Яна Дубинянська

ФІНАЛ НОВОРІЧНОЇ П’ЄСИ

Якщо хтось узявся здійснити абсолютно всі мрії людини — починаючи з дитинства — ця людина отримує зовсім іншу долю. Красива й самотня журналістка маленької газети прокидається кінозіркою і дружиною ідеального чоловіка-продюсера. А пересічний менеджер, який після весілля лишив позаду донжуанську молодість, стає морським офіцером, чарівним, хвацьким і, зрозуміло, неодруженим.

Чи захочуть вони повернути змінені долі назад? Чи є в житті щось більш важливе й цінне за здійснені мрії? А тим часом троє драматургів-співавторів пишуть п’єсу — це заради неї перевернуті чужі долі. Адже творчість фантастична сама по собі — але тільки життя здатне підказати, яким буде фінал.

Переклад з російської Ірини Калити.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ І

Та журналісточка таки була гарненька. Чепурне овальне личко, атласна каштанова гривка до брів, великі блискучі очі з довжелезними віями й на додаток до цього родимка над чітко окресленою верхньою губкою. Журналістка раз у раз замислено підносила кулькову ручку до маленького ротика, округлюючи його літерою «о», і, звісно, знала, що виглядає в той момент шалено сексуально.

А по щирості, визнала Марша, — вона, та журналісточка, була справді вродлива.

І Франсис, звичайно, не міг того не зауважити.

Журналістка хитро знизала бровами, трохи покусуючи ручку, а Франсис недбало причепурив вказівним пальцем вуса. Ще тиждень тому там не було чого чепурити, натомість кололося більш ніж відчутно. Згадавши про це, Марша всміхнулася й вирішила не звертати уваги на панночку навпроти. І взагалі, варто було б зосередитися.

Втім, Три мушкетери сиділи, наче води набравши в рота, — незважаючи на те, що в анонсі прес-конференції зробили наголос саме на їхні імена. За довгим столом сиділи також директор і головний режисер театру, обидва з молоденькими прес-секретарками, охляла літня пані-помреж і сценічний красень Артур Кларідж, — в житті, як з’ясувалося, досить підтоптаний, невиразний веснянкуватий блондин, що його було ледь видно за клубком кабелів, мікрофонами й диктофонами навпроти.

І всі з насолодою розливалися про й навколо прем’єри, гріючися в променях теплого жовтого світла над столом. В інших місцях залу світло було нормальне, біле, і оператори, що сновигали повз Маршу, стиха лаялися, щохвилини змінюючи баланс камер. У такі деталі її втаємничив Франсис, який за три роки роботи менеджером прес-центру вивчив увесь підспідок таких збіговиськ, як він їх називав.

Марша посміхнулася. Франсис сидів поруч, вона бачила його в профіль. Гарний, енергійний, стрімкий. ЇЇ чоловік.

А Три мушкетери мовчали — здавалося, вони потішаються з цієї прес-конференціїне менш, ніж Франсис. Лишень на початку присадкуватий, квадратний, підозріло чорнявий Філіп Фальські виголосив, що їм, драматургам-співавторам, нема зиску вбивати інтригу, заздалегідь розповівши сюжет п’єси. Більше вони не зронили й пари з вуст Але Франсис казав, що з прес-конференції слід брати усе, що можеш, а тоді-таки розбиратися, що з цього можна використати. Що ж, Марша намагалася так і робити. З перемінним успіхом.

— Бен Вест, Сі-Ен-Бі. В мене запитання до пана директора. Чи прогнозуєте ви, що нова п’єса дасть більші збори, ніж «Сніжинка і Скрипаль»? І якщо так, то на чому грунтуються ваші припущення?

Директор театру говорив так швидко, наче відстрілювався з кулемета, і Марша скорочувала слова до однієї-двох літер, усвідомлюючи, що навряд чи потім зможе зрозуміти бодай щось із тих записів. Вона спробувала віднайти поглядом свого диктофона в загальній купі звукозаписувальних пристроїв. Начебто вдалося, лише на ньому одному була яскраво-зелена петелька — але чи горить вічко, звідси однаково не видно. І Марша — біс його знає, чого, — ладна була заприсягтися, що не горить.

— Тіна Паркінсон, «Театральне життя». Коли ви плануєте розпочинати репетиції на великій сцені?

Журналісточка граційно перегнулася через стіл і пошепки спитала Франсиса:

— Ви з якої газети?

— «Давня вежа», — він і оком не змигнув, називаючи елітарного й страшенно дорогого столичного журнала. Панночка здивовано звела тоненькі брови, і вони сховалися за лискучою, волосинка до волосинки, чілкою. Ну як, скажіть, можна так гладенько зачесати волосся? В Марші це ніколи не виходило. Ніколи.

— А я з «Огляду», — прошепотіла журналісточка. — Ви, напевно, не знаєте, це невелика газета.

— Лу Еванс, «Світський вісник». Пане Кларідж, ви не вперше граєте головну роль у п’єсі, що належить перу цих авторів. Скажіть, чим для вас цікавий новий образ і чи буде, як завжди, вашою партнеркою…

На літері «р» у прізвищі «Кларідж» скінчилася паста. А актор, як назло, відповідав розлого, наводячи пікантні підробиці з власного й чужого особистого життя. А втім, біс із ним. Її цікавлять перш за все драматурги. Три мушкетери, і крапка.

Вона прикрила очі і спробувала проказати про себе заготоване питання. «Марша Брассен, вільний журналіст…»

— Цікаво, напевно, працювати в такому журналі?

