автордың кітабын онлайн тегін оқу  Історія України-Руси. Том 9

Михайло Грушевський

 Минуло богато років з того часу, як війна перервала мою працю над “Історією України-Руси”. В перших днях липня 1914 р. я виїхав до своєї літньої оселі в Криворівні, в Карпатах, перервавши роботу на зборовськім епізоді, в повній надії, що за кілька тижнів я зможу вернутись до неї. Взявши з собою рукопись, я в Криворівні переглянув вступні глави до Хмельниччини і вислав їх до київської друкарні, щоб вона почала II частину VIII тому. В осени я сподівався докінчити сю другу частину і випустити її в 1915 році.

Але мені не довелося вернутися до своєї львівської робітні і до своїх матеріялів. Замість Львова я добився до Київа, та опинився тут у вязниці, з неї вислано мене в 1915 р. до Симбирська. Відти закінчив я друк II частини VIII тому і випустив її 1916 року, а переведений того-ж 1916 року до Москви, покористувався матеріялами тутешніх архивів і книгами бібліотек, щоб довести історію подій до 1650 р., і з початком 1917 року почав друкувати огляд рр. 1648-1650 як III частину VIII тому. В осени 1917 р. я відіслав останні коректури її, і в 1918 одержав пробний примірник сеї книги. Вона не вийшла в світ, а розійшлася по руках з складу друкарні, а я з свого єдиного примірника повторив сей том у Відні в р. 1922. Так обірвалася моя праця над “Історією” і тільки повернувши до Київа в р. 1924 я рішив попробувати відновити сю роботу. Діставши командіруваннє до Москви і Ленінграду в осени того року я познайомився з станом архивних фондів і новою орґанізацією архивів і в наступнім році приступив до орґанізації археоґрафічної експедиції, що між иншим і мені мала помогти реставрувати матеріяли знищені війною, трусами і нарешті пожежею мого дому. За поміччю моїх київських співробітників і членів львівської археоґрафічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка робота ся пішла жваво [1], на початку 1926 р. я зробив пробне обробленнє матеріялу для 1650-1 рр., а потім як матеріял сей доповнено за моїми вказівками, протягом 1926-8 рр. обробив Хмельниччину до кінця, до смерти Богдана.

Те що мені при тім бажалось осягнути, і на мій погляд до певної міри вдалося осягнути, я звів би до таких пунктів:

Літературні оброблення Хмельниччини я відсунув на другий плян супроти сучасних звісток документального матеріялу, згромадженого в виданнях останніх десятків літ і доповненого мною за поміччю моїх співробітників.

Сей документальний матеріял доповнено настільки значно, що він заповнив деякі дотеперішні прогалини і дав нове освітленнє подіям.

Особливо се треба сказати про останні роки Хмельниччини, дуже поверхово оброблені в дотеперішній науковій літературі.

Фактичний зміст Хмельниччини збогатився дуже, і загальний образ її представляється значно яснішим — хоча новий матеріял не упростив, а ускладнив його; я з свого боку старався не схематизувати, не спрощувати його штучно, щоб не нагинати під свої суб'єктивні сприймання, хоча й даю подекуди загальні уваги — особливо при кінці тому.

В фокусі панорами стоїть великий політичний переворот: перехід України з-під влади Польської Річипосполитої “під високу руку” московського царя; він переносить центр політичної ваги в Східній Европі з Польщі на Москву, дає могутній імпульс европеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Европи і т. д.

Се те що інтересує в сих подіях “всесвітнього історика”, і не може не захоплювати й нас. Але ми більше ніж хто мусимо памятати, що руховою силою сього великого перевороту була продиктована соціяльно-економічними умовами боротьба за визволеннє українських мас, — під проводом старшинської верхівки, що в сім менті формувалася в певну суцільну верству з ріжнородних суспільних елєментів. Клясові інтереси сеї нової верстви стара історіоґрафія звичайно ототожнювала з стихійною боротьбою мас і приймала за вираз того що називалося “народньою боротьбою”, “боротьбою за визволеннє України”. Очевидно, тепер і факти і соціяльно-історичний досвід вимагають від нас пильного розділювання сих двох моментів процесу, і після того як так довго скупляла на собі увагу політика старшини, її стратеґія і дипльоматія, — мусимо шукати того що досі більше постулірувалося, ніж вияснялося — становище і роля соціяльних низів, що кермувалися старшинськими верхами, й иноді слухняно йшли за ними, а иншими часами силкувалися знайти власну дорогу і покермувати подіями з свого становища. Основним завданнєм моїм і мусіло бути дослідженнє саме ролі їх у сім великім зломі українського життя, висвітленнє впливів сього моменту на дальшу їх долю і переломлення в їх уяві і свідомости його значіння. Одначе для першого — ролі мас — безпосередніх вказівок стрічається мало: тільки де-не-де виринають загальні звістки про їх позицію, їх активні впливи, їх активну чи пасивну опозицію. Тому більше приходиться говорити про розвій політичних подій, які в кінцевім рахунку означали дальші напрями народнього життя. Але часто кидають світло на те, як переломлювалися в свідомости людности події і ситуації, записи того що говорилося серед рядового козацтва, міщанства, нижчого духовенства. Я даю досить місця сьому матеріялові, бо історикові кінець кінцем не менше, а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (в деталях здебільшого їх і неможна відтворити) — а як вони були прийняті й відчуті сучасниками, як переломилися в їх свідомости і які вражіння й настрої серед них викликали. Особливо ж се цінне тоді, коли можемо стрінутися з настроями широких низів, схопити залежність сих настроїв з економічною і соціяльною обстановою їх життя, і т. д.

Се вводить нас у другу сторону історичного процесу, що займала мене не менше — зріст свідомости в громадянстві і масах: їх усвідомленнє соціяльне і політичне, державне і національне. Без сумніву се велике, ні з чим не зрівняне потрясеннє, пережите українським громадянством і масами, викликало велике піднесеннє самопочуття -індивідуального і колєктивного. Громадянство і маси жили сим піднесеннєм потім довго, віками, і в нім треба шукати завязків ріжних пізніших соціяльних і культурних явищ, які надають новий характер українському життю. Новий рух, розпочатий відродженнєм XVI віку, знаходив свій дальший розвій в сій добі, і в ній виковувалося те, що мало з часом стати українською нацією. З особливою уважливістю старавсь я ловити всі прояви сього розбудженого самопочуття. Мині приємно, що в новім матеріялі, зібранім для сеї праці, стрічаються сі іскри — не часті, але яскраві.

За те свідомо я мусів обмежати з одної сторони — питання чисто воєнної історії, суто дипльоматичної — з другої, нарешті персональну біоґрафічну історію діячів сеї доби, хоча зібраний матеріял дав для неї богато, і навіть зібране тут може служити дороговказом для занять у сім напрямі.

Розуміється, матеріял все таки не вичерпаний. Особливо се треба сказати про заграничні зносини Хмельницького: татарські, турецькі, молдавські, семигородські, австрійські, пруські, шведські; тут ще лишається робота на довгі літа. Я з приємністю витаю систематичні студії в закордонних державних архивах наших співробітників, перші серйозні студії над турецькими актами зносин Порти з Хмельницьким, заманіфестовані уже підчас друку сього тому. Саме формується турецько-українська комісія, що має повести сю роботу широко і систематично, я надіюсь що така робота піде й на инших полях. Мині довелося вложити немало праці в те щоб за поміччю перекладчиків увести в свій виклад принаймні частинно той молдавський і угорський матеріял, що досі зіставався не ужитим через свою мову. В сім матеріялі лишається ще богато праці українським і не українським робітникам.

Вдячна також була сфера зачіплена мною в початках занять, але потім залишена на боці — літературна історія Хмельниччини: ріжні лєґенди, старі й нові, їх фактичний підклад і розробленнє в ріжних часах в звязку з політичними і соціяльними ситуаціями [2].

Далі — велика і дуже потрібна робота, що може бути пророблена тільки колєктивно — се діячі Хмельниччини: довгий ряд визначних людей, з котрих тільки декотрі вибилися на чільні місця і до певної міри скупчили на себе увагу дослідників, але ні вони, ні ті, що зісталися на позиціях другорядних, хоч були людьми безумовно визначними і яскравими представниками свого часу, не мають біоґрафій і не були предметом скільки небудь уважного обслідування. Свідомо лишивши сю роботу на боці я тим не меньше був би рад, аби вона знайшла як найскорше своїх робітників; мені приємно, що ще тепер я можу одмітити певні початки на сім полі (студії Герасимчука, Крипякевича, Петровського й инш.)

Нарешті — історія соціяльно-політичних форм і установ, що складались або розвивалися в сій добі, теж тільки-тільки що починає досліджуватися. Цінні підсумки матеріялу були зроблені останніми роками заходом дра Крипякевича. Але скільки небудь повне освітленнє на сім полі доба Хмельницького може знайти тільки ретроспективне — ідучи від пізніших форм і явищ, більш скристалізованих, виразніших і яскравіших. Се діло будучности.

Сам джереловий матеріял досі не препарований відповідно, як я се підносив в огляді його, в VIII томі (друге виданнє частини другої, примітки). Не тільки зістається богато не друкованого, але й те що видане, лишає богато до бажання: листуваннє часто опубліковане з скорочених копій, з невірними або непевними датами; замість ориґіналів що заховалися ціло, друкувалися переклади (так видавці московських матеріялів часто видавали моськовські переклади, як ліпше зрозумілі їм, замість українських ориґіналів, що досі зісталися невидані), і под.

В усіх сих напрямках дослідча і видавнича робота вестиметься далі і я рад буду брати в ній участь і навіть кермувати нею по силам. Але над своїм обробленнєм Хмельниччини я рішив тимчасом поставити крапку, вважаючи, що для даного моменту наступив уже в сій роботі термін корисности, і краще випустити зараз те, що мною вже зроблене, та перейти до дальших подій. Може бути, що ще мені доведеться по якімсь часі проробити раніше випущені і нинішні частини історії Хмельниччини, звязати їх тісніше і доповнити тим матеріялом, що далі прибуватиме. Коли не доведеться мені, зроблять се инші за мене.

Коли розміри тому позволять, я при кінці подам вповні деякі матеріяли.

Настрої весни 1650 р., трівога від повороту Потоцкого, невдоволеннє козацьких мас

Зрада хана під Зборовом зломила визвільну боротьбу України в момент найвищого піднесення її. Змушені до тяжких і болючих уступок, які цілком нівечили визвільну проґраму, поставлену козаччиною як мету рішучої розправи з польським маґнатством в 1649 р. — гетьман і старшина напружили всю енергію і всі дотепи на те, щоб якось утримати фактично-вільну територію Козацької України, заховати її неприступність для польського війська і польської шляхти і таким чином закрити сумний факт зборівського компромісу — до тої хвилі аж знайдеться можливість скасувати його формально [3].

Але нагода не приходила. Політична ситуація не давала можливости чимсь натиснути на Річпосполиту. Правлящі польські круги старанно обминали всякі зачіпки з Козаччиною. Ніяк не можна було посварити їх із сусідами. Москва, Швеція, Крим підтримували з Польщею приязні відносини, і так само не хотіли починати з нею, як і вона з ними. Одинокий реальний союзник Козаччини — кримський хан після зборівської зради пильно заховував своє незвичайно вигідне і корисне становище посередника і сторожа угоди між Польщею і Україною, що робило його предметом гарячих залицянь і запобігливости обох сторін. Все се змушувало українську старшину до всякої обережности і стриманости.

Маленький сам по собі епізод — поворот з неволі коронного гетьмана Миколая Потоцкого, а за ним слідом його товариша Каліновского — був дуже симптоматичним з сього боку, і викликав сильне вражіннє [4]. Козаччина вважала Потоцкого найбільшим і найнебезпечнішим своїм ворогом. Се ж він піднявся був на повне знищеннє Козаччини на перші вісти про повстаннє! Коли сей тяжкий ворог опинився в татарській неволі — се було великою потіхою, і поки він там сидів, се наповняло Козаччину гордим почуттєм, що таки їй удалось притерти роги ворожому магнаґству. Хмельницький хвалився перед московськими аґентами, що доля Потоцкого лежить в його руках, і без його згоди хан Потоцкого на волю не пустить. Без сумніву, він і старшина всяко настоювали, щоб хан Потоцкого не пускав. Одначе хан таки його пустив, і то навіть без викупу. Правда, викуп мав бути таки виплачений, хан його не зрікався, - але випускаючи Потоцкого він робив перед польським урядом благородний жест, ніби то “дарував волю” коронному гетьманові [5], і се ясно показувало українській стороні, що кримський уряд взагалі не має ніякого заміру бути її одностороннім приятелем.

Так само неприємно мусіло вразити її, що инший сусід і союзник, котрого хотілося теж притягнути як ближче — воєвода молдавський Василь в сім епізоді брав дуже діяльну і горячу участь, клопотався у хана про звільненнє Потоцкого і всяко улекшував йому переїзд до дому.

Дуже неприязний вітер повіяв з цілого сього епізоду на українську сторону. Нагадав їй, що не приятелів вона має навколо себе, і змусив пильно й трівожно оглянутись наоколо — по своїй землі і по за нею [6].

В наших руках єсть тепер записка Потоцкого в козацькій справі подана королеві по повороті: вона ясно показує, наскільки була оправдана трівога викликана його поворотом, не тільки серед козаччини, але і всіх прихильників замирення. Старий ворог Козаччини яскраво представив непримирене противенство козацького і шляхетського табору і висловивши переконаннє, що справа може бути розвязана тільки війною, тим самим дав твердий проґностик на найближчий час. -

Ідучи до Люблина, згідно з наказом в. к. м., отримав я листа від своїх (урядників) з Бару. Повідомляють мене, що козацькі залоги прийшли до Шаргорода, Винниці, Браїлова — намірів їх доміркуватись не могли, описали тільки їх поведінку і вчинки, а саме такі. Млини приналежні до староства Барського і шляхетські — грабують. Збіжжа на Україні купувати не позволяють. Подільським і покутським підданим вільного переїзду забороняють, і українським (підданим) приїздити з збіжжем і з живністю на ярмарки й торги подільські й покутські не позволяють. Такі повторяють слівця: “Нехай Ляхи як пси від голоду здихають”.

Чи ті хлопи бажають добра Річипосполитій, і чи не оживуть вони на весну разом з Москвою, — полишаю то глибокому осудові в. к. м. Я ж з тих їх учинків бачу, що вони доконче хочуть зкинути з себе ярмо підданства, і дай Боже аби не задумували вчинити лінії між державою вашої кор. м. і тими провінціями, котрі посіли — щоб мати відокремлене від в. кор. м. володїннє [7], як то загально говорять.

В давніших роках козацькі залоги завсїди були на Запоріжжю, тепер перенеслися з Запоріжжя на погранича воєводства Браславського з Подільським, і як перше служили безпечности пограничній [8] — щоб ми своєчасно мали відомости про татарські походи на нас, — тепер против нас обернули свою сторожу. Давніше вважали Татар за неприятелів, тепер за приятелів, а за головних неприятелів вважаємося ми! Давніше Дикі Поля були коло Дніпра, Інгула, Інгульця, Богу, — тепер хочуть їх завести почавши від Бару аж по Львів. І таки певно того докажуть — тим тільки, що зголоднілим і через часті неприятельські наїзди знищеним підданим подільським не позволятимуть купувати живности — як то вже й роблять, а до того наїздами будуть докучати. Всіх до себе переваблять. Вже хлопи таборами до них ідуть. А коли хлопів по містах і селах не буде, настане певна дичина, певні пусті поля [9], а в них неодмінно — кочовиска козачі і з них дальші походи в землі в. кор. мил.

Бо то ще не певний спокій, найясніший мил. королю, що постановлено пакти, Хмельницький перед маєстатом в. кор. м. упокорився, і віддано присягу на послушенство! Коли вони такі вірні піддані, і він (Хмельницький) такий цнотливий слуга, — чому він так часто посилає до хана, розпалюючи його на війну? чому ріжних монархів і княжат запрохує до спілки в війні? Чому обіцяє їм відступити ріжні провінції? Я так розумію, що з прирожденного свого лукавства (przewrotnosci) він недобре замишляє вітчині і маєстатові в. кор. мил. На доказ минї вистачає того самого, що козаки ніколи не дотримали віри статочно, і що більше складали присяг, тим більше у них було хитрости, неправди, зради, нежичливости. А що маю їх (доказів) стільки як волосся на голові, то ніяк не можу дати себе збити з такої опінії про козаків і Хмельницького, що у них не то що слизька вірність, але ніякої вірности нема! Дізнали того попередники — дізнав Жолкевский, Конєцпольский, дізнав і я. Дізнав єси і в. кор. мил., коли по стількох писаних обіцянках Хмельницького, по стількох запевненнях спокою вони насамперед перших послів в. кор. мил. не пошанували, а других постинали [10], потім кинулися на війська в. кор. мил. і піднесли свою безбожну руку (хоч то їм не пішло на добре!)

Але припустім, не упереджаючи подій, що Хмельницький буде чесним і памятаючи таку ласку і добрість в. кор. м., схоче затримати чернь (plebem) в обовязку. Як же він, прошу, її затримає? Коли у неї так розбіглися колеса своєвільства, що їх жадним чином не можна затримати? Чи у них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба. Одного сьогодні стратять — на його місце иншого — здібнішого, справнішого виберуть, і то такого щоб їх сторони пильнував. [11]. Переконався я в тім під Кумейками: зимою знищив Павлюка, ожив Острянин на весну, не вважаючи на такий великий погром. Погромив я Острянина — тогож моменту обрано на реґімєнт Гуню, і я 12 тижнів вів з ним війну та ледви привів до послуху — зброєю і не малим розлиттєм крови. Всі комісії, скільки їх бувало, ніколи не кінчилися без пускання крови, і доки хлопство не побачило сильного війська з нашої сторони, і земля не скропилася кровю, доки шаблі не затупляться на їх шиях, — побачиш і тепер того в. кор. мил. - не погамується та сваволя, і цнотливими вони не будуть, поки не побачуть нашого оружного війська та його рішучости.

Коли за давніших часів, коли ще Річпосполита цвіла, тяжкі вони були до послушенства, тим більше тепер, коли сліпе щастє наповнило їх пихою, за сею карою божою. Хотів би я бути фальшивим пророком — але все мині показує, що тих хлопів ніщо не може привести до послуху і від бунту відогнати може тільки одна шабля! Бо хоч би в. кор. мил. хотів ужити иншого способу, а саме — велів їм іти на море, або на війну з яким небудь иншим монархом, — певнісінько, що не підуть за наказом в. к. м., тому що бояться нарушити і стратити ті зносини, що мають з чужими державами. Тому нема иншого способу на ту сваволю крім шаблі, як я вже сказав, і треба щоб вона була скоро. Бо щоб проволока могла залічити се лихо, на те не треба надіятись, а навпаки — так рахувати, що чим довше ми тут хоробу запустимо, тим тяжче буде її лікувати. Бо їм що далі то прибуває сили, а у нас убуває, і так ми певно будемо переможені.

Тому я з місця (уряду) свого бажаю і раджу, щоб в. кор. мил. зволив винайти способи в скорім часі зібрати сильне військо, і щоб як найскорше для того був зложений сойм — поскільки в. к. м. не міг би без нього найняти війська. Бо коли того не буде, сваволя віджиє і що далі то вище підноситиме голову; в. к. м. буде в небезпеці, а Річипосполитій ледви чи не прийде остання загибель.

Небом і Богом моїм свідчуся, що до тої ради приводить мене не привата [12] бо я радий би був бачити Річпосполиту в спокою, але сумліннє, честь, щирість і любов моя до вітчини і до маєстату в. кор. мил. — котрий я хотів би бачити найпевнішим, найвищим, найбільшим між усіх монархів маєстатами, непереможним і щасливим. А буде таким, клянусь Богом, коли в. к. м. схочеш ухопитися за шаблю в сих обставинах. Козаки і Орда дізнають побідної зброї, бо ж не може бути, щоб Бог не схотів помстися за кривду свою і своїх святих костелів пограбованих, сакраментів збезчещених, мертвих з гробів викинених, і не поблагословив побідою в. кор. м. як местника [13].

Ясно що коли перший сенатор корони, воєнний міністер і головний комендант воєнних сил, “другий король” [14], проголошував за єдиний спосіб розвязання козацького питання — затупити польські шаблі на козацьких шиях, се давало досить ясне уявленнє про будуччину, козацько-польських відносин. Репутація Потоцкого на сім пункті була досить вироблена, так що наведений лист його свідчив лише, що старий гетьман лишився вірним їй. В козацьких кругах його знали досить з тих кампаній, котрі він тепер нагадував королеві, і його поворот назад на гетьманський уряд давав директиву на підготовку всіх сил до нової кампанії.

Чутки про самочинних гетьманів, невдоволеннє з Хмельницького, лєґенди про нього, справа повороту шляхти на Україну.

Внутрішні відносини були дуже напружені. Не вважаючи на всі силкування гетьманського правління закрити дійсний зміст зборівського компромісу і заховати в Козацькій Україні видимість визволення від польського панського панування, в українських масах і в козацьких низах відчувалась трівога і невдоволеннє. Невдоволеннє з ситуації — і недовірє до козацької старшини, що взяла на себе провід і відповідальність, покликала нарід на рішучу розправу, на життє й смерть, і кинула справу на роздоріжжю.

Не вважаючи на бідність і припадковість наших відомостей, не бракує нам за сі роки вказівок на сильне роздражненнє людности з такого непевного, неясного і підозріливого стану річей, - і незадоволеннє з козацьких провідників. Бачили ми вже вище відомости про гетьманів проголошуваних зимою 1649-50 р. в ріжних місцях против Хмельницького [15]. Йому вдавалося ліквідувати сі інциденти: декому зробив він короткий кінець, инші повтікали з України; з деякими прийшлось уставити якесь modus vivendi — як от з Нечаєм. Його незвичайна популярність толкувалася тим, що він уважався представником чесної й твердої боротьби з Польщею, тим часом як Хмельницький придбав репутацію опортуніста-хитруна. Сей погляд зафіксувала народня поезія потім, з нагоди смерти Нечая, ми побачимо се далі. Тут же, в додаток до сказаного вже раніш, я наведу ще кілька згадок про конкурентів Хмельницького — з тих поголосок і оповідань, що назбирало посольство Пушкина.

В дорозі до Варшави в перших днях березня с. с. оповідав їм челядник Ян. Радивила що їхав з Варшави: “На Україні козаки почали бунтуватись, вибрали собі полковника Нечая, а договір гетьмана ставлять в ніщо; а Б. Хмельницький свого договору з королем тримається вповні, і гультяїв буде воювати разом з Короною Польською”.

Польський жовнір Стаміровский розповідав посольській публіці 4(14) квітня: Українська чернь, гультяйство, “пашенні мужики” бунтують і не хочуть землю орати; вибрали собі полковника Нечая і шарпають міста; Хмельницький же з реєстровими козаками королеві послушні й хочуть на спілку з жовнірами польськими бити тих гультяїв.

Якийсь приїзжий з Камінця Поляк, що побував “в Черкасех”, того ж дня розповідав ще більше: “Запорозькі козаки стоять у зборі, гетьманом у них Матвій Гладкий, з ним тридцять тисяч стоїть коло Константинова. А з полковниками: з Кривоносовим сином стоїть сорок тисяч у трьох милях від Камінця Подільського, а коло Бару Нечай, і з ним тридцять тисяч. Коло Чернигова, Стародуба і Почепа всі міщане збунтувались, стоять в купах, богато побили своїх панів, бють тих що воювали з козаками, а шляхта, приводячи їх до послуху, за се карає на смерть”. У Вишневецького в великий піст на третій неділі (очевидно в сих повстаннях) побито війська більше чотирьох тисяч, і тепер Вишневецький і Конєцпольский повели “під Черкаси” нові коптінгенти — жовнірів тисячів зо три. “А Б. Хмельницького гетьман Гладкий і Кривоносів син і Нечай звуть зрадником і кривоприсяжником”.

Якийсь “Поляк Чернавский”, що приїхав того дня з Волини, розповідаючи про київський з'їзд гетьмана з Кисілем в березні, додав такі інтересні пояснення: “Богдан Хмельницький хоче королеві служить, та тільки не можна йому, бо козаки не хочуть на те пристати, на чім Хмельницький був договорився; Хмельницький від козаків відстати не сміє, та і не можна йому відстати: коли відстане, убють його козаки. А полковники: Матвій Гладкий, Нечай, Кривонос, хоч і пють і їдять разом, а мисль не одну мають: звуть Хмельницького Ляхом, похлебцею (облесником). А та шляхта, що післана на уряд до королівських міст, живе в великім страху від козаків: ратуючи своє життє кланяються їм, поять і всяку ласку чинять. А до городів і міст Вишневецького козаки урядників не пустили, держать городи Вишневецького за собою. А на ту шляхту що поприїздила до своїх маєтностей на Україні — на неї хлопи бунтуються, побивають до смерти і маєток їх шарпають”.

А “садівничий смоленського воєводи” приїхавши з під Більська (на Підляшу), розповідав, що там коло десятого квітня н. с. була відомість, що Кривонос з козацьким військом іде на Білорусь, на Кричів і Мстислав, за те що під Слуцьком йому вбили батька (очевидно тут помішали Кривоноса з Кричевським), і воєвода Глібович пішов на нього з Смоленська з військом.

Козацькі посли, що їхали тоді ж до Варшави, на запитаннє московських, пояснили, що всі ті чутки про Нечая, Кривоноса і їх наступи на Поляків — чисті вигадки; влада гетьмана в повній силі: він запорозьких козаків відає, судить і розправу між ними чинить, і поріжнення (розни) між запорозькими козаками нема ніякого; відносини з Поляками теж нормальні, — королівські й панські урядники урядують. Але — з вдоволеннєм зазначали вони — Ляхи дійсно мають великий страх перед козаками [16].

Як відгомін попередньої кампанії (1649 р.) інтересна пізніша поголоска, що камінецькі міщане не хочуть пускати до себе ні польського війська, ні козацького, бо міщанам з обох сторін, і від Поляків і від козаків неправда: і Поляки й козаки їх віддавали в полон Татарам [17]. Сей розділ між міщанством і козацьким військом (старшиною) виступав і в инших вістях: київські міщане оповідали в серпні 1650 р., під вражіннями тодішньої трівоги від Потоцкого, що козаки побивають не тільки Поляків, але і “своїх міщан” також грабують і побивають — бо вони разом з Поляками посягають на них (козаків) [18].

Не вважаючи можливим іти на розрив з Польщею в сім моменті, Хмельницький з старшиною — як то вже було показано в попереднім, мусіли прийняти за факт потвердження Зборівської угоди ту сумнівну комедію, що була відограна в сій справі на січневім соймі 1650 р., а за тим — коли не робити, то принаймні позначати якісь кроки в напрямі її реалізації, хоча здійсненнє її вони зручно відложили на тоді як будуть сповнені додаткові жадання війська — подані королеві разом з найбільшим актом козацької льояльности: новоспорядженим реєстром війська Запорозького [19]. Одною з таких маніфестацій льояльности, від котрих ніяк було відмовитися, се було допусканнє польських поміщиків до їх маєтностей і потверджуваннє обовязку підданих слухатися своїх панів. На київськім з'їзді (в березні 1650 р.), що констатував з української сторони потвердженнє Зборівської угоди, старшина допустила, що дрібніші дідичі, котрі поприїздили, нехай вже зістаються, тільки не сваряться з підданими, а великі маґнати самі нехай не приїздять, а присилають тільки урядників, невідмінно Русинів, з малим двором, і теж поводяться з підданими як лагідніш [20]. Роблячи, як то кажуть — aus Not eine Tugend: представляючи доброю прикметою те, що було тільки вимушеною, дуже болючою і небезпечною уступкою з української сторони, козацькі посли похвалялися потім, в місяці квітні перед московськими послами, що на Україні привернені старі нормальні відносини: в городах і місточках України, навіть задніпрянських, королівських і Вишневецького, тих що був зайняв гетьман, “тепер живуть королівські й наші урядники, і стацію на короля й панів збирають як давніш; а в Київі воєвода Кисіль всякими справами завідує як і давніші воєводи [21]”.

Се було сказано забогато — так само прибільшено як і протилежний зойк польського пана з того ж часу: “Всі козаки, ніякого реєстру нема, одно посполите рушеннє!” [22] Проголошені в Київі принціпи фактично не здійснилися зараз для всеї козацької території, так як се представляють посли, а переводилися помалу, частинно, за спеціяльними дозволами гетьмана. В північній (або вірніш — північно-східній Україні) королівські урядники дійсно були допущені до урядовання по містах, для завідування не-козацькою людністю, і під протекторатом козацької адміністрації виконували свої функції в певних межах — не входячи в конкуренцію з всесильною козаччиною; заховалися документи сього року, що ілюструють сі відносини. Такий напр. лист ніжинського полковника з приводу скарг ніжинських міщан, що вони занесли місцевому підстарості і йому, полковникові, як вищій інстанції:

Наяснейшого и великого господаря Івана Казимера Божиею милостию короля польского и великого князя литовъского и инныхъ его королевского величества а Божиею милостию великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича всея России самодерзъца в многихъ государствъ государя и обладателя его царского величества черезъ Зеновия Богдана Хмельницкого гетмана войска его кор. мил. Запорозкого я Прокопъ Шумейко полковникъ войска его корской мил. Запорозкого нЂжынский тобЂ великому господину боярину и воеводе князь Борису Александровичу Репънину ласки Божей и здоровья доброго от Господа зычу. Били чоломъ у нас у городе Нежыне мещане наши нЂжынскиє торговыє люди Афанасий, Филонъ и Гришко, братя роженіє Федорови сыны пану Вавринъцеви Лысковскому постаростему нашому нЂжынскому и мнЂ Прокопови Шумейкови полковникови войска єго королевской милости Запорозкого нЂжынскому, же Афанасий Семеновъ Отяєвъ воевода Царева города АлексЂєва, забравшы у тыхъ мещанъ нашихъ нежынскихъ денегъ готовыхъ и на лошадяхъ и инныхъ шкодъ, какъ у чолобитной грамоте суть написана, рублей сто и два и десетъ алътынъ, и сам воєвода Афанасий поєхав до Москви. Прошу тебе, великий господине воєвода князь Борысе Александровичу, да будет ласка твоя на сихъ людей мещанъ нашихъ нЂжынскихъ, жебы грамота твоя до великого государя царя и великого князя АлексЂя Михайловича всея Росии самодерзъца дана была, какой суд и указъ будет и даст тим людем мещаномъ нЂжынскимъ, жебы тыє денги онымъ оддани были, барзо тебе прошу. А мы также вашимъ людемъ торговымъ любовь покажемъ какъ прыгодит се справа. О што и подесяте милости вашой прошу и на сей час Господу Богу тебе вручаю. З НЂжына города року 1650-го месяца августа 7 дня.

А тихъ мещанъ нашыхъ Филона Федоровича и Семена Федоровича Афанасей Отяєвъ у железахъ мордовавъ семь недель и с ними товарышов с парними 16 человЂка, а безъ указу царского, и вся проторъ немало зпили и зъєли у неволи будучи.

