Шуканнє modus vivindi, компромісові течії в громадянстві, в єрархічних кругах, місїя М. Смотрицького до патріархів, справа прав брацьких, їх скасованнє патріархом

Куруківська кампанїя 1625 р., перечеркнувши рахунки козачини з польським правительством за Хотинську війну, стала на довший час вихідною точкою в українсько-польських відносинах. Кругам козацьким і тим, що стояли за ними й рахували на них, прийшло ся попрощати ся з надїями на задоволеннє своїх постулятів за цїну козацьких заслуг в Хотинській війнї. Але й кругам правительственним і польським не вдало ся сповняти своє бажаннє: тріпнути козачину так як в Солоницькій кампанїї, знищити її й наступити на горло. Прийшло ся шукати якогось modus vivendi і з сею козацькою силою і з тими елєментами, які вязали ся з нею. І в результатї війна 1625 р. стає вихідним моментом для досить довгого, десятилїтнього періоду компромісових проб — останнїх компромісів перед великим вибухом опозіційних сил. Зручнїйшим полїтикам удають ся сї компроміси краще, слабим — гірше, і опозіційні елєменти проривають ся через сї нехитрі компромісові плетення, доводячи до крівавих конфлїктів в 1630 р. і потім знову в 1635. Але «статочнїйші» елєменти загалом держали ся ще сильно, елєменти опозіційні до часу не виросли настільки, щоб перевернути їх, і компромісова течія брала загалом гору як з польського так і а українського боку протягом цїлого сього десятилїтнього періоду. Вершком її розмаху було безкоролївє 1632 р., коли українським постулятам були зроблені значні уступки новим королем, а козачина, що здавна привикла дивити ся на нього як на протектора і приятеля, змагала до того щоб увійти в державне життє річипосполитої та здобути собі голос в її управі. Та правлячі шляхетські круги не були досить розсудні, щоб підтримати сї опортунїстичні напрями, в своїх власних інтересах.

Отсї компромісові течії були тим сильнїйші, що вони не були випливом самої тільки фізичної, оружної перемоги польсько-шляхетського режіму над козацькою силою, що стала опорою й підставою для національної полїтики української в отсих десятилїтях. В самім українськім житю, в тих кругах, що взяли в свої руки провід національного житя та в його інтересах старали ся впливати і впливали дїйсно на козачину й її полїтику, — знаходили ся теж елєменти компромісові, яким були ненаручні і крайности української демократії і її безнадїйний конфлїкт з шляхетським режімом річипосполитої.

Такою була новопоставлена православна єрархія, що по всїм традиціям своєї церковно-полїтичної минувшини, і з огляду на свою гірку залежність від ласки і неласки правительства та на шкідні наслїдки сеї неласки для всього православного житя, — горячо прагнула помирення з правительством, лєґалїзації, признання, толєранції. З прикрістю зносила вона також і ріжні менше приємні для неї сторони того демократичного, республїканського житя, яке виробляло ся в православній суспільности наслїдком дезерції можних і власть імущих, і в помиренню з правительственними сферами, в лєґалїзації своєї церкви бажала знайти міцну підставу для боротьби з сими небажаними явищами внутрішнього церковного житя. А супроти тїсних звязків, які утворили ся протягом останнього десятилїтя між сими єрархічними, церковними кругами і кругами козацькими, такі течії в церковнім житю та боротьба викликана ними варті того, щоб коло них спинити ся на сїм місцї. Вони мали більше нїж саме церковне значіннє.

Я вже мав нагоду попереду зазначити, що наставлена в 1620-1621 рр. під козацькою опікою нова православна єрархія, коли пройшли перші моменти ентузіязму від сеї многоважної подїї, помітила, що їй, так гаряче бажаній, вимріяній, у Бога вимоленій єрархії не дуже то легко знайти собі місце в православній суспільности, яку сї єрархи мали ущасливити своєю появою. Православна суспільність за ту чверть столїтя, що прокинула від переходу на унїю владиків, привикла обходити ся без них. Справи церковного роспорядку, що належали по старим традиціям духовним властям, порядкували ся мирянами, братчиками. Надививши ся на факти дезерції, хитання духовних між православієм та унїєю, на їх утечі «на ситші пироги» панської ласки, брацтва і суспільність взагалї дбали як найменьше лишити в руках духовних, як найменьше давати їм спокуси, хотїли рядити всїм самі, і тим у одиниць здібнїйших, амбітнїйших з поміж духовенства не могли не викликати незадоволення такими відносинами, суперечними з практиками церкви.

Церква руська править ся contra naturam: не клир править народом, а народ клиром, завважає бувший київський ректор, пізнїйший апостат Касіян Сакович, в передмові до книжки Desiderosus, виданій під сю пору (1625). «Живучи в люблинськім брацтві, надивив ся я, як які небудь хлопи-квасники, корчмарі видають попови ризи, апарати, хрести, євангелїя, самі носять їх в олтар, своїми нечистими руками дотикаючи ся річей, на які вони й дивити ся не гідні, а коли їм робив з сього приводу вказівки, не тільки не бачив від них поправи, але ще накликав на себе їх гнїв... Дивна річ, повіряють братчики своїм духовним совість, а апаратів, хрестів, євангелїя повірити не можуть!» Розумієть ся, братчики потрапили б дуже резонно і основно витолкувати такі порядки, але по своєму правий був і Сакович і його однодумцї, коли з становища духовного, з становища канонів церковних дражнили ся такими відносинами. І помічення, роблені унїятами над братськими порядками, без сумнїву знаходили гіркий відгомін в самих православних духовних кругах. «Ви духовних і монахів держите в своїй власти, самі своєю волею їх вибіраєте й приймаєте до свого брацтва, самі судите і вигоняєте тих, які вам не в лад», закидає унїятський полєміст виленським братчикам. «Доти ви своїх духовних хвалите, поки вони вам надскакують, вихиляють ся коло вас, підлещують ся, сповняють ваші бажання, а як хто тільки з них почне розважати та перестане перед вами вислуговувати ся, нехай уже сам про себе дбає; на жалї духовних осіб ваші мирські суди не вважають; десь добре памятаєте, як старшини виленського брацтва, братчики-миряне, осудивши одну духовну особу, святили свої руки в пресвитерській бородї» [1].

Те що відчували православні духовні в своїх стрічах з братчиками, ще болючійше мусили відчувати православні владики. Традиції єпископської власти, самодержавної, автократичної, не мирили ся з новим брацьким народоправством. Розвій брацтв в останнїй четвертинї XV в. погнав православний епископат в 1590-х рр. до тїснїйшого союзу з світською властю, з католицькою церквою, щоб у них знайти опертє проти сього народовластя (пригадаймо Балабана з його боротьбою з брацтвом). За дальше чвертьстолїттє се брацьке народовластє ще більше ствердло і розширило свої компетенції коштом владичої власти, що вигасла на всїм майже просторі українських (і білоруських) земель. І по відновленню єрархії нові владики, при всїм поважанню до брацького інституту, при всїм признанню його заслуг перед церквою, не могли не відчути сильно і прикро, як тїсно і важко їм було з тим розвоєм брацького народоправства.

І от коли Мелетий Смотрицький, друга особа в відновленій єрархії, чоловік близький своїм становищем і духом митрополитови Йову, вибрав ся скоро по убийстві Кунцевича на схід, до православних патріархів, він мiж иншим дістав порученнє від м. Йова представити патріархам, а головно патріархови царгородському, зверхнику української церкви, шкідливі наслїдки тої децентралїзації, тої системи церковних імунїтетів, «ставропіґій», що так широко була розвинена патріархами за останнї десятилїття в українсько-білоруській церкві. Вона підривала єрархічну власть митрополита і епископів, вносила дезорґанїзацію й анархію в церковне житє [2]. Такі представлення, підтримані, очевидно, відповідними контрибуціями були приняті патріархами. Патріарх царгородський видав грамоту, де наказував, щоб церкви і монастирі, які тепер, недавно, і давнїйше дістали права й титули ставропіґій, надалї вже ставропіґіями не називали ся і не правили ся самі собою, а були під загальною властю своїх архієреїв [3].

Се була дуже важна постанова, і вона викликала страшенний гнїв всїх інтересованих брацтв і ставропіґіяльних монастирів, то значить головнїйших і впливовійших православних інституцій. Гнїв сей звернув ся в першій лїнїї на Смотрицького. Печерський архимандрит тодїшнїй, З. Копистинський, що не міг, розумієть ся, благодушно приняти такого замаху на ставропіґіяльні права свого монастиря, не прийняв до себе Смотрицького, коли він приїхав з тим до Київа десь зимою 1625-6 р., і иньших намовляв, аби його не приймали [4]. Митрополит Йов, що тримав ся солїдарно з Смотрицьким, та і не міг, очевидно, відрікти ся своєї участи в сїм інцідентї, прийняв Смотрицького у себе й силкував ся його оборонити; зате роздражненнє звертало ся й на нього. Прислані патріархами листи проголошено за фальсифікати. На митрополита і владиків пускано поголоски, що в підозрілім світлї виставляли їх правовірність і льояльність, підозрівали в якихсь тайних плянах, в відступництві. Почали появляти ся якісь «писання ущипливі», що владиків, а головно митрополита й Смотрицького «удавали за отступники», «в огиду і обридливость приводили» між православними [5].

Щоб збити сї поголоски, митрополит з Смотрицьким зараз же на запусти, «подъ часъ былого въ Кіе†собору, передъ многимъ духовенствомъ, паны шляхтою, войтомъ, бурмистрами, райцами, брацтвомъ церковнымъ и всЂмъ поспольствомъ православнымъ», поспішили оказати «невинности и вЂрности своєє певныє знаки», і в першу недїлю посту, під час звісної церемонїї православія, зробили якісь святочні заяви, що мали знищити всякі підозріння що до їх нахилу до унїї, до компромісу. Але все се підозрінь не убивало, і вони росли далї. В маю митрополит виступив з окружником, де згадавши про отсї попереднї заяви, запевнив всїх православних «великоименитого російського роду», що він і Смотрицький міцно стоять при православній церкві й східнїх патріархах — «ани з апостатами жадного порозуменя і здради ихъ участництва не мЂлисмо, ани противъ церкве рускоє и противъ народу своєго нЂкогда намовъ жадныхъ подступно не чинилисмо, ани чинити безъ волЂ божоє и безъ волЂ всеє церкви православнихъ не мыслили смо». Просив отже не давати віри інтриґанам, що хочуть діскредитувати новопоставлену єрархію. Се діяводьська робота: її мета — наново позбавивши церкву пастирів, до «проклятого уницкого отступства и римскоє овчарни всЂхъ безъ труда загнати» [6].

Сї намови митрополита впливали слабо, бо справа ставропіґій висїла далї. Брацтва й монастирі вишукували акти на ставропіґіяльні права. В одній виписи читаємо, що печерська братія предложила митрополитови на доказ своїх ставропіґіяльних прав грамоти патр. Максима і Рафаіла [7]. Брацтво львівське і виленське вислали своїх послів до патріарха, з грошевими дарунками, доходити своїх прав. Від патріарха винесли вони нову грамоту (датовану груднем 1626 р.), де патріарх розясняв свою попередню грамоту так, що брацтва надїлені ставропіґіяльними правами від патр. Єремії, як брацтво львівське і виленське, мають і далї зіставати ся при ставропіґіяльних правах, а інституції обдаровані титулом ставропіґій пізнїйше, особливо ж патр. Теофаном, — всї мають підлягати архієрею своєї епархії, як звичайні монастирі і парафіяльні церкви [8].

Се розясненнє, принесене послами брацтв, мусїло розвіяти всякі сумнїви що до автентичности патріаршого розпорядження про скасованнє ставропіґій, принесеного Смотрицьким. Воно було автентичне. Але відносин утихомирити се розясненнє не могло нїяк, бо довгий ряд інституцій, між ними київське брацтво, та й Печерський монастир, були далї загрожені в своїх автономних правах. І невдоволеннє на митрополита, на владиків, і підозріннє в тайних, неправославних замислах розвивало ся далї.

Депресїя серед православних, мрії про порозуміннє «Руси з Русю», «Дезідероз» Саковича і заходи Смотрицького в 1626-7 рр., його мотиви, проєкт соборного порозуміння на соймі 1626, король визначає собор, Смотрицький переходить на унїю, його лист до царгород. Патріарха 1627 р., переговори з Борецьким і Могилою, алярми І. Копинського

Historia magistra vitae прикладом попереднього поколїння владиків поучувала сучасників, що змаганнє до повноти єрархічної власти являєть ся лихим симптомом що до українського епископату і тягне його на совзьку стежку компромісів з правительством та до унїонних уступок. І справдї поруч із отсею боротьбою за повноту епископської власти против церковного партикулярізму і автономізму ми бачимо в тім же самім часї серед головнїйших репрезентантів української єрархії виразні тенденції до полагодження своїх відносин до правительства, до помирення з унїєю, до релїґійного компромісу.

Багато причин впливало на се. Передусїм тяжке становище новопоставленої єрархії, що далї мусїла «тиснути ся в маленькім кутку на Українї», не маючи можности явити ся в своїх епархіях, не тільки що сповняти свої владичі функції. Одні зіставали ся владиками без вірних, in partibus; инші, скучивши такою фальшивою позицією, йшли шукати иньших, кращих обставин, як звісний нам Єзикіїль Курцевич, що подався в Московщину і став там архіепископом суздальським. Безнадїйність соймової боротьби в інтересах православної церкви, безплідність козацьких домагань і переговорів в інтересах нової єрархії мусїли викликати сильний упадок духа. Непримирене становище правительственних кругів, неустанне ослабленнє всїх инших елєментів, на яких опирало ся православне церковне житє, з виїмком самих тільки козаків, безнастанна гроза репресій, безвиглядність боротьби — все се викликало малодушні гадки про компроміс, його неминучість і пожаданість.

Боротьба православія і унїї на живім тїлї української і білоруської суспільности також лякала своїми перспективами. Обидві сторони напружували й зуживали всї свої сили в отсїй братовбийчій боротьбі, занедбуючи для неї иньші, житєві потреби культурного і національного розвою, а їх коштом розростало ся латинство, елємент польський. Де два бють ся, користає третїй. З насїння церковної незгоди, засїяного між Русю, збирали овочі польонїзм, католицтво, і святкували свої тріумфи над Русю, що падала все глибше й глибше. Український елємент відтїсняв ся все далї на далекі пляни полїтичного і суспільного житя. Давно не стало вже православних між сенаторами, а й між земськими достойниками все рідше можна було надибати чоловіка, який ще не розірвав звязків з українською народністю. Досить було між кандидатами знайтись одному католикови, щоб ріжні ревнителї католицької віри саме йому постарали ся добути номінацію від короля [9]. Православна суспільність все більше переходила в сїру масу без скільки небудь впливових і сильних одиниць. Але ще меньше було їх між унїатами. Унїатську церкву правительство підтримувало, але серед польського громадянства її легковажено ще більше нїж православну. Вона не була нїякою силою, за нею не стояв нїхто, і ся никла, слабосила теплярняна ростина не мала тодї ще нїякої житєвої сили. Шляхтич-унїат був великою рідкістю; унїатське духовенство рекрутувало ся з попівських, міщанських і селянських дїтей, і в сю точку так злорадно били православні полємісти, підносячи, що не вважаючи на всю протекцію уряду навіть на владичій позиції не можна знайти унїатів шляхтичів (с. 447). Все, що відривало ся від українського житя з шляхетсько-панських кругів, ішло просто в латинство. Кінець кінцем між маґнатськими кругами в 1620-1630 роках не було вже сливе нїякої Руси, нї православної нї унїятської. З Київщиною, Браславщиною, навіть Волинею, повторяло ся те саме, що в попереднїх столїтях стало ся з Західньою Україною, і не треба було бути дуже пильним глядачем сього процесу, щоб розуміти, куди і до чого він веде.

Прихильникам компромісу здавало ся, що обєднаннєм церкви православної й унїятської — сих двох руських церков, можна запобігти сьому проґресивному паралїчеви руського тїла. У головних речників сеї угоди 1620-х рр., Саковича і Смотрицького, ся нота звучить досить сильно і надає спеціальний інтерес сим невдалим пробам релїґійної угоди. «Ми дїти одного отця, сини одної матери — на що розриваємо згоду, на що одні одних живих посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо», кличе Сакович в передмові до свого «Дезідероза» (1625). Поєднаннє унїтів і неунїтів для Смотрицького — се «поєднаннє Руси з Русю» [10]. Висловляючи своє здивованнє, що православні заходили ся так живо уживати руки свої від усякої участи в сих угодових заходах, Смотрицький пише Лаврентию Древинському, звісному православному парляментаристови сих часів (в осени 1628 р.): «Досить було б якъ твоїй милости самому, так і намісникови моєму отцю Йосифови, а перед усїм преосвященому нашему господинови й. милости [11], господину отцю архимандритови печерскому [12] і декому иньшому самих себе по щирости запитати, як то у нас у всїх сливе щоденна з серця до Господа Бога пісенька була: «дай нам, Господи Боже, Руси з Русю прийти до порозуміння [13], аби вже більше не йшли ми до упадку й винищення народу нашого, особливо між станом шляхетським. Часто бувала про се між вами, православними послами, приватна розмова під час соймів — які б до того знайти способи. Було се як крізь сон трактовано три роки тому в Вильнї. Публично був обговорений вашими милостями на минулім соймі, в р. 1627, спосіб зносин обох сторін через певні особи, і твоя милость обовязав в сїй справі повидати ся зі мною для устної розмови» і т. д. [14].

Розумієть ся, ми з свого становища можемо сильно сумнївати ся в корисности такого компромісу православя з унїєю в тодїшнїх умовах, коли унїя не була ще нїяким проявом народнього житя, тільки компромісом з польським католицьким режімом, компромісом нехарактерности і малодушности. Православє в тім моментї було єдиною формою відпорности українського елєменту в сфері культурно-національній, і всякий компроміс його з унїєю означав би не зміцненнє, а ослабленнє сеї відпорної сили. І всї міркування про спасенні наслїдки нового компромісу були перед усїм проявами тої ж малодушности і утомлення супроти правительственних репресій серед православних єрархічних і всяких иньших вищих кругів.

В зацитованім листї до Древинського Смотрицький своїми однодумцями називає перед усїм митрополита і нового печерського архимандрита П. Могилу (вибраного на сю позицію в 1627 р.), і далї глухо — деяких инших. Безсумнївно, було тих однодумцїв більше. Тільки й вони, і сам митрополит з архимандритом, затримали ся на небезпечній дорозї, коли з такою силою прорвала ся загальна опозиція їх плянам серед української суспільности. Смотрицький не встиг завернути ся й пройшов до кінця, з ролї миротворця попавши в ролю апостата, і се була одна з богатьох тодїшнїх траґедій, яка притягає до себе увагу тому, що сим разом спіткала найвизначнїйшу лїтературну й наукову силу тодїшньої України. Смотрицький сам оповів нам її історію [15]; тільки, на жаль, уже пізнїйше зводячи її початки до одного знаменника з тим становищем, куди він прийшов кінець кінцем, він не відкриває всїх періпетій, які приходило ся йому перейти — несподївано і незалежно від своїх початкових замірів і планів. Історія ся в кождім разї кидає ясне світло на компромісові течії, які розвинули ся були в вищих єрархічних кругах в сих роках.

Сакович, що в формах скорочених, більше вульґарних і менше траґічних, проробив ту ж дорогу, яку доля судила пройти Смотрицькому [16], перший пустив поголоску, хоч і в досить неясній формі, про угодові заходи серед православних і ролю в них Смотрицького. Покинувши в 1624 р. Київ, перейшовши до Люблина, а в 1625 р. приїхавши звідти до Кракова і вже рішивши ся розірвати з православними, з огляду на обіцянки, які робив йому можний протектор унїї, спадкоємець Острозьких кн. Олександр Заславський, Сакович випустив в тім роцї цитовану вже книгу Desiderosus і в передмові до неї виступаючи з проповідю помирення православя з унїєю для спільної позитивної працї над духовним подвигненнєм народу по теперішньому кажучи, він вперше натякнув на якісь заходи коло заспокоєння релїґійної боротьби. Згадавши з похвалами про Смотрицького, що тодї прибував на Сходї, він бажав щастя його плянам: «з любови до правди повзявши в своїм серцю побожні замисли на успокоєннє нашої релїґії, він добровільно взяв на себе подорож туди, звідки має виходити право і дозвіл на заспокоєннє таких справ, і щасливим поворотом своїм він розсїє хибні гадки про себе». В сих словах містив ся натяк, що місія Смотрицького до патріархів мала на метї також добути дозвіл на «заспокоєннє релїґійної боротьби», то значить — на компроміс з унїєю.

Сам Смотрицький не дав близших пояснень своїх плянів на Сходї. В Апольоґії він каже, що виїздячи на Схід, хотїв переконати ся, наскільки наше православіє вірне традиціям східньої церкви. Але може близше підходять до правди його слова в листї до патріарха царгородського (хоч і писані зовсїм не з щирими, а навпаки — різко сказавши: провокаційними замірами). Він пише тут, що його заінтересували писання унїонного характера, які обертали ся на Українї з іменами патріархів (підроблені католиками), і він думав на Сходї близше познайомити ся з такими писаннями [17]. Смотрицький міг сподївати ся, що його унїонні ідеї, виложені ним в кількох писаннях уже перед тим і положені в основу «Катехизиса», що віз він з собою, в надїї дістати для нього апробату патріархів, — знайдуть в патріарших кругах певне спочутє, і се послужить опорою в унїонній аґітації на Українї й Білоруси в супереч суворим старовірам-ортодоксам. Але сї надїї не справдили ся, і Смотрицький, не зваживши ся навіть завести скільки небудь рішучих розмов на сю тему анї предложивши свого катехизиса, поїхав назад в тім переконанню, що на патріархів нема що рахувати, а треба переводити унїю незалежно від них.

На жаль, Смотрицький не відкрив нам, наскільки в сих плянах брало участь инше православне духовенство. На сїм пунктї він взагалї був досить здержливий, може з мотивів тактичних — бо не тратив надїї, що на унїонну дорогу підуть ранїйше чи пізнїйше й иньші єрархи (Смотрицький і вмер серед сих компромісових заходів та переговорів). Без сумнїву, є певна ідейна звязь, певне степенованнє від його розвідів на Сходї до проб переведення спільного з унїатами собору на Українї, який давнїйше відкидав ся православними на тій підставі, що без патріархів собору не можна відбути, а тепер православні єрархи вважали можливим вчинити його і без патріархів. Не кажу вже про плян засновання самостійного патріархату в сполученій православно-унїатській руській церкві. Все вказує на певну глубшу, свідомійшу тенденцію заходів.

Проєкт собору для порозуміння православних з унїятами, як уже знаємо (с. 505), був виставлений з українського боку на соймі 1623 р., але тодї він стрів ся з рішучою опозицією православних владиків. Вони заявили, що собор сей не може відбути ся инакше як під проводом царгородського патріарха, властиво немає про що й дебатувати, бо для релїґійних діспут нема нїякої підстави. Потім на новім соймі, що зібрав ся в сїчнї 1626 р., коли справа «грецької віри» знову була поставлена між дезідератами посольської палати [18], король повторив свою гадку, що заспокоєннє релїґійної справи повинно зачати ся від духовного собору, де б обидві сторони пошукали порозуміння між собою [19]. Коли православні посли заявили, що собору сього не приймають, і посольська палата переказала королеви, що не вважає се полагодженнєм поставленої справи [20], король катеґорично заявив, що вважає таке соборне порозуміннє одинокою дорогою, і своїм дїлом уважає тільки потвердити те, до чого такий собор договорить ся [21]. І три тижнї по соймі король видав грамоту, де визначав на осїнь того ж (1626) року в м. Кобринї [22] собор «релЂи греческоє» для обговорення «потреб і покою церковного». Грамоту видано на прошеннє митроп. Рутського, і про участь в нїм православних не згадувало ся виразно (грамота адресувала ся до «стану духовного і свЂтского релЂи греческоє»), але її цїль — переговори і порозуміннє унїятів з православними була, розумієть ся, всїм ясна і звісна. Унїати пізнїйше навіть докоряли православним, що вони самі просили короля, аби визначив сей собор, а потім не приїхали. Унїати, мовляли, чекали-чекали й не дочекались. А православні толкувались, що в королївській грамотї не згадувало ся про участь православних [23].

Загальне невдоволеннє на митрополита і його близьких товаришів в справі ставропіґій, що тодї підняло ся, і підозрівання в порозумінню з унїатами, від яких митрополит мусїв публично відпекуватись і виклинатись, — все се доста поясняє нам се здержаннє від усякої участи в соборі, хоч би навіть серед православної єрархії була якась охота до нього [24]. Формальний привід давало те, що правительство до православної єрархії формально не звернуло ся — хоч в листї своїм до московського правительства митр. Йов, розповідаючи про здержаннє православних від участи в сїм соборі, представляв справу так, нїби то православні противлять ся якомусь виразному покликови правительства [25]. Очевидно, перед Москвою старав ся він можливо підчеркнути свою відпорність супроти компромісових плянів — з огляду на поголоски про податливість.

Тим часом Смотрицький, опинивши ся під бойкотом за свою ролю в справі ставропіґій, не маючи відваги вже удавати ся до свого давнїйшого пристановища — виленського брацтва й не знаходячи притулку нїде инде, побачив себе змушеним шукати ласки у католицької сторони. З кінцем року він увійшов в переговори з кн. Янушом Заславським, просячи вставити ся перед сином, кн. Олександром, звісним уже нам протектором унїї, щоб дав йому Дерманський монастир, в маєтностях Острозьких. Кн. Олександр поставив умовою, що Смотрицький перейде на унїю; так радив йому Рутський, запитаний князем, та й самому князеви ся справа мусїла бути досить ясна. Смотрицький пристав на сю умову, і князь обіцяв дати йому монастир. Але потім роздумавши ся, захотїв дістати від кандидата щось більше нїж просту словесну згоду, і написав йому цїкавий лист [26], де пригадав йому попереднї хитання (Тренос, по тім Палїнодїй, написаний з початку в унїоннім дусї, потім в дусї антікатолицькім) і жадав «для свого спокою», щоб Смотрицький дав йому на письмі посвідченнє про перехід на унїю. Смотрицький не тільки зробив се, але пообіцяв іще й активно причинити ся ad maiorem Dei gloriam, і для сього просив звести його з митр. Рутським.

Бажаннє його було сповнене. Лїтом 1627 р. Рутський зїхав ся з Смотрицьким. Але сповнивши формальности свого переходу на унїю Смотрицький висловив бажаннє, щоб папа позвозив зіставити його перехід на унїю якийсь час в секретї, аби на зверх можна було йому далї зіставати ся православним владикою і в сїй ролї pallio schismatis latens (криючи ся під плащем схизми) переводити свої пляни на користь унїї. А власне, по його словам, задумував він написати до царгородського патріарха ряд запитань в доґматичних питаннях і сподівав ся, що в відповідях патріарх проявить неправославність своїх поглядів — бо в своїх царгородських розмовах Смотрицький, як казав, переконав ся в єретицтві патріарха. Тодї можна б було, опираючи ся на сїм, підірвати авторитет патріарха в очах православих України і Білоруси. Далї, користуючи ся своєю популярністю і авторитетом серед православних, він, Смотрицький, буде мати спромогу вести між ними пропаґанду унїї, толкуючи в сїм напрямі отців західнїх і східнїх. Він задумує в сїм дусї видати книжку про свою подорож на Схід, і православний катехизис, і для відповідного їх впливу треба перевести через православну цензуру, а для сього Смотрицькому треба про око не розривати з православними. Нарештї наміряє він нахиляти православних до спільного собору з унїатами; се не вдавало ся досї, а було б корисно; Смотрицький сподїваєть ся прихилити до сього пляну найвпливовійших осіб, коли зістанеть ся православним про око [27].

Рутський предложив сї пляни і бажання Смотрицького і папа прийняв їх з великим спочутєм та побажав усякого успіху його заходам між православними.

Та інтриґа, задумана Смотрицьким на патріарха царгородського, йому не вдала ся. Смотрицький написав лист (в серпнї тогож року 1627 р.), повний всякої лїрики, комплїментів, і серед ріжних підступних запитань між иньшим заохочував патріарха виступити для помирення православних з унїатами, щоб вивести православних з теперішнього положення і безправности в Польській державі [28]. Але патріарх серед сих сердечних зітхань і ляментацій мабуть зачув фальшиву ноту і не відписав нїчого.

На більший успіх заносило ся Смотрицькому в його пропаґандї за церковним собором серед української єрархії. Собор мав послужити йому тепер за вихідну точку в аґітації за угодою з унїєю. В вище згаданім листї до Древинського, як ми бачили, Смотрицький пригадував, як то Борецький, Могила та иньші зітхали за якимсь порозуміннєм «Русь з Русю». В своїй «Протестації» при всїй здержливости в відзивах про своїх бувших і ще не безнадїйних союзників, Смотрицький прохопив ся споминами про ту толєранцію до католицької церкви, яку Борецький виявив в розмовах з ним, уважаючи полученнє з католиками дїлом легким, аби тільки полагодити справу калєндаря, що для простого народа служить головною перешкодою. По його словам, Борецький ще в 1625 р. працював над тою калєндарною справою і при нагодї згадував, що знайшов легкий спосіб обєднати обидва калєндарі. Подібно про Могилу Смотрицький каже, що він з повним спочутєм прийняв його лист до царгородського патріарха, де були висловлені ті ж гадки що в Апольоґії, і сам висловляв ся про релїґійну угоду «прихильно і спасенно» [29].

З ним Смотрицький зїздив ся осібно тим лїтом. Петро Могила тодї вже був безсумнївним кандидатом на печерську архимандрію, то значить на найсильнїйшу позицію тодїшньої православної церкви, і тим і своїми звязками в польських маґнатських кругах висував ся на першу фіґуру між православними. Смотрицький пробув у нього коло двох тижнїв і знайшов його дуже податним для своїх ідей. Могила «дуже толєрантно відзивав ся про римську церкву і її ріжницї від православних», як доносив Смотрицький Рутському [30].