Шепіт журналісточки був м’який, лагідний, улесливий. Прилизана кішечка. Її тоненькі пальчики — звісно, з бездоганним манікюром темно-вишневого кольору, — дрібно барабанили по столу надто близько до великої вузької руки Франсиса. Ну скільки можна, врешті решт?

Марша простягнула руку і поклала її на його зап’ястка. І зі звичним іронічним задоволенням оглянула власні пальці — от, саме такі один письменник-класик порівнював із ковбасками. І манікюра ажніяк не зробиш, бо нігті розходяться нагору в формі трапеції, і нижні фаланги помітно поросли рудими волосинами…

Проте на підмізинному пальці, — чи підмізинній ковбасці, якщо хочете, — золота обручка.

Журналісточка помітила це й більше не цікавилася перевагами роботи в елітарному журналі «Давня вежа».

— Панове журналісти, час прес-конференції спливає. Останнє запитання, будь ласка.

Марша стріпнулася. Це як?! Запитання, її запитання… Таке, що через нього Три Мушкетери запам’ятають її, поцінують ерудицію і дотепність, після якого ніяк не зможуть відмовити в ексклюзивному інтерв’ю… Інтерв’ю драматурги-співавтори давали рідко, здебільшого відмовчувалися чи відбувалися жартами на отаких прес-конференціях. Воно мало бути добрим засновком журналістської кар’єри Марші…

«Не знічуйся, не спи і прися на пробій, — сказав Франсис напередодні. — Вони всі так роблять, ті журналюги. В тебе все вийде».

Вона гарячково звела руку. Запитання… Треба терміново згадати влучне, гарне формулювання… «Марша Брассен, вільний жур…»

— Лара Штиль, «Огляд». В мене питання до панів Мушкетерів. Відкрийте секрета — як ви пишете втрьох?

* * *

От маєш, а він був повірив, що сьогодні цього запитання не поставлять.

На колінах у Джозефа Сведена лежала книжка. Маленька, у м’якій палітурці. Навіть якби вона впала на підлогу, коли він зводив очі й посміхався телекамерам, журналісти однаково нічого б не помітили. Нагнувся б потім, — хто знає, може, шнурок розв’язався…

Джозеф зітхнув і знову взявся читати. На класичне запитання традиційно відповідав Філіп Фальські. Філ знизував плечима і, щиро дивлячись в очі черговому «оригіналу», видавав барабанним дробом:

— Дуже просто. Як брати Гонкури. Поки Едмон бігає театрами, Жюль чатує над рукописом, аби його не вкрали сусіди.

Іноді журналіст не розумів, що з нього роблять дурня, і серйозно ставив зустрічне запитання: «А третій?». Але найчастіше цю фразу весело вигукував хтось з місця. Так чи інакше, треба було відповідати, і це зазвичай робив Альберт Сон.

Ал випростувався на весь зріст — два нуль п’ять, це завжди справляло враження на аудиторію. У тиші, що западала, пролітали мухи і бринів негучний голос Альберта:

— Але ж хтось і писати мусить.

Джозеф у цій комедії участі не брав, тому зараз зі спокійним сумлінням повернувся до розкритої книги на колінах. Хотілося б дочитати принаймні кульмінаційну главу, решту можна по діагоналі продивитися в метро. Так, щоб, вернувши додому, відразу сісти за перевірку учнівських творів і без помилки вирахувати, хто з п’ятнадцятирічних лобуряк спромігся прочитати програмного твора, а хто вирішив, що Шведу покатять і фантазії на тему двох сторінок критики з підручника.

У залі вибухнув регіт з приводу відповіді Філа, і Сведен скривився, намагаючись відключитися від сторонніх звуків, щоб зосередитися на шкільній книжці.

І щоб не чути цього: «Але ж хтось і писати мусить»…

Він тіпнувся, з’ясувавши, що всі навколо почали підводитися.

— Пресс-конференцію закінчено. Нагадую, що сьогодні з нами були відомі драматурги Джозеф Сведен, Альберт Сон и Філіп Фальські, — наші улюблені Три мушкетери, — а також…

Джозеф зморщився. Вульгарне «Три мушкетери» обурювало його навіть більше від шкільного прізвиська «Швед», — мабуть, тому, що воно вживалося в значно більш офіційному контексті. Насправді в них не було спільного псевдоніму, хоча Ал часто глузував, що «Сведен, Сон і Фальські» звучить приблизно як «Сміт, Браун і сини». Але вони були вже надто популярні, аби щось змінювати. Проте, це неоковирне «пани Мушкетери»… цур йому!

Навколо заметушилися фотографи й телеоператори, намагаючись увіковічнити героїв майбутніх репортажів у більш-менш неформальній ситуації. Джозеф продирався до виходу, — мабуть, надто швидко, — але гіркий досвід учив, що саме на таких «неформальних» кадрах завиграшки можна опинитися в небезпечній близькості до якоїсь гарненької панночки. Хельга цього не розуміла. Тобто вона скорботно толочила, що все розуміє, але ж були сусідки та колежанки, що купували ті ж газети й дивилися ті ж канали. Коротко кажучи, без наслідків такі накладки не миналися.

Ані Філ, ані Альберт не були одружені!..

— Пане Сведен, даруйте, можна вас на хвильку…

Він різко повернувся. Що там іще?

Дівчина була присадкувата й округла, як барильце. Невиразно-світле скуйовджене волосся, безбарвне обличчя в блідих веснянках. На ній теліпалася безформна картата сорочка, гладкі стегна облипали, лускаючи на швах, потерті джинси. Геть непримітний образ, професійно відзначив він. Єдина яскрава пляма — зелена петелька від диктофона на зап’ястку.

