі не були надані з правом розпорядження, можуть робити ся тільки за відомістю в. князя. Таким чином і тут ще не знесено границю між ріжними родами володїння, хоч в. князь і обіцяє, що він в кождім разї «боронити» тих контрактів не буде. Тільки акт 1569 р. і проголошена при тім свобода земель в. кн. Литовського від екзекуції прав — то значить від провірювання правности володїння, зрівняла всї роди шляхетського землеволодїння в сих землях і розширивши на них польське право повної шляхетської власности, укоронувала сей процес, майже — але не зовсїм закінчений в тім моментї.

Служебний характер шляхетського землеволодїння задержав ся в повній силї аж до самого 1569 р. Як я вже згадував, військова служба шляхти була зреформована й унормована соймовою ухвалою 1528 р., на пробу прийнятою на десять лїт. Доповнена і пояснена потім, вона увійшла до Статуту 1529 р. і стала постійною нормою[141]. Як я вже згадував, за одиницю прийнято селянську службу — тяглу і всяку иньшу (в такі селянські служби числили ся також служби путних бояр і всякого рода слуг, але не рахували ся властиві бояре, міщане й загородники). З такого числа служб, яке ухвалить сойм, дїдич мав поставити до війська одного кінного вояка, добре узброєного, відповідно до норми, вказаної уставою[142]. Хто не мав би повного числа селянських служб під собою, мав їхати сам в похід; так само й ті бідні шляхтичі, що не мали під собою зовсїм селян — вони мали їхати особисто, але від них не вимагало ся приписаного узброєння: вони ставили ся «водле можности своєє», навіть пішо, з «рогатиною» за браком всякої иньшої зброї. Коли якусь дрібну маєтність держить цїла неподїльна родина, тодї до війська має йти оден з родини — «годнЂйшый». Підставу для отаксовання давав «попис» всїх панських і шляхетських маєтностий; перший був переведений, як ми вже знаємо, разом з ухвалою 1528 р. Ключ — скільки селянських служб мало складати ся на одного вояка, давала соймова ухвала: так в 1528 р. ухвалено на десять лїт, що оден вояк посилаєть ся з восьми служб. Коли скінчив ся речинець сеї ухвали, в. князь з радою постановили, в початках 40-х рр… низшу норму: одного вояка з десяти служб (з девяти десятого виправовати), на вісїм лїт[143], і т. и.

Ся реформа 1528 р. стояла в звязку з змаганнями Жиґимонта перевести подібне нормованнє військової служби в Польщі, але там його змагання розбили ся на спротивленню маґнатів, і такої пропорціональної служби там не удало ся завести: по давньому в загальний похід був обовязаний іти кождий осїлий шляхтич, незалежно від великости своєї маєтности. Таким чином литовська шляхта й особливо пани-маґнати в Литві були далеко більше обтяжені нїж в Польщі, і обіцянка — зняти сей обовязок служби, служила одною з головнїйших приваб, які показували литовській шляхтї Поляки в перспективі переведення унїї. І то тим більше, що воєнна служба в Литві мала відбувати ся під дуже сильним риґором: шляхтич, що не поставив приписаного числа вояків в похід, або на попис, тратив маєтність, і се не було порожнїм звуком: ми маємо немало випадків такої конфіскати[144].

В головних основах реформа 1528 р. на Литві удержала ся протягом цїлого XVI в. — навіть унїя не знесла її в землях в. князївства. На соймі 1544 р. шляхтї удало ся лише вимогти від правительства, що на дальше попис маєтностей не буде переводити ся правительственними аґентами, але кождий шляхтич мав сам подавати виказ своїх служб, під присягою, повітовим властям, і на підставі тих виказів мали посилати ся вояки до війська. Шляхта застерегла також, аби ключ служби укладав ся не самою радою, але на «валнім соймі». Натомість жаданнє шляхти, аби знижено ще норму служби, не було прийнято: дальше прийнятої уже знижки (замість восьми десять служб на одного вояка) правительство вже не пішло, і в 50-х та 60-х рр. ухвалювало ту ж норму — з десяти служб одного вояка[145].

Окрім воєнної служби литовська шляхта була обтяжена ще й иньшими обовязками. Городову й мостову повинність й стації, як ми вже бачили, задержали в силї шляхетські привилеї XV в., і вони, хоч не скрізь однаково, дожили до унїї. На Українї, як бачимо з ревізій замків, сї староруські престації — городова й мостова були в повній силї в серединї XVI в., хоч маґнати, ставляючи свої замки, й пробували виломити ся з сих обовязків супроти державних замків[146]. Але богато і з того, що повносили шляхетські привилеї XV в., в практицї держало ся ще до самої унїї. Так нпр. на соймі 1551 р. стани в. кн. Литовського просили в. князя, аби шляхту звільнено від обовязків стерегти замки, косити сїно й давати підводи, але в. князь заявив, що як він не рад заводити «нові річи», так не рад і «старыхъ рЂчей опущати», й зіставляючи дальше при свободї тих, хто сих обовязків не нїс, дальше жадає їх від тих, хто їх нїс дотепер. Тик часом, пригадаймо, уже Казимирів привилей виразно звільнив шляхту від підвод і кошення сїна! На соймі 1554 р. стани знову просили в. князя визволити шляхту від підвод і стацій, але знову в. князь того їм відмовив[147].

З шляхти українсько-руських земель — Київщини, Браславщини, Волини й Підляся, служебні обовязки, żydowskie angariae, наложені Литвою, niewolstwo litewskie, як їх називала підляська шляхта[148], зняті були з інкорпорацією сих земель Польщі. Полишаючи для Київщини, Браславщини й Волини в силї Литовський Статут 1566 р. на далї, сойм викинув, як неважний для сих земель, другий роздїл його, що трактував про «земську оборону». Вправдї, на соймі, по інкорпорації сих земель, відзивали ся численні голоси за тим, аби полишити на Волини по давньому обовязок воєнної служби, аби забезпечити сїй землї місцеву оборону, не потягаючи до того Поляків, але се було б занадто великою перфідією по всїх попереднїх фразах про польські свободи, і в кінцї обовязок воєнної служби знято з Волини (а також і з иньших інкорпорованих провінцій[149]. Разом з тим спали з тутешньої шляхти й ріжні иньші служебности. Для земель же, що зістали ся при в. князївстві (з українських — Берестейщина й Пинщина) давні обовязки на разї зістали ся в силї, й нова редакція Статута, видана 1588 р. для земель в. князївства, містить, без важнїйших змін, попередні постанови про військову службу. Вони вийшли з уживання в звязку з загальним упадком шляхетського походу, в Польщі й Литві, з заміною військової служби соймовим податком на воєнні цїли.

В напрямі зрівняння рядової шляхти з маґнатством богато зроблено в серединї XVI в. — в переддень унїї. Точки нерівноправности я мав нагоду вказувати уже вище[150]: неоднаковий порядок суду для маґнатів і шляхти, свобода маґнатів від повітової воєнної орґанїзації (право власних хоругов), фактична монополїя маґнатів на всї вищі уряди й повна перевага їх над шляхтою в центральній управі і навіть на соймах, право (деяких родів) на місця в радї незалежно від урядів. До сього треба додати ще одну точку, що дуже ображала шляхту, від коли серед неї збудило ся змаганнє до рівноправности — се віддаваннє державою, в більших комплєксах земель, боярських земель, разом з селянськими, в державу і власність маґнатам. Тою дорогою бояре, що на тих маєтностях сидїли, з безпосередно залежних від в. князя (reichsunmittelbare, кажучи нїмецьким терміном) ставали підвластними князя чи пана (mittelbare). Се з початку практикувало ся з наданнями князям, але від коли панські маґнатські роди вийшли на становище княже — таке трапляло ся і з наданнями панам, і число шляхти, що сидїло під зверхністю таких панів-князїв, було дуже велике.

З тих маґнатських прероґатив всї були випливом державної орґанїзації в. князївства, з виїмком права власних хоругов, перейнятих, по всякій правдоподібности, з Польщі. Тільки так се право не було прероґативою маґнатських родів, бо під хоругвою певного гербу там ставали всї рядові шляхтичі, що до того роду належали. Великопанською привілєґією стало воно доперва на литовськім ґрунтї. Розтягнути сього права на рядову шляхту тут не можна було, бо ся не вязала ся в такі ширші родові звязки як у Польщі, і сеї справи литовська шляхта й не тикала. Вона ударяла, йдучи тут за польськими взірцями, головно на три точки: на нерівність перед судами маґнатів і шляхти, на роздаваннє в. князями бояр маґнатам, на пасивне становище шляхти в конституційних відносинах.

Від другої четвертини XVI в. почавши, шляхта добиваєть ся, щоб розпорядження, які її інтересів дотикають (великість воєнної служби, плата серебщини і т. и.), не видавали ся без її участи, самою радою з в. князем, і щоб справи законодатного характера не полагоджували ся без участи вального сойму. І вона осягає сього. Статут 1566 р. постановляє, що в. князь не буде нїяких устав чинити инакше як «на вальномъ соймЂ того панства нашого»[151]. Тойже Статут унормував справу роздавання маєтностей разом з осїлою в них шляхтою: уже в першій половинї XVI в. правительство тримало ся погляду, що шляхта «не можеть быти никому въ моцъ подана»[152], і Статут 1566 р. потвердив се, зробивши виїмок тільки для маєтностей спадкових, себ то таких, що були вже в руках панів і по вигасненню рода вернули ся в руки в. князя: в складї таких маєтностей в. князь задержав собі право давати й шляхетські маєтности панам, і се право його потвердив і Статут 1588 р.[153]

Судова реформа, як ми вже знаємо, була переведена в 1564 р. і знесла судові прероґативи маґнатства. Тут тільки піднесу, що спеціально вставляла ся за тим шляхта волинська, уже на соймі 1554 р. Одним з мотивів, очевидно, було те, що пани з иньших земель, володїючи маєтностями на Волини, не хотїли судити ся «правом волинським», як се підносили Волиняне[154].

Шляхта в українських землях корони: сформованнє шляхецьких прав в польщі XIII–XIV в., обовязки шляхти в українських провінціях Польщі, військова служба в наданнях Казимира, джерело сих обовязків, застереження надань Володислава Опольського, jus feodale, надання Ягайла, заставне володїннє, подібности з литовським володїннєм. Змагання шляхти руських земель до зрівняння з польськими землями, привилей 1425 р., привилей єдлинський, наданнє польського права 1435 р., останки неповноправности шляхти. Шляхта белзька

В українських землях корони Польської шляхетська верства також не сформувала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхтї польській, котрої правне й державне становище в часї прилучення українських земель уже виробило ся вповнї. Але правительство польське, щоб улекшити для держави тягарі оборони сих нових дуже загрожених провінцій, хотїло зложити сї тягарі в значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх ріжними з'обовязаннями, незвістними в польських провінціях Корони.

В польських провінціях шляхта в XIV в. володїла своїми землями на праві абсолютної власности, jure hereditario, що виробивши ся дорогою спеціяльних імунїтетів XIII–XIV в., містило в собі право повного й свобідного розпорядження своїми землями і право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяне таких шляхетських земель безпосередно не мали нїяких обовязків перед державою: держава знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право суда і кари, аж до кари смерти, разом з всякими доходами від суда (грошевими карами), належали їх панови[155]. Обовязки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський статут Казимира постановляє, що шляхта має служити «як може лїпше» (servire in armis sicut melius poterint), але тільки в границях держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за добровільною згодою, або за винагородою від короля[156]. Кошицький привилей 1374 р. увільняє шляхетські землї від усїх служб, податків і повинностей окрім річної плати по 2 гр. польських з залюдненого лану; шляхтичі беруть участь «по змозї» (cum omnimoda eorum potestate) в загальнім походї для оборони землї, а в заграничні походи йти не обовязані хиба з доброї волї, і король в такім разї винагороджує їм понесені шкоди; городова робота обмежуєть ся тільки направою пограничних замків під час війни, звичайну ж направу має робити державець замку; в будові нових замків бере шляхта участь тільки в такім разї, коли на се буде ухвала ради панів[157].

В противність сьому шляхетському володїнню на польськім праві — абсолютному, нїякими застереженнями не звязаному й обтяженому мінїмальними обовязками супроти держави, в руських землях польське правительство заходило ся завести инакший тип — володїння служебного, під умовою певних обовязків і звязаного ріжними застереженнями, що не в однім пригадує нам боярське володїннє в. кн. Литовського. Подібність ся мусить бути толкована передовсїм спільною цїлею, до якої стреміли обидва правительства — перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодїннє; при тім же переводили ся отсї норми на однім і тім самім історичнім ґрунтї, а може — і не без певного вплива практик одної держави на другу, в данім разї — Литовської на Польську[158].

Вже в зверхнїй формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно ріжниця від шляхетських надань польських: сї остатнї вичисляють привилеї й імунїтети, перші — обовязки шляхтича, а при тім головний натиск кладеть ся на детайлїчне нормованнє воєнної служби, тим часом як шляхетські надання польських земель про неї нїколи не говорять[159]. При тім, коли в Польщі взагалї розвій шляхетських привілєґій змагав ся в сїм часї — в другій половинї XIV в., що до руських земель, слїдячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, «прекарний» характер шляхетського землеволодїння, так само як мусїло то бути і в землях в. кн. Литовського.

Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних національностей в Галичинї (дотепер звістні починають ся від р. 1357) все дають докладне означеннє військової служби, але більше нїяких застережень не роблять. В них означаєть ся, чи властитель дає ставити ся «до кождого походу» сам, чи ще має поставити другого «коня», чи вивести «одну сулицю» (cum una hosta) — так звав ся оден вповнї узброєний кінний вояк з кількома лекше узброєними помічниками, чи поставити окрім того кількох «стрільцїв» (sagittarii, balistarii); инодї вказуєть ся ще, яке має бути узброєннє (decenter armati), який кінь (in equo valente sex marchas) — однакової формули для сього застереження не було вироблено[160]. Зрештою обдарований має повну свободу в розпорядженню маєтностию, він має дїдичні права, право продати, дарувати, заміняти, iure hereditario: сей термін, в пізнїйших грамотах замовчуваний, в Казимирових стрічаєть ся ще досить часто[161].

Се застереженнє військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє сї Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони не дають найменьшого натяку також і на те, щоб се застереженнє було спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті грамоти Казимира, де він потверджує маєтности на підставі грамот Львових (маємо тепер таких три): в них анї слїду нема, аби військова служба вимагала ся на підставі давнїйшої практики, противно — вона виступає досить виразно, як нова вимога[162]. Взагалї ті обовязки, що прийняті були місцевою практикою, не згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всї мовчать про хлїбну дань, або городову роботу[163], аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обовязків, в тій формі не знало польське право. За те підчеркують ті обовязки, які являли ся новиною супроти місцевої практики.

Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сї застереження що до військової служби: вони звістні були в Польщі здавна, тільки не в наданнях шляхтичам, а в привилеях на нїмецьке право. В сих наданнях, почавши від кінця XIII в. королї і князї застерігають собі військову службу від війтів таких осад нїмецького права, докладно означаючи розмір і форму сеї служби[164], й порівняннє сих грамот з Казимировими наданнями для галицьких бояр і шляхти не лишає сумнїву що до ґенетичного їх звязку. Казимир розтягнув на тутешню шляхту, без ріжницї національности, обовязки польських війтів нїмецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім, півпривілєґіованім становищу[165].

Цїль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій, загроженій провінції службу шляхти, не sicut роterint, а найлїпшої якости і в зовсїм певній, застереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кождого села мала бути виведена в похід, «коли буде потрібно», себ то, на кождий поклик королївського старости, цїла «сулиця», а окрім того ще й кількох стрільцїв: в сумі се мусїло дати зовсїм показну воєнну силу.

Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в перших грамотах (від р. 1373), поруч обовязку воєнної служби, докладнїйше означеного і в більше меньше стереотиповій формі вистилїзованого[166], застерегає собі Володислав річну плату з кождого селянського господарства[167] по 2 гр. широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених кошицьким привилеєм Людовика)[168]. До сього прилучаєть ся слїдом (в грамотах від р. 1374) застереженнє, що обдарований з своєю родиною буде постійно мешкати в Галичинї (quod cum uxore et pueris residenciam personalem facere tenebitur in terra Russie)[169]. Се висловляєть ся часом в мякшій формі — начеб як переконаннє Володислава[170], часом в острійшій, себ то в формі з'обовязання, а инодї згадуєть ся навіть про зложене обдарованим з'обовязаннє в сїй справі[171]. Нарештї в пізнїйших грамотах (1375 p.) стрічаємо ся з застереженнєм, що обдарований може передати свою маєтність третїй особі тільки за спеціяльним дозволом князя (nostro consensu speciali accedente)[172]. Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликують ся до місцевої практики (eadem libertate et consuetudine, qua ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent, i т. и.), треба думати, що сї застереження були обовязкові взагалї для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сї застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і їх треба розуміти і там, де вони не згадують ся спеціально.

Окрім такого рода нових, виразно зазначених застережень, Володиславові грамоти ріжнять ся від попереднїх іще тим, що прикладають до шляхетського землеволодїння термінольоґію лєнну, зовсїм чужу сучасному польському землеволодїнню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях своїми васалями, а самі надання зве наданнями по праві леннім, iure feodali, не уживаючи таких термінів як iure hereditario, iure polonicali. На жаль, грамоти його не поясняють близше, що розумів він під сим терміном; iure feodali. Пізнїйше в Польщі прикметою лєнного володїння (iure feodali) признавало ся обмеженнє спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеженнє дїйсно істнувало в західнїм лєннім праві). Дуже можливо, що в такім значінню уживав Володислав сей термін і в своїх наданнях: вирази «hereditarie, iure feodoli», що в такій комбінації стрічають ся нераз в його грамотах, досить за сим промовляють.

Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського землеволодїння іще щось з західнього лєнного права — добре звістного йому, як князю шлезькому, годї сказати. Застереженнє, що «васаль» не може передати своєї маєтности без дозволу, звістне і в лєннім праві Заходу. Так само приреченнє Володислава, повторюване досить часто в його наданнях[173]: що коли б під час походу шляхтич попав в неволю, або понїс шкоду в конях чи иньшу, то він сам викуп заплатить, а шкоди нагородить; се належить до загальних обовязків сюзерена до свого васаля[174]. Але таке приреченнє висловлене було і в Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явити ся і без безпосереднього запозичення з західнього лєнного права. Так само й застереженнє против свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути подиктоване безпосередно тами ж мотивами, що й примусове мешканнє в Галичинї (residentia personalis): бажаннєм привязати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони краю, і держати з сього погляду в контролї властителїв маєтностей — о скільки вони в станї нести наложені на їх маєтности військові обовязки.

В пізнїйших привилеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього терміна: iure feodali, противно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню польського шляхетського права[175]. Але служебний характер землеволодїння в руських землях задержуєть ся далї. В цитованій грамотї при увільненню від ius feodole задержують ся в силї застереження, наложені в грамотї Володислава: 2 гр. широкі з дима і обовязок служби; в иньшій анальоґічній задержують ся всї місцеві практики шляхетського землеволодїння[176]. Докладно реґляментована воєнна служба задержуєть ся, як загальна норма, далї. Знаємо, що при ревізії документів королївською канцелярією під час побуту Ягайла в Галичинї в р. 1417, додатково визначувано й дописувано обовязок воєнної служби до тих грамот, що сього обовязку не містили[177]. Зістаєть ся далї примусове мешканнє (residentia): стрічаємо її в подїльських наданнях Ягайлових і пізнїйших — Володислава і Казимира Ягайловичів[178]. В пізнїйших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що инакше маєтність буде відібрана[179]. Так само практикуєть ся застереженнє, що в иньші руки маєтність не може перейти без спеціального дозволу (сї застереження не завсїди висловлені, але очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще ріжні місцеві дани й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дани).

Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна вказати наданнє Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404 р.; тут застережено, що — а) дїдич сам або через рівного собі заступника має жити в наданих маєтностях; б) він має ставити в заграничні походи 6 сулиць і 12 стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в) передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів)[180].

Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння, за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу, забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто давала ся також ґваранція від викупу на певний час: до живота першого державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений, аж до евентуальної виплати записаної йому суми.

Такі «записи в сумах» маєтностей особливо широко практикували ся що до Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють ся далеко частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика)[181].

Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як найширшої контролї й мішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й замінювало собі маєтности, коли се було потреба для якихось комбінацій, без усяких скрупулів[182].

Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її була ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядження маєтностями не було. Замість військової служби «по спромозї», то значить в розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних вояків. І то не тільки для оборони держави, а й для всяких заграничних походів; до краєвої ж оборони подекуди (на Поділю) вони були з'обовязані ставити ся з усїма своїми підданими. Шляхетські піддані давали замість 2 гр. ланового (як в Польщі) 4 гр від дима, досить значну хлїбну дань, ріжні побічні оплати, відбували городову й мостову роботу (про се низше). Окрім того шляхта руських земель не мала тої шляхетської самоуправи, яка виробила ся вже в землях коронних.

Сей ограничений, «прекарний» характер шляхетського володїння, що значно пригадує нам землеволодїннє литовського права, і ті далеко більші від иньших коронних земель тягарі були прикрі місцевій шляхтї, й серед неї розвиваєть ся змаганнє до увільнення від сього підрядного становища, до переходу з сього «служебного» права, як воно зветь ся часом[183], на «право дїдичне», «право польське», «право земське». Уже вище я згадував про перенесення поодиноких шляхтичів, за їх прошеннєм, на польське право за Ягайла: такі факти звістні нам уже з XIV в. (коли дата вірна). Але сї перенесення були більше номінальні, та й у всякім разї такі одиничні привілєґії не могли б змінити річи. Шляхта руських земель жадає загального зрівняння в правах і обовязках з щляхтою иньших земель і дїйсно здобуває собі в остатнїх роках Ягайлового пановання важні приречення від нього цїною прислуг, які робить його династичним інтересам.

В остатнїм десятолїтю свого пановання Ягайло дуже заходив ся коло забезпечення польської корони своїм малим синам. На соймі в Берестю, весною 1425 р., вів він про се переговори з зібраними станами, і результатом торгів були ріжні спеціальні уступки, за які стани з'обовязали ся по смерти Ягайла признати королем його сина Володислава. Руська земля при тім дістала обіцянку зрівняння свого (себто тутешньої шляхти, розумієть ся) з иньшими землями. В брестськім привилею Ягайла звучить воно так: «обіцяємо також, що всї землї Польської держави зведемо і зводимо сим до одного права, рахуючи в тім і землю Руську, з тим виїмком, що вівсяна дань буде давати ся тут іще за нашого житя»[184].

Коли б полягати на сих словах, виходило б, що вже тодї, привилеєм 1425 р. зрівняно Руські землї в устрою з иньшими землями, а шляхту тутешню з шляхтою польських провінцій, з одиноким виїмком що до вівсяної дани. Так одначе в дїйсности не було. Длуґош, оповідаючи про зрівняннє галицької шляхти з коронною, переведене Володиславом Ягайловичом, каже, що він пішов далї, нїж заміряв то його батько, бо Ягайло хотїв, зробивши иньші пільги, на завсїди задержати тутешню збільшену військову й городову службу, хлїбну дань і вищі грошеві чинші; тому, каже повне зрівняннє, переведене Володиславом, обудило велике незадоволеннє серед польських сенаторів. Що в кождім разї Ягайло дійсно резервував не саму тільки вівсяну дань, як каже привилей 1425 р., а більше, на се маємо й документ: з'обовязаннє руської шляхти, що вона буде платити й сповняти до смерти Ягайла дани й служби, застережені ним для всїх мешканцїв руських земель «як католиків так і схизматиків» при наданню їм «прав, юрисдикцій і судів». Вона з'обовязуєть ся: давати овес, два гроші з лану, своїм коштом, без всякої винагороди ходити в походи домашнї чи заграничні, замки старі поправляти й нові будовати — «від фундаментів аж до кінця»[185].

З'обовязаннє се дати не має; досить, що належить до тих торгів в справі наслїдства по Ягайлї. З нього виникало б, що по смерти Ягайла всї ті ограничення мали упасти eo ipso, але слова Длуґоша, що представляє Володиславів привилей актом особливої його ласки і твердить про незадоволеннє з сеї причини сенаторів, показують, що з тими свободами руської шляхти справа за житя Ягайла не стояла так ясно. І спеціально привилей 1425 р. коли мав які впливи на становище землї, то досить невеликі: обовязки шляхти (з їх підданими) й орґанїзація земель зістали ся по давньому, і від привилея 1425 р. при нинїшнїм станї наших відомостей можна хиба датувати початки соймикування[186], та перші кроки в запровадженню польських земських урядів в Галичинї (так лїтом 1425 р. у перше стрічаємо уряд підкоморія[187], иньші бачимо доперва з р. 1435).

Переведеннє «польського права» тому мусїло служити далї предметом змагань галицької шляхти й її торгів з королем на ґрунтї престолонаслїдства. Се останнє питаннє тому живо інтересує місцеву шляхту. Поруч напряму династичного, що казав держати ся династиї Ягайла і з ним торгувати ся, стояв напрям з більш радикальною закраскою, що стремів до вільної елєкції. Шляхтї приходило ся виберати між торгами з Ягайлом і евентуальними торгами при елєкції. Династичний напрям перемагав[188]. Так звістно, що в 1427 р. в поодиноких руських землях і повітах Корони відбували ся соймики шляхти, де прийнято рішення в інтересах Ягайлових синів[189]. Близше змісту постанов зовсїм не знаємо, але судячи з тих численних соймиків (звістно їх аж сїм з того року, місцевих і ширших- кількох земель разом), мусимо припускати, що мова йшла не тільки про се престолонаслїдство, а й більш інтересні для шляхти річи — її власні права й обовязки[190].

Чи мало се своїм результатом якісь нові уступки зі сторони Ягайла, за браком джерел не можемо знати. В єдлинськім привилею його з р. 1430 знаходимо тільки буквальне повтореннє наведеного вище приречення з привилея 1425 р.[191] Але, очевидно, й його не можна брати буквально. Справа тягнула ся далї. З р. 1433 маємо звістки про соймикові ухвали галицьку й подільську, знову тільки в коротеньких реґестах — знаємо, що шляхта ухвалила вибрати королем одного з Ягайлових синів, але постулятів її знову не знаємо. Сї ухвали стояли в звязку з скликанім в сїй справі соймом в Кракові, з початком року, де потверджено єдлинський привилей, в тім і звістне вже нам приреченнє 1425 року[192]. Нарештї при коронації Володислава, по смерти Ягайла, як оповідає Длуґош, шляхта руських земель звернула ся до молодого короля, чи властиво — його сенаторів з прошеннєм, аби відповідно до приречень Ягайла, руські землї зрівняно з коронними, і незважаючи на певну опозицію сенаторів, руську шляхту звільнено від усїх служб і данин, яких не знала шляхта коронна[193].

На жаль, ми не маємо сього Володиславового привилею, анї таких матеріялів, які б нам докладно виказали круг реформ, заведених з сим наданнєм польського права. Що можемо вказати наглядно — се заведеннє польського адмінїстраційного й судового устрою та шляхетської самоуправи в Галичинї й на Поділю[194]. Появляють ся з 1435 р. виборні земські суди, окремі від них ґродські себто старостинські, й суди вічеві; польське право заводить ся de iure, хоч уже перед тим панувало de facto; появляють ся уряди сенаторські й земські.

З усякою правдоподібністю можна припускати, що разом з тим знято з руської шляхти й ті тягарі, що відріжняли її від коронної. Можна одначе сильно сумнївати ся, чи від разу уложили ся тут коронні практики що до шляхетських служб і обовязків, і стратили всяке значіннє місцеві. Бачимо, що й далї на Руси — в Галичинї, а особливо на Поділю землї роздавали ся з ріжними ограниченнями) польському шляхетському праву незвістними. Я вже згадував, що нпр. примусове мешканнє, і то під страхом конфіскати, практикуєть ся далї в шляхетських (подільських) наданнях[195]. Стрічаємо також застереження що до воєнної служби в більших против коронної норми розмірах, специфікованих часом на давнїй взір (стільки і стільки сулиць і стрільцїв)[196]. Задержують ся роботи й престації, давнїйше практиковані, особливо стації[197]. Коли давали ся нові надання, хоч би в формі записей, в такім родї, можна припускати, що в практицї не стратили, принаймнї — не зовсїм стратили значіннє і подібні давнїйші застереження.

При тім треба памятати, що поруч шляхти повноправної, що підійшла під се наданнє польського права, зістали ся в руських землях Корони дуже значні ґрупи шляхти служебної, що не була признана за повноправну й далї відбувала ріжні служби, аж до панщини включно! Про неї буду говорити низше, а тут тільки зазначу, що дальше істнованнє такої служебної шляхти, не відграниченої докладно від повноправної, мусїло давати на кождім кроцї поводи до спорів і потягань також і шляхтичів повноправних до ріжних служебностей, від яких вони уважали себе звільненими.

Піднесу хоч би ту обставину, що й по наданню «польського права» правительство раз-у-раз покликувало шляхту руських земель до заграничних походів, зовсїм не питаючи її згоди й не винагороджуючи. Се привело до цїкавого епізоду: коли по кількох походах на Волощину покликано в 1450 р. знову до такого походу, шляхта руських земель піднесла протест, і король мусїв видати її грамоту з застереженнєм, що її участь в походї, яко добровільна, не буде служити прецедентом наперед. Шляхта по сїм пішла в похід, але над Днїстром застрайкувала знову. Оповідає нам про сю справу провідник (ethman) сього походу Конєцпольский, але дуже неясно; здаєть ся, руська шляхта взяла в опіку шляхтичів белзьких, участників походу, що кривдували собі й жадали мабуть зрівняння в правах з шляхтою галицькою. Конєцпольский мусїв з'обовязати ся за короля, що той заплатить їм по пять гривен за сулицю і потвердить їх права й привилеї, і по сїм військо пішло далї[198].

Про белзьку землю, що належала до князїв мазовецьких, але зовсїм подібно була орґанїзована, як і иньші руські землї Корони, взагалї досї не маємо відомостей, як і коли переведено там зрівняннє з коронними землями. Польські уряди й судівництво заведене було тут, очевидно, разом з Галичиною[199]. Але чи разом з тим місцеву шляхту зрівняно в правах і обовязках з коронною, не знати. Хто зна, чи й згаданий страйк белзької шляхти під час походу 1450 р., підтриманий руською шляхтою, не стремів до того, аби белзьву шляхту зрівняно в правах з галицькою й коронною. Але в кождім разї з переходом Белзької землї під безпосередню власть польських королїв в 1462 р. таке зрівняннє мусїло наступити.

Взагалї, протягом XV в. в руських землях Корони сформованнє шляхетської верстви на взір польської — з широкою автономією, з участию (дорогою сойму) в управі держави, з мінїмальними обовязками й широкими привілєґіями та правами, було довершене, і в XVI в. перейшли тільки слабі відгомони сього процесу. Вправдї, ще в XVI в. стрічаємо ми факти увільнення поодиноких шляхтичів від ріжних служебностей, вичислених в їх перших документах[200] — доказ, що сї застереження не зовсїм стратили всяке значіннє й по наданню польського права. Теж саме доказує й дебата над інтерпретацією лєнного права, про яку припадком довідуємо ся з конституцій сойму 1579 р.: постановлено тодї, що лєнними маєтностями мають признавати ся тільки ті, про які в наданнях виразно означено, що дають ся вони iure feudali, — і що се лєнне право не буде інтерпретовано з чужого права[201]. Постанова, як бачимо, досить неясна, а треба її толкувати мабуть так, що при екзекуції прав в правительственних кругах старали ся інтерпретувати значіннє надань на лєннім праві з нїмецького лєнного права (тим часом як одиноким ограниченнєм надань сього права в Польщі уважало ся виключеннє женського потомства від дїдичення) й хотїли підтягати сюди також і надання з всякими застереженнями, взагалї всякі, що відріжняли ся від польського шляхетського права[202]. Тим часом шляхта взагалї мала велику неохоту до лєнного права й поволї все зменьшала число таких маєтностей, випрошуючи для них признаннє польського дїдичного права[203].

Всякі ограничення зістали ся удїлом шляхти неповноправної, котрої значні маси зістали ся в руських землях і далї — до огляду сих minores gentes тепер і перейдемо.

Шляхта неповноправна, дві катеґорії її. Шляхта служебна в землях коронних, звістки з Галичини про неї, її змагання до повноправности, конюші села Перемищини. Служебна шляхта на Поділю — шляхта барська, її обовязки, критерії її служебности, шляхта хмельницька. Неповноправна служебна шляхта в в. кн. Литовськім — овруцька, остерська й любецька. Бояре і шляхта на землях панських — в в. кн. Литовськім: їх обовязки і залежність. В землях коронних: манства Ярославщини, иньші звістки, шляхта щебрешинська й шаргородська

Становище неповноправної шляхти нї польським, нї литовським правом не було нїколи хоч трохи близше означене. Властиво нї те нї се зовсїм не знало такої неповноправної шляхти в тих часах, які нас інтересують[204], так що ся катеґорія, а властиво — катеґорії, істнували, можна сказати, лише через неувагу законодавства, а навіть в противність його постановам[205], бувши витвором побутових обставин, нїколи не нормованих правом. Через се отсю суспільну верству майже неможливо вложити в якусь схему й одностайно схарактеризувати.

Навіть якоїсь виробленої назви для неї не було. Часом для означення шляхти служебної, непривілєґіованої уживали таких назв з лєнного права як vasalli, manowie (mann — Mann — васаль), dzierzawcze lenne, або бояри, в тім специфічнім, непривілєґіованім значінню (bojari, bojarones — навіть по землях коронних), servi nobiles, nobiles servitores, sliachcziczi służebni, а ще частїйше називали їх просто шляхтичами, без всякого близшого пояснення.

На дві катеґорії сю неповноправну шляхту можна подїлити, не натягаючи фактів. Перша — се бояре й шляхта, що сидїли не безпосередно під королем, а на землях і під властию князїв, панів і просто шляхтичів. Друга — се бояре й шляхта, що сидячи безпосередно під королем, обтяжені були ріжними служебними обовязками, а при тім часом і в особистих своїх правах в порівнянню до шляхтичів повноправних були де що укорочені. Коли перша катеґорія бодай сю зверхню прикмету — залежність від свого дїдича, має виразну, то друга розпливаєть ся зовсїм, не маючи нїякої виразної границї, ба й спільної прикмети, окрім тої служебности.

Я почну від сеї другої катеґорії — в звязку з що йно зробленим переглядом формовання шляхетської привілеґіованої верстви.

Ми бачили вже, як супроти великої ріжнородности суспільних елєментів, покликуваних до воєнної служби, литовське правительство старало ся зробити ріжницю між привілєґіованим шляхтичом і особами, обовязаними воєнною службою, непривілєґіованого походження, і шукаючи ріжними способами потягнути якийсь критерий для розграничення їх, вкінцї спинило ся на принціпі давности: старші роди на підставі своєї приналежности до боярського, себто до воєнної служби обовязаного стану, признавали ся тим самим привілєґіованими, тим часом як воєннослужебні новійшої дати за шляхту не признавали ся. Ряд моментів на ґрунтї сього принціпу відсортували, бодай з грубшого, привілєґіовану шляхту від півпривілєґіованих воєннослужебних, що зістали ся в переходовім станї, претендуючи на шляхецтво й ведучи за шляхетські привілєґії боротьбу, що приводила до ріжних результатів зовсїм припадково: одні видерали ся на шляхетський щебель, иньші спадали до становища майже або й зовсїм селянського.

В подібним станї була справа шляхти і в руських землях Корони, з тою тілько ріжницею, що коронне правительство не мало причини так піклувати ся сею провінціональною справою і не присьвячувало її нїякої уваги, тим часом як для литовського се було одною з кардинальних точок державної орґанїзації.

І в руських провінціях Корони, як ми бачили вже, в інтересах оборони, до військового обовязку притягали ся ріжні суспільні верстви й суспільні елєменти: військову службу несли міщане, війти сїл нїмецького права й князї волоського права, з воєнно-служебними обовязками давали ся й потверджували ся земельні маєтности слугам ріжних катеґорій і людям всїлякого стану. Володїючи ж маєтностями з обовязком воєнної служби, такі всїлякі люде переходили до привілєґіованого стану, й нераз безслїдно замішували ся між правдивою шляхтою — потомками давнїх місцевих боярських родів і ріжними приходнями-шляхтичами. Перегляду нїякого в тім центральне правительство не мало, лише місцеві старости могли піднести голос, в інтересах свого замка і держави, против такого переходу служебних державців до катеґорії привілєґіованої шляхти. Але з старостою можна було погодити ся, або й без його відомости дістати з королївської канцелярії грамоти, що мовчачи про давні служебности (евіденції їх канцелярія нїякої не мала), потверджувала петента в володїнню його маєтностями, чи вкінцї якийсь фальзіфікат предложити її до потвердження. Така королївська грамота часто безповоротно крила й служебні обовязки й нешляхетське походженнє панка.

Звичайно тільки меньше заможним, меньше впливовим не удавало ся вкінцї вибити ся з під замкової служби й зверхности, або там, де старости мали вже такі цїлї гнізда служебної шляхти, й пильнували, щоб не дати її з тої служебности виломити ся. При загальній еманципації шляхти руських земель в 1435 р. головна маса властителїв маєтностей, очевидно, мусїла від разу війти до катеґорії повноправної привілєґіованої шляхти, без всяких процедур[206]. Тільки меньш заможна, слабше актами й привилеями узброєна меньшість лишила ся за дверима шляхетського раю й мусїла калатати до них, стараючи ся ex post надоложити брак документів та відгризти ся від претензій старост на її служби й зверхність над нею.

Найчастїйш в подібних спорах з старостами і виходила наверх історія походження ріжних сумнївних шляхетських родів, їх служебних обовязків і старань коло увільнення від них. Бо самі надання взагалї дуже скупі на всякі вказівки що до походження, а історією родів нїхто не займав ся. Я наведу кїлька прикладів сих заходів шляхетських minores gentes для ілюстрації сеї верстви.

Найбільша голосна з таких історій в Галичинї — се боротьба за шляхетські права добрянських слуг. В 1452 р. троє братів слуг з с. Улича (Сяніцької землї) дістали від Ягайла пустий ґрунт Добру, з обовязком ставити з нього трох стрільцїв на війну й трома кіньми служити в замкових потребах. Се остатнє застереженнє ставило їх на становищі замкових слуг, і тому при наданню польського права Добрянським не удало ся перейти в катеґорію повноправної шляхти. Вони одначе добивали ся сього дуже енерґічно, то заперечуючи й вирікаючи ся своїх служебних обовязків, то відкупаючи ся від них платою грошевого чиншу. Вкінцї на соймі 1565 р. вони випросили собі від короля грамоту, що звільняла їх від всяких служб, окрім воєнної: вони мали висилати в похід чотирох кінних вояків. Се запечатало їх боротьбу — вони могли себе з повним правом називати шляхтичами[207].

Таких історій було богато, і вони мають значний інтерес, тим більше, що се роди переважно українські, тубильні, або зрущені. Але досї нїхто не поінтересував ся зайняти ся сими minores gentes Галичини й їх боротьбою за привілєґії.

В тій же Сяніччинї нпр. знаходимо в серединї XV в. в с. Лодинї кілька руських родин, що зачисляли ся й таки видко були дїйсно давнїйше замковими слугами, але вже титуловали себе «шляхетними» «дїдичами», або «земянами» (heredes) свого села і не хотїли сповняти служебних обовязків. В 1446 р. староста позиває кількох з них, що вони «не служать замкови відповідно до звичаю, як служили їх попередники й сусїди», спеціально — що вони не давали риби до замку, не вважаючи на кілька упімнень старости. Лодиняне ті покликували ся на якусь королївську грамоту, але староста не признав її за відповідне оправданнє і засудив їх на кари. Одначе вони сього засуду не прийняли. Дальшої історії сього спору не знаємо, здаєть ся скінчило ся на тім, що сї слуги спродали свої ґрунти шляхтичам постороннїм і тим покінчили свою «прю»[208].

В Перемищинї в околицї Медики були села, залюднені слугами-конюхами. Про них взагалї я буду говорити низше, а тепер згадаю про боротьбу одного з сих сїл — Витошинець з старостами за шляхетські привилєґії. В серединї XVI в. перемишльські старости, позавидувавши легких обовязків сих конюхів, почали переводити їх на панщину. Декотрі піддали ся, але не всї. Витошинські конюхи спротивили ся й почали доводити своє привілєґіоване становище. Коли королївські комісарі постановили перевести конюхів на панщину, витошинські конюхи сфальзификували собі грамоту Льва, де не тільки надавала ся їх предкам витошинські ґрунти, але й значило ся, що ті витошинські «піддані» мають не тільки доглядати коней, але — передовсїм — служити «воєнну службу», отже були вони воєнно-служебні, значить — привілєґіовані. Ся Львова грамота, мовляв знайдена в якійсь книзї в місцевій церкві, була потверджена королем і добре послужила Витошинським, так що вони не тільки оборонили ся від панщини, але почали претендувати на шляхетські права (nobiles Witoszyńscy, in villa W. heredes, як вони себе титулують потім). Але в 1630-х рр. взяли ся до них старости новосформованого медицького староства й стали змушувати їх до податків і робіт, так як селян. Грамоти 1566 р., видко, не виставало для оборони шляхетських прав, і Витошинські постарали ся дістати нові докази: явила ся на сьвіт грамота кор. Казимира, сфальшована, що потверджувала грамоту Льва, уже инакшу: в них уже нїчого не говорило ся про конюшу службу, предки витошинських звали ся «служебниками» князя і короля, а обовязком їх була тільки воєнна служба. Узброєні сими новими документами, Витошинські занесли протест на претензиї й насильства старости, але чи виграли остаточно справу, не знаю[209].

В иньшім селї перемишльської королївщини, Негребцї, давнїйше також були конюхи: бачимо їх в актах середини XV в. Уже тодї були між ними заможні люде, що могли рівняти ся з шляхтичами; декотрі пробували виломити ся з служебного стану, доводячи, що вони не слуги, а земяне, й володїють своїми землями perpetualiter, але не могли виказати ся нїякими документами. При кінцї XV в. вони були вже переведені на службу замкову, «служили коли і де їм скаже староста або його урядник», і окрім служби давали овес і курей; в такім положенню бачимо їх і підчас люстрації 1565 р. Але з неї ж видно, що декотрі фамілїї тодї вибороли вже собі привілєґіоване становище: люстратор відріжняє їх від «кметів» сього села, навиваючи «земянами»; вони мають своїх селян, і тільки служать на замок, а вівсяну дань дають уже їх піддані[210]. Вони на дорозї також до шляхетського положення, хоч, очевидно, вийшли з тих же «кметїх» родів; як удало ся їм виломити ся з кметього стану, люстрація не поясняє.

Подібно як конюхи негребецькі, пробували виломити ся з служебности також декотрі роди слуг нижанковецьких: маємо оден такий процес в 1460-х рр., але результату його не знаємо[211].

Сих кілька прикладів вистане для загальної ілюстрації сеї катеґорії шляхетських minores gentes Галичини. Перед кільканадцятьма роками перестудіював я детайлїчно в спеціальній працї склад такої непривілєґіованої шляхти в східнім Поділю (т. зв. Барськім старостві) і ся аналїза, що на жаль досї лишила ся одинокою, також може послужити до ілюстрації сеї суспільної верстви.

Основою служили тут старі руські роди, дрібні властителї, обложені службою, які зацїліли на своїх ґрунтах, встигши добути потвердження чи документи на своє володїннє; поруч них осїдали ся нові — Поляки й Русини, за наданнями ріжного рода. Були між ними й шляхтичі, й люде нешляхетські (перші надання звуть їх не nobiles, a providi, honesti, як Петрановських, Войтовичів, Барановських), часом навіть можна близше вказати їх походженнє — міщанське (як Добчинських, Войтовичів-Михаловських, барських міщан), або й селянське (як предка Сербновських — Райтка з Покутинець, або Козяровських, що мали бути селянами-втїкачами з Зинечковець). Ся ріжниця походження одначе дуже скоро затерала ся, й всї сї «барські шляхтичі» становлять в XVI в., коли формуєть ся ся шляхта, одну служебно-шляхетську верству, котрої урядовий титул — nobiles[212], хоч нпр. люстратори 1565 р. й розріжняють «шляхтичів польських» і «бояр та земян руських», спеціально при тім нотуючи «плебейський» рід декотрих (plebei, ex plebeo genere).

Треба одначе сказати, що бувало й противно — нераз в тамошнїх неспокійних обставинах трапляло ся, що шляхетська родина затрачувала свої документи, трактувала ся як нешляхетська й аж пізнїйше — віднайшовши, або й сфальшувавши документи, регабілїтувала себе. Так було нпр. з Буцнями-Берлинськими, Кунатовськими-Гальчинськими, зачисленими до плебеїв люстратором 1565 р.[213]

Сї барські шляхетські роди без ріжницї свого походження і правних титулів лучили ся в одну верству служебними своїми обовязками. Ми знаємо вже, що служебні обовязки тяжіли давнїйше на всїй подільській шляхтї без ріжницї. При наданню польського права значна частина її, особливо руських родів, що сидїли тут з «дїда й прадїда», але документів часто не мали нїяких, зістала ся й далї на служебній стопі, а в інтересах оборони сих загрожених країв польське правительство далї роздавало тут землї з обовязками воєнної й замкової служби. В Барщинї спеціально такі надання широко практикували ся в другій четвертинї XVI в., коли правительство заходило ся кольонїзувати на ново отсю страшно спустошену Татарами територію; але практика служб і обовязків сформувала ся вже давнїйше. Барські шляхтичі мали ставити ся до походу на кождий зазив барського старости; по черзї ходили «сторожу» — вистерегати Татар на їх «шляхах»; під час ворожого нападу разом з своїми підданими мали сидїти в барськім замку для його оборони; підданні їх кілька день до року робили панщину на замок і т. и. Крім того мали вони підлягати зверхности й юрисдикції барського старости, тим часом як над повноправною шляхтою він зверхности й юрисдикції не мав: вона підлягала земським і ґродським судам камінецьким і летичівським.

Сим ограниченням барські шляхтичі підлягали без ріжницї, чи вододїли своїми маєтностями iure hereditario, чи iure feodali, чи в записях сум доживотних або на час неозначений, чи були їх обовязки виразно зазначені в їх наданнях, чи нї: їх обовязки кермували ся практикою — сумою обовязків прийнятою для «шляхтичів Барського повіта», а до таких зачисляли ся всї неповноправні шляхетські роди (инакше vassali nobiles, земяне, бояри, як їх звуть барські акти), себ то такі, що не мали «вольности права земського дїдичного коронного». Тому назва «барського шляхтича» в пізнїйших часах була навіть назвою погірдливою, в противставленню до шляхтича коронного[214]. Але хто властиво до сеї катеґорії неповноправних барських шляхтичів мав належати, на се якогось виробленого критерія даремно б ми шукали.

В якійсь мірі служебности звязані були з певними селами барської околицї: хто діставав таке село, або певну частину його, або його ґрунтів, мав нести служби, які були з ним звязані. Але з другого боку мала своє значіннє, може й більше, особа: дуже часто трапляло ся, що таке село чи ґрунт, перейшовши в руки «коронного» шляхтича, особливо якогось значнїйшого, переставало бути служебним і виходило зі зверхности барського замка. Не ставало се одначе eo ipso — нпр. коли з кінцем XVI в. масою почали випрошувати собі барські села «коронні» шляхтичі, вони якийсь час признавали ся до барських служб[215]: емансипація дїяла ся скорше дорогою фактичною нїж правною. Бачимо властиво одну признану корму: хто викажеть ся наданнєм на дїдичнім праві з перед «Олександрового статута» (1504), той тим самим має право на всякі привілєґії prawa ziemskiego dziedzicznego koronnego, уважаєть ся шляхтичом привілєґіованим; всякі иньші форми надання сього становища не давали; не помагали навіть королївські грамоти, що потверджували право на маєтність без всяких застережень. Так нпр. в 1557 р. шляхтичі Радиєвські хотїли виломити ся з барської зверхности й служебности, покликуючи ся на таку королївську грамоту в 1554 р. Але король, довідавши ся, що вони досї несли служби за рівно з шляхтичами, «які користають з таких же прав», полишив їх на становищі шляхтичів служебних[216].

Одні роди таке служебне становище терпеливо зносили цїлими столїтями, аж до кінця Польщі, иньші знову старали ся виломити ся з нього, заводили спори з старостами, старали ся доступити «права земського», як і ті галицькі «земяне». Декотрим се удавало ся. Так родина Карачевських під час ревізії прав предложила три грамоти Витовта, сфальшовані здаєть ся всї за порядком, і потім розпочавши спір з старостами, завдяки сим грамотам виграла справу — признана була за шляхту привілєґіовану[217]. Иньшій старій, также руській родинї Митків удало ся се також, завдяки королївському потвердженню з 1506 р.: ся грамота була видана мовляв замість давнїйших, що мали погоріти під час татарського нападу, за посьвідченнєм Станїслава з Ходча, тодїшнього камінецького старости, що Миткова маєтність була дїдична (за сю рекомендацію мусїв Митко добре подякувати старостї). Тому що ся грамота не згадувала про нїякі служебности, а заступала грамоти старші, мовляв з перед 1504 р., Митки, витягнувши її в 1570-х рр., виповіли війну старостам і по довгих-довгих процесах (бо деяким формальним вимогам грамота 1506 р. не відповідала), що потягнули ся аж до середини XVII в., вибороли й оборонили свої привілєґіоване становище[218].

