Збірка

Чорна горизонтальна зіниця поперек жовтого ока.

Глузлива зіниця.

Розмірено ходить з боку на бік нижня щелепа, і в такт її руху похитується білястий віхоть бороди. Зелена стеблина скорочується на очах, втягуючись всередину бездонної пащі, замаскованої все тією ж байдуже-глузливою посмішкою. Зуби виблискують коли-не-коли — як відвисне на мить бородата губа.

Старанні, педантичні зуби.

Він удає, що цілком випадково зайшов на стежку. Що може будь-якої миті зійти з неї, потягнувшись по молоду гілочку, яка за всіма законами фізіології має цікавити його більше, ніж…

А може й не зійти.

— Геть! Пішов, кому кажу!

Замало металу в голосі. І не ті слова — мати ганяє цих звірів якось по-іншому, особливим вигуком… згадати б!

Зневажливі жовті очі з чорним перетином.

Людські воля й дух сильніші. Не відводити погляду, знову гримнути залізним хазяйським тоном, зробити крок уперед. Він має відступити. Порачкувати, звільнити стежку… Облишити кпини, врешті-решт!

Зваляна в ковтун вовна на короткому відрізку поміж широкими основинами брудно-бежевих шорстких рогів. Десь там, над розлогою кришкою черепа, дрімає — чи вдає, що дрімає?! — темний нелюдський астрал. Від якого можна очікувати будь-чого…

Стеблинка зникла в пащі. Схилилася голова з незмигними очима, борода креснула по землі, а роги на мить поцілили просто в живіт. Міцні зуби підчепили новий жмут трави. Пожовклої, топтаної, жорсткої.

Проте — не сходячи зі стежки.

Що ж, поступається розумніший. Той, хто має розум. Людина.

Шарудіння в кущах — тих-таки, зі смачним молодим гіллям. Навпростець, безжалісно розтрощуючи це гілля, з чагарника вибирається… Чорний, і від того ще більш диявольськи жовтоокий.

І ще двоє так нечутно, непомітно підійшли зліва… Ні, не двоє!..

А позаду?!!!..

Ні, озиратися не можна. Вони тільки на те й чекають, щоб він озирнувся, запанікував, побіг. Саме у передчутті його втечі вони схиляють голови, націлюючись ударити гофрованими рогами, переминаються з ноги на ногу — в усіх у них лисі коліна, а гострі копита обліплені землею та травинками… І щелепи, що жують без упину. І глузливі посмішки…

Але ж людський розум сильніший?!..

Один людський розум.

Їхні дрібненькі кроки майже непомітні, але кільце невблаганно стягується, і вже б’є в ніс відразливий, різкий, огидний запах. З усіх боків зовсім близько — пласкі лоби з крутими виростами рогів. І ціле намисто жовтих очей, перекреслених глузливими зіницями.

Якби ж — сам на сам….

Якби ж…

Козел Твердолобий!

Можна подумати, що хтось тямить в його довбаній прикладній математиці! — ну, окрім Коробова, у групі не без виродка. А так усі здавали на шпорах, до того ж принаймні п’ятеро — на моїх. Півночі писала, отакусінькими літерами! Могла й очі посадити. А йому що, гаду…

Олька прийшла взагалі нульова. У неї влітку весілля, так вона на книжки навіть оком не кине, а з будь-якого приводу привселюдно виголошує, що головне для жінки — вдало вийти заміж. Твердолобому вона, звісно, цього не сказала, мимрила щось про інтеграл — зовсім не в тему, судячи з того, як Коробов хихотів. А потім взагалі замовкла й лише дивилася на препода гарними очима. Може, і сльозу зронила, зі спини не видно. Коротше, Вась-Ілліч сказав, що, хоча це й не в його правилах, але, коли вже в дівчини скоро весілля… Всім розплескала, зміюка, знала, що робить!

Трояк — на дурня. Зовсім на дурня!

А я накатала такі класні шпори! Взяла білет, сіла на останню парту, швиденько знайшла, що треба, — як шпори дійсно добрі, можна все знайти за дві секунди. З задачею, звісно, складніше, але більше двох балів за неї знімати не можна, це всі знають. Так я на чотири й не претендувала, дуже воно мені треба!

