Чигринські настрої в серпні 1657 р., поголоски про повстання, чигринські настрої, відправа шебеша, московські плани.

Смерть Хмельницького лишила непорішеною цілу низку важних питань, а передусім, розуміється, вимагала негайного вирішення справи наступства. Хоч від проголошення на раді в квітні Юрко Хмельниченко формально вважався гетьманом, співрегентом свого батька, і напр. Желябужський, бувши в війську за два тижні до смерті Богдана, і пізніше знову-за два-три дні, не інакше називає Юрія як гетьманом, і в словах старшини, тих що він переказує также його титулує, — але може власне ті події, що сталися в війську під булавою Юрія: мало авторитетне становище його, своєвільні виступи козаків і т. под., — дали привід тій частині старшини, яка не хотіла регентства Виговського поставити питання про перегляд старого рішення, — щоб Юрко заступив місце батька. Желябужський оповідає як свідок, бувши в таборі Хмельниченка, що коли 1 серпня н. с. за 5 днів до смерті Богдана; Юрій дав наказ війську виступати в похід в Польщу «воювати», козаки з усіх полків прийшли до гетьманського становища і заявили рішучо, що без царського наказу вони на Польщу не підуть; осавули пробували їх розігнати і змусити їх до походу (очевидно-«осавульськими комишинами»), але козаки стояли на своїм твердо і в похід не пішли. Простоявши два дні, Юрій дав наказ повертати під Білу Церкву — чи наслідком цього бунту, чи тому, що прийшли вісті про погром, заданий татарами Ракоцієвому війську [1]. Так чи інак факт непослуху війська молодому гетьманові давав, кажу, зручний привід поставити питання про його дієздатність. Лілієкрона, бувши в Чигрині від кінця червня, в своїй реляції 8 н. с. липня записує, що серед старшини побоюються, що з смертю гетьмана Виговський захопить всю власть, і на цім пункті старшина поділилася на дві партії, прихильники регентства, себто наступства Юрка, під'юдили старого гетьмана на противників, гетьман звелів убити потайки чотирьох провідників опозиції [2], але це небагато поправило ситуацію, опозиція трималася далі, і можна було передбачати, що на з'їзді старшини і козаків, з нагоди похорону гетьмана- визначеного на чотири тижні, на день 4 н. с. вересня, питання наступства в тій чи іншій формі підійметься і стане предметом обговорення.

Настрій в момент смерті гетьмана був особливо тривожний з огляду на глухі вісті про бунти в війську. Відгомони цих поголосок чуємо в Москві: «10 серпня були в посольському приказі запорізькі посланники Павло Тетеря з товаришами на розговорі, і посланникам об'явлено: писали з Путивля воєвода Зузін та дяк Наумов, що гетьман Б. Хм. помер, а в війську після його смерті настав бунт, убито двох полковників: ніженського та миргородського, а Ракоція поляки побили і т. д. І посланники на це сказали, що тих полковників ще за гетьмана не любили в війську» [3].

Був намір виїхати до війська Виговському, мабуть з іншими нотаблями, для заспокоєння. Лілієкрона другого дня по смерті гетьмана писав з Чигрина, — починав з відомостей про погром Ракоція, полишеного козаками і волохами, а далі: «Невірність козаків так вразила гетьмана Хмельницького, що наказуючи викликати Антона, він так розгнівавсь, що його трапила апоплексія, п'ять днів він пролежав без язика і шостого дня, 27 липня, спочив. Я не сподівався, що це нещастя трапиться ще при мені — настане така велика переміна і переб'є виконання даного мені від в. кор. в. доручення. Мені не лишається нічого більше як разом з канцлером Виговським їхати до війська, і довідатися що надумає молодий гетьман [4] з полковниками супроти того, що робив і наказував покійний гетьман в своїм тестаменті. З смертю його треба сподіватися змін, бо люди тутешні неспокійні, а канцлера підозрівають, що він хоче підняти повстання против молодого гетьмана і зв'язатися з неприятелями. Козацьке військо одначе пішло за татарами, що відійшли під Кам'янець; їх хочуть заскочити при повороті... З усього бачу, що вони стараються якось виправдати Антона і заховати приязнь з семигородським князем. Останнє розпорядження пок. гетьмана було, щоб Антона й іншу старшину скарано на смерть, але це ще не виконано, поки не приїхав молодий гетьман».

Вісті, що прийшли слідом з війська, принесли спокійніші настрої: до бунту не прийшло, військо розпущене до дому, молодий гетьман вертався.

Старий Виговський приїхавши на заговини до Києва і довідавшися тут про смерть гетьмана, повідомляв Тетерю про ситуацію в таких виразах:

«Дорогий сину, милостивий пане Тетере, доброго здоров'я і щасливого пробування вашій милості в тій подорожі од господа як сам собі бажаю! З нагоди, що його мил. п. воєвода київський А. В. Бутурлін посилає з листами до столиці до й. в. й різних панів, то й я через свій лист навідую в. м. в добрім здоров'ї, як в. м. господь милує в тій дорозі? Ми ж тут, з ласки божої, обоє здорові і пані дружина моя з ласки божої здорова: будучи в Києві тут у домі в. м. з дружиною твоєю заговини справляли. А то в. м-і, об'являю, що пан гетьман минулого вторку упокоївся — юля 27, в п'ятій годині дня. Військо наше з ласки божої здорове до дому вернулося — всіх розпустили, а старшина, скільки її було в війську, з гетьманичом до Чигрина вернула, і син мій Данило також. Ті козаки, що через Київ вертали, оповідають, що (польське військо) пішло короля виручати-обложив його король шведський [5]. А тут з Ракоцієм такий договір учинили: обіцяв Ракоцій дати полякам мільйон на жовнірів, гетьманам і Чарнецькому 150 тис., Орді 100 тисяч. Орда, довідавшися під Кам'янцем про таку згоду з ляхами, розгнівалася, що без неї згоду чинили. Ляхи Ракоція зараз по згоді попровадили до угорської границі-так йому обіцяли ціло відпровадити, а він їм обіцяв 10 тис. пішого війська і щось гармат; а татари, розгнівавшися на Ракоція і на угрів, пішли за ними слідом, щоб їх бити. Не знати, чи догонили, але й вернувши до дому не матимуть потіхи, бо козаки за наказом гетьманським трохи не всю Орду спустошили, побили, а кого живим забрали. Треба сподіватися великого неспокою, бо татари будуть мститися; треба скоро їх сподіватися в наших краях, з ляхами, венграми, мунтянами і волохами — так кажуть, і не дай того боже — козаки самі не дадуть ради з усіми тими неприятелями. Конче треба бити чолом й. ц. вел., щоб нас оборонити зволив, і війська свого прислав на оборону всього православія. Пильно того треба, коли й. ц. в. хоче, щоб православна віра і піддані його були цілі. А в. милость прошу також: бийте чолом й. ц. в., щоб мені дав спокійніше життя на Литві — бо я тут, будучи старий, з козаками нічого не докажу. Але й Литва, хоч уся на підданство й. ц. в. присягла, вся готується на війну; і ті декотрі, що п. гетьманові присягли, також бунтуються, не держачися присяги; хочуть ці краї воювати, а ц. вел. не мати за господаря. Конче потрібно, щоб царські люди були на Литві й бунтуватися не давали — бо ляхи люди не постійні, одні — кажуть — Ракоція хочуть мати королем, а інші Леопольда — теперішнього електа на цісарство...» [6].

Одержавши цього листа, Тетеря з товаришами пробували добитися від царського уряду певної санкції такого стану речей — признання Юрія на гетьманстві і т. под. Він говорив на «розговорі» 24 серпня, що давніше сам радив писати грамоту до війська загалом не згадуючи Юрія [7], але тому, що побоювався повстання (котре вже й засигналізував воєвода Зюзін в своїй реляції) — тепер же з листа старого Виговського він бачить, що ніякого розруху на Україні нема, в війську спокій, і Юрій буде признаний гетьманом без опозиції, і годилось би цареві його не ображати, ігноруючи його вибір. А посилати тепер великих царських людей на Україну і збирати раду, переглядати питання про приємство і т. д. — це значило б дати привід до нової боротьби і бунту, і сам Юрій з своїми приятелями може бути против ради — бо батько його правив без ради, і така рада може підорвати гетьманський авторитет [8]. Але міркування і аргументи послів, так як вони записані в московських протоколах, могли тільки зміцнити московську постанову-використати цей момент, щоб поширити і скріпити свої впливи на Україні, внісши на раду різні питання, в яких гетьманський уряд не йшов йому на руку. Він не погодився на пропозицію послів і потвердив свій намір вислати своїх людей на Україну, щоб скликати раду для потвердження статей 1654 р. і всяких інших справ.

Сам Виговський на запитання путивльського воєводи так пояснив ситуацію: 16 ([9] серпня: «Хоч я тобі, милому другові, не написав зразу, як помер й. м. п. гетьман, але написав тобі оногди про його смерть-що одійшов з цього світу й. м. п. гетьман 27 юля. А що хочеш знати, в. м., кого вибрано гетьманом запорізьким, то думаю, тобі відомо, що ще за живота покійного вся старшина вибрала на гетьманство сина його, й. м. пана Юрія Хмельницького, котрий і тепер гетьман [10], а як далі буде, не знаю, але скоро по похороні тіла буде рада всієї старшини і декого з черні [11], і що на ній урядять, не знаю, я по всіх трудах воєнних радо б одпочив і ніякого уряду і начальства не бажаю. Військо запорізьке розпущено тому, що ніякої небезпеки не було. Ракоцій, не маючи ніякого страху [12], почав з ляхами згоду робити, але та згода йому не пощастила, бо ляхи, обіцявши його з усім військом до землі Венгерської провести, тої правди не додержали і тільки самого Ракоція з 40 чоловіками людей його перевели до його землі, а все військо татарам (віддали) [13], а (татари) його до Криму погнали. Всією силою на городи його ц. вел. збираються [14] — як тільки коней підгодують, зараз хочуть іти в багаті краї на багатий хліб, на Волинь і на тутешні городи й. ц. в., тільки чекають Орди тої, що до Криму не пішла, а стоїть в полях Очаківських і хоче зійтися з поляками. З королем іще цісарське військо, і сам король під Краковом стоїть. Гетьмани одні на Волині під Луцьком, інші на Підгір'ю людей збирають» [15].

В записках Шебеша-що пробував в Чигрині ще 13 день по смерті гетьмана до 17 н. с. серпня, маємо деякі небезінтересні звістки й завваження.

«7 серпня, бувши з Виговським, розвідувавсь я у нього про нашого пана, і він сказав мені, що (Ракоцій) в таборі під Зборовим. Татари його окружили. Поляки стоять окремо, їх також окружено. Хан гнівається, що вони помирились без нього — інакше ті гроші, що (Ракоцій) дав полякам, припали б йому, і сам Ракоцій також. Розповів також, що гетьман писав до війська, аби рішили, як хочуть, і вертали до дому.

«Більше як 2 тис. прийшло з обозу. Це ноги без голови, не мають кого слухати. Кличуть мене у військо. Але я написав, що прийду тільки в такім разі, коли вони запевнять таку владу (autoritas), що я зможу по своїй волі карати кожного за провину. Інакше нехай лишаються в лісах, я до них не піду» (544).

«Згоду з уграми ми заховуємо — бо маємо згоду не тільки з князем, але і з державою. Князь ніколи не інформував нас, чого він хоче, як ідуть справи; ніколи не вживав нашої поради. Коли й писав щось, то була чиста брехня. Пощо йшов він до Прусії — відти назад до Кракова, до Замостя? Тільки військо розтратив, коней погубив, понищив!

«З нашого війська була там може десята частина, що вони робили, робили не з волі запорізького війська. Тим, що в тім завинили, знімуть голови. Згода ж (з Семигородом) стоїть далі».

«Мене бере з собою до обозу, бо має ще багато зо мною говорити, і відти відправить мене з певною відповіддю» (545).

«Коли по похороні виберуть його на правителя (gubernator) він прийме тільки в такім разі, коли вся старшина йому присягне [16].

«Московський (цар) також писав йому, що віддасть Україну йому до рук-аби нею розпоряджав (543).

«Похорони гетьмана відкладаються, поки прийдуть відомості (з тексту виходить, що з Орди). Турецького посла затримає — до мого повороту» (543).

«Від одного з слуг Виговського чув я, що він побоюється Запорізьких козаків: вони бунтуються на різних (багатьох) місцях і пробують підняти повстання. Частина хоче його, інші — йому противні. Коли його не вб'ють, буде чекати москалів: хоче зіставатись підданим царським. Розпустить свою корогву під Білою Церквою, хто схоче бути послушним, прийде під його корогву (присягне йому) — добре, хто ні тих будемо бити. Він хоче завоювати Польщу для царя.