Собор, чи властиво зїзд, плянований Смотрицьким, відбув ся на Богородицю (8 IX 1627) в Київі в тїснїйшім кружку: з виднїйших осіб був окрім Смотрицького тільки Борецький і Могила, саме вибраний вже на архимандрію печерську. Наради вели ся очевидно в тім же угодовім напрямі. Смотрицький згадав про свій катехизис, і Борецький з Могилою просили подати його до церковної цензури, щоби потім видрукувати його для ширшого розповсюднення. Смотрицький обіцяв, але заявив, що перше нїж предложити цензурі свій катехизис, вважає пожаданим випустити трактат, де б були обговорені «ті шість ріжниць, які заходять між церквою східньою і західньою», — «аби через те лекше і щасливійше могла пройти та цензура». І сей плян був прийнятий [31]. На скільки при тім Смотрицький розкрив свої пляни, він не каже, але по мисли його, очевидно, сей трактат «толєрантним» трактованнєм релїґійних ріжниць, а ще більше (як показала потім Апольоґія, як вона з того вийшла) — перспективою тих благодатей які мав дати релїґійний компроміс, очевидно мав проторувати дорогу катехизисови, а катехизис, уложений в такім же самім угодовім дусї, мав послужити переведенню релїґійного компромісу.

Щоб приготовити настрій серед широких кругів, Смотрицький пускав поголоски про тенденцію в унїятських кругах до того, щоб відірвавши ся від Риму, злучити ся на ново з православними. Маємо лист його, писаний в осени того року до виленських братчиків, де він під секретом оповіщає їх про переїзд до Київа посередника, присланого до митрополита і владиків від м. Рутського і иньших унїатських єрархів, чернця Ів. Дубовича. Сей Дубович просив м. Йова і Смотрицького зїхати ся з Рутським для порозуміння: унїятські владики рішили відстати від папи і назад піддати ся під зверхність царгородського патріарха і бажали б з православними владиками порозуміти ся, як би се зробити найкраще, «з охороною духовних і світських прав». Православні владики заявили свою утїху з приводу такого заміру, але замість зїзду з Рутським просили прислати їм письменні пропозиції, і Дубович обїцяв приїхати з тим незадовго знову. Повідомляючи братчиків про се, Смотрицький заразом подавав до їх відомости, що в правительственних кругах виник проєкт утворити самостійний патріархат для земель українських і білоруських. Смотрицький просив обміркувати сю справу, а від себе висловляв гадку, що противити ся тому православні не можуть — нема на те нїяких арґументів («жадноє слушности въ отпор мети не могучи») [32].

Приходило ся справдї всїми способами надробляти суспільну опінїю, бо про підозрілі переговори православних владиків з унїятами вже починали ходити поголоски. Ісаія Копинський, один з непримиренних старовірів, розвідавши ся про зносини Смотрицького і Борецького з Рутським, розписав грамоти до православних, сповіщаючи про сї зносини, про пляни унїї серед православних владиків, та остерігав перед Борецьким і Смотрицьким [33]. Борецький був дуже тим розжалений, скаржив ся на сї обмови перед московським правительством, скаржив ся на Копинського перед Вишневецьким, патроном заднїпрянських монастирів Копинського. Але розпочата акція не переривала ся, а розвивала ся далї. З соймового дневника 1627 р. довідуємо ся, що тодї, під час сойму в Варшаві вели ся переговори між унїатською і православною стороною, і в 20-х днях падолиста порозуміннє між ними здавало ся осягненим; біскуп виленський заявив, що релїґійна справа буде полагоджена, «бо коло того ходимо» [34]. Одним з близших участників сих переговорів і надїй порозуміння, був, без сумнїву, звісний нам український парляментарист волинський депутат Лавр. Древинський.

Перед запустами, в лютім 1628 р. Смотрицький бачив ся з Могилою. Могила віддав йому візиту в Дермани і Смотрицький мав дуже добрі вражіння від розмов з ним: писав до Рутського, що на Могилу «добра надїя згоди церковної» [35]. Перед великоднем в Городку на Волини, в маєтности печерській (коло Рівного), зїздили ся з Смотрицьким православні владики — крім Борецького і Могили ще Ісакий Борискович і Паісий Іполитович, і тут по словам Смотрицького про угоду з унїатами говорено вже досить отверто. Смотрицький предложив свій обіцяний меморіал в справі ріжниць між східньою і західньою церквою — такими ріжницями він уважав науку про ісхожденіє св. Духа, чистилище і науку про блаженство праведних, уживаннє оплаток при причастю і причастє мирян без чаші, та папський прімат [36]. Всї сї ріжницї він трактував як маловажні, і відчуженнє від католиків і унїатів вважав результатом упередження, а не якихось дїйсних ріжниць. По словам Смотрицького, зібрані владики стали також на сю позицію [37] і серіозно обдумували, як би «без порушення віри нашої прав і привилеїв знайти спосіб поєднання Руси з Русю», себ то унїатів з неунїатами, і рішили зібрати собор з духовних і світських людей і на нїм перед усїм зайняти ся сею справою. Митр. Йов мав розписати «листи приватні» з зазивом на сей собор, а Смотрицькому поручено написати меморіял, який би заохотив до участи в соборі, і сей меморіял опублїкувати разом з трактатом про ріжницю між церквою східньою і західньою — про малозначність сих ріжниць [38].

Справа нової унїї, як здавало ся, виходила на зовсїм поважну дорогу.

Опортунїстичні настрої серед козаччини, тактика М. Дорошенка, «розбір війська», справа виводу козаків з шляхецьких маєтностей, посольство на сойм 1626 р. татарський напад, справа стримання випищиків від походїв, страхи в Туреччинї, заходи Дорошенка против своєволї, походи на море 1626 р., екскурсїя Дорошенка на Запороже

Паралєльно з таким компромісовим настроєм в тих духовних кругах, що стояли на чолї сучасного національного і культурного житя, подібний же угодовий, опортунїстичний напрям, як я вже зазначив; бере гору і в національній українській армії — в козаччинї.

Було се не тільки проявом депресії від нещасливої кампанїї, від погрому широких полїтичних плянів, що снували ся в попереднїх лїтах, але також і того, що провід у війську на якийсь час захопила досить міцно козацька буржуазія, статочнїйші, «луччі люде», як називано їx в московських реляціях. Вони зайняли сильну позицію «на волости», на території «городовій», і опираючись на них їх репрезентант гетьман Дорошенко міг вести мирову полїтику супроти шляхетської Польщі. Була певна симптоматичність в сїм паралєлїзмі угодовства духовного і угодовства козацького, — хоч компромісова полїтика владиків взагалї не знаходила спочутя серед сеї козацької буржуазії, і вона навіть кінець кінцем виступила з протестом против неї. Таки не було се без значіння і впливу на напрям козацької полїтики, коли духовні круги, що в імя національних (церковних) інтересів давнїйше понуджували козаччину до рішучої опозиції супроти правительства та пробивали дорогу для українського іредентизму, тепер шукали компромісу з католицькою полїтикою правительства. Разом з тим як серед самої козаччини брав гору напрям опортунїстичний, угодовий, — перестав підносити її опозиційну енерґію той стімул, що робив се протягом попереднїх лїт, а виходив власне з тих церковно-національних кругів. Се, кажу, не зіставалось без впливу і значіння.

Новопоставлений гетьман Михайло Дорошенко старанно і зручно підтримував перед лицем правительства свою давню репутацію чоловіка «завсїди зичливого для короля і річипосполитої» (с. 468). Куруківський трактат положив на нього тяжкий обовязок — переведеннє козацького реєстра. Протягом шести тижнїв, на день 18 грудня 1625 р. мало бути перебране козацьке військо, вибрано з нього шість тисяч реєстрових і списаний реєстр сього шеститисячного козацького війська. Протягом 12 тижнїв, по кінець сїчня 1626 р., реєстрові козаки, які мали осїдок в маєтностях шляхетських і духовних, мали вийти звідти до королївщин, попродавши ґрунти і будинки людям, які б підняли ся нести підданські обовязки. А вся иньша маса козацтва, яку раховано на 40 тисяч чоловік, — так звані виписчики (виписані з козацтва) мали перейти в «звичайне послушенство» королївській чи приватній, панській юрисдикції (с. 559).

Не вважаючи на те, що перед військом стояла перспектива походу на ливонський театр війни, де вже від осени вела ся кампанїя, і то досить нещаслива для Поляків, Конєцпольский завзяв ся сим разом допильнувати переведення реєстра таки на дїлї. Він розложив своє військо, в числї 15 тисяч, під проводом Казановского, в київській околицї: в Василькові, Хвастові, Трипіллю, Стайках, Ржищеві і в самім Київі. «А велїв гетьман Конєцпольский Казановскому з усїми тими людьми стояти по городах доти, аж козаки розберуть ся в шість тисяч, а як козаки не будуть по умові розбирати ся в шість тисяч, то гетьман Конєцпольский зараз піде з усїм військом на козаків під Київ», оповідав в Москві звісний нам митрополичий повірник піп Филип [39].

«І гетьман козацький Дорошенко — оповідав далї піп Филип в груднї 1625 р. — «з польськими комісарами їздить по козацьким городам, розбирає козаків. І тепер гетьман Дорошенко пішов до Нїжина до розбору козацького, а з Нїжина поїде до Прилук і до Лубень, теж козаків розбирати. І по городах козаки Дорошенка слухають ся, бо луччі люде з козаків пристали до нього, Дорошенка». Але добра з того піп Филип не віщував: «Крови полило ся богато (в Куруківській війнї), а треба іще сподївати ся, бо тепер в запорозьких сторонах всяких людей тисяч за сорок, і ті, що зістануть ся по за шістьма тисячами, не захотять бути пашенними людьми (підданими): мабуть війну розпічнуть, або підуть на Запороже або на Дін» [40]. І мабуть далї ведучи тактику зондовання московського правительства, митрополичий аґент додавав: «А ті люде, що їх від козацтва віддаляють, хочуть посилати до царя, бити чолом, щоб цар їм поміг своїми людьми на Поляків, а вони будуть цареви служить, будуть литовські городи здобувати на царське імя, щоб їм не бути позбавленими православної віри» [41].

Се було, розумієть ся, пусте говореннє, і в московських кругах не надавали йому нїякої ваги. Але й пророкованнє нової козацької війни, льоґічно вірне для дальшого часу, теж не справджувало ся зараз. Дорошенко, маючи за плечима польське військо і опираючи ся на підпору статочнїйших, «луччих людей», переводив «розбір», то значить вибирав козаків до реєстру, а иньших виключав з війська, обережно і без пригод. Операція була неприємна і вимагала богато такту, але його, видно, не бракувало Дорошенкови. При тім в інтересах самої людности було як найскорше привести сю реєстрацію до кінця, аби позбути ся розкватированого польського війська, що мало допильнувати виписки, а своїми «лежами», розумієть ся, дуже докучало місцевим людям, а особливо козакам. А «луччим людям» було таки до певної міри й бажано позбути ся з війська неспокійного, гультяйського елєменту.

Одначе не вважаючи на всї старання, «розбір» все таки потягнув ся значно довше за визначений для нього термін. Так само і перехід реєстрових з панських маєтностей до королївщин. Ся друга операція дотикала вже не гультяйства, а самих статочних, і переведеннє її вже зовсїм нїяких користей не давало, — тому козацька старшина тут особливо мусїла старати ся вигадати час. Манїфестуючи свою льояльність, свою енерґію в сповнюванню умов останньої угоди, вона арґументувала практичними неможливостями, переконувала польських комісарів і добила ся від них відрочення. В 20-х днях сїчня Дорошенко з старшими зїхавши ся в Київі з королївськими комісарами предложив уже готовий реєстр шеститисячного козацького війська. Не була се остання редакція, як можна було б міркувати з комісарської заяви [42], бо останню редакцію Дорошенко післав кор. гетьманови тільки на весну, після експедиції на Запороже [43]; але в кождім разї реєстр був підготовлений, і комісари, оцїнюючи льояльність старшини, з свого боку не відмовили продовження терміну для виходу реєстрових козаків з панських маєтностей. Оповіщаючи, що вписані в реєстр козаки з шляхетських маєтностей мають звідти вийти, комісари заразом просили дїдичів не принагляги козаків з огляду на зимову пору. Так само в иньшій болючій для козаків справі — осиротїлих козацьких родин, комісари просили від себе шляхту: «просимо аби вдови козацькі були заховані при вільности до дальшої ласки й. к. м.» Се був певний успіх, яким прихильники статочної полїтики могли похвалити ся.

Відроченнє було козакам потрібне, бо вони конче хотїли добити ся від короля скасовання отсих прикрих постанов куруківської комісії і в сїй справі саме висилали своїх послів на сойм, що розпочинав ся з кінцем сїчня 1626 р. Посвідченнє комісарів про списаннє реєстра і льояльне поведеннє козацького війська в ріжних иньших справах (напр. в прикрім для православних приверненню унїатам церкви св. Василія в Київі, захопленої православними в київських розрухах 1625 р.) [44] рекомендувало правительству коректність війська супроти вложених на нього обовязків, і військо показавши ся нею, тепер хотїло спробувати сею петицією звільнити ся від ріжних прикрих для нього постанов куруківськоі комісії [45]. Просило підвисшення платнї і спеціальних виплат на армату, амунїції для запорозької залоги, винагородження за зруйновані польським військом доми і хозяйства козацькі. Пробувало ще раз звалити постанову про вихід реєстрових козаків з маєтностей панських і духовних. Просило за козаків, які через старість або калїцтво стали нездатними до служби, за вдів і сиріт козацьких, щоб за ними зіставали ся козацькі права. Просило, щоб йому далї було вільно діставати з Москви упоминки, за те що визволяє невільників з рук невірних (а під сим покровом аби могло далї вести зносини з московським правительством і діставати від нього субсидії). Обережно натякало на можливість яких небудь шкідливих для доброї слави вчинків з боку своєвільників, які позіставали ся в війську з волї комісарів, і тим способом здїймало з себе відповідальність за якісь інціденти в будучности. В головах же і на першому місцї тих петицій стояла знову справа релїґійна:

«Як Київське воєводство добиваєть ся заспокоєння грецької віри, так і вони просять, аби митрополит і владики, посвячені патріархом, були затверджені королем».

На сю справу звертало військо також особливу увагу своїх прихильників, до яких удавало ся з спеціяльними листами, просячи підтримати його прошення перед королем і соймом. Маємо такий лист від Дорошенка, з Київа, з дня 10/II, до тодїшнього старшини протестантів Криштофа Радивила, польного гетьмана в. кн. Литовського [46].

Посольство козацьке зложене з Максима Григоровича, Сави Бурчевського, Филипа Пашкевича і Лукаша Христофовича, було прийняте королем під кінець сойму (6 III н. с.) [47], але реальних успіхів не мало нїяких. В релїґійній справі, як уже знаємо, король обмежив ся пропозицією, щоб православні з унїатами самі дійшли якогось компромісу на соборі. Посольська палата, що дуже простигла в своїм опозиційнім настрою під впливом звісток про татарський напад на Україну [48], згодила ся відложити релїґійну справу до дальшого сойму. Щож до справ козацьких, то сойм обмежив ся тільки апробатою куруківського трактату. Король і сойм прийняли військо козацьке «до ласки своєї», під умовою, що козаки будуть тримати ся куруківської ординації; инакше будуть проголошені ворогами держави і військо коронне знову наступить на них [49]. Платню їх признано таку, як ухвалено під Куруковим, і сей видаток мав бути покритий з жидівського поголовного (отже Жидам припала честь утримувати козацьке військо) [50]. Нїяких уступок козакам понад те не зроблено. В деяких, меньше важних справах король поручив війську порозуміти ся з гетьманом (Конєцпольским). Иньші збув мовчанкою.

Татарський напад, що став ся під час самого соймовання в лютім 1626 р., своєю повною несподїваністю і т. ск. повною нельоґічністю наробив великого замішання в польських справах. Пів року тому Конєцпольский прийшов до порозуміння з Ордою і гойно задарував її, щоб відтягнути від союзу з козаками, і з Турками війшов до тїснїйшого порозуміння, мотивуючи се спільним інтересом боротьби з козаччиною (с. 540). Раптом в лютім 1626 р. впадає велика татарська орда під проводом самого хана Магомет-ґерая на Поділє, а його брат Шагін-ґерай, в ролї польського союзника манїфестуючи свою непричетність, присилає до Конєцпольского султанський фірман (наказ), яким султан наказав ханови вчинити сей напад на Польщу [51]. Звістка ся прийшла досить пізно [52]. Татари пройшли аж до Галичини і Белзщини. Конєцпольский і стражник коронний Хмєлєцкий, кинувши ся з тим військом, яке мали під рукою, і з козаками, могли погромити лише деякі татарські загони при їх поворотї та увільнити забраних невільників [53].

Напад Татарам отже не дуже вдав ся, але збентежив зовсїм польських полїтиків: не знали як зрозуміти се поводженнє султана і чого сподївати ся від Туреччини. Французький посол в Царгородї толкував сей татарський напад інтриґами цїсарських і іспанських аґентів, що хотїли викликати козацькі напади на Царгород і звязати ними турецькі сили [54]. Турки запевняли, що хан не дістав нїякого наказу від султана, аби нападав на Польщу, і коли Шагін-ґерай писав про якийсь султанський наказ, або Татари взяті в неволю се кажуть, то не треба їм вірити: хан вчинив напад на Польщу своєвільно, а причиною було, що йому не виплачено упоминків за давнїйші роки [55]. Польські полїтики не вірили сьому і здогадували ся, що турецьке правительство хоче змусити польського короля, аби прислав послів до Царгорода з дорогими дарунками, що в турецьких сферах мали б представляти польську дань (харач) султанови, як в давнїйших роках [56]. Сей здогад знаходив собі оправданнє в турецьких жаданнях [57]; але можна б іще висловити здогад, що напускаючи Магомет-ґерая на Польщу, турецьке правительство хотїло розсварити тих союзників — хана і короля, і таким чином позбавити неслухняних братів-ґераїв тої опори, яку вони знаходили в Польщі. Але хитрі брати вийшли з тої ситуації так, що Магомет-ґерай взяв ся сповнити султанське порученнє, а Шагін вів далї лїнїю польського союзника і переслав, хоч і не дуже в час, копію султанського ферману.

Сенсаційну історію оповідав з тої нагоди московський вістник. Коли під час татарського нападу Конєцпольский зажадав від Дорошенка, щоб він з козаками йшов Полякам на поміч, і Дорошенко рушив в похід, на дорозї в Прилуках перестрів його ханський посол і пригадав Дорошенкови давній союз з Татарами. Тодї Дорошенко вернув ся назад, а Запорожцї під проводом гетьмана Олифера пішли навіть з Татарами разом на Поляків [58]. Але все то були казки: в дїйсности козацьке військо брало участь в боротьбі з Татарами [59], нїяких козаків з Татарами не було, і Дорошенко держав ся вповнї льояльно, а його посольство саме тодї добивалось королївської ласки на соймі.

Польське правительство, зайняте шведською війною, дуже не раде було сїй небезпецї, яка зарисувала ся на полуднї. Сойм визначив кредит на удержаннє 7 тис. війська на Українї, крім того 1200 війська з польських контінґентів і військо козацьке мало стерегти Україну [60]. Конєцпольский з головними силами мав іти в Ливонїю. До Царгорода рішено вислати посольство і ужити всїх способів, щоб відносини з Туреччиною не псували ся.

Головна небезпека була від своєвільного козацтва, «випищиків», що зараз на весну пустили ся збирати ся на море. Було їх на Запорожу з початком року кілька тисяч, і Дорошенко вперед остерігав польське правительство, що треба сподївати ся морського походу [61]. Всякі страхи зараз пішли про сей похід між Турками. В Царгородї говорили, що польське правительство віддячуєть ся за татарський напад, позволивши козакам іти на Царгород і давши їм на те амунїцію і козаки приладили вже сїмсот чи навіть тисячу чайок до походу [62]; хочуть бити ся з усею фльотою турецькою, і присягли взяти саму адміральську ґалєру. Околицї Царгороду прийшли в страшенну трівогу від таких поголосок. Згадували таке пророцтво, що державу турецьку зруйнують люде з півночи. Двадцять ґалєр стало на сторожі Босфору. Капітан-баша з фльотою мав іти на море, але, як висловляєть ся анґлїйський кореспондент — вперед був побитий страхом власним і фльоти своєї [63].

Страхи сї були одначе сим разом даремнї. Польське правительство поспішило ся пригадати Дорошенкови обовязок, вложений на нього куруківським трактатом — понищити козацькі човни і запобігати козацьким своєвільним походам, постановивши на Запорожу залогу [64]. Дорошенко не відмовив ся від сього і з делєґатами висланими Конєцпольським, щоб допильнувати сеї справи, вибрав ся з військом на Запороже. Якась частина випищиків, правда, встигла таки піти на море, але се здаєть ся не була замітна експедиція і скоро скінчила ся. Турецький історик згадує про 60 козацьких чайок, з яких турецька фльота зловила 30 і привела «до високого порогу» стамбульського, а иньші розтїкли ся по морю [65]. З реляції Дорошенка можемо здогадувати ся, що сей весняний похід скоро і малозамітно скінчив ся, тільки невеличка фльотиля під проводом якогось Миська «одірвавши ся від иньших» забавила ся довше [66]. Мабуть се про неї доносив в серпнї французький посол, що турецька фльота придибала 12 чайок козацьких на устю Ріону («на устю річки в країнї Мінґрелїї, за Трапезонтом»). Козаки вийшли на берег, заложили ся укріпленим табором; але сили були не рівні: козаків було по словам Турків всього коло трьохсот, Турки здобули їх укріплення і побили самих [67].

З оповідань отамана Олекси Шафрана довідуємо ся ще про иньшу невеличку, але теж дуже смілу експедицію: ходили козаки запорозькі і донські з Дону, під проводом отсього Шафрана; пішли за чотири тижнї до великодня на восьми човнах, 400 чоловіка, і пограбили околицї Трапезонта, а потім сей Шафран ходив іще осібно на двох чайках, з сотнею козаків і теж добичливо [68].

Турецькі жалї на великі козацькі походи [69] таким чином виглядають як сильне прибільшеннє. З иньших джерел бачимо тільки малозначні напади.

Разом з тим своєвільцї шукали здобичи також в степах і розбили московську казну, придибавши коло Перекопу [70].

Та сї дрібні експедиції не йшли в рахунок, а більшим походам Дорошенко встиг запобігти, понищивши човни, які міг запопасти, й поставивши на Запорожу залогу з реєстрових, що мала стримати дальшу своєволю, і на якийсь час справдї стримала. «Прийшовши (на Запороже), — доносив Дорошенко Конєцпольскому, «зараз ми при висланих вами панах попалили човни ті, що були на землї і могли бути спалені легко; иньші, як рушив ся на Днїпрі лїд, вода повідривала і побила і ми їх нїяк не могли повитягати. На коші, на місцї полишили ми старшиною Івана Кулагу (пізнїйшого гетьмана) і при нїм повну тисячу людей добрих, з каждого полку, привівши їх до присяги на повній радї. Їм лишили ми на письмі інструкцію, як мають справувати ся і наказали їм сповнити отсї поручення: По перше, як вода спаде, аби зараз повитягали ті човни, затоплені в водї, і попалили та попсували їх. Так само і ті човни, що тепер на морю з Миськом, відірвали ся від иньших і не прийшли ще й досї: як тільки вони прийдуть, зараз човни попалити, а людей, які прийдуть у них, зараз повисилати до міст, як своєвільних, не держачи їх при собі анї трохи. Ми й собі б радо зачекали приходу тих човнів, але трудно було чекати, стоячи на степу, бо вороги, довідавши ся про нас, кілька разів набігали, розглядаючи військо, а на острові (в Сїчи) тяжко було розложити ся з кіньми через велику воду, що поняла його. Та й ми певні, що той старший, нами полишений, сповнить усе, що ми йому в інструкції написали. По друге, поручили ми, аби кождого своєвільного, який перечив ся б, так що заносило ся б на своєволю, — зараз тамже карати горлом або відсилати до нас доконче. По третє, аби пильно дбали за здобуваннє вістей про неприятельські замисли, бо ми, для услуги королївської, і самі б раді піти в неприятельські землї за Днїпро, тілько що язиків наших, які пішли водою на Запороже, неприятель, як довідали ся ми, половив між порогами, і трудно було нам (без відомостей) іти, та й час був гарячий для коней [71].

Спорядженнє реєстру, козацькі домагання. погром татар під Білою Церквою, незадоволеннє козацьких петицій, рада в Переяславі на поч. 1627 і нові петиції

Все се були дуже приємні для польського правительства річи. Конєцпольский поспішив сповістити турецьке правительство і всїх інтересованих про все зроблене для святої згоди з Туреччиною — де що й прибільшив для більшого ефекту. Вислане ним на Запороже військо, — пише він каймаканови (що воно було козацьке ж таке, про се за дїпше вважав промовчати), — одних своєвільників покарало, иньших половило, всї човни попалено (в листї до французького посла в Царгородї подавав він число тих попалених човнів на 30); на Запорожу лишила ся залога з трьох тисяч (так!), вона має пильнувати тих, що ще не вернули ся з моря і нїкого не пустити, а який би ясир з собою привели з турецьких сторін — всїх мали відбирати і вільно пускати, - й так стало ся. Отже своєвільство «основно приборкане», нехай же Турки з свого боку зроблять усе, щоб не повторяли ся напади татарські [72].

Окрім таких приємних і цїнних для польської дипльоматії звісток Дорошенко разом з тою реляцією своєю переслав також вповнї викінчений реєстр. «До пяти тисяч війська приписали ми шесту тисячу за порогами, при ваших делєґатах, і реєстр їх, скомпутований, вашій вельможности посилаємо». Таким чином умови куруківські були сповнені, своєвільство «основно приборкане», нї з заграницї, нї з України не було чути нїяких жалів.

Та додаючи до давнїх доказів нові докази своєї вірности й льояльности для короля і річипосполитої, статочна козаччина Дорошенка хотїла за те добити ся нарештї «ласки» реальної, уступок з куруківської ординації, скасовання найбільше прикрих її постанов. Посилаючи Конєцпольскому реляцію про свою дїяльність на Запорожу і «скомпутований» реєстр, Дорошенко з старшиною заразом ставив цїлий ряд жадань і усильно просив вглянути в ті ріжні прикрости й недогоди, які терпить військо. Просив про се в своїм листї і заразом іще осібно поручив своїм послам просити про се Конєцпольского. В посольстві їхали Іван Зборовський, Грицько Лихопол і Кіндрат Неук. Інструкція від війська, контрасіґнована «на власний наказ військовий» Константином Вовком, писарем військовим, поручала їм отсї справи, свого часу віддані королем на волю гетьманську: просити підвисшення платнї козакам грошевої і сукном; просити ремонту армати: коней, шор, порохів, залїза, платнї і сукна для арматної служби, бо тих кілька возів залїза, що були видані на козацьку армату з Київа, за листом гетьманським, не стало й на половину армати; треба також визначити якесь місце і кватири на армату — досї вона стояла в Київі, але далї було б утяжливо сьому місту її тримати; треба підвисшити платню писареви військовому, — «з огляду на працї й заслуги нашого писаря, що трудить ся більше нїж хто небудь у війську і на нїм головний тягар лежить», посли мають «горяче» просити гетьмана, щоб платню підвисшено, «як то і перед тим було завсїди, що писареви давати половину того, що старшому війська»; пригадувано також про плату в грошах і сукнах для музики військової й хорунжих.

В листї своїм Дорошенко пригадував Конєцпольскому ще справу зносин козацького війська з Москвою: король з сею справою відіслав їх до Конєцпольского. Дорошенко просив, щоб їм позволено сї зносини для субсидій, бо видить то Бог — нема звідки взяти нїчого. Скаржив ся ще на шляхту з України, що вона вигоняє козаків з своїх маєтностей, аби забирали ся як найскорше, а забороняє купувати від їx будинки і розробки. Значить, з виходом з панських маєтностей козаки все ще тягнули, чи просто щоб виграти час, чи сподіваючи ся, що може таки вдасть ся скасувати сей примус. Дорошенко просив гетьмана, щоб заступив козацтво від тих панських кривд.

Посольство козацьке ставило ся у Конєцпольского в Барі десь з початком липня н. ст. [73] Але нїчого втїшного воно від нього не почуло. Король відіслав козаків до гетьмана, гетьман відіслав назад до короля, від Анни до Кайафи, як казали тодї. Так приходить ся здогадувати ся з того, що кілька місяцїв пізнїйше військо козацьке звертало ся з тими своїми справами знову до короля.

Зате службу козакам Конєцпольский вмів диктувати. Поручив їм, аби головних провідників морського походу прислали королеви «на знак свого підданства», а самі «аби спішно прибули до польського війська против неприятеля» [74]. Були трівожні вісти про Татар і військо коронне, а з ним і козацьке мусили стерегти Україну від несподїваного нападу. Знов був якийсь татарський наїзд на Поднїстровє, Конєцпольский вислав військо в сторожу між Чорний і Кучманський шлях, боронячи Поділє і Волинь; українські пани алярмували, щоб не зіставляти без оборони «України», і при всїм тім — головно раховано на козаччину, «коли вже Дорошенко завів з ними порядок» [75]. Потім в серпнї подїї на північнім театрі — успіхи Ґустава-Адольфа в Прусії, куди несподївано перекинув ся він, змусили забрати кварцане військо з України до Прусії і тягар оборони України тим більше спав на козачину.