Милости вашой всего добра зычливый прыятель Прокоп Шумейко полковник войска єго корол. милости Запорозкого нЂжинский [23].

Торги магнатів з гетьманом і старшиною, обопільне роздражненнє, повстання підданих, гетьманські листи проти своєволі, людність тікає, переселення за московську границю.

З пізніших обіжників Кисіля й иншого листування другої половини 1650 р. бачимо, що в сумі ріжного польського елєменту влізло в тім часі між українську людність чимало. Найбільше, розуміється, в західнім, приграничнім поясі — там він чув себе безпечніш, бо ближче було тікати під небезпечну хвилю. Кисіль в своїх обіжниках звичайно заспокоює сю шляхту, щоб вона безпотрібно не зривала ся з місця і не тікала — вважаючи, очевидно, її присутність на місцях корисною з політичних мотивів, — тільки напоминає, щоб обережно поводилася з підданими [24]. А на випадок польського наступу просить Потоцкого завчасу повідомити його, щоб міг сам безпечно вивести шляхту і сам виїхати. Він тоді мешкав в своїй Гощі, недалеко границі, і вважав, що його присутність служить для шляхти знаком безпечности і спокою.

До дальших, східнє-українських кутів теж настирливо пхалася зголодніла шляхта, щоб що небудь уколупнути “з своїх здичілих підданих”, а великопанські урядники — ріжних Вишневецьких, Потоцких, Конєцпольских, з невеликими відділами двірського війська, вважали своїм обовязком перед своїми хлібодавцями, а до певної міри — й перед усею Річпосполитою, йти в глибину України і там маніфестувати владу Річпосполитої й маґнатства над українською землею і людом. Московський післанець Унковский, бувши в жовтні 1650 р. у Хмельницького, застав тут купу ріжних панських і маґнатських служебників, що випрошували у гетьмана листи на те, щоб їм жити в маєтности і правити підданими: “Ляхи: пан Шпод з товаришами — слуги князя Вишневецького, староста лубенський (його ж) Нагорецкий, та Бедлинський, і богато Поляків — слуги Потоцкого, Адама Киселя, і Конєцпольский, і Борис Грязной (московський емігрант, чернигівський поміщик) — а всі бють гетьманові чолом о листи — щоб дав їм листи, аби їх по городах і селах слухалися мужики, і гетьман їм велів дати листи — велів мужикам слухатись, — крім козаків”. [25] Про Виговського оповідали, що він бере по 100-200 червоних за універсали, які мусіли вибирати з гетьманської канцелярії дідичі, щоб вернутися до своїх маєтностей [26]. Форменно торгували сим визволеним народом, і се дуже дратувало людність — тим більше, що не вважаючи на проголошену амнестію і всі поради як найласкавіше поводитися з підданими, без порахунків за старе і без суперечок з приводу данин і обовязків — таки не обходилося!

В повітрі України висіла густа хмара глибокого обопільного роздраження і обвинувачень: сторони української, козацько-підданської, і польської — панської. “В городах війська Запорозького в розмовах чули від Поляків, від старост і урядників і тих Поляків що в тих козацьких городах живуть в маєтностях своїх, що їм від козаків чиняться великі кривди, і їх панські піддані всі звуться козаками, і їх, панів, не слухають; а Запорозькі козаки кажуть, що Поляки в присязі своїй, як з ними замирялись, не стоять і чинять їм великі зачіпки (задоры) і обиди, і їм відомо, що Поляки на них збираються і хочуть їх воювати; і з обох сторін Поляки й козаки кажуть, що між ними буде знову війна, і то скоро" — характеризують ситуацію московські висланці, що їздили на Україні літом і в осени того року [27].

Від допущеної на козацьку територію шляхти гетьман вимагав певної покори перед владою своєю і військовою. Ставив їй умови — не наприкратися людности, поводитися не тільки з козаками, але й з підданими вирозуміло й толєрантно. Йому й старшині се приємно лоскотало козацьку амбіцію, що перші маґнати Корони — які ще так недавно мали їх за ніщо, тепер корилися перед ними, гнулися, запобігали їх ласки. Післанці Конєцпольского, що так недавно ще, через свого підпанка Чапліньского, владно роспоряжався долею Богдана, з жалем росповідали, які “контемпти” прийшлось їм витерпіти від гетьмана, коли вони їздили до нього літом випрошувати вступ до держав свого патрона. “Жадного староства, ані жадних дібр не хоче пустити панові хорунжому коронному — все поарендував від себе, о десяту частину дешевше ніж ходили оренди перед ним [28]. Причини тому такі: по перше -що не скоро поклонився й. м. п. хорунжий, а всі инші вже давно його адорували й ударували; от і від князя воєводи руського (Вишневецького) при них коня з сідлом віддавано йому самому (гетьманові), а від сина — синові коштовну шаблю”. [29] “Взагалі забирає всі міста, ліси і буди поташові, і Ґданщане сміють без відома короля й Річи посполитої вступати з ним в контракти на них, (на сі промисли) і посилають до нього" [30].

Кінець кінцем між гетьманом і старшиною з одного боку, між маґнатами — державцями і поміщиками з другої йшов, кажу, неустанний торг про працю і права підданих, а людність при кожній чутці про розрив із Польщею, спішила ліквідувати сю відроджену шляхеччину; починала бити і виганяти поміщиків, урядників, орендарів, і т. д., і звичайно до помочи їй ставала мобілізована козаччина, до неї приставали купи добровольців, — і всякі виступи проти них з боку гетьмана і старшини викликали підозріння, недоволення й відрухи.

Такий рух викликали під весну виступи Нечая, потім рух козацьких військ на Поділлє (як думали — на Потоцкого), і т. д., — як побачимо нижче. Хмельницький з старшиною мусіли виступати проти такої “своєволі”, грозячи тяжкими карами. Маємо в московських актах напр. такий обіжник прилуцького полковника Тим. Носача з місяця квітня (на жаль — в московськім перекладі, тому і я його подаю в перекладі):

Полковник запорозький прилуцький - панам сотникам, отаманам і всім товаришам. Оповіщаю вас певно, за наказом й м. п. гетьмана, абисьте заборонили конечно по всіх пограничних містах (чи місцях), аби за границею шкід і збитків не чинилося, в шляхетських маєтках і державах панських наїздів своєвільних перестали, торговим людям всяким і купецьким теж ніяких кривд не чинили. Поспільства щоб не баламутили, аби від того замішання мирний договір не порушився, і пана гетьмана і всього війська на гнів не призводили. Всяким подорожнім людям свобідну путь би давали — як перед тим бувало, так і нині дай Боже! Котрі піддані в державах панських і шляхетських, аби державці і пани ними по давньому володіли, і доходи всякі на них здавна положені побирали [31]. А коли не будемо так чинити як нам від й. м. п. гетьмана і пана нашого наказано, будемо від нього карані так як иншій нашій братії учинено — хто що заслужив, так йому й заплату вчинить. А потім вас Господу Богу поручаю. Писано в Краснім, місяця квітня 1650 р. А на звороті написано: Тимош Носач полковник запорозький прилуцький [32].

При кінці травня (ст.ст.?) Хмельницький похвалився, що він своїми наказами і погрозами навів такого страху, що Кисіль може й сам безпечно вибратися до своїх задніпрянських держав (маємо сей лист також в московськім перекладі — навожу його з деякими скороченнями, пропускаючи гетьманські повторення про його суворі накази):

Ясновельможний, милостивий пане воєводо київський! Пильний я маю промисел і піклуваннє, щоб приборкати й утихомирити посполитого роду людей. Умисно посилав наші листи з наказами (грамоты наши наказные) до полковників пограничних і міцно наказував, аби сильно карали своєвільників, а котрих і смертю тратили. А тепер за листом вашим посилаю (знову) наші листи негайно — аби тих своєвільників, які не за наказом, а за своєю волею ходять, половивши горлом скарати, аби через них мирний договір з й. кор. мил. не нарушався, а навпаки — укріпився нашим заходом і піклуваннєм... І наказав я міцно, під смертною карою тим же полковникам пильнувати, щоб наїздів на шляхетські доми і на підданих людей королівських і шляхетських ніяк не чинилось” [33].

Згадавши потім про льояльні запевнення свого союзника — хана, що він разом з гетьманом завсіди готов на неприятеля королівського (себто на московського царя — як того собі бажало польське правительство) [34], гетьман знову повертав до своїх заходів коло утихомирення Сіверщини:

“А нині ваша милость, нічого не боячися, зволь за Дніпро їхати до своїх держав. Там всі наші урядники (приказные наши) мають від мене тайний наказ, щоб своєвільників, які б почали бунти вчинати, всіх смертю карати.

Вашої милости зичливій ласці себе поручаю. Писано в Чигирині мая в 26 день р. 1650. Б. Хмельницький гетьман й. к. мил. війська Запорозького [35].

Разом з сим листом московським воєводам була прислана і копія одного з тих поновлених гострих наказів, що гетьман тоді розіслав полковникам. Дійсно суворий — шкода тільки що московський переклад стер характеристичну кольоратуру ориґіналу:

Богдан Хмельницький з військом й. кор. милости Запорозьким. Суворо наказуємо і докоряємо полковникові чернигівському. Богато з ваших сторін вістей недобрих писано, і все вони не від кого йдуть, тільки від тебе одного! Значно, що ще військових справ не знаєш. І нині до нас вісти дійшли не добрі, що в Любечу [36] зібралося множество своєвільних людей. Конечно наказую тобі приятельсько [37], абись старих привидців [38] переімав і до Київа відіслав, в чім наказав я помічним бути й полковникові київському — тих котрі і за границею сваволю чинять і не хочуть моїми бути, і з обох сторін замішаннє чинять і спокій хочуть розірвати. А коли того пильнувати не будеш, а з ними спілку триматимеш, і шляхту і підданих кривдитимеш і в володіннях їх волю у них відбиратимеш [39], то й ти сам одної кари з ними будеш варт! А тобі все сповняти згідно з сим нашим наказом! Писан у Чигирині мая в 27 день 1650 року. Богдан Хмельницький гетьман запорозький [40].

Потім, з приводу очевидно скарг гетьмана Потоцкого, маємо такий лист гетьманський до ніжинського полковника (теж в московській підправці, так що я його даю в перекладі): Богдан Хмельницький гетьман війська Запорозького пану полковникові ніжинському і всім сотникам і отаманам полку Ніжинського. Сповіщаємо, що дійшла нас відомість, що великі бунти у вас і сваволя починається: панам шляхті, підстаростам і урядам велике безчестє чините, на них грозитеся і похваляєтесь, і у підданих (крестьянъ) панських силою відбираєте млини і в оренди панські вступи собі чините [41]. А так останнім словом наказуємо вам, абисьте того відстали і відали, що спокій правдивий з королем й. м. і Річчю-посполитою, і готовим бути (треба) против неприятеля короля й. м. і Річ-посполитої, коли на службу свою, яка трапиться, покличе. А коли б хто мав бути бунтівником, перебивати підданим панським виплату подимного до скарбу короля й. м. і чинш річний панам збороняти, доходи панські з млинів, і оренд давати, або безчестє урядам чинити [42], — такий кождий буде суворо горлом караний. А військо Запорозьке короля й. м. все згідно з нинішнім з'їздом з й. м. паном воєводою київським в Ірклію і з постановленнєм з ним у всіх пактах зборівських поступати і їх сповняти має. Про се й до й. кор. милости посилаємо, щоб панове до своїх маєтностей приїздили, і згода через се була запевнена [43]. Тому й подруге пильно й суворо напоминаємо, абисьте всяких бунтів і своєволі заперестали, відаючи, що всякий такий звичаєм військовим горлом караний буде. А та грамота наша для ліпшої віри печатю нашою військовою стверджена і підписом руки нашої. Писан в Арклю августа 10 дня року 1650. Богдан Хмельницький гетьман війська й. к. милости Запорозького рукою своєю [44].

Оголошуючи в тім часі і мобілізацію для молдавського походу, гетьман наказував всім “як братів напоминати оден другого, аби йдучи в ту дорогу ніже в жоднім місті, ані по городам так руській шляхті як і Ляхам, котрі в теперішнім часі в наших краях знайдуються, жадної кривди ані слова злого не важилися” [45]. Коли ж виявилося, що ся мобілізація (як думали — на Поляків) таки не обійшлась без збитків, гетьман з волоської границі (з Ямполя) видав 28 серпня універсали до старшини, війська "всього поспільства, що за військом іде і назад повертає”, суворо забороняючи чинити які небудь кривди шляхті, що мешкає в Київськім і в Чернигівськім воєводстві, “так реліґії руської як і римської”, ані на здоровє наступати, — а за всякі такі злі вчинки дає полковникам київському й черниговському право карати смертю провинників "до нас не отсилаючи”. А чотири тижні пізніш, повертаючи з Волощини і довідуючися, що підчас сього походу по ріжних місцях піддані вийшли з послушенства своїм панам, і богато шляхти — панів своїх потопили і пограбували, — він дає право, навіть самим панам, спільно з місцевими полковниками, карати непослушних підданих “на горлі” [46].

Не маємо докладніших відомостей, яке вражіннє і які наслідки викликали такі розпорядження, але можемо з усякою певністю сказати, що ся нещира і неясна політика гетьманського правління мусіла в високій мірі збільшати невдоволеннє з нього, з гетьмана і з старшини.

З ріжних сторін ідуть чутки про переселення на схід поза межі польського досягання, себто кінець кінцем — за московську границю, і дійсно людність сунула сюди неустанно, а вічні суперечки пограничних московських урядників з козацькою старшиною за переходи границі, захоплення ґрунтів і промислів в граничнім поясі, і и. т. д., — являється одним з симптомів сього руху.

Ґоліньский в своїх “Термінатах” записує чутки, що ходили по Польщі весною 1650 р. про сю утечу українських мас, в супереч всім заходам і бажанням Хмельницького, що в своїй безпорадности жалиться перед королем: “Неустанно що тижня шле Хмельницький своїх послів до короля, заявляючи свою охоту, зичливість і вірне підданство з своїми козаками, і дає знати, що хлопи з Руси Дніпром [47] ідуть на Московщину і там піддаються Москві, не хотячи бути послушними своїм панам на Руси, і підіймають Москву на війну против короля і всеї Річипосполитої. Що з ними скаже робить король (питає нібито Хмельницький) — чи їх затримувати, чи їх бити, чи вільно пускати?” [48].

Кисіль пише королеві в квітні, з приводу моковських похвалок, що військо Запорозьке впрошується під Московську протекцію:

“Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм прирожденним, - хоч поганству, а поготів там де оден нарід і одна віра! Тому я завсїди більше боявся сеї ліґи (московської), ніж татарської. Але вповаю на милосердє боже, що коли не попустив того на нас в першім і другім році не попустить і тепер! А до того й козаки, що правлять тим селянством, ніколи не прийдуть до доброї згоди з Москвою, анї Москва з ними”. І далі, нарікаючи на “шарпанину” українського люду з боку жовнірів і всяких офіціялістів: “Чернь, не можучи терпіти тіранії, по тім як її на ріжних місцях горлом карано за бунти і виступи против панів, валить за Дніпро, і не знаю вже, хто ще там зістався? [49].

Поки ті новини не залунають (про московський протекторат) ще яко-тако; але скоро від Москви вийдуть ті новини — всьому кінець! Чернь, настроєна як найгірше, піднесе чуба, і тоді бо-зна що буде зо мною і з усею Річ-посполитою. Тепер на все треба зважитись, і доходів і всього зріктися, аби під хвилю, коли приготовляється війна загранична, була загашена війна внутрішня”. “Розіслати універсали, щоб ніхто не смів зачіпати (козаків і селян, очевидно). Які не чують, нехай тепер почують, що діється з вітчиною. Нехай закинуть шарпанину! Я тут рискуючи здоровлєм своїм для служби в. кор. м. на собі несу весь тягар — нехай же ті панове що в тилу мене помилують: нехай не видирають у хлопа все що він має з душею разом, аби тільки потім якось назад до Польщі втікти!” [50].

Розуміється всі сі поклики старого воєводи — зріктися претенсій на доходи з української людности, приборкати жовнірів і т. д., були цілком не реальні і безнадійні. Але цікаво, що він се розумів: що по всім пережитім українського “плєбса”, чи “ґміну” ніякими карами на горло не можна загнати назад в перед-революційне ярмо, і вони, сей “плєбс” або знайде собі иншого протектора, або вивтікає за кордон Річипосполитої. Принаймні стільки ж зрозуміння, скільки у сього старого волинського шляхтича, не менше, ми мусимо припускати і у Хмельницького та инших керманичів козацької політики. Вони мусіли розуміти, що їх готовість проливати як воду кров українського “гультяйства” чи “сваволі”, котру вони з такою пильністю демонстрували перед польськими кругами, не розвязує справи, а тільки збирає наоколо них громовину тяжкого, злопамятного хлопського гніву і завзяття, котре также небезпечно було силоміць затримувати в межах козацької України, як і випускати за її межі.

“Про Хмельницького я чув, що він був зводник. Він же й продав нашу Україну. Він її скрутив. Бувало ще мої батьки звали його мошенником. Більш ні на кого так не жалілись як на Хмельницького” — росповідав старий, 75-літній дід у селі Волоському над Порогами членам дослідчої експедиції [51]. Така лишилася традиція про козацького батька в селянських низах, що волочилися з місця на місце, кидаючи насижені, загосподарені місця перед привидом панської неволі.

Мусимо думати, що гетьман і старшина коли не в повній, то в деякій мірі відчували всю небезпечність ситуації, яка творилася ними. Але вони не вважали можливим вийти з сеї політики пів-слів і пів-діл. Не насмілилися викликати Річ-посполиту шляхетьску на рішучу росправу, ані не мали охоти вернутися в становище її підручників і слуг, як вона того хотіла.

Релігійна справа, митрополит у Варшаві, січневі конференції, становище козацьких делєгатів, київська діскусія в березні, іркліївська нарада.

Джерелом обопільних закидів і роздраження зіставалася також реліґійна справа — що була висунена гетьманом уже підчас зборівських переговорів для замасковання своїх соціяльних і політичних уступок, і тепер далі роздмухувалася не тільки з церковної, а і з козацької сторони, щоб відтягнути увагу від болючих соціяльно-економічних питань, звязаних з Зборівською угодою. Як стільки раз перед тим, інтереси, мовляв, православної віри мали служити покривкою політичних комбінацій, і в недалекій будучности мали оправдати перехід козаччини під московський протекторат — так тепер вони ж мали осолодити всім покривдженим зборівськими пактами болючі розчаровання, які їм довелося понести в своїх безпосередніх інтересах. Все ж війна велася за віру! Зборівський договір постановив, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, митрополит дістане місце в сенаті, і т. д. Чи не варто було, супроти такого тріумфу “руської віри”, перетерпіти такі “дочасні” прикрости як відновленнє “послушенства” польським панам і державцям, приверненнє польської адміністрації, і под.?

З другого боку — явне недодержаннє зборівських постанов в справі реліґійній давала добру зброю козацькій старшині, що необережно попустила польській стороні в питаннях польської адміністрації, панського права і т. д. стільки, що не могла того фактично виконати. Всяким обвинуваченням з польського боку в сих пунктах, старшина могла противставити недодержаннє польською стороною постанов в в справах церковних і реліґійних. Контр-претенсія, “встречный иск”, як то кажуть. Коли козацька сторона не додержала своїх зборівських з'обовязань тільки почасти, то польська сторона в реліґійній справі не зробила майже нічого. Вона систематично дурила Українців у сій справі. Воєвода Кисіль, що при зборівських переговорах посередничив у сій справі і присягою своєю ручив за додержаннє сеї обіцянки, в листі до короля, писанім з Київа в жовтні 1650-го р., під очевидними впливами тутешніх балачок на сю тему, в виразах можливо здержливих і обережних, але досить ясно представив королеві і всій правлящій стороні історію ошукання української сторони в сій справі за сей рік:

Відкликаюсь і покликуюсь на правду всіх панів що були під Зборовом, що пункт про скасованнє унії був принятий в абсолютній формі, і гетьман запорозький жодною мірою не годився инакше як тільки щоб се заприсяг в. королівська милость і ми всі. Моєю скромною працею і послугою се було ослаблене постільки, що я відхилив підписи сенаторів і комісарів, і ту присягу збив (уневажнив), а скасованнє унії — приняте так абсолютно — переніс на порозуміннє з прев. митрополитом київським, сподіваючися дійти з ним згоди — що форму скасовання ми з ним винайдемо. Потім коли прийшов я, після багатьох трівог, до Київа, перед соймом, твердість того пункту помякшив я тим способом, що те що було про віру перевів я на маєтки — виявивши їм сю неможливість: “Як ви не хочете, аби вашим сумліннєм командували, то й ви не забагайте командувати”. Тоді весь запал звернувся на окремі церковні маєтки. Досить в те вложив я своєї праці і чести! Другий конфлікт наступив по соймі. Третє було — коли я виступив з розділом маєтків на дві категорії: по померших (вакантні) мали одержати, при живих — чекайте (їх смерти). Се не вдалось — мало я не заплатив се своїм життєм в Київі, всім се відомо. А тепер ще прилучилось, що й те що було дозволене і згоджене на соймі, і се все загальмовано: в. кн. Литовське (його канцлєри) не припечатало привилеїв, і не віддало всього (згідно з привилеєм), і так само в Холмі. Яка ж сварня знову — і знову се все тут відзивається, і вся чернь хвилюється! [52]

Досі ся справа була відома в загальних рисах; тепер матеріяли віднайдені в польських справах старого московського посольського приказу дають змогу вглянути до неї детальніше.

Почалося ще на листопадовім з'їзді з Хмельницьким у Київі в 1649 році. Стоючи на тім, що зборівських постанов не можна взагалі переводити в життє, коли їх сойм не потвердив, Хмельницький і старшина звернули увагу воєводи Кисіля, що постанови в реліґійній справі доконче мусять бути потверджені й виконані, инакше буде біда. Про се воєвода росповідав потім на січневих варшавських конференціях:

Відкрию вам останню раду: уже на прощанню з паном гетьманом, коли ми радилися про мир, — він наказав мені найбільше піклуватися про благочестє і знищеннє унії, -"Инакше ми або знову до війни, або вишлемо до короля з проханнєм, щоб він нам потвердив зборівські постанови і в справі знищення унії показав нам свою ласку, все ж инше тобі, пане воєводо, доручаєм — аби мир совершенний і упокоєннє миру вчинив, а поза тим сам будеш знати, що робити” [53].

Підчас усіх сих конференцій він з своєї сторони, а митрополит з свого боку не переставали повторяти, що коли ся реліґійна справа не буде полагоджена, се буде остання біда і для Річпосполитої і для них персонально: буде нова війна з козаками, а їм особисто не буде можна очей в Київі показати, особливо митрополит се повторяв, що бути йому в Дніпрі, коли він в чім небудь попустить з козацьких постулятів.

В зборівських пактах говорилося, що реліґійні постуляти поставить соймові митрополит і православне духовенство, і згідно з їх формульованнєм сойм то ухвалить, а король затвердить [54]. Тому король вислав запросини до митрополита і православного духовенства, щоб вони прибули на сойм. Судячи з того, що митрополит виїхав з Київа 2 грудня, скоро за Кисілем, виходить, що згадана київська конференція в середині листопада була властиво перед-соймовою нарадою, в якій Хмельницький з старшиною (то значить — з козацькою делєґацією на сойм), митрополит з духовенством і воєвода Кисіль як повірник уряду в руських справах і шляхетсько-руський патріот — мали уставити спільну лінію в церковно-національній справі. Тепер коли віднайшовся дневник подорожі митрополита до Варшави, що день за днем, докладно як рідко, росповідає “діянія” варшавської місії, можемо доволі добре уявити собі сю лінію.

Митрополит з иншими владиками і архимандритами приїхав до Варшави 2 січня н. ст., за 10 день перед скінченнєм сойму; після дуже ласкавої авдієнції у короля, що обіцяв йому полагодженнє православної справи, була визначена нарада трьом єрархіям: латинській, православній і уніятській під проводом біскупа познанського, і всі інтересовані зазначили свої позиції. Православну сторону крім митрополита представляли: владика львівський, номінат на владицтво мстиславське, архимандрит печерський й ігумен михайлівський. Уніятську — владика пинський Війна-Оранський в заступстві хорого митрополита і смоленський Злотий з кількома архимандритами. Кисіль пояснив зібранню, які були козацькі домагання в зборівських переговорах: унія має бути скасована, всі маєтности православної церкви їй привернені, “в Київі і на всій Україні” не має бути ні латинських костелів ні монахів яких небудь орденів. Він, Кисіль, підчас переговорів всяко старався збити козацьку сторону з такої різкої позиції і звільнити короля від присяги; почасти йому вдалось добитися у неї деяких уступок, почасти він заплутав текст договору, так як ми тепер бачимо — що його можна було натягати на ріжні способи, а властиву формулу відложено до митрополичої доповіди соймові — що відкривало можливість дальших модифікацій, дорогою натиску на митрополита. Під час київської конференції, протягом трьох тижнів, в нарадах з гетьманом і митрополитом, Кисіль всяко старався поменшити українські вимоги — "так свирЂпо и нагло о том ся не домовляти” (як висловлюється переклад дневника). І на спільному засіданню з митрополитом і козаками у Хмельницького, коли Кисіль доказував, що вимагаючи свободи віри для себе, не випадає заразом домагатися реліґійного примусу на инших: примусового привернення уніятів до православної віри, — йому довелося осягнути се, що Хмельницький погодився на тім, аби не домогатися скасування унії, а тільки передачі православним того що їм давніше належало і було передано уніятам.

Хмельницький на се так рече: “Річ неподобна і тяжка когось против волі до віри своєї притягати і в вільному королівстві поневоляти — вірити як хто хоче, се й ми від літ узнаємо, і більше не хочемо уніятам наприкрятися: нехай вірять як хочуть, бо й корол. м. ріжних вір людей має в своїм королівстві. Але всі добра церковні, здавна наші і силоміць відібрані — нехай нам вернуться. А ти, отче митрополите, коли в тих наших річах тобі доручених не будеш против Ляхів стояти, і задумав нашу раду переміняти і на щось нове призволяти над нашу волю, — то конечно будеш у Дніпрі! І ти, воєводо, коли якоюсь зрадою обіцянку королівську (зміниш) — безчесно згинеш. А ми війною битись за своє готові”!

Супроти сеї погрози Кисіль рішуче радив уніятській і католицькій стороні задоволити “Руський нарід” — щоб не стягнути на себе нової війни. З ним погоджувались і католицькі біскупи. Але виявилось, розуміється, повне розходженнє православних єрархів з уніятськими, що мали платити за се заспокоєннє Руського народу. Митрополит заявив готовість стати на точці погляду гетьмана: уніяти мають вернути те що забрали у православних — те що належало народові Руському благочестивому. Але уніяти, граючи принціпом реліґійної свободи, проголошеним Киселем і, мовляли, прийнятим “паном Хмелем”, рішучо протестували проти якого небудь насильного порушення їх стану володіння. В тім підтримали їх і латинники, закидаючи православним, що вони підіймають тепер претензії, яких не заявляли при поділі церковних бенефіцій, при виборі Володислава. А на митрополитові оправдання, що він не може нічого спустити з своїх вимог, бо з тим його силоміць сюди прислали козаки, і не добившися сього, йому не можна й до Київа вертатись, “хіба що в Дніпру мали б водою напиватися”, — з'їдливо примовляли йому, що він дав собою командувати своїм вірним, які б його повинні слухатися. Митрополит на се завважив, що тепер коли піддані командують своїми панами, не диво що й пастирям доводиться слухати своїх овець. А Кисіль влучно завважив, що як би в Польщі повстали Мазури, було б з біскупами ще гірше! Коли не задоволиться реліґійних домагань — буде війна, козаки знову крикнуть: “До зброї!”, “а митрополит з духовними будуть у Дніпрі!” Нагадав останню пригадку, що дав йому гетьман на прощаннє (наведену вище). Але біскупи стояли при тім, що жадання православних занадто високі, вони роблять порозуміннє неможливим — і в тім духу заповів своє звідомленнє королеві голова зібрання, біскуп познанський.

Так вирисувалася ситуація, і по сім Кисіль з своїм товаришом, каштеляном київським Бжозовським, взяв в оборот правосланих владиків. На конференції, що відбулася другого дня між самими православними, Кисіль сказав дуже характеристичну промову, яка очевидно в високій мірі промовила до серця зібраним клобуконосцям:

"Преосвящений отче митрополите і ви, чесні отці! “Не надійтеся на князів ні на синів чоловічих, бо в них нема спасення: вийде дух його і вернеться він в землю свою і в той день погинуть всі помишлення його!” Не треба покладати благочестія нашого (православної віри) на силу козацьку, — бо коли благочестіє збройне повстане, то від зброї і загине! Треба при всім мати на увазі Річпосполиту. Бо (инакше) коли б прийшло до великої війни, то чи побідили б Поляки — ми б згинули (коли б пішли в розріз з волею уряду і сойму), побідили б козаки — ви по давньому були б слугами своїх слуг. Я так раджу: насамперед — сойму не розривати, бо через се розірваннє вільности війська Запорозького не дістануть затвердження, а ми стратим їх (козаків) милость і вірність — знаємо яка їх вдача! Коли сойм розірветься задля нашого благочестя, і вчинено наглу війну, навіки буде злоба у Ляхів на благочестіє наше. Переможуть Ляхи — ми пропали, переможуть козаки — ми й далі в неволі у них, а потім — тому що вони ані радити панством ані втримати самі не зможуть — дістанемося в чиїсь треті руки. По третє — коли почнемо від зборівських прав, на котрих все стало, і будемо жадати знищення унії, — коли буде з'їзд (реліґійна справа буде передана на спеціяльну конференцію), ми не одержимо нічого з того що взяли кровю; коли буде війна — буде той право писати, за ким буде побіда. Отже як зле ні з чим відси поїхати, так зле суперечкою свою сойм розірвати, вільностей війську Запорозькому не затвердити і війну наглу і страшну вчинити. Краще їхати до країв своїх із потіхою і з святим покоєм, і до війська Запорозького з вольностями, а до тих убогих християн, що тепер в неволі живуть — з свободою".

І він перечислив ті дрібні, конкретні уступки — владицтва, манастирі, церкви — которих можна жадати зараз титулом заспокоєння православних, а все инше відложити на будучий сойм.

“Коли будемо в такій же силі — то як умре якийсь владика уніят, що у них за життя не можна відібрати, можна буде відібрати й силою, і за поміччю божою унія скоро счезне, а благочестє процвіте. Коли ж сила наша ослабне — можливо що й одержане пропаде! Бо все йде за силою. Писано права, і присягано нам, і все се змінилося. Що тільки одержати можна, се й приймемо, а спокою соймового не нищімо, бо в тім наше і життє і погибель!”