«Коробка казав одному служебникові, а той мені розповідав «Прийшов, каже, час нам пропадати! Говорили: буде він паном після нас. Чому ж став він тепер нашим старшим?» (546).

«Виговський завважив (іронічно) шведському послові — «Пощо він (очев. Шебеші) зо мною розмовляє, бож я ворог, потім як князь замирився з поляками, після битви 9 серпня» (540).

«В розмові зо мною радив Виговський, аби я списався з регентом, аби він довідався від князя, де я маю бути. Вони (козаки очевидно) підуть звідси, окружать місто і визволять його» (дальше незрозуміле).

«В справі визволення бранців, аби я зараз прийшов, і він напише донським козакам, аби пильнували моря, і запорізьким козакам накаже стояти на морі в поготові, і турецькому посольству дасть таку відповідь, що коли вони сих (бранців) пустять, він (козаків) на Чорне море не посилатиме і буде тримати з ними згоду, коли ж ні (недокінчено гадки) (543).

«Я просив його відновити союз («конфедерацію») на Крим іти з арматою, морську дорогу козакам (мабуть-козаками) замкнути, аби його (Кеменя чи Ракоція?) не відвезли до Константинополя. 14 говорив я з Виговським і спитав його про визволення полонених. Він сказав, що коли їх не видадуть на підставі союзного договору, то він визволить їх зброєю, щоб їх не вислали морем (до Царгороду)» (545).

«12 серпня молодий гетьман повернувся з табору: я з Виговським, з шведським послом і з Немиричом виїхали йому на зустріч на одну милю» [17].

«Про гетьманського сина, що прибіг сюди, так говорили, що щира приязнь вимагала б його арешту, — але (в оправдання його) на це дають таку відповідь, що влада ж не була в його руках. Але це недобре було зроблено, що молдавського посла впустили до свого обозу, коли трактовано з московським послом» (543).

17 серпня н. с. Шебеша відправлено. В паперах його заховалась така декларація з датою 7 (17), передана йому від імени «яснов. гетьмана, всіх радників, полковників і всього війська»:

1. «Хоча за волею божою, після того як від світл. князя Трансільванії відступив Станиславський, волохи, молдаване і секлери, наше військо також відступило від нього, але це не повинно ні трохи нарушити нашу приязнь — бо ми готові заховувати нашу присягу, а винних в тім ганебнім учинку — скарати на смерть.

2. Ми бажаємо і обіцяємо приложити наші заходи і всякі перешкоди усунути для того, щоб світ. князь якнайскорше вернувся на свій престіл. Але якби доля судила йому довше загаятись, ніщо не відведе нас від нашої приязні і ми щиро обіцяємо заховувати, як союзники, ту ж увагу і вірність до кінця електи [18], до замістника і всіх — достойників, радників і всієї землі, як заховували і заховуємо до самого князя.

3. Коли в. князь досі не вернув собі свого маєстату, ми, як сказано, готові зробити всі заходи, і навіть самі рушитися з усім військом, аби йому то здобути. Нехай тільки сам світл. князь, його замістники, панове магнати і радники у всім з нами порозуміються і сили свої з нашими сполучать, а (насамперед) просимо якнайскорше сповістити нас, де тепер світл. князь.

4. Коли в таких обставинах котрийсь неприятель — як Порта, татари й інші схотіли б напасти на Трансільванію або якінебудь краї, що до того князівства належать, і стали б їх воювати, — нехай сповістять нас своєчасно, а ми будемо готові їм помагати, послати військо і всяку поміч подати.

5. Послів і гінців присланих до нас ми під сумлінням обіцяємо відіслати в такій же безпечності, в якій вони до нас прибудуть, придавши їм від себе людей, і всяку честь їм показати — аби тільки вони нас наперед про свій прихід повідомили.

6. Бранців усякого стану, а особливо магнатського, чи то силою війни чи то за договором забраних в неволю ханом, ми будемо старатись визволити чи то за договором чи то іншими способами — обіцяємо всякі старання прикласти, щоб їх визволити — так само забраних в полон поляками або затриманих ними з різних причин [19].

Того ж дня вечером Шебеш виїхав з Чигрина — на Смілу, Ольшанку, Мумурів, Умань і 26 н. с. був у Ясах [20]. Лілієкрона, що лишився далі в Чигрині, писав йому в 10 день по виїзді 17 (27) серпня: «Після виїзду в. вельм. життя мені остогидло. Ні з ким поговорити, крім домашніх, котрі ще гірш ніж я нудяться від безділля. Коли посилаю когонебудь на розвіди, приносять або не варте того, щоб його знати, або польські вигадки, не варті довір'я. Але паркалаб [21], присланий від воєводи молдавського багато підірвав авторитет, що поляки хотіли собі придбати своїми відомостями. Одначе між козаками багато таких, що раз щось почувши, потім, хоч то брехня була, на правду не проміняють [22]. Я в своїх справах ще нічого не зробив, і не можу зміркувати, чому вони так протягають таку легку справу. Понеділок — восьмий день від цього дня, призначений на похорон ясновельм. гетьмана; сей час [23] уважаю страченим і нетерпеливо чекатиму, які їх будуть рішення в нових умовах. Потиху йдуть балачки про побіду запорожців, що тих татар, які вийшли на здобич, вони так прийняли, що з здобиччю вони і тіла свої полишили — більший був їx срам як побіда, розголошена раніше [24]. Якої гадки канцлер Виговський про листи світл. князя Трансільванії, може сьогодня виясниться; певне тільки, що досі він дуже журився недолею князя, і приводом до порушення приязні — котру він святіш ніж коли тепер шанує і хоче заховати її для себе і війська. Тетеря, висланий послом до Московщини, ще не вернувся — щодня його сподіваються. Турецький посол прохає відправи, але не може дістати. Пан Бєньовський має добрі надії щодо згоди, а тим часом пильно шукає, чим їх може переконати. Посол з Валахії, приїхавши сюди, приніс таку відомість, нібито послів наших і князевих тримає під почесною вартою, і чим це скінчиться — невідомо». (Наступають прохання про інформацію) [25].

Московські плани, переговори з Тетерею, план висилки Трубецкого, посилка Кікіна на Україну, план висилки Трубецкого для «разсмотрђнія» українських справ.

В Москві посольство Тетері, що мало на меті, просячи московської помочі на кримців, при тій нагоді загладити неприємні вражіння від козацького союзу з Ракоцієм і Карлом-Густавом, і ще раз спробувати, чи не вдалось би Москву з шведами замирити, — дало привід московському урядові підняти різні свої претензії і плани тіснішої ув'язки українського урядування з своїми органами. Коротко — користаючи з допущеної гетьманом нелояльності установити низку санкцій для того, щоб «Малую Россію к рукам прибрать» — як висловлялися пізніші московські політики. В їх руках уже були реляції Желябужського про настрої в війську і поза військом, про успіхи його агітації против гетьманського правління, про сприятливі відгуки на проект заведення московських воєводів і под. Московський уряд ладився повести в тім напрямі натиск на гетьмана і старшину.

Тільки вість про смерть гетьмана перебила ці переговори, піддавши новий план — перенести ці переговори з московського приказу на Україну «в військо», виславши туди боярина з ширшими повновластями для відновлення договору з 1654 р. з різними бажаними Москві модифікаціями. Жалко, що не маємо. Авдіенцію Тетері дано було 4 (14) серпня; приймали не дуже парадно, деякі з проектованих церемоній відставлено, але все таки показано було різні знаки високої уваги: напр., цар сам персонально спитав про здоров'я гетьмана. Тетеря виголосив довгу риторську промову, написану мабуть якимсь «богословом» — може його переяславським протопопом, звісним уже нам з цієї сторони. На жаль в актах заховався тільки її московський, не дуже добрий переклад [26]. Тему взято інтересну — сполучення України з Москвою, але завито її в дуже напушисту і мало конкретну риторику (я вибираю дещо з неї в скороченні, спрощуючи стиль):

«Коли внутрішніми очима дивимося на богоданну державу в. цар. вел., теперішніми часами укріплену над Малоросійським племенем нашим, приводжу собі в пам'ять слова пророка: От господа бысть се и есть дивно во очію нашею. Дійсно, об'єднання Малої Росії і прилучення її [27] до великодержавного вашого скипетру, як природної галузі до відповідного коріня, було ділом не людського замислу, а божого промишлення. Це воно прилучило знеможену галузь до її природного коріня. І так як колись Давидові ізраільські дівчата співали: Побідив Саул тисячі, а Давид тьми, так істинно в. вел-ву можуть співати всеросійські сини: Інші царі побідили тисячі, ти ж, великодержавний царю, побідив тьми! Побіда ця тим преславна, що ревнуючи за благочестиву віру, не пожалував еси своєї царської голови, своєї царської влади — часто полишав свій царський престіл, кидав свої царські палати, виходив перед нами на ворогів і бажав сам боротися за нас. Не даремно й подвизався — бо господь сильний в бранях покорив під ноги твої прегордого соперника і віддав до решти в руки твої. Сподіваємось на бога, що всі вороги твої лизатимуть землю, а твоє царське вел. може про себе сказати, як колись Давид: цар поставлений богом над Сіоном, його горою святою, щоб голосити веління його. Бо справді поставлений ти над Сіоном горою святою — над синами російськими, щоб голосити нам веління господні. (Наступає похвала чеснотам царським, я її упускаю, вона менш інтересна). Але що дивно і чудесно очам нашим — це те, що як не стало помочі Малій Росії, вороги її, гонителі нашої благочестивої віри, складалися з христоненависними варварськими народами і зброїлися на знищення всього православія, — тоді бог всемогучий подвигнув благочестиве серце в. ц. в., з високого свого престолу зглянувсь еси милостивими очима на нас — малоросійських воїнів і благоволив прийняти під кріпку і високу руку воїнство Запорізьке. А те, раз зв'язавшися хрестним цілуванням в. ц. в-ву, через нас, посланників своїх перед престолом в. ц. в. до землі припадає і в. ц. в-во, як другого великого між царями і апостолам рівного Володимера шанує — і навіть вище шанує [28]. Бо той хоч перший просвітив хрещенням афето-російське племя, занурене в глибокій темноті поганого ідолопоклонства, але, живучи поза законом, багатьох синів російських загубив своїм поганським життям. А ваше пресвітле цар. вел-во більшої благодаті сподобився, тим що повернув відірвану перед багатьма літами, через безладдя і усобиці князів російських, галузь приличну і рідну — Малу Росію, кажу, довгою кормигою неволі лядської і литовської обмежену; нарід наш під високою і кріпкою рукою в. в-ва придбав великі вартості. Придбав славу — тому що, за Приточником, праведний цар підносить землю. Придбав міць — бо мудрий цар утверждає людей своїх і т. д. Нехай же біг поможе в. в-ву і покорить всі богопротивні й іновірні племена, аби православний наш цар піднявся як кедр ливанський, утвердивсь як одноріг, щоб усі благочестиві люди під великодержавним скипетром в. в-ва були заховані від поганських полків і широковладна держава в. в-ва пошириться над усім племенем афето-російським» і т. д.

Того ж дня 4 (14) серпня думний дяк Алмаз Іванович і дяк Єфим Юр'єв в посольськім приказі розпитували Тетерю з тов. — що з ними переказав гетьман крім грамоти; вище наведено було дану ними інформацію; посли передали дякам листа Виговського до царя — з політичними новинами і з проханнями в своїх маєткових справах [29].

Другого дня відбувся властивий розговір — в печатнім приказі у звісного мецената української науки і культури окольничого Ф. М. Ртіщева, з тими ж дяками. Посли переказали звісні вже нам побажання старого гетьмана в справах зовнішньої політики і передали прислану з ними заграничну кореспонденцію, доволі багату як знаємо [30], а також листи гетьмана і Виговського і різних високих осіб, котрих вони просили поклопотатися перед царем головно щодо негайної присипки московського війська для охорони України [31]; конкретно зводилося це все до бажання московської помочі против Орди і козацького посередництва для замирення з Польщею і Швецією. Окольничий і дяки тим часом обмежилися тільки пригадкою, що цар готов миритися, коли котрийсь з неприятелів шукатиме згоди і поступатиме «правдою», а від себе, з приводу прохань присилки війська, нагадали, що досі не налагоджена справа московської залоги в Києві: «стрільці і салдати, котрих в Києві до 3 тисяч, живуть тільки з царського жалування: від гетьмана і козацького війська не дістають ніякої живності, і навіть місця на будову дворів їм досі не визначено; міг би гетьман зробити на них «стацею съ уезду», з огляду, що це військо стоїть для охорони козацьких городів. Посли обіцяли гетьманові це переказати, але краще було б якби цар написав в своїм листі до нього [32].