Та-ак, диктофон.

— Мене звуть Марша Брассен, — так, зрозуміло, ці знайомі журналістські інтонації, — я вільний…

Повз пройшов Філіп, бадьоро розмовляючи з директором театру. Джозеф віднайшов очима Ала, що було нескладно, — довготелесий співавтор притулився до стіни по той бік столу, а поруч, закинувши голову, мало не підстрибувало гарненьке дівча, озброєне таким самим диктофоном. Що ж, Альбертові можна. Він ніколи не втрачав нагоди зазнайомитися з гарненькими панянками, — і, що характерно, після таких знайомств жодних інтерв’ю в пресі не з’являлося.

Джозеф повернувся до невиразної представниці найвільнішого в світі фаху і як міг чемно проказав:

— Пані Брассен, я не даю інтерв’ю.

Власне, йому було байдуже, розрюмсається вона чи ні. Хоча дуже на те скидалося. Десь так тремтить підборіддя в дівчат, які приходять на іспит без жодного уявлення про біографію Шекспіра. А потім школою ходять легенди про лютого Шведа, — і що накажете робити?

Він згадав про купу творів на своєму письмовому столі. Два класи, це щонайменше штук сорок, — якщо не всі здали. Роботи години до третьої ночі, не менше.

І ще: «Але ж хтось і писати мусить»…

— Панове журналісти! — пролунало в залі.

Напіврозплакана дівчина повернула голову, і Сведен, скориставшися тим, продовжив рух до виходу.

— Ті, хто бажає отримати акредитацію і квитки на новорічну прем’єру вистави за п’єсою Сведена, Сона і Фальські «Життя і мрія», підійдіть, будь ласка, до столу.

Джозефу довелося розпластатися по стіні, рятуючись від людського потоку, що зробив раптовий поворот на сто вісімдесят градусів. Ось заради чого ви сюди й поприходили, люто подумав він. Як завжди. І саркастично посміхнувся — він був упевнений, що оголошення про акредитацію й квитки запізнилося не через недогляд, а тому, що персонал прес-центру поділяє його, Сведена, почуття. Непоганий жарт: змусити побігати всіх цих паперо- та плівкожерів. Стало чути вереск, потому лайку, — схоже, у штовханині мало не розбили чиюсь камеру, — і на місце події кинувся гарний хлопець з невеличкими вусами, певно, тутешній службовець. Джозеф помітив, що дорогою хлопця намагалася зупинити та невиразна дівка в джинсах, але той не звернув на неї жодної уваги.

Тепер точно розрюмсається.

Так, до речі, — сорок творів.

Він вийшов до вестибулю. Тут було напрочуд безлюдно, лише кілька телеоператорів похмуро складали штативи. Біля самого виходу Філіп усе ще балакав з директором театру. Той з розумінням кивав і періодично робив знаки молоденькій прес-секретарці, що записувала розпорядження до блокноту.

«Поки Едмон бігає редакціями… тьфу, театрами…» Щира правда. Організаційними питаннями завжди займався Філ.

Порівнявшися з цією трійцею, Джозеф увічливо підняв руку на знак прощання, але Філіп, не обертаючись, жестом попросив його залишитися.

Якого біса?!

Непогано було б сказати це та ще дещо вголос, але Сведен лише знизав плечима і, присівши на підвіконня, розкрив свою програмову книжку.

І практично дочитував її, коли Філ нарешті розпрощався з директором і його секретаркою. Весь цей час вестибулем сновигали поодинці й невеличкими групами щасливі акредитовані журналісти з квитками в зубах. Джозеф сприймав їх краєм ока як невиразні безтілесні тіні, так що біс його знає, чи дістала квиток діжкоподібна ображена дурепа…

— Сумуєш, Джо?

Одна з довших тіней виявилась Алом. Співавтор боком присів на підвіконня та послав повітряний поцілунок у вікно. Джозеф не став запитувати, кому саме.

— Дивіться, хлопці, — діловим тоном почав Філ. — Дату прем’єри призначено, запрошення розповсюджено, квитки ось-ось надійдуть у продаж. Наш відсоток я відстояв, цей гад хотів був спустити на гальмах і захапати мало не половину. Кларідж і його дівуля готові, вона навіть відмовилася від якось там турне. Для декорацій вдалося відбити самого Меннерса, поталанило. Костюми… так, днями вирішу. Отже…

Він зробив паузу, перевів дихання та закінчив:

— Отже, нам лишилося тільки написати цю бісову п’єсу.

* * *

Розкрутити Сона на рукопис п’єси так і не вдалося — а шкода.

Власне, достатньо було б пробігти по діагоналі першу дію, аби накатати рядків на двадцять захопливий анонс з інтригою і пустити врізом до інтерв’ю. Вийшло б саме те, що треба.

Лара Штиль знизала плечима, згадуючи жалюгідні, непереконливі відмовки драматурга. Як у тій казці про слоненя: дивно, як це деякі не розуміють власного зиску! Або ж простіша цитата: сам дурний.

Лара повернула ключа в замку вхідних дверей, розчинила стулку і, не переступаючи порога, засунула руку всередину та намацала на стіні вимикача. Не те щоб вона дійсно боялася темряви… просто незатишно та неприємно — цей пустий чорний передпокій день у день. Але ж не лишиш світло ввімкненим на цілий день. Безглуздо й дорого.