Духовенство уперто обстоювало свою позицію: жадати повороту всіх урядів і дібр, що відійшли від православної церкви, вважаючи, що їм краще вернутися з відмовою сойму, ніж з такими дрібними уступками. Але Киселеві до відмови доводити ніяк не бажалось, і він зробив тоді арбітрами справи козацьких послів (обробивши. їх наперед, по всякій імовірности). Коли їх запрошено на сю конференцію — по сій інтимній нараді з владиками, Кисель ухищренно, красномовно і многоглаголиво, виложив перед ними свої думки, ставлячи ділєму: чи домагатися повного повороту бенефіцій і розірвати сойм без затвердження зборівських постанов про козацькі вільности та викликати нову війну, чи вдоволитися обіцянкою короля, що бенефіції передаватимуться православним в міру того як помиратимуть нинішні уніятські владики, і не розривати сойму — "про що мене пан гетьман просив, аби я пильно тим піклувався” (так!). На се взяв слово Іван Креховецький, правдоподібно провідник козацького посольства, і заявив, що поділяв гадку воєводи: “Трудно нам узяти щось насильством від короля і Річипосполитої, і хоч ми мусимо вимагати зборівської обіцянки, що унія буде скасована цілком і маєтности їх повернені нам, але коли тепер не повертають усього, то краще взяти що небудь, з тим щоб по смерти нинішніх уніятів нам повертали далі, аніж не брати нічого і сойм розірвати. Адже й уніяти не все одразу у нас відібрали, і ми від них помалу будемо віднімати і відбирати”.

Очевидно таке становище козацької делєґації рішило справу на користь компромісу, і тепер питаннє було тільки в тім, чого жадати. Прийнято було также — хоч се не сказано в дневнику, але Кисіль зазначив в своїм експозе, — що справа не буде винесена на сойм, щоб його не зірвати, а рішена буде “обіцянкою короля”, себто королівським привилеєм, що буде виданий заднім числом, ніби то з сойму. Сойм закінчився 13 н. с. рано, митрополит другого дня “жалісно розмовляв з воєводою про скінченнє сойму і незатвердженнє справи благочестян, і того ж дня “отець наречений витебський списував всю ніч, чого мають домагатися”, а рано воєвода виготовив “супліку до короля” від митрополита і всього духовенства. В ній по всяких пригадках і поясненнях, ще митрополит і духовенство зовсім не з своєї інціятиви, а за наказом короля і під примусом війська Запорозького приїхали, щоб взяти участь в соймових нарадах над зборівськими обіцянками, — тим часом сойм скінчився і тепер їм за таку безрезультатну місію грозить смерть (“козаки нам Дніпром грозять, та й самому панові воєводі нема пощо їхати до Київа”), — ставилося такі три конкретні пункти до королівського полагодження. Православні мають дістати спорожнену архиепископію полоцьку, владицтва луцьке, холмське і перемиське, архимандрію Жидичинську, монастир Лещинський, церкву в Люблині. Друге — має бути виданий привилей на поверненнє православним всього що їм належало: вакантне зараз, заняте — в міру опорожнення. Третє — аби було передане православним все що було їм признано за Володислава.

Се й стало вихідним пунктом дальших конференцій. Король визначив засіданнє під проводом самого примаса, з участю духовних і світських сенаторів. Вишневецкий в межичасі задав митрополитові блискучий бенкет, де сам всемогучий канцлєр Осоліньский підніс тост на честь митрополита, а Вишневецький з свого боку обіцяв всяку підтримку — коли тільки його проситимуть. Дійшов до такого висказу, що як військо Запорозьке вийшло з його дому (я думаю, що се натяк на Байду Вишневецького), то він вважає своїм обовязком всяко дбати, щоб воно “більше роспростореннє мало”, і всяко готов йому в тім служити!

На засіданні у примаса, що мало остаточно рішити справу, 16 січня н. с., митрополит став на тім, що він унії нищити не мислить, в критику її не пускається, настоює тільки на поверненню всього відібраного. “З тим нас козаки виправили, наказуючи нам: або з усім що нам належить до нас їдьте, коли ж згодитеся на те що вам недогідно — знайте що до Дніпра вас конечно попровадять”. Але й така формула була признана католицькою стороною, навіть самим Осоліньским занадто широкою; вони доводили, що навіть козаки в зборівських переговорах не ставили справи так радикально — що було зовсім не вірно. Підканцлєр литовський Лев-Казимир Сапіга (Сапєга), що особливо гаряче виступав против православних постулятів, вирвався фатальною фразою: “Краще нам вас в вітчині нашій не мати, ніж неподобні бажання сповняти”; з приводу її Кисіль з ним “розсварилися аж до зубів”: “Чи ми не рівні і не маємо такої ж части в вітчині, і не вільно нам спільних вільностей заживати?” Кінець кінцем католики дали згоду на всі пункти, з виїмком архиепископії полоцької, котрої, мовляв — усвяченої кровю Йосафата, ніяк не хотіли уступити православним, - і взяли сю справу на рішеннє короля.

Король рішив сю справу Соломонівським судом. Зіставив за уніятами архиепископію полоцьку, а витебську прилучив до православної епархії мстиславської, розтяв пополовині маєтности полоцько-витебської архиепископії і віддав половину на епархію мстиславсько-витебську, а поза тим досить повно задоволив конкретні домагання православних, пильно обминувши всякі натяки на принціпіяльне скасованне унії, і так постилізований привилей, з датою 12 січня в Варшаві “на соймі”, підписав 20 січня, а православні зараз же подали його до книг варшавських і люблинських.

“На тім же засіданню (16 січня) о. митрополит подякував через сенаторів королеві за місце в сенаті, а зрікаючися такої чести для себе, за неміччю й убожеством, застерігав се місце на будучий сойм (собі) або наступникам своїм. Тепер же просить короля, аби нашим духовним зволив дати місце в трибуналі, з духовними римськими, бо нам там великі обиди творять”. Се останнє, дуже реальне побажаннє, король не згодився задоволити — бо склад трибуналу залежав від посольської соймової палати. Загалом же сорозмірна поміркованість митрополита була прихильно оцінена, і король дав йому милостиву прощальну авдієнцію, поки писався в канцелярії привилей; митрополит чекав його в Варшаві, уповажені ж його займалися перебираннєм признаних йому бенефіцій. Уряд зробив все можливе, щоб се улекшити; на відібраннє церкви в Люблині (акт дуже ефектний, з огляду на значіннє Люблина як осідку трибуналу для Малопольщі й України) вислано не тільки 50 драґонів, але й кількох єзуїтів, що мали стримати люблинських єзуїтів від орґанізації яких небудь “тумультів”, як їх називано.

З початком березня н. с. митрополит повернувся до Київа, де відбувся новий з'їзд — описаний нами раніше: з участю гетьмана і старшини, воєводи Кисіля, татарських делєґатів, і т. д. Участники й інтересовані в зборівських постановах мали констатувати, наскільки польська сторона їх виконала. Загально констатувалось, що ні, і спеціяльно в справі реліґії. На жаль не знаємо, як було прийнято тут звідомленнє митрополита з його місії; можна думати, що пройшло гладко для нього самого — бо нема відомостей про які небудь виступи против нього. Але поведінка польських правлящих кругів, і Кисіля як посередника, була піддана дуже різкій і з'їдливій критиці [55]; гетьман з військом констатували, що в реліґійній справі зборівських обіцянок не виконано: справа на соймі не була, повне скасованнє унії обминено, виконаннє тих конкретних справ, що обіцяє королівський дипльом, зістається непевним. Рішено вислати нове посольство до короля, і перед усім добиватися залагодження реліґійної справи: “щоб король у Короні Польській і в. кн. Литовськім велів віру уніятську чисто скасувати і церкви знищити — аби унії ніде не було і до решти аби була скасована”.

Так формулували сю інструкцію козацькі посли в Варшаві перед послами московськими; в офіціяльнім тексті се було стилізовано так:

“Що в договорі було написано про уніятську віру, досі не виконано, і панове уніяти того в Короні польській і в. кн. Литовськім не хочуть уступити, згідно з волею і наказом кор. й. м. і Річипосполитої: не залишаючи свого давнього упору, не хочуть вступитися з сіл і маєтків належних до урядів духовних, і прав давніх (документів очевидно) на фундації православних церков не віддають. — Тому посли наші насамперед будуть просити, щоб унія згідно з заприсяженим словом й. кор. мил. була знищена не — відкладаючи з року на рік на будучі сойми, але задля згоди і спокою всього християнства тепер же то було виконано, місця і будинки, на манастирі предками надані, були привернені нашим православним духовним” [56].

Ще грізніш було се висловлено в листі гетьмана до короля, що мали повезти сі посли [57], — але зміст був той же; я наводив уже його [58], але тут повторю те, що нам тепер потрібне:

В справі заспокоєння реліґії, що ми були доручили о. митрополитові і духовенству, — коли на нинішнім соймі до повного заспокоєння прийти не могло, то ми й за ту ласку [59] в. кор. милости унижено дякуємо і покірно просимо, аби усе, що містить в собі дипльом, тепер же було приведене до виконання як у Короні так і в в. кн. Литовському. Бо то звичайна річ у панів уніятів — не дбати про накази королівські, як то ми дізнали за життя покійного короля, брата в. кор. милости. І знову таки просимо, щоб уже ріжниці в реліґії грецькій більше не було, і по смерти старших панів уніятів, тих що за привилеями покійного короля тримають катедри і церкви з маєтностями, щоб ті бенефіції віддавалися вже нашим духовним — старої грецької віри, послушенства патріярха константинопольського. А коли б за щасливого напування побажання наші свого ефекту не дійшли [60], і пішли в відкладаннє — то військо Запорозьке мусить докучати в. кор. милости своїм проханнєм ... поки вони не дістануться до рук наших православних.

Але хоч як військо Запорозьке підчеркувало першинство сеї справи поміж усіми домаганнями, се їй нічого не помогло: король у своїй відповіди на козацькі петиції, даній 3 травня [61], відмахується від неї як справи скінченої:

Що король під Зборовом обіцяв війську Запорозькому в справі з'єднання народу Руского, про се київський митрополит договорився з сенаторами духовного чину — з біскупами і з (иншими) сенаторами: про уніятів, про владицтва і церкви, і король й. м. зробив більше того ніж було написано в договорі, а коли б хто в тім зробив перешкоду, з простих людей чи з урядів, то кор. мил. учинить на те справедливість, як вступить до нього проханнє про се.

Розуміється, все се могло тільки більше подражнити українську сторону, і отсе недодержаннє зборівського договору в реліґійній стороні зістається неустанним против-арґументом до яких небудь пропозицій чи докорів з польської сторони. “Реліґія грецька не заспокоєна" — се висіло весь рік над польсько-українськими відносинами і служило зручною зброєю українській стороні. Коли приміром польське правительство стало накликати Запорозьке військо до війни з Москвою — зараз стало се питаннє: треба заспокоїти Руський нарід в реліґійній справі. Кисіль відбувши в сій справі конференцію з гетьманом і занотувавши для уряду “пункти, які ще треба залагодити”, одмітив і се: “Нарід і реліґію Руську заховати в як найбільшім спокою, щоб не підіймалось ніяких нарікань, і не мішало справи — бо і Хмельницький натякнув, що він хоче домагатися віддання всіх маєтностей владицтв ідучи на ту послугу” (краще сказати: перше ніж іти на сю послугу) [62].

Чого домагалися тут, можемо міркувати з тих інструкцій, які дав митрополит свому висланцеві до Варшави Климентові Старушичу після іркліївської наради з гетьманом і Кисілем, на поч. серпня (самий факт сього з'їзду в глухім Задніпровю дав доказ актуальности, пекучости сеї справи). Митрополит вказував, що перемиський уніятський владика Крупецький не допускає до церковних маєтків православного владику Винницького, не вважаючи що король видав йому привилей на се владицтво. Подібне діялося в епархії луцькій з православним владикою В. Чапличем, а ще гірше — в холмській з Балабаном, що не міг ані дочекатися королівського привилею ані тим менше — впровадження в володіннє епархією. Митрополит нагадував, що він кілька разів споминав про обіцяну королем деклярацію; з долученого до інструкції проєкту, — що він просив короля підписати і видати в формі канцелярії, -бачимо, що тут ішла мова про ґарантію передачі православній митрополії всіх урядів і бенефіцій по смерти теперішніх уніятських держателів: всі королівські листи видані за сей час уніятам мали бути уневажнені, як помилково видані, і на будуче ніяких привилеїв на уряди і бенефіції Руської церкви не мало видаватися без рекомендації православного митрополита, і т. д. [63].

Розуміється, король такої декларації не дав, уніятські владики борюкалися з православними кандидатами далі, “Руський нарід і руська віра” лишались незаспокоєні всупереч заприсяженій обіцянці короля, і се лежало як камінь між обома сторонами.

Польські пляни напустити козаків на турків, польські поголоски про хана, що він хоче воювати з султаном, надії на венецію

Щоб зробити польську сторону податливішою, відвернувши її сили й увагу від українських справ, Хмельницький з старшиною на всі способи силкувалися вплутати Річпосполиту в війну з котрим небудь сусідом. Але з тих способів не виходило нічого — крім розголосу. Розголос був справді не абиякий! Уже тоді йдуть балачки про плян розділу Польщі з ініціятиви Хмельницького, приблизно такий як став набирати реальности 6-7 років пізніше: московський цар візьме Литву, Шведи Прусію, Ракоцій Краків і т. д. [64]. Але пляни сі визрівали повільно. Так само, з тих же мотивів, польські керманичі ломили собі голову над ріжними плянами, якби розвести козаків з Татарами й звернути їх силу на котрусь иншу державу. Але на великий їх жаль, і Хмельницький з ханом трималися міцно, та заявляючи повну готовність іти війною куди схоче польський уряд, збирались іти воювати разом, — не инакше як разом і всюди разом, і тим вперед відбирали половину рації від кожного такого політичного пляну, що їм пропонувалося з польської сторони.

Зимою, після зборівського замирення, в польських кругах відродився старий проєкт Володислава-Осоліньского: пустити козаків на море. Руховою пружиною, була, мабуть, знову Венеція, що всі сі роки вела енерґійну боротьбу з Туреччиною, замкнула Дарданелі своєю фльотою і шукала на всі боки союзників, щоб окружити Царград бльокадою з півночи і сходу. Венецькі політики вернулися до старих плянів орґанізації козацького наступу від Чорного моря, розбитих смертю Володислава, і ще з осени 1649 р., зараз по зборівськім замиренню, вони стали шукати відповідну людину, щоб вислати до козаків. Може не без їх же авспіцій поновилася в Балканських краях акція для орґанізації повстання серед балканських християн, що їх іменем накликала свого часу Володислава IV до виступу проти Турків [65]. Воєвода Валахії Матвій Басараба взяв на себе протекторат. В його столиці Торговищі зимою 1649 р. зібрали ся на з'їзд більш і менш автентичні представники сеї анти-турецької ліґи, і в грудні відси вислали до Варшави священика Петра Парчевича, з листами від “намістника болгарського”, католицького болгарського архиепископа (in partibus) і якихось “начальників болгарських племен" — закликати Польщу щоб вона помогла балканським християнам визволитися від Турків [66]. З подібними ж закликами ті балканські змовці зверталися також до Австрії й Венеції. В Варшаві, як оповідав потім Парчевич, привезений ним плян против-турецької ліґи був дуже прихильно прийнятий: канцлєр Осоліньский, підканцлєр Лещиньский, Єремія Вишневецький й ин. заявились її прихильниками. Гетьман Потоцкий, що прибув слідом з Криму, теж взяв її сторону. Польський уряд рішив підтримати місію Парчевича перед австрійським і венецьким двором, вислав з ним свої листи та дав своїм послам відповідні інструкції вербувати прихильників сій анти-турецькій лізі. А у себе в першу голову почав в сім напрямі переговорюватися з татарським послом, що прибув слідом за Парчевичом.

Варшавські дописи до ріжних західніх газет кажуть, що сей посол теж привіз пропозицію союзу против Порти. Якийсь неназваний сенатор, котрого лист опубліковано у французькій ґазеті з 1 березня, повідомляв, що татарський посол переказав королеві докори, зроблені турецьким візирем ханові за його замиреннє з Польщею: хан був ними до крайнього загніваний, і відповів, що він війшов в порозуміннє з королем, аби доходити своїх прав опіки над малолітнім турецьким султаном, — разом з королем він піде для сього походом на Царгород. В инших ґазетах повторялася звістка, що хан шукає союзників для війни з Портою. Маємо й варшавські записи, як про се оповідалось. Якийсь невідомий кореспондент, доносячи про авдієнцію татарських послів, росповідає спочатку офіціяльну частину сього посольства: запитаннє, чи зборівський трактат затверджено? пригадки про невиплачений харач за ряд літ; пораду — забути козацькі провини і задоволити їх жадання. А далі додає таке неофіційне оповіданнє. По відповіди канцлєра на офіціяльні пункти, татарський посол, мовляв, оповів, що перед його виїздом з Криму приїхав з Царгороду посол Отаманської Порти з такими запитаннями до хана: “Чому то він підбивши мечем так богато країв належних Польщі, не подав їх в підданство цісареві турецькому, як його васаль?” "На се великий хан так відповів. Витолкуйтеся наперед передо мною, на що ви, вбивши попереднього, правдивого султана, посадили на панстві дитину? я її не визнаю і не хочу визнавати за цісаря, і не узнаючи нікого за свого пана, не хочу нікого мати й признавати, тільки короля польського бажаю приятелем мати” [67].

В посольськім звідомленню Пушкиних записано таке ж з слів литовського писаря Юрія Бутримовича, що буває для записи посольських слів “в ответной палате”. Його оповіданнє ще докладніше. Ханський посол “будучи на посольстві відкрив королеві, що до кримського царя присилав посольство турецький цар — про те що кримський цар повоював з козаками Польську землю і взяв багато сенаторів, а до нього нікого не прислав, і з польських городів під його руку нікого не привів, і з польським королем замирився без його відома: се він зробив недобре, бо ж він в підданстві у нього, турецького султана, а таке велике діло зробив без його відома. Кримський цар відповів послові, що се попередні кримські царі з усею Кримською ордою були в підданстві у давніших, прирождених султанів Турецької держави, а тепер вибрано султаном невідому йому людину, коли повинен був стати султаном Турецької держави він, кримський хан, бо він з роду володарів Турецької держави. І переказував посол королеві, щоб король велів Богд. Хмельницькому з Запорозькими козаками йти в поміч кримському цареві на турецького султана — добувати Турецьку державу за своїм прирожденим правом. Король згодився, велів Б. Хмельницькому з козаками йти війною на Турецьку державу з кримським ханом. Та ще говорив кримський посол королеві щоб він не наступав на козаків і ніякого лиха не чинив: як би король на них став наступати, то кримський цар їх не видасть, піде війною з козаками разом на Польську землю. Коли ж козаки без причини почнуть війну з королем, то кримський цар разом з королем буде стояти против козаків і побивати їх як бунтівників” [68].

Наче б то доволі катеґорично і документально, а тільки в ґрунті річи се просто варшавський блєф. Розуміється, що ні листи привезені ханським послом в січні, ні пізніші — вислані при виїзді до Криму Потоцкого і Каліновского — нічого не говорять про се. Се ще можна б толкувати так, мовляв, що такої делікатної річи ханські дипльомати не хотіли класти на письмі. Але й поза листами нема ніде сліду, щоб у хана був такий плян - війни за турецький престіл.

З пізнішого можемо дорозуміватися, що за иншим разом хан пропонував спільну компанію против Москви; чи сим разом пропонував кампанію против Порти, а потім одмінив плян? Се не дуже правдоподібно, а далеко правдоподібніше здається мині, що в січні про спільну війну з Портою завели розмову з татарським послом Пол я ки, під вражіннєм “болгарських пропозицій”, а ханський посол що найбільше — притакував тим плянам, і спільним розумом польським і татарським винайдено таке дотепне мотивуваннє: доходженнє ханських прав на реґенство в Царгороді. Пущено, очевидно, сей концепт далі вже в формі татарського проєкту, як оден з арґументів за можливістю акції против Порти, і так пішло воно гуляти по Европі.

Папський нунцій де-Торрес, що дуже пильно слідив за сею справою, так доносив про неї, з нагоди відправи до дому січневого татарського посла. Сей посол росповів королеві про посольство до хана від султанського візира: були там тяжкі докори ханові за те що він напав на Польщу без дозволу султана — його зверхника і пана, і за те що він пустив на волю богато полонених Поляків: візир жадав половини здобичі сеї війни і половину викупів за сих полонеників. Хан на се відповів, що найбільше права на Отоманську державу має він сам, хан, як найблизчий родич правдивої султанської династії. Над собою він не признає ніяких панів: він був досі вільним володарем і потрапить в кілька день здобути своєю шаблею корону, що тепер прикрашає голову хлопчика, котрому вона не лицює. Нарешті загрозив султанові, що коли протягом короткого часу він не уступиться з свого царства, то хан його прожене [69].

Вся ся белєтристика росповідалася ніби на те, щоб здобути у короля дозвіл, аби козаки могли піти в поміч ханові в сю експедицію — так наче б то Хмельницький без королівської згоди не міг дати сеї помочи, і наче б то хан не міг далеко певніш зажадати й дістати її від гетьмана, ніж король! Тиждень пізніше нунцій повідомляв, що хан одержить (від короля) значне число козаків в поміч, потім — що Хмельницькому наказано (з Варшави!) не йти самому в похід — бо його присутність потрібна на місці, щоб стримувати від повстання селян. Але коли курія, зацікавлена сими ханськими плянами на Царгород, очевидно — не звісними з инших джерел, зажадала від нунція повніших відомостей в сій справі, він мусів, місяць пізніше, з деяким конфузом відписати, що понад те, що він був написав про той татарсько-козацький похід на Турка, нічого більше він не міг довідатись. Татарський хан через свого посла просив козацької помочи для задуманого походу на Турків, котрому він вказував ріжні рації; король порадившися з кількома сенаторами, що були тоді при дворі, дав на се згоду, і Хмельницькому післано накази, щоб він не виходячи сам в похід, з огляду на селянські бунти, післав 12 тис. козаків в поміч ханові; кажуть, що те козацьке військо сполучилося з ханським, — але більше вістей не було: в сих краях пошти нема, і через їх пустинність і розлеглість, новини, навіть в важних справах, напливають дуже скупо [70].

Натомість з инших джерел прийшли вісти, що в Царгороді хан заявляє велику льояльність перед Портою і готовість служити їй своїм військам. Ми знаємо сю звістку з першого джерела — з реляцій царгородського австрійського посла з кінця січня: візир показував резідентам молдавському і валахійському автентичний лист хана, котрим той заявляв свою готовість дати Порті на кожду потребу 100 тис. Татар і 20 т. козаків [71]. Коли ся відомість дійшла до Варшави, суперечність таких реляцій варшавські політики, по словам Торреса, одні поясняли тим, що се хан тільки хоче приспати увагу Порти, инші думали, що се хан веде таку зрадливу політику взагалі. А самому нунцієві найбільш правдоподібним здавалося, що хан хоче мати козацьку поміч для приборкання непокірних данників, щоб забрати у них здобич і ясир. Польським же політикам хотілось заняти козаків якимсь далеким походом — щоб там знайшла собі приложеннє їх воєвничість і жадність; чим би не скінчилась така експедиція, вона була б Польщі на добре: побили б козаків — се їх ослабило б, здобули б вони якусь нову територію — була б нова провінція Польщі. Але хоч при сім говорилось так, наче б згода Хмельницького вже була дана, й австрійському послові в Варшаві в середині лютого говорили навіть, що Хмельницький намовляв короля до походу на Турка, і той піддається на сі намови [72] — для мене зістається дуже сумнівним, чи Хмельницькому тоді дано було знати що небудь про такі рахунки на нього. Крайня здержливість, яку він потім виявив до сеї пропозиції, занесеної до нього венецьким висланцем в червні: його розвідування, чи король польський годиться на сей плян, — чи пропозиція робиться за його згодою і відомом, дає додумуватись, що з польської сторони йому такої пропозиції не робилось, і польські політики в січні-березні робили сі пляни за його рахунок — але без його відому!

Але потішаючи себе перспективою, що така діверсія упустить крови козацтву, польські політики заразом сподівалися за сю козацьку кров одержати де що золота для себе. Для того щоб козацький напад був підтриманий тяжшим польським наступом, Венеція мусїла дати Польщі грошенят на наєм війська; королівський сенатор дає такий обрахунок (в середині березня): треба найняти 6 тис. пішого війська і 4 тис. кінного [73]; на се треба було поважної суми, не яких небудь 200 тисяч скуді, як за Володислава. Набрати се військо король хотів не дома, а в австрійських землях. З ним він би наступив на Турка від Валахії. Але розуміється, перше ніж рушитися до Валахії, се військо дало б королеві змогу росправити ся з козаками! Се була друга користна сторона сього анти-турецького проєкту: посилаючи, ніби то, козаків на Турка, Польща мала б одержати за се гроші військо на приборканнє козаччини. Се був дуже дотепний плян — та тільки лишився літературною власністю своїх авторів!

Московський ультіматум Польщі, поради Кисіля, переговори з Хмельницьким, розмови козацьких послів з московськими в Варшаві, вісти з України, з місяця квітня, козацький проєкт православної ліґи, нерішучість Москви, відновленнє московсько-польського договору.

Раптом в сі пляни врізався московський ультіматум польському урядові. Московське посольство, що прибуло до Варшави в місяці березні для потвердження "вічної згоди”, цілком несподівано поставило неймовірні домагання. За образи царської гідности, нанесені їй помилками в титулах, в писаннях до московських урядів, і нечемними висловами в ріжних книгах, друкованих в Польщі, посли зажадали смертної кари на сих провинників, 500 тис. червоних за безчестє, і повернення Смоленська та иньших земель забраних від Московського царства підчас "Смутного часу", — инакше Москва вважатиме згоду за розірвану і не тільки сама повстане на Польську корону, але й підійме на неї козаків, Татар і Турків. На доказ реальности сеї погрози посли показували листи Хмельницького писані до царя, аби Поляки знали, що він шукає царської протекції, і натякали, що за Хмельницьким стоїть також Швеція і Семигород [74].

Польський уряд на се відповів, що він не вірить, аби такі абсурдні і негідні домагання могло поставити царське правительство: се мабуть посли від себе видумали, нехай вони почекають в Варшаві, поки королів гонець побуває в Москві й довідається, чи дійсно їх слова відповідають поглядам їх правительства [75]. Се був дуже зручний маневр, і сю проволоку польський уряд зручно використав для того, щоб підтяти московському правительству всяку можність пуститися на воєнну дорогу. В сій справі, між иншим, запитано гадки воєводи Кисіля, як спеціяліста в справах московських і українських: лист від самого короля йому вислано одночасно з висилкою гінця до Москви — в вербну неділю, 10 н. с. квітня він був уже в руках старого воєводи, і той дуже схвильований таким знаком уваги і довіря відбув зараз же нараду з своїм найближчим товаришом, київським каштеляном Максиміляном Бжозовським. Сам будучи дуже хорим, негайно виправив Бжозовського до Хмельницького: відводити його від Москви, а королеві виписав в сій справі довгий меморіял, висланий другого ж дня і захований в ориґіналі в збірці Чорторийських. Не переказуючи в деталях сеї многословної писанини, я спинюсь на деяких більш інтересних для нас моментах. Кисіль вважає ситуацію дуже поважною, і рішаюче значіннє надає позиції в ній Запорозького війська, инакшими словами — позиції Хмельницького. “Коли Москва вже порозумілася з Шведами і з иншими, що нас тепер тиснуть, то се тяжка небезпека; а розум каже, що вона не приїздила б з такою вибагливою місією і такими небувалими і тяжкими вимогами, коли б не обміркувала б і не орґанізувала б проти нас війни. Але коли вони мають (порозуміннє) з Шведами, а Порти(!) — Кримська і Чигиринська зістаються при нас, Біг з нами!” — Можна ще як раз повчити Москву розуму і на ній здобути реванш за всю пережиту неславу Польщі. Порозуміннє Москви з Шведами не може бути дуже твердим, між ними зістається старе суперництво, і Кисіль радить королеві постарати ся як-скорше закінчити переговори з Швецією, що велися про ріжні спірні справи. Вислати посла до Криму і забезпечити собі приязнь Орди. Але головну і негайну увагу звернути на козаків. Кисіля непокоїть, що саме поїхав до Хмельницького якийсь московський гонець, — отже треба спішити, щоб не дати себе випередити. Не думає, щоб Хмельницький мав охоту зломити недавню присягу королеві — адже не перший раз його пробують спокусити. Бжозовський визондує його, а король тим часом нехай вишле до нього, Хмельницького, листа такого змісту, що він складає заспокоєннє України на них двох: на Хмельницького і Кисіля (минаючи Потоцкого, значить) — нехай вони про се подбають, а вже польське військо на Україну не піде, буде затримане на теперішніх позиціях — аби тільки Хмельницький витрівав в заявленій вірности. Одначе в двох справах треба доконче вдоволити українську сторону: гостро заборонити "шарпанину” з польської сторони [76] і зробити кінець порушенням даних обіцянок в реліґійній справі [77]. Українську масу Кисіль уважає — як ми вже бачили — знеохочено до польського режіму безповоротно, але з козаччиною, то значить, — з її правлящою старшиною, він уважає можливим прийти до порозуміння — коли тільки піти на зустріч її вимогам: їй до Польщі ближче як до Москви.

З Москвою Кисіль радить пробувати дійти порозуміння, коли ж не вдасться — йти на війну, і зараз рушити кілька козацьких полків на Сіверщину, щоб не допустити на українську землю московського війська: инакше все Задніпровє, себто його селянська і міщанська маса, спалахне бунтом, з котрим не можна б було дати ради [78].

Перед самим Великоднем прийшов до Кисіля новий лист від короля в тій же справі, з ріжними плянами і побажаннями, як треба використати воєнні сили і дипльоматичні пляни Хмельницького — на хана, на Ракоція і т. д., і Кисіль не чекаючи повороту Бжозовського виписав гетьманові шумного листа від себе, прохаючи прибути до нього до Київа на нараду, з огляду на ріжні нові питання порушені королем. Широко і гучно росписувався про боже провидіннє, що чуває над Польщею й її королем, і викриває та в-нівець обертає змову ворогів, спеціяльно Москви, що бажаючи взяти реванш за понесені утрати шукає спільників против Польщі, підбиває Шведів, Ракоція і т. д. Кисіль нагадує гетьманові, що Ян-Казимир — його креатура, грубо висловлюючись, і він певно не схоче лишити його без підтримки в трудній ситуації [79]. Король рахує на нього і просить Кисіля йому написати, щоб гетьман від себе написав ханові і використав посольство Ракоція, що за відомостями короля мав бути тепер у гетьмана. Кисіль вважає крім того потрібним порадитися з ним про оборону сіверського пограничча від можливого московського наїзду, і не можучи через недугу приїхати до гетьмана, просить як найскорше “зблизитися до нього” — “хоч на провідну неділю з великодним колачем, хоч коли ваша м. зможеш прибігти”.