Барська околиця була тільки найбільшою (здаєть ся) й характернїйшою ґрупою такої служебної шляхти, але меньші острови знаходимо ми і по иньших коронних землях. Коло сусїднього Хмельника, на Богу, бачимо подібні села служебної шляхти, що несе служби до Хмельницького замку й ходить в похід на кождий заклик старости[219]. Коло львівського замку люстрація 1565 р. виказує села «манів або земян, що служать до замку львівського», числом два. Вони мали обовязок їздити в сторожу «на границї татарські, волоські й угорські» під час трівоги, або взагалї коли накаже їм львівський староста, а також і на лови, разом з старостою. Але старости скаржили ся, що вони «не у всїм послушні», мабуть хотїли виломити ся з сих служебних обовязків[220].

В землях в. кн. Литовського, як я вже згадав, не бракувало також подібних гнїзд служебної шляхти, що висїла між становищем повноправних шляхтичів і замкових слуг. Найбільш численна й більше звістна — се шляхта овруцька[221]. В околицї овруцького замка, в київськім Полїсю, сидїло кількадесять боярських родів руських, переважно сильно розмножених, на дрібних ґрунтах. Між ними мусїло бути чимало потомків старих боярських родів ще з часів передтатарських; але були також і люде иньшого стану, осаджувані овруцькими намістниками на ріжних службах для забезпечення замкової служби (знаємо вже, що намістники й старости на таких службах осаджували в потребі міщан і селян). З тих і з сих декотрі розстарали ся собі грамоти від князїв київських (литовської династиї) й в. кн. литовських[222], що звільняли їх від усяких замкових повинностей й полишали при самій воєнній службі. Иньші знову таких документів не мали: або сидїли без усяких документів, або мали надання з застереженнями служби. Незалежно одначе від такої ріжницї в їх правних титулах, бояр і тої і другої катеґорії бачимо в серединї XVI в., під час люстрації, і пізнїйше на службах боярських, ординських, замкових, з ріжними замковими обовязками[223].

Супроти браку такої виразної границї між привілєґіованими й непривілєґіованими боярами, овруцькі старости по старій традиції хотїли всїх овруцьких бояр зарівно трактувати як служебних та потягати їх до ріжних замкових обовязків: відбувати сторожу в замку, возити листи і т. и., а также претендували на власть і юрисдикцію над ними як непривілєґіованими. Бояре противили ся, покликуючи ся на свої документи, і процеси їх з старостами майже без перерви тягнуть ся від другої четвертини XVI в. — від часів боярської емансипації, аж до кінця Річи посполитої. Звичайно бояре свою справу вигравали, королї признавали їх в шляхетських правах, але минало скільки часу, наставав новий староста — із ними нові претензії й нові процеси[224].

Подібні, тільки меньше звістні гнїзда боярські, на такім же переходовім становищу бачимо ми за Днїпром коло Любеча і коло Остра. Становище остерських бояр ілюструють нам королївські грамоти видані в 1620 і 1630-х рр., в їх спорах з остерськими намістниками й міщанами: король поручав не потягати їх до нїяких иньших обовязків окрім воєнної служби й оборони замку, не змушувати їх до сторожі, панщинних робіт (шарварків) й иньших тягарів, не відберати від них ґрунтів, не бити й не саджати до арешту безправно й т. и.[225]

Сього вистане для ілюстрації положення сеї непривілєґіованої, служебної шляхти. Звернїм ся тепер до другої катеґорії — до бояр і шляхти, що сидїли під панами, а не під королем чи вел. князем безпосередно.

Ся катеґорія бояр щоб так сказати другої кляси, чи другої руки — уживаючи терміна середновічного західнього права, була особливо численна в в. кн. Литовськім, де широко практикувало ся роздаваннє більших територій князям і маґнатам, включно з боярськими службам, які на тій території були. Тільки в першій половинї XVI в., як ми вже бачили, литовське правительство починає присвоювати собі погляд польсько-шляхетський, що шляхта «не можеть быти никому въ моцъ подана», й Статут 1566 р. позволяв давати шляхту панам і князям тільки в складї маєтностей спадкових[226]. Але наслїдком великих роздавань попереднїх зістала ся й на далї дуже численна кляса таких бояр-шляхти другої руки, та дожила до кінця в. кн. Литовського.

Окрім сеї дороги число таких бояр-шляхти множило ся иньшими способами: князї й пани роздавали від себе в своїх маєтностях ґрунти людям боярського стану з обовязком служби й залежности. Далї — бояре піддавали ся самі в службу й власть таким панам (західнє submissio), разом в своїми маєтностями, або діставали від них, в заміну своєї маєтности якусь нову, з додатком грошевої суми (формально взявши се виглядало як продажа, але властиво було укритою формою такої submissio), і т. и.

Всї такі бояре були обовязані до служби свому панови, а що з тим ішло разом — мусїли підлягати його власти й юрисдикції. В разї несповнення своїх обовязків, непослушности чи недбальства такий боярин тратив свою маєтність. Особисто він все лишав ся свобідним, міг кождої хвилї виповісти свою службу панови, але в такім разі його маєтність спадала на пана. Се було застереженнє, внесене правительственною полїтикою взагалї в служебні відносини, зарівно в в. кн. Литовськім, як і в в. кн. Московськім. Коли в давнїйших часах бояре могли переходити від князя до князя, не тратячи через те своїх маєтностей, бо вони були їх власностию, а не державою (alleu, а не fief, кажучи термінами феодального права), то тепер, обложивши боярське землеволодїннє служебностями, як дальшу консеквенцію такого прекарного характера володїння правительство і в Литві і в Москві переводить з часом погляд, що виповідаючи службу, служебник тратить свою маєтність. Ми бачили спори про сей принціп і переведеннє його в міжнародних відносинах Литви й Москви при кінцї XV в.[227], а тепер бачимо його приложеним до відносин служебного боярства в серединї самої держави[228].

Воєнну службу сї бояре сповняли в полках своїх панів, о скільки були ними покликувані до неї: в спеціальній евіденції правительство таких панських бояр не держало, а що воєнна служба державі спадала на бідних бояр дуже тяжким тягарем, то в сїй пільзї лежав дуже важний мотив до «поддавання» їх панам. Тільки як би боярин мав окрім своєї маєтности під паном іще й якусь землю безпосередно під в. князем, він мав ставити ся під корогвою дотичного повіта з сеї велико-княжої маєтности[229].

З'ілюструймо сї відносини кількома фактами. От нпр. король надає в 1514 р. кн. Заславському маєтність Садово (в пов. Луцькім) «зъ бояры, зъ Андреєм и зъ Юхномъ Коробчицы, и зъ ихъ землями, а естлибы тыи бояре не хотЂли єму служити, они маютъ добровольно пойти прочъ, со всими своими статкы (рухомим майном), а земли ихъ єму»[230].

Олександр Ходкевич, цїнячи службу земян Соболевських, слуг своїх, і їх заслуги в воєнних походах в почтах Ходкевича, надає їм 1480 р. три чверти милї своєї підляської пущі для розроблення, звільняючи їх на сорок лїт від всяких обовязків, навіть воєнної «земської служби», а по тій свободї вони будуть обовязані посилати трох коней в почтї Ходкевича, «гдЂ укажеть ся послуга господарская и рЂчипосполитоє[231].

Земянин волинський Янко Чаплич входить з кн. Острозьким в таку умову: він віддає йому своє отчинне село Гольче й дістає від князя грошима 30 кіп широких грошей і двір Межиріче, уже в службу. В грамотї продажи він зве се продажею, в иньшій («поступній», як звали ся такі в московськім праві), де зобовязуєть ся до служби — проміною. Приймаючи княжий двір Межиріче, він зобовязуєть ся «служити вЂчно» князеви й його потомкам, за себе й за своїх потомків. Своєю державою він не може роспоряджати — «ни продати, ни замЂнити, ни по души дати»; «а коли быхъ я хотЂлъ от князя є. м. проч Ђхати, любо дЂти моЂ не хотЂли бы єго дЂтем служити, тогды я и дЂти моЂ мають Ђхати куды хотят, а той дворъ МежирЂчьє и моє село Голче маєт князя єго милости вЂчно быт и єго дЂтей». По смерти сього Янка Чаплича кн. Острозькі «допустили к єє отчинЂ, к половинЂ Межиречя» його доньку Білуху, з її мужем і дїтьми, і вони при тім знову видають «запись» на себе, обовязуючи за себе й свою родину службою й вирікаючи ся всяких претенсий на «проміняне» село Гольче, з тим що вони, як і їх предок Янко, не мають бути «отхилени нигде от Острога». Другу половину Межиріча дістала иньша донька Янка, і з огляду на її безпотомність кн. Острозькі позволили її взяти собі за сина свого сестринича Федора Іванковича, слугу кн. Конст. Острозького, й записати на своїй половинї Межирічя 50 кіп грошей широких, аби було кому по смерти її «душею печаловати ся и поминати»[232].

Кн. Василь Сангушко відібрав від земянина Оранського села, вислужені його батьком у батька кн. Василя, кн. Михайла. Оранський заскаржив кн. Сангушка, й справу судив з поручення в. князя кн. К. Острозький. На судї Сангушко пояснив, що відібрав ті села за недодержаннє обовязків — «ижъ ты мнЂ служилъ не такъ яко прислуша на боярина моєго». Запитаний Оранський, чи він жадає назад собі тих сїл, відповів, що до сїл не має претензії, «бо дей є. м. воленъ у своєй отчизне», а жадає тільки звороту рухомостей і збіжа, забраних у нього разом з тими селами, і то йому суд присудив[233].

Сього, думаю, вистане для характеристики панських бояр в в. кн. Литовськім перед унїєю. Додам хиба, що в контрактах продажі «бояре» виступають в числї приналежностей і доходів маєтности[234], і що в порівнянню з боярами «господарськими» там панські бояре уважали ся меньше благородними: «кгдыж вольность именей шляхты нашоє стародавнеє отъ бояръ, которыи подъ паны именья мають, розная въ той речы єсть», як писав в. князь в 1555 р.[235]

Перейду до земель коронних. Тут, як знаємо, надання великих маєтностей разом з шляхтою практикували ся тільки виїмково, і то хиба в руських землях: в Польщі така практика давно вийшла з уживання[236]. Більші властителї в руських землях дуже радо самі роздавали в своїх маєтностях землї шляхтї з обовязком служби, перекладаючи таким чином, з вигодою для себе, на плечі таких підручних шляхтичів воєнні обовязки, що тяжіли на них самих (до емансипації). Ся практика не перестала й по заведенню польського права в сих землях: потреба в оборонї, з огляду на слабу орґанїзацію держави, була пекуча, особливо в землях більше пограничних зі степами, і кождий мусїв на власну руку про неї дбати.

Так от в р. 143 °Cпитко з Ярослава позволяє шл. Марцишу купити певні ґрунта від одного з його підданих й обовязує, що Марциш з сих ґрунтів буде давати коня на кождий похід. Два роки пізнїйше сей Марциш купує від Спитка цїле село Моравсько, й дїдич разом з тим підвисшив його обовязки: від тепер мав він ставити «сулицю» до загального походу. При тім коли сам дїдич особисто буде йти в похід, то й Марциш буде обовязаний іти особисто, а нї — то може післати заступника; на випадок як би служебник попав в походї в неволю, дїдич обовязуєть ся його викупити. З одного пізнїйшого акту довідуємо ся, що подібні служебні держави — homagia seu servicia, alias manstwa, як їх зве акт, були також по иньших селах Спитка: в Кидаловичах, Вячковичах: вони потім дїлять ся разом з иньшими доходами й служебностями між спадкоємцями[237]. Згадують ся також nobiles servi в Порохницьких маєтностях, під Ярославом[238].

З иньшого акту довідуємо ся припадком про ґрупу подібних «манств» (ся назва в XV в. досить розповсюднена) в Перемищинї (Клоковичі, Кочережин, Угерцї), в маєтностях кн. Івана передїльницького[239]. Стрічаємо їх і в иньших землях Галичини: так шл. Данило Дажбогович Задеревицький в Стрийщинї дає в 1473 р. дворище над Сукилем якомусь Шандрови з братиєю, з тим щоб він служив Задеревицьким воєнну службу «вірою й правдою»: ставив трох стрільцїв[240]. Гнат з Кутищ, судя галицький, записує на своїм селї Угерниках в Коломийськім 100 гр. свому слузї шл. Альберту, обовязуючи його ставити ся на власнім конї в похід і їздити з порученнями Гната до короля, при чім кошти має йому покривати Гнат[241]. Барбара з Бучацких записує шл. Ник. Мархевцї 60 гр., з обовязком служби, на c. Ріпчин-кут в зем. Галицькій[242] і т. и. В Холмщинї звістна нпр. Щебрешинська волость Гурків, де широко розвинені буди такі служебні шляхетські держави[243]. В Белзщинї також в великім числї істнували subditi nobiles, як видно з постанов белзького соймика 1472 р.[244]

Подібно як панські бояре в. кн. Литовського, й сї subditi nobiles коронних земель не тільки були обовязані до служби свому пану, але підлягали його власти й юрисдикції. Продаючи маєтности, продавали разом і таких шляхтичів, себто права на їх службу, власть і юрисдикцію над ними — servicium et obedienciam, cum omni potestate ipsos et ipsorum successores iudicandi, puniendi, і т. и.[245] Така залежність і ограниченнє шляхетських прав мусїло бути дуже прикре для заможнїйших (а такі між сими «манами» трапляли ся), й вони старали ся увільняти ся від сеї залежности, чи викупаючи ся з неї, чи иньшими способами. Сини того Марциша з Моравська, заможні й поважані шляхтичі (оден з них був потім земським судєю перемишльським), викупили ся від Спиткового сина величезною сумою 300 гривен (се було близько друге стільки, скільки заплатив їх батько за свої землї в волости Спитка), і він тодї тільки випустив їх sub potestatem et dicionem regiam, in ius terrestre districtus Premisliensis[246]. Але розумієть ся, не кождому хотїло ся платити таку pretium affectionis, й вони брали са на иньші способи. Так нпр. «мана» з Клокович заскаржив його пан Фредро до суду (1501), що той не хоче йому служити й бути послушним і вже трічи упустив bellicam expedicionem. «Ман» видістав від короля грамоту, що звільняла його від служби і постарав ся, що справа була перенесена перед короля, але кінця її не знаємо. Бачимо в кождім разї, що Фредри її не пустили так — іще під час ревізії прав 1564 р. предложили вони документи на Клоковичі[247].

З кінцем XVI в. широко культивував в своїх великих маєтностях таке служебно-шляхетське землеволодїннє звістний Ян Замойский. Звістні такі його служебно-шляхетські ординації в волости Щебрешинській і Шаргородській (на Поділю, в сусїдстві Барського староства). В Щебрешинській, як сказано, вже за попереднїх властителїв — Гурків (від них Замойский купив її десь в 1595-8 рр.) широко розвинене було таке служебне землеволодїннє, а і в Шаргородчинї (виміняній Замойским від камінецьких біскупів при кінцї 70-х рр.) мусїв він застати богато дрібної служебної руської шляхти, анальоґічної з барською (колись ся волость і належала до Бара). Він і там і тут лише орґанїзував се шляхетське землеволодїннє, поставивши його в більш меньш одностайні відносини до себе. Зібрані мною документи про шаргородську шляхту сї відносини показують досить виразно[248].

Замойский видає таким давнїйшим nullo iure possessoribus і новим особам грамоти на маєтности (одні з них титулують ся шляхтичами, nobiles, иньші ріжними нешляхетськими титулами: ucciwy, sławetny), але не на праві дїдичнім, а на певний час: на одно або на два доживотя (для самого обдарованого й його дїтей)[249], часом записуючи ще й якусь суму. За те такий державець мусїв заявити в камінецькім земстві, предкладаючи привилей Замойского, що він на свою державу не має нїяких иньших прав окрім надання Замойского, і означені в нїм обовязки буде сповняти. Обовязки сї були орґанїзовані на взір барської шляхти, як то в деяких грамотах зазначає виразно сам Замойский: шляхтичі «мають нести такі обовязки й таку послушність, яку несуть земяне Барської волости, селяне їх також будуть обовязані до послушности й дани до замку шаргородського відповідно до звичаїв сїл барського замку»). Але так одностайні як в Барській волости обовязки шаргородської шляхти не були: часом шляхтича звільнювано з усїх иньших тягарів окрім воєнної служби. Воєнна служба — ходити в похід з дїдичом чи його урядником власним коштом до Турок, Орди й Волохів — була обовязком загальним. Так само всї мусїли підлягати власти й юрисдикції шаргородського намістника. Своїми ґрунтами розпоряджати не можна було без дозволу дїдича, і т. и.

Загальна еволюція селянських верств. Заниканнє несвобідних, останки їх в XVI в. в в. кн. Литовськім, їх становище, погляди права на них, їх заниканнє в другій половинї XVI в. Заниканнє невільництва в українських землях корони — останки невільництва в XV в. Перехід останків невільників в тягле селянство, ретроспективний погляд на сей процес в попереднїм. Спеціальні катеґорії несвобідних і півсвобідних: койманцї, закупи, паралєлї з економічно закріпощеними

В тїснім звязку з розвоєм шляхетської верстви стояла доля селянських кляс. Се були, властиво сказавши, дві сторони одного й того самого історичного процесу, що підіймав становище шляхти коштом селянства, так що в міру того як ширили ся привілєґії шляхетської верстви, малїли горожанські права селянства. В сїм двостороннїм процесї властиво лежить центр тяжкости цїлої суспільної еволюції сих часів, корень цїлого перестрою суспільних, а також національних і культурних відносин.

Наші відомости про селянські верстви в давнїй Руси не були богаті. Скільки могли ми виробити суд про них, головно на підставі памяток XII в., основною верствою були свобідні й економічно-самостійні селяне — смерди, що сидїли на властних ґрунтах; але поруч них істнували досить численні катеґорії селян безземельних, що працювали на чужій землї й наслїдком своєї економічної несамостійности були і в горожанських правах ограничені — се так звані ізгої, сябри, закупи, нарештї була численна верства невільнича[250]. Економічні, по части й полїтичні обставини складали ся так, що катеґорії безземельних полусвобідних і несвобідних робітників з часом мусїли все збільшати ся коштом свобідних селян-властителїв, а селянські землї — переходити в руки боярські, збільшаючи собою боярські маєтности, що орудували працею тих несвобідних і півсвобідних[251]. В тих українських землях, де сей економічний процес мав спромогу без перешкод поступати далї — як в Галичинї, на Волини, на Побужу і в глубшім Полїсю, в сїм напрямі мусїли розвивати ся далї суспільні й економічні відносини, тим часом як на Поднїпровю й Понизю в загальнім розкладї давнїйших суспільно-полїтичних форм результати сього процесу мусїли коли не зовсїм зникнути, то принаймнї дуже сильно ослабнути. Відповідно до того в сих останнїх землях ми не можемо надїяти ся стрінути ся з сильно розвиненими результатами вказаного економічно-суспільного процесу — великими боярськими лятіфундіями і господарствами, з численними верствами несвобідних і півсвобідних, але сподїваємо ся бачити їх в сильнім розвою в тих дальших, більше законсервованих землях — волинських, галицьких, побужських, так само як і білоруських землях в. кн. Литовського[252].

Коли одначе паде сьвітло на тутешнї суспільно-економічні відносини, то значить — в XV в. і в початках XVI, ми не знаходимо тих, так добре знаних нам верств несвобідних і півсвобідних в такій формі, як a priori могли б надїяти ся. Невільники істнують, але в числї невеликім, більше як пережиток. Терміни закупів і сябрів в землях в. кн. Литовського звістні: сябри в актах XVI в. означають участників селянського господарства чи то рівноправних, чи нї — в значінню пізнїйших підсусїдків. Закупами звуть ся люде заставлені в грошах — третїми особами, чи ними самими, разом з землею, чи без неї, лише самою їх особою і працею; але в великодвірських господарствах вони не грають особливої ролї й не виступають численнїйшими ґрупами звичайно.

Одначе памятаючи, що верстви півсвобідних і несвобідних давали робочу силу більшій власности, княжому й боярському господарству, що в XIV–XVI в. як раз доходить до незвичайної сили, ми без великого труду потрапимо віднайти ті верстви: вони опинили ся між ріжними катеґоріями glebae adscripti — селянами тяглими, слугами ріжних спеціальних титулів, котрими власне орудує господарство XV–XVI в., тим часом як старих смердів репрезентують в більше чистій формі селяне денні ріжних назв, зовсїм або майже зовсїм свобідні від панщини[253].

Очевидно, процес загалом взявши пішов у тім напрямі, що становище несвобідних переважно полїпшило ся — зблизило ся до становища безземельних робітників на панських землях й переважна маса несвобідних вповнї змішала ся з ними. Ослабла в значній мірі й та виразна давнїйше границя, що дїлила свобідних і економічно самостійних селян від безземельних і залежних — се було наслїдком як полїпшення становища сих остатнїх, так іще більше — наслїдком погіршення становища перших: затратило ся понятє їх правної й економічної самостійности, право й практика що далї то більше склонні були переносити на них практику низших катеґорій селян, що вийшли з несвобідних і півсвобідних. Дальший історичний процес пішов власне в сїм напрямі нівеляції селянських верств на тім рівенї, на якім стояли безземельні, панщиною обтяжені робітники, та зведення до сього спільного знаменника ріжнородних катеґорій селянства, з їх економічними й правними відмінами. Се було зрештою явище загальнїйше: не тільки в иньших землях давнього руського права — в землях в. кн. Московського, але і в західнїй Европі загалом взявши переходить сей процес: давнїйші несвобідні підіймають ся розмірно, але до їх рівеня редукують ся й вищі катеґорії селян, давнїйше свобідні й самостійні — всї вони нївелюють ся на рівенї більше меньше давнїйших безземельних і півсвобідних, або й низше. Так воно було й по землях наших.

Щоб прослїдити перехід давнїх руських катеґорій селянства в новійші, такі які стрічаємо в памятках XV–XVI в., ужиємо заразом фактів і з земель литовського і польського права. Почнемо від останків несвобідних.

В XV в. і на початку XVI несвобідні ще були досить знані в в. кн. Литовськім, як звичайно принадлежність двірського господарства, княжого й панського. Тому що великодвірське господарство було розвинено головно в білоруських і чисто литовських краях, і невільників бачимо тут далеко більше нїж на Українї. В наших землях згадки про них рідші, і нїде не стрічаємо більше як по кілька, де маємо докладнїйші числа, тим часом як в дворах білоруських і литовських бачимо челяди часом по кількадесять, навіть понад сто. Судячи з наших звісток, найбільше челяди було в Пинщинї, де ще в серединї XVI в. були по великокняжих дворах значнїйші їх фамілїї. Але всюди, навіть при найбільших їх осадах, по тих литовських дворах як робуча сила попри неї уживали ся селяне иньших катеґорій, в далеко більшім числї[254].

Звуть ся сї невільники «челядню невольною», або просто «челядию», також паробками, жінками й дівками невольними[255]. Становище їх найлїпше поясняє устава дворам виленського і троцького воєводств в р. 1529. З неї бачимо, що челядь призначала ся передовсїм для хлїборобської роботи. Окрім того жінки були обовязані виробити з двірського матеріалу на рік постав полотна. Частина челяди — «которыи обыходу и домовъ своихъ не мають» — жила на повнім удержанню від двора, дістаючи т. зв. «мЂсячину»: устава визначає на се кождому по чотири бочки жита «водлЂ обычая давного» (бочка така містила понад два кірцї). Иньша челядь мала свої власні невеликі господарства — «приробки а бонды свои» (слово бонда, значіннєм неясне, очевидно, бую технїчним для сього челядинського господарства). Такі діставали меньшу місячину — тільки по півтори копи жита на рік. Очевидно власні господарства їх були так малі, і вони так були заняті роботою при дворі, що не годні були з них прохорчити ся[256]. Се можна взагалї уважати типовим для тодїшнього становища челяди.

Право в. князївства признавало невільництво вповнї леґальним інститутом, хоч і робило поволї кроки до його обмеження. Литовський Статут 1529 р. признає чотири правні причини невільництва: родженнє від невільних; полон на війнї в чужій землї; заміна неволею кари смерти, за згодою другої сторони; сьвідомий шлюб вільного чи вільної з невільним. Натомість признаєть ся неважним; поневоленнє за якусь провину, що не потягала за собою кари смерти; неволеннє за довг; продажа дитини батьками або себе самого в неволю під час голоду. Нехристиянам забороняєть ся мати в неволї християн[257]. Всякий невільник може від нехристиянина виробити ся на свободу, прослуживши у нього сїм лїт. Стає вільною й челядь, котрій її властитель відмовив удержання під час голода (выбилъ з двора проч)[258]. Статут 1566 р. знїс уже неволеннє замість кари смерти, зіставивши тільки иньші три правні причини. Але житє йшло в перед права, і в практицї середини XVI в. (як поучують нас факти наведені нпр. в ревізії пинської королївщини й иньших інвентарях[259], шлюб з невільним чи невільною не робив свобідного челядином. Статут 1588 р. зробив кінець невільництву, постановивши що на далї невільниками можуть бути тільки полоненники, а всяка иньша челядь, як також і дїти полоненників «мають быти осаживаны на земляхъ а розумены быти за отчичевъ»[260].

Право й тут ішло тільки за житєм, бо таке систематичне розсаджуваннє невільної челяди на ґрунтах селянських, що переводило їх в катеґорію селян «непохожих», бачимо при помірі ґрунтів на волоки, в серединї XVI в.[261] По всякій правдоподібности, сї переводи задали головний удар невільництву, де воно ще було численне: челядь переведено на селянські тяглі ґрунти. Взагалї протягом XVI в. невільництво, можна сказати, вимерло в в. кн. Литовськім, незалежно від впливів права, в самім житю[262]. До певної міри міг на се вплинути, окрім загального впливу християнства, приклад Польщі, де права невільництва не признавано; але головно вплинуло на се, очевидно, обмеженнє прав свобідного селянства та зближеннє його до становища невільників, що й помогло невільникам розплинути ся в його масї.

В українських землях в. кн. Литовського, як я вже сказав, невільництво пережило ся ще скорше — з виїмком Пиньщини, де значні фамілїї челяди бачимо ще в 50-х рр., і де невільництво було непережитим інститутом ще і в 60-70-х рр.[263] По иньших українських землях тільки спорадичні останки його бачимо в серединї XVI в.[264] Ще скорше ослабло воно в українських землях Польської Корони. Хоч сучасне польське право невільництва уже не знало, воно терпіло одначе в сих землях останки невільництва, як пережиток руського права[265]. В середнїх десятолїтях XV в. ми ще досить часто стрічаємо невільників — особливо в Львівській землї, в королївщинах і у приватних людей[266]. В судових книгах стрічають ся ще згадки про продажу невільників, поневоленнє за провини і навіть — добровільне підданнє в неволю або продажу батьками дїтей[267]. З подробиць можна здогадувати ся, що невільників на знак неволї часом навіть калїчили: в однім контрактї згадуєть ся, що селянин, засуджений своїм дїдичем на кару 60 грив., віддав у сїй карі йому свою доньку в неволю, й при тім утяв її носа, nasum cisit[268]. При тім одначе, видно, було прийнято, що невільником не може бути католик[269].

В другій половинї XV в. сї останки невільництва скоро пережили ся — згадки про невільників стрічаємо незвичайно рідкі. Хоч імпортований невільник міг трапляти ся у Львові й пізнїйше, свійського невільництва в XVI в. тут уже не було.

Приглянувши ся пережиткам невільництва, постараємо ся прослїдити, куди перейшли колишнї маси невільників і півсвобідних.

Згадана вище постанова Литовського Статута 1588 р., що невільники від тепер мають бути осаджені на ґрунтї й уважати ся за селян-отчичів[270], може служити нам вказівкою ex post: дорогою осадження на ґрунтах, по всякій правдоподібности, невільники і перед тим в великім числї переходили в катеґорію тяглих селян-отчичів, закріпощених, «непохожих». Челядь, що мала свої «приробки» й «присївки» і в части жила на власнім хлїбі, була становищем переходовим до такого челядника осадженого на тяглім ґрунтї. Як се осадженнє робило ся, бачимо нпр. в цитованій уже нераз ревізії Пинського князївства: в додатку до тих приробків які мала тут челядь, додавали ся нові, так щоб вистало того на поменьше сїлянське господарство — нормою було 9 морґів на господарство, себто 1/3 повного селянського ґрунту[271]. Служба таких переведених зветь ся або «службою невольною», або «службою тяглою», але се була ріжниця тільки в вислові: їх трактовано всїх однаково як «огородників», себто малоземельних селян, і відповідно до того мали вони поносити з трох морґів тижневу одноденну пішу панщину, так що з своїх 9-морґових ґрунтів мали робити три днї на тиждень і окрім того сповняти иньші повинности у дворі в разї потреби[272]. На разї вони числили ся ще невільниками (z nywoly nye sza wipusczeny[273]). Але ріжниця між ними й иньшими тяглими мусїла дуже скоро затерати ся. Можемо се бачити з кілька лїт пізнїйшої описи пинських королївщин: де трапляли ся свобідні ґрунти, там давнїйшим невільникам додавано ґрунту до повної міри й вони переходили вповнї в катеґорію тяглих селян, несучи однакові з ними обовязки[274]. Звуть ся вони ще «паробками» часом, але память про їх невільництво — більше історичного характеру, нїж якась реальна специфікація[275]. Очевидно, з часом мусїла ся ріжниця затерти ся безслїдно.

Сей перехід невільників в тягле селянство в 2-ій пол. XVI в. був може остатнїм актом того рода, але очевидно не першим. Я думаю, що обтяженнє панщиною й закріпощеннє колись свобідного й економічно-самостійного селянства треба толкувати власне тим, що воно — позволю так висловити ся, було затроєне несвобідними елєментами, введеними в великім числї в його круги — обтяженими «невільною службою» та обмеженнями особистої свободи.

Подекуди ми стрічаємо слїди спеціальних катеґорий селянства, що своїм несвобідним характером вказує на близьке своє спорідненнє з невільничою верствою. Такі нпр. коймінцї в землях білорусько-литовських (термін литовський, але саме явище може бути випливом і староруських суспільних відносин) — вони противставляють ся невільним паробкам, але вповнї підходять до становища невільників осаджених на тяглій службі: сидять коло дворів і дякол не дають, тільки тяглу службу служать; вони не мають права виходу, їх продають як невільників. Се вже вказує на їх несвобідне походженнє, а деякі подробицї документу, де виступають коймінцї, потверджує гадку, що маємо тут осаджену на двірських ґрунтах челядь[276]. Анальоґічна до них, а цїкавійша для нас катеґорія людей коланних, каланних, каланників, звістних в Галицькій Руси, і в українських землях литовського права. В Галичинї ся назва прикладаєть ся до селян служебних, без тяглих обовязків, тож про них буду говорити низше, слїдячи несвобідні елєменти серед слуг. Тут тільки піднесу, що в руських землях литовського права тим іменем називано селян тяглих, закріпощених, без права виходу (несвобідний, то значить закріпощений характер їх підносять особливо акти галицькі XV в., де kalanny виступає синонїном для illiber)[277].

Незалежно від таких спеціальних катеґорій, маса невільних мусїла без всяких спеціальних означень переходити в катеґорію тяглих селян. Так само мусїло бути і з контінґентами, що відповідали давнїм катеґоріям закупів, сябрів, ізгоїв і т. и.

Закупів ми стрічаємо в литовських часах досить часто, але в значінню де що відміннім. Імя се значить людей заставних і квалїфікує права до нього кредитора, а не правне становище самого «закупного» чоловіка: закупом зветь ся застава і вільного чоловіка, вчинена ним самим чи його свояками, і невільного, вчинена його господарем третїй особі; селяне заставлені разом з землею їх державцем також звуть ся закупами і т. д.[278] Для нас найбільше інтереса мають закупи, що заставили ся самі, або заставлені своїми свояками на відробок певної суми. Від другої четвертини XVI в. право в. князївства стоїть на такім становищу, що свобідний чоловік не може стратити свою свободу на все в покритє якогось грошевого з'обовязання, чи матеріальної шкоди[279], і допускає тільки неволю часову — такий застав чоловіка, при якім праця його має амортизувати довг[280]. На випадок, коли б хто з своїм закупом не умовив ся що до амортизації довга, Статут уставляв таксу для оцїнки працї закупа (такса ся стоїть в очевиднім звязку з такоюж таксою Руської Правди). Так само уставляєть ся такса «випуску» (амортизації) для людей «виданих» за неспроможністю заплатити судову кару або винагородити заподїяну шкоду[281]. Як видно з сих постанов і иньших актів, такі закупи, або видані люде відслужували винні гроші або служачи в домі кредитора, або сидїли на своїх господарствах, дістаючи певну підмогу в господарських продуктах — «присївок» (ріжну пашу на насїннє)[282]. Становище обох катеґорій було вповнї анальоґічне з становищем таких же катеґорій невільної челяди, тільки що ся була закріпощена вічно, а ті закупи і видані люде тільки до амортизації чи сплати грошей.

З другого боку становище закупів та виданих людей, що сидїли на своїх господарствах, було дуже анальоґічне із становищем селян, що осїдаючи в чиїхсь маєтностях, запозичали ся у свого пана на господарство. Вони звуть ся «людьми въ пенязЂхъ», як звали ся й люде заставні або закупи[283]. Се звичайні свобідні соляне — «люды прыхожіи», але вже звязані в своїй свободї: вони можуть відійти, тільки наперед «пенязи отложити подлЂ запису своєго». Не вийшовши й не сплативши грошей, вони переходили в катеґорію людей закріпощених, «непохожих», «отчизних», так само як і осаджені на ґрунтах невільники або закупи. Такі прихожі люде, осаджені на ґрунтах двірських, чи спустїлих селянських, що уважали ся власністю дїдича, — котрі через засидженнє чи задовженнє переходили поволї в катеґорію людей непохожих, відповідають давнім катеґоріям безземельних робітників — як ізгої, сябри (в литовських часах сї терміни в їх давнїм значінню вже незвістні). Практика XVI в. кидає й на сїм пунктї ретроспективне сьвітло, поясняючи, де подїли ся ті давнїйші катеґорії безземельних селян. Як і сї пізнїйші безземельні, вони перейшли в закріпощені катеґорії селян, передовсїм між тяглих непохожих людей ріжних катеґорій, а також і в ріжні катеґорії слуг і промисловцїв.

Катеґорії селянства XV–XVI вв. Селяне данні, їх термінольоґія. Данні селяне в київській переписи 1470 р., в Ратенськім старостві на поч. XVI в. і на пинсько-волинськім Полїсю 1560-х рр., їх обовязки і оцїнка оподатковання. Пережитки старих порядків з иньших країв, відтвореннє старого оподатковання, XIV–XV вв., його еволюція, зародки робіт

Дуже численні й ріжнородні катеґорії селян в українських землях литовського і польського права, звістні нам в XVI в., що в ріжних місцях мали ріжні імена, ріжні чинности й обовязки, відповідно до місцевих обставин, — можна що до їх обовязків та способів їх експльоатації державою подїлити на три великі катеґорії: людей данних, людей роботних, або тяглих в тїснійшім значінню, і служебних (слуг і ремісників). Подїл сей буде приблизним, бо одна катеґорія переходила в другу ріжними переходовими формами, спільники точками й т. и., але для орієнтовання нам його вистане[284].

В становищу данних селян, як я уже підносив, було найбільше шансів заховати ся прикметам давнього руського свобідного селянства, і з сього погляду вони мають право на нашу особливу увагу. Задержати ся ся катеґорія мала спромогу тільки там, де не було розвинене двірське, фільварчане господарство — чи то з економічних, чи то з полїтичних причин. На ново творити ся, очевидно — передо всїм за старими взірцями, могла вона там де се двірське господарство упадало[285]. А з розвоєм фільварчаного господарства, з розширеннєм його території, від середини XVI в., вона вигибає все більше й більше. В кінцї XV і в першій половинї XVI в., коли ми маємо докладнїйші відомости про українське селянство, на Українї як головний терен сеї катеґорії селян виступає Полїсє, з його дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою, але також і полудневі окраїни, о скільки обставини позволяли вже розвивати ся тут хлїборобській культурі, а татарською трівогою ще відстрашали панів від фільваркового господарства.

Якогось уставленого терміну в старій термінольоґії ся катеґорія не має. «Данниками» звали ся властиво тільки ті, що давали дань медову — дань в тїснїйшім значінню, хоч «данею» звали також поплати грошеві і в ріжних натуралїях[286]. Маємо часом такі випадки, де «данники» противставляють ся «тяглим», отже ужито се слово в значінню тої катеґорії, про яку тепер говоримо[287]; але з другого боку се слово уживало ся іще в ширшім значінню, противставлене «слугам», в значінню селян обовязаних чи до робіт чи даней. Властиве ж значіннє, як я сказав, — селяне, обложені данею медовою. Ми ж в своїм оглядї сим старим терміном будемо називати, з тими застереженнями, селян, обложених датками, але вповнї або майже свобідних від панщини.

Опись київських державних земель, зроблена десь в 1470-х рр., дає нам перший докладний образ ріжних катеґорій данного селянства[288].

«Данники» тут виступають під сим своїм іменем в околицї Житомира[289]. Тут нпр. в селї Грежанах сидить сїм данників. Підставою для оподатковання служить «земля данна»; головні складові частини його — «дань» і «полюдє», як бачимо — самі староруські інститути. Окрім того часом люде дають по кілька грошей (3–5) княжим ловчим і бобровникам — мабуть окуп, аби вони за своїми ловами не лазили по їх землї. Взагалї ж датки з такої землї йдуть не однаково: одні платять «дани тридцать грошей а ведро меду, а две купицы полюдья» — таких було четверо; иньші цїлу дань давали медом: з одної землї «хоживало семъ ведеръ меду, а полюдья ведро меду а две куници»; або навпаки — цїла «дань» платить ся в грошах: тивун з своєї землї дає «дани копу грошей, а полюдья две куницы». Так було в однім селї. В сусїднїх присїлках дань бачимо з декотрих земель значно вищу (до десяти відер меду), окрім неї дань воскову і ще оден додаток — тивунщину, все отсе теж лише у декотрих[290]. Взагалї оподаткованнє поодиноких «земель» дуже ріжнить ся і своїм складом і великостию: самі землї були не однакові, а окрім того оподаткованнє кождої мало цїлу свою історію: опусти, підвисшення, припадкові додатки, що ставали потім прецедентом на будуще, і т. и. Велика ріжнородність в оподаткованню взагалї, як побачимо, була прикметою його архаїзму і редукцію до одного знаменника робили тільки пізнїйші адмінїстраційні реформи.

Під самим Житомиром і Чудновим стрічаємо в селах також данників, але тут уже не відріжняєть ся дань і полюдє: дають сумарично тільки мід.

В Романові під Житомиром дають також і куницї, і овес, і т. зв. болкуновщину — дань від худоби, від вола по три гроші (відти й «бодкуновщина»: болкун, бовкун — віл по українськи)[291]. Се був рід стації, що на Поросю платила ся всякими людьми, навіть слугами, «на приїзд в. князя», але потім стала постійною даниною.

Крім назви данників данні селяне під ріжними иньшими назвами, чи й без назв, виступають в ріжних селах сеї описи. Так в однім селї на Роси (Терпсеєві) стрічаємо куничників: вони платили куницї, не сказано, — чи «шерстю», себ то дїйсно шкірками куни, чи грошима («куниця» по старій традиції на Українї стала означати й данини переложені на гроші). Двоє дають по шість кун, третїй три, «а вси три голтаи»[292]). В иньшім селї (Радостові) бачимо людей, що не несуть иньших обовязків окрім того що дають «подимщину». Подимщина ся одначе не та пізнїйша, польським правом заведена — по два гроші від лана. Що таке була стара українська подимщина, дає розуміти люстрація браславського замка 1545 р. — там давнїйше люде земянські давали на замок таку подимщину: з диму по 12 грошей, по мірцї вівса, по хлїбу й курцї. В тім родї мусимо собі представити й київську подимщину XV в.[293]

Під Чудновим було також кілька сїл, де люде давали подимщину, але деякі з них окрім того іще «городъ робять, а на толоку ходять на одну». Очевидно, се дуже стара практика, бо коли де инде скаржили ся як на новину, що їх Семен Олелькович змусив «сїно косити, на толоку ходити, став сипати», то тут такої скарги не підносили[294]. Се вже, як бачимо, перехід до панщини, до людей роботних.

До сеї київської описи хронольоґічно досить близько стоять описи иньшого глубокого кута українського Полїся — Ратенського староства, себто земель верхньої Припети, з 1500–1512 рр.[295] Землї сї входили в склад Корони, але законсервували ще в тім часї дуже богато архаічного, впливами фільварчаного господарства майже були не зачіплені, й відомости, які дають про них описи, для відтворення давнїйшого економічного становища селян дуже цїнні.

Підставою оподатковання служить тут «дворище» (аrеа), що відповідає більше меньше «землї» київської описи. Між складовими частинами сього оподатковання передовсїм стрічаємо медову дань (dacia) і полюдє. Старі назви сеї дани задержали лише в Ратеньській волости, тим часом як в Ветельській волости тогож староства її витиснули иньші назви — мід осїннїй і липцевий[296]. Великість сих даней не однакова, найчастїйше одначе се ваганнє не велике — вони давали в сумі в середнїм півтретя відра з дворища (3½ липечни)[297], але на деяких дворищах, або і в цїлих селах (особливо Ветельської волости) вона підіймаєть ся до 5 відер. При віддаванню сеї медової дани давали ще грошевий даток, т. зв. поданє, що початково мав, мабуть, значити даток для того «ємця», що ту дань виберав, як «писчеє» пинського Полїся (див. низше); воно виносило від 1 до 5 гр. в ріжних селах і ріжних комбінаціях. Окрім того приходить «побор» — він складаєть ся з білки і грошей; нормальна висота їх 20 гр. з дворища в цїлім старостві. Ся «білка» тхне глубоким архаізмом (вона позволяє нам зблизити сю данину з старинною даниною «по бЂлей веверицЂ отъ дыма»), але з другого боку ся одностайна висота грошевого побору — 20 гр., мусїла з'явити ся результатом якоїсь зовсїм нової реґуляції (правдоподібно, в склад побору входили давнїйше ще иньші натуралїї, і се все при тій реформі заступлено одностайним грошевим податком). Окрім того давали бобровниче — гріш і 10 горстей льняного прядива[298]. Осібно давали конопляного прядива по горсти на невід (в Ветельській волости натомість давали кілька личаних «ужищ» — поставів шнуру для сїти на зьвіри)[299]. Важнїйша дань вівсяна, дуже значна, що виносила в деяких селах понад колоду з дворища[300]; в деяких попри овес давали ще й жито — «на озимий засїв»[301]. Давали по кілька возків сїна (5,6,7) з дворища. Нарештї — ріжні річи до столу: курей, або качок, яйця, масло, сир, часом ялівку й кабана, що, правдоподібно, разом творило стацію. В Ветельській волости був іще осібний податок «похлїбне» — з кождого віддїленого господарства[302], вощениче, уствиця — дрібні грошеві датки.

Як бачимо, податки дуже ріжнородні, і в сумі досить значні. Так нпр. в с. Заставю Ратенської волости на дворище припадає пересїчно в грошах і медовій дани переведеній на гроші 55 грошей, а пів стільки дадуть иньші престації, разом коло 80 гр. Село Замшане дадуть ще більше: грошеві і медові данини дадуть на дворище 84 гр., а иньші треба раховати коло 45 гр., разом коло 130 гр. Село Щодрогощ Ветельської волости дасть меньше: грошевих і медових данин 41 з дворища, а коло 20 гр. иньші датки, разом понад 60. Село Ветли коло 90 гр. (63½ гр. грошевих і медових данин, а ще понад 25 гр. иньших датків), і т. и.[303]

Коли попробуємо, за помочию тих вказівок, яких ми ужили для оцїнення оподатковання Ратенського староства, порівняти податки Ратенські з податками київського Полїся з 70-х рр., то побачимо, що «земля» в околицї Житомира несла пересїчно (з дуже великими ваганнями, ще більше як у поодиноких дворищ ратенських) не меньше, а часом навіть і більше як ратенське дворище[304]. Але можна думати, що тутешня «земля» була більшою господарською одиницею від дворища.

Так виглядало оподаткованнє в тих селах Ратенського староства, що повнїйше залежали свою архаічну фізіономію. Поруч них були одначе й села «урочні», де всї ріжнородні датки були заступлені грошевим чиншом — давали по півкопи «уроку» і по 6 сторожевщини (custodiae). Про два з сих сел ревізор толкує такий розмірно низький чинш тим, що сї села «малі, а лежать між селами литовськими». В однім селї (Кремно) всї дани зведені були до одної медової дани, досить високої (3½ липечни з деяких дворищ), сторожевщини і одного кабана з цїлого села на замок[305].

Панщина в сїм старостві єсть, але ще в дуже примітивній формі: в Ратенській волости, каже ревізор 1512 р., «люде обовязані з'орати і зробити (disponere) поле і урожай весь звести до замкового двора». В Ветельській волости, де фільварку не було, люде з усїх сїл зберають на замок сїно з усїх замкових сїножатей; обовязані до воження, инакше до «повозу» (ще оден старий термін), куди буде треба, з усякого рода річами; мають будувати й направляти замок і возити дерево (на будову) своїм накладом. Судячи з описи замкового фільварку в тім же інвентарі, замкове господарство вело ся не велике, й сї фільварчані роботи не повинні були зайняти богато часу — виставало мабуть кілька день до року[306]. У всякім разї маємо і тут перехід до панщини, який бачили ми вже вище, в околицї Чуднова.

З порівняння того, що дають нам описи київські і ратенські, можемо вже виробити собі суд, як виглядало оподаткованнє селянства перед змінами XVI в., в віцї XV, ба й XIV. Се дає нам можливість сконстатувати дуже архаічні прикмети, які задержали ся навіть в другій половинї XVI в., в переддень Люблинської унїї на Полїсю волинсько-пинськім, в сусїдстві Ветельської волости, по Припети і нижнїй Горини. Тут і при волочнім помірі 50-х рр. богато сїл полишено при старинних обовязках, і тільки в 1560-х рр. оподатковано їх на ново, відповідно до устави. При тім описано докладно подекуди їх давнїйші податки, а що при тім особливо цїнно — дано й поміри тутешнїх дворищ: подробиця, котрої не давали нам анї київська анї ратенські описи[307].

Як видно з долученої табелї[308], де подані цифри з 27 сел (71 дворище, що задержало ще ті архаічні податки, тим часом як у иньших заступив їх грошевий урок), і тут оподаткованнє визначало ся значною ріжнородністю: маємо яких 14 ріжних титулів дани. Підставою оподатковання служило й тут дворище. Декотрі податки майже скрізь однакові й ті самі. Так скрізь (хиба де частина податків заступлена була уроком) давали з дворища, без ріжницї його великости й доходности, однакове полюдє — по 7 гр. і 4 пенязї; одностайна ся й така не кругла цифра дає здогадувати ся, що се еквівалєнт якоїсь натуралїї (чи натуралїй), що давнїйше творили се полюдє. Від кождого диму, скільки їх було в дворищу, давали по 2 гр. «писчого». Далї, загальним (з дуже незначними виїмками) датком були овес й сїно, з тою ріжницею, що з більших, доходнїйших дворищ давали цїлий стог сїна (його числили на 33 гр.) і 4 бочки вівса, з меньших — півстога і 2 бочки: се була норма, і виїмки досить рідкі. Досить загальним (але вже з значнїйшими виїмками) датком виступає грошева «посощина» — также староруський інститут: дань від сохи, що відповідає дани медовій або подимщинї иньших країв; в меньших дворищах (розумію й меньше доходні) платили її 10 гр., в більших 20 гр.; так було звичайно, тільки в дуже великих дворищах іде вона до 60 і 80 гр.; виїмки рідкі[309].

Иньші датки — як «побор» і «прибор», званий часом «новим», «приписне» і натуралїї як лагвиця (по 21 гр.)[310], баран і лис (баран цїнив ся на 12 гр., лис на 6 гр.) приходять тільки по декуди, так само як і «урок», що в сих дворищах, як я вже сказав, заступав тільки частину податків. Всї натуралїї переложені на гроші, тільки овес дають іще або натурою або грошима. Панщини нема, але подекуди бачимо її грошевий еквівалєнт — се «пригон», (в меньших дворищах платили пригону 10 гр., в більших 20) і «повоз» инакше віз, завіз, возу — як видко з цифр, все се одна й та сама оплата[311]. «Пригон» — звістний в білоруських землях термін для двірської роботи: очевидно тут давнїйше уживано данних селян до двірського господарства, але потім се замінено на гроші[312], «Повіз» — звістний уже нам староруський термін[313], що міг означати або обовязок відвозити натуралїї до двору (він відпадав, коли натуралїї окупали ся грошима, але се не перешкаджало, щоб сей обовязок також ще казати оплатити), або — ходити з підводами (як то бачили ми в сусїдній Ветельській волости). Про великість «пригону» перед переложеннєм на гроші може дати деяке понятє та обставина, що устава на волоки рахувала 12 гр. з волоки за чотири лїтнїх толоки; судячи з того й пригон, рахований по 10 гр. з меньших дворищ (одначе більших від волоки) не мусїв бути дуже великий (дуже докладно операти ся на сїй таксації не можна, бо не знати, з якого вона часу йде). Про роботу ще не переведену на гроші маємо звістку в одній грамотї пинської княгинї Марії з 1494 р., де вона звільняє якихось Яцковичів з звичайних селянських обовязків: «ижъ имъ овса и сЂна не давати, и полюдья, и на кождоє дЂло имъ не пойти ни съ топоромъ ани съ сохою»[314]. Взагалї ся грамота цїнна тим, що показує при кінцї XV в. тіж самі головні моменти оподатковання тутешнїх селян, які ми переглядали дотепер в детальнїйшім виказї 60-х рр. XVI в.

В сумі се оподаткованнє тільки до певної міри відповідало великости дворища й якости ґрунту. Бачимо, що меньші дворища по більшій части платять меньше нїж більші; що дворища на лихім ґрунтї були оподатковані низше, нїж ті що на лїпшім; але до якоїсь докладнїйшої пропорціональности було далеко, і скільки можемо судити з дат поданих ревізією, воно дуже часто було непропорціональним: з морґа ґрунту, який ревізор зачисляв до тої самої кляси, в одних дворищах платило ся в загальній сумі податку 1½, в иньших 2 і навіть 3 гр. Навіть в тім самім селї[315] трапляли ся такі нерівномірности. Або бачимо й таке, що в тім самім селї в однім дворищі морґ лїпшого ґрунту платив меньше ніж морґ гіршого, по отаксованню ревізора, і то значно, навіть у двоє[316]. Розумієть ся, ріжні вигоди, про які мовчить ревізія[317], в дїйсности в значній мірі подекуди могли зменьшувати сї нерівности[318]. Одначе припускати, що такі побічні обставини вповнї вирівнювали сї великі відміни, нїяк не можна: годї думати, щоб не звернув на них нїякої уваги ревізор, коли б вони давали таку велику ріжницю в доходности дворища. Очевидно, і тут не тільки ріжнородність, але й непропорціональність оподатковання треба толкувати браком якоїсь одностайної норми, тим що, як я сказав вище, кожде дворище мало свою осібну історію оподатковання, свої, щоб так сказати, не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні мотиви оплат.

При тім оплати сї були часто дуже значні, розмірно взявши. Критерієм може служити нам податок, який визначав ревізор за підставі нової устави. Податок сей, розумієть ся, по тодїшньому не був низький, а що найменьше середнїй, або й вище середнього. І от ми бачимо, що тим часом як в одних дворищах при заведенню нового оподатковання оплата з морґа підносила ся, в иньших податок плачений «по старому» був не меньший від виміреного на підставі устави, ба навіть — і се трапляло ся дуже часто — навіть вищий, так що відповідно уставі треба було б знизити його, тільки ж ревізор тримав ся фіскальної засади, що доходи держави можна підвисшати, а не знижати, і в таких разах лишав той давнїй вищий податок. Подекуди сей, «по старому» плачений податок був таки й добре вищий від уставового; так нпр. дв. Витковичі в с. Сваричевичах платило по старому 3 1/3 з морґу пересїчно, а но уставі мало б платити коло двох, в с. Парі дв. Попковичі платило 4 гр. з морґу, а мало б платити 2, а в с. Берестю дв. Колбащичі платило 6 гр. з морґу, а мало б платити два! Взагалї такі випадки, де нова устава підносила значно старинне оподаткованнє, належали до рідких — частїйш де й підносило ся, то не богато[319]. Цїкаво, що як раз на найгірших ґрунтах таке підвисшеннє часто бувало значне: се залежало від того, що в своїй уставі реєстр мав досить тїсну скалю знижень, і низше як 1¼ гр. з морґу не визначав чиншу, тим часом давня система оподатковання була плястичнїйша, й на найгірших ґрунтах припадало з морґу й по ½ гр., і навіть ще меньше.

Сама собою насуваєть ся гадка — порівняти тутешнї податки з ратенськими. Се було б легко, як би мати міру редукції вартости гроша й продуктів і докладну міру ратенських дворищ, а без того можна се робити тільки в приближенню. Оподаткованнє пинських дворищ вагаєть ся переважно між копою й трома копами; пересічно з тих 71 дворищ на одно припадає 137 гр.; пересїчне оподаткованнє дворища в тих ратенських селах, котрих оподаткованнє обраховував я вище, дає коло 90 гр. Коли б зробити редукцію й тут на 2:1, то середнє оподаткованнє ратенських дворищ було б вище (90: 68½), але се, розумієть ся, дуже гіпотетична редукція.

На доповненнє образу, який дають нам сї описи, наведемо ще кілька звісток з иньших місць.

Маємо грамоту Витовта 1411 р., де він надає село в Свислочськім окрузї з усїма доходами, які з нього йшли — два ставнї меду, 10 кун, «стан» (стація) «званий полюдє» і боброві лови[320].

З Витебської землї маємо зізнаннє старця в Казимирових часах; по його словам він памятав Витовтову практику, які тодї обовязки мала місцева громада: вони давали з диму по куницї, по три гроші житщини і на кухню (княжу) по курцї, десятку яєць і півгроша. Мали удержувати бобровника під час його ловів на їх території з його конем і псом (не більше) і платити йому по грошу. Роботу мали таку: на жнива ходили три днї, орати на яр також три днї, мали накосити сїна на чотири стоги і поставити єз на рибу. Підводами ходили тільки для самого в. князя (коли він їздив, від Витебська до Смоленська, або від Смоленська до Полоцька)[321].

З Смоленщини маємо одно наданнє села для смоленської катедри, 1470 р., де описані місцеві податки: в селї було вісїм данників і від них ішло три кади меду без пуда, 65½ грошей і сїм бочок жита, а при тім були ще в тім селї боброві гони на князя і якась служба від людей близше не пояснена[322].

В кн. Мстиславськім (теж в давнїй Смоленщинї) маємо описані податки одного монастирського села з данниками: вони дуже не однакові: з землї дають одну або дві кади меду (по 5 пудів), до того хмелю і певну суму «вари» — на видатки варення. Окрім того є тут і грошева дань, від 30 до 96 гр., а у деяких ще иньші, спеціальні датки («покадне», «за бобра»)[323].

На підставі всього отсього матеріалу можна собі представити, як виглядало оподаткованнє свобідного селянства перед змінами внесеними розвоєм фільваркового господарства й правительственними реґуляціями XVI в., — в XV віцї, а mutatis mutandis — і в XIV, може навіть і в XIII.

Підставою оподатковання служила більша земельна господарська одиниця, що могла містити й містила звичайно в собі кілька селянських господарств, звана дворищем (на Волини, Побужу, в Галичинї), землею (в Київщині), селом (ся назва задержала ся в Сїверщинї), величини дуже ріжної, нїчим не реґульованої. Податки визначали ся великою ріжнородністю, часто навіть в однім і тим самім селї. В основі їх лежала староруська дань, що спеціально стала означати дань медову і в сїй формі задержала ся в місцях, де розвинене було пчільництво. В иньших місцях давали дань грошима — така пинська посощина (звістна зрештою і в иньших, білоруських і великоруських землях) або продуктами господарства, як київська та волинська подимщина. Сї модифікації дани по всякій правдоподібности ідуть з часів староруських, як самі їх означення (пригадаймо дань, давану Деревлянами від «дима», Вятичами від «рала»). Другим таким стародавнім складником оподатковання було полюдє — первістний обовязок годувати князя з дружиною й складати йому дарунки при річних його об'їздах. Воно вже в староруських часах мусїло розложити ся на річну реґулярну грошеву оплату[324] і ріжні натуралїї, давані чи то на приїзд в. князя, чи вже рік річно, незалежно від приїзду. І сї остатнї инде перейшли на грошеві оплати в родї київської болкуновщини, волинської поволовщини (може й пинської плати за барана), инде задержали ся в натуральнім видї (як в ратенських селах) — се так звана в XVI в. стація, инакше поклон, почесть. В XV в. вона подекуди зветь ся старим іменем «стан», і наведена вище грамота Витовта, як ми бачили, толкує се як друге імя полюдя; се важна вказівка, хоч з другого боку в стацію так само могли перейти і ріжні престації для княжих урядників і для самого князя[325].

Оплати для княжих аґентів тільки місцями задержали ся виразно — таке «писче» пинського староства, «в'їзд» Мозирської волости, правдоподібно «поданє» ратенське. Ширше й одностайнїйше розповсюднені були дачки для княжих ловцїв і бобровників, звістні вже в XIII в. на Волини[326]: ми бачили їх майже скрізь, в ріжних формах і предметах.

Сї (й може бути — ще якісь иньші) основні датки й престації з часом обростали ріжними додатками, а з їх складових частин виростали самостійні податки, що модифікували або б витїсняли основні. Сей процес наростання податків по части був раціональним з огляду на те що господарська одиниця більшала, доходність її зростала, монета дешевіла звичайно. Але властиво не сї раціональні (бодай до певної міри) мотиви впливали тут, тільки фіскалізм, користолюбність правительственних аґентів, що з казусів робили практику, шукали всякої зачіпки до утворення нового доходу і залюбки використовували кожду нагоду, щоб зробити з неї прецедент побору на будуще. В кождій місцевости, можна сказати — в кождім селї, в кождім дворищу ся еволюція оподатковання розвивала ся своєю дорогою, і наслїдком того витворяла ся така ріжнородність в оподаткованню)[327].

Наслїдком того, як також для браку якоїсь однородної податкової одиницї, оподаткованнє було не тільки ріжнородне, але й не пропорціональне — у одних лекше, у иньших тяжше, і то в найблизшім сусїдстві. Супроти того годї знайти якусь одну міру для нього, але то можемо зазначити, що, з можливими виїмками, було воно досить значне, так що инодї стояло вище тої податкової норми, яку правительство виробило в XVI в., хоч і ся низька не була.

З робіт споконвіку тяжіла на людности робота городова й мостова. Попри се в сусїдстві княжих дворів селян з часом почали притягати й до ріжних иньших робіт — як підводи, кошеннє сїна або толоки. Як давно се почало ся, годї сказати. В старій Руси не знаходимо на се виразних вказівок[328], можна тільки для підвод з всякою правдоподібністю припустити староруські початки — в «повозї» й обовязку перевозити княжі баґажи при полюдї. Але судячи з наведеного зізнання про практику Витовтових часів, початки таких двірських робіт треба датувати принаймнї XIV віком (хоч може й не всюди). Одначе сї роботи — чи то в видї одної або кількох толок, себто участи в двірських роботах на заклик двірського тивуна, на його страві й частованню, чи то в видї певних робіт (як в Ратенщинї), з початку не були великі — не більше кількох днїв до року. Вони починають розвивати ся, загалом беручи, доперва з кінцем XV в., з розвоєм панщини й катеґорії роботних людей взагалї.

Селянство роботне — термінольоґія, економічні катеґорії, характеристика в уставі 1529 р., розвій панщини в. кн. Литовськім і в землях коронних, заниканнє ріжниць між селянством данним і роботним. Селяне служебні — катеґорії їх, слуги в Київщинї, на Полїсю, на Волини і в Галичинї. Становище слуг, звязь з невільництвом, спеціальні катеґорії: конюхи, ординцї, каланники, сотні

Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тїснїйшім значінню, вповнї продуктом XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і сей термін, і таких людей (хоч термін «тяглий» дуже часто уживаєть ся як раз в своїм ширшім значінню — про селян не-служебних, обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в противставленню до «данників» в тїснїйшім значінню, себто медових, і слуг). В наданнях в. кн. Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч «ис тяглими людьми, што орють да сено косять» — отже тут тяглі люде се люде роботні[329]. Але в звістній уже нам описи Київщини «тяглими» звуть ся люде, що зовсїм не були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати роботних, не носять сеї назви[330]. Що правда, опись ся не визначаєть ся докладністю термінольоґії, але термін «тяглий» взагалї докладністю не визначав ся й пізнїйше, в XVI в. Він і тодї означав і роботних селян, і також — в ширшім значінню — всї катеґорії не-служебні, в противставленню до слуг. У всякім разї й сей термін і самі селяне роботні, панщинні далеко старші нїж XVI і навіть XV вік[331].

Нас, розумієть ся, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в сїй верстві роботних людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй Руси невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на боярських і иньших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних з XV в. і початків XVI в. — перед переводом на роботу селян иньших катеґорій, ми мусимо майже в цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних верств давньої Руси. Мушу тут тільки зробити ще одну увагу.

В XVI в. роботне селянство дїлило ся що до свого економічного становища на кілька катеґорій. Одна — се селяне, що сидїли на більших ґрунтах, на повних господарствах — се тяглі в властивім значінню слова. Друга — селяне, осаджені на меньших ґрунтах, або й на самих обійстях, загородах, без орної землї — се так звані загородники, огородники, підсусїдки, коморники. Сї малоземельні селяне, обложені панщиною т. зв. пішою, себто без обовязку ставити до роботи й свою худобу, як найблизше стоять до челяди на бондах і приробках і до челяди та закупів, осаджених на власнім господарстві. Їх ґенетичний звязок з челядию і всякого рода двірськими людьми (закупами, ізгоями і т. и.), як тип, типольоґічно беручи, ще близший, нїж тяглих на повних господарствах (хоч, розумієть ся, могли паробки й иньші двірські люде від давна осаджуватись на повних господарствах від разу, або свої первістні участки своєю працею розширити). Бачили ми, як переводили ся паробки на ґрунта огородницькі, потім на повні тяглі й тонули в масї тяглого селянства XVI в. Приложимо сей самий процес до попереднїх часів і ми будемо розуміти, як поруч свобідного, данного селянства уже в XIV–XV в. явило ся се закріпощене, роботне. (Тут входить у гру також справа особистих прав селян, але про се будемо говорити низше).

Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих, знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й троцького. «Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу уставичнЂ служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до святого Симона Іюди; а отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочцЂ пшеницы, або вепра будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати»[332]. Таким чином сї тяглі люде були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.

Здаєть ся, що се була проба реформи в сїм напрямі, але потім в сїм напрямі йшло не тільки уставодавство, а й практика. Принаймнї видана 1557 р. устава на волоки «во всемъ в. кн. Литовскомъ» з одного боку близше нормує обовязки роботи тяглих, а з другого признає за ними окрім роботи цїлий ряд ріжних престацій: «Робота тяглымъ людемъ съ кождоЂ волоки по два дни на недЂлю, а толоки чотыри лЂтЂ (понад то), съ чимъ скажуть (з яким знарядєм), за што маетъ быти отпущона имъ робота о Божомъ нароженьи тыждень, о мясопустЂхъ тыждень, о Великодни тыждень». Таким чином «уставичної» роботи вже не було, а за те ті роботні селяне мали давати досить значні дани: чиншу з волоки 6 до 21 гроша, відповідно до якости ґрунту, одну або дві (так само відповідно до ґрунту) бочки вівса, віз сїна, гуся, кури, яйця і стацію, або за неї гроші. По оцїнцї устави сї дани виносили від 13 до 53 гр., як до ґрунту, тим часом як роботу цїнили вони на 52 гр. Се для тяглих на повних господарствах. Для малоземельних — «огородників», як вона їх зве, устава знає тільки панщину: «огородники при дворЂхъ нашихъ мають быти, даючи кождому по три моркги земли, а имъ съ того служити по одному дню въ тиждень пЂшо, а жоны ихъ лЂтЂ не болшъ одно шесть дней до жнива або до полотья будуть повинни»[333].

Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких иньших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою «уставичною» панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до головних його обовязків.

Але, як я то вже казав, ся кількоденна робота данних все таки послужила переходом до тяглої панщини, як з другого боку з первістної катеґорії роботних відходила певна посередня ґрупа, що зближала ся до данного селянства: се селяне роботні, переведені з огляду на надвишку їх супроти потреб двора «на осаду» — на чинш. Уже з р. 1514 р. маємо таке розпорядженнє в. князя для дворів виленських і троцьких, що поручало переводити зайвих робітників на чинш (вони мали платити копу грошей річно, окрім дякла — дани продуктами, і толок, що задержували ся також)[334]. Нема сумнїву, що се практикувало ся й ранїйше та затерало дуже виразну первістно границю між селянством данним і роботним. Уставодавство, ба й практика в. кн. Литовського пішли власне сею дорогою — тїснїйшого злучення сих що до свого походження й початкового типу відмінних верств селянства: вони розширяли панщинні обовязки селян данних, а з другого боку — нормували панщину роботних, обмежаючи її певним числом днїв і на взір селян данних обкладаючи ріжними престаціями.

В українських землях Корони осади нїмецького й волоського права принципіяльно були свобідні від панщини. В осадах нїмецького права обовязки селянина мали обмежати ся властиво грошевими чиншами. В тім була первістна принципіяльна ріжниця сих осад від осад права польського й нїмецького, і в осадчих привилеях нїмецького права XIV в. ми дїйсно не стрічаємо згадок про панщину. Але в XV в. панщина починає розповсюднювати ся загалом по осадах нїмецького права, хоч іще в формі невеликого придатку до чиншів і натуральних данин. В серединї XV в. нпр. в Львівській землї панщина (lаbores) була вже загальним явищем в осадах нїмецького права[335], хоч і не була велика — кілька день до року (особливо 14 день)[336]. Пізнїйше ріжниця на сїй точцї між осадами руського (або польського) й нїмецького права все більше заникала, як і взагалї осібна фізіономія нїмецьких осад слабла, й вони все сильнїйше підпадали загальній еволюції селянської верстви. Сильнїйше держала ся свобода від панщини в селах волоського права, що закладали ся для господарства пастушого, а не рільничого. Невважаючи на поодинокі надужитя, ще в серединї XVI в. уважало ся принципіяльно, що в селах волоського права не має бути панщини: в 1548 р. сяніцькі села волоського права, скаржачи ся перед королем, що померший староста сяніцький Вольский змушував їх до панщини, заявляли, що «Волохи» не тільки сяніцькі, але й по иньших землях скрізь мають свободу від панщини, тільки дають певні данини[337].

В осадах «руського права» ріжниця між селами роботними й данними, яку в землях в. кн. Литовського ми ще в першій половинї XVI в. досить виразно бачимо, в землях коронних затерла ся далеко скорше, наслїдком далеко ранїйшого розвою фільварчаного господарства, а з тим — і зросту панщини в Коронї. Скільки можна судити з досить скупого матеріалу, в XV в. панщина тут була вже загальним явищем, з деякими лише спеціальними виїмками. Зрештою коли навіть привілєґіовані нїмецькі осади не ухоронили ся від сього загального розвою панщини, то тим меньше могли ухоронити ся непривілєґіовані села руського права. В другій половинї XV в. одноденна тижнева панщина виступає вже як досить прийнята, а поодинокі державцї ідуть в своїх жаданнях навіть далеко дальше; поруч того в переписях з кінцем XV в. стрічаємо мабуть стару, але дуже зловіщу в тодїшнїм розвою фільваркових робіт формулу — «зроблять що потреба», або «що скажуть», і наріканнє на перетяженнє панщинними роботами стає вже тодї досить звичайним явищем.

Але ми сей процес розвою панщини відложимо на пізнїйше, щоб приглянути ся ще третїй великій катеґорії — селян служебних, як ми її назвали.

Катеґорією селян служебних обіймаємо всї незвичайно ріжнородні й численні ґрупи й титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто ріжні служби або давали натомість ріжні продукти ремісничої своєї роботи. В характері сих услуг і в становищу самих сих людей були великі ріжницї. Тим часом як вищі верстви сеї катеґорії зближали ся до боярства, людей привілєґіованих, низші стояли дуже близько до двірської челяди, з котрої, як будемо ще про се ширше говорити, й вийшло, безперечно, богато сих служебних катеґорій. Але ті висші і низші верстви були так повязані між собою посередними верствами, так заходили одна за одну, що ми можемо їх безпечно оглянути в однім роздїлї.

На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані «слугами панцерними»), далї — слуги (давнїйше бояре) путні, дуже близькі до них «слуги замкові», що по словам одної української люстрації, були винні «на службу господарскую єздити, як вЂстей ся довЂдовати, так и во всЂхъ потребахъ, гдЂкольвекъ имъ роскажуть», — деинде їх звали просто служками. Далї — «слуги ординські» — що як і слуги замкові служили воєнну службу, а головним обовязком мали «при послахъ и гонцахъ господарскихъ єздити до орды». Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння «слуги поленицькі», звістні нам з київської описи XV в. і потім в Овруччинї, де вони «на службу господарскую (воєнну) єздятъ», але попри те несуть і ріжні тяглі обовязки[338].

Далї йдуть ріжні ловецькі служби: «осочники», що стерегли зьвірів і брали участь в ловах, «ловцї», стрільцї — призначеннє ясне, бобровники — що пильнували й ловили бобрів, сокольники, риболови, і т. и.[339]

Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського господарства: Конюхи і конокормцї, що глядїли княжих стад. Лїсничі — що стерегли лїсів. Подлазники — що мали «доглядати бортного дерева і пильнувати виберання меду («підлазити» бортні дерева). Ріжні промисловцї: рудники — що давали зелїзо на двірські потреби, гонтарі, бондарі, колїсники і т. и., що мали постачати дворови своїх виробів за службу, теслї, з литовська звані також дойлїдами (doilyda — тесля), мулярі, ковалї, платнїрі, що служили дворам своєю роботою[340].

Полуднево-східня Україна, київське Полїсє й степове пограниче були особливо богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської землї на степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстви, що по нормі устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною, що тут треба було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян. Се почало ся правдоподібно зараз же з прилученнєм Київа до в. кн. Литовського. В описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від Витовтових часів сидять самі слуги, майже без виїмків — «а служба ихъ толко на войну ходить». Далї на захід, в околицях Чуднова й Житомира було більше селян данних і роботних, але попри них также в великім (розмірно) числї сидїли й сї слуги. Опись київського замка з 1552 р. згадує також про численні осади «слуг панцирних», або просто слуг, на землях державних і монастирських, що висилали кілька сот «люду панъцерного на службу господаръскую». В тім часї сї села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустїли, опись не каже — чи ще в татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть, було б правдоподібнїйше).

Сї слуги по за обовязком ходити на війну «конми», несли дуже мало якихось иньших тягарів. Опись каже, що за в. кн. Витовта вони давали подимщину що третїй рік, і то в такім лише разї, коли не ходили того року на війну, і в разї приїзду в. князя — «болкуновщину». Семен Олелькович почав притягати їх до двірських чи замкових робіт — «сїно косити, на толоку ходити, став сипати», але се було прийнято серед них з сильним незадоволеннєм, і при списанню тої переписи на се скрізь були піднесені скарги як на новину. Правдоподібно, ся «новина» таки була знесена, бодай опись 1552 р. не згадує про якісь роботи слуг окрім воєнного обовязку. Тільки ті монастирські слуги, що сидїли в самім Київі, були обовязані «колоди, коли й каміннє мати на городнях (замкових участках) своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати коло своїх городень»[341].

Київське Полїсє, судячи з описи житомирського й особливо овручського замків 1552 р., було богате иньшими слугами першої катеґорії — путними, ординськими, поленицькими, замковими. Служби сї, за браком слуг, роздавали ся селянам і міщанам наново навіть тодї ще[342]. Окрім безпосереднїх їх обовязків, старости притягали їх до иньших престацій — нпр. ординські слуги мали давати підводи й стації, гатити греблю; міщане й селяне, що сидїли на поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі иньші роботи. Але чи тому, що се було надужитєм старостинським, чи тому, що на підставі своєї воєнної служби сї слуги старали ся здобути собі анальоґічне становище з привілєґіованим боярством — вони старали ся «виломити ся» з сих побічних обовязків і декотрі вже по кілька-десять лїт їх не сповняли[343].

В кождім разї воєнна служба, відповідно тодїшнїм поглядам, дїйсно давала сим слугам привілєґіоване в порівнянню з иньшим селянством становище, а і з матеріального боку вони стояли лїпше, бо мусїли мати більші й дохіднїйші ґрунти в порівнянню з иньшими: навіть устава на волоки, при всїй своїй нївеляцийній тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам замковим і путним, — иньших слуг устава не знає, бо вони були явищем провінціональним) признає ґрунти подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усїх иньших обовязків, о скільки вони будуть фактично сповняти свої служебні. Таке ж привілєґіоване становище признавали устави й ревізори також стрільцям, осочникам, конюхам і слугам дворним, ковалям і теслям. Деякі з них зрештою служили часом і воєнну службу, як осочники, стрільцї й иньші, та робили таким чином перехід від більше привілеґіованих до меньше привілєґіованих катеґорій слуг[344].

Службами ловецькими і ремісничими були особливо богаті землї «Литви», з її безмежними пущами й великими господарськими дворами, окруженими найріжнороднїйшими такими службами. З українських земель в. кн. Литовського в значнїйшім числї стрічаємо їх на Полїсю берестейсько-пинськім, особливо осочників, бобровників. В Берестейщинї була велика громада конюхів (52 служби по переписи 1566 р.), що «водле стародавного звичаю и повинности своєй» мали сповняти конюшу службу при королївськім дворі в Польщі й в. князївстві, будувати одну вежу в берестейськім замку і давати стацію на приїзд в. князя до Берестя[345].

На Волини й Галичинї в XIV–XVI в. верства слуг не була дуже розвинена, і о скільки сї слуги не потрапили перейти в катеґорію привілєґіовану, переводили ся в катеґорію тяглих селян.

Завдяки богатшим галицьким матеріалам можемо тут сю верству слїдити докладнїйше. В XV в. бачимо тут іще ґрупи слуг, більші й меньші в сусїдстві головнїйших замків. В Перемишльщинї була чимала ґрупа осад конюших (про них низше); в околицї Львова й ще більше Сянока (се мабуть треба толкувати його пограничним положеннєм) були значні осади слуг замкових, що в сї часи уживали для ріжних поручень адмінїстрації (їздили з листами, провожали як прибічна сторожа старосту або підстаросту в подорожах його на угорську границю й деинде, зберали з писарем чинші й дани, стерегли лїси й т. и.), але давнїйше уживали ся певно й для воєнної оборони. Зрештою і в сїм часї воєнна служба ще комбінувала ся часто з ріжними иньшими обовязками: нпр. такий слуга з Тирави сидить на ґрунтї, на якім лежить обовязок возити сіль з жупи — voszba szolna, patrimonium vectigale, але крім того ходить на війну (се зветь ся «війна», bellum) й поносить иньші служби — мабуть замкові. Спорадично стрічаємо спеціальних ловчих, сокольників і ріжних ремісників[346].

Загалом принціп і в в. князївстві і в Коронї був такий, що за свою службу слуги й ремісники не несли иньших обовязків з свого ґрунту. Але в дїйсности вони дуже часто попри свою службу ще несли иньші пристації такі що нїчого спільного з нею не мали, або давали дани — чи то тому, що служба їх здавала ся занадто легкою, що двір не потрібував її так дуже богато, чи просто з фіскалїзму урядників. Так досить часто, як я вже згадував, ловцї й слуги, й навіть ремісники були обовязані в потребі до служби воєнної. Дуже часто вони ходили разом в иньшими селянами на толоки до дворів, а часом несли також і ріжні дани в грошах і продуктах, і т. и.[347]

Від иньших катеґорій селянства слуги таким чином не були відмежовані якоюсь сильною границею в практицї — як у своїх обовязків, так і в своїй позиції. Вище я згадував, як переводили ся навіть в вищі катеґорії слуг тяглі селяне; навпаки, коли не було потреби в якихось спеціальних услугах, переводжено слугу на данне положеннє; в ширших розмірах, як побачимо, переводило ся се в землях в. кн. Литовського при загальній реґуляції 50-60-х рр. При тім всїм слуги, особливо вищі їх катеґорії в порівнянню з иньшим селянством — особливо від коли затяжіло над ним тяжке ярмо панщини, були безперечно в лїпшім, більше привілєґіованім положенню.

Але в ґенетичнім розвою стояла ся верства в як найблизшім звязку з найнизшою з верств — невільною челядию. Тільки в боярах (слугах) путних та слугах воєнних (панцирних), можна бачити з більшою певностию (і то не всюди) потомків вільних селян, ба навіть (по части) здрібнїлих бояр. Служби ж ловецькі, господарські й ремісничі — хоч пізнїйше безперечно рекрутували ся й з свобідного селянства, стоять в безперечнім звязку з старою невільною челядию. Пригадати тільки собі, що в старій Руси двірська служба, двірські ремісники й функціонарі виберали ся з невільної челяди[348], та приглянути ся тим службам литовсько-польських часів, розложеним наоколо княжих дворів — і не лишить ся сумнїву, що маємо тут старих холопів, тільки з двірського удержання переведених на ґрунт, з обовязком з сього ґрунту нести двірські служби.

Візьмім нпр. конюхів. Пригадаємо собі величезні кінськї стада староруських князїв, княжих «старших» і звичайних конюхів Руської Правди[349], й гляньмо нпр. на медицьких конюхів XV–XVI в.[350] В околицї Медики під Перемишлем, по обох боках Сяну лежало кілька конюших сїл — самі конюхи, що не несли нїяких обовязків иньших, тільки пасли і стерегли королївські стада, відбували всяку службу коло нього, виїздили лошат, косили траву й зберали сїно. Очевидно, се стара конюшська осада княжих конюхів, іще з часів Перемишльського князївства (не позбавлено може значіння, що в пізнїйшій боротьбі з старостами, як я вже згадував, сї конюхи пробували відкликати ся до надань кн. Льва). В документах звістні вони від часів Ягайла. Колись то мусїла бути княжа челядь; тепер сї конюхи займали лїпше становище в порівнянню з иньшими селянами, і тому в другій половинї XVI в. перемишльські старости постарали ся обложити їх ріжними побічними престаціями, а вкінцї — перевести їх на тягло[351].

Зрештою в житю Галицької Руси задержали ся й безпосереднї вказівки на те, що ріжні катеґорії замкових і двірських слуг і ремісників ішли в простій лїнїї від княжих холопів.

Так ми бачили ординських слуг в Київщинї на становищі пів-привілєґіованім, зближенім до боярського. В Галицькій Руси також знаємо ординцїв — в актах XV в., але яко несвобідних слуг, королївських чи церковних (в землях даних королем). Вони звістні нам в кількох селах: Германові, Солонцї й мабуть Жеравцї під Львовом, в Хохоневі й Хоростківцях під Галичом[352]. Обовязки деяких з сих сїл нам звістні — власне Солонки й Жеравки і з того можемо судити про чинности сих ординцїв. Солончане й Жеравчане їздили з підводами, тримаючи по черзї таких фірманів в замку, для наглих потреб; посилали ся з листами й порученнями; висилали кількох вояків в похід і стерегли королївські стада. Як бачимо, обовязки, загалом взявши, досить близькі до ординцїв київських, і як на той час досить легкі, так що й свобідні селяне записували ся в ординцї — «в орду», як тодї казали (se dedit ad ordam, in ordam)[353]. Але память того, що се слуги невільні, в серединї XV в. ще жива: се несвобідні, servi regales illiberi, як звуть ся вони в документах, хоч ся несвобідність їх проявляєть ся тільки в тім, що вони закріпощені: не мають права виходу, а з рештою мають всї горожанські права.

Подібно в Большові під Галичом припадком стрічаємо ми в серединї XV в. королївських сокольників, szokolniczy, homines regales perpetuales, закріпощених подібно до ординцїв, себто без права виходу[354]. З иньшої судової записки тоїж сесії знаємо, що в Большові сидїли люде каланні, несвобідні (illiberi), що не платили нїяких даней, не давали престацій, очевидно — були королївськими слугами ріжних катеґорій, в родї тих сокольників[355]. Одинокою прикметою їх несвобідности тодї був брак права виходу, як і ординцїв. В другій половинї XV в. і се затерло ся, так що в XVI в. сї ординцї й каланні нїчим не відріжняли ся від иньших селян — бо й ті вже стратили право виходу. Але нам важно, що в серединї XV в. вони противставляли ся свобідним селянам як закріпощені, illiberi, і сим потверджуєть ся як найбільше висловлений вище здогад наш про ґенетичну звязь княжих і великопанських слуг і ремісників двірських з колишнїми княжими холопами і ремісниками-невільниками[356].

Таких вказівок можна б вибрати й більше. Так під львівським замком, в Борщовичах стрічаємо в серединї XV в. королївських слуг-селян споконвічних (perpetualis alias zweczny), як большівські сокольники. В сусїдстві сяніцького замка стрічаємо слуг т. зв. сотних, що були закріпощені) але не абсолютно: вони могли вийти, обсадивши свою «службу» иньшим чоловіком. Сей наступник мав за себе й за своїх потомків, на вічні часи (temporibus perpetuis), зложити зобовязаннє, що буде нести тягарі, звязані з переданою їм службою, і потім його попередник, передавши йому свій ґрунт з усїм господарським інвентарем, міг вийти з села[357]. Він одначе зістаєть ся й далї ручителем за свого заступника, і як би той умер безпотомно, або лишив сина малолїтнього, до повнення служби нездатного, то має вернути ся до своєї служби[358].

Таких «сотних» сїл з актів першої пол. XV в. звістно нам кілька в сусїдстві Сяніцького замка (Улич, Костировичі, Пловцї, Сянічок, Тирава Сольна)[359], але чи були все се слуги, годї сказати: тільки в Уличу згадують ся слуги виразно, та для Костировичів є деякі вказівки на се[360]. Чи иньші сотні села були залюднені також колишнїми несвобідними, чи се може форма закріпощення, що обіймала зарівно вже й колишнїх невільників і свобідних смердів (до певної міри анальоґічна з закріпощеннєм людей «чисельних» — про них низше), се на разї годї сказати, так само як лишаєть ся неясним звязок сього терміну з староруською сотнею орґанїзацією[361].

Обмеження особистих прав селян. Виключеннє з загальної юрисдікції в в. кн. Литовськім, привилей 1447 р… Наслїдки нїмецького права в Польщі. Суд для селян королївських. Обмеження маєткових прав — право на землю селян в коронї, слїди толєровання селянських прав на землю. Відбираннє селянських ґрунтів. Права селян на землю в в. кн. Литовськім, захитаннє селянських прав, признаннє їх в праві XV і поч. XVI в., право дїдичення, обмеження і запереченнє селянських прав в серединї XVI в. Звязь прав на землю з особистою свободою. Обмеження переходів в Польщі, практика переходів в Галичинї XV в., ухвала Галицької землї, красноставські постанови 1477 р.; знесеннє права виходу в поч. XVI в. Гультяї. Практика в. кн. Литовського, селяне отчинні й похожі, право виходу й його заниканнє, причини закріпощення, давність як критерій закріпощення, статутове законодавство. Загальний результат — безправність селянства

Факт дуже інтересний, що походженнє від невільних слуг в тих галицьких слугах XV в. лишило свій слїд в закріпощенню, glebae adscriptio, позбавленню права виходу. Се кидає сьвітло на історію ограничення особистих прав селян взагалї.

В сїм ограниченню є три кардинальні точки. Перша — се обмеженнє публичних прав селян через виймленнє селянина з звичайної юрисдикції властей і підданнє його під юрисдикцію дїдича. Друга — обмеженнє або повнє запереченнє прав на землю. Третя — ограниченнє його особистої свободи й закріпощеннє.

Що до першої точки, як сказав я, говорячи про розвій шляхетських привілєґій[362], в Польщі виключеннє селянина від звичайної юрисдикції на користь його пана утворило ся дорогою часткових привілєґій і в XIV в. переходить в загальну практику (хоч скодіфікована вона була тільки постановою 1454 р.). Отже українські землї Корони, від коли підпадали впливу польського права, і на сїй точцї мусїли приймати польську практику.

Для руських земель в. кн. Литовського маємо законодатний акт — постанову шляхетського привилею в. кн. Казимира 1447 р.: привилей сей, як ми вже то бачили, прирікав, що на далї урядники не будуть посилати своїх дїтських по обжалованого підданого чийогось, тільки наперед має бути дїдич обжалованого візваний, аби вчинив справедливість в тій справі. Тільки як би він відмовив справедливости, може бути післаний дїтський по того підданого; одначе і в такім разї визначена судом кара має припасти дїдичеви[363]. Таким чином селянин у всїх справах піддавав ся під юрисдикцію свого дїдича, на котру право не давало нїякої апеляції, і тільки припадком — як би дїдич суду відмовив, його справа могла попасти в звичайний суд.

Цїкаво було б тільки здати собі справу, о скільки се було новиною, себто чи приготовила вже давнїйша практика перехід до такої норми. На жаль розсьвітити сього досї не удало ся. Староруське право (XII в.), признавало повну і виключну власть пану над його холопами — тим самим і повну й виключну юрисдикцію над ними, а над закупами, а по анальоґії можна сказати — і всяким безземельним людом, що на панськім ґрунтї сидїв і робив дісціплїнарну власть[364]. З пізнїйших віків, XIII–XIV в., ми не маємо певних звісток про домінїяльну юрисдикцію[365], і хиба a priori можна припускати, що круг її розширяв ся в міру того, як елєменти несвобідні і півсвобідні всякали в масу свобідного селянства. Але питаннє про юрисдикцію пана над всякими родами підданих могло бути поставлене й розвязане тільки під панованнєм литовського і польського права, коли правительство почало роздавати боярам і шляхтї в великих масах землї, залюднені свобідним і економічним самостійним селянством, що давнїйше підлягало власти орґанів управи громадської і правительственної, і розвязане се питаннє було в кождім разї під виразним впливом права і практики польської.

Не без сильного впливу зістала ся тут і практика нїмецького права в Польщі. Виймаючи селян осад нїмецького права зпід присуду звичайних судів і властей держави, вона віддавала їх під виключну юрисдикцію війта (scultetus, advocatus), а сього остатнього — під юрисдикцію його пана[366]. В селах «польського права» війтови відповідав сїльський начальник (villicus), (тільки розумієть ся без тих певних, привилеєм заґварантованих війтівських прав), і сїльська юрисдикція также укладала ся тут в форми низшого — сїльського, й вищого — панського суду, з виключеннєм юрисдикції державних властей. Та ж сама практика, по всякій імовірности, мусїла бути від разу перенесена й на села «руського права», коли Галичину прилучено до Польщі. Кінець кінцем, в серединї XV в. на всїй українсько-руській території панує вже законодатно сформулований принціп, що селянин, без ріжницї свого титулу, підлягає виключно юрисдикції свого «пана».

Се виключеннє панських підданих з загальної юрисдикції вінчає проголошений уже в 1-ій пол. XVI в. принціп, що державні суди не можуть приймати нїяких скарг підданих на свого пана і взагалї нїяка власть, навіть сам король не може входити в відносини пана до своїх підданих. Уже конституція 1505 р., уложена з причини нарікань панів великопольських, заборонила старостам давати т. зв. ґлейти, або зелїзні листи, себто заруки безпечности всякого рода, панським підданим в їх процесах з панами, а конституція 1543 р. розтягнула се й на короля: він не може давати таких листів слугам (взагалї підданим) против панів[367]. Конституція 1505 р. при тім не виключала одначе можности підданим скаржити ся до судів, але в 1518 р. королївський асесорський суд, з нагоди одного зажадення підданого на пана за утиски й примушуваннє до панщини, проголосив принціп, що піддані не можуть позивати своїх панів перед суд королївський (а очевидно, тим меньше — перед всякий иньший)[368].

По сїм тільки селянам з королївщин, та по части духовних маєтностей (де признавала ся апеляція на канонїків до епископського суду, а вкінцї, бодай в теорії — до суду прімаса) зіставала ся можність заносити скарги на своїх зверхників. Конституція 1532 р. постановила, що піддані можуть тільки перед короля позивати за кривди старост (а з тим і взагалї всяких державцїв королївщин)[369]. Сї справи аж до часів Жиґимонта III судив королївський т. зв. суд асесорський, від Жиґимонта III — суд референдарський. Суд сей — одинокий на цїлу державу, при тім обсаджений слабо, з процедурою незвичайно тяжкою й повільною[370], далеко не відповідав потребам селянства, і дальші провінції Корони майже, або і зовсїм таки з нього не користали. Нпр. з воєводств Подільського, Браславського й Київського, з полудневих повітів Руського й Волинського в актах сього суду не знаходить ся анї одної справи: для сих країв фактично не було для королївських селян так само нїякої апеляції на їх зверхників, як і для підданих приватних маєтностей[371].

Що до маєткових прав селян, спеціально — що до кардинального в сих правах питання прав на землю, то тут, скільки можна судити, була значна ріжниця коли не повна супротилежність між правом старопольським і староруським. Дослїдники старопольського права сходять ся на тім, що в Польщі дуже рано виробляєть ся принціп, що право власности на землю належало її привілєґіованому державцеви — князеви, шляхтичу чи церкві, селянин же мав право уживання. Тому пан мав право зігнати селянина з його ґрунту без всякого відшкодовання[372]. Противно в давнїй Руси в XII–XIII в. відріжняють ся виразно осібні ґрупи селян на чужій землї й осібні — селян-власників (смердів)[373]. Сим остатнїм, скільки можемо судити, мусїло служити право повної власности на їх землї, і з такими правами мусїли вони війти в склад Корони й в. кн. Литовського.

Під зверхностию Корони таким чином староруський принціп селянської власности від разу стрів ся з польським принціпом власности панської[374]. Певні уступки староруським поглядом в практицї робили ся. Не тілько з перших часів польського пановання на Руси, між грамотами часів «руського права», ми стрічаємо акти, що сьвідчать про права повної власности на землю властителїв, які, судячи з обставин і розмірів їх земель не могли бути чимсь иньшим як селянами, але і з пізнїйших часів — XV, XVI і навіть дальших столїть стрічаємо документи, в яких видко признаннє за селянином далеко більших прав на землю, нїж просте уживаннє, узуфрукт. Я наведу характернїйші приклади:

1371. Василь Скибич з братом Гінком і синовцем Оленком продають своє дворище «исъ землею, яко изъ вЂка слушало, к тому дворищю вшитци вжиткове, што днес суть и потомъ могуть быти» за 6 кіп срібла і «с своїм племенем уздають» се дворище п. Вяцеславу Дмитровському[375].

1448. Іван Коцик кметь з Павлового села (Перемищина) позиває перед переворський земський суд шл. Яна з Рудолович за те, що той не заплатив йому 10 гривен за куплене у нього поле в Рожнятові; в оборонї Івана ставить ся перед судом також його дїдич[376].

1458. Клих, кметь з Костирович, продає перед сяніцьким ґродським судом своє власне (рrорrіum) поле Альберту Шпаковичу і його потомкам за 2 гр., з тими ж обовязками, які нїс сам продавець[377].

1481. Микита слуга з с. Тирави відступає перед тимже судом четверту частину своєї служби сестричичу Лайну, застерігаючи собі право близькости на випадок продажі і взагалї забороняючи Лайнови продавати її без його відомости[378].

1519. Яцко Гринчак з Завої (Сяніччина) продає перед війтом пасїку Андрію Токареви за 50 зл. «даром вЂчным», вирікаючи ся «зо вшиткого и з дЂтьми своЂми», и обовязуючи ся його боронити від усякого «пренагабаня».

1511. Голубкові сини продають перед сїльським урядом в Одреховій (тамже) свою рілю за 90 зл., застерегаючи собі право близшости при продажі[379].

Наведу ще такий документ: 1569 р. селяне з Солонки під Львовом з'обовязують ся до давання десятини свому панови що до своїх осіб і ґрунтів, дїдичних і заставних, bonis suis hereditariis et obligatoriis[380]. Як взагалї серед сїльської людности було глубоко закорінене переконаннє про права на землю, інтересне сьвідоцтво подав інвентар Самбірщини в 1568 р.: ревізор нарікає, що селяне заплативши копу грошей князеви, уважають королївські ґрунти нїби за продані їм князем і торгують ними між собою наче дїдичними[381]. Тим часом в селах нїмецького й волоського права, де нові кольонисти осаджували ся на «панських» чи «королївських» ґрунтах, за певним контрактом, панське право на ґрунт мало шанси виступати ще найбільше ясно. Але воно стрічало ся з загальним споконвічним народнїм поглядом — зовсїм відмінним.

Як бачимо з наведених прикладів, сьому народньому погляду, сїй староруській практицї, робили ся уступки в житю, в практицї. Але правно се селянське право не було нїколи оформнено, противно — принціп панського права панував далї de iure і часто переходив в житє. Згадати хоч би примусову реґуляцію ґрунтів при помірі на волоки, коли селяне мусїли відступати надвишки против принятої норми без всякої винагороди, або ще тяжше — примусове відбираннє селянських ґрунтів під фільварки. Такі подїї з часта мусїли мати місце від початків польського господарства, з 1-ої пол. XV в. Я наведу лише оден приклад:

В 1444 р. заступник львівського арцибіскуиа позвав до львівського ґродського суду кількох селян утїкачів з с. Ставчан, за те що вони самі втїкли й стероризували також иньших селян і змусили до втїкачки. Селяне не признали ся до вини, заявляючи, що втїкли від кривди: арцибіскуп, діставши від короля се село, позабирав від них двори й поля на фільварок і хотїв перевести їх на нїмецьке право (а з тим значить — поміряти й зреґулювати ґрунти), і вони повтїкали, вже півчетверта року, бо не хотїли сидїти на нїмецькім праві, тому що привикли сидїти на праві руськім, осаджені на нїм «на сировім кореню» (від початку села, на нерозроблених ґрунтах), бо були королївськими ловцями «з стародавна, з дїда й прадїда», — й перейшли собі до иньших королївщин[382].

З розвоєм: фільварчаного господарства такі факти особливо часті. Люстрація 1564-5 рр. нотує їх чимало — я наведу для ілюстрації уривок з люстрації Сяніччини — тої Сяніччини, звідки вище навів я кілька фактів повновластного розпорядження селян своїми ґрунтами:

«Служебники нинїшнього старости скупили в нинїшнім роцї трох селян — так Змійовский скупив (себто за певною, правом визначеною оплатою відібрав ґрунт) Мартина Карика і Войцєха прозвищем Ідова, не без розливу слїз; а вони обидва були дуже добрими господарями, на тих рілях уродили ся й постаріли ся, і були під ними півтора виміряні лани рілї, з котрих вони платили чинш і панщину відробляли правильно, пильнїйше від иньших, як казали люде. Змійовский казав за сї лани, що їх дарував йому король, увільнивши від права і власти міста і від плачення всяких податків — отже осирочено убогих людей, котрих маєтність передано иньшому, а панщина й чинш з тих ґрунтів має пропасти — се його корол. милость зволить розсудити по своїй волї».

Подібних до актів примусової «скуплї» або й згону силоміць в сяніцьких королївщинах ревізори наводять і більше, і те ж іще на більшу міру дїяло ся в маєтностях приватних: поясняючи, чому зменьшила ся в порівнянню з попереднїми часами цифра подимного (що платило ся тільки з селянських ґрунтів) з шляхетських сїл, ревізори кажуть: «сяніцький староста справедливо пояснив се тим, що шляхта, розмноживши ся, зігнала чимало селян з їх ґрунтів, забераючи їх на фільварки для свого прожитку, і так убуло подимного з 20 1/8 ланів»[383].

Ревізори підносять сї факти зі становища фіскального — що з таким переходом селянських ґрунтів в панські руки зменьшаєть ся дохід скарбу. Часом вони нотують надужитя того роду, що в королївщинах зганяють селян без королївського дозволу, часом навіть жалують «осирочених» селян. Але нарушення прав селян вони не підозрівають тут жадного — селяне на землю прав не мають, що найвище — можуть претендувати на сплату вложеного в землю капіталу (і то не завсїди їм признавано). Отже хоч стрічаємо в житю й правній практицї факти, які дають нїби повне признаннє селянським правам, але саме право не знало їх, нї.

До подібного ж погляду на селянські права прийшло з часом право в. кн. Литовського, хоч і йшло зовсїм відмінною дорогою.

Литовське право не противставило староруським правам свобідних смердів на їх землї нїякого відмінного принціпу, як польське. Противно, переймаючи староруську правну спадщину, воно й тут повинно було стати на ґрунтї староруських поглядів. Але передо всїм уже саме житє внесло в сї погляди неясність і заплутанину.

