Упадок торговлї в XIII в., зменьшеннє її району, упадок Київа як міста, пасивність київської торговлї, торговля з Чорноморєм, каравани й караванні дороги — дорога перекопська й иньші, дороговий примус, розміри поднїпрянської торговлї в XV-XVI вв., торг московський, його головні артерії, його предмети, товари московські й турецькі, участь місцевої людности в сїй торговлї, торг солею і господарськими продуктами, торг невільником, головні торговища, попит на українського невільника

 

Представивши в попереднїм ті полїтичні обставини, під впливом яких укладали ся відносини на Українї в сих столїтях, та суспільно-полїтичні форми, устрій і орґанїзацію управи, як вони сформували ся під впливом фактів полїтичних відносин, ми переходимо тепер до представлення житя, як воно розвивало ся під впливом тих відносин, в тих змінених суспільно-полїтичних формах — як зміняли ся під впливом тих змін і укладали ся відносини економічні, форми побуту й культурне житє українських земель XIV до XVII вв.

Розумієть ся, сї сторони житя були заразом факторами, що впливали з свого боку і на уклад та модифікацію суспільно-полїтичного устрою (а в пізнїйших часах — і на факти зверхнього полїтичного житя), — особливо обставини економічні. В попереднїм я нераз зазначував їх впливи на уклад суспільно-полїтичних відносин і буду мати нераз нагоду вказати їх і в дальшім. Але при тій переважно вповнї пасивній ролї, яку грав український нарід в сих столїтях (XIV-XVI), — і суспільно-полїтичні відносини, а навіть і уклад економічного житя в більшій мірі залежав від впливів полїтичних подїй, що розвивали ся поза Україною, від суспільно-полїтичних форм чужих, українському народови накинених, нїж самі на них впливали. Тому йдучи в своїм оглядї від подїй полїтичних, які викликали такі глубокі зміни в житю й відносинах України, до огляду тих змін, які повстали в її суспільно-полїтичній орґанїзації, ми аж по них переходимо до огляду житя економічного, — дарма що воно також мало свій дуже значний вплив на декотрі моменти суспільно-полїтичної еволюції. Ще далеко значнїйший вплив сї фактори економічні, культурні й національні зробили на подїї XVII столїтя, котрих огляд попереджую сим образом змінених форм і явищ економіки, побуту й культури з XV-XVI вв.

Дати одначе повний образ економічного житя в українсько-руських землях XIV-XVI вв. являєть ся задачею неможливою. Матеріал, яким ми розпоряджаємо тепер, територіально і хронольоґічно беручи, представляєть ся дуже нерівномірно, і його прогалини тільки до певної міри можуть бути заповнені анальоґіями, або виводами від явищ пізнїйших чи ранїйших[1]. Тому при теперішнім станї матеріалу (а нема надїї, щоб сї прогалини заповнили ся вповнї і в будучности) ми можемо зазначити лише декотрі моменти в історії економічного житя на Українї, які в сумі вправдї можуть нам об'яснити загальний напрям його розвою, але суцїльного образу з них зложити не можна. Тим поясняєть ся і характер викладу в сих роздїлах.

Як найперший і найголовнїйший момент, як найбільша переміна, що переходить в економічній еволюції сього періоду українського житя, виступає перед нами насамперед перехід центра тяжкости економічного житя з міста на село, з міського промислу й торговлї — торговлї заграничної передовсїм, на сїльське господарство, спеціально рільне. В сїй перемінї властиво полягає вся есенція економічного житя сих столїть, а повільний розвій сього переходу надає сьому періоду в значній мірі переходовий характер, особливо для дальше на схід положених частин України.

Яке величезне значіннє в староруських часах мало міське житє, розвій торговлї і купецької верстви, се ми знаємо. Сконцентроване на середнім Поднїпровю, се міське житє послужило підвалиною полїтичного, суспільного й культурного розвою давньої Руси, а інтереси купецькі, торговельні водили полїтикою й державним процесом київської держави. Одначе вже в XI-XII вв. міське житє почало упадати тут — наслїдком неприхильних кольонїзаційних і економічних обставин, а також і через появу нових центрів полїтичного й культурного житя, і в XIII в. воно підупадає вже сильно[2]. До певної міри відливає воно відси на захід, в західноруські землї — волинські й подільські, але й тут неприхильні зверхнї обставини не дають йому можности розвинути ся на добре. Устрій Польської, а також Литовської держави, куди увійшли потім українські землї, як ми бачили вже[3], був в високій мірі ненаручний містам і міському житю, і воно тут упадає далї, а центр ваги економічного житя й його впливів на відносини суспільно-полїтичні й культурні переходить на господарство шляхетське, сїльське. Тон і напрям економічному житю дають інтереси прівілєґіованого землеволодїня, і від коли властителї-шляхта стають, кінець кінцем, панами держави, — інтереси шляхетського фільварка стають фокусом, в якім збираєть ся економічне житє Польсько-литовської держави, а в тім і його українських провінцій в міру того, як їх опановував шляхетський режім і шляхетське господарство.

Торговля була житєвим нервом, першою підоймою економічного житя Поднїпровя в часах сформованя Руської держави, і дїйсно вправляла його в рух, з другого боку — оживляла також місцевий промисел, заплоднюючи його новими ідеями, новими змаганнями: місцеві робітнї й артисти присвояли й переробляли чужоземні мотиви й форми, виготовляючи й пускаючи в торговельний оборот власні вироби на мотиви візантийські, перські, арабські... Утрати в сїй, щоб так сказати — інтензивній силї торговлї значили ще далеко більше, нїж утрати в самім руху її. Властиво рух держав ся, держав ся віками, давно стративши вже се давне своє значіннє для економічного й культурного житя. Торговельні каравани переходили далї в XV-XVI в. через Київ, але се були переважно чужосторонські купцї, для яких Київ був лише дорожною стацією, котру старали ся перебути як найскорше, щоб іти на властиві свої торги. Упадок державного й економічного житя, трівоги й небезпечности розігнали відси давнїй боярсько-міщанський патриціат, богатих капіталїстів, купцїв; не стало дворів княжих і митрополичих; зникли за ними артисти і ремісники. І коли від перехожих караванів лишали ся у місцевої людности ріжні дорогі товари, — як наслїдок примусової торговлї (т. зв. складу) й ріжних драчок з купцїв, вони вражали постороннього чоловіка контрастом з бідною й невибагливою обстановою того пізнїйшого Київа, як описує його в серединї XVI в. Михайло Литвин. Оповівши, як з тих перехожих караванів тягнуть ріжні зиски Кияне, почавши від воєводи й кінчаючи фірманами, шинкарями та тими волоцюгами, що грабують, або знаходять ріжні товари, як караван заблудивши ся згине в снїгах, — він підносить, що в убогих київських хатах стрічають ся в великих масах дорогі шовкові річи, каміннє й коріннє — так що шовку тут бувало як лену в Вильнї, а перець дешевший від соли...[4] В сих словах, розумієть ся, треба числити ся з звичайним у сього автора гіперболїзмом; але коли справдї в Київі можна було за безцїн купувати ті дорогі караванові товари, то се найліпше сьвідоцтво, як слабо була звязана з місцевим житєм та торговля. Правда, що то був час може найбільшого упадку Київа як міста. Загалом же взявши, хоч як стратила в тих часах на значінню загранична торговля — без впливу на житє й культуру наших земель вона таки не лишила ся і має право на повну нашу увагу.

В часах сформовання Руської держави ми бачили в торговлї дві головні артериї — днїпровсько-чорноморську і орієнтальну (каспійську), що сходили ся в Київі. Кольонїзаційні й всякі иньші недогоди підтяли ще в X в. орієнтальну торговлю. Торговля Болгара й Саксіна, що заступив місце Ітиля, обороти Тмутороканя й азовського побережа, де в XII-XIII в. бачимо Руський порт, а в XIV славну Тану, — тільки в части могли заступити ту давню торговлю Руси безпосередно з Каспійським побережем, Туркестаном та Калїфатом. В XIII в. сформованнє великої монгольської держави отворило вправдї караванову дорогу далеко в глубину середньої Азії, й її вихідною точкою, европейською стацією стала згадана Тана. З другого боку тїсні торговельні відносини кримського побережа з побережем малоазійським, слїдні уже в першій половинї XIII в., зробили кримські міста торговищами для товарів малоазійсько-сирійських і ще дальших: Трапезунт в тих часах (другій половинї XIII в.) був подібною фірткою як Тана для далекої караванової дороги через Арменїю й Персію в Індію й Середню Азію[5]. Але з тих дальших доріг українські купцї, здаєть ся, дуже мало користали і не виходили здебільшого поза свої чорноморські порти. На кримські і взагалї чорноморські торги перейшов також той торговельний обмін, який давнїйше (в Х-XI вв.) руські купцї вели в Царгородї й середземельних портах; ми не можемо слїдити докладно за сим процесом, але в кождім разї упадок Царгорода в 1204 р. й повне ослабленнє грецької торговлї в тім часї мусїли його остаточно закінчити[6].

З тим усїм, колись величезний простір руської торговлї, що протягав ся, можна сказати, від Середземного моря, Сирії й Єгипту, до полудневого каспійського побережа й Калїфату[7], зійшов властиво на північне чорноморсько-азовське побереже та сконцентрував ся тут в кількох важнїйших торговельних огнищах. Крайнїм на заходї портом, візантийсько-середземельним передовсїм, був Білгород-Монкастро, з ґенуезькою кольонїєю. В центрі кримські міста, і поміж ними особливо Кафа і Сурож-Сольдая, що як сказано, торгували не тільки товаром Середземельного моря, а й малоазійсько-сирійським, і довозом з дальшої Азії. Вкінцї — Тана, як великий склад передно- і середно-азійської караванової дороги[8]. З початку XIII в. руські купцї в своїх торговельних зносинах і дорогах мусїли виходити ще досить часто за сю чорноморсько-азовську лїнїю факторій (так маємо ще з середини XIII в. звістки про подорожі руських купців з кримських міст в малоазійські порти)[9]. Але пізнїйше вони випускають з рук навіть зносини з сими чорноморсько-азовськими факторіями, і торговля з ними переходить переважно в руки тутешнїх купцїв. Караванової дороги через Сарай в передню Азію — до чого Київ був так мов би сотворений, вони здаєть ся й не пробовали проторити, не маємо принаймнї на се вказівок, а навпаки, з одної звістки початку XV в. довідуємо ся, що руські, взагалї східноевропейські товари по азійських торгах розвозили також купцї татарські[10].

Причиною того всього був упадок Київа, як міста, і київського купецтва — зубожіннє його і відплив від тутешнього трівожного житя в иньші, безпечнїйші, спокійнїйші центри. Се мусїло почати ся уже з XII в., і власне з середини XII в. почавши в наших джерелах починають виринати звістки про чужостороннї купецькі кольонїї в Київі, як перед тим не було. Не значить се, щоб чужих купцїв перед тим не було в Київі — навпаки, але зріст значіння таких чужоземних купецьких кольонїй, безперечно, стояв у звязку з ослабленнєм місцевої київської торговлї й купецтва. Давнїйша чужоземна торговля вела ся купцями київськими, що самі їздили по товари до чужих країв і вивозили їх з Київа на чужі торговища; тепер везуть їх до Київа і через Київ на дальші торги купцї сторонські. Давнїйше руські купцї сидїли цїлими оселями в Ітилю, Царгородї, торгуючи тут; тепер сторонські купцї пересиджують в Київі більшими громадами, ведучи тут торговлю. Так треба толкувати собі появу в наших джерелах таких розмірно численних звісток про чужостороннї купецькі кольонїї в Київі з другої половини XII і першої XIII в.; про кольонїю новгородських купцїв, що мали тут свою церкву на Подолї[11], і такіж більші кольонїї купцїв західноевропейських, що теж мали тут свої церкви: «Нїмцїв», нїмецьких купцїв, і «Латини» — сим іменем могли означати ся купцї й нїмецькі й італіанські, з італїйських міст і ріжних факторій[12]. Про побут у Київі нїмецьких купцїв маємо звістки і в нїмецьких джерелах. Так в житиї одного з реґенсбурських абатів довідуємо ся, що на будову монастиря оден з його монахів дістав у Київі, в першій половинї XII в. більші жертви в дорогих футрах і привіз їх до Реґенсбурґа разом з купцями — правдоподібно нїмецькими, може реґенсбурськими-ж[13]. В третїй четвертинї XII в. иньшому реґенсбурґському монастиреви жертвує значнїйшу суму його підданий Гартвіґ, що пробуває в Київі, і сї гроші виплачують монастиреви його реґенсбурські кредитори[14]. В тім часї звістні в Нїмеччинї навіть спеціальні компанїї купцїв, що ходили на Русь, т. зв. ruzarii, як побачимо ще низше. Про італїанських, взагалї левантинських купцїв у Київі, поруч нїмецьких і західно-словянських, дає докладну звістку Пляно-Карпінї з 1246-7 р.[15]. Як на сьвідків правдивости свого оповідання він покликуєть ся на купцїв з Вроцлава, що йшли разом із ним до Київа, на численних купцїв з Польщі й Австрії, які прибули до Київа по нїм, і компанії лєвантинських купцїв, що прибули з Царгорода через чорноморські порти до Київа[16]; деяких з них він називає поіменно, і бачимо між ними Французів, Венеціан, Ґенуезцїв, може Пізанцїв[17]; назвавши поіменно десятьох, Карпінї додає, що було їх богато ще, котрих на імя не знає.

Сї припадкові згадки лишають ся на довгий час останньою докладнїйшою звісткою про київську торговлю. Як бачимо, був в Київі і в тих часах упадку значний торговельний рух, хоч по всякій правдоподібности — торг вів ся головно чужими, приїзжими купцями. Про місцевих Карпінї не згадує — може не мав до того нагоди, але безперечно, був се таки час упадку місцевої торговельної кляси: в другій половинї XIII в., з упадком державною житя на середнїм Поднїпровю, вона відливає відси в спокійнїйші краї.

Чорноморська торговля в сих часах, як знаємо, переходить головно в руки Італїанцїв, Ґенуезцїв передовсїм[18]; вони-ж мусїли в значній мірі забрати в свої руки довіз полудневих товарів на Русь, в тім і до Київа. Поруч них займають ся ним також Вірмени, що наслїдком тїсних торговельних зносин Криму з Малою Азією (де Вірменїя грає в тих часах важну ролю в каравановій торговлї з Азією) напливають тодї в великім числї до кримських міст і відси, а також і з Турції прибувають на Русь[19]. Коли потім Турки, з початком останньої четверти XV задають останнїй удар ґенуезьким кольонїям Чорноморя, й італїйська торговля на Чорнім морі упадає, Вірмени здобувають в полудневій торговлї дуже важну ролю — можемо се бачити особливо в західнїй Українї XIV-XVII вв. Брали в нїй участь також Жиди, Греки й Турки і ріжні левантинцї неозначеної національности — «франки» як їх називали на Сходї.

Торговля вела ся караванами. Ся форма взагалї панує в тих часах, при неособливій безпечности доріг і комунїкацій, навіть серед оселої кольонїзації, в серединї держав. В чорноморських же степах, відколи тут з'явили ся турецькі орди, инакше як під оружною охороною, більшими купецькими валками ходити було не можна. Ми бачили докладну опись такого купецького каравана з другої четвертини X в. у Константина Порфирородного; вона виправляєть ся на веснї з Київа і десь перед кінцем навіґації мусїла вертати ся. З другої половини XII в. маємо кілька детайлїв про такі каравани в київській лїтописи: каравани і тодї ходять більше-меньше періодично; князї знають, коли вони мають іти, і як в степах було занадто неспокійно від Половцїв, посилають їм на зустріч військо або й самі ідуть — до Канева чи ще й далї. Так нпр. князь київський Ростислав скликає князїв і з ними йде під Канїв — «и стояша у Канева долго веремя, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ». Очевидно, каравани були великі, коли приходило ся довго чекати їх переходу[20]. Близших подробиць про них не маємо, лише одну піднесу: князї у сїх звістках посилають ескорту все, коли каравани йдуть до Київа, але се не поворот караванів. В 1168 р. київський князь Мстислав під весну вибираєть ся походом на Половцїв, аби відстрашити їх від перешкод, які вони чинять торговельним караванам на «Гречеськім пути, Солонім і Залознім», а погромивши Половцїв, скоро по великоднї зберає князїв наново і висловивши їм свої побоювання, що Половцї таки не перестануть чинити пакости «Гречнику нашему і Залознику», іде з ними під Канїв «противу Гречнику». Караван ішов з початком навіґації, і до Київа: очевидно, се йшли каравани, споряджені десь в иньших городах, а не з Київа, як було в X в. Виходить, що се приходили караванами чужоземські купцї до Київа, а наші до них приладжували ся в своїх операціях — ілюстрація до того, що ми вище сказали про пасивність в торговлї Київа часів його упадку. Те саме приходить ся думати й про каравани «залозників», що як ми бачили — ішли в тім самім часї що й гречники, можливо — з азовського побережа[21]. Натомість не виступають разом з ними каравани «Солоного путя».

В кримській торговлї тих часів руські купцї брали ще дїяльну участь, судячи з пізнїйшої звістки Рубруквіса. Він дає взагалї хоч не богаті, але все таки найбільше цїнні вказівки про караванову торговлю середини XIII в. Руські купцї приходять з Руси (української) і з північних країв до Криму; з Криму ходять купцї на Русь і до північних країв. Каравани сї сухопутні, не річні, які бачили ми в X-XII вв. Русини, каже Рубруквіс, привозять футра — головний свій товар, на запряжених волами возах. Такими-ж возами возили вони з кримських озер сіль[22]. Отже торговельна дорога йшла на Перекоп. Руські купцї, що хотїли з кримських портів іти з своїми товарами за море, мусїли пересїдати на чужі кораблї. Можливо, ся обставина, що на місце берегового (каботажного) перевозу, який бачимо в X в. (здовж чорноморського берега до міст подунайських і до Царгороду), торговельні дороги йшли тепер впоперек моря, кудою руські днїпровські човни не могли йти, — вилинула на заміну річної Днїпрової дороги на сухопутну, на Перекоп. Міг на се вплинути також упадок торговельних стацій на нижнїм Днїпрі, Олешя передовсїм[23]. Може бути одначе й те, що в XIII-XIV вв. якийсь час попри сухопутну комунїкацію держала ся ще й річна — Днїпрова; в кождім разї одначе перевагу взяли сухопутні вкінцї дороги.

Головною з них була кримсько-днїпровська, на Перекоп. В першій половинї XVI в. вона зветь ся «дорога звыклая з давныхъ з вечныхъ часовъ», «дорога стародавная». Ішла з Перекопу на днїпровський брід Тавань, недалеко давнього Олешя, і відти на Черкаси, Канїв і Київ[24]. Звістний уже нам мемуарист середини XVI в. Михайло Литвин каже, що на Тавани стояв будинок мурований, званий Витовтовою банею, і що купецька традиція памятала, що там була давнїйша митна комора в. кн. Литовського[25]. В документах бачимо сю караванну дорогу, як звичайну й утерту, при кінцї XV в.[26]. Дорогу сю часом проходили цїлу сухопутєм, часом на середнїм Днїпрі перепаковували ся на човни; так плили часом також від Київа Десною на московську границю[27]. Иньша дорога з Перекопа, поминаючи поднїпровські городи, провадила на верхівє Самари — т. зв. Муравським шляхом, і потім на Путивль і Брянськ[28]. Після татарських погромів кінця XV в. вона стала одначе дуже небезпечною, й її уживали з великою обережністю, коли хотїли обминути литовські замки[29].

З Київа крім перекопської була ще дорога на Білгород[30]. В XVI в., по зруйнованю останнього замка в полуднево-західнїй Київщинї — Звенигороду, вона дуже підупала, але давнїйше, по Витовтових заходах в степах, а перед спустошеннями починеними Менґлї-гераєм, в сїм напрямі мусїли бути також живійші зносини. В XVI в. держала ся память про старі комунїкаційні тутешнї дороги (Витовтів міст і баня на Богу у Броньовского)[31]. З XV маємо звістки про порти й замки польсько-литовські на божсько-днїпровськім побережу. До них ще верну ся — тепер лише згадую про се, як натяки на живійший торговий рух з Київа в напрямі полуднево-західнїм перед погромами кінця XV в.

Поменьших доріг, тим меньше — ріжних манівцїв, яких уживали часом каравани, аби обминути тяжке мито, здиране на тих «звиклих дорогах», не будемо слїдити. Рух на них не був значний, Правительство і місцева адмінїстрація литовсько-польська протеґовала «звиклі» дороги і брала відвічальність за безпечність караванів тілько на них — коли каравани йшли за відомостию адмінїстрації й під її охороною. Инакше не тілько побирала з них «промито», але що гірше — поблажливо дивила ся на громленнє таких караванів ріжними людьми. Для ілюстрації може послужити досить голосний свого часу епізод про погромленнє козаками великого турецько-татарського каравану в 1545 р. Правительство в. кн. литовського на скарги відповіло тодї, що в сїй справі завинили головно самі купцї, бо не хотїли йти давнїм звичаєм на Черкаси, Канїв і Київ, а «опустивъши дороги свои звечистыи, стародавъныє, иншими дорогами незвычайними, где єсть великая небезпечъность, съ товари своими пошли». Так потім сї самі купцї в своїм поквітованню мусїли признавати; «уєжджаючи отъ мытъ замъковъ є. милости и опустивши тую звечную дорогу, пошли єсьмо зъ местца съ Перекопа не дорогою, черезъ поля яловыє, где николи купъцы, предкове наши, ани мы сами не хоживали». Тут на ур. Санжарові (на Ворсклї, коло нинїшної Полтави) й погромили їх козаки[32]. Правительство литовське вправдї дало вкінцї відшкодованнє купцям, аби не дражнити Татар і Турків, але тільки з ласки, і пограблені купцї мусїли дати те поквітованнє і там признати свою вину: що на тій офіціальній київській дорозї вони й иньші купцї нїколи не мали нїяких прикростей і шкоди, а потерпіли тепер через те, що пішли «полями, не дорогою». А правительство в. кн. Литовського поручало хану, аби не було таких історій, — наказати купцям, щоб вони «шли бы съ куплями своими дорогами стародавъными, яко и первей бывало; и коли они до паньства є. милости пойдуть и на Тавани будуть, они бы нехай упередъ до воєводы (київського) и старосты є. милости черкаського и каневъского водлугъ давъного обычаю посылали, и о себе имъ знати давали, а воєвода и староста черкаскій[33] мають противъко ихъ посылати и ихъ выпроважать и казать провадить — єстли въ паньство нашо, або до земли Московскоє»[34]. В противнім разї правительство не приймає за себе нїякої відвічальности за цїлість караванів[35].

Рух на тій «стародавнїй» дорозї перекопсько-київській був досить значний, навіть по татарських спустошеннях кінця XV в., а перед тим ще більший, і вона мала дїйсно значіннє головної артерії для цїлого Поднїпровя. До нас дійшли арендні контракти тутешнього мита, безпосередно по перших татарських нападах, коли не знали ще, що сї напади стануть хронїчними, і виходили з рахунку давнїйших доходів. Київське мито з вишгородським і житомирським видержавлено в 1486 р. за 950 коп широких грошей річно; мито путивльське, разом з корчмою, за 360 коп річно; мито брянське, з корчмою і перевозом і доходом від ваги — за 120 коп річно[36]. З сих цифр насамперед бачимо, що торговельний рух на Поднїпровю концентрував ся головно в Київі (мито путивльське супроти київського значно низше, як бачимо, а що мито житомирське попри київське мало підрядне значіннє, так само як і вишгородське — се видко з инших вказівок)[37]. Далї, бачимо також, що сей рух був дуже значний. Сама по собі цифра 950 коп річного митного доходу досить висока. Коли нпр. числити мито більше меньше на 2 ½-3% вартости (судячи з того що головне мито в Київі в серед. XVI в. рахувало ся по 2 гр. від копи, і так брали від караванів і взагалї приїзжих купцїв, а свійські мита не платили), то прийдеть ся, рахуючи кошти адмінїстрації, числити товаровий оборот річно на яких 35 до 40 тисяч коп. Але ся цифра також висока і релятивно: західнї комори (Берестє, Дорогичин, Більськ і Городно) в тім самім часї було виарендовано за 1100 коп річно, а мито луцьке — за 1525 коп річно[38].

Татарські погроми кінця XV в. сильно підрізали сю полудневу торговлю. Мито далеко не доносило давнїх сум, і арендарі не хотїли брати його. До того ще прилучило ся і вигнаннє з в. кн. Литовського Жидів, що займали ся державленнєм мит. Правительство стало адмінїструвати мита само, але доходи дали далеко низші суми — київське мито дало за рік 1498 коло 380 коп, а з промитом понад 500, за 1499 — 758 коп; путивльське 377 кіп; луцьке мито в тім самім часї було державлене за 500 коп, а західнє (Берестє — Городен) — за 430 коп[39]. Але в 1506 р. київське мито видержавлено підприємцеви Жидови за 700 коп річно (і то з задержаннєм ще частини «аргиша» — караванного мита)[40]. Луцьке державлено в тім часї по 800 кіп. Берестейське (з Дорогичином) по 400 (але уважаючи на умови контракта треба його властиво числити значно вище — може до 500 коп навіть)[41].

Таким чином і по Менглї-гераєвих погромах Київ, хоч і потерпів в своїй торговлї, все таки задержав ся на позиції одного з головнїйших торгів, чи лїпше сказати — торговельних стацій. Бо торговля ся в переважній масї транзітна: київська дорога при всїх недогодах зіставала ся ще найбільше безпечною для східнїх товарів, і сюдою ішли товари в московські, білоруські й литовські землї, і навіть для балтийського експорту. Михайло Литвин каже про Київ, що він богатий на чужосторонські товари, бо нема звичайнїйшої дороги, як старинний, давно проторений і здавна звістний шлях з чорноморської Кафи через перекопські ворота на таванський перевіз і відти степом на Київ: «що тільки йде з Азії, Персії, Індиї, Арабії й Сирії на північ в Московщину, Псков, Новгород, Швецію і Данїю східнього товару — дороге каміннє шовк і золоткані матерії, кадило і темьян, шафран, перець і иньше коріннє», — йде тудою[42]. Се оповіданнє мусимо вважати вірним образом сеї торговлї для середини XVI в.

Переважне значіннє для неї мав торг московський. Се виступає в наших джерелах з усею виразністю. Не кажучи вже про ріжні епізоди, де ми стрічаємо ся з караванами, що йдуть в Москву або з Москви[43], і загальнїйші характеристики поднїпрянської караванної торговлї в описях поднїпрянських замків та иньших джерелах представляють московський торг головним огнищем сеї торговлї: в гору Днїпром ідуть каравани зі східнїми товарами до Москви, в долину Днїпром ідуть каравани з московськими товарами в Крим чи в турецькі міста. «Кгды купъцы чужоземъцы идуть в корованехъ з Турковъ, з Орды, з Москвы, дають воєводе мыто головъное отъ копы по 2 гроши, а к тому поклонъ по доброй воли дають: з Турковъ идучи речами єдвабными, а з Москвы собольми и иньшими товары тамошъними», каже люстратор 1552 р., описуючи доходи київського замку, і теж більше меньше кажуть люстрації иньших поднїпрянських замків: в гору ідуть товари «ординські», очевидно до Москви, в долину «московські»[44]. Найчастійше виступають в наших звістках купцї турецькі й татарські, себто піддані султана й кримського хана, що ідуть до «Москви» з східнїми товарами, а звідти потім везуть товари московські, як читаємо в однім актї про козацькі погроми, що вони «громили по колку кроть корованы купъцовъ турецъкихъ и перекопскихъ, которыє того году инъшиє шли зъ Орды къ Москве черезъ поля, а инъшиє вжо зъ Москвы назадъ до Орды»[45].

«Москву» туж одначе треба розуміти в ширшім значіню — як землї Московської держави, до котрої тодї (в серединї XVI в.) належав також Новгород і Псков і Смоленськ з горішнїм Днїпром. Каравани сюди мусїли йти з Київа в гору Днїпром, і сею дорогою, на Смоленськ і Новгород, транспортували ся східнї товари далї в балтийські порти, як каже зовсїм правдоподібно Михайло Литвин[46]. Се було продовженнє — слабоньке тільки, старої великої торговлї на «пути изъ Варягъ въ Грекы», і східнї товари мусїли бути головною рубрикою серед тутешнього товарового довозу з полудневого Днїпра. Але се не було одиноке джерело східнього товару для тутешньої торговлї, бо він ішов також Волгою з передньої Азії, і в часах по прилученню псковсько-новгородських і смоленських земель до Москви, волзька торговля, що була в руках купцїв московських, мала всї шанси брати, що далї, рішучу перевагу над днїпровським транзітом. Головним-же торгом для нашого днїпровського транзіту була безперечно сама Москва. Сюди каравани з Київа йшли Десною на Остер, що стояв при московській границї, й на Чернигів — такий маршрут ми дїйсно стрічаємо в наших документах[47]. Сюди-ж ішла згадана вище дорога з Перекопа на Путивль, «полями».

Про склад такого більшого каравана з тих часів може нам дати досить добре понятє караван, розбитий козаками на Санжаровім в 1545 р. (тому досить добре нам звісний з дипльоматичної кореспонденції)[48]. Ішов він до Москви; на чолї його стояв «старший купецъ у головахъ» — Хаджи Велї, турецький купець з Царгорода; крім нього богато иньших, з яких по імени названі пятнадцять купцїв царгородських, вісїм купцїв з Кафи — Турків і Вірмен, турецьких підданих, і четверо татарських, з Кіркйора, що везли з собою гроші кримського хана — правдоподібно на закупно московських товарів; крім того були ще купцї иньші, не названі поіменно. Караван був великий і многолюдний, тому й осьмілив ся йти «яловими полями», і навіть, як оповідали козаки, стрівши козаків-промисловцїв на дорозї, напав на них і погромив[49], але потім напали на них иньші ватаги, з більшими силами, і погромили караван. Що в нїм було, по части можемо судити з тих річей, які знайшли ся ся ще у козаків при слїдстві: оксамит в штуках і в «газуках», золототканий і без золота, в ріжних кольорах; камка — шовкова матерія сильнїйша (перське «камха»), звичайно з кольоровими взорами, часто ткана золотом або сріблом, ріжних сорт: «бурска» (від Бруси, на малоазійськім берегу), кухтерь (кахтир, кіхтир, особливо сильна сорта камки), «наклеювана» (клеєна, підлїйша); тафта (перс. тафте) лекша шовкова матерія — ріжних кольорів, гірший сорт її звав ся китайкою; шовк не тканий (бурський і «чериковий»), на вагу, на «лїтри». Отже все товари шовкові[50]. Чи цїлий караван тільки їх лише віз, се одначе сумнївно. Загальну вартість товарів його купцї рахували на 862 тисячі — не сказано, чого; як турецьких аспр, то було-б се коло 20 тис. золотих, як московських «денег», то було-б 8.620 рублїв[51]. Як частинне відшкодованнє (бо самі признавали свою вину в сїм інцидентї) купцї потім згодили ся взяти від правительства в. кн. Литовського 5.000 золотих червоних, або 3300 коп грошей (6600 злотих).

Шовкові товари, що виступають в сїм епізодї, були одною з найважнїйших, може — найважнїйшою навіть катеґорією орієнтального довозу. Крім них возили: східнє й полудневе коріннє, коври, вироблені шкіри, вироби шкіряні, бавовняні, металїчні. В заміну «з Москви» везли на полудне передусїм ріжного рода футра, в шкірках і в шубах, і «московські товари» — шкіру вироблену, також шкіряні вироби, «рибій зуб», і т. и. «Коли караван іде з Орди, старостї дає такі дарунки, каже люстрація черкаського замку: камка александрійська на золотї, лїтра шовку, ковер, тижми (черевики), тебеньки (шкіряні убори для коня), сафян; підстаростї від каравану: чамлят («чемлїт» укр. пісень, вовняна матерія)[52], півлїтри шовку, гривенка (пів фунта) перцю. А коли караван іде до Орди, тодї старостї від каравану: шуба лисяча «завийскова» (від вия, шия — з певних частей шкірки), сагайдак, сїдло, шлик (шапка) лисячий»[53]. А от як вичисляє товари «турецькі» й «московські» трохи пізнїйша (1569), але на давнїйшій практицї оперта тарифа мита волинських і підляських комор[54]:

Товари турецькі: камка шамська, куфтир, байберка (матерія з крученого шовку, часом з золотом, відти наш байбарак — шовковий або брокатовий кафтан), китайка бурська, турецька і бробиха, фарар (матерія тоїж вартости що китайка), чамлет, мухояр (матерія бавовняна з вовною або шовком), кіндяк (бавовняна матерія, на відшивки), шовк бурський і царгородський на лїтри, бавовна на камнї, пояси (чинкатори — cingatura) — золототкані, шовкові й бавовняні, коври, конї й кінські убори — кутаси, сїдла, узди, футра рисїв, росомах, лисів, сафян, фарби, ляк, клей, коріннє: шафран, імбир, цинамон, гвоздики, мушкатний горіх, кмін, перець, кадило, ладан, мігдали, риж й ин.

Товари московські: футра в шкірках («сороках» — по сорок штук) і в шубах та ковнїрах — соболї, куницї, горностаї, норки, видри, медведї, бобри, вовки, песцї, лисицї, білки й ин., юхт (виправлена шкіра), «рибій зуб».

Участь місцевої, української людности в сїй торговлї була тодї, як я вже сказав, дуже мала. Перед київським погромом 1482 і спустошеннєм Київщини вона мусїла бути більша. В одній грамотї ми маємо згадку, що за Казимира Ягайловича в Київі був склад заграничних товарів, як і в Луцьку, то значить, що всї заграничні купцї могли з своїми товарами йти тільки до Київа й тут спродавати свої товари, а транзітом з ними йти не могли[55]. Виїмок робив ся тільки для турецьких купцїв, що прибували з турецькими послами (посольства взагалї в тих часах використовували ся для купецьких цїлей, а особливо посольства турецько-татарські й московські. Така привілєґія складу (про неї будемо говорити ще низше) давала ся в інтересах місцевих купцїв: заграничні купцї, не маючи права перевоза транзітом, мусїли продати товари місцевим купцям. Таким чином київські купцї XV в. мусїли-б бути посередниками в торговлї купцїв московських з купцями східнїми. Можна одначе сумнївати ся, чи з такого права складу, коли воно дїйсно було, робили Кияне повний ужиток. Ми маємо звістки Контарінї з 1474 р., отже ще перед погромом, і він оповідає про московських купцїв, що через Київ ішли з товарами до Криму: сюди приїздить, каже він, богато купцїв з північної Руси (Rossia alta, що означає очевидно також і купцїв московських)[56] і караванами їдуть до Кафи[57]. В тих привілєґіях і пільгах, які давали ся Київу після його погрому, нема нїяких вказівок на право склада, анї на якусь участь київських купцїв в транзітній, заграничній торговлї: іде мова про торговлю внутрішню, увільненнє київських купцїв від мит на коморах Київської землї, а потім і цїлого в. кн. Литовського, та про ріжні доходи від заграничних купцїв, що приходили до Київа[58]. Не можна, розумієть ся, вповнї покласти ся на таке замовчаннє, але в кождім разї якусь виднїйшу участь київських купцїв в заграничній торговлї при такім мовчанню трудно припустити — в першій половинї XVI в. спеціально. Описи й иньші джерела середини XVI в., окрім оплати мита, также говорять про ріжні зривки від приїзжих купцїв і караванів, але нїчого не згадують про участь місцевої людности в сїй торговлї. Окрім мита, каравани складали місцевій адмінїстрації дарунки за опіку й охорону (инодї за се діставали від неї потрібні запаси поживи, або робили їм учту); брала ся з них т. зв. «обвЂстка» — певна оплата при оповіщенню по приїздї; провідників до караванів і людей до човнів, коли хотїли їхати водою, купцї мусїли брати з людей місцевих, і човни від них. В Каневі нпр. се було привілєґією міщан: «наймают ся подъ нихъ с чолънами мещане тутошныє тяглиє, а земянъскимъ ани жадънымъ инымъ найматися не вольно», в Черкасах — самих Черкашан; завдяки тому можна було, розумієть ся, жадати цїни можливо високої, і зривок сей уважав ся так значним, що староста від себе вже брав з кождого такого наймленого човна від його властителя по золотому[59]. В Київі була уставлена висока такса — дванадцять коп грошей на іновірних купцїв (Турків, Татар і Вірмен), зловлених на інцестї, а тому що купцї, аби меньше платити мита, переладовували вози, переїздячи Київ, була практика, що коли віз уломить ся під тягарем на київських горах в границях міста, від Золотих ворот до р. Почайни, то весь той віз із товаром забирали на київського воєводу «подле києвъского права»[60]. Михайло Литвин оповідає, що від перехожих караванів в Київі потягають значні зиски воєводи, митники, купцї, міняйли, властителї човнів, фірмани, корчмарі й шинкарі, й т. и.[61].

Одинока галузь заграничної торговлї, що вела ся місцевою людністю й для потреб її, се була торговля сілю. Сіль на Поднїпровє в XVI в., як і давнїйше, в XI-XIII в., приходила двома дорогами — сіль «біла» — топчаста, в «головажнях», галицька, що приходила сюди з Поділя, і сіль чорноморська, що приходила «знизу»[62]. Ся остання ішла з двох джерел — з кримських озер, «з Перекопа», і з чорноморських лиманів. Михайло Литвин, мішаючи се до купи, каже, що сіль привозять з таврійських лиманів званих Качібейськими: за десять стріл, славних київських стріл, з орлиними перами, Татари позволяли набирати цїлий човен солею, каже він[63]. В дипльоматичній кореспонденції середини XVI в. маємо близші звістки про довіз солї з Качібею: «соляники» приходили туди з Київа і Луцька, і за оплатою «стародавнього мита» мали свобідно наберати сіль: кримський хан відповідає за їх безпечність і забезпечає їм «сторожу людей наших», тільки козакам не ручить безпечности, противно — скаржить ся, що їх соляники, приходячи по сіль, побивають і беруть в неволю його Татар[64]. Партиї соли, що везли сї соляники, звали ся десятками[65]. Сіль ішла в гору Днїпром, возами й барками (комягами) до Київа, і дальше — на Днїпру й Припети, на Мозир, до Білої Руси[66].

Окрім соли з низу ватаги «уходників» привозили з степових промислів в значних масах мід, віск, сало, мясо, шкіри й особливо рибу — щуку, коропів, лещів, сомів і красу Днїпровського полову — осетри; рибу сю везли сьвіжу, вялену й солену, в бочках[67]. Риба ловила ся також в великих масах і вище, в околицях Київа, і особливо на Припети, на устю р. Тура: Михайло Литвин оповідає, що там з початком марта риба йшла нечувано збитою масою, і туди на сей час масами з'їздили ся купцї по рибу (він каже, очевидно — побільшуючи, що за день наповняли там рибою до тисячки возів)[68]. Крім місцевої людности на сї промисли приходили люде з горішнього Днїпра — з Мозира, Вихова, Могилева, «й иньші чужогородцї», що оплативши ся старостам за право промислу і віддавши потім певну частину здобутого (черкаський староста нпр. брав восьму частину «з рыбъ, з сала, з мяса, зъ кожъ и зо всего»), везли потім продукти собі до дому[69].