Можливість повоювати Москву він представляє незвичайним щастєм для козаків, впадаючи в їх добичницьку псіхольоґію:

“Зглянувся Біг на нашу бідну Русь Україньу [80], на голоту, на те убожество, що блудить, ходить, а самі вже не знають куди: всюди голод! Поживляться там, дасть Бог, бо ж він свідком, що ніхто у нас не мислив про ту війну, ані не бажав її — поготів король й. м., але коли пани осударі [81] важилися під нами рів і яму копати, присягу зламавши, — самі в ній будуть, дасть Біг. Сього нам треба було [82], аби своя земля утишилася досконально, та свої рани залічила і недостатки спомогла, а війська польські і запорозькі, забувши як дома себе кривавили, спільно на спільного неприятеля [83] сили обернули. Чи змордується військо далеким походом? Чи там переправи? Чи трудність яка? Все дома! Можу то на закінченнє написати: Ласкав пан-Бог на ваш-мосці, і як почав пістувати, то до кінця пістує. Журивсь-єси в. м. сам з собою, думав завше над тим, як би то королеві й. м. і вітчині нагородити, що та нещасна свара ущербила, — аж тепер пан-Біг дає оказію" [84].

Хмельницький не поїхав до Київа — побаченнє його з Кисілем відбулося в Черкасах, в місяці червні; в Київі по недавніх заворушеннях йому мабуть не хтілось показуватись. Але перед Бжозовським і він, і старшина, очевидно, не пожалували запевнень в своїй повній готовости йти на Москву разом з Татарами, як то собі бажав король. Таку звістку, очевидно, привіз від них Бжозовський. 26 квітня сповіщає він короля з Київа, що неважаючи на недугу, яка тримала його в ліжку, він сповнив дорученнє, одержане від “старшого колєґи”, воєводи Кисіля, як міг найкраще, згідно з даною інструкцією [85]. Але на жаль — звідомленнє про всі подробиці льояльно лишає свому старшому колєзі — а його звідомленнє досі незвісне. В депешах нунція є тільки коротка згадка, з слів канцлєра Осолінького,в середніх днях травня про дуже сприятливу відповідь козацького війська на польську пропозицію [86].

В цитованім вище листі до Кисіля з 26 травня (очевидно 5 н. с. червня) гетьман повідомляв його, що він уже давніш чув від хана, що той рад стати разом з ним “против неприятеля королівського величества” (царя), коли буде потреба, і тепер знов отримав від нього листа з потвердженнєм [87].

Докладніші відомості надійшли від воєводи Кисіля на підставі розмови його самого з Хмельницьким на сю тему в Черкасах в середині червня. Маємо також витяг з тих переговорів [88].

На пропозицію післати від себе до хана — щоб Татари помогли Польщі на Москву, Хмельницький, мовляв, обіцяв се зробити, і певний, що Орда піде — коли не сам хан, то брат його нуреддін-султан, бо так умовлено у них, що коли Хмельницькому буде треба, він прийде з усім військом. Але добре було б, щоб король як найскорше від себе післав до хана і запевнив собі поміч Орди спеціяльним приреченнєм (очевидно — з відповідними дарунками), бо Татари жадні — треба запобігти щоб їх Москва не перетягла подарунками до себе.

Що до самого пляну кампанії радив напасти там де Моравський шлях притикає до Сівери — се зветься Свина дорога. Польське військо непотрібне — наробить великого галасу; досить буде з сеї сторони козаків з Татарами, які швидко можуть зібратись, — мусить тільки бути запевнена безпечність: домам, жонам і дітям козацьким. Але се може бути не скорше як з початком жнив, коли Орда коней випасе, скорше не піде. До того часу треба затримати московських послів — аж все буде готово.

Взагалі зробив на Кисіля вражіннє повної готовности і щирости для короля, і він знову радить королеві показати йому всяку честь і ласку: прислати дарунок, лист від королеви, заманіфестувати прихильну політику в справах реліґійних і под.

Але нам всі сі чемні заяви гетьмана доказують лише його лицедійські здібности, нічого більше! Бо справді воєвати з Москвою не було ні трохи в його інтересах, хоч він і відгрожувався походом під сердиту руку; але саме — тим більше відгрожувався,чим більше почував неможливість зірвати гнів на Москві за те, що вона не йшла йому на руку.

Дійсну політику в сій справі зазначили козацькі посли в Варшаві. З посольського справоздання Пушкиних довідуємось, що сі посли приїхавши до Варшави 19 н. с. квітня й довідавшися про московський ультіматум, дуже енерґійно, як тільки могли, старалися підтримати московських послів в рішучій і непримиреній політиці. Поляки, мовляв, мусять уступити з огляду на козацьке військо, що шукає протекції царя — а за козаками стоїть і Крим, і православні балканські держави [89]. Коли ж би Поляки не уступили і пішли на війну, Москві нема чого відступати і перед сею перспективою: маючи за собою козаків, вона може повести війну на вірну побіду — її підтримає і польська опозиція, всякі ображені королем сенатори і шляхтичі; а чуткам про незгоду і розрухи на Україні не треба надавати ніякої віри: військо встане як оден під московською протекцією.

Першу таку розмову мали козацькі посли з московськими 22 с. с. квітня (2 травня). Вони росповіли про справи доручені їм від війська і пообіцяли дати копії всіх документів. Згадали, що в дорозі до Варшави перестріли гонця, що їхав від короля до гетьмана з повідомленнєм про московський ультіматум і некоректне поведеннє московських послів, що змушує польський уряд видати війну Москві, і король бажає в тім мати поміч Запорозького війська. Висловили переконаннє, що гетьман і військо тої помочи не дадуть — хіба що про око пообіцяють, а давнє задушевне побажаннє козаків таке, щоб цар почав війну з Ляхами, а вони, козаки, стали б у ній по стороні царя. Тому московському посольству треба твердо в своїм стояти і йти на розрив з Польщею. Одночасно з тим як з київського з'їзду висилано їх, козацьких послів, до Польщі, від гетьмана висипалося посольство до царя — Криса з иншим товаришом, і хоч зміст посольства варшавським послам не був відомий докладно, але очевидно, вони припускали, що воно стоїть в звязку з бажаннєм війська — перейти під протекторат царя, і вони, посли варшавські, хочуть як найскорше повернутись, щоб своїми звідомленнями про польсько-московське напруженнє підтримати се бажаннє [90].

Оповідали й се, як канцлєр Осоліньский наказував їм говорити перед московськими послами, що козаки готові з Поляками воювати Москву, — щоб московські посли зменшили свої вимоги [91]. Але Полякам стало відомо, що козацькі посли, бувши у царських послів, навпаки радили їм настоювати на своїх вимогах. Тому і на обіді, що їм дав гетьман Потоцкий, він дорікав їм за се, і за те теж що вони добиваються скасовання унії, яка нічим Запорозькому війську не шкодить [92]. Козацькі посли заперечували сі розмови з царськими послами: казали, що вони ходили на московський двір купувати соболів і вино, а розмов з послами ніяких не вели. Тому просили Москалів в се побаченнє (6 травня), щоб вони надалі не видавали їх перед Поляками. А 9 травня зложив їм прощальну визиту Богдан Пешта, і росповівши піддячому Богданову про закінченнє своєї місії просив ще раз переказати великим послам, бр. Пушкиним, щоб вони з Поляками не мирились, бо козакам безсумнівно прийдеться воювати з Поляками. Король Зборівського трактату не сповняє, і в чім нібито уступив, то з лукавством, щоб ті обіцянки потім взяти назад, як давніш се робилось. Уложивши з царем договір і закупивши кримського хана Поляки задумують винищити козаків — про се остерігав їх оден вірний і обізнаний з справами чоловік. Гетьман по повороті послів без сумніву вишле зараз послів до царя, щоб він прийняв їх під свою руку і спільно з Москвою почне війну з королем, а до них прилучиться богато й бідної шляхти і всякого стану людей в Польщі й Литві, “що живуть від сенаторів і богатих панів у великих бідах” [93].

Таким чином козацькі посли розгортали звісний уже нам варіянт української політики: ліґа православних під проводом московського царя. На жаль досі не вдалося нагромадити документального матеріялу для тодішніх зносин козаччини з Дунайськими князівствами, про котрі так богато й уперто говорилося в тім часі на Україні і в Польщі. Ґоліньский записує в своїм записнику, з нагоди приїзду козацького посольства з реєстрами:

Хмельницький підбив Москву, так що вона зібрала війська на Корону Польську й хоче зломити перемирє, і з огляду на успіхи козаків почала згорда говорити: “Чому король і Річпосполита, заплативши викуп своїм хлопам-підданим, не мала б заплатити викуп і нашому цареві?”

Также післав Хмельницький послів на Угорщину, до Ракоція князя семигородського, підбиваючи його підняти війну на Поляків. Обіцює зробити його королем польським, Польщею з ним поділитись. Тільки мати Ракоція відрадила і відраджує синові, щоб приязни і вірности своєї королеві і Річипосполитій не ламав, бо не годиться вязатися з хлопом і чужим підданим та йому помагати: “Коли він свому панові віри не дотримав і на нього пірвався, то боронь Боже щоб і тут твої піддані потім тогож не вчинили; у кого б ти ратунку шукав? Ближчі Поляки ніж хлопи”. На сі намови матери (Ракоцій) став приставати, коли б тільки його брат не схотів чогось колотити і з козаками броїти, котрим таки не треба дуже вірити.

Сі ж козацькі посли через Семигородську землю поїхали до Мультан, до господаря мультанського — теж з посольством від Хмельницького: підіймають його, щоб зачав війну з Польщею й поміг Руси в тім успіху (“щастю”), що вона має над Поляками: визволила свою віру грецьку з неволі. Господар там не дав козацьким послам богато говорити, але завівши їх до покою, зо три години говорив з ними, і не було можна довідатися, що вони там між собою уложили” [94].

Насуваються гадки, якою б то дорогою пішли справи, якби московське правительство справді послухало тоді козацьких рад і пішло на розрив з Польщею, і Україна перейшла під протекторат Москви три з половиною роки скорше, ще не обезкровлена війнами й еміґрацією 1651-3 років? Але до того не прийшло: московські правлящі круги не рішилися піти на розрив з Польщею і на союз з козаччиною. Ряд подій раптом відслонив перед ними можливість повторення страшних для боярства і для всіх маючих верств обставин московської Смути перших двох десятиліть XVII віку: самозванства, народніх повстань, наступів польських та козацьких ватаг. При кінці травня 1648 р. стались дуже небезпечні масові розрухи в Москві, і потім хвиля таких масових забурень прокотилася по ріжних сторонах Московського царства [95]. Разом з тим, одночасно з вістями про переговори Польщі з козаками і Кримцями про спільний наступ на Москву — викликані ультіматумом Пушкина, — прийшла на Москву відомість, що на дворі Хмельницького з'явився “вор" — називав себе сином московського царя Василя Шуйського. За московськими відомостями се був син торговця-міщанина з Вологди, Тимофій Акундинов, що потім в Москві був писарем (піддячим), і відти, пересварившися з родиною, втік на Литву, разом з иншим таким же авантурником, і став удавати з себе царевича. Вперше московське правительство довідалось про них в Царгороді в 1746 р.; потім вони побували в Римі і в Венеції, через Семигород весною 1650 р. дісталися на двір Хмельницького, що держав їх в гонорах, й виїзжаючи в середині липня за Дніпро завіз до Мгарського Лубенського манастиря — ближче до московської границі — щоб відти їм лекше було вести зносини з московськими сторонами [96].

Такий збіг обставини не міг справді не затрівожити московське правительство: на нього дійсно мусіли повіяти спомини московської Смути, і воно заходилось як найскорше ліквідувати небезпечні можливости, викликані необережним ультіматумом, та навпаки — просити польський уряд вжити своїх впливів на Хмельницького, аби він видав їм “вора”.

З другого боку — польське правительство мало можливість продемонструвати московському посольству не тільки згоду Хмельницкого на воєнну прогулку в московські землі разом з Татарами, але й велике спочуттє сьому плянові Кримської Орди. Десь в середині червня н. с. [97] до Варшави прибули кримські посли — в відповідь на запитаннє, очевидно післане після московського ультіматума в березні-квітні. Хан заявив через них свій непохитний намір воювати Москву, кликав короля в похід і навіть грозився, що коли Поляки не будуть з ним разом, то він з козаками буде змушений воювати Польщу! Московським послам, коли вони післали від себе привитати новоприбулих татарських послів, Татари виявили крайню зневагу: відіслали їх післанця з ріжними лайками, і Полякам докоряли, що вони так панькаються з Москалями, коли ті не варті того. Так записує одержані з Варшави відомости литовський канцлєр Радивил — в тім освітленню очевидно, яке урядові варшавські круги надавали сьому татарському посольству. Він додає, що така перспектива польсько-татарсько-козацької ліґи дуже сильно підтяла московські претензії: московські посли стали значно мякші після сього [98]. Нічого дивного. Скорше приходиться дивуватись, що не вважаючи на ретіраду свого правительства, вони все таки потрапили і в такій некорисній ситуації добитись ще ріжних сатисфакцій від польського уряду, напр. що книги з ніби то образливими для Москви виразами були прилюдно спалені в Варшаві, на великий жаль і образу польського шляхетського громадянства, що в тім відчувало тяжке моральне пониженнє своєї держави, конституційних прав, і т. д.

Московсько-польський конфлікт зійшов зі сцени. Договір поновлено. Те, що могло статись тоді, мусїло відійти на кілька літ, щоб повернутися в иншій, далеко менше користній для України ситуації. А тим часом Хмельницькому і старшині з огляду на нерішучість Москви приходилось світити очима перед Поляками і притакувати їх плянам — так як ото діялося на вище оповідженій розмові гетьмана з Кисілем десь в травні чи в червні.

Венецька місія до Хмельницького, венецький посол віміна в Чигрині, в червні 1650 р., відповідь Хмельницького на венецьке посольство, звідомленнє віміни, дальші переговори і поголоски, про війну з Туреччиною.

В початках червня н. с. гетьман приймав венецького висланця в справі анти-турецької ліґи — козацького походу на Турків. Сим разом дати цілком певні, бо маємо автентичне звідомленнє самого висланця. Був се венецький священик дон Альберто Віміна, вишуканий кінець кінцем для сеї місії Торресом — в Варшаві [99]. В квітні він одержав від венецького посла в Відні Ніколя Саґреда, котрому була доручена ся справа, інструкцію для сього посольства і листи для Хмельницького — писані в дуже загальних виразах, з огляду на непевність козацьких настроїв. Головним завданнєм Віміні дано — вислідити, наскільки вірні сі відомости (пущені в Варшаві) про намір хана спільно з козаками атакувати Порту [100]. Коли дійсно такі наміри у них єсть, належить їх всяко підтримати, обіцянкою помочи Венецької республіки — одначе в загальних виразах, до отримання дальших інструкцій. Доручалося також розвідатися, чи не могли б до тої акції бути притягнені господарі Молдавії і Валахії, і які вигляди на участь в ній Польщі.

Коли ж би виявилося, що такого наміру у Татар і козаків нема, послові доручалося заграти на псіхольоґії Хмельницького, щоб понудити його самого до такої акції против Порти. Він мав йому представити поважаннє, яке має в Венеції його імя, його християнська ревність і благородне серце, сотворене для великодушних діл. З другої сторони вказати на безрадність Отоманської імперії — спільного ворога всього християнства — під властю хлопчика, серед сварок міністрів, розстрою в адміністрації, ворохобні серед війська. Шість літ Порта даремно напружує свої сили против Венецької республіки — сильна рука Хмельницького нанесе їй рішучий удар. Венецька фльота кілька разів замикала Дарданельську протоку: останній раз вона протягом 22 місяців тримала її в бльокаді не даючи ні війти не вийти ані малій барці. Коли б разом з новим наступом венецької фльоти, що має статись сього місяця, сильна козацька фльота з'явилась перед Константинополем і нічого иншого не робила, тільки перетяла б довіз поживи сьому великому місту на кілька тижнів, зараз почались би в нім розрухи, і після такого удару заданого голові, нічого б не вдіяли і всі инші части імперії.

Посол повинен був пильно вважати, яке вражіннє на Хмельницького зроблять сі доводи. З усею розвагою, якої вимагає така серьозна справа, мав він виміркувати, чого може сподіватись Венецька республіка від нього: які сили міг би він рушити і коли? яке становище Хмельницького і козацького війська? Чи виписані з реєстру селяни приведені до послушности? якої помочи і грошевих субсідій потрібував би гетьман від Венецької республіки? якою дорогою могли б бути передані йому гроші, так щоб він міг їх одержати без розголосу?

По одержанню сих писаних інструкцій від Саґреда Торрес виробив Віміні авдієнцію у Осоліньского, що дав йому ще ріжні устні поучення від себе [101]. Заговорив про пляни против-турецької ліґи, котрій всею душею спочуває, і коли тільки здоровлє йому позволить, поїде до Італії, з нагоди Римського юбилею, щоб там попрацювати для сеї справи — в інтересах Венеції. Потвердив, що вже раніше дав Хмельницькому наказ — постаратись виправити якусь частину “сеї збунтованої юрби” на Чорне море і в даний момент вичікує сього походу. В будущині має намір орґанізувати також і сухопутний похід. На запитаннє Віміни, як се погодити з тим що король заповів Порті послів для потвердження згоди, — канцлєр відповів, що така була ухвала сойму, але король може затримати посольство так довго, як йому сподобається. Для улекшення Віміні подорожі обіцяв йому дати листа до воєводи Кисіля і православного митрополита, одначе для безпеки радив перебратися за купця й удавати, що він подорожує в справах торгівлі попілом і деревом — з котрої дістають великі бариші Голяндці: в такій формі до нього краще ставитимуться і люде і шляхта.

Не вважаючи на всі запевнення спочуття сій місії, дані Осоліньским Віміні, а королем Торресові, Віміна не набрав переконання, що вони справді ставляться до неї прихильно. Розуміється, так воно і було: творячи лєґенду про велику анти-турецьку ліґу з козаками і Татарами, козацький похід на море і т. д., вони не могли бути вдоволені з того, що венецький висланець буде на місці у першого джерела провіряти, як воно єсть. Характеристично, що в розмовах про сю місію ні король ні канцлєр нічого не згадали про наміри хана воювати Турцію, так росписувані перед тим: очевидно тут абсолютно нічим було похвалитись, і ясно було, що сі наміри були варшавським винаходом.

Виїхавши 7 травня з Варшави, Віміна був за тиждень у Львові, і відси на Константинів дістався 29 травня до Паволочи, де тоді була польсько-козацька границя: резідував польський підстароста і козацький отаман. Тут Віміна мусів відкрити дійсну мету своєї подорожі — инакше б не поїхав далі. Його венеціянське походженнє — оповідає він, зробило йому тут дуже добру репутацію, бо Венеція має, мовляв, тут велику славу через свої останні успіхи против Туреччини; козаки висловляли надію, що гетьман певно позволить їм іти на Чорне море, в поміч Венецькій республиці [102]. Козацькі посли, що вертали ся з Варшави, відвізши туди новоспоряджений реєстр, прийняли Віміну під свою опіку, і він швидко і щасливо за пять день доїхав до Чигирина, де застав Хмельницького, і другого дня був покликаний на авдієнцію “до палацу”.

“Я застав гетьмана ("пана ґенерала") в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) і деякими козацькими начальниками. Він устав з свого місця і стрів мене серед покою, обняв мене і посадив потім коло себе. Я подав йому вірительну грамоту вашої ексцелєнції (Саґреда) і разом з нею латинський переклад, бо довідався, що гетьман не вміє італійської мови, ані з близьких до нього осіб ніхто нею не володіє. Мої пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Віміною) задоволили його, і без якого небудь закиду він почав з того що випив за моє здоровє горілки — котра кілька разів обійшла наоколо — аж прийшла пора обіду. Підчас того він роспитував мене про новини з Німеччини, і про деякі подробиці воєнних успіхів Венеції, аж нарешті дав знак, щоб я виложив свої поручення. Тоді я росповів, що в. ексцелєнція вислав мене уцілувати його руки і засвідчити поважаннє до його особи та побажаннє, аби йому повелося забезпечити спокій собі і своїм людям згодою почесною і корисною. Християнські володарі сподіваються, що нинішнє затишє (в операціях против Турка) урветься, бо Козацька нація (la-natione Cosacca) не звикла його зносити — підіймаючи зброю на Турка на суші й на морі. Він (Турок) тепер стоїть безборонний перед якими небудь нападами з сеї сторони, звертаючи всі сили на те щоб стримати успіхи венецьких сил, нагромаджених під Дарданелями... Пройшла поголоска, що й Татарин пристає з козаками, заохочений догідною для ріжних здобутків ситуацією — хоче, по перше, заволодіти Отоманською імперією, на котру претендує, і вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданнє козаків): визволити з неволі патріярха і силу бідних християн. Тому всесвітліша республіка Венецька схотіла вислати когось, щоб довідатися правди в сих поголосках і запевнити в. ексцелєнцію, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венеції, що мусів би лишити Татарам і козакам повну свободу в здійсненню їх планів.

“Відповів (гетьман), що дякує в. ексцелєнції за чемні відносини і ще перед моїм приходом дуже інтересувався успіхами венецької сили і царгородськими розрухами. Що він тішився їх (венецькими) успіхами і радо прилучився б до їх акції, коли б лише домашні справи забезпечились настільки, аби не треба було боятися нових внутрішніх клопотів — при незабезпечених відносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (між Поляками) добре настроєні, що бажають спокою, але є ще й неспокійні люде, що не перестають відгрожуватись і похвалятися пімстою (козакам), і умови згоди досі не виконані. Знає, що татарський посол був в Варшаві, але в яких справах, се ближче йому не відомо, і хоч він ханові брат і товариш, він не може здаватись на нього так далеко, що міг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападів. В кождім разі не залишить подати сю справу на обраду і рішеннє Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тім, що всесвітліша республіка Венецька підогріла б охоту козаків відповідною грошевою субсидією”.

Віміна на се відповів, що при великім множестві козацького війська не трудно було б його поділити й пуститися на війну з частиною його — лишивши другу частину для охорони. Польщі козакам нема чого боятися — так вона знищена і вичерпана, і прихильники реваншу не мають послуху у короля і більш розважних людей. Що до грошевої субсидії з боку Венеції Віміна припускав, що вона її не відмовить, хоч має величезні видатки. На се гетьман нічого не сказав, а запитав, чи Віміна має паспорт від польського короля, инакше сказавши — чи робить свої пропозиції за його відомом і згодою? Віміна відповів, що не має і не просив, бажаючи заховати свою місію в секреті, одначе короля поінформовано про сю подоріж, і він виявив своє спочуттє. На се гетьман завважив, що дійсно для такої акції потрібна згода короля — і пустився в згадки про пляни Володислава, розбиті неохочими до війни маґнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Турків, вважав се можливим, бо відносини Татар до Турків подібні до тих, в яких були козаки до Польщі до останнього часу; коли б хан схотів іти на Турка, гетьман також пішов би. З сього Віміна мусів зміркувати, що всі варшавські балачки про ханські пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцію в сім напрямі й польські накази Хмельницькому — післати козаків на море, чиста фікція: Хмельницький не знав про се нічого і висловлював все се як свій проєкт і цілком нову гадку. Але ясніш поставити сього делікатного питання Віміна не зважився; він тільки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козаків до помочи (в дорозі йому сказали, що Хмельницький саме виїздить за Дніпро до козацького війська, зібраного на поклик хана). Гетьман заперечив — військо зібране для походу на Черкесів, що не схотіли дати ханові уставленої дани хлопцями й дівчатами.

Серед сих розмов, що потрівали кілька годин і перепліталися горілкою, оповідає Віміна, кінець кінцем застелили стіл і принесли обід, до котрого запрошено і його, і потім довго пили, аж доки прийшла пора відправляти послів: одного татарського, другого донських козаків, і гетьман відпустив Віміну, двічі випивши добрим вином за щасливі успіхи венецької зброї. Роспитувавши старшин Віміна довідався, що татарський посол приїздив з подякою хана за козацьку поміч в експедиції на Черкесів, а Донці приїздили потвердити своє брацтво з Запорозьким військом і заручитися його протекцією (про се посольство буде мова далі).

Потім Віміна мав ще другу авдієнцію у гетьмана, і на ній продовжувалися тіж розмови. Гетьман спитав між иншим, чому Венецька республіка не постарається намовити воєвод Валахії, Молдавії і Трансільванії, щоб вони теж підняли ся на Турка і визволили ся з-під його влади? Віміна не знав, що на се сказати. Далі гетьман докладніше спинився на кримській справі, доводячи, що похід хана певно привів би до повного упадку Оттоманську імперію, і тому треба б приложити всяких старань, щоб його підняти, - говорив, що напише про се в листі до Саґреда, і дійсно написав. Стараючись зрозуміти се натисканнє Хмельницького на участь хана (про бажаннє хана воювати на Турка йому знов таки нічого не було відомо!) — Віміна пояснив собі се так: “Хмельницький, чоловік дуже дотепний, знав що йому нема чого боятися иншого нападу, як тільки від сього сусіда-варвара (хана); хоч він не довіряє й Польщі, але знає, що рушитися вона не може, через недостачу людей, грошей і згоди. Тому хотів би бачити Татар заплутаними в турецьку війну: при звязку Татар з Поляками тільки се забезпечило б і улекшило б його людям похід на Евксін, і побіду”.

В суботу, 11 червня гетьман закликав Віміну до Суботова, “свого улюбленого місточка” і там прийняв “з своєю звичайною чемністю”. Сказав, що хоче його відпустити, дав йому листа до Саґреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усім полковникам, сотникам і т. д. чинити післанцеві вільний пропуск і давати, все потрібне на дорогу, і визначив трьох козаків провідників. Висловив надію, що скоро побачить його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким військом в сій справі, та постарається довідатися про погляди хана. Нехай Саґредо буде певен, що готовости підняти се славне діло - війну з Турком, гетьманові не бракуватиме. З розчуленнєм оповідає Віміна про богаті дарунки, які від нього одержав (прегарний карабин, багато інкрустований), всякий припас на дорогу (між иншим мід, котрого рецепту при тім Віміна подає), і кілька талярів “на горілку”. Дуже хвалить при тім Віміна козацьку гостинність і чемність взагалі. “Ґенерал артілєрії (обозний) в переддень мого виїзду після обіду повів мене майже силоміць туди де продається мід, велів принести на стіл деревляні барильця меду і горілки, казав покликати музику і забавлявся, щедро частуючи всіх хто приходив, і так трактував мене кілька годин ще в ночи. Грубовата і для італійської вдачі тяжка чемність — але виявляє велику любязність!”

В листі до Саґреда, переданім Хмельницьким і пересланім Віміною до нього зі Львова (написано його досить доброю латиною) [103], гетьман дякує іменем своїм і війська за виявлену до них прихильність, але в доволі рішучім тоні заявляє неможливість вчинити зараз Венецькій республіці ту прислугу, що вона від нього собі бажає. Вже покійний король Володислав хотів підняти всі сили на Турка, і дав Запорозькому війську гроші на морські човни: вони ще й тепер лежать готові на Дніпровім березі, — але маґнати і дорадники короля не допустили до тої війни короля, “і заборонили нам подати руку помочи всесвітлійшій Венецькій республіці, як ми того хотіли”. В тих трудних обставинах союзником і братом гетьманові і війську був хан; зазнавши його ласки, вони і в справі помочи Венеції не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Саґредо порадить свому урядові вислати послів до хана, і коли той дасть згоду, то й гетьман з військом не відмовляється від помочи — за відомом і дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привів до одностайности християнських володарів, аби вони могли дати відправу всяким ворогам, та дав при тім змогу виявити і йому свою приязнь Венецькій республіці і віддати їй бажану прислугу, — але як бачимо, кінець кінцем все залежатиме перед усім від кримського хана!

Взагалі лист написаний дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, “Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького”. Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.

В додаткових листах написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване) Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом “секретар” (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів що були в Варшаві; з причин вказаних гетьманом вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Отоманську імперію кинути в той бік великі сили, і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть і Москва не пропустила б покористувати ся сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду.

В шифрованім листі Віміна оповідає розмову, яку він мав при повороті в однім місточку з найстаршим з тих козацьких послів, що були в Варшаві. Той спитав, з чим гетьман його виправив. Вислухавши відповідь сказав, що Хмельницький мав нараду [104] з своїми довіреними людьми в венецькій справі, і всі згодилися, що треба післати певне число човнів і людей на море, — але Хмельницький не захотів рішати не забезпечивши себе наперед з боку кримського хана. Та до повороту Віміни ще можна буде щось зробити! “Я сказав, пише Віміна, — що треба б іще порозумітися про похід. з королем — бо в листі до в. ексцелєнції Хмельницький ставить умовою королівську згоду. Посол засміявся і сказав: “Король дасть дозвіл, а коли ні — то ми візьмемо його у Кодацької залоги”. — Кодак се твердиня збудована Поляками на Дніпрі, щоб стримувати козаків від походів — вони там тримають тепер свою залогу, пояснює Віміна, і далі завважає, що він переконався, що взагалі король і канцлєр не користуються у козаків такою пошаною, як він думав, і не дуже їм милі. Канцлєрові не забувають, що його замислом Хмельницький був під Збаражем проголошений бунтівником, а на уряд козацького гетьмана настановлено було ворога Хмельницького Семена Забуського: канцлєр був автором листів розісланих між козаків, що намовляли їх скинути Хмельницького і прийняти Забуського, і після згоди канцлєр постарався, щоб Забуський був обдарований польським шляхетством, і король дав на се згоду і затвердженнє.

“Що Хмельницький мало симпатизує королеві — пише Віміна далі, — на се, мині здається, я маю два сильні докази. Хмельницький за столом сказав тост до жінки притишеним голосом, так щоб дальші не чули, а мене вони не стереглись, думаючи, що я не розумію їх мови — “За здоровє великого короля”, сказав він: сі короткі слова звучали як зневага. Жінка з ґрімасою рушила головою, вони засміялись і встали.

“Ще більший другий. Принесено до Хмельницького королівський наказ, що під загрозою ріжними карами наказував, які титули треба виписувати Московитові. Поглянувши на папір і зміркувавши зміст він сказав з гнівом: “Так король боїться Москаля? Заберіть геть сей лист, я його не хочу знати! Се не для козаків, що хочуть свободи!” І так він не прийняв сього листу ані не схотів щоб його роспубліковано. Що до канцлєра, то мині здається, мої підозріння про нього і його хитрощі справдилися вповні: ані селянського повстання не було, ані Хмельницький не ходив в похід. Тому то він хотів утруднити подорож (до гетьмана) посилаючи мене на руки київського воєводи і митрополита — найбільших ворогів, яких має латинська віра!”

Я трохи ширше спинився на сім цікавім епізоді — стрічі з нашим козацьким світом культурної західнє-європейської людини, з політичним досвідом і доволі широкою, як на той час, загальною освітою. Віміна уважно приглядавсь до того що бачив, вмів орієнтуватися в нім і доглядатись того що крилося поза лаштунками. Він опублікував потім кілька праць про україно-польські і московсько-польські відносини, українське життя й побут [105], і в своїх донесеннях до Саґреда роскидав, як ми бачили, чимало цікавих подробиць життя, звісток і помічень над політичними відносинами.

Коротко докажу історію сих політичних плянів польсько-українських, про котрі зачав мову.