Давня Русь, як я вже казав нераз, знала селян на землї панській, себто невільну челядь та свобідних безземельних, — і селян на землї власній, себто смердів-власників. Широко практиковане в вел. кн. Литовськім роздаваннє свобідних земель разом з боярами й селянами-власниками, які на них сидїли, приватним особам, за обовязок служби, затерало ріжницю між селянами-власниками, своєземцями (уживши чужого, московського, але виразистого терміну), і селянами безземельними, на панській землї осадженими. З тим неясними ставали й права сих селян-своєземцїв на землю, розумієть ся — не в їх власних очах (самі вони свої права розуміли й чули дуже живо), а в очах панів і власти: для неї ставало неясним, до кого властиво належить право власности на такім наданім ґрунтї, а до кого право уживання (узуфрукту) — чи до давнїх селян своєземцїв, чи до нового пана землї?…

З другого боку також захитував селянські права принціп служебности, яким перейнятий був увесь устрій в. князївства. Ми бачили, що проходячи все глубше в житє, надавав він всякому землеволодїнню взагалї характер конвенціональний, «прекарний». Ми бачили, що права боярина на землю він зробив залежними від відповідного сповнювання ним служебних обовязків. Ми бачили, що супроти бояр, які з своїми землями опинили ся, наслїдком в. княжого надання, під зверхностию пана, він поставив умову — відповідно служити тому панови, а инакше винести ся без всяких прав на свою землю.

Коли під впливом сих принціпів так захитані були права на землю боярства, невважаючи на самим правительством кольпортовані з польського права теорії привілеґіованого шляхетського землеволодїння, тим меньше витревалими могли показати ся в литовськім праві староруські права селянина на землю: селянство не було верствою привілєґіованою, і вплив польського права мало против себе, бо польське право, як ми бачили, сих прав не признавало.

Невважаючи на те стара практика показувала значну живучість, і ще в першій половинї XVI в., невважаючи на правительственні заборони, селяне в землях в. кн. Литовського часто продають свої ґрунти людям иньшого стану, не кажучи вже про свобідне передаваннє їх у спадок і всякого рода контракти між селянами тоїж самої катеґорії. Селяне противлять ся навіть княжим чи великокняжим роспорядженням, коли сї нарушали їх права власности, й часом мають успіх; одно слово — не тільки самі показують повну сьвідомість своїх прав на землю, але знаходять, бодай часом, признаннє їх у власти й суду, навіть тодї, коли право голосило вже зовсїм відмінні принціпи. Сю боротьбу практики й права, щоб не бути голословним, і тут постараю ся ілюстровати кількома прикладами (на жаль з українських земель ми маємо досї більший запас приватноправного матеріалу з старших часів тільки з Полїся, й то розмірно не богатий, так що для ілюстрації литовської правної практики мусимо звернути ся подекуди до богатїйшого матеріалу сусїднїх білоруських земель)[384].

В р. 1498 кн. пинській Федір Ярославич дав був своїй служебницї Святохнї Щепиній два пустих дворища, але показало ся, що землї сих дворищ «розробили» собі селяне з иньших дворищ с. Кошевич; Святохна просила, аби сї землї віддано її, бо належали вони до тих дворищ, і князь хотїв так зробити, але селяне спротивили ся: «мы, милостивый господару, не на Светохну тыє земли розробливали, але на себе, а ты дай, ваша милость, дубровы напротивку тыхъ поль нашихъ старыхъ, нехай вона также себе розробливаєть». І князь, переконавши ся, «иж съ крывдою мужомъ нашимъ єсть, ижебы мЂли старыи поля розробливаныи дЂлити», зіставив їх при тих розробках, а Святохнї дав иньші ґрунти для розроблення[385].

Отже тут право власности, здобуте найбільше архаічним титулом — розроблення нового ґрунту, признаєть ся за селянами властию навіть в противність княжому наданню. З тогож самого часу одначе звістний факт зовсїм противний: з нагоди одного надання в. князя боярину Жеребятичу, селяне занесли скаргу до в. князя, що сей Жеребятич випросив в складї того — надання їх «отчинні» землї. На се одначе вони дістали відповідь неприхильну: «ино хотя быхмо и тыи самыи люди наши данныи єму дали, то єсть в нашой воли господарской»[386].

Дїдиченнє ґрунтів за тестаментом і без тестаменту широко практикуєть ся селянами; для прикладу наведу кілька фактів з актів городенського суду (взагалї богатих селянськими справами). 1539 р. перед земський суд городенський позвав «колесник» господарський Павел Мискевич свого молодшого брата Ясюту, закидаючи, що той не дає йому части в батьківщинї, котру нїби то він купив спільно з батьком. Одначе сих претензій його сьвідоцтва «баришників» — сьвідків купна, до котрих він відкликав ся, і контракт купна, предложений Ясютою, не поперли. Противно Ясюта відкликав ся до «духовницї» — тестаменту батька, де купленина — земля мулярська, призначала ся меньшому сину, тим часом як служба колїсницька — «отчина» передана була старшому синови ще за житя батька. Суд розглянувши тестамент і взявши на допит сьвідків згаданих в духовницї, признав її правосильною й полишив Ясюту при його володїнню[387]. В 1541 р. в тім же судї позивав «пожданий господарьский» Онопрей Костюкович доньку свого пасерба Оксюху Василївну за неправне присвоєннє частини отчинної землї, — в інтересї її стриїв, своїх пасербів. Позвана відкликала ся до тестамента свого батька, де той передав третину батьківщини Оксюсї й її чоловікови, і суд затвердив її при тім володїнню[388]. В тім же роцї заскаржив Миско Макович свого брата Василя, що при подїлї спадщини по братї, властиво по братаничах, що вмерли тому більше як тридцять лїт, взяв той собі двір, подїливши ся з Миском тільки ґрунтами. Брат відповів, що взяв собі двір на тій підставі, що спільно з небіжчиком господарив і поховав його й його дїтей. Судя полишив його при володїнню, але тільки на підставі давности[389].

В сих усїх фактах й численних иньших — панує спадщинне право; селяне одїдичують землї, за тестаментом і без тестаменту, не тільки сини, а й доньки, не тільки в простій лїнїї, але і в бічній (як тут — по братаничах), і суд признає вповнї сю практику. Старі принціпи тут панують, але не завсїди признають ся правом і поруч них звучать уже нові. В однім процесї ще з кінця XV в. орікає в. князь в відповідь на претензії селянина так: «ино коли тая земля єму не отчина, а онъ се искалъ по близкости, мы въ томъ волни — господарь, а человіку тяглому близкости (права дїдичення в бічній лїнїї) никоторое нЂтъ»[390]. Тут отже не заперечуєть ся ще право дїдичення в простій лїнїї, але при иньшій нагодї тойже самий городенській суд і для нього кладе застереженнє: дїдичні права селянина доти можуть признавати ся, доки він сповняв правильно свої обовязки — «мужикъ покуль добръ, потуль єсть отчичъ».[391]

Широко практикована селянами продажа ґрунтів людям иньших станів (приклади такі на нашій території можемо вказати напр. в переписях пинських[392]), уже при кінцї XV в. викликала ряд роспоряджень правительства, аби міщане без княжого дозволу на далї не купували земель від селян[393]. Правительство взагалї стояло на тім, що селянам «нелзе земль продавати ани запродавати безъ нашого призволенія» — в землях в. княжих[394], так само як в панських потрібне було «призволеніє пана ихъ», а в актах часом навіть не самі селяне, а пани їх називали ся продавцями селянських ґрунтів[395]. В серединї ж XVI в. в судовій практицї голосить ся принціп, що селянин взагалї не може продавати землї на вічність: «мужикъ у мужика земли на вечность купити не можеть», «мужикъ простый не маєтъ моцы земли господарькой обель продавати», «дяколный человЂкъ николи земли на вЂчность продати не можетъ»[396].

Литовське уставодавство XVI в. взагалї все більше рішучо заперечувало права селянина на землю, по всякій правдоподібности — не без впливу польського права, хоч уже сама суспільна еволюція, як ми бачили, сильно підкопала селянські права. Ще статут 1529 р., стоячи на ґрунтї давнїйшої практики, не доходить до крайніх виводів[397], але устава на волоки 1557 р., ухвалюючи реґуляцию ґрунтів без огляду на характер селянських прав, проголошує повну безправність селянина перед властителем — в тім разї державою: «а гдЂ помЂра поидетъ, мають мЂрити всякій кгрунт, купленый и заставный, кгдыжъ кметъ а вся єго маєтность наша єсть». Статут 1566 р. закінчуючи історію литовського законодавства для наших земель (майже всїх), стоїть уже вповнї на ґрунтї польського права супроти маєткових прав селян. Він признає за ними тільки право на рухомість, але не на землю: селянин може тестамент чинити «о речи своє рухомыє», і то з певними ограниченнями в інтересах пана (стороннїй особі він може записати тільки третину, дві ж третини мають лишити ся дїтям «въ дому», «для отслугованя съ тоя земли, на которой сЂдить», а при бездїтности заберав їх пан). Що до нерухомости, то повторяючи постанову першого Статута про вивід прав на запродавані селянами борти, Статут 1566 р. постановляє: «и вжо отъ того часу хто бы съ подданыхъ нашихъ князскихъ, панскихъ и земянскихъ дерево бортноє за границу пановъ своихъ отдавалъ, даровалъ и якимъ кольвекъ обычаємъ въ чужіє руки заводилъ, таковый маетъ горломъ каранъ быти, а тое дерево засе тому пану маеть быти превернено, чія первей было»[398]. Про розпорядженнє селянина своїм ґрунтом при таких обставинах, очевидно, не може бути й мови.

Таким чином, як я сказав, в момент прилучення решти українських земель до Польщі в 1569 р., тутешнє право (Статут 1566 р.) стояло що до прав селян на землю на тім же більше меньше становищі, що й право польське.

Важне само по собі право селян на землю, мало велике значіннє в справі особистої свободи селян — права переходу.

В Польщі, де здавна уважано селянина тільки за ужитковця польської землї, не було з початку причини вязати його особистої свободи. Стара практика, санкціонована великопольським статутом Казимира В., признавала, що кождий селянин може свобідно вийти з панської маєтности в часї на те уставленім — на Різдво, відслуживши свому панови стільки лїт, скільки лїт сидїв на свободї, і полишивши в порядку свій двір[399]. Так було з селянами, що сидїли на праві польськім. Селяне на праві нїмецькім могли виходити також по відслуженню лїт свободи, але окрім того такий селянин мав осадити свій ґрунт иньшим кметем, рівно заможним, або засїяти своє поле на яр і озимину[400].

Та вихід, хоч би і в таких, умовах, для селянина все був звязаний з значною матеріальною стратою, і в нормальних обставинах міг бути тільки виїмковим явищем. Лише сильне погіршеннє становища селян, коли сильно стала натискати їх податкова й всяка иньша шруба, a з другого боку — закладаннє нових осад в сусїдстві, з лекшими обовязками, могло викликати сильнїйший рух селян. Се, видно, й мало місце в середнїх десятолїтях XIV в., і панів непокоїв брак робочих рук, коли під натиском малопольських панів Казимир видає в Вислицї постанову, щоб на далї з одного села не виходило на раз більше як оден, найбільше два кметя, аби «через вихід підданих не пустїли панські маєтности». Тільки виїмкові обставини — насильство пана над жінкою з села, церковна клятва кинена на пана й не знята протягом цїлого року, й иньші подібні річи давали право селянам громадно виходити з села[401].

В сїм напрямі й далї розвивала ся шляхетська господарська полїтика, з певними відмінами в поодиноких землях. З одного боку підношено ті обовязки, які кметь має сповнити, щоб мати право вийти з села, з другого — редуковано сю можність иньшими умовами (згодою пана і т. и.). Особливо ж з кінцем XV в. розвій фільварчаного господарства, а з тим зріст панщини, — старання селян вирвати ся з під панщиняного утиску і потреба в робочих руках для панів, ще більше загостріють заходи коло утруднення селянського виходу і женуть шляхту до цїлого ряду нових постанов і ограничень, як побачимо низше.

В українські землї, прилучені до Корони, польська шляхта принесла з собою свої звичаї й практики що до переходу селян — від початку. Одначе кольонїзаційні обставини краю були того роду, що не було одноцїльним інтересом усеї шляхти дуже ограничувати вихід селян. Край був дуже спустошений в східнїх частях. Закладала ся маса осад на місцї спустошених і зовсїм нових, не тільки в XIV, а і в XV і XVI в. Коли отже для одних панів, що таких осад не закладали і хотїли лише здержати своїх підданих від виходу, було інтересне ограниченнє право виходу, то ті, що мали у себе нові осади, мусїли змагати до того, аби забезпечити собі приплив осадників з иньших маєтностей. Такий конфлїкт інтересів робив сю справу дуже дражливою й викликав не раз бучі на шляхетських вічах, а в результатї уставляєть ся в XV в. досить характеристична компромісова практика, що даючи певну можливість руху селян між шляхетськими маєтностями краю, стереже того, аби нї одна пара кметїх рук поза шляхетське господарство не вийшла[402].

Всї селяне мають право виходу (reclinatio, ius reclinationis), з певними умовами. Тільки потомки староруської челяди декотрих катеґорій, що не затерли ще пятна сеї несвобідности, як каланники, ординцї й иньші illiberi, позбавлені сього права ще в серединї XV в. (пізнїйше ся ріжниця зникає, й вони трактують ся зарівно з иньшими селянами)[403].

Але властиво не селяне мають вихід, тільки шляхтичам признаєть ся право їх виводити. Селянин не сам зголошуєть ся до виходу перед своїм паном, а зголошує його той пан, до котрого маєтности він іде. Він платить за нього окуп і скаржить його давнїйшого дїдича, коли той того селянина не пустив або якісь кривди йому починив.

Така була практика, і вона дуже характеристична. Селянина трактовано тільки як об'єкт шляхетського володїння; його власні права в гру не входили. Практика ся виключала його перехід в катеґорію людей вільних, вихід в ширший сьвіт. Се могло стати ся тільки, коли селянин пускав ся на втїкачку, й вона дїйсно широко практикувала ся. Та не тільки селяне тїкали, для того щоб вийти на свободу, але й самі шляхтичі, щоб обминути даваннє викупа й всякі иньші формальности, «викочували» селян потайки, й тодїшні постанови повні ухвалами про збіглих, як Руська Правда з XII в., а судові книги забиті процесами про втїкачку.

Конкуренцію між ріжними «правами» осадництва, а з тим — еміґраційну горячку, очевидно, старала ся ослабити иньша практика — що селянин міг переходити до нової осади тільки того ж самого права: нпр. руського, коли він перед тим сидїв на руськім праві, нїмецького — з нїмецького і т. и.

До осадників нїмецького права прикладала ся практика, яка була для них в польських землях. Вони могли вийти коли небудь, тільки осадивши на своє місце иньшого відповідного осадника, продавши йому своє господарство чи иньшим способом згодивши[404]. На осадників на праві руськім і волоськім були, очевидно, в головнім перенесені ті практики, які в польських землях прикладали ся до осадників на «польськім праві», то значить вони могли вийти тільки в певнім часї — на Різдво, як і в Польщі, при тім за оплатою ріжних датків. Практика, розумієть ся, далеко не була одностайна — ріжнила ся в поодиноких землях й зміняла ся в залежности від ухвал шляхти. Істнували також і спеціальні умови; так ми бачили вже, що сотні селяне в Сянічинї (руського права) могли виходити тільки передавши своє господарство, з усїм інвентарем новому осаднику[405], а в землї Галицькій стрічаємо ряд сїл, де можність виходу залежала від числа господарств в селї, звичайно десяточного: можна було виходити, коли були господарства над цїлі десятки, і т. и.[406]

Про пересадженнє польських практик на Русь говорить одна ухвала шляхетського віча — найдавнїйша в тім родї, яку маємо з Галичини — вона ухвалена в рік запровадження «польського права» на вічу шляхти Галицької землї, в осени 1435 р. Шляхта постановила тримати ся практики земель Краківської, Сендомирської й Великопольщі[407], між иньшим і що до селянських виходів: коли селянин виходить з села по сьвятї Різдва, має дати свому панови копу грошей, міру пшеницї, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сїна й віз дерева.

Прийнявши, що в сїй постанові галицька шляхта дїйсно виходила з практики польських земель, все таки вона могла мати в нїй тільки загальний взірець, бо ж годї думати, щоб практика самих польських земель була така одностайна. В кождім разї принціп, що за селянина платить ся значний викуп (скільки можна судити — більший нїж річний дохід від нього), а зрештою вихід ограничений тільки певним часом, вповнї росходить ся з звісними нам польськими законодатними постановами. Обмеження Вислицького статуту, що з села може вийти за раз не більше одного або двох селян, галицька практика очевидно не хотїла знати.

Пізнїйші ухвали шляхти Галицької землї (се одинока земля, де маємо їх кілька) докладнїйше управильняють обставини виходу, боронячи його від перешкод з боку пана. Коли б дїдич схотїв затримувати кметя вже по зголошенню (себто прийнявши викуп за нього), він зараз на першім судовім речінцї має його видати, разом з карою трох гривен (1444); час виходу тягнеть ся від Різдва два тижнї, а в третїм мають вносити ся до судів позви (1445), й т. и.)[408].

Сї постанови дотикають, очевидно, сїл «руського права»; тому вихід «в гривнах» противставляв ся практицї нїмецького права, як практика «руського права»[409], хоч вона в дїйсности була зовсїм не руською, а скорше польською; зрештою в Галицькій землї села нїмецького права взагалї були тодї рідкі. Ся практика «руського права», очевидно, давала далеко більшу можність руху селян, нїж практика нїмецького права. Тому вона мусїла мати сильних противників між шляхтою.

Бачимо, що в Холмській землї шляхта на вічу в Красноставі 1477 р. розширяє практику нїмецького права на всїх селян взагалї. «Бажаючи маєтности всїх земян, братиї нашої, що тепер бідують, полїпшити панщиною кметїв і осадників та привести їх до лїпших доходів, постановляємо, що кметь всякого рода (cuiuscunque condicionis et status) не може вийти з маєтности чи держави свого пана за оповідженнєм (przesz odkaszanye), але мусить, коли хоче вийти, обсадити свій лан, на якім сидїв, иньшим кметем, также заможним як і сам був, або продати (иньшому кметеви) свій ґрунт за дозволом свого пана»[410].

В перших роках XVI в. шляхта українських земель Корони прилучаєть ся до загального змагання тодїшньої польської шляхти до як найтїснїйшого ограничення селянських виходів. Діскусію над тим бачимо вже на соймі 1493 р., але видно гадки були подїлені, й тільки для Краківської землї ухвалено деякі загострення, иньші ж землї, між ними й Русь, лишили ся при дотеперішнїй практицї[411]. Сойм 1496 р. що до умов виходу також не прийшов до нїякого рішення, й поодинокі землї полишено при їх практиках, але прийнято иньші дуже важні ухвали: а) «відповідно до статутів Казимира В. і дотеперішньої практики» з села може вийти одного року не більше як оден кметь; б) запобігаючи роспустї селянської молодежи й опустїнню маєтностей ухваляєть ся, що на далї може вийти з села до служби чи науки тільки оден селянський син, і то за письменним дозволом свого пана (а в королївщинах — старости або державця), иньші сини мають зістати ся на господарстві, так само й сини одинаки не можуть вийти[412]. Ся постанова о стільки важна, що всї давнїйші ограничення дотикали тільки селян-господарів, не віддїлені ж сини могли виходити свобідно; тепер ся свобода дуже обмежала ся, і наскільки се була справа з панського становища важна, показує факт, що на цїлім рядї дальших соймів її діскутовано, роз'яснювано, доповнювано — розумієть ся не в інтересах селян. В звязку з сими стояли постанови, що забороняли міщанам приймати людей зпоза міста до служби на коротші речінцї й обмежали приступ не-шляхтичам до церковних урядів (латинський клєр і тодї рекрутував ся з селянства).

Нарештї радомський сойм 1505 р. постановив, що селянин взагалї не може вийти з села без згоди свого пана (domino invito aut inscio); тільки як би пан добровільно хотїв кметя випустити (si domino placuerit e bona yoluntate kmethonem dimittere), може бути мова про сповненнє кметем умов потрібних для виходу: він в такім разї мав заплатити панови «гостинне» і полишити в порядку хату і господарство «по давньому»[413]. Постанова ся належала до тимчасових постанов сього сойму, що мала обовязувати лише до другого сойму, і в пізнїйших постановах про неї нема згадки, отже властиво обовязкової сили в пізнїйших часах не повинна була мати. Але як вираз змагань шляхетської суспільности, репрезентованої соймом, має вона своє значіннє і правдоподібно в практицї проголошений нею принціп був переведений. Тим мабуть треба пояснити, що більше реґуляцією прав селян на вихід сойм не займаєть ся: радомська постанова уреґулювала їх вповнї. Зрештою виключеннє всяких скарг селян на пана, прийняте з кінцем першої четвертини XVI в.[414], запечатало сю справу: вихід селян став вповнї залежним від згоди пана, инакше мусїв тїкати. Тому в парі з сими обмеженнями виходу йдуть постанови проти утїкачів і тих хто їх приймає.

Не зовсїм ясно, чи сї постанови польських сеймів прикладали й до українських земель Корони, що, як знаємо, давнїйше мали свою відмінну практику селянських переходів. Сенатори й посли руських земель, беручи участь в соймах не клали супроти сих постанов нїяких застережень як в р. 1493. З другого боку при постанові про втїкачів на соймі 1507 р. руські землї просили, спеціально, аби було виразно зазначено, що соймові постанови про втїкачку важні також і для них, і се виразно зазначено в постановах сього сойму[415]. Не підлягає сумнїву, що з часом практика руських земель уступила перед загальною практикою Корони; чи се стало ся вже з кінцем XV в. — се повинні з часом вказати студії над судовими актами руських земель з початку XVI в.

По такім повнім відібранню права вихода від селян свобода переходу лишила ся тільки у неоселих, так зв. lożnych, або гультяїв (анальоґічні з старопольськими lazęki, lazanki), що не осїдаючи на польських ґрунтах, наймали ся в службу й переходили за заробітки з місця на місце. Перед конституцією 1496 р. сї lożni рекрутували ся головно з селянських синів; конституція хотїла обмежити сю катеґорію, привязавши до польської рілї свобідні руки. Та всякі обмеження виходу приводили до того, що ся неосела людність тим більше цїнила свою свободу, далї множила ся лєґально (слугами, міщанами) й нелєґально — через недозволений вихід і утечу. Гострі конституції, видавані соймами на сих «гультяїв», що позволяли кождому їх затримувати й примусово уживати до своїх робіт без всякої нагороди (се кажуть уже конституції 1496 і 1503 рр.) та наказували урядам міським і старостинським ловити їх та змушувати до роботи[416], не помагали нїчого. Ся верства жила й розвивала ся далї, в парі з сильним розвоєм селянських втїкачок — але про них поговоримо низше. Взагалї сильна домішка людей нелєґального положення і позволяла правительству й шляхтї трактувати взагалї сю верству перехожих людей гей би нелєґальну.

В тім же напрямі, хоч і відмінними дорогами розвивала ся практика в землях в. кн. Литовського. Тільки тут сей процес не лишив майже нїяких слїдів в законодавстві, й ми мусимо його майже виключно слїдити на підставі правної практики, а се значно утрудняє справу[417].

І в землях в. кн. Литовського уже в XV в. поруч людей вольних, «похожих» стрічаємо людей закріпощених, «непохожих», позбавлених права виходу. Перші документальні звістки, які досї про них маємо, належать до другої половини XV в., але властиво тільки в актах з кінця сього столїтя можемо сей інститут докладно бачити[418]. Одностайности, повної виробленности йому ще й тодї бракує, бо не було якоїсь законодатної реґляментації — се наступило вже в XVI в.; в ріжних землях були значні відміни, хоч загалом взявши тенденція сього процесу скрізь однакова.

Оден з ранїйших документів, де бачимо вироблені катеґорії людей похожих і непохожих, се грамоти на маєтности монастиря св. Онуфрія, в волостях кн. Мстиславських, 1483 р. Тут нпр. в с. Головчинї виступають поруч себе на «повних службах», без всякої видної ріжницї в оподаткованню люде прихожі або похожі, й люде неприхожі або непохожі[419].

Значіннє сих термінів пояснить нам нпр. такий процес з волостей тих же кн. Мстиславських (з р. 1496): двоє селян що вийшли з маєтности мстиславського боярина Клишка скаржили ся на свого пана, що той їх силоміць привертає назад в своє підданство, яко «непохожих людей», а вони тим часом з цїлим своїм родом — «дЂды и отци наши и братья наши и мы сами волные люди, ходячіє», лише їх предки й вони самі «служили доброволно» кн. Мстиславським, а потім Клишковому батькови, але при тім пробували і в иньших містах. На се Клишкова (в неприсутности чоловіка) доводила, що Клишків батько вислужив предків сих селян від кн. Мстиславських «вЂчно», і їх рід служив «тяглою службою, съ сохою и съ серпомъ, съ косою и съ топоромъ, и иную тягль тянули по тому, какъ и иншыє селяне», а вийшли втїкачами й так пробували в Кричеві й Стародубі; иньші бояре посьвідчили, що сї селяне, як і їх свояки, «люди отчинныє, тяглыє, не отхожіє». Селяне згодили ся на третейський суд, але що на нього не ставили ся й утїкли знову, суд признав їх справу програною й позволив Клишкови, як би їх знайшов знову», «побрати какъ то люди свои нЂпохожіє» і обернути між своїх підданих[420].

З наших земель обидві катеґорії селян виступають нпр. в замінї маєтностей на Волини з р. 1490: староста луцький: Петро Янович дає пересопницькому монастиреви своє село Дядковичі, з людьми і землями. В тім селї є 25 «отчичів», як він їх зве: сї селяне мають монастиреви служити «как єсть в той земли обычай, а проч им нелзе от него пойти». Окрім того є там 6 «людей похожих а не заседелых», сї «коли усхотят от него проч пойти, как в земли обычай єсть, — выходъ отдавши волно єму поити гдЂ хочет»[421].

В поданім вище процесї мстиславських бояр тягла служба виступає як доказ кріпацтва, але «непохожими» бували селяне й иньших катеґорій. Так в. кн. Олександер, надаючи кн. Глинському в Чернигівській волости «сельце Смолино» з данником Бутовичом, що на тім сїльцї сидїв, застерігає, що «люди волныи», осаджені в. князем на ґрунтах сїльця, задержують (на разї) право вихода: «всхотятъ — єму служатъ, а не всхотятъ єму служити — и онъ маєтъ ихъ отпустити со всими ихъ статкы»; для самого Бутовича такого застереження не зроблено, очевидно — він «непохожий»[422]. Стрічаємо також і «непохожих» служебних селян, навіть слуг[423].

Сї кілька документів поясняють нам становища обох катеґорій селян. Люде вільні, похожі, доки своєї вільности не стратили, не «засидїли», можуть покинути ґрунт, на якім сидять і винести ся «со всими статкы». Люде непохожі сього права не мають: навіть полишивши своє господарство, не можуть вийти з маєтности свого пана.

Місцями, принаймнї в маєтностях державних, була практика, що чоловік непохожий міг вийти, коли обсадив своє господарство иньшим чоловіком. В місцях, залюднених данними селянами (як нпр. в т. зв. волостях «надднїпрянських» — горішнього Днїпра), де податки платили певною сумою громади, правительственні орґани довго не контролювали поодиноких господарств і не обмежали свободу виходу. Але в теорії непохожий селянин не мав права виходу, і ся теорія все глубше і одностайнїйше переходила в житє, тим більше що польське право, під сильним впливом якого розвивало ся державне право й практика в. кн. Литовського, в XVI в. не знала вже властиво нїяких застережень права виходу. В 20-х рр. XVI в. закріпощеннє непохожих було вже таким загальнопризнаним фактом, що Литовський Статут 1529 р. не уважає потрібним застановляти ся над сим і тільки реґулює де в чім права похожих.

Але як витворило ся се закріпощеннє?

Безперечно, що тут, як я вже вище зазначив, відограв свою ролю невільничий завязок. Невільники, осаджені на власнім хлїбі, «за двором», становили перший контінґент закріпощених, позбавлених права виходу. Бачили ми таких коланних, homines perpetuales, в землях коронних, були вони і в землях в. кн. Литовського[424], і то в значнім числї, і послужили взірцем для закріпощення селян свобідних[425].

В закріпощенню свобідних безперечно відограли свою ролю права селян на землю. Доки праводавство чи правна практика не відібрала їм прав на землю, признати свобідний перехід селянам-отчичам, значило признати їм право піддавати не тільки себе, а й свої землї під власть иньшого лана[426]. Признаннє такого права за селянами робило б незвичайні трудности практицї роздавання свобідних селян воєнно-служебним особам: наданнє певного комплєкса селянських господарств за обовязок служби позбавлено б було всякої певности, коли б селяне могли самовільно виходити з своїми землями з залежности такого воєнно-служебника, а з тим і його воєнна служба була непевна. Державна практика мала тут до розвязання такуж проблему як з служебними князями й боярами, тільки розвязала її инакше: тим вона признала права свобідного переходу, але з утратою прав на землю, селянам же не признала прав переходу навіть під умовою утрати прав на землю. Чому? чи тому, що права селянина на землю відчували ся тодї ще занадто живо, так що можність їх утрати при виходї здавала ся занадто сьміливою гадкою? Чи тому що з правами й інтересами бояр правительство більше числило ся? Чи може був тут той простий рахунок, що вихід князя і навіть боярина не позбавляла вартости ґрунту, на котрім лишали ся селяне, але вихід селянина, опорожненнє землї селянином знижало вартість землї в дуже сильній мірі, і тому привязано його до неї вкінцї? Та чим би не поясняла ся та ріжниця, не підлягає сумнїву, що потреба управильнення воєнної служби, забезпечення певного і постійного доходу воєннослужебнику з наданих йому земель була одним з головних, коли не найголовнїйшим мотивом закріпощення свобідних селян в в. кн. Литовськім, так само як вплинув він в в. кн. Московськім: підставою служби була земля, без забезпечених робочих рук ся земля не мала майже цїни, не було можности її використовувати, і правительство забезпечило воєннослужебній верстві сю можність використування, а з тим — і правильного сповнювання воєнної служби закріпощеннєм селян, чи обмеженнєм їх прав переходу.

Крітерієм закріпощення послужила давність. «ИзвЂчный» стає синонїмом, другою назвою чоловіка непохожого, закріпощеного[427]. Так само і термін «отчинний»[428]: коли дїд і батько селянина був підданим якогось пана, коли сей дістав його спадщиною, «в отчину», то се вже рішає його закріпощеннє, він тим самим чоловік «непохожий», без права виходу. В однім процесї в. князь питає селян, що «отнимали ся» від своїх панів, звучи себе «людьми вільними»: «а дЂдъ вашъ кому служилъ? и они рекли: «дЂдъ нашъ зашелъ за єго отца и служилъ отцу ихъ до своєє смерти»; «а отецъ вашъ кому служилъ?», и они рекли: «и отецъ нашъ отцу ихъ служилъ»; «а вы давно почали отнимати ся отъ нихъ?» и они рекли: «въ семи лЂтЂхъ отъ сихъ мЂстъ»[429]. Сї відповіди селян рішають дїло для в. князя — їх претензії на свободу задавнені.

Принціп давности взагалї широко уживано в в. кн. Литовськім — ми стрічали його в рішеннях ріжних проблємів державного права в. князївства. Тут, при закріпощенню селянина — могло воно прикладати ся тим лекше, що на нїм усе операло ся право селянина до землї: разом з тим як селянин засиджував собі право до землї, ставав її «отчичом і дїдичом», тратив він право свобідного виходу. Дуже характеристично, що слово отчич, означаючи властиво отчинні права селянина на землю (як ми й бачили його в такім уживанню), заразом, з розвоєм кріпацтва, стало значити чоловіка без права виходу, уживало ся як синонїм «непохожого», і то дуже широко — досить вказати хоч би на Статути обох редакцій[430].

Прийнявши принціп давности, право одначе не постарало ся означити близших речинцїв сеї давности. В практицї признавало ся важною отчинність, прирожденність — коли селянин дістав ся свому панови в спадку, або коли він перейшов разом з маєтностию в нові руки, не заявивши при тім своєї свободи — що він чоловік похожий[431]. Але від коли починаєть ся передавненнє, довго не було вияснено. Перші два статути обмежили ся постановою, що чоловік похожий, просидївши кілька лїт на свободї, може відійти, лише відслуживши стільки лїт, скільки просидїв на свободї (постанова ся, як бачимо, відповідає польській практицї й могла бути звідти перейнята)[432]; коли ж вийде потайки, то його можна жадати назад «не мней але яко отчича»[433]. Від коли ставав він «засидїлим», обидва статути не поясняли, а прецїнь річ очевидна, що колись є такий момент, по якім похожий на принціпі давности мусїв стати непохожим[434].

Не займаєть ся статутове праводавство і правами непохожих, очевидно вповнї віддаючи їх в роспорядженнє пана. Уже Статут 1529 р. трактує непохожого чоловіка зарівно з челядином[435], і в суспільних поглядах, навіть самих селян становище непохожего отчича трактуєть ся як «неволя»[436]. Дїйсно, весь суспільний процес вів до сього зрівняння вільного селянина з невільником. Статут 1588 р., зарахувавши невільників до отчичів[437], несьвідомо показав, як страшно понижено сю, колись правно й економічно самостійну селянську верству.

Таким чином, як бачимо, еволюція селянської верстви в Коронї і в в. кн. Литовськім іще перед Люблинською унїєю, вже можна сказати — а в другій четвертинї XVI в., під впливом анальоґічних обставин, диктована інтересами тоїж самої шляхетської верстви, але й не без виразного, безпосереднього впливу польського права на землї в. князївства — сходить ся більше меньше на тім самім ограниченню прав селянина й пониження його майже до рівеня давнього невільництва. Селянин стратив всяку можність розпоряджати своєю особою й відданий в вічну, дїдичну роботу панови. Вихід для нього й його дїтей можливий тільки за згодою пана[438]. Власть пана над нїм повна й безконтрольна; в королївщинах вправдї de iure можлива апеляція на державця в королївські суди, але фактично ся можність так утруднена, що майже не може йти в рахунок. Економічні права селянина обмежені властиво на рухомости тільки; землю він лише уживає, вона панська або королївська, і вже в початках XVI в. ми стрічаємо, навіть в землях в. кн. Литовського факти продажі селян без землї, на вивід, і навпаки — земель без селян, що при тім з тих земель виводили ся[439]. А по части в парі, по части слїдом за таким пониженнєм правним, наступає сильний розвій панщини і разом з тим збільшеннє всяких оплат і данин, що підривають заможність селянина, абсорбують його фізично й духово й роблять його робучою худобою, панським інвентарем.

Панщина — її еволюція. Землї коронні — панщина в селах нїмецького й волоського права, 14-дневна панщина. Панщина в селах «руського права». Нормованнє панщини — ухвали красноставські і підляські, соймові ухвали торунсько-бидґощські. Дводенна норма в другій полов. XVI в. Панщина в Галичинї в серединї і другій полов. XVI в., обтяження панщиною, додаткові роботи. Чинші й данини, їх розвій, оподаткованнє в серединї XVI в. в Галичинї. Консерватизм сїл волоського права, обовязки їх в серединї й другій пол. XVI в. Ломаннє старих норм, приклади з другої пол. XVI в. Селянські скарги на утиски, безрадність правительства, непослушність державцїв

Розвою панщини торкнув ся я вже вище[440] і зазначив там, що у загальної маси селянства роботні обовязки були з початку тільки акциденцією другорядною, що часом мала, часом не мала місця, а як мала, то в невеликих розмірах — кількох днїв до року, або певних, з гори означених робіт. Селянство ж роботне, з значнїйшою панщиною, по всякій правдоподібности, було загалом невеликою ґрупою, ґенетично звязаною з невільницькою верствою.

В землях в. кн. Литовського, особливо слабше загосподарених, при слабім розвою фільварчаного господарства, форми експльоатації селян данями, з малою, або нїякою панщиною, потягнули ся дуже довго — аж до середини XVI в. В землях коронних сильнїйше загосподарених — як західня і північна Галичина, уже з другої половини XV в. починаєть ся форсовний розвій панщини. Навіть в селах нїмецького права, як ми бачили — принціпіально противного панщинній експльоатації, панщина в XV в., хоч в невеликих звичайно розмірах, стає звичайним явищем, а подекуди (нпр. в описи Перемишльського староства 1497 р.) стрічаємо вже і в селах нїмецького права зрадливу формулку сїл руського права «роблять коли скажуть» (laborant quando mandatur)[441].

Взагалї, як я то підносив, з кінцем XV і потім в XVI в. давнїйше виразна ріжниця осад нїмецького й «руського» права затираєть ся все більше, й виробляєть ся тип посереднїй, що задержує деякі форми й назви осад нїмецького права (помір на лани, війтів, часом привілєґіованих, часом нї, і т. и.), але своїми практиками далеко близші до осад «руського» (властиво — польського) права. Окрім загальної еволюції галицького села на се вплинула, безперечно, ще й спеціальна обставина — широко практикований викуп шляхтою-дїдичами привілєґіованих війтівств. Наслїдком того експльоатація селянських обовязків, подїлена перше між паном і війтом, зберала ся в руках пана, а привілєґії селян, застережені в льокаційнім актї, тратили свого сторожа й оборонця, яким у власних інтересах мусїв бути війт. Таким чином і осади нїмецького права фактично переставали бути привілєґіованими.

За всїм тим істнованнє осадчих привилеїв в осадах нїмецького права все таки до певної міри здержувало процес збільшування селянських обовязків. Так само (і ще більше, як показує практика) в селах волоського права. Натомість в осадах «руського» права, де все опирало ся на «старинї», на незаписаних, лише памятию «старих людей» хоронених практиках, «новинам» панським — розширенню старих обовязків і творенню нових, лишало поле широке, майже безмежне, і практика показує, що найбільше плястичним матеріалом була тут панщина. Тим часом як основні титули оподатковання, як іще побачимо, лишали ся часто цїлими поколїннями без змін (що не перешкаджало їм обростати ріжними додатковими датками, які не раз своєю сумою перевисшали старі, основні данини), панщина росла нераз як на дрожджах…

На се впливали ріжні моменти: і те що як раз на панщину, на селянську працю були жадні пани зі зростом попиту на рільничі продукти й розвоєм фільварчаного господарства. І те що селянин — як то й тепер ще можемо бачити, далеко меньше дорожив ся що до своєї працї нїж до продуктів свого господарства, а тим більше — грошей, отже експльоатація селянина паном, розвиваючи ся в сторону найменьшого спротивлення, головно збільшала ся на панщинї. І те нарештї, що самі панщинні обовязки селянина часто, дуже часто не були нїколи докладно сформуловані й містили ся в таких означеннях, як «роблять, коли скажуть», «роблять, що треба». Колись се означало незначну поміч в двірських роботах, але від коли на сїльську працю став розвивати ся попит, ся робота «коли скажуть» почала незмірно виростати, перетворяючи ся в панщину кількоденну в тижнї, або й щоденну.

З XV в. як часто ми маємо в галицьких актах загальні згадки про «панщину» (labores) селян, так рідко знову знаходимо докладне означеннє її великости. Там де маємо такі докладнїйші означення, в першій половинї й серединї XV в., звичайно йде мова про кілька день панщини до року: звичайно маємо 14 день панщини до року з лану (а з пів лану сїм), часом дещо більше (19 дань з лану, з півлану 10 і т. и.)[442]. Сї звістки переважно належать до осад нїмецького права, і часом певна частина сеї панщини йшла не панови, а війтови (оден день, а в одній грамотї навіть чотири днї)[443]. Була се, очевидно, звичайна польська норма, ще з першої четвертини XV в.

Крім Галичини знаємо її на Підляшю: по словам пізнїйшого привилея на Підляшу уже «за Витовта» (лїпше сказати — в першій половинї XV в.), «коли звано кметів на осади», селяне мали робити 14 днїв на рік[444]. В першій лїнїї і тут, як і в Галичинї, ся норма була приложена певно до осадників нїмецького права, але вона не зістала ся без впливу, очевидно, і на загальну практику.

В селах т. зв. руського права ріжницї між поодинокими селами мусїли бути значно більші, і maximum мабуть піднїмав ся значно вище, хоч часто бував покритий тою загальною формулою: «роблять що скажуть». Але бували й села з зовсїм малою панщиною: так селяне з королївського села Коровників, руського права, з перемишльської околицї, скаржачи ся на піднесеннє панщини, казали (в 1497 р.), що давнїйше робили тільки три днї, очевидно — до року[445]. В львівській землї в 1487 р. дїдич, за порозуміннєм з селянами, переводячи їх з руського на нїмецьке право, уставляє при досить низьких чиншах сїм день панщини й три толоки до року, що може вказувати на практиковану й перед тим невелику панщину[446].

Але поруч таких вказівок на панщину досить низьку уже почавши від середини XV в. ми починаємо стрічати вказівки на практику значно вищу. І так нпр. в с. Милованю, в Галицькій околицї, уже 1440 р. бачимо таких селян, що роблять день тижнево (sabbatinos dies laborat)[447]. Що правда, ся судова записка не визначаєть ся великою докладністю, але факт істновання в Галичинї уже в серединї XV в. тижневої панщини не підлягає нїякому сумнїву: в 1460 р. селяне з Медики (Перемишльської землї) скаржили ся на перемишльського старосту, що він обтяжає їх новими й незвичайними роботами понад «з давна прийняту й звичайну» однодневну панщину тижнево[448]: отже тут оден день на тиждень селяне робили уже здавна, а староста пробував підвисшити панщину ще більше[449]. А що се не було якесь виїмкове явище, показують нам постанови холмської шляхти 1477 р. (незвичайно важна памятка для тодїшнїх сїлянських відносин, цитована вже нами вище). На соймику в Краснім Ставі 1477 р. шляхта з повітів Холмського, Красноставського, Грубешівського й Щебрешинського для реґуляції селянських відносин постановила між иньшим:

«Постановляємо, що в цїлій Холмській землї кождий кметь має давати що року свому панови з лану на св. Мартина по пів гривни річного чиншу і по чотири курцї, на Рождество Богородицї по чотири сири і на Великдень по 24 яєць.

«Далї постановляємо, що кождий кметь з лана має свому панови робити по одному дню кождого тижня. Окрім того кождий чоловік з свого хлїба (себ то з осібного господарства, незалежно від того, чи воно ланове, чи меньше) обовязаний на ґрунтах свого пана робити (тут прогалина) два днї до року: оден день при сївбі озимій, другий при яровій, і жати на два серпи[450].

«Окрім того постановляємо, що кождий кметь обовязаний привезти свому панови до року чотири вози дерева — два вози на Різдво, а два на Великдень. Окрім того кождий селянин по черзї[451] має возити «повіз» (powosz, себто посилати фіри) свому панови, куди його пан пішле, але тільки в своїй землї, а не за границї Холмської землї.

«Також постановляємо, що кождий кметь обовязаний дати свому пану що року з лану по чотири кірцї вівса, свого власного, і за те вже кмети у всеї шляхти не будуть засївати своїм панам т. зв. poklodne (своїм збіжем).

«Окрім того кмети на зазив свого пана, на його харчах будуть робити толоки, скільки схоче пан і скільки буде потрібно.

«Про загородників же постановляємо так: кождий загородник з кождої загороди обовязаний дати свому панови шість грошей річного чиншу і робити з року на рік оден день на тиждень.

До сього додаємо, що кождий пан чи земянин може осадити своїх селян без панщини на вищім чиншу нїж півгривни (себто може заступити панщину вищим чиншом).

«Іще постановляємо, що кметї й селяне обовязані направляти своїм панам млини й гати, коли буде треба»[452].

Ся цїкава постанова стоїть під очевидним впливом практик сусїднїх польських земель, де подібні загальні нормовання з'являють ся значно скорше. З р. 1421 маємо ми постанови мазовецьких станів в Варшаві, що селяне всїх маєтностей, сьвітських і духовних, мають робити з лану оден день на тиждень, коли будуть покликані до того своїми панами[453]. З сусїднього Підляша, що також як і Холмська земля стояла під впливами польського права й кольонїзувала ся польською (особливо мазовецького шляхтою) ми маємо анальоґічну постанову, що походить мабуть з Казимирового правлїння, в Дорогичинській землї[454]. «Часу Витовта щастливей памЂти, читаємо тут, кгды ку саженью кмЂтове были везваны, теды 14 дни презъ еденъ рокъ вшелкій кмЂть зъ волоки робилъ въ повЂтЂ. Мы уставили, ижь вшелкій кмЂть зъ волоки на тыйдень мялъ робить єденъ день, а съ полвлочки на д†недЂли день; надъ то ино тако†кмЂте на чотыри толокы мають быть възваны въ рокъ»[455]. Не знаючи близшої дати сеї постанови, не можемо судити, чи вона стала ся по ухвалї красноставській, чи випередила її (могла й випередити її, при тій тїсній звязи, яка істнувала між Підляшем і Мазовшем — не тільки наслїдком міґрації мазовецької шляхти, але й наслїдком того, що Підляше, вправдї коротко, навіть належало до Мазовша, в 1440–1444 рр.). В кождім разї залежність і красноставської ухвали, й дорогичинської постанови від польських взірцїв (чи то згаданої варшавської постанови, чи иньших анальоґічних) не може підлягати сумнїву.

Від варшавської й підляської постанови красноставська ухвала ріжнить ся тим, що тим часом як перші дві ми маємо в формах санкціонованих правительством, холмська шляхта робила свою на власну руку і тому не могла так катеґорично розтягнути її на всї роди маєтностей, як перші дві. Вона зобовязує до держання її всїх панів, великих і малих, достойників і простих, під карою трох гривен; в досить обережній стилїзації хоче розтягнути свої постанови також і на державцїв королївщин, та тут, як показують пізнїйші люстрації холмських королївщин, ухвалена нею норма переведена не була. З другого боку вона, як бачимо, іде значно далї, як ті дві: вона нормує чинші й данини, а і в вимогах панщини йде властиво значно далї за одноденну панщину. Ті всї додатки, якими та однодневна панщина облїплена, значили на добре стільки як півдня тижнево.

А що великого скоку навіть при загально розвиненім апетитї на панщину не могло стати ся, і загальна постанова не могла стати на рівени тодїшнїх maximum-ів, лише більше посереднїх норм, то з того виходить, що в Холмщинї уже в третїй четвертинї XV в. панщина вагала ся дуже часто між одним і двома днями на тиждень, без ріжницї в селах нїмецького й руського права, очевидно. А подібно мусїло бути і в сусїднїх частях Львівської та Белзької землї, та і в західній части (руської) Галичини, де уже в другій половинї XV в. починають ся нарікання селян на перетяженнє панщиною (розумієть ся, маємо їх тільки з королївщин, а в приватних маєтностях могло бути й ще гірше)[456].

Подібні картелї шляхти, як маємо в красноставській ухвалї, мабуть мали місце і в деяких иньших землях. За всїм тим одначе зіставали ся значні ріжницї між поодинокими землями, і в границях самих земель. Головно, що такі ухвали не могли мати формальної сили для королївщин та духовних маєтностей. Тим часом неодностайність, при такім шрубованню сїльських обовязків, тільки збільшала незадоволеннє, а з тим — утечі селян, і се підтинало шляхетську полїтику. Тому для заведення більшої одностайности шляхта хапаєть ся соймових ухвал. На жаль, всї прецеденції для нас пропали, маємо тільки дві голі ухвали на соймах 1519 і 1520 рр.

На Торунськім соймі 1519 р. постановлено; всї селяне, в селах чи королївських чи його підданих всякого стану, які досї не мали тижневої панщини, від тепер мусять з лану робити що тижня оден день на короля чи на своїх панів; ся постанова одначе не дотикає тих селян, що евентуально роблять уже на короля чи на своїх панів більше як оден день на тиждень. Свобідними від панщини лишають ся тільки ті селяне, яким уже давнїйше замінено панщину данями грошевими, хлїбними чи якимись иньшими[457].

Ся постанова на другім соймі — в Бидґощі була відновлена й дещо доповнена: в сїй новій постанові виразно сказано, що духовні маєтности підлягають її також, та загострено ще більше можливість виїмків: від панщини можуть бути вільні тільки ті селяне, які викажуть ся спеціальним привилеєм на заміну панщини грошевим чиншом[458].

Постанови сї дуже характеристичні. З них видно, що вже тодї панщина в ріжних маєтностях вийшла понад однодневну панщину — робили вже по кілька день на тиждень (plures dies in septimana). Зрештою се й a priori можна було б напевно сказати: коли уже в другій половинї XV в. пани й державцї не задоволяли ся однодневною панщиною, то до 20-х рр. XVI в. мусїли значно в підвисшенню її поступити. Оден день на тиждень — се в очах шляхти був той minimum панщини, який доконче треба перевести скрізь, аби можна було дальше повисшати роботні обовязки селян, і то хто зна — чи ставили вони від paзy такий низький minimum, — чи не знижено його доперва в соймовій діскусії.