Мід в великих масах споживав ся в поднїпрянських містах, по корчмах; в Черкасах старости навіть не позволяли міщанам возити мід до Київа, анї продавати кому, тільки заберали до корчом, по певній примусовій цїнї[70]. Збіже мусїло приходити в значних масах з горішнього Днїпра, бо в першій половинї XVI в. хлїборобство в Київщинї так упало, що навіть для тутешнїх залог привозили хлїб з північних волостей Днїпром[71]. Черкаські міщане, як оповідають, везуть до Київа, мід і рибу, щоб купити собі «жита і иньших живностей»[72] — очевидно, теж привозних переважно. Одначе й залюдненнє тутешнє в першій половинї XVI в. було таке слабе, що цїла та місцева торговля, абсолютно взявши, була зовсїм не велика. До експорту з місцевих продуктів в сїм часї міг іти віск і шкіри; з кінцем XVI в. розширяєть ся на Поднїпрянську Україну вивіз лїсових продуктів, але про нього будемо говорити низше. Тут згадаю іще про оден місцевий продукт, що далї служив sui generis важним продуктом заграничної торговлї — був ним невільник.

Про торговлю невільником в давнїйших столїтях була мова на своїм місцї[73]. Уже в Х-XII вв. кримські міста й Царгород були великими торговищами для руського і взагалї східно-европейського невільника, що в великім числї довозив ся чи то руськими купцями, чи то Половцями, що продавали в кримські міста людей, взятих в полон під час їх нападів. Заснованнє в Криму італїянських кольонїй і торговищ росширило й оживило торг східноевропейським невільником — його почали вивозити в великих масах в західнї порти Середземельного моря. XIII-XV столїтя були часом нового розвою невільництва в краях Середземельного басейна; під впливом ріжних чинників, а передовсїм — запотрібовання й браку робітника, розвиваєть ся там попит на невільника, і його в великих масах починають довозити з ріжних «невірних» країв — католики, як ми знаємо, не могли бути, в прінціпі, рабами, а що до невірних зачисляли всїх не-католиків, тож не було перешкод в уживанню нашого невільника. Венеція і Ґенуя в XIV-XV вв. були як раз найбільшими торговищами невільників[74], і поруч ріжних иньших невільників — татарських, черкеських, болгарських і т. и., вони вивозять в західні порти також в великім числї невільників і невільниць з наших країв, тим більше що татарські напастники постачали їх в великім числї, а попит на них був навіть більший нїж на иньших. Тана і Кафа були головними експортовими місцями, а як широко вів ся сей експорт, показують сучасні корабельні приписи, що забороняли з санїтарних мотивів везти на поменьших ґалєрах більше як 30 невільників, а на більших — найвище 60[75].

В XIV-XV вв. торг чорноморським невільником захоплює цїле побереже Середземного моря. Нпр. статистика невільників з крайнього кута Середземельного моря — Русільона, на французько-гішпанськім пограничу, для XV в. виказує цїлу третину рабів з чорноморських країв, і близько четвертину — невільників «руських» і «білих Татар» — себто татарських невільників з земель українських і великоросийських. Цїна на них була найвища — за них платили 50 до 100 лїврів, тим часом як за иньших не платили вище 60 лїврів[76]. В Італїї цїни були значно вищі й ішли тягом в гору — в XV в. платили по 30-50 дукатів і вище, і найдорожше платять ся знову таки руські невільники, а ще вище невільницї — платили за них часом до 100 дукатів; цїнили їх за красу, тому уживали ся вони не тільки до роботи, а й на иньші цїли. Фльорентийська патриціанка сіньора Строцці дає нпр. такі науки свому сину (лист з 1455 р.): «як ожениш ся, тобі буде потрібна невільниця; напиши, яку схочеш — чи Татарку — вони витривалі на роботу, чи черкеську — всї вони визначають ся здоровєм і силою, чи руську — з Росії, що визначають ся приємністю й красою (sono piu gentile di compressione e piu belle)»[77]. Панї Строцці вкінцї радить синови купити Татарку — з мотивів господарських, але упадок родинного житя і моральности тодї власне піддавав иньші мотиви попиту. І власне в XV в. появляєть ся на італїянських тортах в великих масах руський невільник, особливо невільницї: їх бувало все значно більше нїж мущин (кілька разів більше), і пересїчно вони цїнили ся дорожше. Положеннє їх зрештою при тім всїм і в сих цивілїзованих краях, серед розцьвіту італїанського відродження, зовсїм було незавидне: їх трактовано з цїлою консеквенцією старого прінціпа, що невільник становить тільки річ і власність сього пана, і хоч їх часто хрестили (а в Фльоренції охрещеннє навіть вимагало ся приписами), ся католицька віра не причиняла ся зовсїм до набутя якихось людських прав. Всякі роди кари були дозволені панови супроти невільника, і навіть забитє його не уважало ся переступом. За те незвичайно острі кари — аж до кари смерти, накладають сучасні кодекси за нарушеннє прав власности пана над невільником — крадїж його і т. и.[78].

Замкненнє Чорного моря для італїанських купцїв в другій половинї XV в. (властиво від коли Турки здобули Царгород) ослаблює експорт чорноморського невільника. Уже в 1449 р. венеціанський сенат застановляєть ся над справою довозу невільників супроти скарг на все більший брак невільника[79]. Ґенуезцї пробовали урядити експорт невільника з Кафи суходолом, через Галичину, і кілька звісток про таке транспортованнє невільників сюдою маємо з 1460-70 рр.[80]. Упадок італїанських чорноморських кольонїй в 1470-х рр. задав останнїй удар сьому торгу їх, і в звязку з сим упадає невільництво в Італїї з кінцем XV в. В XVI-XVIII вв. на західнїм побережу Середземельного моря воно ще істнує правно, але в житю невільники стрічають ся все рідше.

Далї вивозив ся натомість чорноморський невільник, як і перед тим, на східнї торговища. В великих масах вивозили невільника до Єгипту — там окрім робітників куповано невільників, уже від XIII в., до султанського війська, т. зв. мамелюків, в великих масах: в XIV в. річний довіз мамелюків до Каіро досягав 2.000 голов! Сюди отже вивозили більше мущин, як невільниць, і для мамелюцького війська особливо пожадані були Татари — за них платили 130-140 дукатів за голову[81]. В великих масах вивозили чорноморського невільника до Туречини, Малої Азії. В великім числї уживали їх в своїх господарствах самі кримські Татари. Михайло Литвин, що з гіркою іронїєю росписуєть ся про сей масовий вивіз невільника, каже, що й тут наші земляки мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників, каже він, продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землї королївської (Литовсько-польської держави), а не московської — бо московські невільники, як брехливі і хитрі, на невільничім торзї мають низький курс[82]. Товар сей, каже він, дорогою цїною купують чужосторонні купцї, що перепродують його потім в дальші краї — Сараценам, Персам, Арабам і т. д. Торг невільниками іде у всїх кримських містах, а найбільший в Кафі; тут їх часом цїлими юрбами женуть з торговища просто на кораблї, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожирає нашу кров.

Найдавнїйші звістки, торговля з Зах. Европою, оріентально-візантийський торг, Понизє й галицько-чорноморська дорога, зносини з балтийським побережем, прусько-фляндрський торг, торг вроцлавський і краківський, полїтика Казимира В., змагання краківських купцїв до замкнення руської торговлї, прусько-литовська дорога, торговельні дороги з Прусії на Волинь і до Галичини, предмети торгу, замкнення границь за Людовика й Ягайла, упадок пруської торговлї з Володимиром і Львовом, розвій краківської торговлї на Українї, конкуренція вроцлавська, спори в XV в. Змагання Львова до монополїї в полудневій торговлї, процес з Краковом, львівський примус для міст галицьких і подільських, система галицьких доріг. Торг подільський, подільські торговельні шляхи, львівські претенсії. Волинський торг — упадок Володимира, луцький склад, волинсько-полїські дороги, розміри торговлї в XV-XVI в., правительственна реґуляція доріг на захід, їх зміни в XVI в., зносини з Заходом: Люблин і Познань, пруська торговля, бужська артерія

Переходимо до Західньої України. Її загранична торговля має для нас остільки більший інтерес, що вела ся з більшою участию місцевої людности, а з тим — мала і для місцевого житя далеко більше значіннє і вплив.

Давнїйші стадиї тутешньої торговлї для нас майже не істнують. Такі пункти, як Володимир, Берестє, Перемишль, Галич мусїли здавна визначити ся своїм торгом, але детальнїйших звісток про їх торговлю ми не маємо майже аж до XIV віка; ми можемо лише виробити собі деякий суд про торговельні дороги, загальні напрями й характер торговлї, та про те значіннє, яке мусїли в нїй мати згадані городи в попереднїх столїтях, і сим поки що приходить ся й задовольнити ся.

Розумієть ся, торговельна дїяльність сих міст мусїла розвивати ся головно в західнїм напрямі, і на зносинах Київа з центрально-й західно-европейськими землями, на посередництві в них мусїла розвивати власна торговля західно-українських міст. Сї зносини були досить живі, хоч ми й не маємо особливо докладних відомостий про них. Знаємо, що вже в IX-X вв ходили західнї купцї до Київа і взагалї на Русь, а про руських купцїв чуємо, як вони ходять до Кракова й Праги, або привозять свої товари в городи горішнього Дунаю[83]. І з дальших столїть не бракує звісток про живі зносини з Русию західнословянських і нїмецьких земель. Ми бачили вище звістки про торговлю з Київом Реґенсбурґа, торговельного центра горішнього Дунаю, з XI-XII в.; окрім них стрічають ся й загальнїйші звістки про зносини з Русию взагалї. З 40-х рр. XII в. маємо кореспонденцію нїмецького цїсаря Конрада III з цїсарями візантийськими в справі якихось нїмецьких підданих, правдоподібно купцїв, побитих і пограблених на Руси (in Rossia)[84]. Маємо принагідні звістки про ріжних подорожни з Руси (peregrinantes de Ruzia)[85], й торговельні каравани, що на возах везли ріжні товари з Руси й на Русь[86], а з привилея м. Еннсу (на Дунаю, в Штирії) з 1192 р. довідуємо ся, що нїмецькі купцї, які ходили на Русь з караванами, звали ся спеціальним іменем ruzarii. Вони ходили через Еннс на Русь і з Руси далї в нїмецькі краї, особливо знов таки до Реґенсбурґа, і привилеї забезпечають їм свобідну дорогу за оплатою певного мита (12 денарів від воза)[87].

Звістку Карпінї про численних купцїв австрійських, нїмецьких і польських в Київі по татарськім погромі ми вже знаємо. В давнїйших столїтях Польща не мала особливого торговельного значіння: польський хронїст з початку XII в. Мартин Ґаль каже про чужоземних купцїв, що вони лише в дорозї на Русь переходили через Польщу[88]. Але при тїсних полїтичних і династичних звязях з Польщею вона не могла зістати ся поза обрієм руської торговлї: коли з Руси спроваджували туди навіть майстрів, то певно не обходили ся й без руських товарів. Так само і з Угорщиною. Вже київський книжник XI в. каже кн. Сьвятославу вичисляти предмети угорського торгу (в подунайських городах) — мусїв він бути добре знаний. З Західньою Україною Угорщина стояла в найтїснїйших зносинах, і торговля мусїла тут вести ся досить жива. Принагідні звістки потверджують таку апріорну гадку. Так припадком довідуємо ся, що селяне села Залуки, на Тисї, в теп. Саболчськім комітатї при кінцї XII в. (за кор. Емерика) пограбили якихось купцїв що йшли з Руси[89] і за те були судом віддані тим купцям головою; очевидно тут мова про ту торговельну дорогу з Руси, з Галича на Синевідсько, з горішнього Стрия[90]. В наданню тогож кор. Емерика остриґомській капітулї на право побирання мита згадуєть ся про купцїв з Руси, що везуть свої товари до Пешту, Остриґому й иньших міст[91]. Kop. Людовик в звіснім своїм листї до Дмитра Дедька упоминаєть ся за угорськими купцями з Кошиць, що галицькі митники беруть з них мита більші як з польських і иньших чужостороннїх[92], а в иньшій, виданій тогож року (1344), згадує про купцїв, що приходять до Угорщини з Руси, Польщі й иньших країв[93].

Ми дійшли часів, коли галицькі й волинські міста вели вже вповнї самостійно сю торговлю з західнїми сусїдами, і коло них ся торговля обертала ся. Перше, поки центром східноевропейської торговлї був Київ і вповнї домінував над нею, західнї українські міста мусїли брати участь в торговлї головно як посередники в зносинах Київа з західноевропейськими землями. Члени руської дружинно-купецької верстви, уміщені по залогах і урядах в більших городах Західньої України, розумієть ся, брали від початку участь в сих зносинах і торговлї. Вивозили ся в західнї землї східноевропейські продукти — футра, віск, невільники, а також товари, що приходили до Київа й на Русь взагалї зі Сходу і з Візантиї — шовк, коріннє, фабрікати; могли йти також і деякі руські фабрікати — нпр. вироби руського золотництва XI-XII в.: недурно Київ і взагалї Русь сих часів представляла ся західноевропейському чоловіку сих часів чимсь невимовно блискучим, роскішним[94]. До тих транспортів, що йшли з Київа, князї, дружина і купцї західнїх українських міст мали що прилучити й свого з того, що здобували з даней, війни й торгів: футра, віск, невільника[95]. Для своїх близших сусїдів — земель польських і угорських, вони служили посередниками в обмінї на предмети київської торговлї, київського транзіта. Але досить скоро — ще перед упадком київської торговлї, протеребили західнї українські землї й свої власні дороги до тих торгів, звідки приходили візантийські й східнї товари на київський ринок — до грецьких портів Чорноморя.

Се особливо важно було для Галичини: супроти непевних, напружених відносин галицьких князїв до київських і близших сусїдів — волинських, для галицької торговлї дуже важно було увільнити ся від залежности від київської торговлї, від можливости замкнення границї, і вітворити собі дороги до тих джерел, звідки київські купцї діставали свої товари.

Се до певної міри удало ся галицьким купцям осягнути. Галичина в XI-XII вв. сильно рушаєть ся на полудне, кольонїзує днїстрянсько-прутське Понизє[96] й стає в XII-XIII вв. досить міцною стопою на чорноморськім побережу. Дуже правдоподібно, що сей похід на полудне диктували галицьким князям в значній мірі власне торговельні мотиви. В серединї XII в., галицькі князї держали вже в певній залежности від себе устє Дунаю: досить загальні згадки Слова о полку Ігоревім про власть галицького князя на Дунаю потверджують ся оповіданнєм про похід Івана Берладника; з нього бачимо, що тут не тільки промишляли галицькі риболови, але ходили галицькі кораблї («изби д†кубарЂ и взя товара много» — мова, судячи з контексту, про кораблї галицькі)[97]. З першої половини XIII в. маємо вже зовсїм виразні звістки про торговельний рух між Галичом і чорноморським побережем: Данило стрічає за Днїстром вози, що йшли «къ плаву» — правдоподібно до Днїстрової пристани, щоб ладувати товари на човни, а низше стрічають на Днїстрі «лодья из Олешья» — човни, що прийшли з Олешя на устє Днїстра, і Днїстром пішли в гору; вони везли між иньшим рибу й вино — чорноморські продукти[98].

Таким чином Галич в сїм часї стояв в безпосереднім полученню з чорноморськими портами. Білгород на місцї старої Тіри, на устю Днїстра, стає портом Галича, як Олешє було портом Київа. Але также як Київ Олешя, не потрапив Галич Білгорода задержати трівко в своїх руках — росширеннє Татарської орди розриває залежність від Галича нижнього Днїстра й Дунаю (Татари інтріґують і на Понизю), а пізнїйше бачимо Білгород (Монкастро), так само як і Олешє, в руках Ґенуезцїв[99]. Не знати від коли, але правдоподібно — уже з першим своїм роспростороненнєм на чорноморськім побережу, мусїли вони засїсти в обох сих важних торговельних пунктах, що давали їм ключ до торговлї Днїстра і Днїпра. Чи задержали ся (або може — відновили ся) якісь галицькі факторії на Чорноморю де инде — се так само трудно сказати, як і заперечити[100]. В кождім разї перехід в руки Ґенуезцїв не знищив (може навіть піднїс іще) значіння Білгорода як чорноморського порта для західньої України. Під ґенуезькою, ба навіть і пізнїйше — під турецькою властию Білгород зістаєть ся важною торговельною стацією, звідки приходили в Галичину й на Волинь предмети східньої й полудневої, левантинської торговлї, котрими Володимир, Луцьк, Галич, Львів торгували з своїми близшими і дальшими сусїдами, а ще більше — висилали їх через Польщу в землї нїмецькі, разом зі своїми місцевими продуктами, в заміну за товари західноевропейські.

Кілька звісток, принагідно кинених волинським лїтописцем про Володимир 1280-х рр., досить добре ілюструють нам торговельні зносини тодїшнїх волинських (і галицьких) міст. Поруч тубильцїв лїтописець згадує в Володимирі як його більше меньше постійних мешканцїв (торговельні кольонїї) Нїмцїв, Сурожцїв, Новгородцїв, Жидів[101]. Сурожцї — се безперечно не самі тільки люде з Сурожа (Судака), а взагалї купцї з чорноморських італїянських факторій, що вели в Володимирі торг своїми товарами і тут осїдали. Новгородцї приїздили сюдиж по ті товари (бо товари нїмецькі та східноевропейські мали у себе дома). Що до Нїмцїв, то з иньших вказівок[102] можна думати, що в Володимирі була тодї громада нїмецька на нїмецькім праві. Такі громади, звістні нам з часів перед Казимиром також у Львові і Сяноку, а можливо — фундовані ще й по иньших більших містах, служили натуральними посередниками в торговлї з нїмецькими краями. З другого боку кольонїї чорноморських купцїв — як володимирські Сурожцї, як Вірмене, що осїдають іще десь за руських часів у Львові, і дуже рано, ще за Коріатовичів, у Каменцї, як кольонїї караімів у Галичу і Луцьку — служать посередниками в торговлї з чорноморськими портами, звідки сї кольонїсти напливали.

В другій половинї XIII в. розвивають ся нїмецькі городи Прусиї на долїшнїй Вислї й стають важними торговельними стаціями для цїлого вислянського басейна, а з тим і для західньої України. Буг і Висла служили дуже вигідними дорогами на Волинь і до Галичини, і пруські міста — особливо Торн, також Кульм, пізнїйше Ґданськ, розвивають широкі зносини з західнїми українськими землями, служачи посередниками для них в торговлї з західно-европейськими краями — головно Фляндрією, що розвиває в тих часах дуже інтензивний промисл, і взагалї з побережем Північного моря. Творить ся таким чином велика торговельна дорога: Чорне море — Білгород — Володимир і Галич (з XIV віком Львів) — пруські міста — Фляндрія, півн. Франція, Анґлїя. Славна катольонська мапа, рисована коло 1375 р., при Львові (ciutat de Leo) зазначає, що сюди приїздять східнї купцї і далї їдуть через нїмецьке море до Фляндрії[103]. Вказівку сю треба спростувати лише, як бачимо, остільки, що сю дорогу не проходили східнї каравани на скрізь, бо торговля розбивала ся на кілька етапів, а в сумі така транзітна дорога дїйсно істнувала для східнїх і иньших товарів. Сею дорогою ідуть на північ і товари східнї та орієнтальні (передусїм шовк і коріннє) і продукти українські, литовські, польські (футра, віск), а з півночи — продукти західноевропейської мануфактури, передусїм сукно.

Уже з тих же 1280 рр. (1286) маємо грамоту Володислава Локєтка, князя ленчицького і куявського, видану на прошеннє купцїв з Торуня й Хелмна (Кульма), що пробували на Руси: князь дає їх човнам свобідну дорогу через свої землї[104]. З 1320 р. маємо грамоту князя волинського Андрія громадї м. Торуня[105]; князь заявляє, що для розвою своєї землї й для вигоди купцїв, які-б хотїли іти в його землї з сукнами й иньшими товарами, він постановив, аби митники не сьміли наперед брати сукон анї иньших товарів від купцїв; всяка шкода, яку-б вони понесли в його землї, буде винагороджена їх у двоє, і всякі права, які купцї мали на Руси за часів його батька Юрия, будуть служити їм і на далї. Грамота ся служить таким чином документом давнїх і уставлених торговельних зносин пруських купцїв з Волинею і Галичиною. Теж саме говорить лист Дедька до торунських купцїв, висланий ним по першім походї Казимира[106]. Він повідомляє їх, що з Казимиром уже прийшло до згоди, й вони можуть безпечно їхати до Львова (через польські землї); він обіцяв винагородити шкоди, починені Львовянами в розрухах по смерти Юрия-Болєслава; хто хотїв би оселити ся у Львові на все, дістане горожанські права й річну свободу від повинностей, як і давнїйше бувало.

Тут бачимо слїд давнїйшого протеґовання нїмецьких купцїв і заохочування їх, аби осїдали в руських містах. Такі купцї, осїдаючи на Руси, служили натуральними посередниками в сїй торговлї та улекшували в нїй участь як Нїмцям заграничним, так і тубильцям. Зі звістного листу володимирської міської громади до громади м. Штральзунда (на Ріґенї), з 1324 р.[107], бачимо, що володимирські купцї ходили не тільки до пруських міст, але й далї, до першого джерела пруського торгу — до Фляндрії. В листї сїм читаємо, що володимирські горожане Бертрам Русин і Миколай його брат закупили собі у Фляндрії 88 штук сукна: 14 іпрського (з Ypres), решта турнейське (dornenses — з Тоurnаі) і поперінґського (рорrenses — з Popperingeu), і дали на фрахт на якийсь корабель, який спіткало нещастє — коло Ріґену він мав аварію, і володимирська громада поручає штральзундській, аби вставила ся за тими володимирськими купцями — аби їм те сукно віддано.

Попри пруську лишили ся в уживанню давнї дороги на Краків і Вроцлав до середно- і полуднево нїмецьких міст. Пізнїйший венеціанський подорожник (Ал. Рончіното) переказує традицію, що за давнїх часів східнї товари йшли сухою дорогою з Астрахани через Польщу й Нїмеччину навіть до Італїї[108]. Полишаючи на боцї, як не дуже певні крайнї части сеї караванної дороги, дорога з Руси до полудневої Нїмеччини через Польщу дїйсно мала чимале значіннє для полудневих товарів. Нїренберський купець з другої половини XIV в. лишив в своїх записках виразний слїд сеї тодїшньої дороги, записавши, що в Танї важать на кантари, сей кантар відповідає у Львові 4½ каміням, а на нїренберську вагу се дає цетнар без 4½ фунтів[109]. А яке значіннє сїй торговлї признавали її близші посередники — купецькі громади Кракова і Вроцлава, дуже проречисто показує завзята боротьба за торговельні дороги на Русь, яка вивязала ся після польської окупації Руси[110].

Краківські купцї дістали певні торговельні привілєґії ще за руських князїв. Одного дня зі згаданою грамотою для купцїв торунських (1320 р.) князь волинський Андрій видав також привилей для купцїв краківських, написаний подібними-ж словами з тим торунським, але з важною відміною в змістї: тим часом як грамота купцям торунським обіцяла їм лише захованнє на пізнїйше давнїйших прав та забезпечала їх від надужить митників, привилей купцям краківським знижав давнїйше мито, побиране в Володимирі, з 3 грошей від кождого коня (de quolibet animali) до одного гроша. Тому що грамота торунським купцям нїчого не каже про висоту оплат, не можемо знати, чи оплата визначена для краківських купцїв була низшою від торунських чи нї, але в кождім разї воно виглядає на певного рода конкуренцію краківських купцїв з пруськими. В повній силї така конкуренція дала себе знати пізнїйше,

Ще перед окупацією Руси Казимиром Вроцлав підіймає крик на якісь нові мита й трудности, заведені Казимиром на дорозї до Руси, і просить свого зверхника цїсаря Кароля IV вставити ся за ними перед Казимиром. Справу сю одначе полагодити не удало ся, і Кароль дав позволеннє Вроцлавянам арештовувати польських купцїв в границях Чеського королївства[111]. Чи був у тім роспорядженню Казимира якийсь глубший план, се ще тяжко сказати. Кілька місяцїв пізнїйше по тих скаргах Вроцлавян Казимир видає грамоти, де дає свобідні дороги через польські землї купцям торунським, й нормує сї дороги, ведучи їх і на Русь, до Володимира (через Мазовше, на Сецехов, Казимир і Люблин), а захопивши в осени 1349 р. Галичину й Володимир, видав нову грамоту пруським купцям (а спеціально торунським) на свобідну дорогу до Володимира, позволяючи їм вести свобідно торг і пробувати, та прирікаючи винагородити можливі шкоди, як би вони які понесли в його руських провінціях[112].

Незадовго одначе Казимир зміняє таку полїтику «вітвертих дверей». Краківським купцям, що в тяжкі хвилї виручали короля своєю монетою і саме тодї на руський похід (1352 р.) позичили йому більшу суму[113], удаєть ся, очевидно, прихилити Казимира до свого пляну — змонополїзовання заграничної торговлї з сусїднїми Руськими землями в руках краківських купцїв. В 1354 р. видає король привилей, де позволяє заграничним купцям продавати товари в Кракові тільки купцям краківським або взагалї польським, не заграничним. Було се загостреннєм привилею складу (наданого в лекшій формі ще 1306 р.): заграничні товари, звідки-б вони не приходили до Кракова, не тільки не могли піти транзітом дальше, але мусїли бути примусово продані купцеви польському (головно, очевидно, купцям краківським)[114]. При тім, видко, око мали особливо на торговлю руськими товарами і з Руськими землями, бо кілька місяцїв наперед Казимир замкнув зовсїм дорогу на Русь заграничним купцям. Даремно Вроцлавяне старали ся його переконати й випросити собі дорогу на Русь — він повторяв все, що здобув Русь силами своїх підданих, иньші були йому неприхильні, отже він і руську торговлю заховує виключно для своїх підданих[115].

Тут бачимо уже виразний, далекосяглий плян: зробити торговлю з руськими землями виключною привілєґією, монополем польських підданих, передовсїм Кракова, що й перед тим вів визначну торговлю з Русию і в своїх руках держав торговельні дороги далї на захід. Купцї вроцлавські й нїмецькі на далї мали купувати руські товари в Кракові від польських купцїв. Торговля руських міст з нїмецькими торгами мала бути перервана й передана містам польським. Держачи в своїх руках дороги на Русь, що вели через Польщу, Казимир міг надїяти ся на успіх такого пляну.

Одначе він не удав ся. Тим часом як вроцлавські купцї звернули ся на дорогу репресій — задержувати та завертати польських купцїв, і за посередництвом цїсаря до такихож репресій хотїли намовити иньших інтересованих — купцїв пруських[116], ті пустили ся на иньшу дорогу: вони заходжують ся вітворити собі нову дорогу на Русь до Володимира через землї в. кн. Литовського і входять в порозуміннє з литовськими князями в справі вітворення їм такої дороги через литовські землї. Чутки про се зараз пішли по Нїмеччинї. Уже в осени 1355 р., на перші вісти про старання пруських купцїв в сїм напрямі[117], вроцлавські купцї просили цїсаря, у котрого тодї були посли з Прусії, аби заохотив їх з свого боку до такого утворення нової, безмитної дороги на Русь, поза границями Польщі, та щоб вистарав ся, аби до участи в сїм транзітї прийняли вони також купцїв з цїсарських земель.

Дїйсно, до порозуміння прийшло, і в 1356 р. пішли каравани через землї литовські на Русь, з поминеннєм польських земель, як потім, на підставі Казимирових скарг, писав пруському маґістру з докором папа: «Ви відчинили їм (Литві) проходи й дороги, що в лїтї[118] були звичайно замкнені, побудували небувалі мости, і тим дороги купцїв і ріжних людей, що з ваших і чужих навіть земель звичайно переходили до Татарських і Руських земель через Польшу, повернули ви через землї невірних (Литви); з того польському королеви й його підданим приходили всякі користи й вигоди, а тепер їх дістають ті невірні»[119]. Заносило ся дїйсно на поминеннє польських доріг в торговлї Нїмеччини зі Сходом і Русию, і Казимир мусїв занепокоїти ся. Тим більше, що в гру входили не тільки самі митні доходи, а й полїтичні інтереси: на ґрунтї торговельних інтересів готово було прийти до трівкого нерозуміння між Прусиєю й Литвою, готова була спинити ся вічна війна пруських рицарів з Литвою, що відтягала сили Литви й робила діверсію, незвичайно цїнну для Казимира в його боротьбі з литовськими князями за руські землї.

Казимир спішить ся ужити впливів папи, свого вірного союзника в руській справі, і папа шле пруським рицарям докори та жадає зірвання всяких порозумінь з невірною Литвою. Заразом одначе мусїв і Казимир попустити в своїх торговельних роспорядженнях, бо потім ми не чуємо вже нїчого про замкненнє границь. Вправдї маємо з 1360 р. скарги торунських купцїв на якісь трудности на польських дорогах, і вони в сїй справі звертають ся до купцїв краківських і вроцлавських[120], але про замкненнє доріг не чуємо. А при уложенню «вічної» згоди з литовськими князями в 1366 р. трактатами була запоручена свобода торговельного руху по старим дорогам: «а мыто не примышляти, но какъ извЂка пошло, а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть»[121]. Се застереженнє містить ся в трактатї з Любартом спеціально, але мусить мати ширше значіннє. Спеціально пруським купцям мусїла бути дана свобода руху: пруські рицарі були союзниками Казимира в руській кампанії 1366 р.

З тих часів до нас доховали ся цїкаві записки про мита на дорогах до Володимира і Львова, що дають нам досить живий образ тої пруської торговлї[122]. Тут означені дороги: з Торуня до Володимира і з Володимира до Торуня, з Торуня до Львова і зі Львова до Торуня старою дорогою, і з Торуня до Львова новою дорогою. Подаю виписки з них, як ілюстрацію сеї торговлї:

Старі мита на дорозї з Торуня до Володимира: в Бобровниках на Вислї від коня що везе сукно 6 гр., а митнику 4 денари, від коня з футрами або полотном 3 гр. В Плоцку, Вишгородї, Закрочимі, Варшаві і Черску від коня по 3 гр. і 4 денари. На перевозї через Beпp, чи буде вода, чи нї, від коня півгр., в Сєцєхові від коня 8 гр., так само в Казимирі (давнїйше 1 гр.) і в Люблинї. Тут іще 2 гр. митнику, а від 4 штук сукна торунського 1 гр., стількиж від двох штук сукна поперінґського або подібного і від одної штуки сукна бріґського (Brugge) або подібного; від 100 ліктїв полотна (tele) півгр., від тисячі лисячих шкір 6 гр., стількиж від тисячі овечих[123]; від паки товарів 12 гр., від мішка половину.

За руською границею в Холмі платили від коня по грошу, а від каравану, скільки-б в нїм не було возів, 33 гр., від сукна брали два рази так як у Люблинї, але сукно шкарлатне і полотно було вільне від мита; від 100 ліктїв матерії гріш, від шкір спеціальні оплати[124]. В Городлї 5 гр. від коня. В Володимирі брали 2½ процента від вартости товару.

Дорога з Володимира до Торуня: В Городлї по... гр. від коня[125]. В Холмі по 1 гр. від коня, від круга воску 1 гр., від тисячки шкір 8 гр., від каменя (близько чверть сотнара) шовку 2 гр., від каменя коріння (species) 1 гр. В Люблинї по 8½ гр. від коня і спеціальні оплати від товару — низші нїж в Холмі. Далї такіж оплати від коней, як в дорозї до Володимира.

Дорога отже йшла через Мазовше, від Торуня до Казимира над Вислою, від Казимира сухою дорогою чи до самого Володимира, чи може тільки до Буга, за Холмом.

Дорога з Торуня до Львова; в Берестю (куявськім) від коня 6 гр., і 8 гр. митнику, в Ковелю 2 гр. (давнїйше 1 гр.), в Ґостиню 2 гр. 4 ден., в Ловичу 1 гр., в Раві 3 гр. 4 ден., в Ґорі на Пілїцї 1 гр., в Радомі 2, в Опатові 3 (давнїйше 1). В Сендомирі 2½ гр. від коня і крім того оплати від сукна такі самі як в Люблинї, від иньших товарів також подібні, сукно шкарлатне і полотно вільне. Відти дорога, що від самого Берестя ішла суходолом через землї Лєнчицьку й Сендомирську, переходила через кілька дрібних, приватних мит (в сумі 2½ гр.) до Сяну й перейшовши його йшла на Русь на Крешів (1 гр. від коня), Любачів (так само), Городок (2 гр.) — до Львова. В сумі оплати на сїй дорозї були значно низші як на володимирській, майже о третину. Може се певна тарифова полїтика в інтересах Львова. У Львові як і в Володимирі платили 2½ процента; осібний податок був від оселедцїв: від бочки 42 оселедцї.

Дорога зі Львова до Торуня — стації й оплати ті самі. В Сендомирі від воза беруть 36 гр., від мішка перцю або зінзіберу 2 гр., від кругу воску 1 гр., від тисячки шкірок 6 гр. На кінцевих стаціях оплата низша (в Ковелї гріш, в Берестю два).

Окрім сеї старої дороги була нова — з Берестя вона йшла на Лєнчицю і Іновлодзь, з Сендомиру на Ярослав, звідти на Перемишль і Городок. Оплати були трохи вищі (стацій було меньше, але оплати більші). В Сендомирі брали так само, як і на старій дорозї.

Товари бачимо тіж, як ми вище їх загально означили: з півночи йшли передовсїм сукна, також матерії вовняні, полотна, оселедцї, ріжні вироби; з полудня — футра, шкіри, віск, коріннє, шовк.

По смерти Казимира ся торговля терпить нові перешкоди від польського правительства. Новий король Людовик, несьвідомий попереднїх проб, дав себе краківським купцям намовити на нове замкненнє доріг на Русь заграничним купцям. Разом з потвердженнєм права складу для Кракова, в 1372 р., видано грамоти, де Львів і Русь вітворено тільки для купцїв польських і угорських, всї иньші — «чеські, моравські, шлезькі, пруські і спеціально — торунські» під страхом конфіскати товарів не мали ходити на Русь — не могли йти дальше Кракова й Сендомира[126]. Таким чином головним торгом для них мав би бути Краків, де спеціально для торуньских товарів установляв ся склад. Привід до того дали якісь кривди від пруських купцїв при торгу сукнами й промінї грошей[127]. Вправдї, Володислав Опольський, діставши Галичину, не признавав сього замкнення, навпаки заохочував торунських купцїв, аби прибували на Русь[128]. Але що дороги йшли через Польщу, тож пруським купцям не легко було скористати з сих Володиславових запрошень. Скоро одначе їм удалося добути від Людовика відчиненнє дороги на Русь: в осени 1373 р. Людовик, на їх прошеннє, відчинив їм давню Казимирівську дорогу на Русь і прирік, що як би з якихось причин схотїв замкнути сю дорогу на ново, то упередить про се торунських купцїв шість місяцїв наперед[129].

З часів Людовика ми не знаємо більше таких замкнень. Наступило воно з початком королївства Ягайла, і знову з інїціативи Кракова, що дістає тодї нову грамоту з потвердженнєм права складу: дальше Кракова, Сендомира і Люблина не можуть іти чужі купцї, анї обминати їх якимись непризнаними дорогами[130]. І на сей раз правительство польське завзяло ся дуже. До чисто торговельних мотивів прилучили ся полїтичні: пруські рицарі підтримували Витовта протів Ягайла, і сей мав з Прусією свої власні рахунки. Пруські міста, для пресії, хотїли заборонити вивіз товарів з Прусії до Польщі, одначе не відважили ся здійснити сю гадку. Натомість власне в сїм напрямі іде правительство і купецтво польське. Навязують ся зносини з портами Поморя, через них — безпосереднї зносини з Фляндрією[131], а пруську границю король з кінцем 1390 р. замикає зовсїм: пруським купцям не вільно зовсїм іти до Польщі, їх арештують і відберають товари[132]. Заходи пруських купцїв і правительства нїчого не помагали, й заборона, з невеликими перервами потрівала кілька лїт.

Розумієть ся, мусїла вона, як і попереднї заборони, відбити ся на руській торговлї дуже сильно. Краків зміряв до того, щоб стати одиноким торгом для Руси що до західнїх товарів, і підтинаючи торговлю Руси з Прусією й Вроцлавом та замикаючи руським купцям дорогу на захід своїм правом складу, він зближав ся по волї до сеї цїли — поки не осягнув її дїйсно.

Торговля Прусії зі Львовом ще потягнула ся. Пруські купцї цїнили її сильно і коли знесено замкненнє пруської границї, в останнїх роках XIV вв. бачимо її ще дуже живою. Міру дають переховані з останнїх лїт XIV і першої половини XV в. торговельні рахунки пруського правительства, що само вело торговлю через своїх шафарів[133]. Шафарі сї висилали своїх аґентів (dyner), але у Львові мають свого т. зв. wirt-a, комісіонера з місцевих купцїв. Вартість товарів пруських шафарів на львівськім складї разом з претенсіями по обрахунку 1402 р. виносила 219 гривен. Шафарі посилали фляндрські сукна і бурштин, зі Львова діставали, в промін або купном, футра, шовкові матерії й коріннє — як і давнїйше[134]. Волинських міст в сих рахунках не стрічаємо вже. Правдоподібно, всї ті перешкоди відбили ся на волинській торговлї ще сильнїйше і скорше, нїж на галицькій, і ослабили її торговлю з Прусією. Не забудьмо, що протягом цїлого ряду лїт, аж до Ягайла, Волинь стояла на ворожій стопі з Польщею, через котру ішли торгові дороги з Прусії до волинських міст, і рух на них мусїв ще далеко частїйше переривати ся, як з Галичиною, що все була за той час в польській окупації.

Але й торговля львівська не довго потягнула. Війна з Прусією, роспочата в 1410 р., наново зірвала торговельні зносини з Польщею й замкнула дорогу на Русь. Від сього часу на довго никнуть всякі слїди торговлї на Руси в пруських джерелах; фіґурують тільки ще якийсь час довги львівських купцїв за побрані товари[135]. Східнє коріннє, давнїйше вивожене з Руси й експортоване до Фляндрії, пруські міста починають спроваджувати з Фляндрії[136]. Нема нїяких звісток про якісь зносини Торуня не тільки з Володимиром, а й зі Львовом, а Торунь був досї головним, майже виключним посередником Прусії в руській торговлї (Ґданьск тільки пізнїйше здобуває значіннє для руських земель — вивозом продуктів лїсових і рільничих). В своїх скаргах на польське правительство, предложених папській курії в р. 1432, пруські рицарі підносять між иньшим, що невважаючи на приобіцяне мельненським трактатом (1422) відчиненнє Польщі й Литви для пруських купцїв, вони нїяк не могли допросити ся відчинення дороги на Русь[137]. Вкінцї ся ситуація знайшла своє розвязаннє в повстанню пруських міст против рицарського правительства, викликанім між иньшим також і сею різкою суперечністю полїтики правительства з торговельними інтересами міст, що вимагали як тїснїйшої звязи з Польщею — їх найголовнїйшим ринком. Підданнє міст під власть польського короля (1454) привело вкінцї до прилучення до Польщі всеї західньої Прусії (1466), і пруські міста на підставі інкорпораційного привилею дістали повну свободу торгу на всїх дорогах Польщі — «до Угорщини, Руси, Моравії, Шлезка, Австрії, Саксонїї, Волощини,» з застереженнєм одначе, що «склади, мита і старі дороги в інтересах міст Корони й її провінцій задержують ся в повній силї далї»[138].