Після виїзду Віміни з Варшави наради і переговори про них ішли далі. 4 червня Торрес подає — здається досить припізнені вісти про нараду, що орґанізував коронний підчашний Остророґ в невеличкім гуртку сенаторів з приводу прохання дунайських католиків переданого одним тамошнім священиком — очевидно тим же Парчевичом. Його вислано на цісарський двір, а відти до Венеції, з листами канцлєра, а в Варшаві радили далі над способами, якби втягнути до сеї справи козаків і Татар. Пляни оживилися, коли розійшлось заклопотаннє викликане ультіматумом Пушкина, і царське правительство дало своїм послам наказ відновити вічну згоду з Польщею.

З тим як загроза війни з Москвою відійшла, стратили актуальність пляни заплутання козаків в сю війну і напущення їх на Московські землі, і знову можна було балакати про організацію козацького походу на Турків та торгуватися з інтересованими державами. Торрес росповідає те, що він чув про авдієнцію татарського посла у короля 20 червня н. с., — властиво панські балачки з приводу сеї авдієнції, що ходили в Варшаві в останніх днях червня [106]. Посол хана, каже він, заявив канцлєрові від хана устно, і те ж в листі виложив візір, що Татари через нужду і убожество свого краю і множество своєї людности примушені пуститися в похід, щоб здобути собі на прожиток — вони можуть заробити його собі тільки шаблею [107]. Широко доводив, як мало треба покладатись на приязнь Московита, що не мав звичаю дотримувати вірности сусіднім володарям, — вказав на приклади, як то підчас минувшого повстання в королівстві він тримав послів при Хмельницькім і шпигів під час Збаразької облоги, вичікуючи догідної хвилі, щоб напасти на Річпосполиту підчас найбільшої біди і крайности, та з'єднавшися з її ворогами взяти її під ноги! Нехай би Польща посилала козаків в якийсь заграничний похід: чи будуть вони в ній переможцями, чи будуть побиті — однаково то їй користь. Коли програють похід, се буде пожитком для королівства, бо воно позбудеться сих лотрів, від котрих неможна нічого сподіватися крім невгавучої злоби і безконечних злочинів. Коли поб'ють неприятеля, та здобудуть нову країну, розширяться й повернуть шляхті польській її маєтки, котрими заволоділи, і будуть дальше — не будуть бушувати в своїм краю. "Такі в коротких словах пропозіції й виводи татарського посла, і поскільки я можу з'орієнтуватися, — кінчить Торрес, - тут думають, що тими самими мотивами можна переконати й самих (Татар очевидно) обернути свою зброю против Турка”.

Так переводилися пляни варшавської дипльоматії з шин “на Москву” в напрям “на Царгород”!

Коли стало відомо, що гетьман коронний визначив збір війська на Поділлю і витягає сюди армату, готові були вважати се вірним знаком війни з Туреччиною. “Тут у нас знов якось на війну заноситься” — писав львівський синдик Кушевич до Кракова 5 липня. “Обоз має стати 4 серпня під Сатановим. Коронна армата вся виходить від нас, а ще з Варшави йде до нас чимало, а звідти піде далі. Від кількох днів у нас у Львові венецький посол, що вертає від Хмельницького: козаки чайки готують. Єсть і посол від кримського хана, йде до цісаря християнського, до Відня — завтра має виїхати до Кракова; хан щось інтриґує в справі турецького панства: вже Турки то помітили, як оповідають наші купці приїхавши з Царгороду. Дай Боже щастя” [108].

Незадовго по тім (в середині липня с. с.) прибув ще оден компаньон до сих плянів: приїхали семигородські посли, з поздоровленнєм з приводу замирення з козаками і закликали до спільної акції против Турків. Князь семигородський готов, мовляли, підтримати таку війну всіми своїми силами і засобами [109]. Се властиво був перший серіозний сторонній голос в сій справі — бо ж попереднє говореннє про наміри Татар і козаків воювати з Турком по всім наведенім мусимо вважати за побожне бажаннє самих варшавських кругів. Він мусів зробити сильне вражіннє.

Заразом стало відомо, що викликана місією Парчевича акція знаходить прихильність на цісарському дворі [110] і в Венеції — Парчевич прибув туди з листами Осолінского на початку червня. Венецьке правительство рішило спішно вислати до Варшави посла, щоб уложити з Польщею союз проти Туреччини — призначено для того Джіроляма Каваццу, що десь з поч. серпня вже вирушив у свою місію [111]. Реляція Віміни також зробила сприятливе вражіннє. За порадою Саґреда рішено було вислати його знову до Хмельницького, Кавацца в переїзді через Відень мав забрати закуплені вже Саґредом дарунки для Хмельницького і козацької старшини, як то радив Віміна (особливо рекомендував він “секретаря Виговського”). Осоліньский, збираючись на папський юбілей в серпні 1650 році, сподівався дати дальшого ходу сій акції, прихилити до неї цісаря і папу — та несподівано перед самим виїздом вмер, від апоплексії, 9 серпня н. ст. Але й смерть його не перебила сеї анти-турецької акції, що мала стільки впливових прихильників, починаючи від самого короля, і підогрівалася бажаннєм одержати сим титулом гроші і військо. Тільки з дипльоматичного слова вона не перетворялася в діло. Бо Хмельницький притакуючи польським плянам, весь час шукав опертя проти Польщі, і після того як Москва відновила свою “вічну згоду” з Польщею, більш ніж коли небудь почав працювати над скріпленнєм своїх звязків з Отоманською Портою і перетвореннєм їх в правно-державний союз: в підданство султанові і перехід України до катеґорії таких турецьких васалів як кримський хан, воєвода молдавський, мунтянський, князь семигородський.

Хмельницький заходиться коло тіснішого звязку з Туреччиною. Його директиви донцям. Кримські жадання помочи на донців і черкесів. Похід Лисовця і Тимоша Хмельницького.

Свого часу я згадував [112], що зараз мабуть по зборовськім замиренню гетьман за порозуміннєм з ханом посилав посольство до султана, демонструючи тісну приязнь козацтва з Татарами. Безпосередньої відповіди на се не маємо, але доволі правдоподібно, що на початку 1650 р. гетьман мав якесь посольство в відповідь на се: донські висланці, бувши в Чигирині в січні чули, що гетьман чекає до себе “турського посла" — він в той момент десь зближався до Чигирина [113]. Але з чим приїздив той посол, був він від самого султана чи від котрогось з башів, донські висланці не знали, і ми так само. Як оден з мотивів сього посольства можна припустити пригадку від Порти, щоб козаки не ходили на море. Як ми знаємо, донські козаки скористали з походу хана в поміч Хмельницькому в 1649 р., щоб шарпнути кримські та турецькі городи на Чорнім морі [114]; з того часу забезпеченнє турецьких земель від козацьких нападів стало одним з пунктів дипльоматичних переговорів з гетьманом, з боку татарського і турецького. Воно виступає в пізнішім листі, одержанім гетьманом в липні 1650 р., і дуже правдоподібно, що й січневе посольство порушувало сю справу. У відповідь на се гетьман, судячи з пізнішого відпису, заявляв не тільки свою готовість у всім вигодити Порті, але й бажаннє бути підданцем і користуватися її протекцією й помічю против усіх своїх ворогів — як от Ляхів. Зробив він сю заяву в листі післанім після січневого посольства і одержанім в Царгороді 27 квітня до рук Бектеш-аґи, “названого батька султанового” [115]. Таку заяву — виходить з грамоти, він посилав султанові ще підчас війни 1649 р., просячи помочи на Ляхів, і очевидно — поновив сю заяву на початку 1650 р. — на що отоманське правительство і відповіло посольством, що було в Чигирині в липні 1650 р.

Відомости про нього [116] дають нам деяку можливість орієнтуватися в сих переговорах, що на початку 1651 року закінчились формальним признаннєм України васальною державою Отаманської імперії й інвестицією гетьмана знаками сього васальства.

Не вважаючи на те що Порта, спеціяльно її столиця і двір, переживали тоді період замішань і упадку — так дуже підчеркуваного в вище наведених польських і венецьких міркуваннях, гетьман і старшина трактували се як переминаючу хоробу: рахувалися з Портою як з могутнім політичним чинником і силкувалися використати її для своїх політичних завдань. З двох політичних варіантів які раз-ураз виникали на українськім політичнім пляні [117]: уведення України в систему васальних держав, що стояли під зверхністю султана, чи орґанізації християнської противо-турецької ліги (яка теж мала два свої варіянти — вінчаючись або папою, або Москвою і патріярхами), в другій половині 1650 року, після того як Москва рішучо відмовилась від інтервенції, очевидно — рішучу перевагу взяв варіянт перший: звязатися з Портою, заручитися її протекцією та сприятливими директивами для сусідніх васалів її — Криму, Молдави, Семигороду, а для того — формально бути прийнятими між підданців султана. В сім напрямі велися переговори протягом цілого року після Зборівського замирення і закінчилися султанською грамотою місяця ребіул-евель 1061 — лютого 1651.

При тім Хмельницький старав ся з одної сторони підчеркнути в очах хана, що се акція не тільки вповні льояльна, а навіть корисна для нього: Хмельницкий мовляв демонструє се перед Портою, аби вона хана тим більше шанувала і ні в чім не тіснила. Так він се заповідав перед московським послом, так видно справді був писаний його лист, отриманий Бектеш-агою в квітні 1650 р. Але заразом — як видно з листу місяця ребіул-евеля, він обережно скаржився на хана перед султанським диваном, чи лекше кажучи — констатував факт, що хан його покинув в рішучий момент, в війні з Польщею, і на будуче, очевидно, добивав ся директиви, щоб хан "ніколи не обертав своїх очей і ух в польську сторону” — як то формулувала грамота з ребіул-евеля, повідомляючи гетьмана, що така директива ханові дана.

Та не покладаючись на впливи сих царгородських директив гетьман і старшина старались як болячці годити ханові, щоб придбати можливо найбільшу ласку його. Своїм суворим ультіматумом осягнув се гетьман, що Донці більш не пускалися на море ні сухопуть не ходили під оселі кримські та ногайські улуси: він дійсно стримав їх, так що вони в степові промисли не пускались — принаймні так жалувались перед московським царем (може й надмірно прибіднюючись) [118]. Потім в березні 1650 р. хан прислав гетьманові нового листа сповіщаючи, що він приймає до відому причини. з котрих гетьман не післав карної експедиції на Донців, і сам готов відступити від сеї експедиції, коли Донці йому “поклоняться”, а від гетьмана жадає тільки, аби він до них післав послів і потвердив, щоб вони не ходили на море. Гетьман дійсно написав зараз листа до Донців, щоб вони не псували йому “вічного братерства” з кримським ханом ніякими нападами на кримські й турецькі володіння, бо “ласка царя его милости и всЂхъ ордъ” потрібна для визволення церков божих; завдяки свому союзові чимало церков уже “одшукалося” в попередніх кампаніях, і на будуче гетьман сподівається того ще більше — тільки треба “поважати” сю кримську приязнь. Тому в інтересах церкви і вільностей козацьких — котрі, значить, хан теж помагає боронити, гетьман жадає “братерської любови” від Донського війська, щоб Донці не ходили на море. І московському цареві пише, щоб він Донцям тих походів заборонив. А коли-б того не послухали — гетьман грозить війною [119].

Донське військо одержавши такого листа, переслало його з своїми послами до Москви, а до гетьмана з його посланцями вислали свого посла, просячи щоб він їм не забороняв ходити на море і посилати людей на Крим. Але гетьман їм сього розрішення не прислав, а вони без його дозволу нікуди своїх людей не пускали [120].

Потім прийшов до гетьмана від хана новий наказ: вислати пять тисяч, а що найменче — три тисячі козаків за Дніпро, для сполучення з татарським військом, що мало йти під проводом ханського брата, калґи султана, на Черкесів. В сій справі маємо два листи: один, з датою 14 травня, роздобули московські вістуни, і він заховався в московськім перекладі, в актах посольського приказу; другий, без дати, дістали висланці краківського воєводи, кн. Заславського, і він заховався в ще гіршім польськім перекладі в однім з польських збірників. Перший лист очевидно раніший — він міг бути принесений Хмельницькому при кінці травня н. с. Хан згадував своє попереднє проханнє помочи на Донців: до сього походу, з волі божої, не прийшло, і хан за те не має претенсії, але тепер просить гетьмана невідмінно прислати йому пять, а що найменше — чотири тисячі козаків з своїм замістником. Хан висловляє надію, що гетьман не відмовить йому “сеї малої горсти своїх людей”, після того як хан дав таку велику поміч козакам в останній війні (“з нашим військом конним і пішим в день і в ночи давали ми вам поміч”). Каже “йти їм Чорним шляхом до самих Черкас, а той кого пішлеш намістником у війну — накажи йому пильно: прийшовши до Дону, післати своїх козаків до донських козаків, чи хочуть вони замиритись і побрататись, — і про се нехай би вони прислали до брата мого калґи-султана своїх старшин, які-б могли з нами умовитися і з нами приязнь закріпити" [121].

Можливо, що про се посольство йде мова в листі Кисіля без дати — з місяця травня очевидно. Кисіль з прикрістю констатує сей звязок Татар з козаками, вважаючи його нерозривним (“не тільки з собою живуть і кочують, але й військо собі навзаєм посилають”). Каже, що посольство просило — по перше, з ініціятиви Порти: стримувати Донців від моря, і Хмельницький знову післав на Дін листа в сій справі (чи не той самий?), по друге: хан просив помочі на Черкесів, і Хмельницький вже визначив збір виборним козакам, по 300 чоловіка о двуконь від кождого полку, під Полтавою “на день 26 мая старого календаря”: разом буде 6 тис. козаків (отже від 20 полків!). Кисіль посилав копію листу висланого на Дін і універсалу в справі збору під Полтавою [122].

Очевидно, з його рук сей універсал поширився в Польщі і дістався до Ґоліньского, що записав його до своїх “Термінат” і заховав для нас — дуже інтересний, ні в чім не підозрілий, на жаль тільки в перекладі, розуміється:

Богдан Хмельницький, гетьман війська й. к. м. Запорозького, панові полковникові київському з усім товариством полку — здоровля від Господа Бога в. м. жичимо! Жадали ми від вас зимою і наказували, абисьте йшли на услугу й. м. цареві кримському; але що в тім часі ще ми сподівалися непевности покою від п. п. Ляхів, для того так ми як і цар кримський той похід торік занехали і услугу, на котру сьмо мали йти, ми відложили. Тепер певний покій став, тому й. м. цар кримський прислав до нас, аби сьмо йому кілька тисяч товариства придали, по 300 чоловіка з полку, а одного сотника на наше місце. О двуконь з оружєм добрим, огнистим, оден віз на десяток чоловіка, не чекаючи другого універсалу на день 26 мая до Полтави ставитися в ту дорогу, то єсть на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на Черкесів, на призначене місце, без вимови — під ласкою нашою і військовою инакше не чинячи. Дан в Чигрині, 24 мая р. 1650. Іван Виговський, писар війська Запорізького [123].

Але збір сей, очевидно, відкликано. Видко, гетьман вважав і сей кримський похід замаскованою операцією проти тих же Донців, і кінець кінцем відписав ханові (може на підставі нових запевнень, отриманих від Донців), що вважав похід зайвим, тому й війська не посилає “бо неприятелі ханські йдуть до нього з поклоном”. Так можемо міркувати з другого ханського листу (без дати). Хан пише, що наказавши свому братові похід на Черкесів і написавши свого листа гетьманові, він що-години сподівався приходу козаків — але натомість одержав від гетьмана лист, що “військо Запорозьке не прийшло тому, що неприятелі наші йдуть до вас з поклоном”. Хан настоює, що похід на Черкесів мусить відбутися доконче: не перший раз Татари туди ходять, і чи козаки в поміч прийдуть чи ні, але татарське військо на Черкесів піде. Хан просить, доконче прислати козаків, під проводом Нечая, або Демка Лисовця (ґенер. осаула) на день 15 липня. Коли трудно прислати пять тисяч, досить буде й три — головно “аби поголоска була, що між кримським військом єсть козацьке військо [124].

Сим разом гетьман взяв ханский наказ дуже серйозно: поновив попередній наказ козакам зібратися під Полтавою, вислав туди осавула Демка, щоб вибрати з них вибраного війська 3000, і сам виїхав туди з сином Тимошем — щоб виправити його з військом, ханові на пошану, а синові на військову вправу.

Перед виїздом вислав він лист до царя з своїм аґентом Греком Іваном Тафларі. В нім заспокоював царя, щоб він не підозрівав ніяких злих замислів в сім поході, бо військо посилається “только для потреби его милости хана татарского, а не на иной какой замыселъ” — себто не против Москви. І взагалі щоб цар не мав ніяких підозрінь на гетьмана, як то його повідомляють, що цар підозріває його в неприязни, тимчасом як гетьман до нього “на вічні часи в приязни пробуває” [125]. Але не дуже льояльно і не згідно з сими запевненнями повіз він з Чигирина разом з собою того звісного вже нам московського “вора” Тимофія Акундинова, що три місяці перед тим прибився до Чигирина, і з тим же Греком Іваном Акундинов післав до московського патріярха Йосифа секретного листа, просячи аби він вставив ся за нього перед царем, випросив амнестію і дозвіл на приїзд до Москви, — тільки гетьман про се нічого не згадав в листі до царя [126]. З дороги, з Миргорода гетьман відправив Акундинова з його товаришом Костькою до Лубенського Мгарського монастиря, а сам поїхав до Полтави: там зробив перегляд козацькому війську, виправив сина з вибраним полком, а решту козаків відпустив до дому. Потім поїхав назад, і в Миргороді, з поворотом приймав посланців путивльських воєвод, Марка Антонова і Бориса Салтанова, котрим завдячуємо сих кілька подробиць [127]. Про посольство се скажу зараз далі, а тут згадаю в кількох словах дальшу історію сього козацького походу під проводом Лисовця і Тимоша Хмельницького, так як росповідали її в 20-х днях вересня в Лохвиці московському послові Унковському “козаки Лукаш з товаришами, що були в поході на Дону з гетьманським сином Тимофієм і з полковниками”:

"Було їх 18 корогов, а полковники були: Демко, канівський та черкаський, провід був доручений від гетьмана полковникові Демкові, а сина свого він післав на те тільки, аби “прийняв наук належних до ратного діла — аби знав служити”. Татар з ними не було. А йшли вони з Полтави на Орчик, на Берестову, Орель, Самару, Вовчі Води, Медвежі Води, Терновку, Колиш, Кримки й Міус, і на Міусі стояли два тижні. І з Дону до гетьманового сина Тимофія і до полковників були посли від Донського війська: отаман Корнило Білгородець іще з двома і били чолом полковникам і війську, говорили: “Військо козацьке на військо (козацьке) ніколи не ходить!” Бо думали, що ми прийшли на них. І наші полковники і військо сказали: Ми не на вас прийшли. І з Дону, з війська привезли нам сорок міхів муки та чотири бочки вина. І з Озова також привезли запас, рибу і питтє. А під Озовом вони ближче Мертвого Донця не були. А пощо військо ходило, ніхто не знає. А назад ішли до Вовчих Вод тим же шляхом, а від Вовчих Вод ішли повз татарські улуси, і Татари давали на військо биків, баранів і коней. А прийшовши до Полтави пішли за гетьманом (на Молдаву), а инші — що коней потратили, ті лишились. А гетьманів син поїхав до Чигирина”. [128]

Через свого посла хан повідомив гетьмана, в перших днях серпня, що поход став непотрібним, бо Черкеси йому покорилися (див. нижче), і гетьман з Дону, видко, звернув своїх козаків.

Повертаю до путивльського посольства. Приїздило воно нібито з листом в справі товарів, забраних у московських купців, але мало крім того дорученнє побачитися з Акундиновим, що прислав був листа до путивльського воєводи, просячи його клопотатися перед царем. Зачувши в дорозі, що він приїхав до Лубенського монастиря, післанці хотіли з ним побачитися. Але українська адміністрація до Лубен їх не пустила -мовляв се їм не по дорозі, і вони зачекали в Миргороді гетьмана, що вертався з Полтави. 17 червня с. с. гетьман прийняв “честно” привезений ними лист і дарунок - сорок соболів, запросив на обід і на обіді росповів, що се він дав кримському цареві “луччих людей о дву конь три тисячі”, виправив із сином з Полтави “буцім на Гірських Черкесів”. Потім став згадувать, як підчас попередньої війни з Поляками, на його прошеннє московської помочи, “государево милостивоє слово о помочи было, а послЂ того о помочи на Поляковъ государевыми ратными людми отказано”. Тепер від Поляків знову “ставиться обида і неправда велика”, обіцяного при замиренню вони не додержують, і мабуть прийдеться з ними воювати знову, так він, гетьман, покладається на царську ласку: як буде просити помочи, нехай цар йому не відмовить: як би у нього було “для слави” хоч би тисяч шість або десять царського війська, то він би “очистив Польську землю цареві!” А він, гетьман, з свого боку рад служити цареві з усім військом Запорозьким усею душею: не то що польські та литовські городи цареві очистить, а хочби й Царгород, і до Єрусалима — приведе під царську руку”. Тричі він їх приймав і пив на здоровє цареві: на першім місці перед тостом за короля. Згадав про псевдо-Шуйского, що живе тепер у Мгарському монастирі — аби вони з ним побачилися. В листі до путивльських воєвод [129] виправдував інцидент з товарами тим, що тоді цар “учав ся заводити з королем”; як контр-претенсію згадав про пасіку на Мерлі спустошену московськими людьми, а на будуче сподівався згідного пожиття: “вашим вольно всякого пожитку заживати, аж до ДнЂпру добывати ся, и нашим у вас”. І теж згадував за псевдо-Шуйского — що він просить воєвод попросити за нього царя, аби він його прийняв у свою ласку.

Післанці дійсно заїздили до Лубень і бачили в Мгарському монастирі Акундинова — він мовляв на те й до Лубень перебрався, щоб ближче проситися до Москви; але на устні запевнення путивльського воєводи не рішився їхати: хотів мати забезпеченнє на письмі [130].

Турецькі посли у гетьмана і підданство султанові (липень). Жести в польський бік. Ханський плян походу на Московщину і контр-маневри козацької політики.

З Миргороду Хмельницький вернувся до Чигирина, де його вже чекали посли — турецький посол і з ним татарський післанець, висланці від ріжних маґнатів, в тім числі від краківського воєводи кн. Заславського. Дневничок — реляція незвісного на імя висланця кн. Заславського, списаний для свого патрона, і звідомлення инших маґнатських висланців заховалися для нас і кидають інтересне світло на тодішні відносини [131]

29 липня (н. с.) в пятницю гетьман в'їздив до Чигирина; на зустріч йому виїхала козацька хоругов (сотня) чигиринська; при в'їзді з замку вистрілено з пяти гармат, грали в труби, били в бубни; над гетьманом несли бунчук і хоругов за ним ішла.

Другого дня гетьман урочисто приймав у себе турецького посла Османа-аґу, старшого покойового султана. Посилав по нього білого коня, гарно прибраного по гусарськи, і приймав потім обідом його і татарського післанця від очаковського бея, що був провідником того Осман-аґи: мав засвідчити перед гетьманом, що то “великий чоловік”, аби гетьман віддав йому відповідну честь. “Декотрі наші, що покозачилися”, присутні при тій авдієнції, оповідали авторові дневника, що посол сей перед усім іменем султана і турецьких достойників привитав гетьмана з перемогою над Ляхами, і засвідчив, яку то славу Запорозьке військо здобуло по всіх сусідніх державах; далі передав прихильні слова султана з приводу присланої гетьманом заяви, ще підчас війни, що він хоче бути підданцем султана. Такий був і зміст листів прочитаних в перекладі. Маємо їх три — оден від Бекташ-аґи, що отримав попередній лист гетьмана, 27 квітня, і два від Мурад-баші, судячи з змісту — очаківського намістника [132]. Листа від самого султана не було.

Бекташ-аґа повідомляв, що гетьманські листи писані до султана і до “полковника яничарського” іменем Запорозького війська, були отримані і донесені султанові. Султан висловив велику утіху з приводу висловлених там приязних почувань, тісної приязни гетьмана з кримським ханом і готовности разом з ним стати на кожду послугу Отаманській Порті, та заявленого наміру прислати своє посольство до Царгороду. Султан, мовляв, висловився так: Дай Боже, аби тільки прийшли, буду їх добре шанувати, і велів Бекташ-азі й яничарському полковникові відписати тим часом, а будуче козацьке посольство отримає листи від самого султана (изъ руки цесарской), “аби на потомні часи і потомки наші в згоді і приязні між собою жили”. Тимчасом “цісар” (султан) обіцяє поміч козакам на кожного неприятеля — "але під таким закладом: від усього вашого війська любо морем любо полем нашому цісареві в його панстві аби ніякої шкоди не було” — “на тім неодмінне лицарське слово, і напотім з якої б сторони неприятелі на вас порвались, ви того пильнуйте, і як багато вам війська буде потрібно, нам ознайміть, і тої ж години поміч вам од нас буде дана”. Приязнь з кримським ханом рекомендується і на будуче як найтісніша — в походи ходити разом, все робити за спільним порозуміннєм, і спільних послів слати до Царгороду. Будуче посольство привезе і дарунки від султана, поки що дарунків не посилається. Осман аґа привіз тільки ласощі: “зо три фунти шафрану, по мішку фіґ, родзинок і міґдалів, більш нічого” — се мабуть від Мурад-баші, що в листі просив "прийняти охотно що-кольвек послав" — що міг дістати.

В листах своїх Мурад-баша оправдувався від наклепів неприятелів, мовби то він жадає від гетьмана 40 тис. талярів, і віддавав себе у роспорядимість гетьмана. Рекомендував підтримувати й надалі як найтісніші і найприязніші відносини з султаном і ханом: “ясновельможного цісаря з правої руки не пускати, а царя кримського — лівої”. Радив у всіх справах звертатися до Бекташ-аґи, “названого отця цісарського”, не забувати і далі “полковника яничарського, його намістника, а також судії яничарського", передавав поклони гетьманському синові і всім полковникам що при гетьмані.

Приймано послів гучно, підчас обіду, підчас тостів чотири рази з гармат ударено. Три дні пізніше їх відправлено (скорої відправи просилося в привезених листах, і в східнім етікеті се вважалося також, знаком пошани). Гетьман посилав з Осман-аґою своїх послів: полковника київського Антона Ждановича, свого свояка ("братанка”) Павла Яненка і білоцерківського сотника [133]. Лист гетьмана до султана, післаний з ними, маємо, на жаль, в дуже несправній копії [134], зробленій якимсь канцеляристом з черновика для московського посла Унковского, і в дечім мабуть підправленого на московське для кращого зрозуміння; я навожу його з деякими поясненнями і доповненнями, поставленими в ламані скобки; тільки чисто буквальні помилки справляю без спеціяльного пояснення, а поруч з лівої сторони подаю приблизний парафраз, опускаючи сумнівне і неясне:

Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безконечні літа доброго здоровля і щасливого над усіми панування вашій цісарській милості жичимо, поклін і служби наші віддаємо!

НаяснЂйший милостивый цысарю турецкій (панъ) [135] наш велцемилостивый! На долгіє и незамержоне (незмірні) лЂта доброго здоровья и стасливого надъ всякими панованья вашей цесарской милости зычимъ. Поклонъ и службы наши!

Лист від Бекташ-аґи через Османа-аґу нам віддано. З писання того бачимо, що ваша цісарська милость, пан наш милостивий, зволиш ласкав бути до нас, слуг своїх. Велико ми нині тим тішимося з усім військом нашим Запорозьким, і велико просимо вашої цісарської милости, аби до нас, слуг своїх, і надалі був ласкав! Бо ми в братерстві й приязни з й. м. ханом кримським завсіди готові до послуг в. цісарській вельможности — стояти против кождого неприятеля.

Листъ отъ Бегдашъ-аги презъ Османа-агу намъ отдано. Съ котораго листа ворочано(!), же ваша цесарская милость, панъ нашъ милостивый, на насъ слугъ своихъ [ласкав быти рачиш]. Велце смы нынЂ съ того тЂшили ся всЂмъ войскомъ нашимъ Запорожским, и велце просимъ вашей цесарской велможности, абы на насъ, слугь своихъ, былъ ласкавъ. Гдыже смы за всякоє братерство и пріязнь съ ханомъ єго милостю [136] готовы всегда до услугъ вашей цесарской велможности и против каждому непріятелю стоять!

Козакам ми наказали, щоб до володінь в. цісарської милости не впадали, і завсїди того будемо пильнувати, аби ніоден неприятель не напав і шкоди в панствах ваших не вчинив. Так нам дай Боже і по вік: з Татарами в згоді стояти і за-одно разом доходити — боротися з кождим неприятелем і за ласку в. цісарської милости віддячуватися!

Также козакамъ заказали, чтобы въ панства вашей цесарской милости не втаргнули. И всегда того остерегать будемъ, чтобы ни одинъ непріятель не пришолъ и зла въ панствахъ не чинилъ. Теразъ въ згодЂ за [се] стоять съ Татарами, одинъ за одинъ вмЂстЂ добываться — дай Боже такъ и на вЂки [быть] въ приятствЂ, [недобра] хотЂть всякому неприятелю, а зъ ласки вашей цесарской милости отдавать!

До тих часів писань наших ми не посилали, бо зайшли нас клопоти, і не можна було луччих послів послати. Але за той час приязни нашої з ханом його мил. розірвати не зміг ніхто!

До тыхъ часъ писаний нашихъ не посылали, што насъ недомочь така зашла, — якобы лутчи послы у вашей цесарской милости были. Приязни нашей завсе то съ ханом єго милостью розрывать — чего не доказали!

Тепер дочекавшися милостивої ласки в. ціс. милости, посилаємо послів з вірним поклоном від усього війська Запорозького в. цісарській милости!

Теразъ обачивши милостивой ласки вашей цесарской милости, пословъ нашихъ до вашей цесарской милости зъ вЂрнымъ поклономъ посылаємъ отъ всего войска Запорожского.

Бо ми звикли свою присягу до кінця тримати! Се тільки неприятелі наші звикли присяги свої ламати та зраджувати нас! Тепер якби була зрада від Ляхів, чи од Москви або від Угрів, або від якихось инших неприятелів, ми то вашій ціс. милости ознаймимо, і з вельможним ханом й. м. про все зноситися будемо. Коли б неприятель щось замислив з послами царя московського (в Варшаві), ми все се ознаймимо в. цісарській мил. І то обіцяємо, як зичливі слуги, в. ціс. милости, що ні полем ані морем не будемо нападати, ані оден неприятель за пильністю нашою до панства Турецького не вступить. А ми ласку в. ціс. милости будемо заслугувати і ніяким неприятелям своїм не будемо терпіти. Ласку в. ціс. милости готові ми відслужувати, і все що б у справах воєнних було, за відомістю хана й. мил. з ним зичливо чинити.