Сьогодні, йдучи додому, вона мало не влетіла під вантажівку. Страшенно перелякалася… втім ні, в той момент не встигла, а тремтіти заднім числом може хіба що закінчена невротичка. Звісно, серце стало стукати в півтора рази швидше, а потім, коли вона вже йшла засніженим парком, в голову полізли різні досить кумедні думки. А якби ту вантажівку занесло на кілька метрів подалі, — яка ж небезпечна річ ожеледиця, — а якби? Сусіди з поверху вирішили б, що поїхала у відрядження, — звісно, ділова жінка, журналістка. Раніш як за два тижні ніхто б і не почухався. На роботі… дев’яносто відсотків, що її відсутність сприйняли б як демонстративне звільнення за власним бажанням, згадавши вчорашню чергову сварку зі Старим. Друзі, — назвемо їх так, не шкода, — може, забігли б раз-інший в гості, поцілувалися б із замком і заспокоїлися на найближчий місяць. Ну, а з матір’ю взагалі глухий варіант, вони вже півроку не листувалися…

Крокуючи сходами, Лара вголос засміялася. Дурна. Все було б зовсім не так, в неї ж з собою службове посвідчення та штук двадцять візитівок. Вже завтра вранці до редакції б зателефонували, Роксі б зойкнула, а Вероніка, підслухавши розмову на паралельному телефоні, голосно розридалася б, аби Боб мав нагоду принести їй води. Старий із сумною пикою вніс би до квартального кошторису витрати на похорон, і все. Ні, не все: дали б некролога на останній шпальті. Рядків на п'ятнадцять. Або на сорок з фотокарткою, — якщо «Огляду», як завжди, катастрофічно бракуватиме матеріалів для номеру. Тепер усе.

А взагалі, востаннє вона фантазувала на тему власної смерті років у вісім. Дорожньо-транспортна пригода, до того ж невдала — ще не привід впадати в дитинство.

Лара зайшла до передпокою і повісила на гачок пухнастого білого кожушка. Мимохідь глянула в люстерко: на волоссі грали великими краплями колишні сніжинки, а гривка розпалася на окремі пасма. В таку погоду таки треба її лакувати… а ну його, шкода псувати волосся. Відображення в люстерку самохіть склало губки літерою «о», і Лара голосно розреготалася. Та ж гарна, гарна… І знаєш, що нікому до цього немає діла.

Той журналіст з «Давньої вежі» дійсно впав їй в око, — то й що? Чергове підтвердження давно виведеного правила: всі, хто може їй сподобатися, давно порозбирані отакими невиразними безбарвними жінками, які аж лищать від самовдоволенного відчуття власності.

Менше з тим.

Треба працювати.

Але спочатку вона таки пішла до ванної, там, тримаючи руки під гарячою водою, вирішила, що дуже змерзла, і залізла під душ. І лише за півгодини, в махровому халаті та з рушником на мокрому волоссі, Лара влаштувалася з ногами в кріслі перед комп’ютером.

І все ж таки шкода, що не вийшло передивитися рукопис п’єси. Доведеться прив’язувати початок до чогось іншого. Отже, Три Мушкетери. Хто з них хто? Тобто, хто з них Альберт Сон? Так, наче непогана ідея…

«Величезний зріст Портоса, шляхетна блідість Атоса й химерна хитрість Араміса в очах. Отже, Альберт Сон в інтерв’ю нашій газеті з повним правом виступає від імені всієї відважної трійці з улюбленого роману. А отже — і від імені славетного тріумвірату драматургів…»

Не варто. Біс його знає, які в них відносини насправді. Хтось — цей Фальські, скажімо, — може причепитися до якоїсь коми, що начебто йде від його імені, і ще подати до суду…

Їй схотілося їсти. Дійсно, яка робота натщесерце? Лара зтерла написані рядки, вимкнула комп’ютер і пішла на кухню, прихопивши диктофон із навушниками. В процесі приготування вечері можна, щоб не гаяти часу, прослухати касету перед розшифровуванням.

«— Лара Штиль, «Огляд». Пане Сон, чи не могли б ви… — Міг би. Для вас — усе, що забажаєте».

Вона розкрила холодильника і критично оглянула його вміст. Зв’язуватися з кілограмом замороженої риби не хотілося. Взагалі-то сама вона нізащо не купила б цю бридоту, але Роксі з чарівною посмішкою повідомила, що відразу після роботи йде на концерт, а редакційний холодильник, як назло, не робив. Звичайно, можна було б відмовитися, посміхнувшись ще чарівніше, але за кілька днів Лара збиралася просити Роксі взяти на себе заказуху з міністром культури. Біс із ним, на вихідних доведеться дати раду цій камбалі. На верхній поличці долежував своє хвостик копченої ковбаси. Лара видобула його, разом з двома відвареними зранку картоплинами в мундирах, півбатоном і банкою з майонезом.

Розкішний бутерброд на вечерю готується так:

Третина розрізаного вздовж батона. Тонкий шар майонезу. Нарізана кружальцями картопля, посипати сіллю, знову тонкий шар майонезу. Два прозорих кружальця ковбаси, після чого хвостик, що залишився, можна викинути. Тонкий шар майонезу, друга картоплина. Посолити й тоді вже намастити майонезом як слід. Повагавшись, Лара очистила кілька зубків часнику і, нарізавши мікроскопічними кружальцями, увінчала ними свій витвір.

Сьогодні вже не треба брати інтерв’ю, а тим більше цілуватися.

Вона поставила на плитку чайника і, облизнувшися, піднесла супербутерброд до широко розкритого рота.

«— Пане Сон, пам’ятаєте те питання, що я поставила на прес-конференції? Ви з паном Фальські непогано відбулися жартом, але я впевнена, що це не єдиний варіант… — Ви знаєте, я теж у тому впевнений. Але…»

Від бутерброда лишався мізерний недогризок, коли останнє картопляне кружальце вислизнуло з під замазаних у майонезі пальців і гепнулося на підлогу. Лара стиха чортихнулася.