З другого боку дуже важна ся постанова, що від панщини можуть бути свобідні тільки ті селяне, які мають спеціальний привилей на заміну панщини грошевим чиншом: се відкривало дорогу панщинї (о скільки вона вже й перед тим не знайшла туди дороги) до переважної маси привілєґіованих сїл — нїмецького й волоського права, бо їх осадчі привилеї давали вільність від панщини, але при тім не було звичайно мови про викуп панщини чиншем[459]. Далї, вона давала можність наново заводити тижневу панщину там, де вона вже була викуплена грошевими чиншами чи данинами, чи певними спеціальними послугами й роботами на підставі устних умов, бо соймова постанова жадала спеціального привилею, і то з переводом панщини тільки на грошевий чинш. Отже вона давала всїлякі підстави ломити без церемонїй письменні привилеї, устні угоди й практики селянського оподатковання.

Треба одначе сконстатувати, що в дїйсности ся торунсько-бидґощська соймова постанова в житю не була так консеквентно переведена, як того собі бажали соймові стани. З люстраціями королївщин в руках можемо сконстатувати, що подекуди задержані були й пізнїйше спеціальні роботи, замість тижневої панщини. З другого боку, хоч ся постанова заводила однодневну панщину як minimum лише, стрічаємо випадки (чи дуже часті були вони, в тім можна сумнївати ся), де правительство, відкликуючи ся до сеї постанови, противило ся вищій панщинї над однодневну[460].

Дивним може здавати ся, що запровадивши однодневний minimum для всїх маєтностей Корони в 1520 р., шляхта з дальшим розвоєм панщини не постарала ся новими соймовими ухвалами підносити сей minimum. Торунсько-биґощська конституція зістала ся на сїм полї першою й заразом остатньою. Не знаючи, чи порушувала ся на пізнїйших соймах ся справа, не можемо сього явища на певно пояснити, хиба здогадувати ся. Може низький рівень minimum-a, або та обставина, що на практицї він став обосїчною зброєю — себто що до нього відкликували ся і против збільшення панщини, знеохотила шляхту до дальшої акції в сїм напрямі[461].

В документах 1570-х рр. минї одначе стріли ся такі цїкаві вказівки: нормуючи з поводу скарг селян панщину в сяніцьких селах, канцелярія кор. Генриха уставляє на далї роботу двотижневу з лану й відкликуєть ся при тім не тільки до «загального звичаю», але і до «коронного статуту», або як мотивує се иньша грамота — «як право державне постановляє й каже коронний статут»[462]. Маємо отже якийсь виразний відклик до пізнїйшої постанови про двохденну панщину з лану, що заступила собою торунсько-бидґощську конституцію. Полишаючи розвязаннє сеї справи, для нас не так важної, спеціалїстам від польського права, я тільки зазначу, що нормованнє панщини двома днями з лану на тиждень в галицьких королївщинах в сих часах стрічаємо досить часто[463], хоч маємо й такі роспорядження де правительство полишає й вищу панщину, коли вона була запротоколована в люстрації. Так полишає воно в однім перемишльськім селї три днї панщини в ланї, тому що так стоїть в люстрації 1564 р.[464]: тут фіскальний мотив — «аби не убувало» бере, очевидно, гору над всякими нормами. Як норма, трехденна панщина з лану починає брати ся правительством і його орґанами доперва з початком XVII в.[465]

На жаль, для українських земель Корони маємо дуже мало матеріялу з приватних маєтностей і показчиком — зрештою незгіршим, зросту панщини в 2-ій половинї XVI в. служать нам відомости з королївщин (в люстраціях 1564 і 1570 р. і в ріжних актах).

Сї відомости дають нам можність сконстатувати, що в серединї XVI в., в третій четвертинї його, докладнїйше кажучи, панщина, загалом беручи, піднесла ся значно понад minimum торунсько-бидґощської постанови, хоч при тім далеко не була одностайна, і навіть в границях того ж самого староства звичайно була дуже ріжнородна[466]. Середньою, невисокою нормою в лїпше загосподарованих околицях Галичини в серединї XVI в., можна сказати, уважала ся двохдневна панщина на тиждень; сю норму стрічаємо ми і в ріжних випадках, коли наново запроваджувано панщину в селах, де її ще не було[467]. Дїйсно — се була середина між обовязками вищими і низшими, які ми стрічаємо в поодиноких селах західньої й північної Галичини. Нотуючи таку панщину, люстрації одначе часто забувають пояснити нам одну дуже важну подробицю: чи та двохденна панщина рахувала ся з лану, чи з селянського господарства без ріжницї? Красноставська постанова, або торунсько-бидґощська конституція говорять про однодневну панщину з лану. Правительственні нормовання середини і другої половини XVI в. звичайно говорять также про цїлі лани[468]; але чи в практицї середини XVI в. і далї панщина, двохденна спеціально, рахувала ся все також з лану, в тім можна дуже сумнївати ся. Колись ланові господарства були нормою, але в XVI в., всерединї його і в другій половинї тим більше, належали вони до рідших. Деякі датки ще по давньому рахували ся з лану, але були дуже часто й такі поруч них, що давали ся з господарства. Обовязок панщини — звичайно все нотований без всякого пояснення про відносини його до великости ґрунту, дуже легко міг бути перенесений на господарства й дїйсно переносив ся: стрічаєть ся стилїзація записок про панщину дуже часто того рода, що вказувала б на роботу з господарства, а не з лану; зрештою подекуди ґрунти не були й поміряні на лани, так що тим самим панщина мусїла відбувати ся з господарства[469]. Подекуди таки й стрічаємо принагідно кинені пояснення того рода, що вказують на рахованнє панщини з середнього, півланового господарства[470]. З того одначе не виходить, як побачимо, що загалом всюди записки про панщину, коли при них нема близших якихось пояснень, треба прикладати до господарств[471].

Для двухденної панщини спеціально ми стрічаємо в люстрації 1564 р. подекуди безпосередні вказівки на те, що тут треба розуміти два днї панщини з півланового господарства, отже чотири днї з лану[472]. І се була практика в тім часї досить звичайна — дальші спостереження потвердять се, хоч як може показати ся великим сей скок по minimum-i торунсько-бидґощської ухвали. Не треба собі тільки думати в кождім разї, що великість панщини в селах, де господарства були ріжної великости, стояла в докладній залежности від великости ґрунтів: могла мати місце хиба якась приблизна пропорція.

Попри двохденну панщину з півлану істнувала й вища й низша. Ще в третїй четвертинї XVI в. стрічають ся села, де робили тільки оден день (з півлану), а зацілили й такі навіть, де робили лише кілька день до року, а зрештою мали до зроблення певні спеціальні роботи, або й самі лише такі роботи (правда, що такі роботи часом варті були й за кілька день панщини). Нпр. робили кілька день до року, а з рештою обовязані були ходити з фірами, або сповняли певні роботи коло млинів і гатей, або нарештї мали засїяти своїм зерном певну міру ґрунту, потім зібрати й звезти, й т. и.[473]

Але знову з другого боку по иньших селах панщина в тих лїпше загосподарованих частях Галичини піднесла ся більше або меньше значно й над двохдневною нормою. Уже в 1544 р. селяне з Камінецького староства скаржили ся, що їх обтяжають великою панщиною, змушуючи до роботи щодня. Кілька лїт пізнїйше селяне з сяніцьких сїл, з нагоди смерти старости Вольского, заносячи перед короля свої жалї на обтяженнє їх панщиною, між иньшим згадували також і те, що він змушував їх до щоденної панщини. Король, в відповідь на сю скаргу наказував старостинському урядови не підносити панщини понад ухвалену торунською ухвалою однодневну панщину[474]. Але торунсько-бидґощський minimum був уже таким анахронїзмом для середини XVI в., що се роспорядженнє короля не мало властиво нїякого значіння. Одно з тих сяніцьких сїл, що в 1548 р. добуло від короля упімнення для державця, аби їх не змушували більше як до однодневної панщини на тиждень, в 1559 р. знову скаржить ся на те, що їх змушують до щоденної панщини й обтяжають иньшими роботами, і король знову повторяє свій наказ старостї — і знову без успіху[475]. В 1558 р., коли списувано тут інвентар, і потім під час люстрації 1564 р. бачимо в Сянїцькій королївщинї кілька сїл з щоденною панщиною (до річи сказати, все се старі села «руського права»). Бачимо зрештою не тільки тут — знаходимо їх і в Перемишльський королївщинї, і в иньших місцях Галичини: «селяне повинні робити кождого дня що їм скажуть», «мають відбувати роботу що дня, — коли, що і скільки раз їм скажуть[476].

Така щоденна панщина відбувала ся правдоподібно також з кождого господарства[477], але при тім треба розуміти деякі ограничення. По всякій правдоподібности, при тім робили всюди, де така щоденна панщина з господарства була, не цїлий день. В наведених вище фактах, супроти скарг селян на щоденну панщину державці часом толкують ся, що селяне роблять не цїлий день, а лише пів дня, або й ще меньше[478]. В люстраціях подекуди стрічаємо таку альтернативу: «роблять кождого дня пів дня або цїлих три днї на тиждень»[479]. В иньших знову: «роблять кождого дня від полудня», або «роблять кождого дня до полудня що їм скажуть, окрім торгового дня — бо той мають вільний[480]. І в иньших разах, де говорить ся просто про щоденну панщину, часто, мабуть, треба розуміти її также: що робили що дня, часом окрім торгового дня, коли був на тижнї, але не цїлї днї, так що ся панщина дїйсно більше меньше відповідала повним трем дням на тиждень, тільки була далеко прикрійша. Вона розривала час селянина, перетворяла його в панського паробка, заберала богато часу на ходженнє, до того давала повід до перетягань роботи і всяких надужить. Тому правительство нормуючи, переводить панщину все на цїлоденну: від сходу до заходу сонця, на обід з певною перервою (часом означеною докладно — двогодинною)[481]. Трехденна панщина в сїм часї стрічаєть ся також дуже часто[482] і її — три днї на тиждень з півлана, шість з лану властиво можна і уважати вищою нормою панщини в другій половинї XVI в. (хоч подекуди стрічаєть ся й чотириденна, але мабуть іде вже мова про панщину не з господарства, а з лану).

Окрім такої докладнїйше означеної панщини істнувало подекуди ще й загальне — «роблять що скажуть». При низших нормах панщини — два днї з півлану або низше, попри тижневу панщину часто застерігали ся ще й певні спеціальні роботи[483].

Сї додаткові роботи бували часом дуже тяжкі, і давали повід до гірких скарг селян, особливо коли лучили ся і з дуже значною панщиною, що також бувало. Так в одній скарзї з Сяніччини селяне нарікають не тільки на незносну панщину, але й на велике обтяженнє підводами — що їм кажуть неустанно возити дерево до бровару, або в иньшій скарзї з Перемищини, також на воженє дерева — що й по шість день на тиждень мусять коло дерева робити[484].

Крім збільшення днїв і таких додатків суму роботи збільшувано також жаданнєм при певних роботах другого робітника з господарства. Вже в Красноставських постановах бачили ми жаданнє «двох серпів з лану». Селяне з Мостиської держави скаржать ся, що до роботи мусять іти не тільки самі, а й їх жінки; в иньшій скарзї селяне нарікають, що їх змушують висилати з лану не по двох робітників, як мало бути, а чотирох[485]. Часто несповненнє ріжних приписів зверхности побільшало роботу ріжними додатками за кару. Нпр. інвентар Сяніцького староства з р. 1558 дає таке цїкаве пояснення при однім селї: «панщинні днї рахують ся від сходу до заходу сонця (a primo diluculo usque ad occasum solis), a коли не стануть до роботи зі сьвітом (prima luce), мають робити тиждень що дня»[486]. Часом, коли селяне починали тїкати від сильного перетяження, на тих що лишали ся спадав додатковий обовязок робити за них[487] (була то sui generis відповідальність громади за своїх членів — розумієть ся безправна).

Утяжливість панщини побільшала ся часом тим, що приходило ся ходити на роботу дуже далеко на фільварок — часом і за дві милї[488], отже до приписаного часу роботи причиняти ще й час на далеке ходженнє. Але вкінцї годї вичислити всї ті панщинні «долегливости».

Як я сказав, на панщину головно звернені буди панські апетити, й вона показала ся найбільше плястичним складником селянських обовязків, так що на нїй головно степенував ся зріст сих обовязків. Стрічаємо випадки, де при наглім і значнім збільшенню панщини робив ся опуст в датках чи чиншах (що правда — зовсїм не сорозмірний з побільшеннєм роботи)[489]. В иньших разах ми такої компензати не бачимо, але завсїди при сильнім зростї панщини чинші й данини тримають ся далеко тривкійше: або не зростають зовсїм, або зростають дуже поволї. Особливо старі села нїмецького права показували значну постійність. В Перемишльській королївщинї нпр. ми можемо в деяких селах слїдити селянські обовязки на протягу яких сїмдесяти лїт і — в деяких селах чинші й дани лишають ся незміненими[490].

Розумієть ся, бувало й противне. Особливо ріжні додаткові драчки, перетворювані в постійний податок, від часу до часу нагло підшрубовували податкову шрубу. Так нпр. деякі села в Перемишльщинї в серединї XVI в. платили дуже велику оплату, давнїйше в них незвісну, за права зрубу в лїси, т. зв. лїсне. Воно коштувало більше нїж чинш разом із хлїбною данину (65 гр. з лану, тим часом як чинш з хлїбною даниною разом коштували 45 гр.), і таким чином сума податків між рр. 1497–1565 тут потроїла ся, хоч чинш і хлїбна данина зросли властиво досить незначно[491].

Подібне нпр. бувало і з ріжними натуральними датками, перекладуваними на гроші. Нпр. за право пасти свиней в королївських лїсах давали двадцятого кабана; з сього робить ся часом правильна данина — давати кабана з господарства, часом перекладаєть ся се на гроші, і їх мусять платити зарівно й ті що мають і пасуть свиней й ті що їх зовсїм не мають. Нпр. в Калуській волости «селяне мають таку постанову, що кождий з дворища (розумій — з господарства) дає річно кабана, за право пасти в великих лїсах, але як би котрий свиней не тримав, або мав їх дуже мало, тодї з них, за їх прошеннєм, беруть лише 15 гр.»[492] Таких податків, що виростали нераз з зовсїм припадкових обставин, переходили в правильний податок і задержували ся, навіть коли всяка рація їх проходила, можна б повести й гень більше.

В кождім селї податки укладалися й зростали своїм власним способом, власною дорогою. Реґуляції їх, зведення до одного рівеня в якійсь околицї дуже рідко коли хто підіймав ся, тому навіть між сусїднїми селами в тій самій королївщинї нераз істнували дуже великі ріжницї, і сих ріжниць не вирівнювала й відмінна панщина. Так нпр. в Перемишльській королївщинї є села, що платять з лану лише близько 30 гр. при великій панщинї, і є села що платять 150 гр. з лану також при дуже високій — щоденній панщинї. Ще більші контрасти в Сяніцькій: полишаючи навіть на боцї виїмкові, або не досить певні крайности, треба нпр. поставити поруч себе село з данинами на 44 гр. і 3 днями панщини й село з 350 гр. данин з лана й панщиною «робити що скажуть»… Коли виберати середно оподатковані, то вони дадуть і в тій і в другій королївщинї більш меньш однакову висоту: 80 до 100 гр. з лану, при двохденній панщинї з господарства; але що значить така ідеальна середня норма, коли її нїхто не тримав ся!

Подібні ріжницї знайдемо і по иньших королївщинах галицьких: в Львівській королївщинї середне оподаткованнє в 1560-х рр. давало 40 до 50 гр. при чотироденній панщинї з лана, але в поодиноких селах чинші вагають ся між 18 і 115, між 32 і 350 гр. в лану при анальоґічній панщинї. В Самбірщинї з дворища-лану давали 45 до 100 гр., в Дрогобиччинї 36 до 120, в Стрийщинї 62-280; Рогатинщина з лану дає 164–466, Галицька королївщина з господарства, звичайно півланового, 92 до 190[493], і т. и.

Столїтє перед тим, в серединї XV в. середнє оподаткованнє села нїмецького права виносило більш меньш 30 до 48 гр. чиншу, колоду вівса і 14 день панщини з лану[494]. В половинї XVI в. колишнї села нїмецького права чинш платять більше меньше той же, але иньші данини, переложені на гроші, дадуть 3–4 колоди вівса, а часом і 8-10, а панщина виросла 2 і до 3-х днїв на тиждень з господарства, а господарство змалїло з ланового на півланове, коли не меньше. Так в цифрах зазначила ся столїтня еволюція селянської верстви.

Найбільшою витрівалостию визначали ся, особливо що до панщини, села волоського права. Ще в серединї XVI в. сяніцькі громади заявляли, як ми вже бачили, що панщини нема нїде в волоських селах[495]. Та се можна було сказати лише про панщииу реґулярну, як правило. Серед загальної тенденції до панщини старости і державцї старали ся й волоські села притягнути до панщинних робіт, і в другій половинї XVI в. вона стаєть і тут звичайним явищем, але в розмірах значно меньших, нїж по селах иньших кагеґорій, і переважно лише в видї спеціальних робіт. Так в селах над Стрвяжом, в Перемишльській королївщинї, що на ново осаджувала ся в серединї XVI в., осадники мали жати оден день на рік і возити дерево на будову замку; в старших селах тоїж околицї в серединї XVI в. панщина була більша: «роблять що скажуть», а в однім селї робота обчислена на днї: 14 днїв до року разом. Оподаткованнє досить держало ся; тільки «лїсне», заведене в старших селах, підносило тут податковий рівень. Загалом взявши тутешнє оподаткованнє, волоські села належать до вищо оподаткованих, але коли взяти на увагу низьку панщину, прийдеть ся їх зачислити до середнїх. В другім «волоськім» рейонї — в Сяніччинї, «волохи» мали постачати дерево, деякі робили кілька днїв до року (три найчастїйше), або несли ріжні служби. Оподаткованнє тут ще низше нїж в Перемишльщинї, і ще лекше, бо дани з худоби не перейшли ще на постійний додаток, як у Перемищинї, отже були пропорціональними до заможности господарства.

В Самбірщинї селяне волоських сїл були обовязані робити по дванадцять день (з початку очевидно — з дворища-лану) і косити сїно, але потім увійшли з економом в умову, що він фільварки покасував і ґрунти фільваркові роздав селянам за певною арендною платою[496]. В Белзькім старостві королївські комісари в деяких селах запровадили ще в серединї XVI в. однодневну панщину з огляду, що селяне тутешнї «мають богато поля, в супереч волоському праву — що мають мати лише потроху». Селяне одначе умовили ся з старостою, що будуть йому платити по гривнї чиншу, замість панщини[497].

Як бачимо уже з сих фактів, селяне волоського права, бувши свобіднїйшими від панщини, заразом показували й особливу неохоту до неї, та всякими способами старали ся від неї увільнити ся. Коли в Самбірській економії новий староста задумав відновити знесені фільварки, покликуюча ся на те, що селяне не платягь арендної плати, селяне намовили ся дати йому по волови з лану, аби лише тих фільварків не заводив! Колиж староста все таки фільварки став заводити, удали ся зі скаргою до короля, просячи, аби їх полишено при арендній платї[498]. З тих же причин селяне дуже цїнили волоське право, і його тримали ся. В Белзщинї селяне нпр. зобовязали ся платити старостї по 60 гр. річно[499], аби лишив їх на волоськім праві, а зараз нпр. побачимо, яку бучу викликав перевід селян з волоського «на польське право» в Одріховій в Сяніччинї.

Документи, які минї удало ся зібрати для сеї — одної з старших волоських осад Сяніччини, добре ілюструють нам сей процес, як загальна еволюція селянської верстви своїми зубами все більше зачіпала й найлїпше законсервовані, в найлекші обставини поставлені села. Під час люстрації 1565 р. Одріхова ще не знала властивої панщини, тільки з господарства мали спускати оден брус до замкового тартака, та стерегли шляхи від промита. Пізнїйше одначе староста став притягати селян для панщини, і навіть мав знести якісь данини за те (мусїла бути крепка панщина!). Селяне двічи відкупали ся від сеї панщини, зложивши разом 1200 зл. на се, та старости гроші поберали, але з панщиною їм спокою не давали. Супроти скарг і опору селян в 1583 р. вислана була комісія, що розглянувши скарги селян на панщину й ріжні драчки податкові, дещо з того усунула, але признала таки панщину, тільки звела її до нормальної великости тодїшньої — двох днїв з лану, і таким чином перевела селян з права волоського на «право польське».

Але селяне рішучо противили ся сїй постанові, тим більше що старости панщини жадали, але побраних від селян грошей на окуп від панщини не звертали, як то постановили були комісари. Такі напружені відносини потягнули ся кількадесять лїт. В 1603 р. справа пішла перед короля, що в головній основі потвердив декрет комісарів; але селяне не корили ся й зберали ся розходити ся. Постава річи ставала так грізною, що тодїшнїй староста пішов на уступки, тим більше, що й сусїдня шляхта то йому радила. 1605 р. видав він грамоту, де зносив панщину й повертав селян до «стародавнїх податків». Але порівняннє з люстрацією 1555 р. показує, що податки сї далеко не були стародавні: староста в своїй грамотї талапнув селянам далеко вищий чинш, цїлий ряд ріжних додатків, про які не чути було нїчого в давнїйших часах, а й панщини лишив їм шість днів до року з господарства, під час жнив. Не диво, що й ся грамота, потверджена й королем — не знати чи за прошеннєм старости чи селян, не завела ладу: селяне нарікали на незвичайні роботи й драчки, і в 1620-х рр. розгоріла ся справа на ново: селяне їздили зі скаргами до короля, старостинський уряд за се докучав їм чим міг, заберав худобу; король упоминав його, але сї припімнення лишили ся без результату[500].

З подібних малих і ще меньших революцій властиво складала ся цїла еволюція селянської верстви. Фільварки потрібували ґрунту, фільварчане господарство — рук. Нїякі умови, привилеї, практики не могли охоронити селян від того, що несла з собою ся економічна еволюція — від ламання давнїйших норм і обтяжання ріжними новинами. Такі епізоди повторяють ся від дуже раннїх часів, тільки стають численнїйшими, в міру того як розвиваєть ся інтензивнїйше ся еволюція.

Мав я вже нагоду згадувати про епізод з стрільцями львівськими з Ставчан. Село віддане було арцибіскупу львівському й він став переводити селян з старої практики на нїмецьке право, помірив ґрунти й забрав частину селянських ґрунтів під фільварок, а з фільварком очевидно мусїла прийти й панщина. Селяне почали утїкати з села й, як казали, погрозами змушували й меньше рішучих заберати ся з села, а коли їх візвано перед суд, толкували ся, що не хотять приймати нїмецького права, «бо звикли сидїти на руськім праві», не знавши нїколи, як королївські ловцї, нїяких панщин і даней[501].

Бачили ми, при иньшій нагодї, пізнїйшу, але зовсїм анальоґічну історію перемишльських конюших сїл і їх завзяту боротьбу з відібраннєм ґрунтів і панщиною, якої вони перед тим не знали[502].

Не так може різкі, але завсїди сильно болючі економічні революції переживали й звичайні тяглі села нїмецького або «руського» права, що викликали сильні протести, а нераз і більш меньш рішучий опір серед селян. Візьму кілька фактів — для прикладу.

С. Гочів, в Сяніцькім, нїмецького права, належало до тих, що до самої люстрації 1565 р. задержали майже без перемін старі практики: порівняннє з датами інвентаря 1523 р. показує се виразно. Під час люстрації воно давало ті самі дани й чинші, а робило девять день до року й висилало певне число фір — возити матеріал на будову замка. В 1570-х рр. замкові урядники почали сї старі практики ломити. Селяне казали, що їх змушують робити що дня панщину — раз на фільварку сяніцького староства в Беську, а другим разом — на війта, також вложили на них незнану перед тим стацію в грошах й тим титулом взяли від них 100 золотих. Пішли скарги до короля. Відносини загострили ся так, що король мусїв узяти декотрих селян в свою опіку супроти старостинського уряду. Справа пішла перед референдарський суд. Староста ставив ся з оправданнями на обжаловання селян, і суд постановив, що селяне мають дістати забрані від них неправно гроші, коли зложать присягу що до справедливости своїх претензій, а панщини на пізнїйше не повинні робити більше як два днї з лану, й то тільки на замок, на замковім фільварку. Суд, очевидно, брав селян в оборону супроти старости, але рішеннє його само ломило стару практику села й незмірно підвисшало давнїйші їх роботні обовязки. Тому селяне, зачувши про таке рішеннє, не прийняли його, уважаючи постановленим на користь старости й вирікли ся нести таку панщину, як воно їм наказувало. Дальших актів сього спору минї не трапило ся бачити, й не знаю, як довго потрівав і який ефект зробив сей спір селян[503].

С. Добряни в Львівськім сидїло за старим привилеєм нїмецького права, з р. 1439, маючи обовязком тільки давати пів гривни чиншу і колоду вівса з дану та робити вісїм день до року[504]. З сими легкими, як на пізнїйші часи, обовязками досидїло воно за тим привилеєм до середини XVI в. В 1530-х рр. вправдї взяв ся був до нього старостинський уряд. Дражнило його найбільше те, що супроти такої малої панщини добрянських селян до фільварку в Добрянах приходило ся уживати селян з дальших сїл; до тогож іще селяне під собою мали далеко більше ґрунтів, нїж значило ся за ними урядово, розширивши свої ґрунти розробленнєм неужитків (przyczynienie staremi i nowemi kopaninami). Перший атак одначе не повів ся: справа пішла до короля, й той полишив, в 1537 р., селян при обовязках осадчого привилею. Але на сїм не стало. Спроваджена була від короля комісія, та намірила замість давнїх 14 ланів, що значило за ними, аж 36 і постановила, против старого привилею, що селяне мають надалї робити з лану два днї тижнево. Селяне сього рішення не прийняли, панщини не робили й дани давали тільки з 14 ланів. Уряд не важив ся йти напролом, і такі відносини потягнули ся на кількадесять лїт. Щоб забезпечити робітника фільварку, уряд в 60-х рр. посадив був на двірських ґрунтах стороннїх селян з обовязком панщини, але сї осадники довго тут здаєть ся не досидїли: в люстрації 1570 р. про них уже анї згадки (може збойкотували їх селяне), і Добряне сидїли спокійно дальше при умовах осадчого привилею, так що ревізори навіть закинули старостї недбальство з сього поводу. Самі вони, знизивши селянам чинш до 18 гр., наказали двохтижневу панщину з усїх старих і новорозроблених ланів. Староста поспішив ся заявити, що супроти такого значного побільшення панщини він заложить новий фільварок в Щирецькій волости. Але селяне рішення ревізорів не услухали. Справа пішла до короля; селяне стояли при своїм. З 1578 р. маємо королївський мандат, де він на донесеннє старости, що селяне з Добрян не сповняють рішень його і попередників його й противлять ся старостї, сповіщає про висланнє нової комісії в сїй справі, але що з неї вийшло, не знаємо. Звістки наші уривають ся.

Я вибрав лише кілька прикладів для характеристики. Навіть на підставі приступних актів можна б їх помножити о десять разів. Власне сї часи — починаючи від першого безкоролївя і кінчаючи панованнєм Жиґимонта III, визначають ся незвичайною масою скарг селян на утиски державцїв, обтяженнє роботами й поборами, безпардонне ломаннє старих практик[505]. Правдоподібно, загальне оживленнє суспільного житя, викликане безкоролївями, потягнуло й селянство королївщин, що попробувало в полишеній йому правній дорозї пошукати оборони від панщинного пекла, що саме тодї розгоріло ся наоколо нього під впливом економічних чинників[506]. Немов на те аби перед трибуналом історії в переддень масових селянських повстань показати повну безсильність польського правительства і брак всякої правної охорони для народнїх мас, селянство галицьких королївщин, то значить те селянство, яке мало право скарги і могло на практицї ще якось користати з нього — не так як селяне з дальших провінцій, — засипає королївську канцелярію своїми скаргами, штурмує короля своїми депутаціями, складаючи ся з останнього на кошти сих депутацій, на видатки, звязані з справами в королївській канцелярії[507], зносячи за се переслїдування й нагінки від своїх панів, лїтами, десятками лїт ведучи сї свої справи, не зраджуючи ся їх безуспішністю — аби вкінцї переконати ся в неможливости усьпіха, в безсильности й безрадности правительства. «Невичерпаною, гідною мученицької пальми була терпеливість народу», кличе сучасний польський історик, застановляючи ся над галицькими актами про селянські відносини з часів Жиґимонта III[508]. Забуває лише додати, чого гідні були в такім разї мучителї сього народу — правительство і шляхта.

Правительство польське як в иньшім так і тут не знайшло ся на висотї своєї ситуації. Що воно не знайшло для ратовання селян від сих утисків, що кликали до неба своєю брутальністю, якихось рішучійших способів, анїж здіскредитовані бюрократичні практики — упоминальні листи, висиланнє комісій, процеси в референдарськім судї, в найбільш грізних ситуаціях — листи безпечности, що не мали нїякої екзекутивної сили, — про се вже не кажу. Про щиру добру волю, розумієть ся, в такім разї трудно — можна говорити лише про індолєнцію. Але навіть в тих, приступних йому способах правительство не показує анї якоїсь принціпіяльности, анї консеквенції, вагаючи ся між почутєм законности й справедливости — та інтересами фіску, інтересами вповнї ілюзоричними, бо з панщинних драч користали державцї, а скарб коронний майже або й зовсїм нї, й його фірма покривала тільки «привату» державцїв та їх урядників. Воно не мало відваги зістати ся на ґрунтї конституцій і йшло за «посполитим звичаєм», то значить за панщинною шрубою шляхти, хоч і в хвостї її. Його ревізори і комісари ломили старі практики й фундаційні привилеї, підтягаючи їх до нових практик[509]. Ми тому не раз стрічали вже факти, що селяне не приймали королївських рішень; неконсеквенції й вагання правительства давали привід тягнути спори, надїючи ся при новій ревізії справи дістати користнїйше рішеннє, не сповняти неприємних собі рішень і т. и.

Що до референдарського суду й комісарських слїдств і постанов, то полишаючи на боцї їх бюрократичну повільність, брак екзекутиви й авторитету, піднесу, що вони складали ся з таких же державцїв, які хиба були б ангелами, а не людьми, щоб могли вповнї зійти з свого становища й глянути на селянську справу з боку. Досить нпр. сказати, що оден з найбільше ославлених в селянських скаргах дерунів, перемишльський староста Дрогойовский був сам референдарем — отже членом того апеляційного трибуналу для селянських справ.

Але при тім всїм — всеж таки переважна більшість рішень правительства, комісарів, референдарського суду випадала на користь селян. Занадто вже форсовно і брутально розвивала ся панщинна самоволя. Та сї рішення, як ми вже мали нагоду бачити, переважно розбивали ся о непослух державцїв і їх урядників, що іґнорували королївські упімнення, або навіть позволяли собі згірдно про них відзивати ся. «Заходи й скарги наших підданих з держави твоєї, писав король до того Дрогойовского, так уже нам наприкрили ся, що були б ми дуже раді і хотїли, аби вони раз скінчили ся, тому наказуємо і пильно пригадуємо, аби рішення і постанови всї наші теперішнї, постановлені в справах з підданими в Кракові в присутности твоїй і тобою прийняті, були виконані тобою». «Дали ми були мандат свій до вірности твоєї, пише король до нього того ж року з поводу скарги війтів, аби ти їх залишив і против прав війтівських нї до чого не змушував та винагородив їм кривди; але тепер знову скаржать ся, що за тим припімненнєм нашим нїчого не полагоджено вірностию твоєю, противно — вірність твоя наслав на них козаків і піше військо своє і наказав їх удержувати, до знищення приводячи їх тою великою кривдою й утиском; непомалу мусить нас обходити та кривда підданих наших, а що наше припімненнє має таку малу вагу у твоєї вірности, слухаємо того з немалою образою нашою»[510]. Знову в иньшім листї тогож року, писав до нього король «по поводу тих кривд на котрі нарікають і удають ся до нас знову піддані стрвяжських сїл по рішенню, недавно вчиненім в Кракові, при котрих був і ти і пильно їм прислухував ся», та поручаючи йому розслїдити докладно ті скарги, упоминав, аби вже раз ті декрети й рішення відповідно полагодив і нї в чім їх не обтяжав і не підносив їм обовязків, — і знову даремно, та два роки пізнїйше, «за частими проханнями і скаргами» тих підданих висилав комісію на ґрунт[511]. І то було явищем звичайним. Селяне з Лежайського староства, діставши від короля лист безпечности на свого старосту і його урядників, терплять лише тим більшу наруги й нагінки зі сторони сих урядників: оден каже бити посторонками тих депутатів, що ходили зі скаргами до короля, всаджує їх в колодки і відзиваєть ся: «як бисьте не тільки зелїзні листи, а й зелїзного короля принесли, нїчого вам не поможе, бо я тут король і пан», а другий каже їм принесені мандати королївського суду посолити й з'їсти. Ще більший цинїзм показує державець с. Саночка — коли возний доручив йому королївський мандат, виданий наслїдком селянських скарг, він в присутности селян тим мандатом finem dorsi aliquot vicibus tergebat[512].

Сю анархію і легковаженнє переймали й селяне. Стрічаємо ряд скарг державцїв, що селяне не приймають некористних для них королївських рішень і легковажать їх собі[513]. Селяне з перемишльської королївщини так відзивали ся на некористний для них королївський лист: «то байки, а не унїверсал! важнїйше наше право, що ми засидїли, як той унїверсал! дамо королеви кілько золотих, і дістанемо й собі такий без труду»[514]. В тім Саночку, де державець так зневажив королївський мандат, селяне завзяли ся й не відбували панщини від Великодня до Успенія й тим вдарили дуже сильно по кешенї сього державця[515]. Селяне з Лежайської королївщини, переконавши ся в безуспішности правительственної оборони після того, як підстароста казав їм з'їсти королївський мандат, кілька лїт пізнїйше беруть ся на иньші способи, й місцевий арендар скаржить ся, що тутешнї селяне панщини не роблять, а волочать ся купами з ручницями, списами, шаблями й косами»[516].

Так виховувала вседержавна шляхта своїх українських підданих.

Панщина в східно-полудневій Галичинї і на Поділю західнїм і східнїм. Землї в. кн. Литовського — проби нормовань з першої полов. XVI в. «Устава на волоки», її переведеннє в українських землях. Звістка з другої полов. XVI в. з Королївщин і з приватних маєтностей — з Берестейщини, Волини — села без поміри і села волочні. Волинська панщина в першій пол. XVII в. київське Полїсє, Поднїпровє. Похід фільваркового господарства на схід. Оподаткованнє на поднїпровю й побужу в першій пол. XVII в. Опозиція селянства

Я вибрав сї факти для характеристики панщинного пекла з західнїх і північних повітів Галицької Руси. Далї на полудневий схід економічний утиск меньше давав себе відчувати. Зрештою відносини тут були далеко ще ріжнороднїйші, нїж в околицях західнїх і північних. Небезпечність від Татар, непевність самого залюднення впливали тут сильно на економічні відносини. Рільне господарство, фільварчане спеціально, на окраїнах не могло розвинути ся — брак торговлї, непевність самого житя, не тільки якихось цїннїйших господарських вкладів, не давали йому ще підстави. Місцями осадник був доконче потрібний панови для безпечности — аби самому не сидїти десь в небезпечному місцї, в сусїдстві татарського шляху. Тут селянина трактовано скорше як сусїда, нїж як підданого[517], а при тім мови не могло бути не то що про обтяженнє, але навіть про якусь експльоатацію його. З другого боку стрічаємо тамже ґрупи сїл — чи лїпше загосподарених чи лїпше захищених, з дуже значними повинностями, а в сусїдстві більших (особливо замкових) фільварків навіть і з значною панщиною. Отже, кажу, ріжницї в становищу ріжних сїл були тут іще більші, нїж в західнїх повітах.

Уже на галицькім пограничу чуємо сї відмінні обставини. В полудневій: частинї Теребовельської королївщини тижневу панщину (двохденну) запровадив тільки староста Претвич в серединї XVI в. Але в околицї Теребовля вже перед тим, очевидно, була значна панщина: під час люстрації 1564 р. тут робили що дня від полудня. Ґрунти поміряні не були, сидїли на дворищах. Судячи з значного числа свобідних, людність сюди припливала. Оподаткованнє, дїйсно, розмірно не високе — переважно 45–65 гр. з дворища, окрім десятин. Але одно село, що зістало ся з «малою панщиною», платило 140½ гр. з дворища[518].

В сусїднім Камінецькім повітї (на Поділю) в сусїдстві замкових або панських фільварків стрічаємо села з досить значною панщиною — по два, часом навіть і по три днї на тиждень (очевидно — з господарства, бо ґрунтів тут нїхто не мірив), але за те з невеликими (до 60 гр.) або й зовсїм нїякими чиншами. Дальші села знову сидять на невеликих чиншах, без панщини, або з дуже малими роботними обовязками (досить часто повторяєть ся «урок» 60 гр., як заміна і чиншу і роботи); окрім того давали дани від овець і свиней (двадцятого барана і свиню) та пчіл (десятий пень), а ще була в Подільській землї взагалї (як і на Волини) поволовщина — давали вола paз на кілька лїт: в одних околицях раз на сїм лїт, в иньших частїйше — раз на чотири роки, а навіть і три роки, чи то в формі десятини, чи по волу з господарства[519]. Подібно було і в Летичівській околицї, над Богом, що також зачисляла ся до Камінця, і в сусїднім Хмельницькім повіті, з тою ріжницею, що фільваркового господарства було тут іще меньше, отже панщина була ще рідша. Свобідних, новооселих тут було дуже богато, рух людности був великий: по деяких, більш рухливих околицях села, можна сказати, не виходили з хронїчного стану новоосадження, чи то тому що людність занадто часто розбігала ся наслїдком татарських пополохів, і приходило ся село наново осаджувати й давати осадникам нові речинцї свободи, чи то тому що людність вправивши ся в мандрівне житє, не досиджувала свободи й тягла ся далї, на нові осади, на нову свободу[520].

Значно вище — і то навіть дуже високо оподатковані села стрічаємо ми в околицї Барського замка. Тутешнї селяне давали дуже велику хлїбну дань, т. зв. поляховщину (від «леха» — ріля?). Вона складала ся з пшеницї й вівса, що по оцїнцї ревізорів виносила до 5½ злот. з господарства, так що разом з данями від пасїк і худоби пересїчно господарство давало до 9 злотих річно — то значить так як хиба найвище оподатковані лани в західнїх околицях (але тутешнї господарства могли і мусїли бути значно більші як ланові). З панщиною не зовсїм ясно — в інв. 1552 р. сказано, що селяне роблять що треба, в люстр. 1564 р. селяне деяких сїл роблять «цїлий тиждень, що скажуть», замкови, «а собі два тижнї». Не ясно, чи тут треба розуміти тільки сезон рільничий, чи цїлий рік; в кождім разї панщина досить значна[521]. Таке високе оподаткованнє можна пояснити хиба добрим загосподарованнєм селян (що видко з великости десятин від худоби й пасїк) та великостию (се вже більш гіпотетичною) сих дворищних господарств, що тут на україннім дозвілю могли розростати ся в цїлі хутори.

За те в селах шляхетських Барського повіта, переважно новоосажених, на нових, часто досить небезпечних місцях, обовязки селян далеко меньші. Се невеликі дани або чинші (до 30 зл.), або маленька панщина — 3–4 днї до року, зрідка дещо більше (10 день — се maximum). Часом селяне тільки «помагають робити» своїм «панам», більше в ролї сусїдів як підданих, або як в однім селї — «кметї нїчого не дають, тримає їх (дїдич), аби хтось з ним мешкав: дають тільки подимне й пушкровщину до замку, роблять чотири днї на замковім фільварку, по давньому звичаю, та хиба (дїдич) їх попросить на толоку»[522]. Овобідних і тут маса, і такий же неустанний рух.

Перейдїм тепер до українських земель в. кн. Литовського. Я вже вище вказав, як тут іще з початком XVI в. можна слїдити досить відграничені ґрупи селян данних і роботних, і як потім і уставодавство й практика затирали сю ріжницю й злучали їх в одну масу кріпаків, обовязаних і до даней і до панщини[523]. Особливо в спокійнїйших, лїпше загосподарених і на еміґраційні спокуси меньше виставлених землях білорусько-литовських виразно виявляєть ся тенденція до приведення селянства до одного податкового знаменника, щоб тим усунути конкуренцію тяжших і лекших обовязків в ріжних маєтностях і обмежити переходи селян з маєтности до маєтности.

Були тут і впливи польських взірцїв, і акти більше незалежні. Взірцем перших може бути згадувана вже вище підляська постанова, очевидно — на прошеннє дорогичинської шляхти внесена в земський привилей в. кн. Казимиром: що на далї всякого рода піддані будуть повинні своїм панам робити по одному дню тижнево з лану і чотири днї толоки[524]. Як було сказано вже, вона іде очевидно за постановами й практиками сусїднього Мазовша. Більше самостійні ухвали маємо з білоруських земель першої половини XVI в. Інїціатива належала в сїм, здаєть ся, Полоцькій землї, що постановила собі десь з 1520-х рр. одностайне оподаткованнє для «похожих» людей, і її практика була прийнята також витебськими панами, боярами й взагалї всякими властителями на з'їздї 1531 р. В перехованій до наших часів постанові сього з'їзду ухвалено держати похожих людей «по полоцькому»: не осаджувати їх «на куницях», себто з обовязком самої дани або чиншу, а жадати або «четвертої долї», себто четвертої частини урожаю, з ріжними додатками (половина меду, певне число кіп сїна і т. и.), або панщини — «два дни у недЂли пригону служити съ сохою, або съ бороною, або съ сохою, а съ топоромъ». Обмежали ся також речинцї свободи (до пяти лїт). Обовязки людей давнїйшої осади полишали ся волї їх господарів. Державцї дворів господарських обовязували ся також тримати ся сих постанов в державних землях[525].

Ся «умова» інтересна з того погляду, що виповідає вітверту війну катеґорії данників. Вправдї, давнїйших — «которыя люди стародавныє службу служать, дани дають а попдатки и вроки платять» вона на разї не дотикала, але се було тільки питаннє часу. Двадцять лїт пізнїйше маємо нову ухвалу витебської шляхти: поновляючи свою давнїйшу постанову, з деякими відмінами (з них найважнїйша — се запровадженнє толок однаково і для панщинних селян і для данників), шляхта розтягала її вже і на людей давнїйшої осади. Вони також всї мали або давати четвертину урожаю, з тими ріжними додатками, або робити два днї на тиждень. Сю постанову, на представленнє витебського воєводи, в. князь зробив обовязковою для державних маєтностей (власне те оподаткованнє четвертиною урожаю), а також з'обовязав до сповнювання її всю шляхту витебську, невважаючи на те, що декотрі не пристали на сю постанову[526].

Так ломила ся старосьвітська практика. Але далеко сильнїйший удар задала її видана кілька лїт пізнїйше — в 1557 р. «Устава на волоки господаря єго милости во всемъ в. кн. Литовскомъ»[527]. Що правда, в певній мірі вона була приготована, ще за Жиґимонта Старого, інструкціями для в. кнжих дворів в центральних землях (воєводствах Волинськім і Троцькім) і господаркою кор. Бони в її величезних державах, де переводив ся систематичний помір ґрунтів і одностайне оподаткованнє. З її школи головно повиходили дїячі, що сотворили реформу 1557 р. й ереводили її в житє. Але то ули часткові приготовлення, яким доперва «устава» хотїла дати загальне значіннє. Се був дуже сьміливий, і в основі — вповнї раціональний плян, на якій нїколи не могла здобути ся Корона: привести до одностайного оподатковання всї державні маєтности, й саме оподаткованнє поставити в залежність від доходности ґрунту, що при тім мав бути скрізь сквалїфікований державними ревізорами, помірений і в одностайних участках розданий селянам. Се була цїла економічна революція, де ломили ся всї традиції, руйнували ся давнїйші форми сїльського житя й господарства, але з становища державного раціональности сьому плянови, кажу, нїяк не можна відмовити, і зовсїм природно, що ревізори самі дивили ся на сю реформу як на акт вищої справедливости[528].

Про постанови устави я мав уже не раз нагоду вище говорити. Ґрунти в королївщинах перемірювали ся і дїлили ся на волоки. Ґрунти лїпші визначали ся на фільварок, де був або де його уважали потрібним заложити; решта роздавала ся селянам. При тім переводила ся взагалї комасація королївських ґрунтів, через примусовий вимін (отмЂна) потрібних ґрунтів від приватних властителїв, яких властительські права при тім взагалї перевірялись. Продукти рільного господарства призначали ся не на виживленнє тільки двірської служби та замкових залог, але й для заграничного вивозу — «до портовъ». Тому устава поручала державцям розширяти по можности фільваркове господарство — «абы вездЂ становлены были, а наболши быти могугъ при кождыхъ замкахъ и дворахъ нашихъ», хиба де ґрунт був би занадто лихий, — там людей «осажати» — переводити роботу на гроші (се звала ся «осада»)[529].

На господарство селянське призначало ся по одній волоцї; по дві волоки діставали тільки путні бояре і деякі иньші привілєґіовані катеґорії слуг. Розумієть ся, волок звичайно виходило далеко більше, нїж було давнїйше господарств, бо ті сидїли на більших ґрунтах. Тому старі господарські союзи при тім дробили ся й поруч репрезентантів давнїх господарств, що «приймали» на нових умовах вимірені з їх власних чи сусїднїх земель волоки, виступали в ролї самостійних господарів їх давнїйші «потужники» й приймали волоки на осібні, самостійні господарства. Незаможним роздавали ся дрібнїйші, загородницькі пляци. Землї нерозібрані, та ріжні окрайки, що лишали ся при помірі (о скільки не додавали ся в придачу до лихших волок) роздавали ся за осібним чиншом. З виїмком війтів, сьвящеників, слуг і ріжних промисловцїв, що мали служити з свого промислу й за те діставали ґрунти з повною або частковою свободою від податків, всї иньші осадники трактували ся як тягле селянство. Вони мали платити чинш, давати овес, сїно і стацію, в ріжній великости, в залежности від якости ґрунту, в сумі від 13 до 53 гр. з лану, мали робити два днї на тиждень та ще відбувати додаткові толоки й ґвалти та роботу на сїножатях. Там де фільваркове господарство не потрібувало всеї тої роботи, сї роботні обовязки (з виїмком роботи на сїножатях) заміняли ся платою 52 гр., так що з лїпших ґрунтів оподаткованнє давало в сумі 105 гр. Малоземельнї огородники мали тільки панщину, оден день на тиждень, а окрім того жінки мали 6 днїв роботи коло полотя або в жнива.

«А ставати до роботи піддані мають як сонце сходить, а зійти з роботи як сонце заходить. Відпочинку ті що худобою роблять мають годину перед обідом, в полудне годину, над вечір годину, а котрі роблять «пішо», мають в тих же часах відпочинку лише по пів години, і то се відпочинки такі в великий, лїтнїй день. А хто не вийде «за огурством» (недбальством) на роботу рано, має другого дня відробити стільки годин, скільки занедбав».

«Війт заповідає підданим в недїлю роботу, з чим і котрого дня мають прийти до роботи. Хто не вийде на роботу, за перший день заплатить «огурного» оден гріш, за другий день барана, а коли третїй раз «огурить ся» або запивши ся не вийде, «ино бичемъ на лавцЂ скарати», а занедбані днї казати йому відробити.» При перешкодї підданий має усправедливити урядови (намістничому) свою неприсутність через сусїда або давника і при оправданій причинї карі не підлягає, але відкупляти ся від роботи не вільно нїкому.

Обовязки, які накладала устава, розмірно не були великі. Ми бачили вже вище, що при помірі й переводї давнїх осадників в Пинщинї показувало ся часто, що при давнїйшім оподаткованню платило ся вище (виключаючи тільки занадто лихі ґрунти). В порівнянню з оподаткованнєм коронних земель, оподаткованнє навіть доброго ґрунту по «уставі» стоїть значно низше середнього оподатковання. Норма панщинна та ж, торунсько-бидґощська, з тою лише ріжницею, що практика коронних земель, як ми бачили, тодї значно вже по над ту норму підняла ся. Важнїйша була шкода принціпіяльна — той повний розрив зі всїм, на чім опирала ся «старина» селянського житя, й перевід всїх численних катеґорій селянства в одну «тяглу» панщинну верству, вповнї піддану від тепер правительственній нївеляції. Устава брала господарство й обовязки селянина під дрібну реґляментацію. Волочний подїл розбивав старі дворищні орґанїзації на дрібнїйші, волочні господарства й давав початок дрібному дробленню ґрунтів. Перевід, повний або частковий на нові ґрунти, при помірі розривав звязок селянина з землею, в яку вложив він свою працю, й на тій підставі чув себе її властником; зрештою навіть свій власний ґрунт, як ми вже бачили, діставав він наново з рук ревізорів. З сього боку устава мала незвичайно сильне, і з становища селянської верстви — шкідне значіннє.

Вона одначе була переведена далеко не по всїх землях вел. князївства — головно в західнїх тілько. З українських земель про помір ґрунтів на волоки й оподаткованнє на підставі устави маємо виразні звістки, в видї самого ревізорського катастру для землї Берестейської, князївств Кобринського й Пинського й на Волини для староства Кремінецького.