Польського війська під проводом Хмєлєцкого зістало ся тут всього дві тисячі. Тим часом на осїнь, зараз по виходї польського війська пустила ся на Україну величезна орда під проводом нуреддін-султана (то значить другого прінца, після калґи) і цїлого ряду иньших молодших прінців ханського роду. Вязні татарські оповідали, що було в сїм походї 40 тис. добрих вояків і стільки ж мотлоху, а й рахуючи щось тут на прибільшеннє, очевидно, що орда була велика. Вона пішла на Київщину і звідти хотїла йти на Волинь, але зачувши про військо, завернула ся й стала під Білою Церквою «кошем» (головним табором) та звідси розіслала загони, щоб встигнути упорати ся, нїм військо притягне: загонам наказано було вертати на третїй день. Тим часом Хмєлєцкий встиг надтягнути з своїм кварцяним військом і з деякими панськими полками, мав всього 3 тисячі, а Дорошенко привів шість, і разом ударили на кіш татарський під Білою Церквою 29 IX с. ст. Погода була дощева, так що з рушниць не було користи й приходило ся битись з руки. Татари пробували боронити ся, але не довго тримали ся й пустили ся тїкати: козаки й жовнїри гонили їх, аж стемнїло. Потім, знищивши головний кіш, почали ловити загони, заступивши їм переправи на Роси, і маса Татар потопилась тут, а потім ще під Рокитною, на болотї застукали великий загон Бухар-султана й Кантемирових синів, застали їх «розгощених» і погромили сильно, — «рідкий і щасливий ординець, котрий утїк», а ясиру одібрали з півтораста душ. Маса Татар загинуло, раховано їх на десять тисяч. Козаки й иньші вояки обловили ся здобичю — «нїоден тутешнїй боярин без бахмата (турецького коня) не прийшов, а були й такі що й двох і трьох поприводили», — доносить барський урадник про тутешню шляхту. Але невільників брали мало, — «жовнїри в розяреняю не зіставляли невільників живих, але немало їх у козаків».

Козаки взагалї були героями дня. Хмєлєцкий з особливою похвалою відзиваєть ся про «велику зичливість і мужність козацьку, показану на тім пляцу козаками запорозькими з старшим їх Дорошенком». Про Дорошенка оповідали в дусї тих «рицарських часів», що він ведучи перед війська, ударивши на Татар забив сїмох списом, і одного так сильно ударив, що не міг назад списа витягнути. Був і «смішний випадок» по думцї сучасників: перед Запорожцями, коли вони ударили на Татар, вилетїв пугач і ухопив ся колїна одного Татарина, так що той злетїв з коня, і його забито на місцї [76].

Вість про такий блескучий погром бісурмен викликала велику радість скрізь, особливо серед гнїтючих вістей з північного театра войни. Королеви, що пробував сам в Прусії, післано важнїйших невільників, козаки післали десять татарських хоругов і бунчук. Все се з великою парадою було представлено королеви в Торуню, під час скликаного там сойму в падолистї того року. Але посилаючи королеви хоругви й бунчуки, козаки поручили своїм послам пригадати королеви й свої старі прошення, стільки разів безуспішно предкладані правительству [77]. Одначе й сим разом вони не привезли від короля нїчого, крім листу, де король заявив, що він вдячно прийняв заслуги, показані козаками, й обіцює їм за те ласку свою.

Сього вже було за богато навіть на статочну старшину. Депресія, викликана куруківською катастрофою, проходила. Все тяжше ставало стримувати від ексцесів масу виписчиків, все тяжше було манити їх якимись спасенними наслїдками їх льояльности, королївськими чи панськими благодатями, що спадуть на них за спокійне, льояльне захованнє козацького війська. А тим часом цїлорічний піст, здержаннє від уживання козацького хлїба, заграничного і свого (леж і приставств), справдї привело до того, що козацький пролєтаріят схуд, зголоднїв і все тяжше було його тримати на припонї куруківської ординації.

В перших днях 1627 р. «на повній радї» в Переяславі рішено було вислати нове посольство до короля і усильно просити його, королевича і ріжних високих панів вглянути в козацькі обставини — що козаки далї не можуть нести своєї служби річипосполитій [78]. В виразах дуже делїкатних і здержливих висловляли козаки своє здивованнє, що король збув знов нїчим їх представлення, їх кріваві подвиги й заслуги. Просили потвердження своїх прав і вільностей [79], а властиво їх розширення. Дуже сильно, «унижено і плачливо» допоминали ся збільшення платнї і дотації на армату та ріжну службу військову (пушкарів, хорунжих, музик, ремісників і т. и.). «Видить Бог, писали вони, не гордячи ласкою вашої кор. милости сміло сказати можемо, що тою річною платою ми нїяк не можемо покрити потреб наших, вірно служачи вашій кор. милости і не знати, на що й обернути її, чи на одїж, чи на амунїцію, чи на иньші потреби воєнного чоловіка — взявши тих кілька золотих, не тільки що одежі, але й пороху та олова на службу річипосполитій не можна на рік постачити».

Спеціяльної підмоги допоминали ся з огляду на шкоди й утрати в конях, зброї і т. и., понесених в останнїх битвах з Татарами. Просили позволити їм «хлїба і місця для одпочинку» — право роскватировання і побору припасу «по тих працях і трудах», аби бути при купі на випадок нового татарського нападу, про який мовляв ходять чутки, — бо досї козаки, «не хотячи нарушити ласки королївської, мешкають по хатах своїх і нїякої стації з убогих людей не потягають (і вже, видко, довше того посту витерпіти не можуть). На місце побитих і тих, що своєю смертю повмірали — тому що через те wielka dziura w woysku się znaiduie — просять позволення вписати до реєстру «добре гідних і заслужених, випищиків, що були вилучені від війська», бо инакше за кілька років військо зовсїм зведеть ся, як його не доповняти. Пригадують знову справу вдів по козаках, побитих на службі королївській, — аби король видав унїверсал, «пригадуючи привілеї королївські, щоб нїхто не чіпав ся тих вдів; бо їх українні урядники дуже тиснуть і кривдять, забираючи з-під опіки козацької під свою юрисдикцію. Також взагалї українна шляхта, «не дбаючи про королївські унїверсали», чинить великі кривди козакам, — «бють, мордують, і не знаємо яким правом доходити справедливости і у кого маємо просити, і нїколи ми її не можемо дістати, і не відаємо, куди їх позивати, і хтоб розсудив з ними, бо до й. королївської милости далеко, і не маємо на те коштів, будучи убогими людьми». Нарештї бажали, щоб принціпіально признане куруківською комісією право торговлї, шинковання і промислів для козаків було потверджене королем спеціально, «бо тепер навіть і пива зварити на свою потребу, а не на шинкованнє не можемо одержати позволення від панів обивателїв українних». Про се послам поручало ся просить «усильно, упадаючи до ніг».

З сих відкликів до давнїйших привілеїв і постанов (часом зовсїм апокрифічних, або дуже натягнених) [80] виходить, що під формою королївського «потвердження давнїйших привілеїв» військо в дїйсности хотїло дістати ряд нових прав і вільностей, в мішанім судї з шляхтою, в правах козацьких вдів, в праві варення напитків і шинковання ними, а правдоподібно і в праві пробутку в шляхетських маєтностях, — а принаймнї дістати якусь притоку до тих прав. Мало се бути справдї «поправою» вільностей козацьких, хоч і проводило ся в скромній формі простого потвердження давнїйших королївських привилеїв, щоб не дражнити королївських слухів бажаннєм нових прав. Виступали тут старі, вічні бажання козацькі, стільки разів підношені під час переговорів з правительством. Але і сим разом, всїми проявами вірности, послушности, льояльности не могли вони уняти королївського серця.

В посольстві їздили Яцко Мозирянин, Федор Пухович і Ян Бучинський (всякий раз нові посли, мабуть для того, щоб всякий раз хтось иньший з старшини міг дістати дарунки — майже одиноку користь тих посольств). Королеви представили ся вони в перших днях марта [81]. Королївської відповіди не маємо. Знаємо, що король обіцяв козакам за їx шкоди в битві з Татарами 10 тис. золотих нагороди, і здаєть ся тим і скінчила ся королївська ласка. Тай та обіцянка 10 тис. (котрих козаки чекали дуже довго — ще до сойму при кінцї 1627 р. з тим удавали ся) була теж не стільки випливом «ласки», чи вдячности, скільки результатом вістей про козацьке знеохоченнє до дальших услуг «королеви і річипосполитій».

Невдоволеннє козаків на неподатливість правительства, вони відмовляють ся від походу на шведів, шведське правительство пробує з ними звязатись. Турки заходять ся будувати замки на україн. теріторії 1627 р., демонстрація хмєлєцкого і козаків, козацький похід на море. Посольство на сойм, становище пос. палати

Неподатливість коронного правительства супроти козацьких бажань мусїла тим більше дражнити козаччину, що правительство раз у раз її потрібувало, і саме тепер, відіславши нї з чим козацьке посольство з торунського сойму по білоцерківських подвигах, шукало козацької помочи для далекої і прикрої шведської війни. Такий проєкт виник іще під час осїннього торунського сойму. Потім десь в початках 1627 р., коли козаки виряжали те нове посольство до короля, одному з комісарів в козацьких справах, Томашу Шклїньскому, король дав порученнє стягнути на північну війну дві тисячі козаків, понад реєстр, і виправити їх водою, Днїпром, з першим початком навіґації. Жаданнє се викликало в козацьких кругах сильне роздражненнє: Не дуже приємна була сама перспектива служби в Прусії чи Ливонїї, не подобали ся ріжні подробицї сього вербунку, а головно — що польське правительство так собі до козачини звертало ся як до своєї кешенї, а всї прохання козачини збувало нїчим.

Маємо лист Дорошенка, писаний Шклїньскому з Канева, 18. II, в відповідь на його порученнє «зібрати дві тисячі добрих або що найлїпших молодцїв, не рухаючи тих що тепер стоять в службі і приповіди річипосполитої, і вислати їх туди, де буде потреба». Дорошенко влучно іронїзує з такого жадання правительства, яке цїлий рік добивало ся того, щоб усе, що було понад реєстрове військо, вернуло ся в підданську масу. «Не можемо того зрозуміти, звідки б узяти ті дві тисячі найлїпших — чи з тих відлучених (випищиків), що вже своїми панами, у котрих вони в підданстві, так чисто пошарпані і понищені, що ледви з душами лишили ся? Бож тих що лишили ся в службі королївській шкода до сього чіпляти: єсть для нас і тут досить роботи з ворогом св. хреста — і то вже тяжко видолати, бо не маємо з чим. Мали ми надїю, що король й. м. ласкою своєю і датком за утрати наші зволить нагородити наші теперішні кріваві заслуги, але нїякої ласки ми не дізнали, навіть кусника хлїба не дістали, щоб по тих трудах і працях зїсти могли, і що вбогий чоловік мав, то проїсти мусїв, а щоб чим тїло покрити, про те й не згадувати, — зовсїм нас голод і холод присїли». І вичисливши ще кілька недогід і неприємних подробиць в самім способі пропонованої служби — що війська давнїйше не «затягано» таким способом, і шкода заводити такі практики, «чого з предків своїх не чинили» (не подобало ся се розриваннє війська на два театра війни, пропонований похід комягами і т. п.), гетьман просив вибачити і прийняти до відома всї ті мотиви, які не дають змоги війську сповнити сього поручення [82].

Крім мотивів, вказаних в сїм листї, неприємний був козакам мабуть і сам факт, що король удаєть ся до них не сам і не через гетьмана, а через такого незначного комісара, і в сїм вони могли бачити охоту дешевим коштом, не обовязуючи ся нїчим перед козачиною, мати її на услуги. А крім того, понад все иньше, могла бути ще одна, дуже характеристична причина — шведські впливи. Саме в тім часї шведське правительство ріжними дорогами — через Москву, через Семигород, через Царгород, за посередництвом ріжних против-католицьких елєментів через польсько-литовських протестантів, через царгородський патріархат (тодїшнїй патріарх Кирил Лукаріс був звісний як прихильник протестантів і завзятий противник католицької церкви) і т. п., пробувало якось дістати ся до козацького війська, і взагалї до православної опозиції в Польщі й Литві, щоб включити її в ряди против католицької ліґи, або принаймнї наробити як найбільше клопоту польському правительству — габсбурському союзникови, вплутати його в нову війну з Туреччиною, з Москвою, розпалити в серединї Польщі усобицї, повстання і т. д. Серед таких плянів і рахунків на найблизшу хвилю починають лунати дуже серіозні ноти про те, що козацький елємент, який в недавнїх війнах дав такі блискучі приклади відваги, витрівалости, вірности, дисціплїни, і взагалї має таку славну минувшину, під протекторатом сусїдів, під проводом якого небудь визначного і талановитого чоловіка міг би вибитись з під власти Польщі і утворити самостїйну, добре орґанїзовану республїку [83]. Не маємо документальних відомостей, чи якісь зносини дїйсно тодї вже з Україною навязано (так місії висланї через Москву розбились о незгоду московського правительства, що не хотїло пропустити шведських послїв на Україну), — але можливо, що таки щось з того долетїло до Запорозького війська і вплинуло теж на його неохоту до шведського походу

Тим часом польське правительство дуже потрібувало козаків Шклїньский діставав пригадки одну за одною Діставши згадану відповідь від Дорошенка, вибрав ся в мартї на Україну сам особисто. Для заохоти просив короля прислати завчасу козацьку плату до Білої Церкви, додати платнї старшинї, і т. и. [84]. Може й та королївська обіцянка 10 тис золотих за козацькі утрати в битвах з Татарами стояла в певнім звязку з сими заходами коло козаків, — але вона не помогла нїчого. Відомостей про дальші переговори не маємо, але реєстрова козаччина таки не пішла Чи навербовано щось виписчиків, не знати (в шведській війнї козацькі контінґенти виступають взагалї дуже неясно) [85] Але реєстрове військо таки рішуче відмовило ся від шведської війни, що нїчого приємною їм не обіцювала. Роспитуваний Москвою вістник Гр. Гладкий зі слїв митрополита Йова розповідав про се так: Гетьман зібрав раду в Каневі, і на радї козаки відмовили ся, відказали королївському післанцеви, що «на шведського короля вони не підуть, бо король польський і пани сенатори відобрали їм способи прожитку, на море йти забороняють, вони від того збіднїли і на службу на шведського короля їм рушити ся нї з чим». І післали до короля і сенаторів просити, щоб на будуче козацького війська було 10 тисяч, і король аби прислав їм грошей і сукна на 10 тисяч [86].

Вісти з Царгороду про турецьку експедицію на Україну, для будови замків на Днїпрі, що почали приходити з весною [87], дали нові арґументи за тим, що козакам не можна облишати України, і польське правительство мусїло кінець кінцем прийняти до відомости се мотивованнє і дати спокій з шведським походом [88].

Ся справа будови замків на Днїпрі, що наробила великого галасу й зайняла увагу України на цїлий рік, вийшла з інїціативи Кримцїв. Толковали її в Царгородї тим, що хан хотїв викрутити ся тим від перспективи походу на війну до Персії і для того видумав сю забавку у себе дома [89]. Може ще правдоподібнїйше, що сими замками він сподівав ся замотати наново польсько-турецькі відносини, з користю для себе. З проєктом сим хан Магомет виступив перед стамбульським диваном ще з кінцем 1626 р. Проєктував поставити два замки на нижнїм Днїпрі, на двох боках, на місце давнїйшого замка, побудованою за султана Солїмана, що вже встиг розсипати ся в руїни. Замки сї мали боронити козакам виходу на море Оден замок брав ся збудувати сам хан, другий полишав Туркам. Плян сей був з охотою прийнятий в диванї на поч. 1627 р. Ханови і калзї післано на знак султанської ласки шаблї й кафтани, капітан-баші поручено іти з весною з воєнною фльотою й транспортовими кораблями на Днїпро для будови замків і оборони її від можливих перешкод з боку козаків; до нього ж мала прилучити ся дунайська ескадра. Намісник Кафи мав прислати робітників для земляних робіт; воєвода молдавський і мунтянський мали прибути також в поміч з своїми людьми. По скінченню замків там мала бути лишена залога з 4 тис. людей, щоб стерігти виходу на море від козаків [90].

Такі шумні заходи завчасу стали звісні на Українї й викликали тут велику трівогу. Польські правительственні круги занепокоїли ся, як десять лїт тому, сим турецький заміром стати міцною ногою під боком України, в номінальних границях Корони. Козаччина абсолютно не хотїла позволити Туркам загородити їм дорогу на море. Але до конфлїкту з Турками польське правительство також не хотїло доводити. Коли армія капітан-баші, зійшовши ся під Тегинею з людьми молдавськими і мунтянськими, рушила відси на українську границю, Хмєлєцкий з польським військом і з українськими козаками насамперед демонстративно виступив їй на зустріч і тим, як каже, змусив змінити курс: замість іти на українські границї, де баша, мовляв, мав замір ставити замок при границях Браславщини, на устю Чичаклею до Богу, баша пішов до Очакова, і звідти завів переговори за посередництвом господара молдавського Мирона Могили-Бернавського. Сими переговорами Хмєлєцкий встиг відвести башу від заміру ставити другий замок, страшачи його тим, що козаки і вся Україна «рушила ся» на вість про сї замки, не можна буде утримати спокою з Туреччиною, «козаки, прочувши, не хочуть слухати своїх старших і думають про похід Днїпром», і т. д. Скінчило ся на тім, що тільки хан кримський відновив старий замок в Аслан-Керменї, а баша від свого замку відступив ся, уложив нову угоду між Туреччиною і Польщею і пішов во свояси, a Хмєлєцкий, прочатувавши цїле лїто і початки осени на степовім пограничу (над Сурією) з своїм військом і козаками, вернув ся також [91]. Своєвільне козацтво за той час, посміваючи ся з турецьких заходів і замків, вибрало ся походом на море — рахують їх на 60 і 80 чайок, але близше про cей похід не знаємо нїчого [92]. Реєстровики ж, вернувши ся на волость, зайняли ся знову виправою посольства до короля, на сойм, зібраний в Варшаві з початком жовтня ст. ст.

В посольстві поїхали сим разом Яцко Клїша, Іван Туровець, Константин Вовк (ми бачили його перед кількома місяцями військовим писарем), Константин Зайкевич, Станїслав Яблонський і Фурс Малейкевич. Грамота датована «табором коло Тарганового ставу над Росавою», 22/IX [93]. Посли везли королеви ad captandam benevolentiam кількох вязнїв татарських, захоплених під час наїзду під Мушуровим, грамоту, де бідолашне військо перепрошує короля за «часті докуки» і виправдуєть ся, що «ґвалт і недостаток великий» змушує їх наприкряти ся королеви прошеннями, аби видав їм привилей на оборону їх спокою від українної шляхти. По словам козаків, ся шляхта не вважаючи на льояльне поведеннє козаччини і на суворі унїверсали, кілька разів видані з королївської канцелярії (сих унїверсалів не маємо, і не знаємо, на скільки знову докладний сей козацький відклик тут до них), далї і ще гірше докучає козакам мордованнєм і відбираннєм ґрунтїв (все очевидно на ґрунтї того ж примусового виводу козаків з приватних маєтностей — козаки, видно, далї відтягали ся від нього під ріжними вимівками). На ілюстрацію тої шляхетської бути вказували факт, що пани Калїновскі не перепустили війська козацького через свої маєтности. Та мабуть все се говорило ся більше для декорації, умисли ж були иньші, і королївський привилей випрошував ся для цїлей, вище вже вказаних — для розширення козацьких вільностей.

З козацької інструкції звісні нам такі пункти: прошеннє що до підвисшення платнї, дотації на армату і виплати 10 тис. золотих, обіцяних королем; скарга на уманських міщан, що вони не позволили козакам стати на кватирах, вказаних їм Хмєлєцким, напали на козаків і кількох побили (се близше рокриває ту справу козаків з Калїновскими, власниками Уманщини); прошеннє убезпечень від насильств шляхти, які терплять козаки «що мають свої стаційні домки» (очевидно в маєтностях шляхетських). Нарештї козаки звертали увагу на турецькі чи татарські замки на Днїпрі:один замок Шагін-ґерай збудував сього року [94] на лївім боцї Днїпра, а на другий рік хоче будувати ще два замки на правім боцї; се річ дуже шкідлива для річипосполитої, і козаки просять волї королївської, як їм бути?

Сї петиції були предложенї послами королеви на парадній авдієнції, де посольство передало грамоту і вязнїв, 7 (17). X, а другого дня посли козацькі предложили сї ж петиції посольській палатї, просячи, щоб палата підтримала їх перед королем [95]. Палата. розглянувши, рішила підтримати перед королем справу обіцяної нагороди, скаргу на Калїновских і петицію про видачу унїверсалів до шляхти; иньші справи, по гадцї палати, мали бути трактовані в законодатнім порядку, цїлим соймом. Зі справ взятих палатою під свою опіку, козаччину безперечно займала найбільше справа козацького пробутку в приватних маєтностях, і коли козацьким послам удалось добити ся від короля якихось унїверсалів до шляхти, що давали можність їй далї бороти ся против виключення козаків з шляхетських маєтностей, то се мало для них чималу вартість. Козаччина, очевидно, не хотїла нїяк признати сього виключення на практицї і не маючи надїї добити ся його формального скасовання, вела з ним боротьбу підїздову, ріжними обходними маневрами. В законодатнім порядку сойм нїчого інтересного для козаччини не постановив. З огляду на непевні відносини до Татар і Турків постановлено, що кварцяне військо має бути ужите виключно для оборони України (а на шведську війну ухвалено надзвичайні кредити), військо козацьке теж «має давати відпір поганству», разом з ним; про задоволеннє ж домагань сього війська промовчано. Справу «грецької релїґії» формально ще раз «пущено в рецес до другого сойму» [96].

Характеристично, що в козацьких петиціях уже з півтора року ми не стрічаємо сеї релїґійної справи, що давнїйше в них займала визначне, головне становище. Можна думати, що самі єрархи, все більше схиляючи ся до опортунїстичної, компромісової тактики, не вважали вказаним силувати релїґійну справу козацькими петиціями, які показали вже свою безплоднїсть в попередиїх разах, а своїм манїфестованнєм союзу православної єрархії з козаччиною, може, на погляд опортунїстично настроєних єрархів, більше шкодили, нїж помагали полагодженню відносин з правительством і правлячими кругами. Як ми знаємо, релїґійну справу саме полагоджувано за кулїсами сойму, секретними переговорами, і мішати сюди козаччину православним єрархам не було інтересу.

Похід Дорошенка на Іслам-Кермен. Війна Шагін-ґерая з Кантеміром, похід козаків до Криму і смерть Дорошенка, уступленнє з Криму, Шагін-ґерай на Запорожу

Представлення козацькі в справі турецько-татарських замків на Днїпрі не знайшли офіціальної відповіди в актах сойму. Справа була досить дражлива для польської полїтики; не можна було, з огляду на Туреччину, сказати голосно те, що говорило ся і писало ся потиху, приватно: що турецькі замки на Днїпрі річ, дїйсно, дуже не пожадана, і булоб добре, як би козаки їм зробили кінець з власної інїціативи [97], не мішаючи в те польського правительства, що з огляду на свої шведські справи пильнувало добрих відносин з Туреччиною. Але сей настрій правительственних кругів, розумієть ся, не був секретом для козацької старшини, і на весну 1628 р. гетьман Дорошенко з реєстровиками і нереєстровиками рушив на Запороже, сповістивши Хмєлєцкого, як репрезентанта польського правительства на Українї, що він іде туди для того, щоб приборкати своєволю та стримати її від походів на море [98], а головно, щоб знищити замки, то значить Іслам-Кермен, побудований на шкоду річипосполитої на самій переправі через Днїпро, і не допустити до будови нових замків, що доконче мали стати в сїм роцї — на се ж цїсар турецький і вислав був на Чорне море кількадесять великих ґалєр і кількасот меньших з одним башею турецьким. Так переказують козаки в пізнїйшім листї до Хмєлєцкого зміст сього попереднього манїфесту Дорошенка [99].

Обставини були для того дуже відповідні, бо світ татарський і турецький тутешнїй був зайнятий татарською усобицею — боротьбою Шагін-ґерая з мурзою Кантеміром, що по деякім вигладженню вибухла з новою силою і перейшла на весну в завзяту оружну війну. Без великих клопотів і перешкод Дорошенко з козаками обложили замок і «щасливим способом» — «щастєм вашої королївської милости й відвагою своєю» як ґалянтно доносили потім королеви, здобули сей замок, хоч він був так добре споряджений арматою і людьми, по їx словам, що міг би противстати й найбільшій силї. Знищили замок до решти, забрали з нього кількадесять гармат і з тріумфом вернули ся на Запороже [100].

Про «погамованнє» своєволї й запобіганнє походам на море дбали меньше. Навпаки, сей півофіціяльний похід на Аслан-городок тільки розворушив своєвільну енерґію, і зараз по нїм ватаги випищиків вибрали ся на море — вже з мая місяця пишуть з Царгороду, що сї козаки напали на турецькі краї, поробили великої шкоди і далї грабують і пустошать [101]. Не знати, до сього чи до попереднього походу (осїннього) належить турецька звістка про козацький напад на Аідос (коло Бургасу), — що вони там побрали в неволю людей, пограбили їх майно і т.д. [102].

Реєстровцїв же, раз захопивши, хвиля півсвоєвільного добичництва кинула в розгар кримських усобиць, що розгорали ся тодї все більше. В новій війнї своїй з Кантеміром, що розгоріла ся під весну 1628 р., Шагіи-ґерай знов таки кінець-кінцем був побитий за Дунаєм і мусїв тїкати як не пишний до Криму [103]. Се дало привід до повстання кримським мурзам, невдоволеним з тиранств Шагіна і його брата хана, а турецьке правительство, що не могло забути братам їм оружного відпору в 1624 р. і злорадно слїдило за всяким невдалим кроком, за всяким нещастєм, яке спадало на них [104], теж задумало скористати з сеї нагоди, щоб зробити кінець своєвільним васалям. Витягнуло з забутя давнїйшого хана Джанібек-ґерая і поручило капітан-баші з своєю ескадрою їхати з ним до Криму, посадити його знову на престолї ханськім.

В сїй останнїй бідї Шагін звернув ся до своїх давнїх спасителїв-козаків. Тїкаючи зза Дунаю до Криму від Кантеміра, що з своєю ордою гнав ся за ним «в тропи», вислав Шагін на Запороже своїх свояків, пригадуючи козакам стару присягу союзну і обіцюючи велику заплату. Обставини були того рода, що не лишали місця до довгих міркувань. Дорошенко рішив ся йти на заклик Шагіна з тим військом, яке було при нїм. «Хоч і не мали ми позволення вашої королївської милости і реґіментарів ваших, але видячи добру нагоду до поріжнення їх (Татар) і притоку до усобицї, а з такої усобицї кождий неприятель безсумнївно слабне», — толкували потім козаки королеви, — «сподївали ся, що то не стягне на нас неласки королївської, і хоч з нерівними силами, — бо не було нас і повних чотири тисячі, відважили ся ми на них іти, сподїваючи ся якогось поратунку під теперішнїй наш недостаток» [105].

На жаль, про подробицї сеї цїкавої експедиції козаки не росписали ся, і маємо про неї тільки дуже загальні і ляконїчні звістки. Кинувши ся чим скорше до Криму, вони ще настигли вчас: застали Шагіна і хана, хоч і в останнїй бідї. Утїкши до Бахчі-сараю, брати збирали останки своїх партизанів, але як би ще трохи козаки забавили ся, були б Кантемірові Татари зробили їм кінець. Зайнятий здобуваннєм Бахчі-сараю, Кантемір не надавав особливого значіння вістям про козацький похід, думаючи, що піде невеличка якась ватага в кілька сот душ, як в 1624 р., а не сам гетьман з військом; тому й не постарав ся загородити їм дорогу в Перекопі. Козацьке військо пройшло свобідно Перекоп, і тодї аж Кантемір, побачивши свою помилку, кинув ся з головними силами на козацьке військо, лишивши невеличкий віддїл під Бахчі-сараєм. Сили його були значно більші від козацьких, але козаки сміло вдарили на них і шість день оружною рукою, пробиваючи собі дорогу серед неустанних битв ішли табором від Перекопу до Бахчі-сараю. Удало ся їм пробити ся, розбивши Кантемірове військо так, що він, понїсши великі страти, сам зранений утїк до Кафи, під охорону турецької фльоти. Але й козаки мали великі утрати, — близько тисяча полягло їх, а в тім стратили й Дорошенка, і старого гетьмана Олифера, що теж був в походї [106]. Впали вони на чолї свого війська від куль турецьких вояків-сейменів, що прибули на кораблях з-над Дунаю в поміч Кантемірови і через гори прийшли під Бахчі-сарай.

Се був тяжкий удар для козацького війська, і ним поясняли козаки, що похід не удав ся вповнї. «Удало б ся наше дїло, як би не перешкодила смерть славної памяти небіжчика Дорошенка, гетьмана нашого; та трудно охоронити ся від найвищого декрету, особливо коли приходило ся майже шість день іти ручним боєм, ведучи битву з військами Кантеміра через увесь Крим». Але великі страти не відобрали козакам відваги. На місце Дорошенка вибрали вони нового гетьмана (сучасна польська реляція зве його Moizernica — імя очевидно попсоване). Військо козацьке пройшло до Бахчі-сараю. Шагін з братом вийшли з бльокади; при нїм було всїх Татар кількасот чоловіка: аж тепер, як його козаки визволили, почали до нього зїздити ся мурзи.

Він тепер з козаками і Татарами хотїв іти під Кафу, але Козаки з огляду на великі страти і непевну ситуацію, втерявши випробованого вожда може й не хотїли плутати ся далї між бісурменами й за лїпше вважали вертати ся на Україну, лишивши самому Шагінови дальшу боротьбу з його ворогами. Але Шагін сипнув грошима — надїхав до Криму московський посол з казною, Шагін пустив ті гроші між козаків, дістали козаки «по пять золотих на коня московських дєнєг, як каже сучасна реляція [107], і пішли з Шагіном до Кафи. Кантемір, «не хотячи, аби його як бабу в містї застали», вийшов на зустріч з своїм військом за дві милї від міста. Стала ся нова битва, і тут Кантеміра «потовкли» так сильно, що «ледве о-двуконь утїк, та й то оден кінь йому зараз в кафинській брамі упав і здох». Оден з Кантемірових синів попав в руки Шагіна живий — він казав стяти його під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивив ся з мурів. Своїх партизанів Шагін розіслав на те, щоб нищити Кантемірових недобитків. Козацьке військо зістало ся під Кафою. Облягало її півтора місяцї, і дуже круто приходило ся місту. Шагін вів переговори з Кафинцями, щоб видали йому Кантеміра, і той, прочуваючи свою небезпеку, навіть не відважав ся ночувати в містї, а на ніч сїдав на ґалєру і виїздив на море. Говорили, що тільки хан Магомет запобіг тому, що Кафу не взято, бо «жалував Турків» — бояв ся, що як здобудуть Кафу, поріжуть тих Турків, що там були, і се безповоротно вже попсує його позицію на султанськім дворі.

В тім показала ся на морі турецька ескадра, що везла до Криму нового хана. Ескадра була велика, зложена з 25 ріжних кораблїв, а ще й сухопутю йшли з військом баші Гусейн і Кенан в поміч Кантемірови. Се викликало замішаннє в Шагіновім війську, багато мурз татарських почало перебігати до Кантемірового війська, і сам хан Магомет, кинувша свої шатра, втїк в ночи з Шагінового табору до Бахчі-сараю. Козаки з Шагіном тримали ся; але коли в найблизшій битві багато татарської «черни», «побачивши нового хана», утїкло теж з війська, не було що робити. Військо козацьке рішило вернути ся, а й Шагін, не маючи що більше робити в Криму, з своїм двором — що знову спав до кілька сот чоловіка, пустив ся з козаками. Девлєт-ґерай з Кантеміром пішов за ними, але козаки йшли оборонною рукою, відбиваючи їх напади, і з невеликими стратами щасливо вийшли з Криму. Тілько з розісланих за поживою згинуло козаків чоловіка зо двіста. В першій половинї липня було військо знову на Запорожу, привізши, як трофеї, польські гармати, забрані Кантеміром у Жолкєвского під Цецорою, а тепер, під час походу в Крим, відібрані козаками від Кантеміра: дванадцять їх здобули вони, і з них девять привезли до Сїчи, а три затопили в дорозї, не можучи везти з собою [108].

Морські походи 1628 р., вибір Грицька Чорного, аґітація за новим походом до Криму, посольство до короля, дволична полїтика польського уряду, відповідь козакам. Морські походи. Умова з Шагіном і Магомет-ґераєм, другий кримський похід 1628 р., козаки під Перекопом, ради і суперечки, відступленнє на Запороже

На Запорожу козаки застали королївського післанця; вони потім казали, що через се головно й похід кримський перервали, бо довідали ся про приїзд королївського посла. З чим він приїхав, не знаємо, але можна догадувати ся — що з пригадкою в справі «погамовання своєволї» (пригадую той весняний похід на море) [109]. Своєволя українна дїйсно починала з часом, як звичайно, розмахувати ся все більше. По морськім походї Филоненко з Корсуня, пізнїйший полковник, зібрав з ріжних міст «ватажку» з 18 сот чоловіка — між ними був і Свірський, підстароста уманський. Напав з ними на Волощину, попав до Тегинї на ярмарок, трохи не захопив несподїваним нападом тутешнього замку, але козаки кинули ся «на луп» і тим часом замок відборонив ся, але місто було страшенно зруйноване «в кінець спалили, Турків багато порубали і огнем попсували». Велику здобич привели з собою до дому — ясиру, волів, грошей і всячини [110].

Иньшу екскурсію під туж пору, лїтом того року, вчинив якийсь Малай з Черкас: пішов «в річки» (на Самару), зібравши півтори тисячі чоловіка; промишляв козацьким хлїбом на Муравськім шляху (з Московської України до Криму). Застукав караван татарський, що віз від Шагіна-ґерая гроші до жінки його в Персію. Пограбував тих Татар і забрав велику здобич: по 7 червоних золотих і по пять коней прийшло на чоловіка, як оповідали на Українї [111].

По сих передвступних екскурсіях підняли ся пляни великого морського походу і на Запорожу, але тут подїлили ся гадки і погляди. Не бракувало прихильників походу на море, але було багато таких, які за краще вважали тримати ся кримської афери, що — можна було сподївати ся — і далї когда бути ведена без рішучого конфлїкту з правительством. Зближав ся день св. Ілї, час виплати «жолду» козакам, і очевидно — жаль їм було утратити тих кількадесять тисяч золотих. Шагін-ґерай з свого боку, розташувавши ся з своїм двором в сусїдстві віча, теж всякими способами, дарунками в обіцянками, нахиляв козаччину до дальшої боротьби з Кантеміром і Джанібек-ґераєм. Він прийшов сюди з кількадесятьма кіньми лише, але що раз прибували до нього нові партизани з Криму, закоштувавши нагінок нового хана і Кантеміра. Ті, опанувавши Крим, розпочали кріваву розправу з усїми, хто тримав ся був Магомета і Шагіна, і старі партизани кликали Шагіна в Крим, обіцюючи поміч і успіх.

Гетьман-наступник Дорошенка, вибраний на його місце під Бахчі-сараєм, стягнув на себе неласку війська. Скинено його з гетьманства, суджено і скарано смертю — утопили його, як каже сучасна реляція- «бо був затаїв щось у себе військових грошей». Стали проти себе дві партії. Прихильники полїтики льояльної ставили кандидатуру Грицька Чорного з Черкас, звісного ватажка морського походу 1624 р. Він тепер виступав против морського походу і значить — против конфлїкту з правительством: «годив ся бути гетьманом, коли не підуть на море». Друга партія ставила кандидатом якогось Мусїя, що «брав ся бути гетьманом на море», як в 1619 р. Бородавка. Серед реєстровиків взяла перевагу партія льояльних. Вибрано гетьманом Грицька і рішено війти в порозуміннє з правительством що до кримської афери [112].

З місяця липня маємо перший лист козаків у сїй справі, — адресований до Хмєлєцкого, що «здавна звик здорову раду і милостиву ласку показувати війську козацькому»; він має характер першої розвідки в сфері правительственної полїтики що до кримської афери. Військо поясняло, що довший побут його на Запорожу мав і має на метї основно приборканнє своєволї. Не можучи поспіти самі до Київа на день св. Ілї по річну плату для війська, козаки висилають по неї післанцїв і просять Хмєлєцкого з свого боку заняти ся сею справою, щоб їм ту платню сповна виплатили. Оповідають свою кримську одісею, яку мовляв вони перервали умисно, щоб довгий пробуток їх в Криму не був «проти волї короля і річипосполитої». Доносять нарештї про прихід Шагін-ґерая на Запороже, «не з иньшим замислом, як тільки щоб укрити ся під крила корони польської». Військо не вважає можливим на власну руку підтримувати його далї. бо «нам комісією (куруківською) того заборонено, і не сміємо нїчого важного зачинати з ним». Але воно вважає дуже вказаним в інтересах держави підтримати кримського претендента, і тому питає поради як їм поступити [113].

Відповіди Хмєлєцкого не маємо, але вона без сумнїву випала прихильно, бо він був прихильником сеї кримської афери, і два тижнї пізнїйше військо козацьке висилає вже посольство до короля, разом з послом від Шагін-ґерая [114]. Посли козацькі: Каленик Прокопивич, Яцко Савич і Стефан Микитич повезли королеви лист, писаний в тім же дусї, що й до Хмєлєцкого, але з більш енерґійним представленнєм ваги кримських плянів для держави:

«Як коли, то власне тепер догідний час на те, щоб знести весь Крим, як буде на те воля вашої кор. милости, і річ посполита без великого заходу може забезпечити собі вічний спокій. За одну осїнь ваша кор. милость може здобути Крим — прилучивши тільки до Запорожського війська те військо що під реґіментом п. хорунжого браславського (Хмєлєцкого)».

І при сїй вірній оказії, з приводу, що їм «для викорінення своєволї й запобігання дальшим замислам поган, та в справі Шагін-ґерая прийшло ся довше пробути на Запорожу», просять у короля додатку до платнї, коней і иньших потрібних річей [115].

Правительство польське опинило ся в досить невірним становищу. З одного боку льояльність супроти Туреччини наказувала стримати ся від участи в кримських усобицях, від підтримування претендентів против законно поставлених турецьких васалїв. І в відносинах до козаків принціпіальнїсть наказувала скарати їх за самовільні кроки й на будуче стримати від роблення полїтики на свою руку — адже незгідність її з останньою ординацією дуже добре відчувала сама козаччина. Але з другого боку — зашахувати кримських розбійників і саму Туреччину таким енерґійнним і талановитим претендентом, звязати кримські сили хронїчною усобицею, а в разї успіху Шагіна — примостити собі стежку до впливів в Криму — се все теж було занадто привабно. Шагін в своїх листах королеви обіцяв легке здобутє Криму, вірне васальство його, без плати упоминків, і навіть здобутки за Дунаєм в Туреччинї [116]. І з усїх боків несли ся до короля й до його мінїстрів поради — нїяким чином не упускати з рук такої чудової нагоди, не полишати Шагіна без помочи, поручити козакам щоб йому помогли всїми силами, навіть побудити їх до того. Так без сумнїву радив Хмєлєцкий; так горячо дораджував прихильний і вірний Польщі господар молдавський, безсумнївно добрий знавець турецько-татарських відносин [117], так нарештї заохочував короля й його невтомний референт українських справ, наш давнїй знайомий кн. Юрий Збаразький [118].

«Хоч прості то хлопи, але і небіжчик Юлїй Цезарь лїпше не міг би порадити», заявляє експансівний землячок наш з приводу козацьких мотивів за участю в кримській усобицї: «Шагін-ґерая висадити на ханство, Татарів сварити, Орду нищити — час і нагода саме на таку мудру раду». І захвачений сею ідеєю сам силкуєть ся розмахнути ся в такім цезарівськім дусї на свій фасон:

«Треба вести справу тільки самими козаками, їх на те стане: збереть ся їx сила, бо в тепер немало з України йде на Запороже; підуть табором, рушнично, з доброю арматою, не зможуть їм Татари нїчого зробити. І нехай там бєть ся як найбільше — все то нам на користь. Коли посадять Шагін-ґерая на ханство, то він мусить памятати добродїйство, бо й нема де йому притулити ся: до нас в кождій пригодї мусить звертатись. Туркам він тяжкий ворог і вони йому, а він їм нїколи вірити не буде. Коли не вдасть ся їм зараз його посадити, то без великого кроворозлитя і без великої шкоди Татарам не може обійти ся, а ми тим довше будемо мати спокій. А якби й козаків щось погинуло — все то для нас добре, бо і від них нераз набирали ся ми страху». Тілько — боронь Боже — не мішати в се Польщу і не давати на се нїякого документу. Нїяким чином не посилати в Крим Хмєлєцкого, «бо то була б уже відкрита війна з Турками і виразний доказ розірвання трактатів». «Нехай Хмєлєцкий стоїть на своїм місцї й дивить ся, що з того буде, а козаки нехай самі сю траґедію відправляють». Навіть козакам нїчого не писати, тільки сповістити, що посилаєть ся до них післанець, і все переказати через нього устно — «бо хлоп напивши ся легко все розповість перед часом то там то сям». Шагін-ґераєви теж в грамотї тільки висловити спочутє, а подати надїю устно. Туркам, на їх представлення і домагання, щоб Шагіна видано і не підтримувано — відповісти, що Польща вірно тримаєть ся своїх трактатів з Туреччиною і козакам не поручала мати нїякої спілки з Шагіном, анї не позволяла — «то ті виписчики, що втїкли на Запороже по тім, як військо королївське карало своєвільників, тому два роки, — вони ходили до Шагін-ґерая, брали від нього платню, з ним приставали, вони й тепер його мають у своїх руках; то так як ваші джелалиї (розбійники)» і т. д.; король поручить написати до них, щоб нї в чім не нарушали трактату з Туреччиною. Зрештою можна бути певними, що Турки хоч і будуть дорозумівати ся правди, то тепер не зможуть виступити против Польщі активно, бо заняті війною з Персією, і війна та йде дуже тяжко, отже їм не до Польщі.

Згідно з такими єзуїтськими радами і поступив собі король. Турецького чавша відіслав з листом, де заявляв, що Польща в кримські справи зовсїм не мішаєть ся, про Шагіна не знає навіть, де він тепер пробуває, а хоч приходили від нього посли просити помочи, то помочи тої їм відмовлено [119]. Шагін-ґерая потїшив в його нещастї, але пропозицію васальства Криму відхилив як річ малоінтересну для короля: «бо він володар такий можний, що одного дня роздає стільки, скільки за цїлий рік весь Крим не має доходу». Але заразом канцлєр сказав устно Шагін-ґераєвому післанцеви на авдієнції, що старший козацький одержав від короля наказ, аби йшов з Шагіном і його братом та всїляко їм помагав. Шагін просив 12 тис. козаків, — на се йому пояснено, що збільшати козацького війська не можна без спеціального дозволу короля, «але коли вони приберуть собі охочих на сей тільки похід, то се їм не буде поставлено в вину, і про се він, канцлєр, не буде давати знати королеви» [120]. Так рекомендував шеф цівілїзованої польської полїтикн польську державність кримському варварови.

В відповіди козакам на їх посольство, в листї, переданім сим послам, король зганив козаків, що вони без позволення королївського вступили до чужої служби, але признав, що мотиви, подані козаками, їх до певної міри виправдують; плата, задержана через той їx самовільний похід, буде їм виплачена (значить без додатку!). В справі вибору старшого на місце Дорошенка король пригадав козакам постанови комісії й висловляв надїю, що козаки виповнять її постанови (то значить — предложать старшого до затвердження гетьманови польському). На будуще в справі Шагін-ґерая король поручив їм поступити так, як скаже їм Хмєлєцкий, або королївський післанець, що посилав ся до війська з тим разом [121].

Перед ширшими кругами польської суспільности правительство теж не вважало вказаним відкривати своїх карт і в осїннїм експозе на соймики натякаючи злегка на те, що Польща не потрібує в Шагіновій справі робити вигоду турецькій полїтицї, заразом умивало руки зовсїм з козацької участи в кримській афері і просило шляхту поміркувати також і про козацьке своєвільство — «небезпечности не тільки від Турків і Татарів, але і від иньших сусїдів, тай від самих козаків, що своєволять, — і те їx товаришованнє з Шагін-ґераєм не може не бути підозрілим і небезпечним [122].

Козакам тим часом король через свого післанця поручив всїляко помагати Шагін-ґераєви, і мабуть самий сей післанець, Лущиньский на імя, мав лишити ся на Запорожу, щоб допильнувати справи [123]. Нововибраного гетьмана лєґалїзовано: король потвердив його, чи «подав», як то офіціально називалося, спеціальною грамотою [124].

Але козакам, не дуже спішило ся в Крим. Правдоподібно, чекали обіцяної платнї. Своєвільна ж козаччина робила нові походи на турецькі і татарські сторони. Пошарпала околицї Очакова, потім вибрала ся на море, але експедиція була невизначна: противні вітри не позволили пустити ся в дальші сторони і змусили козацьку фльоту тримати ся кримських берегів. «Туркам мало що або й нїякої шкоди не вчинили, тільки то важнїйше, що два кораблї придибали і змусили дати викуп: все з них забрали й продали Грекам в Козлові (Балаклаві)». Але й свої дві чайки стратили — утопили їx [125]. Шагін-ґерай тим часом займав ся партизанською війною проти своїх ворогів: ходив підїздами і забирав стада. Раз під самим Перекопом забрав стада дві тисячі штук і невільника чимало, другим разом 400 штук. Король розпорядив давати йому потрібний запас для прожитку і прогодовання коней [126]. На козацькі походи правительственні круги дивили ся теж крізь пальцї, були вони досить придатні для відповідного вражіння, бо й Татари раз у раз набігали, хоч невеликими ватагами, і неприємно було, що Турки під проводом Кенан-баші зайняли ся знову будовою замків на долїшнім Днїпрі в заміну зруйнованого Аслан-кермена [127]. Через се приспішувано похід на Крим всякими способами. Козаки одначе не спішили ся, чекали тих, що пішли на море, знаходили ріжні иньші перешкоди, аж нарештї в останнїх днях жовтня (октобра, ст. ст.) удало ся їх рушити.

«Запорозькі козаки доперва першого новембра (н. ст.) прийшли з моря», доносив Хмєлєцкий канцлєрови. «Тим розбійникам морським не дуже тепер хотїло ся до Криму, але мій післанець порядно походив коло того, і як доносить — рушили вони. 8 новембра перейшло кінне військо і обоз за Дніпро з Магомет-ґераєм ханом коло Камінного Затону, а піше військо і армата пішли водою з Шагін-ґераєм султаном к Аслан-городу, і там під Аслан-городом, пять миль від Перекопу мають вони зійти ся» [128]. Иньша записка, писана в сам день виходу війська, може самим аґентом Хмєлєцкого, поясняє нам ті умови, під якими згодили ся козаки іти в Крим; Шагін і Магомет згодили ся дати кождому козакови «на шаблю» по 10 червоних золотих і кожуху; обіцяли їм зараз дати в володїннє «Нагайську державу»; королеви і річипосполитій прирікли бути вірними і без усяких подарунків ходити на кождого ворога, куди тільки їм скажуть [129]. Иньша сучасна реляція про сей похід, подаючи текст присяги зложеної братами перед походом, додає ще дещо: брати обіцяли пильнувати річпосполиту від усяких нападів (татарських), своєвольників таких приборкати і карати, невільників усїх (з земель Польщі) з Криму видати і позволити їх відбирати у Татар. Таку присягу хан Магомет зложив серед козацької ради, а за ним Шагін присяг за себе і за брата, що нїяким чином, як би фортуна не обернула ся, вони від козацького війська в Криму не відступлять, і як би їм ханства здобути не удало ся, то разом з козаками вернуть на Запороже [130].

Під сими умовами козаки йшли в похід. Кінних козаків було шість тисяч. Татар вісїм тисяч; між ними 30 визначних мурз. Військо виглядало дуже імпозантно і всї с подївали ся повної побіди над ворогами. Але зараз же на початку походу став ся інцидент. Оповім його словами згаданої реляції, дуже живо і безпосередно написаної:

«Рушивши з Микитиного рогу до Камінного затону, два днї переправляли ся за Днїпро [131]. Але дуже богато козаків зістало ся при тім на березї, завидуючи старшому тої слави, що він був поданий їм з королївської руки [132]. Старший, побачивши се, вчинив раду, і питав ся, чому вони не охочі на таку послугу, що так мало війська пішло? Вони крикнули всї, що в козацтві кождий іде з власної охоти, а не з примусу; а тепер против зими кождий з нас і з нашого товариства неприодягнений здрігати ся мусить, і в таку землю йти, де анї угріти ся нїчим, анї поживи дістати нї для себе нї для коней — ,воєнникам' страшно. Але ті що зістали ся (при старшім) хотячи йти (в похід) такими словами заявляли свою готовість: ,ідемо охоче, а неохочих примушувати не будемо — нам аби тільки слави війська свого не утратити та на свої звичайні місця вернути ся'. Старший подякував їм за таку охоту і ще більше їх підбодряв і охоти додавав до завзятого походу, і визначивши полковників пішов з військом до Каіру, а піхота пішла човнами з тим, щоб там злучити ся з ,комонником' (кінним військом). Третього дня потім, 12 новембра, стали коло Кишенки, татарського мечетя, що стоїть коло Носковського острова над Днїпром здавна, як ще орда тут мешкала. Списували військо — казали й піхотї що в човнах була до берегу пристати. Написало ся війська: комонника дві тисячі, піхоти дві, орди з Шагіном півчетвертої тисячі, і потягнули до Каіру — туди півдня ходу. Там мала зібрати ся й піхота, зіставивши свої човни, а звідти вже 'одним тягом, спішно йдучи день і ніч, треба було підійти під Перекоп.

«Прийшовши до Каіра мали раду, чи йти того самого дня, не спочиваючи. Шагін-ґерай радив і просив не зіставати ся, маючи на увазї, щоб неприятель не остеріг ся, — а хоч би й довідав ся про нас — то не збереть ся так скоро з силами і не буде мати як дати нам відпору. Для сього треба в такім разї поспіху — аби прийшовши до Перекопу не помітно в ночи, відразу його взяти. ,Там орда рада не рада відступивши душмана (ворога) мого, до мене купити ся буде; а як дамо неприятелеви часу, то він збереть ся з силами на нас не сильних і знайде собі способи до оборони і опору'. На се козаки крикнули, що поле безводне, хід далекий, треба відпочити, і тим малим часом нїчого не стратить ся.

«Переночувавши там, 14 новембра рушили степами і коли півночи підійшли до Перекопу. Треба було язика дістати, забігши без вісти під місто. Старший спинив військо і не дуфаючи нїкому і не жадаючи собі сеї прислуги від війська, сам з кільканадцятьма чоловіка та з кількома Татарами Шагін-ґераєвими пустив ся туди, а війську сказав табором наступати. Не дійшовши милї до міста, натрапили на стада, кільканадцять тисяч штук: Перекопської орди — Ногаїв Кантемірових і його самого. Приглянувши ся до нього і до Татарів, що кочували при стадї, вернули ся до війська і скликали потиху нараду — чи дати стаду спокій і просто на Перекоп ударити. Шагін-ґераєва рада була, щоб стадо поминути, впасти за Перекоп і тягнути до самого Бахчі-сараю: бо забравши сю добичу, військо не схоче рискувати далї, але зараз захочуть вертати ся назад — і справдї так стало ся. Козаки на таку раду не пристали, а рішили брати стадо. Казали: ,що спекло ся, треба різать' [133], ,нащо неприятеля жалувати, способів до його знищення занехувати? взявши стадо, приспособимо коней для піхоти і підемо до Перекопу, а що Бог призначив, то не мине!'. Поставивши комонника в три полки, а Шагін-ґераїв четвертий, чекали ще розсвіту, аби краще вдарити, бачучи, на що бити. Та в тім часї стало знати, що орда при стадї постерігла й затрівожила ся. На світанню полки рушили ся, табор ішов за ними шляхом на легко, і зблизивши ся до стада разом скочили. Шагін-ґерай на лївім крилї забирав стада, а козаки, вдаривши на правім крилї, забрали теж до пяти тисяч коней воєнних і стадних і погромили улуси, де орда кочувала, держучи при собі наших невільників; заскочили там теж чимало Татар і всяку худобу, Татарами полишену, загнали до табору. Старший з Шагін-ґераєм пішов в тропи за Татарами і рештою стада, що вони уганяли, і дійшовши завязали бій з ордою. Дав Бог щасливо — з великою шкодою їx, а наших з малою. Шагін-ґерай з своїми Татарами сильно понищив Нагаїв своїми підїздами, живцем беручи і на полї кладучи.

«Та перед тим уже, ввечері, Джанібек-ґерай хан і Девлєт-ґерай султан-калґа прибули до Перекопу і довідавши ся, що стало ся, казали з гармат бити, аби орда збирала ся. Збирала ся потім орда з ранку до вечера, а козаки, справивши табор, весь час били ся з ними чи то гарцями, чи то лавою і спішно відступали під Перекоп. Підійшовши до міста, зближили ся до мурів перекопського замку, так що їх звідти тільки що з гармат не діставали, і тут стали. Вчинили раду, і козаки підняли крик, щоб з малими силами в ворожу землю не входити, а звідси уже вертати на Запороже, аби й тої здобичи не втратити, як неприятель збереть ся з силами, і не понести в своїх людях великих страт. Шагін-ґерай, почувши про се, дуже стрівожений прийшов на раду, намовляючи, аби не думали такого, не трівожили ся, а далї свій замисл сповняли, і такими словами промовляв: ,Панове-молойцї! не такий я, щоб мав війську неслави бажати й на згубу вести, навпаки на славу й заслугу; а чого небудь відступати, не спробувавши щастя з неприятелем, і серця йому на себе, додавати — чи се воєнникови пристойна річ? Подаруйте лише ще одну ніч, а я маю там таких своїх приятелїв, що вони дадуть менї знати про замисли і сили неприятеля мого — чи маю пробувати чи нї, — і тодї вже відступати. Як що вас трівожить недостача води й паші — то станемо на селї під сим містом, на хуторах званих Косарани, над лиманом морським: там і води дістанемо і коней хоч трохи зможемо поживити, а за той час — маю на Бога надїю — він минї при моїм правім дїлї поможе на душмана мого'. І дїйсно потім за Шагін-ґераєм прийшла на Днїпро відомість, що ті царі з Кантеміром уже хотїли йти з Криму, як би козаки були не поспішили назад вертати.

«Але козаки на се не приставали і кричали, щоб іти назад на Днїпро. Але що воля старшого згоджувала ся з волею і радою Шагін-ґераєвою, то він казав таки проти волї й неохоти війська наступати. Шагін-ґерай, підбодрюючи неохоче військо і дуфаючи серцю свого хорунжого, як сам собі, взяв сам корогву і відважно кинув ся на орду, що під тими ж Косаранами обсипала могилу. Загнав їх на вали перекопські, аж душили ся, і те сїльце Косарани, де фільварки перекопські, самі зайшли, аби військо козацьке без поживи для коней і без води збідувало ся і через те скорше відступило і в середину землї не важило ся йти. Так козаки, не доходячи того сїльця, стали під валами без води і без паші. Татари більше не наступали. Шагін-ґерай радив зайти за Перекоп, сподїваючи ся, що орда почала б до нього збірати ся, а душманам його прийшла б біда. Але козаки на се не пристали, і о третїй годинї в ночи рушили до Перекопу, щоб іти на Запороже.

«Помітивши се ті царі вислали частину свого війська зачіпати табор козацький, а самі тим часом збирали більші сили. Козаки давали відправу, побиваючи тих, що натискали на табор; але й з тої сторони яничари, підсуваючи ся близько під табор і підвозячи близько армату, робили їм шкоду. Така забава трівала миль з чотири від Перекопу, аж до Каланчака. Туди орда має звичай загоняти свої стада з Криму на пашу, задля солодкої води — є її там потроху в озерах. Тут козацьке військо трохи потїшило змучених коней і самих себе, спрагнених і жадних води. Коло сходу сонця наспів на се місце Кантемір, добре приготувавши ся, з Джанібек-ґераєм ханом і Девлєт-ґераєм калґою, з 10 тисячами орди, з яничарами і гарматами, і на рівнім степу з усїх сторін вдарили з великою силою раз, другий і третїй, без перестанку, не даючи поправити ся. Але Бог поміг — козаки, спішивши ся всї з коней, припускали орду близько і давали добрий відпір — влучали так добре, що густо засїяли тамошнє місце неприятельським трупом, і мурз значних немало в тім полягло. Розжалений тим і роздражнений ще більше Кантемір звелїв своїм яничарам спішити ся з коней, і сам ведучи їx полки, ще з заду ,комонником' підганяв. Але козаки остигнувши з першого разу ще краще і відважнїйше били ся з ними, побили силу яничарів і Татарів, і нарештї Кантемір таки мусїв зі стидом і жалем відступити. Тільки вже з гармат і ,яничарок' стріляючи здалека, провожали козаків до самих Качкирів, миль з десять від Перекопу, а звідти вже не наступаючи більше, повернули назад. Козаки притягнувши на Днїпро, під Аслан-город, на Тавань, там день спочивали з тої працї і здобутими кіньми дїлили ся. Шагін-ґерай, свого неприятеля всякими способами нищачи, послав ще з під Аслан-города двадцять своїх Татар під Перекоп, і вони півтретя ста ,румаків' воєнних і 16 Татар з собою привели. А військо козацьке з Шагін-ґераєм притягнули на Запороже, до тої ж переправи Камінного Затону.

«Коли вже переправляли ся на своє становище, зване Вовча Вітка, прийшов посол до Магомет-ґерая і Шагін-ґерая калґи від Великих Ногаїв, що кочують за Отоном, а панує над ними сестрінець їх султан. Переказали до царів таке: ,Ваш сестрінець, а наш султан і вся орда Ногайська, довідавши ся, що вас прогнано з царства вашого, і ви удали ся до війська Запорозького, — прислали мене вас оповістити, що наш султан і вся орда хоче з вами тримати ся: спільно з вами против того ворога бути' — бо та ногайська орда з кримською все живе в великій ворожнечі. Хан, міркуючи, що се може бути йому в великій прислузї, і хотячи їx з свого боку заохотити до себе, за згодою козаків пішов до Ногаїв, аби ту ногайську орду привести на весну й за помічю Божою ужити для походу в Крим. А Шагін-ґерай зістав ся на Запорожу між козаками, і не хотячи дати спокою неприятелеви, шарпав їх неустанними підїздами, уживаючи до того своїх Татарів і козаків охочих, так що вони не могли на ту сторону анї вихилити ся з стадами і худобою своєю, а иньших, таких раннїх випасів окрім сих вони в Криму не мають і не можуть мати» [134].

Так прикро скінчила ся експедиція.