Кдыжъ мы до конца [137] звыкли присяги своей [держать] — [тілько неприятелі звикли присягу свою] ламать и насвсегда зражать. Єжели бы яка отъ Ляховъ [138] зрада была, или отъ Москвы или отъ Венгровъ, или отъ иныхъ какихъ непріятелей, мы вашей цесарской милости ознаймимъ [139], и съ вельможнымъ ханомъ єго милостью зноситися во всем будем. Єжели бы якій непріятель што съ послами царя московского мыслилъ, всегда будемъ вашей цесарской милости [ознаймляти]. И то обЂцуємъ [140], яко зычливыи слуги вашей цесарской милости, же ани полемъ ани моремъ не будемъ вступовати, ни одинъ непріятель въ панство Турецкоє будетъ съ пилности [нашоє] вступовати. А мы на ласку [141] вашей цесарской милости слуговать, съ жадными непріятелями своими не будемъ терпЂть. Жебы то все зъ ласки вашей цесарской милости также отслуговать, готовы мы! Єстьли бы [142] чтоколвекъ стороны справъ воєнныхъ было, зычливо съ ханомъ єго милости вЂдомо чинить.

Що посли в. ціс. милости прийшли, коли ми були зайняті, і нас дома не застали: військо наше виправляли на послугу ханові й. мил., — на се в. ціс. милость не рачте гніватися! Нехай як Осман-аґа, посол в. ціс. м., так і наші посли ласкаво будуть прийняті, і просимо щоб вони без забави від в. ціс. милости одправлені були. А ми завсіди слугами в. ціс. милости бути готові, і тепер низький поклін наш до ніг в. цic. милости віддаємо.

Як бачимо, сей лист, не дуже входячи в конкретні справи, мав головною метою деклярувати підданство Запорозького війська Отоманській Порті і приязні відносини з ханом. Але згаданий вище наш інформатор, автор дневничка, знав дещо й конкретніше від своїх покозачених земляків. Хмельницький, мовляв, переказував через своїх послів, що з Поляками у нього конче прийде до війни (мовляв причиною того він виставляв, що домагається від короля видачі Чапліньского, і коли король його не видасть, буде війна) — значить просив помочи у султана. Подруге — він жалівся на господаря молдавського Лупула, що той підчас останньої війни тримав з Поляками: переловлював листи гетьмана, посилані до султана, і передав Ляхам. Тому просив скинути Лупула і настановити на його місце Мусія Могилу (митрополитового брата в перших), що двічі вже хвилево був господарем в 1630-х р.р., і тепер проживав в Галичині [145].

Можна думати, що гетьман переказував і більше, з своїх династичних інтересів, що відкрилися слідом походом на Волощину, але в тої час не були ще так звісні і лишились невідомі чи неясні нашому інформаторові. Він натомісь додає відомості, що на війну з Польщею підбиває Хмельницького Ракоцій: виправдував ся перед ним, що не прислав помочи підчас торішньої війни, бо не мав готового війська, а тепер твердо обіцяє на випадок нової війни зараз іти з усіми силами під Краків: сподівається, що зате гетьман висадять його на королівство польське.

Захоплений сими новими політичними перспективами, що перед ним начеб-то відкривались, Хмельницький не крив свого роздражнення на всі неприємности і некоректности, які йому довелося за сей час знести з польської сторони. Він позволяв собі прилюдно, в присутности всеї сеї панської служні, що його обступила, зневажливі й погрозливі вирази й жести на адресу не тільки маґнатів, але й самого короля. Показуючи незвичайні знаки чести свому новому протекторові, турецькому султанові, він зневажливо трактував посольство королівське. “Листа від короля й м. ані від п. канцлєра сам не хотів узяти — мусіли віддати через Виговського. Не дав себе їм привитати — доперва за тиждень пізніш, за намовою п. воєводи київського (як той приїхав себто), тим менше відписати”. Так оповідали післанці Конєцпольскому, а дневник висланця кн. Заславського так описує свою авдієнцію у гетьмана, слідом по авдієнції турецького посла, і обід даний польським післанцям: "Прийняв мене не щиро, пив за здоровє короля і князя (Заславського) примовлюючи ті слова: "Я підданий вільний — кому хочу буду підданий! поки мені Чапліньского не видадуть, я доброго серця до короля й. м. і Річипосполитої мати не буду”. Другий текст переказує сю промову трохи инакше і ширше: “Мене ні король ні Річпосполита до жадних річей не може силувати. Я собі вільний, і кому схочу буду служити! Маю царя турецького, пана мого, з певною помічю, царя московського також, всі орди заприсяжені! не тільки Корону Польську, але й панство Римське кому схочу в руки дам! А панам усім маєтностей не попущу, поки мині Чапліньского не видадуть. Коли Ляхи обоз точать [146], то і я зараз пущусь, а ті що там (на козацькій території) мешкають, зараз горлами своїми заплатять”. А під наступним днем: “Підпивши, казав потопити Ляхів. Сама випросила. Протрезвившися і сам того жалував” [147].

Висланці Конєцпольського зазначають ті причини його невдоволення, які він виявляв у розмовах [148]: “Болить його дуже, що Чапліцкий до того часу жив, і визначено йому Чечельник, а Забуському, Ганджі й иншим [149] — ріжні слободи. За кожною згадкою повторює: Доки мині не віддадуть [150], або шиї не втнуть, голови не пришлють — нехай вся земля згине! Мабуть сама його під'южує, мовляв — "Чапліцкий мині й тобі зрадив — але я була в собі не вільна, а він сякий-такий не мав неволі! я з ним була вінчана, така а така! [151] Третя причина: хоче наших привилеїв, особливо даних пану Даниловичу і кн. Вишневецькому, котрих ми не знаємо і їх не маємо, а він за ними задумав захопити кільканадцять міст на Україні, посаджених на королівщині і на дідицтві — на Мліївщині, коло Корсуня, тому що йому надане місто Чигрин, одірване від Корсунського староства” [152].

Наведу ще кілька небезінтересних рисок з сих польських звідомлень:

Королеві ніякої відповіди не хотів дати, аж посольство від хана його замішало, що прислав до нього так виразно: “Коли з таким військом, з яким був під Збаражем, не прийдеш на Москву — куди король посилає инше військо своє через Литву, то шабля нагострена на неприятеля, на тебе буде обернена”. Після сього посольства знизився і аж тоді дав відповідь королеві і п. хорунжому [153], і велів полкам бути готовими на війну, куди буде воля короля й. м. — так велів в універсалі. Кажуть, що день і ніч неустанно пяний, забігає факціям, скрізь іде де його просять, і там спить де напється. Декотрій українській шляхті пустив маєтности, але на п. хорунжого, через тих вищеназваних осіб, має серце завзяте й їдовите. В такім стані лишили ми тамошні справи. То річ не хибна, що вони готові на війну, тільки трудно знати, куди звернуться. Але коли Татари довідаються, що московських послів відправлено, і ми не думаємо з ними воювати, а самі між собою, — то певно на нас підуть разом з козаками.

Мабуть по тім турецькім посольстві сказав йому пан воєвода київський:

“Пане Богдане, бачу, що на половину ти Турчин, а на половину християнин!” П. староста черкаський, брат його, якесь посольство [154] правив до нього про війну з Турком — але він про се не думає! Декторі так розуміють, що Хмель іде за гадками п. воєводи київського, але я тому не вірю. Але то певно, що при тих слугах п. хорунжого коронного, як Хмельницький договір зложив і з миром одправив московського посла, п. воєвода київський з митрополитом дякували йому прилюдно в виразах найвиразніших, що він не наступає на кров христянську. На Турків не хоче, не хочуть і Татари, краще хочуть до нас, і певно він їх звабить надією здобичи й близькістю. На Чапліцкого нібито вудила гризе, а по пяному говорить: “До Кракова піду і до Риму, не одного Ляха на землі не буде”. На Турків воювати не думають: добруцькі й буджацькі Татари їх би не допустили [155].

З'їзд в Ікрлієві в серпні н. с. 1650 р., Хмельницький вимовляється небезпекою від Потоцкого, трівога викликана польською мобілізацією, листи Потоцкого до Хмельницького серпень 1650 р.

Слідом за авдієнцією турецького посла [156] приїхав отой посол ханський — Байзаклін-баша, бунчужний ханський, як його зве вище згаданий дневник. Він привіз пильні листи від хана, від калґи-султана і від Сеферказі-аґи, адресовані гетьманові, осавулам і отаманам “і всій черни Запорозькій” [157]. Хан дякував за готовість, з котрою вони виправили своє військо на поміч против Черкісів; але та поміч стала йому непотрібна, бо вони тим часом йому покорилися. Тому замісць походу на Черкесів, щоб дати своїй Орді змогу обловитись, хан рішив послати свого брата калґу-султана на Москву, з усіми силами кримськими й ногайськими, і закликає гетьмана і Запорізьке військо, аби на день 15 серпня (ст. ст., себто на Успеніє) воно було готове — і то в скількости не меншій ніж було під Збаражем. Заразом хан посилає свого посла до короля закликаючи його теж до нападу на Москву: коли не може сам іти, нехай вишле литовське військо тим часом, відкладаючи головний похід на пізніше — коли рушиться і сам хан, приготовившися за зиму; що земель здобудеться, все то буде королеве — тільки Астрахань візьме хан собі [158]. Нехай же військо козацьке йде і нічого не боїться: хан стоятиме з ним против всякого неприятеля (розумій Ляхів). А коли відмовиться і не піде — тоді приязни і союзові кінець!

Се був твердий горіх, котрого треба було як небудь позбутись. На Москву гетьман і старшина ніяк не хотіли йти, се ми знаєм. Але треба було чимсь иншим заняти татарське військо, що раз рушившися (як то потім пояснив і сам хан) — не радо вертається без здобичи. Висланець кн. Заславського каже, що гетьман відписав, мовляв він не вимовляється від сеї послуги, але термін йому визначений заскорий, він не може так скоро поспіти, тому нехай хан не має за зле, але визначить термін пізніший, а він, гетьман, вже зараз розписує універсали до козаків [159]. Инший дописувач, з місяця вересня, наводить ніби то й текст універсалу тоді виданого: “Наказуємо своїм модойцьом, абисьте заразом рушили і до мене, де я буду, прибували. Напротив неприятелів — ворогів наших, аби нас в домах на діжках наших не придибали. Борошна з собою не беріте — того статком будемо мати, де повернемо!” [160]

Правдоподібно, відписано ханові було більше. З одного боку, певно — була підчеркнена небезпека з боку Поляків — від того табору, що збирався на Поділлю з наказу Потоцкого [161], — ми потім знаходимо сей мотив в листі хана до короля [162]. З другої сторони - мусіли бути натяки на богату і безпечну здобичу, яку можна здобути ближче, на Молдаві. Я зараз повернусь до деяких вказівок в сім напрямі, а тут хочу ще спинитися на деяких фактах сих днів, поданих польськими та московськими сучасниками, що освітлюють ріжні моменти в тодішній ситуації: перед усім на голоснім з'їзді в Іркліїві.

Одночасно з тим як гетьман відправляв того татарського посла, над'їздив королівський посол. Кисіль-молодший, староста черкаський, згаданий уже вище в реляціях Поляків. Про свою місію сказав він нашому інформаторові, що має від короля дорученнє добитись упорядкування відносин в Брасдавськім воєводстві: виписати козаків з шляхетських маєтків, з тим що вони можуть перейги до королівщин. Заразом має взагалі поставити гетьманові ультімативне питаннє: чи він вповні послушний королеві? чи хоче бути в підданстві короля, як і чого взагалі хоче: війни чи згоди? [163] Висланці Конєцпольского, як ми бачили, кажуть, що мав він також прихилити гетьмана (чи вивідати про його становище) що до морського походу на Турків [164].

Хмельницький не став чекати його в Чигрині, — ніби то так висловився, що має тепер що инше робити, як королівського посла приймати і чекати. Але виїхавши сам до Суботова, прислав до Кисіля з перепросинами Виговського і просив почекати його день, а потім побачившися, разом з ним виїхав за Дніпро до Іркліїва (дві милі від Черкас, за Дніпром) — де мав умовлене наперед побаченнє з Кисілем-старшим і з київським митрополитом. Там дійсно відбувся їх з'їзд, який дуже заінтриґував сучасників. Тим більше що крім сих чотирьох, і так доволі сенсаційних участників, туди був справлений ще й московський післанець, стрілецький голова Струков, що приїхав з ріжними дорученнями від путивльського воєводи.

Зїзд гетьмана з воєводою Кисілем і митрополитом був мабуть умовлений ще підчас побачення Кисіля з гетьманом в місяці червні в Черкасах. Там між ними йшла мова між иншим також і про реліґійні справи, не розвязані королем і соймом [165], і мабуть про домагання, котрі належало поставити королеві як умови заспокоєння; тоді-ж рішено було з'їхатися й поговорити ще з митрополитом. Тепер коли король через Кисіля-молодшого ставив гетьманові ультімативне питаннє про війну чи згоду, і треба було поставити умови, під якими військо Запорізьке годилось бути послушним, — треба було вияснити і сформулювати також сю сторону українсько-польських відносин. Що до сеї наради взято й королівського посла, се очевидно тому що то був брат Кисіля і представник інтересованої верстви — православної шляхти. Московський гонець попав припадково, і мабуть ніякої участи в нараді не брав (на жаль повного устного донесення його не маємо, тільки частину реляції). Але сторонньому, особливо підозріливому польському оку з'їзд в такім складі давав підставу для ріжних здогадів, і не диво, коли свідкам-Полякам він представлявся православною конспірацією для охорони одновірної Москви від татарського наступу; там мовляв замість іти на Турка, рішили одним фронтом звернути ся против католицької Польщі. Автор дневника, що обмінявся з Мик. Киселем обопільними інформаціями про іркліївський з'їзд, куди Кисіль виїздив, многозначно завважає: “І так що там буде діятись і що постановлять, не можу знати”. Автор новин з місяця вересня інформує: “Там, в Орклію, московського посла відправив (гетьман) з покоєм і пактами, і за се йому пан воєвода київський з митрополитом тамже, в Орклію, урочисто дякували, що охороняв кров християнську. А коли йому (гетьманові) сказано, що військо наше над Горинею стало, дуже лютився на весь обоз і такі слова сказав: "Ну-ж коли так — погодіть же Ляхи! пожди ж пане гетьмане! Вже тепер не буде Потоцкий, буде Конєцпольський! [166] Ой Ляхи, Ляхи, хитрістю й неправдою [167] зо мною йдете!”

Путивльський гонець Струков, що привіз листа від свого воєводи Кисілеві і передав його потайки, а 30 липня с. с. (9 серпня н. с.) бачив його і митрополита і гетьмана прилюдно, зовсім не набрав такого доброго для Москви вражіння, як представляє отся польська записка. Не знати, що йому говорив гетьман, але Струков набрав переконання, що без походу Кримців і козаків на Московські замлі таки не обійдеться, і по розмові післав до Путивля зашифровану записку: “Конче пиши цареві, аби всі були на границі готові, іде цар кримський війною скоро, і з ним гетьман відправив свого сина — тільки сьогодня велів вернутись” [168]. Він, очевидно, розумів тут висилку з Полтави, і думав що військо тепер буде обернене на Московські краї. Але ми знаємо, що гетьман сього не хотів, і не допустив.

За привід своєї відмови від походу на Московські землі, що перед тим, в черкаських розмовах з Кисілем старшим він ніби то вповні ухвалив [169], гетьман зручно висунув небезпечну мобілізацію, проголошену Потоцким: попис війська під Камінцем — в котрім гетьман і вся козаччина, мовляв, бачили погрозу для себе з боку сього невблаганого ворога. Вони, мовляв, непевні своїх відносин до Польщі, непевні спокою на Україні і не можуть її кидати незабезпеченою.

Се було зручно тим, що не тільки в козацьких кругах, але і в польських на Потоцкого дивились як на певну загрозу спокою — від самого його повороту з кримської неволі, в тім переконанню, що тепер його першим завданнєм буде реванш козакам за Корсунську нечесть.

Уже на першу вість про його поворот Кисіль поспішив, в формі поздоровлення з сею радісною, мовляв, для всіх подією, остерігти Потоцкого від яких небудь агресивних виступів супроти козаччини, рекомендуючи свою політику лагідности і вичікування. Не знати тільки, чи одержав яку небудь прихильну відповідь! Що до Хмельницького, то сей даремно робив всякі заходи до порозуміння з колишнім противником.

Листи його, які довелось зібрати, на жаль, не дуже певні що до дат, але вони дають таке вражіння, що свої проби зближення до гетьмана коронного гетьман козацький почав від перших вістей про поворот Потоцкого на Україну — але без великого успіху. В збірці Русєцких єсть два листи Хмельницького до Потоцкого-молодшого, камінецького старости, оден з 20 березня, другий 11 квітня — він видимо старається через сина промостити дорогу до порозуміння з його батьком. В першім, нічого не згадуючи про нього, Хмельницький запевняє в своїм бажанню запобігти яким небудь конфліктам між козацьким і польським військом і просить, щоб з польської сторони війська не зближалися до лінії “і людей невинних не губили” [170]. Припускаю, що в тім часі наш гетьман мусить уже мати відомости про поворот Потоцкого-батька.

Другий лист має в одній копії дату 11 квітня [171], в другій — 11 серпня [172]. Хмельницький висловляє свій жаль і здивованнє з приводу “неласки пана краківського” (старого Потоцкого) — тих “одповідів”, які він “чинить на нас". Адже він, Хмельницький, завсіди старався уникнути розливання християнської крови і зістатися в вірности королеві, і тепер пильнує того, щоб останні пакти в нічім не були порушені. “Коли б тільки з другої сторони те саме діялося!” — а з козацької сторони “противним волі нашій убійцям єсть справедливість і суворе караннє: адже мусить бути добре відомо вм. панові і всім Полякам, що за небіжчика пана Лаґєвніцкого (вар. Лаґєвского) в присутносте п. воєводи київського винним в убивстві його шиї утято”. “Нечай, має від нас науку аби справувався як належить: коли буде непослушний інформаціям нашим, йому як переступникові не попуститься: вже й тепер йому дано напімненнє, аби справувався як йому наказано” — аби тільки з польської сторони не було давано "оказії до порушення згоди”. [173].

З 16 червня маємо лист Хмельницького безпосереднє до самого Потоцкого-гетьмана. Се ціла сповідь, можливо перший лист — роспучлива майже проба якогось порозуміння з сердитим диктатором. Наведу її в свобіднішім перекладі, бо стиль її нелегкий:

Ясновельможний милостивий пане краківський, мій мил. пане і добродію! Всі часи з небезпекою життя свого служив я й. кор. милости і всій Річипосполитій — позбувся в ріжних походах здоровля, навіть і родителя свого стратив, що завсіди теж в таких послугах пробував, і далі на занедбую тої служби. А що за теперішніх часів, з божого допусту в тих оплаканих часах сталася дісонанція, як ми бувши покривджені, мусіли боронити свобід, ласково наданих попередникам нашим від покійних королів (чи короля), і кровю нашою їх печатати, — що сталося, то не з нашої волі ні з умислу, тільки з допусту вишнього вершителя всього. Тепер ми того всього відстали й повертаємося до звиклого підданства супроти найяснішого непоборного короля польського і всеї Річипосполитої, в котрім (давніше) пробували, і під його королівського маєстату подаємо вірне наше підданство. А від вашої мил., пана і добродія нашого ласкавого, бажаємо зазнавати звиклої прихильности в проханнях наших. Бо що сталось, то з ласки найясн. короля віддано забуттю, і вся Річпосполита війську й к. м. Запорозькому зволила дати пробачення. Тому звертаючися до в. м., нашого м. п., ми сміємо жадати, аби в. м. в своїй милостивій ласці нас заховувати зволив і в наших проханнях до короля й. м., колиб нам що докучило (тут слово не читке), був нам посередником і протектором, бо ми від ласки в. м. н. м. п. богато собі обіцяємо і сподіваємося, що нас в кождім проханню не забудеш, а навпаки з звичайної своєї доброти будеш добродієм нашим. А ми з військом його к. м., тою протекцією з'обовязані і поневолені [174] в кождій оказії на службу Річипосполитої під щасливим реґіментом в. м. готові кров нашу проливати і всіми силами вітчину боронити. Все се ми доручили нашим післанцям ширше виложити перед в. м., просячи: з ласки своєї в проханнях наших не відмовляй, але давнє своє милостиве око покажи і у всім ласкаво постався. В справі козаків, які мешкають в Шаргороді й Браславі, а в реєстрі й. к. м. знаходяться і за дозволом й. м. п. старости калуського там живуть, просимо, щоб в. м. на те не ображався. А за тим ваші покірні служби ласці в. м., пана і добродія, як найкраще віддаєм. В Чигирині 16 червня р. 1650. В. м., нашого мил. пана у всім послушні, найнижчі слуга Богдан Хмельницький з військом й. к. м. Запорозьким [175].

Посли що везли сю “суплікацію", мали очевидно доповнити всю сю улесливу фразеольоґію писання ще купою устних реверансів і компліментів. На жаль, не маємо відповіди Потоцкого і не знаємо, наскільки все се помогло; судячи з пізнішого його листа, що до нас заховався, не могла вона бути дуже теплою. А хоч Хмельницький дальше старався підтримувати відносини з сердитим гетьманом з огляду на обставини (з пізнішого листу Потоцкого, 3 серпня, що подається далі, видно, що він посилав Потоцкому відомости про жадання хана що до козацької помочи, і про долю задніпрянських держав Потоцкого) все таки неприязна постава обох коронних гетьманів: Потоцкого і Каліновского, різко відбивала від того ніби довіря й інтимного порозуміння, яке підчеркувалося в відносинах Хмельницького і Кисіля, а через Кисіля — канцлєра Осоліньского і всеї ґрупи прихильників згоди, порозуміння й використання Хмельницького і старшини в інтересах Річипосполитої.

Через те ж всі прихильники замирення з козацтвом, як я сказав — дивились на обох гетьманів, а головно на Потоцкого, з трівогою і недовірєм, як небезпечний для сього замирення чинник. І от коли серед тих ріжних плянів: наслання козаків на Москву, або звернення їх на Турка, в морський похід, гетьман Потоцкий, по всіх тих реверансах козацького гетьмана визначив мобілізацію польських сил, мовляв для його перегляду над Збручом, себ то недалеко від козацької лінії, се прийнято було в польських політичних кругах як крок небезпечний, нетактовний, супроти козацтва просто таки провокаційний. Нунцій Торрес — прихильник проти-турецької козацької акції, подаючи в депеші з 30 липня перші вістки про сей загальний перегляд війська, визначений під Сатановим на день 15 серпня, додає значущу замітку, що “гетьман належить до тих, які хотіли б за кожду ціну відплатити козакам і Татарам”. Значить се розпорядженнє Потоцкого зараз же було інтерпретоване як жест против козацько-татарської ліґи. Але в сій депеші Торрес висловляв ще надію, що не вважаючи на сі неприємні жести, “сі сили будуть обернені на инші ціли, кращі й на мій погляд — лекші під сю хвилю”. Дальші ж його реляції, з 20 і 27 серпня дають відгомони тої трівоги, що наростала з сеї причини все більше і відбивалася в варшавських верхах:

“Перегляд, що гетьман Потоцкий повинен був вчинити 15 тисячам вояків, 15 дня сього місяця в Сатанові і поголоска, що безнастанно ходить між людом і між шляхтою на Руси, що він (Потоцкий) хоче йти мститися над козаками, на жаль, розбудили хана, що 20 липня вислав з Криму свого брата султана, що йде на сполученнє з козаками й иншими, буджацькими Татарами” (Торрес при тім переказує чутку, що може се все збирається не на Польщу, а в поміч “московському бунтівникові” — отому псевдо-Шуйському, Тимофію Акундинову).

“Сей пан гетьман Потоцкий переніс перегляд і табор з Сатанова, в 16 милях від Львова, до Оринина, в двох милях від Камінця, і розіслав по всіх містах Руси свої обіжники, в котрих остерігає їх, щоб були готові до оборони. В сих листах він ужив про Татар і козаків таких виразів, які виразно свідчать про його не миролюбні настрої — його зневажливі вирази викликають гнів серед них. Богато не тільки думають, що ті варвари й схизматики будуть розжалені, але переконані, що такі провокаційні писання ідуть з глибокого пляну і накличуть пімсту на цілу державу” [176].

Мова тут про універсал Потоцкого до галицької шляхти, з 9 серпня, котрим він оповіщав про похід калґи і висилку від Хмельницького козаків з-під Полтави, і дійсно відзивався про нього і козацтво як про “неприятеля” — котрого “вірність, хоч і затверджена договором, ніколи не була певна, а навпаки зрадлива — бо він тоді найбільший свій яд пускав, коли давав найбільші запевнення згоди і приязни”. Тому Потоцкий наказує бути готовими, і за “найменшою поголоскою про неприятеля”, не ждучи формальних оповіщень велить прибувати до королівського війська [177].

В записках Ґоліньского небезінтересно збирається, що балакалося тоді в звязку з сим роспорядженнєм Потоцкого на Україні і поза Україною:

“Прийшов універсал до хоругов, аби як найскорше збирались під Сатанов, і писання до ріжних панів і сенаторів, з оповіщеннєм від гетьмана Потоцкого про небезпеку: орди татарські подалися в поля: Ногайська, Черкеська і Кримська, і козаків при них кілька тисяч єсть. Не знати куди думають — бо Хмельницький з козаками всі дороги позалягав, так що трудно язика дістати, щоб довідатися про їх замисли. Сам Хмельницький окремо в полю став обозом, остерігаючися п. гетьмана — чи не схоче мститися йому своєї кривди і погрому війська; і теж не знати, які його замисли, бо то чоловік скритий і субтельний — аби лиш знову не на Польщу” [178].

“На Україні хлопи збунтувались і на хоругви кварцяного війська піднялись (oburzyli sіe), знайшовши собі привід і причину до бійки, побили наші хоругви: инші кажуть, що 3 тисячі”.

“Татари з козаками напали на землю Московську, і там багато краю сплюндрували, попалили, набрали здобичи і бранців, а богато людей постинали, тому король вислав свого посла до царя, виправдуючися, що се вони напали без його волі — бо він сам має досить роботи з козаками”.

“Козак Нечай (Nieciaia) знову бунтує холопів на Україні, і їх зібралось уже під 100 тисяч. Пішла по Руській землі поголоска між хлопами, що з Ляхами війна, і вони знову відступають від своїх панів, і що живо йде на війну — як козаки так і хлопи” [179].

Все се говорилось і писалося тоді, як ще не був відомий лист Потоцкого Хмельницькому, котрим він відповів на залицяння козацького гетьмана. Оповіданнє Володислава Любєнєцкого (постійного кореспондента Ракоціїв) покаже нам, як оцінювалися в польських кругах розпорядження Потоцкого кілька тижнів пізніш, коли став відомий його лист до Хмельницького і ним, мовляв, викликані наслідки (фактичний зміст його дуже близький до польських реляцій, уже використаних нами, але дещо Любєнєцкий додає до того, а головно цікаве нам буде його освітленнє):

“У нас уже все здавалося спокійне, і Хмельницький під наляганнями висланих до нього від короля осіб, скликав своїх полковників і старшину до Черкас, аби з ними спільно закінчити ґрунтовне заспокоєннє. Підчас таких його намірів прийшла вістка, що наш гетьман збирає військо і табором стає у внутрішній Руси. Дуже се всіх вразило, почалось замішаннє, загреміла зброя, покликано в поміч Татар, і вся козацька наволочь (colluvies) була покликана до зброї листами Хмельницького. Делєґований королем київський воєвода (Ад. Кисіль) силкувався виправдати (розпорядження Потоцкого) і заспокоїти (настрої), коли під сей час прибув посол Порти і раздавши дарунки став підіймати Хмельницького против нас, перетягаючи на турецький бік, й іменем свого пана обіцяв йому Молдавію. Довідавшися про се київський воєвода вислав до Хмельницького свого брата, старосту черкаського (Мик. Кисіля), щоб запобігти тому останньому божевіллю — аби не вступив в таку тісну спілку з поганами против християн. Але Хмельницький того (турецького) посла з великою честю прийняв і відправив, разом з ним пославши двох з найперших своїх людей, щоб вони його іменем відправили посольство перед Портою. А в присутности черкаського старости під чаркою вихопився такими словами, що він тепер одною ногою стоїть в Польщі, другою в Константинополі; не хотів би відставати від польського короля, — але тільки під такими умовами: 1) аби польський табор ні трошки його не зачіпав; 3) аби видано йому Чапліньского; 2) аби всі забрані грецькі церкви було повернено. Коли сього не буде, стане по стороні цісаря турецького. Староста черкаський, не можучи нічого більше добитись, просив одного: аби він побачився з київським воєводою, але й того не міг дійти.

“За той час прийшов лист від хана, щоб він (Хмельницький) з усіми ордами йшов на Москву, і до польського короля післав, закликаючи його до спілки в сій війні. Він просить, аби Хмельницький перед останніми днями серпня ставився з таким військом, з яким здобував Збараж, а коли б сього не зробив, погрожується розірваннєм заприсяженого брацтва. Прибув ще посол московський і мултянський, Хмельницький з ними разом поїхав до київського воєводи до Іркліїва [180]. Той переказав йому від короля плян війни з Турком, і разом з київським митрополитом, присутним там, відводив Хмельницького пустивши в рух артілєрію найтяжших аргументів, — щоб він не давав помочи Татарину і против Москви. Але Хмельницький вагався; з одного боку лякала його погибель християнства, що мала виникнути з такого тісного союзу його з поганином (Портою), з другого — коли-б не дав він помочи Татарам, він боявся, що вони б його покинули, саме тим часом коли він не мав ніякого довіря до нас. Нарешті взявся на такий спосіб, аби Татарин не зрозумів, що він не хоче воювати з Москвою: післав посла до хана сказати йому, що він (Хмельницький) не почуває себе безпечним з нашої сторони: польське військо збирається, а що ніякий зовнішній ворог не загрожує (Польщі), то сі приготовання не можуть робитися з якоюсь иншою метою, як тільки на погибель його (Хмельницького) і його людей. Нехай (посол) просить, щоб хан трохи відложив свій плян, поки буде видно, що ми (Поляки) не замишляємо нічого ворожого, і що постановить король в справі війни з Москвою, — а тим часом нехай тримає всі орди на поготові, аби дати йому (Хмельницькому) поміч, як що виявиться небезпека.