Від касети в диктофоні лишилося тоненьке кілечко непрослуханої плівки, коли зробилося зрозуміло, що інтерв’ю геть негодяще.

Лара повільно стягнула навушники і приязний, чарівний голос Альберта Сона перетворився на далеке нерозбірливе белькотіння. Оповитий димом чайник википів до дна і змінив докірливе булькотіння на погрозливе шипіння та свист. Лара автоматично простягла руку до плити і закрутила вентиля.

Та як же це сталося?

Коли вони балакали в закуті конференц-залу, ігноруючи газетників, радійників і телевізійників, що перли на пробій до жаданих квитків, це було так весело, легко, невимушено. Довготелесий драматург з примруженими сірими очима і русявою борідкою виявився чудовим співрозмовником. Лара раз у раз заходилася сміхом, як дівча, нові питання народжувалися в неї експромтом, чіпляючись одне за одне, і практично жодного разу не довелося вдатися до домашніх заготовок. Наче вона була знайома з ним усе життя, наче вони з дитинства зростали на однакових книгах і забавках, наче… Альберт Сон повністю розкривався перед нею, і це було гарантією не просто вдалого — чудового інтерв’ю…

На плівці збереглися і її безглузді смішки, і порожні дурні запитання, і його відповіді — пустісінькі, дешеві хохми.

Такого з нею ще не траплялося. Ніколи.

Лара вернулася в кімнату, сіла за комп’ютер і почала розшифровувати касету. До останнього слова, до вигуку, до коми. Як там не буде, вона мусить видушити з цього принаймні щось. Нехай не на шпальту, як вона розраховувала, — хоча б на підвал цей дідьків мушкетер мав наговорити …

Згаяний час.

Касета знову докрутилася майже до кінця. Лара пробігла очима розшифрованого текста, і їй закортіло плакати. Якщо таке інтерв’ю через недогляд піде в номер, наступного дня вона з тріском вилетить з «Огляду». І взагалі, жодна газета більше не візьме навіть рядка, підписаного Ларою Штиль.

Та як же це сталося?!

Такий розумний, приязний, великий і мужній чоловік. Чоловік!

І вона, зачарована дурепа, довірливо підставила вуха під кілометри відбірних спагеті.

Звісно, він зробив це навмисно. Забалакав, зачарував, заморочив голову, змусив піти в нього на поводі. Можливо, вдався й до якихось гіпнотичних прийомів. Коротко кажучи, віртуозно, зі знанням справи позбиткувався з неї.

Вона натиснула кнопку диктофона, і касета поповзла далі, відмотуючи останні секунди.

«— Дякую за інтерв’ю, пане Сон. — Прошу. До речі, що ви робите сьогодні ввечері? Мовчіть, я сам вгадаю. Ви будете розшифровувати цю свою касету, лаючи мене останніми словами. А я тим часом чекатиму на вас. У кав’ярні «Плезір», о сьомій. — Пане Сон, я… — Звісно, ви не зможете, ви маєте працювати. Але це не має значення. Я чекатиму на вас цілого тижня, щодня, те ж місце, та ж година. Згода? — Згода!».

Радше за все, він брехав. Але Лара була готова просто зараз з’їздити в цей «Плезір» хоча б заради віртуальної можливості сказати цьому мерзотнику все, що вона про нього думає. І, якщо вийде, затопити в пику.

Не вийде, принаймні сьогодні. Вона ж вимила голову та їла часник.

І вже восьма година.

* * *

Була вже восьма година.

Запах з просто смачного зробився запаморочливим. Марша ще раз глянула на годинниика, відкрила духовку й наполовину витягла жарівку.

Шкоринка з розплавленого сиру як слід запеклася і робилася ледь рожевою, а ближче до внутрішнього краю духовки — навіть світло-коричневою. Все ще сидячи навпочіпки, Марша намацала рушничка і розгорнула глибоку пательню без ручки на сто вісімдесят градусів. Духмяний від прянощів соус булькотів на денці, — певно, варто дати йому википіти ще трішки. Потім вона штрикнула ножем м'ясо — м’якеньке, всі шість шарів. Відрізала від краю мікроскопічного шматочка і поклала в рота. Таки непогано. Можна було б, звісно, додати кілька зубчиків часнику… ні, Франсис полюбляє саме таке.

Вона вимкнула духовку, залишивши м'ясо доходити всередині. Дрібно порубана зелень вже чекала в полумиску, — «посипати перед тим, як подавати на стіл», написали б у кулінарній книжці. Книгами Марша не користувалася ніколи. За рецептом готують ліки в аптеці, а не вечерю для коханого. Для чоловіка. Для Франсиса.

Восьма година, час його повернення з роботи. Вона, як завжди, підгадала з часом. Щоб не довелося ані чекати, дивлячись в голодні очі Франсиса і щохвилини бігаючи на кухню штрикати ножем в тверде м'ясо, ані підігрівати прохололу страву — смак вже геть не той.

Вона протерла стола, розставила тарілки, ще раз, зазирнувши в духовку, подивилася на колір сирної шкоринки, вимкнула світло й пішла з кухні. Запах був більш ніж апетитний, а Марша й сама відчутно зголодніла з часу короткого попоїстку в буфеті на роботі Франсиса. Варені ковбаски з кетчупом, мікроскопічний салатик і трохи картоплі-фрі — гарненько нарізаної зубчастими шматочками, але відчутно недосоленої. Втім, Марша не змогла з’їсти й того, — після тієї проклятущої прес-конференції.