Все тому, що я пішла відразу після Ольки, а Твердолобому треба було показати, що халяви не буде. Я відповідаю, а він дивиться крізь окуляри своїми дрібними очицями, як у кнура, — відшукує, до чого б поприскіпуватися. А дзуськи! Я ж із двох різних книжок писала. Так що він уже геть зовсім повівся й попросив переходити до другого питання, і тут…

Я завжди так роблю, це на щастя. Коли сідаю відповідати, закидаю ногу на ногу, а на друге питання перекидаю ногу. Як в «Основному інстинкті». Твердолобому воно, звісно, до лампи, — він, між нами, здається, взагалі імпотент, — але прикмета є прикмета, завжди допомагає.

Не завжди.

— Зачекайте. Що це у вас на коліні?

Не знаю, як він устиг помітити, воно могло лише на півсекунди майнути, аж ніяк не довше! А ще косить під короткозорого… козел старий. А там нічого особливого й не було, лише основні формули. Нормальні преподи, до речі, дозволяють відкрито ними користуватися. В триста сьомій вони навіть над дошкою висять, — а друга група, між іншим, там і складала. І це, по-вашому, чесно?!

Я збиралася все це йому вихлюпнути, можна було й сльозу зронити, — Олька, звісно, так і зробила б. Але ж я не Олька. І, коли я звела очі та глянула на його пику…

Брили, як у бульдога, рот безгубою щілиною, запалий на боках голомозий лоб, а сама лисина прикрита плетеною шапчиною — у червні!!! — і ще ці байдуже-ніякі кнурячі очиці за грубими квадратними окулярами… Та ж усі його знають. Так ось, я глянула на його пику й відразу зрозуміла, що «зад» мені однаково не світить — хоч очі виплач, хоч доводь, хоч благай, хоч роздягнися перед цією мацапурою.

І я відповіла питанням на питання:

— Василю Іллічу, а куди це ви дивитеся?

Першим зареготав Коробов — він у нас взагалі швидше за всіх метикує. Голосно, басом, — напевне, і в коридорі було чути. А за ним уже потихеньку захихотіли всі. Потихеньку — бо плавали в прикладній математиці не краще від мене. Але захихотіли, — бо… треба було бачити в той момент твердолобівську пику, ви б зрозуміли.

Він хотів щось сказати: невидимі губи кілька разів смикнулися, — але передумав, а лише швидко черкнув по заліковці, з ляскотом закрив її, жбурнув на кінець столу і лише тоді виговорив:

— До деканату за бігунком.

Лисина його на той момент була бордова. Та частина, яку було видно з-під шапки.

А в заліковці з'явилася дірка замість крапки після «незад». На три сторінки! Нащо там взагалі ставити крапку, питається?..

Спочатку я вирішила, що по фіг. Коли вийшла з аудиторії, народ, як завжди, з’юрмився довкола — дізнатися, що там було. Я виклала всю історію в особах і добре натішилася разом з нашими. Навіть задерла спідницю й продемонструвала, за що два, — і хлопці погодилися: є за що. І найсмішніше, усі ж знають, що Твердолобий імпотент! — а туди ж, на колінки витріщився!

— Плюнь, Лізко, — порадила Олька. — Головне для жінки — вдало вийти заміж. Гайда до буфету. За бігунком потім збігаєш.

Це вона просто так сказала — а вийшов прикол. Всі просто випали, й Анька Кривенко, шестірка, висунулася з аудиторії: «Василь Ілліч просить не шуміти»!… Ненавиджу!

А потім ми сиділи з Олькою у буфеті, і вона знай собі теревенила про свою сукню та яка в нареченого машина, — а я слухала, сьорбала бридку столовську каву, і на душі робилося мерзенно. Звісно, головне для жінки… точно що не прикладна математика, але про це легко розводитися, коли в тебе «зад» у заліковій і попереду ціле літо з весіллям на додаток. А я… Якщо Твердолобий призначить на осінь, батя мене приб’є. І це не жарти, він і справді до сих пір… особливо як нажлуктиться… А як я і восени не складу?!.. Ні, про такі страшні речі краще не думати. Не думати! Не думати, кому сказала!!!..

Коротше, я підірвалася просто на середині Ольчиних найвідвертіших одкровень «між нами, дівчатами» й попленталася до деканату.