“Тим часом гетьман (Потоцкий) через свого чоловіка нагадує Хмельницькому, 1) аби він без відома короля не зносився з заграничними володарями листами чи посольствами; 2) аби він його (Потоцкого) людям повернув усе забране підчас війни і шкоди нагородив; 3) аби суворо карав своєвільну чернь. Сим посольством (Хмельницький) кажуть, надзвичайно розгнівався, і вибухнув такими словами: “Коли панові Потоцкому хочеться війни зо мною, буде її мати: помер Конєцпольский — тепер я зроблю Koniec Polski”. Зараз розіслав листи до козаків, аби під карою смерти брались негайно за зброю і день і ніч поспішали до нього під Умань, лишаючи всякий воєнний обоз. Там він мав чекати татарської помочи. Але грозячи нам війною й руїною, несподівано обернувся в инший бік — 1 вересня рушив 40 тис. вибраних козаків і стільки ж Татар на Молдавію, полишивши Нечая з пятьма приблизно тисячами козаків, аби в його неприсутности пильнував наших виступів. Кажуть, ніби то п. гетьман (Потоцкий) несподівано напав на нього (Нечая) і погромив. Коли се так, то ми певно далеко скорше, ніж сподівались, накличемо на себе війну - котрої дивним способом прагне п. гетьман!” [181]

Сей лист Потоцкого, що йому надавалось таке значіннє в розвою подій, тепер відшукався — в теках Нарушевича. Він варт того, щоб його ту навести (в перекладі), пропускаючи зайві фразеольоґічні ампліфікації:

Дякую в. м. пану за конфіденцію до мене — що повідомляєш про наміри хана, і що на послугу йому рішив єси післати частину війська. Не залишай і надалі мині давати знати, що належить до цілости вітчини і моєї відомости. А що там не може бути щирої приязни і конфіденції, де оден з другим облудно живе і що має уразливого на серцю не відкриває, тому я свої гадки щиро викладаю в сім листі, аби вм. не мав сумніву що до мого афекту (приязни).

Насамперед не подобається мині, що в. м. без відома й позволення королівського і мого кореспонденцію й умови з сторонніми володарями провадиш, послів приймаєш і на посольства пустився, не доложившися у кор. й. мил. Я от-як до мене яке небудь посольство приходить, всіх послів до й. кор. м. відсилаю, або — як вони не варті бачити пана і не мають до маєстату нічого поважного, я давши про них знати, виписую матерію посольства, і прошу деклярації, як їх маю відправити. А в. м. всі посольства і кореспонденції відправляєш на власну руку, нічого не питаючись [182]. От тепер — дають мині знати, що були у в. м. посли венецькі. Чому ж їх до мене не відіслав, чому не повідомив, з чим приходили і чого від війська Запорозького жадали? На правду, ніхто сього похвалити не може, і просто скажу: Річпосполита на се нарікає. Тому остерігаю і напоминаю, аби в. м. ті приватні умови облишив і всіх послів, які тільки до в. м. в приватних матеріях будуть приходити — відсилав [183], а про тих які приходять в справах поточних — належить давати знати і про відправу зо мною зноситися. Чому б в. м. не мав так поступити, як учинила старшина війська Запорозького під Пруську війну, коли їх Ґустав через своїх послів бунтував і на війну против нас намовляв, а вони не вдаючися з ними в ніякі трактати, відповіли їм, що не маємо права трактувати з послами володарів чужоземних в справах Річипосполитої, та оковавши їх до Бару привезли! [184].

Напімнувши в тім першім пункті в. м пана, жичу того й дораджую, аби в. м., як то й й. королів. м. обіцяв, вивів козаків з воєводства Браславського і з шляхетьських маєтностей, а то з таких причин. Перша — аби через ту проволоку часу не мали задатку. Та й я сам, бачучи, що якийсь козак згрішить, боюсь, що не стерплю, аби не вчинити над ним справедливости, вважаючи, що не випадає мині, будучи вел. гетьманом коронним, жадати справедливости у Нечая. Третя: прийдуть до своїх маєтків ї. м. княжата Вишневецькі, приїде й. м. п. хорунжий коронний (Конєцпольский) й сенатори — мабуть не самовтор і не сам третій приїдуть — бо навчилися їздити в великих асистенціях, а тепер як в найменших їздити [185] з огляду на безпечність свою не можуть. Якаж там буде згода у тих куп з козаками: сей пригадає давні річи, той собі то візьме за образу — отже зараз оказія до сварки, бійка, а з бійки війна. Тому коли в. м. бажаєш собі спокою — як уже з християнського обовязку, можеш його бажати, — приложи в. м. пильне стараннє, аби вичистити козаків з Браславського воєводства! Бо й не бачу, на що б ті козаки були придатні! Одно — що вони віддалені від Дніпра. Друге — думаємо про закінченнє війн більше, ніж про вчинаннє. Тому коли й трапиться почути якусь новину, вони не тільки що для відлеглости не зможуть дати помочи Дніпровим, але й до війни сі люде не здатні. Щось украсти, розбити — на се вони добрі, бо того з віків навчилися, і тепер не вважаючи на ту згоду ні в чім иншім не вправляються [186].

Раджу я в. м. [187] і то щиро раджу, аби в.м.п. той кукіль з пшениці викорінив, і не тримав таких, що своїми паскудними поступками славу молодецьку шпетять і соромлять! Ніжинці мої на аркуші паперу від в. м. післані не дбають. По старому хлопи бунтують, послушенства віддавати не хочуть, а то все через козаків і через полковника тамошнього, що у них не має ніякої поваги, — вони їм служать приводом до бунтів. Тому я бажав би, коли в. мп. хочеш моєї приязни, аби-сь велів козакам виступити з моєї ніжинської волости. А коли се неможливо в такім скорім часі візьми в. м. п. полковництво від Шумейка і дай Кобилецькому: він далеко справніший, ніж Шумейко і краще вмітиме пільнувати згоду між моїми урядами і козаками. Шляхта ніжинська й остерські бояре скаржилися мині: доми в містах, хутори і маєтности їм позабирали, тому даю се моє писаннє вмп. [188], аби-сь в. м. п. видав суворі універсали до козаків; аби як найскорше і негайно вступилися з домів шляхетських і боярських, та зайняті і забрані маєтности повернули.

В збиранню інтрати рішив я поступати способом в. п. воєводи київського. Він мав козаків приданих від в.м. пана, і при них вибирав інтрати в маєтностях своїх. Я теж прошу вмпана, аби вмпан придав козаків і моїм — що їх я туди до Ніжина післав, і аби наказав, аби в тій услузі були прихильні. Що про поташі мої зволив єси розвідувати, велико вмп. дякую і прошу унижено, аби вмппан і до кінця про них довідався — аби я міг відібрати осіки [189]. Бо мусів би понести великі шкоди, коли не виповню (умови) що до віддання їх купцям.

Доходять до мене теперішніми часами вісти, що київські ченці хочуть заїхати, не знаю з яких поводів, ніби то за універсалами вмпана, Максимівку пана Яскульского, стражника військового, слуги мого. Дивно мині дуже, що вмпан рачив ті універсали дати за проханнєм їх (тих ченців). Ченці мають на то сойм, там з ними має бути розправа про ліпшість права [190], а ґвалтом нехай нічого не заїздять, бо собі можуть зашкодити. Тому раджу вм. панові дати його слузі (Яскульского) універсала на Максимівку і до инших міст його, аби були в належнім як і перед тим послушенстві - бо зовсім в нічім не хочуть слухати). Казав мені п. Яскульский і то, що в. м. пан забрав йому його власний перевіз і заарендував — котрий не належить до вм. пана, прошу, не докучай йому (nie kwil go) вм.! і його приязнь не завадить, і я за засвідчену приязнь взаємною приязню вм. панові відплачувати буду. Бажаючи вм. панові як найкращого від Бога здоровля, в. м. всього добра жичливий приятель Миколай з Потока Потоцкий каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніжинський, остерський староста. Дано в Велеполю д. 3 августа р. 1650 [191].

Хмельницький мусів бути роздражений сим листом до крайности! Коронний гетьман трактував його зневажливо, як свого підвладного — от немов якого небудь стражника Яскульского — котрого прихильність радив йому собі заробляти — йому, гетьманові України, що мислив себе і мислився в своїм окружению, як голова держави, на рівні з яким небудь господарем молдавським або князем трансильванським! Потоцкий наказував йому спорожнити Браславщину і полудневу Сіверщину, полишену за козаками Зборівським трактатом. Він хотів мішатися до внутрішніх справ козацького війська — диктував, кого з полковників треба відставити, а кого призначити — як се могло бути хіба за нещасливої ординації 1638 р., перед великим повстаннєм. Не казати вже після сього, що він заперечував гетьманові право приймати заграничні посольства, вести самостійні зносини, розпоряджатися шляхетськими маєтками й доходами на козацькій території! Потоцкий не просив, а наказував йому приставити до його офіціялістів своїх козаків, щоб вони помагали їм вибирати податки з людности. Тільки в однім випадку — коли зайшла мова про можливість за помічю козацького гетьмана спекатися виплати заруки (неустойки) за недодержані контракти на поташеві приставки, випав Потоцкий з свого великопанського тону і “унижено попросив” у Хмельницького сеї послуги!

Але се була маленька, хоч і характеристична деталька, загальний же зміст листу був незвичайно зловіщий. Його можна було вважати проґрамою нового приборкання козаччини: приведення до перед-революційного стану, і в звязку з тим мобілізація польського війська на Поділлю набирала ще більш погрозливого значіння -наміру Потоцкого оружною рукою примусити козаччину цілком піддатися його волі й втиснутися в ті тісні рамці, які він для неї призначав. Отримавши його писаннє, Хмельницький післав сердитого листа ніжинській старшині — наведеного вище (с. 22), але й не подумав міняти тутешнього полковника [192]. Навпаки заговорив ще в більш рішучім тоні про загрозливу для козацького війська мобілізацію Потоцкого, як ми бачили вище, і кінець кінцем проголосив й за повне уневажненнє зборівських трактатів. Се формулював Кисіль в пізнішому листі до короля з місяця жовтня, пояснюючи зворот в поведенню Хмельницького і війська, що стався в останніх місяцях. На його відклики до Зборівського трактату, каже він, козаки заявляють, що поки Потоцкий “вийшовши не порушив своїм листом Зборівських пактів”, вони вважали себе забезпеченими соймовим потвердженнєм, а тепер не знають, “чи підем на послугу королеві, на котру нас кликав, чи на Москву — сповняючи ханову волю, чи зістанемося дома”. Инакшими словами вважають себе нічим не звязаними супроти короля і Річипосполитої [193].

Чутки і лєґенди про війну з Польщею, повстання проти поляків, поголоски про нечая, трівога між шляхтою, “суворі універсали” гетьмана.

Хмельницький, як ми вже бачили, скваліфікував сю мобілізацію як провокацію козацького війська, і крім того що використав її на те аби відхилити запропонований від хана похід на Московщину, відповів на сю польську мобілізацію мобілізацією козацького війська під Уманню, так що перед громадянством українським і польським раптом на весь зріст стала перспектива війни з Польщею, і всі були того переконання, що викликав її Потоцкий, аби дати реванш козакам.

З сим моментом звязане у Коховского популярне оповіданнє, переказане потім Грабянкою і ще в більш белєтристичних формах стилізоване Костомаровим. Коховский оповідає, що Потоцкий, зібравши військо під Камінцем, занявся приборканнєм наддніпрянських розбійників - так званих левенців, що переховувалися в Медоборських лісах і використовуючи приграничну місцевість, украдене на подільській території переправляли на молдавську й навпаки. Вони покрали між иншим також військових коней, і Потоцкий вислав против них кілька хоругов війська під проводом Кондрацкого. Сі погромили левенців, захопили їх ватажка Мудренка з 19 товаришами, їх взято на муки, в результаті вони “призналися” в своїх замірах напасти на польський табор і їх посаджено на палю. Инші розбіглися, або повтікали до козаків. Се дало нагоду Хмельницькому ілюструвати небезпеку від польського війська. Він велів сих втікачів, ранених, залитих кровю, обводити по козацьких полках і продемонстрував їх перед нуреддіном, що прийшов по козаків — іти разом на Москву. Ублаживши його дарунками, Хмельницький став з слізми виясняти неможливість кидати в таких обставинах Україну, щоб іти на Москву: Зборівську угоду порушено — така згода гірша війни. Поляки підступом і силою натискають на нього: Кисіль звідси приводить його до зброєння війська на Турків, а Потоцкий зза кордону загрожує величезним військом. Козакам кінець, коли не вирятують їх Татари. І отакими доводами відвів він нуреддіна від походу на Москву, а до Потоцкого післано посольство в сій справі від Татар і козаків [194].

Грабянка оповідає се з невеликими, але доволі ґрунтовними змінами:

Ляхи, ставши на квартирах на Поділлю, “почали великоє озлобленіє людям чинить”. “Слишав же Хмельницький о Потоцком и о полских воях под Каменцем Подольским стоящих, собрав и своя полки, яки бы по повелЂнію солтановом, вещію самою смотряше бистро, коєя ради вины Ляхи собираються з Потоцким гетманом, и чего ради имающе людей поднЂстрских єдиних избиваху на палЂ, другим носи и уши обрЂзоваху, а инних на четверти разсЂкающе по путех тЂлеса развозяху. О яких бЂдах нЂціи — избЂгше от рук лядских без носов, без ушей, Хмельницкому возвЂстиша, яко во время мира таковоє безчеловЂчноє мученіє Ляхи РусЂ творят. Сіє слишав присудствуяй посланник татарскій у сумнЂ.ся. Глаголя же Хмельницькій ко предстоящим: “Видите, что нам Ляхи творят: хочут да нам отшедшим на брань противу Москви они нападут на доми наши и огню предадут гради и села, жени же и чада мечем посЂкуть и память нашу з свЂта загладят. Сіє же все возвЂсти посел татарскій султану, тоже [195] солтан хану, и препятся брань, юже имЂху поднести на Москву Ляхи и Татаре” [196].

З приводу сього у Коховского їде до Потоцкого татарсько-козацьке посольство: Мегмет-ґазі аталик і Василь Кравченко, що фактично їздили до Потоцкого в жовтні, після молдавського походу; тому Костомаров переніс весь сей епізод на жовтень, тим часом як у Коховского він відограється в серпні. Але очевидна річ, що сей епізод з покаліченими Потоцким утікачами оповідався без докладної хронольоґії, а більш-менш довільно був звязаний Коховским з приходом нуреддіна, з одного боку, і з посольством Кравченка — з другого.

Пізніше се затерлося в памяти і поблідло, коли виявилося, що трівога була передчасна. Але в сучасних відомостях відбився незвичайно яскраво сей недовгий — двохтижневий, але незвичайно яскравий момент, прожитий на Україні в переконанню, що роспочиналась війна з Польщею, для докінчення недовершеного в минулому році, і по Україні й Польщі покотилися — упереджаючи події — перші вісти про конфлїкти польського й українського війська. Московські висланці їдучи з Варшави до гетьмана через польську, а потім українську територію в місяці серпні, в момент козацької мобілізації так описують свої вражіння:

В дорозі від Варшави до Київа богато польських військових людей казали, що за королівським наказом ідуть до гетьмана Миколая Потоцкого до обозу під Сатанів і Камінець Подільський: наказано їм з гетьманом бути готовими, а деякі жовніри казали, що мають іти воювати козаків: хоче гетьман помститися козакам за свої давніші “упадки”, як його козаки воювали.

Як приїхали до Київа, під той час гетьман Б. Хмельницький прислав до київського полковника універсал свій, писано в нім, що гетьман з військом рушився з Чигирина і став на Уманському шляху, а з Уманського шляху піде на свого неприятеля, — аби полковник ішов до нього на-швидку, щоб випередити неприятеля. І в Київі почалася велика трівога, що справді гетьман В. Хмельницький знову йде воювати Поляків. І в богатьох містах і на дорогах козаки побили урядників, державців і панських слуг [197].

Московський вістун — путивльський піп Іван Прохоров, що побував у Київі в середині серпня ст. ст. оповідає, що виїхавши з Київа 25 серпня (с. с.) він стрів на Дніпрі, на перевозі полковника Шумейка (ніжинського), “а з ним Черкасів (козаків) тисячі зо дві, іде з обозом і нарядом (артилерією) до гетьмана Хмельницького спішно на Уманську сакму (шлях). А як піп Іван був на сій (лівій) стороні Дніпра, коло города Гоголева, від Київа верст з дванадцять, стрівся йому полковник Мартин Небаба (чернигівський), а з ним Черкасів тисяч з пятнадцять — теж іде з обозом і нарядом на сполученнє з гетьманом Хмельницьким. І після того стрічалось йому богато Черкасів — ідуть спішно полками. А инші полковники з Черкасами йдуть иншими дорогами”. Київський воєвода Адам Кисіль говорив йому, що у козаків з Поляками почалася війна, і гетьман Хмельницький знову покликав до себе Татар. А від Черкасів чув він, що Поляки “накупили” Ногайських Татар, аби вони йшли в поміч їм, Полякам. І гетьман Богдан Хмельницький пішов з Черкасами наперед — переймати Ногайських Татарів, а до полковників і сотників написав, аби йшли спішно з ним на сполученнє. А київські міщане, що були в Польщі — у Львові й по инших городах “з торгом”, оповідали, що з Миколаєм Потоцким і з князем Яремою Вишневецьким в зборі Полків і з инших країв людей: шведських, цісарських і венгерських, тисяч до ста двадцяти: ідуть на Черкасів” [198].

Инші Путивльці та Митька Татарин, що в тім самім часі побував в Переяславі, оповідали, яке там чули від полк. Лободи, що пішов теж до гетьмана: кн. Ярема Вишневецький і Мик. Потоцкий стоять під Камінцем Подільським і хочуть іти на Черкасів; а між польською й волоською границею стояв на заставі полковник Нечай, на нього напав був коронний хорунжий (Конєцпольский) з Поляками і Поляки побили Черкасів. А в поміч Полякам прийшли Волохи, та ще йдуть у поміч Уманською сакмою Ногайські Татари. А кримський хан писав В. Хмельницькому, що Ногайські Татари вийшли з послуху: “скупили” їх Поляки, дали їм грошей, і вони пішли їм в поміч, — отже нехай гетьман іде зараз на Уманську сакму, щоб перехопити тих Ногайських Татар і не пустити до Поляків. Гетьман зібрався й пішов, і тепер стоїть в Умани, до полковників і сотників росписав, щоб спішно йшли до нього, а Адама Кисіля й урядників велів затримати [199].

Шл. Черновский, що побіг з Новгорода Сіверського до Сівська в 20-х днях серпня, росповів перед воєводою, що король Ян Казимир наняв “Французьких та Свейських Німців” 60 тисяч, з Польщі та Литви рушив усе посполите рушеннє, та з кн. Яремою Вишневецьким наємних жовнірів 12 тис., та з Радивилом 40 тис.

І за наказом королівським мають вони рубати козаків усіх на голову — щоб не було козаків ніде ні трохи. До Криму Тугай-беєві й мурзам післав він (король) міліон злотих — мабуть “скупив” їх, щоб воювали козаків. І два тижні тому Миколай Потоцкий і князь Ярема Вишневецький прийшли з посполитим рушеннєм до города Пилявки, і против них було післано два козацькі полки. То Вишневецький оден полк Браславський, полковника Сили Волошина, тисяч 30, на Чорнім шляху, на врочищу Гончариха, на голову побив, і полковника взяв, а Поляків побито тисячі з чотири; а другий полк Поляки осадили. А король у Варшаві відпускав саме послів московських та цісарського, а відпустивши сам піде на козаків. А збираються Поляки на Волині під Луцьком, а Радивил іде під Річицю на Гомель. А в Стародубі підстароста Уєйский з товаришами сів в осаді. Козаки пішли з усіх городів на збір з полк. Лисим, а котрі (Поляки) оселилися були на кримській строні Дніпра, тих Татари забрали до Криму, і мабуть будуть Татари помагати королеві на козаків [200]”.

Сі чутки, що як бачимо — в досить подібних формах обігали тоді, в другій половині серпня Україну, відповідали тому, що говорилося тоді в цілій Польщі: між Потоцким і козаками таки прийшло до бою — він зачіпив їx, і війна була неминуча. Се ми бачили в вістях Любєнєцкого [201]. З реляцій Торреса бачимо, що на хвилю віджила стара поголоска про напруження і конфлікти між Хмельницьким і Нечаєм, і в сих вістях Нечай виступає не просто комендантом козацького корпусу, що мав порученнє стерігти козацьке військо від Поділля підчас маршу на Волощину, а конкурентом Хмельницького. — “Инший селянський ватажок, прозвищем Нечай” (пише Торрес 17 вересня н. с., очевидно в звязку з відомостями привезеними післанцями Потоцкого) - “узброївся .. 40 тис. людей над Дніпром, на пограниччу Поділля і Молдавії, і хоче битися з Поляками; кажуть, що між ними (Нечаєм і Хмельницьким) прийшло до легких сутичок, і Хмельницький післав 10 тисяч своїх козаків в поміч Потоцкому" [202].

Ся поголоска розуміється на потвердилась; нема сліду й того, щоб між польським військом і козаками в дійсности стались тоді які небудь справжні сутички — хіба екзекуції над непослушними селянами або місцевими своєвільними ватагами, про які пізніше згадував Коховский. Але на Україні загуло, що Поляки (Потоцкий з Вишневецьким) бються з козаками, вже пішла війна, і шляхта, яка за останній рік встигла якось пролізти на свої попілища між покозачену людність, почала спішно тікати, куди видно. А не один при тім наложив і головою — бо люде прийняли се за знак, що треба чистити землю “від Ляхів та Жидів”. “Серед паніки, що обхоплює душу Русинів (шляхти з Руси), так що вони збираються тікати до внутрішніх країв, ширяться ріжні страшні поголоски”, пише Торрес, мабуть на підставі того, що росповідалось згаданими післанцями Потоцкого. “В напрямі Бористену наново повстали селяне і повбивали вже богато шляхтичів, що були повернули щоб користати з своїх маєтків", і "инші маючи такий приклад тікають, так що Русь тепер в такім замішанні як ніколи”, — пише він тиждень пізніше (24 вересня н. с.). Любєнєцкий в черговій реляції Ракоціям (19 жовтня н. с.) малює ще яскравішими фарбами се замішаннє: “Селянська чернь, не зносячи й тіни підданства, побила за Дніпром і коло Київа велике число шляхтичів, що поїхали були в ті сторони до маєтків своїх або своїх панів; між ними, кажуть, загинув і наш Ґабр. Домарадзкий, що торік був у в. висок. в посольстві від кн. Вишневецького” [203]. Король в додатковій інструкції на соймики, спорядженій в тих же днях (23 жовтня), писав так само: “За згромадженнєм козацького війська зараз і чернь ним підбурена почала біситись і винищила кількадесять шляхетських домів, з жінками і дітьми, що були повернули до домів своїх, покладаючись на трактати” [204].

Потверджує се в своїх універсалах, як ми вже бачили, і сам Хмельницький. Ще по дорозі на Молдаву, в Ямполі 22 серпня (с.с. очевидно — 1 вересня н. с.) він остерігає людність — товариство козацьке і підданих, щоб вони не чинили ніяких кривд шляхті як руської так і римської реліґії. А місяць пізніше, вертаючи з Молдави, констатує на підставі одержаних відомостей, “же нЂкоторыє своєвольныє под час теперешний, гды войско наше до земли Волоскоє рушило, тиє то подданы — которыє до подданства належать — не будучи паном своимъ послушными и жычливыми, и овшемъ — неприятельми, много шляхты, пановъ своих, потопили, порабовали, и теперь, не устаючи в передсевзятю своємъ, на здоровє панскоє наступуют, и послушными быти не хотят, але бунты и своєволю всчинают” [205].

Докладніші відомости подає Кисіль у своєму листі 10 вересня н. с. з Київа до київської шляхти, звиняючися що не може приїхати до Житомира, де вона зібралась тоді на соймику:

“Як тільки полки рушилися, зараз наступило замішаннє всього того, що за цілий рік осяглося таким великим трудом: упав реєстр всього народу [206], роз'ярена чернь (plebs) повстала знову, а особливо за Дніпром такі розрухи й убийства настали, і таке роз'ятреннє, що хто зна чи й зістався там при життю котрий шляхтич! Пана Заленского,підчашого новгородського, війську й отчині добре знаного, в його власній маєтності в церкві на богослуженню вбили: при самісінькім олтарі замордували, і священика свого власного, підчас коли він літурґісав, порубали на смерть [207]. Пана Ласка, слугу пана краківського (гетм. Потоцкого) під Ніжином убито. Шляхту остерську з шляхтянками побито, потоплено. Про пана війського новгородського прийшла сьогодня відомість, що його мали втопити. П. підсудок новгородський і п. підстароста ніжинський, також мій слуга п. Семашко, пан Осіньский та инші втікли чи ні — не знати. Слуги кн. його милості воєводи руського [208], і в Лохвиці чи живі [209], ще не можна знати. З моїх Німців кількадесять, як із Шкляної йшли до Київа, вбито чотирьох [210] уйшли, Покойового п. старости черкаського [211] вбито. То все наробивши рушили до війська і прийшли до Київа, до переправи: день і ніч, цілий тиждень переправлялися, забравши всі пороми. Повний їх Київ, повні їх гори наоколо. Скоро б я тільки звідти рушив, ратуючи себе, всі браття [212], скільки їх єсть, разом мусіли б погинути” [213].

Староста житомирський Тишкевич з соймику пише до приятеля, констатуючи, що на Правобережжі шляхта зісталася ціла, тільки за Дніпром дуже богато й загинуло в тих часах — помордовали власні піддані; на Правобережжі обійшлося тільки пополохом: з переляку повиїздили і вертали назад [214]. Кисіль з приводу задніпрянських розрухів вислав до гетьмана запорозького, як він каже — “аж три пошти”, просячи прислати “суворі універсали” і якого небудь полковника з полком для приборкання черни, і можливо, що не без впливу сього Хмельницький видав і свого “суворого універсала” 22 серпня (1 вересня н. с.) доручаючи полковникам київському і чернигівському всяких бунтівників “не одсилаючи до нас, без фольґи на горле карати”. Заразом він заспокоїв воєводу Кисіля, що його похід з татарськими ордами не звернений против польського війська, а йде він з ними на Волоську землю, і на житомирському соймику в днях 12-13 вересня се було вже усталено, що козацьке військо пішло воювати Волощину [215]. Київська шляхта заспокоїлася й обмежилася ухвалою про загальний похід на випадок, коли б воєвода її до нього покликав — рушити до Польщі або до коронного війська.

Але на Задніпровю рух і чищеннє від панів потяглося потім далі, всю осінь. Карпівські пушкарі побувавши на Лубенщині в падолисті, росповідали на допиті у сівського воєводи, що місцеві державці, покинувши челядь свою, повиїздили до Польщі, і буде у Ляхів війна з Черкасами [216]. І справді при кінці падолиста приїхали урядники Яреми Вишневецького з Лохвиці й оповідали, що вони сиділи від нього "на урядах і для поборів”, але після заговин на Пилипівку (14 падол. с. с.) “козаки з наказу Хмельницького стали побивати всіх урядників, за те що польський король післав через Волоську землю великі гроші кримському цареві, мурзам і Татарам, накупаючи їx на козаків” [217].

Поголоска, як ми бачимо, стара, що пішла ще в серпні, і очевидно се було тільки питаннє часу і обставин — де народня маса розхитувалась скорше, де помаліше, але кінець-кінцем приходив момент, коли й найбільш уперті урядники й поміщики мусіли тікати — коли не наложили головою в якім небудь розруху.

Похід на Молдаву — сучасні толкування, політичні перспективи висунені молдавською кампанією, становище порти, дійсні мотиви.

Що Хмельницький замісць Польщі звернувся на Молдаву, се було для всіх повною несподіванкою. Сучасне вражіннє від такої недовідомости гетьманських замірів донесла до наших часів дума, з отсею фразою, що могла б бути поставлена епіграфом всього сього розділу:

Навіть історикові сей демарш гетьмана зістався в значній мірі загадковим: дійсні мотиви його не викрились і після факту!

Наведу перед усім кілька пояснень, котрими толковано сей епізод на Україні:

Як Петро (Протасієв) і піддячий (Богданов) їхали з Київа до гетьмана (в вересні), в дорозі богато козаків ріжних полків оповідали, що гетьман пішов воювати Волоську землю, тому що волоський господар перед тим, як у них була війна з Поляками, помагав Полякам, у кримського царя корунного гетьмана Миколая Потоцкого, Каліновского й инших полоняників викупав і через свою землю перепускав. І тепер теж у нього з Поляками справа за одно, й у всім їм він хотів помагати: похвалявся козаків воювати. Кримський хан пішов воювати Волоську землю наперед гетьмана і прислав своїх послів, щоб гетьман з усім своїм військом ішов нашвидку на Волоську землю. А гетьман з дороги писав Потоцкому, що він пішов воювати Волоську землю за їх неправду: нехай гетьман корунний війська Запорозького не зачіпає. А кола б зачепив, то гетьман з усім військом і з кримськими людьми піде на нього і воюватиме Польську землю, як попереднього разу [218].

23 вересня ст. ст. приїхав до Лубень московський посол Унковский, і довідавшися, що єсть тут козаки з штабу Хмельницького, стали їх розпитувати. Козаки Федько Ігнатів з товаришами сказали їм, що вони приїхали від гетьмана з Волощини тому 12 днів [219]. І чули вони таке:

Польські гетьмани хотіли своїм військом учинити поміч князю Василю волоському, бо він їх, польських гетьманів, викупив із Криму, а гетьман Богдан і військо Запорозьке через те й воювали Волоську землю, що кн. Василь викупив польських гетьманів з Криму. А кримський хан тому воював, що як минулого року кримські люди йшли повз Волощину з литовським полоном, то Волохи богато відбили у них Литовського полону [220], — про се кримський писав на Волохів до турецького царя, і турецький цар велів йому самому управитися з Волохама [221].

Потім 5 жовтня с. с. [222] той же Унковский розпитував в Чигрині козака Івана Волеваченка [223], що його гетьман посилав був до калґи і мурз, і він того дня приїхав з Волощини до Чигрина, тижнем перед гетьманом. Питав його: “Як ти був післаний від гетьмана до калґи, то чи тобі відомо: турському царю та війна, що калга ходив на Волоську землю, “не в грубость ли”? Волеваченко повторив те саме, що говорив Федько Ігнатів: господар волоський одбив у Татар “литовський полон”, турецький султан велів їм управитися з волоським господарем, "і ми з наказу турецького царя Волоську землю розвоювали, за їх неправду”. А калґа Волеваченку так говорив: "Тепер ми розвоювали Волоську землю, а на весну брат, сам цар (хан) конче хоче з усіми людьми йти на Московське государство, і Запорозьке військо теж з нами йде”.

І так в старшинських кругах ініціятиву походу на православну Волощину рішено було зложити на Татар: козаки тільки мусіли йти з ними як союзники. Хоча й мали свої причини незадоволення на господаря, як польського прислужника і союзника проти козаків, але не ходили б на нього, коли-б не татарське військо: воно, мовляв, випросило у хана сей похід на Волощину, коли вияснилося, що не буде походу на Москву, куди се татарське військо було вибралося. Се козацька старшинська редакція, призначена для внутрішнього вжитку: вона вдаряла в струни противпольські і переносила одіозну ініціятиву руйнування православної країни на Татар.