Був навіть момент, коли, розрюмсавшись, як остання дурепа, вона звинуватила в усьому Франсиса. Якби він, менеджер прес-центру, людина, з якою Три Мушкетери домовлялися щодо проведення конференції, якби він попросив цього Сведена… Марша і зараз знизала плечима й закусила губу, наново переживаючи гостре приниження від його насмішкуватого й зневажливого: «Я не даю інтерв’ю, пані Брассен». Франсиса він ніколи б так не відшив. Але, з іншого боку, до чого тут Франсис? — це ж її майбутня робота, її кар’єра…

Чоловік, до речі, міг би нагадати їй про це, перервавши потік несправедливих звинувачень, — але натомість він збігав до буфетної стійки та приніс іще дві філіжанки кави, а крім того — цілу тарілку маленьких медових тістечок. Все ще шморгаючи носом, Марша посміхнулася та слабко запротестувала. Якщо з її комплекцією вона буде ласувати солодощами… Франсис засміявся і, перемігши не геть відчайдушний спротив, сам заштовхав тістечко в рота дружини.

— Їж, дурненька, я ж тебе кохаю.

А потім він хвилин зо двадцять толочив Марші, що нічого особливого не сталося, що як на перший раз вона розумничка, що Три Мушкетери взагалі нікому не давали сьогодні інтерв’ю… Наче вона не бачила, як та журналістка з родимкою цвірінькала з довготелесим Альбертом Соном. Наостанок Франсис командним голосом наказав Марші не здаватися, а йти додому, розшифровувати матеріали прес-конференції і, доповнивши їх наявною інформацією про життєвий і творчий шлях Трьох Мушкетерів, писати масштабну критичну статтю.

— Я сьогодні, можливо, трохи затримаюся, то щоб до того, як прийду, все було готово!

Марша чесно намагалася. Вона дійсно, готуючись до нездійсненого інтерв’ю, зібрала досить солідне досьє на трьох драматургів. Вона бачила на сцені майже всі їхні п’єси, а на останній сенсаційний спектакль «Сніжинка і Скрипаль» ходила двічі. Перший раз з Люсі, яка знудилася вже в другій дії, — Марша, звісно, не піддалася на намовляння подруги «піти з цієї нудоти», але шарудіння незліченних шоколадок, якими Люсі тішила свою нудьгу, не дуже сприяло проникненню в суть п’єси. Вдруге вони пішли до театру разом з Франсисом, — він мужньо досидів до кінця, аплодував і навіть сказав у кінці, що йому дуже сподобалося. Франсис, як і будь-який нормальний чоловік, не любив театр.

Але він кохав Маршу.

Він кохав її — це було нелогічно, неймовірно, неможливо. Франсис, з його синіми-синіми очима, м’якими улесливими устами, медальйонним профілем і тілом античної статуї, — мав кохати зовсім іншу жінку. Високу, тоненьку, гарну. Він і кохав таку, і не одну, безліч таких, — раніше. Марша знала про всі його минулі уподобання, іноді він навіть подовгу теревенів з нею про це, ій і на думку не спадало ревнувати — до кого? До мертвого, переможеного нею-таки минулого?

Франсис і зараз не пропускав струнких ніжок і гарненького личка. Просто при Марші він міг пускати бісики, базікати, фліртувати, упадати за кимсь і навіть призначати побачення, на які не збирався йти. Не більше. Ніколи. І ніколи не буде нічого більшого, — Марша знала це стовідсотково, і тому завжди спокійно дивилася крізь пальці на його витівки. Ну, майже спокійно. Майже завжди.

Масштабної критичної статті не вийшло. Марша перелопатила всі газетні та журнальні вирізки, прослухала касету, на якій лише дві-три фрази належали Трьом мушкетерам і тільки декілька висловлювань інших учасників прес-конференції прямо стосувалися драматургів і їхньої нової п’єси. Зосередившись, освіжила в пам’яті власні враження від «Сніжинки і Скрипаля». А потому сіла за стіл і добросовісно написала вісім сторінок.

Перечитала написане, зіжмакала й викинула на сміття.

Не те що їй було соромно показувати це Франсису. Навпаки, він найімовірніше похвалив би й дав кілька адрес редакцій, які не прислали журналіста на цю прес-конференцію. Але Марша, дякувати Богу, була здатна оцінити свою писанину критично. Більш ніж посередньо — принаймні, ажніяк не той матеріал, що його залюбки придбають у невідомої «вільної журналістки», висловивши бажання й надалі співпрацювати з нею. Інтерв’ю — це зовсім інше, тут річ не стільки в ній та її таланті, скільки в ексклюзиві як такому. Власне, Франсис сам докладно все це їй і пояснив.

Франсис. Він у неї є, нічого більше їй і не треба. Прокидатися поруч із ним, раніше від нього, аби встигти натішитися з півмісяців сонних вій, зварити каву і зготувати сніданок. Загорнути йому з собою термос гарячого супу і домашню випічку, — не можна, аби здоровий чоловік обідав тими жахливими ковбасками в буфеті. Бігти до телефону, аби встигнути зняти слухавку після першого ж дзвінка. «Це я. Як ти там, сонечко?» І вечеря. Нова, тільки для нього, коханого чоловіка, призначена страва, якої немає в жодній кулінарній книзі. Й обов’язково точно о восьмій…

До речі, вже пів на дев’яту. Франсис казав, що затримається, але ж вона думала, що це хвилин на десять-п'ятнадцять. Півгодини — оце так «трохи»! Що ж, їстиме трохи тепле м'ясо. Сам винний.

Журналістика — це теж заради Франсиса. Жінка має чимось займатися. От приходить чоловік додому, з’їдає зготовану вечерю, потім вони перебираються до вітальні, влаштовуються на дивані, вмикають телевізора. І Франсис, випроставшися на весь зріст і поклавши голову Марші на коліна, розповідає, яка то кара працювати в цій божевільні під назвою «прес-центр», і як він сьогодні сильно полаявся з директоркою, і як розмовляв по телефону з цілим міністром оборони, і як на пресуху партії «За волю та народ» прийшло лише два журналісти, і які чудові ніжки в секретарки голови пивної корпорації…

А Марша гладить, перебирає, накручує на палець його густе біляве волосся — і мовчить.

А якщо й говорить — так лише про те, як мало не підгоріла печеня, як холодно було на вулиці, коли вона ходила по продукти, і, в кращому разі, який чудовий фільм показували на сьомому каналі.

Поруч з такою дружиною йому має бути смертельно нудно.

Від такої дружини він скоро піде.

Коли одної ночі Марша — пошепки, аби не було чути сліз, — зізналася Франсису про свої побоювання, він розреготався так голосно, що, напевно, почули сусіди за стіною, а те, що відбувалося потім, вже точно розколошкало сусідів знизу. Втім, наступного дня він приніс з роботи розклад прес-конференцій на наступний тиждень.

— Ну що, моя бджілонько, будемо працювати?

…Нічого, — чітко проказала про себе Марша, — наступного разу в мене вийде. Обов’язково вийде.

Вона знову глянула на годинника. Восьма сорок п’ять.

Це починало непокоїти. Якщо Франсис знав, що затримається так надовго, чому не зателефонував? Марша весь час була вдома, спочатку в маленькій кімнаті, біля самого телефона, потім на кухні, але звідти теж добре чути дзвінки. Чоловік не телефонував, це точно. Хоча там, на роботі, в нього, звісно, немає часу щосекунди думати про дружину. Франсис, напевно, волів швидше закінчити надурочні справи, а не відволікатися на дзвінки. І буде вдома з хвилини на хвилину.

За п’ять дев’ята.

Марша взяла з журнального столика детектив, який вона почала читати вчора — напрочуд тупий, але треба ж якось відволіктися. Франсис зараз прийде. З ним нічого не могло трапитися, ні-чо-го!..

Десять на десяту.

На вулиці ожеледиця, вона сама послизнулася вранці на ганку. Франсис за кермом, він не дуже добре водить, він втомився, він нещодавно скаржився на очі…

Чверть на десяту.

Ось зараз пролунає телефонний дзвінок. Незнайомий голос, швидше за все жіночий, в таких випадках телефонують завжди жінки… «Квартира Франсиса Брассена? — Так, але його немає вдома. Це його дружина, ви хотіли б щось переказати?… — Пані Брассен, терміново приїздіть до такої-то клініки, чуєте, пані Брассен, терміново!»

Якщо він ще живий.

Двадцять хвилин.

Брязнув дзвінок, і Марша кинулася до телефона, перечепилася, забила стегно об куток шафки, знову перечепилася, навіщось повернулася за капцями, не змогла встромити в них ноги… Підбігла, поклала пальці на слухавку і цілих два дзвінки не наважувалася її взяти.

— Алло.

— Привіт, Маршо, це Люсі. В мене такі новини, ти зараз впадеш…

Марша безсило сіла в крісло. Кілька разів автоматично, не до ладу сказала «так». Віднайшла поглядом стінний годинник.

Майже половина.

На тому кінці дроту Люсі щось цвірінькала геть нерозбірливо, наче чужою мовою. Франсис. Треба починати дзвонити до лікарень. Спочатку до лікарень…

І раптом з передпокою почувся неголосний брязкіт ключів.

Клацнув замок.

Спалахнуло світло.

— Я тобі передзвоню! — радісно гукнула Марша. Кинута слухавка не влучила на телефон, але це вже не важило…

Марша притулилася обличчям до засніженої, мокрої куртки Франсиса. Все гаразд, світ залишився на місці, життя триває, чоловік повернувся з роботи додому. Лишень. Він нахилився до неї, і нещодавно відрощені вуса лоскотнули їй губи.

— Ну як ти, моя журналістонька?

Марша відступила до стіни та вперла руки в округлі боки.

— Де ти швендяєш, чоловіче? М'ясо прохололо, дружина знудилася. Я вже думала, що ти був загуляв з якоюсь панною…

Брови Франсиса стрибнули вгору.

— Я?! Ніколи в житті! Хоча, не буду сперечатися, варіанти були… Так, де моє холодне м'ясо?

…Об одинадцятій Франсис вимкнув телевізора, полоскотав дружину вусами та пішов у душ. Марша постелила постіль, загасила світло, лишивши нічника під червоним абажуром, і підійшла до вікна.

Падав сніг, лапатий, густий і майже горизонтальний. Марша уявила себе там, внизу, всередині цієї м’якої заметілі. Тобто, не себе — іншу людину, що йде вулицею і, закинувши голову, бачить за суцільними сніжинками темний прямокутник велетенського будинка, поцяткованого крихітними квадратиками освітлених вікон. Та людина, звісно, не зверне уваги на тьмяне, червоненьке, загублене десь посередині маленьке-маленьке вікно.

За яким ховається маленьке-маленьке вразливе щастя.

РОЗДІЛ II

— Ходи геть, — з легкою відразою кинув Філіп Фальські.

Неприємно, коли до пальців щойно з рукавички торкається гладенький блискучий метал. Неприємно, коли той метал тепліший від руки, — комахоподібна споруда з тонких блискучих планок.

І взагалі, неприємно.

Чорти б забрали Ала і всі його хлопчачі витівки.

— Фу, Дієзе! До мене!

Голос господаря долунав мало не з іншого кінця вулиці. Філіп ніколи й не намагався зрозуміти причини, які спонукали самотнього чоловіка на перші ж зароблені ним великі гроші — з чиєю допомогою зароблені, це окрема розмова, — придбати ці безрозмірні апартаменти в особняку позаминулого століття. Стіни здіймалися вгору метрів на шість, а кімнат було вісім чи дев’ять — може, й більше, — кожна площею з невеличку танцювальну залу. Втім, меблі, наскільки Філу було відомо, стояли лише у вітальні, спальні та робочому кабінеті, що значно полегшувало роботу двом панянкам, які підтримували лад у цій парубоцькій оселі. Філіп неодноразово бачив їх, — одна була молодесенька, а друга, чорнява, вигладала років на тридцять п’ять, — і був упевнений, що Ал спить з обома. Що, зрозуміло, чорт забирай, було його особистою справою.

Втім, «Життя і мрія» — спільна справа. Res publiса, як сказали б у Давньому Римі. На вчорашній прес-конференції, а особливо протягом наступних переговорів з директором театру Фальські відчував себе гладіатором на арені. Навіть ця плюгавка, чи то Бетті, чи то Пеггі, директорова секретарка, влізла в розмову та дитячим голоском сповістила, що і їй було б «страшенно цікаво» почитати нову п’єсу. Звісно, дівулю зазнаки проінструктували виявити цю, скажемо, недоречну цікавість. Отже, земля вже починала потроху тліти під ногами.

Звичайно, він не вперше укладав договір на постановку ще не написаної речі. Головне — перетасувати майбутніх партнерів таким чином, щоб кожен вважав недостатньо поінформованим лише себе і, відповідно, боявся в тому зізнатися. Щоб виконавець головної ролі був упевнений, що режисер уже читав п’єсу й тому запросив саме його, — кого ж іще? — а режисер, слухаючи теревені зірки про новий образ, мовчки комплексував, що якомусь акторові дали почитати текст раніше, ніж йому. І так далі, і таке інше. Адміністрація ж, як правило, і не прагнула ознайомитися з творчим боком проекту, їм вистачало гучних імен. Але так далеко, як цього разу, — з призначенням дати прем’єри, квитками та прес-конференцією, — не заходило ще ніколи.

Спільна справа, аякже. Вчора за всіх відбувався він сам.

— Філе, та де ти там, проходь! — гукнув Альберт з глибин квартири.

Філіп струсив сніг з бобрової шапки та повісив її на крислатого лосячого рога. Рогами був пообтиканий весь довгий передпокій: оленячими, буйволячими, антилопячими, Бог знає чиїми. Ще одна хлоп’яча витівка Ала. Він завів колекцію років десять тому, ще в своїй старій кімнатці на горищі. Вони тоді вдало обіграли цей момент у п’єсі «Мій любий чоловік» — вистава давно зійшла зі сцени, але це був їхній перший справжній успіх. А жарти гостей Ала з приводу рогів не змовкали до цього часу, колосально тішачи господаря.

Філіп пройшов дві суміжні кімнати, пустісінькі — величезні коробки, що чекали, доки господар знайде час чимось їх заповнити. До блиску натертий паркет і запорошена ліпнина стелі, куди важко дістати прибиральницям.

Альберт Сон сидів у фотелі біля каміну, витягнувши паралельно довжелезні ноги. Між витертими джинсами та синіми шкарпетками відкривалося сантиметри три білої шкіри, густо порослої рудим кучерявим волоссям. Великий палець лівої ноги виглядав у дірку шкарпетки. Картатий светр Ала з розтягнутим коміром також світив дірками мінімум у двох місцях, а лопатоподібна рука драматурга лежала на блискучому нотному пюпітрі.

Вірніше, це пюпітр боязко тулився до руки господаря, трохи скосивши набік тоненьку металеву поперечину для нот.

— Забери його, — попросив Філіп.

— Ти стаєш занудою, Філе, — спокійно повідомив Альберт. — Гірший від Шведа.

Але підняв-таки руку й протягливо свиснув.

— На місце, Дієзе!

Пюпітр поперебирав трьома нікельованими ніжками, видав пронизливого звука надірваної скрипкової струни, та, витанцьовуючи, подріботів у бік спальні. Біля самісіньких дверей він зупинився, високо підстрибнув, смішно розчепіривши триногу, видав довгу музичну руладу, кілька разів покрутився навколо своєї вісі і боком шмигонув у щілину прочинених дверей, які відразу ж зачинилися за ним.

За цими дверями Філіп не був. Ніколи.

— Джо ще немає? — поцікавився він.

— Ти ж бачиш, — Ал ліниво потягнувся. — Він телефонував. Заміняє когось на уроці, запізниться хвилин на двадцять, — він позіхнув. — Тож не жени коней, Філе.

Спокійно, наказав він собі, спокійно, двадцять хвилин нічого не вирішують, а безтурботний вираз обличчя Сона — тим більше. Втім, цікаво було б подивитися, як би він позіхав, якбице йому довелося вчора спокійно розмовляти з директором, секретарка якого раптом захопилася літературою. Філ непомітно закусив губу. Спокійно, ти стаєш надто нервовим, старий. Дійсно, гірший за Сведена — так той має нервову роботу та лайливу дружину. Він, Фальські, позбавлений хоча б другого.

— