Упадок торговлї в XIII в., зменьшеннє її району, упадок Київа як міста, пасивність київської торговлї, торговля з Чорноморєм, каравани й караванні дороги — дорога перекопська й иньші, дороговий примус, розміри поднїпрянської торговлї в XV-XVI вв., торг московський, його головні артерії, його предмети, товари московські й турецькі, участь місцевої людности в сїй торговлї, торг солею і господарськими продуктами, торг невільником, головні торговища, попит на українського невільника

 

Представивши в попереднїм ті полїтичні обставини, під впливом яких укладали ся відносини на Українї в сих столїтях, та суспільно-полїтичні форми, устрій і орґанїзацію управи, як вони сформували ся під впливом фактів полїтичних відносин, ми переходимо тепер до представлення житя, як воно розвивало ся під впливом тих відносин, в тих змінених суспільно-полїтичних формах — як зміняли ся під впливом тих змін і укладали ся відносини економічні, форми побуту й культурне житє українських земель XIV до XVII вв.

Розумієть ся, сї сторони житя були заразом факторами, що впливали з свого боку і на уклад та модифікацію суспільно-полїтичного устрою (а в пізнїйших часах — і на факти зверхнього полїтичного житя), — особливо обставини економічні. В попереднїм я нераз зазначував їх впливи на уклад суспільно-полїтичних відносин і буду мати нераз нагоду вказати їх і в дальшім. Але при тій переважно вповнї пасивній ролї, яку грав український нарід в сих столїтях (XIV-XVI), — і суспільно-полїтичні відносини, а навіть і уклад економічного житя в більшій мірі залежав від впливів полїтичних подїй, що розвивали ся поза Україною, від суспільно-полїтичних форм чужих, українському народови накинених, нїж самі на них впливали. Тому йдучи в своїм оглядї від подїй полїтичних, які викликали такі глубокі зміни в житю й відносинах України, до огляду тих змін, які повстали в її суспільно-полїтичній орґанїзації, ми аж по них переходимо до огляду житя економічного, — дарма що воно також мало свій дуже значний вплив на декотрі моменти суспільно-полїтичної еволюції. Ще далеко значнїйший вплив сї фактори економічні, культурні й національні зробили на подїї XVII столїтя, котрих огляд попереджую сим образом змінених форм і явищ економіки, побуту й культури з XV-XVI вв.

Дати одначе повний образ економічного житя в українсько-руських землях XIV-XVI вв. являєть ся задачею неможливою. Матеріал, яким ми розпоряджаємо тепер, територіально і хронольоґічно беручи, представляєть ся дуже нерівномірно, і його прогалини тільки до певної міри можуть бути заповнені анальоґіями, або виводами від явищ пізнїйших чи ранїйших[1]. Тому при теперішнім станї матеріалу (а нема надїї, щоб сї прогалини заповнили ся вповнї і в будучности) ми можемо зазначити лише декотрі моменти в історії економічного житя на Українї, які в сумі вправдї можуть нам об'яснити загальний напрям його розвою, але суцїльного образу з них зложити не можна. Тим поясняєть ся і характер викладу в сих роздїлах.

Як найперший і найголовнїйший момент, як найбільша переміна, що переходить в економічній еволюції сього періоду українського житя, виступає перед нами насамперед перехід центра тяжкости економічного житя з міста на село, з міського промислу й торговлї — торговлї заграничної передовсїм, на сїльське господарство, спеціально рільне. В сїй перемінї властиво полягає вся есенція економічного житя сих столїть, а повільний розвій сього переходу надає сьому періоду в значній мірі переходовий характер, особливо для дальше на схід положених частин України.

Яке величезне значіннє в староруських часах мало міське житє, розвій торговлї і купецької верстви, се ми знаємо. Сконцентроване на середнім Поднїпровю, се міське житє послужило підвалиною полїтичного, суспільного й культурного розвою давньої Руси, а інтереси купецькі, торговельні водили полїтикою й державним процесом київської держави. Одначе вже в XI-XII вв. міське житє почало упадати тут — наслїдком неприхильних кольонїзаційних і економічних обставин, а також і через появу нових центрів полїтичного й культурного житя, і в XIII в. воно підупадає вже сильно[2]. До певної міри відливає воно відси на захід, в західноруські землї — волинські й подільські, але й тут неприхильні зверхнї обставини не дають йому можности розвинути ся на добре. Устрій Польської, а також Литовської держави, куди увійшли потім українські землї, як ми бачили вже[3], був в високій мірі ненаручний містам і міському житю, і воно тут упадає далї, а центр ваги економічного житя й його впливів на відносини суспільно-полїтичні й культурні переходить на господарство шляхетське, сїльське. Тон і напрям економічному житю дають інтереси прівілєґіованого землеволодїня, і від коли властителї-шляхта стають, кінець кінцем, панами держави, — інтереси шляхетського фільварка стають фокусом, в якім збираєть ся економічне житє Польсько-литовської держави, а в тім і його українських провінцій в міру того, як їх опановував шляхетський режім і шляхетське господарство.

Торговля була житєвим нервом, першою підоймою економічного житя Поднїпровя в часах сформованя Руської держави, і дїйсно вправляла його в рух, з другого боку — оживляла також місцевий промисел, заплоднюючи його новими ідеями, новими змаганнями: місцеві робітнї й артисти присвояли й переробляли чужоземні мотиви й форми, виготовляючи й пускаючи в торговельний оборот власні вироби на мотиви візантийські, перські, арабські... Утрати в сїй, щоб так сказати — інтензивній силї торговлї значили ще далеко більше, нїж утрати в самім руху її. Властиво рух держав ся, держав ся віками, давно стративши вже се давне своє значіннє для економічного й культурного житя. Торговельні каравани переходили далї в XV-XVI в. через Київ, але се були переважно чужосторонські купцї, для яких Київ був лише дорожною стацією, котру старали ся перебути як найскорше, щоб іти на властиві свої торги. Упадок державного й економічного житя, трівоги й небезпечности розігнали відси давнїй боярсько-міщанський патриціат, богатих капіталїстів, купцїв; не стало дворів княжих і митрополичих; зникли за ними артисти і ремісники. І коли від перехожих караванів лишали ся у місцевої людности ріжні дорогі товари, — як наслїдок примусової торговлї (т. зв. складу) й ріжних драчок з купцїв, вони вражали постороннього чоловіка контрастом з бідною й невибагливою обстановою того пізнїйшого Київа, як описує його в серединї XVI в. Михайло Литвин. Оповівши, як з тих перехожих караванів тягнуть ріжні зиски Кияне, почавши від воєводи й кінчаючи фірманами, шинкарями та тими волоцюгами, що грабують, або знаходять ріжні товари, як караван заблудивши ся згине в снїгах, — він підносить, що в убогих київських хатах стрічають ся в великих масах дорогі шовкові річи, каміннє й коріннє — так що шовку тут бувало як лену в Вильнї, а перець дешевший від соли...[4] В сих словах, розумієть ся, треба числити ся з звичайним у сього автора гіперболїзмом; але коли справдї в Київі можна було за безцїн купувати ті дорогі караванові товари, то се найліпше сьвідоцтво, як слабо була звязана з місцевим житєм та торговля. Правда, що то був час може найбільшого упадку Київа як міста. Загалом же взявши, хоч як стратила в тих часах на значінню загранична торговля — без впливу на житє й культуру наших земель вона таки не лишила ся і має право на повну нашу увагу.

В часах сформовання Руської держави ми бачили в торговлї дві головні артериї — днїпровсько-чорноморську і орієнтальну (каспійську), що сходили ся в Київі. Кольонїзаційні й всякі иньші недогоди підтяли ще в X в. орієнтальну торговлю. Торговля Болгара й Саксіна, що заступив місце Ітиля, обороти Тмутороканя й азовського побережа, де в XII-XIII в. бачимо Руський порт, а в XIV славну Тану, — тільки в части могли заступити ту давню торговлю Руси безпосередно з Каспійським побережем, Туркестаном та Калїфатом. В XIII в. сформованнє великої монгольської держави отворило вправдї караванову дорогу далеко в глубину середньої Азії, й її вихідною точкою, европейською стацією стала згадана Тана. З другого боку тїсні торговельні відносини кримського побережа з побережем малоазійським, слїдні уже в першій половинї XIII в., зробили кримські міста торговищами для товарів малоазійсько-сирійських і ще дальших: Трапезунт в тих часах (другій половинї XIII в.) був подібною фірткою як Тана для далекої караванової дороги через Арменїю й Персію в Індію й Середню Азію[5]. Але з тих дальших доріг українські купцї, здаєть ся, дуже мало користали і не виходили здебільшого поза свої чорноморські порти. На кримські і взагалї чорноморські торги перейшов також той торговельний обмін, який давнїйше (в Х-XI вв.) руські купцї вели в Царгородї й середземельних портах; ми не можемо слїдити докладно за сим процесом, але в кождім разї упадок Царгорода в 1204 р. й повне ослабленнє грецької торговлї в тім часї мусїли його остаточно закінчити[6].

З тим усїм, колись величезний простір руської торговлї, що протягав ся, можна сказати, від Середземного моря, Сирії й Єгипту, до полудневого каспійського побережа й Калїфату[7], зійшов властиво на північне чорноморсько-азовське побереже та сконцентрував ся тут в кількох важнїйших торговельних огнищах. Крайнїм на заходї портом, візантийсько-середземельним передовсїм, був Білгород-Монкастро, з ґенуезькою кольонїєю. В центрі кримські міста, і поміж ними особливо Кафа і Сурож-Сольдая, що як сказано, торгували не тільки товаром Середземельного моря, а й малоазійсько-сирійським, і довозом з дальшої Азії. Вкінцї — Тана, як великий склад передно- і середно-азійської караванової дороги[8]. З початку XIII в. руські купцї в своїх торговельних зносинах і дорогах мусїли виходити ще досить часто за сю чорноморсько-азовську лїнїю факторій (так маємо ще з середини XIII в. звістки про подорожі руських купців з кримських міст в малоазійські порти)[9]. Але пізнїйше вони випускають з рук навіть зносини з сими чорноморсько-азовськими факторіями, і торговля з ними переходить переважно в руки тутешнїх купцїв. Караванової дороги через Сарай в передню Азію — до чого Київ був так мов би сотворений, вони здаєть ся й не пробовали проторити, не маємо принаймнї на се вказівок, а навпаки, з одної звістки початку XV в. довідуємо ся, що руські, взагалї східноевропейські товари по азійських торгах розвозили також купцї татарські[10].

Причиною того всього був упадок Київа, як міста, і київського купецтва — зубожіннє його і відплив від тутешнього трівожного житя в иньші, безпечнїйші, спокійнїйші центри. Се мусїло почати ся уже з XII в., і власне з середини XII в. почавши в наших джерелах починають виринати звістки про чужостороннї купецькі кольонїї в Київі, як перед тим не було. Не значить се, щоб чужих купцїв перед тим не було в Київі — навпаки, але зріст значіння таких чужоземних купецьких кольонїй, безперечно, стояв у звязку з ослабленнєм місцевої київської торговлї й купецтва. Давнїйша чужоземна торговля вела ся купцями київськими, що самі їздили по товари до чужих країв і вивозили їх з Київа на чужі торговища; тепер везуть їх до Київа і через Київ на дальші торги купцї сторонські. Давнїйше руські купцї сидїли цїлими оселями в Ітилю, Царгородї, торгуючи тут; тепер сторонські купцї пересиджують в Київі більшими громадами, ведучи тут торговлю. Так треба толкувати собі появу в наших джерелах таких розмірно численних звісток про чужостороннї купецькі кольонїї в Київі з другої половини XII і першої XIII в.; про кольонїю новгородських купцїв, що мали тут свою церкву на Подолї[11], і такіж більші кольонїї купцїв західноевропейських, що теж мали тут свої церкви: «Нїмцїв», нїмецьких купцїв, і «Латини» — сим іменем могли означати ся купцї й нїмецькі й італіанські, з італїйських міст і ріжних факторій[12]. Про побут у Київі нїмецьких купцїв маємо звістки і в нїмецьких джерелах. Так в житиї одного з реґенсбурських абатів довідуємо ся, що на будову монастиря оден з його монахів дістав у Київі, в першій половинї XII в. більші жертви в дорогих футрах і привіз їх до Реґенсбурґа разом з купцями — правдоподібно нїмецькими, може реґенсбурськими-ж[13]. В третїй четвертинї XII в. иньшому реґенсбурґському монастиреви жертвує значнїйшу суму його підданий Гартвіґ, що пробуває в Київі, і сї гроші виплачують монастиреви його реґенсбурські кредитори[14]. В тім часї звістні в Нїмеччинї навіть спеціальні компанїї купцїв, що ходили на Русь, т. зв. ruzarii, як побачимо ще низше. Про італїанських, взагалї левантинських купцїв у Київі, поруч нїмецьких і західно-словянських, дає докладну звістку Пляно-Карпінї з 1246-7 р.[15]. Як на сьвідків правдивости свого оповідання він покликуєть ся на купцїв з Вроцлава, що йшли разом із ним до Київа, на численних купцїв з Польщі й Австрії, які прибули до Київа по нїм, і компанії лєвантинських купцїв, що прибули з Царгорода через чорноморські порти до Київа[16]; деяких з них він називає поіменно, і бачимо між ними Французів, Венеціан, Ґенуезцїв, може Пізанцїв[17]; назвавши поіменно десятьох, Карпінї додає, що було їх богато ще, котрих на імя не знає.

Сї припадкові згадки лишають ся на довгий час останньою докладнїйшою звісткою про київську торговлю. Як бачимо, був в Київі і в тих часах упадку значний торговельний рух, хоч по всякій правдоподібности — торг вів ся головно чужими, приїзжими купцями. Про місцевих Карпінї не згадує — може не мав до того нагоди, але безперечно, був се таки час упадку місцевої торговельної кляси: в другій половинї XIII в., з упадком державною житя на середнїм Поднїпровю, вона відливає відси в спокійнїйші краї.

Чорноморська торговля в сих часах, як знаємо, переходить головно в руки Італїанцїв, Ґенуезцїв передовсїм[18]; вони-ж мусїли в значній мірі забрати в свої руки довіз полудневих товарів на Русь, в тім і до Київа. Поруч них займають ся ним також Вірмени, що наслїдком тїсних торговельних зносин Криму з Малою Азією (де Вірменїя грає в тих часах важну ролю в каравановій торговлї з Азією) напливають тодї в великім числї до кримських міст і відси, а також і з Турції прибувають на Русь[19]. Коли потім Турки, з початком останньої четверти XV задають останнїй удар ґенуезьким кольонїям Чорноморя, й італїйська торговля на Чорнім морі упадає, Вірмени здобувають в полудневій торговлї дуже важну ролю — можемо се бачити особливо в західнїй Українї XIV-XVII вв. Брали в нїй участь також Жиди, Греки й Турки і ріжні левантинцї неозначеної національности — «франки» як їх називали на Сходї.

Торговля вела ся караванами. Ся форма взагалї панує в тих часах, при неособливій безпечности доріг і комунїкацій, навіть серед оселої кольонїзації, в серединї держав. В чорноморських же степах, відколи тут з'явили ся турецькі орди, инакше як під оружною охороною, більшими купецькими валками ходити було не можна. Ми бачили докладну опись такого купецького каравана з другої четвертини X в. у Константина Порфирородного; вона виправляєть ся на веснї з Київа і десь перед кінцем навіґації мусїла вертати ся. З другої половини XII в. маємо кілька детайлїв про такі каравани в київській лїтописи: каравани і тодї ходять більше-меньше періодично; князї знають, коли вони мають іти, і як в степах було занадто неспокійно від Половцїв, посилають їм на зустріч військо або й самі ідуть — до Канева чи ще й далї. Так нпр. князь київський Ростислав скликає князїв і з ними йде під Канїв — «и стояша у Канева долго веремя, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ». Очевидно, каравани були великі, коли приходило ся довго чекати їх переходу[20]. Близших подробиць про них не маємо, лише одну піднесу: князї у сїх звістках посилають ескорту все, коли каравани йдуть до Київа, але се не поворот караванів. В 1168 р. київський князь Мстислав під весну вибираєть ся походом на Половцїв, аби відстрашити їх від перешкод, які вони чинять торговельним караванам на «Гречеськім пути, Солонім і Залознім», а погромивши Половцїв, скоро по великоднї зберає князїв наново і висловивши їм свої побоювання, що Половцї таки не перестануть чинити пакости «Гречнику нашему і Залознику», іде з ними під Канїв «противу Гречнику». Караван ішов з початком навіґації, і до Київа: очевидно, се йшли каравани, споряджені десь в иньших городах, а не з Київа, як було в X в. Виходить, що се приходили караванами чужоземські купцї до Київа, а наші до них приладжували ся в своїх операціях — ілюстрація до того, що ми вище сказали про пасивність в торговлї Київа часів його упадку. Те саме приходить ся думати й про каравани «залозників», що як ми бачили — ішли в тім самім часї що й гречники, можливо — з азовського побережа[21]. Натомість не виступають разом з ними каравани «Солоного путя».

В кримській торговлї тих часів руські купцї брали ще дїяльну участь, судячи з пізнїйшої звістки Рубруквіса. Він дає взагалї хоч не богаті, але все таки найбільше цїнні вказівки про караванову торговлю середини XIII в. Руські купцї приходять з Руси (української) і з північних країв до Криму; з Криму ходять купцї на Русь і до північних країв. Каравани сї сухопутні, не річні, які бачили ми в X-XII вв. Русини, каже Рубруквіс, привозять футра — головний свій товар, на запряжених волами возах. Такими-ж возами возили вони з кримських озер сіль[22]. Отже торговельна дорога йшла на Перекоп. Руські купцї, що хотїли з кримських портів іти з своїми товарами за море, мусїли пересїдати на чужі кораблї. Можливо, ся обставина, що на місце берегового (каботажного) перевозу, який бачимо в X в. (здовж чорноморського берега до міст подунайських і до Царгороду), торговельні дороги йшли тепер впоперек моря, кудою руські днїпровські човни не могли йти, — вилинула на заміну річної Днїпрової дороги на сухопутну, на Перекоп. Міг на се вплинути також упадок торговельних стацій на нижнїм Днїпрі, Олешя передовсїм[23]. Може бути одначе й те, що в XIII-XIV вв. якийсь час попри сухопутну комунїкацію держала ся ще й річна — Днїпрова; в кождім разї одначе перевагу взяли сухопутні вкінцї дороги.

Головною з них була кримсько-днїпровська, на Перекоп. В першій половинї XVI в. вона зветь ся «дорога звыклая з давныхъ з вечныхъ часовъ», «дорога стародавная». Ішла з Перекопу на днїпровський брід Тавань, недалеко давнього Олешя, і відти на Черкаси, Канїв і Київ[24]. Звістний уже нам мемуарист середини XVI в. Михайло Литвин каже, що на Тавани стояв будинок мурований, званий Витовтовою банею, і що купецька традиція памятала, що там була давнїйша митна комора в. кн. Литовського[25]. В документах бачимо сю караванну дорогу, як звичайну й утерту, при кінцї XV в.[26]. Дорогу сю часом проходили цїлу сухопутєм, часом на середнїм Днїпрі перепаковували ся на човни; так плили часом також від Київа Десною на московську границю[27]. Иньша дорога з Перекопа, поминаючи поднїпровські городи, провадила на верхівє Самари — т. зв. Муравським шляхом, і потім на Путивль і Брянськ[28]. Після татарських погромів кінця XV в. вона стала одначе дуже небезпечною, й її уживали з великою обережністю, коли хотїли обминути литовські замки[29].

З Київа крім перекопської була ще дорога на Білгород[30]. В XVI в., по зруйнованю останнього замка в полуднево-західнїй Київщинї — Звенигороду, вона дуже підупала, але давнїйше, по Витовтових заходах в степах, а перед спустошеннями починеними Менґлї-гераєм, в сїм напрямі мусїли бути також живійші зносини. В XVI в. держала ся память про старі комунїкаційні тутешнї дороги (Витовтів міст і баня на Богу у Броньовского)[31]. З XV маємо звістки про порти й замки польсько-литовські на божсько-днїпровськім побережу. До них ще верну ся — тепер лише згадую про се, як натяки на живійший торговий рух з Київа в напрямі полуднево-західнїм перед погромами кінця XV в.

Поменьших доріг, тим меньше — ріжних манівцїв, яких уживали часом каравани, аби обминути тяжке мито, здиране на тих «звиклих дорогах», не будемо слїдити. Рух на них не був значний, Правительство і місцева адмінїстрація литовсько-польська протеґовала «звиклі» дороги і брала відвічальність за безпечність караванів тілько на них — коли каравани йшли за відомостию адмінїстрації й під її охороною. Инакше не тілько побирала з них «промито», але що гірше — поблажливо дивила ся на громленнє таких караванів ріжними людьми. Для ілюстрації може послужити досить голосний свого часу епізод про погромленнє козаками великого турецько-татарського каравану в 1545 р. Правительство в. кн. литовського на скарги відповіло тодї, що в сїй справі завинили головно самі купцї, бо не хотїли йти давнїм звичаєм на Черкаси, Канїв і Київ, а «опустивъши дороги свои звечистыи, стародавъныє, иншими дорогами незвычайними, где єсть великая небезпечъность, съ товари своими пошли». Так потім сї самі купцї в своїм поквітованню мусїли признавати; «уєжджаючи отъ мытъ замъковъ є. милости и опустивши тую звечную дорогу, пошли єсьмо зъ местца съ Перекопа не дорогою, черезъ поля яловыє, где николи купъцы, предкове наши, ани мы сами не хоживали». Тут на ур. Санжарові (на Ворсклї, коло нинїшної Полтави) й погромили їх козаки[32]. Правительство литовське вправдї дало вкінцї відшкодованнє купцям, аби не дражнити Татар і Турків, але тільки з ласки, і пограблені купцї мусїли дати те поквітованнє і там признати свою вину: що на тій офіціальній київській дорозї вони й иньші купцї нїколи не мали нїяких прикростей і шкоди, а потерпіли тепер через те, що пішли «полями, не дорогою». А правительство в. кн. Литовського поручало хану, аби не було таких історій, — наказати купцям, щоб вони «шли бы съ куплями своими дорогами стародавъными, яко и первей бывало; и коли они до паньства є. милости пойдуть и на Тавани будуть, они бы нехай упередъ до воєводы (київського) и старосты є. милости черкаського и каневъского водлугъ давъного обычаю посылали, и о себе имъ знати давали, а воєвода и староста черкаскій[33] мають противъко ихъ посылати и ихъ выпроважать и казать провадить — єстли въ паньство нашо, або до земли Московскоє»[34]. В противнім разї правительство не приймає за себе нїякої відвічальности за цїлість караванів[35].

Рух на тій «стародавнїй» дорозї перекопсько-київській був досить значний, навіть по татарських спустошеннях кінця XV в., а перед тим ще більший, і вона мала дїйсно значіннє головної артерії для цїлого Поднїпровя. До нас дійшли арендні контракти тутешнього мита, безпосередно по перших татарських нападах, коли не знали ще, що сї напади стануть хронїчними, і виходили з рахунку давнїйших доходів. Київське мито з вишгородським і житомирським видержавлено в 1486 р. за 950 коп широких грошей річно; мито путивльське, разом з корчмою, за 360 коп річно; мито брянське, з корчмою і перевозом і доходом від ваги — за 120 коп річно[36]. З сих цифр насамперед бачимо, що торговельний рух на Поднїпровю концентрував ся головно в Київі (мито путивльське супроти київського значно низше, як бачимо, а що мито житомирське попри київське мало підрядне значіннє, так само як і вишгородське — се видко з инших вказівок)[37]. Далї, бачимо також, що сей рух був дуже значний. Сама по собі цифра 950 коп річного митного доходу досить висока. Коли нпр. числити мито більше меньше на 2 ½-3% вартости (судячи з того що головне мито в Київі в серед. XVI в. рахувало ся по 2 гр. від копи, і так брали від караванів і взагалї приїзжих купцїв, а свійські мита не платили), то прийдеть ся, рахуючи кошти адмінїстрації, числити товаровий оборот річно на яких 35 до 40 тисяч коп. Але ся цифра також висока і релятивно: західнї комори (Берестє, Дорогичин, Більськ і Городно) в тім самім часї було виарендовано за 1100 коп річно, а мито луцьке — за 1525 коп річно[38].

Татарські погроми кінця XV в. сильно підрізали сю полудневу торговлю. Мито далеко не доносило давнїх сум, і арендарі не хотїли брати його. До того ще прилучило ся і вигнаннє з в. кн. Литовського Жидів, що займали ся державленнєм мит. Правительство стало адмінїструвати мита само, але доходи дали далеко низші суми — київське мито дало за рік 1498 коло 380 коп, а з промитом понад 500, за 1499 — 758 коп; путивльське 377 кіп; луцьке мито в тім самім часї було державлене за 500 коп, а західнє (Берестє — Городен) — за 430 коп[39]. Але в 1506 р. київське мито видержавлено підприємцеви Жидови за 700 коп річно (і то з задержаннєм ще частини «аргиша» — караванного мита)[40]. Луцьке державлено в тім часї по 800 кіп. Берестейське (з Дорогичином) по 400 (але уважаючи на умови контракта треба його властиво числити значно вище — може до 500 коп навіть)[41].

Таким чином і по Менглї-гераєвих погромах Київ, хоч і потерпів в своїй торговлї, все таки задержав ся на позиції одного з головнїйших торгів, чи лїпше сказати — торговельних стацій. Бо торговля ся в переважній масї транзітна: київська дорога при всїх недогодах зіставала ся ще найбільше безпечною для східнїх товарів, і сюдою ішли товари в московські, білоруські й литовські землї, і навіть для балтийського експорту. Михайло Литвин каже про Київ, що він богатий на чужосторонські товари, бо нема звичайнїйшої дороги, як старинний, давно проторений і здавна звістний шлях з чорноморської Кафи через перекопські ворота на таванський перевіз і відти степом на Київ: «що тільки йде з Азії, Персії, Індиї, Арабії й Сирії на північ в Московщину, Псков, Новгород, Швецію і Данїю східнього товару — дороге каміннє шовк і золоткані матерії, кадило і темьян, шафран, перець і иньше коріннє», — йде тудою[42]. Се оповіданнє мусимо вважати вірним образом сеї торговлї для середини XVI в.

Переважне значіннє для неї мав торг московський. Се виступає в наших джерелах з усею виразністю. Не кажучи вже про ріжні епізоди, де ми стрічаємо ся з караванами, що йдуть в Москву або з Москви[43], і загальнїйші характеристики поднїпрянської караванної торговлї в описях поднїпрянських замків та иньших джерелах представляють московський торг головним огнищем сеї торговлї: в гору Днїпром ідуть каравани зі східнїми товарами до Москви, в долину Днїпром ідуть каравани з московськими товарами в Крим чи в турецькі міста. «Кгды купъцы чужоземъцы идуть в корованехъ з Турковъ, з Орды, з Москвы, дають воєводе мыто головъное отъ копы по 2 гроши, а к тому поклонъ по доброй воли дають: з Турковъ идучи речами єдвабными, а з Москвы собольми и иньшими товары тамошъними», каже люстратор 1552 р., описуючи доходи київського замку, і теж більше меньше кажуть люстрації иньших поднїпрянських замків: в гору ідуть товари «ординські», очевидно до Москви, в долину «московські»[44]. Найчастійше виступають в наших звістках купцї турецькі й татарські, себто піддані султана й кримського хана, що ідуть до «Москви» з східнїми товарами, а звідти потім везуть товари московські, як читаємо в однім актї про козацькі погроми, що вони «громили по колку кроть корованы купъцовъ турецъкихъ и перекопскихъ, которыє того году инъшиє шли зъ Орды къ Москве черезъ поля, а инъшиє вжо зъ Москвы назадъ до Орды»[45].

«Москву» туж одначе треба розуміти в ширшім значіню — як землї Московської держави, до котрої тодї (в серединї XVI в.) належав також Новгород і Псков і Смоленськ з горішнїм Днїпром. Каравани сюди мусїли йти з Київа в гору Днїпром, і сею дорогою, на Смоленськ і Новгород, транспортували ся східнї товари далї в балтийські порти, як каже зовсїм правдоподібно Михайло Литвин[46]. Се було продовженнє — слабоньке тільки, старої великої торговлї на «пути изъ Варягъ въ Грекы», і східнї товари мусїли бути головною рубрикою серед тутешнього товарового довозу з полудневого Днїпра. Але се не було одиноке джерело східнього товару для тутешньої торговлї, бо він ішов також Волгою з передньої Азії, і в часах по прилученню псковсько-новгородських і смоленських земель до Москви, волзька торговля, що була в руках купцїв московських, мала всї шанси брати, що далї, рішучу перевагу над днїпровським транзітом. Головним-же торгом для нашого днїпровського транзіту була безперечно сама Москва. Сюди каравани з Київа йшли Десною на Остер, що стояв при московській границї, й на Чернигів — такий маршрут ми дїйсно стрічаємо в наших документах[47]. Сюди-ж ішла згадана вище дорога з Перекопа на Путивль, «полями».

Про склад такого більшого каравана з тих часів може нам дати досить добре понятє караван, розбитий козаками на Санжаровім в 1545 р. (тому досить добре нам звісний з дипльоматичної кореспонденції)[48]. Ішов він до Москви; на чолї його стояв «старший купецъ у головахъ» — Хаджи Велї, турецький купець з Царгорода; крім нього богато иньших, з яких по імени названі пятнадцять купцїв царгородських, вісїм купцїв з Кафи — Турків і Вірмен, турецьких підданих, і четверо татарських, з Кіркйора, що везли з собою гроші кримського хана — правдоподібно на закупно московських товарів; крім того були ще купцї иньші, не названі поіменно. Караван був великий і многолюдний, тому й осьмілив ся йти «яловими полями», і навіть, як оповідали козаки, стрівши козаків-промисловцїв на дорозї, напав на них і погромив[49], але потім напали на них иньші ватаги, з більшими силами, і погромили караван. Що в нїм було, по части можемо судити з тих річей, які знайшли ся ся ще у козаків при слїдстві: оксамит в штуках і в «газуках», золототканий і без золота, в ріжних кольорах; камка — шовкова матерія сильнїйша (перське «камха»), звичайно з кольоровими взорами, часто ткана золотом або сріблом, ріжних сорт: «бурска» (від Бруси, на малоазійськім берегу), кухтерь (кахтир, кіхтир, особливо сильна сорта камки), «наклеювана» (клеєна, підлїйша); тафта (перс. тафте) лекша шовкова матерія — ріжних кольорів, гірший сорт її звав ся китайкою; шовк не тканий (бурський і «чериковий»), на вагу, на «лїтри». Отже все товари шовкові[50]. Чи цїлий караван тільки їх лише віз, се одначе сумнївно. Загальну вартість товарів його купцї рахували на 862 тисячі — не сказано, чого; як турецьких аспр, то було-б се коло 20 тис. золотих, як московських «денег», то було-б 8.620 рублїв[51]. Як частинне відшкодованнє (бо самі признавали свою вину в сїм інцидентї) купцї потім згодили ся взяти від правительства в. кн. Литовського 5.000 золотих червоних, або 3300 коп грошей (6600 злотих).

Шовкові товари, що виступають в сїм епізодї, були одною з найважнїйших, може — найважнїйшою навіть катеґорією орієнтального довозу. Крім них возили: східнє й полудневе коріннє, коври, вироблені шкіри, вироби шкіряні, бавовняні, металїчні. В заміну «з Москви» везли на полудне передусїм ріжного рода футра, в шкірках і в шубах, і «московські товари» — шкіру вироблену, також шкіряні вироби, «рибій зуб», і т. и. «Коли караван іде з Орди, старостї дає такі дарунки, каже люстрація черкаського замку: камка александрійська на золотї, лїтра шовку, ковер, тижми (черевики), тебеньки (шкіряні убори для коня), сафян; підстаростї від каравану: чамлят («чемлїт» укр. пісень, вовняна матерія)[52], півлїтри шовку, гривенка (пів фунта) перцю. А коли караван іде до Орди, тодї старостї від каравану: шуба лисяча «завийскова» (від вия, шия — з певних частей шкірки), сагайдак, сїдло, шлик (шапка) лисячий»[53]. А от як вичисляє товари «турецькі» й «московські» трохи пізнїйша (1569), але на давнїйшій практицї оперта тарифа мита волинських і підляських комор[54]:

Товари турецькі: камка шамська, куфтир, байберка (матерія з крученого шовку, часом з золотом, відти наш байбарак — шовковий або брокатовий кафтан), китайка бурська, турецька і бробиха, фарар (матерія тоїж вартости що китайка), чамлет, мухояр (матерія бавовняна з вовною або шовком), кіндяк (бавовняна матерія, на відшивки), шовк бурський і царгородський на лїтри, бавовна на камнї, пояси (чинкатори — cingatura) — золототкані, шовкові й бавовняні, коври, конї й кінські убори — кутаси, сїдла, узди, футра рисїв, росомах, лисів, сафян, фарби, ляк, клей, коріннє: шафран, імбир, цинамон, гвоздики, мушкатний горіх, кмін, перець, кадило, ладан, мігдали, риж й ин.

Товари московські: футра в шкірках («сороках» — по сорок штук) і в шубах та ковнїрах — соболї, куницї, горностаї, норки, видри, медведї, бобри, вовки, песцї, лисицї, білки й ин., юхт (виправлена шкіра), «рибій зуб».

Участь місцевої, української людности в сїй торговлї була тодї, як я вже сказав, дуже мала. Перед київським погромом 1482 і спустошеннєм Київщини вона мусїла бути більша. В одній грамотї ми маємо згадку, що за Казимира Ягайловича в Київі був склад заграничних товарів, як і в Луцьку, то значить, що всї заграничні купцї могли з своїми товарами йти тільки до Київа й тут спродавати свої товари, а транзітом з ними йти не могли[55]. Виїмок робив ся тільки для турецьких купцїв, що прибували з турецькими послами (посольства взагалї в тих часах використовували ся для купецьких цїлей, а особливо посольства турецько-татарські й московські. Така привілєґія складу (про неї будемо говорити ще низше) давала ся в інтересах місцевих купцїв: заграничні купцї, не маючи права перевоза транзітом, мусїли продати товари місцевим купцям. Таким чином київські купцї XV в. мусїли-б бути посередниками в торговлї купцїв московських з купцями східнїми. Можна одначе сумнївати ся, чи з такого права складу, коли воно дїйсно було, робили Кияне повний ужиток. Ми маємо звістки Контарінї з 1474 р., отже ще перед погромом, і він оповідає про московських купцїв, що через Київ ішли з товарами до Криму: сюди приїздить, каже він, богато купцїв з північної Руси (Rossia alta, що означає очевидно також і купцїв московських)[56] і караванами їдуть до Кафи[57]. В тих привілєґіях і пільгах, які давали ся Київу після його погрому, нема нїяких вказівок на право склада, анї на якусь участь київських купцїв в транзітній, заграничній торговлї: іде мова про торговлю внутрішню, увільненнє київських купцїв від мит на коморах Київської землї, а потім і цїлого в. кн. Литовського, та про ріжні доходи від заграничних купцїв, що приходили до Київа[58]. Не можна, розумієть ся, вповнї покласти ся на таке замовчаннє, але в кождім разї якусь виднїйшу участь київських купцїв в заграничній торговлї при такім мовчанню трудно припустити — в першій половинї XVI в. спеціально. Описи й иньші джерела середини XVI в., окрім оплати мита, также говорять про ріжні зривки від приїзжих купцїв і караванів, але нїчого не згадують про участь місцевої людности в сїй торговлї. Окрім мита, каравани складали місцевій адмінїстрації дарунки за опіку й охорону (инодї за се діставали від неї потрібні запаси поживи, або робили їм учту); брала ся з них т. зв. «обвЂстка» — певна оплата при оповіщенню по приїздї; провідників до караванів і людей до човнів, коли хотїли їхати водою, купцї мусїли брати з людей місцевих, і човни від них. В Каневі нпр. се було привілєґією міщан: «наймают ся подъ нихъ с чолънами мещане тутошныє тяглиє, а земянъскимъ ани жадънымъ инымъ найматися не вольно», в Черкасах — самих Черкашан; завдяки тому можна було, розумієть ся, жадати цїни можливо високої, і зривок сей уважав ся так значним, що староста від себе вже брав з кождого такого наймленого човна від його властителя по золотому[59]. В Київі була уставлена висока такса — дванадцять коп грошей на іновірних купцїв (Турків, Татар і Вірмен), зловлених на інцестї, а тому що купцї, аби меньше платити мита, переладовували вози, переїздячи Київ, була практика, що коли віз уломить ся під тягарем на київських горах в границях міста, від Золотих ворот до р. Почайни, то весь той віз із товаром забирали на київського воєводу «подле києвъского права»[60]. Михайло Литвин оповідає, що від перехожих караванів в Київі потягають значні зиски воєводи, митники, купцї, міняйли, властителї човнів, фірмани, корчмарі й шинкарі, й т. и.[61].

Одинока галузь заграничної торговлї, що вела ся місцевою людністю й для потреб її, се була торговля сілю. Сіль на Поднїпровє в XVI в., як і давнїйше, в XI-XIII в., приходила двома дорогами — сіль «біла» — топчаста, в «головажнях», галицька, що приходила сюди з Поділя, і сіль чорноморська, що приходила «знизу»[62]. Ся остання ішла з двох джерел — з кримських озер, «з Перекопа», і з чорноморських лиманів. Михайло Литвин, мішаючи се до купи, каже, що сіль привозять з таврійських лиманів званих Качібейськими: за десять стріл, славних київських стріл, з орлиними перами, Татари позволяли набирати цїлий човен солею, каже він[63]. В дипльоматичній кореспонденції середини XVI в. маємо близші звістки про довіз солї з Качібею: «соляники» приходили туди з Київа і Луцька, і за оплатою «стародавнього мита» мали свобідно наберати сіль: кримський хан відповідає за їх безпечність і забезпечає їм «сторожу людей наших», тільки козакам не ручить безпечности, противно — скаржить ся, що їх соляники, приходячи по сіль, побивають і беруть в неволю його Татар[64]. Партиї соли, що везли сї соляники, звали ся десятками[65]. Сіль ішла в гору Днїпром, возами й барками (комягами) до Київа, і дальше — на Днїпру й Припети, на Мозир, до Білої Руси[66].

Окрім соли з низу ватаги «уходників» привозили з степових промислів в значних масах мід, віск, сало, мясо, шкіри й особливо рибу — щуку, коропів, лещів, сомів і красу Днїпровського полову — осетри; рибу сю везли сьвіжу, вялену й солену, в бочках[67]. Риба ловила ся також в великих масах і вище, в околицях Київа, і особливо на Припети, на устю р. Тура: Михайло Литвин оповідає, що там з початком марта риба йшла нечувано збитою масою, і туди на сей час масами з'їздили ся купцї по рибу (він каже, очевидно — побільшуючи, що за день наповняли там рибою до тисячки возів)[68]. Крім місцевої людности на сї промисли приходили люде з горішнього Днїпра — з Мозира, Вихова, Могилева, «й иньші чужогородцї», що оплативши ся старостам за право промислу і віддавши потім певну частину здобутого (черкаський староста нпр. брав восьму частину «з рыбъ, з сала, з мяса, зъ кожъ и зо всего»), везли потім продукти собі до дому[69].

Мід в великих масах споживав ся в поднїпрянських містах, по корчмах; в Черкасах старости навіть не позволяли міщанам возити мід до Київа, анї продавати кому, тільки заберали до корчом, по певній примусовій цїнї[70]. Збіже мусїло приходити в значних масах з горішнього Днїпра, бо в першій половинї XVI в. хлїборобство в Київщинї так упало, що навіть для тутешнїх залог привозили хлїб з північних волостей Днїпром[71]. Черкаські міщане, як оповідають, везуть до Київа, мід і рибу, щоб купити собі «жита і иньших живностей»[72] — очевидно, теж привозних переважно. Одначе й залюдненнє тутешнє в першій половинї XVI в. було таке слабе, що цїла та місцева торговля, абсолютно взявши, була зовсїм не велика. До експорту з місцевих продуктів в сїм часї міг іти віск і шкіри; з кінцем XVI в. розширяєть ся на Поднїпрянську Україну вивіз лїсових продуктів, але про нього будемо говорити низше. Тут згадаю іще про оден місцевий продукт, що далї служив sui generis важним продуктом заграничної торговлї — був ним невільник.

Про торговлю невільником в давнїйших столїтях була мова на своїм місцї[73]. Уже в Х-XII вв. кримські міста й Царгород були великими торговищами для руського і взагалї східно-европейського невільника, що в великім числї довозив ся чи то руськими купцями, чи то Половцями, що продавали в кримські міста людей, взятих в полон під час їх нападів. Заснованнє в Криму італїянських кольонїй і торговищ росширило й оживило торг східноевропейським невільником — його почали вивозити в великих масах в західнї порти Середземельного моря. XIII-XV столїтя були часом нового розвою невільництва в краях Середземельного басейна; під впливом ріжних чинників, а передовсїм — запотрібовання й браку робітника, розвиваєть ся там попит на невільника, і його в великих масах починають довозити з ріжних «невірних» країв — католики, як ми знаємо, не могли бути, в прінціпі, рабами, а що до невірних зачисляли всїх не-католиків, тож не було перешкод в уживанню нашого невільника. Венеція і Ґенуя в XIV-XV вв. були як раз найбільшими торговищами невільників[74], і поруч ріжних иньших невільників — татарських, черкеських, болгарських і т. и., вони вивозять в західні порти також в великім числї невільників і невільниць з наших країв, тим більше що татарські напастники постачали їх в великім числї, а попит на них був навіть більший нїж на иньших. Тана і Кафа були головними експортовими місцями, а як широко вів ся сей експорт, показують сучасні корабельні приписи, що забороняли з санїтарних мотивів везти на поменьших ґалєрах більше як 30 невільників, а на більших — найвище 60[75].

В XIV-XV вв. торг чорноморським невільником захоплює цїле побереже Середземного моря. Нпр. статистика невільників з крайнього кута Середземельного моря — Русільона, на французько-гішпанськім пограничу, для XV в. виказує цїлу третину рабів з чорноморських країв, і близько четвертину — невільників «руських» і «білих Татар» — себто татарських невільників з земель українських і великоросийських. Цїна на них була найвища — за них платили 50 до 100 лїврів, тим часом як за иньших не платили вище 60 лїврів[76]. В Італїї цїни були значно вищі й ішли тягом в гору — в XV в. платили по 30-50 дукатів і вище, і найдорожше платять ся знову таки руські невільники, а ще вище невільницї — платили за них часом до 100 дукатів; цїнили їх за красу, тому уживали ся вони не тільки до роботи, а й на иньші цїли. Фльорентийська патриціанка сіньора Строцці дає нпр. такі науки свому сину (лист з 1455 р.): «як ожениш ся, тобі буде потрібна невільниця; напиши, яку схочеш — чи Татарку — вони витривалі на роботу, чи черкеську — всї вони визначають ся здоровєм і силою, чи руську — з Росії, що визначають ся приємністю й красою (sono piu gentile di compressione e piu belle)»[77]. Панї Строцці вкінцї радить синови купити Татарку — з мотивів господарських, але упадок родинного житя і моральности тодї власне піддавав иньші мотиви попиту. І власне в XV в. появляєть ся на італїянських тортах в великих масах руський невільник, особливо невільницї: їх бувало все значно більше нїж мущин (кілька разів більше), і пересїчно вони цїнили ся дорожше. Положеннє їх зрештою при тім всїм і в сих цивілїзованих краях, серед розцьвіту італїанського відродження, зовсїм було незавидне: їх трактовано з цїлою консеквенцією старого прінціпа, що невільник становить тільки річ і власність сього пана, і хоч їх часто хрестили (а в Фльоренції охрещеннє навіть вимагало ся приписами), ся католицька віра не причиняла ся зовсїм до набутя якихось людських прав. Всякі роди кари були дозволені панови супроти невільника, і навіть забитє його не уважало ся переступом. За те незвичайно острі кари — аж до кари смерти, накладають сучасні кодекси за нарушеннє прав власности пана над невільником — крадїж його і т. и.[78].

Замкненнє Чорного моря для італїанських купцїв в другій половинї XV в. (властиво від коли Турки здобули Царгород) ослаблює експорт чорноморського невільника. Уже в 1449 р. венеціанський сенат застановляєть ся над справою довозу невільників супроти скарг на все більший брак невільника[79]. Ґенуезцї пробовали урядити експорт невільника з Кафи суходолом, через Галичину, і кілька звісток про таке транспортованнє невільників сюдою маємо з 1460-70 рр.[80]. Упадок італїанських чорноморських кольонїй в 1470-х рр. задав останнїй удар сьому торгу їх, і в звязку з сим упадає невільництво в Італїї з кінцем XV в. В XVI-XVIII вв. на західнїм побережу Середземельного моря воно ще істнує правно, але в житю невільники стрічають ся все рідше.

Далї вивозив ся натомість чорноморський невільник, як і перед тим, на східнї торговища. В великих масах вивозили невільника до Єгипту — там окрім робітників куповано невільників, уже від XIII в., до султанського війська, т. зв. мамелюків, в великих масах: в XIV в. річний довіз мамелюків до Каіро досягав 2.000 голов! Сюди отже вивозили більше мущин, як невільниць, і для мамелюцького війська особливо пожадані були Татари — за них платили 130-140 дукатів за голову[81]. В великих масах вивозили чорноморського невільника до Туречини, Малої Азії. В великім числї уживали їх в своїх господарствах самі кримські Татари. Михайло Литвин, що з гіркою іронїєю росписуєть ся про сей масовий вивіз невільника, каже, що й тут наші земляки мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників, каже він, продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землї королївської (Литовсько-польської держави), а не московської — бо московські невільники, як брехливі і хитрі, на невільничім торзї мають низький курс[82]. Товар сей, каже він, дорогою цїною купують чужосторонні купцї, що перепродують його потім в дальші краї — Сараценам, Персам, Арабам і т. д. Торг невільниками іде у всїх кримських містах, а найбільший в Кафі; тут їх часом цїлими юрбами женуть з торговища просто на кораблї, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожирає нашу кров.

Найдавнїйші звістки, торговля з Зах. Европою, оріентально-візантийський торг, Понизє й галицько-чорноморська дорога, зносини з балтийським побережем, прусько-фляндрський торг, торг вроцлавський і краківський, полїтика Казимира В., змагання краківських купцїв до замкнення руської торговлї, прусько-литовська дорога, торговельні дороги з Прусії на Волинь і до Галичини, предмети торгу, замкнення границь за Людовика й Ягайла, упадок пруської торговлї з Володимиром і Львовом, розвій краківської торговлї на Українї, конкуренція вроцлавська, спори в XV в. Змагання Львова до монополїї в полудневій торговлї, процес з Краковом, львівський примус для міст галицьких і подільських, система галицьких доріг. Торг подільський, подільські торговельні шляхи, львівські претенсії. Волинський торг — упадок Володимира, луцький склад, волинсько-полїські дороги, розміри торговлї в XV-XVI в., правительственна реґуляція доріг на захід, їх зміни в XVI в., зносини з Заходом: Люблин і Познань, пруська торговля, бужська артерія

Переходимо до Західньої України. Її загранична торговля має для нас остільки більший інтерес, що вела ся з більшою участию місцевої людности, а з тим — мала і для місцевого житя далеко більше значіннє і вплив.

Давнїйші стадиї тутешньої торговлї для нас майже не істнують. Такі пункти, як Володимир, Берестє, Перемишль, Галич мусїли здавна визначити ся своїм торгом, але детальнїйших звісток про їх торговлю ми не маємо майже аж до XIV віка; ми можемо лише виробити собі деякий суд про торговельні дороги, загальні напрями й характер торговлї, та про те значіннє, яке мусїли в нїй мати згадані городи в попереднїх столїтях, і сим поки що приходить ся й задовольнити ся.

Розумієть ся, торговельна дїяльність сих міст мусїла розвивати ся головно в західнїм напрямі, і на зносинах Київа з центрально-й західно-европейськими землями, на посередництві в них мусїла розвивати власна торговля західно-українських міст. Сї зносини були досить живі, хоч ми й не маємо особливо докладних відомостий про них. Знаємо, що вже в IX-X вв ходили західнї купцї до Київа і взагалї на Русь, а про руських купцїв чуємо, як вони ходять до Кракова й Праги, або привозять свої товари в городи горішнього Дунаю[83]. І з дальших столїть не бракує звісток про живі зносини з Русию західнословянських і нїмецьких земель. Ми бачили вище звістки про торговлю з Київом Реґенсбурґа, торговельного центра горішнього Дунаю, з XI-XII в.; окрім них стрічають ся й загальнїйші звістки про зносини з Русию взагалї. З 40-х рр. XII в. маємо кореспонденцію нїмецького цїсаря Конрада III з цїсарями візантийськими в справі якихось нїмецьких підданих, правдоподібно купцїв, побитих і пограблених на Руси (in Rossia)[84]. Маємо принагідні звістки про ріжних подорожни з Руси (peregrinantes de Ruzia)[85], й торговельні каравани, що на возах везли ріжні товари з Руси й на Русь[86], а з привилея м. Еннсу (на Дунаю, в Штирії) з 1192 р. довідуємо ся, що нїмецькі купцї, які ходили на Русь з караванами, звали ся спеціальним іменем ruzarii. Вони ходили через Еннс на Русь і з Руси далї в нїмецькі краї, особливо знов таки до Реґенсбурґа, і привилеї забезпечають їм свобідну дорогу за оплатою певного мита (12 денарів від воза)[87].

Звістку Карпінї про численних купцїв австрійських, нїмецьких і польських в Київі по татарськім погромі ми вже знаємо. В давнїйших столїтях Польща не мала особливого торговельного значіння: польський хронїст з початку XII в. Мартин Ґаль каже про чужоземних купцїв, що вони лише в дорозї на Русь переходили через Польщу[88]. Але при тїсних полїтичних і династичних звязях з Польщею вона не могла зістати ся поза обрієм руської торговлї: коли з Руси спроваджували туди навіть майстрів, то певно не обходили ся й без руських товарів. Так само і з Угорщиною. Вже київський книжник XI в. каже кн. Сьвятославу вичисляти предмети угорського торгу (в подунайських городах) — мусїв він бути добре знаний. З Західньою Україною Угорщина стояла в найтїснїйших зносинах, і торговля мусїла тут вести ся досить жива. Принагідні звістки потверджують таку апріорну гадку. Так припадком довідуємо ся, що селяне села Залуки, на Тисї, в теп. Саболчськім комітатї при кінцї XII в. (за кор. Емерика) пограбили якихось купцїв що йшли з Руси[89] і за те були судом віддані тим купцям головою; очевидно тут мова про ту торговельну дорогу з Руси, з Галича на Синевідсько, з горішнього Стрия[90]. В наданню тогож кор. Емерика остриґомській капітулї на право побирання мита згадуєть ся про купцїв з Руси, що везуть свої товари до Пешту, Остриґому й иньших міст[91]. Kop. Людовик в звіснім своїм листї до Дмитра Дедька упоминаєть ся за угорськими купцями з Кошиць, що галицькі митники беруть з них мита більші як з польських і иньших чужостороннїх[92], а в иньшій, виданій тогож року (1344), згадує про купцїв, що приходять до Угорщини з Руси, Польщі й иньших країв[93].

Ми дійшли часів, коли галицькі й волинські міста вели вже вповнї самостійно сю торговлю з західнїми сусїдами, і коло них ся торговля обертала ся. Перше, поки центром східноевропейської торговлї був Київ і вповнї домінував над нею, західнї українські міста мусїли брати участь в торговлї головно як посередники в зносинах Київа з західноевропейськими землями. Члени руської дружинно-купецької верстви, уміщені по залогах і урядах в більших городах Західньої України, розумієть ся, брали від початку участь в сих зносинах і торговлї. Вивозили ся в західнї землї східноевропейські продукти — футра, віск, невільники, а також товари, що приходили до Київа й на Русь взагалї зі Сходу і з Візантиї — шовк, коріннє, фабрікати; могли йти також і деякі руські фабрікати — нпр. вироби руського золотництва XI-XII в.: недурно Київ і взагалї Русь сих часів представляла ся західноевропейському чоловіку сих часів чимсь невимовно блискучим, роскішним[94]. До тих транспортів, що йшли з Київа, князї, дружина і купцї західнїх українських міст мали що прилучити й свого з того, що здобували з даней, війни й торгів: футра, віск, невільника[95]. Для своїх близших сусїдів — земель польських і угорських, вони служили посередниками в обмінї на предмети київської торговлї, київського транзіта. Але досить скоро — ще перед упадком київської торговлї, протеребили західнї українські землї й свої власні дороги до тих торгів, звідки приходили візантийські й східнї товари на київський ринок — до грецьких портів Чорноморя.

Се особливо важно було для Галичини: супроти непевних, напружених відносин галицьких князїв до київських і близших сусїдів — волинських, для галицької торговлї дуже важно було увільнити ся від залежности від київської торговлї, від можливости замкнення границї, і вітворити собі дороги до тих джерел, звідки київські купцї діставали свої товари.

Се до певної міри удало ся галицьким купцям осягнути. Галичина в XI-XII вв. сильно рушаєть ся на полудне, кольонїзує днїстрянсько-прутське Понизє[96] й стає в XII-XIII вв. досить міцною стопою на чорноморськім побережу. Дуже правдоподібно, що сей похід на полудне диктували галицьким князям в значній мірі власне торговельні мотиви. В серединї XII в., галицькі князї держали вже в певній залежности від себе устє Дунаю: досить загальні згадки Слова о полку Ігоревім про власть галицького князя на Дунаю потверджують ся оповіданнєм про похід Івана Берладника; з нього бачимо, що тут не тільки промишляли галицькі риболови, але ходили галицькі кораблї («изби д†кубарЂ и взя товара много» — мова, судячи з контексту, про кораблї галицькі)[97]. З першої половини XIII в. маємо вже зовсїм виразні звістки про торговельний рух між Галичом і чорноморським побережем: Данило стрічає за Днїстром вози, що йшли «къ плаву» — правдоподібно до Днїстрової пристани, щоб ладувати товари на човни, а низше стрічають на Днїстрі «лодья из Олешья» — човни, що прийшли з Олешя на устє Днїстра, і Днїстром пішли в гору; вони везли між иньшим рибу й вино — чорноморські продукти[98].

Таким чином Галич в сїм часї стояв в безпосереднім полученню з чорноморськими портами. Білгород на місцї старої Тіри, на устю Днїстра, стає портом Галича, як Олешє було портом Київа. Але также як Київ Олешя, не потрапив Галич Білгорода задержати трівко в своїх руках — росширеннє Татарської орди розриває залежність від Галича нижнього Днїстра й Дунаю (Татари інтріґують і на Понизю), а пізнїйше бачимо Білгород (Монкастро), так само як і Олешє, в руках Ґенуезцїв[99]. Не знати від коли, але правдоподібно — уже з першим своїм роспростороненнєм на чорноморськім побережу, мусїли вони засїсти в обох сих важних торговельних пунктах, що давали їм ключ до торговлї Днїстра і Днїпра. Чи задержали ся (або може — відновили ся) якісь галицькі факторії на Чорноморю де инде — се так само трудно сказати, як і заперечити[100]. В кождім разї перехід в руки Ґенуезцїв не знищив (може навіть піднїс іще) значіння Білгорода як чорноморського порта для західньої України. Під ґенуезькою, ба навіть і пізнїйше — під турецькою властию Білгород зістаєть ся важною торговельною стацією, звідки приходили в Галичину й на Волинь предмети східньої й полудневої, левантинської торговлї, котрими Володимир, Луцьк, Галич, Львів торгували з своїми близшими і дальшими сусїдами, а ще більше — висилали їх через Польщу в землї нїмецькі, разом зі своїми місцевими продуктами, в заміну за товари західноевропейські.

Кілька звісток, принагідно кинених волинським лїтописцем про Володимир 1280-х рр., досить добре ілюструють нам торговельні зносини тодїшнїх волинських (і галицьких) міст. Поруч тубильцїв лїтописець згадує в Володимирі як його більше меньше постійних мешканцїв (торговельні кольонїї) Нїмцїв, Сурожцїв, Новгородцїв, Жидів[101]. Сурожцї — се безперечно не самі тільки люде з Сурожа (Судака), а взагалї купцї з чорноморських італїянських факторій, що вели в Володимирі торг своїми товарами і тут осїдали. Новгородцї приїздили сюдиж по ті товари (бо товари нїмецькі та східноевропейські мали у себе дома). Що до Нїмцїв, то з иньших вказівок[102] можна думати, що в Володимирі була тодї громада нїмецька на нїмецькім праві. Такі громади, звістні нам з часів перед Казимиром також у Львові і Сяноку, а можливо — фундовані ще й по иньших більших містах, служили натуральними посередниками в торговлї з нїмецькими краями. З другого боку кольонїї чорноморських купцїв — як володимирські Сурожцї, як Вірмене, що осїдають іще десь за руських часів у Львові, і дуже рано, ще за Коріатовичів, у Каменцї, як кольонїї караімів у Галичу і Луцьку — служать посередниками в торговлї з чорноморськими портами, звідки сї кольонїсти напливали.

В другій половинї XIII в. розвивають ся нїмецькі городи Прусиї на долїшнїй Вислї й стають важними торговельними стаціями для цїлого вислянського басейна, а з тим і для західньої України. Буг і Висла служили дуже вигідними дорогами на Волинь і до Галичини, і пруські міста — особливо Торн, також Кульм, пізнїйше Ґданськ, розвивають широкі зносини з західнїми українськими землями, служачи посередниками для них в торговлї з західно-европейськими краями — головно Фляндрією, що розвиває в тих часах дуже інтензивний промисл, і взагалї з побережем Північного моря. Творить ся таким чином велика торговельна дорога: Чорне море — Білгород — Володимир і Галич (з XIV віком Львів) — пруські міста — Фляндрія, півн. Франція, Анґлїя. Славна катольонська мапа, рисована коло 1375 р., при Львові (ciutat de Leo) зазначає, що сюди приїздять східнї купцї і далї їдуть через нїмецьке море до Фляндрії[103]. Вказівку сю треба спростувати лише, як бачимо, остільки, що сю дорогу не проходили східнї каравани на скрізь, бо торговля розбивала ся на кілька етапів, а в сумі така транзітна дорога дїйсно істнувала для східнїх і иньших товарів. Сею дорогою ідуть на північ і товари східнї та орієнтальні (передусїм шовк і коріннє) і продукти українські, литовські, польські (футра, віск), а з півночи — продукти західноевропейської мануфактури, передусїм сукно.

Уже з тих же 1280 рр. (1286) маємо грамоту Володислава Локєтка, князя ленчицького і куявського, видану на прошеннє купцїв з Торуня й Хелмна (Кульма), що пробували на Руси: князь дає їх човнам свобідну дорогу через свої землї[104]. З 1320 р. маємо грамоту князя волинського Андрія громадї м. Торуня[105]; князь заявляє, що для розвою своєї землї й для вигоди купцїв, які-б хотїли іти в його землї з сукнами й иньшими товарами, він постановив, аби митники не сьміли наперед брати сукон анї иньших товарів від купцїв; всяка шкода, яку-б вони понесли в його землї, буде винагороджена їх у двоє, і всякі права, які купцї мали на Руси за часів його батька Юрия, будуть служити їм і на далї. Грамота ся служить таким чином документом давнїх і уставлених торговельних зносин пруських купцїв з Волинею і Галичиною. Теж саме говорить лист Дедька до торунських купцїв, висланий ним по першім походї Казимира[106]. Він повідомляє їх, що з Казимиром уже прийшло до згоди, й вони можуть безпечно їхати до Львова (через польські землї); він обіцяв винагородити шкоди, починені Львовянами в розрухах по смерти Юрия-Болєслава; хто хотїв би оселити ся у Львові на все, дістане горожанські права й річну свободу від повинностей, як і давнїйше бувало.

Тут бачимо слїд давнїйшого протеґовання нїмецьких купцїв і заохочування їх, аби осїдали в руських містах. Такі купцї, осїдаючи на Руси, служили натуральними посередниками в сїй торговлї та улекшували в нїй участь як Нїмцям заграничним, так і тубильцям. Зі звістного листу володимирської міської громади до громади м. Штральзунда (на Ріґенї), з 1324 р.[107], бачимо, що володимирські купцї ходили не тільки до пруських міст, але й далї, до першого джерела пруського торгу — до Фляндрії. В листї сїм читаємо, що володимирські горожане Бертрам Русин і Миколай його брат закупили собі у Фляндрії 88 штук сукна: 14 іпрського (з Ypres), решта турнейське (dornenses — з Тоurnаі) і поперінґського (рорrenses — з Popperingeu), і дали на фрахт на якийсь корабель, який спіткало нещастє — коло Ріґену він мав аварію, і володимирська громада поручає штральзундській, аби вставила ся за тими володимирськими купцями — аби їм те сукно віддано.

Попри пруську лишили ся в уживанню давнї дороги на Краків і Вроцлав до середно- і полуднево нїмецьких міст. Пізнїйший венеціанський подорожник (Ал. Рончіното) переказує традицію, що за давнїх часів східнї товари йшли сухою дорогою з Астрахани через Польщу й Нїмеччину навіть до Італїї[108]. Полишаючи на боцї, як не дуже певні крайнї части сеї караванної дороги, дорога з Руси до полудневої Нїмеччини через Польщу дїйсно мала чимале значіннє для полудневих товарів. Нїренберський купець з другої половини XIV в. лишив в своїх записках виразний слїд сеї тодїшньої дороги, записавши, що в Танї важать на кантари, сей кантар відповідає у Львові 4½ каміням, а на нїренберську вагу се дає цетнар без 4½ фунтів[109]. А яке значіннє сїй торговлї признавали її близші посередники — купецькі громади Кракова і Вроцлава, дуже проречисто показує завзята боротьба за торговельні дороги на Русь, яка вивязала ся після польської окупації Руси[110].

Краківські купцї дістали певні торговельні привілєґії ще за руських князїв. Одного дня зі згаданою грамотою для купцїв торунських (1320 р.) князь волинський Андрій видав також привилей для купцїв краківських, написаний подібними-ж словами з тим торунським, але з важною відміною в змістї: тим часом як грамота купцям торунським обіцяла їм лише захованнє на пізнїйше давнїйших прав та забезпечала їх від надужить митників, привилей купцям краківським знижав давнїйше мито, побиране в Володимирі, з 3 грошей від кождого коня (de quolibet animali) до одного гроша. Тому що грамота торунським купцям нїчого не каже про висоту оплат, не можемо знати, чи оплата визначена для краківських купцїв була низшою від торунських чи нї, але в кождім разї воно виглядає на певного рода конкуренцію краківських купцїв з пруськими. В повній силї така конкуренція дала себе знати пізнїйше,

Ще перед окупацією Руси Казимиром Вроцлав підіймає крик на якісь нові мита й трудности, заведені Казимиром на дорозї до Руси, і просить свого зверхника цїсаря Кароля IV вставити ся за ними перед Казимиром. Справу сю одначе полагодити не удало ся, і Кароль дав позволеннє Вроцлавянам арештовувати польських купцїв в границях Чеського королївства[111]. Чи був у тім роспорядженню Казимира якийсь глубший план, се ще тяжко сказати. Кілька місяцїв пізнїйше по тих скаргах Вроцлавян Казимир видає грамоти, де дає свобідні дороги через польські землї купцям торунським, й нормує сї дороги, ведучи їх і на Русь, до Володимира (через Мазовше, на Сецехов, Казимир і Люблин), а захопивши в осени 1349 р. Галичину й Володимир, видав нову грамоту пруським купцям (а спеціально торунським) на свобідну дорогу до Володимира, позволяючи їм вести свобідно торг і пробувати, та прирікаючи винагородити можливі шкоди, як би вони які понесли в його руських провінціях[112].

Незадовго одначе Казимир зміняє таку полїтику «вітвертих дверей». Краківським купцям, що в тяжкі хвилї виручали короля своєю монетою і саме тодї на руський похід (1352 р.) позичили йому більшу суму[113], удаєть ся, очевидно, прихилити Казимира до свого пляну — змонополїзовання заграничної торговлї з сусїднїми Руськими землями в руках краківських купцїв. В 1354 р. видає король привилей, де позволяє заграничним купцям продавати товари в Кракові тільки купцям краківським або взагалї польським, не заграничним. Було се загостреннєм привилею складу (наданого в лекшій формі ще 1306 р.): заграничні товари, звідки-б вони не приходили до Кракова, не тільки не могли піти транзітом дальше, але мусїли бути примусово продані купцеви польському (головно, очевидно, купцям краківським)[114]. При тім, видко, око мали особливо на торговлю руськими товарами і з Руськими землями, бо кілька місяцїв наперед Казимир замкнув зовсїм дорогу на Русь заграничним купцям. Даремно Вроцлавяне старали ся його переконати й випросити собі дорогу на Русь — він повторяв все, що здобув Русь силами своїх підданих, иньші були йому неприхильні, отже він і руську торговлю заховує виключно для своїх підданих[115].

Тут бачимо уже виразний, далекосяглий плян: зробити торговлю з руськими землями виключною привілєґією, монополем польських підданих, передовсїм Кракова, що й перед тим вів визначну торговлю з Русию і в своїх руках держав торговельні дороги далї на захід. Купцї вроцлавські й нїмецькі на далї мали купувати руські товари в Кракові від польських купцїв. Торговля руських міст з нїмецькими торгами мала бути перервана й передана містам польським. Держачи в своїх руках дороги на Русь, що вели через Польщу, Казимир міг надїяти ся на успіх такого пляну.

Одначе він не удав ся. Тим часом як вроцлавські купцї звернули ся на дорогу репресій — задержувати та завертати польських купцїв, і за посередництвом цїсаря до такихож репресій хотїли намовити иньших інтересованих — купцїв пруських[116], ті пустили ся на иньшу дорогу: вони заходжують ся вітворити собі нову дорогу на Русь до Володимира через землї в. кн. Литовського і входять в порозуміннє з литовськими князями в справі вітворення їм такої дороги через литовські землї. Чутки про се зараз пішли по Нїмеччинї. Уже в осени 1355 р., на перші вісти про старання пруських купцїв в сїм напрямі[117], вроцлавські купцї просили цїсаря, у котрого тодї були посли з Прусії, аби заохотив їх з свого боку до такого утворення нової, безмитної дороги на Русь, поза границями Польщі, та щоб вистарав ся, аби до участи в сїм транзітї прийняли вони також купцїв з цїсарських земель.

Дїйсно, до порозуміння прийшло, і в 1356 р. пішли каравани через землї литовські на Русь, з поминеннєм польських земель, як потім, на підставі Казимирових скарг, писав пруському маґістру з докором папа: «Ви відчинили їм (Литві) проходи й дороги, що в лїтї[118] були звичайно замкнені, побудували небувалі мости, і тим дороги купцїв і ріжних людей, що з ваших і чужих навіть земель звичайно переходили до Татарських і Руських земель через Польшу, повернули ви через землї невірних (Литви); з того польському королеви й його підданим приходили всякі користи й вигоди, а тепер їх дістають ті невірні»[119]. Заносило ся дїйсно на поминеннє польських доріг в торговлї Нїмеччини зі Сходом і Русию, і Казимир мусїв занепокоїти ся. Тим більше, що в гру входили не тільки самі митні доходи, а й полїтичні інтереси: на ґрунтї торговельних інтересів готово було прийти до трівкого нерозуміння між Прусиєю й Литвою, готова була спинити ся вічна війна пруських рицарів з Литвою, що відтягала сили Литви й робила діверсію, незвичайно цїнну для Казимира в його боротьбі з литовськими князями за руські землї.

Казимир спішить ся ужити впливів папи, свого вірного союзника в руській справі, і папа шле пруським рицарям докори та жадає зірвання всяких порозумінь з невірною Литвою. Заразом одначе мусїв і Казимир попустити в своїх торговельних роспорядженнях, бо потім ми не чуємо вже нїчого про замкненнє границь. Вправдї маємо з 1360 р. скарги торунських купцїв на якісь трудности на польських дорогах, і вони в сїй справі звертають ся до купцїв краківських і вроцлавських[120], але про замкненнє доріг не чуємо. А при уложенню «вічної» згоди з литовськими князями в 1366 р. трактатами була запоручена свобода торговельного руху по старим дорогам: «а мыто не примышляти, но какъ извЂка пошло, а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть»[121]. Се застереженнє містить ся в трактатї з Любартом спеціально, але мусить мати ширше значіннє. Спеціально пруським купцям мусїла бути дана свобода руху: пруські рицарі були союзниками Казимира в руській кампанії 1366 р.

З тих часів до нас доховали ся цїкаві записки про мита на дорогах до Володимира і Львова, що дають нам досить живий образ тої пруської торговлї[122]. Тут означені дороги: з Торуня до Володимира і з Володимира до Торуня, з Торуня до Львова і зі Львова до Торуня старою дорогою, і з Торуня до Львова новою дорогою. Подаю виписки з них, як ілюстрацію сеї торговлї:

Старі мита на дорозї з Торуня до Володимира: в Бобровниках на Вислї від коня що везе сукно 6 гр., а митнику 4 денари, від коня з футрами або полотном 3 гр. В Плоцку, Вишгородї, Закрочимі, Варшаві і Черску від коня по 3 гр. і 4 денари. На перевозї через Beпp, чи буде вода, чи нї, від коня півгр., в Сєцєхові від коня 8 гр., так само в Казимирі (давнїйше 1 гр.) і в Люблинї. Тут іще 2 гр. митнику, а від 4 штук сукна торунського 1 гр., стількиж від двох штук сукна поперінґського або подібного і від одної штуки сукна бріґського (Brugge) або подібного; від 100 ліктїв полотна (tele) півгр., від тисячі лисячих шкір 6 гр., стількиж від тисячі овечих[123]; від паки товарів 12 гр., від мішка половину.

За руською границею в Холмі платили від коня по грошу, а від каравану, скільки-б в нїм не було возів, 33 гр., від сукна брали два рази так як у Люблинї, але сукно шкарлатне і полотно було вільне від мита; від 100 ліктїв матерії гріш, від шкір спеціальні оплати[124]. В Городлї 5 гр. від коня. В Володимирі брали 2½ процента від вартости товару.

Дорога з Володимира до Торуня: В Городлї по... гр. від коня[125]. В Холмі по 1 гр. від коня, від круга воску 1 гр., від тисячки шкір 8 гр., від каменя (близько чверть сотнара) шовку 2 гр., від каменя коріння (species) 1 гр. В Люблинї по 8½ гр. від коня і спеціальні оплати від товару — низші нїж в Холмі. Далї такіж оплати від коней, як в дорозї до Володимира.

Дорога отже йшла через Мазовше, від Торуня до Казимира над Вислою, від Казимира сухою дорогою чи до самого Володимира, чи може тільки до Буга, за Холмом.

Дорога з Торуня до Львова; в Берестю (куявськім) від коня 6 гр., і 8 гр. митнику, в Ковелю 2 гр. (давнїйше 1 гр.), в Ґостиню 2 гр. 4 ден., в Ловичу 1 гр., в Раві 3 гр. 4 ден., в Ґорі на Пілїцї 1 гр., в Радомі 2, в Опатові 3 (давнїйше 1). В Сендомирі 2½ гр. від коня і крім того оплати від сукна такі самі як в Люблинї, від иньших товарів також подібні, сукно шкарлатне і полотно вільне. Відти дорога, що від самого Берестя ішла суходолом через землї Лєнчицьку й Сендомирську, переходила через кілька дрібних, приватних мит (в сумі 2½ гр.) до Сяну й перейшовши його йшла на Русь на Крешів (1 гр. від коня), Любачів (так само), Городок (2 гр.) — до Львова. В сумі оплати на сїй дорозї були значно низші як на володимирській, майже о третину. Може се певна тарифова полїтика в інтересах Львова. У Львові як і в Володимирі платили 2½ процента; осібний податок був від оселедцїв: від бочки 42 оселедцї.

Дорога зі Львова до Торуня — стації й оплати ті самі. В Сендомирі від воза беруть 36 гр., від мішка перцю або зінзіберу 2 гр., від кругу воску 1 гр., від тисячки шкірок 6 гр. На кінцевих стаціях оплата низша (в Ковелї гріш, в Берестю два).

Окрім сеї старої дороги була нова — з Берестя вона йшла на Лєнчицю і Іновлодзь, з Сендомиру на Ярослав, звідти на Перемишль і Городок. Оплати були трохи вищі (стацій було меньше, але оплати більші). В Сендомирі брали так само, як і на старій дорозї.

Товари бачимо тіж, як ми вище їх загально означили: з півночи йшли передовсїм сукна, також матерії вовняні, полотна, оселедцї, ріжні вироби; з полудня — футра, шкіри, віск, коріннє, шовк.

По смерти Казимира ся торговля терпить нові перешкоди від польського правительства. Новий король Людовик, несьвідомий попереднїх проб, дав себе краківським купцям намовити на нове замкненнє доріг на Русь заграничним купцям. Разом з потвердженнєм права складу для Кракова, в 1372 р., видано грамоти, де Львів і Русь вітворено тільки для купцїв польських і угорських, всї иньші — «чеські, моравські, шлезькі, пруські і спеціально — торунські» під страхом конфіскати товарів не мали ходити на Русь — не могли йти дальше Кракова й Сендомира[126]. Таким чином головним торгом для них мав би бути Краків, де спеціально для торуньских товарів установляв ся склад. Привід до того дали якісь кривди від пруських купцїв при торгу сукнами й промінї грошей[127]. Вправдї, Володислав Опольський, діставши Галичину, не признавав сього замкнення, навпаки заохочував торунських купцїв, аби прибували на Русь[128]. Але що дороги йшли через Польщу, тож пруським купцям не легко було скористати з сих Володиславових запрошень. Скоро одначе їм удалося добути від Людовика відчиненнє дороги на Русь: в осени 1373 р. Людовик, на їх прошеннє, відчинив їм давню Казимирівську дорогу на Русь і прирік, що як би з якихось причин схотїв замкнути сю дорогу на ново, то упередить про се торунських купцїв шість місяцїв наперед[129].

З часів Людовика ми не знаємо більше таких замкнень. Наступило воно з початком королївства Ягайла, і знову з інїціативи Кракова, що дістає тодї нову грамоту з потвердженнєм права складу: дальше Кракова, Сендомира і Люблина не можуть іти чужі купцї, анї обминати їх якимись непризнаними дорогами[130]. І на сей раз правительство польське завзяло ся дуже. До чисто торговельних мотивів прилучили ся полїтичні: пруські рицарі підтримували Витовта протів Ягайла, і сей мав з Прусією свої власні рахунки. Пруські міста, для пресії, хотїли заборонити вивіз товарів з Прусії до Польщі, одначе не відважили ся здійснити сю гадку. Натомість власне в сїм напрямі іде правительство і купецтво польське. Навязують ся зносини з портами Поморя, через них — безпосереднї зносини з Фляндрією[131], а пруську границю король з кінцем 1390 р. замикає зовсїм: пруським купцям не вільно зовсїм іти до Польщі, їх арештують і відберають товари[132]. Заходи пруських купцїв і правительства нїчого не помагали, й заборона, з невеликими перервами потрівала кілька лїт.

Розумієть ся, мусїла вона, як і попереднї заборони, відбити ся на руській торговлї дуже сильно. Краків зміряв до того, щоб стати одиноким торгом для Руси що до західнїх товарів, і підтинаючи торговлю Руси з Прусією й Вроцлавом та замикаючи руським купцям дорогу на захід своїм правом складу, він зближав ся по волї до сеї цїли — поки не осягнув її дїйсно.

Торговля Прусії зі Львовом ще потягнула ся. Пруські купцї цїнили її сильно і коли знесено замкненнє пруської границї, в останнїх роках XIV вв. бачимо її ще дуже живою. Міру дають переховані з останнїх лїт XIV і першої половини XV в. торговельні рахунки пруського правительства, що само вело торговлю через своїх шафарів[133]. Шафарі сї висилали своїх аґентів (dyner), але у Львові мають свого т. зв. wirt-a, комісіонера з місцевих купцїв. Вартість товарів пруських шафарів на львівськім складї разом з претенсіями по обрахунку 1402 р. виносила 219 гривен. Шафарі посилали фляндрські сукна і бурштин, зі Львова діставали, в промін або купном, футра, шовкові матерії й коріннє — як і давнїйше[134]. Волинських міст в сих рахунках не стрічаємо вже. Правдоподібно, всї ті перешкоди відбили ся на волинській торговлї ще сильнїйше і скорше, нїж на галицькій, і ослабили її торговлю з Прусією. Не забудьмо, що протягом цїлого ряду лїт, аж до Ягайла, Волинь стояла на ворожій стопі з Польщею, через котру ішли торгові дороги з Прусії до волинських міст, і рух на них мусїв ще далеко частїйше переривати ся, як з Галичиною, що все була за той час в польській окупації.

Але й торговля львівська не довго потягнула. Війна з Прусією, роспочата в 1410 р., наново зірвала торговельні зносини з Польщею й замкнула дорогу на Русь. Від сього часу на довго никнуть всякі слїди торговлї на Руси в пруських джерелах; фіґурують тільки ще якийсь час довги львівських купцїв за побрані товари[135]. Східнє коріннє, давнїйше вивожене з Руси й експортоване до Фляндрії, пруські міста починають спроваджувати з Фляндрії[136]. Нема нїяких звісток про якісь зносини Торуня не тільки з Володимиром, а й зі Львовом, а Торунь був досї головним, майже виключним посередником Прусії в руській торговлї (Ґданьск тільки пізнїйше здобуває значіннє для руських земель — вивозом продуктів лїсових і рільничих). В своїх скаргах на польське правительство, предложених папській курії в р. 1432, пруські рицарі підносять між иньшим, що невважаючи на приобіцяне мельненським трактатом (1422) відчиненнє Польщі й Литви для пруських купцїв, вони нїяк не могли допросити ся відчинення дороги на Русь[137]. Вкінцї ся ситуація знайшла своє розвязаннє в повстанню пруських міст против рицарського правительства, викликанім між иньшим також і сею різкою суперечністю полїтики правительства з торговельними інтересами міст, що вимагали як тїснїйшої звязи з Польщею — їх найголовнїйшим ринком. Підданнє міст під власть польського короля (1454) привело вкінцї до прилучення до Польщі всеї західньої Прусії (1466), і пруські міста на підставі інкорпораційного привилею дістали повну свободу торгу на всїх дорогах Польщі — «до Угорщини, Руси, Моравії, Шлезка, Австрії, Саксонїї, Волощини,» з застереженнєм одначе, що «склади, мита і старі дороги в інтересах міст Корони й її провінцій задержують ся в повній силї далї»[138].

Поки се наступило, поки безпосереднї торговельні відносини Руси з пруськими містами могли відновити ся й скріпити ся серед сих перешкод, які поставили їм тим часом сї склади, дороги і т. д., Краків вповнї осягнув свою цїль: торговельні зносини Руси з пруськими містами були розірвані, пруські купцї мусїли приїздити до Кракова по товар руський і східнїй, руські купцї — діставати нїмецькі й иньші західнї товари від купцїв краківських[139]. З своїм правом складу й забороною торговлї між заграничними купцями в Кракові краковяне розривають комунїкацію Заходу з Русию і стають примусовими посередникам між ними. Заграничний купець в Кракові не міг продати свого товару заграничному купцеви, лише місцевому, з виїмком ярмарок, анї не міг перевезти через Краків заграничного товару чи з дому чи до дому, а мусїв продати його в Кракові польським підданим.

Конкуренцію робив Кракову ще Вроцлав. Обминаючи Краків з його складом, вроцлавські купцї — а з ними й нїмецькі, ходили на Сендомир і Люблин до Галичини й далї, в землї в. кн. Литовського і на полудне до Волощини і «до Татар». Вроцлав здобуває собі велике значіннє також як місце вивозу волів з українських земель. Кракову така конкуренція була дуже немила, але замкнути Вроцлавянам дорогу довго не удавало ся. Ягайло признав їм свобідну дорогу не тільки на Русь, до Львова й Луцька, а й далї «до країв поган-Татар або Волохів,» з тим тільки, аби вони ходили старими дорогами — на Львів і Луцьк і иньші приписані городи[140]. Від його сина Вроцлав дістав привилей на свобідне ходженнє з волами й усякими товарами по всїй Польщі, в. кн. Литовському й Угорщинї[141]. У Львові в першій половинї XV в. стрічаємо Вроцлавян не тільки приїзжих, з товарами, а й на сталім житю, так що згодом вписують ся до львівського міщанства. Люблинські ярмарки, куди приходили з своїми товарами вроцлавські купцї[142], здобувають важне значіннє — з українських земель особливо для Волини й Побужа[143]. А ходячи з транспортами волів до Шлезка з руських земель, купцї галицькі й иньші мали спромогу й нагоду набувати тутешнї товари в Шлезку. Дорога їм була вільна до Шлезка на Сендомир, з поминенєм Кракова, і сею дорогою західноевропейські товари, котрі Краків хотїв змонополїзувати у себе, йшли на Русь поза його руками бодай в части.

Краківські купцї не залишали заходів против сеї конкуренції. Уже повисше згадані грамоти вроцлавським купцям служать мовчаливими сьвідками сих заходів, бо в першій лїнїї були призначені для забезпечення від краківського складу. Але не забезпечили. Покликуючи ся раз у раз на своє право складу, краківські купцї жадають, аби врацлавські ходили до Польщі не инакше як на Краків, і дістають в тім напрямі накази від правительства. В 1457 р., на скаргу краківської громади, що купцї з усяких міст Польщі й Руси ходять до Шлезка і спеціально — до Вроцлава, возять відти товари, поминаючи Краків, і за їх прикладом роблять се собі й купцї заграничні, — кор. Казимир заборонив своїм підданим і чужоземським купцям, ходячи до Шлезка чи зі Шлезка, поминати краківський склад[144]. З 1473 р. маємо припімненє на адресу купцїв шлезьких та угорських, аби не ходили иньшими дорогами як лише на Краків і тут продавали свої товари. Але вроцлавські купцї, тримаючи ся давнїйших дозволів, не слухали ся й поминали Краків далї. Се привело до процесу в р. 1485. Краківські купцї скаржили ся на вроцлавських, що вони поминають Краків. Головно справа йшла про їх торг у Львові й Люблинї. Вроцлавяне покликували ся на привилей Володислава Ягайловича. Визначена королем комісія уневажнила сей привилей супроти краківського права складу й заборонила знову вроцлавським купцям поминати Краків[145].

Як бачимо з сих актів, вроцлавські купцї не дуже таки слухали королївських наказів і ходили собі далї на Русь з товарами, поминаючи Краків. Так само українські міста, не вважаючи на претензії Краковян і королївські заборони не хотїли вирікати ся своїх безпосереднїх споконвічних зносин з Угорщиною та ходити на Краків. В 1470 р. король на прошеннє громади м. Сянока видав привилей, (на місце давнїйшого якогось, мовляв спаленого), що купцї з Руси й Поділя, ідучи на Угорщину й навпаки, повинні ходити через м. Сянік, не инакше[146]. Отже була в уживанню ся стара руська торговельна дорога на Угорщину, а ходили в дїйсности й иншими (розумієть ся не на Краків). Але правильного й успішного розвою таких безпосереднїх зносин серед вічних заборон — під карою конфіскат, розумієть ся, не могло бути... І хоч кінець кінцем торговлю українських міст не удало ся удержати в такій тїсній залежности від міст польських (Кракова передовсїм), як то собі бажали сї міста, а з ними й правительство, і навіть з упадком міського житя в Польщі, в XVII в. нпр., краківські впливи навіть в Галичинї йдуть на друге місце перед операціями купцїв пруських і шлезьских, як іще побачимо, — але ослабленнє української торговлї, стисненнє її в узькі льокальні рами, перенесеннє ролї посередників на польські міста (поруч Кракова особливо Люблин і Познань) було в значній мірі осягнене тою торговельного полїтикою.

Стративши безпосередні зносини з західною Европою завдяки привилеям Кракова, Львів — що від середини XIV в. рішучо стає головним торговельним центром Галицької Руси, стараєть ся зате задержати виключно в своїх руках торговлю зі східнїми краями. Він іде тоюж дорогою монополїй і привилєґій, взагалї характеристичною для середновічних західноевропейских відносин, Польщею пересаджених на Русь. Він змагає також до права складу і — до сконцентровання у себе всїх торговельних доріг через Русь, так як Краків, — щоб купцї східнї не могли везти своїх товарів далї на захід чи північ, а спродавали їх у Львові, і купцї з польских чи нїмецьких міст не могли самі ходити «татарською дорогою,» а купували східнї й руські товари у Львові і щоб не вільно було обминати Львова та ходити через иньші міста. Уживши тих способів, яких звичайно уживано — то значить сипнувши грошей на королївськім дворі, Львів дістав від кор. Людовика привилей, котрим замкнув «татарську дорогу», як потім скаржили ся инші купцї[147]. Був то очевидно привилей на склад м. Львову — на жаль, не захований, бо відібраний потім назад королем. Як можна було надїяти ся, замкненнє Львовянами татарської дороги викликало реакцію серед інтересованих купцїв, що вели самі торговлю на сїй дорозї. На чолї їх стає Краків.

Ми знаємо, що він ще від руських князїв дістав привилеї на торговлю в галицько-волинських землях. І пізнїйше Краковяне не залишали старань коло задержання свобідної дороги на схід, о скільки трівожні полїтичні подїї лишали можність для торговельник зносин на сїй дорозї. Маємо нпр. з 1375 р. грамоту видану Олександром Коріатовичом, як князем подільським, краківським: купцям на свобідну торговлю в його землї і на свобідний перехід через неї — то значить через Камінець до Білгорода на ту «татарську дорогу»[148]. Була се відповідь на заходи Львова коло її замкнення. Коли-ж Львовяне дістали від короля Людовика свій привилей, Краковяне ужили всїх заходів на королївськім дворі — і добили ся його відкликання. Людовик видав нову грамоту, в 1379 р., де пояснив, що купцї з ріжних міст (а передовсїм очевидно — краківські, що сю грамоту вистарали ся) представили йому, які шкоди дїють ся їм через замкненнє татарської дороги, і довели йому сьвідоцтвами ріжних поважних осіб і міст, що ся дорога була вільна за часів Казимира. Тож він відкликує свій привилей м. Львову і відчиняє «татарьську дорогу» для купцїв з усїх польських міст — мають нею свобідно ходити, куди і коли хто схоче — тільки платити мито у Львові[149].

Се був удар для Львова, але він з ним не помирився і дороги не відімкнув. Противно, він входить ще в порозуміннє з князем Любартом волинським що до спільного удержання «складів в Володимирі, в Луцьку і львові як вони здавна істнували»[150]. Любарт обіцяє Львовянам, що доки король не зломить силоміць[151] львівського склада — не відкриє дороги чужим купцям до «поганської землї», доти й він, Любарт, не пустить купцїв польских чи нїмецьких країв до поган[152]. Таким чином забезпечали себе Львовяне від можливости, що сторонські купцї, не маючи переїзду через Львів, почнуть обминати Львів та шукати дороги через волинські міста. Заразом львівська громада робить всякі заходи на королївськім дворі, аби вернути собі право складу. Людовик опинив ся в досить труднім положенню між конкурентами, і вкінцї зробив такий компроміс, що признав Львову склад неповний, який не загорожував чужим купцям татарської дороги вповнї: всї купцї з польських і угорських міст, що йшли на татарську дорогу, мали спинити ся у Львові на 14 днїв і тут торгувати, а по тих чотирнадцяти днях могли собі йти далї до Татарщини й усяких татарських міст; вертаючи ся назад з товарами, так само мусїли стати у Львові на чотирнадцять день, а не продані товари могли везти далї[153].

Вигравши таким чином справу зі Львовом, Краковяне рядом дальших привилеїв забезпечали собі свобідний торг в руських землях. Ще перед порішеннєм свого спору з Львовянами вони вистарали ся собі від Любарта привилей на свобідний торг в його краях і переїзд через них, за оплатою тільки половини цла[154]. Далї, маємо трохи пізнїйший привилей Краковянам від Константина Коріатовича на свобідний торг в його подільських землях і свобідний переїзд через них (як його брата Олександра); потім привилеї від Ягайла й Витовта на свобідний торг в землях руських і литовських і свобідний перехід через них (спеціально згадана дорога на Львів до Волощини і на Камінець до «Тартарії») і т. д.[155].

Та збераючи грамоти на свобідну дорогу через Львів, краківські купцї не мали її в дїйсности. Ходити на Львів змушувало їх правительство — аби не ухиляли ся від мита, що з них там поберало ся до державного скарбу; а львівські купцї користаючи з того, робили їм трудности й не перепускали з товарами через Львів. Кілька разів розпочинають краківські купцї процеси з львівськими і покликуючи ся на привилей з 1380 р. виграють справу. Але Львовяне все обстають при своїм і далї роблять трудности, і тим, безперечно, утрудняють торговлю Кракова в руських і східнїх землях та ослабляють його конкуренцію[156].

Програвши на правній дорозї справу з Краковом, тому що сей був сильнїйший, богатїйший, впливовійший, Львів зате, користаючи з такоїж переваги своєї супроти поменьших галицьких і подільских міст, виграє в своїх претензіях супроти них. Хоч річ була очевидна, що право свобідних доріг, признане Кракову, мали тим самим і всї руські міста в границях Польської корони, та рішають тут, як я кажу, фінансові сили й впливи Львова. При окупації Галичини Ядвіґою 1387 р., Львів дістав від неї привилей, де між иньшими в досить неясних і обережних виразах згадано було про львівське право складу[157]; при пізнїйшім потвердженню сього привилею (1424 р.) слова про склад постилїзовано загальнїйше і в сїй новій стилїзації виглядало воно на повне признаннє права складу[158]. Ужити сього привилея против Кракова Львовяне очевидно не відважають ся[159], але опираючи ся на нїм, замикають дорогу на захід і північ купцям з міст полудневих і виграють справу на королївськім судї. Коли громади міст Галича, Коломиї й Стрия звернули ся до короля зі скаргами на Львів за сї перешкоди, король прийняв інтерпретацію Ядвіґової грамоти, яку давала львівська громада — що тут признано м. Львову право складу. Він постановив, що купцї з Галича, Коломиї й Стрия не мають дїйсно свобідної дороги поза Львів: ідучи до Перемишля, Ярослава, Ряшева, Белза й дальших міст, вони мусять спродавати свої товари у Львові, і так само йдучи з тих міст з поворотом. При тій нагодї Львовяне покликали ся на купцїв камінецьких, що вони нїколи не оспорювали львівського права складу, і камінецька громада дїйсно подтвердила, що вона се право вповнї признає[160].

Опираючи ся на сїм королївськім рішенню, львівська громада виконує пізнїйше право складу супроти галицьких, волинських і подільських міст: не пускає їх з товарами через Львів і потягає до відвічальности, або арестує товари, коли вони поминають Львів[161]. В парі з тим ідуть вічні скарги на уживаннє недозволених і незвичайних доріг і поминаннє Львова. Львівські акти повні сих справ та королївських наказів і розпоряджень, щоб купцї ходили законними дорогами, не поминали Львова, і щоб урядники того пильновали[162]. Даремно нпр. Камінчане допрошували ся у короля позволення ходити не на Львів, а близшою дорогою на Олесько і Луцьк; Львовяне доводили, що ся дорога не була уживана, і король не позволив її Камінчанам. Супроти тодїшнього тяжкого положення подільскої торговлї король сам одначе просив Львовян, аби без нарушення їх прав дали Камінчанам на якийсь час певну пільгу, і Львовяне на прошеннє короля, «з великою трудностю», дали таку пільгу Камінцеви, що камінецькі купцї у Львові будуть винні тільки торгувати своїми товарами два тижнї, а непродане можуть везти далї[163]. Отже як велику ласку признали, і то лише на два роки те, що по анальоґії Кракова, було правом всїх міст Польської корони й без того.

Що до купцїв чорноморських і східнїх, Львів вистарав ся ще в 1444 р. привилей від короля, яким замкнув їм дорогу поза Львів: «купцї італїйські й иньші з заморських країв, чи погане чи християне» мусїли спродати свої товари у Львові, далї везти їх не могли. Грамота навіть закуплені у Львові товари забороняла їм продавати з поворотом в волоських містах, аби не робили тут конкуренції Львовянам, але се розумієть ся, була заборона пуста, бо не було на те екзекутиви[164]. Але замкненнє дороги на захід мало повне значіннє, і коли Турки замкнули ґенуезьким кольонїям морську дорогу, вони доперва осібним королївським привилеєм здобули собі право переїзду з товарами через Львів далї на захід, до Ґенуї і до иньших країв. Як вони помирили ся при тім з Львовянами і їх претенсіями, не знати[165]. Мусїли зробити якийсь компроміс, бо не чуємо скарг анї з тої анї з сеї сторони[166].

Так уложила ся галицька торговля, її характер, відносини, її район. Мусїла вона відступити посередництво з Заходом Кракову (почасти Вроцлаву). Натомість Львів узяв в свої руки як монополїю — торговлю зі Сходом. Заразом своїми заходами і привилеями розтинає він Галичину на дві половини — полуднево-східню й північно-західню. Весь транзіт з полудня і сходу на північ і захід мусить іти на Львів, і тут він перериваєть ся львівською монополїєю — львівським складом. Руські міста на полудневий схід від Львова можуть торгувати тільки зі Львовом і полуднево-східнїми краями; міста на північ і захід від Львова — зі Львовом і з північними та західнїми містами (малопольськими і великопольськими). Характеристичну ілюстрацію такого розграничення сфери торговлї, що тепер осягаєть ся ріжними тарифовими і митними постановами, системою желїзниць і т. п., а тодї осягало ся простими наказами і заборонами, дає нам процес м. Львова з Комарном. Засноване на ґрунтах маґнатів Ходецких, се місточко мало сильних протекторів і не піддавало ся претенсіям Львова. Вкінцї справа пішла перед короля. З огляду що Комарно лежить на одній лїнїї з Городком, за лїнїєю Львова, справду рішено так, що Комарнянцї можуть торгувати свобідно за лїнїєю Львова «в тій сторонї від Львова, що звернена до Польші» (на захід), натомість на схід за лїнїєю Львова — «в тій сторонї, що лежить в напрямі Руси й Поділя» вони не можуть торгувати безпосередно, а мають свої орудки залагоджувати ві Львові[167].

На північ галицькі міста поза лїнїєю Львова мали дорогу відкриту. На заходї замикав їм дорогу склад краківський, як на полудневім сходї — львівський. На схід торговельні претенсії Львова кінчили ся на лїнїї польсько-литовської границї — на границї Галичини й Поділя з Волинею.

Переходимо тепер до них.

Торговельні інтереси Поділя концентрують ся іще сильнїйше, як у Галичини, коло полудневого транзіта: волосько-чорноморського і волосько-турецького. Уже в звісних нам привилеях Кориятовичів для краківських купцїв виступає се значіннє Поділя в полудневій торговлї. Центром її стає тут Камінець: він виступає в сїй ролї в грамотї Ягайла для краківських купцїв 1403 р. і в дещо пізнїйшім привилею Олександра молодавського (ним ми займемо ся ще низше). Таке центральне значіннє Камінець здобув і держав, здаєть ся, силою фактичних обставин свого положення і силою свого купецтва, а не дорогою привилеїв. Принаймнї таких привилеїв не знаємо, аж до XVI в.: в 1543 р. король наказує камінецькому старостї пильнувати, аби турецькі й волоські купцї не обминали Камінця[168].

Не мав Камінець також і привилею складу — заграничним купцям він був часто лише торговельною станцією в дальших дорогах. Наслїдком того, що камінецькі купцї в серединї XVI в. були звільнені від мит, взаміну певних оплат на укріпленнє Камінця ⁸⁷), правительство навіть почало обмежати камінецький торг. Так 1571 р. король наказує камінецьким купцям не скуповувати товарів від заграничних купцїв, бо через те пропадає мито: заграничні купцї, везучи товари далї, обовязані були платити мито, а коли везли сї товари купцї камінецькі, то мита не платили[169].

Як ми вже знаємо, Львів в XV в. старав ся сю камінецьку торговлю взяти в свої руки: все що ішло з Камінця завернути до себе і піддавши свому праву складу змусити до продажі на своїм торгу. Камінчане піддали ся сим претенсіям, о скільки товари з Камінця йшли в район львівського торгу — до Галичини[170]. Але Львів тим не вдоволив ся і пішов далї, жадаючи, щоб усякий експорт з Камінця, куда-б не йшов, ішов на львів. Се було жаданнє дуже претенсійне. Через Поділє, на Камінець окрім доріг до Галичини здавна йшли иньші важні дороги на північ і схід. В звісних нам петиціях про вітвореннє дороги поза Львовом на північ, камінецькі купцї підносили, що вони здавна свобідно ходили на Луцьк через Олесько[171], і ми не маємо нїякої причини тому не вірити. Хоч львівські відпоручники заперечили тодї се й переконали короля, але все се був тільки виник львівських претенсій на права складу, які не могли мати значіння перед XV віком. Друга дорога вела з Камінця до Луцька на Кремінець: ми знаємо її з деяких вказівок XVI в.[172], але вона мусить бути значно старша — мабуть старша як XV в. Дорогу східню ми знаємо в сих часах головно як соляну — нею ішла сїль з галицького підгіря на схід, до Поднїпровя. Як посередня стація звісний нам тут Бар (давн. Ров); люстрація 1564 р. так каже про тутешнє мито: тамже беруть мито в Барі від соли, що з Коломиї возять до Київа, і від декотрих купцїв, що з Волощини тудою їздять до Білої Руси (взагалї північних земель) — його арендують за 90 золотих[173]. Се, з певними змінами, які робили тут кольонїзаційні заверюхи — стара дорога з Галичини до Київа, звісна нам ще з XI-XII вв. Коли в серединї XVI в. вона йшла головно на Бар, то иньшими часами мусїла іти на иньші замки й городи, але загалом узявши, комунїкацийний рух мусїв в сїм напрямі істнувати, розмірно, досить значний.

Львів з кінцем XV в. хоче весь подільський транзіт, весь рух в сих напрямах завернути до себе. Правительство підтримує сї претенсії львівських купцїв. Як довідуємо ся з королївської грамоти 1526 р.[174], король нераз наказував камінецькому старостї, аби не пускав купцїв ходити з Камінця до Литви (земель в. кн. Литовського, себто Волини й Київщини), і звідти до Камінця з поминеннєм львівського складу. Камінецькі купцї одначе не піддавали ся сим претенсіям, ходили далї, а староста не тільки що не робив їм в тім трудности, але навіть охороняв їх своїми служебниками від можливих неприємностей зі сторони Львовян. На соймі 1526 р. посли подільські просили короля знести сю примусову дорогу з Камінця на Львів, але львівські відпоручники поспішили предложити королеви грамоти на львівський склад, і король рішучо відкинув прошеннє Подолян, і ще раз остро наказав камінецькому старостї не позволяти купцям, що йдуть з Камінця або через Камінець «з дальших країв до земель в. кн. Литовського, обминати львівський склад, а непослушних арестовати».

Претенсії львівської громади одначе ішли тут занадто далеко, аби їх можна було виконати, і в дїйсности не були виконані. Звернути торговий шлях камінецько-луцький, або камінецько-київсьвий на Львів, було-б рівнозначно властиво з повним скасованнєм камінецької дороги. Інтереси купцїв подільських і турецько-волоських, подільської шляхти й подільської адмінїстрації, що побирали доходи з тої торговлї, занадто сильно були звязані з сею справою, і накази короля й далї лишали ся без виконання: кілька тижнїв по останнїм наказї короля львівська громада вже висилає своїх відпоручників до Камінця на вість, що через Камінець ідуть якісь купцї з Волощини чи Туреччини до земель литовських і московських з поминеннєм Львова[175]. І практика ся удержала ся й на далї. В люстрації 1564 р. ми читаємо: «мито камінецьке, що побирають з купцїв тих, що їдуть з Туреччини до Москви, Литви, або до Львова, іде на замок; воно винайняте річно за 600 зол. польських, бочку мальвазії й півкаменя перцю, вартости 10 зол., але з тою умовою, що як буде вітворена Московська земля[176], то цїна має бути підвисшена, а якби Турецька або Волоська земля була замкнена, то має бути зроблена відповідна знижка; иньшими часами, як купцї свобідно ідуть з Московської землї до Туреччини, а Вірмени з Туреччини і т. и., мито буває значно більше[177]. Отже транзітний рух далї йшов з Поділя до земель в. кн. Литовського (головно на Луцьк) і до Московщини на Київ, з поминеннєм Львова. Вище, в історії того каравана пограбленого коло Остра, ми бачили дїйсно такий караван, що йшов з Камінця на Київ до Московщини. Камінець таким чином задержав за собою значіннє транзітної стації, самостійного огнища торговлї зі Сходом. Але запаси товарів західнїх для торгу з волоськими й турецькими купцями та вивозу туди камінецькі купцї робили головно у Львові, як побачимо низше. Дальшу дорогу замикав їм львівський склад, а в порівнянню з Луцьком або Берестєм Львів був і близшим і більшим торгом на такі товари.

На Волини Володимир протягом XIV в. тратить поволї своє першенство в торговлї, з яким бачили ми його вище. З кінцем XIV в. починає брати над ним перевагу Луцьк і як признана нова столиця Волини в XV-XVI в. зістаєть ся також головним торговищем волинським. Вага його лежала головно в полудневій торговлї. Ще за Любарта, як довідуємо ся з його грамоти 1378 р., були в Володимирі й Луцьку склади для торговлї з «поганськими краями». Володимир, маючи від полудневого сходу склад в Луцьку, а від полудневого заходу — склад у Львові, до того опинив ся ще в дуже невигідній позиції з прилученнєм до Польщі земель по верхнїй Припети. Через те мусїв пізнїйше стратити зовсїм своє значіннє в полудневій торговлї, Луцьк же лишаєть ся далї важним центром сього торгу. Сюдою мусїли йти товари до земель білоруських і литовських, почасти також на балтийське Поморє. В згадуваних уже листах в. кн. Олександра говорить ся, що для купцїв заморських (розуміють ся тут полудневі) в землях в. кн. Литовського були два склади — оден в Київі, другий в «Великім Луцьку». Виїмки по його словам, робили ся тільки під час перемирь з Туреччиною, коли купцї, що приходили разом з турецькими послами, перепускали ся разом з ними до дальших литовських земель[178]. Отже, поза тими виїмками, мало бути се право складу абсолютне, без права переїзду з товарами.

За браком документального матеріалу не можемо переконати ся, о скільки остро Луцьк пильнував і виконував се право складу. Взагалї-ж торговельний примус в в. кн. Литовськім хоч практикував ся, не був так гостро переведений як у Польщі, й тутешнї міста не показували такої пильности й завзятя в використуванню й розвиванню своїх торговельних привілєґій[179]. Не вхожу в се явище, що мусїло мати причину взагалї в слабшім розвиненню тут тих корпоративних, ексклюзівних форм міського житя, принесеного з нїмецьким правом. Констатую тільки, що як можна вивести з усього, — Луцьк не подбав так сконцентрувати коло себе торговельні дороги, як то зробив Львів.

Так з привилею кн. Острозькому 1578 р. довідуємо ся, що до Острога були здавна признані купцям зі всякими товарами свобідні дороги, «без усяких перешкод зі сторони луцьких митників», «як з Польщі так і з в. кн. Литовського, зі Львова, Камінця, Київа й иньших наших замків, з Волощини й иньших заграничних земель». Що більше, по словам кн. Острозького, на ярмарки, які були по иньших його містах і містечках (в Полонім, Колоднї, Красилові, Дорогобужу, Дубнї, Ровнї, Степани) купцї мали також право привозити й відвозити товари, не платячи луцького мита, й в. князь потвердив свобідну дорогу всякого рода купцям, коронним, литовським і заграничним до Острозьких маєтностей, під час ярмарків і поза ними, з поминеннєм Луцька й без оплати луцького цла[180]. Хоч уже усильне акцентованнє тої свобідности від луцького складу й мита дає дорозумівати ся, що та свобода в дїйсности не була такою певною чи признаною, але й луцький примус в кождім разї не стояв міцно. З иньшого документу довідуємо ся нпр., що люде з Острога й Дубна їздили звичайно по сіль і иньші товари до Дрогобича й Коломиї й иньших галицьких міст і навпаки — їздили відти на Кремінець, минаючи Луцьк; доперва в 1520-х рр. митник луцький в інтересах своїх доходів почав змушувати їх їздити на Луцьк, і для того поставив своїх аґентів у Кремінцї. В оборонї своїх підданих виступив тодї кн. Острозький, покликуючи ся на свій привилей — що його піддані не платили мита луцького, ходячи «вЂчными дорогами великими и малыми», і в. кн. наказав луцькому митнику не чіпати їх[181]. Отже «ті великі і малі дороги» полудневої Волини не були сконцетровані на Луцьку[182]. Право купцїв їздити до Острога на ярмарки і без ярмарків «съ куплями своими зо Львова, съ Каменца, съ Київа, съ Волоскоє земли и зъ инших замковъ и земель вашихъ и тежь чужихъ сторонъ дорогами вечными стародавными», не платячи луцького мита і не їздячи на Луцьк, а з Острога іти «стародавною дорогою» до дальших земель в. кн. Литовського, минаючи Луцьк і не платячи луцького мита, — і пізнїйше не могло бути зломане луцькими купцями та признавало ся правительством.

І вилом сей не був одинокий. В 1529 р. кор. Бона випросила собі від в. кн. позволеннє заложити «мыто головноє великоє» в своїй пинській державі в м. Городку (теп. Давид — Городок на долїшнїй Горини). Тут мали платити мито купцї свійські, що йшли сухими дорогами й водою — р. Припетию, Горинею й Ветлицею, чи з Київа чи з Луцька, чи з иньших місць, в тім і «вси купци турецкіи и волоскіи и всякіи иныи, нашихъ и чужыхъ которыхъ кольвекъ земль»[183]. Виходить, що не тільки в Київі, а і в Луцьку не виконувало ся вповнї право складу супроти таких чужоземських купцїв: вони могли іти через Луцьк з своїми товарами далї в землї в. кн. Литовського. І дїйсно, східнї купцї з своїми товарами були звичайними гістьми нпр. в Вильнї, як каже в. князь в одній грамотї (1551 р.): «Туркове, Татарове, Урмянове, Москвичи и иныи гости пріЂжчіи въ томъ местЂ нашомъ виленскомъ всякими куплями и товарами своими доброволне торгують»[184].

Таж грамота 1529 р. окрім дороги з Волини на Городок полишає також дорогу на Пинськ. Се була головна дорога з полудневої Волини на північ, протеґована правительством в. кн. Литовського з фіскальних мотивів, від коли польська границя врізала ся глубоко в волинські землї любомльсько-ратенським зубом. Сей клин, що сягав околиць Пинська[185], розірвав стару комунїкаційну лїнїю з полудня на північ через Побуже, і взагалї мав дуже шкідний вплив на дальшу долю волинської торговлї. Хто йшов з Луцька або Володимира з товарами на Побуже просто, мусїв перейти через коронні землї й платити коронне мито, а потім знову мито литовське — в Берестю. Правительство в. кн. Литовського мусїло старати ся звернути рух круговою лїнїєю на городи в. кн. Литовського — на Пинськ (подібно як то зараз побачимо з рухом в напрямі зі сходу на захід) — не тільки таріфовими, а й просто примусовими способами. Та супроти сього далеко простїйшою і меньше скомплїкованою маршрутою ставала дорога через коронні землї на Львів, і нема сумнїву, що ся обставина немало причинила ся до збільшення торговельного руху на львівській лїнїї й ослаблення його на лїнїї волинській. Особливо на володимирській торговлї сї обставини мусїли відбити ся дуже некористно. Я мабуть не помилю ся сказавши, що головно через се й захиріла володимирська торговля XV в.: з остаточним прилученнєм Любомльської й Ратенської волости до Корони Володимир опинив ся в глухім кутї, між польською границею, й був засуджений на льокальну торговлю, а більші торговельні дороги пішли поза ним. Розірвано натуральну звязь територій, старі проторені дороги, природні комунїкаційні напрями, і сї некористні наслїдки утворення митної лїнїї на українській території відізвали ся тут найбільше сильно. Потерпів від того й Луцьк, хоч і меньше. Його торговельний рух, так як бачимо його з кінцем XVI в., мусимо уважити за ослаблений — тими некористними ґеоґрафічними обставинами, і всїлякими виїмками, які робили в. князї на користь ріжних сусїднїх державцїв — як от кн. Острозькі або кор. Бона.

За тим всїм луцький торговельний рух лишаєть ся досить значним. Він домінує над цїлою Волинею. Цифри мита дають до певної міри можливість судити про се.

Як ми вже бачили[186], перед упадком торговлї, викликаним татарським опустошеннєм 1480-х рр., луцьке мито державили за 1525 коп. річно, що при звичайній податковій нормі (2 гр. від копи) дасть коло 60 тис. коп товарового обороту. В тім самім часї держава володимирського мита давала тільки всього 140 кіп! Мито київське в тім часї давало 950, берестейське 1100 кіп[187]. В пізнїйших часах відносини сї представляють ся так: луцьке мито в останнїх лїтах XV в. давало 500 кіп, володимирське несповна 60, берестейське (з Городком) 430, київське коло 750[188]. За в. кн. Олександра і в початках пановання Жиґимонта Луцьк давав 800 кіп, Володимир 60, Берестє (з Дорогичином) 500, Київ 700[189].

Таким чином в сїм часї Луцьк займає одно з найперших місць як торговельний центр в українських — і взагалї в землях в. кн. Литовського[190]. Володимир зійшов попри нього зовсїм на третїй плян, а коштом його розвиваєть ся Берестє: туди, як побачимо зараз, примусово звертає в. княже правительство торговельний рух, що давнїйше в значній мірі йшов на Володимир. На значіннє спеціально караванної торговлї в волинськім оборотї вказує роспорядженнє в. князя: виплачувати з караванного мита луцького по 200 кіп річно воєводї київському[191] — очевидно, цїле караванне мито луцьке було значно вище[192]. Яке значіннє в загальній сумі торгового обороту мала торговля самих луцьких міщан, цїкаву вказівку маємо з 1550-х рр. Луцькі міщане не платили мита, і правительство якийсь час потручувало з річної оплати державцїв суму, що відповідала скількости товарів, перевезених через волинські комори луцькими міщанами: мита з них рахували на 200 кіп, тим часом як загальна сума волинського мита виносила 2000 кіп[193].

Транзіт і загранична торговля волинська в напрямі зі сходу на захід підпала сильним перемінам під примусовими роспорядженнями правительства: з огляду на тойже любомльсько-ратенський клин вона силоміць була звернена на середнє Побуже. Ми маємо про се дуже інтересне сьвідоцтво — пояснення давнїйшого підляшського митника Данька Єсковича пізнїйшому митнику Міхелю Юзефовичу про митні порядки — вони писані в 1516 р. і кидають сьвітло на практику попереднїх десятилїть[194].

Кияне, Черниговцї, Мозиряне, Пиняне, що йдуть до Люблина, Познаня, Варшави, Ґнєзна, пише він — нїколи не мали дороги на Ратно і Холм, а тільки на Берестє; хто хотїв би їхати иньшою дорогою, таких ми конфіскували з віку за промито — половина промита на в. князя, а половина на нас.

Купцї литовські — з Городка, Вильна й всїх иньших міст, їдучи до Прусиї, до Познаня, Варшави, Ґнєзна, Рославля (Вроцлава), мусїли ходити на Дорогичин і Цїхоновець, инакше у них забирали товари за промито.

Турки, Кафинцї, Кияне, Москвичі — всї давали від копи по 3 гроші. Коли вони не виїздили за границю в. кн. Литовського, то не платили «на обидві руки» (і за ввезене і за вивезене): брали з одної руки — котра була більша (чи ввезене, чи вивезене); коли ж мали виїхати за границю в. кн. Литовського, до Москви, або до Туреччини, то з поворотом платили другий раз мито від своїх товарів.

З тих пояснень бачимо, що товаровий рух, який з Київщини колись ішов старою Володимирською дорогою до північної Волини й далї «в Ляхы»[195], литовське правительство примусовими способами звертало на північ. Тим способом поясняєть ся упадок торговельного руху на тій старій дорозї; сей упадок виразно виступає перед нами в ріжних уривкових звістках уже з кінця XV в. Мито звягельське (на Случи), разом з корчмою державить ся в 1488 р. за незначну суму — 36 кіп[196]. Про Житомир казали люстраторам в половинї XVI в., що тудою з Київа переходять каравани хиба раз на кілька лїт: за двадцять лїт перейшло два каравани — оден турецький з Москви, отже мабуть вертав на Волощину тудою, иньший незнати який[197]. Дорога пішла тепер на Припеть — Днїпром до Чорнобиля, потім на Мозир і Пинськ, і в вище наведених поясненнях берестейського митника виступають сї міста, як етапи комунїкаційної лїнїї: Київ (з Черниговом) — Мозир — Пинськ. Люстрація мозирського замку дїйсно згадує про каравани чужоземських купцїв, що переходили тудою. Сею дорогою ішли товари з московських країв: в однім процесї ми стрічаємо ся з Жидами берестейськими й кобринськими, що з московським товаром ідуть до Берестя й Кобрина сим шляхом на Мозир — Петриків, понад Припетию[198]. Митник каже про купцїв московських, турецьких і кафинських, що йшли сюдою. Що транзітна торговля йшла сею дорогою в значних розмірах, потверджує цитована вже таріфа «старого звиклого» мита підляшських комор 1569 р.[199]. Тут досить повно й детайлїчно вичисляють ся товари турецькі й московські, що йшли сюдою (я навів уже сї реєстри товарів). Далї маємо «товари литовські», себто місцеві, що йшли за границю, — шкіра, лій, дерево, збіже, й «товари нїмецькі», що йшли сею дорогою зза границї — сукна й иньші матерії, вироби зелїзні й шкляні та сіль (зрештою до сих реєстрів ми ще вернемо ся).

Огнища сього транзіту митник вказує досить докладно. Товари, не кажучи про місцеві, зі сходу ідуть: з Туреччини (головно через Луцьк і Київ, очивидно), з Криму (через Київ, Днїпровою дорогою), і з Московщини. Вони йдуть до Люблина і тудою далї — до Вроцлава, до Варшави та Познаня й до Прусії. Звідти — з Вроцлава, Познаня й пруських міст головно ідуть західноевропейські товари в землї північної Волини й Київщини, також в землї білоруські, литовські й московські.

Люблин і Познань грали отже для північної й східньої України подібну ролю, як Краків для західно-полудневої. Ріжниця була лише в тім, що сї міста не мали абсолютного права складу, як Краків, отже й не загорожували нашим купцям дороги далї на захід і на відворот. Люблин мав право складу на десять день: чужоземельний купець мав торгувати в Люблинї десять день, і потім міг везти свої товари далї. Познань — лише на три днї. Тож ми стрічаємо ся з подорожами наших купцїв і далї на захід; нпр. в однім документї Жид з Тикотина їде через Шлезк до Липська і тая робить торг з ніренберґськими купцями[200]. Але се, очевидно, стрічало ся рідше — звичайно не їхали далї Люблина та Познаня, задоволяючи ся тим, що можна було знайти на тутешнїх торгах, особливо — славних тутешнїх ярмарках.

Сї ярмарки стягали масу товарів, з заходу, сходу й полудня. Особливо люблинські, як можна судити, мали важне значіннє для наших країв — для Побужа, Полїся, Волини — не тільки північної, а й полудневої. Ми знаємо, вже що Люблин здавна служив для вроцлавських купцїв стацією в торговлї з руськими, особливо волинськими й полїськими землями. Три великі ярмарки — кожда трівала місяць, притягали в великім числї чужоземних купцїв й просто заможнїйших людей, що робили тут всякі запаси. Пізнїйший Старовольский — коли місто пережило вже найсьвітлїйші часи своєї торговлї, так пише про них: на сї славні ярмарки збирають ся Англїйцї, Шкоти, Італїйцї, Нїмцї, Москвичі, Перси, Вірмени[201]. Сюди йшли турецькі й кримські каравани з Київа й Луцька, товари московські й литовські, що йшли на берестейську комору, й замінювали ся на товари західноевропейські. Тут можна було зробити собі запас сукна і соли, футер московського й литовського привозу, вина й східнїх товарів, «крамних річей» місцевого й нїмецького виробу, й продати свої господарські продукти — віск, лій, шкіри, худобу й ин.[202] (для збіжа й иньших продуктів, як зараз побачимо, була иньша дорога). Наслїдком того всього люблинські ярмарки в торговельнім руху наших країв становили дуже важну рубрику. Рахунки побужських комор початку XVI в. приладжують ся до люблинських ярмарків, а в 1537 р. в. князь звертає увагу на те, що наслїдком ріжних переслїдувань (з релїґійних мотивів) Жиди з в. кн. Литовського не поїхали на останнїй люблинський ярмарок, і через те (і взагалї через ті переслїдування) в митах показував ся значний недобір.

Друга дорога, з поминеннєм Люблина, йшла на Сохачів і Ленчину з її околицями до Познаня, Вроцлава, Ґнєзна. Як поясняє правительство, уставляючи митну комору в Сохачеві, сюдою також ішли купцї «з Руси, Литви, Московщини»[203], і познанські та шлезькі торги, що лежали на сїй дорозї, мали для української торговлї також чимале значіннє.

Буг, як давнїйше, служив природною дорогою до Прусії. З XV в. розвиваєть на сїй дорозї в великих масах експорт продуктів лїсових — ріжного рода дерева, попілу, смоли; пізнїйше (в другій половинї XVI в.) до сього прилучаєть ся вивіз збіжа.

Про сей експорт будемо говорити низше, тепер піднесу лише, що він оживив ослаблену попереднїми заборонами польського правительства торговлю з Прусією, хоч і не відновив її давнього характеру: стара транзітна торговля східнїми товарами нпр. майже згинула, і зі сторони українських земель вивозили ся майже виключно сирові продукти свійського господарства, а взаміну їх ввозили ся західноевропейські продукти й фабрикати. З початку ся торговля концентрувала ся головно в Торнї, що своїм правом складу переривав безпосередню комунїкацію з балтийським побережем.[204] Протягом другої половини XV в. сей торнський склад підпадає завзятим атакам з ріжних сторін — зі сторони експортерів Польщі й Литви, і зі сторони Ґданська, що концентруючи в своїх руках протягом XV в. продажу лїсових товарів і збіжа в західноевропейські краї, змагав до того, аби війти в безпосередні зносини з експортерами й завести з ними безпосереднїй торг західноевропейськими товарами. По довгій боротьбі, де складове право Торуня то ослабляло ся то скріпляло ся, се закінчило ся знесеннєм того права складу (1518), з деякими незначними виїмками. Північна торговля для цїлого вислянського басейну концентруєть ся тепер в Ґданську. Туди йдуть плоти й човни з лїсовими товарами, збіжем й иньшими продуктами господарства[205], відти приходять ріжні західнї товари — човни вертаючи везуть в значних масах вино, пиво, рибу — головно оселедцїв; сухими дорогами ідуть ріжні иньші товари. Не тільки на Побужу й Волини, але і в Галичинї бачимо дуже живі торговельні зносини з ґданськими купцями, безпосереднї і посереднї» — через люблинські й познанські ярмарки. В XVI в. і в XVII у Львові довіз пруський (посереднїй) починає в деяких галузях торговлї (як нпр. в дуже важній в ті часи торговлї сукном) знову брати перевагу над довозом краківським[206]. Роздражнене упертістю, з явою Ґданськ тримав ся своєї свободи від митних оплат, забезпечених йому інкорпораційним привилеєм, і не піддавав ся взагалї балтийській полїтицї Польщі — торговельній і державній (в 1576-7 прийшло навіть до вітвертої війни між Польщею і з непослушним містом), польське правительство задумало було знищити Ґданськ конкуренцією иньших міст. Кор. Стефан знїс всї торговельні привилеї Ґданська й передав їх Торну й Ельбінґу (Ельбльонґу), а з Ґданськом заборонив всяких торговельних зносин. Се справдї відбило ся на торгу Ґданська, коштом котрого почав змагати ся Ельбінґ, а ситуація стала тим небезпечнїйшою для Ґданщан, що в Ельбінґу осїла ся анґлїйська торговельна компанїя, й сюди почав переходити торг сукнами й иньшими західноевропейськими товарами. Се змусило Ґданщан бути більш податливими супроти жадань польського правительства, згодити ся на заведеннє цла (т. н. Pfahlzoll) і взагалї стати уважнїйшими до директив польскої полїтики. З свого боку знову польське правительство, в інтересах шляхетського експорту, полишало невтральність Торну й Ґданську навіть підчас війн, які вела на балтийськім побережу. Взаміну своїх уступок і льояльности, Ґданщане жадали знесення анґлїйської компанїї в Ельбінґу, і правительство нераз видавало розпорядження в тім напрямі, але ославлений брак екзекутиви позбавляв сї роспорядження всякого значіння, і Ельбінґ вів далї конкуренційну торговлю анґлїйськими й взагалї західнїми товарами, хоч не годен був перебити в тім першенства у Ґданська. В 1628 р., за заслуги й утрати, які Ґданщане понесли підчас війни Польщі з Ґуставом-Адольфом шведським, правительство польське навіть дало було Ґданську монополь на довіз до Польщі заграничного сукна: сукно до Польщі не мало довозити ся инакше як за ґданською маркою[207]. Та при тодїйшнїй анархії ся монополїя ледво чи могла бути переведена в дїйсности.

Торговля східня: перші звістки про кримську торговлю, «татарська дорога», дорога волоська, торговля з Волощиною в XV в., предмети її, зносини з італїйськими факторіями, торговля білгородська, торг турецький, предмети обміну, західноевропейські товари — сукно, иньші фабрикати й продукти, товари турецькі й московські підляських тариф, торг вином, иньші східнї товари, товари волоські

Східня чи полуднева торговля західньої України, як уже знаємо, в XIV-XV вв. опирала ся головно на Білгород, а її огнищами були передовсїм ґенуезькі кольонїї, в першій лїнїї Кафа. Від другої половини XIV в., з орґанїзацією волоських господарств та зближеннєм їх до Польщі, по при се здобуває поважне значіннє торговля волоська — з землями долїшнього Днїстра, Прута й Дунаю. Близші звістки про сю кримсько-чорноморсько-волоську торговлю маємо з останньої чверти XIV в., але нема сумнїву, що вона йшла без перерви з XII-XIII вв.

З 1376 р. маємо тестамент львівського Вірменина Тайчадіна, що служить документом торговельних зносин з Кафою: Тайчадін записує жертви на церкви львівські й кафінські — правдоподібно, походив з Кафи, а на характер звязей його з вітчиною вказують товари, полишені ним: значний запас (37 каменїв) перцю, трохи мушкату, перли й шовк (3 фунти доброго і 5 фунтів гіршого); між довжниками його фіґурує Ходжа Мансур, горожанин м. Кафи (винен йому 60 кіп франконських)[208]. Десять лїт пізнїйше знаходимо в львівських актах поквітованнє Лазара Вірменина з Кафи Іванісу й Аміру очевидно — Вірменам львівським, за забрану ними значну скількість сурового шовку (півпята каменя, отже коло сотнара). Иньшому кафинському купцеви Шададіну ручить львівський Вірменин — товмач Хачерес за якогось — правдоподібно львівського купця в 30 гривнах, мабуть за забраний товар[209]. В перших роках XV в. стрічаємо у Львові якогось Вірменина-купця з Кафи, з шовковими товарами — камкою: її забирала нераз для дарунків королеви громада м. Львова, тимчасом як Франціск de Cantello з Кафи, прийнятий до львівської громади за рекомендацією м. Кафи, постачає для дарунків королеви перець[210]. В Камінцї з сих часів (кінець XIV в.) знаємо звісного Сінана сина Котлубея, фундатора вірменської церкви св. Николая, котрій подарував тріодь, писану в Солхатї рукою сьвященика Стефана і ним куплену, як каже надпись[211].

В сих згадках виступає перед нами торговля кафинська, кримсько-чорноморська. «Татарська дорога», за котру бороли ся зі Львовом західнї міста уже в 1370-х рр., вела зі Львова через Поділє, на Камінець до Тегинї (Бендер), і звідти або до Білгорода і морем до Криму, або з Тегинї на Тавань і Перекоп[212]. Крім львівської дороги в Камінцї сходила ся також дорога володимирсько-луцька, котру знаємо ще з грамоти Любарта. Наданнє кор. Володислава Фридриху Бучацкому з 1442 р.[213] вказує як посередню стацію на сїй дорозї Каравул (теп. Рашков) на Днїстрі, а в сусїдстві Білгорода як польсько-литовські замки й порти — Чорний город на Днїстровім лиманї, і Качибей на місцї теп. Одеси. Трудно оцїнити з сього одинокого надання, де надають ся отсї «замки з усїма городами, портами, митами водними й сухопутними», чи йде тут мова про традиції старших часів, чи треба то звязати з заходами коло отворення власних портів за новійших, Витовтових часів. Що Качибей в першій половинї XV в. функціонував яко порт, на се ми маємо деяке потвердженнє в звістцї про транспорт збіжа для візантийського цїсаря, висланий Ягайлом в 1415 р. до Качибея[214]. А звістка про спір, який Бучацкий на підставі того надання завів з королївськими урядниками[215], забороняючи їм держати свою сторожу на пересипи під Качибеєм («де був і єсть малий порт Качибей»), показує, що за сим наданнєм признавав він зовсїм реальне значіннє[216]. З наданнєм Чорногородського замка можна звязати звістку про замок, побудований в 1421 р. на Днїстровім лиманї за наказом Витовта його подільським старостою Гедигольдом[217]. Отже можна-б з деяким правом думати, що чи то в останнїй чверти XIV чи в першій XV Литовсько-польська держава постарала ся (чи тільки старала ся) проторити собі торговельну дорогу Днїстром на Чорне море та скріпити її замками й стражницями. Завважу одначе, що саме вже наданнє 1442 р. дає сьвідоцтво убожества сим плянам правительства: в нїм на Бучацкого вкладаєть ся обовязок привести ті городи, замки й порти до доброго стану, «як то він і підняв ся зробити», отже правительство, не подужавши зробити се у власній адмінїстрації, скидало сю задачу на плечі подільського маґната, — який також тої задачі не сповнив. Так тої дороги до моря в своїх руках польсько-литовськими сферам, чи правительственним чи купецьким удержати й не удало ся.

Дорога на Хотин, Дорогунь (теп. Дорогоу) і Сучаву лучила Камінець і ту стару дорогу камінецько-луцьку з дорогою волоською. Ся дорога волоська зі Львова провадила через Галич, Коломию, Снятин до Волощини. Вона здобуває важне значінє, як я вже сказав, з другої половини XIV в., особливо з кінцем його, а з її напрямом, товаровими рухом і взагалї цїлою сею полудневою, волосько-татарською торговлею дуже добре знайомить нас привилей виданий волоським воєводою Олександром львівським купцям в 1407 р., під час побуту його ві Львові. Він служив потім підставою для численних торговельних привилеїв, видаваних волоськими господарями львівським [218].

Забезпечаючи певні вигоди львівським купцям, має він на метї й певні фіскальні цїли (нпр. виймає цїлий ряд товарів як «заповідані», що служать монополем волоського правительства), а також певну торговельну полїтику. Так він стараєть ся забезпечити певні торговельні вигоди волоській столицї Сучаві: застерігає для неї право склада для сукон і митовими позиціями змагає перенести сюда торг «татарським товаром» — предметами східної й ґенуезької чорноморської товговлї). Докладні означення мита з ріжних катеґорій товарів, дані при тім, дають нам дуже добрий образ полудневої торговлї, тому мусимо близше приглянути ся змісту сього цїкавого привилею.

Головна дорога зі Львова від Снятина іде на Чернівцї, Серет (Сирятъ), Сучаву, Яси і звідти до Білгороду. До неї прилучаєть ся в Сучаві звісна вже нам дорога з Камінця. З Яс, не йдучи до Білгорода, часом скручували на Тегиню і звідти, як припускаю — ішли караванним шляхом на Перекоп. Иньші знову дороги провадили на захід. З Сучави на Баню й Молдавицю ішла дорога до Семигорода, до Бистрицї, і друга до Брашева (Кронштадт) на Баків і Тотруш (теп. Тротуш). Тотруш і Берладь були останнїми митовими коморами Молдавії на полуднї, але купцї йшли далї до міст «бесарабських» — тутешні воєводи «угро-влахійські і запланїнські»[219] починаючи від Мірчі Старого (при кїнцї XIV в.) давали львівським, і взагалї українським та польським купцям повну свободу торговлї в своїх землях від Зелїзних ворот до Браілова і свобідну дорогу далї за Дунай, до земель турецьких[220]. Сюда йшли по рибу — до Браілова, Кілїї й иньших міст нижнього Дунаю, до столицї воєводства — Торговища, і далї до земель Турецьких.

З руських товарів Олександрів привилей згадує передовсїм сукно; в Сучаві брали від нього мита по 3 гр. від гривни (4 ¼%) і був тут для нього склад для цїлої Молдавії: в иньших молдавських городах його не можна було продавати, але до Угорщини й «Басарабії» (Семигорода) вільно було його везти, за оплатою додаткових мит[221]. При тім, незважаючи на оплату мит (крім сучавського головного брали поменьші оплати в Чернівцях — від «швецького воза» по 4 гр., від вірменського — 6 гр.), привилей жадає, щоб львівські купцї продавали в Сучаві сукно по львівським цїнам, і при тім в «поставах,» а не на локтї.

Друга катеґорія руських товарів — се «краяні річи» (руського виробу чи імпортовані): шапки, ногавицї, корди, мечі, або як їх вичисляють пізнїйші привилеї молдавських воєвод Петра й Стефана[222]: «полотно — литовскоє, кросенскоє і немецкоє, мудроє сукно, покоцини, харсъ (вовняна матерія), шапки, ногавици, пояси, корди, мечи, ножи, косы, серпы, плужная желЂза, циновии рЂчи, миси, конвици, цивкы, и ины дробны рЂчи, що ся зовут крамны рЂчи.» На то був вільний торг по Волощинї, а мито платили в Сучаві по 3 гроші від гривни.

З Волощини, а властиво через Волощину ішов товар східнїй, або як називає його Олександрів привилей — «татарскій товаръ»: «шолкъ, перець, камкы, тебенкы, темьянъ (кадило і коріннє), грецкый квасъ (цитрина).» Сї товари або куповано в молдавських городах від купцїв місцевих та приїзжих — з чорноморських факторій і турецьких країв, або ходили по них через Молдавію до Білгорода, Кілїї, і ще далї — до Кафи та иньших італїяньских факторій, або через Волощину дунайську до Туреччини[223].

З Угорщини і з земель «мунтянських» вивозили рибу, коней, віск, срібло, куничі шкірки; привилей спеціально згадує сї останнї товари, бо для Молдавії куницї, срібло, віск і конї добрі, понад 3 гривни, були «заповЂданый товаръ» — їх невільно було вивозити з Молдавії, вільно тілько було перевозити через молдавські землї, і то молдавський господар застерегав собі право первокупна. З молдавських земель (а також і з сусїднїх) вільно було вивозити худобу (воли, вівцї, свинї, дешевші конї), шкіри овечі і волові, шкірки лисиць і білок, в великих скількостях: від сто волових шкір платили в Сучаві мита 15 гр., від сто шкір овечих 4 гр.. від сто лисиць 10 гр. і т. д.

Таким чином, окрім транзіта товарів східнїх, землї молдавські і мунтнянські служили самі дуже важним торгом для руських товарів, власних і ще більше — транзітних, західнїх, та давали в великих масах власні продукти сирові для консумції руських земель і для вивоза на захід (риба, худоба, шкіра, віск.)

Документальні дані потверджують і доповняють сей загальний образ полудневої торговлї, даний нам тими кількома привилеями.

Так бачимо, з ріжних згадок і звісток львівських актів, що живі торговельні зносини з Кафою й иньшими італїянськими факторіями чорноморського побережа істнували до самого їх упадка. Ґенуезцїв й иньших Італїянцїв стрічаємо в значнім числї у Львові, від коли маємо судові та міські акти (то значить від р. 1440)[224]. Одні прибувають сюди на коротко для закупна і продажі, иньші ведуть більше постійні торговельні операції зі Львовом; деякі вкінцї осїдають тут, займають ся господарством і промислами. Такий Христофор ді Санто Ромульо, з Ґенуї, що крім торговлї брав в державу галицькі мита, а особливо визначний слїд полишив по собі в економічній історії краю своїми заходами коло піднесення експльоатації й збуту руської соли, як державець сільних жуп перемиських і дрогобицьких[225]. Другий такий торговельник і державця жуп і мит Айнульф Тедальді з Фльоренції. Далї купець Юлїян Ґабелето з Кафи. З записок про торговельні обороти нпр. наведемо контракт того Христофора ді Санто Ромульо з краківським купцем Петром Крачмаром з 1446 р.: Христофор продає 87 ліктів золототканого оксамиту двох сортів, по 11 і 10 угорських фльоренів за локіть, сїмнадцять ліктів зеленого оксамиту, по 3 фльорени, кофтиру і самакуку (очевидно також шовкова матерія) одинадцять штучок по 19 фльор. і 22 sepei (?) по 4 фльор., всього за 1264 угор, фльор., і Крачмар зобовязуєть ся йому в тій сумі постачити горлицьке сукно в цїнї за постав до 3 ½ фльор., а за штуку по 6 фльор. і 7 гр.[226] Маємо отже такий же обмін товарів західнього ввозу на товари східнї, чи полудневі, як вище ми бачили вже. В р. 1463 р. тойже Христофор з братом Домінїком висилають сухопутєм, на Вроцлав, до Ґенуї до свого батька соболині шкіри, понад 500 штук, з Ґенуезцем Акурсієм де Коріняно, що також віз соболині шкірки й у Вроцлаві продав 218 шкірок Гіеронїму, епіскопу Кріта, за 200 угорських фльоренів[227]. Згадані вже Тедальді й Ґабелєто взяли від приїзжого на Русь Венеціанця Немброта Валєті товарів за суму 1403 дукатів — на жаль товари не названі близше, а Жиди тутешнї покрали йому на 600 дукатів[228]. Кафинський Вірменин Ходжіґі продає в 1471 р. львівським Вірменам Калїнїку і Андрію 20 фунтів перцю за 145 фльор., а иньший львівський Вірменин Аврам винен йому 32 кіп грошей за перець, китайку і шовк[229], і т. и.

Білгород, як посередня стація в сїй торговлї, як близше джерело для товарів східнїх і торг для львівських товарів, виступає також з поважним значіннєм в львівських записках. В 1460-80-х рр. фіґурує тут чимало білгородських купцїв. Чималу торговлю східнїми товарами у Львові ведуть особливо купцї з фамілїї Валята з Білгороду. Про одного з них, Дмитра, стрічаємо в львівських актах цїлий ряд записок про розпродажу перцю — бере від нього львівський міщанин Мартин Кухта 9 каменів, по 8 угор. фльоренів за камень, на кредит, записуючи сю претенсію на своїй каменицї у Львові; бере два роки пізнїйше звісний нам Тедальді 15 ½ каменїв, в тійже цїнї, і також в кредит, за порукою львівського старости; Вірменин львівський Фортат бере від нього перець і цинамон в сумі 100 фльор.[230] Иньший Валята Кілїян також фіґурує як доставець перцю у Львові. Велика маса довжних записок, зроблених на імя Кілїяна Грека з Білгорода — може тогож самого Кілїяна Валяти, в львівських актах 1481-1483 рр., вказує на дуже широкі торговельні обороти — на жаль тільки не вказано, які товари забирали від нього сї львівські довжники.

З другого боку маємо звістки про активні зносини Руси з італїйськими кольонїями. Так, в 1453 р., як довідуємо ся з королївського мандату до Теодорика Бучацкого, галицького маґната, наслїдком претенсій до нього Італїйця Юлїана з Кафи в сумі 2 тис. фльоренів, арештовані були товари купцїв польських підданих — себто з українських земель, в ґенуезьких кольонїях[231]. Кілька років пізнїйше чуємо про пригоду з львівським купцем Каденом: він вислав товари до Кафи морем з Білгороду, але корабель розбив ся коло Судака (Солдаї), і тутешнїй ґенуезький конзуль забрав сї товари. Каден їздив сам у сїй справі до Кафи, й король Казимир вставляв ся за ним перед кафинськими правителями, вони обіцяли йому ужити всїх заходів, щоб ті забрані товари були йому звернені.[232].

В 1467 р. в битві під Білгородом згинув Лячко Вірменин львівський; він ішов з товарами зі Львова до Білгороду, і сї товари по його смерти забрав воєвода Стефан. Львівські кредитори упоминали ся у спадкоємцїв його, — між ними оден, Микула зі Львова дістав камки як частину кошту на покритє своїх претензій[233].

Купцї з дальших країв також користали з права ходити до Волощини й Татарських країв[234], але головно лежала ся торговля в руках купцїв львівських і подільських. Коли упали італїйські кольонїї, утрати, понесені через те м. Львовом, були так значні й очевидні, що здобули Львовянам ріжні полекші від правительства, а відступаючи на користь міста в 1497 р. доходи від королївської ваги у Львові, король виразно каже, що робить сю уступку на так довго, доки «за ласкою Божою не вернуть ся під власть християн Кафа, Кілїя і Білгород»[235].

З упадком італїйських кольонїй і з переходом Волощини в тїснїйшу залежність від Туречини тим більше ваги здобуває та друга дорога орієнтального, лєвантинського імпорту — турецька, що йшла через «мунтянські» дунайські городи. Ми бачимо її вже в волоських привилеях кінця XIV та початку XV в., і вона й тодї мала вже важне значіннє поруч білгородсько-кримської. Купцї з України заходили вже тодї до Ґаляти, як бачимо припадком з одного процеса 1440-х рр.: купець львівський Зіндріх позиває у Львові Анджеля Лєркарі, Ґенуезця, що вів торгові зносини з львівськими купцями, — справа йшла за якісь товари забрані Анджельом від Зіндріха в Ґалятї в досить значній скількости — полюбовний суд признав Зіндріху за них 800 фльор.[236] Арцибіскуп львівський, підносячи великі нещастя, що спали на Львів в 1472 р., згадує про великі втрати, понесені визначнїйшими львівськими купцями Цорнберґом і Зіндріхом наслїдком арештовання в Ґалятї великого запасу їх товарів, на великі суми[237].

З другого боку починають до Львова напливати з Туреччини купцї грецькі, турецькі, жидівські з своїми товарами, що транспортували ся чи то суходолом з Царгорода, чи то морем до найблизших чорноморських портів і відти через Волощину на возах. Особливо, як я сказав, з упадком італїйських факторій з кінцем XV в., отже в XVI і XVII вв. ся дорога здобуває незвичайно важне значіннє для західньої України.

Окрім звісних уже нам полудневих продуктів розвиваєть ся в тих часах довіз ріжних предметів для домашнього ужитку панського — як раз він в XVI в. стає вибагливим і розкішним. Великими партиями вивозять ріжну орієнтальну арматуру, коней і кінські убори й иньші орієнтальні річи, що входять в моду в Польщі. Особливож важним предметом довозу стає грецьке вино, зване загальним іменем мальвазії, чи мальмазії; поруч нього виріжняють ся спеціально дорожші сорти вин італїанських і гішпанських — алїкант, мушкатель, іпсима, лятика, коцифал[238]. Торг ним стає одною з найважнїйших катеґорій львівської торговлї в 2-й пол. XVI в.

Оглянувши таким чином обставини й впливи, під якими розвивала ся торговля західньої України, її головні напрями й огнища, приглянемо ся тепер самому обміну товарів в сих огнищах і на сих дорогах та з'ілюструємо його документальними вказівками.

Головні прикмети торгового обміну виступили перед ним досить виразно вже з попереднього. Се обмін західнїх, полудневих і східнїх товарів на українській теріторії. З західньої Европи йшла передовсїм тамошня мануфактура, з полудня товари орієнтальні, з північного сходу — його сирові продукти (футра й шкіри). Крім сього обміну товарів мав місце експорт товарів і продуктів місцевих. Дуже доброю ілюстрацією сього обміну служить цитована вище таріфа підляшських комор з середини XVI в., де виступають всї сї катеґорії товарів — товар «нїмецький», товар «турецький», товар «московський», товар «литовський» (місцевий).

Ріжні предмети сього обміну досить типово вичисляють також ріжні документи про ярмарки, що служили зеркалом сього обміну, та купецькі такси. Так в привилею м. Львова на ярмарки (1472 р.) бачимо: судна дорогі і прості (шлезькі і польські), полотна, бархани, «покоцини[239], покривала вовняні чеські й иньші, обувє і ріжні мануфактурні річи, м. и. папір, далї східні матерії: оксамит, адамашок, атляс, китайка й иньші шовкові, гладкі й золототканні, та всякі иньші матерії; коріннє: перець, шафран, коріофоль, мушкат, цинамон, імбір, центварне сїмя, мушкатовий цьвіт, кубеба й иньші аромати, що належать до аптики, ароматична тростина, родзинки, фіґи, тмін, риж; вкінцї футра і шкіри (м. и. привозні, «литовської роботи»), віск і худоба[240]. Більше меньше той самий товар, що бачили ми вже в попереднїх звістках, з опущеннєм одначе деяких важних предметів, як риба, сіль, вино, й ин.

Західноевропейський товар привозив ся давнїйше, як ми бачили, купцями пруськими, вроцлавськими і краківськими. Потім краківські купцї в спілцї з правительством встигли значно підірвати торговлю з Русию купцїв пруських і вроцлавських, так що від середини XV в. і більше меньше до половини XVI віка Львів і иньші галицькі міста дістають західноевропейські товари переважно від купцїв краківських. Найбільше краківські купцї привозять на Русь товари самі, львівські купцї самі рідко їздять по західнїй товар, а беруть його або на ярмарках в Ярославі, в Люблинї, або заберають на місцї від купцїв краківських, вроцлавських, навіть пруських і анґлїйських: сї купцї мають часом своїх аґентів у Львові, або самі пробувають у Львові, а частїйше — привозять свої товари, щоб продавши, або промінявши, зробити натомість запас львівського товару.

Записки міських книг краківських і львівських з XV-XVI в.[241] дають досить докладний образ сього торгу. Від купцїв краківських, шлезьких, пруських й ин. львівські купцї купують передовсїм ріжні роди сукна. З дорожших стрічаємо особливо фляндрське; спеціально згадують ся, окрім звісних нам сорт: поперінґського, турнейського й іпського — з Ypres, ще брюсельське, мехельнське, герентальське, едінґське — з Eysden, тинсьве — з Tuines, гаррас — з Аррасу (Harras). Купували також анґлїйське (особливо популярне льондонське, зване у нас лунським[242], згадуєть ся також кольчестерське) та італїанське (особливо фльорентийське)[243]. З простїйших — сукна шлезькі (вроцлавське, житавське, опольське, ґорлїцьке), моравські, пруські й польські[244]. Попит на сукно був великий і на місцї, бо се, можна сказати, найбільше й найширше росповсюднений предмет розкоши — від нього, від кафтана з лїпшого сукна зачинаєть ся амбіція малого шляхтича, міщанина, двірського слуги, вояка, козака і т. д. Він часто становив складову частину платнї за службу вояків і т. и., дарунків і викупу Татарам і под. В великих масах вивозили його також далї на Волинь, до східньої України, до земель московських, до Криму, Волощини й Туреччини. Тому сукно становить все одну з найважнїйших позицій львівського торгу, і торг сукном ведеть ся справдї, як на той час і обставини, на широку міру. Ілюстрацією може послужити нпр. перехована книга одної суконної львівської фірми (середньої великости) — Боіма і Шольца з 1600-1604 р.; з неї бачимо нпр., що сїй фірмі трапляло ся на однім ярмарку продати на півтори, дві, навіть чотири тисячі золотих сукна[245].

На другім уже плянї стоять иньші західноевропейські фабрикати: полотно (в старших звістках «полотно кольонське», в пізнїйших — швабське, шлезьке і флямське), «цвілїх» — льняна матерія сильнїйшого виробу, бархани, вовняні матерії[246]; зелїзо і сталь і ріжні вироби зелїзнї: згадують ся нпр. ножі чеські й «бечські» (віденські мабуть, а не з західного-галицького Бєча?)[247], ножицї, сокири, всякі ремісничі вироби (чоботи, шапки, рукавицї, панчохи)[248], вкінцї — оселедцї й вино.

Намість сих товарів купцї краківські, шлезькі, пруські купували або брали в заміну продукти місцеві: рибу, воли, шкіру, лій, віск, мед, пізнїйше — лїсові товари й збіже; або товари привозні — східнї, литовські, московські: коріннє, шовк, футра, шкіру. Нпр. Катерина Лиса зі Львова бере від краківського купця Бетмана півтретї белї сукна в цїнї 223 ½ зл., заплатити обіцює або готівкою, або воском, галуном та перцем. Райця львівський Дамслар бере від краківського купця Стана Жиґмунтовича сукно вартости 110 зл., а заплатити обовязуєть ся волами на ярмарку в Перемишлї[249]. Кілька поважних фірм львівських в серединї XVI в. веде на більші розміри торговлю соболями, висилаючи їх до Торуня і Ґданська, до Венеції, до Антверпену[250]. Конст. Корнякт бере від львівського купця Анґлїйця Вільгельма Боґера сукна анґлїйські й голяндські, а сплачує галуном і збіжем (житом і пшеницею)[251]. Згадана фірма Шольца-Боіма на ярмарку в Луцьку міняє в сумі 1200 зол. ріжне сукно за партию московського юхту[252], і т. и. А що везли з Ґданська човни з поворотом, покаже нам нпр. отсей витяг записок з влоцлавської комори на Вислї, 1579 р.[253]: На човнах і барках осіб духовних, числом 19, що вивезли до Ґданська збіже, з поворотом пішло вина бочок 32, пива ґданського 9, оселедцїв лаштів 17, соли 9 бочок. На човнах з староств (числом 41), що вивезли збіже й смолу, прийшло вина бочок 37, пива бочок 11, оселедцїв 94 лаш., соли 5 боч. На човнах шляхецьких (числом 148), що вивезли збіже, смолу й попіл, прийшло вина 165 боч., пива ґданського 37, оселедцїв 349 лаш., соли 6 боч., трану 1 ½ боч. На міщанських (67), що вивезли збіже, смолу й попіл, прийшло вина старого 291 бочок, пива ґданського 61, меду 10, оселедцїв 394 лаш., доршів (трески) 4 лаш., соли 23 боч.

Огнищами сього торгу й обміну служили головно ярмарки — в Люблинї, Львові, Ярославі; з рахункових книг львівських купцїв першої половини XVII в. бачимо нпр., що сукно дорожших сорт куповало ся головно на люблинських і почасти ярославських ярмарках; звичайно на захід дальше Ярослава і Ряшова і на північ дальше Люблина львівські купцї в тих справах не йшли. Але трапляють ся закупна й висилки до Познаня і Торна, Ґданська й Ельбінґу.

Подібний же образ дають нам матеріали про торговлю волинсько-побужську. Підляшські й волинські таріфи[254] з «нїмецького» товару визначне місце дають сукнам: лунське, махальське (мехельнське), гарас, колтриш, мишинське (майсенське), шамборське, нотрадамське, чешське, моравське, цвіковське, горлицьке, ґурське, биковське, шамотульське, рижське, — се все дешевші сорти. Матерії шовкові — парча, алтабас (рід парчі — кольоровий взір по золотому тлї), оксамит-злотоглав, оксамити гладкі — «червоні, брунатні й иньших барв», штамет (sammeth), адамашка добра і проста, атлас на золотї венецький, атлас-оксамит, кармазин брунатний, чорний, атлас звичайний, «пурпурьян» (рід атласу)[255], «піватлас»[256]. Полотна, між ними «коленське» — кельнське і «флямське» — флямандське; цвілїх. Зелїзо оброблене (спеціально згадані ножі) й необроблене. Вироби шкляні. «Крамні річи — шапки, нові й иньший дрібязок». «Выно рынске», «пиво кгданске», оселедцї. Взаміну йшли звісні вже нам товари «турецькі» й «московські» — східнї матерії й коріннє, футра і шкіри, московського привозу й місцеві, а також продукти місцевого господарства й ремесла: воли й корови, барани й вівцї, свинї, шкіри волові й коровячі, козлові й баранячі, на сотки, лій і віск на каменї, мед на бочки «львівські», риба пинська в бочках (але натомість іде туди риба львівська), хміль в «вантухах» (мішках), також розумієть ся — збіже, попіл, дерево, лен, полотно просте — місцеве (від тисячі локтей 12 зл.) й московське (24 зл.), сукно «самодїльне», «сермяги», кожухи баранячі, юхть, футра кроличі, лисичі, шкіри бобрів, куниць, видр, соболїв, вовків, лосїв, зубрів, лань.

Огнищами торгу волинсько-побужського виступають в нашім матеріалї (XVI в.) головно Люблин, Познань і міста пруські. Везуть з них заграничні товари переважно місцеві купцї, попродавши там товари місцеві або транзітні. Може бути, що се залежить від неповноти нашого матеріалу, а може бути, що таки дїйсно — купцї волинські й полїські, немаючи иньшого торгу більше активности показували в експортї своїх продуктів на Захід і в довозї західнїх — привозили їх самі зза границї тим часом як Львовяне або Камінчане вкладали свої капітали і енерґію в торг східнїй.

Міхель Єзофович, держачи в початках XVI в. берестейське мито, висилає за польську границю в великих масах віск, а звідти привозить з Познаня в великих же масах сукно, а також, звідти-ж мабуть — оксамити й адамашки — його брат лишив ся за них винен 2000 кіп[257]. Більський міщанин Тиміш Сегеневич везе на ярмарок до Познання вісїм штук воску, що важили 470 каменїв (понад 100 сотнарів), і там вимінює за те 330 фунтів шафрану й сукна, 18 поставів колтришу, а 3 постави сукна лейтського[258]. Іля Докторович з Тикотина купує в Липську у ніренберґського неґоціанта Цезаря ювілєрські річи на суму 1900 злотих, в сїй сумі обовязуєть ся йому дати льну литовського 400 сотнарів познанської ваги, а в убезпеченнє кладе в депозитї у нього два сороки соболїв, привезених з собою[259]. Львівський купець і аптикар Вітемберґер, що спроваджав з Царгороду коріннє й иньші східнї товари й їх мабуть попродав на люблинськім ярмарку, відти в великих масах бере футра — три великі бочки попелиць (числом 29850), може також иньші товари, що разом з ними потім висилає до Царгороду: соболеві шуби, сукно[260]. А от що віз з люблинського ярмарку острозький міщанин Плескач до Острога повз Луцьк: покривало турецьке, кілька кінських уборів також східнїх, шабля, сагайдаки й стріли, 15 «зброй шитих», білих і червоних, 6 кіп шапок чорних і червових «з колпаками», дещо обувя (чоботи й черевики), «газука» з чорного утерфіну, кілька убрань сукна лунського, «делїя» з чорної адамашки, велика груда олова, 30 штук стали, дещо металїчної посуди, гребінцї, пачка крохмалю, пять риз паперу, і т. д.[261]

Для операцій з полудневим вином послужить нпр. такий контракт, списаний у Львові в 1570 р. між двома левантинськими купцями Раббі Яковом Сидіс і Рохом де Ґріґіс: Раббі Яков запродав 230 куф мальвазії, що їде на двох кораблях до Кілїї, на риск покупця; цїна куфи по 30 талярів. Половина цїни має бути заплачена у Львові, за чотири місяцї від дня, як те вино буде наладоване в Кілїї, друга половина три місяцї пізнїйше[262]. Або такий другий — пізнїйший, де ми маємо цїкавий приклад асекурації: контракт списують в Ретимнї, висилають коло 300 бочок лятики на Кілїю до Львова, і посилка має бути асекурована спільно коштом купця і продавця[263].

Для ілюстрації торгу східнїми товарами можуть послужити цїкаві дати з процесу одного з львівських купцїв Вірменина Івашковича з 1602 р. От що іде на двох возах з Царгороду для нього товарів: 29 бель (belni) чамлїту по 300 червоних беля, 74 ок шафрану по 10 черв., коверцїв червоних 150 штук за 755 черв., поясів (czyngаtur) бурських червоних 340, за червоних 340, częmberow (?) червоних 60 штук за 300, шовку беля за 1050 черв.[264]. А от викази йогож товарів призначених до експорту до Торуня і Ґданська: 29 бель чамлїту, коверцїв 151: 61 жовтий, 31 білий, 26 диванських, 32 адзямських, 1 білий великий; товари анґорські: 204 штуки чамлїту «без води» за злот. польських 3162, 320 півштучок чамлїту по 5 зл., 156 півштучок чамлїту кольорового по 8 зл., 42 чамлїтів зі взором, по 25 зл., 290 мухаірів кольорових, по 10 зл., 224 чамлїтів чорних, без води, по 7 зл., 50 чамлїтів кольорових, без води, по зол. 13, 86 мухаірів «міських» по зол. 13[265]. Золотар львівський Сефер, родом Вірменин з Волощини, закуповує в 1620-х рр. в Царгородї дороге каміннє для своїх золотарських виробів — гранати (сапфіри) і туркуси (бірюзу), а иньший львівський Вірменин Аветик везе з Царгороду транспорт турецької арматури, закупленої з поручення воєводи Любомірского[266], і т. и.

В заміну на схід ішли товари европейські й місцеві. Міщанин львівський Газ робить контракт з султанським купцем Челєбі — бере у нього 300 лїтр шовку бурського і 11 кип чамлїту та иньші товари, за те дає 1600 тахрів «бецьких чвалїнків», і ножі чеські й бечські (віденські?) в сумі 3255 ½ зол. — чеські ножі по 20 зол. за тисячку, бечські по 42[267]. Другий, Зайдлїц, забирає від турецьких купцїв Хаджі Гасана і Хаджі Алї з Алепу «турецьку фарбу» (індиґо), а дає взаміну 37 поставів сукна. Двох Жидів львівських забирають від царгородського Жида Хаїма Когена мальвазію, риж і касію, а взаміну дають 50 фунтів горючого каміня (бурштину). Львівський товмач Вірменин Криштоф забирає мальвазію, а дає взаміну сукна лунські, ґданські й ин. і цину[268]. Звісний уже нам львівський аптикар Вітемберґер[269] посилає до Царгороду шкури попілиць, дві соболеві шуби, три постави сукна (лунське і фалєндиш) і 200 шапок «магерок», а там купують для нього: 70 коврів ріжних цїн за 321 таляр, 163 штук «баґазії» (баволняної матерії — бязї, як тепер її звуть на Кавказї) ріжних кольорів, штуку мухаїру, 15 кіньских уборів, попруги, торби й т. и., 5 шовкових поясів, кільканадцять дерг і покровцїв, турецького коня, цитрини і померанчі сьвіжі, ріжне коріннє й аптичне зілє.

Волоські городи мали значіннє в сїй полудневій торговлї, як посередники — тут часто спродавали львівські товари і замінювали їх за східнї, замість аби сягти по перші джерела їх: ми бачили, що молдавські господарі старали ся впливати в сїм напрямі своїми митними таріфами. Але їх власний торг — закупно товарів з Руси для власного ужитку й продажа місцевих продуктів — мав ще більше значіннє, й їх обороти торговельні з руськими містами доходили дуже поважних розмірів. Головнїйші предмети обміну ми вже знаємо, се мед і віск, лій, горіхи турецькі (волоські), риба ріжна, кавяр, шкіри ріжного місцевого звіря, «сафян волоський», коци[270]; (можна додати до них хиба деще другорядне — як вивіз волоського вина, vinum valachicum. Наведемо кілька прикладів для ілюстрації сього обміну.

От 1472 р. Вірменин сучавський Кокча привозить до Львова зимою 1472 р. великий караван осетрини (wizyna) від волоського воєводи; львівські купцї беруть її за готівку і на кредит, по кілька фір. Що продано на кредит, на те маємо довжні скрипти в львівських актах: Авґустин Брух бере дві фіри, Вірменин Калиник дві фіри, Калюст Вірменин одну фіру, і т. д.; всього 21 фір, пересїчно коло 45 гр. фльоренів за кожду; гроші мають бути заплачені на великдень[271]. Кілька років пізнїйше війт сучавський в спілцї з иньшим купцем з'обовязують ся постачити львівському купцеви Домсларови 118 каменїв воску[272]. Міру торгу волами може дати понятє справа, що виникла в 1536 р. з фактором кн. Ілї Острозького, острозьким міщанином жидом Міхелем Шимонковичем: йому закидали, що він перегнав через кремінецьке староство, з Поділя до Галичини, кілька тисяч волів з Волощини, не заплативши мита в в. кн. Литовськім[273]. Купець львівський Шольц купує в 1581 р. на снятинськім ярмарку 1800 волів від волоського господара[274].

Товари сї закупали ся на Волощинї купцями з України для дальшого експорту, на захід переважно.

Загальні обставини, реґляментація торговлї, монополїї, митні тягарі, торговельні оплати, ослабленнє торговельного руху, привілєґії шляхти, привілєґіовані міста

В попереднїм ми слїдили головно торговлю заграничну, але зібраний там матеріал увів нас в значній мірі також і в торговлю внутрішню. Ми пізнали головні торговельні центри, головні торговельні дороги. Пізнавши предмети заграничного торгу, в значній мірі познайомили ся і з предметами внутрішнього обороту, бо загранична торговля хоч служила в значній мірі інтересам транзіту, здобувала також великі запаси товарів для внутрішнього ужитку. З виїмком деяких (нечисленних) сирових продуктів волоських і московських, призначених виключно, або майже виключно на вивіз, всї иньші роди товарів, служачи до вивозу, служили заразом до задоволення внутрішнього запотрібовання чи то вищих верств, як дорогі сукна, шовки й коври, дорогі футра, юбілєрські річи, вина й коріннє, — чи то низших і середнїх як дешевші сорти сукна, вироби металїчні й мануфактурні, оселедцї, сіль й ин. А й самі предмети транзіту, переходячи з рук до рук, з одної стації до другої, давали зміст і рух також внутрішнїй торговлї. Образ промислу й господарства, образ побуту й житя доповнить нам сей образ внутрішнього обміну і запотрібовання. Але перше нїж перейти до т. ск. технїки внутрішнїй торговлї, я хочу спинити ся ще на деяких моментах, що мали важне значіннє в розвою, чи скорше — в заниканню торговлї, як заграничної, так і внутрішньої.

Ми вже пізнали деякі з тих тяжких кайданів, якими обтяжала торговлю й промисел середньовічна система реґляментації, фіскалїзму й привілєґій: систему примусових доріг, примусових стацій, складів, що заковували торговлю в мертву вікову систему комунїкації, розривали комунїкаційний рух, силоміць примушуючи купця продавати свій товар серед транзітної дороги; зводили рух до мінїмума, забиваючи животворящого духа промисла й торговлї — свобідну конкуренцію. Загалом треба сказати, що ся система, прийнята з сусїдньої Нїмеччини, в українських землях не розвинула ся так повно і до таких крайностей як у польських землях, — почасти тому, що взагалї взірцї нїмецького міського житя, як ми вже бачили, у нас повторяли ся в формах ослаблених і модифікованих, по части — наслїдком конкуренції польських міст на королївськім дворі. Бачили ми, що Львів не дійшов повного права складу. Монополїя торгу місцевого купецтва, яку мали в дуже загострених формах більші польські центри, тут також не була доведена до таких гострих форм. Тільки до деяких товарів ставила ся вимога, щоб сторонські купцї не продавали їх нарізно, en detail[275]. Тільки хвилево, для подвигнення Львова з ріжних бід, які спіткали його при кінцї XV в., на два роки заборонено чужим купцям продавати у Львові свої товари кому небудь окрім львівських купцїв, що мають у Львові право горожанства[276]. В українських землях в. кн. Литовського, як я підносив, дороговий і торговий примус практикував ся ще з меньшою скрупулятністю, нїж в Галичинї. Одначе і тут він був. Нпр. Луцьк в серединї XVI в., покликуючи ся нїби на стару практику, жадав, щоб чужі купцї не могли в Луцьку продавати своїх товарів нїкому окрім луцьких міщан, і тільки гуртом, а не в роздріб (zdojmem a nie narożno), і дістав на те потвердженнє від в. князя в 1558 р.[277]. Але в кождім разї навіть того, що було, було аж занадто досить на те, щоб придавити торговлю, при слабім розвою взагалї міського житя і всяких неприхильних для нього обставинах. Входити в детайлї ми тут не можемо, але кілька прикладів вистане для ілюстрації.

Реґляментація не обмежала ся постановами в інтересах головних торговельних огнищ, ішла далї. До яких крайностей, подиктованих дрібними інтересами митових доходів і певних привілєґіованих міст і місточок, доходила вона, ілюстрацією може нпр. послужити торговля солею. Коломия нпр. мала «вічний склад солї», за привилеєм Казимира Ягайловича: соляники не мали продавати соли в коломийськім повітї, тільки в Коломиї, і нїкому окрім коломийських міщан; так само зрештою нїякого торгу товарами в повітї, по селах не мало вести ся, ино в Коломиї самій[278]. В Белзї був склад соли: з-за литовської границї не вільно було їздити по сіль далї, мусїли купувати в Белзї, й ті товари, які привозили ті, що приїздили по сіль, не вільно було продавати де инде, тільки в Белзї[279]. В землях в. кн. Литовського склад для галицької соли був признаний м. Кремінцю: соляники привозячи сіль з Галичини, не мали її нїде продавати окрім Кремінця[280]. В 1560-х рр. з фіскальних мотивів заведено монопольну правительственну продажу соли: для пинського повіту в Пинську, для Берестейської землї й Підляша в Берестю; нїхто з тих округів не мав права купувати сіль де инде, окрім державного складу, під карою конфісковання. Супроти скарг пинських міщан, правительство потім передало монопольну продажу соли в Пинську місцевим міщанам за певною оплатою. Тому що місцеві люде не виконували правительственних роспоряджень про соляну монополїю, уставлені були страшенні кари: конфіскати майна, кара 10 тис. кіп на тих, хто держав би у себе сіль, куплену не в державнім складї. В районї берестейського складу правительство спробувало навіть завести примусове купно соли: війти з державних маєтностей обовязані були взяти для продажі селянам в своїй волости по бочцї соли на кожді три волоки ґрунту й по трох місяцях заплатити гроші[281]. Сї монополїї давали одначе такий малий дохід не вважаючи на всї примусові заходи, що їх вкінцї залишено.

Подібна монополїя заведена була правительством в. кн. Литовського на лїсові товари: правительство сортувало в пограничних коморах привезені його підданими товари й забирало на себе по певній таксї. Для Волини й Побужа уставлена була одна така комора — в Берестю[282]. Дуже старанно реґляментована була також торговля волами з огляду на ріжні надужитя й інтереси фіска й торговельних міст. Уставлені були дороги, кудою мали гнати ся воли: з Руси, Поділя й Волощини воли мали гнати ся через Львів, Городок і Перемишль на Сендомир, з Волини — на Люблин і Радом[283], і т. и.

Не треба казати, що навіть реґляментація подиктована стараннєм обминути ріжні трудности й перешкоди торговлї, утрудняла її. Щож казати про чисто фіскальні, або подиктовані інтересами певних привілєґіованих чинників?

Ослаблену тою незвичайно розвиненою реґляментацією торговельну енерґію придавлював ще сильнїйше дух фіскалїзму й привілєґій, що йшли в парі з собою: привілєґії купували ся, або служили компезатою певних претензій, які особа чи громада підносили до держави. Він давив її незвичайно розвиненою й до абсурду доведеною системою митних і торговельних оплат, а шкідність сеї системи ще збільшала ся практикою привілеґіованих виїмків з сеї системи, що тим більшим тягарем упадала на непривілєґіованих.

Крім оплат пограничних (властиве cło, з нїм. Zoll) були мита (myto, нїм. Maut) внутрішнї, державні й приватні. Далї, такі оплати як мостове, гробельне, перевозове, пашне, й ин. і ріжнородні ринкові побори — торгове, ярмаркове, помірне, штукове, сохачне, і т. и. Деякі з них опирали ся на правительственних привілєґіях, далеко більше — на надужитях державцїв і дїдичів тих околиць, через які йшли торговельні дороги. Обростаючи з часом все густїйше такими поборами, дороги ставали часами зовсїм неможливими для торговельної комунїкації. Се викликало скарги, правительственні ревізії, касованнє незаконних мит, але минав час — і мита, коли справдї були перестали на час, знову виростали в ріжних місцях.

В Галичинї уже в другій четвертинї XV в. скарги на безправні мита викликають правительственні накази в сїй справі і визначеннє ревізії прав на побор мита[284]. Не знати, оскільки послужили сї заходи, але чверть столїтя сю справу піднято наново. Львівські купцї скаржили ся, що купцї сторонські зовсїм облишили львівский склад, шукаючи собі иньших доріг, наслїдком неправних мит, які побирають з них по містах, місточках і селах, всяких драч і прикростей, які робили їм, вимушуючи ріжні оплати[285]. По нових безрезультатних наказах, переведено ревізію прав на мита при нагодї побуту в Галичинї самого короля в 1469 р.[286]. До львівського земського суду покликано всї особи, що побирали мита в своїх маєтностях; ставило ся їх кількадесять, і з них лише кілька справдї виказали ся на то документами. Дуже богато заявляло, що вони на побираннє мита прав не мають, не претендують, і навіть де побирали його — в такім разї власти задоволяли ся сею заявою, погребаючи на віки справу тих неправно побраних мит.

На Волини також уже за Казимира чуємо нарікання на нові мита, і в. князь за скаргою луцьких міщан видав грамоту, де нормував мита. Цїлий ряд їх знесено зовсїм (в двадцяти пяти місцях!), в иньших (кільканадцяти) його обмежено й означено докладно[287]; між иньшим — заборонено брати мито від порожнїх возів, що вертали ся до дому. Але се не перешкодило новим митам виростати на ново одно по другім, і при ревізії волинських замків в 1545 р. ревізорам поручено було зробити порядок з ними. Міщане вичислили їм на реєстрі всї місця, де беруть ся з них нові мита; були вповнї безправні (такими ревізори признали близько сорок пунктів!), були побільшені, та пододавані нові катеґорії поборів. Нпр. на дорозї до Люблина купцї мусїли платити безправні мита в Усичах від воза по грошу «на обидві руки» (туди й назад), в Войтцї по пів гроша, в Хоболтовичах по три пенязї; на дорозї до Берестя в Зденежи від воза по грошу, в Серкизові від коня по грошу; в Туринську, маєтности старости, брали по півтретя гроша, і т. д. Староста пинський Кирдей в своїй маєтности завів податок з людей що йшли «на покорм до Волыни» по дванадцять грошей «з голови». В Четвертнї кн. Четвертинські брали з комяг, що йшли з низу (з України) «тридцяте!» В Чорторийську на дїдичів брали від комяги по 8 гр., «по горшку, по колачу і по 60 головажень соли»; «від помічного шеста (тички) по три грошей»; коли мали на комязї нанятого челядника — «дванадцять грошей присадного»[288]. Подібні драчі позаводили ся й по иньших місцях, при чім оплати бували ще вищі (від комяги 12 гр., від бочки по грошу, і т. и.). По словам луцьких міщан за масою безправних мит, де їх «гамують і граблять», та конкуренційних торгів, торговля в Луцьку зовсїм упала. Міщане «згинули и ку великому знищеню пришли, а иншыи многии з нас купецтво своє оставили», й ревізори самі признавали «великіи недостатки и ото всих сторон стиснене» луцьких міщан — сих столичних, найбільше привілєґіованих міщан Волини. Признали повну неможливість вести якусь торговлю «за драчею и за лупеством — бо з одного воза семеро або восьмеро мит беруть на мїстї (Луцьку), окрім мостового і ставового і всяких мит по дорогах»[289]. «За тим всїм не кождий сьміє їхати до Луцька, волять купчити по сусїднїм малим торжкам, так що не тільки не приїздять з товарами на торг (до Луцька), але й поживи собі не можна купити подостатку — мусять шукати її по иньших місточках»[290]. Страшна ілюстрація повного подавлення міського житя сим неможливим тягаром всякого рода драч!

І та «драча і лупежество» панували скрізь. Поставити міст чи гать на якійсь головнїйшій дорозї, значило стільки що дістати маєток. «За направлюваннє дороги» на переїздї через р. Вягр під Перемишлем на львівськім шляху уставляєть ся мито і воно віддаєть ся в аренду в серединї XVI в. за річну плату 150 зол. Се дуже поважна сума, дохід з середнього села. Як де не рости було таким поборам? І вони росли, під всякими покривками, і без них. Сучасні записки нпр. кажуть, що гурт волів в дорозї через Галичину до Ярослава в початках XVII в. на 174 місцях стрічав митні застави, і мусїв обганяти ся від таких претензій[291]. А от нпр. як представляєть ся подорож каравана з осетриною від волоської границї до Львова в 1560-х рр.: в Камінцї коронний митниик бере три каменї риби і по грошу від запряжених волів, числом 47; в Орининї місцевий дїдич взяв таку саму оплату і риби дві цїлї і два кавалки, разом коло 5 каменїв; в Скалї взяли по півгрошу від вола, риби коло 6 кам. і два таляри; в Сухоставі грошима таляр і 6 гр. і два каменї воску; в Теребовлї — камінь риби, грошима 3 таляри і 5 гр., по півгроша від вола і ще мито возове; за мито коломийське (знесене ще столїтє перед тим) і галицьке коло Дібрчі Жиди орендарі взяли по півгрошу від вола, осібно возове, і 10 каменїв риби; в Гологорах камінь риби, дукат грошима і возове; сусїднїй шляхтич на своїм ґрунтї взяв 6 каменїв риби; в Глинянах три каменї риби і півгроша від вола; у Львові королївський митник казав заплатити по грошу від вола і від вартости риби по півтора гроші від копи (півтретя процента), а осібно ще взяли «торгового» на замок звиш три каменї риби[292].

Провіз товарів в таких обставинах ставав штукою, що вимагала від купцїв дуже великої оборотности. А коли шлях так густо заростав всякого рода митами, що не можна було оплатити ся, і не було спромоги якось дротеребити її (за помочию правительства), — приходило ся закидати сей шлях зовсїм і або шукати нових доріг, або зовсїм кидати торговлю. Напр. в люстрації 1564 р. читаєм при Рогатинськім старостві: мита або цла від фірманів, яких тудою досить їздило з солею, брали на замок по двадцять топок соли, але тепер фірмани обернули ся на иньші дороги, з огляду на «густі мита» на тім шляху, а особливо наслїдком мита, яке бере на своїм полю п. Балабан[293].

Як я вже сказав, сї тягари й ограничення упадали на масу міщанства тим тяжше, що не були однакові для всїх — мали свої привілєґіовані виїмки.

І так передовсїм, як знаємо вже[294], цїла шляхетська верства була звільнена від плачення мит і всяких торговельних ограничень, коли вивозила якісь продукти «з дому» (власної продукції) чи «до дому» — для домашнього ужитку. В Польщі сю практику потвердила конституція 1496 р., загостривши кари для митників, які-б схотїли побирати мита з шляхтичів[295]. В в. кн. Литовськім шляхта почала заходи в сїм напрямі в сердинї XVI в., при чім перед повела волинська шляхта, стараючи ся на взір сусїднїх провінцій Польщі осягнути повне увільненнє від мит для шляхетського вивозу й довозу, особливо цїнне для неї супроти близькости границї. Тим часом як загал шляхти на соймі 1551 р. просив тільки знесення митних оплат для вивозу збіжа з шляхетських маєтностей й знесення державної монополїї для лїсових товарів шляхти, волинська шляхта просила знесення мита з усяких «рЂчей властныхъ князьскихъ, паньскихъ и земянскихъ»[296]. Правительство довго не хотїло зрікати ся своїх доходів і навіть пробовало представити шляхтї невідповідність таких операцій: мито уставлене для купецьких людей, а не для шляхти, і коли шляхтич не хоче платити мита, то нехай і не льстить ся на купецькі зарібки[297]. Але вкінцї уступило і в серії иньших привілєґій для шляхти признало повну свободу від мит державних і приватних для продуктів господарства шляхетських маєтностей (отъ всякого господарства домовоє роботы)[298], а прилученнє українських земель до Корони вповнї зрівняло тутешню шляхту з коронною в повній свободї від оплат не тільки при вивозї, а й при довозї товарів зза границї[299].

Ся привілєґія робила дуже значну конкуренцію купецтву. Не тільки при вивозї за границї держави, чи довозї звідти, а й при внутрішнїм оборотї — при довозї на великі ярмарки, що в значній мірі заступали обороти заграничні, а навіть і на звичайні торги. Шляхта прецїнь була найбільшим продавцем (до певної міри наче продуцентом) місцевих товарів, і мабуть таки й найбільшим консументом тих заграничних товарів, що йшли на внутрішню консумцію. І в краях пограничних, як цїла Західня Україна, її безпосередні операції з заграницею чи з більшими (внутрішнїми) огнищами заграничного торгу, її конкуренція давала себе відчувати купецтву дуже сильно. Шл