В кн. Пинськім з сусїднїм Клецьким староством реформа була приготовлена вже інїціятивою кор. Бони, що держала сї князївства від 1520-х рр.: тут вже в р. 1552–5 пинський староста Хвальчевский з її поручення мірив ґрунти на волоки й переводив селян на одностайний податок (дещо відмінний від постановленого уставою)[530]. Ще давнїйше, в 30-х рр. переводила ся поміра на волоки на Підлящу, де з рештою волочне господарство й чиншевий спосіб оподатковання на взір нїмецького права найскорше почав защіпляти ся, наслїдком впливів польського права (одиночні факти таких льокацій маємо ще з XV в.)[531]; але чи після устави 1557 р. було тут переведене оподаткованнє селян таке як вона наказувала, на се не маю вказівок. З року 1558 маємо інвентар староств Бранського і Саражського (в землї Більській), і з неї бачимо, що данини обмежали ся тут чиншем 60 гр. з волоки[532], подекуди на другий рік визначено плату «осадну» по 40 гр., так що тутешнє оподаткованнє дуже близьке до устави 1557 р. (великість панщини не означена)[533]. З земель волинських помір звістний нам напевно тільки в Кремінецькім старостві і був він переведений мабуть також тому, що воно теж було державою Бони, хоч і не звістно поки що, аби за її часів було зроблене щось в напрямі реформи[534]. Східньої Волини, Браславщини й Київщини реформа зовсім не доторкнула ся[535].

Інвентар Кобринського староства з 1597 р. дає нам можливість осудити, о скільки тревало держало ся оподаткованнє, запроваджене уставою 1557 р. в королївщинах в. кн. Литовського. З порівняння дат, роздїлених періодом 35 лїт, показуєть ся, що податковий рівень держав ся досить трівко; податки змінили ся дуже мало, новин не богато; грошевий еквівалєнт деяких натуралїй вправдї піднесено, для цїлого в. кн. Литовського, але його в певній мірі оправдує здешевленнє монети й зріст цїни продуктів[536]. Панщина не розвивала ся — фільварки обробляли толоками; «осадна» плата переважно не піднесла ся, отже можна припускати, що й панщина більше меньше держала ся давня. Сї спостереження з певним правом можемо розтягнути й на королївщини иньших українських земель в. кн. Литовського — берестейські й пинські, особливо на ті околицї, де панщина не розвивала ся.

Кілька інвентарів приватних маєтностей з Берестейщини 2-ої пол. XVI в. дають нам спромогу порівняти обовязки селян великокняжих з панськими.

Так інвентар села Дергла з 1576 р. дає оподаткованнє дуже близьке з нормами устави 1557 р.: з волоки давали по 12 гр. чиншу, 2 бочки вівса, гуся, курей і яйця; але робили на тиждень по три днї, «на своїй страві», а окрім того від Юрия весеннього до Юрия зимового робили ще четвертий день як толоку на двірській страві[537].

В иньшім селї, з того більш меньш часу (1579), великість панщини не подана, а оподаткованнє більше: з волоки 20 гр., 4 бочки жита, бочка вівса і віз сїна[538]. Отже як би брати еквівалєнти волочної устави, то се б дало більше меньше півтора раза вище оподаткованнє, навіть в порівнянню з «добрими ґрунтами».

Маємо ще інвентар маєтности Мрочків з кінця XVI в. (1595), але він не дає повних відомостей: арендуєть ся часть маєтности, з чотирма селянами, і вони мають арендареви тому робити чотири днї на тиждень, і окрім того на панськім хлїбі дві толоки; але вони «не роздїлені», і очевидно — окрім того мають панщину й до другої частини маєтности[539].

Богатший матеріал маємо з приватних маєтностей Волини — повітів Володимирського й Луцького, з другої половини XVI і першої XVII в.

На підставі їх мусимо насамперед сконстатувати, що в приватних маєтностях волочна поміра в 2-ій пол. ще не всюди була переведена, особливо в Луцькім повітї — тут частїйше стрічаємо дворища нїж волоки[540]. (Хоч не всюди можна бути певним, що маємо дворища не міряні, але на Волини виразної вказівки на міряні дворища-волоки я собі взагалї не пригадую). В першій половинї XVII в. поруч волок появляють ся і польські лани.

По друге, не всюди — і знов таки особливо в Луцькім повітї, панщина уложила ся в рахунок певного числа днїв. Дуже часті в сїм повітї, навіть переважають ще иньші норми — робити коли скажуть, або — сповняти певні роботи загалом, незалежно від того скільки часу заберуть вони.

Так нпр. в великій маєтности Чорногородській, в північній Волини, на пограничу повітів Володимирського й Луцького, обовязки такі: «що двірськими сохами наоруть, то вони повинні все спрятати, помолотити і де скажуть відвезти», або: не оруть, але мають зжати і звезти, косять сїно два тижнї й скошене мають звезти — оден рік одна половина села, другого — друга, окрім того ходять з підводами, будують двір. Чинші й дани не великі, але дуже не однакові, відповідно до частей дворищ (від кількох грошей до цїлої копи, і ще медова дань). Панщина в сумі мусїла бути досить значна, хоч не можна її обрахувати[541].

В иньшій великій маєтности — Полонській, кн. Радивила, в пов. Луцькім, трохи пізнїйший інвентар (1598 р.) так описує обовязки селян: давши з волоки «дякольного» жита пів маци, мають те жито посїяти на двірських ґрунтах й заборонувати; окрім того оруть з волоки оден день і боронують оден день; все жито на двірських ґрунтах мають зжати «ґвалтом» і звезти; так само ґвалтом косять двірське сїно, кожде село на певних місцях; з волоки дають одну підводу, по черзї, й мають привезти по 4 вози дерева, стерегти двір і направляти гати. Всї сї роботи рахують ся більше меньше на 40 гр., а всї обовязки на 180 гр. з волоки: стільки мають платити ті, хто приймають другу волку; властивий же чинш, окрім робіт, виносить 160 гр. Як бачимо, оподаткованнє дуже високе!.. Огородники в тійже маєтности робили два днї тижнево й давали по 12 гр. Підсусїдки не давали нїчого, тільки робили день тижнево[542].

В однім з сїл сеї маєтности — Коршеві знесено двірську рілю (зістало ся лише кошеннє сїна, сторожа, фіри), землю роздано селянам, а селяне платили за те з лану 210 гр. чиншу, а огородники 10 гр. з морґу[543]! Фільваркове господарство в сїй волости взагалї не було розвинене[544], осадні плати більше меньше відповідають волочній уставі; але оподаткованнє три рази вище від неї…

Полишаючи иньші села з тим обовязком «робити що скажуть»[545], пригляньмо ся інвентарям з означеннєм числа днїв панщини.

Маємо села дворищні. В однім (Цевів Луцьк. пов., 1573) дають нпр. з дворища по 6 гр., 8 мац (два кірцї) вівса і курей, а роблять що дня, з чим скажуть. В иньшім (також в Луцькім пов., 1582) при подібних же данях, робити на тиждень пять день і посилати фіри, а огородники роблять 3 днї тижнево (зимою два), і дають по 3 гр. і по курцї[546]…

Інтереснїйші для оцїнки висоти оподатковання будуть села волочні. Тут триденна панщина з волоки виступає як середня норма в другій пол. XVI в. М. Буремль в пов. Луцькім (1573), при чиншу 6 гр. і 4 мацах вівса з волоки, має три днї панщини[547]. С. Митища (1582, там же), при 30 гр. чиншу й підводах має роботу що дня до полудня або по обідї[548]. В с. Когильнї й ин. під Володимиром (1590) при такім же податку як в Буремлї і подібних, мають роботи три днї зимою, а чотири лїтом, загородники роблять два днї тижнево[549].

Волочні господарства в 2-ій пол. XVI в. дроблять ся поволї, і се роздробленнє й тут несе з собою побільшеннє оподатковання. Трохденна панщина стає більше меньше нормою для півволочного або навіть півланового господарства, а для волочного 5–6 днїв тижнево або й вище. Так в маєтности Ружинській (Володим. п., 1606) уже на початку XVII в. з півлану, при 12 гр. чиншу і ріжних дрібних натуралїях, роблять чотири днї тижнево («а рано выходити»), а при пішій роботї пять, крім того пять толок і підводи! Інвентар з тогож року села Виткович кн. Черторийского, з Луцького пов., дає нам грошевий еквівалєнт таких великих обовязків — за роботу й підводу дають з волоки по 8 золотих, окрім сїна, меду, десятини від свиней і ріжних дрібнїйших натуралїй[550].

Сї інвентарі замітні тільки своєю ранньою датою, зрештою ж їх норми не стоять однаково. Так в інвентарі с. Шпакова (Луцьк. пов., 1631) роблять з волоки що дня конем, окрім того ще оден пішо; під час жнив три днї на тиждень мають жати по дві жінки з волоки, три по одній; оранки по чотири днї тижнево; окрім того толока й підводи, але чиншів і даней майже нема. З півволоки половина, але в жнива і з півволоки мають робити два днї таки по двоє. В иньшій маєтности з півволоки роблять три днї тижнево, четвертий день толока, і ще підводи. В третїй — теж три днї, але при досить значних податках — 15 гр. і корець вівса з півволоки; з волок раховано дани у двоє, а днїв пять на тиждень[551].

Трохденна панщина з півволоки, з ріжними додатками в данями, великість яких вагаєть ся, але може бути рахована на 30 гр. з півволоки пересїчно, може уважати ся середньою нормою для Волини першої половини XVII в. При тім не треба забувати, що інвентарі списували ся для оборони між иньшим і самих селян від надужить арендарів, і в дїйсности селяне робили значно більше. В однім документї (1630 р., Луцького пов.) властитель скаржить ся на арендаря, що той обтяжає його селян над інвентар, побирає вищі податки, каже їм занадто богато ходити з фірами, селян волочних і півволочних цїлий рік мало не що день змушує до двірської роботи, «а робечи ними[552] увесь тиждень, потомъ въ суботу, противко недели до торговъ околичныхъ на подводу выганять кажетъ», або в иньших справах посилає, так що селяне «и въ недилю не порожнюють». Иньший властитель скаржить ся на свого державця, що той над інвентар, де селяне обовязані з півволоки орати в однім тижнї три днї, в иньшім чотири, каже їм з півволоки орати волами три днї на тиждень, а других три днї знову робити або волами або пішо; обтяжає їх незвичайно підводами, накидає їм ріжні додаткові обовязки, змушує до роботи в сьвята й недїлї, застережені умовою, а навіть і на самий Великдень, і т. и.[553] Одним словом панщинне пекло бачимо в сїм часї й тут уже в повнім розгарі.

Инакше було на Поднїпровю та на Побожу. Навіть в лїпше й тривкійше скольонїзованому та загосподарованому Полїсю фільварчане господарство в 2-ій пол. XVI в. стояло ще дуже слабко, а з тим і в обовязках селянства панують форми данні, панщини ж іще дуже мало, майже нема. В степовім же поясї, з кінцем XVI в. бачимо лише перші завязки панського господарства; переважна маса осад сидить на свободї, і оподаткованнє або не істнує, або дуже низьке. Волочної поміри не видко нїде, а яку репутацію мала вона тут, показує характеристичний епізод, записаний в інвентарі Слободищанської лятіфундії Тишкевичів в Житомирськім повітї, з кінця XVI в. (1593). Коли ревізор зібрав «міщан» (були то властиво селяне) Старого й Нового Слободища «в громаду» й візвав їх, аби дали помірити свої ґрунти на волоки, а себе й свій інвентар — вписати до реєстра, «вся громада крикнула: Боже того борони, Боже того борони, аби ми то мали робити, щоб взяти свої ґрунти волоками, а свою родину дати вписати в реєстр! То річ неможлива, аби коли мали списувати нас, людей свобідних, наших дїтей і наше майно і заводити собі в неволю. Батьки наші і ми самі мешкаючи постаріли ся, а того не тільки не бачили, анї й слиху не мали, аби нас так підступно (wymyslnie) перевели на волоки: ми, яко люде вільні, зараз дамо нашому теперішньому панови по двадцять грошей, вийдемо і підемо, куди схочемо, а тут сидїти не будемо, імен наших списувати не дамо і бувши людьми вільними, в неволї бути не хочемо». А коли дїдич почав їх гамувати, люде не слухали й «зачали всї бунтовати ся», так що треба було і з тими реєстрами і з поміром ґрунтів дати спокій[554].

Опись овруцького замка з 1552 р., описуючи кількадесять сїл панських і великокняжих, дає досить докладне понятє про тутешнє, полїське господарство. Підставою оподатковання служить або «служба» (инакше «потуг», рівнозначне з дворищем), або «дим»- Панує медова дань і грошевий чинш. Панщина незвичайно рідко згадуєть ся. Окрім замкових селян на службі поденицькій, що роблять кілька день до року на замковім фільварку, між селами згадуєть ся лише одно, де люде не дають нїяких даней, «одно толоки служатъ», та кілька «двірцїв» (фільварків), які їх власники, за браком своїх підданих, «наймом» оруть. Правдоподібно, таких сїл, де малі «двірцї», на «виживленнє» дїдича обробляли ся «толоками», чи певною річною роботою підданих, було й більше, але про розвій фільварчаного господарства і панщини все таки не може бути мови. Про оподаткованнє докладного суду не можемо собі виробити, бо не маємо анї докладної великости ґрунтів, анї числа господарів в таких «димах», чи «службах», анї, нарештї, не можемо переложити на гроші медової дани[555]. Виглядає воно так: в с. Гладковичах припадає на потуг два дими, на дим 6 гр. і коло відра меду пересїчно. В Хабнім на потуг трохи меньше як 2 дими, на дим 22 гр. і ¾ кади меду; в Патечах на потуг 4½ дими, на дим копа грошей, нїчого більше; в Беховичах на «службу» 4 дими, на дим 30 гр. і 5/8 кади меду, і т. и.[556] Як бачимо оподаткованнє дуже ріжнородне.

Кілька інвентарів панських маєтностей з Житомирського Полїся з пізнїйших десятолїть (80-90-х рр.) показують теж саме: в однім селї дають медову дань, трохи більше як по відру з господарства, в другім — по 12 гр. і меду около 1/3 відра на господарство, і окрім того підводи, «більше нїчого»[557].

Подібне бачимо й над Днїпром, в околицях Київа й Остра. В інвентарях 1552 р. знаходимо два села під Київом, де люде оруть кілька днїв до року на замковім фільварку (в однім селї по 3 днї, в иньшім спеціяльні роботи: 2–4 днї). Иньші дають мід, грошеві чинші, сїно, дрова, також в ріжних комбінаціях[558]. Я наведу оподаткованнє кількох сїл остерських, бо його можна обрахувати цїле: в с. Виполозові з господарства виходить пересїчно, грошима й сїном[559] коло 30 гр., в с. Елминцї так само, в Боденковичах коло 40 гр., в Крохаєві до 50, в Чорнинї 85 гр.[560] Оподаткованнє дуже, розмірно, мале, що поясняють ся великою небезпечністю й непевністю тутешнього житя серед татарських нападів.

Інвентар винницького замку з тогож року 1552 описує кільканадцять панських і одно замкове село на Побожу. Спосіб оподатковання досить одностайний: грошевий чинш, часом овес і кілька день (2–4) до року панщини. Грошеві чинші не однакові: від 6 до 60 гр., але звичайне оподаткованнє можна рахувати на 15–20 гр. з господарства. Підсусїдки не мають нїяких обовязків[561].

Що робило ся в ще слабше кольонизованих частях Київщини й Браславщини, може нас поучити цитована вже вище ревізія Слободищанської маєтности Тишкевичів, в околицї Гнилопята. Селяне пояснили, що з цїлої сеї лятіфундії ішли певні доходи тільки з Старого Слободища: «міщане» давали по 20 гр. і робили три днї на рік; иньші обовязки з них знято, з огляду на прикрости, які вони терпіли від сусїднього дїдича. В иньших місточках і вісїмнадцяти селах сеї маєтности сидїли люде, але нїяких даней не платили й панщини не робили: воля їм іще не вийшла, а окрім того терпіли вони від пограничних спорів з сусїднїми панами[562].

Фільварчане господарство й панщина сунули одначе й сюди, і лише чекали спокійнїйшого часу, щоб показати і тут свою силу. В першій половинї XVII в. панщина починає ширити ся в поднїпровськім (українськім) Полїсю, а де виходили речінцї свободи — появляєть ся також і в полудневих осадах. Отсих двох інвентарів на разї вистане, щоб зміркувати переміни в господарстві Полїся. Овруцька королївщина — замкове село Островок, 1616: дають по півмірки вівса з господарства, за 15 гр., і роблять два днї тижнево. Свида й Видибор, в київськім Полїсю, 1636: з господарств «богатших» по 30 гр., иньших датків більше меньше на друге стільки, підводи за 20 миль, або за те 30 гр., панщини лїтом три днї тижнево, і 8 днїв спеціальних робіт на весну; для біднїйших се знижаєть ся до 15 гр. і одного дня на тиждень панщини[563]. В заднїпрянській Любечській волости іще в 1616 р. не було жадного фільварку: селяне сидїли на грошевих чиншах і медовій дани, але тут же закладали фільварок в селах відлучених від Любецької королївщини і селяне, як пише люстратор, згодили ся замість «трох недїль», які служили вони до любецького замку, робити на фільварку тижнево два днї лїтом і оден зимою[564].

Подібне бачимо і в околицях полудневих. Фільварчане господарство було в плянї при кождім заложенню осади. Правда, татарські пополохи, народні рухи, пограничні панські війни не давали часом осадї й вийти з стадії «свободи», робили сей «свобідний» стан хронїчним, подібно як ми то бачили в східнїм Поділю в 2-ій половинї XVI в.; але де «свобода» встигла минути, появляла ся панщина. Віщуни її часом появляли ся наперед в видї толок і так званих зажинків, обжинків, закосків і обкосків. Ними зачинало дихати фільварчане господарство, щоб розвинути ся на добре з запровадженнєм правдивої панщини. Люстрація королївщини Київщини 1616 р. ілюструє се дуже добре.

Нпр. Нехворощанська держава в полудневій Житомирщинї, в сусїдстві тих Слободщанських сїл. При м. Нехворощі малий фільварок, «панщини нема нїякої до нього, окрім зажинків, обжинків, закосків і обкосків та толок на панській страві»; в сусїднїм с. Крилівцї вісїм господарств тяглих, вони роблять два днї на тиждень зимою, а три лїтом, окрім толок; иньших обовязків не мають. Свобідних є двадцять господарств, що окрім тих зажинків — толок поки що нїчого не роблять, але в перспективі жде їх та ж панщина, очевидно[565].

В самій Житомирській королївщинї оподаткованнє з панщиною: — роблять оден день тижнево зимою, два лїтом, і чиншу дають по золотому. Таких сїл тут чотири, що вже висидїли свободу.

В державі Романівській (на Раставицї) три села давали чинші й овес, що давало з господарства 6 до 10 гр. (або й меньше) і робили тижнево два днї лїтом, оден зимою (в однім селї два днї тижнево цїлий рік). Три иньші села несли подібні ж повинности, але їх пополошили Татари, й що людей лишило ся в них, не дають нїчого. Одно сидить на свободї — тридцятьлїтнїй! Фільварок панський супроти того «більше працею їх (наємною), нїж підданими обробляв ся», так що ревізори не мають сумлїння порахувати його між доходи держави[566].

В Білоцерківщинї одно лише село несе якісь обовязки: чиншу і датків дають на 21 гр. і косять два тижнї в роцї, більше нїчого; одинокий «хутір» староста «обробляє» своїм коштом і худобою, бо селян роботних не має». Кілька сїл не висидїли ще свободи, або не несуть нїяких обовязків наслїдком татарських пополохів. Місточко Трилїси «не висидїло ще свободи, а при тім під час тієї свободи пять раз спустошене до ґрунту татарськими нападами, і через се спустошеннє дано підданим наново 20 лїт свободи, бо инакше їх не можна було затримати». Се вистане за ілюстрацію[567].

Далї на полудень і схід, в Канівщинї, Черкащинї — свободи, або «непослушні», однаково без всякого оподатковання.

Подібне за Днїпром. В Остерщинї нема фільварка, як і в Любецькій волости, а й давнїйші дани переважно погинули «dla spustoszenia ukraińskiego»[568]. В Переяславщинї і в дальших околицях теперішньої Полтавщини самі «місточка», на свободах, або непослушні…[569] В величезних маєтностях Вишневецьких (Лубенщина) перепись 1628 р. тільки при деяких осадах показує грошеві чинші[570], иньші мабуть сидїли на свободах, а кождий сильнїйший натиск податкової шруби готов був розігнати людність. Відбираючи лубенські маєтности по опікунї Юр. Вишневецьким, возний переказує нарікання місцевої людности на нього, що він їх «зубожилъ велми, выбираючи неслиханныє податки дЂнежныє, быдлячиє, медовъ накиданє, горилки и селитры», так що тутешнїх людей «трохи не половина» помандрувала[571].

Як бачимо, обставини для розвою фільваркового, панщинного господарства і взагалї інтензивнїйшої експльоатації селянської працї були неприхильні. Але тенденції до неї дуже виразні й сильні — щоби лише та плитка кольонїзація трошечки ствердла й дала себе шляхетському режимови уйняти. Місцями се дїйсно удало ся, особливо в десятолїтє затиша перед самим великих рухом Хмельнищини; місцями так і не прийшло. Боплян, характеризуючи «нужденне» становище селянства України (себто поднїпрянської) перед Хмельнищиною, каже, що селяне мусять робити три днї тижнево з худобою на пана, давати відповідно до великости своїх ґрунтів кілька мір збіжа, курей і гусей, десятину від овець, свиней і пчіл, і раз на три роки — вола, давати грошевий чинш, возити дерево і сповняти «тисячі иньших робіт»[572]. Але з актами в руках можемо сказати, що до такої панщини далеко не всюди встигло дійти. Нпр. увязчий лист на м. Тимоновку[573], в Браславщинї, в маєтностях кн. Четвертинських, з 1647 р., головні доходи вичисляє з корчми й ставу; чиншів нема, тільки десятини пчільні; селяне, що сидять на свободї, два днї орють на весну і два днї на осїнь, два днї косять; є їх сто двадцять. Подібних осад було, певно, богато навіть перед самою ще Хмельнищиною (на жаль, досї майже не публїковано матеріалів про селянство на козацькій території перед Хмельнищиною). Цїкаво нпр., що т. зв. Самовидець, описуючи прикрости селянські, не згадує про панщину, тільки про ріжні драчки арендарів: «чинши великіє, поволовщины, дуди, осипъ, мЂрочки сухіє, зъ жорновъ плату и инноє»[574]. Панщина далеко не всюди встигла загнїздити ся, коли змів польську шляхетську господарку козацький вихр.

Міщанство і його відокремленність. Рецепція нїмецького міського права, його початки за руської династії, слїди в Володимирі й Львові, привилей м. Сянока. Полїтична роля нїмецьких громах і їх протеґованнє в Галичинї. Розповсюдненнє нїмецького права: його початки на Поділю, Побужу і Волини, розповсюдненнє в XVI в. Взірцї міської орґанїзації. Міський імунїтет, наслїдки виключення з загальної орґанїзації, суперництво шляхти, обмеженнє міщан в правах, шляхотська конкуренція. Упадок міщанства. Упослїдженнє Русинів, обмеження в урядах. Типові приклади: Русини ві Львові, обмеження в горожанських правах, скарги львівських Русинів і їх невдачі, виключеннє від цехів, релїґійні причини того. Русини в Камінцї, руська й вірменська юрисдикція, брак рівноправности. Польонїзація міст. Вірменські кольонїї, їх статистика, рущеннє вірмен, церковна унїя й зпольщеннє вірмен. Жиди на українї, вигнаннє й поворот їх в XVI в., обмеженнє в правах і відокремленнє жидів. Жиди опановують міське житє, нарікання християн. Міста для жидів закриті

Як тїсно звязані були і між собою і з усею суспільно-полїтичною еволюцією сих часів в своїм розвою верстви шляхетська й селянська, так відокремлено стояла й жила верства міщанська. Оперта на реципованім чужім, зовсїм готовім праві, що потім, на тутешнїм ґрунтї майже не розвивало ся; розбита на безконечний ряд малих держав, якою в принціпі була кожда міська громада; не звязана навіть якимись спільними інститутами, орґанїзаціями, репрезентаціями в одно суспільне тїло, міщанська верства в сїм періодї, від коли попадає в нову орґанїзацію, визначаєть ся великою безвладністю. Її історія від тепер властиво стає одною історією заникання й упадка, хиба з малими, льокальними проблисками сьвітла й блеска.

Виключене своїми імунїтетами з загальної державної орґанїзації, міщанство нїчого не значить в полїтичнім житю. Поставлене в анормальні обставини, воно не розвиває значнїйших впливів в житю культурнім та економічнім. Вкінцї — чужі елєменти національні заповняють собою головнїйші його центри, витїсняючи й правно й фактично тубильцїв, так що і з нашого національного становища воно має інтерес більше неґативний, щоб так сказати, подібно як історія шляхетської верстви, з тою ріжницею, що еволюція шляхетської верстви задавала тон всьому суспільному руху, тим часом як міщанство, кажу, в нїм дуже мало що значило. Коли додати ще, що дослїджуваннє тих безчисленних мікрокосмів, з яких складала ся міщанська верства, і з яких кождий мав свою власну хартію й жив дїйсно «своїм житєм», не вийшло властиво поза спостереженнями над типовими їх оказами і взагалї далеко-далеко не опанувало матеріалу, то з тим усїм буде ясно, що мова наша про верству міщанську буде значно коротша від попереднїх роздїлів[575].

Ми знаємо з попереднього, що міське житє в давнїй Руси було дуже розвинене. Місто було осередком полїтичного житя землї, огнищем її економічної й культурної сили, її репрезентацією й центром, але при тім не було нїчим відграничене від землї й її станів, репрезентантувало й містило в собі всї верстви й складники суспільно-полїтичного її укладу. Людність міста складаєть ся з тих же верств, з яких складаєть ся й земля, «гражане» — тіж земські «людиє», поставлені тілько в фактично відмінні обставини. Се ядро, густїйше, щільнїйше заповнене тими ж клїтинами, які виповняють собою весь орґанїзм землї. Так виглядає міське житє взагалї в Словянщинї, поки воно не підпадає нїмецькому міському устроєви, що зміняє сї старі земські відносини.

На Заходї, й спеціально в Нїмеччині, звідки було перейнято потім до нас, як і до иньших деяких словянських земель, міське право, середновічний міський устрій уложив ся, противно, на основі імунїтету. Грошем і оружем виломлюєть ся город з феодального устрою землї, здобуває собі крок за кроком незалежність від всїх звичайних чинників управи й власти, приватноправних і державних (елєменти приватні й державні були все злучені в них, бо сею злукою їх взагалї відзначаєть ся західнїй феодальний устрій), і так зближаєть ся до своєї мети — стати осібною державою в системі держав середновічної Нїмеччини. Вкінцї — вповнї чи невповнї, в більшій або меньшій мірі він доходить до сього становища осібної держави, замкненої в мурах міста і ними відгороженої від своєї околицї й цїлого сьвіту. Функції й права всяких давнїйших властей переходять тодї на більше або меньше тїсну громадку міського патриціату, що виборола чи викупила сї права, й тепер безконтрольно й безгранично править сею малою державою, держачи в своїх руках міські уряди й диктуючи закони иньшим верствам і корпораціям міста, — о скільки сї зносять се панованнє і дорогою революцій чи иньших способів боротьби не потраплять розширити круг міської олїґархії й нарушити ексклюзивність її режіму.

Розвій міського громадського житя, на основі сеї нової автономії, в Нїмеччині припав на той час, коли татарські походи й спустошення середини й другої половини XIII в. в Польщі й Угорщинї викликали заходи коло спровадження Нїмцїв, нїмецької кольонїзації для залюднення спустошених міст і сїл та розбудження підупалої торговлї й економічного житя. Економічний і культурний поступ Нїмеччини, звязаний з розвоєм міст і взагалї міського права, заохочувало ті правительства до закладання міст на нїмецький взір і спроваджування Нїмцїв з економічних, а властиво фіскальних мотивів. Так розвиваєть ся в XIII в. нїмецька кольонїзація в Угорщинї й Польщі (насамперед в Шлезку, далї в Мало- й Великопольщі).

Мунїципальна свобода, що була сьвіжою ще новиною в самій Нїмеччині, мала в першій лїнїї служити для заохоти кольонистів; їм передовсїм обіцяно мунїципальну конституцію на нїмецький взвір на нових осадах. Зрештою в нїй бачили секрет розвою богацтва й доходів нїмецьких міст, і пробували оживити нею і свійські осади: поруч нових нїмецьких кольонїй, вона заводить ся і по старших, тубилецьких осадах, і то не тільки по містах, але й по селах, що переводять ся або на ново засновують ся на основі нїмецького міського права, з фіскальних мотивів, про котрі скажу низше.

Не лишаєть ся нїмецьке право й кольонїзація незвістними й давнїй Руси. Се певно, хоч при дуже слабих наших відомостях про внутрішнї відносини Галицько-волинської держави з кінця XIII і з XIV в. не можемо ми числити на якісь хоч трохи повні відомости і в сїй справі. Те що знаємо — зовсїм припадкове, більше натяки, як звістки.

Такий натяк маємо передо всїм в новім, перед тим незвістнім на Руси термінї «мЂстич», що з кінцем XIII в., в Галицько-волинській лїтописи прикладаєть ся до руських міщан, замість давнїйшої назви «гражан». Мстислав Данилович, діставши від Володимира Васильковича Волинське князївство, «созва бояры володимЂрьскыя, и мЂстичи Русци (вар.: Русь) и НЂмцЂ», і перед ними казав відчитати грамоту Володимира про передачу йому князївства[576]. Сей термін уживав ся для означення міщан великих, привілеґіованих міст[577], і коли завважити, що з сим іменем в Володимирі виступають «мЂстичі» Русини й Нїмцї, то стає дуже правдоподібним, що в Володимирі тодї була вже міська орґанїзація на нїмецький взір — чи тільки кольонїя нїмецька, чи орґанїзація зложена з горожан руських і нїмецьких, се трудно рішити.

Кількадесять лїт пізнїйше маємо документ — лист писаний від володимирської міської громади, в інтересах двох володимирських купцїв: Бертрама Русина і брата його Миколая до громади м. Штральзунда. Пишуть його consules ac universitas civitatis Ladimiriensis consulibus ac universitati in Stralsundis (лист писаний по латини)[578]. Титулятура ся, а особливо згадка про «консулів» (радних) м. Володимира дає підставу думати, що в Володимирі була міська орґанїзація на взір нїмецького права, хоч би тільки часткова, а не цїлого міста. (Меньше правдоподібним було б припускати, що писар лише приложив титулятуру нїмецьких формулярів до володимирської громади).

У Львові також звістна, від часів Льва, громада з міським нїмецьким правом. В 1352 р. кор. Казимир потвердив синам небіжчика львівського війта Мартина маєтности, що дістав їх дїд Бертольд, війт львівський, від кн. Льва[579].

Від Юрия-Болеслава маємо в цїлости грамоту на нїмецьке право м. Сяноку[580]. Він надав в 1339 р. війтівство сяніцьке Барткови з Сендомира в звичайній формі таких надань і з звичайними умовами: Бартек дістає дїдичне війтівство з властию і юрисдикцією, які до того належать, з правом на третю частину доходів з свого суду і на кождий шестий лан осадженого ґрунту; йому даєть ся ринок в тім новім містї на власність, з правом поставити там ятки, склепи крамарські, шевські, рибальські й ин. та поберати на себе доходи; він дістає лазнї, млин, рибальські загати на Сянї і право на чинши від дрібнїйших ґрунтів, що лишать ся поза виміреними для кождого осадника ланами (horti, пізнїйші т. зв. обшари); осадники дістають 15 лїт свобід, потім обовязані платити князеви 16 гр. річного чиншу; вони звільняють ся від юрисдикції й власти всяких княжих урядників[581] і віддають ся під присуд і власть війта. Нї одним словом ся грамота, досить велика й докладна, не натякає, що осадженнє такого міста з нїмецьким маґдебурським правом, як вона його зве (theuthunico iure, id est iure magdeburgensi) щось нове на Руси, противно, говорить ся про нього як річ добре звістну по містах, і сього способу говорення не можемо собі зрозуміти инакше як тільки так, що в Галицько-володимирській державі тодї осади нїмецького права були вже добре звістні, досить численні[582]. Зрештою і під сею грамотою Юрия Болеслава, виданою в Володимирі, підписані сьвідками два війти: Адальберт de Bochna і Бартоломей de Warssov, останнїй, можливо війт місцевий, з Руси[583].

Ся нова осада сяніцька, що осаджувала ся, очевидно побіч старого міста Сянока, добре звістного нам іще з XIII в., обчислена передовсїм на чужостороннїх кольонистів: Нїмцїв, Поляків, людей з Угорщини (може не так самих Угрів, як нїмецьких кольонистів з Угорщини) і тільки що не виключає Русинів[584]. Правдоподібно, що за руських часів Русини, як державна нація, не виключали ся від участи й прав в таких громадах нїмецького права, як то бувало часто пізнїйше, наслїдком релїґійної ексклюзивности нїмецького права. Але завсїди такі громади засновували ся для того головно, щоб стягнути чужостороннїх міщан, людей промислових і грошовитих, для побільшення княжих доходів, і міське нїмецьке право, як я вже казав, передовсїм і надавано для заохочення таких чужестороннїх людей до кольонїзації. Вони й творили такі нові, відокремлені громади при старих руських містах, що далї жили собі старим устроєм[585].

Така нїмецька громада могла бути вже в XIII в. в Володимирі. Така була у Львові в XIV в.; в однім документї з 1352 р., отже в кождім разї занадто рано, аби добачати в нїм слїди нових, Казимирових впливів, виступає львівський війт і радні (consules) — майже самі Нїмцї[586]. Таких чужоземських громад (головно нїмецьких) в Галицько-володимирській державі, особливо в її західнїх частях при кінцї руських часів мусїло бути не мало.

На иньшім місцї вказав я[587], яку полїтичну ролю мусїли відограти сї громади під час боротьби за галицьку спадщину, в серединї XIV в., служачи опорою для польсько-угорської окупації. Наслїдком того чужоземна кольонїзація на галицькій Руси здобуває підчас сеї окупації й полїтичний стимул. Розвій сеї кольонїзації, а з тим — розвій нїмецького права має полїтичну мету: збільшати неруські елєменти для противставлення місцевим Русинам, на яких годї було покласти ся супроти литовських аспірацій. Нїмецьке право служить не тільки цїлям культурним, чи властиво фіскальним (бо властиво поза фіскальними інтересами «культура» дуже мало правительство інтересувала), — а й пониженню Руси, денаціоналїзації руських країв, скріпленню елєментів католицьких і польських — бо сих чужоземних польських кольонистів трохи пізнїйше чи скорше поглинув таки польський елємент.

З усїх тих мотивів нїмецьке право в Галичинї почавши від другої половини XIV в. розширяєть ся незвичайно скоро. Хоч далеко не розпоряджаємо повним матеріалом, і королївські та дїдичівські надання служать майже єдиним джерелом для слїдження, як розширяло ся нїмецьке право в тих часах[588], але можна з усякою певностию сказати, що до початку XV в. нїмецьке право мали вже всї головнїйші міста Галичини і цїлий ряд другорядних міських осад, і чимало сїл. Осаджуваннє нових міст і сїл на нїмецькім праві, та й перевод давнїх осад на нїмецьке право стає тодї правдивою модою.

Натомість дуже поволї розширяло ся воно в землях в. кн. Литовського. При тім поважанню, яке мали тут до руських форм суспільного устрою, литовські князї не мали охоти заступати його в містах новою, нїмецькою орґанїзацією. З-перед унїї можемо властиво вказати оден тільки факт надання, і то лише в такій країнї виїмково поставленій між суперництвом Литви й Польщі як Поділє: з 1374 р. маємо грамоту Юрия й Олександра Коріатовичів на нїмецьке право Камінцеви, з нагоди кольонїзації його якимись прихожими людьми («жесьми призвали собі міщан до Камінецького міста»), і то, як здаєть ся, тільки сїй кольонїї[589].

Роздаваннє привилеїв на нїмецьке право починаєть ся в в. кн. Литовськім властивім тільки від унїї. Було тут дещо й формальної імітації Польщі, але певно також і тої самої полїтики, яка впливала на розвій нїмецького права в Галичинї: бажання ослабити силу руського елємента твореннєм сих привілєґіованих католицьких громад. За всїм тим такі надання з початку дуже рідкі. Так Ягайло 1387 р. хоче орґанїзувати Вильно на взір Кракова й дає йому нїмецьке право. В 1390 р. дає він маґдебурське право Берестю. Витовт також дає нїмецьке право кільком руським містам на Побужу на взір Люблина, і з виразним виключеннєм від міських свобід Русинів: маємо його грамоти томуж Берестю (1408 р.), Соколову (1424), Дорогичину (1429), Більську (1430). Розумієть ся, мусїло бути того й більше, нїж отсе в остатнїх часах віднайшло ся[590]. З другої четвертини маємо кілька спорадичних надань нїмецького права волинським містам. Витовт нпр. надає маґдебурське право Перемилю. Свитригайло Кремінцю, Литовижу[591]. Загальне наданнє нїмецького права містам Луцької землї, дане Ягайлом між иньшими свободами для людности сеї землї, ad captandam benevolentiam, під час війни з Свитригайлом 1432 р.[592], не мало реального значіння, бо Луцька земля не підлягала Ягайлови.

В Володимирі й Луцьку певні елєменти міської орґанїзації нїмецького права могли задержати ся ще з давнїйших часів, могли бути підновлені й пізнїйшими привилеями, але ми не маємо про них докладних відомостей. Остаточно Володимир дістав маґдебурське право «як по иньшимъ местамъ — въ Судомири, въ Люблине и въ Грубешове» хто зна чи доперва не за в. кн, Олександра[593]. Луцьк дістав в 1497 р. маґдебурське право de novo, і хоч се розуміють часом, як поновлене наданнє[594], стилїзація грамоти говорить про нього як про новозаведене[595]. В Київі появляєть ся воно при самім кінцї XV в., коли запроваджуєть ся також і в головнїйших містах Білоруси[596].

Тільки в першій половинї XVI в. нїмецьке право починає ширити ся, але й то лише на Волини. В Київщинї ж і Браславщинї росповсюднюєть ся воно тільки з кінцем XVI в., під польською зверхністю з новим оживленнєм кольонїзації степового Поднїпровя, й тодї ж переходить в лївобічну Україну. Таким чином сей процес реформовання міського житя на основі нїмецького права протягнув ся у нас на півтретя столїтя і тільки в першій половинї XVII в., уже з деякими значними модифікаціями, стає се право нормою міського житя на всїм просторі наших земель.

Близшим взірцем для міської орґанїзації в Польщі служили міста сусїднїх нїмецьких земель — Саксонїї й Прусії. Як типовий взірець саксонської орґанїзації служив Маґдебурґ, як взірець пруської — Кульм (Хелмно), відти звичайні терміни для міського права в Польщі — право хелминське і право маґдебурське. В практицї взірцем саксонського устрою служив не так сам Маґдебурґ, як орґанїзовані на взір його шлезькі міста, тому стрічаємо також, як взір, право Шроди, инакше Наймаркт, старшого з шлезьких міст, орґанїзованих на саксонський взір (право шродське). Устрій одначе в головнім був оден, відміни були лише в дрібнїйших детайлях сих «прав». Важнїйші ріжницї поміж містами виникали в практичнім переведенню — в тім як укладали ся, незалежно зовсїм від тих первовзорів, відносини кождого міста до орґанів правительственної власти, чи приватного властителя, коли місто було приватне, яке було становище війта до иньших орґанів міської управи й як виглядала орґанїзація сих самих в практицї…

На Руси, почавши від Львова — митрополїї руських міст, міста звичайно діставали право маґдебурське, але взірцем їх орґанїзації служив зовсїм не Маґдебурґ, а польські міста з нїмецьким правом, а далї й самі руські міста, що давнїйше одержали нїмецьке право — як Львів. Під впливом чисто-польської державної практики виробляєгь ся в XVI–XVII в. тип міського устрою, нїмецький чи маґдебурський по імени, але взагалї значно відмінний від нїмецьких первовзорів, і ним реґулюєть ся практика міського житя — о скільки взагалї може бути мова про яку небудь реґуляцію сих відокремлених держав-републїк, позбавлених спільних звязків і вилучених з загально-державного устрою. Устрій їх далеко не одноцїльний, хоч міське право їх все зветь ся нїмецьким, маґдебурським: він дїлить ся на кілька типів що до абсолютности свого імунїтету і внутрішньої орґанїзації.

Перше що приносило з собою наданнє нїмецького права, було власне — вилученнє міста і його людности, обнятої міським правом, з під звичайної адмінїстраційної власти. До надання міського права місто разом з своєю околицею, з своїм повітом чи землею підлягало власти старости чи воєводи, юрисдикції суду старостинського чи ґродського, відки могло апелювати до вищих судових інстанцій. Ся звязь з адмінїстраційною і судовою орґанїзацією своєї землї розривала ся, відколи місто діставало нїмецьке право. Кардинальною точкою кождого надання нїмецького права було вилученнє міста (й села також, але говоримо тепер про міста) з власти й юрисдикції всїх адмінїстраційних і судових орґанів держави, а навіть з під загального законодавства держави:

«Ми надаємо місту нїмецьке право зване звичайно маґдебурським, уневажняючи всї закони руські й всякі руські практики й всякі иньші, як би вони не звали ся, що звичайно входять в суперечність і перешкоджають нїмецькому праву (в иньших наданнях, особливо пізнїйших, головно йде мова про закони й практики польські). Окрім того ми увільняємо місто і всїх його осадників від юрисдикції воєвод, каштелянів, судей, підсудків, їх урядників, і взагалї від усяких властей, як би вони не звали ся, так що горожане, запізвані в яких небудь справах, чи великих, чи в малих, навіть як злодїйство, підпал, пролитє крови, убийство, калїцтво й иньші такі злочини, — не будуть обовязані нї перед ким відповідати анї їх карам підлягати, тільки горожанин має відповідати перед своїм війтом, а війт перед нами (королем), коли буде візваний спеціальним нашим позвом, і то не инакше як по свому нїмецькому маґдебурському праву. Війту ж даємо повну й цїлковиту власть в справах карних чи які иньші траплять ся судити, рішати, карати й засуджувати відповідно до нїмецького права, як воно вимагає й каже.»

Так говорить найстарша грамота Львова на нїмецьке право і теж саме більше меньше, хиба в дещо відмінних виразах, повторяють грамоти всїх головнїйших королївських міст. Міщане виймають ся в під власти й юрисдикції всїх иньших властей і піддають ся власти й юрисдикції війта, що підлягає апеляції тільки до королївського суду. «Руські й польські» права і практики, державне праводавство міщан не дотикає: вони на все мають тільки свій кодекс нїмецького міського права.

Не всї міста одначе мали такий абсолютний імунїтет. Я не буду запускати ся в сю справу на сїм місцї, бо верну ся до неї, обговорюючи адмінїстрацийний устрій тих часів, тепер же мусимо мати перед очима становище міщанської верстви. Отже зазначу тільки, що в однїх містах війт підлягав апеляції до місцевого старости, так що de jure міська юрисдикція ставала на низший ступень супроти ґродської, старостинської, в иньших застерігали ся для ґродського суду важнїйші злочини, нарештї в приватних містах — що сидїли на ґрунтї дїдичів, апеляція йшла до патрімонїяльного суду дїдича, так само як і з судів сїльських.

Таким чином для другорядних міст виключеннє їх з загальної орґанїзації землї, що в принципі мало на метї забезпечити їх від утисків і секатур властей, охоронити їх самоуправу, зовсїм не вело до сього, не приводило навіть до такої сумнївної вартости й якости самоуправи яку мали головнїйші міста. Бо й сї остатнї мали звичайно лише нужденну пародію самоуправи, що спочивала в руках тїсного круга патриціанських родів, і ті через кооптацію (de iure чи de facto) обсаджували всї міські посади та використовували таке своє повновластне становище для своїх інтересів. З другого боку імунїтет не охороняв міста від найріжнороднїйших вмішань і утисків від адміністрації, як про се також будемо говорити низше. Державне праводавство хоч de iure не входило в сферу міського права, одначе його полїцейські роспорядження розтягали ся й на міста, накладали певні обовязки на міські уряди та давали їх під полїцейську контролю адмінїстрацийних урядників. Так було навіть з більшими містами. Але більшість міст, кажу, навіть і такої благодати, яку мали важнїйші міста, не мали.

Тим часом виключеннє міст з загальної орґанїзації в дальшій консеквенції відбило ся дуже лихо на їх становищу в суспільно-полїтичній орґанїзації. Вони були виключені з парляментарного устрою, не брали участи в соймиках і соймах; закони, що фактично дотикали ся міст дуже сильно, а навіть і спеціальні міські податки ухваляли ся без їх участи. Вправдї кілька міст (з українських — лише Львів) мали виїмок: служило їм право участи в соймах, але не виробили собі тут нїякого значнїйшого становища, нїякого впливу, й для того навіть з свого права участи дуже недбало й лїниво користали. З другого боку самі вони не виробили собі якоїсь власної репрезентації, якогось союзу, палати, що могла б за інтересами міст обстати. Таким чином привілєґіовані в теорії, міста в дїйсности зійшли на зовсїм непривілєґіоване становище в державі, де шляхта рішала про них без їх волї й відомости, так само як і про селян.

Вилученнє з загальної орґанїзації не причинило ся також і до правної охорони міщанства, яку мало на цїлї се вилученнє. Орґанїзація спеціальних апеляційних інстанцій нїмецького права, як побачимо низше, не повела ся, і в результатї замість далеко лїпше орґанїзованих загальних трибуналів одиноким прибіжищем міщанства став королївський т. зв. асесорський суд, зложений з самих лише репрезентантів шляхетської бюрократії, нїчим з міщанством не звязаних — іще одна спільна прикмета привілєґіованого міщанства з безправним селянством[597].

Коли додати ще до того, що в переважній більшости міст особам шляхетським, чи то яко старостам, чи то як війтам[598] була признана постійна і то часом рішуча участь в біжучій управі міста, то буде ясним, в яку залежність від шляхти ставив міста суспільно-полїтичний устрій польський і польсько-литовський.

При тім суперництві, або й антаґонїзмі, який звичайно виробляєть ся між верствою воєнно-господарською й капіталїстично-промисловою[599], не можна було від такої залежности надїяти ся добра для міщанства. І дїйсно соймове законодавство Польщі перевело цїлий ряд ухвал, що задавало сильні удари інтересам міщанської верстви.

І так міщанам в Польщі забороняло ся володїти землею. Се мотивувало ся тим, що міщане яко такі не несли воєнної служби зарівно з шляхтою і набуваючи земельні маєтности могли також усувати ся від військової служби[600]. Першу таку постанову, дуже характеристичну взагалї для відносин шляхецької верстви до міщанства, маємо в р. 1496. Вона забороняла міщанам і всякого рода не-шляхтичам набувати й володїти всякого рода маєтностями, що підлягають «земському праву», правом власности чи заставу, на тій підставі, що сї не-шляхтичі, не несучи воєнної служби взагалї, старають ся всякими способами увільняти ся також і від служби з таких земських маєтностей, а також і тому що міщане не позволяють шляхтичам набувати земель під міським правом, отже належить і їм за те не позволяти купувати земель земського права. Тому на далї суди не мають приймати нїяких контрактів продажі земських маєтностей міщанами, а ті, якими вони вже володїють, мають в певнім часї продати[601].

Ухвала ся, кажу, характеристична, бо виразно показує й сторонничість шляхетського законодавства, й вплив правної ізольованости міста на ограниченнє прав міщанина по за міською границею. Одначе на практицї її, розумієть ся, не було так легко перевести; уже соймова постанова 1505 р. (стилїзована також в досить саркастичнім, хоч і делїкатнім тонї, характеристичнім для шляхетських відносин до міщанства)[602], не згадуючи про примусову продажу міщанами земських маєтностей, тільки застерігає, що вони мусять служити з них військову службу зарівно з шляхтою. Не зломлено й тої практики, що міщане далї купували собі шляхетські маєтности, як то найлїпше показують відновлення тої заборони від часу до часу[603]. Але завсїди правна заборона для міщан, з виїмком кількох нобілїтованих міст, володїти шляхетськими маєтностями лишила ся далї в польськім праві.

Що до права в. кн. Литовського, то воно, піддаючи земельну власність взагалї сильній контролї правительства, з другого боку — не признаючи військової служби привилеєм чи обовязком спеціально шляхетським, а звязуючи його з володїннєм землею взагалї, не потрібувало й спеціальних ограничень для міщан. Литовський статут всїх трох редакцій в постановах про «земську оборону» між особами обовязаними до служби без всяких застережень містить і міщан що мають «земскоє имЂніє» і не дає нїяких спеціальних ограничень що до них[604]. Але з роспростореннєм соймового законодавства на землї в. кн. Литовського на сїй точцї, як і в богатьох иньших, вийшла неясність, котра одначе так і лишила ся невияснена[605].