— Твердовський? — Марь-Ігорівна поцокала язиком і помацала волосату бородавку над губою. — Щось він сьогодні розходився…

Наші все ще купчилися в коридорі, і я дізналася, що Твердолобий встиг відправити за бігунком шістьох — не рахуючи мене — і навіть Коробову поставив чотири. Ніхто вже не кепкував, навпаки, — дивилися на мене спідлоба й на питання відповідали не більш як двома словами. Наче це я винна, що він такий козел.

І стало геть хріново.

* * *

Рулада телефонного дзвінка прошила голову електричним розрядом — від скроні до скроні. Боги, зілля! — благав Понтій Пілат. Якого там, до біса, зілля…

Василь Ілліч потягнувся, не встаючи, через весь стіл і, трохи піднявши слухавку, кинув її назад на важіль. Нестерпна рулада урвалася. Але легше не стало. Голова була наче узята в лещата, і старанний тесля повільно закручував їх міцніше. Навіть три дні тому, під час останнього нападу, що почався ще на іспиті, доцент Твердовський не почував себе так кепсько.

Грюкнули двері, відізвавшись у мозку глухим ударом. На кафедру вбігла асистентка Милюся — верескливе, вульгарне молоде створіння, по-літньому вбране в коротеньку сукенку на бретельках. Головний біль на секунду принишк в очікуванні нового шквалу, підкріпленого свіжими силами ззовні. Доцент зіщулився, втупившись невидющим поглядом у конспект. Боги, хай вона помовчить!.. Боги, зілля…

— Мені сказали, ви з завтрашнього дня вже у відпустці? — безжалісно защебетала Милюся, і шквал щосили впав на змучені звивини. — Боже, як вам щастить! А мені сидіти в приймальній комісії. Але зате потім — до Ялти! Славко вже взяв путівки. До речі, кажуть, у серпні-вересні відпочивається краще, вже не таке пекло, а зараз, передавали, температура води двадцять шість градусів! Втім, кому що. Ви ж також на море збираєтеся, мені казали?..

Він намагався не чути її — і не чув, лише нечіткі асоціативі образи проривалися крізь біль до знесиленої свідомості. Температура води… на глибині вона ніколи не буває надто високою. Теплий светр під гідрокостюмом… довгий спис підводної рушниці… косяк риби, одну з яких… ось цю…

—… і, кажуть, зовсім недорого. Вам недобре, Василю Іллічу? У мене таблетка є, зараз…

Він стріпнувся та стиснув руками скроні. Це все спека, треба збиратися та швидше йти. Так, і дорогою не забути залишити відомості в деканаті… Може, на вулиці полегшає. Хотілося зняти шапку, але від протягу може стати ще гірше…

Таблетка? Яка таблетка, лише Кузьмич може йому допомогти. Перед від’їздом треба обов’язково зайти до нього на сеанс, а краще й записатися на індивідуальний прийом. Добре, що виплатили відпускні, — на абітурієнтах цього року вдалося заробити в сумі менш ніж триста доларів, а Кузьмич якраз підняв ставку до двадцяти п’яти… святий чоловік теж має на щось жити. У гривнях це виходить…

Найпростіша арифметична дія мало не жбурнула його в больовий шок. Боги, зілля… які, до біса, боги!..

Знову задзеленчав телефон, але Милюся зняла слухавку раніше, ніж рулада зробилася знаряддям тортурів.

— Алло? Зірвалося, — невдоволено повідомила вона, кладучи слухавку назад. — Добре, Василю Іллічу, я побігла, а як будуть мене питатися… ви ж іще тут?

— Ні, я вже йду, — здавлено буркнув він.

— А-а. Ну добре. Щасливої вам відпустки!

Асистентка зникла, наостанок припечатавши мозок грюканням дверей. Твердовський зачекав із півхвилини, потім повільно звівся й заходився збирати зі столу папери, безладно кидаючи їх до роззявленої пащі дипломата. Безладність дратувала, але розібратися в усьому цьому не було сил. Вирватися, піти звідси!.. якомога швидше…

Рипнули двері — обережно, боязко й пронизливо.

— Василю Іллічу…

Боги!..

Але гострого болю не було — лише тупа, тягуча відраза, що змусила його кілька секунд зволікати над розкритим дипломатом, перш ніж повернути важку багатостраждальну голову.

За порогом кафедри, наче не насмілюючись його переступити, переминалася на місці якась студентка. Довгонога, на величезних підборах, у міні-спідниці та кофтинці з глибоким вирізом. Круті форми, фарбоване волосся білим пір’ям, веснянки на щоках й абсолютно безтямний погляд. Вічна прогульниця, певне, — Твердовський її не пам'ятав.

— Чого вам треба? Я йду, — він опустив кришку дипломату й акуратно, тихенько защіпнув обидва замки. Поправив шапку, трохи відсунувши з лоба її колючий вовняний край. Узяв дипломат зі столу й попростував до дверей.

Дівка зробила крок назустріч, затнувшись на порозі.

— Я… по бігунку, — нарешті пробелькотіла вона.

Довелося зупинитися — студентка заступала дорогу, дивлячись на викладача згори вниз тупими карими очима. Мігрень зачаїлася в скронях, готова до нового вибуху.

Це вже було занадто. Сьогодні на Твердовського від ранку напосідали студенти — здебільшого з тієї нещасливої третьої групи першого курсу фізиків, на іспиті якої почався минулий напад. До речі, може, саме на тих перерослих недоумків голова зреагувала й у цей раз. А що, теоретично цілком можливо: сума темних і слабких астралів, свідомих своєї неповноцінності й відверто зловмисних… треба поділитися своїми міркуваннями з Кузьмичем. І, якщо свята людина погодиться з його висновками… Невже доведеться кинути роботу в університеті?! Через дике стадо неповнолітніх козлів?!..

Він з ненавистю подивився впритул на студентку, що ввійшла. Задирати голову не хотілося, тому погляд встромився в западину між її здоровими, як середнього розміру дині, грудьми, що хилиталися у вирізі кофтинки. Гидота!

— Я приймав по бігунках з десятої ранку, — неголосно відкарбував він. — А зараз я йду. Я у відпустці. Мене вже тут немає. Прийдете восени.

Вона залопотіла щось майже нерозбірливе й геть абсурдне. До п’ятої ранку готувалася… проспала… сусідка по кімнаті в гуртожитку забрала ключі… зламався трамвай… зламала підбора… забула сумочку з заліковкою… взагалі вимкнули трамвайну лінію… не пускали до корпусу без студентського, який у бібліотеці, а книжка загубилася…

Твердовський намагався не чути її, як нещодавно Милюсю. Не виходило. Не допомагала навіть медитація на тему підводного мисливства — зусилля, докладені до того, лише сколихнули наново головний біль. І крізь пульсування хвиль уперто проривалися безглузді, але від того не менш зримі й відчутні проблеми цієї вульгарної безталанної дівки. Навіщо? За що?!..

А головне, вона все ще заступала йому прохід. Мигнула думка просто взяти її за плечі й фізично відсунути з дороги, але це було б мало того, що непристойно — бридко. Шкіра на її пологих плечах виблискувала від поту. Твердовського пересмикнуло.

— На осінь, — з безнадійною відразою повторив він.

Задзеленчав телефон, і на цей раз його пронизлива рулада прозвучала як щасливий шанс позбутися хоч ненадовго нав’язливого бубоніння студентки. Доцент жадібно схопив слухавку.

— Алло?

— У тебе там що, Смольний? — загуркотів життєрадісний бас молодшого брата. — Дві години не можу додзвонитися! Коли йдеш у відпустку?

Твердовський покосився на студентку. Вона замовкла й почала несміливо шморгати носом, але йти явно не збиралася. З трохи театральною поважністю він промовив:

— Я в одпуску з сьогоднішнього дня. Просто зараз виходжу з кабінету.

Сашко засміявся. Його почуття гумору Василь ніколи як слід не розумів.

— Та чого там, залишся на дві хвилини. Довго балакати не буду, все ж таки міжміський зв’язок. Ми доїхали нормально, якщо тебе цікавить. Ти коли думаєш до матері?

— Завтра, — не подумавши, відповів він. Ні, нагадав біль, завтра необхідно піти на сеанс до Кузьмича. — Післязавтра.

— Привези їй мішок цукру, насувається сезон варення, — без цінних вказівок Сашко, звісно, обійтися не міг. — І ще, Васю, вона тобі не скаже, але їй уже дуже важко самій на господі. Поки ми там були, Маришка їй допомагала, і діти також. Ти вже, Васю, як-небудь… чи найми когось. Тільки не чекай, що вона попросить, ти ж знаєш маму. Вона думає, що двожильна. Ще й кіз до всього завела…

Василь слухав, і в ньому здіймалося роздратування. Це схоже на брата: телефонувати з Москви за скажені гроші й плести казна-що. Яка господа? Які кози?

— … А взагалі вона на тебе чекає — аж несила! Останні дні тільки й чути було: Василько, Василько… Я заздрив! Загалом, я на тебе сподіваюся. Зникати, як ти полюбляєш, на цілі дні зі своїм бісовим аквалангом, а потім підкидати їй по п'ять кіло риби на реалізацію було б свинством з твого боку, чуєш, Ваську? Мати в нас одна. Ну гаразд, бувай, Маришка мене вже б'є в спину… слухай, боляче ж!.. Бувай.

Короткий пискіт методично загнав до голови одну за одною кілька голок, і Твердовський квапливо повісив слухавку. Просто над вухом почулися судомні хлипання. Він звів очі.

Студентка встигла підійти майже до самого столу, і тепер напівбезгучно ридала за півметра від викладача. Чорні від туші сльози утворили кола під очима й доріжки на щоках, а на переніссі вона вже розмазала барвисту пляму з щедро накладеної косметики. Побачивши, що телефонна розмова скінчилася, дівка знову полила на Твердовського змішаний зі сльозами потік своїх нещасть, від якого не було порятунку.

Маленьке містечко, де майже ні в кого не лишилося роботи… батько, що п’є без просипу… півсвині з бабиного села за вступ на фізичний… все ж таки півтори особи на місце… мама так раділи… заміж у Києві… молодший брат, його теж треба влаштувати, поки не почав курити травку… а бабця нещодавно померли… батя приб’є, якщо на осінь… все вивчила, ви тільки спитайте… спитайте… до п’ятої ж ранку…..

Він зморщився. Хоч би вона замовкла!.. хоч на кілька хвилин…

— Давайте заліковку.

Потік урвався миттєво, наче в ній одним різким рухом закрутили кран. У тиші нагадала про себе голова — тихенько, делікатно. Майже можна терпіти.

— Беріть аркуш паперу й сідайте.

Дівка зирнула на нього з жахом і подивом. Здається, вона думала, що він поставить їй іспит на дурня, за гарні заплакані очі. Твердовський навіть посміхнувся. Такого за всі роки викладацької роботи він не робив ніколи. І не зробить.

Він розкрив дипломата і, недовго порившись, видобув потрібні папери.

— Ось, тягніть білета. Ваше щастя, що я ще не здав відомості. Як будете готові відповідати, скажете…. — він покосився в розкриту заліковку, — Єлизавето.

Як загіпнотизована, вона витягла з запропонованого їй віяла крайній ліворуч білет, подивилася на нього, сіла на стілець, дивлячись повз Твердовського божевільними карими очиськами. А потім раптом опустила голову на схрещені руки й голосно істерично розридалася.

* * *

Розревлася, як ідіотка.

Просто день видався рідкісно дурнуватий, від самого ранку. Спочатку Вітка з ключем, потім трамвай, потім підбір, — босоніжки зовсім нові, місяця не виходила! Уже тоді хотілося розревтися, — а перевірити, чи з собою заліковка, я здогадалася трохи не на підході до універу… і трамваї не їздили!..

Твердолобий призначив по бігунках на десяту, я думала собі підтягнутися годинку десь на дванадцяту, щоб він уже хотів іти й особливо не питав… а вийшло о пів на третю. На лаві перед універом сидів Коробов з хлопцями з першої групи, побачив мене й порадив поквапитися, а то… Розумна порада, в його стилі. Краще б попередив, що там ментура на вході. Хоча що б я вдіяла? Мій студентський… ментам і Твердолобому я брехала, що в бібліотеці, — а насправді Лариска випросила його з'їздити додому: свого вона, бач, посіяла. Присягалася, що в понеділок повернеться… стерво! І можна подумати, ми з нею хоч трохи схожі!..

Перед ментами я ще сяк-так трималася, хоча про бібліотеку вони, здається, не повірили. Натомість, вже не знаю чому, відразу повелися, як підійшов Коробов і сказав, що я з його групи. Він такий, його всі слухаються. У нас півкурса в нього закохані… дурепи, звісно. Словом, я прослизнула повз ментів і полетіла вгору сходами. Між другим і третім поверхами згадала, що забула запитати, чи пересклав Коробов на п’ять. І подякувати теж забула.