Поки се наступило, поки безпосереднї торговельні відносини Руси з пруськими містами могли відновити ся й скріпити ся серед сих перешкод, які поставили їм тим часом сї склади, дороги і т. д., Краків вповнї осягнув свою цїль: торговельні зносини Руси з пруськими містами були розірвані, пруські купцї мусїли приїздити до Кракова по товар руський і східнїй, руські купцї — діставати нїмецькі й иньші західнї товари від купцїв краківських[139]. З своїм правом складу й забороною торговлї між заграничними купцями в Кракові краковяне розривають комунїкацію Заходу з Русию і стають примусовими посередникам між ними. Заграничний купець в Кракові не міг продати свого товару заграничному купцеви, лише місцевому, з виїмком ярмарок, анї не міг перевезти через Краків заграничного товару чи з дому чи до дому, а мусїв продати його в Кракові польським підданим.

Конкуренцію робив Кракову ще Вроцлав. Обминаючи Краків з його складом, вроцлавські купцї — а з ними й нїмецькі, ходили на Сендомир і Люблин до Галичини й далї, в землї в. кн. Литовського і на полудне до Волощини і «до Татар». Вроцлав здобуває собі велике значіннє також як місце вивозу волів з українських земель. Кракову така конкуренція була дуже немила, але замкнути Вроцлавянам дорогу довго не удавало ся. Ягайло признав їм свобідну дорогу не тільки на Русь, до Львова й Луцька, а й далї «до країв поган-Татар або Волохів,» з тим тільки, аби вони ходили старими дорогами — на Львів і Луцьк і иньші приписані городи[140]. Від його сина Вроцлав дістав привилей на свобідне ходженнє з волами й усякими товарами по всїй Польщі, в. кн. Литовському й Угорщинї[141]. У Львові в першій половинї XV в. стрічаємо Вроцлавян не тільки приїзжих, з товарами, а й на сталім житю, так що згодом вписують ся до львівського міщанства. Люблинські ярмарки, куди приходили з своїми товарами вроцлавські купцї[142], здобувають важне значіннє — з українських земель особливо для Волини й Побужа[143]. А ходячи з транспортами волів до Шлезка з руських земель, купцї галицькі й иньші мали спромогу й нагоду набувати тутешнї товари в Шлезку. Дорога їм була вільна до Шлезка на Сендомир, з поминенєм Кракова, і сею дорогою західноевропейські товари, котрі Краків хотїв змонополїзувати у себе, йшли на Русь поза його руками бодай в части.

Краківські купцї не залишали заходів против сеї конкуренції. Уже повисше згадані грамоти вроцлавським купцям служать мовчаливими сьвідками сих заходів, бо в першій лїнїї були призначені для забезпечення від краківського складу. Але не забезпечили. Покликуючи ся раз у раз на своє право складу, краківські купцї жадають, аби врацлавські ходили до Польщі не инакше як на Краків, і дістають в тім напрямі накази від правительства. В 1457 р., на скаргу краківської громади, що купцї з усяких міст Польщі й Руси ходять до Шлезка і спеціально — до Вроцлава, возять відти товари, поминаючи Краків, і за їх прикладом роблять се собі й купцї заграничні, — кор. Казимир заборонив своїм підданим і чужоземським купцям, ходячи до Шлезка чи зі Шлезка, поминати краківський склад[144]. З 1473 р. маємо припімненє на адресу купцїв шлезьких та угорських, аби не ходили иньшими дорогами як лише на Краків і тут продавали свої товари. Але вроцлавські купцї, тримаючи ся давнїйших дозволів, не слухали ся й поминали Краків далї. Се привело до процесу в р. 1485. Краківські купцї скаржили ся на вроцлавських, що вони поминають Краків. Головно справа йшла про їх торг у Львові й Люблинї. Вроцлавяне покликували ся на привилей Володислава Ягайловича. Визначена королем комісія уневажнила сей привилей супроти краківського права складу й заборонила знову вроцлавським купцям поминати Краків[145].

Як бачимо з сих актів, вроцлавські купцї не дуже таки слухали королївських наказів і ходили собі далї на Русь з товарами, поминаючи Краків. Так само українські міста, не вважаючи на претензії Краковян і королївські заборони не хотїли вирікати ся своїх безпосереднїх споконвічних зносин з Угорщиною та ходити на Краків. В 1470 р. король на прошеннє громади м. Сянока видав привилей, (на місце давнїйшого якогось, мовляв спаленого), що купцї з Руси й Поділя, ідучи на Угорщину й навпаки, повинні ходити через м. Сянік, не инакше[146]. Отже була в уживанню ся стара руська торговельна дорога на Угорщину, а ходили в дїйсности й иншими (розумієть ся не на Краків). Але правильного й успішного розвою таких безпосереднїх зносин серед вічних заборон — під карою конфіскат, розумієть ся, не могло бути... І хоч кінець кінцем торговлю українських міст не удало ся удержати в такій тїсній залежности від міст польських (Кракова передовсїм), як то собі бажали сї міста, а з ними й правительство, і навіть з упадком міського житя в Польщі, в XVII в. нпр., краківські впливи навіть в Галичинї йдуть на друге місце перед операціями купцїв пруських і шлезьских, як іще побачимо, — але ослабленнє української торговлї, стисненнє її в узькі льокальні рами, перенесеннє ролї посередників на польські міста (поруч Кракова особливо Люблин і Познань) було в значній мірі осягнене тою торговельного полїтикою.

Стративши безпосередні зносини з західною Европою завдяки привилеям Кракова, Львів — що від середини XIV в. рішучо стає головним торговельним центром Галицької Руси, стараєть ся зате задержати виключно в своїх руках торговлю зі східнїми краями. Він іде тоюж дорогою монополїй і привилєґій, взагалї характеристичною для середновічних західноевропейских відносин, Польщею пересаджених на Русь. Він змагає також до права складу і — до сконцентровання у себе всїх торговельних доріг через Русь, так як Краків, — щоб купцї східнї не могли везти своїх товарів далї на захід чи північ, а спродавали їх у Львові, і купцї з польских чи нїмецьких міст не могли самі ходити «татарською дорогою,» а купували східнї й руські товари у Львові і щоб не вільно було обминати Львова та ходити через иньші міста. Уживши тих способів, яких звичайно уживано — то значить сипнувши грошей на королївськім дворі, Львів дістав від кор. Людовика привилей, котрим замкнув «татарську дорогу», як потім скаржили ся инші купцї[147]. Був то очевидно привилей на склад м. Львову — на жаль, не захований, бо відібраний потім назад королем. Як можна було надїяти ся, замкненнє Львовянами татарської дороги викликало реакцію серед інтересованих купцїв, що вели самі торговлю на сїй дорозї. На чолї їх стає Краків.

Ми знаємо, що він ще від руських князїв дістав привилеї на торговлю в галицько-волинських землях. І пізнїйше Краковяне не залишали старань коло задержання свобідної дороги на схід, о скільки трівожні полїтичні подїї лишали можність для торговельник зносин на сїй дорозї. Маємо нпр. з 1375 р. грамоту видану Олександром Коріатовичом, як князем подільським, краківським: купцям на свобідну торговлю в його землї і на свобідний перехід через неї — то значить через Камінець до Білгорода на ту «татарську дорогу»[148]. Була се відповідь на заходи Львова коло її замкнення. Коли-ж Львовяне дістали від короля Людовика свій привилей, Краковяне ужили всїх заходів на королївськім дворі — і добили ся його відкликання. Людовик видав нову грамоту, в 1379 р., де пояснив, що купцї з ріжних міст (а передовсїм очевидно — краківські, що сю грамоту вистарали ся) представили йому, які шкоди дїють ся їм через замкненнє татарської дороги, і довели йому сьвідоцтвами ріжних поважних осіб і міст, що ся дорога була вільна за часів Казимира. Тож він відкликує свій привилей м. Львову і відчиняє «татарьську дорогу» для купцїв з усїх польських міст — мають нею свобідно ходити, куди і коли хто схоче — тільки платити мито у Львові[149].

Се був удар для Львова, але він з ним не помирився і дороги не відімкнув. Противно, він входить ще в порозуміннє з князем Любартом волинським що до спільного удержання «складів в Володимирі, в Луцьку і львові як вони здавна істнували»[150]. Любарт обіцяє Львовянам, що доки король не зломить силоміць[151] львівського склада — не відкриє дороги чужим купцям до «поганської землї», доти й він, Любарт, не пустить купцїв польских чи нїмецьких країв до поган[152]. Таким чином забезпечали себе Львовяне від можливости, що сторонські купцї, не маючи переїзду через Львів, почнуть обминати Львів та шукати дороги через волинські міста. Заразом львівська громада робить всякі заходи на королївськім дворі, аби вернути собі право складу. Людовик опинив ся в досить труднім положенню між конкурентами, і вкінцї зробив такий компроміс, що признав Львову склад неповний, який не загорожував чужим купцям татарської дороги вповнї: всї купцї з польських і угорських міст, що йшли на татарську дорогу, мали спинити ся у Львові на 14 днїв і тут торгувати, а по тих чотирнадцяти днях могли собі йти далї до Татарщини й усяких татарських міст; вертаючи ся назад з товарами, так само мусїли стати у Львові на чотирнадцять день, а не продані товари могли везти далї[153].

Вигравши таким чином справу зі Львовом, Краковяне рядом дальших привилеїв забезпечали собі свобідний торг в руських землях. Ще перед порішеннєм свого спору з Львовянами вони вистарали ся собі від Любарта привилей на свобідний торг в його краях і переїзд через них, за оплатою тільки половини цла[154]. Далї, маємо трохи пізнїйший привилей Краковянам від Константина Коріатовича на свобідний торг в його подільських землях і свобідний переїзд через них (як його брата Олександра); потім привилеї від Ягайла й Витовта на свобідний торг в землях руських і литовських і свобідний перехід через них (спеціально згадана дорога на Львів до Волощини і на Камінець до «Тартарії») і т. д.[155].

Та збераючи грамоти на свобідну дорогу через Львів, краківські купцї не мали її в дїйсности. Ходити на Львів змушувало їх правительство — аби не ухиляли ся від мита, що з них там поберало ся до державного скарбу; а львівські купцї користаючи з того, робили їм трудности й не перепускали з товарами через Львів. Кілька разів розпочинають краківські купцї процеси з львівськими і покликуючи ся на привилей з 1380 р. виграють справу. Але Львовяне все обстають при своїм і далї роблять трудности, і тим, безперечно, утрудняють торговлю Кракова в руських і східнїх землях та ослабляють його конкуренцію[156].

Програвши на правній дорозї справу з Краковом, тому що сей був сильнїйший, богатїйший, впливовійший, Львів зате, користаючи з такоїж переваги своєї супроти поменьших галицьких і подільских міст, виграє в своїх претензіях супроти них. Хоч річ була очевидна, що право свобідних доріг, признане Кракову, мали тим самим і всї руські міста в границях Польської корони, та рішають тут, як я кажу, фінансові сили й впливи Львова. При окупації Галичини Ядвіґою 1387 р., Львів дістав від неї привилей, де між иньшими в досить неясних і обережних виразах згадано було про львівське право складу[157]; при пізнїйшім потвердженню сього привилею (1424 р.) слова про склад постилїзовано загальнїйше і в сїй новій стилїзації виглядало воно на повне признаннє права складу[158]. Ужити сього привилея против Кракова Львовяне очевидно не відважають ся[159], але опираючи ся на нїм, замикають дорогу на захід і північ купцям з міст полудневих і виграють справу на королївськім судї. Коли громади міст Галича, Коломиї й Стрия звернули ся до короля зі скаргами на Львів за сї перешкоди, король прийняв інтерпретацію Ядвіґової грамоти, яку давала львівська громада — що тут признано м. Львову право складу. Він постановив, що купцї з Галича, Коломиї й Стрия не мають дїйсно свобідної дороги поза Львів: ідучи до Перемишля, Ярослава, Ряшева, Белза й дальших міст, вони мусять спродавати свої товари у Львові, і так само йдучи з тих міст з поворотом. При тій нагодї Львовяне покликали ся на купцїв камінецьких, що вони нїколи не оспорювали львівського права складу, і камінецька громада дїйсно подтвердила, що вона се право вповнї признає[160].

Опираючи ся на сїм королївськім рішенню, львівська громада виконує пізнїйше право складу супроти галицьких, волинських і подільських міст: не пускає їх з товарами через Львів і потягає до відвічальности, або арестує товари, коли вони поминають Львів[161]. В парі з тим ідуть вічні скарги на уживаннє недозволених і незвичайних доріг і поминаннє Львова. Львівські акти повні сих справ та королївських наказів і розпоряджень, щоб купцї ходили законними дорогами, не поминали Львова, і щоб урядники того пильновали[162]. Даремно нпр. Камінчане допрошували ся у короля позволення ходити не на Львів, а близшою дорогою на Олесько і Луцьк; Львовяне доводили, що ся дорога не була уживана, і король не позволив її Камінчанам. Супроти тодїшнього тяжкого положення подільскої торговлї король сам одначе просив Львовян, аби без нарушення їх прав дали Камінчанам на якийсь час певну пільгу, і Львовяне на прошеннє короля, «з великою трудностю», дали таку пільгу Камінцеви, що камінецькі купцї у Львові будуть винні тільки торгувати своїми товарами два тижнї, а непродане можуть везти далї[163]. Отже як велику ласку признали, і то лише на два роки те, що по анальоґії Кракова, було правом всїх міст Польської корони й без того.

Що до купцїв чорноморських і східнїх, Львів вистарав ся ще в 1444 р. привилей від короля, яким замкнув їм дорогу поза Львів: «купцї італїйські й иньші з заморських країв, чи погане чи християне» мусїли спродати свої товари у Львові, далї везти їх не могли. Грамота навіть закуплені у Львові товари забороняла їм продавати з поворотом в волоських містах, аби не робили тут конкуренції Львовянам, але се розумієть ся, була заборона пуста, бо не було на те екзекутиви[164]. Але замкненнє дороги на захід мало повне значіннє, і коли Турки замкнули ґенуезьким кольонїям морську дорогу, вони доперва осібним королївським привилеєм здобули собі право переїзду з товарами через Львів далї на захід, до Ґенуї і до иньших країв. Як вони помирили ся при тім з Львовянами і їх претенсіями, не знати[165]. Мусїли зробити якийсь компроміс, бо не чуємо скарг анї з тої анї з сеї сторони[166].

Так уложила ся галицька торговля, її характер, відносини, її район. Мусїла вона відступити посередництво з Заходом Кракову (почасти Вроцлаву). Натомість Львів узяв в свої руки як монополїю — торговлю зі Сходом. Заразом своїми заходами і привилеями розтинає він Галичину на дві половини — полуднево-східню й північно-західню. Весь транзіт з полудня і сходу на північ і захід мусить іти на Львів, і тут він перериваєть ся львівською монополїєю — львівським складом. Руські міста на полудневий схід від Львова можуть торгувати тільки зі Львовом і полуднево-східнїми краями; міста на північ і захід від Львова — зі Львовом і з північними та західнїми містами (малопольськими і великопольськими). Характеристичну ілюстрацію такого розграничення сфери торговлї, що тепер осягаєть ся ріжними тарифовими і митними постановами, системою желїзниць і т. п., а тодї осягало ся простими наказами і заборонами, дає нам процес м. Львова з Комарном. Засноване на ґрунтах маґнатів Ходецких, се місточко мало сильних протекторів і не піддавало ся претенсіям Львова. Вкінцї справа пішла перед короля. З огляду що Комарно лежить на одній лїнїї з Городком, за лїнїєю Львова, справду рішено так, що Комарнянцї можуть торгувати свобідно за лїнїєю Львова «в тій сторонї від Львова, що звернена до Польші» (на захід), натомість на схід за лїнїєю Львова — «в тій сторонї, що лежить в напрямі Руси й Поділя» вони не можуть торгувати безпосередно, а мають свої орудки залагоджувати ві Львові[167].

На північ галицькі міста поза лїнїєю Львова мали дорогу відкриту. На заходї замикав їм дорогу склад краківський, як на полудневім сходї — львівський. На схід торговельні претенсії Львова кінчили ся на лїнїї польсько-литовської границї — на границї Галичини й Поділя з Волинею.

Переходимо тепер до них.

Торговельні інтереси Поділя концентрують ся іще сильнїйше, як у Галичини, коло полудневого транзіта: волосько-чорноморського і волосько-турецького. Уже в звісних нам привилеях Кориятовичів для краківських купцїв виступає се значіннє Поділя в полудневій торговлї. Центром її стає тут Камінець: він виступає в сїй ролї в грамотї Ягайла для краківських купцїв 1403 р. і в дещо пізнїйшім привилею Олександра молодавського (ним ми займемо ся ще низше). Таке центральне значіннє Камінець здобув і держав, здаєть ся, силою фактичних обставин свого положення і силою свого купецтва, а не дорогою привилеїв. Принаймнї таких привилеїв не знаємо, аж до XVI в.: в 1543 р. король наказує камінецькому старостї пильнувати, аби турецькі й волоські купцї не обминали Камінця[168].

Не мав Камінець також і привилею складу — заграничним купцям він був часто лише торговельною станцією в дальших дорогах. Наслїдком того, що камінецькі купцї в серединї XVI в. були звільнені від мит, взаміну певних оплат на укріпленнє Камінця ⁸⁷), правительство навіть почало обмежати камінецький торг. Так 1571 р. король наказує камінецьким купцям не скуповувати товарів від заграничних купцїв, бо через те пропадає мито: заграничні купцї, везучи товари далї, обовязані були платити мито, а коли везли сї товари купцї камінецькі, то мита не платили[169].

Як ми вже знаємо, Львів в XV в. старав ся сю камінецьку торговлю взяти в свої руки: все що ішло з Камінця завернути до себе і піддавши свому праву складу змусити до продажі на своїм торгу. Камінчане піддали ся сим претенсіям, о скільки товари з Камінця йшли в район львівського торгу — до Галичини[170]. Але Львів тим не вдоволив ся і пішов далї, жадаючи, щоб усякий експорт з Камінця, куда-б не йшов, ішов на львів. Се було жаданнє дуже претенсійне. Через Поділє, на Камінець окрім доріг до Галичини здавна йшли иньші важні дороги на північ і схід. В звісних нам петиціях про вітвореннє дороги поза Львовом на північ, камінецькі купцї підносили, що вони здавна свобідно ходили на Луцьк через Олесько[171], і ми не маємо нїякої причини тому не вірити. Хоч львівські відпоручники заперечили тодї се й переконали короля, але все се був тільки виник львівських претенсій на права складу, які не могли мати значіння перед XV віком. Друга дорога вела з Камінця до Луцька на Кремінець: ми знаємо її з деяких вказівок XVI в.[172], але вона мусить бути значно старша — мабуть старша як XV в. Дорогу східню ми знаємо в сих часах головно як соляну — нею ішла сїль з галицького підгіря на схід, до Поднїпровя. Як посередня стація звісний нам тут Бар (давн. Ров); люстрація 1564 р. так каже про тутешнє мито: тамже беруть мито в Барі від соли, що з Коломиї возять до Київа, і від декотрих купцїв, що з Волощини тудою їздять до Білої Руси (взагалї північних земель) — його арендують за 90 золотих[173]. Се, з певними змінами, які робили тут кольонїзаційні заверюхи — стара дорога з Галичини до Київа, звісна нам ще з XI-XII вв. Коли в серединї XVI в. вона йшла головно на Бар, то иньшими часами мусїла іти на иньші замки й городи, але загалом узявши, комунїкацийний рух мусїв в сїм напрямі істнувати, розмірно, досить значний.

Львів з кінцем XV в. хоче весь подільський транзіт, весь рух в сих напрямах завернути до себе. Правительство підтримує сї претенсії львівських купцїв. Як довідуємо ся з королївської грамоти 1526 р.[174], король нераз наказував камінецькому старостї, аби не пускав купцїв ходити з Камінця до Литви (земель в. кн. Литовського, себто Волини й Київщини), і звідти до Камінця з поминеннєм львівського складу. Камінецькі купцї одначе не піддавали ся сим претенсіям, ходили далї, а староста не тільки що не робив їм в тім трудности, але навіть охороняв їх своїми служебниками від можливих неприємностей зі сторони Львовян. На соймі 1526 р. посли подільські просили короля знести сю примусову дорогу з Камінця на Львів, але львівські відпоручники поспішили предложити королеви грамоти на львівський склад, і король рішучо відкинув прошеннє Подолян, і ще раз остро наказав камінецькому старостї не позволяти купцям, що йдуть з Камінця або через Камінець «з дальших країв до земель в. кн. Литовського, обминати львівський склад, а непослушних арестовати».

Претенсії львівської громади одначе ішли тут занадто далеко, аби їх можна було виконати, і в дїйсности не були виконані. Звернути торговий шлях камінецько-луцький, або камінецько-київсьвий на Львів, було-б рівнозначно властиво з повним скасованнєм камінецької дороги. Інтереси купцїв подільських і турецько-волоських, подільської шляхти й подільської адмінїстрації, що побирали доходи з тої торговлї, занадто сильно були звязані з сею справою, і накази короля й далї лишали ся без виконання: кілька тижнїв по останнїм наказї короля львівська громада вже висилає своїх відпоручників до Камінця на вість, що через Камінець ідуть якісь купцї з Волощини чи Туреччини до земель литовських і московських з поминеннєм Львова[175]. І практика ся удержала ся й на далї. В люстрації 1564 р. ми читаємо: «мито камінецьке, що побирають з купцїв тих, що їдуть з Туреччини до Москви, Литви, або до Львова, іде на замок; воно винайняте річно за 600 зол. польських, бочку мальвазії й півкаменя перцю, вартости 10 зол., але з тою умовою, що як буде вітворена Московська земля[176], то цїна має бути підвисшена, а якби Турецька або Волоська земля була замкнена, то має бути зроблена відповідна знижка; иньшими часами, як купцї свобідно ідуть з Московської землї до Туреччини, а Вірмени з Туреччини і т. и., мито буває значно більше[177]. Отже транзітний рух далї йшов з Поділя до земель в. кн. Литовського (головно на Луцьк) і до Московщини на Київ, з поминеннєм Львова. Вище, в історії того каравана пограбленого коло Остра, ми бачили дїйсно такий караван, що йшов з Камінця на Київ до Московщини. Камінець таким чином задержав за собою значіннє транзітної стації, самостійного огнища торговлї зі Сходом. Але запаси товарів західнїх для торгу з волоськими й турецькими купцями та вивозу туди камінецькі купцї робили головно у Львові, як побачимо низше. Дальшу дорогу замикав їм львівський склад, а в порівнянню з Луцьком або Берестєм Львів був і близшим і більшим торгом на такі товари.

На Волини Володимир протягом XIV в. тратить поволї своє першенство в торговлї, з яким бачили ми його вище. З кінцем XIV в. починає брати над ним перевагу Луцьк і як признана нова столиця Волини в XV-XVI в. зістаєть ся також головним торговищем волинським. Вага його лежала головно в полудневій торговлї. Ще за Любарта, як довідуємо ся з його грамоти 1378 р., були в Володимирі й Луцьку склади для торговлї з «поганськими краями». Володимир, маючи від полудневого сходу склад в Луцьку, а від полудневого заходу — склад у Львові, до того опинив ся ще в дуже невигідній позиції з прилученнєм до Польщі земель по верхнїй Припети. Через те мусїв пізнїйше стратити зовсїм своє значіннє в полудневій торговлї, Луцьк же лишаєть ся далї важним центром сього торгу. Сюдою мусїли йти товари до земель білоруських і литовських, почасти також на балтийське Поморє. В згадуваних уже листах в. кн. Олександра говорить ся, що для купцїв заморських (розуміють ся тут полудневі) в землях в. кн. Литовського були два склади — оден в Київі, другий в «Великім Луцьку». Виїмки по його словам, робили ся тільки під час перемирь з Туреччиною, коли купцї, що приходили разом з турецькими послами, перепускали ся разом з ними до дальших литовських земель[178]. Отже, поза тими виїмками, мало бути се право складу абсолютне, без права переїзду з товарами.

За браком документального матеріалу не можемо переконати ся, о скільки остро Луцьк пильнував і виконував се право складу. Взагалї-ж торговельний примус в в. кн. Литовськім хоч практикував ся, не був так гостро переведений як у Польщі, й тутешнї міста не показували такої пильности й завзятя в використуванню й розвиванню своїх торговельних привілєґій[179]. Не вхожу в се явище, що мусїло мати причину взагалї в слабшім розвиненню тут тих корпоративних, ексклюзівних форм міського житя, принесеного з нїмецьким правом. Констатую тільки, що як можна вивести з усього, — Луцьк не подбав так сконцентрувати коло себе торговельні дороги, як то зробив Львів.

Так з привилею кн. Острозькому 1578 р. довідуємо ся, що до Острога були здавна признані купцям зі всякими товарами свобідні дороги, «без усяких перешкод зі сторони луцьких митників», «як з Польщі так і з в. кн. Литовського, зі Львова, Камінця, Київа й иньших наших замків, з Волощини й иньших заграничних земель». Що більше, по словам кн. Острозького, на ярмарки, які були по иньших його містах і містечках (в Полонім, Колоднї, Красилові, Дорогобужу, Дубнї, Ровнї, Степани) купцї мали також право привозити й відвозити товари, не платячи луцького мита, й в. князь потвердив свобідну дорогу всякого рода купцям, коронним, литовським і заграничним до Острозьких маєтностей, під час ярмарків і поза ними, з поминеннєм Луцька й без оплати луцького цла[180]. Хоч уже усильне акцентованнє тої свобідности від луцького складу й мита дає дорозумівати ся, що та свобода в дїйсности не була такою певною чи признаною, але й луцький примус в кождім разї не стояв міцно. З иньшого документу довідуємо ся нпр., що люде з Острога й Дубна їздили звичайно по сіль і иньші товари до Дрогобича й Коломиї й иньших галицьких міст і навпаки — їздили відти на Кремінець, минаючи Луцьк; доперва в 1520-х рр. митник луцький в інтересах своїх доходів почав змушувати їх їздити на Луцьк, і для того поставив своїх аґентів у Кремінцї. В оборонї своїх підданих виступив тодї кн. Острозький, покликуючи ся на свій привилей — що його піддані не платили мита луцького, ходячи «вЂчными дорогами великими и малыми», і в. кн. наказав луцькому митнику не чіпати їх[181]. Отже «ті великі і малі дороги» полудневої Волини не були сконцетровані на Луцьку[182]. Право купцїв їздити до Острога на ярмарки і без ярмарків «съ куплями своими зо Львова, съ Каменца, съ Київа, съ Волоскоє земли и зъ инших замковъ и земель вашихъ и тежь чужихъ сторонъ дорогами вечными стародавными», не платячи луцького мита і не їздячи на Луцьк, а з Острога іти «стародавною дорогою» до дальших земель в. кн. Литовського, минаючи Луцьк і не платячи луцького мита, — і пізнїйше не могло бути зломане луцькими купцями та признавало ся правительством.

І вилом сей не був одинокий. В 1529 р. кор. Бона випросила собі від в. кн. позволеннє заложити «мыто головноє великоє» в своїй пинській державі в м. Городку (теп. Давид — Городок на долїшнїй Горини). Тут мали платити мито купцї свійські, що йшли сухими дорогами й водою — р. Припетию, Горинею й Ветлицею, чи з Київа чи з Луцька, чи з иньших місць, в тім і «вси купци турецкіи и волоскіи и всякіи иныи, нашихъ и чужыхъ которыхъ кольвекъ земль»[183]. Виходить, що не тільки в Київі, а і в Луцьку не виконувало ся вповнї право складу супроти таких чужоземських купцїв: вони могли іти через Луцьк з своїми товарами далї в землї в. кн. Литовського. І дїйсно, східнї купцї з своїми товарами були звичайними гістьми нпр. в Вильнї, як каже в. князь в одній грамотї (1551 р.): «Туркове, Татарове, Урмянове, Москвичи и иныи гости пріЂжчіи въ томъ местЂ нашомъ виленскомъ всякими куплями и товарами своими доброволне торгують»[184].

Таж грамота 1529 р. окрім дороги з Волини на Городок полишає також дорогу на Пинськ. Се була головна дорога з полудневої Волини на північ, протеґована правительством в. кн. Литовського з фіскальних мотивів, від коли польська границя врізала ся глубоко в волинські землї любомльсько-ратенським зубом. Сей клин, що сягав околиць Пинська[185], розірвав стару комунїкаційну лїнїю з полудня на північ через Побуже, і взагалї мав дуже шкідний вплив на дальшу долю волинської торговлї. Хто йшов з Луцька або Володимира з товарами на Побуже просто, мусїв перейти через коронні землї й платити коронне мито, а потім знову мито литовське — в Берестю. Правительство в. кн. Литовського мусїло старати ся звернути рух круговою лїнїєю на городи в. кн. Литовського — на Пинськ (подібно як то зараз побачимо з рухом в напрямі зі сходу на захід) — не тільки таріфовими, а й просто примусовими способами. Та супроти сього далеко простїйшою і меньше скомплїкованою маршрутою ставала дорога через коронні землї на Львів, і нема сумнїву, що ся обставина немало причинила ся до збільшення торговельного руху на львівській лїнїї й ослаблення його на лїнїї волинській. Особливо на володимирській торговлї сї обставини мусїли відбити ся дуже некористно. Я мабуть не помилю ся сказавши, що головно через се й захиріла володимирська торговля XV в.: з остаточним прилученнєм Любомльської й Ратенської волости до Корони Володимир опинив ся в глухім кутї, між польською границею, й був засуджений на льокальну торговлю, а більші торговельні дороги пішли поза ним. Розірвано натуральну звязь територій, старі проторені дороги, природні комунїкаційні напрями, і сї некористні наслїдки утворення митної лїнїї на українській території відізвали ся тут найбільше сильно. Потерпів від того й Луцьк, хоч і меньше. Його торговельний рух, так як бачимо його з кінцем XVI в., мусимо уважити за ослаблений — тими некористними ґеоґрафічними обставинами, і всїлякими виїмками, які робили в. князї на користь ріжних сусїднїх державцїв — як от кн. Острозькі або кор. Бона.

За тим всїм луцький торговельний рух лишаєть ся досить значним. Він домінує над цїлою Волинею. Цифри мита дають до певної міри можливість судити про се.

Як ми вже бачили[186], перед упадком торговлї, викликаним татарським опустошеннєм 1480-х рр., луцьке мито державили за 1525 коп. річно, що при звичайній податковій нормі (2 гр. від копи) дасть коло 60 тис. коп товарового обороту. В тім самім часї держава володимирського мита давала тільки всього 140 кіп! Мито київське в тім часї давало 950, берестейське 1100 кіп[187]. В пізнїйших часах відносини сї представляють ся так: луцьке мито в останнїх лїтах XV в. давало 500 кіп, володимирське несповна 60, берестейське (з Городком) 430, київське коло 750[188]. За в. кн. Олександра і в початках пановання Жиґимонта Луцьк давав 800 кіп, Володимир 60, Берестє (з Дорогичином) 500, Київ 700[189].

Таким чином в сїм часї Луцьк займає одно з найперших місць як торговельний центр в українських — і взагалї в землях в. кн. Литовського[190]. Володимир зійшов попри нього зовсїм на третїй плян, а коштом його розвиваєть ся Берестє: туди, як побачимо зараз, примусово звертає в. княже правительство торговельний рух, що давнїйше в значній мірі йшов на Володимир. На значіннє спеціально караванної торговлї в волинськім оборотї вказує роспорядженнє в. князя: виплачувати з караванного мита луцького по 200 кіп річно воєводї київському[191] — очевидно, цїле караванне мито луцьке було значно вище[192]. Яке значіннє в загальній сумі торгового обороту мала торговля самих луцьких міщан, цїкаву вказівку маємо з 1550-х рр. Луцькі міщане не платили мита, і правительство якийсь час потручувало з річної оплати державцїв суму, що відповідала скількости товарів, перевезених через волинські комори луцькими міщанами: мита з них рахували на 200 кіп, тим часом як загальна сума волинського мита виносила 2000 кіп[193].

Транзіт і загранична торговля волинська в напрямі зі сходу на захід підпала сильним перемінам під примусовими роспорядженнями правительства: з огляду на тойже любомльсько-ратенський клин вона силоміць була звернена на середнє Побуже. Ми маємо про се дуже інтересне сьвідоцтво — пояснення давнїйшого підляшського митника Данька Єсковича пізнїйшому митнику Міхелю Юзефовичу про митні порядки — вони писані в 1516 р. і кидають сьвітло на практику попереднїх десятилїть[194].

Кияне, Черниговцї, Мозиряне, Пиняне, що йдуть до Люблина, Познаня, Варшави, Ґнєзна, пише він — нїколи не мали дороги на Ратно і Холм, а тільки на Берестє; хто хотїв би їхати иньшою дорогою, таких ми конфіскували з віку за промито — половина промита на в. князя, а половина на нас.

Купцї литовські — з Городка, Вильна й всїх иньших міст, їдучи до Прусиї, до Познаня, Варшави, Ґнєзна, Рославля (Вроцлава), мусїли ходити на Дорогичин і Цїхоновець, инакше у них забирали товари за промито.

Турки, Кафинцї, Кияне, Москвичі — всї давали від копи по 3 гроші. Коли вони не виїздили за границю в. кн. Литовського, то не платили «на обидві руки» (і за ввезене і за вивезене): брали з одної руки — котра була більша (чи ввезене, чи вивезене); коли ж мали виїхати за границю в. кн. Литовського, до Москви, або до Туреччини, то з поворотом платили другий раз мито від своїх товарів.

З тих пояснень бачимо, що товаровий рух, який з Київщини колись ішов старою Володимирською дорогою до північної Волини й далї «в Ляхы»[195], литовське правительство примусовими способами звертало на північ. Тим способом поясняєть ся упадок торговельного руху на тій старій дорозї; сей упадок виразно виступає перед нами в ріжних уривкових звістках уже з кінця XV в. Мито звягельське (на Случи), разом з корчмою державить ся в 1488 р. за незначну суму — 36 кіп[196]. Про Житомир казали люстраторам в половинї XVI в., що тудою з Київа переходять каравани хиба раз на кілька лїт: за двадцять лїт перейшло два каравани — оден турецький з Москви, отже мабуть вертав на Волощину тудою, иньший незнати який[197]. Дорога пішла тепер на Припеть — Днїпром до Чорнобиля, потім на Мозир і Пинськ, і в вище наведених поясненнях берестейського митника виступають сї міста, як етапи комунїкаційної лїнїї: Київ (з Черниговом) — Мозир — Пинськ. Люстрація мозирського замку дїйсно згадує про каравани чужоземських купцїв, що переходили тудою. Сею дорогою ішли товари з московських країв: в однім процесї ми стрічаємо ся з Жидами берестейськими й кобринськими, що з московським товаром ідуть до Берестя й Кобрина сим шляхом на Мозир — Петриків, понад Припетию[198]. Митник каже про купцїв московських, турецьких і кафинських, що йшли сюдою. Що транзітна торговля йшла сею дорогою в значних розмірах, потверджує цитована вже таріфа «старого звиклого» мита підляшських комор 1569 р.[199]. Тут досить повно й детайлїчно вичисляють ся товари турецькі й московські, що йшли сюдою (я навів уже сї реєстри товарів). Далї маємо «товари литовські», себто місцеві, що йшли за границю, — шкіра, лій, дерево, збіже, й «товари нїмецькі», що йшли сею дорогою зза границї — сукна й иньші матерії, вироби зелїзні й шкляні та сіль (зрештою до сих реєстрів ми ще вернемо ся).

Огнища сього транзіту митник вказує досить докладно. Товари, не кажучи про місцеві, зі сходу ідуть: з Туреччини (головно через Луцьк і Київ, очивидно), з Криму (через Київ, Днїпровою дорогою), і з Московщини. Вони йдуть до Люблина і тудою далї — до Вроцлава, до Варшави та Познаня й до Прусії. Звідти — з Вроцлава, Познаня й пруських міст головно ідуть західноевропейські товари в землї північної Волини й Київщини, також в землї білоруські, литовські й московські.

Люблин і Познань грали отже для північної й східньої України подібну ролю, як Краків для західно-полудневої. Ріжниця була лише в тім, що сї міста не мали абсолютного права складу, як Краків, отже й не загорожували нашим купцям дороги далї на захід і на відворот. Люблин мав право складу на десять день: чужоземельний купець мав торгувати в Люблинї десять день, і потім міг везти свої товари далї. Познань — лише на три днї. Тож ми стрічаємо ся з подорожами наших купцїв і далї на захід; нпр. в однім документї Жид з Тикотина їде через Шлезк до Липська і тая робить торг з ніренберґськими купцями[200]. Але се, очевидно, стрічало ся рідше — звичайно не їхали далї Люблина та Познаня, задоволяючи ся тим, що можна було знайти на тутешнїх торгах, особливо — славних тутешнїх ярмарках.

Сї ярмарки стягали масу товарів, з заходу, сходу й полудня. Особливо люблинські, як можна судити, мали важне значіннє для наших країв — для Побужа, Полїся, Волини — не тільки північної, а й полудневої. Ми знаємо, вже що Люблин здавна служив для вроцлавських купцїв стацією в торговлї з руськими, особливо волинськими й полїськими землями. Три великі ярмарки — кожда трівала місяць, притягали в великім числї чужоземних купцїв й просто заможнїйших людей, що робили тут всякі запаси. Пізнїйший Старовольский — коли місто пережило вже найсьвітлїйші часи своєї торговлї, так пише про них: на сї славні ярмарки збирають ся Англїйцї, Шкоти, Італїйцї, Нїмцї, Москвичі, Перси, Вірмени[201]. Сюди йшли турецькі й кримські каравани з Київа й Луцька, товари московські й литовські, що йшли на берестейську комору, й замінювали ся на товари західноевропейські. Тут можна було зробити собі запас сукна і соли, футер московського й литовського привозу, вина й східнїх товарів, «крамних річей» місцевого й нїмецького виробу, й продати свої господарські продукти — віск, лій, шкіри, худобу й ин.[202] (для збіжа й иньших продуктів, як зараз побачимо, була иньша дорога). Наслїдком того всього люблинські ярмарки в торговельнім руху наших країв становили дуже важну рубрику. Рахунки побужських комор початку XVI в. приладжують ся до люблинських ярмарків, а в 1537 р. в. князь звертає увагу на те, що наслїдком ріжних переслїдувань (з релїґійних мотивів) Жиди з в. кн. Литовського не поїхали на останнїй люблинський ярмарок, і через те (і взагалї через ті переслїдування) в митах показував ся значний недобір.

Друга дорога, з поминеннєм Люблина, йшла на Сохачів і Ленчину з її околицями до Познаня, Вроцлава, Ґнєзна. Як поясняє правительство, уставляючи митну комору в Сохачеві, сюдою також ішли купцї «з Руси, Литви, Московщини»[203], і познанські та шлезькі торги, що лежали на сїй дорозї, мали для української торговлї також чимале значіннє.

Буг, як давнїйше, служив природною дорогою до Прусії. З XV в. розвиваєть на сїй дорозї в великих масах експорт продуктів лїсових — ріжного рода дерева, попілу, смоли; пізнїйше (в другій половинї XVI в.) до сього прилучаєть ся вивіз збіжа.