Замикаючи міщан в міські границї й виключаючи їх від сїльського господарства, забезпечаючи монополь землеволлодїння, инакше сказавши — монополь панщинної працї (бо на тім монополю стояли всї користи землеволодїння), шляхта заразом одначе старала ся увільнити себе від міського монополю промислу й торговлї. Сама до того брати ся вона не хотїла: як ми знаємо, торговля й промисл признані були річами не згідними з шляхетським родом; але шляхта постарала ся себе визволити від міської торговлї, ухваливши свободу від мит і всяких торговельних ограничень (права складів, примусових доріг і т. и.) для продуктів свого господарства, висланих до заграничних торгів, і заграничних товарів, спроваджуваних шляхтичами для власного ужитку[606]. Сї товари таким чином кождий шляхтич міг мати навіть дешевше, нїж купець, бо не оплачував мита й иньших поборів. Ремісників же — особливо простїйших, розумієть ся, має кождий пан своїх двірських.

Під подвійним гнетом шляхетського законодавства й шляхетської адмінїстрації, звязані ріжними обмеженнями, що пильнували інтересів шляхетської верстви й підривали торговлю й промисел міст, обпутані загально зрештою принятою в тих часах дрібязковою реґляментацією торговлї й промислу, що забивала свобідну конкуренцію, обезвладнювала здібности й енерґію, — міщанство упадало. Тими привілєґіями, які дїйсно давало йому нїмецьке міське право, воно не вміло відповідно покористувати ся. Се була зброя не на його руку й потребу зроблена, й воно не вміло до неї приладити ся. Міське нїмецьке право було витвором спеціальних відносин суспільних і державних, результатом боротьби певних чинників, — для міщанства польського чи руського було воно чуже і на ті потреби, які висували місцеві, зовсїм відмінні обставини, воно не давало способів. Що найменьше його треба було вповнї переробити, до польсько-литовського державного устрою приладити, але ж воно приходило зовсїм готовим, у вповнї вироблених формах, а річ прецїнь звістна, що лекше щось наново зробити, як переробити скомплїкований приряд для відмінного ужитку. Законодатна інїціатива, полишена міським громадам, тільки латала, не в силах будучи вповнї переробити сього устрою. Такий самий характер мали й поправки, які вносило в міській устрій соймове законодавство. Розбивши старий свійський устрій, новий — накинений вироджував ся в анормальні форми: панованнє патриціанської олїґархії, розбитє міської людности на кілька ріжноправних ґруп, боротьбу юрисдикції старостинської й міської, а до того ще — як то часом бувало, кількох міських юрисдикцій (загальної й спеціальних — жидівської, вірменської, часом і руської), вічну боротьбу міщанства з тими осадниками, що живучи в містї не підлягали чи не хотїли підлягати міському праву, і т. и. Все отсе перетворяло міста в конґльомерат непорозумінь і аномалїй та замість розвою давало їм лише хоробливе веґетованнє.

Міщанство упадало взагалї, але спеціально з поміж ріжних національних складників його упадав найбільше елємент руський. За руських часів, скільки можна судити з наших відомостей, він панував по містах вповнї. Хоч вони й мали чужоземні кольонїї, місцями досить значні, і в західній Руси, як я вже казав, ще руські князї давали привілєґіоване становище нїмецьким кольонистам, але тон задавала все таки, безперечно, людність руська. Заведениє нїмецького права під польським (і польсько-литовським) панованнєм задає руському міщанству сильний удар і зводить його на підрядне становище.

Нїмецький міський устрій, уважаючи ся привілєґією, тим самим уже призначав ся за польських часів не так для тубильцїв-Русинів, як для ріжних протеґованих зайдів, передовсїм Нїмцїв і Поляків. Тим поясняєть ся, що навіть по селах, при наданню нїмецького права, часом застерегало ся, що тільки католики можуть користати з того нїмецького права[607].

В польських наданнях нїмецького права містам ми звичайно не стрічаємо таких спеціальних застережень против Русинів (чи властиво не-католиків, бо сї ріжницї роблять ся все на релїґійнім ґрунтї). Очевидно, католики займали тут відразу домінаційне становище і таких застережень не потрібували. Тільки в руських землях в. кн. Литовського, де католицькі елєменти були занадто слабкі, аби самі собою могли взяти перевагу в містї, міські привилеї роблять часом ріжні застереження на користь католиків. Так Витовтові привилеї для міст всї мають застереженнє анальоґічне з тими сїльськими наданнями нїмецького права згаданими вище: що з нїмецького права будуть користати тільки католики, руська ж людність полишаєть ся «при своїх давнїх правах», то значить в залежности від старостинської адмінїстрації. Нпр. в наданню нїмецького права Перемилю (на Волини) читаємо: «Аби се місто Перемиль скорше могло бути осаджене, всїм міщанам і осадникам сього міста взагалї й кождому з осібна, які вже осїли чи далї осядуть, себто Полякам і Нїмцям й иньшим людям обряду св. римської церкви даємо нїмецьке право зване маґдебурським». Або в привилею м. Соколова: «міщан і селян польської або нїмецької народности переносимо з права польського або руського на нїмецьке зване шродським, а Русинів полишаємо при їх правах»[608].

Друга катеґорія ограничень дотикала міських урядів: Русини або зовсїм виключали ся від них, або обмежали ся лише певною означеною участю. Так нпр. привилеї м. Буська допускали тільки католиків до міських урядів, і коли раз староста допустив Русинів до радецьких і лавничих місць, буські міщане-католики скаржили ся королеви, і дістали від нього потвердженнє сеї прероґативи[609]. В грамотах в. кн. Литовського ми стрічаємо часом певні застереження на користь католиків. Так нпр. в декотрих наданнях нїмецького права застерігаєть ся, що половина райцїв має бути «закону римского», а половина «грецкого», і з двох бурмистрів оден має бути католик, а оден православний[610]. В иньших правительство потверджувало компромісові ключі, уложені самими громадами, що забезпечали для католиків певне число місць в міській адмінїстрації[611].

В тих околицях де польський чи католицький елємент був сильнїйший, міста не потрібували таких застережень на користь католиків: католики і без них здобували собі від разу або перевагу або й виключне таки панованнє в містї. На се — окрім загально привілєґіованого становища Поляків і взагалї католиків у державі, складали ся й спеціяльні міські обставини. Насамперед рішуче значіннє в орґанїзації міста мав війт, а ним звичайно все був Поляк чи инакшої народности католик. Кожде місто на нїмецькім праві орґанїзувало ся на ново; нїмецьке право передовсїм обчислено було на те, аби стягнути чужинцїв, значить католиків; дїяльність війта йшла, зовсїм природно, в тім же напрямі. Міське право нїмецьке, що служило підставою міської орґанїзації, повноправним міщанином уважало тільки християнина, то значить католика, як тодї розуміли. Не-католик не міг виконати тих релїґійних формальностей, якими на кождім кроцї тодї була перетяжена практика міського житя, отже — на погляд міських проводирів він не міг бути припущений до ріжних урядів і чинностей, що з такими формальностями були нерозривно звязані в тодїшнїй практицї. Так нпр. було великим питаннєм, як побачимо низше, чи сьвідоцтво православного і — що властиво рішало се питаннє, чи православна присяга правосильна, чи нї, й саме правительство, хоч не рішало ся відсудити Русинів від сеї правосильности, признавало, що властиво нїмецьке право не допускає сьвідоцтва Русинів, бо їх присяга не відповідала формулам приписаним нїмецьким правом[612]. В результатї того всього міський патриціат від разу звичайно складав ся з елєментів не руських, а польських, нїмецьких, одно слово католицьких; між ними роздїлювали ся міські уряди; з них формували ся міськи цехи. Руський же елємент спихано на другорядне становище, тільки в незначній части, або й зовсїм не допускаючи його до участи в управі міста, в користуванню з міських вигід і свобід.

Для ілюстрації візьму кілька міст.

Львів наприклад. Його привилеї не містять нїяких спеціяльних застережень против Русинів. Навпаки Казимирів привилей 1358 р., виданий ще тодї, коли польське правительство для скріплення свого становища старало ся позискати місцеві елєменти, спеціально підносить, що з особливої ласки короля до користування з нїмецького права припускають ся всї народности львівські: Вірмени, Жиди, Сарацени, Русини й иньші[613], o скільки б вони лише самі того хотїли: як би самі хотїли зістати ся при своїх національних юрісдікціях і правах, то їм вільно. Не містять нїяких ограничень на некористь Русинів і пізнїйші надання Львову[614]. І щож — Русинів уже з кінцем XIV, з початком XV в. (коли зачинають ся докладнїйші відомости) бачимо зіпхненими на зовсїм підрядне становище, misera contribuens plebs: вони виключені не тільки від міських урядів, але й від користування з горожанських прав, замкнені в руську дїльницю, по за котрою не мають нїяких прав; їх релїґія підлягає образливим ограниченням; вони самі в ролї якоїсь ледво толєрованої в містї нації, як Жиди в середновічних нїмецьких містах…

Уже з часів Володислава Опольського маємо оден документ, що дає нам цїнний натяк на таке ексклюзивне становище Русинів: 1386 р. перемишльська корпорація шевцїв дістає від старости Руси тіж права, «яких уживають шевцї-католики, Поляки чи Нїмцї, в м. Львові»[615]. З того виходить, що до ремісничих корпорацій Львова (принаймнї декотрих) були припущені тільки католики, себто Поляки й Нїмцї. Процеси руських міщан Львова з міською старшиною з поч. XVI в., кидаючи сьвітло на попереднє столїтє, стверджуть се обмеженнє прав Русинів в XV в. В 1520-х рр. львівські Русини скаржили ся перед королем на ріжні ограничення; міська старшина боронила сих ограничень «законними причинами й важними мотивами», і король в 1525 р. постановив, що львівські міщане руської віри й на далї мають зіставати ся «при давнїх звичаях і заборонах»[616], а власне: не мають бути допущені до цехів і ремісничих корпорацій, не можуть шинкувати анї продавати матерій на містї[617].

З тогож процесу довідуємо ся також, що Русини що до права мешкати в містї були ограничені певним кварталом[618], і по за ним (а спеціяльно в ринку) міська старшина не позволяла їм купувати домів анї иньшими способами володїти, і король також полишив їх при сїм ограниченню. Тільки в границях свого квартала, чи властиво «Руської улицї» (що й досї задержала се своє імя на память відвічного упослїдження Русинів в столицї Руси) Русинам полишало ся також свобідне виконуваннє їх релїґійних церемонїй. Коли в 1521 р. львівські Русини скаржили ся королеви, що руським сьвященикам не позволяють з сьвятими дарами переходити через ринок і улицї міста з церемонїєю — при засьвічених сьвічках, анї провожати умерлих «publice et in ornatu», король постановив, що поза Руською улицею[619] руські сьвященики можуть переходити в своїх процесіях в ризах, але без засьвічених сьвічок і сьпіву, і тільки на Руській улицї можуть дзвонити в дзвони, сьпівати й сьвітити сьвічки[620].

При такім упослїдженню, коли навіть православна присяга і сьвідоцтво Русина міською старшиною не признавало ся правосильним[621], коли йому не вільно було зарівно з католиками торгувати і займати ся ремеслом (вступати до цехів), розумієть ся і мови не могло бути про рівнорядне припущеннє Русинів разом з католиками до управи міста. В руських петиціях ся точка навіть не фіґурує — так далеко претензії львівських Русинів навіть не сягали. В XIV–XV в. міські уряди Львова бачимо головно, майже виключно в руках нїмецьких фамілїй, що тодї задавали тон Львову. Між ними стрічаємо кількох міщан з прозвищами «Русин» — Ruthenus, Reusse[622]. Але чи були се справедливі Русини, чи перекінчики, що звали ся Русинами тільки на память свого походження, або припадком названі так чужоземцї нараз трудно сказати[623]. В кождім разї з XVI в. міські уряди були для львівських Русинів замкнені.

То що з початку було тільки фактом — усуненнє Русинів від урядів, обмеженнє їх участи в цехах, позбавленнє права володїти домами в цїлім містї і т. и., робить ся в XVI в. правом — на підставі давньої практики. На тім стало й правительство Жиґимонта Старого в процесах львівських Русинів з міською старшиною. Колиж Жиґимонт Авґуст захотїв глянути на справу з становища більше прінціпіяльного й на нові скарги Русинів видав привилей (1572 р.), де зрівнював їх у всїм з католиками, львівська міська старшина рішучо спротивила ся й заявила, що не може сповнити королївського роспорядження, яке поручало її перевести в житє сей привилей[624]. І вона таки взяла гору: по кількох роках неустанних скарг Русинів і королївських припімнень львівській старшинї, аби сповнила королївське роспорядженнє 1572 р., стало ся таки рішеннє по мислї львівської старшини: в 1578 р. Русинам лише позволено зарівно з всякими прихожими купцями торгувати під час ярмарків, а всї иньші їх кривди промовчано, отже лишено як бувало[625].

Нам ті скарги Русинів з 1560-70-х рр. інтересні, бо доповняють новими подробицями звістний уже образ упослїдження руських міщан Львова[626]. Їх не допускають до нїяких урядів, Вони не можуть вступати до цехів (властиво до деяких, але обжаловання говорять загально), а з тим — не можуть мати ремісницьких робітень. Присяги Русинів не приймають зарівно з католицькою — і на тій підставі мабуть не приймають і в міщанську громаду. Їх дїтей не допускають до міських шкіл і самим їм — віддавати ся artes liberales. Не позволяють їм купувати домів у ринку. Не вільно їм продавати матерії на штуки, торгувати вином і иньшими товарами, варити напитки й шинкувати горілкою, медом, пивом і вином. Тим часом обтяжають їх ріжними надзвичайними поборами, а навіть на їх сьвящеників накладають ріжні податки на місто й притягають їх до міської юрісдикції, поза духовною, і т. и.

Не вважаючи на всї заходи львівських Русинів, не вважаючи на королївські накази, на спеціяльну опіку, яку заповів їм кор. Володислав[627], становище їх дуже мало полїпшило ся. В інструкції львівського брацтва на коронаційний сойм 1649 р. львівські Русини знову допрошують ся, аби православні духовні могли ходити з св. тайнами і з процесіями через місто, і взагалї щоб православна релїґія не підпадала ріжним обмеженням в своїх публичних відправах[628]; аби Русини були допущені до міських урядів[629], а як нї — то принаймнї аби дали їм такі права як Вірменам (осібну управу); аби їм вільно було куповати каменицї в цїлім містї, торгувати матерію не тільки під час ярмарків, але й по всяк час, на штуки й ліктї, тримати аптеки, склепи корінні, продавати вино, ситити мід і варити горілку, одним словом — аби в свободі торговлї зрівняно їх з Поляками; аби свобідно приймовано їх до цехів, допущено до цехових урядів і до всякого ремесла[630].

Що до сеї цехової й ремісничої практики, тїсно звязаної з міським устроєм нїмецького права, то її дуже добре ілюструє процес львівських Русинів з перших років XVII в.[631] Довідуємо ся, що в тім часї в деяких цехах, як стельмаський, колодїйський, столярський і боднарський, «нарід руський уже звів ся», Русинів там не було, і нових учеників і майстрів Русинів туди не приймали. До тих цехів, де Русини ще були, як ковальсько-слюсарсько-мечницький, шевський, ткацький, різницький, пекарський, малярсько-золотничий, під ріжними вимівками нових Русинів не приймали, а навіть давнїйших майстрів-Русинів за ріжними зачіпками виключали, а учеників-Русинів не визволяли — не давали їм титулу майстра. Так в цеху малярів і золотників, де Русини були від початків у всїм рівноправні, «посполу собі по братерськи жили» й бували цехмістрами, тепер почали не приймати Русинів, учеників не визволяли, давнїйших майстрів виключали, кажучи їм, аби собі осібний цех закладали для Русинів.

При тім, як довідуємо ся, мотивом до такої ексклюзивности також служила релїґійна ріжниця. Цехова орґанїзація, в середвічнім дусї, була звязана з ріжними церковними обрядовостями — цеховими богослуженнями, церковними церемонїями, участию в похоронах братчиків цехових і т. и. Майстрів-Русинів і їх челядь змушували до того, аби вони являли ся до костела в певні сьвята, брали участь в католицьких церемонїях, і т. д. Коли за королївським наказом шевський: цех прийняв Русинів до свого цеху й оголосив рівноправність майстрів Русинів з Поляками, з тим що вся старшина — цехмістри й столові братя мали бути по половинї з Поляків і Русинів, і т. д., шевцї Русини мусїли дати з'обовязаннє, що вони будуть ходити на певні богослуження разом з католиками до костела, будуть брати участь в похоронах майстрів католиків і їх жінок, і иньші обряди сповняти[632].

Таким чином в столицї Руси Русини, не вважаючи на свою численність[633], стояли на рівнї з чужоземними кольонїями Вірмен, майже Жидів, а положеннє їх було ще о стільки навіть гірше, що вони при тім не мали своїх осібних орґанїзацій як ті[634]. Тільки з розбудженнєм релїґійного руху, при кінцї XVI в., брацтво при церкві Успенія (т. зв. Ставропіґія), хоч завязане з релїґійними цїлями лише, дає якусь орґанїзацію львівській Руси й служить опорою її. Але про нього будемо говорити в своїм місцї.

Не лїпше, хоч і відмінне, було становище Русинів у столицї Поділя Камінцї. Привилей на нїмецьке право, виданий 1374 р. Коріатовичами (він аж до турецької окупації лишив ся міською хартиєю) также не містив нїяких застережень на некористь не-католиків, але призначений був, як я вже підносив вище, в першій лїнїї для міщанства чужоземного, спровадженого Коріатовичами[635]. В результатї міщанська громада, що користувала з привилеїв признаних сею хартиєю і орґанїзації нїмецького права, зложила ся головно з Поляків і зайняла привілєґіоване становище в містї. Обставини, що робили з Камінця польську стражницю против Руси й Литви, також мусїли причиняти ся — правительственними впливами, до такого пановання польського елємента в Камінцї. Русини були як не зовсїм, то майже виключені, скільки можна судити, від міських свобід; через те руська людність упадала й підносила скарги до короля. При кінцї XV в. правительство Казимира Ягайловича зробило до міських відносин поправку таку, що дало камінецьким Русинам орґанїзацію осібну від головної міської: вони дістали право виберати осібного свого війта, спільним вибором всїх Русинів, і в потребі — його скидати. Сей війт мав юрисдикцію над всїми Русинами Камінця й приїзжими у всїх справах, судити мав «руським писаним правом», а апеляція на нього йшла до старости[636]. Таким чином поруч привілєґіованої громади нїмецького права, de facto польської, орґанїзовано руську громаду, з неповною міською орґанїзацією: окрім того що її віддано під апеляцію старостї, бракувало в ній виборної адмінїстраційної власти — бурмістрів і райцїв (консулів), і неясним лишало ся її становище супроти сих урядників польського Камінця. Се, розумієть ся, давало привід до безконечних спорів, але не вважаючи на те, така половична орґанїзація, хоч від разу мала лише провізоричний характер, лишила ся й на далї: привилей 1491 р. потверджувано від часу до часу, і тільки в 1553 р. король, на представленнє тодїшнього руського війта, потверджуючи привилей Казимира, надав сїй конституції дефінїтивний характер і при тім виразно зазначив, що руські міщане свобідні від власти польського маґістрату[637].

Рівночасно майже з Русинами подібну орґанїзацію дістала й сильна вірменська кольонїя, котрій Камінець головно завдячав у тих часах своє торговельне значіннє: 1496 р. одержали камінецькі Вірмени привилей на право вибирання свого війта і на свій осібний суд[638]. Таким чином уложила ся ориґінальна орґанїзація Камінця, яку люстрація 1564 р. описує так: «місто Камінець має в собі трояку людність що до народности й трояку орґанїзацію (obiczai prawa): Подяки мають першенство (autoritate preaeminent) і судять ся правом маґдебурським, Русь судить ся правом і звичаями руськими і має свого війта, Вірмени — звичаями вірменськими й теж мають свого війта»[639]. Така конституція трівала майже до турецької окупації: польська громада з повною орґанїзацією нїмецького права, й побіч неї дві громади з неповною орґанїзацією (тільки судовою, як виходило б?), але з повною самоуправою. Орґанїзацію сих двох громад довершило признаннє їм апеляції на війтівський суд просто до королївського (асесорського суда): вірменській громадї признано її 1574, руській 1592 р.[640]

Рівноправности при тім, розумієть ся, не було — не дурно й люстратор нотує се першенство в правах Поляків. Так ішла боротьба з Поляками за право Русинів і Вірмен володїти ґрунтами по за спеціальними дїльницями їх, за право возити горілку й шинкувати нею — Поляки уважали се також своєю монополїєю. Довідуємо ся про се з королївських грамот, що в поодиноких випадках признавали рівні права Русинам з Поляками. Взагалї привилеї католиків не були тут такі тверді й не знаходили собі такого признання зі сторони правительства як львівські. За всїм тим камінецькі Русини стояли в XVI в. дуже слабо, мабуть чи не слабше ще від львівських. Вказівку на се можуть дати податкові ключи. Так в 1522 р. при роздїлї міського податку виникли спори, й король порішив їх так, що половину податку мають платити Поляки, а з другої половини дві третини Вірмени, а одну третину Русини[641]. Русинів певно не оподаткували ще нїколи за легко, а з тим і ся шеста частина податку, наложена на руську громаду Камінця, може тільки служити доказом її великої економічної слабости.

Перед самою турецькою окупацією — соймовою постановою 1670 р. знесено осібну орґанїзацію камінецьких Русинів. Мотивів такого кроку соймова постанова не подає. Вся вона має характер акту ласки для Камінця й мабуть се скасованнє осібности руської громади було також ґратіфікацією для Камінця — себто його польської громади. В такій формі відновлено устрій Камінця і по окупації, при кінцї XVII в. Хоч Русини при тім не були виключені від участи в урядах, але серед них було незадоволеннє з скасовання осібної руської орґанїзації й змагання до її відновлення: в 1703 р. камінецький маґістрат скаржив трох райцїв ritus graeci, що вони виступають против сполучення юрисдикції руської з польською, мають якісь consilia zradliwie, i т. и.[642] Але до відновлення осібної руської юрисдикції так і не прийшло. Противно, й вірменська була знесена — вже на останку житя Річипосполитої[643].

Образ сих двох столичних міст вистане для ілюстрації міських відносин під польським режімом. Вповнї одностайними вони одначе не були. Бачили ми міста, де Русини вже de iure були виключені від участи в управі містом (як в Буську); в иньших були вони виключені de facto — як в Перемишлї, де так само як у Львові Русинів не допускали до міських урядів, до цехів, і кор. Володислав при коронації своїй поручав перемишльській громадї на далї того не чинити[644]. В иньших не було такого повного виключення. В містах волинських і київських процес польонїзації був задержаний в своїм розвою, і польський елємент починає паношити ся тут доперва по інкорпорації 1569 р.[645], і польщать ся (а заразом жидоватїють) тутешнї міста доперва в XVII, а головно в XVIII в., о скільки не вийшли з Польської держави. В сїй останній лихо було з міщанством взагалї, а з руським найгірше. Під гнетом упослїдження руські міщане або польщили ся і латинщили ся, або виходили з міст, а коштом їх розвивали ся в містах елєменти польські й жидівські, міста польщились і жидоватїли, а при тім взагалї упадали.

Польський елємент зміцняв ся в містах завдяки свому домінованню в державі. Супроти иньших наций він знаходив особливу опіку в правительстві, в польській адмінїстрації, чув моральну (ба й матеріальну) опору в польській шляхетській верстві, що панувала поза містом — дарма що та погорджувала «колтунами». Завдяки сїй своїй домінації, не в містї — а в краю, в державі, польський елємент асимілював собі міщан-католиків иньших націй, і се дуже його скріпило.

Так асимілювали ся нїмецькі міщанські громади Галичини: у Львові, Перемишлї, Сяноку, Короснї, й т. и.[646] Я вище підносив, що нпр. у Львові в XV і ще в початках XVI в. місту задавали тон Нїмцї — в ix руках були міські уряди, вони становили міський патриціят; коли не в переважній, то в дуже значній частинї (попри Русинів, Вірмен, по части Італїйцїв, Греків) в їх руках спочиває торговля міста, його капитали. В другій половинї XVI в., коли польський елємент спольонїзував (на зверх бодай) Галичину, польщить ся незвичайно швидко ся львівська нїмеччина, так що в XVII вік Львів переходить уже як місто польське. Польський елємент, перед тим дуже слабонький в містї, зростає не тільки чисельно, але й здобуває нїмецькі капітали, й духові прикмети нїмецького міщанина, якими не завсїди міг похвалити ся польський — його купецьку й промислову вправу, господарність і солїдність. Правда, що в загально анормальних відносинах тодїшнього міста й сї здобутки незадовго пропадають та вироджують ся, але завсїгди таки вони свою службу зробили, і з значним правом. можна сказати, що завдяки Нїмцям Львів став польським[647].

Подібне дїяло ся й по иньших містах. Домінація польського елємента, а до того спільність релїґії, мішані шлюби, відокремленність кольонїй — зломили нїмецький елємент, взагалї в своїх кольонїях досить невитрівалий, і зміцнили ним елємент польський. Столїтє пізнїйше — в XVII–XVIII в. польська людність міст (та й поза містами) зміцняєть ся ще одним досить важним в житю українських міст елєментом — Вірменами.

Мушу хвильку спинити ся над сими вірменськими кольонїями, бо не мав тої нагоди досї[648].

Початки їх мусїли сягати у нас добре давнїх часів, хоч з руських часів ми й не маємо виразних звісток про них[649]. Казимир, забераючи Галичину, застав їх уже у Львові (грамота його Львову 1356 р., згадує про них як давнїйших осадників). Звістки про вірменську кольонїю в Каменцї ідуть також з перед польських часів: на одній вірменській книзї (тріоди) камінецької вірменської церкви заховала ся напись, і з неї видко, що сю книгу переписано в Криму, в Солхатї в р. 1349, а в 1390-х рр. купив її для тої вірменської церкви в Каменцї її фундатор, купець Сїнан[650]. Ся напись цїнна і з того боку, що вказує на огнище нашої вірменської кольонїзації — Крим, де в XIII–XV вв., як ми вже знаємо, вірменська кольонїзація особливо була розвинула ся[651]. Вказівка написи не стоїть одиноко, маємо иньші: з 1376 р. маємо тестамент львівского Вірменина Тайчадіна, що також, по всій правдоподібности походив з Криму (записує гроші церквам в Кафі), десять лїт пізнїйше Вірмени з Кафи квітують у Львові иньших Вірмен з забраних товарів[652]. На кримську вітчину їх зрештою вказують і пізнїйші традиції самих кольонїстів, звістні з XVII в. нпр., і маса татарських слів в вірменських діалєктах України, татарські ймення, й т. и.[653] Ся міґрація з Криму була старшою — до неї потім, в XVI–XVIII в. прилучають ся вірменські кольонїсти з Волощини і Туреччини. На зносинах і звязях з Кримом і Туречиною опирала ся й торговельна сила наших Вірмен.

Головним осїдком їх у нас довго, аж до турецької окупації був Камінець: нунцій Лїпомано в серед. XVI в. рахував камінецьких Вірмен на 300 родин, а львівських — тільки на 60[654]. З турецькою окупацією Вірмени переважно лишили ся в Камінцї, але під турецьким господарством не удержали ся й розійшли ся. Від тодї головною кольонїєю їх стає Львів. Крім того поменьші кольонїї вірменські знаємо в Київі, Луцьку, Галичу, Снятинї, і новійші — в Язловцї, Станїславі, Бродах, Ярославі, Замостю, й ин. В другій половинї XVII в., перед камінецьким погромом рахували Вірмен в руських землях Корони на три до чотирох тис. родин[655].

Кольонїї їх мали звичайно свою громадську орґанїзацію, не тільки своїх сьвящеників, а часами й епископів. Їх капітали, торговельне значіннє, а також і прислуги, які робили вони в дипльоматичних зносинах зі Сходом, в ролї ріжного рода аґентів, здобували їм прихильність правительственних кругів — і масу ріжних привілеїв, хоч до участи в управі міст і міщанської повноправности їх не допускано, як і Русинів, бо не були ще католиками.

Довге пожитє між Русинами взагалї зблизило Вірмен до Руси. Ще в XVI і XVII в., коли вже руський елємент по містах зійшов на дальший плян, Вірмени зчаста носять руські ймення, з руська прозивають ся, а маємо й такі факти, що нпр. в Каменцї, де вони мали свою осібну орґанїзацію й юрисдикцію, богато Вірмен, очевидно — добровільно, жило під юрисдикцією руською й на праві руськім, навіть у другій половинї XVII в.[656] Перелом зробила доперва унїя польських Вірмен з Римом, переведена вірменським біскупом Мик. Торосевичом і по довгих боротьбах і спорах противників і прихильників унїї, в другій половинї XVII в. прийнята загалом Вірмен галицьких і подільських[657]. Вона розірвала звязь українських Вірмен з григоріянською церквою їх метрополїї, ослабила взагалї їх звязки з вітчиною й натомість зближила до Поляків. Результатом було незвичайно скоре спольщеннє Вірмен: в Каменцї й Львові до кінця XVIII в. вони спольщили ся зовсїм і тільки на Покутю галицькім задержали ся ще до новійших часів в більше чистій формі.

Поглинувши такі чужоземні кольонїї, маючи за собою опіку права і практики. Поляки одначе все таки не встигли опанувати міст та надати їм польську фізіономію: иньші кольонїсти — Жиди зробили се, і то не тільки в Галичинї й на Поділю, а й на Волини і в Київщинї, де польський елємент не мав спромоги відтиснути на дальший плян Русинів, — Жид став властивим господарем міста й надав йому тон[658].

Жидівська кольонїзація міст була одним з спеціяльних дарів польської власти над Україною. За давнїх, руських часів Жиди хоч добре звістні були по головнїйших містах, і в Київі вже на початку XII в. викликали були рух против себе — перший жидівський погром на памяти нашої історії, — але в староруській торговлї й промислї, в житю наших міст зовсїм не грала особливої ролї[659]. Навіть в литовських часах хоч фіскалїзм правительства значно причиняв ся до того, що Жиди в ролї державцїв мит і ріжних державних доходів здобули важне значіннє в економічних відносинах і спеціяльну нераз правительственну опіку, як такі державні банкіри, — але доки не було підірваний вкінець старий устрій і житє міст, Жиди не мали ще тут такого пановання як пізнїйше. Чисельно їх кольонїї досить невеликі[660], і вони не визначали ся ще такою відокремляністю, яка характеризує пізнїйше жидівське житє, вони носять руські призвища, мабуть і руську мову вживали (жарґон був явищем пізнїйшим), не замкнули ся ще в саму торговлю та грошеві операції (хоч се вже й тодї були їх головні зайнятя) — стрічаємо навіть Жидів хлїборобів; талмуд був ще незвістний; нема пізнїйшої ексклюзивности супроти христіян, а й сама орґанїзація жидівська не має ще сеї прикмети, і се зрозуміло, бо перед розвоєм нїмецького права, в XV в., Жиди в Литовській Руси властиво не знали анї спеціяльних ограничень, анї спеціяльних привилеїв[661].

Та при кінцї XV в спіткав їх погром: в. кн. Олександр з причин досї не вияснених казав «Жидову (з) земли нашоє вонъ выбити», і Жиди (о скільки не похрестили ся) були вигнані з усїх земель в. кн. Литовського. Вигнаннє се вправдї не потрівало довго: в перших роках XVI в., Олександр, ставши польським королем, позволив Жидам вертати ся назад в землї в. кн. Литовського. Але сї роки вигнання для литовських Жидів не минули безслїдно: вони зближили їх до західнїх одновірцїв, вплинули на їх окремішність, а то тим більше, що з поворотом Жидам наложено й осібний податок: вони мали давати тисячу черв. на удержаннє тисячі конного війська. Розвій нїмецького права в містах в. кн. Литовського, що датуєть ся часами тогож Олександра, тїснїйше зближеннє в. кн. Литовського до Польщі, до польських інституцій, вкінцї — інкорпорація українських земель Польщі) докінчують сей процес і Жиди стають в землях східно-українських такоюж болячкою економічною й суспільною) якою вже перед тим стали ся в землях Коронних.

В Польщі «жидівське питаннє» властиво виходить на верх також лише з XVI в. Перед тим, скільки можна судити з дуже скупих звісток, жидівська людність не була численна, але з кінцем XV в. в Польщу посунула маса Жидів з Заходу, що рушила ся звідти наслїдком ріжних нагінок, особливо ж наслїдком роспорядження цїсаря Максиміліяна, що вигнав їх з Нїмецького цїсарства. Від сього часу Корона Польська стає помалу збірником жидівства з цїлого сьвіту, і Жиди дїйсно починають заливати міста й місточка. Крім чисельного зросту се вплинуло також і на самий характер польського жидівства. Західнї, переважно нїмецькі й чеські Жиди, принесли з собою річи, що сильно вплинули на духове відокремленнє жидівства — нїмецький жарґон, що дав польським Жидам свою осібну нїби-національну мову, талмудичну мудрість, що окружала своїм специфічним сьвітоглядом духове житє Жида й розірвала всякі культурні звязки з тою людністю, серед котрої він жив. Вони принесли вкінцї всю ту атмосферу виключности й рабського пониження, рабську оборотність та спеціяльне замилованнє в грошевих операціях, що витворили в Жидах віки житя в вічних ограниченнях, фіскальнім гнетї й відчуженню нїмецьких міст.

Розумієть ся, вже в самій Польщі для того був ґрунт в значній мірі приготований. Можна вказати нпр., що вже жидівський привилей кн. Болєслава калїшського з р. 1164 (він був підставою правного становища Жидів в польській Коронї) творить для них становище виїмкове, орґанїзуючи для них спеціяльну юрисдикцію й беручи під спеціяльну опіку правительства жидівську лихву — отже справляючи своїм впливом на сю дорогу жидівські гроші й здібности. З XVI в. маємо постанови, що мали на метї вилучити Жидів з усякої спільности з католиками, замкнути їх в окремі жидівські дїльницї, відзначити осібною одежою, виключити з уживання публичних лазень, і т. и. хоч і не можна сказати, о скільки докладно сї постанови переводили ся в житю.

Що до становища Жидів в українських землях Корони, можна нпр. вказати, що в привилею для Львова Казимир так само як і иньшим не-католикам, в тім і Жидам полишив до волї перейти на нїмецьке міське право або зістати ся при своїм (під юрисдикцією старости); відповідно до того й пізнїйше частина Жидів у Львові сидїла на міськім праві, частина під юрисдікцією старости, але міські Жиди, так само як і иньші не-католики, рівноправности не мали анї тут, анї в иньших містах з нїмецьким міським правом, не-католикам, а спеціяльно Жидам дуже неприхильним. Так львівські Жиди не допускали ся до ремісничих цехів, яко не-христіяне, торгувати могли лише деякими товарами, і т. и.[662] Виключеннє від міських урядів і цехів було явищем загальним; допущеннє до свобідного зайнятя ремеслами й торговлею, до свобідного володїння ґрунтами й домами в цїлім містї і взагалї зрівнаннє в правах свобідного проживання й зайнятя з християнами здобувало ся Жидами лише спеціальними королївськими наданнями або компромісами з міщанськими громадами, і тому становище Жидів по ріжних громадах було далеко не однакове. Так нпр. в Перемишлї Жиди мали право володїти домами тільки в певній частинї міста[663]. Натомість Жидів в Буську Жиґимонт-Авґуст зрівняв у всїх правах проживання й зайнять з християнами[664], й т. и. Дальший розвій жидівства в Польщі й Литві під впливом анормальних відносин, заведених польським режімом пішов на жаль — власне в дусї ексклюзивности й паразитизма. Я не можу входити тут в сю справу близше, отже тут піднесу лише кілька моментів, що вплинули в сїм напрямі.

Нїмецьке право вилучає Жидів з загаду людности міста, творячи для них виїмкове положеннє з цїлим рядом ограничень.

Королї своїми привилеями для Жидів впливали в тім самім напрямі, творячи для них спеціальну юрисдикцію та стараючи ся задержати їх в безпосереднїй залежности від центрального правительства як рентовне джерело державного скарбу.

З полїцийних і фіскальних мотивів творить воно ширшу орґанїзацію жидівську, що обіймає цїлу державу, і Жиди цїлої держави стають одною орґанїзованою й сконсолїдованою силою (з початку їх старшина іменована королем, потім в 2-ій половинї XVI в. — вона перетворяєть ся на автономічну).

Стоячи звичайно поза орґанїзацією міської громади, в безпосередній залежности від старости, Жиди, при вічній конкуренції старост з міськими громадами, стають de facto спеціальними протеґованцями старостинських урядів. Побераючи з Жидів спеціяльні доходи, старости мають інтерес в розвою жидівських кольонїй, а що старостинські уряди мали тисячні дороги до інґеренції в міські відносини, то їх протекція для Жидів була дуже реальна.

Суспільне пониженнє, визискуваннє від усїх, хто мав спромогу Жида визискати, тисячні ограничення — все сe виробляє і підтримує в Жидї незвичайну оборотність, спритність, витрівалість, а се дає їм можливість лїпше від усїх иньших приладити ся до крайно ненормальних обставин міського житя, особливо при тій опорі, яку давала їм їх незвичайна солїдарність.

В результатї сей погоржуваний і понижений елємент, звязаний тисячними ограниченнями, як кождий лїпше приспособлений, найменьше вибагливий рід в природї — починає витїсняти иньші елєменти з міст і місточок, куди веде Жида односторонний, не тільки расовими прикметами, але й історичним вихованнєм і фіскальною полїтикою держави вироблений напрям їх дїяльности. Тисячними нитками обплутує він ту нужденну торговлю й промисл, які могли ще животїти в анормальних міських відносинах. Уже в XVI в. се явище стає все більше виразним, і викликає ріжні роспорядження для оборони христіян від конкуренції Жидів[665], а XVII вік зачинає вже відзивати ся правдивими ляментаціями міщан на жидівський потоп, що заливає їх і не дає дихати, ляментами — що потім стають уже вічною присьпівкою XVIII в.

«Уже Жиди майже три частини Львова опанували, а Християнам ледво зістала ся четвертина», нарікають стани м. Львова з нагоди питання про признаннє Жидам з передмість прав торговельних. «Приглянути ся лише вірменській нації, що цьвіла богацтвом і розкошею — як вона тепер майже на нїщо зійшла нинїшнїми часами, не через що иньше як через жидівську торговлю. Най би й ті сильні й богаті купцї львівські грецької народности стали й пояснили — через що вони й їх дїти на нїщо зійшли? певне не через що иньше як через невірний рід жидівський. Уже анї купець не може вести своєї торговлї, анї ремісник свого ремесла, анї фірман фірманки — все через перешкоди від того злого й невірного жидівського народу, що так немилосердно й злобно опанував се мізерне місто, що вже й нема кінця його пакостям. За Жидами всї доми, всї торговлї й підпреємства, а за християнами за те полишили ся всї податки й усяка нужда, бо Жиди міські й передміські не платять анї шосу, анї иньших поборів і податків, які платять християне-міщане, не ходять і не посилають на сторожу до валів і шанців підчас трівоги й небезпечности держави, нїякої оборони місту не чинять, одно слово — не несуть і тисячної части тягарів, які поносять християне, а про те мають дві тисячі разів більші доходи з гандлїв…»[666].

«Жиди так розмножили ся», повторяють львівські міщане десять лїт пізнїйше свої скарги на руки камінецького біскупа, «що вже їх хто зна чи не більше як християн, а хоч давнїйше були такі права, що вони могли торгувати лише чотирма предметами, себто волами, шкірами, медом сировим і воском, і то лише в певній скількости, та живити ся продажею старих річей, тепер вони під протекцією маґнатів повідберали від християн всї торги: матеріами, сукнами, корінні, відтворяють публичні склепи й свобіднїсенько продають свої товари. Передміські Жиди позакладали на юрисдикціях шляхетських бровари, солодовнї, винницї, цїлі майже місточка або кольонїї і ними поперебивали християнам шинки й всякі способи прожитку. За сї незносні кривди й утиски поважило ся наше убоге місто, витиснувши вже майже остатню кров з себе, бороти ся в королївських судах, але не добило ся нїчого, бо діставши три контумації на них і видавши на то кількадесять тисяч, не може дійти екзекуції, а впадаючи що далї в бідність, далї вже не буде спроможне ратовати ся й мусить піддати ся тому поганству, як і иньші міста»[667].

Що таку саму долю терпіли й иньші взагалї міста під напливом жидівства, се підносять не тільки міщане, а й зовсїм постороннї особи. Нпр. в Ковлю на Волини — тут жидівська громада від кор. Бони й пізнїйших старост дістала свій жидівський квартал, якого границї не могла своїми оселями переходити, але за те й християнам не було вільно селити ся в тій жидівській частинї, була оподаткована поголовною податею, але звільнена була від всяких иньших податків; протягом XVI в. ся жидівська кольонїя так розвинула ся тут, що вже на початку XVII в. міщане скаржили ся на повний упадок свого міста від Жидів — «же они приводечи до спустошенія мЂсто тоє, противу праву, имъ наданого, домы шинковыє и уличныє у хрестьянъ скупають и оныхъ зъ тоготамъ мЂста мЂсчанъ пречъ вытЂсняютъ и розгоняють, а позосталыхъ здерствомъ своимъ убожатъ, за чимъ зголотивши ся христіяне зъ того мЂста нашего пречъ розходят ся». Сї міщанські плачі одначе зіставали ся без результату, і от столїтє пізнїйше вже сам староста (заразом війт міста) констатує, що дїйсно «показало ся справдї — жидівська людність Ковля, через своє розмноженнє і провадженнє торговлї в границях Польщі і в державах заграничних, значно перевисшила християнську людність і числом і своєю заможністю», так що при розкладї податків староста на них вкладає дві третини, а на християн одну третину. Вони позасїдали християнські ґрунти, не допускають міщан-християн молоти в ковельських млинах, і т. и.[668]

Але особливо множили ся й розвивали ся жидівські осади по містах приватних — де спеціальні доходи від Жидів запевняли їм і спеціальну опіку властителїв. Вони стають головними огнищами жидівської кольонїзації — як Дубно, де в початках XVIII в. уже Жиди значно перевисшали християн числом, як констатували самі комісарі дїдичів[669], як Бердичів, Білацерква, і т. и.

Лише кілька міст були спеціальними привилеями увільнені від Жидів. В Камінцї нпр. така заборона звістна вже від першої половини XV в.[670] Вправдї при кінцї XVI в. Жидам удало ся добути від міської старшини приступ до міста — їх прийнято під міське право, й се потвердило правительство, але в XVII в. відновлено заборону, й вона дожила de jure до кінця Річи Посполитої[671], хоч Жиди, користаючи з опіки старостинського уряду, пролазили від часу до часу в місто. Так в серединї XVIII в. камінецькі міщане скаржили ся королеви, що Жиди під опікою «замка» осїдають в містї й передмістях, є вже їх звиш сотки в самім містї, вони перебивають шинкарство й торговлю християнам, і т. и., староста виарендовує свої доходи з міста Жидам, і так множить їх число, позволив їм зробити собі в містї біжницю й спровадити ровина, і т. и. Королївські комісарі тодї звелїли протягом 24 годин забрати ся з міста[672].

Київ мав також таку свободу, хоч не відомо коли вперше її дістав: в XV в., аж до вигнання Жидів за в. кн. Олександра жидівська громада тут була, але по тім вигнанню нема вже слїду жидівської кольонїї в Київі[673]. Документальну заборону маємо тільки з р. 1619: Жидам заборонено було задержувати ся більше як день в Київі[674] і ся заборона з ріжними ограниченнями дожила до нинїшнїх часів.

Сї кілька виїмків (де міщане зрештою також мусїли, як бачимо, вічно воювати, щоб фактично не допускати Жидів до міста) не богато зміняють образ пановання Жидів по містах коронних земель.

Польсько-жидівське місто, з його никлим житєм, пародїєю торговлї й промислу, — на місцї колишнього інтензивного міського житя руських часів — було одним з найбільш характеристичних дарів «культурної місії» Польщі на Руси.

Духовенство: Старі катеґорії церковних людей і зміна в них. Черицї — численність монастирів в Галичинї, на Волини, в Київщинї. Фундованнє монастирів — монастирі панські, міщанські, чернечі. Монастирі звістні нам доперва пізнїйше. Великість монастирів. Духовенство сьвітське — численність його, причини численности церков, проби статистики. Фундованнє парохій. «Причет церковний», фамілїйний характер його. Удержаннє клира, дотації земельні, хлїбна данина, імітація десятин, иньші доходи. Оподаткованнє духовенства, свободи духовенства й їх нарушеннє, панщина духовенства, иньші доходи з сьвящеників, продажа парафій. Дїдичність духовенства, її обмеження, династиї серед духовенства

Верства церковних людей в литовсько-польських часах в порівнянню з староруськими зменьшила ся о стільки, що катеґорія людей, які не належучи до духовенства властивого, стояли під опікою й присудом церкви, бо годували ся при церквах або віддавали ся особливо побожним зайнятям, — в сих часах слабне й заникає, чи то тому що переходить в ряди церковних підданих, чи то тому що з загальною секуляризацію устрою й житя руської церкви в сих часах, слабне їх залежність від церкви. За то розвиваєть ся сильно, з загальним розвоєм підданства, катеґорія «церковних людей» в значінню підданих ріжних церковних інституцій, на їх землях (відносини їх одначе нормують ся не спеціальним церковним правом, а загальними нормами підданства). Та й верства духовенства сьвітського (білого) й чорного, не вважаючи на некористну для нього полїтику правительства, в сумі не малїє, а множить ся в міру того, як призвичаєннє, а далї й привязаннє до християнства (бодай форм його) починає переходити в ширші верстви української людности — з висшої до середньої, міщанської, а далї й до селянської маси[675].

Епископат не збільшав ся — нових катедр не закладано; вони появляють ся тільки в XVII в., коли православна церква вийшла вповнї з усякої залежности й інґеренції правительства. Але число монастирів і парафій зростає неустанно протягом всього сього часу, чи то з інїціятиви самих громад вірних, чи то фундаціями людей значних і заможних, чи заходами самого духовенства.

Навіть у Галичинї, де обставини для православної церкви були найбільше неприхильні, в актах XV–XVII в. в принагідних згадках виступає велике число монастирів і монастирищ, з яких, очевидно, далеко не всї можуть бути виведені ще з руських часів. Церкви фундують ся не тільки самими вірними, але й польськими властями, в інтересах успішної кольонїзації, не вважаючи на те, що правительство польське в принціпі було противне закладанню нових церков.

Так з принагідних згадок актів можемо вказати такі монастирі в Галичинї до полов. XVII в.: у Львові св. Юра і св. Онуфрія, жіночий Введенія; в Буську св. Онуфрія (потім перенесений до Волї Деревлянської), потім ще другий, жіночий (як низше); в «Буськім повітї» монастир під Лагодищем, звістний ще з XV в., і ще старший звістками (з XIV в.) монастир в Желехові; славний монастир Успенія в Уневі (коло Глинян); в Словитї св. Хреста, жіночий; в Камінцї також жіночий Благовіщення; коло Підгорець, на Плїсниську «старинний» монастир Преображенія; монастирі в Щирцї, в Миколаєві[676]. В Галичу св. Трійцї й Успенія на Крилосї, жіночий св. Ілїї, в Пітричу Успенія; в землї Галицькій ще в актах XV в. згадують ся монастирі в Купилові й Соботові; в пізнїйших звістках XVI–XVII в. монастирі в Угринові, в Завалові, Задарові, в Бучачу і в Жизномирі під Бучачом[677]. На Підгірю — в Косові монастир згадуєть ся в наданню Свитригайла[678]. Монастир Товмачику кодо Коломиї[679], в Перегинську — старинний монастир св. Онуфрія (фундований від кілька сот лїт, як казали в XVII в.), і в сусїдстві ще два, звістні пізнїйше[680]; монастир св. Спаса в Гошові[681], в Сваричові, в Рудниках[682].

В Перемишлї старий монастир св. Миколая (Микулинський), і в Більчу Богородицї (жіночий); в його околицї — монастир Калеників «УспЂньє Пречистоє» (може Калеників в Мостиськім), власність бояр Дядьковичів, проданий в 1378 р. перемиському соборному протодиякону Губцї й прилучений до катедри. Монастир Городищанський і ще якісь «монастирі» (отже що найменьше ще два!), не названі на імя, в маєтностях Бибельських (в околицї теп. Нового Міста, може бибельський Воздвиження і ще якийсь), звістні в XV в. Монастир під Ярославом — коло Щитної, в Угерцях, під Самбором, Введенія, коло Шептиць (в Рудецькім) св. Онуфрія, другий св. Онуфрія в Добромилї, третїй в Лаврові і коло нього — монастир Спаса (теп. Спас, коло Старого Міста), Смольницький Богородицї і Созанський св. Михайла тамже, Черхавський — на схід від них[683]. В Нагуєвичах св. Миколая. В Черниляві (в Яворівськім) св. Трійцї. В Домашові, в Жовківськім св. Миколая, і в Смолинї (Ямницї) Успенія, тамже[684].

Богата монастирами була також і Волинь. До пол. XVI в. нам нпр. звістні тут такі монастирі: в Володимирі Спаса, св. Михаіла, св. Онуфрія і Богородицї в Зимнім (Сьвята Гора). В Луцьку — Спаса, св. Василия, Богородицї (св. Гора, жіночий), і коло Луцьку Чернчицький і Жидичинський св. Миколая. В Кремінцї св. Спаса, в Дубнї теж Спаса і другий — Чесного хреста, в Дорогобужу св. Спаса, в Пересопницї Богородицї, в Загорові (Володим. пов.) також Богородицї, коло Степани св. Михайла, в Дубищах (Луцького пов.) Введенія, в Дермани св. Тройцї, в Клевани, Блаженику (Володимирський пов.) і Мельцах (коло Ковля) св. Миколая, в Вербцї (коло Ковля ж) св. Тройцї, в Смолеві (Дубенськ. пов.) св. Івана Кущника[685]. В пізнїйших згадках є память про монастирі в Шумську, в Розважи під Острогом, в Корцї й ин.[686]

В Берестю знаємо монастири Рождественський і Семенівський; в Кобринї — c. Спаса, в Пинську св. Варвари, і коло міста монастир Лещинський Богородицї, а другий в Дятловичах — св. Спаса; в Клецьку — св. Пятницї; в Овручу — св. Спаса, Богородицї (т. зв. Заручайський) і Акима й Анни[687].

В Київі поруч давнїх монастирів — Печерского, Золотоверхого-Михайлівського, Видубицького й Кирилівського в XV–XVI в. знаємо ще Пустинський св. Миколая (на Подолї), дуже популярний і богатий тодї, Флора і Лавра (Флорівський, жіночий, тамже), Межигорський св. Спаса (коло Вишгорода), «Светое Пречистоє Гнилецкий» (в сусїдстві Видубицького — в початках XVI в. він уже був спустошений і віддано його Видубицькому монастирю). Низше над Днїпру — Ржищівський (св. Спаса, фундації Вороничів, по словам пізнїйших грамот), ще низше — істнував, а властиво ледво дихав, Зарубський монастир Богородицї — коло нього потім виростає козацький Терехтемирівський монастир; здаєть ся також уже в козацьких часах з'явив ся, ще низше, монастир Пивський або Пивів, против устя Тясмина, на лївій сторонї Днїпра. В західнїй части Київщини знаємо монастирі Тригорах, в Любарі (Любартові) св. Георгія[688].

Нові монастирі засновували ся або фундували ся коштами князїв і панів весь час, поки ино держало ся се руське панство. Так в перших роках XVI в. маршалок литовський Олександр Хоткевич, при участи иньших осіб, м. и. Йосифа Солтана, пізнїйшого митрополита, фундував монастир Богородицї над р. Супраслею (на границї української етноґрафічної території), т. зв. Супрасльський, досить звістний пізнїйше; досить богато обдарований маєтностями, він за першого свого ігумена мав 40 монахів, але потім почав підупадати, і в 15-20-х р. не було в нїм уже й тридцяти[689]. В 40-х р. маршалок Волинської землї кн. Федор Сангушко, вимінявши Мілецький монастир, на ново фундував його — збудовав церкву для монастиря, запровадив «общеє житьє у монастыре» й надав ріжні маєтности[690]. Десь в першій половинї ж мабуть XVI в. був фундований кн. Засловськими монастир св. Тройцї в їх селї Дворцї коло Заслава: кн. Януш з материю в 1555 р., сповняючи замір свого покійного батька, надав «монастирю нашему Дворецкому» кілька сїл[691]. Волинський воєвода, староста луцький кн. Богдан Корецький фундував аж три монастирі: «корецкий, моренинский и городиский» (Моренин і Городище коло Корця), десь в третїй четвертинї XVI в., і обдарував їх маєтностями[692]. В Острозї фундував кн. Конст. Острозький монастир c. Тройцї[693]. При кінцї XVI в. фундує при церкві Успенія в Почаєві Анна Гойська, жінка земського луцького судї, славний пізнїйше монастир почаївський[694]. Адам Вишневецький фундує монастир в Брагинї св. Миколая (а може й другий — жіночий)[695]. В р. 1612–15 фундує кн. Михайло Вишневецький староста овруцький, батько Яреми, монастирі Густинський і Лядинський під Прилукою, за Днїпром, а його вдова Раіна Могилянка по смерти його не тільки потвердила сї фундації, а фундувала ще й третїй — Мгарський під Лубнами[696]. В р. 1615 фундує Гальшка Гулевичівна славний потім київський монастир Богоявлення на Подолї[697]. Кн. Koрецька, постригши ся в чернцї, мала фундувати мужеський монастир в Невіркові, жіночий в Бідинові[698]. Шл. Лїтинські фундують в 1620-х рр. монастирі в Щеплотї й Грушові, в пов. Перемиськім, шл. Турянський монастир св. Трійцї в Самбірщинї[699]. Звістний Адам Кисїль фундував коло р. 1640 монастир св. Спаса на перевозї Максаковським (тому й звав ся монастирем Максаковським) на р. Деснї і другий — Покрови в Нискеничах (Киселїв монастир)[700]. В Гощі, пізнїйшій маєтности Киселя, фундує монастир остання з Гойських кн. Раіна Содомирецька, каштелянова смоленська, в р. 1639[701]. Два роки перед тим иньша волинська панї Раіна з Боговитинів Ярмолинська фундувала монастир в своїй маєтности Загайцях, Кремінецького пов., «подъ титуломъ заложеня св. Іоанна милостиваго»[702], і т. и.

Коли змагаєть ся козачина, в сїй ролї заступають князївсько-польську аристократию козацькі старшини. Але й перед тим фундують монастирі також міщане й навіть селяне, навіть поодинокі, не тільки громади. Так львівський міщанин Содома фундував монастир Богоявленія у Львові, міщанка яворівська Маргарита Грицківна фундує яворівський монастир св. Покрови; підданий Потоцких Гурчкович заснував монастир св. Трійцї коло c. Луки (в пов. Коломийськім), белзькі міщане фундували монастир в Городищу[703], буські міщане жіночий монастир у себе на передмістю[704].

Розумієть ся, засновували ся монастирі й самими монахами, і ті панські фундації часто тільки йшли вже за такою чернечою інїціятивою. Нпр. обдаровані Вишневецькими монастирі густинський, ладинський, мгарський були засновані монахами з Межигоря. Славний Іов Кнегиницький орґанїзує монастир в Угорнику, потім в Маняві. В Городку в пов. Луцькім засновують філїальний монастир (св. Михаіла) монахи київського печерського монастиря. В Деражицях, коло Дрогобича засновує монастир в 1570-х рр. монах Протасий Березич[705]. Деревичський монастир Вознесенія в Добрянах заснував Григорий Панашовський з Добрян, постриженець київський, і потім сей монастир дістав надання від місцевих старост і від короля[706]. Крехівський монастир заснував якийсь монах Іоіль[707]. Пізнїйше (уже в другій половинї XVII в.) були засновані монахами монастирі Бесїдський, Верхратський, Крупецький. Заснованнє Сокулецького монастиря коло Потока монастирська традиція виводила від ченцїв Красногорського монастиря[708].

Релїґійна боротьба православних з унїятами причиняла ся до появи нових монастирів. Так появляєть ся монастир Богоявленія при київськім брацтві, Воздвиження при луцькім брацтві, Богоявленія при кременецькім брацтві, жіночий монастир св. Онуфрія при львівськім, і т. д.

Розумієть ся, про богато монастирів ми не маємо звісток — вище подані реєстри далеко не вичерпують всього числа монастирів. З другої половини XVII в., з перших років XVIII в. маємо звістки про цїлий ряд монастирів, з котрих богато, певно, істнували вже давнїйше — такі нпр. монастирі в Клинцях Овруч. пов., Красногорцї Київ. пов., Ясногородї Житомир. пов., Четвертнї Луцьк. пов. (два — мужеський і жіночий), Мильчі і Перекопах Дубен. пов.[709] В Галичинї — в Боложинові, Колоденцї, в Бесїдах, в Сокалї, в Верешицї, в Деревнім, Лиську, в Домашові, в Пацикові, Розгірчу, Іспасї, в Ясеницї, на Підгородищу коло Звенигорода, в Лїсниках (в Бережанщинї), на Погонї під Тисьменицею, в Ропянцї (жіночий), в Збаражі, в Теребовлї, в Більчу, в Ягольницї[710]. На соборі унївськім 1711 р. бачимо ігуменів і старцїв ще таких монастирів: в Болохові, Виспі, Городенцї, Грабові, Дорогові, Звинячу, Краснопущі, Лабшинї, Рогатинї, Рудниках, Рукомишу, Скалатї, Соколї, Сокульцї, Тернополї. Реєстр ігуменів 1724 р. додає до них монастирі в Золочеві, Заговоздю, Коломиї, Кривім, Литвинові, в Пятничанах, в Раківцю, в Синькові, Чорткові, Улашківцях, Юсиптичах[711]. Дальший ряд монастирів виступає при реґуляції 1743-4 рр., а знов цїлий ряд незвістних з иньших джерел монастирів вичисляють нам помянники монастирські — як помянник крехівський, або щеплотський.

Страшенна маса! Та переважно монастирі сї були невеликі. Часом мали по два-три монахи, а навіть і одного тільки, такі ж, що мали по кількадесять, належали до рідших, великих. Анна Гойська, фундуючи Почаївський монастир, призначає свою фундацію на удержаннє восьми монахів і двох дяків. Київський собор 1640 р. постановив як minimum для монастирів вісїм монахів, а найменьше шість, рахуючи в тім і послушників: инакше монастир не може мати самоуправи — має бути під управою иньшого, більшого монастиря, й його старший не має звати ся ігуменом, а тільки старцем[712]. М. Могила в своїм «Лїтосї» вичисляє цїлий ряд монастирів, де сидить оден-два монахи. Вправдї, він се вказує як доказ недбальства унїятів. По його словам в Супрасльськім монастирі, поки він був православним, було вісїмдесять до сто монахів, в иньших кількох по кількадесять. Він вказує на православні монастирі: Межигорський, де мешкає по його словам більше як півтораста монахів, в Манявськім скитї до двох сот, в Тригорськім до вісїмдесять, в Крехівськім кількадесять[713]. Але безперечно, що таких монастирів не було богато і між православними, а були й зовсїм невеликі — як то показують наведені ухвали київського собору.

Духовенство сьвітське розмірно до числа людности було також численнїйше нїж тепер. Міста і місточка, хоч як малолюдні в порівнянню з теперішнїм, мають дуже численне духовенство. Так у Львові в 2-ій пол. XVI і початках XVII в. знаємо не меньше восьми церков, окрім монастирів[714]. В Перемишлї в XIV–XVII вв. звістно тринадцять церков[715]. В Галичу люстрація 1585 р. знає сїм церков і попів, восьмий монастир. В Каменцї тарифи першої половини XVI в. знають 12 сьвящеників (але в 1565 уже вісїм — протопоп і 7 попів, в 1583 пятьох), в Коломиї шістьох, в Теребовлї чотирох. В Белзї по люстрації 1565 р. було теж чотирох; в Скалї, що обходить ся тепер одним сьвящеником, в 1570 р. було також чотирох, в 1583 трох; в Снятинї, Язловцї, Городлї, Тишовцях — трох; в Теребовлї, Рогатинї по два, і т. и.[716] В Берестю під час люстрації 1566 р. було вісїм церков, в Кобринї чотири; в Пинську дванадцять, окрім монастирів; в Овручу вісїм і три монастирі, і т. д.[717]

По селах в Галичинї, там де люстратори нотують «попів» (з фіскальних мотивів — бо платили податок), бачимо майже в кождім селї сьвященика, а часом навіть і по два (хоч се й досить рідко). Нпр. c. Княже в Снятинщинї, що має сорок три (півдворищних) господарств, має в 1564 р. дві парохії: двох попів і двох проскурниць; c. Угринів в галицькім, при пятдесяти господарствах, має також дві парохії[718]. В Самбірщинї в с. Черхаві засновуєть ся в 1529 р. друга парохія за прошеннєм людей, «тому що оден піп не вистарчав для потреб людей», а з інвентара 1565 р. бачимо, що було в тім селї тодї 50 господарств, а тридцять лїт перед тим не було, певно, і стільки; в c. Головецьку фундуєть ся друга парохія в 1561 «з причини множества людей», а було їх 44 господарства[719]. Малі розміри православних парафій стали такою звичайною річею, що здавало ся неможливим, як би міг оден сьвященик дати собі раду в такім селї, де може знайти ся більше господарств: треба дві церкви такому селу доконче[720].

Церква була такою потребою села, що правительство й місцева адмінїстрація, хоч мусїла заснованнє кождої нової церкви оцїнювати як malum necessarium, толкували фундованнє церков і парохій кольонїзацийними потребами: вони потрібні «щоб також і тим способом лекше звабити туди численних осадників», «аби зробити більшу вигоду підданим, аби вони тим лекше й вигіднїйше осїдали». Тому парохії часто фундують ся при самім закладанню села, або слїдом за заложеннєм, коли стягали ся до нього люде, дуже часто — на їх власне бажаннє, або на прошеннє місцевого війта. Сю практику дуже добре ілюструють самбірські грамоти, з часів кольонїзації Самбірщини (в серединї XVI в.), зібрані королївськими ревізорами при ревізії прав ще в XVI же віцї й мною опублїковані. Лише з рідка стрічаємо ми тут фундованнє одної парохії для двох сїл, так як з другого боку маємо й випадки фундовання двох парохій в однім селї, як я згадував що йно вище[721].

Крім релїґійних потреб людности й иньші мотиви впливали на незвичайне множеннє церков. Не бракувало кандидатів, де далї, тим більше, на церковні посади, що в своїх інтересах старали ся про заснованнє нових парафій для себе й для своїх дїтей і братів. Для дїдича, для державця церква була також джерелом доходів, часом навіть досить значних, і заснованнє нової парафії нераз приносило як на ті часи досить поважну суму до скринки дїдича, коли він не мав особливих скрупулів на пунктї «божої хвали». А що заснованнє церкви коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого (бо часом навіть і ґрунту нїякого на церкву не давало ся), тож з усїх тих причин церкви множили ся часом навіть і надмірно. Не вповнї на вітер говорить звістний полєміст і злобний критик руських порядків Сакович, що множество церков на Руси зовсїм не сьвідчить про побожність, бо не кажучи вже про мотив доходів, які тягнуть з церкви дїдичі, церкви будують ся часом наслїдком незгоди між селянами, попами, або їх панами, так що часом на цвинтарі стїна о стїну стоять дві церкви і село дїлить ся на дві парафії[722].

На давню статистику церков покладати ся дуже трудно — її повнота і докладність зовсїм непевна. Люстратори подекуди пильно нотують церкви, подекуди зовсїм нї[723]; на податкові таріфи не богато більше можна покладати ся.

Останнїми роками на підставі податкових тариф XVI в. начислено в чотирох землях Руського воєводства 1270 сїльських церков на 2491 сїльських осад і 190 міських церков на 125 міських осад. В землї Белзький 150 сїльських і 28 міських церков на 459 сїльських і 18 міських осад. В землї Холмській 70 сїльських і 27 міських церков на 401 сїльських і 20 міських осад. В західнїх, лїпше загосподарованих повітах Поділя по таріфі 1583 на три села припадає два сьвященики, в більше східнїх оден сьвященик на чотири села[724]. Для Волини, Браславщини, Київщини тарифи дають ще меньше докладні відомости, так що не варта їх і наводити[725]. Але статистика західнїх українських земель, хоч на її докладність також не можна вповнї спустити ся, все таки дуже цїкава: ті цифри церков, які вона дає, можуть бути тільки низше дїйсности, але й вони вказують на далеко вище (розмірно) число парафій, а з тим — і духовенства, в порівнянню з теперішнїм. В трох епархіях нинїшньої Галичини маємо тепер несповна 2200 сьвящеників парафіальних (парохів, завідателїв і сотрудників, при несповна 3400 церквах), тарифи XVI в. дають для сеї території около 1600 сьвящеників-парохів. Тим часом число вірних за сей час зросло принаймнї о яких 7–8 разів[726], так що число сьвітського духовенства (без монахів) в другій половинї XVI в. було що найменьше о 5 до 6 разів більше супроти загального числа людности, а пізнїйше, в XVII в., коли церковні справи так сильно займали суспільність — і ще більше, і я мабуть не помилю ся, прийнявши, що в тодїшнїй Галичинї люде звязані безпосередно з церквою (духовні й кандидати на духовні посади, що практикували ся при церквах, церковники, їх родини, монахи) становили не меньше 10 % всеї української людности[727]. Факт, який не треба спускати з очей для розуміння важности церковних справ для тодїшньої суспільности.

Фундація парохії в нових селах звичайно була дїлом властителя — приватного, чи королївської адмінїстрації. Се наказували властителеви мотиви не тільки моральні, як я вже сказав, а й фінансові (притягненнє нових осадників, придбаннє доходів від сьвященика), навіть полїцийні: «аби в селї був лїпший порядок», як висловляли ся часом ерекціональні грамоти[728]. Там де властитель отягав ся, або занедбував сю справу, часом радила собі громада, власним коштом будуючи собі церкву й випрошуючи для неї ґрунти від властителя, або надаючи свої, — або з власного інтересу заходжував ся хтось коло будови церкви й урядження парафії, щоб собі її зайняти, або обсадити якимсь своїм свояком.

Особливо часто війти-осадчі сїл се робили; будували церкву й випрошували від старости чи короля чи приватного властителя ґрунт на парафію й презенту для когось із своєї родини. «Уважаючи на заходи й працю Демяна, війта c. Липя», пише нпр. староста в одній грамотї, «які він показав в розроблюванню війтівства, осадженню людей і будові синаґоґи або церкви грецького обряду, і довідавши ся від певних людей, що він буде здатним відправляти службу божу при сїй церкві, та бажаючи зробити більшу вигоду для наших підданих — селян грецького обряду в тім селї, аби лекше залюднювали се село», — він надає сю парафію тому Демянови й позволяє розробити на церкву певний ґрунт[729]. Впливи війта в громадї й певна протекція зверхности чи властятеля робили те, що йому лекше і на лїпших умовах нїж кому з селян, чи сторонньому чоловіку, можна було зайняти парафію для себе. Практика ся була так звичайна, що парафія не раз трактувала ся просто як приналежність війтівства, як одно з джерел війтівських доходів, і при наданню осадчого привилею в XVI–XVII в. війтови разом з війтівськими ланами, разом з правом на заложення корчми, млина і т. и., надаєть ся часом також лан на церкву: розуміло ся при тім, що війт має вистарати ся посьвященнє для себе (такі війти, посьвящені потім на попів, стрічали ся, як бувало також і те, що попи виступали в ролї осадчих)[730], чи для когось із своєї родини — сина або брата, або поберати церковні доходи й утримувати від себе для церковних функций стороннього сьвященика, чи нарештї — продати свої права на парохію комусь сторонньому[731]. Тому що війти й ще частїйше — їх сини часто сьвятили ся на сьвящеників, в деяких округах, де війтівства нїмецького або волоського права розвинені, попівство й війтівство стояли в дуже тїснім звязку з собою, а навіть церковні ґрунти не були докладно віддїлені від війтівських чи князївських[732].

Бували, розумієть ся, й иньші комбінації. Часом попович, не маючи виглядів дістати парафію по батькови, купував чи випрошував собі у дідича право заложити церкву й парафію, або робив се сьвященик з иньшого села, лишаючи дотеперішню парафію комусь з родини, або продаючи, як меньше наручну, або цїла сьвященича родина, котрій треба було нової філїї для своїх членів. Або от — уже в пізнїйшім часї (1700) селянин Федір Бондар в Пилах (Жовківське) будує церкву і свого сина Костя способить на сьвященика, дїдич надав церкві ґрунта й признає на прошеннє Федора презенту тому Костеви, «аби сини Костя й його брати мали з чого живити ся, а сам суплїкант, видавши (на будову церкви) своє майно, мав де притулити ся»[733].

При церкві був звичайно окрім сьвященика дяк, паламар, проскурниця; часто бували й діакони, навіть по селах. Звістки про сих меньших членів церковного персоналю ми стрічаємо одначе рідко, бо всякі власти й колятори мали до дїла лише з сьвящеником, а то тим більше, що сї меньші церковні посади займали свояки сьвященика, так що часом цїла парафія була обсаджена одною сьвященичою родиною, близшою чи дальшою. По анальоґії пізнїйшої практики, я висловив здогад що на Руси вже мабуть з дуже давнїх часів члени сьвященичої родини повнили ріжні функції при церкві, яко діакони, дяки, паламарі, проскурницї[734]. З розмноженнєм і розростом духових фамілїй, не тільки множили ся парафії, а зростала й обсада парафій, множило ся число осіб, що сповняли ріжні функції при церкві. Коли у сьвященика було кількох синів, а не діставали собі осібних парафій, при церкві появляло ся кількох сьвящеників, що дїлили ся церковними ґрунтами й доходами. Переходовим ступенем до сьвященства було діаконство, і меньші члени сьвященичої родини, перше нїж дістати сьвященство, діставали сьвященнє на діаконів і як діакони функціонували при парафії; в XVII–XVIII в. ми досить часто стрічаємо діаконів по селах, і з часом діаконський уряд місцями стає навіть постійним (на Українї росийській вже за моєї памяти були знесені такі сїльські діаконства). Перше нїж доступити діаконства, члени сьвященичої родини відбували практику при церкві як дяки, паламарі, а ті що не мали здібностей, чи щастя, чи з иньших причин (нпр. тому що були два рази жонаті) не могли дістати сьвящення на вищі уряди, й на все лишали ся на сих посадах. Обовязки проскурниць часто сповняли вдови по сьвящениках, дяках і т. д. з тоїж фамілїї і з того титулу діставали якусь участь в дотації церкви. Лише в браку свого чоловіка в родинї обсаджувано сї посади стороннїми людьми.

От нпр. в однім випадку, в серед. XVI в. купують собі парафію в певнім селї «Васько піп і брат його Іван диякон з c. Висоцька»[735]. В другім дістають потвердженнє свого володїння попівством батько сьвященик з двома синами — також сьвящениками, а в иньшім привилей на новозасновану парафію дістають і володїють нею аж чотирох сьвящеників — батько з трома синами, а дві сьвященичі родини осїдають на нїй на цїле столїтє[736]. Не рідко стрічаємо «поповичів-дяків», що дістають потім парафії[737], або такі факти, де сьвященик приймає до себе на ґрунт зятя-дяка[738]. А от в однім документї парафія потверджуєть ся місцевому поповичу і його сину, aspirującemu na popowstwo[739].

Привилей нпр. Яна Собєского для духовенства мостиського староства видаєть ся «пресвитерам, попам, діаконам і поповичам» тутешнїх сїл — вони потверджують ся в володїнню «попівств і церков в парафіях, що до них належать»[740].

Практику обсади низших церковних урядів сьвященичими синами так описувало українське духовенство в XVIII в., виступаючи против проєкту записування поповичів в селянство: «з сьвященичих синів від початків віри сьвятої за кількасот лїт не було гультяїв, бо вони все віддавали ся церковній службі, а в теперішнїх часах батьки їх звичайно вчать не тільки по руськи, а і в школах латинських, вивчених одних виводять на парохів, иньших способлять до чернецтва, а котрі до того стану не здатні або не мають покликання — осаджують по містах, місточках і селах, уживають до дяківства, а нездібних — за паламарів, дзвонарів і иньшої церковної послуги, або теж способлять до господарської працї, до помочи своєї, шукати хлїба з рілї»[741].

Удержував ся весь сей «причет церковний» з дотацій земельних, з даней вірних і з церковних доходів в тїснїйшім значінню.

Дотація церкви земельною власністю — явище звичайне, загальне, як в маєтностях королївських, так і в приватних. В галицьких королївщинах XVI в. уважало ся нормою для церкви мати лан орного ґрунту, з відповідними порціями сїножатей і городів, з правом зрубу в лїси, позволеннєм безплатно молоти своє збіже в млинї, і т. и. Податок одного золотого, широко розповсюднений в Галичинї в серед. XVI в., уважав ся власне нормальним податком з лану церковного ґрунту: стрічаємо випадки, де робить ся в тім випадку опуст, тому що церква не має цїлого лану. Але докладно переведена ся норма земельної дотації не була: стрічаємо й більші й меньші церковні ґрунти по королївщинах, а тим більше по маєтностях приватних. Церква в Слобідцї під Галичом мала (очевидно з якихсь дуже давнїх часів) поля на сорок днїв оранки й сїножати на 28 косарів. З другого боку бували нерідко церкви без всякої дотації, особливо в маєтностях приватних. Маємо нпр. пізнїйший випадок (1726), де селянська громада c. Лоська, на Лемківщинї, з причини, що їх церква не має церковного ґрунту, дає від себе на церкву чверть лана й обовязують ся на собі поносити всї ті податки й обовязки, які дотепер були звязані з ґрунтом. Се крайности, але в виказах ерекціональних ґрунтів, де їх маємо (в податкових таріфах), дуже не рідко, особливо в маєтностях приватних, стрічаємо церковного ґрунту «півполя» (півлану), чверть і навіть вісїмки, рідше дволанові, трехланові ґрунта, — а лановий таки найчастїйший[742].

Виказ церковних ґрунтів зроблений в Пинщинї для декотрих сел, при помірі селянських ґрунтів, показує, що тутешнї сїльські церкви мали від 1 до 5 волок, а найчастїйше дві; цїкаво, що в тім було також богато ґрунтів «з надання мужицького»[743]. В Берестейщинї під час ревізії в 50-х рр. ревізори нормували церковні ґрунти в королївщинах: попи діставали по дві волоки на церкву, «водле уставы господарскоє», а надвишку забирано на господаря[744].

Купна й лєґати, панські й «мужицькі» инодї збільшали з часом такі ерекціональні ґрунти, але з часами норма їх не зростала, а зменьшала ся: пізнїйше півлана уважало ся нормальною дотацією церкви.

При осадженню нового села «на суровім кореню» ерекціональний ґрунт давав ся також в «суровім» видї: сьвященик діставав право «розробити» собі певну порцію ґрунту на церкву. За те при надаванню таких новозаснованих парафій часто практикували ся й ріжні привілєґії: на парафії записувала ся грошева сума, або забезпечала ся вона на кілька поколїнь парохови.

На ерекціональнім ґрунтї сьвященик мав право осаджувати своїх підданих. Часом се виразно зазначувало ся в ерекціональній грамотї або презентї, часом розуміло ся само собою. Практикувало ся й певні обмеження сього права: нпр. що сьвященик може осадити не більше трох, двох, або й одного тільки «загородника» чи «халупника», так як се бувало і з війтівствами[745].

Окрім землї парох і його помічники діставали ріжні доходи з парафіян. Широко розповсюднена була хлїбна данина, т. зв. скіпщина. По части — під впливом староруської десятинної традиції, а ще більше — за безпосереднїм прикладом латинської церкви, і в руській, православній церкві стрічаємо часто для хлїбної дани і назву десятини. Полишаючи на боцї надання десятини з певних маєтностей чи фільварків, що пригадують собою старе наданнє св. Володимира і могли виходити з сеї традиції, очевидно — старанно піддержуваної духовенством[746], а також і згадки більше загальні, що могли під десятиною розуміти просто тільки хлїбну данину (особливо в грамотах латинських, з їх конвенціональною стилїзацією), маємо звістки зовсїм вже недвозначні про проби запровадження десятини на латинський взір. Найбільше характеристичний факт — се інцідент в Солонцї під Львовом[747]. В р. 1555 тутешнї селяне, не знаємо з яких мотивів, з'обовязали ся свому сьвященику давати десятину з усякого хлїба. Потім згода ся урвала ся, чи що, досить, що кілька лїт пізнїйше вони ту десятину давати перестали, твердячи, що такого звичая в селї не було[748]. Сьвященик, що догадав ся завчасу те селянське приреченнє предложити ще й до королївського потвердження, потягнув їх до суду. Кілька лїт ся справа ходила по ріжних судах, королївських і комісарських, селяне все програвали справу, але десятини таки платити не хотїли, й старостї, що їх до того взивав, були rebelles et inobedientes. Які при тім були відносини між ними й попом, можна відгадати. Нарештї попови удало ся якось погодити ся з громадою, і в р. 1569 громада приобіцяла йому перед ґродськими актами не чинити нїчого злого, дати йому свобідно мешкати в селї, відправляти свої сьвященичі обовязки й приватні орудки, й далї давати йому й його наступникам десятину. Згода ся потрівала кілька лїт, але потім справа прокинула ся ще в острійших формах. 1576 р. піп заскаржив на ново селян за те, що не віддали йому десятини. Селяне відповіли обжалованнєм попа перед львівським владикою за ріжні провини — що він дав одному з селян замість причастя камінь, що він привів до смерти другого, і т. и. Піп очистив ся присягою, по рішенню владики. Що потім було, не знаємо, але три місяці пізнїйше попа убито з засїдки, коли вертав зі Львова: підстрелили його, а потім добили киями. Родина убитого покликала на суд громаду села Солонки з війтом на чолї; але два найбільше скомпромітовані селяне, «котрих утеча доводить їх вину», як орік суд, утїкли з села, а тивун і иньші обжаловані довели своє alibi, тому справа скінчила ся тим, що громадї поручено відшукати тих утїкачів. Громада ж, щоб запобічи на далї подібним конфлїктам, просила короля, аби признав її право виберати собі попа, то значить відступив її право презенти, і під вражіннєм того крівавого епізода король на се призволив.

З Побужа — з громад Воіна й Рудна, маємо грамоти, що тутешнї селяне, за добровільною згодою давали своїм сьвященикам «десятину», в певних сталих нормах: в містечку Воінї по копі жита, й по копі ярини, і по два гроші з дому, в селах — по копі жита з волоки[749]. Ся десятина вже відповідає «скіпщинї» й хлїбній данинї, як вона звістна по иньших місцях: давали по копі всякого зерна з лану або дворища, або тільки певного якогось хлїба — нпр. по копі, або мірі вівса, або жита[750]. Часом ся хлїбна данина мотивуєть ся як дань на проскури — може бути відгомін старої питоменної традиції; часом сей даток на проскури творить данину осібну від скіпщини[751].

Иньші доходи побирані сьвящеником від парафіян згадують ся в старших грамотах звичайно лише в загальних виразах; стрічаємо близші згадки про доходи «від сповіди і від иньших церковних служб», від проскур, від хрестин і виводин, побори великопостні й великодні, збори хлїба, яєць, конопляного насїння, і т. и.[752] Докладні реєстри таких церковних поборів знаходимо в грамотах і інвентарах пізнїйших, з XVIII в., що дають загальну суму еволюції сих поборів в польських часах. Наведу нпр. такий деталїчний виказ з одної презенти середини XVIII в., відповідно до «звичаю» селян з Перемищини. «На Різдво сьвященику, як іде з колядою, кождий «кметь» (тяглий) має дати два хлїби й ковбасу, загородники 3 гр., халупники 2 гр.; на великий піст, як іде по середпостї, кметь має дати 6 гр., загородник 3 гр., халупник 2 гр.; в велику суботу кметь має дати 12 яєць, загородник 6, халупник 4; від сьвячення колачів (на великдень) по 3 гр.; під успеніє, як в тім селї буває відпуст і сьвященик іде з благословенством, селянин має дати два хлїби, загородник оден хлїб, халупник 2 гр.; скіпщина від кметїв руських по копі жита, від загородника по 15 снопів; на проскури ж сьвященик має дістати від кметїв як грецької релїґії так і римської[753] по півмачки жита що року»[754].

Інвентар парафії c. Одріхової, в Сяніччинї вичисляє такі доходи. Скіпщини приходить з громади «в снопах жита» 40 кіп. «За хлїб» побираєть ся від громади 18 кірцїв вівса. Конопляного насїння в великім постї приходить від громади корець і дві чверти. Перед великоднїми сьвятами, при благословленню хат збираєть ся яєць 5 кіп. На вино до служби божої дає громада річно 2 зол. До церкви належать двох підданих, що роблять по два днї панщини пішо. Крім того кождий загородник і халупник (a є їх в селї 28) обовязаний оден день до року косити[755].

Що тут маємо, mutatis mutandis, з практикою далеко старшою, буде ясно з порівняння сього інвентаря з продажною записею на парохію в с. Пелї, в тій же Сянічинї, при кінцї XVI в. (1595); дїдич признає тут сьвященикови такі «доходи з церкви, з стародавна давані». Кождий селянин має дати що року по копі «mesznej» озимого жита зараз з поля і по пів кірця вівса на Різдво — се платять всї селяне, а ті що сидять у двох на одній рілї, дають спільно, по половинї; дїдич обовязуєть ся екзеквувати сей даток. Также обовязані піддані будуть до иньших датків: хлїбів, насїння, гороху, яєць, по давньому звичаю. Загородники — як їх стародавнїй обовязок наказує, мають косити оден день сїножати, або два днї жати, а коли б котрий упустив, або не хотїв, то має дати 2 гроші[756].

Згаданий в сїй грамотї обовязок панщини на попа від загородників, стрічаєть ся не рідко — власне для загородників і коморників, тому що вони не давали хлїбної дани й иньших оплат, або давали дуже мало в порівнянню з селянами-господарями[757].

Як не однакові були обовязки селян супроти сьвященика, так не було якоїсь одностайности і що до обовязків сьвященика.

В королївщинах, взагалї супроти сьвящеників більш лїберальних, в XVI в. обовязки сьвященика звичайно обмежали ся грошевим чиншом, від золотого до гривни, плаченого «з ґрунту» або «з церкви», як висловляють ся ревізори; подекуди дань ся має ще стару назву «лиска» — лисяча шкірка, що, видко, давала ся давнїйше сьвящениками. Вона не була загальною; маємо нпр. з початку XVI в. королївську грамоту до теребовельського старости, де король, на прошеннє тутешнїх попів, забороняє поберати з них лиску, бо давнїйше її тут не плачено[758]. Але під час люстрації 1565 р. тутешнї попи платили «поклону» по червоному золотому. Отже не одно, то друге.

До сього грошевого датку прилучали ся ще часом дрібнїйші поклони (сир, або грошима кілька грошей). Від иньших, підданських данин — як також і від ріжних спеціальних селянських поборів — як відумерщина, весїльні куницї, сьвященик і його родина мала бути вільна. Так соймова конституція 1659 р. постановляла, що духовенство руське має бути вільне у всїх землях, в маєтностях королївських, духовних і сьвітських від всякого підданства, податків, панщин, підвод і робіт[759]. В грамотї кор. Михайла 1671 р. перемишльському духовенству (староств перемишльського, мостиського й медицького) признаєть ся, що сьвященики, відповідно до грамот попереднїх королїв, мають бути вільні від десятини від худоби, свиней, пчіл і иньших обовязків, від подимного й иньших податків, від усяких форм панщини (закосків, зажинків, збирання сїна, підвод), жовнїрських кватир; їх халупники (загородників і халупників признаєть ся їм право осаджувати на своїх ґрунтах без обмеження) мають бути також вільні від усяких громадських податків, і т. и.[760] Подібні звільнення повторяють ся в ріжних иньших привилеях, в презентах та ерекціональних грамотах з ріжних місць[761], але власне — се дуже усильне повторюваннє сих звільнень само показує вже, що практика, навіть по королївщинах, так лїберальною супроти сьвящеників не була. Епископ львівський Шумлянський скаржить ся королеви, що старости й державцї примушують попів до «свого підданства, робіт, повозів, панщин, підвод, ношення й пересилання листів, десятин, податків», і король наслїдком того видає для львівської епархії грамоту, анальоґічну з наведеною вище даною для духовенства перемишльського[762]. Коли в Медицькій королївщинї сьвященики на підставі тих королївських увільнень дїйсно хотїли скинути ся всїх обовязків і оплат, які перед тим поносили вони разом з сїльськими громадами своїх сїл, се викликало протест громад, довголїтнї процеси, конфлїкти й бійки, напади громад, і т. д.[763]

В маєтностях приватних духовенство, загалом беручи, було ще більше обмежене, і становище його було ще більше неоднакове. Навіть від панщини й підданства в XVI–XVII в. часто не було воно вільне. Хоч сьвященик і його близша родина, відповідно до загальних канонїчних постанов, мусїла уважати ся свобідною, незалежно від його походження, але як то трапляло ся в давнїй Руси з сьвящениками сьвяченими з невільників, і тепер кріпаків, посьвячених на сьвящеників, не увільнювано, а трактовано часами далї як кріпаків. Нпр. в судових записках XV в. стрічаємо й такі, де дїдич позиває другого, за те що прийняв його сьвященика, трактуючи його як звичайного кріпака-утїкача[764], або взагалї попи виступають як прості піддані шляхтича[765]. Розумієть ся, вони звичайно зіставали ся в такім разї вповнї або в части при всїх підданських обовязках. По традиції й звичаю, такі підданські обовязки задержують ся за сьвящениками і в ерекціональних або презентаційних грамотах XVI–XVII вв., часом навіть в таких, що продавали сьвященику парафію за високі суми.

Наведу кілька прикладів такої попівської панщини. В однїй сяніцькій презентї з к. XVI в. застерігає собі дїдич, що сьвященик буде сам ставати або висилати робітника до направи ровів і греблї, висилати ме робітника на зажинки, обжинки і т. и., а як би видавав «дївку» до иньшої маєтности, має дати дві куни, як і селяне. Перемиський маґістрат, надаючи попови парафію в своїм селї в р. 1645, зобовязує попа до двох днїв пішої панщини на державця[766]. Ян Фредро, продаючи коло тогож часу в своїх маєтностях парафію попови за 300 зол., окрім дуже значних оплат і данин «рівно з громадою» (піп мав платити йому з півлану церковного що року 8 зол, колоду вівса з верхом, що виносила десять півмірків міри торгової, шість каплунів, гуску, копу яєць), обовязує його також до певних робіт: чотири рази до року післати людей до складання стогів, три днї до зажинків і обжинків по одній людинї, від рана, на заноски й обкоски, на траву й ярове збіже, по два рази, по одному косару, від рана, та ще на громадженнє й вязаннє, також напрясти штуку прядива[767]. І такі практики місцями тягнули ся дуже довго, як правні, або як надужитя. Так Яков Собєский в 1735 р. за скаргою духовенства з його Жовківщини на посесорів і громади, що вони їх потягають до «робіт, чиншів, десятин і иньших обовязків рівно з селянами й громадою, змушуючи самих сьвящеників і церковників до ріжних послуг собі», — наказує аби на далї не обтяжали так духовенства[768]. Не кажу вже про явища, що характеризують не так правне становище, як брутальність і самоволю шляхетських коляторів. Для сеї сторони на разї вистане навести отсї слова з реляції унїятського митр. Рутського папі, на початку XVII в.: «сьвящеників наших їх пани, що мають право патронату, бють, замикають до вязнення й карають иньшими карами; деякі шляхтичі дійшли до такої безбожности, що змушують їх робити як підданих, а як не хочуть, то карають». Він радив на поправу оголосити анатему на всякого, хто вдарить сьвященика[769].

Незалежно від обовязку робіт, оподаткованнє сьвященика в приватних маєтностях також бувало значно вище, нїж по королївщинах. Приклад тому ми вже бачили оден; наведу другий. Дїдич Липя (в Самбірщинї), продаючи сьвященику в 1602 р. парохію, звільняє його від панщинних робіт, але накладає ріжний чинш 30 золотих, дань вівсяну, від овець, даваннє курей, яєць. В третїй (1652) сьвященик, купуючи парафію, має платити річного чиншу 24 зол., але увільнений від иньших обовязків, і т. д.[770]

Сї приклади вистануть для пояснення сказаного вище, що заложеннє попівства давало нову рубрику доходу панови і в його інтересї (матеріальнім) лежало множеннє парафій: її продавано за добру суму, сьвященик платив незлий чинш, давав ріжні дани, а все се дїдича коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого, бо бували церкви й зовсїм не дотовані. Сакович в своїй критицї руських церковних порядків так пише: «богато парафій продають ся, особливо на Підгірю; там користолюбний пан не дивить ся на вартість особи, що шукає парафії, не журить ся моральними інтересами своїх підданих, але уважає на ситу попівську калитку і свій зиск, бо там пани з попів мають особливі користи: кого післати з фірою в далеку дорогу? — попа; з кого здерти гроші за кару з якої будь причини? — з попа, і т. д. Попи привикли до такого трактовання, і готові зносити не знати які тягарі, аби лише їх не змушували до унїї, і лакомі пани через те волїють мати в своїх маєтностях попів схизматиків, а не уніятів». Могила в своїй відповіди не заперечує всього сього, вказує лише на безрадність духовенства: «мусить піп неборак для свого спокою і купити церву, коли пан за дурно не дає йому церкви з парафією, мусить і з підводами ходити, і з листами бігати, коли його неволя тисне; мусить і вину, хоч не винен, заплатити, як його ріжними способами мучать і до вязницї саджають[771].

Продажа парафій взагалї була дуже широко розповсюднена й практикована. В нїй бачили зовсїм нормальне явище, і тільки в XVIII в., від Замойського собору, що рішучо виступив против такого страшного, з канонїчного становища, явища, ся практика починає поволї зводити ся. В приватних маєтностях дїдичі продавали парафії часом дуже значною цїною. В цитованій нпр. вище презентї на парохію в Пелї (в Сяніцькім) з кінця XVI в. дїдич «продає попівство», як каже, за двіста золотих. За такуж суму кілька років пізнїйше продаєть ся парафія в Липю, в Самбірщинї (і при тім іще сьвященик має згадані вище великі річні датки)[772]; пізнїйше маємо наданнє парафії і ще за вищі суми. Оплачуючи парафію такою значною сумою, сьвященик за те діставав її на вічність: в тій сумі, читаємо в тій презентї на парафію c. Пелї, буде він тримати й уживати її з своїми потомками вічно; вільно буде йому й його потомкам продати її, даровати і по волї своїй розпоряджати, тілько не підносячи (при продажі) цїни над 200 зол. (аби дїдич не потрібував вищою сумою попа сплачувати), хиба як би що прибудував; в такім разї й дїдич, як би з якої пильної потреби викупляв попівство від сього попа чи його потомків, то мусить заплатити і головну суму — 200 зол., і ті додаткові винагородження по обрахунку[773].

В королївщинах таких великих сум за парафії не брали, здаєть ся, але й дїдичність не забезпечувано так широко. В колєкції самбірських грамот XVI в. при заснованню нових парафій звичайно стрічаємо ґваранцію на два поколїння, то значить той, хто дістає парафію, буде її держати до смерти, і його син чи иньший наступник також. В иньших разах володїннє парафією ґварантувала сума, продажна чи записана для забезпечення сьвященика, аби винагородити його за ті труди і вклади, які мусїв він понести уряджуючи нову парафію й ерекціональний маєток: розробляючи вимірений на церкву «на суровім кореню» ерекціональний ґрунт, будуючи ерекціональні будинки або й церкву, та закладаючи господарство. Така сума, чи заплачена сьвящеником дїйсно за парафію в цїлости, чи тільки записана йому, забезпечала до певної міри його володїннє, бо староста, віддаючи кому иньшому парафію, мусїв би сплатити сю суму сьвященику чи його потомкам.

Поза сею евентуальністю перше право на парохію признавало ся потомкам сьвященика, що дістав тут парохію. Инодї се ґварантувало ся в грамотї виразно. «Ми йому, читаємо нпр. в одній старостинсьскій грамотї, презентї-продажі, — нинїшньою грамотою ласкаво забезпечаємо, що поки він живе, не має бути віддалений від адмінїстрації церкви в c. Тершові, по смерти ж дозволяємо, щоб його сини і внуки й їх законні потомки, коли вони будуть сьвящениками, до того здатними, володїли тою церквою в Тершові і розпоряджали нею вповнї так в справах духовних як і матеріальних» (tam in spiritualibus quam im temporalibus)[774]. А ще далеко частїйше се само собою розуміло ся, бо спадщинніcть парафії була загальним і загально прийнятим принціпом.

Я підносив вже давнїйше, що дїдичність почала розвивати ся в духовенстві від разу, уже в староруських часах[775]. В литовсько-польських часах розвій сей стрів нові прихильні обставини, з одного боку — в тій обставинї, що руські церковні уряди трактовано з більше сьвітського становища, як певні бенефіції, подібно як війтівства або держави, з другого боку — в тій широко розповсюдненій практицї (що також, очевидно, стояла в тїснім звязку з таким бенефіціальним поглядом) продавання парохій, або записування їх в певних грошевих сумах. Дїдич-колятор чи королївський староста продавав, мовляв, в принціпі право на побираннє певних доходів і робіт від його підданих, але в дїйсности, розумієть ся, продавав церкву, парохію, зовсїм конкретно, і вона трактувала ся вповнї анальоґічно з державами всяких иньших маєтностей, а церква і парафія уважали ся об'єктом дїдичного держання і володїння, як село, війтівство, млин, чи що иньше.

Преречисто проголосила сей загальний принціп дїдичного держання церков королева Бона при одній, досить характеристичній нагодї. Богданець, внук попа з церкви св. Юрія в Пинську, звернув ся до неї, просячи дати йому дїдову парафію. Дїд його вже від довшого часу не міг справляти служби через старість, але сей Богданець був іще за молодий на попа. Супроти того князь пинський Федір «прилучилъ былъ ку церкви нЂкоторого попа владычнего», і той адмінїстрував церкву. Тим часом Богданець виріс і звернув ся до нової держательки Пинська — кор. Бони. Та признає права Богданця на церкву — не на підставі якихось спеціальних надань, чи ґваранцій: їх очевидно в сїм разї не було (та й не видко, аби вони в сїм краю практикували ся), а тому тільки, що він був прямим потомком давнїйшого сьвященика: «якожъ єсть обычай въ Руси, ижъ церковь и доходы церковныє на потомки спадаєть»[776].

Нема сумнїву, що се дїйсно була загальна максима тодїшньої церковної практики, й коли якісь спеціальні обставини або чинники не мішали ся до звичайного порядку, парохії «спадали» спадщиною.

Презенти й ерекцийні грамоти часом, як от і в вище наведенім цитатї, містять застереженнє, що дїдичити парафію потомки сьвященика можуть лише в такім разї, коли будуть здатні до попівства — себто коли зможуть бути посьвящені на попів[777]. Се на перший погляд само собою зрозуміла умова, мала те значіннє, що обмежала субституцію. Супроти того, що попівство трактовано як бенефіцію, не так з spiritualibus, як temporalibus, така субституція трактувала ся, певно, досить часто, а часами навіть допускала ся й самими презентами[778]. Другим обмеженнєм спадщинности було, що спадкоємцї сьвященика не мали дїлити між собою і членами своїх родин церковного майна і не відступали стороннїм особам, себто що ерекціональні землї й доходи мали переходити в цїлости з рук до рук, не дїлячи ся на кілька частей[779]. Мотив зрозумілий, а застереженнє було о стільки потрібне, що при сильно розвиненім приватно-правнім поглядї на володїннє парафією, дїленнє й дробленнє церковних ґрунтів дїйсно практикувало ся, а то тим більше, що при дїдичнім, фамілїйнім володїнню парафіями церковне володїннє обростало ріжними здобутками, причинками, купнами своїх державцїв, і переплутувало ся з правами особистої власности.

Завдяки тим відносинам творили ся правдиві династиї попівські, де сьвященство було дїдичним протягом цїлих столїть, і навіть та сама парафія цїлі столїтя зіставала ся в певнім родї. Особливо так було по селах. Міське духовенство з часом шукало для своїх дїтей лїпшого хлїба, лїпшої карієри, як з другого боку на богатїйші міські парафії, так само як на епископства й архімандрії знаходили ся часто ласі кандидати і з сьвітських людей; але по містах бували родини, що держали сотки лїт парафію в своїй родинї. Парафії переходили з батька на сина, з брата на брата, давали ся в посаг, коли донька сьвященика виходила за сьвященика, переходили часом до дальших свояків спадщиною, і тільки як зводила ся родина, так що не ставало сьвященика в ній, продавала ся стороннїм людям, або iure caduco вертала ся до свого патрона[780]. Нпр. в 1613 р. Петро попович, «потомок покійного Іванка попа мощанського» (в Сяніччинї), не мігши отримати сам попівства, продає попівство мощанське за 400 зол. Копчтеві Балучинському, його жінцї Васї й потомкам на вічне уживаннє; як поясняє він при тім — протягом кількох тижнїв оповіщав він в усїх околицях своїм своякам, чи може між ними хто відізветь ся з «близкістю» (родовим правом) до тої парафії й схоче його скупити з неї, але що нїхто не обізвав ся, тож він продає тому Балучинському, чоловіку чужому[781]. Документ сей може ілюструвати принціп не тільки спадщинного просто, а фамілїйного володїння парафіями.