Невдоволеннє з Гр. Чорного, вибір Ів. Сулими, невдоволеннє козацтва, зріст своєвільних елєментів, посольство на сойм 1629 р., морський похід, третій кримський похід, його безуспішність, зрада татар

Другий похід в Крим 1628 р. не вдав ся, хоч мав багато шансів на успіх. Їх подірвала незгода серед козаччини, жадність добичи, брак дісціплїни, брак сильної і зручної руки провідника. Характеристичні деталї, переховані щасливим припадком в реляції сучасника, наведені мною в цїлости задля богатих побутових подробиць, — сї неустанні хитання, сї неустанні ради, які нараджували ся над тим, що нї в якій воєнній акції не може бути предметом загальної ради, і криком товпи провалювали найрозумнїйші арґументи, показували виразно, як новий гетьман не дорівнював своєму завданню, і наскільки був низший від свого попередника. Він не тільки не вмів зєднати в одно тїло всю козаччину, потягнути її в цїлости за собою, дав їй можність розбивати ся на части, так що за ним пішла тільки незначна частина козацьких контінґентів, — але і над сею «охочею» частиною не вмів запанувати і раз у раз мусїв бачити і зносити прояви несубордінації. І тому неудача походу була не тільки тяжким ударом для його першого інїціатора Шагін-ґерая, але і для Чорного. Для всїх стало ясним, що Чорний до булави не доріс. І одним з перших наслїдків походу було те, що по поворотї на Запороже Чорного скинено: гетьманом вибрано Івана Михайловича Сулиму, героя нещасливого пізнїйшого повстання. З кінця грудня маємо припадком його лист, адресований до того ж «приятеля» козацького Криштофа Радивила з нагоди депутації, яку сей новий гетьман з військом козацьким висилали до короля на сойм, скликаний на лютий 1629 р. [135].

Наші відомости про життє козаччини з кінцем другого кримського походу на цїлих півтора року — як раз на такий горячий, повний внутрішньої боротьби час, стають незвичайно бідні, так що уривковими звістками і фактами та пізнїйшими, ретроспективними, не всюди докладними переглядами приходить ся орієнтувати ся в загальнім розвою його.

Факт, що козаччина по виборі нового гетьмана звернула ся до правительства з посольством, між иньшим для порозуміння в справі Шагін-ґерая (сю одну лише справу знаємо з листа до Радивила), показує, що самовільне скиненнє «поданого королем» старшого і вибір нового, всупереч куруківській комісії, само по собі, по мисли козаччини, ще не мали бути casus belli з правительством і вона хотїла далї вести в згодї з ним кримську справу, що найбільше займала козаччину в даний момент. Але ся самовільна переміна була новим симптомом розвою козацького своєвільства, придавленого перед тим натиском правительства і опортунїстично настроєних елєментів козаччини. В пізнїйшім ретроспективнім оглядї польсько-українського конфлїкту сей самовільний вибір старшого грає навіть дуже важну ролю, але автор сього огляду, гетьман Конєцпольский ловив самі зверхнї факти козацької своєволї, не заглубляючи ся в їх підклад. Він не здавав собі справи з того, як елєментарно-неминучою була нова колїзія козаччини з правительством по куруківській комісії, як не трівкий був сей порядок, що позбавляв прав десятка тисяч козаччини, цїлу воєнну силу України, не маючи фактичної сили розброїти її, відібрати їй претенсії до тих прав і привілєїв, а навіть не можучи противставити їй рівносильну свою воєнну силу.

Коли пройшло перше пригнобленнє від нещасливої куруківської кампанїї, коли зведене було з України значнійше коронне військо, а з другого боку вияснило ся, що нїякі подвиги льояльности, нїякі заслуги перед державою не зрушать правительства з неможливої букви куруківської ординації, конфлїкт став неминучим. Статочна козаччина могла тільки до часу противстояти напорови опозиційних елєментів, безправної козаччини. Дорошенко з своїми здібностями вожда і полїтика міг би тільки дещо відтягнути конфлїкт. Але вже й під його рукою козаччина почала розлазити ся (весняний похід на море 1628 р.). Правительство ж своєю короткозорою відпорністю на всякі козацькі жадання і представлення діскредитувало льояльну полїтику і льояльну партію, показуючи ясно всїм, що льояльною дорогою, вислугованнєм перед правительством, не можна вибристи з того неможливого становища, в яке ставила козаччину остання ординація.

Невблаганно відмовляючи в підвисшенню платнї, збільшенню реєстру, в таких навіть справах як забезпеченнє родин побитих або скалїчених в державній службі козаків і т. д. правительство немилосердно підрізувало становище тих, що могли бути справдї щирими охоронцями спокою. Неустанні колатання в правительственні двері давали йому зрозуміти міру потрібности яких небудь уступок, — але воно сього не розуміло. За те власними руками уневажняло иньші принціпи уставленого ладу. Не згоджуючи ся на лєґальне побільшеннє реєстру творило знову кадри пів-офіціальної козаччини, вербуючи виписчиків на шведську війну; пізнїйше позволило також для кримського походу брати охочих з-по за реєстру. Стільки раз картавши козаччину за розриваннє договорів з Туреччиною самовільними козацькими походами, воно само тепер потиху заохочувало козаччину до такої роботи на кримськім ґрунтї. Гостро заборонивши козаччинї вести яку небудь самостійну заграничну полїтику, тепер, коли сподївало ся для себе з сього користи, крізь пальцї дивило ся на зносини козаків з кримськими претендентами і їх союзниками (хоч само за союз з Шагін-ґераєм картало їх в 1625 р.). І розумієть ся, ся двоєдушна, єзуітська полїтика, яку вело правительство, не могла не робити свого виливу на відносини до нього козачини. Не могли лишати ся без значіння й такі факти, що правительство, вимагаючи від козаччини послуху, перед сусїднїми державами, перед турецьким правительством вимовляло ся всякої власти над козаччиною і поручало козацькому війську вести про чуже око сепаратну полїтику, щоб в потребі все спихнути на нього.

Правительство польське несвідомо робило все, щоб розхитати наново придавлену ним динамічну енерґію козаччини. Але козацтво поки що не спішило з конфлїктом. Йому навіть подобала ся отся ситуація, де правительство крізь шпари дивило ся на козацьку шарпанину по турецьких і татарських краях і було тихим союзником його в кримській афері, що так збогатила козацьке військо здобичею в останнїм походї і обіцяла такі ж приємности на далї.

Невтомний Шагін-ґерай, потїшений союзом з Великоногайською ордою, слїдом почав плянувати новий похід на Крим, зараз раннєю весною. Повернувши ся на Запороже, де козаків чекав весь час післанець Хмєлєцкого, Лущиньский, щоб донести про результат походу. Шагін-ґерай зараз передав через нього лист до Хмєлєцкого. Разом з коротким повідомленнєм про невдалий кінець сього походу, розвинув він там плян нового, а кілька день пізнїйше в тім же дусї вислав таке ж писаннє до короля, з послами своїми і з послом ногайським — для лїпшого вражіння [136]. Повідомляв про сей свій союз з Ногаями, що обіцяли йти з них на весну на Крим, і просив вплинути на військо козацьке, «аби про мене мали ласкаве стараннє». Похід хотїв урядити як найранїйше, «скоро за льодом», поки ще не зможе прибути поміч з Царгороду — «бо аж в маю ґалєри з Константинополя виходять», а в самім Криму його «душмани» не мають великої сили — Ногайцїв Кантемірових, головної опори нового хана, «ледво кілька тисяч збереть ся».

Місяць пізнїйше поїхали козацькі посли на сойм: Захарій Остелецький, Григорій Малькевич і Кузьма Капуста, щоб порозуміти ся з правительством в тій Шагін-ґераєвій справі. Про сї переговори близших звісток не маємо, але можемо догадати ся, що відправа сим разом була далеко холоднїйша.

Правительство простигло до Шагін-ґераєвої афери. Реальних користей з неї не приходило, а відносини з Туреччиною псували ся, спокою з Кримом не було, козаччина ставала своєвільнїйшою, і се все супроти нещасливого ходу війни на шведськім театрі змушувало до можливої здержливости на полуднї.

До Царгороду вислано посла — затирати слїди польської нельояльности [137].

Самою козацькою справою сойм не займав ся [138]. Самовільної зміни гетьмана правительство не хотїло прийняти до відомости. Нового старшого воно не признало: в його очах, очевидно, законним старшим мав бути далї Чорний. Але Запороже, іґноруючи зміну в становищу правительства, повело свої пляни далї на власну руку, не оглядаючи ся на нього, і аґітувало на Українї.

Маси своєвільного козацтва збігали ся на Запороже на весну, «Зібрало ся козаків на Запорожу трохи не стільки, як було війська під Хотином, або й більше», доносив в маю 1629 р. Хмєлєцкий королеви [139]. Коли й не 40 тис., як було в хотинській війні, то в кождім разї богато.

Раннєю весною вийшли козаки на море [140]. Се мала бути діверсія, щоб задержати турецьку фльоту від походу на Крим, — так казали, по словам Турків, козаки захоплені Турками: що се їх кілька тисяч «післано з польської землї Шагін-ґераєви в поміч». Подробиць особливих не маємо; султан в докірливім листї до короля згадує тільки, що люде з-над Чорного моря, «як по сторонї румелїйській (европейській) так і по асирійській (малоазійській) приходили до Царгороду з жалями, що козаки з немалим числом човнів прийшли на море і починили великі шкоди, містечка, осади, села грабували й руйнували», і диван наказав фльотї йти для охорони берегів під Очаків і Кафу [141].

Може бути, що сей похід на море був причиною вислання на Запороже правительственного аґента, щоб запобігти дальшим таким походам. Аґенг сей висланий правдоподібно Хмєлєцким, прибув на Запороже перед самим кримським походом і заховав нам в своїй реляції кілька деталїв (на жаль тільки другорядних). Він привіз дарунки Шагін-ґераєви з братом, старшому козацькому і війську. Сї дарунки були передані козакам в радї, скликаній 8 (18) мая, «скоро тільки військо почало стягати ся». «На сїй радї старший війська Запорозького віддавав булаву, але його наново обрано старшим в сей похід; в тій же радї засуджено на смерть Дебриша і Третяка, і стято в радї чернецькій. Другу раду мали в недїлю, на тій радї був і Шагін-ґерай, — потвердив свою присягу, — Маґмет-ґерай хан присягав перед Шагін-ґераєм і мурзами, але Шагін-ґерай принїс його клейноти в раду і сам з мурзами присяг в нїй. В тій же радї присягали три мурзи Малих (sic) Ногаїв — на віру свою присягали всї з Шагін-ґераєм, обіцюючи поки живі будуть, згоди дотримати і на кождий королївський наказ не тільки своїми людьми, але й самі особисто ставити ся — а сподївали ся, що теж і вони, якби не могли утримати ся перед своїм неприятелем, знайдуть поміч у й. королїв. милости і війська Запорозького. На тій же радї Шагін-ґерай обіцяв платню війську Запорозькому: як пішому так і конному на місяць 10 червоних і коня; допоминали ся ще по кафтану і по штуцї «шати» (сукна), але того їм не обіцяв. А як би щастє і сим разом не мало послужити, мають (брати Ґераї) вернути ся з військом на Запороже. Військо з Запорожа рушило 22/V (н. с.) в похід на Аслан-город, на перевіз, а Шагін-ґерай з братом позістали ся, бо їх байрам зайшов — не хотїли рушити, аж побачать новий місяць».

«21/V була рада по тім боцї Аслан-города; на тій радї вибрано полковників. Військо ще й сьогодня приходило на перевіз, так що не знати було, скільки його має бути. І сьогодня раду мали, 22/V, — радили ся, кудою іти. Старший хотїв на Кочкари, для води, але в дорозї військо підняло крик, щоб іти як найпростїйше на Каланчак.

«Саме перед радою прийшла відомість з куренїв до старшого, що те військо, яке прийшло на куренї по нас — а єсть зо три тисячі, — хоче на море йти. Але зараз старший післав лист до них, аби походу занехали, а тих бунтівників видали і зараз їх смертю покарали — Бутка і Ємця Гриценка». (На великий жаль автор реляції не сказав нам, хто був сей льояльний старший, можна б подумати, що то Чорний виплив на якийсь час знову на старшинство, але Конєцпольский в своїм пізнїйшім експозе представляє сей похід дїлом виписчиків).

Додаткова приписка до реляції каже, що 29 н. с. військо рушило до Криму, щоб на ніч доспіти до Каланчака. Аґент посилає разом з тими вістями закінчений реєстр конного і пішого козачого війська, «для плати до полкам» [142].

Дальше оповідає реляція білоцерківського підстарости писана по свіжим вістям з Запорожа [143]. 19 (29) мая військо пішло просто перед Перекоп: там в трох милях від Перекопу, «у стражних могил» стріло їx сильне військо кримське. Війська козацького було 23 тисячі, але була мiж ними незгода, «вибрали двох гетьманів, обох нездалих: оден Тарас, а другий Чернята (sic)». Військо подїлене було на десять полків і стало перед табором. Дванадцять сот Шагій-ґераєвих Татарів, і між ними богато найлїпших козаків, виїхали на герць. Кримцї витримали натиск, відвабили козацьке військо від табору, а потім з великим розмахом скочили на них з шаблями і погнали козаків до табору. Аж як з табору піхота підняла стрільбу, бючи в суміш і своїх і ворогів, спинили ся козаки й поправили ся, і Кримцї більше не натискали, бо вже й звечоріло. Згинуло в сій битві козаків тисяча чоловіка. Але по сїй битві Кримцї не додержали позиції і козаки поступили під Перекоп близше — стали на тім місцї, де перед тим стояли Кримцї, і тут знову військо справили. Кримцї трома полками стали, в центрі калґа — але він не дуже наступав. Кантемір збоку підсунувсь зблизька з сильною арматою, замішав військо козацьке густою стрільбою і потім ударивши з великою силою, потоптавши козаків, вскочив в розірваний табор їх. Козаки по сїм почали уступати ся, і так чотири днї оборонною рукою відступали, ратуючн останок табору аж до самого Днїпра, — аж там Кримцї назад повернули. Другого дня ходили ще табором по одну гармату, що кинули відступаючи. Хана з великого гнїву свого зарубали. Шагін-ґерай з кількома стами Татарів утїк, не знаю куди. З сотню Шагін-ґераєвих Татарів зістало ся було з козаками: пустили їх, виправдуючи ся, що не з умислу хана забили, і обіцяли з Шагін-ґераєм ще й другий і третїй раз пробувати щастя, як би до них вернув ся. Доперва тепер за Порогами рахують, скільки їм війська не дістає: кажуть, що їх пять тисяч згинуло, і од безводя богато померло».

Безводє се богато заважило на нещасливий кінець походу: взятий в осени в неволю Поляк-ренеґат казав, що як би козаки дістали ся до води, то зараз би орда піддала ся; а до води було їм ще тільки чверть милї, та й не дотягли [144].

В татарсько-турецьких звістках знов головна вага кладеть ся на зраду; чи опамятаннє Шагін-ґераєвих Татарів, що мовляв рішили справу на користь Джанїбека. По словам Джанїбека Шагін і козаки пройшли за Перекоп і погромили місто Карасу; Джанїбек зібрав на них що було живо, тільки жінки зістали ся дома [145]. Але з Шагіном було сорок тисяч (!) козаків під проводом славного і хороброго гетьмана, і не можна було їх побороти, каже турецький історик. «В рішучій битві сила Татарів дістала мученичі вінцї, і побіда вже хилила ся на сторону капостників (козаків), тільки вечірня пітьма перервала нещасливу битву. В ночи зібрані на раду мурзи одноголосно рішили, що козаки сильнїйші від них і числом і зручністю в стрільбі; треба попробувати ударити на них сильно, з відчаю, з усїх сторін і попробувати рішити війну. Зрана Татари ударили сильно, але битва важила ся довго. Нарештї в останнїй хвилї Татари, що били ся по сторонї Шагіна, опамятали ся, що сприсягши ся з невірними на кров мусульманську, вони позбавляють себе спасення і будуть засуджені на вічні пекельні муки; вони покинули поле битви, полишивши невірних їх долї, і тодї вже битва не довго важила ся» — Джанїбек здобув побіду, Магомет-ґерая знайдено мертвого на полї; гетьмана козацького теж, — голову йому відрубали Татари, і беґлєрбеґ Кафи казав її прибити на мурах для остороги невірних [146].

Ся зрада Шагін-ґераєвих Татарів поясняє нам згаданий факт, що козаки вбили в розяренню Магомет-ґерая (турецькі джерела сього не знають), а Шагін-ґерай, не вертаючи ся на Запороже, по сїй пригодї, драпнув аж до Персії. З инших подробиць головна відміна та, що в татарських звістках козаки проходять за Перекоп і бють ся в Криму, тим часом як в реляції білоцерківського підстарости бють ся вони не доходячи Перекопа; джерела кримські в сїм разї варті більшої уваги. Натомість очевидно перебільшена у них цифра козацького війська. Наскільки вірна їх звістка про смерть козацького гетьмана, трудно сказати супроти мовчання білоцерківської реляції. І Тарас і Чорний, мабуть названий в сїй реляції Чернятою, не згинули в кождім разї, хиба якийсь иньший ватажок. На Запороже козаки, по реляції судячи, мусїли вернути ся в останнїх днях мая с. с.

Вибір Левка Івановича. Похід Девлєт-ґерая на Україну і погром під Бурштином. Напруженнє між реєстровими і нереєстровими, Левко Іванович і Грицько Савич, закінченнє шведської війни і прихід польського війська на Україну, з кінцем 1629 р., наказ Чорного запорожцям, відповідь Левка Івановича, справа реєстру і початок конфлїкту, освітленнє його в реляції Конєцпольского, кінець Чорного, релїґійний момент в повстанню

Нещасливий кінець третього кримського походу, вчиненого козаччиною не-реєстровою, і то з таким значним розмахом енерґії, був причиною нових змін на гетьманстві. Тарас Федорович, що проводив в походї, мусїв відпокутувати нещасливий кінець походу. Гетьманм запорожським зараз по походї бачимо Левка Івановича (маємо його лист до митрополита з 25/IV. 1629, підписав ся на нїм Леонъ Ивановичъ зо всимъ войскомъ Запорозскимъ є. кор. мил) [147], і він зіставав ся на Заворожу гетьманом, мабуть без перерви, до кінця року (маємо його лист до Чорного з 1/XII, де він підписаний: «Левон Іванович гетьман з військом його кор. м. Запор.) [148] Грицько Савич Чорний тим часом, в ролї так би сказати казьонного гетьмана, з реєетровиками, чи властиво більшою частиною їх (бо частина зістала ся на Запорожу) зявляєть ся на волости», повнячи сторожеву службу разом з старим Хмєлєцким. Коли саме, і в якиї обставинах наступило се роздїленнє козацтва льояльного від своєвільного, на жаль досї не знаємо. Під час осїннього погрому Татар бачимо Чорного при Хмєлєцкім, тим часом як своєвільна козачина зіставала ся на Запорожу.

Татарські напади взагалї стали останїми часами дуже частї. Весною приходила 4000-на орда під проводом одного мурзи, що давши білгородському баші хабара, як оповідали, назбирав собі охочих і пішов Чорним шляхом на Уманьщину, але Хмєлєцкий сполошив його і змусив забрати ся. Гонилися за ними; але Татари, покидавши все, навіть сїдла і зброю, позабивавши слабійшу худобу і невільників, утїкли таки: помітивши се, що вже Татарина як вітра в полї ловити, військо «за ласкою божою і щастєм королївським нїкого не стративши» повернуло ся назад [149].

Після невдалого походу на Крим сподївали ся чогось більшого, і справдї в серпнї калґа Девлєт-ґерай з великою ордою посунув на Західню Україну. Щоб обминути пограничне військо, що знов уважно слїдило за ним, він плутав стежку, збиваючи ся то на Чорний то на Кучманський шлях, потім повернув на Волощину, несподївано відти впав в західнє Поділє і розпустив від paзy від Днїстра загони, визначивши збірним пунктом Золочів. Він не підозрівав, що Хмєлєцкий з Грицьком Чорним увесь час дуже пильно, крок за кроком слїдили його рухи, і тепер готовили ся одним ударом знищити його кіш. Та їм перешкодив в тім воєвода руський Любомірский, що в ролї високого сенатора схотїв давати накази; велїв чекати свого приходу; і поки поспів з своїм тяжшим військом, калґа помітивши небезпечність, почав тїкати назад, лишивши на волю божу свої загони. Хмєлєцкий з козаками дуже жалували, що так з рук мусїли упустити головного пакостника, завдяки амбітному маґнатови; їм зістало ся тільки зайняти ся розбиваннєм поодиноких загонів, що й зробили вони з великим успіхом, відбиваючи здобич і побиваючи Татар. Головний такий загон, з 7 тисяч Татар, під проводом Кантемїрового сина, застукано і знищено під Бурштином, з великим ефектом: мало хто з тих Татар утїк, богато попало їх неволю, між ними Іслам-султан, пізнїйший хан, гіркий союзник Хмельницького. Відбито більше 10 тисяч своїх вязнїв, між ними богато шляхецького жіноцтва [150].

Се був останнїй тріумф Хмєлєцкого, нагороженого за те — але вже кілька тижнїв лише перед смертю, нечувано високою для такого сїрого неаристократичного пограничника честю — гідністю київського воєводи. В своїй реляції він чимало удїляє дїяльности козаків з Григориєм Савичом, як він його називає. З особливою увагою записує подвиг якогось анонїмного козацького героя, що дав війську ту голосну побіду під Бурштином: Козак, шукаючи поживи, заблукав в сусїдство татарського табору і там його зловили: почали його питати про військо, чи нема його де близько, але він не признав ся нї на допитах, нї потім коли його взяли на муки — все казав, що нїчого не чув про нїяке військо. Заспокоєні тим Татари лишили ся собі безпечно, і се дало можність слїдом розбити той загон і увільнити таку масу невільника [151].

Відносини між козаччиною реєстровою і не реєстровою в сїм часї ще не загострили ся так як пізнїйше. Може бути, що вже з сього часу розпочала ся паперова полєміка між гетьманом запорожським і казьонним — «непристойні листи, сурові унїверсали», де Запорожцї заявляли Чорному, що не признають його за старшого, бо правдивий гетьман має бути не «поданий їм королем, а вибраний військом при арматї й иньших клейнотах» [152]. Але судячи по уривку з сеї кореспонденції, яку маємо з падолиста і початків грудня сього року) уже перед загостреннєм відносин» [153], а яка ще навіть в тім часї не прибирає скільки небудь гострих форм, — в осени 1629 р. вона тим меньше могла доходити до якихось крайностей, і Чорний міг справдї «скромно і терпіливо зносити те все», як згадує потім Конєцпольский. А Хмєлєцкий в ролї польського «реґіментаря» на Українї — начальника коронного війська і посередника в зносинах правительства з козаччиною, без сумнїву також своїм впливом лагодив се напруженнє: ми бачили давнїйше докази його добрих і вирозумілих відносин до козаччини, і певно й тепер польське військо під його рукою не так наприкряло ся людности.

Все се змінило ся на гірше з кінцем 1629 р., з закінченнєм шведської війни — трактатом 26/XI н. с., що уставив перемирє на 6 лїт (до р. 1635).

На Україну посунули з сеї війни козаки-виписчики, розумієть ся незаплачені, повні претенсій до держави й правительства за свою службу, а ними засуджені на поворот до безправного становища панського підданого. Вони значно збільшили скількість запального матеріалу й загострили відносини на Українї.

За ними на Україну ж посунуло незаплачене військо коронне, якому гетьман Конєцпольский визначив лежі в східнїй Українї переважно. Він толкував, що зробив се, «аби мати більше спромоги для служби королївської, і тому також що се край цїлїйший, богатший, де незаплачений жовнїр міг жити вигіднїйше, не дуже наприкряючи ся обивателям держави» [154]. Але злї язики поясняли, що зроблено се для того, аби не допустити до жовнїрського повстання — розкидано їх умисно на далеких просторах [155]. Розкватируваннє жовнїра, та ще такого лючого, незаплаченого, козаччина по старій традиції [156] вважала певного рода провокацією, і потім сей факт рахував ся одною з офіціальних причин повстання. Конєцпольский, оправдуючи ся на соймі, толкував ся, що розкладаючи своє військо в Київськім воєводстві, «де військо Запорозьке має свої оселї, я горячо остерігав, суворими унїверсалами, аби в їх домах і маєтках не чинено їм нїякого безправя і до нїякої ворожнечі не давано їм найменьшого приводу» [157]. І запевняв, що сї накази були сповнені, і «в домах козаків реєстрових нїде нї оден жовнїр не став, і не чув я, аби котрому з них хоч яка небудь кривда стала ся». Але сам при тім додає, що «инакше говорено про се», а вже зовсїм за скобками лишає, що дїяло ся в домах не реєстрових. Тут відкривав ся повний простір нїчим не обмеженому своєвільству, здирству і напастям лютого жовнїрства, всьому тому, що місцевий український лїтописець характеризує в коротких, але важких словах: «зброднЂ и крывды незносныи чинили, людей безъ даня причини забиваючи» [158], й ілюструє своїми оповіданнями про одиночні й масові убийства від жовнїрів, про які буду говорити низше.

Уже сї дві обставини незмірно напружили ситуацію на Українї, а тим часом в ролї головного актора замість вирозумілого і обережного Хмєлєцкого, що на козака привик дивити ся скорше як на товариша зброї, виступив разом з сим бутний маґнат гетьман Конєцпольский, для котрого козак був пред усїм бунтівник і ворохобник. Гордий куруківською ординацією як дїлом рук своїх, він був готовий доходити кождого відступлення від неї і за кождий непослух робити рахунок «шаблями на карках козацьких», кождий прояв своєвільства «кровю хлопською гасити», так що навіть король — на що вже неприхильний козаччинї, сам вважав потрібним гамовати сей марсовий дух гетьманський! [159].

Грицько Чорний, маючи коло себе такого протектора, — а може й сповняючи волю свого зверхника, починає зміняти свою «скромну і здержливу» тактику супроти нереєстрової козаччини. В падолистї вислав він наказ на Запороже, аби тутешнє військо вийшло на волость і прилучило ся до реєстрового війська, для послуг воєнних. При тім докоряв Запорожцям, що вони його попереднїх післанцїв зневажили і побили. Разом з ним писав на Запороже також хтось з польських достойників, мабуть Хмєлєцкий, наказуючи Запорожцям, щоб вони не противили ся волї королївській і свому законному старшому були послушні. На се маємо відповідь гетьмана Левка Івановича «з Сїчи у Чортомлика», з дня 1/XII тому не названому достойникови (мб. Хмєлєцкому) і Гр. Чорному [160]. Сю другу наведу в перекладї, доповняючи з контексту видерті місця ориґіналу:

«Пану Григорію Савичу Чорному, на волости старшому, і всьому товариству що там пробуває доброго здоровзя і щасливого поводження від Господа Бога заживати бажаємо.

Писаннє ваших милостей до нас, через післанцїв наших Наливайка і (видерте імя), дійшло до нас. Пишете в нїм; що прийшли сьте до дому, перемігши неприятеля хреста святого, що на нарід християнський розявив був пасть свою. За те, що неприятель дістав таку халепу, а нас Господь Бог в добрім здоровлю до дому повернув, нехай буде славна його свята сила. Ми як брати, всього доброго зичливі, і товариші в. милостей, молимося, аби Господь Бог дав, щоб і завсїди добра слава про військо наше славила ся, а неприятель нїякої потїхи не мав. А також і вам дякуємо, що на помноженнє слави своєї на ту послугу королївську пішли охоче. Але в тім маємо жаль на вас, що послухали ви непотрібно і безпідставно, коли нас перед вами Ґурский і Довгань обмовили; нїби ми їх всїм військом мали бити і вязненнєм мучити, — а того не було. Ваші милости знаєте самі, що в війську всїляких людей богато, і підпилих між ними; коли тим (післанцям) щось стало ся від кого, того не хвалено. Вільно вам з того собі думати, що ми якісь бунти починаємо против в. милостей;

але ми тільки свідчимо ся Богом, що за нами нїчого недоброго нема і не буде. Не думаємо і на в. милостей нїчого, але з листів бачимо, що ви важите ся наказувати нам ставити ся до вас, хоч би й против нашої волї. Коли б ще до нас така воля ваша прийшла скорше, могли б ми ще її сповнити; але тепер на зиму урядивши ся, було нам дуже тяжко йти на волость. Тай не бачимо нїякої потреби, щоб ми виходили; як би був наказ його кор. милости на службу якусь, тоб і серед зими готові йти. Ваші милости знаєте самі, що ви самі запровадили армату на її звичайне місце, і гетьмана одного в війську зіставили; а тепер пишете до нас не як до голови, а як до кошових пишете що вам подобаєть ся. Не випадає нам до вас приходити, але ви йдіть по свою армату і по иньші скарби і тут вільно кождому говорити, що йому сподобаєть ся. З ласки божої родили ся ми также де й ваші милости; мила нам отчина і не дай Боже, аби ми мали противити ся королеви й. м. панови нашому, або з в. милостями спирати ся: хочемо поводити ся як з нероздїльною братиєю, щоб з того добра слава і пожиток був для нас усїх. А що там далї з в. милостями дїяти ся буде, дайте нам знати через тих післанцїв наших Романа Пащенка і Мацька Якубенка, котрим ми й устно прихильність нашу посвідчити поручили.

«Ще pas ласцї вашій віддаємо себе. Дано за Порогами, з ріки Чартомлика 1 грудня 1629. Ваших милостей всього добра зичливе товариство — Левон Іванович гетьман з військом й. к. м. Запорозьким».

Як бачимо, Запорозьке військо показує досить миролюбности супроти Чорного. Воно лишає йому бути «старшим на волости», не має до нього претенсій, але не хоче, аби він над ними командував і заявляв, що «голова» у них на Запорожу, при арматї, і гетьман законний той, що там був вибраний, а Чорний пішов від них. Мають Запорожцї йому за зле теж, що він удає їх перед польськими властями за бунтівників: вони полишають Чорному вислухувати ся перед правительством, але не хочуть бути афішовані перед ним за бунтівників — не хочуть конфлїкту з правительством.

В тім же дусї писали вони і до тої особи, що найскорше треба вважати за Хмєлєцкого (вони величають його iako oycza a własnie tego, od ktorego (w) wielu rzeczach dobrodzieistwo znawalismy). Звиняли ся, що тепер їм трудно іти, «на зиму уґрунтувавши ся», і просили на них взагалї не наставати, з Запорожа не виводити, не ломити старих звичаїв — «аби ми і до кінця при вільностях наших зіставали ся і при тім як давнїйше було — що починало ся, то з Запорожа, і звідси на кождий наказ королївський виходило ся — нехай за ласкою вашою і тепер так буде» — «аби (звиклі) місця не сиротїли і звичай наш давнїй і вільности не гинули, кровию здобуті предками нашими». Чорного за старшого готові признати, коли в тій справі прийде привилей від короля «на звиклі місця», — але досї вони його не бачили.

Не вважаючи на такий миролюбний тон, Чорний вважав таку відповідь за рішучий розрив. Відсилаючи її (Хмєлєцкому?), він умивав руки, вважаючи, що з тої відповіли «на нїщо добре не заносить ся» і він безсильний в своїх щирих бажаннях обєднати козаччину для кращої служби держави [161].

Він просив ради, як йому бути далї. І дістав раду таку, що при виплатї «жолду» має бути переведена ревізія реєстру, і непослушні мають бути вичеркнені. Гроші для козаків, по словам Конєцпольского, були прислані ще лїтом 1629 р., але Чорний не побирав їх, може покладаючи на те, що реєстровцям, які позастрягали на Запорожу, кінець кінцем закортять, ті гроші і вони прийдуть під його реґімент. Тепер, по приїздї Конєцпольского, рішено перевести ревізію реєстру при тій виплатї. З кінцем року була уряджена комісія для сеї ревізії, зложена з козацької старшини (реєстрового війська) і делєґатів польських. Маємо лист комісарів Ан. Ранаховского і Миколи Киселя, що за неприїздом иньших займали ся у двох випискою; дня 11.І 1630 пишуть вони з Черкас про зачату вже виписку, про вписану вже частину війська, з котрої б можна вислати з біди тисячу козаків, що жадало правительство для оборони від Татар [162].

Але історія ся потягла ся досить довго. Ще з дня 28.II с. с. маємо унїверсал, що видає «Григорей Савич Чорний гетман, полковницы, сотники, атаманы войска єго кор. милости Запорожского подъчас конклюзій коммисіи зЂхавши ся до Кіева» [163]. Кінець кінцем комісія ся мала вписати нових на місце померших, «а непотрібних і зайвих над уставлене число — вилучити». Між ними рішено було виписати з реєстру й тих, що пробували на Запорожу при своєвільнім війську, як непослушних. Таких нараховано несповна триста. Грицько Чорний оповістив їх про се, взиваючи, аби опамятали ся, прибули з Запорожа на волость з арматою й залишили своє своєвільство — в такім разі їм буде все пробачено. Та се послужило початком конфлїкту. Ось як описує се ретроспективно головний дїяч дальшої траґедії Конєцпольский, в своїм експозе на соймі 1631 р., супроти обвинувачень в тім, що він своїм нетактом викликав бурю на Українї. Знаючи фактичний стан річей, читачі завважать деякі недокладности, але нам інтересне і офіціальне представленнє їх, і деякі фактичні дані, цїнні при загальній бідности документального матеріалу для сього моменту.

«По комісії Куруківській, шість лїт тому щасливо закінченій, хоч і з великою працею та більшим розлитєм крови, — її постанови рік або два яко-тако держали ся в порядку. Потім, як звичайно у тих, що не знають нї віри нї чести, коли мають до того добру нагоду, — почали [козаки] замітно виломлювати ся з тих постанов. Немалу до того нагоду дав їм відїзд мій на війну Пруську, за наказом королївським. Ще більшу — афера Шагін-ґерая, до котрого пристали не тільки виписані з реєстру, але і цїла майже українська чернь, покасувавши постанови [комісії], бо на місце шести тисяч зробило ся козацького війська кількадесять тисяч. З того почали докучати обивателям українним, панам своїм. З того почали ся наново походи на море. З того нещаслива і безславна ота експедиція до Криму [164], де так лихо поставили ся, а Махмет-ґерая, що був їм звірив ся, немилосердно вбили, і Шагін-ґераєви знищили всї надїї на трон, так що мусїв спасати ся утечею.

«В отих війнах полїг старший їх Дорошенко, поданий їм комісарами іменем королївським. Вибрали собі Тараса, нїкчемного хлопа [165] — за його нїкчемністю військо Запорозьке прийшло до такої неслави і марного погрому — кільканадцять тисяч їх трупом Татари положили, а силу нагайками до Криму погнали [166]. Тарас лишив ся на Запорожу і відти неустанні чинив походи на море. Тут же, на волости ті [козаки] що зістали ся в послушности, памятаючи свою присягу, вибрали собі до волї королївської за старшого Грицька Чорного. Ваша кор. милость зводив її потвердити його своїм привилеєм. Чуло його серце, що мало бути: не хотїв жадним чином взяти на себе той уряд, але воля королївська, а при тім прошення товариства, що варті стільки що й примус, змусили його прийняти. Зложив присягу згідно з постановою, і військо йому теж урочисто дало присягу. Хотїв неборак на тім урядї так справувати, щоб сповнити у всїм постанови [ординації] і присягу свою та заслужити ласку королївську собі і всьому війську: непослушних карав, на море ходити забороняв, на торішню експедицію против Девлєт-ґерая охоче з пан. воєводою київським [167] ставив ся до п. воєводи руського [168]. Але ті добрі прикмети його приготовили йому погибіль. Бо ті, що на Запорожу, не приймали його за старшого, кажучи, що має бути не королем поданий, але військом вибраний при арматї і иньших клейнотах (як вони то звуть). Гострили зуби на нього, що він своїх [реєстрових] на Запороже не пускав. Багато неприязни теж приспорили його славні і щасливі услуги вашій кор. милости. Непристойні листи, суворі унїверсали виходили до нього з Запорожа — він, чоловік терпіливий [169], все то скромно зносив. Навіть як звичайний жолд привезено від короля, не брали його [реєстрові] півроку, чекаючи, аби спамятали ся [нереєстрові]. Багато разів посилав до них [Чорний] — аби вийшли [з Запорожа]; заявляв, що не дбає про старшинство. Упертість і злість не слухала його, але трівала при своїх гадках. Потім як прийшло брати ті гроші, прийшло ся при тій нагодї вилучити непотрібних і зайвих понад усталене число. Небіжчик воєвода київський післав п. Ранаховского ротмістра і п. Кисїля жовнїра королївського, людей добрих і розсудних, аби з старшим війська Запорозького і з полковниками вилучили тих зайвих, а на місце померших вписали людей здатних до бою. Вони сповнили своє дїло. Правда, своєвільні в злости своїй богато їм закидають, і з того й між людьми пішло таке переконаннє, що то була причина тої бурі. Я їх не беру в оборону, але хоч пильно розвідував ся, таки не знайшов правди [в тих обвинуваченнях].

«При тім виписї стало ся за згідним рішеннєм всього війська, що тих, які були на Запорожу — а їх не було і трох сот цїлих, — виписано з реєстру яко непослушних. Не знаю, чи хто розважний може се зганити! Бож не поборюючи своєволї, трудно затримати порядок. Але їм була лишена можність пробачення, як би вони спамятали ся, і Гриць Чорний післав до них, аби вони з арматою вийшли з Запорожа. та на море не ходили, — обіцяв їм пробачити все. Вони — хоч то грубий нарід, ужили собі тої хитрости, що обіцяли бути послушними, приставити армату і всї клейноти і зараз рушили. Рад був неборак — чоловік простий, що та незгода заспокоїть ся. Тріумфував, не знаючи, що на нього армата йде. Аж в ,первосни' чата напала і заставши його, як він собі, нїчого не підозріваючи, спав безпечно, вхопила й підвезла до Тараса, що в кількох милях був відти. Які там кепкування чинили з нього (що справедливо могли-б образити маєстат короля і річипосполитої), які муки задавали — про те не хочу ширше говорити; досить того, що по ріжних муках сказали Татаринови, обрубавши йому руки, голову утяти. Перестрашила така немилосердність всїх добрих і послушних: без голови, без вожда опинили ся вони як непритомні: одні в лїси, другі в дикі степи тїкали, третї під крила війська королївського удавали ся, без котрого певно були б згинули, і звідти до мене, як уже сказав [170], з часта присилали. Замір у того своєвільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запороже вернутись. Але як і менї самі ж оповідали, — і на письмі я те послав вашій кор. милости — наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релїґії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали. Сї намови роздражнили чернь і всю Україну розрухали, так що нїхто з тамошньої шляхти [171] не був безпечний в своїм домі. Зараз своєвільство повидавало унїверсали, що справа про віру йде, аби хто був колинебудь козаком і ним хоче бути, аби збирали ся: обіцяли їм всякі вільности давнї, а лїпше сказати — своєволю. За короткий чає зібрало ся кількадесять тисяч війська. Зараз почали властно наказувати жовнїрам вашої кор. милости, щоб з своїх становищ уступали ся за Білу Церкву й видали їм тих, що памятаючи свою присягу, тиснули ся до війська вашої кор. милости» [172].

З сього оповідання, при всїй його сторонничости, виступають ясно головнї моменти, що зложили ся на конфлїкт 1630 р. До партійної боротьби козацьких ґруп на ґрунтї останньої правительственної ординації, в яку вмішало ся правительство, взявши в свою оборону законослушну партію, прилучилось загальне роздражненнє з причини розложення на козацькій території жовнїрських рот, і нарештї — примішала ся ще релїґійна боротьба, що виникла на ґрунтї підозрілих закулїсових компромісових маневрів. В другій половинї 1628 р. вони почали виходити на яв, і в високій мірі затрівожили українську суспільність, коли протягом 1629 р. почали прибирати вповнї конкретні форми, до яких стали прикладати свої руки й ті, що досї вважали ся найвірнїйшими сторожами й оборонцями сеї релїґійної справи новленої православної єрархії.

Справа собору, соймова постанова про субсідію руського духовенства, компромісові публїкації М. Смотрицького — «апольоґія», арґументи для укр. шляхти. Київський собор 1628, суд над «Апольоґією», вмішаннє козаків, капітуляція Смотрицького, засуд «Апольоґії», анатемованнє писань Смотрицького, нові публїкації його

Київський собор, порішений владиками на веснянїм зїздї владиків в Городку [173], рішено було обставити можливо поважно і святочно. Вибрано для нього день Успенія (1628), коли до Печерського монастиря, на його престольне свято, зїздила ся велика сила народу, «не толко духовныхъ, але и свЂтских персонъ», і з кінцем мая митрополит Йов розіслав свої грамоти з закликом на сей собор [174]. Потім, щоб дати й правительственну апробату для сього, на лїтнїм соймі переведено постанову, що в справі субсідії на державні видатки (Шведської війни) духовенство руське не-унїатське має до будучого сойму порозуміти ся між собою прикладом духовних католицьких і унїатських, щоб понести пропорціональну участь в видатках держави [175]. Ся небувала постанова, зовсїм незвичайна (бо правительство взагалї тримало ся полїтики іґноровання церкви не-унїатської), не повторена в дальших поборових унїверсалах [176], дає зрозуміти, що вона була вложена правительством в сї постанови з певним спеціальним заміром. Виходить, що правительство знало, для чого православним потрібно такої постанови, і для чого має зібрати ся православний собор під покровом сеї наради над своєю пайкою в поратованню фінансів річипосполитої. Очевидно, було воно відповідно освідомлене про угодову акцію серед, православної єрархії, і щоб не розбуджувати трівожної уваги для такого ним сакціонованого собору, а заразом — таки дати йому свою санкцію на випадок якихось користних результатів, воно дало єрархам сей вихід і ті поспішили ухопити ся за нього, в пізнїйшій історії собору зробивши поборову соймову постанову нїби то вихідним пунктом сього собору.

Смотрицький, як знаємо, мав виладити для сього собору трактат про ріжницї східньої і західньої церкви і записку, яка б поясняла потребу соборної наради, — щоб їх видрукувати і розпустити перед собором. Смотрицький і виладив великий трактат про упадок православної церкви, взявши за притоку свою подоріж на схід, а в додатку до нього долучив меньший трактат про релїґійні ріжницї — те що пізнїйше вийшло в світ по польськи під титулом Apologia peregrinatioyi do kraiow wschodnych M. Smotrzyskiego (чимала книжка, 204 ст. в мале кварто). На початках Петрівки, по його словам, книга ся була готова в українськім текстї й переписана; він післав її примірники Борецькому й Могилї до Київа, просячи спішно надрукувати на двох машинах, і випустити в світ, «щоб перед будучим собором міг кождий побачити, на що ми всїм народом хоруємо і як тої хороби маємо лїчити ся» [177]. При тім заявив, що коли-б в тім описї «хороби» і поданих способах її лїчення здало ся щось зле, то він то бере на своє сумлїннє і на свою душу, і умиває руки на будуче, коли-б церква і сим разом не хотїла піти за його порадами. На сї листи дістав відповіди Борецького і Могили, що прочитавши рукопись, вони подадуть Смотрицькому свої гадки про неї. Про друкованнє отже промовчало ся: очевидно, митрополит і Могила поглянувши в книгу, поміркували, що з тим нема чого спішити ся.

Дїйсно Смотрицький взяв занадто високий і небезпечний тон в своїм трактатї. Його апольоґія являється безжалісним актом обжаловання православної українсько-білорускої церкви, що мовляв зовсїм відїйшла від правої віри, пересякла єресями, позбавила спасення своїх вірних і т. д. По словам Смотрицького, він їздив на Схід умисно, щоб довідати ся, «чи нинішня віра наша та сама, як була у предків наших, чи ту саму віру пємо, яку пили предки наші, що будували й фундоваи церкву руську, — бо вони пили віру чисту, прозору, спасенну». Могло се читачів здивувати, що православний богослов і єрарх аж тепер, на склонї життя, написавши ствльки премудрости, надумав над сим застановити ся. На се Смотрицький вавлить їм признаннє, що не вважаючи на гідність епископа, а навіть архіепископа руської церкви, він по рпавдї не знав, у що вірував, — ішов не за вірою Христовою, зі Сходу принесеною, а за помилками і єресями, і з голови до ніг був укритий проказою. Зарекомендувавши так приємно себе і не пояснивши, на скільки його прокажена віра позравила ся від подорожи на Схід, і взагалї, що він там ще такого побачив і чому научив ся, новонавернений Савл починає розбивати єреси православної української церкви — виказує їх у Стефана Зизанія, Філалєта Ортольоґа (автора Треноса, со значить самого себе), Клирика Острозького. Виказує сї єреси не становища православної науки, а католицької: закидає Зизанїєві напр., що він не приймає чистилища, Філалєтови — що він поборює прімат папи, Клирикови — що він ганить фльорентийський собор і т. д.

Се з становиша, на якім хотїв стояти Смотрмцький, — православного богослова, який хоче поучати православних же, розумієть ся, була помилка непростима, і такою-ж непоправною тактичною помилкою був той вивід, який Смотрицький робив з того всього. Не потреба поради, перевірки православної науки, реформ, які-б могли бути предметом соборних нарад, нї, спосіб поправи — проста унїя з католицькою церквою. Причина страшного упадку православної церкви у Смотрицького — се те, що вона, противлячи ся унїї, прийнятій її єрархами, залїзла в безвихідну полєміку з католицтвом, в безрадности своїй почала шукати для сеї полєміки помочи у протестантів, напустила протестантських єресей до православної віри, так що зовсїм відбила ся від правдивої східньої віри. Отже й вихід не в поворотї до старого православя (до котрого Смотрицький заховує мовляв повне довірє) — а в унїї з римською церквою, не зараженою нїякою єресею. На грецьку церкву нема що оглядати ся, бо вона в повнім упадку (теза, яка в підозрілу позицію ставила здобутки подорожи Смотрицького). Найлїпше може порадити руська церква й нарід руський, що належать до католицької держави — їм се перевести дуже легко, треба тільки до сього скликати собор за королївським дозволом і на нїм вигладити ріжницї, які дїлять церкву східню і західню, то значить по мисли всього попереднього — прийняти науку католицької церкви.

Було се фатальним поворотом на стару, безвихідну позицію берестейської унїї, і немов відчуваючи, що його теольоґічна арґументація ледви чи промовить до сумлїння православних, — Смотрицький прилучає до сього арґументи ad hominem, виясняючи ті користи, які прийдуть з унїї православним людям ріжного стану. Головну вагу кладе на інтереси шляхти, представляє нинїшнє положеннє православної шляхти і вабить її світлими перспективами звязаними з унїєю:

«Служили й служите до розлитя вашої шляхетної християнської крови на те, щоб з кождим иньшим обивателем держави коронної і в. кн. Литовського, будучи рівні родом і дїлами, не тільки бути репрезентантами короля на урядах земських і ґродських, але й засїдати при самім королї, носити гідности сенаторські, титул вірної ради королївської. А тим часом — перше очі наші надивили ся в отчині нашій на славних сенаторів, каштелянів і воєвод з народу і віри нашої, а тепер таких в народї і вірі нашій не бачимо нї одного, і не тільки на сих вищих урядах, при боцї королївськім, але й на иньших, меньше значних стрічаємо своїх одновірцїв дуже рідко, хиба з давнїйших часів. Щож то за причина такого пониження та усування наших? Чи ви не также вірно і пильно служите дорогій отчинї, як вірно і пильно служили ваші предки? чи король відвертає від вас свої ласкаві очи й умисно не хоче памятати вірних заслуг ваших предків і вас самих? Нї, король готов нагорожувати й нагорожує кождого по його заслугам і кондіції, а ваша вірність і праця не меньші від вірности і працї ваших предків Але так чинять той, що має в руцї своїй серця владущих і як воду розливає, куди схоче». Пониженнє руської шляхти се наслїдок того що вона тримаєть ся схизми не угодної Богови. Отже оден вихід — унїя. Нею шляхта здобує і собі всякі користи, і нарід руський потїшить, і дїло спасення вчинить. «Бог буде тодї з нами й подасть нам гойно всї духовні й світові благодати, нами так давно втрачені: церкву піднесе з упадку, народови руському верне давні вільности; тобі, шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщан допустить до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, монастирі приведе до кращого порядку. Пресвитерів увільнить від тягарів неволї. Нарештї всьому народови руському, бідному і замученому з сеї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози. Ще на сїм світї дасть нам тїшити ся плодами небесними, а після сього минущого щастя удостоїть вічної утїхи в царстві небеснім». [178]. І т. д. Одним словом Смотрицький забув ще тільки пообіцяти від Господа Бога козакам прибільшення жолду, та селянам — ну хоч би права свобідного млива та варення пива на домашнї потреби.

Аж дивно що такий обстріляний полєміст, місцевий чоловік, що на своїх очах бачив усю історію унїонних заходів від їх перших початків — міг устругнути щось так нетактовне, незручне, що тільки компромітувало й його й підняту ним справу. Се було не прихилюваннє православних до унїї, а провокація їх унїєю, і власне такий вплив мала книга Смотрицького.

Не задумуючи ся над ухильчивими відповідями Борецького й Могили, Смотрицький вислав книгу свою на руки Саковича, аби видрукував її на польській мові, і перед собором наспіли до Київа друковані аркуші сеї «Апольоґії».

Вони зробили вражіннє бомби на православних, що зібрали ся тут.

Коли Смотрицькяй 13/VIII c. ст. приїхав до Київа, щоб взяти участь в нарадах собору, визначеного на день Успенїя, виявило ся, що в Печерськім монастирі засїдає й радить ся вже духовний собор, і предметом його нарад — Апольоґія, в українськім текстї, присланім Смотрицьким до митрополита й Могили. Борецький і Могила, заскочені таким публичним виступом їх товариша й одномишленника, рішили віддати його книгу духовному судови. Вони передали прислані їм примірники Апольоґії на розгляд двом визначним богословам Лаврентієви Зизанїєви протопопови корецькому і Андреєви Мужилівському протопопови слуцькому. Сї цензори чотири тижнї студїювали сю книгу разом з Борецьким і Могилою, знайшли в ній 105 неправославних тез, і тепер зібраному на собор духовенству предложили свій осуд книги, признаючи її неправославною [179]. Смотрицький заочно попав в позицію обвинуваченого.

Коли він, прибувши до Київа, подав ся до Печерського монастиря, на підставі ранїйшого запрошення архимандритового, і післав туди свого челядника, його до Печерського монастиря не пустили, а сказали, що визначено мешканнє Смотрицькому в митрополичому Михайлівському монастирі. Коли він туди поїхав, за півгодини зявили ся делєґати від собору, на чолї їх протопоп Мужилівський, дуже поважаний чоловік і богослов, виставлений пізнїйше кандидатом на митрополїю (також може під впливом вражіння від тої рішучости, з якою він виступав на сїм соборі против унїятських течій). По словам православної реляції з сього собору (опублїкованої зараз п. т. «Апологія») [180] «депутовані» розмовили ся з Смотрицьким «в любви з собою одправуючи» і прийши з ним до порозуміння.Смотрицький же, описуючи взагалї сей собор як акт грубого насильства над його переконаннями, сю розмову представляє в формах далеко меньше любовних [181].

Не віддавши, каже він, архиєрейської чести, сї делєґати по вступних виясненнях поставили йому питаннє: «Собор питаєть ся, стоїш ти при Апольоґії тобою виданій, чи нї?» Коли Смотрицький на се сказав, що хоче власне йти на собор і сам устно пояснити справу, він дістав відповідь: «Вперед тут, перед нами маєш ти відповісти на питаннє, і тодї або будеш до собору допущени або нї».

«Відповів, що при писанню тім стою яко православнім, бо не бачу в нїм нїчого злого і вірі святій католицькій противного».

- Собор осудив його від голови до ніг, від першої картки до останньої, все як противне науцї церкви божої і вірі православній, нечисте і непобожне.

- Нехай тобі Господь не памятає, що незнати що кажеш. Нехай собор менї не боронить перед ним стати, а я з тих закидів, з того обвинувачення за божою помічю витолкую ся.

- То хочеш діспутувати?

- Не діспутувати, але те писаннє моє, православне, але не добре порозуміле, чи оббріхане, хочу висвободити від того хибного підозріння.

- Собор твоїх виводів не потрібує, бо вже то добре вивідав і питає у тебе відповіди на питаннє, що ми тобі предложили.

По тій неприємній розмові пішло гладше. Делєґати вияснили Смотрицькому шкоду, яка може бути для православної церкви,

Смотрицький висловив гадку, що сим злим наслїдкам можна буде запобігти, але, по його словам, держав ся рішучо і в розмові з делєґатами і в листї написанім по тім до митрополита добивав ся участи в соборі, а книжки своєї не відрікав ся. Сподївав ся, каже, що забивши легко десяток з тих безчисленних єресей, знайдених в його книжцї, він приязнїйше настроїв би собор до себе. Але стати веред собором йому таки не вдало ся.

Скоро по розмові з делєгатами, під вечір, і другого дня почали приходити до слухів Смотрицького трівожні вісти - погрози, лайки, прозивання унїатами; говорили людям Смотрицького, що в день Успенія Смотрицький з своїми товаришами «будуть викляті як унїати», «а не один з вас і Славути напєть ся». А далї прийшов брат митрополита і мав остерігати дубенського протопопа, що був з Смотрицьким, аби його остеріг: стрів він не малу ватагу козаків, що присягли не зіставити Смотрицького живим, як би на соборі було доведене йому унїатство. Смотрицький затрівожив ся, тим більше що й тїкати не мав куди; «Пішов би до замку, — пана підвоєводи нема; поїхав би назад бояв ся засїдки, бо вже говорять про неї; до міста до кляштору (католицького) — ще більше їх розярю, бо ще перед приїздом казали, що я там, та й не знати, чи допустять, бо вже людей своєвільних, пяних повно скрізь як на ярмарку». Смотрицький рішив капітулювати і написав новий лист до митрополита, далеко більше покірний; заявляв свою віданність православній церкві і певність, що його «таж Східня свята церков гробними пеленами повине, котра його водою і Духом породила», і просив допустити до соборних нарад, щоб обміркувати способи, якби запобігти шкідним впливам його книги [182].

«Потім як відіслав я той лист мій через свого діакона, оповідає Смотрицький, прийшов до мене оден київський козак, призвищем Соленик. Привитавши ся зі мною, вчинив він до мене довгу ,лєкцію' по козацьки, як йому подобало ся, а закінчив тими словами: ,Ми сю святиню здобули кровю своєю і готові її запечатати кровю нашою і кровю тих що нам її зневажили чим небудь або від неї відступили'. Подумав я собі, що коли з духовними вчора була трудна розмова, то з сим буде ще далеко гірша, і в довгі виводи з ним не вдавав ся. Був він у мене з другим козаком з годину. Як відійшов він, по малій хвилї дали минї знати, що о. Борецький з трома владиками приїхав і тепер в церкві. Я пішов, привитали ся ми не по братерськи, а наче мало знайомі. Сказали вийти всїм з церкви, але ті два козаки, що були у мене, зістали ся. Я просив, аби й їх не було при нашій мові. О. Борецький приступив до них і довго просив, і вони по довгій суперечцї ледве уступили. Але вийшовши з церкви Соленик сказав: ,Ну, біс вашій матери, махлюйте, махлюйте! достанеть ся тут і Павлу і Савлу'. А потім про якогось Хрусцєля перед людьми казав, так що з тих слів можна було дорозуміти ся якоїсь ланки на мене».

Коли вийшли постороннї з церкви, митрополит насамперед помолив ся, потім посїдали і повели розмову про Апольоґію. Борецький докоряв Смотрицькому за «нечистий і гордий дух», виявлений в книжцї, вказував на ріжні неправославні річи, на «прокляті папежські єреси», які хоче вона впровадити в руську церкву.

«Почувши те, оповідає Смотрицький, я зовсїм одеревів від несподїваних, легкомислено кинених слів того чоловіка, що протягом чотирох лїт, коли я жив з ним (кажу се свідчачи ся Богом!), мало що закидав католицькій церкві (а про неї ми часто між собою говорили). В її вірі не знаходив нїякої єреси і прихильно говорив про згоду з нею Руси. Переведеннє між нами святої унїї вважав дуже легким, аби тільки поладнати сам лише калєндар, бо то він перешкоджає потягнути до унїї простих людей народу нашого. Через те в роцї 1625 працював він на тім помиренню калєндарів і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагодї перед дуже багатьма людьми своєї партиї викладав його».

Але побачивши, з яким роздражненнєм Борецький говорить тепер. Смотрицький, каже, не став йому того всього пригадувати, а скромно виправдував ся з тих закидів, які йому пороблено. В тім дано знати, що до церкви принесли мерця. Перейшли тодї з церкви до келїї і там далї говорено. Смотрицький попросив, щоб йому вказали близше неправовірности в його книжцї. Тодї Мужилівський, що прийшов теж з владиками, взяв аркуші Апольоґії і почав вичитувати титули тез її «Про суд поодиноких душ», «Про блаженний стан душ померших праведників», «Що ад то пекло», і т. д., а за кождим казав: «Го-го! Прочитав так скілька карток і зложивши книжку, сказав: «Чи се малї противности з нашою церквою і малі хули на віру нашу?» Смотрицький покликав ся на цитати з св. отцїв при своїх тезах, а зрештою обставав при своїм жаданню, щоб се все чи то приватно, чи то публично на соборі було з ним продіспутовано докладно. На се Мужилівський вийнявши зза пазухи картку паперу, сказав: «Отсе тобі собор говорить і приватно і публично, більше говорити не хоче і не мислить; коли хочеш бути на соборі й уважати ся за свого, то маєш сповнити три умови, приняті на соборі: перше — присягти, що на будуче руської церкви нї словом нї помишленнєм не будеш турбовати, анї не відступиш від неї; по друге — Апольоґії своєї публично маєш вирікти ся і даний тобі текст на її осудженнє і признаннє свого гріху прочитати маєш з амвону; по третє — до Дерманя з Київа вже не маєш їхати, а тут зіставатись». Смотрицький сказав, що се більша покута як його гріх, але тут всї закричали. «Ти образив тяжко цїлу церкву, отже мусиш перед усїм повинити ся в твоїх страшнім гріху». Той почав спорити ся з ними. Але тут почали приходити, оден по однім, стороннї люде, як підозрівав Смотрицький — по змові з владиками. Прийшов шл. Стефан Літинський, потім Іван Стеткевич, далї «писар козацький». Кождий з них держав свою мову до Смотрицького, і той, «памятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою світських людей, і не духовнї в духовних справах рядять, а світські, а духовні тільки для форми, — не перечив ся вже, тільки просив, щоб таких тяжких умов йому не ставили і перед народом руським його не компромітували. Обіцяв написати до Саковича до Львова, щоб з друкарнї не видавали нї одного примірника, а тим часом Апольоґію можна буде тезу за тезою перейти і викинути що буде признане недобрим. Але його не слухали і тому що було вже пізно, повставали й пішли.

Смотрицький довідав ся потім, що власне того дня (14. VIII) відбуло ся рішуче осудженнє його книги на соборі. По його словам, зроблено се було дуже скороспішно, так що самі владики (крім Борецького) не обзнайомили ся добре з книгою. По рефератї рецензентів. Мужилівського і Зизанїя, запитані були з початку епископи, потім священики, і осудили книгу. Тодї ж мусїли бути вироблені й умови, під якими Смотрицький міг зняти вину з себе особисто, — що предложив йому Мужилівський. Бажаннє Смотрицького бути поставленим перед собором, щоб боронити своїх поглядів, не було прийняте. Кілька голосїв, що обізвали ся за допущеннєм його, були переголосовані. Правдоподібно бояли ся, що дебати над унїатським питаннєм можуть ще більше внести непевности, роздражнення і підозрінь серед православну суспільність, вже й без того огірчену сим епізодом. Сам Борецький, по словам Смотрицького, був против дебат з Смотрицьким і буцїм то сказав: «Нехай дїдько з ним мовить» — sit fides penes autorem.

Побачивши таке завзятє православних в останнїй розмові, Смотрицький ще більше упав духом, і коли вечером прислано йому текст відречення для завтрашньої церемонїї, він де що змінивши його прийняв, і переписавши відіслав — тільки що не підписав. Він ще, каже, сподївав ся відвести їх від тої «дитячої забави» — церемонїального виклинання його книги, і в тій надїї поїхав на всенощну до Печерського монастиря. Але коли війшов до олтаря, до нього прийшли з жаданнєм, щоб він свою формулу відречення підписав, і щоб присяг, що з Київа до Дерманя не поїде. Смотрицький став відпрошувати ся, але тут дуже різко напав на нього Могила. «Той що недавно перед тим», каже Смотрицький, «мав такі добрі і спасенні погляди в тій справі, яку я виложив в моїй Апольоґії, і так висловляв ся; хвалив лист, писаний мною торік до й. м. отця патріарха константинопільського, де коротко виложено все те і навіть більше, нїж написано в Апольоґії, бо він у мене читав його перед тим в Дерманї, і на тім зїздї в Городку, коли ми розмовляли про ті шість ріжниць від Римлян, він згадував про сей лист перед присутними духовними і похвально відзивав ся про нього, — сей чоловік з такими добрими поглядами на справу», почав «ядовито» докоряти Смотрицькому. Счинив ся галас, близші до олтаря люде хотїли вже сунути туди, «допомагати тій траґедії». Боячи ся, щоб не прийшло до бійки й кроворозлитя, Смотрицький згодив ся, формулу підписав і присяг, що до Дерманя не поїде.

Другого дня, в день Успенія, під час лїтурґії, що відбувала ся при участи Смотрицького, наступила ся прикра і для Смотрицького в високій мірі ганебна церемонїя — анатемованнє його книги. По прочитанню євангелія владики з иньшим вищим духовенством виступили на амвон, між ними і Смотрицький. Архимандрит печерський роздав духовенству картки «Апольоґії» і запалені свічки. Намісник виленський Бобрикович з катедри прочитав формулу відречення. В нїй Смотрицький признавав, що в «Апольоґії» в дечім сам проступив ся против доґматів православної церкви, а дещо причинив до того «з злого умислу». Савович, видаючи її по польськи; він просить у Бога пробачення за сї прогрішення, а всїй церкві руській обіцюєть ся на будуще пильно стерегти ся чогось подібного, і на знак того свого каятя «перед очима милостей ваших, каже він, я той свій скрипт званий Апольоґією зневажаю, шарпаю і під ноги помітую». Прочитавши се, Бобрикович подер листки Апольоґії, запалив і кинув під ноги. Те саме мусїв зробити сам Смотрицький, теж робило присутнє духовенство. Потім як на жертвенного козла проголосили анатему на Саковича, і обернувши свічи вниз полумєм гасили його на знак вічного осуждення [183].

Другого дня по сїй церемонїї в Михайлївськім монастирі відбув ся властивий собор. Але під вражіннєм сеї траґічної афери Смотрицького, вже розумієть ся, анї через мисль нїкому не прийшло робити якісь компромісові заходи. Прийшло ся заняти ся справою підмоги на державні потреби річипосполитої, наче вона справдї була властивим предметом, а не притокою тільки для угодових конференцій. Крім того для заспокоєння затрівоженого православного громадянства видано соборну грамоту, де зібране духовенство оповіщало, що воно міцно стоїть при православній вірі, «про жадне відступство не мислить, анї до апостазії унїатської не хилить ся», і всїх вірних взиває, аби в побожнім і добрім житю при вірі православній непохитно стояли. Грамоту сю підписали шість владик, між ними і Смотрицький, по своїм виреченню відновлений в своїх правах, кількадесять значнїйших репрезентантів монашого і світського духовенства, і сумарично згадано ще «барзо великою личбу» иньшого присутного духовенства. Тиждень пїзнїйше видано ще грамоту — супроти поголосок, що то не владики, а лише кілька священиків виклинали «Апольоґію». Сї поголоски ставили в підозріннє становище владиків що до унїатських заходів, і тому Борецький з владиками в грамотї з дня 24. VIII оповіли церемонїю виклинання, а слїдом видали і друковану реляцію про собор і засужденнє Апольоґії, під титулом Апологіи» (знищеннє Апольоґії).

Під грамотою з 24. VIII вже не бачимо підписи Смотрицького. Упокоривши ся перед собором, він слїдом випросив ся до Дерманя; його не хотїли пускати з Київа, очевидно, побоюючись нового якогось фортеля, і сї побоювання справдили ся. Він випустив зараз друковану «Протестацію» (з датою 8. XII), де оповідав, як ми бачили — що вирік ся своєї книжки під примусом, що засуждено його книжку неправно, без переслухання його — що взагалї сю справу вели два священики (розум. Зизанїй і Мужилівський), а епископи, з виїмком Борецького, грали зовсїм пасивну ролю, і не могли навіть познайомити ся скільки небудь докладно з змістом «Апольоґії».

Смотрицький апелював до нового собору, взивав короля, аби зложив такий собор і наказав, аби ті що кинули анатему на його книгу, ставили ся на той собор [184]. В тім же дусї писав листи до визначних православних. А з кінцем року випустив нове писаннє: Paraenesis albo Napomnienie... do bractwa wilenskiego, де вже виступає унїатом без маски, поясняє причини, які мовляв, привели його до унїї, і радить те саме вчинити братчикам. Між иньшим виступає з пропаґандою модної тодї справи — утворення осібного українсько-білоруського патріархату (з друку ся книжка вийшла в 1629 р.).

Обидві сї книжки викликали досить жваву лїтературну полєміку [185], — в нїй брав участь і далї сам Смотрицький. Писання його обсипали ся комплїментами католиків, знаками ласки папської курії — але се був уже голос з гробу. Перехід на унїю позбавив Смотрицького всякого значіння для православних, всякого впливу на ту угодову акцію, яка вела ся тим часом далї; і для котрої сподївали ся від нього так богато. Та й не довго пережив він київську траґедію, яку я вважав за потрібне оповісти докладнїйше не тільки з огляду на визначних сучасних дїячів, що виступали в нїй, а і з огляду на богацтво характеристичних для того житя і часу подробиць, які взагалї рідко коли маємо в наших джерелах.

Продовженнє соборової акції, визначеннє «ґенерального» і «партикулярних» соборів на р. 1629, переговори в сїй справі, прихильне становище православної єрархії, протест православної шляхти під Мальборґом, протести київські, запорозька делєґація. Засїдання київського собору, виступ козаків, розірваннє собору, деклярація духовенства, православні ухиляють ся від львівського собору, трудне становище унїятської єрархії, зїзд у Львові, проєктована формула обєднання церков

Київська траґедія могла бути дуже доброю осторогою для угодової акції; настрій суспільности виявив ся в нїй дуже не двозначно. Але прихильники угоди не бачили сього і вели свою лїнїю далї. Київський собор для сеї справи був змарнований -тож вони заходили ся коло короля, аби визначив новий. Сталось се підчас найблизшого сойму, скликаного на лютий 1629 р.

Як оповідає король в однім своїм листї, після того як на попереднїх соймах православні все не приймали «добрих способів заспокоєння», що подавали ся їм унїатами і правительством, «доперва на сїм соймі або властиво по соймі (православні) з власної інїціативи почали звертатись до унїатів, намовляючи, аби згодили ся на синод; наперед вони самі між собою умовили ся і свою угоду підписали з обох сторін, потім предложили нам і просили у нас дозволу (на той спільний синод)» [186]. В унїверсалах митр. Борецького згадуєть ся, що король визначив сї собори «за причиною пановъ радъ, а подобно и за пильною инъстанцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего Руского». А недавно опублїкована протестація головнїйших участників сих переговорів, соймових послів Михайла Кропивницького (браславського депутата) і Лаврентія Древинського (волинського депутата) подають і деякі близші подробицї сеї історії. Під час сойму, занятого справами шведської війни і потрібних для неї асіґновань, посли заінтересовані полагодженнєм релїґійної справи вели переговори по-за соймовими засїданнями і ними був вироблений проєкт соймової конституції, що визначала «спільний синод обоїм сторонам — тим що в унїї з церквою римською і тим що унїї не прийняли» на день 28 октобра 1629 р. у Львові. Сей «ґенеральний синод» мали попередити двотижневі «партикулярні синоди» призначені на день 9 липня; унїатський мав відбути ся в Володимирі, православний в Київі. Потім обидві сторони мали зїхати ся на соборі львівськім, так само на два тижнї, а його постанови мали бути предложені на найблизший сойм. Сей проєкт конституції був прийнятий і підписаний з православної сторони ігуменом виленським Йосифом Бобриковичем, що виступає тут як одинокий участник сих переговорів з-поміж православного духовенства, і соймовими послами: Федором Проскурою Сущанським, київським депутатом, Кропивницьким і Древинським [187]. Участниками сього порозуміння Кропивницький і Древинський називають також якихось близше нам незвісних послів Руського воєводства [188] і в. кн. Литовського — також з православної сторони.

Одначе ся конституція за иньшими справами не прийшла під наради повного сойму і справа православних була просто відложена до нового сойму. Тодї жидичинський архимандрит Баковецький, що виступає тут як представник унїатської сторони, став намовляти Кропивницького і Древинського, щоб просити короля, аби він на підставі того порозуміння від себе, без сойму, видав унїверсали на скликаннє тих синодів. Кропивницький і Древинський, як кажуть, вагали ся, уважаючи, що їх посольські права вигасли з закінченнєм сойму. Але кінець кінцем, «для милого і пожаданого спокою» дали свою згоду на те, щоб Баковецький, коли вважає се можливим, виходив від короля унїверсали — тільки згідні з змістом ухваленого проєкту. Що при тім взагалї досить докладно були обговорені і деталї тих соборних нарад православних з унїатами, натякає лист Баковецького; спиняючи ся на деяких подробицях будучого собору, він вказує, що питаннє, чи обидві сторони на тім спільнім соборі будуть засїдати разом, «не було в Варшаві порішене» — були тільки діскусії про се [189].

Короля про унїверсали просити не треба було довго — дуже радо дав він згоду на спільний собор унїатів з православними «для обєднання і приведення до спільности з католицькою церквою людей грецької віри, котрі досї не в унїї». Вийшло тільки ваганнє в самій католицько-унїатській партії, де той собор зробити. Деякі як м. Рутський, не хотїли Львова, так рішучо неприхильного унїї, і стояли за Луцьк, як катедрадьне місто унїатське. Против сього закидали, що в Луцьку православні дуже сильні, «не схочуть іти до унїатської церкви на замку, скажуть: ,до замкової церкви не прийдемо, будемо сходити ся в церкві міській брацькій', і хотїв би я знати, хто і як їх примусить туди йти? Шляхта почне кричати, що церква ся валить ся, миле нам житє. Будуть казати: сам владика туди на богослуженнє не ходить, боячи ся, аби церква не завалила, а каючи таке владицтво не поправляє, і тисячу иньших річей будуть знаходити. Дорікатимуть: ото побожність у нас (унїатів) — на пляцу церковнім замість церкви, що тут була, корчму поставили (а вже уха болять слухати, яка та корчма, що в нїй дїєть ся, а у нас, до св. унїї прихильних серця, від жалю упадають); дорікатимуть, що тїла стількох значних людей з гробами, вибравши з місця Богови присвяченого, в гною поховали, a на тім місцї для доходу пивницю збудували». — лякав Рутского Заславський, і пропонував на собор Львів. Бо там «не все що хочуть схизматики, можуть робити», є богато богословів (латинських), католицьке духовенство має велику силу. Рутский відмовляв ся тим, що нема у Львові унїатської церкви. На се Заславський казав, що собор можна відправити в домі приватнім — давав на се свою власну камяницю Корняктівську, «найлїпшу ві Львові», де міг би й митрополит з своїм двором умістити ся, й князеви, що призначав ся на правительственного комісара, було б вигідно; або можна взяти каплицю в замку, коли се не буде противити ся умові — «кс. ректор львівський оповідав тамже у князя, що в нїй образи мальовані руські, бо то була колись руська церква». Князь зрештою «твердить сильно і тепер, що єсть там одна наша церква (унїатська), тільки нїхто иньший минї нїчого не міг про неї сказати», писав Рутскому його кореспондент [190].

Кінець кінцем Рутский уступив під натиском Заславського, що збирав ся грати в сїй акції визначну ролю, яко наслїдник славного імени Острозьких і їх «фортуни». Місцем собору рішено було взяти Львів, і з кінцем марта 1629 р. король видав унїверсал, визначаючи на день 18 (28)/X спільний собор православним і унїатам у Львові, а перед тим, на день Петра і Павла (с. с.) партикулярні собори — православним в Київі, унїатам в Володимирі. Унїверсали датовано заднїм числом, нїби то з сойму, 28/II. Осібними листами, розісланими до впливових людей, король поручав їм своїми впливами помогти сьому обєднанню і постягати шляхтичів-унїатів (rarissimae aves!). В тім же напрямі аґітувало унїатське духовенство серед православної і католицької шляхти, «аби прихиляли більше опорних до прихильнїйшого настрою до тих заходів» [191].

Не знаємо й досї, на скілько була вмішана в варшавські конференції, що привели до визначення того спільного собору, вища православна єрархія. Бачимо тільки, що вона — а спеціально митрополит Борецький, поставила ся не відпорно, а скорше прихильно до сього собору. Маємо писані і друковані унїверсали митрополита, де він і з свого боку прихильно згадує яро королївські унїверсали про собори сепаратні і спільний львівський, «зъ ласки єго кор. милости и за причиною пановъ радь, а подобно и за пилъною инстатцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего руского о успокоєню благочестія восточной церкве російской выданыє», та заохочує православних в як найбільшім числї прибувати на київський собор, «для милости Христовы и для ласки найяснЂшего господаря короля», щоб осягнути «пожадану милость покою». Трудно думати тут про дипльоматичний викрут — що єрархія хотїла з свого боку показати повну прихильність до угодової акції, яка мовляв перешкоди стрічає тільки з боку суспільности, а не єрархії. Митрополит в своїй прихильности чи льояльности йшов тут рішучо задалеко, і було се в кождім разї рішучою уступкою, рішучою зміною тактики в порівнанню з традиційним відпорним становищем против таких спільних соборів, заманїфестованим в 1623 р., коли православні єрархи рішучо заявляли, що з унїатами дебатувати не мають про що, і без участи царгородського патріарха соборувати з ними не можуть (с. 506).

Від тодїшньої рішучої опозиції теперішня прихильність чи податливість митрополита і його окруження відбивала дуже сильно, і мусїла сильно непокоїти православну людність, тим більше, що серед православної суспільности й сим разом почали зараз же відзивати ся протести. Так маємо протест православних шляхтичів, що були в війську, на шведській війнї, писаний під Мальборґом (29/IV). Вони протестують против яких небудь королївських чи соймових ухвал на некористь православної віри, і благають православних, що зберуть ся на київський синод, аби нї в чім не уступали, а самі заявляють за себе і за всїх, «що тільки нас єсть в війську пруськім», свою готовість «кров свою пролити за віру і правду» [192]. Таких чи подібних голосів мусїло мабуть бути і більше.

Але в повній силї вся неприхильність до якої небудь угодової акції виявила ся вже в Київі, перед собором. Коли Адам Кисїль, визначений від короля його представником на київський собор [193], відвідав митрополита в його резіденції за десять день перед собором, православна шляхта, зібрана на київських роках земських, виявила велике невдоволеннє на Борецького за такі зносини його з королївським комісаром, і скликала спеціальну нараду в брацькій церкві, покликавши де себе митрополита. Тут підняли ся великі нарікання [194] на Борецького і на безпосереднїх участників справи — Кропивницького, Древинського і Баковецького, на яких вказав Проскура, як на головних її акторів. Потім зачали питати королївські унїверсали і знайшли дві великі відміни від проєкта конституції прийнятого на соймі Між тим як в проєктї метою собору називало ся «успокоєннє» релїґійної справи, король в унїверсалах говорив про обєднаннє з римською церквою; справа таким чином рішала ся наперед, — «вже унїя дійшла», казала шляхта. Друга була важнїйша: тим часом як в соймовім проєктї було сказано, що ухвали синоду будуть предложені на затвердженнє соймови, в королївських унїверсалах говорило ся, що сї ухвали підуть на рішеннє короля. З криком докоряли Борецькому, що він хоче їх коштом вислугувати ся перед королем, ставили в вину, що він від себе розіслав запросини на синод і війшов у зносини з королївським комісаром. Жадали від нього, щоб дав свій підпис під протестом, котрим збирали ся опротестувати королївський унїверсал, як незаконний, приватний і для них шкідливий. Борецький виправдував ся, що він чоловік приватний, не його дїло знати ся на законах, що він тільки з ласки короля зістаєть ся при своїм монастирі — отже не може й виступати против нього. Сї резони зробили деяке вражіннє, але кінець кінцем шляхта зістала ся при своїм: постановила синод опротестувати, відтягнувши ся від нього, і митрополиту заборонила «синодувати».

Протест свій шляхта внесла за кілька день перед київським собором. В нїм вказувала, що «заспокоєннє релїґії» мало наступити дорогою соймових ухвал, і було стільки раз соймовими постановами обіцяне. Тому протестувала против визначених в сїй справі синодів, заявляючи, що на се згоди своєї не давала і нїкому не поручала просити у короля тих синодів; все що мало б бути на тих синодах постановлено на некористь її совісти, її прав духовних і світських, вона вважала не важним і обіцяла просити при найблизшій нагодї короля, щоб релїґійна справа була порішена соймом, а не тими синодами [195].

На сам собор наспіли гостї найменьш приємні для якої не будь угодової акції — делєґати запорозького, нереєстрового війська, Андрій Лагода і Сопрон Сосимович. Вони привезли лист до митрополита від гетьмана Левка Івановича і всього війська: докоривши делїкатно, що не дістали від митрополита повідомлення про сей собор [196], військо просило повідомити їх через делєґатів «про все» — «аби ми, маючи відомість, як би було щось супротивне, завчасу могли подбати, щоб противник не мав нїякої потїхи». Незалежно від того сї депутати мали «взяти певну відомість, що там дїєть ся», инакше сказавши — контролювати дїяльність собору. " Бо ж і ми живемо в православній вірі, в котрій народили ся», завважало при тім козацьке військо і пригадувало многозначно, що «то єсть повинность наша и кождого христіанина за вЂру умрети» [197].

Не вважаючи на всї такі досить вимовні знаки на землї і небі, митрополит не хотїв завертати з льояльної дороги, бажаючи засвідчити перед королем свою добру волю до кінця; тільки явні зносини з Киселем після сього вже занехав. Могила, що прибув перед самим собором, на переказані йому Киселем бажання короля, аби з своєї сторони «був прихильний згодї і синодованню» теж «в щирих і гарних словах» заявив свою готовість — «як і засвідчив потім свою щирість», завважає Кисіль.

Собор розпочав ся парадною службою божою, відправленою в день Петра і Павла в соборній церкві (Успенія на Подолї) митрополитом і владиками в присутности величезної маси духовенства, що зібрало ся на собор — «що найменьше 500», як рахує Кисїль. За те світської православної аристократїї не було зовсїм: серед служби прибули Кропивницький, Древинський, Проскура і ще якийсь «пан Черник», більш нїкого. В проповіди заохочувано присутних до собору. По богостуженню приймав обідом всїх значнїйших осіб Могила. По обідї задзвонили в дзвони на собор [198].

Прийнятим порядком присутні подїлили ся на два «кола, — світське і духовне; в духовнім предсїдателем вибрано делєґата львівського владики, проповідника катедрального, Федора на імя. В колї світським вибрано маршалком звісного Лаврентия Древинського, волинського делєґата. По сїм упорядкованню собору з запросили королївського комісара. Але коли він входив до церкви з немалим двором, почали тиснути ся до церкви козаки, з усїх трох дверей. Пробувано двері замкнути, щоб позбути ся тих непожаданих участників, — козаки не давали. Тодї стали їх по доброму просити, щоб не тиснули ся — вони відказували, що їм треба бути, бо вони післані з війська: «О віру йде, за котру ми умремо!» [199]. Кисїль засївши на призначенім йому місцї з свого боку почав просити козаків, аби уступили ся з церкви, бо инакше він не приступить до своєї місії, — промовляв до них «добрими словами — що вони люде ґречні, вітчинї потрібні, але тут не площа аби тиснути ся і т. д.». На те «оратори, пан Лагода і пан Супрун» заявили, що вони посли і просили дозволу бути присутними при всїм, — «бо ми слуги королївські і у короля маємо свобідний послух [200], то чому б не у вашої милости, милостивий после»... Стало на тім, що Кисїль позволив тим двом послам зістати ся в церкві, з тим щоб усїм иньшим козакам велїли уступити ся. Козаки згодили ся, крикнули: «гаразд!» і пан Супрун «вигнав» їх усїх, а Кисїль велїв своїй челяди стерегти двери до церкви, і по сїм приступив до сповнення своєї місії королївського комісара: передав королївську вірительну грамоту і виголосив характеристичну в його устах промову. Постарав ся в можливо сильних і яскравих образах змалювати біду і горе, в які попала церква і нарід руський через своє релїґійне розріжненнє (православних з унїатами):

«Стогнете ви і стогнемо всї ми від сього розріжнення нас, хрещених в одній купели Духа святого шістьсот лїт тому в днїпровій водї, в сїй митрополїї князївства Руського. Болїєте ви і ми всї болїємо — он як цвітуть члени річипосполитої, зложені з ріжних народів — а ми будучи одної нації, одного народу, одної релїґії, одного набоженства, одних обрядів — не одно єсьмо! Розриваємо ся і через те упадаємо: Пожаль ся, Боже! замість братерської згоди обопільна неприязнь, єрархія против єрархії, духовний против духовного... Доми божі поставлені знаменитим коштом святих, славних і богобойних отцїв і князїв руських на куснї розпадають ся, пропадає слава божа, і руїна справляє жалїсні видовища побожним»...

По сїй промові маршалки обох «кол» порадивши ся з старшим духовенством, подякували за ласку королївську і попросили почекати з дальшим до другого дня, бо мусять чекати приїзду шляхти. Другого дня зібрали ся у Борецького, і туди прибули також козацькі посли — доручили згаданий вище лист гетьмана Левка «досить гарний» — характеризує його Кисїль. Потім зачало ся друге засїданнє в соборній церкві. Кисїль, не покликаний, упоминав ся і був запрошений. Застав, як подавали голоси на те, чи держати собор, чи нї: давав голос за се Могила, делєґат виленського брацтва, натомість львівські делєґати висловляли ся против собору. Їх арґументи до певної міри можемо зміркувати з відповіди, з якою виступив Кисїль; се були все тіж міркування про небезпечне перенесеннє на собори релїґійної справи з сойму і віддаваннє її в руки непевного львівського собору і потім на ласку короля. Засїданнє так і пройшло в тім. Третїй день зайняли промови Кропивницького і Древинського, що виправдували ся з докорів, зроблених їм шляхтою, що вони довели до таких унїверсалів: виясняли, що давали свою згоду на унїверсали, котрі були б згідні з проєктом конституції, і складали все на Баковецького, що він то наробив; в такім дусї потім занесли і свою заяву до актів, оповідаючи всю історію з тими унїверсалами. Всеж таки були за тім, щоб собор відправити, лише опротестували зміни зроблені в унїверсалах. Радили тільки ще почекати приходу шляхти до другого дня (правдоподібно по-за собором ішли про се переговори з шляхтою). Тут підняли ся дебати, чи чекати ще з собором приходу шляхти чи нї. Кінчали ся вже наради, коли оден козак, з тих що знову встигли натиснути ся під кінець до церкви, пристухаючи ся дебатам, відізвав ся голосно: «Буде унїя господарчикови та й Борецькому така як війтови перше!» [201] Сї слова зробили сенсацію. Могила розплакав ся, а Борецький трохи не злетїв з стільця, бо за ним стоячи козак се крикнув. Кисїль почав випоминати то козакам і жадав кари на сього непокликаного оратора. Козаки відповідали: «Не гучи, Ляше! посли тебе просять, а гультяї пяні лають і грозять!». «Таке добраніч діставши, розійшли ся ми», записує Кисїль. Збентежений Борецький поїхав ночувати до Могили, мабуть і собі побоюючи ся козацьких ревнителїв благочестия, як колись Смотрицький.

Бачучи, що козаків все більше прибуває до міста, вчинили нараду в Пустинськім монастирі, і туди на четвертий день запросили Кисїля. Застав він там тільки значнїйше духовенство; шляхти знов не було, тільки тих четверо — Кропивницький, Древинський, Проскура і Черник. Коли відкрито засїданнє, Борецький «з плачем» став представляти Киселеви своє тяжке становище: шляхта заложила протестацію і не приїхала, а козаки грозять і над шиєю стоять, отже просив поради, що мають робити. Кисїль почав радити, щоб вибрали послів на спільний собор, і в закритім засїданню, не звіряючи того «народови» виробили їм інструкцію. Одначе нїхто не хотїв їхати в посольстві на львівський синод. Кропивницький і Древинський вимовляли ся, що вони і так в підозрінню, та й небезпечна річ взагалї що небудь робити за приватним унїверсалом короля — що иньше, як би була видана конституція. Кисїль ще силкував ся намовити, аби не змарнували такого великого зїзду, на котрий убогі священики їхали з далеких країв. Та тут наради прийшло ся перервати, бо прийшли посли з міста, від духовенства і від козаків, що вони вже давно чекають (на соборне засїданнє) і дивують ся, що їx нема. Поїхали на собор, і на жаль, се засїданнє, де єрархія, під натиском загального настрою і ще більшемабуть козаччини рішила зрікти ся собору — для нас лишило ся закрите.

Коли покликано Киселя, справа була вже скінчена. Древинський і Зизанїй Тустановський іменем обох кол заявили йому, що собор вимагає присутности шляхти, бо сваященики знають тільки справи духовні; а тут дїло складне, зачіпає «оба права» (духовне і публичне), духовенство стоїть вільностями шляхетськими, а щляхта не прибула, та ще й загородила дорогу своєю протестацією, тому приходить ся собор занехати. По сїй заяві встав Могила і посвідчив ся, що він був за тим, щоб синодувати. Теж саме заявили депутати виленського брацтва і навіть попросили у Кисїля письменної атестації. Потім цїле духовне коло устами Борецького заявило свій жаль, що даремно упущена така щаслива нагода і хвиля, здавна бажана, і марно пропали заходи і кошти убогого духовенства й иньших людей, видані ними на дорогу. По словам Кисїля він бачив, як деякі бідні священики аж плакали, що не мають грошей на дорогу, а всї заходи пропали даремно; але за те «упорні» тїшили ся, що собор «розірвав ся», і підносили, що без патріаршої відомости собор не міг відбути ся.

Офіціально все зложено на шляхту, що вона відтягнула ся; такого змісту заяву занїс Кисїль до актів [202] і в своїй реляції посвідчає, що духовенство «хотїло синодувати». Саме воно уложило лист до короля, незвичайно льояльно постилїзований, — мав він бути переданий спеціальним посольством, а тим часом, правдоподібно, був поданий до відома Кисїля, як королївського представника) так само як і текст протестації [203], котрою присутні виправдувались, що не могли відправити синоду при всїм бажанню — через протест і неприсутність шляхти, і «крики народу против синоду». Цїкаво, що текст протестації, занесений до київських актів [204], для загального відому, постилїзовано меньш льояльно, а більш опозиційно: тут піднесено ріжні слабші сторони синодального проєкту, додано застереження що до патріарха — що без відомости його в справах віри нїчого не може бути постановлено, і підчеркнено, що весь проєкт синоду виник без відомости духовенства, з інїціативи деяких осіб.

«Розірваннєм» київського собору убита була і справа спільного, львівського собору: не тільки світські православні, а й духовенство заявило, що в нїм участи брати не може. Крім заяв перед комісаром на соборі, вислано було до короля посольство — з духовних Теофан Боярський, священик брацької львівської церкви, і Петронїй Рищевський, зі світських войський браславський Андрій Шандеровський. Вони мали пояснити королеви, що православні думали на сих соборах полагодити з унїатами справи маєткові — що до маєтностей церковних, а не справи віри — унїю, послушність папі, — бо сї справи можуть бути полагоджені лише за згодою патріархів, инакше вийшли-б тільки ще більші замішання, як то стало ся з заведеннєм унїї без згоди патріархів. Тому, а також з причини іменовання комісара-католика, з причини протестів львівського владики і брацтв, православні не можуть явити ся на львівський собор [205].

Тим не меньше вражіння прихильників унїї від київського собору були скорше приємні нїж песимистичні. Згідливість і прихильність до порозуміння, котру свідчила єрархія і духовенство після давнїйших виявів непримиренности полишали надїї, що справа таки виходить на добру дорогу. Кисїль, роспитуючи Борецького і Могилу; набрав такого переконання, що православні могли би признати допустимими римські погляди на св. Духа, на євхаристію, на чистилище (тільки без «матеріального огню»), тільки самі б зістали ся при своїх традиційних формулах; готові признати теоретичне старшинство папи, тільки нїяк не згодяться перейти під його власть, минуючи патріарха, — «поки є хоч кропля руської крови». Рутский, який також був дуже оптимистично настроєний реляцією Киселя, вважав найкращим способом на розвязаннє сеї єдиної, як їм здавалось — серіозної трудности, фундованнє руського патріархату, бо мовляв руські простаки знають тільки, що мають підлягати патріархови, але не будуть дуже вважати, якої віри він буде триматись. Могила здававсь йому дуже відповідним кандидатом на сю позіцію: Борецькому Рутский не вірив, але Могилу вважав щирим прихильником унїї, і сподївавсь, що він міг би потай прийняти унїю, а на зверх зістаючись православним, приготовляв би перехід на унїю всього православного загалу.