Перед кафедрою Твердолобого я зупинилася, дістала люстерко, привела себе до ладу, пару разів глибоко вдихнула і сказала собі, що все буде гаразд. Не даремно ж я зубрила три дні цю довбану прикладну… Не зовсім же ж я тупа, врешті решт!

Не знаю, що мені там стало. Але я не можу!.. не могла… У нього очі, як стоматологічна машина. І бульдожі брили, і рот перекривлений, як глиста… «Мене вже тут нема. Прийдете восени»…

Й однак не варто було так дурнувато ревіти перед ним, і благати, й розповідати про бабу… Йому же усе по фіг! На все плювати з високого дерева, крім цієї його математики, даруйте, прикладної, яку я цілу ніч… Але в білеті, який він мені підсунув, взагалі не було жодного слова з підручника! Він їх сам, напевне, вигадує з голови, з-під шапчини своєї… Козел!!!

— Єлизавето, — тьмяний, ніякий, бридкий голос. — Заспокойтеся, Єлизавето…

Ненавиджу, коли мене так називають!..

Я звела голову. В очах все розпливалося й злегка двоїлося. Побачила дві однакові голови на зашироких плечах. Обидві в окулярах і плетених шапчинах…

І раптом мені все стало по барабану. На осінь — ну і нехай. Хто зна, що може трапитися до осені. Війна, скажімо, чи кінець світу. Чи я одружуся з крутим. Чи Твердолобий, — він же ж у нас, розумієте, в одпуску! — так собі піде купатися та втопиться… і на його місце візьмуть нормального препода. А баті можна нічого й не казати, заліковки ж однаково забирають. І взагалі не їхати додому на канікули, а залишитися в Києві і шукати роботу, як стипендія вже не світить…

— Ви вмієте поратися в хаті?

А вигляд у мене, напевне, ще той. Туш турецька, їй багато не треба, щоб розплистися. А я ще кулаками соплі по щоках розмазувала, як маленька… Ну що, дістанемо люстерко й будемо чепуритися — просто перед Твердолобом?

— Я вас питаю, Єлизавето!

Що він у мене такого питав, я геть не чула. І не треба! Нехай вдавиться своєю прикладною математикою! Але все ж таки перепитала:

— Що?

Він поморщився і, цідячи слова крізь зуби, заходився перераховувати:

— Куховарити, мити посуд, прибирати квартиру… тобто будинок… прати… Ще в матері сад, город і ці, як їх… кози.

Стало цікаво. Невже Твердолобому нарешті зовсім поїхала клепка?

— Кози! — я шмигонула носом. — Пожити рік в общазі — і що тобі кози, що свині… А наш блок нещодавно ректорська перевірка визнала найкращим за чистотою!

Не знаю, нащо я це ляпнула. І гадки не було перед ним випендрюватися, чесне слово! Тим більше, що кращим визнали не наш блок, а сусідній, де Лариска з Городиліною й три п’ятикурсниці, котрі вже виселилися. Але ж і бовкнула! та й лишилася сидіти з відкритим ротом, як повна ідіотка… Чи все ж таки дістати люстерко?

— Ось що, — Твердолобий підсунув до себе мою заліковку, і я миттю забулася й за люстерко, й за все на світі. — Завтра… ні, післязавтра я їду до Криму, до матері. Вона живе в селищі біля моря, там дуже гарна місцина. Моя мати — стара хвора жінка, їй важко на господі самій, а тим більше обслуговувати мене… Попрацюєте місяць, а там подивимось. Тридцять гривень вас влаштує? Плюс харчі. І дорога туди й назад.

Він помовчав і додав, підіймаючи ручку:

— Я ставлю чотири — ви, здається, готувались.

Я знову шморгнула носом і провела рукою по очах, розмазуючи залишки косметики — якщо там ще щось залишалося. Чесне слово, я ні секунди не думала про те, про що насамперед подумали ввечері дівки в общазі.

…Вітка розреготалася і єхидно процідила, що починає поважати Твердолобого — схоже, не такий він вже й закінчений імпотент. Лариска, повертаючи добряче пом’ятий студентський, зауважила, що він мені й не знадобиться: доцент-бо розщедриться на СВ за повну ціну. Зелені абітурієнтки з села, котрих підселили на місця п’ятикурсниць, просто хихотіли не в тему, не розу