Про сей експорт будемо говорити низше, тепер піднесу лише, що він оживив ослаблену попереднїми заборонами польського правительства торговлю з Прусією, хоч і не відновив її давнього характеру: стара транзітна торговля східнїми товарами нпр. майже згинула, і зі сторони українських земель вивозили ся майже виключно сирові продукти свійського господарства, а взаміну їх ввозили ся західноевропейські продукти й фабрикати. З початку ся торговля концентрувала ся головно в Торнї, що своїм правом складу переривав безпосередню комунїкацію з балтийським побережем.[204] Протягом другої половини XV в. сей торнський склад підпадає завзятим атакам з ріжних сторін — зі сторони експортерів Польщі й Литви, і зі сторони Ґданська, що концентруючи в своїх руках протягом XV в. продажу лїсових товарів і збіжа в західноевропейські краї, змагав до того, аби війти в безпосередні зносини з експортерами й завести з ними безпосереднїй торг західноевропейськими товарами. По довгій боротьбі, де складове право Торуня то ослабляло ся то скріпляло ся, се закінчило ся знесеннєм того права складу (1518), з деякими незначними виїмками. Північна торговля для цїлого вислянського басейну концентруєть ся тепер в Ґданську. Туди йдуть плоти й човни з лїсовими товарами, збіжем й иньшими продуктами господарства[205], відти приходять ріжні західнї товари — човни вертаючи везуть в значних масах вино, пиво, рибу — головно оселедцїв; сухими дорогами ідуть ріжні иньші товари. Не тільки на Побужу й Волини, але і в Галичинї бачимо дуже живі торговельні зносини з ґданськими купцями, безпосереднї і посереднї» — через люблинські й познанські ярмарки. В XVI в. і в XVII у Львові довіз пруський (посереднїй) починає в деяких галузях торговлї (як нпр. в дуже важній в ті часи торговлї сукном) знову брати перевагу над довозом краківським[206]. Роздражнене упертістю, з явою Ґданськ тримав ся своєї свободи від митних оплат, забезпечених йому інкорпораційним привилеєм, і не піддавав ся взагалї балтийській полїтицї Польщі — торговельній і державній (в 1576-7 прийшло навіть до вітвертої війни між Польщею і з непослушним містом), польське правительство задумало було знищити Ґданськ конкуренцією иньших міст. Кор. Стефан знїс всї торговельні привилеї Ґданська й передав їх Торну й Ельбінґу (Ельбльонґу), а з Ґданськом заборонив всяких торговельних зносин. Се справдї відбило ся на торгу Ґданська, коштом котрого почав змагати ся Ельбінґ, а ситуація стала тим небезпечнїйшою для Ґданщан, що в Ельбінґу осїла ся анґлїйська торговельна компанїя, й сюди почав переходити торг сукнами й иньшими західноевропейськими товарами. Се змусило Ґданщан бути більш податливими супроти жадань польського правительства, згодити ся на заведеннє цла (т. н. Pfahlzoll) і взагалї стати уважнїйшими до директив польскої полїтики. З свого боку знову польське правительство, в інтересах шляхетського експорту, полишало невтральність Торну й Ґданську навіть підчас війн, які вела на балтийськім побережу. Взаміну своїх уступок і льояльности, Ґданщане жадали знесення анґлїйської компанїї в Ельбінґу, і правительство нераз видавало розпорядження в тім напрямі, але ославлений брак екзекутиви позбавляв сї роспорядження всякого значіння, і Ельбінґ вів далї конкуренційну торговлю анґлїйськими й взагалї західнїми товарами, хоч не годен був перебити в тім першенства у Ґданська. В 1628 р., за заслуги й утрати, які Ґданщане понесли підчас війни Польщі з Ґуставом-Адольфом шведським, правительство польське навіть дало було Ґданську монополь на довіз до Польщі заграничного сукна: сукно до Польщі не мало довозити ся инакше як за ґданською маркою[207]. Та при тодїйшнїй анархії ся монополїя ледво чи могла бути переведена в дїйсности.

Торговля східня: перші звістки про кримську торговлю, «татарська дорога», дорога волоська, торговля з Волощиною в XV в., предмети її, зносини з італїйськими факторіями, торговля білгородська, торг турецький, предмети обміну, західноевропейські товари — сукно, иньші фабрикати й продукти, товари турецькі й московські підляських тариф, торг вином, иньші східнї товари, товари волоські

Східня чи полуднева торговля західньої України, як уже знаємо, в XIV-XV вв. опирала ся головно на Білгород, а її огнищами були передовсїм ґенуезькі кольонїї, в першій лїнїї Кафа. Від другої половини XIV в., з орґанїзацією волоських господарств та зближеннєм їх до Польщі, по при се здобуває поважне значіннє торговля волоська — з землями долїшнього Днїстра, Прута й Дунаю. Близші звістки про сю кримсько-чорноморсько-волоську торговлю маємо з останньої чверти XIV в., але нема сумнїву, що вона йшла без перерви з XII-XIII вв.

З 1376 р. маємо тестамент львівського Вірменина Тайчадіна, що служить документом торговельних зносин з Кафою: Тайчадін записує жертви на церкви львівські й кафінські — правдоподібно, походив з Кафи, а на характер звязей його з вітчиною вказують товари, полишені ним: значний запас (37 каменїв) перцю, трохи мушкату, перли й шовк (3 фунти доброго і 5 фунтів гіршого); між довжниками його фіґурує Ходжа Мансур, горожанин м. Кафи (винен йому 60 кіп франконських)[208]. Десять лїт пізнїйше знаходимо в львівських актах поквітованнє Лазара Вірменина з Кафи Іванісу й Аміру очевидно — Вірменам львівським, за забрану ними значну скількість сурового шовку (півпята каменя, отже коло сотнара). Иньшому кафинському купцеви Шададіну ручить львівський Вірменин — товмач Хачерес за якогось — правдоподібно львівського купця в 30 гривнах, мабуть за забраний товар[209]. В перших роках XV в. стрічаємо у Львові якогось Вірменина-купця з Кафи, з шовковими товарами — камкою: її забирала нераз для дарунків королеви громада м. Львова, тимчасом як Франціск de Cantello з Кафи, прийнятий до львівської громади за рекомендацією м. Кафи, постачає для дарунків королеви перець[210]. В Камінцї з сих часів (кінець XIV в.) знаємо звісного Сінана сина Котлубея, фундатора вірменської церкви св. Николая, котрій подарував тріодь, писану в Солхатї рукою сьвященика Стефана і ним куплену, як каже надпись[211].

В сих згадках виступає перед нами торговля кафинська, кримсько-чорноморська. «Татарська дорога», за котру бороли ся зі Львовом західнї міста уже в 1370-х рр., вела зі Львова через Поділє, на Камінець до Тегинї (Бендер), і звідти або до Білгорода і морем до Криму, або з Тегинї на Тавань і Перекоп[212]. Крім львівської дороги в Камінцї сходила ся також дорога володимирсько-луцька, котру знаємо ще з грамоти Любарта. Наданнє кор. Володислава Фридриху Бучацкому з 1442 р.[213] вказує як посередню стацію на сїй дорозї Каравул (теп. Рашков) на Днїстрі, а в сусїдстві Білгорода як польсько-литовські замки й порти — Чорний город на Днїстровім лиманї, і Качибей на місцї теп. Одеси. Трудно оцїнити з сього одинокого надання, де надають ся отсї «замки з усїма городами, портами, митами водними й сухопутними», чи йде тут мова про традиції старших часів, чи треба то звязати з заходами коло отворення власних портів за новійших, Витовтових часів. Що Качибей в першій половинї XV в. функціонував яко порт, на се ми маємо деяке потвердженнє в звістцї про транспорт збіжа для візантийського цїсаря, висланий Ягайлом в 1415 р. до Качибея[214]. А звістка про спір, який Бучацкий на підставі того надання завів з королївськими урядниками[215], забороняючи їм держати свою сторожу на пересипи під Качибеєм («де був і єсть малий порт Качибей»), показує, що за сим наданнєм признавав він зовсїм реальне значіннє[216]. З наданнєм Чорногородського замка можна звязати звістку про замок, побудований в 1421 р. на Днїстровім лиманї за наказом Витовта його подільським старостою Гедигольдом[217]. Отже можна-б з деяким правом думати, що чи то в останнїй чверти XIV чи в першій XV Литовсько-польська держава постарала ся (чи тільки старала ся) проторити собі торговельну дорогу Днїстром на Чорне море та скріпити її замками й стражницями. Завважу одначе, що саме вже наданнє 1442 р. дає сьвідоцтво убожества сим плянам правительства: в нїм на Бучацкого вкладаєть ся обовязок привести ті городи, замки й порти до доброго стану, «як то він і підняв ся зробити», отже правительство, не подужавши зробити се у власній адмінїстрації, скидало сю задачу на плечі подільського маґната, — який також тої задачі не сповнив. Так тої дороги до моря в своїх руках польсько-литовськими сферам, чи правительственним чи купецьким удержати й не удало ся.

Дорога на Хотин, Дорогунь (теп. Дорогоу) і Сучаву лучила Камінець і ту стару дорогу камінецько-луцьку з дорогою волоською. Ся дорога волоська зі Львова провадила через Галич, Коломию, Снятин до Волощини. Вона здобуває важне значінє, як я вже сказав, з другої половини XIV в., особливо з кінцем його, а з її напрямом, товаровими рухом і взагалї цїлою сею полудневою, волосько-татарською торговлею дуже добре знайомить нас привилей виданий волоським воєводою Олександром львівським купцям в 1407 р., під час побуту його ві Львові. Він служив потім підставою для численних торговельних привилеїв, видаваних волоськими господарями львівським [218].

Забезпечаючи певні вигоди львівським купцям, має він на метї й певні фіскальні цїли (нпр. виймає цїлий ряд товарів як «заповідані», що служать монополем волоського правительства), а також певну торговельну полїтику. Так він стараєть ся забезпечити певні торговельні вигоди волоській столицї Сучаві: застерігає для неї право склада для сукон і митовими позиціями змагає перенести сюда торг «татарським товаром» — предметами східної й ґенуезької чорноморської товговлї). Докладні означення мита з ріжних катеґорій товарів, дані при тім, дають нам дуже добрий образ полудневої торговлї, тому мусимо близше приглянути ся змісту сього цїкавого привилею.

Головна дорога зі Львова від Снятина іде на Чернівцї, Серет (Сирятъ), Сучаву, Яси і звідти до Білгороду. До неї прилучаєть ся в Сучаві звісна вже нам дорога з Камінця. З Яс, не йдучи до Білгорода, часом скручували на Тегиню і звідти, як припускаю — ішли караванним шляхом на Перекоп. Иньші знову дороги провадили на захід. З Сучави на Баню й Молдавицю ішла дорога до Семигорода, до Бистрицї, і друга до Брашева (Кронштадт) на Баків і Тотруш (теп. Тротуш). Тотруш і Берладь були останнїми митовими коморами Молдавії на полуднї, але купцї йшли далї до міст «бесарабських» — тутешні воєводи «угро-влахійські і запланїнські»[219] починаючи від Мірчі Старого (при кїнцї XIV в.) давали львівським, і взагалї українським та польським купцям повну свободу торговлї в своїх землях від Зелїзних ворот до Браілова і свобідну дорогу далї за Дунай, до земель турецьких[220]. Сюда йшли по рибу — до Браілова, Кілїї й иньших міст нижнього Дунаю, до столицї воєводства — Торговища, і далї до земель Турецьких.

З руських товарів Олександрів привилей згадує передовсїм сукно; в Сучаві брали від нього мита по 3 гр. від гривни (4 ¼%) і був тут для нього склад для цїлої Молдавії: в иньших молдавських городах його не можна було продавати, але до Угорщини й «Басарабії» (Семигорода) вільно було його везти, за оплатою додаткових мит[221]. При тім, незважаючи на оплату мит (крім сучавського головного брали поменьші оплати в Чернівцях — від «швецького воза» по 4 гр., від вірменського — 6 гр.), привилей жадає, щоб львівські купцї продавали в Сучаві сукно по львівським цїнам, і при тім в «поставах,» а не на локтї.

Друга катеґорія руських товарів — се «краяні річи» (руського виробу чи імпортовані): шапки, ногавицї, корди, мечі, або як їх вичисляють пізнїйші привилеї молдавських воєвод Петра й Стефана[222]: «полотно — литовскоє, кросенскоє і немецкоє, мудроє сукно, покоцини, харсъ (вовняна матерія), шапки, ногавици, пояси, корди, мечи, ножи, косы, серпы, плужная желЂза, циновии рЂчи, миси, конвици, цивкы, и ины дробны рЂчи, що ся зовут крамны рЂчи.» На то був вільний торг по Волощинї, а мито платили в Сучаві по 3 гроші від гривни.

З Волощини, а властиво через Волощину ішов товар східнїй, або як називає його Олександрів привилей — «татарскій товаръ»: «шолкъ, перець, камкы, тебенкы, темьянъ (кадило і коріннє), грецкый квасъ (цитрина).» Сї товари або куповано в молдавських городах від купцїв місцевих та приїзжих — з чорноморських факторій і турецьких країв, або ходили по них через Молдавію до Білгорода, Кілїї, і ще далї — до Кафи та иньших італїяньских факторій, або через Волощину дунайську до Туреччини[223].

З Угорщини і з земель «мунтянських» вивозили рибу, коней, віск, срібло, куничі шкірки; привилей спеціально згадує сї останнї товари, бо для Молдавії куницї, срібло, віск і конї добрі, понад 3 гривни, були «заповЂданый товаръ» — їх невільно було вивозити з Молдавії, вільно тілько було перевозити через молдавські землї, і то молдавський господар застерегав собі право первокупна. З молдавських земель (а також і з сусїднїх) вільно було вивозити худобу (воли, вівцї, свинї, дешевші конї), шкіри овечі і волові, шкірки лисиць і білок, в великих скількостях: від сто волових шкір платили в Сучаві мита 15 гр., від сто шкір овечих 4 гр.. від сто лисиць 10 гр. і т. д.

Таким чином, окрім транзіта товарів східнїх, землї молдавські і мунтнянські служили самі дуже важним торгом для руських товарів, власних і ще більше — транзітних, західнїх, та давали в великих масах власні продукти сирові для консумції руських земель і для вивоза на захід (риба, худоба, шкіра, віск.)

Документальні дані потверджують і доповняють сей загальний образ полудневої торговлї, даний нам тими кількома привилеями.

Так бачимо, з ріжних згадок і звісток львівських актів, що живі торговельні зносини з Кафою й иньшими італїянськими факторіями чорноморського побережа істнували до самого їх упадка. Ґенуезцїв й иньших Італїянцїв стрічаємо в значнім числї у Львові, від коли маємо судові та міські акти (то значить від р. 1440)[224]. Одні прибувають сюди на коротко для закупна і продажі, иньші ведуть більше постійні торговельні операції зі Львовом; деякі вкінцї осїдають тут, займають ся господарством і промислами. Такий Христофор ді Санто Ромульо, з Ґенуї, що крім торговлї брав в державу галицькі мита, а особливо визначний слїд полишив по собі в економічній історії краю своїми заходами коло піднесення експльоатації й збуту руської соли, як державець сільних жуп перемиських і дрогобицьких[225]. Другий такий торговельник і державця жуп і мит Айнульф Тедальді з Фльоренції. Далї купець Юлїян Ґабелето з Кафи. З записок про торговельні обороти нпр. наведемо контракт того Христофора ді Санто Ромульо з краківським купцем Петром Крачмаром з 1446 р.: Христофор продає 87 ліктів золототканого оксамиту двох сортів, по 11 і 10 угорських фльоренів за локіть, сїмнадцять ліктів зеленого оксамиту, по 3 фльорени, кофтиру і самакуку (очевидно також шовкова матерія) одинадцять штучок по 19 фльор. і 22 sepei (?) по 4 фльор., всього за 1264 угор, фльор., і Крачмар зобовязуєть ся йому в тій сумі постачити горлицьке сукно в цїнї за постав до 3 ½ фльор., а за штуку по 6 фльор. і 7 гр.[226] Маємо отже такий же обмін товарів західнього ввозу на товари східнї, чи полудневі, як вище ми бачили вже. В р. 1463 р. тойже Христофор з братом Домінїком висилають сухопутєм, на Вроцлав, до Ґенуї до свого батька соболині шкіри, понад 500 штук, з Ґенуезцем Акурсієм де Коріняно, що також віз соболині шкірки й у Вроцлаві продав 218 шкірок Гіеронїму, епіскопу Кріта, за 200 угорських фльоренів[227]. Згадані вже Тедальді й Ґабелєто взяли від приїзжого на Русь Венеціанця Немброта Валєті товарів за суму 1403 дукатів — на жаль товари не названі близше, а Жиди тутешнї покрали йому на 600 дукатів[228]. Кафинський Вірменин Ходжіґі продає в 1471 р. львівським Вірменам Калїнїку і Андрію 20 фунтів перцю за 145 фльор., а иньший львівський Вірменин Аврам винен йому 32 кіп грошей за перець, китайку і шовк[229], і т. и.

Білгород, як посередня стація в сїй торговлї, як близше джерело для товарів східнїх і торг для львівських товарів, виступає також з поважним значіннєм в львівських записках. В 1460-80-х рр. фіґурує тут чимало білгородських купцїв. Чималу торговлю східнїми товарами у Львові ведуть особливо купцї з фамілїї Валята з Білгороду. Про одного з них, Дмитра, стрічаємо в львівських актах цїлий ряд записок про розпродажу перцю — бере від нього львівський міщанин Мартин Кухта 9 каменів, по 8 угор. фльоренів за камень, на кредит, записуючи сю претенсію на своїй каменицї у Львові; бере два роки пізнїйше звісний нам Тедальді 15 ½ каменїв, в тійже цїнї, і також в кредит, за порукою львівського старости; Вірменин львівський Фортат бере від нього перець і цинамон в сумі 100 фльор.[230] Иньший Валята Кілїян також фіґурує як доставець перцю у Львові. Велика маса довжних записок, зроблених на імя Кілїяна Грека з Білгорода — може тогож самого Кілїяна Валяти, в львівських актах 1481-1483 рр., вказує на дуже широкі торговельні обороти — на жаль тільки не вказано, які товари забирали від нього сї львівські довжники.

З другого боку маємо звістки про активні зносини Руси з італїйськими кольонїями. Так, в 1453 р., як довідуємо ся з королївського мандату до Теодорика Бучацкого, галицького маґната, наслїдком претенсій до нього Італїйця Юлїана з Кафи в сумі 2 тис. фльоренів, арештовані були товари купцїв польських підданих — себто з українських земель, в ґенуезьких кольонїях[231]. Кілька років пізнїйше чуємо про пригоду з львівським купцем Каденом: він вислав товари до Кафи морем з Білгороду, але корабель розбив ся коло Судака (Солдаї), і тутешнїй ґенуезький конзуль забрав сї товари. Каден їздив сам у сїй справі до Кафи, й король Казимир вставляв ся за ним перед кафинськими правителями, вони обіцяли йому ужити всїх заходів, щоб ті забрані товари були йому звернені.[232].

В 1467 р. в битві під Білгородом згинув Лячко Вірменин львівський; він ішов з товарами зі Львова до Білгороду, і сї товари по його смерти забрав воєвода Стефан. Львівські кредитори упоминали ся у спадкоємцїв його, — між ними оден, Микула зі Львова дістав камки як частину кошту на покритє своїх претензій[233].

Купцї з дальших країв також користали з права ходити до Волощини й Татарських країв[234], але головно лежала ся торговля в руках купцїв львівських і подільських. Коли упали італїйські кольонїї, утрати, понесені через те м. Львовом, були так значні й очевидні, що здобули Львовянам ріжні полекші від правительства, а відступаючи на користь міста в 1497 р. доходи від королївської ваги у Львові, король виразно каже, що робить сю уступку на так довго, доки «за ласкою Божою не вернуть ся під власть християн Кафа, Кілїя і Білгород»[235].

З упадком італїйських кольонїй і з переходом Волощини в тїснїйшу залежність від Туречини тим більше ваги здобуває та друга дорога орієнтального, лєвантинського імпорту — турецька, що йшла через «мунтянські» дунайські городи. Ми бачимо її вже в волоських привилеях кінця XIV та початку XV в., і вона й тодї мала вже важне значіннє поруч білгородсько-кримської. Купцї з України заходили вже тодї до Ґаляти, як бачимо припадком з одного процеса 1440-х рр.: купець львівський Зіндріх позиває у Львові Анджеля Лєркарі, Ґенуезця, що вів торгові зносини з львівськими купцями, — справа йшла за якісь товари забрані Анджельом від Зіндріха в Ґалятї в досить значній скількости — полюбовний суд признав Зіндріху за них 800 фльор.[236] Арцибіскуп львівський, підносячи великі нещастя, що спали на Львів в 1472 р., згадує про великі втрати, понесені визначнїйшими львівськими купцями Цорнберґом і Зіндріхом наслїдком арештовання в Ґалятї великого запасу їх товарів, на великі суми[237].

З другого боку починають до Львова напливати з Туреччини купцї грецькі, турецькі, жидівські з своїми товарами, що транспортували ся чи то суходолом з Царгорода, чи то морем до найблизших чорноморських портів і відти через Волощину на возах. Особливо, як я сказав, з упадком італїйських факторій з кінцем XV в., отже в XVI і XVII вв. ся дорога здобуває незвичайно важне значіннє для західньої України.

Окрім звісних уже нам полудневих продуктів розвиваєть ся в тих часах довіз ріжних предметів для домашнього ужитку панського — як раз він в XVI в. стає вибагливим і розкішним. Великими партиями вивозять ріжну орієнтальну арматуру, коней і кінські убори й иньші орієнтальні річи, що входять в моду в Польщі. Особливож важним предметом довозу стає грецьке вино, зване загальним іменем мальвазії, чи мальмазії; поруч нього виріжняють ся спеціально дорожші сорти вин італїанських і гішпанських — алїкант, мушкатель, іпсима, лятика, коцифал[238]. Торг ним стає одною з найважнїйших катеґорій львівської торговлї в 2-й пол. XVI в.

Оглянувши таким чином обставини й впливи, під якими розвивала ся торговля західньої України, її головні напрями й огнища, приглянемо ся тепер самому обміну товарів в сих огнищах і на сих дорогах та з'ілюструємо його документальними вказівками.

Головні прикмети торгового обміну виступили перед ним досить виразно вже з попереднього. Се обмін західнїх, полудневих і східнїх товарів на українській теріторії. З західньої Европи йшла передовсїм тамошня мануфактура, з полудня товари орієнтальні, з північного сходу — його сирові продукти (футра й шкіри). Крім сього обміну товарів мав місце експорт товарів і продуктів місцевих. Дуже доброю ілюстрацією сього обміну служить цитована вище таріфа підляшських комор з середини XVI в., де виступають всї сї катеґорії товарів — товар «нїмецький», товар «турецький», товар «московський», товар «литовський» (місцевий).

Ріжні предмети сього обміну досить типово вичисляють також ріжні документи про ярмарки, що служили зеркалом сього обміну, та купецькі такси. Так в привилею м. Львова на ярмарки (1472 р.) бачимо: судна дорогі і прості (шлезькі і польські), полотна, бархани, «покоцини[239], покривала вовняні чеські й иньші, обувє і ріжні мануфактурні річи, м. и. папір, далї східні матерії: оксамит, адамашок, атляс, китайка й иньші шовкові, гладкі й золототканні, та всякі иньші матерії; коріннє: перець, шафран, коріофоль, мушкат, цинамон, імбір, центварне сїмя, мушкатовий цьвіт, кубеба й иньші аромати, що належать до аптики, ароматична тростина, родзинки, фіґи, тмін, риж; вкінцї футра і шкіри (м. и. привозні, «литовської роботи»), віск і худоба[240]. Більше меньше той самий товар, що бачили ми вже в попереднїх звістках, з опущеннєм одначе деяких важних предметів, як риба, сіль, вино, й ин.

Західноевропейський товар привозив ся давнїйше, як ми бачили, купцями пруськими, вроцлавськими і краківськими. Потім краківські купцї в спілцї з правительством встигли значно підірвати торговлю з Русию купцїв пруських і вроцлавських, так що від середини XV в. і більше меньше до половини XVI віка Львів і иньші галицькі міста дістають західноевропейські товари переважно від купцїв краківських. Найбільше краківські купцї привозять на Русь товари самі, львівські купцї самі рідко їздять по західнїй товар, а беруть його або на ярмарках в Ярославі, в Люблинї, або заберають на місцї від купцїв краківських, вроцлавських, навіть пруських і анґлїйських: сї купцї мають часом своїх аґентів у Львові, або самі пробувають у Львові, а частїйше — привозять свої товари, щоб продавши, або промінявши, зробити натомість запас львівського товару.

Записки міських книг краківських і львівських з XV-XVI в.[241] дають досить докладний образ сього торгу. Від купцїв краківських, шлезьких, пруських й ин. львівські купцї купують передовсїм ріжні роди сукна. З дорожших стрічаємо особливо фляндрське; спеціально згадують ся, окрім звісних нам сорт: поперінґського, турнейського й іпського — з Ypres, ще брюсельське, мехельнське, герентальське, едінґське — з Eysden, тинсьве — з Tuines, гаррас — з Аррасу (Harras). Купували також анґлїйське (особливо популярне льондонське, зване у нас лунським[242], згадуєть ся також кольчестерське) та італїанське (особливо фльорентийське)[243]. З простїйших — сукна шлезькі (вроцлавське, житавське, опольське, ґорлїцьке), моравські, пруські й польські[244]. Попит на сукно був великий і на місцї, бо се, можна сказати, найбільше й найширше росповсюднений предмет розкоши — від нього, від кафтана з лїпшого сукна зачинаєть ся амбіція малого шляхтича, міщанина, двірського слуги, вояка, козака і т. д. Він часто становив складову частину платнї за службу вояків і т. и., дарунків і викупу Татарам і под. В великих масах вивозили його також далї на Волинь, до східньої України, до земель московських, до Криму, Волощини й Туреччини. Тому сукно становить все одну з найважнїйших позицій львівського торгу, і торг сукном ведеть ся справдї, як на той час і обставини, на широку міру. Ілюстрацією може послужити нпр. перехована книга одної суконної львівської фірми (середньої великости) — Боіма і Шольца з 1600-1604 р.; з неї бачимо нпр., що сїй фірмі трапляло ся на однім ярмарку продати на півтори, дві, навіть чотири тисячі золотих сукна[245].

На другім уже плянї стоять иньші західноевропейські фабрикати: полотно (в старших звістках «полотно кольонське», в пізнїйших — швабське, шлезьке і флямське), «цвілїх» — льняна матерія сильнїйшого виробу, бархани, вовняні матерії[246]; зелїзо і сталь і ріжні вироби зелїзнї: згадують ся нпр. ножі чеські й «бечські» (віденські мабуть, а не з західного-галицького Бєча?)[247], ножицї, сокири, всякі ремісничі вироби (чоботи, шапки, рукавицї, панчохи)[248], вкінцї — оселедцї й вино.

Намість сих товарів купцї краківські, шлезькі, пруські купували або брали в заміну продукти місцеві: рибу, воли, шкіру, лій, віск, мед, пізнїйше — лїсові товари й збіже; або товари привозні — східнї, литовські, московські: коріннє, шовк, футра, шкіру. Нпр. Катерина Лиса зі Львова бере від краківського купця Бетмана півтретї белї сукна в цїнї 223 ½ зл., заплатити обіцює або готівкою, або воском, галуном та перцем. Райця львівський Дамслар бере від краківського купця Стана Жиґмунтовича сукно вартости 110 зл., а заплатити обовязуєть ся волами на ярмарку в Перемишлї[249]. Кілька поважних фірм львівських в серединї XVI в. веде на більші розміри торговлю соболями, висилаючи їх до Торуня і Ґданська, до Венеції, до Антверпену[250]. Конст. Корнякт бере від львівського купця Анґлїйця Вільгельма Боґера сукна анґлїйські й голяндські, а сплачує галуном і збіжем (житом і пшеницею)[251]. Згадана фірма Шольца-Боіма на ярмарку в Луцьку міняє в сумі 1200 зол. ріжне сукно за партию московського юхту[252], і т. и. А що везли з Ґданська човни з поворотом, покаже нам нпр. отсей витяг записок з влоцлавської комори на Вислї, 1579 р.[253]: На човнах і барках осіб духовних, числом 19, що вивезли до Ґданська збіже, з поворотом пішло вина бочок 32, пива ґданського 9, оселедцїв лаштів 17, соли 9 бочок. На човнах з староств (числом 41), що вивезли збіже й смолу, прийшло вина бочок 37, пива бочок 11, оселедцїв 94 лаш., соли 5 боч. На човнах шляхецьких (числом 148), що вивезли збіже, смолу й попіл, прийшло вина 165 боч., пива ґданського 37, оселедцїв 349 лаш., соли 6 боч., трану 1 ½ боч. На міщанських (67), що вивезли збіже, смолу й попіл, прийшло вина старого 291 бочок, пива ґданського 61, меду 10, оселедцїв 394 лаш., доршів (трески) 4 лаш., соли 23 боч.

Огнищами сього торгу й обміну служили головно ярмарки — в Люблинї, Львові, Ярославі; з рахункових книг львівських купцїв першої половини XVII в. бачимо нпр., що сукно дорожших сорт куповало ся головно на люблинських і почасти ярославських ярмарках; звичайно на захід дальше Ярослава і Ряшова і на північ дальше Люблина львівські купцї в тих справах не йшли. Але трапляють ся закупна й висилки до Познаня і Торна, Ґданська й Ельбінґу.

Подібний же образ дають нам матеріали про торговлю волинсько-побужську. Підляшські й волинські таріфи[254] з «нїмецького» товару визначне місце дають сукнам: лунське, махальське (мехельнське), гарас, колтриш, мишинське (майсенське), шамборське, нотрадамське, чешське, моравське, цвіковське, горлицьке, ґурське, биковське, шамотульське, рижське, — се все дешевші сорти. Матерії шовкові — парча, алтабас (рід парчі — кольоровий взір по золотому тлї), оксамит-злотоглав, оксамити гладкі — «червоні, брунатні й иньших барв», штамет (sammeth), адамашка добра і проста, атлас на золотї венецький, атлас-оксамит, кармазин брунатний, чорний, атлас звичайний, «пурпурьян» (рід атласу)[255], «піватлас»[256]. Полотна, між ними «коленське» — кельнське і «флямське» — флямандське; цвілїх. Зелїзо оброблене (спеціально згадані ножі) й необроблене. Вироби шкляні. «Крамні річи — шапки, нові й иньший дрібязок». «Выно рынске», «пиво кгданске», оселедцї. Взаміну йшли звісні вже нам товари «турецькі» й «московські» — східнї матерії й коріннє, футра і шкіри, московського привозу й місцеві, а також продукти місцевого господарства й ремесла: воли й корови, барани й вівцї, свинї, шкіри волові й коровячі, козлові й баранячі, на сотки, лій і віск на каменї, мед на бочки «львівські», риба пинська в бочках (але натомість іде туди риба львівська), хміль в «вантухах» (мішках), також розумієть ся — збіже, попіл, дерево, лен, полотно просте — місцеве (від тисячі локтей 12 зл.) й московське (24 зл.), сукно «самодїльне», «сермяги», кожухи баранячі, юхть, футра кроличі, лисичі, шкіри бобрів, куниць, видр, соболїв, вовків, лосїв, зубрів, лань.

Огнищами торгу волинсько-побужського виступають в нашім матеріалї (XVI в.) головно Люблин, Познань і міста пруські. Везуть з них заграничні товари переважно місцеві купцї, попродавши там товари місцеві або транзітні. Може бути, що се залежить від неповноти нашого матеріалу, а може бути, що таки дїйсно — купцї волинські й полїські, немаючи иньшого торгу більше активности показували в експортї своїх продуктів на Захід і в довозї західнїх — привозили їх самі зза границї тим часом як Львовяне або Камінчане вкладали свої капітали і енерґію в торг східнїй.

Міхель Єзофович, держачи в початках XVI в. берестейське мито, висилає за польську границю в великих масах віск, а звідти привозить з Познаня в великих же масах сукно, а також, звідти-ж мабуть — оксамити й адамашки — його брат лишив ся за них винен 2000 кіп[257]. Більський міщанин Тиміш Сегеневич везе на ярмарок до Познання вісїм штук воску, що важили 470 каменїв (понад 100 сотнарів), і там вимінює за те 330 фунтів шафрану й сукна, 18 поставів колтришу, а 3 постави сукна лейтського[258]. Іля Докторович з Тикотина купує в Липську у ніренберґського неґоціанта Цезаря ювілєрські річи на суму 1900 злотих, в сїй сумі обовязуєть ся йому дати льну литовського 400 сотнарів познанської ваги, а в убезпеченнє кладе в депозитї у нього два сороки соболїв, привезених з собою[259]. Львівський купець і аптикар Вітемберґер, що спроваджав з Царгороду коріннє й иньші східнї товари й їх мабуть попродав на люблинськім ярмарку, відти в великих масах бере футра — три великі бочки попелиць (числом 29850), може також иньші товари, що разом з ними потім висилає до Царгороду: соболеві шуби, сукно[260]. А от що віз з люблинського ярмарку острозький міщанин Плескач до Острога повз Луцьк: покривало турецьке, кілька кінських уборів також східнїх, шабля, сагайдаки й стріли, 15 «зброй шитих», білих і червоних, 6 кіп шапок чорних і червових «з колпаками», дещо обувя (чоботи й черевики), «газука» з чорного утерфіну, кілька убрань сукна лунського, «делїя» з чорної адамашки, велика груда олова, 30 штук стали, дещо металїчної посуди, гребінцї, пачка крохмалю, пять риз паперу, і т. д.[261]

Для операцій з полудневим вином послужить нпр. такий контракт, списаний у Львові в 1570 р. між двома левантинськими купцями Раббі Яковом Сидіс і Рохом де Ґріґіс: Раббі Яков запродав 230 куф мальвазії, що їде на двох кораблях до Кілїї, на риск покупця; цїна куфи по 30 талярів. Половина цїни має бути заплачена у Львові, за чотири місяцї від дня, як те вино буде наладоване в Кілїї, друга половина три місяцї пізнїйше[262]. Або такий другий — пізнїйший, де ми маємо цїкавий приклад асекурації: контракт списують в Ретимнї, висилають коло 300 бочок лятики на Кілїю до Львова, і посилка має бути асекурована спільно коштом купця і продавця[263].

Для ілюстрації торгу східнїми товарами можуть послужити цїкаві дати з процесу одного з львівських купцїв Вірменина Івашковича з 1602 р. От що іде на двох возах з Царгороду для нього товарів: 29 бель (belni) чамлїту по 300 червоних беля, 74 ок шафрану по 10 черв., коверцїв червоних 150 штук за 755 черв., поясів (czyngаtur) бурських червоних 340, за червоних 340, częmberow (?) червоних 60 штук за 300, шовку беля за 1050 черв.[264]. А от викази йогож товарів призначених до експорту до Торуня і Ґданська: 29 бель чамлїту, коверцїв 151: 61 жовтий, 31 білий, 26 диванських, 32 адзямських, 1 білий великий; товари анґорські: 204 штуки чамлїту «без води» за злот. польських 3162, 320 півштучок чамлїту по 5 зл., 156 півштучок чамлїту кольорового по 8 зл., 42 чамлїтів зі взором, по 25 зл., 290 мухаірів кольорових, по 10 зл., 224 чамлїтів чорних, без води, по 7 зл., 50 чамлїтів кольорових, без води, по зол. 13, 86 мухаірів «міських» по зол. 13[265]. Золотар львівський Сефер, родом Вірменин з Волощини, закуповує в 1620-х рр. в Царгородї дороге каміннє для своїх золотарських виробів — гранати (сапфіри) і туркуси (бірюзу), а иньший львівський Вірменин Аветик везе з Царгороду транспорт турецької арматури, закупленої з поручення воєводи Любомірского[266], і т. и.

В заміну на схід ішли товари европейські й місцеві. Міщанин львівський Газ робить контракт з султанським купцем Челєбі — бере у нього 300 лїтр шовку бурського і 11 кип чамлїту та иньші товари, за те дає 1600 тахрів «бецьких чвалїнків», і ножі чеські й бечські (віденські?) в сумі 3255 ½ зол. — чеські ножі по 20 зол. за тисячку, бечські по 42[267]. Другий, Зайдлїц, забирає від турецьких купцїв Хаджі Гасана і Хаджі Алї з Алепу «турецьку фарбу» (індиґо), а дає взаміну 37 поставів сукна. Двох Жидів львівських забирають від царгородського Жида Хаїма Когена мальвазію, риж і касію, а взаміну дають 50 фунтів горючого каміня (бурштину). Львівський товмач Вірменин Криштоф забирає мальвазію, а дає взаміну сукна лунські, ґданські й ин. і цину[268]. Звісний уже нам львівський аптикар Вітемберґер[269] посилає до Царгороду шкури попілиць, дві соболеві шуби, три постави сукна (лунське і фалєндиш) і 200 шапок «магерок», а там купують для нього: 70 коврів ріжних цїн за 321 таляр, 163 штук «баґазії» (баволняної матерії — бязї, як тепер її звуть на Кавказї) ріжних кольорів, штуку мухаїру, 15 кіньских уборів, попруги, торби й т. и., 5 шовкових поясів, кільканадцять дерг і покровцїв, турецького коня, цитрини і померанчі сьвіжі, ріжне коріннє й аптичне зілє.

Волоські городи мали значіннє в сїй полудневій торговлї, як посередники — тут часто спродавали львівські товари і замінювали їх за східнї, замість аби сягти по перші джерела їх: ми бачили, що молдавські господарі старали ся впливати в сїм напрямі своїми митними таріфами. Але їх власний торг — закупно товарів з Руси для власного ужитку й продажа місцевих продуктів — мав ще більше значіннє, й їх обороти торговельні з руськими містами доходили дуже поважних розмірів. Головнїйші предмети обміну ми вже знаємо, се мед і віск, лій, горіхи турецькі (волоські), риба ріжна, кавяр, шкіри ріжного місцевого звіря, «сафян волоський», коци[270]; (можна додати до них хиба деще другорядне — як вивіз волоського вина, vinum valachicum. Наведемо кілька прикладів для ілюстрації сього обміну.

От 1472 р. Вірменин сучавський Кокча привозить до Львова зимою 1472 р. великий караван осетрини (wizyna) від волоського воєводи; львівські купцї беруть її за готівку і на кредит, по кілька фір. Що продано на кредит, на те маємо довжні скрипти в львівських актах: Авґустин Брух бере дві фіри, Вірменин Калиник дві фіри, Калюст Вірменин одну фіру, і т. д.; всього 21 фір, пересїчно коло 45 гр. фльоренів за кожду; гроші мають бути заплачені на великдень[271]. Кілька років пізнїйше війт сучавський в спілцї з иньшим купцем з'обовязують ся постачити львівському купцеви Домсларови 118 каменїв воску[272]. Міру торгу волами може дати понятє справа, що виникла в 1536 р. з фактором кн. Ілї Острозького, острозьким міщанином жидом Міхелем Шимонковичем: йому закидали, що він перегнав через кремінецьке староство, з Поділя до Галичини, кілька тисяч волів з Волощини, не заплативши мита в в. кн. Литовськім[273]. Купець львівський Шольц купує в 1581 р. на снятинськім ярмарку 1800 волів від волоського господара[274].

Товари сї закупали ся на Волощинї купцями з України для дальшого експорту, на захід переважно.

Загальні обставини, реґляментація торговлї, монополїї, митні тягарі, торговельні оплати, ослабленнє торговельного руху, привілєґії шляхти, привілєґіовані міста

В попереднїм ми слїдили головно торговлю заграничну, але зібраний там матеріал увів нас в значній мірі також і в торговлю внутрішню. Ми пізнали головні торговельні центри, головні торговельні дороги. Пізнавши предмети заграничного торгу, в значній мірі познайомили ся і з предметами внутрішнього обороту, бо загранична торговля хоч служила в значній мірі інтересам транзіту, здобувала також великі запаси товарів для внутрішнього ужитку. З виїмком деяких (нечисленних) сирових продуктів волоських і московських, призначених виключно, або майже виключно на вивіз, всї иньші роди товарів, служачи до вивозу, служили заразом до задоволення внутрішнього запотрібовання чи то вищих верств, як дорогі сукна, шовки й коври, дорогі футра, юбілєрські річи, вина й коріннє, — чи то низших і середнїх як дешевші сорти сукна, вироби металїчні й мануфактурні, оселедцї, сіль й ин. А й самі предмети транзіту, переходячи з рук до рук, з одної стації до другої, давали зміст і рух також внутрішнїй торговлї. Образ промислу й господарства, образ побуту й житя доповнить нам сей образ внутрішнього обміну і запотрібовання. Але перше нїж перейти до т. ск. технїки внутрішнїй торговлї, я хочу спинити ся ще на деяких моментах, що мали важне значіннє в розвою, чи скорше — в заниканню торговлї, як заграничної, так і внутрішньої.

Ми вже пізнали деякі з тих тяжких кайданів, якими обтяжала торговлю й промисел середньовічна система реґляментації, фіскалїзму й привілєґій: систему примусових доріг, примусових стацій, складів, що заковували торговлю в мертву вікову систему комунїкації, розривали комунїкаційний рух, силоміць примушуючи купця продавати свій товар серед транзітної дороги; зводили рух до мінїмума, забиваючи животворящого духа промисла й торговлї — свобідну конкуренцію. Загалом треба сказати, що ся система, прийнята з сусїдньої Нїмеччини, в українських землях не розвинула ся так повно і до таких крайностей як у польських землях, — почасти тому, що взагалї взірцї нїмецького міського житя, як ми вже бачили, у нас повторяли ся в формах ослаблених і модифікованих, по части — наслїдком конкуренції польських міст на королївськім дворі. Бачили ми, що Львів не дійшов повного права складу. Монополїя торгу місцевого купецтва, яку мали в дуже загострених формах більші польські центри, тут також не була доведена до таких гострих форм. Тільки до деяких товарів ставила ся вимога, щоб сторонські купцї не продавали їх нарізно, en detail[275]. Тільки хвилево, для подвигнення Львова з ріжних бід, які спіткали його при кінцї XV в., на два роки заборонено чужим купцям продавати у Львові свої товари кому небудь окрім львівських купцїв, що мають у Львові право горожанства[276]. В українських землях в. кн. Литовського, як я підносив, дороговий і торговий примус практикував ся ще з меньшою скрупулятністю, нїж в Галичинї. Одначе і тут він був. Нпр. Луцьк в серединї XVI в., покликуючи ся нїби на стару практику, жадав, щоб чужі купцї не могли в Луцьку продавати своїх товарів нїкому окрім луцьких міщан, і тільки гуртом, а не в роздріб (zdojmem a nie narożno), і дістав на те потвердженнє від в. князя в 1558 р.[277]. Але в кождім разї навіть того, що було, було аж занадто досить на те, щоб придавити торговлю, при слабім розвою взагалї міського житя і всяких неприхильних для нього обставинах. Входити в детайлї ми тут не можемо, але кілька прикладів вистане для ілюстрації.

Реґляментація не обмежала ся постановами в інтересах головних торговельних огнищ, ішла далї. До яких крайностей, подиктованих дрібними інтересами митових доходів і певних привілєґіованих міст і місточок, доходила вона, ілюстрацією може нпр. послужити торговля солею. Коломия нпр. мала «вічний склад солї», за привилеєм Казимира Ягайловича: соляники не мали продавати соли в коломийськім повітї, тільки в Коломиї, і нїкому окрім коломийських міщан; так само зрештою нїякого торгу товарами в повітї, по селах не мало вести ся, ино в Коломиї самій[278]. В Белзї був склад соли: з-за литовської границї не вільно було їздити по сіль далї, мусїли купувати в Белзї, й ті товари, які привозили ті, що приїздили по сіль, не вільно було продавати де инде, тільки в Белзї[279]. В землях в. кн. Литовського склад для галицької соли був признаний м. Кремінцю: соляники привозячи сіль з Галичини, не мали її нїде продавати окрім Кремінця[280]. В 1560-х рр. з фіскальних мотивів заведено монопольну правительственну продажу соли: для пинського повіту в Пинську, для Берестейської землї й Підляша в Берестю; нїхто з тих округів не мав права купувати сіль де инде, окрім державного складу, під карою конфісковання. Супроти скарг пинських міщан, правительство потім передало монопольну продажу соли в Пинську місцевим міщанам за певною оплатою. Тому що місцеві люде не виконували правительственних роспоряджень про соляну монополїю, уставлені були страшенні кари: конфіскати майна, кара 10 тис. кіп на тих, хто держав би у себе сіль, куплену не в державнім складї. В районї берестейського складу правительство спробувало навіть завести примусове купно соли: війти з державних маєтностей обовязані були взяти для продажі селянам в своїй волости по бочцї соли на кожді три волоки ґрунту й по трох місяцях заплатити гроші[281]. Сї монополїї давали одначе такий малий дохід не вважаючи на всї примусові заходи, що їх вкінцї залишено.

Подібна монополїя заведена була правительством в. кн. Литовського на лїсові товари: правительство сортувало в пограничних коморах привезені його підданими товари й забирало на себе по певній таксї. Для Волини й Побужа уставлена була одна така комора — в Берестю[282]. Дуже старанно реґляментована була також торговля волами з огляду на ріжні надужитя й інтереси фіска й торговельних міст. Уставлені були дороги, кудою мали гнати ся воли: з Руси, Поділя й Волощини воли мали гнати ся через Львів, Городок і Перемишль на Сендомир, з Волини — на Люблин і Радом[283], і т. и.

Не треба казати, що навіть реґляментація подиктована стараннєм обминути ріжні трудности й перешкоди торговлї, утрудняла її. Щож казати про чисто фіскальні, або подиктовані інтересами певних привілєґіованих чинників?

Ослаблену тою незвичайно розвиненою реґляментацією торговельну енерґію придавлював ще сильнїйше дух фіскалїзму й привілєґій, що йшли в парі з собою: привілєґії купували ся, або служили компезатою певних претензій, які особа чи громада підносили до держави. Він давив її незвичайно розвиненою й до абсурду доведеною системою митних і торговельних оплат, а шкідність сеї системи ще збільшала ся практикою привілеґіованих виїмків з сеї системи, що тим більшим тягарем упадала на непривілєґіованих.

Крім оплат пограничних (властиве cło, з нїм. Zoll) були мита (myto, нїм. Maut) внутрішнї, державні й приватні. Далї, такі оплати як мостове, гробельне, перевозове, пашне, й ин. і ріжнородні ринкові побори — торгове, ярмаркове, помірне, штукове, сохачне, і т. и. Деякі з них опирали ся на правительственних привілєґіях, далеко більше — на надужитях державцїв і дїдичів тих околиць, через які йшли торговельні дороги. Обростаючи з часом все густїйше такими поборами, дороги ставали часами зовсїм неможливими для торговельної комунїкації. Се викликало скарги, правительственні ревізії, касованнє незаконних мит, але минав час — і мита, коли справдї були перестали на час, знову виростали в ріжних місцях.

В Галичинї уже в другій четвертинї XV в. скарги на безправні мита викликають правительственні накази в сїй справі і визначеннє ревізії прав на побор мита[284]. Не знати, оскільки послужили сї заходи, але чверть столїтя сю справу піднято наново. Львівські купцї скаржили ся, що купцї сторонські зовсїм облишили львівский склад, шукаючи собі иньших доріг, наслїдком неправних мит, які побирають з них по містах, місточках і селах, всяких драч і прикростей, які робили їм, вимушуючи ріжні оплати[285]. По нових безрезультатних наказах, переведено ревізію прав на мита при нагодї побуту в Галичинї самого короля в 1469 р.[286]. До львівського земського суду покликано всї особи, що побирали мита в своїх маєтностях; ставило ся їх кількадесять, і з них лише кілька справдї виказали ся на то документами. Дуже богато заявляло, що вони на побираннє мита прав не мають, не претендують, і навіть де побирали його — в такім разї власти задоволяли ся сею заявою, погребаючи на віки справу тих неправно побраних мит.

На Волини також уже за Казимира чуємо нарікання на нові мита, і в. князь за скаргою луцьких міщан видав грамоту, де нормував мита. Цїлий ряд їх знесено зовсїм (в двадцяти пяти місцях!), в иньших (кільканадцяти) його обмежено й означено докладно[287]; між иньшим — заборонено брати мито від порожнїх возів, що вертали ся до дому. Але се не перешкодило новим митам виростати на ново одно по другім, і при ревізії волинських замків в 1545 р. ревізорам поручено було зробити порядок з ними. Міщане вичислили їм на реєстрі всї місця, де беруть ся з них нові мита; були вповнї безправні (такими ревізори признали близько сорок пунктів!), були побільшені, та пододавані нові катеґорії поборів. Нпр. на дорозї до Люблина купцї мусїли платити безправні мита в Усичах від воза по грошу «на обидві руки» (туди й назад), в Войтцї по пів гроша, в Хоболтовичах по три пенязї; на дорозї до Берестя в Зденежи від воза по грошу, в Серкизові від коня по грошу; в Туринську, маєтности старости, брали по півтретя гроша, і т. д. Староста пинський Кирдей в своїй маєтности завів податок з людей що йшли «на покорм до Волыни» по дванадцять грошей «з голови». В Четвертнї кн. Четвертинські брали з комяг, що йшли з низу (з України) «тридцяте!» В Чорторийську на дїдичів брали від комяги по 8 гр., «по горшку, по колачу і по 60 головажень соли»; «від помічного шеста (тички) по три грошей»; коли мали на комязї нанятого челядника — «дванадцять грошей присадного»[288]. Подібні драчі позаводили ся й по иньших місцях, при чім оплати бували ще вищі (від комяги 12 гр., від бочки по грошу, і т. и.). По словам луцьких міщан за масою безправних мит, де їх «гамують і граблять», та конкуренційних торгів, торговля в Луцьку зовсїм упала. Міщане «згинули и ку великому знищеню пришли, а иншыи многии з нас купецтво своє оставили», й ревізори самі признавали «великіи недостатки и ото всих сторон стиснене» луцьких міщан — сих столичних, найбільше привілєґіованих міщан Волини. Признали повну неможливість вести якусь торговлю «за драчею и за лупеством — бо з одного воза семеро або восьмеро мит беруть на мїстї (Луцьку), окрім мостового і ставового і всяких мит по дорогах»[289]. «За тим всїм не кождий сьміє їхати до Луцька, волять купчити по сусїднїм малим торжкам, так що не тільки не приїздять з товарами на торг (до Луцька), але й поживи собі не можна купити подостатку — мусять шукати її по иньших місточках»[290]. Страшна ілюстрація повного подавлення міського житя сим неможливим тягаром всякого рода драч!

І та «драча і лупежество» панували скрізь. Поставити міст чи гать на якійсь головнїйшій дорозї, значило стільки що дістати маєток. «За направлюваннє дороги» на переїздї через р. Вягр під Перемишлем на львівськім шляху уставляєть ся мито і воно віддаєть ся в аренду в серединї XVI в. за річну плату 150 зол. Се дуже поважна сума, дохід з середнього села. Як де не рости було таким поборам? І вони росли, під всякими покривками, і без них. Сучасні записки нпр. кажуть, що гурт волів в дорозї через Галичину до Ярослава в початках XVII в. на 174 місцях стрічав митні застави, і мусїв обганяти ся від таких претензій[291]. А от нпр. як представляєть ся подорож каравана з осетриною від волоської границї до Львова в 1560-х рр.: в Камінцї коронний митниик бере три каменї риби і по грошу від запряжених волів, числом 47; в Орининї місцевий дїдич взяв таку саму оплату і риби дві цїлї і два кавалки, разом коло 5 каменїв; в Скалї взяли по півгрошу від вола, риби коло 6 кам. і два таляри; в Сухоставі грошима таляр і 6 гр. і два каменї воску; в Теребовлї — камінь риби, грошима 3 таляри і 5 гр., по півгроша від вола і ще мито возове; за мито коломийське (знесене ще столїтє перед тим) і галицьке коло Дібрчі Жиди орендарі взяли по півгрошу від вола, осібно возове, і 10 каменїв риби; в Гологорах камінь риби, дукат грошима і возове; сусїднїй шляхтич на своїм ґрунтї взяв 6 каменїв риби; в Глинянах три каменї риби і півгроша від вола; у Львові королївський митник казав заплатити по грошу від вола і від вартости риби по півтора гроші від копи (півтретя процента), а осібно ще взяли «торгового» на замок звиш три каменї риби[292].

Провіз товарів в таких обставинах ставав штукою, що вимагала від купцїв дуже великої оборотности. А коли шлях так густо заростав всякого рода митами, що не можна було оплатити ся, і не було спромоги якось дротеребити її (за помочию правительства), — приходило ся закидати сей шлях зовсїм і або шукати нових доріг, або зовсїм кидати торговлю. Напр. в люстрації 1564 р. читаєм при Рогатинськім старостві: мита або цла від фірманів, яких тудою досить їздило з солею, брали на замок по двадцять топок соли, але тепер фірмани обернули ся на иньші дороги, з огляду на «густі мита» на тім шляху, а особливо наслїдком мита, яке бере на своїм полю п. Балабан[293].

Як я вже сказав, сї тягари й ограничення упадали на масу міщанства тим тяжше, що не були однакові для всїх — мали свої привілєґіовані виїмки.

І так передовсїм, як знаємо вже[294], цїла шляхетська верства була звільнена від плачення мит і всяких торговельних ограничень, коли вивозила якісь продукти «з дому» (власної продукції) чи «до дому» — для домашнього ужитку. В Польщі сю практику потвердила конституція 1496 р., загостривши кари для митників, які-б схотїли побирати мита з шляхтичів[295]. В в. кн. Литовськім шляхта почала заходи в сїм напрямі в сердинї XVI в., при чім перед повела волинська шляхта, стараючи ся на взір сусїднїх провінцій Польщі осягнути повне увільненнє від мит для шляхетського вивозу й довозу, особливо цїнне для неї супроти близькости границї. Тим часом як загал шляхти на соймі 1551 р. просив тільки знесення митних оплат для вивозу збіжа з шляхетських маєтностей й знесення державної монополїї для лїсових товарів шляхти, волинська шляхта просила знесення мита з усяких «рЂчей властныхъ князьскихъ, паньскихъ и земянскихъ»[296]. Правительство довго не хотїло зрікати ся своїх доходів і навіть пробовало представити шляхтї невідповідність таких операцій: мито уставлене для купецьких людей, а не для шляхти, і коли шляхтич не хоче платити мита, то нехай і не льстить ся на купецькі зарібки[297]. Але вкінцї уступило і в серії иньших привілєґій для шляхти признало повну свободу від мит державних і приватних для продуктів господарства шляхетських маєтностей (отъ всякого господарства домовоє роботы)[298], а прилученнє українських земель до Корони вповнї зрівняло тутешню шляхту з коронною в повній свободї від оплат не тільки при вивозї, а й при довозї товарів зза границї[299].

Ся привілєґія робила дуже значну конкуренцію купецтву. Не тільки при вивозї за границї держави, чи довозї звідти, а й при внутрішнїм оборотї — при довозї на великі ярмарки, що в значній мірі заступали обороти заграничні, а навіть і на звичайні торги. Шляхта прецїнь була найбільшим продавцем (до певної міри наче продуцентом) місцевих товарів, і мабуть таки й найбільшим консументом тих заграничних товарів, що йшли на внутрішню консумцію. І в краях пограничних, як цїла Західня Україна, її безпосередні операції з заграницею чи з більшими (внутрішнїми) огнищами заграничного торгу, її конкуренція давала себе відчувати купецтву дуже сильно. Шляхта не тільки обходила ся без посередництва купецької верстви, але мала спромогу продавати дешевше і мати чужі річи за дешевшу цїну — рахуючи зовсїм поважу ріжницю, яку робили мита. Крім того для неї не мали ваги ріжні обмеження, як склади, заборони безпосереднїх зносин заграницею — нпр. шляхтич міг спроваджувати собі вино зза границї для власного ужитку і т. и.

При тім хоч шляхтич або його слуга, що провадив караван, мусїв складати присягу, що сї товари належать до власного господарства шляхтича (рахуючи в тім і продукти, які він діставав від своїх підданих в данях) або спроваджувають ся ним на власну, домову потребу, се не забезпечало від надужить. Не говорячи, що таким способом шляхтич міг задоволяти потреби своїх свояків, знайомих, сусїдів і т. и., — шляхтичі навіть купчили під покривкою домового ужитку. Королївські люстратори 1564 р., констатуючи упадок митних доходів в Сяніцькій землї, між причинами вказують також і те, що «за тих часів велика сила шляхтичів взяла ся до великого купецтва під плащом домової потреби, і купуючи в великім числї худобу й коней, перегоняють через границю, а мита давати не хочуть»[300].

Та рівноправности не було й серед самої міщансько-купецької верстви. Не кажучи про привілєґії, роздавані поодиноким особам, що звільняли ся від митних оплат чи то на час (нпр. на певну торговельну операцію) чи то на цїле житє, були цїлі міста звільнені від певних мит чи від усяких оплат. Вигода, яку мали на сїм пунктї міщане міст привілєґіованих — певних більших центрів, чи певних приватних міст, протеґованих впливовими дїдичами, тим більше утрудняла шанси і можливість конкуренції, саме навіть істнованнє купецької людности міст непривілєґіованих.

Треба ще запримітити, що взагалї таких привілєґіованих міст більше було в чисто польських землях нїж в українських — і се також погіршало шанси української торговлї супроти конкуренції польських земель. З більших міст на українській території, які мали повну свободу від мит, можемо властиво вказати лише Львів, Луцьк і Київ. Львів дістав її дуже пізно розмірно: доперва при кінцї XV в., з огляду на тяжкі біди, які спали тодї на нього й підірвали його добробут і торговлю. З початку був звільнений на час (як бував і перед звільнюваний)[301], а в 1505 р. на віки — був зрівняний в податкових свободах з Краковом, що ті свободи мав уже від столїть[302]. Коло тогож часу і з подібних же мотивів — щоб дати місту поправити ся по татарських спустошеннях, дана була свобода від усяких мит місту Київу: міщане, що могли виказати ся листом «зъ ратуша кієвского», «подъ ихъ печатью мЂстскою», не мали давати мита нїде: «по нашимъ (великокняжимъ) мытомъ и по князскимъ и по панскимъ и по боярскимъ, и по духовнымъ и по свЂтскимъ, сухимъ путемъ и водою», аж доки би місто не поправило ся[303]. А що воно не поправило ся, то й ся свобода зістала ся на все[304], і розширена була також і на землї Корони польської (в 1550-х рр.)[305]. Потім на взір Київа дістав свободу від мит Луцьк, в серединї XVI в.[306].

Крім сих головнїйших центрів мали свободу від мит деякі другорядні приватні міста. Так нпр. Межибож завдяки впливам Сєнявского, свого властителя, дістав звільненнє від всякого рода мит і оплат по всїх містах, з Львовом і Люблином включно[307]. Серед міст привілєґіованих, увільнених від оплат мита, які вичисляють нам принагідно люстратори 1564 р., знаходимо Тернопіль[308]. Але загалом, як я вже сказав, українські міста мали сю привілєґію далеко рідше, і пізнїйше діставали, нїж міста польські.

Безрадність міст, утрата старих торговельних транзітів, розвій торгу господарськими продуктами, шляхецька конкуренція містам, ворожа містам шляхецька полїтика, зріст цїн і шляхецькі заходи против того, такса й репресії на купцїв, проби замкнення границь, пьотрківські ухвали 1565 р., їх шкідливість для міст, часткові замкнення

З сих середньовічних пут привілєґій та обмежень польсько-литовський режім не годен був вийти. Реформаційні змагання до «направи річи посполитої», що розвивають ся в серединї XVI віка серед польської шляхти, вправдї порушили ріжні питання з сеї сфери, але нїчого не зробили для їх розвязання, противно поплутали ще більше ту сїть, в якій заплутало ся міське житє. Що правда, й зі сторони міщанства не бачимо зрозуміння ваги момента. Правда, воно було виключене від законодатної роботи, скупленої виключно в руках панів-шляхти, але не бачимо, щоб воно сим разом вийшло за межі оборони своїх льокальних привілєґій і прероґатив, взяло справу загальнїйше та чи то дорогою представлень правительству, чи публїцистики постарало ся просьвітити шляхетський загал про потреби «направи» в сфері економічної полїтики. Видно, що сьвідомість хиб її та тих небезпечностей, які грозили підірвати вкінець економічне житє міст і — взагалї економічне житє краю, не проходило глубоко в кругах навіть найблизше інтересованих.

Тим часом старі підвалини, на яких опирало ся торговельне житє міст, були підкопані. Старий транзітний торг, на якім опирала ся українська, а по части й польська торговля XIV-XV вв., в серединї XVI в. змалїв до розмірів дуже незначних в порівнянню з давнїйшим. Замкненнє Чорного моря Турками й упадок італїйських кольонїй на Чорному морю зістало ся утратою не винагородженою; торг з Волощиною й Туреччиною не виповнив вповнї сеї прогалини. З другого боку ті перешкоди, які протягом другої половини XIV і першої XV віка польський уряд ставив українському транзітови до Прусії й середньої Нїмеччини в інтересах протеґованих польських міст не минули також для нього дурно: супроти перешкод в безпосереднїх зносинах з українськими огнищами сього транзіту, як ми вже бачили почасти, сей торг поволї, уже з кінцем XIV віка тратить свої ринки на півночи. Коштом українського транзіту розвиваєть ся венецький, італїйський взагалї, і здобуває собі ті краї, що перше запровіянтовували ся транзітом українським — балтийське й північно-нїмецьке побереже, північну Европу взагалї. Хоч орієнтальні товари йшли і в другій половинї XVI в. через Україну і навіть через Польщу (кажу «навіть» — бо те що йшло через Україну, в значній мірі споживало ся иньшими провінціями Польщі), але се було дуже небогато в сумі, а розмірно до того, як міг би в тім часї виглядати той транзіт на північно-европейські ринки — й зовсїм мало. В торговельнім білянсї українських земель другої половини XVI чи першої XVII в. ся позиція не має вже великого значіння. Рівнож, з орґанїзованнєм безпосреднього експорту з московських земель через устє Неви, упадає транзіт московських товарів, що в північно-українськім торговельнім руху мав певне значіннє. Розвій внутрішнього запотрібовання, зі зростом розкоші й комфорту в шляхецькім житю, міг би в значній части винагородити сї втрати в руху перевозовім, але-ж бо обслужуваннє його в значній мірі лишало ся поза сферою міської торговлї, завдяки звістній нам привілєґії шляхти на безмитний довіз всякого рода заграничних товарів, призначених для власного ужитку.

Уже з початком XVI в. головна вага в торговлї вивозовій переходить на експорт продуктів місцевого господарства, що з розвоєм експльотації селянської працї, зі зростом шляхецької господарки фільваркової все більше стає господарством шляхецьким. В другій половинї XVI віка, з розвоєм вивозу лїсових товарів і збіжа з полудневих, українських провінцій, ся перевага експорту сирових продуктів стає ще замітнїйшою. Тим часом як експорт худоби, шкір, воску і деяких иньших продуктів іде в західнїм напрямі — на Ярослав і Люблин, на Шлезк, експорт збіжа й лїсових товарів іде на північ Вислою до Ґданська, сплавами. Про сей експорт сирових продуктів я буду говорити дальше, тепер лише піднесу, що він в переважній масї йде поза сферою міської торговлї.

Економічна полїтика шляхти в Польщі змагає з одного боку до уставлення можливо вигідних обставин для експорту своїх товарів і довозу потрібного для себе зза границї. З другого боку — супроти фінансових потреб держави стараєть ся поставити справу так, аби державні тягарі спадали на иньші плечі, а не на шляхетські. Тому в цїлости удержуєть ся митна система і всякі торговельні побори, але проводить ся різка границя між купецькою торговлею і шляхетським торгом власними продуктами та закупном для власних потреб шляхти. Для вивозу продуктів шляхецького господарства в ширшім значінню того слова, то значить включно з продуктами, які шляхта побирала з селянських даней або виробляла в своїх маєтностях, як товари лїсові і т. и., шляхта здобуває й пильно стереже повну свободу від всяких обмежень, стїснень, поборів. Тому що ся свобода має місце тодї, як вивіз робить ся безпосередно продуцентами, він здебільшого й ведеть ся самими панами — властителями й державцями, з виключеннєм посередництва міської, торговельної верстви. Пани продають свої продукти безпосередно заграничним фірмам, чи їх аґентам, або ріжним ґданським неґоціантам. Ґданські купцї, завдяки своїм привілєґіям безмитної торговлї, стояли в лїпших обставинах, нїж купцї внутрішнїх, українських чи польських міст, а до того лучили вигоди заграничного торгу з вигодами внутрішнього. Се давало їм велику перевагу над конкурентами і зібравши, по обчисленням першої половини XVII віку, в своїх руках яких дві третини всеї заграничної торговлї Польщі[309], Ґданськ робив страшенну конкуренцію иньшим містам Польщі — попросту лишав їх на сухому.

Для ілюстрації наведу цифри ріжних катеґорій фрахтів, з рахунків влоцлавської комори 1575 р.[310]. Від осіб духовних пройшло човнів 19 (14 шкут, 3 дубаси, 2 човни), на них лаштів 379 ½. З держав (староств) 41 (29 шкут, дубасів 9, лихтанїв 1, човен 1) на них лаштів 957. Шляхецьких 148, на них лаштів 3857. Міщанських 67, на них лаштів 1551.

Три перші катеґорії всї творять властиво одну — землеволодїння великопанського, отже разом 208 човнів і на них 5193 лаштів. Се більше як у троє супроти міщанського вивозу, але ще в сїй останнїй катеґорії були, очевидно, не самі лише міщане з міст Польської корони. З другого боку з вивозом був тїсно звязаний і довіз, і він також утїкав з рук міщанських. Ті заграничні фірми, що забирали збіже чи иньші товари, не упускали нагоди замість готового гроша покрити частину цїни купна товарами «для шляхетського ужитку». Сама шляхта, висилаючи товари до Ґданська або иньшого заграничного чи ярмаркового міста, не залишала поручити своїм служебникам чи шафарям поробити закупно потрібних заграничних товарів і привезти їх з поворотом, користаючи з оказії. Ми бачили з тих же митних записок влоцлавської комори[311], як панські шафарі з поворотом везуть з Ґданська вино, пиво, оселедцї. Коли ріжні купцї, продаючи сирові продукти, везли назад ріжні товари й фабрикати европейські,[312] так, очевидно, хоч і в меньших розмірах, робили панські служебники й фактори з поручення своїх панів. Таким чином і та торговля яка лишила ся і яка на ново розвинула ся в XVI, ішла в значній мірі поза містами й міщанством — величезна частина торговельного обороту обминала їх, тїкала з їх рук. Ситуація була дуже поважна й потрібувала енерґічної й скорої направи, коли хотїли-б уратувати міста і торговельно-промислову верству від повного упадку. Але до такої направи не прийшло.

Треба сказати, що власне в сїм часї, коли торговельно-промислова людність міст переживала такі критичні хвилї й попросту корчила ся під тими ударами, які задавала її економічна еволюція земель Польщі, — серед всевластної тодї вже шляхти, що держала в своїх руках ключі житя й смерти всїх верств Річипосполитої в соймовім законодавстві, як раз виробляєть ся настрій особливо неприхильний до сеї торговельно-промислової людности. Розвиваєть ся він особливо під впливом вражінь від упадка монети, що то повільнїйшим кроком, то гострими катастрофами переходить протягом XVI і XVII віка. Особливо упадала в цїнї дрібнїйша, місцева польсько-литовська монета. Монета грубша, загранична — як золоті червоні або таляри, тратила свою вартість тільки наслїдком загального здешевлення металю, яке зазначило ся в XVI в. від припливу металю з Нового Сьвіта. Дрібнїйша-ж, розмінна монета, бита в Польщі й Литві — гроші й його части: денари ( 1/18 гроша), квартники ( 1/8 гроша), упадають в цїнї подвійно, як наслїдком здешевлення металю, так і наслїдком своїх спеціяльних причин: загального погіршення монети (битя монети меньшої й гіршої проби) й витискання монети лїпшої монетою гіршою. Польща, як зрештою й иньші сучасні держави Европи, не знала примусового виключення чужої монети з місцевого обороту. Ходили по Польщі свобідно найріжнїйші монети, а монети польські — по иньших краях. При браку одностайно-прийнятої проби на монету, монета гірша мала тендецію виперати з обороту монету лїпшої проби: сю скуповували, вивозили й продавали як товар. Щоб уникнути того, коли сей факт був спостережений і сконстатований сучасними економістами, ріжні держави й володарі ідуть на взаводи одна перед другими в обниженню вартости своєї монети — роблять монету лекшу й гіршої лїґатури. Наслїдком того мусїла неустанно упадати вартість рахункової одиницї, якою з кінцем XV в. став в Польщі т. зв. золотий польський, себто тридцять грошей.

Перед тим рахували на копи — sexagenae, по 60 гр. — особливо в землях в. кн. Литовського, де сей рахунок задержав ся дуже довго ще й потім, і на гривни (марки), по 48 гр. Але з кінцем XV в. приймаєть ся одиниця з 30 грошей, що назвала ся золотим тому, бо сї 30 грошей відповідали тодї вартости одного золотого червоного угорського — найбільше розповсюдненій в Польщі золотої монетї. А що між сим рахунковим 30-грошевим золотим і реальним угорським золотим незадовго показала ся ріжниця, то 30-и грошевий золотий став називати ся золотим польським, реальної-ж монети, яка-б представляла той 30-и грошевий золотий польський не було.

Отже бачимо, що коли в 1496 р. на угорський золотий рахувало ся рівно 30 грошей, в 1526 раховано їх 40, в 1545 уже 50, при кінцї столїття 58. В XVII віцї, на місце сього повільного обниження зачинають ся різкі скоки, наслїдком нездалих монетних експеріментів. В 1601-1611 р. вартість золотого угорського з 58 іде на 70 гр. В 1616-1620 з 75 на 120 гр., в рр. 1626-8 з 131 на 160 гр., в 1635-1640 з 165 на 180, в 1662-1676 з 180 на 360. Инакше сказавши протягом XVI в. золотий упав в цїнї в двоє, протягом XVII в. іще в шестеро, а разом протягом двох столїть — в дванадцятеро[313]. Відповідно до того, розумієть ся, мусїли зміняти ся цїни всього. Автор економічного трактату з 1641[314] дає таку табличку цїн з 1580 і 1640 рр. (перевожу її на гроші для лекшого перегляду):

 

 

 

З таблицї видно виразно (хоч автор трактату бачить в нїй зовсїм що иньше), що цїна товарів зміняла ся в відповідній пропорції до змін монети: гріш за той час здешевів рівно як 3:10, і більше меньше в тій же пропорції змінили ся цїни товарів. Відповідно до упадку вартости монети і зросту цїн на товари зросли цїни на всякого рода продукти господарства, на збіже й иньші джерела доходів шляхти, підняли ся цїни працї і т. д. Сих пропорцій одначе не завважали — навіть і ті, що брали ся писати економічні трактати. «Здорожіннє»-ж товарів і виробів ремісничих кидало ся всїм в вічі і викликало зі сторони суспільности, спеціально — зі сторони шляхти гіркі нарікання на несовістність і змови купцїв і ремісників, що неможливо, трохи не з дня на день підносять цїни своїх товарів і виробів. Накликали воєводів, аби не занедбували свого обовязку — запобігати здорожінню товарів видаваннєм такс і репресіями на непослушних[315]. Вкінцї знеохотивши ся зовсїм, почали жадати, аби видаваннє такс на товари взяв на себе сам сойм, і вкінцї, починаючи від сойму 1620 р. такі комісії для уставлення цїн на товари дїйсно виберали ся й укладали та публїкували, навіть друкували свої такси, грозили за нарушеннє їх конфіскатою товару й грошевою карою. Тільки — як признає одна з пізнїйших таких комісій (1643 р.), ті такси не могли нїколи осягнути якогось реального значіння[316], бо купцї не приймали її. «Скоро тільки почали укладати й ухваляти такси на річи й товари в Коронї, люде купецького стану, на зневагу публичного права і явну непослушність, почали утаювати свої товари, продавати тільки потайки своїм знайомим і повірникам, по цїнам, яких хотїли, против устави й такси, а иньшим, хто того потрібував, продавати не хотїли»[317] Не вважаючи на се, такі експерименти з таксами потягнули ся на яких двадцять лїт, даючи привід до ріжних нагінок і зачіпок з купцями, секатур і обмежень і без того малої свободи торгу; так купцї обовязували ся мати на свої товари урядові посьвідчення про цїну торгу, право закупна предметів поживи купцями було піддано ріжним ограниченням і т. и.. Все се приводило купцїв до бойкоту, описаного вище, і гальмувало і без того ледво живий торговельний рух, аж поки згадана комісія 1643 р., сконстатувавши безхосенність попереднїх такс, не висловила переконання, що взагалї таке таксованнє річ неможлива, бо анї не може обняти всеї ріжнородности товарів, анї примінити ся до відмін в їх якости, а що найважнїйше — не можна взагалї диктувати цїн привозним товарам, «які мають свою цїну з тих країв, в залежности від своєї скількости, або браку їх»[318].

В сїй історії тільки виразнїйше виявили ся ті дражливі відносини, які виникали між шляхтою й правительством з одного боку і торговельно-промисловою людністю з другого та характеризують взагалї сей бурхливий, з економічного боку, час. Тільки та обставина, що купцї являли ся звичайно й банкирами держави, які виручали правительство з його вічних грошевих клопотів, а торговельно-промислова верства — найбільшим джерелом для державних податків, які инакше мусїли-б упасти своїм тягарем на шляхецьке господарство (посередно — через їх «підданих» головно), здержувало шляхту в її змаганнях звернених против «надужить» тої верстви, до замкнення її в можливо тїсні крипи[319]. «Але міста не послїдня частина річипосполитої і чим заможнїйші будуть, тим з більшою честию й користию зможе з них користати річпосполита; бувало то за вітця його кор. мил. (Жиґимонта Старого), що Бонар (оден з краківських патриціїв) діставав в Кракові за день-два і по сто тисяч золотих». Завважують се шляхецькі посли на соймі 1562 р., виступаючи з проєктом замкнення границї для свійських купцїв, і додають до свого проєкту ще деякі способи на поправку міської торговлї[320].

На жаль, нам дуже мало звістна в подробицях історія заходів шляхти коло унормовання торговлї, а навіть не маємо й докладнїйшого мотивовання тої реформи. Знаємо, що на соймі 1562 р., може в звязку з визначеною на сей сойм ревізією привилеїв міст на склади[321], шляхта виступила з жаданнєм, aby ziemia zawarta była, як в інтересах купцїв і ремісників, так і в інтересї шляхти, що терпить великі прикрости з сього поводу, а з свого боку наприкрюєть ся воєводам з своїми жалями й наріканнями. Сей додаток дає нам зрозуміти, з яких мотивів шляхта ставила сей проєкт «замкнення землї». Була то дорожня товарів і виробів, якої не усували воєводські такси, а яку шляхта надїяла ся знищити з замкненнєм границь. Вигоду для купцїв і ремісників мало принести мабуть проєктоване виключеннє чужоземних купцїв і ремісників від внутрішньої торговлї поза ярмарками; і взагалї докладнїйше уреґульованнє внутрішньої торговлї, що мало бути переведене по усуненню тих пертурбацій, які мов би то робила в сїй торговлї вільна границя. «Купцїв наших, метикує оден з шляхетських економістів тих часів[322], поза границями краю стрічають всякі небезпечности; розбої, конфіскати, визиск; наслїдком змови місцевих купцїв вони часто мусять за границею продавати свій товар низшою цїною, анїж у себе дома; лїпше аби заграничні купцї приїздили до нас і купували наші товари» Се приносило-б до краю заграничні гроші і то не фальшиві, а чисту і добру монету; на них заробляли-б місцеві ремісники; держава побирала-б з них податки — автор уважає з сього погляду користним, аби заграничні купцї оселяли ся в Польщі. Се поясняє нам мотиви ще иньшого рода — суспільно-економічної натури: впливали заходи против упадку цїни монети й меркантилїстичні теорії про потребу притягання металїв до краю. Уже з другого десятолїтя XVI в., з огляду на наплив фальшивої монети зі Шлезка до Польщі видають ся королївські і соймові заборони, аби польські купцї не їздили до Шлезка, під утратою товару, а потім навіть під карою смерти; купцї-ж шлезькі могли приїздити до Польщі з своїми товарами і купувати тут товари місцеві[323]; очевидно, припускало ся, що тут, на польській території можна буде лекше мати над ними контролю в справі монети. Тепер з тих усїх наведених вище мотивів запроєктовано таке загальне замкненнє границь для польських купцїв.

Перевів її пьотрківський сойм 1565 р. Порушувана вже на попереднїх соймах справа управильнення торговельних відносин була тепер посольскою палатою оброблена в видї проєкта. При редакції в його забирали голос також і репрезентанти міст, покликані на сей сойм для предложення своїх прав і привілєґій на склади й иньші прероґативи (бачимо депутатів м. Кракова). Предложена потім королеви, вона була прийнята й оголошена в соймових конституціях під назвою «устави для складів і пограничних ярмарків»[324]. Затверджені були без близшої ревізії предложені привилеї міст на склади й примусові дороги — вся та плутанина середновічних кайданів, що давили сучасну торговлю. Вони були включені в коротких витягах в осібний привилей, який потверджував сї права й прероґативи поодиноких міст[325]. Але застережено, що сї постанови про склади міські й торговельні дороги не дотикають нїкого окрім купцїв: отже шляхта свої товари й закупна може возити, не вяжучи ся тими складами. На чужоземських купцїв відновлено попередню (1521) заборону торгувати по польських містах, під страхом конфіскати; для права торгу вони мали здобути собі права горожанства (бути прийняті в міську громаду); був проєкт наказу, щоб вони купували собі нерухомости в Польщі й женили ся з доньками людей місцевих[326]. Потверджено обмеження свободи торговлї для Жидів і заборонено давати їм в державу цла, жупи й які небудь аренди[327]. За те заборонено свійським купцям вивозити які небудь товари «малі чи великі» за границю держави, під карою конфіскати товарів, а хто-б з пограничних урядників такого купця за границю перепустив, мав заплатити кари стільки, скільки коштували ті товари. Від тепер місцеві товари могли вивозити за границю тільки чужоземні купцї, приїзжаючи до складових міст під час ярмарків, спродаючи там свої товари й закупуючи натомість товари місцеві. І тут одначе шляхта виключила себе з сього правила. Хоч очевидно, що панські аґенти ще скорше, нїж фаховцї-купцї могли бути надїлені лихою монетою, чи підпасти тим розбоям, обманьствам і визискам, від яких шляхецькі полїтики хотїли охоронити свійських купцїв замкненнєм границї, то все таки шляхтї полишено право вивозити свої продукти за границю й далї. Вільно було й продавати їх на місцї чужоземним купцям не тільки під час ярмарків, а коли небудь; не тільки по містах, а і в шляхетських маєтностях. Далї, льоґіка вимагала, щоб і до ґданських купцїв, приложити тіж правила в продажі товарів за границею[328], аби вони не притягнули до себе заграничної торговлї з иньших міст по тій заборонї. Але що Ґданськ таким заборонам однаково не піддав ся-б, та і не в інтересах шляхти було робити які небудь трудности в вивозї своїх продуктів, то вкінцї ухвалено Ґданщан не чіпати, але заборонити везти до Ґданська якісь иньші товари окрім збіжа, муки й товарів лїсових та волів[329].

Не треба поясняти, як шкідні були сї нові пута, що шляхецьке законодавство хотїло вложити на міщанську верству. Такі заборони заграничної торговлї вправдї не були ориґінальним винаходом польської шляхти, вони практикували ся й на заходї, і часто дїйсно осягали свою цїль — притягненнє заграничного гроша й сконцентрованнє торгу в своїх городах, на своїх ярмарках. Як побачимо низше, незадовго по замкненню границї 1565 р. й волоський господар заборонив їздити з Волощини на заграничні ярмарки галицькі й подільські, щоб піднести свійські ярмарки хотинські. Одначе для полїпшення торговельного балянсу мало було самих заборон. Треба було-б постарати ся оживити свою торговлю й промисел, сотворити прихильнїйші умови для розвою місцевої продукції товарів — те що ми бачимо при успішних пробах такого протекціонїзму на заходї. Така ж односторонна заборона, яку перевів шляхетський сойм 1565 р., з полишеннєм свобідного заграничного вивозу й довозу для шляхти, з полишеннєм при повній свободї заграничної торговлї Ґданська, — грозило лише новим ослабленнєм торговлї Польщі, дальшим упадком його купецтва й дальшим монополїзованнєм заграничної торговлї в руки Ґданська коштом иньших торговельних міст Польщі. Польскі й українські міста мали-б утратити ті останки активної заграничної торговлї, яку ще мали — напр. в зносинах з Волощиною й Туреччинною, Угорщиною, без всякої користи для себе.

На щастє одначе ся постанова 1565 р. про замкненнє границї не була переведена вповнї і лишила ся лише одною з безплодних придирок, які економічна полїтика шляхти скидала на голови торговельно-промислової верстви протягом XVI і першої половини XVII в. Чи було щось з неї переведено в житє цо упливі часу, полишеного купцям для очищення своїх рахунків з заграничними фірмами, не знати. Але кілька лїт пізнїйше шляхетські економісти наново підіймають справу замкнення границї, як річ нездїйснену  [330], і видають ся нові постанови про замкненнє границї для виїзду по певні товари. Виходить з того, що постанова про повне замкненнє границї не була переведена. Що перешкодило тому — чи трудність переведення, чи очевидність шкод? Не без впливу лишила ся мабуть і справа Ґданська; принаймнї, в пізнїйших проєктах замкнення границї ми стрічаємо ся з гадкою, що в такім разї треба замкнути і вивіз збіжа й иньших товарів до Ґданська[331]. Введені були в житє, осібними постановами, заборони для польских купцїв виїздити за границю тільки по певні предмети торгу — як вино, мед, конї. Так 1578 р. на соймі піднесено було справу, що ріжні люде їздять на Угорщину, купують там вино й коней і розпродають потім в коронних землях, поминаючи склади уставлені для того і перебиваючи зарібок, «який мав би йти на всїх» (властиво — міщанам тих складових міст). Сойм постановив, що від тепер нїхто не має права їздити на Угорщину й купувати там вино й коней — їх можуть привозити тільки угорські купцї, а куповати від них можна тільки в складових містах в коронних землях. Старостам й митникам дано право арештовати й конфіскувати вино й коней куплених за границею. Пізнїйше таке право конфіскати дано навіть кождому шляхтичу, через землї котрого йшов би такий транспорт, але таке широке право конфіскати, видно, дало привід до ріжних надужить, і його потім полишено тільки за компетентними властьми[332]. Дороги й складові міста, куди можна було привозити вино з Угорщини, були докладно означені (з україньских — на Коросно, Самбір, Лїско й Стрий)[333]. Вина полудневі «мальмазію і мушкателю» можна було везти тільки на Снятин і Камінець[334]; пізнїйше склади для них уставлені також ще в Борщеві, Барі, Шаргородї й Чечельнику (в Браславщинї), і постановлено так само як в справі угорського вина; аби нїхто не їздив по ті полудневі вина й мед за границю й не сьмів їх привозити[335].

Ярмарки — правительственні надання, реґляментація, вигоди і невигоди від ярмарків, ярмаркові пільги, важнїйші ярмарки Захід. України: ярославські, короснянські й сяніцькі, львівські, снятинські й камінецькі, меньші ярмарки Галичини, ярмарки волинські. Торги тижневі, їх предмети торгу, торг мясом. Міський торг звичайний: крамарі й крамницї, предмети крамарського торгу, корчмарство і торг напитками

 

Сковану дрібною й острою реґляментацією, обмежену заборонами, обтяжену всякими тягарами й драчами, ту нещасливу, ледве живу торговлю оживлювано, ґальванизовано системою торгів чи ярмарків.

Явище саме по собі старе, споконвічне, тїсно звязане з самими початками й основами міського житя на Українї, як і де инде, воно в сих часах загальної реґляментації й опіки, добі привілєґій і заборон підпадає також дуже сильній правительственній реґляментації. Установленнє ярмарків уважаєть ся привілєґію правительственної власти, не тільки в містах королївських, а і в приватних, і становить оден з головних моментів при фундації міст. Се знаходить своє об'ясненнє почасти в тім, що взагалї міський устрій уважав ся привілєґією, а його наданнє — спеціальною прероґативою правительственної власти. По части толкуєть ся тими пільгами, з якими звязане було се наданнє, як звільненнє ярмарків від митних оплат, або призволеннє на свобідний доїзд купцїв на ярмарок. Тому що торговельна комунїкація взагалї стояла під тїсним доглядом і реґляментацією правительства, навіть на таке позволеннє доїзду на річні чи тижневі торги в містї треба було правительственного позволення. Тим більше уважав ся привілєґією ярмарок; його треба було випрошувати, і часом добре заплатити за нього правительству. Так під час процесу міщанської громади м. Володимира з своїм маґістратом, між иньшим запитували міщане райцїв: «где вы тыє привилея подели, на которыє мещане 100 коп. гр. лит. дали, абы новыє другіє ярмарки были?» Райцї потратили сї гроші, не вистаравши ся від в. князя нових ярмарків[336].

Призволеннє на торги тижневі й річні (fora annalia, нїм. Jahrmarkt, відти ярмарок)[337], як особлива привілєґія, починає фіґурувати уже від старших міських привілеїв нїмецького права в наших землях. Kop. Казимир в інтересах розвою міста Сянока, «аби тим лїпше міг залюднювати ся», надає йому в 1368 р. право ярмарковання на Зелені сьвята, протягом тижня, з тим щоб на сї ярмарки могли приходити купцї з усяких земель з усякими товарами, продавати, купувати й всякі купецькі операції чинити, без оплати мита[338]. В иньших наданнях не згадуєть ся про свободу від мита і тільки даєть ся позволеннє на свобідний з'їзд і торги купцїв. Нпр. Ягайло, надаючи нїмецьке право Перемишлю, заводить в нїм, для полїпшення його добробуту, тижневий ярмарок на Петра і Павла, позволяє всїм прибувати на сей ярмарок, продавати й купувати всякого рода товари вповнї свобідно[339]. «І ми поручаємо, додає король в иньшім подібнім фундаційнім привилею, всїм старостам, воєводам, державцям, землянам, митникам і всякою рода урядникам і підданим нашим, аби на сей торг, коли він буде проголошений, давали всїм, хто хотїв би піти туди, свобідну і безпечну дорогу і поворот, не чинячи їм нїякої перешкоди чи тягости»[340]. Що тут не можна розуміти свободу від мита само собою, показує ярмарковий привилей м. Львова, де з двох львівських ярмарків свобода від мит признаєть ся лише одному, на Зелені сьвята і се спеціально мотивуєть ся бажаннєм викликати більший з'їзд купцїв, а другий ярмарок, сїчневий, від митних оплат не звільняєть ся[341]. Найчастїйше в тих часах міста дістають по одному ярмарку до року, і саме наданнє уважаєть ся привилеєм досить рідким, який не завсїди включаєть ся в фундацію міста. Пізнїйше королї дають і по два ярмарки на рік, а навіть і по три — се вже рідше. Що правда, таке помноженнє числа ярмарків часами не виходило на користь, і нпр. місто Львів, маючи два ярмарки до року, потім само просило короля знести один ярмарок, бо він більше приспорює клопотів, чим дає користи[342]. Одначе практика двох ярмарків до року стала з часом, в XVI-XVII в., найбільше звичайною, а частїйші ярмарки, загалом беручи, не уважали ся мабуть користнїйшими.

З перенесеннєм порядків нїмецького права далї на схід на Волинь і Східню Україну, ярмаркованнє й тут підпадає правительственній реґляментації — в XVI віцї головно. Так в 1497 р. Луцьк з привилеєм на нїмецьке право дістає два ярмарки по тижню часу (пізнїйше, в серединї XVI в. додано ще третю, і кождий ярмарок розтягнено на два тижнї)[343]. Острог мав «з давнїх часів» ярмарок на св. Онуфрія, а в. кн. Жиґимонт Старий додав ще два — на зимного Миколая і на Йордан[344]. Київ при потвердженню своїх прав в 1516 р. дістає також два тижневі ярмарки[345]. Надаючи кн. Констинтану Острозькому Чуднов і Звягель і позволяючи йому в сих маєтностях «мЂсто садити», в. князь позволяє мати в них ярмарки (раз до року в кождім) — «а мыто на него (кн. Острозького) маетъ брано быти со всихъ тыхъ купцовъ, которые колвекъ тамъ будуть пріЂзджати съ куплями своими, отъ копы по полугрошу»[346]. Коли в другій половинї XVI в. в великім числї починають фундувати ся міста й місточка в східнїй Українї, на Поднїпровю, ярмаркове право звичайно фіґурує в них — найчастїйше по два ярмарки, часом з увільненнєм від мит, часом без увільнення, або з правом побору мит для властителя, як в наведенім привилею Острозькому[347]. Разом з тим надавано звичайно право мати тижневий торг — означав ся певний день, або означеннє його полишало ся осадчому чи міщанам. «Уставляєм ярмарки два на кождий рік — один на день св. Петра в оковах, місяця августа першого дня, а другий на св. Симона й Юду, місяця октября двадцять восьмого дня, а торг кождого тижня в понедїлок», як читаємо нпр. в привилею м. Лїтину[348]. В старинних привилеях торги часом надавали ся самостійно, й мали, здаєть ся, заступати місце річних ярмарків — нпр. Коломия не має в своїх привилеях ярмарків, тільки тижневі торги: вона дістала на них привилей від Ягайла, по такій же формі, як надавали ся ярмарки[349], й таких надань знаємо й більше[350]. Пізнїйше тижневі торги служать тільки доповненнєм до ярмарків.

Хоч ярмарки засновували ся, як се виразно підносять привилеї, в інтересах міста, для піднесення добробуту його й місцевої людности, про те се був меч обосїчний. Як інтересно було стягати купцїв і побирати з них ріжні доходи й користи, так знов їх конкуренція могла бути небезпечною для інтересів місцевого купецтва. Тому по більших торговельних містах привилєґіованих, особливо складових, торг приїзжих купцїв на ярмарках обставляєть ся ріжними ограниченнями. Вони можуть торгувати гуртом, а торговля в роздріб підпадає ріжним обмеженням в інтересах місцевих купцїв. В гру входять тут також і фіскальні інтереси, там де ярмарок увільняв ся від мита. Докладно описує такі ограничення привилей на ярмарки м. Львову[351].

Передо всїм ярмарок львівський не має перешкаджати львівському складови, отже купцї, звідки б не йшли, не мають обминати львівського складу або переходити через нього, але мають продавати свої товари відповідно до вимог складу. Купцї, що приходять до львівського складу або ярмарків, не можуть продавати, на шкоду королївських доходів[352], на локтї сукна, полотна й иньших матерій. Виїмок становлять тільки найбільш дорогоцїнні матерії, які можна продавати на роздріб (на локтї), як шовкові матерії переткані золотом, оксамит, адамашок, дорогий атлас, хоч тканий золотом хоч нї. Китайку можна продавати і в початих штучках, але не краяти на локтї. Сукна европейські, чи дорогі чи дешеві (польські й шлезькі), так само полотна, бархани й иньші матерії европейські можна продавати тільки штуками (stamina). Перець, риж, тмин можна продавати тільки цїлими камінями; фіґи, родзинки, цукор — і дрібнїйшими порціями; дорогше коріннє й аптичне — фунтами (cum talento). Ремісничі й иньші мануфактурні вироби — на тузини. Папір пачками (на ризи, cum reza). Волів сторонські купцї можуть на ярмарку купувати не меньше як десятками, аби не робити конкуренцію львівським різникам. Закуплені товари вони не можуть перепродувати у Львові ж, але мають вивезти зі Львова. Всякі виплати за закуплені товари мають робити ся у Львові ж; не вільно купцям «з горішніх країв» (себ то на захід і північ від звісної нам демаркаційної лїнїї), що попродали свої товари до Волощини чи до иньших місць «за Львів» (за ту лїнїю), їхати по гроші в ті краї. Так само купцї з Волощини й иньших країв зальвівських не можуть їздити в «краї горішнї» по гроші за покредитовані товари, бо під покривлею таких подорожей вони роблять на місцї ріжні контракти, закупна, й потім перевозять товари «незвичайними» дорогами, поминаючи львівський склад.

Подібні, хоч не так детайлїчні обмеження знаходимо і в Луцьку. Перший привилей на ярмарки допускає для сторонських купцїв під час ярмарків повну свободу від складових ограничень[353], яка в однім з пізнїйших привилеїв була розвинена в повну свободу торговлї без оплати мита. «На тих ярмарках всї купцї, тутешнї, з нашої держави, й гостї, а також тамошнї міщане мають мати вільний торг, торгувати чим хто хоче, а мита ім давати не треба»[354]. Але ся свобода показала ся занадто широкою, й кілька лїт пізнїйше в. князь видає новий, звістний нам привилей, де потверджував давну практику, що приїзжі купцї в Луцьку могли продавати товари гуртом, а не в роздріб, нїчого не згадуючи про ярмарки[355].

Але все-ж певні пільги для ярмарків лишали ся. Нпр. у Львові під час ярмарків позволяли торгувати Русинам, що не могли вести торгу иньшими часами[356] — вказую се як ілюстрацію ярмаркових пільг від звичайних ограничень. Сї пільги й свободи від мита (де вони були) причиняли ся до того, що ярмарки стягали справдї значні маси чужих, сторонських купцїв. Але передо всїм впливала тут потреба в таких періодичних купецьких rendez-vous. Трудність комунїкації, брак аґентур, слабкий розвій місцевої тортовлї, все робило такі періодичні з'їзди неминуче потрібними. Тому всякі хоч трохи замітнїйші ярмарки стягають не тільки великі маси людности з своєї околицї, що користає з них для того, аби спродати свої господарські продукти й поробити запаси потрібних товарів для дрібної продажи чи власного ужитку. Притягають аґентів експортових фірм, що скуповували для вивозу сї місцеві продукти, а також репрезентантів ріжних торговельних домів з близших і дальших місцевостей, що обмінювали ся товарами, передавали їх з одного торговельного етапу до другого, і т. д. Збільшеннє числа покупцїв і продавцїв незмірно полїпшувало шанси торгу в порівнянню з звичайним застоєм економічного руху поза мурами більших торговельних центрів, і ярмаркові rendez-vous стягають до себе покупцїв і продавцїв з широкої періферії. Тим поясняєть ся торговельна видатність навіть другорядних ярмарків, тим часом як головнїйші стають першорядними двигачами торговельного обміну й економічного житя краю.

Економічні відносини взагалї до недавних часів досить мало звертали на себе уваги, тому й ми далеко не роспоряджаємо матеріалом, який би позволив нам в певних цифрах представити значіннє ярмаркових оборотів в економічнім житю наших країв. Приходить ся обмежити ся загальними відзивами й відокремленими вказівками наших джерел.

З них бачимо, що в Західній Українї в XV-XVII в. розвиваєть ся кілька головнїйших ярмарків, які служили дуже сильними двигачами торговельного обороту й економічного обміну. На західнїй границї таке значіннє мають ярмарки ярославські, ряшівські, перемишльські, короснянські й сяніцькі. Ярославські ярмарки були найславнїйші; було їх три — на запусти, Успеніє й св. Андрія, головний — на Успеніє. Вони трівали по три-чотирі тижнї й стягали купцїв від балтийських до чорноморських берегів. Біскуп Пясецкий (кінець XVI, перша половина XVII в.) в дуже сильних виразах підносить їх торговельне значіннє, признаючи їм перше місце на цїлу Европу по славних ярмарках Франкфурта над Майном. По його словам, під час пожежі, що трапила ся під час ярмарку в 1625 р., на ярмарку ярославськім згинуло товарів на 10 міл. золотих[357]. Для львівського східнього торгу се було одно з головнїйших місць збуту; приїздили, як кажуть сучасники (1 пол. XVII в.) і купцї турецькі, перські та вірменські зі східнїми товарами; тутешнїй торг «бакалією» запровіянтовував корінним товаром сусїдню Нїмеччину. Торг місцевими продуктами також вів ся на великі розміри. По словам Старовольского (1 пол. XVII в.) на ярмарки приганяли по 40.000 волів, по 20.000 коней. Цифру волів можемо сконтролювати до певної міри, і вона не буде неправдоподібною[358]. На Перемишль, як знаємо, ішов оден з головних тих волових трактів, що сходили ся в Ярославі, і митники перемишльські в 1564 начислили, що міщане з самих привілєґіованих міст (головно тут мова про Львів) пригнали за рік 20664 волів, окрім міщан иньших міст і шляхти[359].

З другого боку купцї нїмецькі, чешські, й польські привозили на тутешнї ярмарки великі запаси західнїх товарів, що обмінював ся на продукти українські й товари східнї. З рахункових книг львівських купцїв нпр. бачимо, що ярославський успенський ярмарок був одним з тих торгів, де купувало ся сукно в великих масах від купцїв краківських, нїмецьких, пруських. Для прикладу кілька записок: фірма Шольца купує 1600 р. підчас успенського ярмарку в Ярославі від одного краківського купця за 300 зол. сукон моравських і шлезьких, від одного купця з Хенцін — шлезькі за 1257 зол., і переймає від иньшої купецької фірми львівської ріжних дорогих сукон пруського привозу (очевидно тутже на ярмарку закуплених) за 3700 зол.; 1603 р. на тімже ярмарку вонаж купує від одної краківської фірми дешевших сукон за 700 зол., від одної шлезької за 200 зол., від одної ґданської дорогших сортів за 3300 зол. Фірма Гайдера на успенськім ярмарку 1618 р. заберає від чотирох гданських фірм сукна за 2100 зол., від одної замостської й одної краківської за 440 зол. дешевших сукон; на другий рік від ґданських фірм перейшло за 3000 зол., від замостської за 500, від трох краківських за 1600 (сукна шлезькі й моравські), і т. и. В 1632 той же Гайдер укладає в Ярославі контракт з компанїєю італїйських купцїв з Кракова, приймаючи на себе комісову продажу шовкових виробів (західних, італїйських мабуть) і заберає товару на 41 тис. зол.[360] Ярослав грав з сього погляду ролю подібну як Люблин. З другої сторони служив він одним з важних місць збуту галицьких виробів. Привозять сюди свої вироби львівські ремісники — нпр. маємо такі звістки про золотників, що вивозять сюди на продаж свої вироби, конкуруючи з краківськими, і т. и.[361]. Анальоґічний характер мали ярмарки в Ряшеві (на св. Войцеха) і в Перемишлї (на св. Петра й Павла), тілько були меньші. Вони лежали на тімже головнім галицькім шляху, що й Ярослав, і вели обмін в тім же напрямі як і він[362]. Оден з сучасників називає спеціальністю ряшівських і ярославських ярмарків продажу місцевого полотна й молочних продуктів[363].

Натомість значіннє ярмарків Коросна й Сянока полягало на угорськім торгу. Коросно ще з XIV в. мало привилей на склад угорських товарів, спеціально вин; тут міняли ся товари з Угорщини, Шлезька й Руси, і на сїм полягала слава короснянських ярмарок[364]. Коросно, пише сучасник з середини XVII в., головне місце в сїй країнї; се торговище, відвідуване угорськими купцями в великім числї; хоч вони розвозять свої товари й вина і в иньші підгірські міста, але сюди довозять найбільше, по старому звичаю; тому міщане тут де що богатші як по иньших містах і ярмарки значно славнїйші[365]. Про Сянік, о столїтє старший люстратор пише так: в Сяноку бувають до року три ярмарки: оден на сьвята (різдвяні), другий на Рождество Богородицї, третїй на Йордан (трех королїв) — ярмарки великі, і велика сила гостей приходить з Угорщини й Польщі. З предметів торгу згадує він угорських коней: «буває досить коней з Угорщини, найбільше на сьвята»; далї худоба рогата — воли, корови і вівцї: волів продають на місцї й женуть тудою далї, до Ярослава й на Шлезк; привозять сіль, вино, пиво перемишльське, млиньське каміня й ріжні товари[366]. В тім часї одначе ярмарки сї почали вже упадати, й пізнїйше стояли низже короснянських[367].

Далї на схід маємо великі ярмарки у Львові, Снятинї, Луцьку й Камінцї. Львівський торг нам знаний досить, і він належав до тих нечисленних торгів, що визначали ся значним оживленнєм і в звичайні часи; ярмарок тільки прискорив tempo торговельного обороту, збільшав його розміри, але не зміняв характеру. З двох ярмарків головне значіннє здобув сїчневий, на св. Аґнесу, знесений з початком XVI в» але потім відновлений. Цитований мною нераз уже Целярій так описує міську торговлю: ринок в містї величезний і на нїм стоять на продажу в великій масї всякого рода товари. Туди приходять по всяк день в великім числї купцї нїмецькі, угорські, волоські, вірменські, турецькі й татарські, а особливо збирають ся на славні ярмарки, що відбувають ся що року на св. Аґнесу. Турецькі купцї, здебільшого грецького роду, що року привозять коло 500 бочок мальвазії. Всїй Польщі се місто постачає шовк і шовкові матерії, дорогі тканини, коріння і всякі такі дорогі товари. Воно ж постачає віск і мід[368].

Ярмарки снятинські — «найперші з усїх місточок в Руській землї[369] і камінецькі (з трох камінецьких головним був зимовий, «на св. Андрія»), теж обслугували потреби не тільки своїх країв. Снятин був торговельним центром Покутя, Камінець — полудневого Поділя, а заразом служили вони дальшими етапами в тім обміні східнього і західнього товару, який репрезентував собою Львів. Лежучи на двох головних дорогах до Волощини вони були крайнїми, пограничними стаціями в торговлї з нею, і ярмарки снятинські й камінецькі стягали до себе в великих масах як місцеві товари — з своїх країв і сусїднїх частин Волощини, так товари східнї, турецько-левантийського привозу, даючи взамін продукти українського промислу й західнього та північною привозу з львівського й луцького торгів. Завидуючи такому значінню сих ярмарків, волоські господарі старали ся відтягнути від них сей торг і для того видавали заборони для купцїв з Волощини та утворили конкуренційний ярмарок під Хотином (в серединї XVI в.[370]. Се не лишило ся без впливу на ослабленнє снятинських і камінецьких ярмарків, але все таки ще довго вони держали ся в значній силї і значінню[371]. Целярій зве Снятин торговищем досить многолюдним, де Волохи звичайно продають в великих масах волів, віск, мед і дуже добрих коней[372]. Камінець утримував своє торговельне значіннє аж до турецької окупації. З Львовом обидва ярмарки стояли в дуже тїсній звязи. Снятин був передовою стацією на полудневій артерії Львова, як ми знаємо. Зносини з Камінцем були також дуже живі. Львівські купцї періодично звідували камінецькі ярмарки й вели там значний торг; камінецькі робили свої запаси у Львові й перепродували свої закупна. Митні записки з середини XVI в., які маю в своїм розпорядженню[373], досить докладно представляють нам сї зносини зі сторони Камінця. Камінецькі міщане привозять до Львова в великих масах продукти місцевого, подільського й волоського господарства: великі гурти волів, шкіри волові й овечі, лій (меньше), віск (дуже богато, рибу (осетрину), кожі й опончі (можливо, що волоського виробу, з місцевої вовни). Друга катеґорія довозу — східнї товари: шовк чистий, оброблений і необроблений, шовкові й вовняні матерії й вироби (пояси, тасьми), коріннє, родзинки (дуже богато). Зі Львова Камінчане везуть в великих масах сукна (західнього привозу), також полотно — західнє (дорогше), й дешеві сорти — «грубе», місцеве й «московське» та «литовське», нитки, прядиво — очевидно місцеве, футра, московський юхт, часом шкіряні вироби (кінські хомути); великими масами забирають вони металь — олово, цину, а особливо зелїзо, по кілька фір; металїчні вироби: серпи й коси (дуже богато), плужне зелїзо, казани для палення горілки (богато), ножі й ножики цїлими тисячами: угорські, чеські й без близшого пояснення — мабуть місцеві; великі партиї крамного товару (merces communes, minutae, на жаль без близших означень); вкінцї деякі предмети поживи (олїй, оселедцї).

Поменьші (по Львові) торговища центральної Галичини з XV віка вичисляє нам оден документ: се посьвідченнє про те, що львівські передміщане (спеціально іде мова про передміщан, що сидїли на ґрунтах львівського костела св. Івана) мають право вести торговлю по Галичинї. Супроти претензій львівських міщан, що тодї заходили ся позбавити передміщан права торговлї, міські громади більших і старших провінціональних торговищ Галичини: райцї міст Перемишля, Самбора, Жидачева, Стрия, Городка, Вишнї, Мостиск, Бібрки, Галича, Рогатина, Буська, Дунаєва й Гологор заявляють, що ті львівські передміщане від давнїх часів, скільки може сягнути людська память, приходили на ярмарки і в звичайнім позаярмарковім часї, і тепер приходять свобідно й без всякої перешкоди, продаючи сукна й міняючи їх за волів і иньші річи[374].

Львівське купецтво дивило ся кривим оком на сї торговища, що піднїмали ся й розвивали ся наоколо нього, і старало ся всякими способами ослабити їх конкуренцію. Так нпр. 1461 р. воно зробило представленнє у правительства, що провінціональні ярмарки дуже підрізують торговлю Львова і зменьшують доходи королївського мита, в чім покликувало ся на сьвідоцтво львівського митника. Спеціально вказували вони на ярмарки в Тисьменицї, Рогатинї, Гологорах, Теребовлї й Язлівцю. Король видав роспорядженнє, аби в тих містах ярмарків не було, й наказав Одровонжу, воєводї й старостї львівському, аби він пильнував, щоб ярмарків там не справляли, й не пускав туди купцїв і людей, арештував й забирав товари[375].

Сї два документи дають нам цїкаву ілюстрацію того, як далеко сягав район внутрішньої торговлї Львова, а також і того — яке значіннє мали навіть такі другорядні ярмарки. Заснованнє ярмарку в далекім Язлівцю, Теребовлї або Тисьменицї львівські міщане відчувають як болючу конкуренцію львівському торгу. Бо такий ярмарок обслугує не тільки великий район, якого людність уже не має потреби в торгу львівськім, але він робить обмін товарів, перебиваючи його у Львова. Перепинити повставаннє таких ярмарків заборонами було не можливо — міста, дїдичі випрошували від короля привилеї, й знести тих привилеїв не можна було; от і з тими знесеними ярмарками ми потім знову стрічаємо ся — в XVI віцї. В другій половиннї XVI в. з актів знаємо цїлий ряд ярмарків, котрих значіннє далеко переходило ролю містечкового торгу — як ярмарки в Радимнї, Городку, Галичу, Тернополї, Рогатинї, Теребовлї, Бучачу, Підгайцях, Залізцях, Язлївцю, Сатанові, Скалї, Мостисках, Белзї, Буську, Золочеві, Ходорові, Бібрцї, Гологорах. Поморянах, Кулачківцях, Куропатниках, й ин.[376] З записок львівських фірм, які виїздили з товарами на сї ярмарки, бачимо, що на сих ярмарках вів ся торг не согірший, товари продавали ся значними партіями. На ярмарках, що лежали за лїнїєю Львова, львівські купцї зїздили ся з краківськими, шлезькими й ин., і забирали від них товари навіть і для себе[377]. Міру торгового руху дає люстрація Белза: з двох тутешнїх ярмарків, каже вона, на осїннїй приходить купецьких возів зі сто, більше або меньше, а на лїтнїй буває мало — часом лише пятнадцать[378].

На Волини головне торговище — Луцьк в серединї XVI в. також підносить скаргу на конкуренцію доохрестних ярмарків і торгів, і упадок своєї торговлї толкує не тільки митними драчами, але також і конкуренцією сусїднїх торгів, позакладаних в маєтностях ріжних панів. Ревізори одначе не рішили ся виступати в тім з якимись репресіями. Очевидно, не лишила ся без впливу на них заява панів, що ті їх місточка й торги нїчого не перешкаджають містам і торгам господарським — «єще єсть з болшею славою и обороною тоє земли и зъ пожиточнымъ скарбу господарского, ижъ ся тоє панство и мы подданыи є. милости ширимъ и множимъ»[379]. В актах XVI в. знаходимо звістки про ярмарки в Жидичинї, Перемишлї, Олипї, Межиричах, Острозї, Полонім, Красилові, Колоднім, Дорогобужу, Дубнї, Ровнім, Степанї, Кремінцї, Почаєві, Торчинї, Торговицї, Берестечку, Ковлю, Володимирі[380]. Головнїйші ярмарки були в Луцьку й Острозї; сюди приїздили купцї турецькі й волоські, купцї львівські і з північних земель. Знаємо, як кн. Острозькі старанно боронили свобідного й безмитного приїзду й відїзду на острозькі ярмарки купцїв зі Львова, Камінця і Київа, з земель коронних, литовських і заграничних (Волощини й Турції)[381]. Тойже більше меньше район зносин і торгу мали ярмарки луцькі, піддержані в серединї XVI в. привилеями на свобідний безмитний торг. В одній актовій записцї стрічаємо міщан пинських, що везуть з луцького ярмарку ріжні сукнї й убрання[382]. Звісна нам фірма Шольца штихує (міняє) на луцькім ярмарку велику партию сукон за такуж партию московського юхту (240 пар)[383]. Золотники львівські, краківські, познанські везуть до Луцька на продаж вироби свої й фабрикати европейських юбілєрів (ауґсбурських й иньших)[384]. Митні такси волинські 1560-х рр. вичисляють для прикладу такі ярмаркові товари: сукно, шовкові матерії («форстатъ» и «пулфорстатъ»), золото і серебро в прутах, золото малярське в книжках, папір на «ризи», сталь, олово, цина в каменях, зелїзо возами, замша (ірха) в тузинах шкір, угорські сливки на каменї, мушкателя, мальвазія і просте «вино» на куфи і півкуфи[385].

Дрібно-ярмарковий і містечковий торг ілюструє нам процес луцьких кушнїрів і кравцїв з луцькими Жидами. Луцькі Жиди, купуючи сукна і шкіри, шиють кожухи, сукні й «сермяги» й розвозячи по ярмарках, містах і селах князьких і паньских — у Луцку, Клевани, Торчинї, Олипї й по иньших містах князьких і панських, міняють «ті річи шиті» на худобу, а потім сю худобу продають в Луцьку, і в. князь позволив їм того і на пізнїйше, за певною оплатою на користь цехів[386].

Формою такого дрібного торгу були тижневі торги. Тим часом як ярмарки операли ся на експортовій й імпортовій торговлї: обмінювали предмети одного імпорту на другий, зберали продукти домашнї для вивозу і взамін їх постачали місцевим торговельникам і всякого рода людности запаси предметів імпортованих, або виробів свійських з иньших країв, — торг обслужує місцеву потребу, особливо людей маломожних, що не можуть собі робити запасів від ярмарку до ярмарку. Розумієть ся, дає вибір предметів далеко слабший і біднїйший, товарів простїйших, примітивнїйших. Заразом запровіантовує людність міську чи містечкову запасами поживи селянського господарства. Торг служить звичайним атрибутом міського чи містечкового житя, становить його неминучу потребу. В принціпі уважав ся він також привілєґією і як ми бачили — надавано його звичайно разом з ярмарками в фундаційних привилеях (особливо пізнїйших). Але безперечно, він виростав часто і сам собою — заходом людности, навіть т. ск. спонтанїчно, силою потреби. Правительство часто толєрувало такі самовільні торги. Бачили ми скаргу міщан Луцька і Володимира на те, що наоколо його позакладано торги — ревізори відповіли на неї, що не бачуть у тім «так далекої шкоди» господарських міщан[387]. «Устава на волоки» забороняла закладаннє нових торгів близше як три милї від господарських міст, але давнїйші полишила й на пізнїйше[388].

Торг звичайно відправляв ся раз на тиждень, в певний день, уставленний привилеєм, чи міщанами самими, або їх дїдичом; дворазові торги на тижднї стрічають ся дуже рідко. Уважали, аби в сусїдстві не було торгів в двох місцях того самого дня, бо се підривало торг; привілєґіовані властителї торгів хапали ся в такім разї й за репресії. Так кн. Острозький в 1527 р. представив в. князю, що має привилеї на торги: в Острозї в недїлю й пятницю, в Дубнї в суботу, в Ровнім в пятницю, в Дорогобужі в середу, в Сатиєві в четвер, а богато иньших дїдичів «в замках и местех и именьях своих Волынских в тыє ж дни торги свои мают, а в том тим є. м. торгом сказа и шкода великая ся деєт»; він просив, аби в. князь заборонив «на віки» иньшим князям і панам мати торги в своїх маєтностях в ті днї, і в. князь його прошеннє сповнив — заборонив иньшим мати в ті днї торги і наказав їм свої торги перенести на иньші днї[389]. Розумієть ся, тому що днїв в тижнї всього лише сїм, се була дуже трудна штука, і хиба в найблизшім сусїдстві можна було оминати такої колїзії торгів.

Образ таких торгів і побираних з них оплат (ними властиво займаєть ся вона) дає люстрація м.Белза з 1564 р.[390]. «Торгове», каже вона, беруть з вільного торгу мясом — він починаєть ся від Петра і Павла й буває до мясопусту; від кождого вола, яловицї й барана беруть лопатку. Коли буває добрий торг, від св. Михайла до св. Мартина[391] буває рогатої худоби забитої на торг (волів і яловиць) більше меньше штук по двадцать, а баранів по копі. Треба знати, що там Руси більше як Ляхів[392]: як Русини постять різдвяний піст на рибі, тодї буває мяса на торзї меньше, і тих шість тижнїв посту на вільний торг мяса зовсїм не привозять (стороннї люде); а від Різдва до мясопуст буває не однаково — міщане, що арендовали торгове, кажуть що буває товару (волів і яловець) штук пять-шість. Від привезених на торг хлїбів (печених) беруть від воза по одному грошови. Від овочів з усяких дерев, привезених на торг, беруть від візка по півмірки, і як кажуть люде сьвідомі, середно рахуючи дістанеть ся таких півмірків тридцять на рік. Від горнцїв привезених на торг беруть торгового від воза по 2 гр., а таких возів буває на кождий торг возів чотири, більше або меньше, а на ярмарок буває возів двадцять, більше або меньше. Ночви, решета, миски, талїрки (правдоподібно деревяні) — від таких товарів беруть десяте начиннє на замок: того може, мірно рахуючи, зібрати ся на рік три золотих. Від гунь, привезених на торг, брали давнїйше по квартнику від гунї, але тепер побирає то на себе митник. Отже маємо тут довіз продуктів сїльського господарства і домашнього промислу (сїльских або сторонських гончарів, шаповалів, майстрів від дерева і т. и.). Місцеві ремісники, перекупнї й крамарі були до услуг публїки під час торгу й поза торгами.

Вільна продажа мяса була першою й головною прикметою торгу, його головною привілєґію. В звичайнім часї продавали мясо міські різники в своїх різницьких ятках. На торг вільно було привозити худобу кому небудь і продавати його «на сохачках», себто виставляти штуки забитої на мясо худоби на «сохах» — підпорах; від того й такі продавцї звуть ся сохачниками, а самий вільний торг мясом — сохачками[393]. Такі торги постачали отже консументам мясо в більшім виборі і по приступнїйшій цїнї, значить — служили інтересам людности, а при тім давали і осібний дохід старостї, в видї тої акцизи — «по лопатцї». «Тому що через великий наплив народу, як нам представлено зі сторони міста, читаємо в королївськїм привилею м. Коломиї з 1443 р.[394], буває недостача мяса, за браком вільного торгу (fori generalis), тому на усильні прошення міщан ми уставляєм в тім містї вільний торг мясом: що тижня в суботу, так що вільно буде всяким людям всякого стану вести там вільний торг мясом — ставити мясо на сохачки[395] і свобідно продавати». Мясо в тих часах було дешевше й біднїйшій людности приступнїйше; тому продавали його, як на тодїшнє залюдненнє (в порівнянню з теперішнїм дуже мале), справдї в великих масах. «Худоби, котру на сохачку бють, пише люстратор про Дрогобич[396], цїлий рік буває не мало, а особливо від св. Бартоломея[397] до мясопуст буває там худоби, забитої на торг, несчисленна сила: баранів драбиняками возять, і великої худоби буває там дуже богато».

Але не скрізь, як тут, було можна продавати мясо на торгах цїлий рік, або як казали: від Великодня до мясопуст[398]. По иньших містах час вільного торгу, очевидно — в інтересах міських різників, був обмежений: від Петра і Павла, як ми бачили в Белзї, від св. Якова (25 липня), від св. Бартоломея (24 серпня)[399], або навіть тільки від Різдва до мясопуст[400]. Крім того, щоб запобігти ріжним надужитям зі сторони тих покутних різників, були ріжні практики, з якими знайомить нас опись м. Кремінця з тогож часу: «Хтоб привіз на продаж (на мясо) худобу здохлу, скажену або слабу (rendowate), як би се було на нього доведено, той має бути караний горлом як фальшер»; тому королївські піддані по селах, бючи худобу, мають показувати її лавникам; а везучи мясо на торг, мусїли взяти з собою й шкіру забитої худоби — на випадок підозріня в крадїжи[401].

Про розміри торговлї в звичайні часи, поза торгами, по містах і місточках, дають певне понятє звістки про крамарів і ремісників, які дають нам люстрації й поборові реєстри (тільки з певними ріжницями в способі числення і в подїлах на катеґорії). Про ремісників буде мова далї, а тепер наведу кілька цифр про крамарів і крамницї. Так люстрація 1564 р. дає таку статистику для Камінця (я наводжу її в цїлости). Крамарів було того року 29 (самі християне, Жидів тут не було, через звістну заборону); вони платили по золотому. Суконників, що торгували дорогими сукнами й платили по два золоті, було девять. Суконників, що торгували простим сукном і платили по золотому, було чотирнадцять. «Шевцїв польських» (що сидїли під юрисдикцією привілєґіованною, є між ними й кілька Русинів) — 8; «шевцїв руських» 14 (платять по 24 гр.). Різничих яток 9 (се найвище оподатковані — платять по 4 зол.). Пекарів 56 (платять лише по 8 гр. і з поіменного реєстру видно, що пекарством займали ся попри иньші зайнятя)[402]. Иньших ремісників люстратор не вичисляє — від них мабуть не було спеціальних доходів[403]. Поборовий реєстр 1583 р. числить: купцїв або крамарів 87, продавцїв або перекупнїв (praevenditores diversi) 43[404].

Про Кремінець інвентар з 1563 р. дає такі відомости. Описуєть ся ринок: на пляц ринковий вимірено морґ ґрунту, середину його займають міські склепи, з фронтами на чотири сторони, коло них ратуш; всїх склепів («крамів»)[405]; в них торгують купцї місцеві: приїзжі купцї не можуть розкладати ся з своїми товарами між міськими крамами, але мають ставати під домами і торгувати своїми товарами, по давньому звичаю». Податкова такса виріжняє такі катеґорії купцїв і промисловцїв: ті що торгують шовковими річами (платять 4 гр.); ті що купчать сукном і иньшими (платять 2 гр.); вкінцї корчмарі платять по грошу від меда і так само від пива.

В столичнім Луцьку «комор крамних всїх» в 1550-х рр. мусїло бути звиш сорок: по словам люстраторів ті що торгували у власних домах, платили по 30 гр., а ті що в наймленних — 17 гр., і всього податку рахують вони на 15-16 кіп грошей. Осібно суконники, себто крами вищої марки, платили високу суму 20 кіп грошей, так що мусїло їх бути кільканайцять що найменьше[406].

Для Холма люстрація 1565 р. дає таку статистику: крамниць 20 (з виїмком одної самі жидівські) і ще 3 новозаложені; в 1570 р. крамниць міських було 26, війтівських 4[407]. В Белзї й иньших місточках Белзького повіту поборовий реєстр 1578 числить купцїв 7, крамарів і перекупнїв (propolae) 51, «прасолів» (revenditores salis) 53; в Буську торговцїв і перекупнїв 30, в Городлї 45[408]. За те люстрація 1566 р. «крамарів» в Городлї подає тільки 7 (самі жидівські), стількиж в Сяноку, в Галичу лише одного[409]. Тут очевидно иньші підстави оподатковання, а з тим і иньші способи статистики ревізорів.

Ріжні катеґорії крамарського торгу так описує отся характеристика його з початку XVII в., дана одним з його репрезентантів, львівським крамарем, обжалованим купцями за те, що він входить в границї торгу т. зв. «крамів богатих»: «Я панам не перешкоджаю в їх крамах і богатих товарах, бо вони і титул той мають: «богаті крамарі», і займають ся товарами дорогими, річами богатими й коштовними, як китайки, адамашки, атласи, півґранати й всякі иньші матерії (хто то може вичисляти які то бувають дорогі матерії!) — шовки, полотна нїмецькі (kolenskie), голандські, турецькі річи — коври, ріжні коріння. Я ж з тих і тому подібних, трудних до вичислення річей не маю нїчого хоч би й найменьшого, а займаю ся товаром, який звичайно звуть нїренберським, що продають і иньші крамарчики; сїркою, галуном, простими руськими кісниками (czepliki), бляшаними й мосяжними вибиванками (abschlagi), клеєм, годинниками що цїкають, зеркальцями дрантивенькими, щипцями до сьвічок, часом замками, папером, потроху шпильками, стяжками, голками, свиставками, наперстками, гребенями, мосяжними перстениками й иньшим дешевим дрантєм (materklasy), яких за шеляг (третина гроша) або й за квартник (шоста частина гроша) можна купити й продати три штуки»[410].

Вкінцї треба піднести ще одну важну й рухливу галузь торгу — а то шинкарство й корчмарство (в наведених вище статистиках міського торгу вона опущена, тому що підпадала иньшим формам скарбової експльоатації). Як ми вже знаємо, вона була одною, з головнїйших катеґорій державного оподатковання, і так само одним з головнїйших джерел доходів міських і старостинських. Щоб дати понятє про значіннє його в загальній сумі міського торгу, я наведу кілька статистичних дат — де їх маємо. І так в Луцьку в 1552 р. було таких корчмарів, що шинкували в своїх власних домах 26; таких що держали шинки в домах наймлених 18; таких шинкарів або шинкарок, що не держать шинку постійно, а купують пиво і мід бочками і продають в роздріб (вони платили меньший податок) було 24; разом 68. В Київі в тім роцї було корчом 58. В Володимирі, по словам старости, було в серединї XVI в. коло тридцять корчом[411]. З иньших міст не маємо такої статистики, але єсть иньше джерело — реєстри чопового, що платило ся з них. Порівнюючи цифри бачимо, що Київ або Луцьк з своїми півсотками корчом були дуже слабі міста в порівнянню з торгом напитками в иньших містах. І так тим часом як Луцьк 1578 р. заплатив чопового 434 зол., Володимир 475, иньші міста дають такі цифри:

 

[412][413]

Побору брало ся тодї від фабрикації напитків по денару від гроша вартости ( 1/18), і осібно стількиж від шинковання. Се може дати нам понятє про розміри сеї торговлї.

Корпоративний устрій Середньовіча, початки цехів на Українї, цеховий устрій, його моралїстичний характер, охорона інтересів матеріальних, орґанїзація ремісничої науки, типовий цеховий устрій в Західнїй Українї XVI в., його розповсюдженнє, взірець цехового устрою з Заднїпровя XVII в.

Привілєґіованнє і реґляментація торгу була тільки складовою частиною системи привілєґіовання і реґляментовання міського промислу взагалї, що характеризує середновічне місто. Купцї були тільки першою, найповажнїйшою й найбільше привілєґіованою катеґорією чи корпорацією (або ґрупою корпорацій) в корпоративнім устрою, що обіймав собою всю промислову міську людність, при чім се понятє промисловости і звязаного з нею корпоративного (цехового) устрою розуміло ся далеко ширше нїж тепер. В цехи орґанїзували ся в середновічнім містї лїкарі й аптикарі, адвокати й нотарі, професори й студенти, музиканти й публичні жінки, забезпечаючи колєктивну охорону собі й своїм інтересам. І понятя привілєґії й реґляментації ідуть як невідлучні товариші за сею корпоративною орґанїзацією, маючи забезпечити кождому його заробок і відповідний його станови і уродженню прожиток, дорогою виключення конкуренції. В тім характеристична прикмета тодїшнього сьвітогляду в порівнянню з теперішнїм, що галосить право на труд кождого і безграничне право економічної боротьби. Середновічний економічний устрій змагав до забезпечення спеціальних прав кождого стану, кождої кондіції чоловіка на те становище, яке дають йому його прирожденні й набуті права; для того він виключав усїх непривілєґіованих, привілєґіованих забезпечав від надмірної конкуренції зі сторони самих товаришів по занятю, по званню — щоб оден не розширяв своїх оборотів, своєї продукції на некористь другого, не «відбирав йому хлїба», творячи вигіднїйші обставини для себе і забиваючи другого своєю конкуренцією. З другого боку корпоративна реґляментація, карність і одвічальність служили інтересам середновічної полїції моральности і дають забезпечити публику, під корпоративною честию й репутацією, від обманств і надужить в виконуванню промислу, поставленого для того під догляд і контролю цїлої корпорації і обставленого на сїм полї також цїлою системою приписів, устав і практик.

В Нїмеччинї, що була для наших земель взірцем міського устрою, корпоративний устрій і спеціально — цехова орґанїзація реміснича розвиваєть ся в парі з розвоєм міських мунїціпій взагалї: на XII-XIII в. припадає розвій цехового устрою, на XIV-XV віки його остаточне сформованнє. Таким чином разом з пересадженнєм на український ґрунт міської орґанїзації, як вона істнувала по нїмецьких містах, і міський промисел починає орґанїзувати ся в цехову систему на нїмецький взір. Фундаційні привилеї вправдї не говорять звичайно про цехову орґанїзацію, бо се була річ внутрішнього устрою, внутрішнього праводавства й орґанїзації міської громади; але звістки, які ми маємо з другої половини XIV в. вказують, що цеховий устрій істнував і розвивав ся разом з розвоєм нової міської орґанїзації. Так нпр. з звістної нам грамоти для перемиських шевцїв 1386 р. бачимо, що по більших містах Галичини були орґанїзовані ремісничі корпорації: перемиські шевцї творять замкнену корпорацію з обмеженим числом — є їх шіснадцять яток (banci — нїм. Bank), і число се не має побільшати ся; при тім вони дістають всї права шевцїв-католиків м. Львова — отже і у Львові були такі корпорації. Але розвивають ся й орґанїзують ся цехи в Західній Українї (в Галичинї й на Поділю) головно в XV в.

В Нїмеччинї XV вів і перша половина XVI були часом повного розцвіту цехової орґанїзації, вироблення й реґляментовання її форм цеховим уставодавством, і на взір її орґанїзують ся цехи й укладають ся цехові устави в українських містах. Незалежно від того, що нїмецькі міста були взірцем і джерелом міської взагалї й спеціально — цехової орґанїзації, широко розповсюджене мандрованнє ремісників популяризовало форми цехового устрою, як він виробляв ся по більших промислових центрах Нїмеччини. Реміснича практика вимагала від молодих ремісників подорожі до лїпших ремісничих центрів для докінчення науки і осягнення репутації правдивого майстра. Майстри переходили з міст, де вони дістали науку, до иньших міст, де брак замкнених цехових орґанїзацій давав їм лекшу спромогу заложити самостійну робітню. Все се розширяло нїмецькі цехові взірцї все далї й далї на схід в глибину польських і українських земель. Майстри, що завязували новий цех, брали за взір цехову орґанїзацію тих міст, де вони учили ся чи побували для науки. Цех майстерства уздярського й сїдлярського в Перемишлї завязують в 1472 р. двох уздярів місцевих, третїй майстер з Познаня, і два сїдельники — оден з Сендомира, другий з Плоцька[414]. Цех ткачів у Львові в 1469 р. заводить устави для челядників на взір м. Ляндсгута, нїмецької осади на західнїм пограничу Галичини, звістної полотняними виробами (теп. Ланцут)[415]. Камінецький цех ткачів бере собі за підставу уставу ткачів львівських. В Кремінцї король поручає завести цехи на взір Кракова і Варшави, і т. д.[416]. З другого знов боку взірцем служили цехові устави й практики місцевих цехів споріднених ремесл: цех творив ся, коли з певного ремесла або близшої ґрупи ремесл збирало ся стільки майстрів, що варто було звязати ся в осібний цех. Перед тим належали вони до цеху якогось поблизького ремесла. Так нпр., у Львові в XVI в. до одного цеху належали золотники, малярі, відливарі й пушкарі, але 1600 р. золотники відлучили ся й заложили свій осібний цех. Зовсїм природно, що укладаючи цехові порядки для свого цеху, вони виходили з практик давнїйшого спільного цеху. І взагалї цехи переймали однї від одних все, що здавало ся практичним і користним, і всїм тим поясняєть ся, спільність певних принціпів цехового устрою й його розвою, хоч звичайно цехові устави виробляли ся членами нового цеха вповнї самостійно, предкладали ся лише до затвердження маґістратови чи иньшій власти, і певного одностайного цехового уставодавства не було зовсїм. Певні одностайні устави для всїх цехів даного міста, які видавали ся його компетентною властию (нпр. дїдичами), були вже явищем пізнїйшим.

Цех творить осібну самоуправну громаду, з виборним старшим (senior), або так зв. цехмистром на чолї, що являєть ся репрезентантом цеха на зверх і головою збору майстрів цеху, до якого належить власть і суд в цеху[417]. Справи, які виникають з ремісничої практики, і взагалї всякі спори між членами цеха мають полагоджувати ся судом цеховим; майстер чи челядник, який би поминувши цехову власть, звернув ся зі скаргою чи до війта, чи до маґістрату міста, підпадає грошевій карі й арешту, а війт або маґістрат не може приступити до переслухання його, не покликавши до участи в тім цехмистра, а цехмистр — членів цеху. До міських властей властиво належить тільки апеляція невдоволених з рішень цехового суду.

Цех має бути сторожем добрих обичаїв і моральности. Цехові устави старають ся піддержати патріархальні відносини. Цех — се «брацтво» майстрів — fraternitas, цехові майстри — «брати» між собою. Вони звязані певним релїґійним культом: цех має свою коли не костел, то капличку, олтар, і має являти ся в повнім складї на цехові служби. Бувають спеціальні цехові сьвята і відпусти[418], і сама цехова орґанїзація своєю цїлею ставить помноженнє божої хвали[419]. Кари за цехові провини побирають ся звичайно воском, і сей віск обертаєть ся на сьвічки на братських службах. Далї, одною з кардинальних точок цехової орґанїзації являєть ся участь всїх цехових братів в похоронї помершого цехового брата і його жінки: всї члени цеха під карою мають взяти участь в похоронній службі й похоронній процесії, і нїхто не може скинути ся обовязку нести мари з домовиною. Часом одначе се несеннє являєть ся спеціальним обовязком молодших членів цеха, так само як викопаннє могили для небіжчика, або сьвіченнє сьвічок під час цехових служб.

Супроти «старшого» наказував ся безоглядний послух і поважаннє. Коли він обсилав майстрів цеховим знаком (т. звана цеха) на знак візвання, вони мали безпроволочно явити ся і пошанувати старшого поклоном. Але й старшому наказувало ся поважаннє супроти братів. За лайку або образливу мову на братських зібраннях, «при братськім пиві» карано порцією воску. Людям неморальним, не має бути місця в цеху. Хто хоче бути прийнятим до цеху має виказати ся сьвідоцтвами доброго поводження, бездоганного походження (отже осіб неправого ложа звичайно не приймали — за прикладом нїмецьких цехів). На кого впала недобра слава або підозріннє, мав протягом певного часу очистити ся від нього, инакше виключав ся з цеху. Тому що законний шлюб уважав ся першою порукою морального поведення і відповідних обставин, в яких мали виховувати ся ученики майстра, — цехові устави вимагали від майстра, аби був жонатий: нежонатий мав платити грошеву кару, що збільшала ся з року на рік.

Раз або й два рази на місяць майстри цеха мали сходити ся на нараду під проводом свого цехмистра й обговорювати всякі біжучі справи. Що говорило ся на сих нарадах, майстри мали держати в тайнї; за розголошеннє накладала ся кара. Крім того при ріжних нагодах — як визволеннє ученика, вступ нового майстра і т. и. справляли ся братські пири; звичайно складовою частиною деяких цехових такс був ахтель або иньша міра пива, за провини карали часом також доброю мірою пива. Цехові устави запобігали, аби сї наради й пири проходили тихомирно: забороняло ся приносити з собою ножі або иньші інструменти, які могли б бути ужиті за зброю в сварцї; лайка й прикре слово карало ся значною карою, і т. д. До підтримання добрих, «братських» відносин змагали також цехові постанови против конкуренції майстрів. Нарештї бували певні вимоги доброго тону, для удержання престіжу цеху й його членів[420].

Вище вказані моменти звязували певними моральними вузлами цехову братию, давали її відносинам і житю певний ідеальний зміст. Реальні користи цехова орґанїзація давала ремісникам реґляментацією промислу і промислових відносин.

Насамперед, цех давав привілєґіоване становище своїм ремісникам. Коли дане ремесло входило в цехову орґанїзацію, то значить — коли ремісники сього ремесла були звязані в цех (чи в осібний, чи в спільний з иньшими поблизькими ремеслами), то в тім містї вже нїкому, хто до того цеха не належав, себто — не був прийнятий до нього цеховими майстрами, не вільно було того ремесла робити инакше як на свою потребу, анї продавати тих виробів инакше як тільки на ярмарках[421]. Управа міська, приймаючи до відомости завязаннє цеха, заразом забороняла не цеховим ремісникам, так званим партачам, справляти своє ремесло: накладала за се кару й дозволяла арештувати товари таких партачів, коли вони робили або виносили їх на продаж. А що прийманнє в цех залежало від згоди цехових майстрів, на котру не було нїякої, апеляції, й прийманнє се було обставлене ріжними трудностями (які все збільшали ся звичайно з часом), то цехові майстри мали спромогу держати своє ремесло в тїснім кружку і не допускати небажаної конкуренції.

Цехи між собою не мали робити конкуренції. Було докладно означено, що мали робити майстри певного цеху, і поза те вони не могли виходити та влазити в сферу компетенції иньшого цеху. В серединї даного цеху конкуренція також зводила ся до minimum-a. Забороняло ся робити в сьвята або в надзвичайні години. Не вільно було наберати учеників по над певну норму (нпр. не більше двох), а також і підмайстрів («товаришів»). Хто «звабив» до себе підмайстра або ученика від иньшого цехового майстра, платив за се велику кару. Підмайстра від иньшого майстра не вільно було прийняти без увільнення від його попереднього майстра: коли він одійшов сам, не виповівши виходу чотирнадцять днїв наперед. Не вільно було майстру взяти для докінчення роботи, яку роботодавець дав був иньшому майстру і відібрав недокінчену (нпр. через опізненнє). Забороняло ся приймати до направи річи, зроблені иньшим місцевим майстром — коли робота мала його марку. Майстрови від майстра невільно переманювати до себе покупця. Не вільно взагалї псувати торгу в продажі чи в купнї матеріалів: не вільно купувати матеріали десь по за ринком, в незвичайний час, не вільно відмовити участи в купнї иньшому майстрова з цеху, поки купно ще лежить на возї. Часом уставляєть ся такса цїн, низше яких не вільно нїкому з майстрів продавати своїх виробів, або забороняєть ся майстрам носити свої вироби на ярмарку з місця на місце, «на зневагу брацтва цехового»[422].

Всї отсї постанови мають на метї охорону інтересів майстрів-продуцентів. Охоронї інтересів покупцїв до певної міри служать постанови що до контролї цеху над майстрами. Від часу до часу — раз на місяць або на два тижнї, визначені на те цехом майстри мають обходити робітнї й контролювати роботу: чи майстер не робить чогось против цехових правил. Забороняєть ся під карою шахрувати мірою чи великістю виробів. Ґарантією доброти виробів служить також орґанїзація ремісничої науки.

Хлопець, якого хочуть учити ремеслу, звичайно приймаєть ся з початку майстром на пробу. Коли проба випала добре, майстер зголошував хлопця до цеху як свого ученика і при тім діставав певну плату. Той ученик мав зіставати ся у нього в науцї певне число лїт, скільки вимагали устави цеху (в ріжних цехах було воно не однако). По укінченню він складав певну оплату цехови й ставав «челядником», або «товаришем» (Geselle), та робив у майстра уже за плату. Цехова практика, а часом і цехові устави того вимагали, щоб такий «товариш», перше нїж стане майстром, побував у лїпших ремісничих центрах, помандрував для докінчення свого фахового підготовання. На знак його завершення був звичай давати нове призвище такому укінченому в своїм фаху «товаришу». Се було свого рода посьвященнєм в майстерство. Проробивши певний час як товариш, молодий ремісник міг стати самостійним майстром: коли був він місцевим учеником, то для сього потрібно було тільки певної оплати на користь цеха (в XV віцї ще досить невеликої). Коли він свою науку поберав де инде, й працював по чужих містах, він мав предложити сьвідоцтва свого законного уродження та своєї науки й досьвідчення — від тих цехів і майстрів, у которих робив. І оплата на цех з такого стороннього брала ся вища; звичайно він платив подвійно — цїле «брацтво», fraternitas, як казали, тим часом як місцеві платили тільки половину «брацтва». В XV віцї се було два-три гроші, фунт-два воску, часом трохи пива для «брацтва». Деякі статути XV в. ще дуже неприязно ставлять ся супроти братських пирів і забороняють вимагати таких цехових частувань від нових майстрів, але такі частовання загалом уже широко практикують ся.

Так укладаєть ся, в головних моментах, цехове право протягом XV віка (памятаймо, що якихось одностайних устав не було нї тодї нї потім). Як типовий взірець цехових порядків, як вони уложили ся з кінцем XV в. і потім зміняли ся протягом першої половини XVI в., може послужити нам устава, дана дїдичом м. Лїська, на взір цехових порядків Перемишля, в серединї XVI віка[423].

Майстри кождого ремесла мають приймати на науку здібних людей, визволяти їх на товаришів, давати їм призвища і приймати на майстрів. Приймаючи ученика до науки, «брат» — майстер має до двох тижнїв дати знати про се майстрам в цеху, і ученик має дати на цех пів гривни грошима (24 гр.). Хто хоче стати майстром, має предложити сьвідоцтва свого родження і науки; на се одначе в потребі даєть ся йому рік часу, а тим часом має він зробити взірцеву роботу свого ремесла (т. зв. «штуку», Meisterstück в нїмецькій цеховій термінольоґії). Коли вона буде приймлена, має він прийняти горожанство міста й вписати ся до цеху; при тім платить він до цеху три золотих грошима, дає 6 фунтів воску і бочку пива. Майстер прийнятий до цеху не жонатим, має до року оженити ся, инакше платить першого року чверть каменя воску, другого пів каменя, третього цїлий камень, і по трох роках як не оженить ся, мусить виступити з цеху. Наймолодший (себто — останнїй прийнятий) майстер має услугувати иньшим братам, розносити їм пиво, доки не вступить хтось по нїм. Він же має сьвітити й гасити сьвічки на службах раннїх і вечірнїх в великі сьвята, під загрозою кари за занедбаннє, і при похоронї «брата» або «сестри» має викопати яму. Коли умре котрий з братів, всї брати мають бути присутними на похоронній службі, провести його до могили й помагати при похоронї; хто б не явив ся, дає фунт воску. Хто не прийде на цехові сходини, обісланий цеховим знаком, платить пів гроша; коли знак не застав майстра дома, його жінка або підмайстер має явити ся перед старшим і виправдати неприсутність свого майстра. Хто з братів на братських випивках буде підіймати сварки чи незгоди словами або вчинками, має за свої гроші доповнити бочку з пивом, аби була повна. Що-кварталу кождий має дати до братської скринки по грошу, під загрозою виключення; з тої скринки не можна нїкому з майстрів позичати грошей инакше як під застав. Хто з братів відкриє цеховий секрет і те на нього буде доведене, заплатить два фунти воску. Хто перекличе від иньшого майстра до себе ученика або товариша, заплатить так само. Хто з братів став би ганити або критикувати роботу другого, і то доведене було б на нього двома сьвідками, поносить туж кару. Колиб котрийсь майстер зачав роботу і не докінчив — нпр. майстер кравецький попсув матерію, то иньший брат не може того приймати і з тої матерії робити; хто став би робити роботу почату иньшим майстром, то все, що за неї заробив би, має бути взяте до братської скринки. За попсовану роботу майстер не має оправдувати ся нї перед ким, окрім старшого свого цеху, під карою двох фунтів воску. Нїхто з майстрів чи товаришів не сьміє позивати когось в справах, що дотикають брацтва (цеха), поза брацтвом; але майстри мають вчинити справедливість кождому, чи цеховому, чи сторонньому під карою пяти грошей за занедбаннє. Як би у якого міщанина чи передміщанина знайшов ся якийсь «неучений», або партач, що справляв би ремесло, той хто б держав його у себе (до роботи) має заплатити 5 зол. на будову міста. У всяких иньших справах належить держати ся порядків і практик м. Перемишля.

В першій половинї XVI в. цехова орґанїзація, слїдом за міською орґанїзацією нїмецького права, розширяєть ся і на Волини. В 1556 р. міщане м. Ковля просять у своєї державицї кор. Бони позволення завести собі цехи, і королева поручає місцевому старостї свому спільно з міським урядом орґанїзувати цехи на взір того, як се ведеть ся «в иньших тамошнїх містах Волинського повіту».[424] Дїйсно з документів бачимо, що напр. в Луцьку вже в першій половинї XVI в. були справдї орґанїзовані цехи й користали з своїх прав цехового примусу (Zunftzwang); так іще за старости луцького кн. К. Острозького (то значить десь перед р. 1522) луцькі цехи кравецький і кушнїрський забороняли неприналежним до цеху Жидам продавати ушиті вими свитки й кожухи[425]. З кінцем XVI в. цехова орґанїзація розширюєть ся також на Поднїпровю й переходить за Днїпро в міру розширення міського права. Як ілюстрація крайніх етапів в розширенню цехового права може послужити нам цехова устава м. Переяслава, предложена міському урядови місцевими цехами: кушнїрським, колодїйським, і пекарським, та затверджена потім в 1637 р. королем[426]. Вона уложена на взір цехового права «иньших міст коронних», і справдї — взагалї вірно віддає норми цехового права, як вони звістні нам з старших цехових устав західньої України.

Кождого року цех вибирає собі цехмистрів, які по виборі складають перед міським урядом присягу з свого уряду. Кождої недїлї пополуднї цехові майстри мають сходити ся на сходини, «трезвенно і уцтиво» і розбирати всякі скарги; сей суд компетентний у всїх справах що дотичать цеху; невдоволені рішеннєм можуть звернутися до суду райцїв; невільно нїкому з цехових позивати своїх товаришів до чужого цеху, або удавати ся до уряду замкового. Хто б не явив ся на збір, обісланий «цехою» (цеховим знаком), платить кару. Така сама кара на того, хто прийшов на цехові сходини з якоюсь зброєю, або хто лаяв когось або заховував ся невідповідно на сходинах в присутности цехмистра. Крім свого знаку кождий цех має свою скринку, печать, корогву і бубен, «звичаєм иньших цехів по иньших містах». Що року, по черзї має оден цех справляти канун, і віск що приходить з такого кануну й сичення меду, має віддавати на сьвічки до церкви, на прогодуваннє бідних і будову шпиталїв.[427] Цехмистри обовязні присягою пильнувати, щоб у місцї не було дорожнечі й не було обманьств від майстрів. Прихожі майстри й невчені особи без відомости цехмистра і цеху не мають робити нїякої роботи, анї в містї, анї на передмістях і сусїдних селах під карою 10 золотих. Ремісники з иньших міст не можуть продавати своїх виробів в містї чи без торгів, чи на торгах — тільки на ярмарках їм вільно продавати.

Майстри повинні приймати до науки хлопцїв і вчити ремесла; по скінченню науки ученик дає до цеху фунт воску і 6 гр. вписового. Хто б переманив до себе челядника від иньшого майстра, має заплатити кари камінь воску. Коли б котрий хотїв записати ся до цеху, має предложити документи свого походження, сьвідоцтва науки і дати до скринки цехової 1 зол., камінь воску і бочку пива; потім цехмистр представляє його перед міський уряд, аби зложив присягу міську й прийняв міське право. Коли вписуєть ся син майстра, то платить тільки половину тих оплат; так само захожий товариш, що оженив ся з донькою або вдовою майстра. Вдови по майстрах можуть і самі вести ремесло; але цехмистри додають вдові якогось зручнїйшого товариша до нього.

Цехова орґанїзація таким чином обіймає з часом цїлу українську територію, стає підставою ремісничої, взагалї промислової орґанїзації, з певними змінами переживає столїтя, задержавши ся до нинїшнїх часів. Але разом з таким сильним своїм розростом — обіймаючи все нові території, переходячи з більших міських центрів в меньші міста й місточка, защеплюючи свої принціпи й погляди навіть ремісникам нецеховим, сїльським — ся цехова орґанїзація примітно вироджуєть ся. Се особливо замітне в Українї західнїй, де міське житє й промислова дїяльність взагалї були інтензивнїйші і цехові практики були давнїйші, сильнїйше вироблені, тим часом як в східну Україну переходили вони в ослабленім видї, більше в зверхніх формах.

 

Виродженнє цехів, брак конкуренцїї, цехова виключність і протекція для своїх, загострення на не-цехових, упадок цехового житя, інститут господи і брацтв челядників. виключність релїґійно-національна, утруднення для русинів, становище жидів. Неприхильна цехам полїтика шляхти, скасованнє цехів, конкуренція старостинських ремісників і шляхецьких дворів, заграничний «навіз».

Причини виродження цехів лежали по части в зверхнїх неприхильних обставинах, які окружали місцевий промисел, і взагалї міське житє, по части в самих основах цехової орґанїзації[428].

Корпоративна орґанїзація з одного боку була чинником дуже користним в тих слабо орґанїзованих стадиях суспільного житя, бо ґарантувала особисту й маєткову безпечність звязаним в корпорацію репрезентантам низших суспільних верств супроти утисків і насильств більше сильних і привілєґіованих, і давала можність успішної промислової дїяльности, через забезпеченнє збуту й виключеннє надмірної конкуренції. Але вона, як кожда привілєґія, була зброєю обосїчною, яку кружки людей, обняті сею орґанїзацією, дуже легко могли використовувати односторонно, в виключну свою користь, а на шкоду інтересів загалу й самого промислу, і дїйсно почали використовувати.

В принціпі цехова орґанїзація, як ми знаємо, не мала служити виключно інтересам звязаних в цех ремісників, але також і інтересам суспільности. Вона мала виховувати в моральности й побожности своїх членів, і через них — молоді поколїння ремісників; мала забезпечити як налїпші умови для науки свого ремесла, приготовати ремісників вправних і досьвідчених, сьвідомих поступу й розвою ремісничої штуки — до сього служили примусові мандрівки, що мали популяризувати в широких кругах кождий винахід, кождий поступ ремісничої технїки; навіть дрібна спеціалїзація ремесла, яку в інтересах зменьшення конкуренції переводила все далї й далї цехова орґанїзація, мала для технїки своє позитивне значіннє, як кождий подїл працї; вкінцї цех мав стерегти всяких обманьств і надужить, контролювати роботу своїх членів та служити трибуналом у всяких справах про такі надужитя. І дїйсно, в перших стадіях свого розвою, цехова орґанїзація служить, безперечно, користним чинником промислового й технїчного розвою й поступу. Безперечно, розвій ремесла й технїки в Нїмеччинї в другій половинї середнїх віків богато завдячав цеховій орґанїзації, і тому також вона так старанно переймаєть ся й пересаджуєть ся на всї сторони. Але з часом починає вона використовувати ся на виключну користь тїсного кружка продуцентів — цехових майстрів, без огляду на інтереси суспільности й самого ремесла, і се викликає сильні нарікання на сї надужитя і на всю цехову орґанїзацію взагалї. Що правда, сї нарікання в значній мірі підогріті клясовим антаґонїзмом: ворогованнєм шляхетської верстви против міської буржуазії; але безперечно, в них дають себе відчути також і симптоми упадку цехової орґанїзації.

Шкідні впливи мав брак конкуренції, старанно пильнований цеховими уставами й практиками. Незалежно від того, що використовуєть ся він односторонно, в інтересах самих продуцентів, а на некористь консументів, брак конкуренції відбиваєть ся на самім продуктї через ослабленнє технїчних вимог в цеху, самої психічної енерґії промислу, щоб так сказати, та упадок тих практик, що змагали до піднесення рівеня й поступу ремесла. Тїсно корпоративний, замкнений характер цехової орґанїзації показував тут свою темну сторону.

Громадки цехових майстрів, позасїдавши міста, не радо допускали в свій круг нові сили. Вступ до цеху стороннїм майстрам, чи місцевим виученикам — підмайстрам, товаришам, утруднюєть ся ріжними способами. В одних цехах незмірно підносять ся вступні оплати й датки при прийманню до цеху; в иньших заводять ся незвичайно коштовні вступні пири, що мав давати цеховим майстрам, їх родинам і райцям міським той, хто вступав до цеху; в третїх починають вимагати дуже тяжких і дорогих пробних робот. Сї пробні роботи появляють ся в цехових уставах XVI в.[429] і в деяких цехах сходять з часом просто на забаганки, які забераючи масу працї й кошту від кандидата, давали в результатї річ, яку хиба лишало ся повісити потім собі на стїнї на памятку. Так в цеху львівських бляхарів на пробну роботу кандидат мав зробити: велику лїхтарню, яка буває на кораблях, на двадцять чотири роги, з чорної бляхи, вязана дротом, і на тих звязках мосяжні пуклї; крім того лїхтарню «з зеркалом», яку уживають ідучи перед кіньми в дорозї, з головою дракона й иньшими штучними окрасами.[430] В гончарськім цеху Потилича між иньшим жадало ся зробити на пробну роботу «ринку, в котрій би усмажило ся дванадцять кіп яєць і масла до них, скільки треба, і миску, на котрій би та страва умістила ся,» і під час тої роботи треба «підіймати» (гостити) дванадцять майстрів, що мали доглядати тої роботи. Таким забаганковим характером поясняєть ся практика, що позволяла відкупити ся від пробної роботи грошима — так від сеї потилицької роботи можна було відкупити ся певною сумою: тридцятьма золотими. При тім в обох наведених цехових уставах поруч такої вибагливої пробної роботи фіґурує і досить значна викупна оплата: 20 золотих у бляхарів, 24 зол. у гончарів, і почастунок. У дрогобицьких ткачів треба було крім пробної роботи дати до цеху 40 зол. «містерії», ахтель пива і два фунти воску, мушкет, два фунти пороху і стількиж олова (бо цехи ставляли міську мілїцію і мусїли мати зброю і всякий припас), та осібно до скринки цехової два зол. і два фунти воску. Взагалї протягом XVI-XVII в. вступні оплати ідуть сильно вгору, і нпр. у камінецьких кравцїв з початком XVIII в. вписове — «маґістрація» виростає до 120 зол., а окрім того треба було гучної учти, котрої вимоги вже цехова устава обмежає, що не має вона коштувати з усїм над 50 зол.[431]

Ся велика як на ті часи сума показує чим ставали сї «вечері», вимагані від нових майстрів. Але се ще не maximum. Уже устава львівських кушнїрів з серед. XVI в., або золотників, укладана в останнїх лїтах XVI в., уважаючи, що «декотрі кладуть великі кошти на ті вечері», уставляє можність викупу такої вечері сумою в 30 зол.[432] — се тодї коли золотий був 8 або 9 разів вартнїйший, як на почакту XVIII в. Устава шевцїв з Вел. Мостів вимагає, аби вечеря була така: хлїба має бути за 15 гр., мяса яловичного дві чверти, гусей шість, кур дванадцять, перцю пів фунта, шафрану лот, городини — скільки буде потреба, горілки дванадцять кварт, пива дві бочки, на кождого майстра «вінець по змозї», так само для кождої майстрової, має до того бути музика, і до кождої вечері мають майстри запросити бурмистра і райцїв.

Ставлячи тякі ріжнородні забори для чужих, майстри робили знов всякі улекшення для своїх: для «майстровичів», для зятїв-челядників, що оженили ся з донькою майстра, або таких, що женили ся з удовами по майстрах. Для них не тільки робили ся знижки в цехових оплатах: стрічаємо такі цехи, де сини майстрів звільняли ся від обовязку поставити вечерю майстрам, а навіть від пробної роботи, від обовязкової мандрівки; а коли майстер умирав, лишаючи робітню, старший син його міг бути допущений до майстерства з дуже великими полекшами в вимогах що до науки, так що се зводило ся до простої формальности. «Сини майстрів того цеху тут роджені, читаємо в уставі львівських ткачів, не обовязні робити пробних робіт»; далї — для всякого товариша, що схотїв би бути майстром, є обовязкова мандрівка: два роки без перерви, не вертаючи до міста, але сини майстрів, «коли б за якоюсь законною причиною не могли відійти з міста й подорожувати, можуть робити в містї у котрогось майстра»; а колиб майстер умер, полишивши дрібних дїтей, то старший з синів може бути допущений до гідности майстра, коли майстри переконають ся, що він не гультяй, а статочний чоловік; «бо синам майстрів з огляду на заслуги їх батьків справедливо мусить бути показана більша ласка в цеху.»[433] Устава львівських кушнїрів звільняє синів майстрів і тих, хто б женив ся з доньками майстрів, від пробної роботи і від справлення вечері для майстрів, так що вступленнє до цеху коштувало їх тільки півчетверта зол. і два безміни воску. В иньших цехах майстровичів і майстрівських зятїв звільняли на половину від того, що вимагало ся від иньших.[434]

Про добрий стан ремесла отже не особливо дбали. Можна було відкупити ся від пробної роботи, як ми вже бачили[435]. Се було такою звичайною практикою вже при кінцї XVI в., що в уставі львівських золотників з особливим притиском підносить ся, що від роблення «штуки» не може нїхто бути звільненим, анї відкупити ся. В деяких цехах робленнє пробної роботи просто заступлено оплатою до цеху[436]. Від мандрівки також можна було відкупити ся — у дрогобицьких ткачів се коштує невелику суму 2 зол., а в деяких випадках можна було звільнити ся від неї і без викупу. Надробляють за те нагінками за всякою конкуренцією: нецеховим майстрам забороняєть ся робити не тільки в містї й на передмістях, але і в околицї — на милю, дві, навіть три від міста.[437] Напр. в уставі тернопільських ткачів, даній їх дїдичами, читаємо такі особливо гострі постанови: кравець stularz (нїм. Störer), або партач без цеху, не має пробувати анї в містї, анї на передмістю, анї в нїякім селї нашім на дві милї від Тернополя, а мешкаючи — не має робити роботи на перешкоду цеховим кравцям, з виїмком тих, кого замок держав би для своєї потреби; а як би такий (нецеховий) був знайдений де на роботї у землянина або боярина якого в наших маєтностях, староста має дати їм вижа і поміч з замку від нас, аби забрати того партача, й він з роботою, яку при нїм застануть, має бути всаджений до вязницї й сидїти має там, аж всїх майстрів упросить і задоволить; як би партача знайдено в містї, що робив би без цеху у когось, якої б не був він релїґії, то уряд замковий або міський має дати вижа й помогти його арештувати і всадити його разом з роботою — тої роботи половина буде належати на уряд, що дав поміч на нього, а половина до братської скринки, а самого його не мають пускати, аж положить до скринки три гривни.» В иньших цехах визначали ся за нецехову роботу грошеві кари.[438]

Продавати вироби, зроблені не місцевими цеховими майстрами, дозволяло ся тільки під час ярмарків, як ми знаємо, але з часом цехи запроваджують побори і з таких товарів, продаваних на ярмарках, инодї дуже значні. Так, камінецькі бондарі й колодїї уставляють від кождого воза з бондарськими виробами два фунти воску до цеху, від пари колїс по грошу, а при тім жадають, щоб сї привозні вироби навіть під час ярмарку продавали ся тільки за містом. Сатанівські шевцї беруть з кождого стороннього, що привозить на ярмарок товар, «штихового» по золотому і 6 гр.[439]. Камінецькі кравцї уставляють таку таксу «штихового» для «тандитярів», що привозять готову кравецьку роботу до міста на ярмарки й на иньші публичні з'їзди; від кождого більшого убрання, чи духовного, чи мужеського чи жіночого по 3 гр., а від иньших 2 гр., від шапок чоловічих та жіночих по 2 гр., купцї вірменські від колдр, опонч і кафтанів, які б давали робити чужим кравцям, мають давати штихового по 3 гр. від штуки; від українських суконь «самодїлок» мають давати не від штуки, але від возу по гр. 6. Таж устава дає дуже сильну ілюстрацію реґляментації, якою хотїли перешкодити конкуренції в серединї самого цеху: «аби було більше порядку в тім ремеслї, майстер що займаєть ся роботою на жінок, не має перешкаджати гусарським (кравцям від військового убраня), а кравцї від роботи гусарської й нїмецької — роботї жіночій.»[440]

Обичайність і солїдність очевидно упадає. Кари воском, що йшли на побожні цїли, все частїйше заступають ся пивом, і таким чином кожда пригода, кожда провина в цеху стає поводом до почастунку й піятики. Розвій піяцького гулящого житя ілюструють широкі постанови цехових устав, звернені против його проявів. Устава львівських ткачів, що держить ся старих добрих традицій (в нїй нема й вечері для цеху від нововписанних майстрів), забороняє грати в карти й шахи, під карою забороняє майстрам і товаришам заходити з публичними жінками, відберає право провадження ремесла майстровим вдовам, які б вели непорядне житє, й уставляє кари на майстрів, які б програвали своє майно або заставляли за напитки своє убраннє.[441] Устава камінецьких кравцїв уставляє кари на товаришів, які б в присутности жінки або доньок майстра співали роспустні піснї або забавляли ся непристойними розмовами.[442] Судові акти малюють в досить незавиднім сьвітлї відносини в цеху — між цехмистрами й майстрами, між майстрами й товаришами та учениками і самім «брацтві» — між самими майстрами, і ся незавидна дїйсність відбиває тим сильнїйше в порівнянню з тими патріархальними відносинами, які клали в основу цехової орґанїзації старі устави.[443] Спеціально становище «товаришів» — челядників і підмайстрів, при тих утрудненях до переходу в катеґорію цехових майстрів, ставало все меньше привабним.

Поправкою до їх незавидного становища супроти сконсолїдованої корпорації майстрів служила орґанїзація т. з. «господи» і брацтв цехових «товаришів» — челядників. В Нїмеччинї вони з'являють ся в XIV в., в Галичинї бачимо їх уже в XV в. (устава для челядників львівського ткацького цеху з 1469 р., устава господи шевської челяди в Короснї 1483 р.)[444] Челядники мають свою хату — т. зв. «господу» (нїм. Herberg); її господар — з майстрів, т. зв. «батько господи», являєть ся їх репрезитантом і протектором; крім того «товариші» мали своїх старших (т. зв. безецери, Beisitzer); мали свою скринку, до котрої платили складки і кари і з котрої запомагали своїх товаришів в бідї й хоробі; свої церковні церемонїї, на взір цехового брацтва. Ся орґанїзація мала боронити челядників перед визиском і надужитями майстрів (так було в Нїмеччинї, де сї челядні орґанїзації відограли дуже важну ролю в XV-XVI вв.). Одначе не видно, щоб вона виробила собі у нас вплив і послух (що правда, матеріалу маємо дуже мало)[445]. В кождім разї вона лишала ся безсильною против тих утруднень, які цехи робили челядникам у вступі до цеху.

Окрім виродження, яке корінило ся в самім корпоративнім устрою цехів, мала дуже шкідний вплив на їх долю релїґійна й національна виключність, на якій була оперта цехова орґанїзація. Тут давав себе відчувати сей загальний, звістний нам характер міської орґанїзації (нїмецького права), котрої частиною була орґанїзація цехова. Але ся виключність в цеховій орґанїзації була зазначена навіть ще сильнїйше, як загалом в міськім устрою. Як ми знаємо вже, цехові орґанїзації мали релїґійну закраску, звязані були з участию в ріжних церковних церемонїях; відси виходило, що членами цеху могли бути властиво тільки католики. Сї погляди принесено й до нас з цеховою орґанїзацією, і Русинів як не зовсїм позбавляли приступу до цехів, то в кождім разї уважали певного рода контрабандою — чимсь, що допускаєть ся тілько через попущеннє, а властиво не повинно мати місця в цеховій орґанїзації й мусить допускати ся в можливо найменьших розмірах. Уже в найдавнїйшій цеховій грамотї — цитованім вище привилею перемишльським шевцям згадуєть ся, що сими привилеями користували ся у Львові «шевцї-католики, Поляки або Нїмцї.»[446] В цехових уставах ми також знаходимо часом абсолютні заборони для Русинів, не кажучи про виключеннє їх від цехових урядів. Hпp. в уставі львівських золотників читаємо: «Тому що всякий порядок може удержувати ся успішнїйше при ласцї й благословенню божім, а золотниче ремесло спеціально потрібує людей з доброю совістю, яка може найлїпше бути захована в католицькій вірі, то львівські золотники не мають між собою терпіти анї приймати нїякого майстра єретика або схизматика, лише католиків — хиба б котрий єретик, нпр. з Русинів або Вірмен, приступив до унїї з церквою римською»[447]. Або в уставі немирівських ткачів: «Межи майстрами того ремесла не має бути жадного Русина, тільки товариші-Русини, які б примандрували, мають право робити два тижнї; а як би примандрував товариш-Поляк, то майстер, у котрого б робив товариш-Русин, повинен його відправити, а прийняти товариша-Поляка, відправивши Русина»[448]. Або в постановах камінецьких бондарів, колодїїв і столярів: «Аби хлопцїв грецької й вірменської релїґії не вільно було тому цехови приймати до ремесла, анї «визволяти» де инде учених, а навіть і «братів» (майстрів) де инде визволених приймати до цеху»[449].

Але не підлягає сумнїву, що вступ до цехів Русинам взагалї, незалежно навіть від таких виразних постанов, утрудняв ся дуже значно, хоч не однаково: в одних місцях більше, в других меньше, в одних цехах сильнїйше, в иньших меньше. На своїм місцї бачили ми скарги львівських Русинїв XVI-XVII вв., що їх не допускають до цехів, що навіть в тих цехах, де Русини бували давнїйше, перестають приймати учеників-Русинів під ріжними вимівками, а прийнятих не визволяли, так що Русини згодом переводили ся в них зовсїм.[450] Таку саму скаргу заносили ще в 1520-х рр. красноставські міщане-Русини, і король признав їх виключеннє за неправне, бо не оперте на нїяких спеціальних привілєґіях. Отже виключеннє Русинів тут опирало ся на широко розповсюдненій в західнїй Українї цеховій практицї. Дїйсно, напр. в старій уставі перемишльських ковалїв (1471) читаємо постанову, що майстер Поляк не має приймати й учити Русинів[451].

Навіть там, де Русинів в цеху тримали, релїґійний характер цехової орґанїзації давав їм прикро відчувати своє підрядне, тільки толєроване становище супроти властивих господарів цеху — католиків, і ті цехові устави, які з особливим притиском підносять повну рівноправність обох релїґій в цеху,[452] очевидно хочуть обминути тими постановами звичайну хибу цехових відносин — сю релїґійну виключність, яка закаламучувала відносини в цеху й загороджувала до них приток сьвіжих місцевих сил.

Але коли Русини (також Вірмени і протестанти) тільки в части виключали ся від участи в цехах, такий визначний міський елємент як Жиди виключали ся зовсїм. Жид нїяким чином не може бути прийнятий на науку до цеху, тим меньше — до цехового брацтва: се така загальнозвістна й прийнята основа цехового житя, що про неї навіть не згадують цехові устави.[453] Причина таж сама — релїґійний характер цехової орґанїзації; се зазначив кор. Жиґимонт, коли Жиди-кушнїрі львівські скаржили ся йому, що цех кушнїрський не приймає їх: Жиди з огляду на їх релїґію не можуть належати до цехів[454]. Але виключити в дїйсности всю масу жидівської людности, що від XVI віка буквально заливає міста і місточка[455], було, розумієть ся неможливо, і результат ся цехова виключність має той, що поруч ремесла цехового орґанїзуєть ся по містах і місточках ремесло жидівське, яке виробляє собі право на істнованнє ріжними компромісами: чи то купує від цехів за певні оплати право ведення ремесла, чи дістає, також розумієть ся оплату, таке право від міських властей — війта, старости чи дїдича, і т. д.

Я поясню се кількома прикладами. Так в згаданім вище процесї луцьких кравцїв і кушнірів з жидївськими кушнїрами й кравцями в першій пол. XVI в. справа обертаєть се коло того, що Жиди заявляють готовість платити річно тим цехам по 5 кіп за право займати ся своїм ремеслом, а цехи уважали се за малу компензату тої шкоди, яку Жиди можуть робити їм своєю конкуренцією; справа пішла на суд вел. князя, і в. князь постановив, що Жиди за тою предложеною ними оплатою можуть займати ся кравецьким і кушнїрським ремеслом.[456] В Кремінцї поруч цехових різників бачимо різників Жидів нецехових, до котрих адмінїстрація ставить одиноке жаданнє, аби вони платили так само як різники цехові.[457] Подібно в Ковлю.[458]. Дїдич Тернополя в уставі кравецького цеху, уставляючи такі острі кари на «партачів», для Жидів ставить тільки оплату (вправдї досить високу): коли б Жиди мали при собі таких Жидів, що робили б кравецьке ремесло, то їм вільно буде їх тримати, але кождий такий Жид має що року дати до цехової скринки 8 зол.[459] і т. и.

У Львові, в Перемишлю бачимо в XVII і особливо XVIII віцї цїлий ряд жидівських цехів, що не тільки орґанїзують ся в правильні орґанїзації,[460] але й добивають ся лєґалїзації, признання сих орґанїзацій міськими властями й християнськими цехами, розумієть ся — після завзятих суперечок, навіть бійок, цїною контрибуцій і оплат. Звичайно виборюєть ся з початку право робити для самих Жидів, а кінчить ся часом не тільки фактичним, а й лєґалїзованим виконуваннєм свого ремесла для всїх без ріжницї, нарівнї з християнськими цехами[461].

Се одно вже робило зовсїм ілюзоричними всякі постанови про цеховий примус. Не вільно було «партачити» християнам, але нецехові ремісники Жиди множать ся, конкурують з цеховими, орґанїзують ся і вкінцї переважно побивають своєю конкуренцією цехи, з тих же причин, з яких жидівський елємент опановує торговлю і взагалї міське житє; тому що він, як меньше вибагливий, більше витрівалий, лїпше міг приладити ся до нужденних обставин міського житя, торговлї й промислу.

Крім таких некористних наслїдків, які виникали з самого корпоративного й виключного характеру цехової орґанїзації, цехи й цехове ремесло стрічали ся, як я вже згадав, і з стороннїми перешкодами, які дуже сильно і шкідливо відбивали ся на цеховій орґанїзації й промислї.

Насамперед треба піднести, що шляхетські круги від самого початку дуже неприхильно дивили ся на цеховий устрій. Почасти се було випливом загального антаґонїзму між шляхтою й міщанством, почасти цехові привілєґії й порядки били по кешенї шляхту, виключаючи від ремесла її підданих по містах і передмістях і підносячи цїну на ремісничі вироби, а цїну на сирі продукти стараючи ся держати можливо низькою. Починаючи від першої половини XV в. правительство під натиском шляхти видає роспорядження против цехів. З одної сторони іде боротьба против здешевлення матеріалів, а за знижку цїн на вироби, які цехи, опираючи ся на цеховій солїдарности, старали ся удержати на можливій висотї. До сього змагають такси на продукти й вироби, які правительство поручає робити місцевим воєводам, а пізнїйше (в XVII в.) береть ся до того сам сойм. З другого боку від часу до часу виходять роспорядження против самої цехової орґанїзації. Уже устава з 1423 р., поручаючи воєводам і старостам уставити цїни на сирові матеріали й товари, хоче тим «зробити кінець» «брацтвам, які б знаходили ся між ремісниками в яких небудь містах». Сї ремісничі брацтва, себто цехи, трактують ся тут як шкідні й беззаконні орґанїзації, що змагають до надужить і обманьств над суспільністю, через те навіть за саме держаннє «брацтва,» як би його викрито, визначаєть ся висока кара сїмдесяти гривен.[462] Постанова одначе о стільки неясно стилїзована, що може мати на гадцї «брацтва» самовільні, завязані без відомости й потвердження компетентних властей. Але шляхта взагалї уважала цехові орґанїзації шкідливими й напирала на знесеннє їх. Вираз сього знаходимо в конституції з 1532 р.,[463] де читаємо: «в справі товариств по містах, що звуть ся брацтвами або цехами, ми (отже против гадки шляхетських депутатїв) не признали потрібним щось зміняти, бо сї товариства чи брацтва досї допускали ся скрізь на підставі своїх старих устав і потверджували ся новими й старими привилеями, і нам здаєть ся, що всякого стану піддані нашої держави не поносять шкод від їх устав, коли вони правильно потверджені привилеями і коли воєводи й иньші урядники запобігають їх надужитям.» отже король з сенатом обмежують ся тільки потвердженнєм інструкції воєводам, аби разом з місцевими урядниками запобігали надужитям при продажі сирових матеріялів (аби цехові брацтва не збивали на них цїн) та при означуванню цїн за ремісничі вироби. Але касувати самої цехової орґанїзації, як того домагали ся шляхетські репрезитанти (з тексту видко се ясно) вони не вважали можливим.

Але шляхта не переставала вести свою лїнїю, і король з сенаторами не устояли в своїй позиції. Постановою сойму 1538 р. король «наляканий частими скаргами всеї шляхти й її послів, а також всїх підданих нашої держави» уже зносить і касує «всї цехи, звані инакше брацтвами ремісників, і все непотрібне в них, вимишлене на шкоду підданих нашої держави,» по всїх містах і місточках[464], а пять лїт пізнїйше повторяє сю заборону брацтв, поручаючи воєводам слїдити, аби ремісники не мали цехів, під карою ста гривен[465].

Ся постанова підносить і той мотив, з котрого виходила ся опозиція цехам: «брацтва міські нарушують свободу шляхти,» привілєґії міської людности обмежують безграничність прав і привілєґій шляхетського стану (разом з цехами шляхетські депутати жадали знесення прав міст на склади). Та проти сеї ultima ratio польського державного права міста висунули иньшу «рацію», а то мотиви релїґійні: цехи були орґанїзаціями не тілько економічного, а й релїґійного характеру, як ми знаємо; касувати їх — значило б задати сильний удар релїґійному житю міської людности. Сей мотив знайшов послух в правительственних кругах. Потверджуючи старі постанови про скасованнє цехів, новий король Жиґимонт Авґуст додав важне обмеженнє: «цехи як давно були знесені нашими попередниками, так ми й тепер зносимо їх, відповідно до давнїйших постанов, й уневажняємо, окрім порядків і установ церковних[466].

Здаєть ся, се обмеженнє й послужило фірткою для лєґалїзовання дальшого істновання цехів. Вони не перестали істнувати й далї орґанїзувати ся по тих рішучих заборонах попереднїх, бо могли далї закладати ся й істнувати, як орґанїзація з церковним характером, а при тім як ми бачили — в дїйсности зіставали ся в силї всї давнї економічні прикмети цехового устрою: цеховий примус, промисловий монополь, заборони для нецехових, приписи против конкуренції. Цехові устави такого змісту видавали ся й потверджували ся не тільки дїдичами й містами, але й самими королями. Але безправність цехів як економічних орґанїзацій, не знесена й пізнїйшим законодавством,[467] не могла не відбивати ся некористно на становищу цехів, на відносинах їх до репрезентантів шляхотської адмінїстрації й на самій реалїзації промислових привілєґій цехів.

Адмінїстрація і дїдичі сильно підтинали цехи окрім звістного вже нам протеґовання Жидів, іще удержуваннєм в містах на замкових ґрунтах, або під замковим присудом нецехових ремісників взагалї. Се мотивувало ся тим, що замок мусить мати ремісників для своїх замкових і двірських потреб. В дїйсности, старости й державцї осаджували всякого рода ремісників під своєю юрисдикцією для збільшення своїх доходів, за ріжними оплатами, і сї замкові ремісники робили дуже сильну й прикру конкуренцію ремісникам цеховим. Ся справа тому грає визначну ролю в скаргах і спорах міст з старостами й державцями від давнїх часів. Міста домагали ся, щоб старости й державцї держали ся уставлених старою практикою) норм і не помножали до безконечности тих своїх ремісників; правительство, в інтересах міст, давало також такі інструкції й роспорядження, або нормувало число замкових ремісників в міських привилеях.

Так львівський маґістрат в 1450 р. вів боротьбу в сїй справі з старостами львівськими, й староста Андрій Одровонж зобовязав ся не помножати числа ремісників над старий звичай. В своїй грамотї[468] він признає, що під замком поосїдали ремісники ріжних ремесл, число їх все зростає, на шкоду цехів і королївських доходів. З зібраних ним відомостей показало ся, що за давнїх часів «під замком» було два ковалї, два шевцї католики (nostrates), оден кравець, а більше ремісників не було нїяких, окрім Жидів — сафянників, що з давних часів займали ся там своїм ремеслом; також руським шевцям, що робили «роботу вірменську», вільно було там мешкати й робити. Він обіцює надалї не допускати понадто ремісникам осїдати під замком і займати ся ремеслом. В Київі міщане на початку XVI в. скаржать ся, що ріжні ремісники — піддані воєводи, церковні й панські, — «золотари и кравцы и кушниры и ковали и шевцы и вынники и хлЂбницы и перекупники и рыболове и иныє люде, которые люди въ мЂстЂ нашомъ Кієвскомъ и по селамъ торгомъ ся обыходятъ», хоч сидять в містї, міських податків платити не хочуть. Тому пізнїйший в. княжий привилей для Київа застерігав, що воєвода мав право тільки двох ремісників з кождого ремесла держати під правом замковим, для замкових потреб.[469] Під час ревізії українських замків 1545 р. міщане володимирські жалували на свого старосту, що він в містї має ріжних ремісників і промисловцїв, які сидячи на міських ґрунтах, «заложили ся за старосту», вимовляють ся всяких міських обовязків, і між ними бачимо слюсара, коновала, печника, навіть іконника! Староста деяких з них вирік ся, а знов про иньших казав, що має позволеннє від в. князя держати ремісників, потрібних замкови,[470] і т. и.

Шляхта також вела війну з цехами за право держати в своїх міських чи передміських дворах своїх ремісників, мовляв також для своєї потреби. З другого боку, діставши право безмитного привозу всяких річей для своєї потреби з-заграницї, шляхта широко користає з сього права. Се припадає на той час, коли розвиваєть ся в широких розмірах вивіз за границю, на заграничні торги господарських продуктів, з другого боку — ширить ся в шляхетських кругах розкіш, виставність, власне з тою прикметою — замилованнєм в річах новомодних, в чужоземних формах і взірцях, або й просто в чужоземщинї, з огляду лише на те, що вона не свійська, труднїйша до набування. Вивозячи в другій половинї XVI і першій половинї XVII в. на торги заграничні (і на ті великі ярмарки, що стягали в великім числї чужоземських купцїв з їх товарами), в великих масах свої господарські продукти, шляхта українських земель в великих розмірах забирає там заграничний товар, особливо всякі предмети вищої технїчної катеґорії. Поза тим вона потрібує ремісника головно для робіт простїйших, і вони виконують ся переважно сїльськими ремісниками, яких вождий трохи більший пан старав ся мати повний сортимент серед своїх підданих. Таким чином сей заграничний «навіз» і ярмарки в результатї страшно підтинали розвій ремесла і робили в значній мірі ілюзоричними всї тї ґарантії, які давала ще реміснику цехова орґанїзація. Навіть майстри з найлїпших промислових центрів, з славними традиціями, не могли удержати ся супротив сих неприхильних обставин, і цехмістри львівського золотничого цеху заявляли 1637 р., що хоч між ними є богато добрих ремісників, «які могли б подолати всякого рода роботи й задоволити всякі вимоги, хоч би й самого цїсаря», але вони зовсїм підупали наслїдком чужого навозу»[471]

Ярмаркованнє взагалї, як було дуже користним сурогатом при незвичайно слабім розвою провінціональної торговлї й промислу, мало ту некорисгау сторону, що по за ярмарковими періодами знижало до minimum-а всякий попит на товари й ремісничі вироби і таким чином позбавляло торговлю й промисел місцевий всякої можности сильнїйшого розвою. Все що жило в даній місцевости, робило собі всякі значнїйші запаси на ярмарках, і поза тим лишали ся хиба якісь наглі потреби, або невибагливий попит людей, які живуть з дня на день і не можуть робити запасів, але можуть задоволити свої потреби на першім недїльнім торгу. Тому що супроти ярмарків, як ми знаємо, цеховий примус не мав значіння, і на них міг продавати ремісничі вироби всякий сторонський майстер і всякий партач, на розвою ремесла ярмаркованнє відбивало ся дуже лихо. З становища консументів було воно добре, що давало місце конкуренції, збивало цїни ремісничих картелїв. Але такі періодичні проломи, такі конвульзії конкуренції, вирваної зовсїм з звичайних своїх обставин і норм, на розвій промислу не могли добре впливати. Навіть по більших промислових центрах ярмарковий «навіз» давав себе прикро відчувати місцевим промисловцям, підривав їх часами як якийсь оркан. Що ж казати про поменьші промислові центри? Ремесло могло тут ледво животїти. Як ми бачили, цехи заводили оплати з ярмаркового довозу на свою користь, отже певного рода протекційні таріфи. Але така протекційна полїтика вимагала більшої обережности й зручности, та й прийшла в часах повного вже упадку міського промислу, яким була друга половина XVII і цїлий XVIII вік, — отже була нужденною латаниною, якою цехові ремісники боронили себе від повного виголодження.

 

Стан міського промислу: цехи львівські XV в., Луцьк, Кремінець, Володимир, Белз, Київ, Холм, Красностав, меньші міста й місточка

Щоб дати якийсь хоч трохи докладнїйший образ того, як в сих обставинах жив і розвивав ся (властиво — упадав) міський промисел, на се треба б матеріалу далеко багатшого, зібраного для сеї мети спеціально, а не ті скупі й принагідні згадки, якими ми розпоряджуємо. Приходить ся тому обмежити ся дуже загальними поміченнями і деякими спеціальнїйшими ілюстраціями загального стану.

Перше місце що до розвою ремесла й промислу на нашій теріторії займав Львів, розсадник ремісників, — seminarium mechanicorum. До середини XVII в. він був справдї досить сильним промисловим центром і не тільки обслугував свою близшу околицю, але в значних масах продукував для вивозу. Ми бачили нпр. товари, які вивозили ся на Поділє, Волощину й Туреччину[472] — ті ріжні крамні річи, вироби ремісничі, одїж, зброя: в значній мірі се були товари місцевого виробу, львівського передовсїм. В серединї й другій половинї XVI в. нпр. був особливий попит в Волощинї й Туреччинї на львівські шапки простих, недорогих сортів[473] — їх вивозять сотками й тисячами туди, до самого Царгороду включно[474]. Львівські золотники обслужували своїми виробами маґнатерію й заможну шляхту та міщанство сусїднїх земель, робили для королївських дворів і волоських господарів. Майже до самої половини XVII в. золотництво тутешнє цьвіло й славило ся широко[475] і по власному признанню могло підняти ся всякої роботи й задоволити хоч би й самого цїсаря. Львівський цех мечників, поруч такого ж краківського, мав привилей надаваннє przemian-ків для цїлої Польщі: правдивим майстром уважав ся тільки той, хто на закінченнє свого технїчного образовання поробив у майстрів львівських або краківських, і дістав тут przemianek — нове імя, як цеховий товариш. Подібний привилей мав цех львівських столярів, і товариші з Поділя й дальшої України мали обовязково удавати ся до нього во przemianki, для докінчення свого фахового приготовання[476].

Перший реєстр львівських цехів маємо на актї 1425 р., котрим місто Львів обіцяло Ягайлови, що признає по нїм королем його сина. Як репрезентація міста, поруч райцїв і лаників, виступають тут відпоручники цехів, в тім порядку: купцї (institeres, сrоmеr), різики, пекарі, ковалї, шевцї, кравцї, римарі й сїдельники, солодовники (пивовари), гарбарі, кушнїрі[477]. Се, правдоподібно, повний реєстр тодїшнїх цехів, як бачимо — дуже нечисленних ще. Вони завязували ся пізнїйше, в міру того як зростали ґрупи майстрів певного ремесла, або виникали трудности з спільного пожитя в однім цеху з майстрами иньшого ремесла[478], а тодї всї иньші ремесла містили ся ще в названих вище цехах, або зіставали ся без цехової орґанїзації. В міських актах з того ж часу знаходимо окрім названих в тім реєстрі такі ґрупи майстрів: золотники, мечники, рушникарі (pixidarii), ножовники, котельники (kesseler), слюсарі, уздярі чи поясники (cingulatores), сафянники (rottgerber), рукавичники (hantschuster), теслї (carpentarii, czymmermann), колодїї (rotifices), бондарі, тартачники (bretsneyder), столярі, полотенники (linifces), ткачі вовняних матерій (wollenwebir), цегольники, гончарі, вапнярі (kalkborner), мулярі, камінярі (fractores lapidum), риболови, соляники (salsatores — мб. що солили рибу). По одному стрічаємо таких майстрів як суконники (pannitonsor), малярі, гребінники, токарі (dressler), циновники (саnnengisser), медовари (methebrewer). Розумієть ся, могло бути тих майстрів значно більше, бо згадки їх в тих записках завсїди більше або меньше припадкові, і богато міщан фіґурує без означення своїх занять[479].

Одначе і в сьвітлїйші часи львівського житя — XV і XVI в., вивіз львівських фабрикатів був дуже незначний поруч вивозу продуктів сирових, і так само був незначним супроти довозу чужих фабрикатів. Всї дорогші сорти матерій походили з чужоземного привозу — сукна, полотна, шовкові й вовняві матерії. Вироби металїчні чужоземного привозу зістали ся в широкім уживанню: бачили ми вище[480], що зі Львова на Поділє і в Волощину в великих масах вивозили металїчні вироби чеські, угорські, нїмецькі. Дрібний крам носить у Львові характеристичну назву товару нїренберського[481]. Золотництво львівське не витримує конкуренції з сторонським «навозом», никне й занепадає в серединї XVII в.[482] і т. д., і т. д.

Иньші українські міста далеко не дорівнювали Львову, і їх промисел мало підносив ся над задоволеннєм буденних потреб місцевого житя. Але все таки реміснича людність по більших містах, де маємо про неї звістки, виглядає досить показно.

В Луцьку, столицї Волини, в серединї XVI в. згадують ся тільки такі цехи: ковальський, слюсарський, кравецький, кушнїрський, римарський[483]; иньші ґрупи ремісників, видко, були за слабі, аби орґанїзувати осібні цехи, або обходили ся без цехової орґанїзації, яка взагалї тут була меньше розвинена. Але поборовий реєстр 1583 р.[484] дає таку цїкаву статистику луцьких ремісників: кравцїв що роблять шовкові річи 2, кравцїв звичайних 5, кушнїрів 20, постригачів 2, римарів 9, ковалїв 7, слюсарів 4, шабельників 2, золотарів 3, котлярів 3, лучників 4, стельмахів 3, сїдельників 3, шевцїв що роблять сафяном 4, «юхтенників» 2, шевцїв звичайних 23, аптикар 1, цирульників (barbierzy) 3, ткачів 3, солодник 1, маляр 1, перекупнїв і перекупок 47, пекарів 21, різників 9, теслїв 13, пивоварів 14, скрипаків (музикантів) 5; отже звиш 180 властивих ремісників, і як бачимо — досить ріжнородних катеґорій, з досить значною спеціалїзацією. В Кремінцї, коло піднесення котрого в першій половинї XVI в. енерґічно заходилася королева Бона, в 1560-х рр. (десять лїт по її від'їздї) згадують ся такі ремісники: кравцї, кушнїрі, котлярі, ковалї, слюсарі, бондарі, колодїї, шевцї, римарі, гарбарі, сиромятники, сїдельники, гончарі, пекарі, солодовники, і оден золотник[485]. Але реєстр 1583 р. дає сїй ремісничій людности дуже скромну статистику: кравець оден, видко з тих лїпших, бо окрім того ще кравцїв простих два; так сам оден швець особливий і шість звичайних; ковалїв і пекарок по шість, гончарів і різників по чотири, лучників три, золотарів, стельмахів, цируликів і дударів по одному, прасолів 16. Отже властивих ремісників лише 37, але се мабуть цифри низше дїйсного[486]. Володимир виглядає в тім же реєстрі лїпше: «соляників 10, різників 5, пекарів 11, солодовників 2, перекупнїв 32, кушнїрів 12, кравцїв 6, шевцїв 1 лїпший і 16 звичайних, гарбарів 3, ковалїв 6, бондарів і тесель 6, лазник (банщик) 1, пивоварів 4, золотників, римарів, сїдлярів по одному, гончарів і скрипників по 3»[487]; разом 82 (виключаючи соляників і перекупнїв). В Белзї в 1578 р. було прасолів 24, кравцїв 8, шевцїв 19, кушнїрів 9, пекарів 20, різників 6, золотар 1, солодовників 2, бондарів 8, слюсарів 2, столярів 2, ткачів 7, уздярів 2, ковалїв 4, мідяників (котлярів) 2, сїдельників, колодїїв, римарів (cingulator), мечників по одному, 3 стельмахи, 2 лазники[488], отже разом ремісників 96. В Київі з початком XVI в., перед пізнїйшим упадком міста, згадують ся золотарі, кравцї, кушнїрі, лучники, стрільники, ковалї, шевцї, винники, хлїбники, перекупники, риболови, цирульники[489]; але статистики сих ремесл не маємо нїякої. Відомости про Камінець з люстрацій 1565-1570 рр. були додані вище — в них зазначені тільки деякі ремесла (22 шевцїв, 9 різників, 56 пекарів в 1565 р.)[490]. Поборові реєстри 1564 р. землї Холмської дають такі цифри: в Холмі «всїх ремісників» 112, в Красноставі 151, без означення ремесла[491]; з люстрації 1564 можемо додати лише такі подробицї: в Холмі пекарів було 52, шевцїв 21, різничих яток 13, в Красноставі 16 різничих яток, котрі тримають вісїм різників (отже не було повного числа), шевських яток мало бути «по старій уставі» двадцять чотири, але в дїйсности було 19 майстрів; на пекарів не було уставленої норми, було їх 13[492]. Переглядаючи реєстр міщан, знаходимо серед них двох кравцїв, двох шинкарів, чотирох кушнїрів, трох ковалїв, двох римарів, дві солодовнї і по одному бондареви, стельмахови, столяреви, гребінникови, гончареви, котляреви, пушкареви, муляреви, «барвяреви», цирульнику і крамареви[493]. Реєстр не повний, бо оснований тільки на означенних ремеслах, доданих яко пояснення при іменах: декотрі могли війти в реєстр без сього означення, иньші — не війти в реєстр зовсїм, не будучи господарями хат чи ґрунтів, і навпаки — декотрі могли носити призвище, яке вказувало на ремесло, а того ремесла в дїйсности не робити, так що можна з того реєстру про міське ремесло й промисел судити тільки в приближенню.

Як тип поменьшого міста або більшого місточка може нам послужити в тійже люстрації Городло. Тут люстратори принотовують ґрупу гончарів — 9 майстрів, 4 шевцїв, 7 різників і 7 жидівських крамниць[494]. В поіменнім реєстрі міщан знаходимо крім двох проскурників, що властиво до ремісників не належать, — два бровари, по двох ковалїв і кравцїв, по одному теслї, колодїєви, бондареви, сїдельникови, слюсареви і мельникови[495]. В реєстрі 1578 р. ми знаходимо понадто, крім 45 перекупнїв і 4 прасолів, 6 бондарів, 5 столярів, 2 теслїв, 4 кравцїв, 4 кушнїрів, 4 пивоварів, по одному ткачеви і лазникови.[496]. Місто Буськ, в тім же реєстрі має: 5 шевцїв, 6 різників, 10 кравцїв, 12 кушнїрів, 10 ткачів, 6 убогих пивоварів, 3 бондарів, 1 слюсаря, 1 уздяря, 1 мечника, 3 шаповалів, 1 аптикаря, 1 лазника, 2 стельмахів, 2 солодовників, 3 рибалок, 1 суконника, 1 гончаря, 6 прасолів, 40 пекарів, 80 перекупнїв, 5 ремісників жидівських.[497] М. Потилич може служити прикладом маленького міста з певними, досить розвиненими ремісничими спеціальністями; реєстр 1578 вичисляє: 27 перекупнїв разом з пекарями, 50 гончарів, 14 ковалїв, 6 кушнїрів, 8 ткачів, 19 шевцїв, 10 різників, 12 пивоварів, 7 купцїв, по два кравцї і солодовники, одного бондаря.[498] Як взірець зовсїм скромного місточка візьмемо Добротвір, тут з ремісників бачимо чотирох пекарів, по трох шевцїв і колодїїв, по двох ковалїв і бондарів, одного кравця.[499]

Волинські міста в порівнянню з отсими галицькими, загалом беручи, представляють ся скромнїйше. В Острозї нпр. в р. 1577 побрано податок від 101 ремісників і 19 перекупнїв, але в 1583 лише від 42. В Ковлю з волостию в 1577 р. з 42 ремісників міських і 44 сїльських,[500] в 1591 р. в самім Ковлю звичайних ремісників 35, два золотники, пекарів і перекупнїв 25.[501] Взірцем місточка лїпшого може служити нпр. Торчин, містечко біскупа луцького, в нїм 20 шевцїв (з них 15 «убогих»), 10 кушнїрів, 16 солодовників, 5 різників, 5 гончарів, 12 пекарів разом з перекупнями, 15 прасолів, 3 кравцїв, 3 ковалїв, 2 шаповалів, 2 шабельників, по одному слюсареви і сїдляреви.[502] Клевань, містечко кн. Чорторийських, може бути взірцем місточка трохи меньшого: в нїм 6 різників, 7 пекарок, 15 шевцїв, 5 кушнїрів, стількиж ковалїв, по одному римареви і шаповалови, трох скоморохів[503].

Різники, пекарі, шевцї й ковалї, поруч шинкарів і крамарів, були взагалї тими ґрупами, що в першій лїнїї репрезентували маломіський чи містечковий промисел; по них досить часто стрічаємо ще ґрупи бондарів і гончарів; иньші ще рідше — звичайно ті майстри стрічали ся одиницями, як в наведених нами містах. Те саме більше-меньше, що й тепер бачимо по маленьких, никлих місточках західньої України.

Робітнї були малі. Тільки в більших центрах бували більші, так що приходило ся цеховим уставам обмежати число товаришів і учеників (нпр. в уставі львівських золотників постановляєть ся, що майстер не може держати більш як три товариші й чотири хлопцї). Звичайно-ж робив сам майстер з учеником, чи учениками, а по при своє ремесло часто господарив, навіть по більших містах. Тільки в меньшости стрічаємо ми такі робітнї, де окрім майстра робить бодай оден товариш; статистичні викази, які маємо для деяких околиць в поборових реєстрах, вказують се зовсїм виразно. Нпр. в Холмі реєстр 1564 р. вказує ремісників-майстрів 112, «товаришів» (підмайстрів або челядників) тільки 25. В Красноставі на 151 майстрів є тільки 3 товаришів[504]. В Белзї й Белзькім повітї в 1578 р. було 410 майстрів і тільки: 46 «товаришів.»[505] Цифри сї цїкаві як міри інтензивности ремісничої продукції. Нпр. в згаданім вище Потиличу на 50 майстрів гончарських було 11 товаришів, на 14 ковальських 5 товаришів, але на 19 шевцїв тільки один товариш.[506] На жаль такі викази маємо дотепер в дуже малім числї.

Ще одну цїкаву вказівку дають нам реєстри другої половини XVI в. Вони часом виказують осібно «жидівські голови», і се дає нам судити, наскільки ремесло тодї було ведене християнами і Жидами. Отже видно, що в тім часї, навіть при кінцї XVI в. ремесло ще мало вело ся Жидами; столїтє пізнїйше було зовсїм инакше.

Такі були форми й обставини, в яких мало розвивати ся міське торговельно-промислове житє. Обставини були лихі, й економічне взагалї міське житє хронїчно падало й заникало — протягом XVII-XVIII вв. се просто кидаєть ся в вічі.

Як цїлий міський устрій, орґанїзація й реґляментація торговлї й промислу були пересаджені на наш ґрунт з Нїмеччини. В Нїмеччинї, де сї форми виросли на ґрунтї, були витвором змагань самих міських громад, вони при всїх своїх неґативних сторонах, не перешкодили суспільно-полїтичному й культурно-економічному розвою міського житя; воно було остільки сильне й активне, що неустанно принаджувано сї форми до своїх потреб, і скоро скинуло їх з себе, коли виросло з них. Супроти трудностей, які ставили їм феодальні форми сучасного устрою, супроти претензій і драч володарів і шляхти і їх неприхильної полїтики, купцї й ремісники лучили ся в союзи, орґанїзували ся союзи міст, і як не грошем, то зброєю поборювали сї трудности, відкупали ся від претензій, або відбивали ся від них оружною рукою і на руїнах феодального устрою розвинули нове житє, яке викликало подив сучасників своїм богацтвом, культурністю, поступами технїки. На наш ґрунт нїмецькі форми пересаджували ся правительством і шляхтою від самого початку незручно, неприладжені до місцевих обставин, попсовані національною й релїґійною виключністю, обкроєні або скривлені фіскалїзмом або в інтересах шляхетського стану, і далї псували ся й калїчили ся з тих же мотивів. Октройовані в готових, канонїчних формах, вони не розвивали ся, а вироджували ся й хиріли під гнетом неприхильної полїтики й трудних економічних обставин.

Край взагалї не міг рівняти ся з Нїмеччиною що до своїх економічних сил, а трівожні обставини, погроми й спустошення, разом з нездарною внутрішньою адмінїстрацією, що вироджуєть ся в повну шляхетську анархію в пізнїйших столїтях, не давали навіть тим економічним силам якоїсь можности розвою. Штучно спрепарована міська людність не визначала ся тим духом асоціяції, якою визначала ся в високій мірі людність міст нїмецьких. Не тільки міста наші (в територіальнім значінню!) жили вповнї відокремленим житєм, осібними атомами, інкрустованими в загальну шляхетську адмінїстрацію, — так само відокремлено животїли поодинокі корпорації, а навіть хоч трохи ширших купецьких чи промислових спілок не бачимо зовсїм. Посїяні щедрою рукою правительства, і плекані короткозорою полїтикою привілєґіованих ґруп, насїння релїґійної й національної виключности дїлили, розбивали і в кінець ослабляли й без того немічні міські громади, з'уживаючи енерґію й засоби на внутрішню боротьбу, заборонні заходи й опозицію їм.

З становища українського, обставини, в які поставлено було місцеву торговлю й промисел, були особливо шкідні. Як ми вже бачили, системою заборон розірвано давню безпосередню звязь України з Західньою Европою і зроблено було все для того, щоб Західня культура могла доходити на Україну не инакше, як перейшовши через кепський польський алємбик. Заразом відсунено український елємент від торговлї й промислу, і взагалї від міського житя. Українцї, як «схизматики», або зовсїм виключають ся від участи в купецьких і ремісничих цехах, або допускають ся з усякими утрудненнями. Український елємент засуджений на те, щоб животїти по містах в ролї позбавлених всяких прав передміщан і маломіщан, в ролї дрібних перекупнїв і «партачів», погорджуваних і недопущуваних до нїяких користнїйших і поважнїйших підприємств. Не всї з них мали енерґію й засоби проломити ся через сї національні барікади, як львівський міщанин Остафієвич, що не бувши прийнятим до науки львівськими золотниками, як православний, удаєть ся до Кракова і там доходить степени цехового майстра (на сей факт вказували в своїх скаргах на релїґійно-національну виключність львівські Русини в 1590-х рр.)[507] Не всї в ролї передміських партачів вміли підняти ся на верхи сучасної технїки й штуки, як звістний Андрій Касиянович, «составитель» найвизначнїйшого й найцїннїйшого твору, який взагалї зістав ся нам від львівського золотництва — напрестольного хреста львівського брацтва. Більшість не підіймала ся над тою долею, на котру була засуджена полїтикою правительства й привілєґіованих верств. Відсунена від всяких способів технїчного образовання, від всяких користнїйших і поважнїйших зайнять, вона никла й біднїла, упадаючи все низше й низше, стаючи паріями на своїй власній землї.

І коли сей процес збіднїння й упадку українського міщанства дійшов своїх крайнїх границь, тодї в порівнянню з убогим станом українського елєменту, до котрого був він приведений полїтикою й управою Польщі, і така лихенька копія західно-европейської культури, якою була убога польська культура XVII-XVIII вв., стала чимсь більшим, стала «вищою культурою.» А столїтє пізнїйше потомки тих культурників, стративши з очей (чи умисне випустивши) історичну перспективу, заговорили навіть про «культурну місію» Польщі в українських землях, що полягала мовляв в пересадженню західньої цивілїзації в українські землї. Тим часом як в дїйсности, коли вже говорити про якусь місію, могло бути нею тільки те, що ми бачили як результат польської «опіки» над українськими краями: економічний і культурний занепад українського елєменту.