7 (17) Тетерю з тов. покликано до Печатного приказу — вислухати царську відповідь на переказані ними справи.

Передусім, цар обіцяє скоро прислати своє військо в поміч козакам, згідно з проханням гетьмана. Але треба знати чи потрібно воно зараз, чи не минула вже тим часом в нім потреба, щоб його даремно не трудити; потім скільки потрібно того війська, до котрих міст, і чи буде для них «запас» — чи не буде недостатку — бо «царським людям запасу з собою не навезтися». Посли дякували за царську ласку і запевняли, що військо не буде терпіти недостатку: збіжжя уродило і стацію з селян можна буде зібрати — нехай тільки цар напише про це гетьманові; а військо для скорості було б добре післати з Білгорода на Гадяч з воєводою Ромодановським; але про бої з татарами у них досі відомостей нема [33].

Але уряд при цій нагоді порушив питання, навіяне мабуть реляціями Желябужського. Він нагадав послам прохання гетьманського уряду в 1654 р., щоб війську була плата з українських доходів. «Тих поборів (з українських міст) до царської казни досі не збирано, а гетьман ті побори чи збирає і з тих поборів чи виплачує государеве жалування писареві, суддям, полковникам, всій старшині й козакам, згідно з статтями (1654 року). Цар. вел. велів розпитати у посланників, не тому, що ті гроші потрібні казні й. цар. вел., а то, що йому стало відомо, що козаки бунтують на гетьмана і полковників, за те, що вони буцім ті побори збирають на себе, і їм ніякої запомоги не чинять».

На це неприємне запитання посли відповіли: «Це їм відомо, що милостивий указ цар. вел. про жалування старшині й козакам був записаний в статтях. Але досі тих «уставних поборів» не збирано і заплати старшині й козакам згідно з царським указом не давано. Коли б ті побори збирано і заплата старшині й козакам була згідно з царським указом, служба їх була б пильна, і всякий служив би не лінуючись, а тепер як заплати їм ніякої не дають, служать вони неохоче [34]: коли хто й піде на службу, він не стільки б'ється, скільки назад дивиться, а привести до порядку [35] їх старшині нічим: нема що їм сказати і чим докорити; а якби давалось їм завсіди государеве жалування, згідно з указом — (козаки) не мали б нічого сказати против того [36], і служили б хочби й не хотіли [37] і з служби ніхто не втік, і така ласка царська — щоб давано козакам по 30 зол. польських, збираючи з городів і повітів, була б усім козакам дуже потрібна і приємна».

Окольничий і дяки спитали, чи вистане тих поборів, щоб оплатити військо цілком? Тетеря і тов. відповіли, що стане аж надто, а арендні гроші лишаться ще царській казні. Коли з селянського двору збиратимуть по золотому польському або по два — збереться того не мало. Тетеря це знає добре, бо він збирав побори в Київськім воєводстві, зібрав в цім воєводстві 120 тис. зол. польських, а на московський рахунок [38] 20 тис. рублів, а якби вибирати точно, то з одного воєводства прийшло б 50 тис. червоних. Тепер же полковники в Ніженськім та інших повітах беруть з двору по 2 і по 3 злоті; — кажуть, що на гетьмана, а гетьманові коли й дадуть, то не все, решта лишається полковникам [39] з того йде невдоволення і бунти [40]; а коли б усе зібране роздавали війську, за государевим наказом, ніякого невдоволення б не було. Нехай би цар згодом, як скінчиться війна, прислав до гетьмана і всього війська своїх послів. Нехай вони, приїхавши до гетьмана, скажуть йому, щоб зібрав полковників, осавулів і всю старшину і зложить раду, і на ній нехай об'являть милость й. цар. вел. Гетьманові це буде неприємно, але військо буде задоволене і виславлятиме милость й. цар. вел. «А ми того від гетьмана вимагати не можемо, бо то йому не подобається».

Зробивши такий гарний початок, порушено інше дражливе питання — самовільні дипломатичні зносини гетьманського уряду незгідно з статтями 1654 р. «Посланникам сказано також — в статтях написано ще: «Коли до війська Запорізького приходитимуть посли, про це треба писати до й. цар. вел., а коли посли приходитимуть з намірами й. ц. вел. противними, їх треба затримувати в війську і просити указу цар. вел-ва, і без указу назад не пускати». Гетьман Б. Хм. того не виконав згідно з своєю обіцянкою [41]: коли приїздили до нього посланники в добрих справах, він про них в. государеві не писав, — приймав і відправляв без царського указу; а бували посли і з намірами противними ц. в-ву, як от від шведського короля, царського неприятеля: гетьман їх прийняв і відправив, не списався з цар. вел. Також з Ракоцієм угорським і іншими (державами) він війшов у спілку і без волі й. цар. вел. ходив війною на Польську землю. Одначе в. государ все те покрив своєю ласкою, тому що гетьман писав про це до цар. вел. покірно і просив милості (пробачення). А гетьман і все військо, бачучи таку царську ласку, повинні пам'ятати свою обіцянку, вчинену перед Євангелією, — дбати про те, щоб душу свою віддати богові чисто, бо це річ не мала і богові противна — обіцявши не додержати; за це бог відплачує і посилає велику кару. Гетьман повинен це пам'ятати, хоч якийсь його проступок і покриється царською ласкою, все таки за порушення присяги треба боятися гніву божого!».

Посли притакнули, що то все правда, тільки то треба сказати самому гетьманові безпосереднє (царським людям), щоб він то взяв на увагу і пам'ятав, — а вони того гетьманові. сказати не посміють («имъ всего того к гетману выговаривать нелзЂ»). Гетьман же наказав ц. в-ву дати до відома (повторення попереднього його прохання про негайне замирення).

«Кримський хан післав свого гінця Дедеш-агу з 30 чоловіками через Молдавську землю до польського короля — подивитись на його військо і коли військо велике, хан хоче разом з ним ударити на царських підданих; коли війська мало — тоді війти в союз з шведами і Ракоцієм і знов таки ударити на них, давши за привід це, що вони (царські піддані б то, а властиво Москва) замирилися [42] в Вильні з польським королем, не порозумівшися з ханом. Б. Хм. дуже наказував просити ласки царської замиритися з весни з котримнебудь королем, бо поляки можуть замиритися з шведським королем, відступивши йому Прусію і Гданськ і, договорившися з ханом, повідомлять султана, а той дасть наказ венграм, волохам і мунтянам, щоб разом ішли на царські городи, і тоді буде у царя десять неприятелів».

Вище я пояснив уже, що конкретно це зводилося до пригадки, що цареві з огляду на непевні відносини до Польщі, треба б негайно замиритися з шведами. Все показувало, що з перемир'я з Польщею твердої згоди не буде! вони крутили в справі вибору царя на польського короля і не годилися на територіальні уступки, яких вимагала Москва. В таких обставинах Ян-Казимір кожної хвилі міг договоритися з Карлом-Густавом і утворити коаліцію проти Москви. Це був цілком правильний діагноз і події цілком справдили ці міркування гетьманського уряду. Але цареві не хотілося попрощатися з мріями про польську корону. Окольничий і дяки постарались ослабити песимістичні гороскопи гетьмана. Цар мовляв повідомив Яна-Казиміра, що козаки вийшли з Польщі, шведське і угорське військо, «видя ихъ уступленіе потомужъ пошли въ свои земли», супроти того нехай він з татарами не сполучається і ніяких наступів і зачіпок козакам не чинить. Тому гетьманові властиво нема чого боятися з цієї сторони; тим більше, що військо московське в Києві стоїть, в трудних моментах цар завсіди військо посилав — раз з Шеремет'євим, другий раз з Бутурліним, витрачаючи на те немало коштів. А щодо висилки помічного війська тепер негайно, то це потребує часу, треба завчасу зимою («по зимнему пути») заготовити провіант і гарматний припас: коли післати військо зараз, чи забезпечить його гетьман провіантом? Посли повторили попередні запевнення, але це була тільки притока і розмова на тім не скінчилася. Окольничий і дяки знову розвели балачки на ту тему, що цар не має з України ніякого доходу, а тільки видатки. «Которые напередъ сего въ той всей УкраинЂ: въ Малой Россіи і на ВолынЂ и Подоліи [43] были городы и мЂста королевскіе і кляшторскіе и панскіе маетности, а тЂми всЂми нынЂ владЂютъ и доходы собираютъ на себя гетманъ и войско Запорожское, а цар. в-ва въ казну того ничего не доходит» гетьман і військо повинні це пам'ятати, а тим часом знову справа київської залоги: не то що їй ніякого провіанту «с уезду» не дають, а навіть грунтів під двори не хочуть визначити: «досі живуть в ямах»; так не годиться; військо повинно «держать любов» до ратних людей, що живуть на Україні для їх же оборони: тоді царські люди охотніше ходитимуть на їх оборону. Тетеря з тов. знов на це притакнули, що це дійсно велика царська ласка для них — будова Київської кріпості, і вони думають, що гетьман уже післав туди наказ, аби стрільцям визначено грунти під дворища. Для певності одначе треба написати гетьманові, а посли за це не можуть брати відповідальності, бо вони «у гетмана люди не думные и на нихъ никакое дело не належитъ». І видимо маючи вже по горло досить цих московських шпигачок, просили їх скоріше відправити до гетьмана [44].

Не знати, яка була б на це царська резолюція, і чи пішов би царський уряд за цею нерозважною, — а може й з доброго розмислу киненою послами гадкою — не чекаючи смерті гетьмана вислати своїх людей, щоб проконтролювати виконання статей 1654 р.: скликавши раду прочитати їх для загального відома і провіривши, наскільки вони сповнються, поставити надалі їх виконання під догляд усього війська. Але тут надійшли від путивльського воєводи вже наведені вище вісті про смерть гетьмана, договір Ракоція з поляками і бунти в війську. 10 (20) послів викликано до посольського приказу, де окольничий Ртіщев з тими ж дяками, повідомив їх про ці новини і про царські рішення: в поміч Запорізькому війську негайно вислати з Білгорода кн. Ромодановського з кінним і пішим військом, а «в військо Запорізьке» виправити кн. Ол. Трубецкого, одного з найбільших бояр, «съ своимъ государевымъ милостивымъ словомъ и рассмотрЂть». Так лаконічно визначалась складна і многобічна його програма, в вищезазначенім розумінню. В протоколі сказано коротко, що посли на вісті про бунти висловились так, що це мовляв можна було передбачити [45]; з приводу капітуляції Ракоція звертали увагу на тим пильнішу потребу в царськім війську на Україні; коли їм об'явлено царське рішення, що до посилки війська, вони дякували за цю царську ласку, а про місію Трубецкого радили повідомити військо через гінця, і з тим гінцем відпустити когонебудь одного з них» [46].

Дискусія була очевидно далеко ширшою і змістовнішою; на наступній розмові Тетеря згадував свою пораду — писати царську грамоту до війська, не згадуючи Хмельницького, очевидно з послами радилися взагалі щодо ситуації, питали їх гадки в різних подробицях — чого в протоколі не записано; і очевидно — було в якійсь мірі дано їм зрозуміти, що на Україну їx зараз не пустять; московському урядові не було бажано, щоб люди, які встигли до певної міри зорієнтуватися в московських намірах, їхали наперед, інформували і приготовляли ситуацію — в напрямі може і не бажанім для Москви. Комбінуючи відомості, одержані від Желябужського з вістями Зюзіна, московський уряд уявляв собі Україну в стані внутрішньої анархії і сподіваючися використати цей хаотичний стан для корінних змін українського правління, хотів перевести підготовку через своїх людей. Для цього спішно вислано насамперед звісного спеціаліста в українських справах стольника В. П. Кікіна.

Того ж 10 (20) серпня дано йому це доручення, а наступним днем датована грамота війську і дуже цікавий наказ Кікіну, що він має робити.

Грамота, адресована до полковників, сотників і всього війська, починалася як відповідь на грамоту покійного гетьмана, прислану з Тетерею. Починалося з того, що цар, сповнюючи його, прохання, висилає військо з кн. Ромодановським. Далі йшов такий уступ — потім зачеркнений: «А в серпні ц. р. писав нам двор. Желябужський, післаний до Ракоція, що син гетьмана Б. Хм., Юрій стояв з Запорізьким військом, не доходячи Межибожа за 35 верст на Наливайківськім броді, і коли Желябужський приїхав туди на становище, приходило до нього військо і говорило, що ви (козаки) хочете нам служити, де вам скажемо ми і наші воєводи. Бо з того часу як піддалися нам в підданство і де бували в службах за нашим указом, за ласкою божою і нашим щастям ніде вам упадку не бувало, але скрізь були над неприятелем «поиск» (побіда), а вам пожитки (добича), а тепер як вас без нашого указу післав гетьман Б. Хмельницький з наказним гетьманом Антоном Ждановичом, з Запорізького війська багато побито, а ті, що лишилися в дорозі, від недостатку в великому числі померли» [47]. Це зачеркнено і написано про замір царя післати в скорім часі кн. Трубецкого з військом «з нашим государським милостивим словом і нашими великими ділами». — А тим часом — «між вами, нашими вірними підданими, аби була згода (совЂтъ да любовь), щоб стояли ви против неприятеля разом і не було між вами ніякого непорозуміння (розни) — аби неприятелі не потішилися з вашої незгоди і на вас не наступили. Ми ж вас будемо тримати в нашій милості і хочемо, щоб ви як православні христіане, будучи під нашою рукою, були в згоді й любові між собою, а не в замішанню. Стаючи в обозі дуже стережіться неприятелів, аби вони не напали несподівано і не наробили шкоди городам і людям війська Запорізького. А як кн. Трубецкой з тов. від нас будуть відправлені і з дороги напишуть, ви пішліть від себе полковників, сотників і рядових козаків, скільки здається, щоб вони їх приїзд з'їхалися в Києві на раду і вислухали нашу господарську милость». Нарешті обіцянка відправи Тетері з товаришами [48].

Наказ Кікіну дано такий. Насамперед, можливо скоро діставшися на Україну, мав він розвідатися, чи дійсно гетьман помер. Коли живий — послати до Москви звідомлення про це і чекати дальших інструкцій на границі, коли помер — їхати далі, і по дорозі, в Ніжені й інших містах вести секретні розмови з міщанством — з війтами, бурмистрами, простими людьми. Говорити так, що от мовляв стало цареві відомо, що гетьман помер, а на городи Малої Росії наступають татари і ляхи, і у людності внутрішнє замішання (меж собою смятенье). Цар жалуючи їх посилає для оборони кн. Ромодановського з військом, а «для осмотрЂнья войска Запорожского» кн. Трубецкого з тов. Нехай будуть безпечні (ничЂмъ ныне не оскорбляются). Коли такими розмовами удасться навести на такі вислови, як удавалось Желябужському: «добре б було як би вел. государ велів бути у нас своїм воєводам для оборони від неприятельських приходів і всяких розправних діл» — Кікін повинен їм пояснити, що це власне й положено на кн. Трубецкого і тов.: вони як приїдуть, так по всіх справах і дадуть указ [49]. Коли ж навести на такі заяви тих міщан Кікіну не вдасться, нехай сам про це заговорює: краще було б якби в значніших козацьких городах були государеві воєводи, — тоді б тутешнім мешканцям (жилцам) не було б «обид и налогъ» (зайвих вимагань) від полковників і від інших людей. І все, що будуть говорити з цього приводу, нашвидку відсилати цареві з путивльськими гінцями, що будуть післані (очевидно для того, щоб взяти це під увагу при складанню інструкції Трубецкому і тов.) [50].

У полковників та іншої старшини крім звичайної інформації в політичній ситуації розпитувати, де тепер козацький обоз, чи багато в нім козаків, чи всі полковники, і хто у них за старшого? Кого більше слухають і кого хочуть вибрати гетьманом, чи давнішого (прежняго) — гетьманича Юрія чи когонебудь іншого? чи нема між черню якогонебудь повстання («рокошу») против полковників, а коли есть, то за що, і чого сподіваються в цих відносинах («межъ ими»). Чи будуть бажати, щоб по їх городах були царські воєводи? Про все це розвідуючи писати в звідомленнях подрібно і секретно і відсилати в посольський приказ.

Приїхавши якнайскоріше до обозу — в Білій Церкві (як виходить за відомостями Желябужського), чи де інде він буде, Кікін мав оповістити про свій приїзд старшину — «щоб полковники, сотники і все військо запор. веліли йому бути у себе в обозі (визначити йому побачення) для государських діл скоро». Коли б в обозі був гетьманич Юрій і прислав би до Кікіна когонебудь з полковників чи сотників, закликаючи до себе — щоб він приїхав до нього і йому віддав государеву грамоту, тому, що після смерті батька тепер він, Юрій, на гетьманськім місці (в гетманское мЂсто) у них в війську Запорізькім, Кікін мав відмовитись, такими словами: «Попереду як був гетьманом Юріїв батько, тоді царські стольники і дворяне з грамотами ходили до нього, а тепер як його нема, і цар. в-ву невідомо, чи Юрій вибраний всім військом на гетьмана чи ні; тому не велено йти до нього самого, а прислано його, Кікіна, з грамотою до всього війська запор. і наказано віддати царську грамоту всьому війську запр. в обозі, а до самого гетьманича, або до писаря Виговського не ходити».

Коли військо визначить йому побачення, Кікін мав їхати до старшого полковника і попросити його зібрати полковників, сотників і все військо. Коли військо збереться, спитати від царя про здоров'я полковників, сотників і все військо, і передати царську грамоту, а потім сказати більше-менше те саме, що в грамоті. А по цій офіціальній розмові заводити з рядовими козаками, з ким буде нагода, такі розмови: «Як гетьман Б. Хм. посилав їх з полковником Ант. Ждановичом до Польщі чи куди небудь, чи давано їм заплату за той час, що вони були в службі і по скільки? чи вони служили без заплати?».

Коли скажуть, що ніякої заплати їм від гетьмана не бувало — служили своїм коштом, Кікін мав їм сказати: «Як гетьман і військо просилися в підданство вел. государеві, в той час на статті гетьмана і війська був милостивий указ цар. вел-ва, що війська має бути 60 тис., має старшині (й війську) [51] йти государеве жалування за той час, як вона буде в службі, а на те збирати побори з городів і повітів Малої Росії; так гетьман ті побори чи збирав? а коли збирав, чому з тих поборів заплати не давав?».

Коли на те казатимуть, що досі вони про це не чували; а як би ця царська милость була всім об'явлена, і була заплата війську, то це всьому війську було б дуже приємно (годно), і замішання й усобиці з полковниками і старшиною не було б, — Кікін мав говорити: «Як би не було попереду, тепер вел. государ все це велів розглянути кн. Трубецкому з тов.».

З тим поїхав Кікін. Але слідом по його виїзді Тетеря одержав звісного нам листа від старого Виговського, що зовсім в іншім світлі представляв ситуацію на Україні, ніж вісті Зюзіна, оповіщені в посольськім приказі. Тетеря з власної ініціативи пішов (сам один — поскільки можна судити з протоколу) до Посольського приказу — продовжити попередню розмову новими вістями і гадками, не знати — чи для того, щоб вигородити себе від наслідків деяких необережно зроблених висказів, чи в ролі московського приятеля і конфідента. Він приніс листа від старого Виговського — наведеного вже вище, і пересланого через нього ж листа якогось волинського кореспондента Івана Виговського про місію Бєньовського і польські плани щодо України — що про них довідався Лазар Баранович, бувши в Польщі: хвалиться Бєньовський, що може всього, що хоче добитися у гетьмана, тільки треба заспокоїти військо запорізьке деякими уступками («статьями»), а потім можна буде легко з ним упоратися, і це треба зробити, бо інакше Україна і Білорусь міцно об'єднаються з Москвою [52] і потім трудно буде розбити це об'єднання; щоб розвести Україну з Москвою добре було б добути від Запорізького війська якийсь документ, який би скомпромітував в очах царя — «какъ выможемъ противное какое письмо противъ царя отъ войска Запорожского»: тоді цар відмовить козакам в помочі, а без його помочі легко буде Україну знищити. (Звертав також увагу — мабуть тойже Баранович — що про всяку діяльність Виговського («секретаря войска запорозького») євреї «на УкраинЂ живучіе» дають знати ляхам через різних «вихрестів і купців», і з того мораль: «ненадобно изменников божіихъ и людцкихъ живить!»). Подавши свої пояснення до тих вістей, що містилися в листах, вважав своїм обов'язком вірної служби цареві повторити пораду гетьмана: негайно замиритися твердо або з польським або з шведським королем, щоб запобігти коаліції, що вже почала зарисовуватися з капітуляцією Ракоція і пропонував посередництво війська запорізького в переговорах з шведами. Це дасть привід і козакам до повного розриву з шведами, коли ті не приймуть їх посередництва — козаки можуть так йому і загрозити, що коли вони не схочуть з царем миритись, козаки їх будуть воювати.

Друга справа, ним порушена — ще більше нам цікава, і я наведу цю дискусію в перекладі, переводячи з третьої особи:

«Нехай царське в-во в своїй грамоті (що буде писатися до війська) зволить на початку написати ім'я гетьманича Юрія, аби йому це не було в досаду, що після смерті батька його ім'я не буде написане. Бо батько його бив чолом цар. в-ву, щоб по смерті його був гетьманом його син Юрій, і на то єсть згода цар. в-ва. Бо що я перед тим говорив, аби в грамотах цар. в-ва крім війська запорізького нічийого імени не писати, то говорив тому, бо сподівався якогонебудь замішання (мятежу) між полковниками й військом, а тепер чую, що нема ніякого замішання (смути). А що ц. в-во зволив післати в запор. військо ближнього боярина А. Н. Трубецкого з військом, то ми це віддаємо на розсуд ц. в-ва, чи потрібна тепер же така посилка бояр? Бо небезпеки від неприятеля тепер у війську запорізькім нема: поляки і татари з України вийшли. А з другого боку — в запорізькім війську багато й нерозумних людей: почнуть думати, що ті великі люде, ближній боярин з товаришами ідуть з військом на те, аби запорізьке військо в чімсь обмежити (чЂм потЂснить), бо війська на Україні не треба [53]. А присилку з Білгорода кн. Ромодановського з військом військо запорізьке прийме вдячно, і призначить на його прогодовання заселені місця — бо воєнної помочі тепер на нікого не потрібно».

На це Тетері відповіли: Вел. государеві не послати тепер тих бояр, кн. Трубецкого з товаришами, ніяк не можна, бо волею божою гетьмана не стало і в війську запорізькім почалась усобиця («меж себя нестроенье»), і треба їх запевнити в ласці цар. в-ва, розглянути і зібравши в війську раду, об'явити статті, дані в 1654 році вам же — посланникам Самійлові та (тобі), Павле, про число війська запорізького, про заплату війську і про інші справи [54]. А війська з ними буде небагато.

Тетеря сказав: З нинішніх листів він бачить, що вся старшина війська запорізького за гетьманича Юрія [55], в війську тихо й бунту ніякого нема, і він сподівається, що його признають (оберуть) гетьманом. А як почують, що цар. в-во посилає своїх великих людей з військом, і довідаються, що при них буде рада, то приятелі гетьманича — а є їх багато, такі що з полковниками не в добрих відносинах (не в совЂтЂ), пічнуть йому радити, щоб він не збирав ради, аби своєї влади не зменшив, як його батько ради не збирав, а володів усім один: що наказав, то всім військом і робили, а як зібрати раду, то на ній без бунту не обійдуться: у всякого буде своя гадка, одні захочуть його, гетьманича інший кого іншого, а інший знов того, щоб володів усім царське величество, і хто буде гетьманом вже його влада не буде така сильна як попереду [56].

До цих порад прилучив Тетеря при цій оказії прохання про маєтності — Виговського і свої власні: спитав, яка царська воля щодо привезених ним прохань Івана Виговського, щоб його жінці повернути батьківські маєтки, а його братові Костянтинові — щоб йому також дали маєтності його жінки. Відповіли йому, що Виговським дано великі маєтності на Україні, коли приїздив його брат Данило з проханнями, а маєтності його тестя Стеткевича роздано різній шляхті, що присягнула цареві і відбирати їх не можна. На це Тетеря зробив цікаве признання, що Виговські наданими їм на Україні маєтностями фактично не володіють, «опасаясь отъ войска запорожскаго». Дяки потішали, що як Трубецкой буде робити свої об'явки в війську, він і ці надання війську оповістить, «і тоді їм можна буде свобідно володіти всім тим, за відомом запорізького війська». Але така перспектива ще більше налякала Тетерю і він став просити, щоб Трубецкой того ніяк не оповіщав: «Того і гетман Б. Хм. не знав, а в війську як тільки довідаються, що писар та інші випросили собі у царя такі великі маєтності, так їх усіх поб'ють, так будуть говорити: «Ми всім військом цар. в-ву служили і за нього помірали, а маєтності випросив собі тільки писар з товаришами». Почнуть говорити, щоб усіми городами і містами в війську володів тільки один цар, а їм крім заплати нічого не потрібно. Тому то як цар ласкав наділити якимись маєтностями самого писаря і його батька, то нехай дасть їм маєток в литовських краях, щоб вони там могли володіти спокійно; а в війську Запорізькім [57] володіти їм нічим не можна».

При цім і для себе Тетеря просив: дану йому в 1654 р. грамоту на містечко Смілу переписати наново на пергаменті — бо та попсувалась, як її сховано в землі «опасаясь разоренья» [58].

Поради Тетері зробили сильне вражіння: їx зараз же переказано цареві — себто правлящій колегії, і річ небувала — того ж самого дня Тетерю з товаришами викликано вдруге до посольського приказу, щоб оголосити царський рішенець. Цар з огляду на висловлені Тетерею аргументи одмінив своє рішення про присилку кн. Трубецкого — але Тетеря нехай потвердить своїм підписом свої аргументи («и он бы къ тЂмъ своимъ рЂчамъ приложилъ руку»). Тетеря злякався, і заявив, що такого документу видати не сміє: «Що тепер у війську діється мені невідомо. А як я підпишу і цар. в-во кн. Трубецкого не пошле, і в війську довідаються, що відмовив від того я, буде мені від війська лихо. Прийду до війська, а ну ж неприятелі ще не вступилися, почне військо мені говорити: чому не просив прислати військо? А коли неприятелі відступили, а в війську якісь замішання, все таки будуть говорити: «Знаємо, що вел. государ рішив був післати свого ближнього боярина з військом» — одні казатимуть: «Чому не просив» щоб боярин приїхав?» інші — «Чому не просив, щоб боярин не їхав?» Я їм буду відповідати, що мені того не було наказано, і тому все те віддаю тепер на волю цар. в-ва, чи посилати боярина чи ні, а я від себе ані не просив про те, ані відповідати за це не можу: мене не з тим прислано, і те що я говорив, це нехай буде в волі цар. в-ва. Бо мене гетьман виправив за свого життя і велів просити, щоб ц. в-во прислав в поміч кн. Ромодановського з військом, і більше мені до нічого діла нема, і я про те не б'ю чолом» [59].

Це дуже характеристично для нашої військової демократії — такий страх відповідальності виявлений Тетерею. Без сумніву, це що йому вдалося відмовити московський уряд від інтервенції, було незвичайно важним успіхом з становища української державності, але Тетеря не посмів взяти на себе відповідальності, очевидно не покладаючись, що військо цей успіх відповідно оцінить!

Діставши таку заяву, що значно ослабляла всю попередню аргументацію Тетері, московські політики кілька днів обмірковували ситуацію і рішили вернутись до попереднього рішення. Відправу дали не 26-го, як обіцяли, а тільки 31-го, грамоту дано ту, що виправлено було 13 (23)-го, перед тими Тетериними представленнями — одночасно з післаною з Кікіним, на один з нею взірець, тільки коротше, адресовану так само «полковникам, сотникам і всьому війську», не згадуючи про нового гетьмана, вона насамперед відповідала на листа принесеного від покійного гетьмана Тетерею. Цар висловляв своє вдоволення з «служби и радЂнья» гетьмана і війська, виявлені в присланих відомостях про неприятельські замисли, і повідомляв, що на їх прохання велів спішно іти на Україну Ромодановському з військом, та ще В. Б. Шереметєву наказав післати від себе дещо кінного і пішого війська. Далі наступало повідомлення про посилку Трубецкого: цареві донесено про смерть гетьмана, і тому він посилає «в військо Запорізьке Малої Росії» «с нашим государским милосерднымъ словомъ и для нашихъ государскихъ великихъ делъ» свого ближнього боярина кн. Трубецкого, окольничого Хитрово і думного дяка Лар. Лопухина. Потім з приводу висловленого прохання, щоб цар замирився з котроюнебудь стороною — польською чи шведською — повторяється тільки стара фраза, що цар готов замиритися з тим неприятелем, який вчинить царську волю, і нарешті коротка фраза, що виглядала як заспокоєння стількох старих тривог козаків перед перспективою московсько-польського замирення, як і нового «разсмотрЂнія», дорученого Трубецкому і тов.: «А вас, войско запорожское хотимъ содержать в нашей государской милости и во всякихъ свободахъ» [60].

В відпускній промові крім повідомлення про посилку війська з Ромодановським була ще така інтересна тірада (подаю в скороченню): «А ще відомо нам стало, що волею божою гетьмана Б. Хмельницького не стало, а козаки стали непослушні його синові Юрію Хм. і полковникам, багато їх з обозу розійшлось. Коли б неприятелі не наступили на вас несподівано, почувши такий нелад (нестроеніе). Тому посилаємо в військо зап. кн. Трубецкого і т. д. з милостивим словом і з нашими великими справами, потрібними всьому війську запорізькому. Вас, посланників, нагородивши нашим царським жалуванням, відправляємо в військо зап. і посилаємо нашу грамоту, а разом з вами нашого дворянина Ів. Акінфова з грамотами до всіх полків». Цю тіраду потім вичеркнено, бо замість того Акінфова вислано вже Кікіна, а далі Матвєєва — чи разом з Тетерею, чи трохи раніш (це правдоподобніш). На жаль, з статейного списка Матвєєва заховався тільки уривок і нема ні грамоти з ним післаної, ні наказу, ні дати виїзду, тільки дещо з його розговорів з Виговським [61]. З того бачимо, що йому насамперед доручено було зробити докір старшині, що вона своєчасно не повідомила царя про смерть Хмельницького, далі — цар давав згоду на те, щоб військо запорізьке взяло на себе посередництво в переговорах з шведським королем про згоду, нарешті повторялись повідомлення уже вислані з Кікіним: що Ромодановський веде військо, а Трубецкой іде «для великих государських діл», щоб на його приїзд з усіх полків приїхало до Києва по 5 чоловіка «изо всехъ чиновъ» (від старшини і з рядових козаків). Це мабуть те, що мало міститися «в грамотах до всіх полків», що хотіли спочатку післати просто з Москви з Акінфовим, але потім відступили від такої безпосередньої організації київської ради [62]. Але в пізніший інструкції Апухтіну єсть ще така згадка про розмову Матвєєва з Виговським про заведення воєводів на Україні і утримання московських залог з українських доходів, а також про переведення 60-тис. реєстра і виплати старшині і козакам жалування [63]. Очевидно, це й був головний пункт місії Матвєєва — на жаль тільки дуже сумарно згаданий з інструкції Апухтіна.

Тоді ж мабуть вислано спішного наказа київському воєводі, щоб він оповістив «про государскую милость» — посилку Трубецкого з тов. і він написав про це до Чигрина «гетьманові Юрію Хмельницькому, писареві Виговському, полковникам, осавулам, сотникам і всьому війську, духовенству, міщанству і черні». А в Києві в ратуші духовенству, наказному полковникові і осавулам, війтові і всім міщанам згідно з государевим наказом оголосили і в ласці царській запевнили. І до черкаських городів до полковників, старшини і всього війська Запорізького, «къ черни писали» [64].

 Чигринська рада, вибори Виговського на гетьманство.

 Тим часом наблизився день 2 н. с. вересня, визначений для похорну старого гетьмана. З усіх городів заздалегідь повиїздила старшина, козаки і всякого стану люди на цей сумно-урочистий акт, з котрим мала бути зв'язана рада про наступство й усякі справи. Так оповідав Кікіну 27 н. с. серпня отаман у пограничнім Глухові: «Як нестало гетьмана Б. Хмельницького, полковників і сотників всіх розпущено додому, а тепер всі полковники і сотники поїхали до Чигрина на похорон гетьмана, а після похорону буде рада — кого на місце (покійного) гетьмана вибрати гетьманом» [65].

З тих днів заховалася розмова Виговського з путивльським піддячим Роколовим (або Рикаловим), що привіз йому 31 н. с. серпня листа від свого воєводи і того ж, дня був ним прийнятий. «Говорив зо мною на одинці: «Я ц. в-ву у всім вірний, служу йому і військо зап. тримаю в постійності, стримую від усяких хитань («шатостей»), Стало мені відомо, що браславський полковник Зеленський хотів з усім полком пристати до поляків, тому що дуже наступають на них, і я написав йому, щоб він пам'ятав присягу і не відступав і козакам свого полку це представляв, бо в козацькі городи йде з великим військом кн. Ромодановський — нехай покладається на царське військо і нічого не боїться, нехай поставить в полях сторожу і розвідує, де тепер турецьке військо і хан кримський. І полк. Зеленський на цього листа відписав мені, що він цареві вірний слуга і від нього не одступить (і дає знати), що сілістрійський баша перейшов з великим військом Дунай і стоїть на волоській землі, в Тягині, а кримський хан під Чорним Лісом, — хочуть з великою Ордою наступити на черкаські городи й. ц. вел. А поляки стоять табором під Кам'янцем Под., чекають короля з польським і цісарським військом, і як тільки король зійдеться з татарами, хочуть ударити на черкаські городи. Від мунтянського і молдавського господаря прийшли посли до мене і всього війська, щоб потвердити вічний союз, але ми їм не віримо.

«А як поховаємо гетьмана Б. Хм. буде у нас рада, кого вибирати гетьманом. Б. Хмельницький помираючи наказав мені бути опікуном його сина, і я то пам'ятаючи його наказ, його сина не покину. Полковники і сотники і все військо Запорізьке кажуть мені бути гетьманом доки Юрій Хмельницький прийде в літа і в совершенний розум. А після ради зараз писати в. государеві в великих військових справах. Також духовенство пішле до святішого Никона патріарха всієї Великої і Малої і Білої Русі всякі духовні справи і про поставлення на Київську митрополію о. Іннокентія Гізеля» [66] (про цю митрополитанську справу писав тоді Виговському київський воєвода — про це буде мова далі).

Той же Роколов як свідок оповідає, що похорон старого гетьмана дійсно відбувся в неділю 23 серпня (2 н. с. вересня) [67]. Кікін, приїхавши того дня до Чигрина, не застав нікого з старшини: «всі були в Суботові на похороні Б. Хмельницького. Другого дня прийшли до нього дехто з меншої старшини, як він каже — «сотників козацьких чоловіка з десять або й більше» і він скористав з того, щоб повести наказані йому агітаційні розмови: «по многих разговорах», не здобувши від них ніяких потрібних йому заяв, став говорити «від себе»: «Луччеб то було, щоб у вас у війську Запорізькому по значніших городах були царські воєводи — щоб неприятель, чуючи це, мав страх, а поміж вами у війську, щоб не було нічого злого, ніяких бунтів». Але сотники на цю провокацію не йшли, відповідали, що «в тім воля вел. государя», що до бунтів — «коли між нами у війську і трапляються якісь бунти від злих людей, то на тих людей, від котрих починаються розрухи і бунти, буває карність». «З тих слів видно, завважає Кікін, що старшина (начальные люди) того не захоче аби у них по городах були воєводи цар. вел.». В дорозі, їдучи з Путивля, він говорив на цю тему; «за царським наказом», в Ромні, Лохвиці, Лубнях, з війтами, міщанами і рядовими козаками, — «і вони все те полагають на волю й. ц. вел.», «а видно, що убогим людям то подобається (то годно), щоб у них по городах були воєводи цар. в-ва, а інші того не хочуть», завважає він.

Він вів також, в дорозі і тепер, [68] сидячи в Чигрині, приписані інструкцією розмови з козаками на тему платні. «Як ходили ви з Ант. Ждановичом до Польщі і до Литви, чи була якась заплата війську від гетьмана?» Відповідали, що заплати від гетьмана не було ніякої, бо гетьман велів іти «охотником», «хто захоче», і добувати самим на себе (утримання). Кікін, згідно з наказом говорив, що козацького війська має бути 60 тис., а старшині має йти платня з городських і повітових зборів «тоді як підуть на службу». Козаки на це відповідали, що про це їм досі було невідомо. «А нас козаків в війську Запорізькім і тепер єсть тисяч з 300». Це була цілком несподівана репліка на милостиву царську резолюцію про 60 тисячний реєстр; вона зводила дійсно до абсурда справу платні.

Другого дня, 4 вересня н. с. гетьманич, писар й інша старшина, повідомлена Кікіним згідно з наказом, визначала йому авдіенцію на дворі старого гетьмана, тепер гетьманича. Ставши перед ними, Кікін спитав про здоров'я і передав царську грамоту, котру «вони» (хто проводив радою, Кікін на жаль не каже) веліли писареві прочитати вголос, подякували за царську ласку, посилку Ромодановського і т. д., клялися служити цареві «во віки неодмінно», а на приїзд Трубецкого і тов. обіцяли прислати на раду до Києва «вибравши з війська «знатних людей», для государевих великих діл». Бажання мати воєводів не виявили, констатує Кікін, і тому він знов таки «по многихъ разговорахъ говорилъ съ ними отъ себя» — те саме, що вчора. «Але вони на ті слова ніякої відповіді не дали, а тільки говорили: «Коли у нас від якихнебудь злих людей починаються розрухи, тим людям у нас буває карність, і як тепер в війську в обозі від деяких злих людей почалися недобрі діла, бунти і вбивства, тих злих людей військовим судом (по військовому приговору) багатьох скарано на смерть, а іншим утинано уха і носи».

«Старшина ж і військо, вислухавши государеву грамоту, говорили поміж себе в раді, щоб гетьманич і писар показали всьому війську всі ті статті, котрих просили у царя Б. Хм. і все військо через своїх посланців — бо ми всім військом досі нічого не знаємо, чим нас на те військове чолобиття вел. государ пожалував. І поговоривши про це того дня, з ради розійшлися» [69].

Того ж дня після ради Кікін «наодинЂ» розпитував писаря і полковників про всякі справи. Більше-менше почув те ж про небезпеку від татар і поляків, що й Роколов; писали про це Ромодановському, аби скоро прибував. Козаки з свого боку двічі ходивши під Перекоп на улуси, повоювавши улуси, щасливо вернули. На Полтаву набігала невелика татарська ватага з Азова, де вони тепер: пішла назад до Азова, чи до хана, чи десь неподалік — невідомо. Під Чигрин тиждень тому теж набігав невеликий загін і забрав людей на полях».

«Від турецького султана прийшов посол з тим, щоб козаки не ходили з Запоріжжя на море човнами воювати; ми йому закинули, що хан і Орда против присяги воюють військо запорізьке на спілку з ляхами».

Розповіли про капітуляцію Ракоція, договір його з поляками і погром від татар. Новини з Польщі — за листами, що пише король Бєньовському, «що у нас тепер у Чигрині»; Кікін просив, щоб писар ті листи передав через нього цареві, і писар обіцяв [70].

Другого дня, 26 серпня (5 вересня н. с.) — оповідає Кікін у своїм звідомленню — «зібралася старшина: обозний, судді військові, осаули і сотники і «все поспільство» на другу раду на двір гетьманича Юрія, і перед ними вичитано на раді статті, прислані від цар. в-ва за чолобиттям гетьмана і всього війська з суддею Самійлом і полковником Павлом Тетерею. Вислухавши статті, вони втішилися милостю ц. в-ва і своїми вільностями - що в. государ в нічім не зменшив їх військових вільностей наданих від давніх вел. князів руських [71] і королів польських, а ще й примножив свою милость до них, війська Запорізького».

«І того ж дня, не розходячися з ради, вибрали всім військом на гетьманство писаря Івана Виговського, і дали йому гетьманську булаву, примовляючи: «Доки виросте («возмужаетъ») Богданів син Юрій Хмельницький і прийде в літа (будетъ въ возрастЂ), доти має відати військо і всяку розправу чинитиме писар Іван Виговський, і писатиметься гетьманом. Та ще на тій же раді ухвалили, щоб у війську зап., у них вільно було всім козакам торгувати вином і всяким питтям без всяких оплат (безпенно й безпошлинно)» [72].

Роколов оповідає дещо інакше: 26 августа була рада у полковників і всього війська запор., вибрали гетьманом писаря Ів. Виговського; булаву цар. в-ва йому дали, примовляючи, щоб він вел. государеві вірно служив і над військом запор. був гетьманом і добру справу їм чинив і гетьман Ів. Виговський прийнявши булаву цар. в-ва говорив до війська: «Ця царського величества булава доброму на ласку, а злому на карність. Я в війську манити нікому не буду, коли ви мене гетьманом вибрали. А військо запорізьке без страху бути не може». На тій же раді полковники, сотники, отамани, війти і бурмістри говорили, щоб той нововибраний гетьман Іван Виговський вичитав їм на раді всім на-голос жалувальну грамоту вел. государя, аби знали всі «на яких волях пожалувані вони від ц. в-ва», (які свободи їм надані). А вислухавши жалувальну грамоту цар. в-ва, полковники, сотники, отамани, війти і бурмістри ударили чолом за милость государську: «Раді ми служити в. государеві всім військом запор. вічно, аби він нас неприятелям не видав і своїх ратних людей нам на поміч присилав» [73].

Свояк Юрія київський полковник Яненко, повернувши з Чигрина, так розповідав 1 (10) вересня київському воєводі: Були в Чигрині на похороні гетьмана Б. Хм. з усіх козацьких городів полковники, старшина і козаки, а після похорону була рада полковників і всієї старшини: кому над військом Запорізьким бути гетьманом. Бо гетьманич Юрась в молодих літах і на таке діло його не стане: військо Запорізьке «не управить». І на раді всі полковники, старшина і козаки з багатьох городів ухвалили, щоб був у них над усім військом Запорізьким гетьманом замість Юрася писар Ів. Виговський. Вибравши його, віддали йому государеве жалування: булаву і корогву, а віддаючи булаву промовляли йому, щоб будучи гетьманом правив військом Запорізьким так як було за гетьмана Богдана Хм., і вільностей у них щоб не відбирав [74].

В світлі цих відомостей (і свідчень самого Виговського, що далі наводяться) можемо оцінити класичне оповідання «Самовидця», що так довго служило основним джерелом для історії вибору Виговського. З огляду на цю роль його я й подаю його в цілості, тільки модернізуючи мову:

«Хоч то ще за життя старий Хмельницький визначив [75] гетьманом сина свого Юрія, але нещаслива заздрість або хтивість уряду то справила, що не один з старшини жичив собі такого уряду, а не можучи явно з тим відкритись і явно того доказувати, то умислили і по похороні старого Хмельницького, намовили Юрія аби він од того уряду одмовився, здаючи його як молодий літами. І так нібито вчинивши раду, зібрали в двір Хмельницького частину козаків, а найбільше тих людей «превратних» - тим зичливих, котрі на той уряд прагнули; а на останку двір замкнули, не пускаючи нікого. Юрій, вийшовши з світлиці в тую раду, учинив подякування від свого батька за уряд гетьманства [76], поклонившися всьому війську положив булаву і бунчук в тій раді і поклонившися відійшов до світлиці. Виговський писар учинив подякування за писарство, а обозний Носач корсунський — за уряд обозництва. І так тая булава не малий час лежала в тій раді. Кожному хотілося б узяти той уряд — але ж не позволяє [77] військо. Кілька разів питано військо через осавулів, яка їх воля — кому буть на тім уряді гетьманськім? Але всі одним голосом кричать, щоб син Хмельницького був гетьманом [78]. А особливо голоси посполитих козаків називають молодого Хмельницького і просять, щоб справував той уряд на місце батька. Той же відмовляється молодістю літ своїх і жалем за смертю батька, а до того придає, що літа не позволяють йому такого великого уряду, бо не має такого дотепу, щоб військо справувати, так щоб Україна була в тихості (забезпечити спокій). Але посполиті козаки дають на те раду, щоб він той уряд гетьманства держав — аби тая слава була, що Хмельницький гетьманом [79], а справці війська і порадники були ті ж, що за небіжчика Хмельницького: Виговський писар. Носач обозний, а суддею Григорій Лісницький, — ті щоб справували, як Хмельницький їм перед смертю в опіку свого сина подав. Але ті, бажаючи того уряду собі, відраджували молодому Хмельницькому, щоб не брався за той уряд. Він усильно відпрохувався, але козацтво не хотіло його з того уряду увільнити — пам'ятаючи зичливість його батька. І так упросили молодого Хмельницького, щоб при нім зіставала булава і бунчук. А як у військо виходити (треба буде) аби з рук і з двору Юрія Хмельницького відбирав Виговський, а прийшовши з війська, знову віддавав до рук Хмельницького. Виговський устами відмовлявся, але серцем шукав способу, якби те (гетьманство) цілком опанувати, тому просив військо, щоб до третього дня, себто середи [80], відложено, і військо на це позволило. А як прийшов той день середи, знов козаків (скликано в) раду і знову в той же двір Хмельницького зібралося козацтво: полковники і сотники, і що могло війти черні — знов про те гетьманство трактувати. Але як перше сотники з черню постановили, на тім і стали: аби зіставали знаки військові при Хмельницькім молодім, і він їх з своїх рук Виговському давав, як у військо виходити має, а як з війська поверне, щоб знову віддавав до рук Хмельницькому. Але прецінь фортель лядський і латинська переворотність [81] знайшли діру, котрою влізти в той уряд гетьманства і опанувати, і таку дав рацію Виговський полковникам і всьому війську в тій раді, ніби то покору свою показуючи. Просить рішення всього війська, як йому писати свій титул (будучи) при тих клейнотах? Бо як Хмельницький буде дома зіставатись, трудно підписувати його на листах і універсалах виданих з війська, — як же підписуватися (Виговському) на такім письмі при печаті військовій? Але вже його совітники знайшли спосіб, дали народові посполитому таку рацію: позволити йому писатися таким способом: «Іван Виговський на той час гетьман війська Запорізького», і чернь, як люде прості, позволили йому так писати. Так та рада й скінчилася» (48-51).

Оповідання інтересне з літературного становища, являється справді більш літературним твором, ніж історичною інформацією; писане з далекої перспективи, з явною і неукритою антипатією до «фортельного ляха і переворотного латинника», воно викликає недовір'я, і справді вимагає дуже критичного ставлення [82]. Формально беручи воно не вірне, бо Виговський був вибраний не якимсь субститутом, а справжнім гетьманом, як се виразно каже Кікін, і сам Виговський себе титулує, як зараз побачимо, без усяких обмежень. Але при тім, очевидно, мотивування перевибору тим, що Юрась через свої молоді літа показався нездатним до гетьманського уряду (доказом служили, безсумнівно, останні події в війську, що було під його проводом — бунт козаків і відмова від походу) переходило в таку формулу, що Виговський вибирається тільки до повнолітства Юрася, це зменшувало гостроту порушення попереднього вибору, слова даного покійному гетьманові, і образу Юрася. Кікін так і каже, що Виговського вибрано до повнолітності Юрія. Може бути, що були й такі пропозиції, як оповідає «Самовидець» — щоб гетьманом все таки рахувавсь Юрась, і Виговський підписувався тільки на листах, які він видаватиме в поході, і то в формі «тимчасового гетьмана». Але коли такі пропозиції ставилися, то вони не пройшли, і Виговського вибрано гетьманом «совершенним», кажучи пізнішим терміном. Та можливо, що й таких формальних пропозицій не було, а тільки балачки, кулуарні — як говориться, роздуті і спопуляризовані пізніше, під час агітації проти Виговського, поведеної на Запоріжжі і в сумежній Полтавщині. Тоді ж очевидно зложилась і ця характеристика Виговського як чорного амбітника й інтригана; можливо, що в дійсності він особисто і не рвався так до булави, і не пускався на такі інтриги, як то представляли його противники, і готов був вдоволитися ролею регента. Але супроти можливості, що против скомпромітованого останнім бунтом Юрія, буде висунена якась інша кандидатура на гетьмана, яка відсунула б від впливу не тільки Юрія, але і всю групу Хмельницького, ця група сама признала за краще висунути кандидатуру Виговського на гетьмана, щоб запобігти такій небезпеці.

Сам Виговський, відправляючи в день вибору, 26 серпня (5 вересня) того Роколова, послав з ним такого листа воєводі Зюзіну:

Божою мил. вел. государя і т. д. Іван Виговський гетьман з військом й. цар. в-ва Запорізьким бояринові і воєводі путивльському М. Н. Зюзіну, другу і приятелю моєму доброго од господа бога бажаємо здоров'я! Грамоту, прислану від тебе, друга мого, з Іллею, прочитавши зрозумів я приятельство твоє. А що в тім листі жадаєш вістей, то я тебе, друга мого, сповіщаю, що як досі, скільки був в війську зап., вірно служив й. цар, вел., так і тепер служитиму неодмінно. При тім сповіщаю тебе, друга мого, що як славної пам'яти й. м. пан гетьман Б. Хм. ще за життя свого віддав мені з усім військом запор. [83] в опіку свого сина малого, — так тепер вся старшина і чернь поручили мені старшинство над військом. Так я з усім військом буду вірно служити й. цар. в-ву. Відомості у нас вірні такі, що хан і баша сілістрійський на нас війною ідуть та інших неприятелів церков божих на нас намовляють, ми ж на них пильне око маємо, як то тобі, другові моєму ширше розповість Ілля. Я ж за тим богові тебе поручаю. Дано в Чигрині 26 августа. Твоєї милості на все добре жичливий друг І. В. рукою власною [84].

Київського воєводу «Іван Остафієвич Виговський, гетьман війська й. ц. в. Запорізького» так повідомляв 30 с. с. серпня з його післанцем Матвієм Рябініним: «Ані волі, ані помислу, ані заходу [85] у мене не було старшим бути над військом й. цар. в-ва запорізьким. Так видно — за волею божою поступаючи, військо запорізьке нарадившися («совЂтными гласы») положило на мене той — не так уряд як тягар. А я, з волі бога всемогучого, взявши його на себе, обіцяю так як здавна, бувши писарем, був зичливим в. государеві, і своїм промислом всіх привів до підданства, так ще лучче тепер буду промишляти, аби все військо зап., в належнім підданстві повсякчас бувало. Маю надію, що цар. вел-во з моїх послуг буде задоволений». Далі, подаючи звісні вже нам вісті про татар і турок, додає свої розпорядження січовикам: «Настановивши нового кошового гетьмана я наказав йому, щоб ішов у поле і на переправах на татар засідав».

«Бєньовського так як твоя мил. писав — я затримав; хоч багато радило, щоб дати знати до Польщі [86], я на тім став, щоб не посилати, і знаючи їх замисли — які вони неприятелі православної віри, наказав я полкові уманському і браславському збиратись, щоб мали таки пильне око на неприятелів; при тих полках я лишив ще 2 тис. піхоти і думаю, що неприятелі православної віри потіхи не дістануть, і під престольні ноги й ц. вел-ва всі піддадуться». Мунтянський і молдавський воєвода, що прислали тепер різні відомості, так само хочуть піддатися під царську руку, тому, що татари хочуть їх воювати і з воєводства зсадити, і т. д. [87].

Цареві з Кікіним післана була така грамота: «Б. м. великому государеві і т. д. Іван Виговський гетьман, полковники і вся старшина війська в. ц. в-ва Запорізького до лиця землі чолом б'ємо! Хоч іще за життя Б. Хмельницького на уряд гетьманський наречено було Юрія Хмельницького, сина покійного, але тому, що він літ совершенних не має, на раді генеральній, котру сьмо по смерті Б. Хм. вчинили, вибрали на уряд гетьманський мене — хоч я від того уряду й відмовлявся. Про це ми тебе, в. государя, сповіщаємо» [88]. Далі оповідається про радість війська, викликану відчитаною на раді царською грамотою (що привіз Кікін) — про посилку Ромодановського і Трубецкого. «Що в. цар. в-во своїм батьківським нас словом научаєш, аби ми усобицею між нами (старшиною) і військом не множили серця неприятелям нашим, — ми цього і пильнували і пильнувати будемо, аби пробуваючи в любові між собою давати однодушно відсіч всім неприятелям. Хоч військо було перед радою розпущене, але після того, як на мене той уряд вложено, ми на раді знову веліли війську збиратися, і сполучившися з ратними людьми в. цар. в-ва, над неприятелем будемо промишляти» і т. д. А під кінець прохання — відпустити як скорше Тетерю [89].

 Розмови з кікіним в Чигрині, розмови з Матвєєвим, справа Ст. Бихова і білоруської козаччини.

 Того самого дня 5 н. с. вересня після ради, «нововибраний гетьман», як його називає Кікін, закликав його до себе на двір на довірочну розмову. Розповів йому, що діялося на раді: «Ухвалили на раді і вибрали військом мене, поки дійде літ (возмужає) гетьманич Юрій; я того не хотів, але не міг не послухати війська».

Далі сказав про посольство Бєньовського: «Приїхав до нас від короля і Річипосполитої посол Каз. Бєньовський - договорюватися про згоду, лукавством — «аби нас тим лукавим посольством зробити безпечними, а тим часом, зібравши військо, своє і чужоземне, ударити на військо запорізьке, але ми їх хитре лукавство знаємо здавна!» — став розповідати про союз Яна-Казиміра з Леопольдом австрійським проти Москви і проти України, коли вони пришлють своїх послів про замирення, нехай цар їм в нічім не вірить, «як лукавим прельстителям». Кікін заспокоював, що царя підійти не удасться, «бо й. цар. в-ву більше ніж кому дарована від бога премудрість». А от гетьманові треба стерегтися, щоб його поляки не підійшли, так часто присилаючи своїх послів «з усяким лукавством і прелестю». «Про цього Бєньовського, що тепер у них, від багатьох людей в самім же війську Запорізькім, котрі його знають, доводиться чути, що він «волхвъ и чаровникъ и лукавой прелестникъ», треба бути з ним обережним!» Гетьман поспішив запевнити, що він зовсім не думає, аби царя хтонебудь міг здурити, тільки інформує; а козаки польське лукавство знають і не піддадуться. Бєньовський скоро буде затриманий (арештований) і назад його не пустять.

Повідомив про вибори митрополита, що він думає відбути при нагоді з'їзду до Києва, до Трубецкого, передав листи з вістями, прислані від господаря молдавського. Тим ця розмова вичерпалася [90].

31 серпня (10 вересня) стріляли з гармат, Кікін посилав до гетьмана довідатися, що це значить. Гетьман відповів, що з Запоріжжя «прибігли» козаки з вістю про татар: вони перейшли під Очаковим на правий бік Дніпра, і можна скоро сподіватись їx приходу на городи. Гетьман велів стріляти для остороги людей, щоб пильнувались.

Того ж дня гетьман закликав Кікіна до себе і передав йому кілька листів від Беньовського: від короля, від канцлера і різних панів, що «ненароком» дійшли до рук гетьмана (були переловлені себто), і в придачу один королівський лист писаний до нього ж, як ще був він писарем. При тім сказав, що Бєньовський буде затриманий до приїзду Трубецкого.

Кікін став розпитувати про шведського посла, котрого він застав у Чигрині, Виговський пояснив, що він приїхав ще за життя покійного гетьмана, як був у нього Бутурлін, а мета його посольства, мовляв — козацьке посередництво для замирення з царем: аби гетьман попросив царя, щоб задля нього замирився з шведським королем. Від себе Виговський висловив переконання, більш виразно, ніж досі це дозволяв його попередник, що з шведами було б замиритися корисніш ніж з поляками. «Я з усім військом вносимо своє прохання до цар. в-ва: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів, то нам здається кориснішим для нього замиритися з шведами, хоч на певне число літ, аніж з королем польським, бо поляки нарід віроломний, ніколи в правді не стоять (слова не дотримують)» — і на доказ того вказав на воєнний договір з Леопольдом, на те, як не дотримали обіцянки щодо вибору царя королем, і як нарешті віроломно поступив з козаками литовський гетьман Сопіга під час останньої кампанії: писав до Ждановича, до покійного гетьмана, і до Виговського як писаря, щоб козаки на литовські землі не наступали, бо він хоче з військом своїм бути під царською рукою, як військо запорізьке, «а коли ми, повіривши його присязі, веліли А. Ждановичу з військом запорізьким вийти з Литви назад до Коруни, то Сопіга, побачивши, що військо наше поріжнилося, багато козаків з Литви пішло до своїх городів, він наших козаків на дорогах переймав і багато побив, а на службу до царя не то що з військом, але й сам не приїхав». «А король Ян-Казимір в листах своїх і досі ще називає нас, військо Запорізьке, своїми підданими: а ми не то, що в підданстві у нього бути, але й імени лядського чути не хочемо». Але кінець-кінцем ці свої інвективи на короля, поляків і їх піджигача папу римського, Виговський закінчив конвенціональним: «А в тім усім я і все військо покладаємося на волю й. цар. в-ва» [91].

В розмовах цих торкнулися білоруської справи, поведінки Нечая і т. н. Кікін почав переказувати жалі московських воєвод на Нечая: що він воєводів «не слухає», чинить тамошнім людям різні кривди, його козаки грабують і побивають, а від нього не можна дійти на них ні слідства, ні кари; він захопив різні маєтності в повітах Могилівськім, Кловськім, Кричевськім, Мстиславськім та ін., поставив там свої залоги без дозволу царя і позаписував силою селян в козаки в великім числі. Виговський постарався всяко відмежуватися від цих інкрімінованих фактів; він потвердив, що на Нечая приходить багато жалів, і Нечай безумовно дає до того причину — він і моєї дружини маєтності пограбував і знищив до останку; попередній гетьман [92] його покривав як родича, але я йому в тім усім фольгувати не буду ні трохи!»

З приводу раніших вістей про татар додав, що хан післав до Криму і в улуси «по останніх татар» — щоб виганяли їх до нього на війну — на козацькі городи правдоподібно. Гетьман післав на Запоріжжя кілька гармат і велів промишляти «на переправах і над кочовими улусами».

В зв'язку з цим порушив питання про морські походи. Згадав як «років зо два тому» присилали венеціани своїх послів намовляючи військо зап. до походу під Царгород, для спільних операцій, обіцяли дати мільйон червоних, але козаки тоді мусили пильнуватись від ляхів і від татар, «було не до Царгороду», а от тепер якби пощастило цареві на короля польського, тоді б з дозволу царського порозумітися з венеціанами — «всі б ми, не те, що з усім військом Запорізьким, а з малими дітьми пішли б радісно на визволення православія на Крим і на турків. Венеціани великі майстри в морській війні — на кораблях та на галерах б'ються з турками безнастанно і ніколи турки від них з потіхою не відходять».

На кінець спитав, яку цар дав резолюцію на його прохання про жінчині маєтності. Кікін відізвався, що він про це нічого не знає, тоді гетьман почав аргументувати, на скільки більш варт царської ласки, ніж ті перекинчики ляхи, що присягли цареві й одержали ці маєтки, хоч служать тільки «словами, а не серцем — серце ж їх далеко від й. ц. в-ва», і закінчив це погрозою: «Поки я жив, я тими маєтностями моєї жінки володіти не дам!» Кікін докорив його за такі непокірні супроти царя слова і рекомендував йому «шукати царської милості більшої ніж яку мав попередній гетьман, замість «ізносить такі непристойні слова». Але Виговський не погамувався і відповів такими ж непригожими словами, що він готов прийняти за це й гнів государя — бо ті ляхи тільки ще збираються цареві служити, а він уже доказав свою вірність [93].

На цім розмова закінчилася. Кікін ще пробув кілька день в Чигрині, відпуск йому дано 3 (13) вересня; його звідомлення тут уривається, читаємо тільки початок розмови: гетьман розповів йому останні вісті, що кілька польських хоругов пішло через Волощину на сполучення з ханом, щоб умовитись про комбінований напад на Україну: хана від Очакова, ляхів на Вінницький, Браславський та Уманський полк. Супроти того гетьман дав розпорядження задніпрянським полкам, щоб мобілізувались: ніженський, черкаський, переяславський, прилуцький і миргородський полки мають спішно приготовити до походу за Дніпро спільно з корпусом Ромодановського [94].

З тим мабуть того ж дня Кікін і поїхав, і того ж мабуть дня прибув до Чигрина Матвєєв. Як я вже згадав, досі повного звідомлення не маємо, тільки два уривки з його розмов з Виговським; і пізнішу згадку про них в інструкції Апухтіну [95].

Після звичайних привітань і передачі грамоти гетьман зложив вірнопідданчу заяву; «Як гетьман Б. Хм., зходячи з цього світу, наказав нам неодступними бути від цар. в-ва, так як він віддав йому вірне підданство і службу згідно з присягою, — так і ми повинні цар. в-ву служити і за честь його помирати, як вірні піддані». На це Матвєєв зробив докір - висловлений мабуть в самій грамоті царській (котрої не маємо), що цареві не післано було офіціального повідомлення про смерть Б. Хмельницького, і по цім приступив до першого пункту свого посольства — замирення з шведами. Нагадав що писав про це покійний гетьман, розповів, що на цю тему говорили в Москві Тетеря з тов. і переказав царське бажання, чи наказ: «Ти, Іване, як вірний підданий ц. в-ву послужи: поговори з полковниками, сотниками і всім військом зап. і пошліть від війська Зап. тямущих людей до шведського короля, представте йому докладно всі його неправди перед ц. в-ом, щоб він щиро пошукав згоди і замирився, як собі бажає цар. в-во; а від тих домагань границь, що його посли заявили війську зап., багато додаючи до шведської корони, так що й слухати не годиться, — такі безпідставні претензії він залишить. Коли він щиро бажає згоди, нехай пояснить вашим післанцям, які його умови. А коли не захоче згоди, і від своїх непослушних вимог не відстане, то загрозіть йому, що ви всім військом запорізьким підете на нього війною, — нехай він не сподівається, що в своїй приязні до нього військо Зап. буде терпіти його незгоду з ц. в-ом. А з чим король шведський ваших послів відправить, одпишіть негайно ц. в-ву, і лист його пришліть».

Виговський насамперед оправдався з закиду: «Як гетьмана Б. Хмельницького не стало, я того ж дня хотів післати до цар. в-ва нашвидку своїх челядників, трьох чоловіка; але старшина, зачувши про це, почали «бунтувати» — говорили, що це я шукаючи гетьманства посилаю від себе своїх челядників, а не від усього війська Зап. Я почувши це, не посмів послати до цар. в-ва, а написав від себе воєводам: Бутурліну до Києва, Ромодановському до Білгорода, щоб вони сповістили государя про смерть гетьмана». Це не поясняло, чому ж все таки не було післано офіціального повідомлення цареві від війська про смерть гетьмана, але Матвєєв більше до цієї справи не повертався; в яких виразах Виговський повідомив його про свій вибір, з захованих фрагментів не видно: нема такої заяви. Щождо посилки до шведського короля Виговський обіцяв все зробити так, як собі бажає цар; і коли шведський король «буде царській волі противен», військо Зап. буде його воювати.

По цім Матвєєв повідомив про посилку Ромодановського і Трубецкого — щоб для них приготовлено коні й провіант, і до Києва зібралися на приїзд Трубецкого делегати від полків, «по 5 чоловіка від чину». Виговський дякував і обіцяв, що все так буде зроблено. На тім уривається перший фрагмент. В пізнішій інструкції Апухтіну наказано було пригадати Виговському його розмову з Матвєєвим про воєвод і реєстр: «Як був у тебе Артамон Матвєєв, говорив він тобі: Велів в. государ бути своїм воєводам з ратними людьми в черкаських городах: Чернігові, Переяславі, Ніжені, Білій Церкві, Корсуні й Прилуках — щоб те військо завсіди було готове на оборону черкаських городів, і з українських городів ратним людям не треба було ходити до черкаських городів. Тим ратним людям (воєводським залогам) давати хліб, що збирається по черкаських городах. Як в 1654 р. були у ц. в-ва посланники Б. Хмельницького (наводиться звісне прохання, щоб по городах доходи збирали магістрати, і з тих грошей виплачувано жалування війську). Скільки кому давати, це Артамон тобі сказав поіменно. «Щоб війська Зап. учинено 60 тис. Але до царської казни тих поборів не збирано» [96].

Дуже жалко, що дискусії на цю тему не маємо. — Згодився Виговський, прийняв до відома, чи робив якінебудь завваження — нічого не знаємо. Маємо тільки потім агітаційні розголоси цього московського постулату. В другім фрагменті звідомлення Матвєєва маємо розмову про дипломатичні зносини війська, і про політичні новини. Виговський пояснив, що від султана приїздив Ахмет-чауш, з домаганням, щоб гетьман стримав козацькі походи на море — за це султан не буде помагати ні Польщі, ні іншим неприятелям проти війська Зап.; цього посла швидко відправлено, листи ним принесені гетьман перешле цареві з Матвеєвим. Згідно з царським указом військо посилало до султана свого посла Федора Коробку, з домаганням, щоб султан заборонив ханові помагати кому-небудь на військо Запорізьке, ані самому війною на нього не приходити. Тепер гетьман ще збирається писати до султана в цих справах. Бєньовського обіцяв затримати до царського указу і т. д. Матвєєв порушив Бихівську справу — але тут наш фрагмент уривається, і нам треба звернутися до інших документів, щоб вияснити стан речей.

Московський уряд далі наставав на виводі козацьких залог з своїх воєводств і ліквідації білоруської козаччини, і його воєводи дуже енергійно заходилися коло цього, не спиняючися перед дуже різкими насильствами і репресіями. 6 н. с. вересня Нечай вислав цареві жалісну супліку з цього приводу, вона варта того, щоб її навести в головних частях (на жаль московський переклад стер багато колоритного з його стилю — я подаю в скороченім перекладі):

«До того часу не хотів я турбувати пресвітлого маєстату в ц. в. і довготерпеливо зносив великі й докучливі урази, але не можучи далі терпіти кривд, учинених від воєвод оршанського, борисівського, мстиславського, шкловського, почепського і менського, жалісно предкладаю мою скаргу, упавши до ніг в. цар. в-ва. Воєводи ті чинять кривду мені самому, відбираючи села, звідки я міг би хліб мати, і козаків мого полку обижають, виганяючи силоміць з домів і вимагаючи від них податків наче від мужиків. До того чуприни їм ріжуть, кнутом б'ють, грабують; як би все це докладно вичислити, багато часу на це треба б, і я того не вичисляю — бо які тільки найгірший неприятель може чинити обиди, то вони козакам чинять, а потім мене і моїх козаків перед в. ц. в-вом обжаловують, хоч я сам вірний і зичливий підданий і против кожного неприятеля в. ц. в. готов груди наставляти і кров проливати, так і кожен хто зо мною заховують свою вірність. А то діється мабуть за підущенням панів шляхти, що хоч цілували хрест в. ц. в. на вічне підданство, але як вовк хований в ліс, так у свої сліди дивляться і мислять, аби в. ц. в.-во привести до ворожнечі з військом Зап. А що довідаються про секрети в. ц. в-ва, дають знати королеві пол., його гетьманам та іншим неприятелям (наступають відомості про ворожі польські замисли). А пани воєводи в. ц. в-ва за підущенням тих хитрих лядських лисиць переслідують мене і моє товариство не як підданих в. ц. в-ва, а як неприятелів. В. Б. Шереметєв цього року посилає ратних людей в. ц. в-ва з арматою на міста і села, де козаки мають свої оселі, козаків беруть і тримають у в'язниці, а інших і не знати де подівають, з домів козацьких всяке добро забирають. Від в. ц. в-ва маю указ з ними в згоді жити, і від п. гетьмана наказ — не сваритись, будучи під одною рукою в. ц. в-ва, і я нічого іншого в тих обидах не чиню, тільки до в. ц. в-ва удаюсь, просячи милосердя і грамоти до В. Б. Шереметєва й інших, щоб вони перестали чинити таке лихо. Бо коль добро і красно нам жиги в згоді; а коли між собою нищитися будемо, тільки неприятель буде тішитися з незгоди православних» [97].

А могилівський намісник Змєєв в тім же часі доносив цареві: «За твоїм указом договорившися з полковником Ів. Нечаєм я висилав козаків з тих місць, з котрих мені було велено. А що багато селян Могилівського уїзду пописалося в козаки і заволоділи уїздом, а полковник Іван володіє трьома війтівствами: Благовицьким, Путківським і Осовецьким і в них мають надання четверо шляхтичів, і полковник їм не дає тими маєтками володіти, я про це полковникові говорив. Але він сказав, що Благовицьким і Путківським володіє за твоїм указом, і грамоти показав, — про Осовецьке війтівство сказав, що в. государ дав Б. Хмельницькому Старий Бихів, а це війтівство до Старого Бихова. Про козаків, котрі з них недавно записалися в козаки, а котрі старі, я договорившися з полковником післав розслідити Кон. Сипягіна, а полковник наказного полковника Корнія Дрань і вони з 200 чоловіка нових козаків з підсусідками [98] виписали з козаків. Били їx замість кнута батогами нещадно і веліли їм жити на їх ділянках (жеребьях) по давньому хліборобами [99]. А старих козаків: сотників (!), осаулів, отаманів і рядових били кіями [100] за те, що вони записували в козаки нових і володіли уїздом без указу. Тих, що дворів не мають, ми вислали геть, а котрі мають двори і живуть дворами по селах на волоках і служать давно, — полковник мені казав, що в грамоті твоїй не написано, щоб (таких) козаків виганяти. — «Защо нищити таких, що служать, в облозі сиділи, в боях билися, декотрим і грамоти вел. государя дано, а їх з домів виганяти?» Гетьман Б. Хмельницький і Виговський двічі писали йому, щоб козаків не виводити ні звідки; в листі Виговського, за його підписом, написано, що як у гетьмана був в посольстві Ф. В. Бутурлін і добивався, щоб козаків виведено з Лупулова, вони відмовили, що козаків виводити не можна, бо війна наступає; цей лист у мене. Тому я з полк. Нечаєм велів переписати старих козаків в Могилівськім уїзді для відомості, з тим щоб не посилали козацьких залог, де недозволено їм бути, не приймали до козаків і не записували і так були до твого указу: жили тихо, кривд селянам не чинили, ріллі і порожніх волок не забирали. А коли не будуть жити тихо, а чинитимуть замішання, записувати в козаки й приймати якимись вимислами, — тим, хто запише і запишеться, чинити жорстоку кару, а навіть і вішати. А котрі козаки візьмуть порожні волоки і будуть ними володіти, щоб були в тяглих [101] і тягли до города як давніш» [102].

В справі Старого Бихова Виговський бачив себе змушеним видати такого універсала: «Як за життя славної пам'яті й. м. п. Б. Хмельницького ваші милості вчинили присягу й. цар. в-ву так і тепер по його смерті зложіть присягу ви, всі мешканці бихівські, вел. государеві на вічне підданство. А й. ц. в-ва своєю милостивою грамотою, висланою з особою, котрій доручить то зробити (присягу прийняти), вас забезпечить. І так як покійний гетьман, постановою своєю і всього війська зап. вас прийняв і ласкою й. ц. в-ва забезпечив, щоб в. м. в цілості при своїх вільностях пробували, так і по його смерті ви за ласкою й. ц. в. будете зіставатися в своїх правах і вільностях без якихнебудь зачіпок, — як попереду так і тепер» [103]. Інакше сказавши — підтримуючи фікцію нібито Старий Бихів піддався цареві — так як це старий гетьман представляв царським послам, новий гетьман рекомендував їм виконати церемонію присяги цареві, гарантуючи їм, що це в нічім не змінить їх становища.

На підставі цього листа царський уряд вислав до Бихівців свою грамоту, повідомляючи, що до вислухання присяги висилається до них могилевський воєвода Змєєв, а цар їх після цієї присяги буде тримати в своїй милостивій ласці — віри, прав і вільності нарушити не дозволить» [104].

 Відомості привезені з Москви і їх відгомони на Україні, переговори з ханом, корсунська рада, перевибори гетьмана.

 Тим часом приїхав Тетеря з товаришами і розповіли, що чули в Москві. Це зробило сенсацію — в зв'язку з тою агітацією, яку вели на Україні Желябужський і Кікін: секретом для правлящого українського осередка вона, розуміється, не зісталась. Ми трохи знаємо її, бачили те, що записалося в московських протоколах з розмов з посольством. Розуміється, це далеко не все, що воно там почуло і що з цих натяків і недомовок собі викомбінувало. На жаль, не маємо якоїсь автентичної записі їх доповіді, ані того як формулювали її старшина чи гетьман.

Правда, маємо ніби циркуляр Лісницького, котрим він подавав на обміркування своїх полчан московські пропозиції, прислані від Виговського, але вони походять з досить сумнівного джерела — з пізніших суплік на Виговського.

«Іван Виговський гетьман війська й. ц. в. Запорізького прислав такі статті до Гр. Лісницького полковника Миргородського:

«Статті прислані від ц. в-ва до війська зап. — чого вимагає від нашої землі — всієї Малої Росії наново, по смерті п. гетьмана, не устоявши на тім («не стоя на том»), на чім ми присягали спочатку, віддаючися на ласку й. ц. в-ва, котру він постановивши з нами неодмінно обіцяв дотримувати вічно:

1. Аби для кн. А. Н. Трубецкого були корми і підводи, всюди кудою їхатиме, а як приїде до Києва, щоб приїхала до нього вся старшина.

2. Як приїде з військом кн. Г. Г. Ромодановський, щоб всюди по городах були дані кватири («стани»).

3. Оранди і всякі приходи з напитків [105], чинші грошові і десятини від худоби і стації — то все має віддаватися до казни й. ц. в-ва.

4. Воєводи не тільки в Ніжені, Чернігові, Переяславі і Білій Церкві, але і по інших містах аби пробували і жили постійно, городи ставили, і з тих волостей має іти всяка живність на тих воєводів і їx військо.

5. Стрільцям тим, що в Києві аби дано (грунти) на крамницю, на мешкання і на господарство («на пашню»).

6. Бихів, що піддався військові Зап. аби негайно зложив присягу ц. в-ву і царську залогу прийняв.

7. Митрополита київського як оберуть аби зараз післано на посвящення свят. патріархові.

8. На Запоріжжю аби було 10 тисяч вільних козаків таких, що нашими наймитами і підданими («холопями») були, і ми щоб з своїх городів їм давали на час платню і живність, а тих 50 тис., що поставлено було в нашім війську, вже кудись інде хочуть обернути.

9. Кудою має бути границя з ляхами, про це скоро дати відомість й. ц. в-ву.

«Досі царські статт