Рутский старанно готовивсь до спільного собору у Львові, загодя роздавав своїм богословам спеціальні тези для будучого виступу, — але не прийняв песимистично сього, що православні відмовились від участи: сподївавсь, що се ще в кращім світлї представить унїатську сторону, коли вона в повнім блеску виступить на сїм соборі, а православні не зявлять ся на нїм. Але тут цїлком несподївано збентежив його нунцій, не довго перед терміном львівською собору сповістивши його, що колєґія de propaganda fide признала недопустимим спільний собор унїятів з православними, і нунцій осібним листом ще наказав навіть не їхати нїкому до Львова, щоб і натяку на той собор не було. Було се повною несподїванкою, по всїх попереднїх намаганнях саме католицької сторони на урядженнє такого собору так, що згода православних уважалась великим успіхом унїонної ідеї. Порадившись з унїатськими владиками, що прибули до Рутского для сього синоду, вони рішили таки їхати до Львова, і зложити вину розірвання собору, всупереч інструкціям нунція, на православну сторону. Отже на визначений день, 18 (28) жовтня унїатський епископат, відбувши перед тим свій партикулярний собор в Володимирі [206], ставив ся в комплєті і до Львова. За браком приїзжих православних. Заславський, як королївський комісар двічі посилав до місцевих братчиків, щоб прибули до замкової каплицї на пораду, але братчики ухилили ся, посилаючи ся на те, що не мають на се нїяких інструкцій від старших. Тодї Заславський сконстатував неприсутність православних і закрив собор. Три днї пізнїйше прибуло кілька православних, між ними Древинський і кн. Олександр Пузина і два виленські монахи, щоб сповнити королївський унїверсал і ставитися на собор. Довідавшись від Рутського, що собор уже розпущено; вони протестували, що се сталось підступно, не чекавши православних до трьох днїв, і просили обмінятись гадками вже не в формі собору, а простої діскусії. Договорити ся одначе з ними до нїчого, розумієть ся, унїати не могли, після тої позиції, яку зайняли православні в Київі. Вони заявляли, що про предмети віри не можуть говорити, бо се дїло їх духовного зверхника царгородського патріарха: коли унїати хочуть якогось порозуміння, нехай випросять у короля дозвіл на приїзд патріарха до Польщі. Зрештою свою ролю на унїатьким соборі вони вважали ролею референтів довідати ся, що там унїати нараджують і потім передати то під розвагу своїм. Скінчило ся на ріжних проявах зверхньої толєранції чи куртуазії. Унїатські владики з процесією прийшли до брацької церкви, були прийняті брацьким духовенством, потім запрошені були брацьким священиком Т. Боярським на перекуску. Коли Смотрицький при тім висловив бажаннє на адресу православних, «щоби ви, отцї були нами, а ми вами, і всї разом ішли одною дорогою», і Древинський почав зазначати супроти того становище православних, брацький парох постарав ся затушувати сю контроверсію, похваливши бажаннє Смотрицького. Православні, очевидно, зробили все можливе, щоб вийти якось делїкатно зі соборної акції, в яку так необережно влїзли, — не образити короля, що на їх бажаннє ті собори визначив. Рутський з свого боку був вдоволений, що міг показно продемонструвати і перед католиками і перед православними унїатську єрархію, обряд, весь декорум в старій столицї Руси, що привикла так зневажливо ставитись до унїатської церкви, і з приємністю підчеркував прихильність до релїґійного порозуміння, яке показували на сходинах і стрічах православні.

В якім напрямі уступок від них бажали й сподївали ся католицько-унїатські круги, про се дає понятє проєкт формули обєднання, що переховав ся припадком в актах львівського брацтва з датою 1629 р., без усяких близших пояснень — принесений може з львівського собору брацькими делєґатами [207].

Наука про походженнє св. Духа признаєть ся за нейтральну (άδιάφορον) : люди грецького обряду держать ся своєї формули, латинники своєї, і одни одних не мають докоряти за єресь на тім пунктї. Православні мають прийняти доґмат про чистилище, але вільно їм при тім вірити або не вірити в очищеннє огнем; мають теж вірити в блаженство праведних душ перед страшним судом. Латинники не мають відмовляти правосильности таїнствам Східньої Церкви й її єрархії. Русь має признавати першинство папи і його зверхність над церквою. Зверхність царгородського патріарха над руською церквою зістаєть ся в силї, але під умовою, щоб кождий новий патріарх виказав ся перед польським правительством, що він правильно вибраний і правовірний — на доказ того має прислати своє credo.

В сумі, як бачимо, се недалеко відходило від того, що Кисїль чув в Київі від єрархів, як можливу формулу порозуміння. Найбільш конкретна була ріжниця в поглядах на відносини до папи і патріарха.

Умови патріаршої зверхности, поставлені з унїатської сторони, ставили зверхність сю під великим знаком запитання і, очевидно, служили тільки вступом до властивої пропозиції — заміни царгородської зверхности осібним патріархатом Польсько-литовської держави для православних і унїатів разом. Сю ідею розвивав Смотрицький в своїм «Паренезісї». Поза тим, коли-б не можна було перевести обєднання православних з унїатами іn соrроrе, як церкви й церкви, то унїати бажали властиво певної релїґійної толєранції; аби на унїю не було переслїдовання там, де православні мали перевагу (на території козацьких впливів) і вільно було кождому переходити на унїю без перешкоди від православної єрархії [208]. Се, очевидно, готова була їм признати православна єрархія; тільки се їй не удалось, через опозіцію громадянства.

Звязки православної опозіції з полїтичною аґітацією, поголоски польські і українські, релїґійна закраска козацької війни 1630 р. Арешт і скараннє Чорного, корсунський погром, польська мобілїзація, похід Лаща, його характеристика дана Єрличом, козацьке посольство до Конєцпольского, його похід

Компромісові заходи розбили ся ще раз о позицію не єрархії, а суспільности, веденої інстинктом більше національної нїж релїґійної самоохорони, інстинктом темним, але вірним. Православна єрархія спинила ся сим разом перед осторогами і погрозами світської суспільности — шляхти, брацтв, козаччини. Спинила ся на краю пропасти, що готова була поглинути її, і не зробила рішучого кроку. Але її податливість, прихильність до ідеї компромісу, дбаннє о ласку правлячих кругів була помічена православною суспільністю й записана на її рахунок. Єрархія зістала ся під подозріннєм. В 1631 р. монахи з Новгорода Сїверського оповідали в Москві, що тепер «у Київі за християнську віру стоїть один сам лубенський владика Ісайя (Копинський), і козаків запорозьких напоминає, аби за віру християнську стояли міцно». «А в Печерськім монастирі архимандрит київський» — додавали вони про Могилу — «той піддаєть ся Ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з Ляхами " [209]. Православний полєміст Остафій Кисїль, випускаючи в тім часї свою книжку против Апольоґії, присвятив її Могилї з досить кислою похвалою, що він «хоч і похваляв попереду справу описану в Апольоґії (релїґійну згоду), але відступив від неї». Комплїмент, кажу, доста квасний, і інцідент з Могилиною колєґією, фундованою ним того року, але скасованою слїдом (через прилученнє до брацької школи) наслїдком поголосок, які пішли «від неучених попів і козаків» про сю нову колєґію-що в нїй учать унїати і заводять латинську та польську науку на шкоду православю [210] — сей інцідент найкраще показує, як підозріливо було настроєне місцеве православне громадянство против своєї єрархії по тім, як вона була умочила свої руки в компромісовій акції 1628-9 рр.

Але, розумієть ся, ще більшу підозріливість і недовірє викликали з боку української суспільности і козаччини ті сфери, звідки вийшла сама та спокуса для православних — клєрикальні й правительственні круги польсько-католицькі і унїатські. Аґресивні пляни і змагання супроти православної церкви, що проявили ся з їх сторони в тих соборних плянах, переговорах з єрархією і т. и, наказували всїм інтересованим з особливою пильністю і підозріливістю придивляти ся до їх дальших ходів, після невдалого закінчення соборної акції, та підстерігати в них слїди нових інтриґ. Не диво, що коли зараз по нещасливім фіналї львівського собору посунуло на Україну польське військо на лежі, забираючи ся в далекі кути, непризвичаєні і неохочі до таких гостей, то на ґрунтї загального невдоволення з приходу їх, з конфлїктів з розгуканим жовнїрством, з його своєвільств і насильств розбурхана, трівожно і підозріливо настроєна увага православних почала мережити сїтку ріжних здогадів і підозрінь спеціально в тій, свіжо розворушеній сфері релїґійних відносин.

В реляції Конєцпольского і в актах переговорів його зї своєвільною козаччиною, знаходимо тільки загальні, ляконїчні характеристики сього релїґійного заворушення. До своєвільного козацтва, каже він, «наспіли листи від декотрих осіб, духовних і світських, і оповіщали, що їх віру нищать, церкви забирають, — просили козаків, аби за віру стали» (вище, с. 73), Зі свого боку козаччина pretextem łamania wiary аґітує серед української людности, підіймає маси народу [211]. Так закидав козакам Конєцпольский, і вони признавали ся, що вони дїйсно розсилали унїверсали по Українї й громадили людей на оборону віри — бо їх «деякі духовні і світські люди сповіщали, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі в Київі то дізнали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої, і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі, — з того й згромадили ся люде» [212].

Записки сучасника, київського монаха про війку 1630 р. (в т. зв. Львівській лїтописи) переказують деякі з тих поголосок, які ходили тодї в Київі і на Українї. Казали, що жовнїрів умисно розкватеровано сим разом в східній Українї, по обох боках, «по за Днїпром, ґде нїґди нїхто не памятаєт, аби туди стояти міли», аби винищити православних — «абы впродъ козаковъ, а затымъ въ вшиткой УкраЂнЂ Русь выстинали, аж до Москвы». Про се жовнїри самі пробовкували на підпитку, «подь добрую мысль», а декотрі Русини з них з прихильности розповіли отцю митрополитови. «За певно повЂдано єго милости отцу архимандриту (Могилї), же унЂтове, що презъ килка лЂтъ южъ пЂнязЂ збирали на школы рекомо, теды тыЂ пЂнязЂ послали до єго милости п. гетьмана» (Конєцпольского) [213].

В польських кругах оповідали не більше не меньше, що козаків побунтовав не хто як Могила, «твердячи, що цїле військо пруське йде на Україну, щоб викорінити козаків і віру благочестиву» [214].

В такій атмосфері коли по Українї рознесла ся чутка про конфлїкт козаків нереєстрових з реєстровими, сї релїґійні мотиви почали зараз же чіпляти ся до нього, Про Грицька Чорного оповідали, що він присяг на унїю, і сам признав ся до того перед смертю. Або як иньше джерело переказує сї поголоски — що він сприсяг ся з Поляками на викоріненнє віри благочестивої й імени козацького [215]. Той самий характер надавало ріжним крівавим сценам жовнїрських своєвільств. «Перед Великоднем челядника митрополитового на кавалки розрубали і трьох підданих» — і з того виростали вже чутки, що будуть різати «благочестивих» поголовно, побивати всїх — «быле бы тилко Русинъ былъ», і війна від разу прибрала характер релїґійної, святої війни. Козаки розсилали унїверсали, закликаючи всїх підіймати ся на оборону благочестивої віри. Про Конєцпольского сучасник оповідає, що йому київські домінїкани, як ішов на Днїпро на козаків, шаблю «посвятили і наоколо костела носили, і під час цїлої мші на олтарі лежав, з тими словами, що то на поганство, на Русь, щоб її викорінити» [216]. Правда чи неправда — досить, що так оповідали в сучаснім Київі. Війна була «на благочестє» і «на Русь», і сї погляди на війну 1630 р., як на війну релїґійну, були так поширені в православних кругах, що навіть в Царгородї, коли польський посол пробував переконати турецьке правительство, що польське військо було післане на козаків, щоб покарати їх за мішаннє в кримські справи, йому без церемонїї задали брехню, кажучи, що війна вела ся «за віру» [217].

Правительство і його репрезентантів все се заскочило зовсїм несподївано. Там не сподївали ся взагалї нїяких иньших клопотів з України крім татарських наїздів та козацьких походів на море. Новому аґентови в українських справах (на місце старого Хмєлєцкого, що вмер саме на початку 1630 р.) Ол. Пісочинському Конєцпольский поручив стерегти ся від Татар, і він собі в поміч зажадав тисячу козаків. В справах турецьких король видав унїверсал до всеї козаччини з кінцем лютого ст. ст.: писав, що до нього дійшла чутка про заміри козаків іти на Чорне море, отже він суворо наказує стримати ся від усяких зачіпок з Турками, щоб не порушити трактатів, і взагалї заховувати ся спокійно [218].

Вся увага була скуплена коло незаплачених «жолдів» козакам — звичайного епільоґу кождої значнїйшої кампанїї Польщі. Полковники сидїли по домах і рахували ся з кредиторами «по так довгій, працьовитій і коштовній війнї», а Конєцпольский, обіславши ся з турецькими башами і забезпечивши ся, що звідти не грозить нїчого, вибирав ся на випочинок і лїченнє, сподїваючи ся вповнї спокійного року. Замість того перед самими великоднїми святами латинськими, в серединї марта с. ст. він дістав вість про конфлїкт нереєстрової козаччини з реєстровою.

Те, що знаємо про саму форму, про подробицї, в яких вилив ся сей конфлїкт, знаємо тільки від Конєцпольского, з його соймової промови (вище с. 71), і було-б даремним трудом, за браком иньших джерел, силкувати ся додати подробиць до поданого ним образу. Виписка, розпочата Гр. Чорним з польськими комісарами, роздражнила Запорожцїв і пхнула їх до аґресивних виступів проти законопослушної козаччини. Місце більш здержливого Левка Івановича заступив більш різкий Тарас Федорович. На останнїй заклик Чорного — ставити ся з арматою з Запорожа на волость, він відповів, що готов сповнити його волю й іде з арматою на Україну. Але слїдом вислані ним чати, в половинї місяця марта, вхопили Чорного, приставали до Тараса, і тут, в війську, при арматї, його судили, осудили на кару смерти, засудили і зараз же той засуд сповнили. На жаль не маємо мотивів засуду — чи вони були взяті з чисто козацьких відносин тільки: закидали Чорному зрадливий союз з польським правительством против козацьких інтересів, чи прилучили ся до того і ті релїґійні мотиви, переказані в пізнїйших звістках: що Чорний сприсяг ся з Поляками і унїатами на православну віру. Конєцпольский представляє, що релїґійні мотиви прийшли пізнїйше і відвели Запорожцїв від їх первісного заміру — зробивши справу з Чорним і його товаришами, вернути ся на Запороже. Се можливо. Але корсунський погром, віддїлений у Конєцпольского від крівавої кари над Чорним, в кождім разї треба безпосередно звязати з нею.

Коли вість про напад на Чорного і його крівавий кінець рознесла ся між реєстровою козаччиною, переважна частина утїкла під охорону коронного війська, що стояло в Корсунї. Тут було кілька хоругов з полку воєводича браславського Потоцкого і каштеляна галицького Казановского, і до них зібрало ся коло трьох тисяч реєстрових. Запорожцї жадали, щоб жовнїри видали їм реєстровцїв (старшину головно), а самі вийшли зі своїх леж з козацької території, за Білу Церкву. Жовнїрство шорстко відповіло на се, заявляючи, що нїяким чином не відступлять від вірних королеви козаків, і з леж визначених властями не уступлять — нехай краще козаки пильнують своїх обовязків перед королем і річеюпосполитою. Тодї Запорожцї, діставши таку відповідь, «тої же години» рушили на Корсунь і в самий день Благовіщення руського приступили під місто. Жовнїри, хоч без своїх полковників чули себе досить сирітливо, приготовили ся боронити ся й розпочали бійку. Але тут більшість реєстрових козаків, побачивши перевагу Запорожцїв, почала переходити до них, полишаючи старшину. Міщане ж корсунські почали собі з домів своїх, з вікон, з рушниць пражити з тилу жовнїрів, що так уїли ся їм під час сих леж. Побачивши се жовнїри з чималими стратами почали виходити з міста, з душами самими, покинувши все. Козаки не стали гонити ся за ними, а зайняли ся пайованнєм здобичи, яка дістала ся їм по жовнїрах та ріжній шляхтї, що тїкала з міста разом з жовнїрами [219].

Се було проголошеннє війни. Конєцпольский аж незчув ся від вісти про сей погром. «Признаю ся до того, найяснїйший милостивий королю», — говорив він в своїй пізнїйшій промові — «що мене нечувано порушила та своєволя, порушила зневага маєстату вашої кор. милости, вчинена замордованнєм старшого, поданого вашою кор. милостю, порушила та очевидна небезпека річипосполитої, порушив напад на військо вашої кор. милости, що було під моїм реґіментом, і порушило мене так, що хотїв би не жити на світї з тими лотрами, як би то було можна». Вираз свому настроєви дав він в унїверсалах до української шляхти, виданих під свіжим вражіннєм сих вістей; 28. III ст. с. Закликав її прибувати до коронного війська — «той огонь кровю хлопською гасити» [220].

Зі свого боку козаччина розіслала по Українї свої унїверсали, закликаючи всїх до війська — хто був колись козаком чи хотїв би ним бути — всїх до війська прибувати, віру благочестиву від замислів лядських ратувати, вільностей козацьких заживати. Серед того напруження і загального роздражнення, в якім українська людність і без того жила, з вказаних вище мотивів, унїверсали сї знаходили широкий послух. Піднїмало ся селянство, полохаючи шляхту, «починали купити ся зе-всюд» [221], і в короткім часї військо козацьке зросло на кількадесять тисяч [222].

Як не рвав ся Конєцпольский робити справу з козаччиною треба було для того постягати військо. Тому наперед поручив поспішати до війська «пану стражникови коронному» Самуелю Лащу, «бо недалеко звідти мешкав», маючи державу в Макарові, на Полїсю київськім. За ним післав каштеляна камінецького Стан. Потоцкого і старосту калуського Жодкєвского. По словам Конєцпольского вони мали від нього поручення «не опускати нагоди полагодити справу без крови, як би такий спосіб нагодив ся». Але сердитий гетьман говорив так потім перед людьми, які «без того за зле йому мали, що він не старав ся оминати конфлїктів і кроворозлить», і не легко увірити, щоб він, сам горячи бажаннєм «загасити кровю той огонь» [223], давав такі миролюбні інструкції своїм помічникам під першими вражіннями. Тай однаково нїякої миролюбности ті не розвели. По словам Конєцпольского, козаки «як почали по неприятельськи поступати з військом королївським, так і далї не переставали, а наш стражник коронний, мало маючи війська (бо ще військо не зійшло ся, перед приїздом иньших панів) — в заїм їм віддавав». Вивязала ся дрібна, партизанська, підїздова війна, в якій дїйсно і рицарі польської культурности і козацькі «лотри», як їх титулував пан гетьман, віддавали собі навзаєм, в стилю і смаку пана стражника коронного.

Цїкава була ся фіґура, пана стражника, правої руки гетьмана і його повірника — вицвіт шляхетсько-жовнїрської польської самоволї на сих винятих з-під права і закона «кресах» польської річипосполитої. Пізнїйші перекази і анекдоти розцвітили його ріжними пів-лєґандарними подробицями, але нам буде інтереснїйше послухати характеристику сього героя 1630 р. з уст сусїда-шляхтича, написану з нагоди погрому, учиненого над Лащом сусїдньою шляхтою, коли не стало його протектора гетьмана Конєцпольского (1646):

17 жовтня [став ся похід] за збитки незносні, кривди і шкоди на йогомость п. стражника коронного Самуеля Лаща, що анї на Бога не уважав, анї права публичного не бояв ся, анї людей поважних не стидав ся — на маєтности шляхетські наїздив і на доми, насильства чинив, забивав, уха й носи обтинав, силоміць панни і вдови забираючи, віддавав за своїх розбійників (oprawce), що при нїм для розбоїв і шарпанини пробували: негідники банїти, Волохи, Татари, розбійники, злодїї, — чесного чоловіка анї питай, а кількасот людей все при боцї його знаходило ся. Вони й дорогу до Київа були забили, і через розбої та й шарпанини нїхто по дорогах уже не їздив. Мав на собі [Лащ] засудів на банїцію 236, на інфамію за ріжні ексцеси 37, але у всїх виступках і злостях своїх мав великого оборонця своїх розбоїв і наїздів — й. м. п.каштеляна краківського гетьмана Конєцпольского, що його заступав екземптами військовими [224], і так робив тому негідникови, безбожному чоловікови велику пільгу, а той собі за нїщо мав княжат, панят і воєвод. Меньших шляхтичів за що будь забивав, наїздив. Ґвалти на жінках, паннах, дївках, грабованнє всякої всячини — то йому пропадало як нїщо. Коли хто починав судити ся з ним, то вже жінки й дїтей мусїв вирікти ся і тільки поки живий утїкати. З княжатами Вишневецькими, Корецьким, київським воєводою Тишкевичем великі мав війни — насилав на їх маєтности, грабував, забирав, нищив — кільканадцять лїт. Аж ледви тільки не стало гетьмана і екземпти його стратили силу, — так за декретом трибунальським й. м. п. воєвода (київський) з загалом воєводства, з шляхтою — могло її бути до 12 тис, наїхав на Макарів і заставши там саму п. Лащову з дїтьми, що до ніг йому впали, просячи милосердя, — житє їй дарував і нїчого не взяв, але з Макарова вигнав; а сам Лащ, знаючи про се, кілька день на-перед від жінки втїк [225].

Отакий панок дістав від Конєцпольского порученнє зайняти ся козаччиною до його приходу. Можемо собі уявити, що він там зачав виробляти. Сучасник-Киянин, стільки разів цитований нами, як відгомін того, що в сучаснім Київі балакало ся, оповідає в своїй лїтописи, що Лащ, ідучи з своїм товариством під Київ, витяв до ноги містечко Лисянку на сам великдень руський, заставши в церкві: «вшитко вистиналъ, якъ мужовъ такъ и женъ, такъ и дЂтей въ церкви будучихъ, и попа зъ ними». «І по дорозї людей нїкому не винних, аби тільки Русин був — забивали» [226]. Иньший подібний випадок мав стати ся в Димері, де жовнїри теж, як оповідає той же сучасник, вирізали містечко цїле. Цїле чи не цїле, але сї звістки і поголоски малюють нам тодїшню ситуацію і атмосферу на Українї. З свого боку козаки і українські повстанцї відвдячували ся тимже — громили розкватерованих вояків польських, де могли запопасти. «На хоругви королївські, розложені на зимові кватири, нападали — особливо на хоругви Лаща, Лянцкороньского і Слядковского, богато людей з них позабивали, а решту змусили уступити ся на иньші місця і весь обоз їх пограбили», — як се записує сучасник Поляк [227].

Серед сеї партизанської війни, що стала згодом першою частиною кампанїї, наповнивши собою весь місяць квітень ст. ст., військо козацьке вислало посольство до Конєцпольского. Про нього маємо досї тільки коротеньку згадку в його соймовій промові [228]. Правдоподібно, військо своїм звичаєм виправдувало ся з останнїх подїй, просило вибачити допущені ексцеси, але заразом ставило досить високі вимоги як умови заспокоєння нинїшнього руху. По словам Конєцпольского, були се вимоги анальоґічні з жаданнями, які ставили козаки в пізнїйших переговорах сеї кампанїї. Вони жадали видачі їм реєстровиків, які далї зіставали ся при короннім війську, і хотїли сказування куруківської ординації, тому що вона принята козаччиною не добровільно, а під оружною пресією.

Такі жадання козаччини Конєцпольский, розумієть ся, з гнївом відкинув, так само як повз уха пускав намови короля (а мабуть і иньші голоси) — шукати «слушних способів успокоєння без розлитя крови» [229]. Згадуючи в своїй пізнїйшій промові, що «декотрі люде, несвідомі справи, а иньші неприхильні, винуватять його, що козаки присилали до нього, а він з ними не погодив ся без розлитя крови, він кличе: «Чи я міг то їм хвалити і касувати те, що король і річпосполита затвердили, нехай но признає то найбільший неприятель мій, аби тільки судив без афекту? Чуючи, що вони не тільки не попускають нїчого з ворожого свого поступовання, але відважають ся що далї то на важчі річи, і ще більше заповідають (стид навіть споминати се!), я кинув ся, хоч і не упорядкувавши ся так, як би то годило ся урадникови вашої кор. милости, і не з такою силою, — та великими переходами поспішив до Днїпра».

Трудність була в тім, що переважна частина воєнних контінґентів через незаплаченнє грошей вийшла з усякого впливу гетьмана; саме під сю хвилю він мав їхати до Львова на розплату з ними; замість того мусїв вислати до них листи, щоб почекали з повною виплатою та взяли участь в кампанїї на козаків. При тім частину війська треба було полишити в Західнїй Українї, для оборони границь від татарських нападів, бо про них приходили трівожні відомости. І треба було спішити ся, як з огляду на те, щоб перепинити дальший розвій повстання, так і тому, що війську, яке зіставало ся в службі, за кільки тижнїв кінчив ся квартал, і через незаплаченнє грошей, воно не показувало нїякої охоти служити далї. Тому виправивши до короля реляцію з прошеннєм вислати листи до українських маґнатів, щоб підтримали гетьмана своїми полками та змобілїзували вибранецьку мілїцію. Конєцпольський вже 6/IV с. с. рушив з свого боку на театр війни, сподїваючи ся, як звичайно, під час самого походу постягати иньші контінґенти [230].

Переяславська кампанїя 1630 р., перший погром польського війська, Конєцпольский під Переяславом, відомости Гладкого, повстаннє на Правобережу, громленнє польських військ, рішуча побіда козаків, «Тарасова нїч»

В кампанїї 1630 р. козацька сторона була в значно лїпшій позиції нїж в иньших війнах — напр. у кампанїї 1625 р. Головне козацьке військо встигло «вигребти ся» з Запорожа «на волость» заздалегідь, з арматою і всяким припасом. Воно потім зіставало ся протягом не меньше як півтора місяця паном ситуації на Українї. Отже було спроможне підняти до повстання українську людність, і без того в високій мірі роздратовану попереднїм розкватированнєм польського війська, його своєвільствами і ріжними конфлїктами з ним. Поки польські сили мобілїзували ся і стягали ся на Україну, козацьке військо мало можність скріпити ся великими ново мобілїзованими кадрами, вибрати позиції, забезпечити їм комунїкацію, запровіантувати ся всїм потрібним. Головною позицією своєю вибрало воно Переяслав і тут зібрало свої головні сили, коли польське військо почало стягати ся під Київ, а Днїпрові береги обсадили козаки своїми залогами, щоб утруднити перехід.

Конєцпольський, наспівши до Київа і розглянувши ся в тутешнїй ситуації, як сам він каже, дуже бив ся з гадками, як йому бути: «Перейти Днїпро в такім малім числї, як ми тодї були, без піхоти, без армати, небезпечно було, бо й сторони тамошнї підхожі були більше для пішого нїж для кінного війська, і з такою малою горстю не знати було, чи неприятеля воювати, чи пильнувати людей, що з-заду надходили. З другої сторони міркувало ся, що як не перейти за Днїпро зараз, то потім перейти було-б іще тяжше, а навіть ледви чи й можливо, як би вони (козаки) скріпили ся ще більше і позаступали всї переправи». До того польському війську зіставало ся служби (до кварталу) всього тільки два тижнї, і воно заявляло, «що понад то й години не буде служити».

А тут з-за Днїпра приходили трівожні вісти. Конєцпольский запевняє, що козаччина мала замір «трактувати з Москвою й піддати їй всї тамошнї краї», «і були певні відомости про війська московські» В московських джерелах не маємо звісток, які-б потверджували чимсь конкретним се оповіданнє про зносини з Москвою козаків; але при тодїшнїх досить напружених відносинах з Москвою (що три роки пізнїйше привели таки до війни), Конєцпольский міг справдї побоювати ся якихось комплїкацій і з сеї сторони. A же поготів, розташувавши ся за Днїпром, могли собі козаки шукати помочи з Дону, і все Заднїпровє взяти в свої руки так, як взяли під час Хмельниччини.

Київський наш очевидець каже одначе, що сї «делїберації» гетьмана не трівали довго. Прибувши «зъ великимъ гнЂомъ на козаки и на вшитку Русь», він зараз почав переправляти ся за Днїпро, під самим Київом, але попік ся дуже на сїй переправі. Невеликий козацький підїзд «зо сто коней шпиговъ», зловив «ка. нїмецького», якого приставив потім до козацької армати, і він велико здав ся козакам «при стрільбі». Мало не зловлено й самого гетьмана, так що він з-за Днїпра мусїв тїкати до Київа.

По сїм Конєцпольский повів переправу справдї з більшою делїберацією, і хоч «не без тяжкости і не малого кровопролитя», — як каже в промові, — дістав ся за Днїпро. Тут поробив шанцї, що мали стерегти переправи і забезпечати польському війську за Днїпром полученнє з Київом і правим берегом, і потім приступив під Переяслав, де стояло головне козацьке військо, зайнявши саме місто. В перших днях мая ст. ст. він був уже під Переяславом [231], і здаєть ся, попробував ударити на козацький табор, але понїс великі страти нїчого не доказавши. Принаймнї маємо звістку, що 7 (17) травня він понїс сильні утрати в битві з козаками, так що в варшавських кругах його реляцію прийняли, як погром польського війська [232].

З «малости» своїх сил супроти сил козацьких Конєцпольский здав собі добре справу ще перед тим, і з Київа виписував до короля ріжні дезідерати що до присилання нових контінґентів [233]. Але правдоподібно аж тепер, по битві під Переяславом уявив він собі добре перевагу козацької сили над його засобами, і зараз по битві висилає нові унїверсали по всїй Українї, закликаючи жовнїрство як найскорше прибувати, щоб покінчити війну з козаками [234]. По словам Путивльця Гладкого козаки мали в Переяславі 37 тисяч, Конєцпольский вісїм тисяч «польських і нїмецьких людей і Черкас лїпших людей, що від Черкас пристали до Поляків». Сих «лїпших людей», себто реєстрових козаків, що зіставали ся в короннім війську по корсунськім погромі, сучасник-Киянин рахує у Конєцпольского під Переяславом дві тисячі. Але се був контінґент досить непевний, який при нагодї міг перекинути ся до Запорожцїв, як перекинули ся де які в Корсунї. Властивого польського війська, значить, було всього коло шести тисяч, і з ним