Друга редакція, призначена для зовнішнього вжитку, дотепно складала всю причину на господаревого союзника Потоцкого: через нього козаки не пішли на Москву і змобілізоване в московський похід татарське військо обернулося на Молдаву. Ми маємо такі пояснення ханського двору в двох варіянтах: для Отоманської Порти і для варшавського уряду. Проголошував їх кримський уряд, але зложені вони, очевидно, в порозумінню з козацькою старшиною, а мабуть навіть і інспіровані нею — інспіровані дуже зручно, з розрахунком на ті круги, які взагалі схильні були представляти Потоцкого, з його неповздержними бажаннями реваншу козакам, за злого духа польської політики. Ханське правительство тільки включило сюди нестримний порив свого змобілізованого війська, що бувши позбавлене сподіваної московської здобичи з вини Потоцкого, настільки запально добувалося нагороди в Молдаві за даремну мобілізацію, що провідник походу, калґа, ніяк не міг його стримати. Маємо такі відгомони сеї мотивації:

Цісарський посол в Царгороді, в реляції з 10 жовтня н. с. пише, що калґа, який провадив татарським нападом, оправдується перед отаманським урядом тим, що коли Татари були готові до походу на Москву, а потім прийшов инший наказ, вони не хотіли вертати додому без здобичи, а забажали пімститися на молдавськім воєводі, бо він приблизно рік тому велів вирубати досить значне число Татар, які хотіли 3-4 дні перепочити в його краю. При такім мстивім настрою не було можливости їх стримати, і сам калґа умисне пішов разом з Ордою, щоб вона не занадто знищила край. Тепер він відступає, край чи сяк чи так полишається в послушности Отаманській Порті, і він сподівається, що непокірному народові татарському буде пробачено сей напад на Молдаву [224].

Як бачимо, се писалося ще з походу, мабуть в середині вересня н. ст. Анальоґічні ханські листи на польську адресу були написані дещо пізніш, при кінці вересня мабуть, уже по повороті Татар з Волощини. Вони поясняють головно, чому не міг відбутися похід на Москву, плянований в інтересах Польщі і за її ініціятивою, а окошився на Волощині. Ми маємо два такі паралєльні листи, вислані з одним і тим самим татарським послом: оден на адресу короля, другий на адресу Потоцкого. В листі до короля хан так поясняв причину, чому робився похід на Москву: “Гетьман запорозький мав уже сідати на коня, коли прийшла відомість до калґи-султана, брата нашого, що в двох або трьох місцях панове польські скупчують великі війська. Гетьман тоді з тої (московської) війни вимовився перед султаном-калґою — що він не чує себе безпечним від тих військ (польських). Тоді татарське військо, як то його звичай - що воно не любить вертати без здобичи, — особливо беї і мурзи, і ціле важніше військо, впали до ніг калґи-султана, аби їx не вів назад до дому порожнем. І нагадавши йому великі кривди і шкоди — за котрі наш брат дуже жалівся на Волохів, своїм гарячим і усильним проханнєм справили на Волохів, і то так ся стало”. Хан брав собі з того притоку нагадати варшавському дворові, що він не допустить ніяких ворожих кроків з боку Річипосполитої чи її маґнатів против козаків, з котрими він заприсяг на тім згоду, і коли дійсно з польської сторони дано було привід Козаччині почувати себе в небезпеці з сеї сторони, то се зовсім недопустима річ на будуче. Коли польські пани або старости мають на козаків якісь гніви, хан рішучо жадав від короля, аби він у них ті гніви “потлумив” — від сього залежатиме приязнь між обома володарями [225].

В листі до Потоцкого писанім в буквально подібних виразах, очевидно — одночасно з листом до короля, хан ще виразніше вказував, що саме мобілізацію Потоцкого він уважає причиною розбиття московського походу, на нього складає сю вину, і в нім бачить небезпеку розриву польсько-козацьких, а з тим і татарсько-польських відносин [226].

Сам Лупул, відповідаючи на запитання Потоцкого (від котрого про се знаємо), толкував свою біду тим, що се мовляв Хмельницький і хан покарали його за те, що занадто тримався Поляків. “Нарікав з великим жалем, що за свою жичливість і прихильність, котру свідчив Полякам і козакам, невинно спала на нього ся війна: що він переховував у себе (Поляків) підчас коли війна бушувала в державі короля, і поводився з ними з усякою людяністю. І додав при тих жалях, що то за нас його та біда спіткала: закидав йому Хмельницький, нащо старався про гетьманів наших (Потоцкого і Каліновского)? нащо поворотців з неволі (кримської) людяно приймав? нащо дає гроші королеві на військо? чому з Ляхами накладає і доносить їм, що діється у Порті?” [227] Як бачимо, се близько відповідає тому, що оповідали козаки про причину завзяття Хмельницького на господаря.

Ракоцій інформуючи цісаря про нещастя Лупула, представляє справу так, що вся ініціятива була татарська; вони вибрались на Московські землі, але що там наскочили на приготовану оборону, і їх передовикам дано болючу відсіч [228], вони звернулися на Волощину, щоб віддячитися за відібраннє здобичи. За ними пішли козаки — без якого будь мотивовання [229].

Сучасний молдавський хроніст Мирон Костин теж висуває татарську ініціятиву. Кримці хотіли нагородити себе за шкоди задані їм під Братулянами, коли у них забрано здобич, що вони проводили з Польщі; поголоски про похід на Москву калґа пустив тільки для замасковання дійсної мети, а Хмельницького в секреті повідомлено, що похід буде на Молдаву, і козацьке військо було на поготові, і зараз же рушило з Татарами на Дністер [230].

Тут нічого не згадується про Порту, але в Польщі чи не найбільше говорилось на сю тему — що похід стався за порозуміннєм з Царгородом, хан дістав від султана наказ розправитися з Лупулом, і власне ся сторона найбільш займала і турбувала політиків польських, московських, австрійських, папських і т. д. — наскільки похід на Молдаву стався за волею і згодою Порти, і які були від неї дірективи? Ставлячи поруч себе такі факти: посольство Порти до Хмельницького і від Хмельницького до султана в половині серпня н. с., похід на Молдаву при кінці серпня і толєрованнє з боку Порти такого нападу на підвладну їй країну, приходили до переконання, що Хмельницький поступає за порозуміннєм з Портою. Торрес в реляціях 17 і 24 вересня переказує тутешні “пересвідчення богатьох”, що Хмельницький дістав інвеституру на господарство молдавське, мабуть через своїх послів, післаних до Порти, і тепер завойовує його для себе [231]. Такі самі міркування переказував Ракоціям Любєнєцкий: пишуть (мабуть від Потоцкого), що Хмельницький обжалував перед Портою Лупула, мовляв він більше сприяє Польщі як Порті, і дано Хмельницькому від Порти призначеннє на господарство [232].

Се була доволі грізна перспектива: сполученнє Козацької Республіки з Молдавою, твердий союз з Кримом, підданнє Туреччині, звязки з Семигородом. Се б утворило небезпечну силу. Дещо пізніше, коли вияснилось, що молдавським господарем Богданові не бути, і пішла мова тільки про шлюб Лупулівни з Хмельниченком, гетьман Потоцкий так характеризував сі перспективи (лист з 22 жовтня н. с.):

“Як би, боронь Боже, той зрадник здійснив свої пляни, великий би тягар упав на Річпосполиту! Той ворог при домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку і їх васалів [233] і може наробити Річпосполитій великого клопоту, так що з нього трудно було б і вибрести! Гадка того зрадника така: військо ваше королівське обложити, а Ракоція з господарем мунтянським — що має готового війська тридцять тисяч, на Краків пустити. Шляхту викорінити. У в. кор. милости королівство відібрати, на престолі королівства иншого посадити — бодай чи не того ж Ракоція” [234].

Польський резідент при цісарськім дворі, Вісконті, на, підставі отриманих від свого уряду відомостей інформував цісаря в 20-х днях жовтня н. с., що се відомо вже напевно, що Хмельницький напав на Волощину за виразним дозволом Порти, а то за щирі відносини, що господарь молдавський підтримував з Польщею, і від нього вона отримувала завсіди докладні відомости про переговори, які Хмельницький вів на шкоду свого прирожденого пана. Завязавши такі тісні зносини з Отаманською Портою, він похваляється тепер не тільки підбити Польщу, за обіцяною йому підтримкою отоманської зброї, але й Західню Імперію з самим Римом. Хоч як се може здаватись гіперболічним, король польський доручив свому резідентові представити цісареві всю небезпеку, яка може виникнути з нової війни з українською людністю, піднесеною останніми успіхами в Молдавії. Коли ся війна буде Польщею програна, фурія сих людей не обмежиться границями Польщі. Король старається не подавати з сього боку ніякого приводу, трактуючи їх як добрих і послушних підданих, але се нічого не помагає. В той момент коли писалась варшавська депеша, польська армія вже могла бути атакована козаками. В інтересах цілого християнства король звертає увагу цісаря на сю небезпеку [235].

Очевидно в звязку з сими варшавськими алярмами венецький посол у Відні, кавалєр Саґредо, мав розмови з віденським спеціялістом в турецьких справах, колишнім послом в Царгороді, тепер членом цісарської воєнної ради бароном Шмідом, і той пообіцяв занятись польськими справами в Царгороді. Через одного приятеля, що їхав до Царгороду, він остеріг султанський диван, яка се небезпечна для Туреччини справа — помогти піднестися ханові і Хмельницькому. Амбіції Хмельницького звісні! Він Грек (себ то православний), і треба рахуватися з тим, що збільшивши свій авторитет, він став би головою “Греків” (православного світу) і викликав би повстаннє против Туреччини серед балканських християн [236].

Так протектори балканських християн і автори против-турецької ліґи остерігали отаманський диван против можливого християнського повстання!

Та до сього поки що було далеко. Хмельницький зробив свій напад на Молдавію без згоди і відому турецького двора. Цісарський посол в Царгороді доносив цісареві 10 жовтня, що турецький двір опинився в немалім клопоті, коли разом з принесеними посольством Хмельницького проханнями, щоб султан прийняв козацьке військо у свою ласку й протекцію, він отримав відомість, що се козацьке військо воює його підвладний край. Посли Хмельницького теж були в великім клопоті, не можучи дати оправдань сього походу; вони вимовлялись, що нічого про се не знають, але сподіваються, що до їх повороту все буде полагодженне. Великий візир не рішився заходити з ним в який небудь конфлікт і спішно відправив нагородивши кафтанами і ріжними уборами на знак султанської ласки. [237]

Взагалі Хмельницький вчинив свій похід на Волощину без попередньої дипльоматичної підготовки. Не тільки для його послів, висланих на початку серпня с. с. до Царгороду, але і для всеї старшини і для нього самого сей похід був несподіванкою, викликаною непередбаченим рішеннєм хана, принесеним у слід за його посольством: що замість походу на Черкесів він визначив козацькому війську похід на Москву. Такого походу Хмельницькій і старшина не могли прийняти: Москва зіставалась їх резервом, котрий вони раніш чи пізніш сподівалися втягнути в свою розправу з Польщею. Експромтом відрікаючись від сього походу, з огляду на польське зброєннє, Хмельницький очевидно запропонував Татарам похід на Молдаву. З становища козацької політики він не був потрібний, і в українських кругах такий розбійницький напад на одновірну, православну країну не міг викликати симпатій, як далі побачимо. Але тісна приязнь Лупула з Потоцким будила в козацьких кругах неприязні настрої, котрі Хмельницький і постарався, як ми бачили, всяко роздмухати, аби псіхольоґічно оправдати сей крок. А якийсь добичницький похід Татарам, супроти того що вони вже рушились, він мусів запропонувати, з тих мотивів, які так добре схарактеризували сам хан з калґою. Похід на Москву був поданий ними в такій імперативній формі, що треба було спорудити зараз експромтом щось инше, рівно корисне з добичницького погляду. І Хмельницький запропонував Молдаву.

Тим ратував він Москву, як будучого союзника — властиво свою можливість союзу з нею.

Се відчув уже польський вістун підчас з'їзду в Іркліїві [238].У Ґолінського теж єсть досить влучне (в головнім, а не в подробицях) поясненнє з сього становища молдавського походу: “У Хмельницького був московський посол, і він одержав великі дарунки від Москви за те що не нападав з Татарами на Московські землі. З тої причини як султан калґа з своїми Татарами і з козаками, злучившися разом, хотів іти на московські краї, Хмельницький відрадив того калзі: мовляв тепер недогідний час іти на Москву, вона має військо на поготові. А порадив напасти на Волощину — “Бо там застанемо Волохів не приготованими, а земля богата, була довго в спокою.” А привід війни з Волохами такий, що господар заступив з військом (дорогу) татарському війську, як ішло з Польщі з полоном, бив Татар на переправах і полон у них відбирав. Отже радив (Хмельницький) калзі, щоб пімстився за свою кривду. Калґа легко дав себе на те намовити, обернув військо на Волощину і з ним пішли козаки” [239].

З ситуації се виходить зовсім ясно, і сам Хмельницький під чаркою [240] відкрив сей секрет московському гонцеві, потихеньку, щоб инші не чули, на обіді в Браславі, підчас повороту з молдавського походу. В голос, так щоб чув присутній королівський дворянин Єрмолич, гетьман погрозився походом на Москву, а московському післанцеві потиху пояснив:

Говорив я сі похвальні слова умисно, аби королівський дворянин не знав про мою службу й піклування про великого государя; а Ляхи мені великі неприятелі: говорити й жити з сими Ляхами правдою ніяк не можна. Я давно хотів бути під государською високою рукою — піддатися йому з усім військом і городами. Та великий государ прийняти мене не зволив, і мене тим образив. Але я і за сю государеву неласку ніякої шкоди не вчинив, а ще більш ніж перше правду свою показав: котра тепер руїна і війна сталася в Молдавській землі, та війна мала бути в Московській державі [241]. До мене присилав кримський цар своїх послів, щоб я йшов на Московське государство; писав з погрозами, що коли не піду, то брацтво і приятельство своє розірве. Та я, служачи великому государеві і забезпечуючи собі його государеву ласку наперед, кримського царя відмовив і Московське государство охоронив, а замість нього ходив з кримським царем на Волохів [242].

Се “з клятвою” потвердив потім Виговський в розмові з московським старцем Арсеніем Сухановим в листопаді:

Кримський (хан) з усею ордою виступив був на Москву і тричі присилав до гетьмана, щоб ішов з ним: “Коли не підеш зо мною на Москву, я тебе теж не послухаю”. Гетьманові то було дуже прикро, говорив: “Краще мині смерть, як на Московське государство йти!” а не йти не можна було, бо гетьман ханові, а хан гетьманові на те присяг, що хоч би на рід, на брата оден другого покликав — то йти! Отже гетьман післав до хана, що на Москву йому йти не можна, бо Ляхи про се довідались: на нас наступають. Так на велику силу хан від Москви відмовився, але приставши до гетьмана став говорити: “Коли ти на Москву не йдеш, а Ляхи наступають, то ходім на Ляхів!” І так пішли на Волохів, за те що воєвода Василь мав порозуміннє на нас з Ляхами, а вернувши з Волощини хотіли вдарити на лядський обоз — та король написав до гетьмана, прохав, щоб на Ляхів не йшли, бо стоять вони на границі не для війни. І от ви самі бачили, що сталось у Волохів — все се лихо мало бути на Москві, і се зробив гетьман: не хотів против царя піти (на государя посягнуть) і християнську кров пролити [243].

Сьому можна вповні вірити; але се цікаво, що прохопившися з сим “по пяному”, в явних розмовах з московськими послами, тверезих і прилюдних, гетьман сею прислугою московському царству більше не похвалявся, а перед козацтвом і перед Польщею взагалі перед західнім світом всю ініціятиву складав на Татар [244].

Літературна романтика молдавської кампанії, фактична історія молдавської кампанії (вересень 1650 р.), переговори з Лупулом, умови замирення, політичне значіннє договору Хмельницького з Лупулом, Хмельницкий i Радивил, протестантська ліґа, дума про молдавську війну, голоси сучасників

Сей похід на Молдаву промайнув як блискавка, в трьох-чотирьох тижнях, осліпивши сучасників, які не мали навіть часу розібратися в подробицях сеї кампанії, серед раптових і неясних вістей, що пролетіли про неї. Тому сучасні історики в своїх оповіданнях про події того року або збувають її простою згадкою — або заступають недостачу конкретних і докладних вістей літературними, більш менш шабльоновими прикрасами. Так поступив Коховский: в перспективи пізніших наслідків сеї волоської кампанії, траґічної історії Лупулової доньки й Богданового сина, прирівняв він сю скромну експедицію до Троянської війни, огонь Яс порівняв з огнями Іліону, розписав яскравими фарбами укритого в засіках воєводу, що звідти приглядався огням своїх міст [245] і сі літературні образки пішли по пізніших писаннях. А Рудавский навпаки — просто заявляє, що нема інтересу спинятись на фактах сеї кампанії “тому особливо, що з обох боків вона велася хаотично і маловідомо”, і тільки констатує остаточний вислід — на чім обі сторони замирилися [246]. В друкованих досі сучасних листах і реляціях теж переважно глухі, загальні, непровірені поголоски, відірвані чутки, котрих потім ніхто не мав цікавости провіряти, і нам теж нема великої потреби входити в сі подробиці, бо для наших безпосередніх завдань вони нічого важного не дають. Зазначимо тільки головні лінії — і з'ілюструємо їх деякими цікавішими сучасними звістками, особливо з невиданих джерел, які нам удалося згромадити.

Зібравши козацьке військо під Уманню в 20-х днях серпня н. ст. в скількости 70-80 тис., як казали в гетьманському штабі, з значною артилєрією, і маючи на лівому крилі татарський корпус, що рахували на 20-30 тис. [247], гетьман в останніх днях серпня прийшов з околиць Умани, приблизно в напрямі теперішньої залізниці Умань-Вапнярка, на берег Дністра й отаборився в Ямполі, напротив молдавського міста Сороки [248]. 22 серпня с. с. (1 вересня) він був сам в Ямполі, як свідчить виданий тут універсал против української своєволі [249]. Наперед себе пустив за Дністер Татар, мабуть з тих же мотивів, з яких взагалі він і його окруженнє складали ініціятиву сього походу на Татар, а може й вичікував, як приймає сей марш Потоцкий з своїм військом [250]. А далі, поставивши сильну заставу против нього, теж перейшов за Дністер і зайняв, Сороку, в перших днях вересня н. с. [251].

Татари тим часом уже розпустили свої загони по цілому краю: одна частина Орди пішла на захід, за Прут, друга вздовж Прута на долину, розпускаючи свої загони на право і ліво, своїм звичаєм. Хан став кошем на полях Цецорських, а гетьман надтягнувши заложив свій табор під Вламником — як каже Костин [252]. Господаря все се захопило цілком неприготованим. Він з початку вислав був військо против татарських загонів, потім переконавшися, що неприятельські сили завеликі для нього, звелів робити укріплення навколо Яс, щоб відбитись і відсидітись, а сам, очевидно, звернувся по поміч і інтервенцію до Потоцкого і до сусідніх турецьких башів-намісників.

Потоцкий, стоючи при волоській границі, розуміється, аж трясся від бажання покарати козаків за такий своєвільний напад на фактичного васаля Польщі — тим більше, що справді й сам зазнав багато прихильности від Лупула, і стояв у приязних відносинах до нього [253]. Але вважаючи на значні сили Хмельницького і на поважну заслону Нечая з лівого крила, не смів виступити активно — бо се могло потягнути за собою конфлікт з ханом, з наслідками дуже складними і серьозними. Крім того й король з своєї сторони рішучо остерігав його від конфлікту — пригадуючи нещасливі його дебюти 1648 року.

Він вислав на Волощину на звіди відділ кінноти під проводом камінецького ротмістра Кондрацкого, і коли той привіз такі вісти, що козаки пішли на Волощину з волі Татар і пограбувавши її вертають до дому, а Поділлю не загрожують, тим справа скінчилася [254].

В таких обставинах Лупул мусів кинути столицю з своїм двором і з своєю ґвардією, набравши що можна на вози, подався до густих лісів буковинських і тут заложив собі табор недалеко Сучави, під Нямецьким манастирем, засікся й зарубався в лісах, а заразом старався богатими дарунками й контрибуціями відкупитися від Татар і козаків. Становище його було тим гірше, що йому як і всім взагалі було неясним, чи сей напад стався против волі Отоманської Порти, чи за більше-менше виразною її згодою, отже чи можна рахувати на якусь її підтримку, чи навпаки — треба за всяку ціну поладнати відносини з сими турецькими Васалями — Татарами й козаками, щоб вернути собі прихильність дивану, розуміється знов таки — ціною дорогих дарунків і контрибуцій. З Татарами справа пішла, очевидно, легко — вони обловилися богатою здобиччю (в Польщі оповідали, що Лупул саме збирався вислати свою данину султанові, і сі гроші впали в руки Татар). Калґа домагався річної данини, але вдоволився порядною контрибуцією в додаток до награбленого, і Орда занялася транспортом здобичи до Криму. Хмельницький жадав політичних гарантій на будуче. Се справа більш інтересна, і над нею варто спинитися.

Я перед усім, наведу ті оповідання, які про се чули московські післанці, Протасієв і Богданов, в козацькім таборі безпосереднє по закінченню кампанії від самого гетьмана і ріжної старшини [255]. Даю слово насамперед самому гетьману, так як записано в посольськім справозданню розмову з ним на обіді в Браславі 23 с. с. вересня (3 жовтня):

“Як я був в Волоській землі [256], Волоську землю воював, став під Ясами і хотів взяти самого волоського господаря, то волоський господарь прислав до мене своїх послів добивати чолом, просити покою, дарував мене своєю дочкою за мого сина. Прислав лист за своєю рукою і печатею: пише під присягою, що доньку свою за мого сина віддасть”. І той лист велів принести — показував за столом (московським післанцям), і вони той лист читали.

Виговський так росповідав історію походу в Ямполі, перед поворотом гетьмана з Молдави 18(28) вересня:

Прислав був кримський цар до Б. Хмельницького послів, щоб він з ним ішов на Московське государство війною. Гетьман не послухав і не пішов. Тому минуло тижнів 12 або й більше [257]. Кримський цар прислав послів вдруге: що він післав калґу з великим військом, щоб гетьман ішов з ним. Гетьман розіслав універсали по всіх городах, а перед собою велів нашвидку йти браславському полковникові Нечаєві, і він прийшов під Яси. Волоський господар почувши, що в поміч Татарам прийшли козаки, утік із Яс до Нямецького монастиря, і з того монастиря післав до калґи послів, і з ними одкупу 300 тис. левкових єфимків (талярів); калґа замирився, взяв ті гроші і всяку здобич і з усіма людьми пішов був, а в Ясах і Сучаві міста, замки й села (посады и городы, села и деревни) попалено. А як гетьман прийшов до Волоської землі війною, і став на Пруті, калґа завернув назад велику частину свого війська і прислав до гетьмана, і сі Татари воювали Волоську землю разом з козаками. А сам гетьман стояв обозом на однім місці, над Прутом, і послав послів до волоського господаря: кропивенського полковника (ЧижелЂя) з товаришами: велів господареві виговорити, за які неправди (господаря) він, гетьман, прийшов воювати Волоську державу: аби господар перепросив його за ті свої неправди (добил челом). Тоді волоський господар прислав до гетьмана своїх послів, і перепросив; прислав в дарунку шубу соболину золотом криту, коня-аргамака з усім кінським нарядом, і шаблю оправлену золотом з каміннєм. І зговорив свою доньку за гетьманського сина: прислав запись своєручну за печатею і під присягою, що видасть доньку за гетьманського сина і буде з ним у вічній приязни і любві і стоятиме з гетьманом за одно против всякого неприятеля — будуть оден одному помагати, а з Ляхами він, волоський господар, не складатиметься (не матиме порозуміння) і ніяких лихих замислів на Запорозьке військо мислити не буде. На тім усім волоський господар присягав при послах гетьмана Б. Хмельницького, і тепер у них з волоським господарем згода.

Арсенієві Суханову, в листопаді, оповідав коротше, з иншими подробицями:

Як прийшли на Волоську землю Татари й козаки, Василь воєвода ничого не знав і не відав: умисно пустили славу, і Василеві писали (Татари), що всі вони з козаками йдуть на Москву, так що коли йому казали, що Татари йдуть, він тих до вязниці садив, а декого й бив. А як Татари зібрались і Яси обложили, він ледве випровадив з міста жінку з дітьми і сам потім два тижні в лісу сидів і тут помирився з гетьманом і ханом [258]

Сотник Іван Кравченко їдучи в посольстві від Хмельницького до Потоцкого оповідав Протасієву і Богданову в Могилеві:

“Волоський господар прислав до гетьмана Б. Хмельницького своїх послів — сильно прохав, щоб він його не воював, і гетьман послав до нього своїх послів полковника ЧижелЂя (Джеджалия), велів йому сказати, що він сам на себе накликав ту війну: забувши Бога і православну віру зложився з Поляками, і всяке лихо замишляв на нього, гетьмана, і Запорозьке військо. Коли він далі буде так поступати, гетьман з Запорозьким військом його вижене геть з Волоської землі і він там більше не буде господарем. І гетьман (після виїзда Кравченка) хотів дочекавшися ЧижелЂя скоро вийти з обозом з Волоської землі і мабуть скоро буде перевозитися з військом під Могилевом. А коли піде на обоз Потоцкого, буде перевозитися через Дністер під Хотином против Камінця Подільського. А се він знає певно, що недочекавшися його, Кравченка (результатів посольства до Потоцкого), гетьман з військом з-за Дністра перевозитися не буде”.

Сучасні польські відомости потверджують в загальних рисах сей образ, що дають нам сі оповідання учасників кампанії [259]. Виходить, що війшовши до Волощини, гетьман зажадав від господаря — коли той прислав до нього парламентарів з проханям замирення (ролю посередника взяв на себе оден з Балабанів, що нагодився тоді на Волощині) — не тільки грошевої контрибуції (правдоподібно — однакової з тою, що була виплачена Орді) — а й політичних концесій. Господар мав присягти в тім, що він від сього часу буде союзником козаків — своїх товаришів в васальстві Отоманській Порті: розірве свій союз з Польщею і буде підтримувати Запорізьке військо в його боротьбі з Польщею [260]. Облишений в цілком безвихіднім становищу, перед перспективою повного викинення з краю і позбавлення свого уряду, Лупул мусів згодитися на все, і як гарантія його нового союзу з Козаччиною зложивсь отсей славний плян: оженення гетьманича з господарівною, що тут вперше фактично стає перед нами.

Романтична преісторія сього пляну, як її звичайно оповідають, не має ніякого права на наше признаннє, і більш правдоподібно, що він тепер тільки з'явився як розвязка політичної ситуації.

Се була дуже інтересна комбінація, не просто династична, а й політична в повній мірі. Крім того що вона давала домові Хмельницького певні права до молдавського трону (се не було дуже важне, бо кінець кінцем інвеститура на сей трон просто купувалася на султанськім дворі) — були тут безсумнівні політичні користи для цілої козаччини в її боротьбі з Польщею. Такий династичний союз з Молдавою давав козацькому фронтові дуже цінну заслону на лівім крилі: досі господар був тут загрозою, тепер він мав стати союзником. І на правому — литовському фронті він мав дати союзника

Старша донька Лупула. домна Гелена від 1645 р. була замужем за Янушем Радивилом, провідником протестанської партії і фактичним законодавцем в землях в. кн. Литовського, котрого Хмельницький, як ми вже знаємо, від початку своєї боротьби з Польщею всякими способами хотів перетягнути на свій бік. Трактував його як природного так би сказати союзника: за старими традиціями звязків його дому з православними (Острозькими спеціяльно, з котрими Радивили були близько посвоячені) і політичного союзу протестантів з людми грецької віри, і з огляду на його литовський сепаратизм, чи патріотизм.

В першім році повстання, підчас безкоролівя Ян. Радивил справді затримав Литву в становищу до певної міри нейтральному супроти козацько-польської війни, і Хмельницькому й старшині, очевидно, страшенно хотілось добитись такої нейтральности, навіть сприятливої нейтральности й на далі. Ся можливість безсумнівно була, завдяки сепаратистичним і опозіційним течіям серед литовського маґнатства і присутности православного білоруського, почасти й українського елєменту в вел. князівстві. Пізніші події показали се. Прилученнє Білоруси до козацького повстання і підданнє під московську протекцію, з одної сторони, з другої — перехід литовської дисидентської групи, з Радивилом на чолі, і з ним значної частини шляхти на бік шведського короля против свого “прирожденого монарха”. В такім напрямі гетьманові й старшині давно хотілось повести Литву і Білорусь і ожененнє Тимоша з Лупулівною могло помогти сим плянам. В певних обставинах воно могло привести до зближення і союзу швагрів, і вплинути на становище в. кн. Литовського. З другої сторони — могло скріпити союз православних України-Білоруси з цілим євангелицьким союзом, представленим в Литві-Польщі отсим Янушем Радивилом, а на західній границі Польщі — Семигородом (Трансильванією), Бранденбургом, Швецією. Сей союз висів у повітрі протягом цілого віку і міг дати наслідки ґрандіозні — але все ніяк не міг здійснити ся. В козацькій політиці він лежав здавна, і в даній хвилі — супроти ріжних політичних претензій до Польщі семигородського Ракоція, бганденбурського “великого курфірста” і шведського двору сей плян був дуже актуальним!

Все се зараз відчули в варшавських політичних кругах, і там пішли балачки на тему можливого зближення Радивила з Хмельницьким на сім ґрунті і под. [261]. Се показує що такий плян, як отсе я представив, не був цілком фантастичним. Виникши, як я собі уявляю, доволі припадково, з такого ж самого припадкового козацького походу на Волощину, він від сього часу став одним з стімулів політики Хмельницького, і треба признати, повторяю, що в певних обставинах він міг здійснитися і принести політичні користи.

Але передбачати се — було одно, вплинути ж на бажану комбінацію сих моментів було дуже трудно в таких бурхливих обставинах. Плян був за тонкий і складний як на такий час!

Справжніх мотивів свого плану, причин і рації волоського епізоду, гетьман і старшина таки не вважали можливим дати ні своїм союзникам, ні своїм рідним українським масам, як ми бачили. Але ж надати відповідне освітленнє і оправданнє сьому несподіваному епізодові вони мали за потрібне, і інспірували громадську гадку тими засобами, які мали в роспорядженню. Їх офіціозні рапсоди дістали завданнє звеличати сей вимушений обставинами і в ґрунті річи зовсім не симпатичний епізод козацької політики як славний і величний акт її мудрости, що служить на честь і хвалу Запорозького війська.

Дивним дивом їх твір, присвячений такому малозамітному і маловажному епізодові, пережив віки і в доволі свіжій і яскравій формі, заховавшися в устах кобзарів XIX в. був записаний в трьох варіянтах: короткім на Миргородщині на початку XIX в. (виданий Цертелєвим), в ширшім на Чернигівщині в Сосницькім повіті в 1850-х рр. (записанім від звісного кобзаря Шута Кулішем і виданім Метлинським), і в анальоґічнім, але коротшім (що можливо походив з тої ж школи Шута),записанім в 1872 р. від лірника з с. Березина С. Ф. Ліндфорс-Русовою [262]. Досі, наскільки знаю, ніхто з дослідників не висловляв підозрінь що до автентичности сього тексту, і я теж не бачу причин підозрівати його основи — в повній мірі рахуючися з можливістю деяких підправок. Наводжу її в тексті Шута, варіянти подаю в скобках, а дрібних, буквальних відмін не зазначаю: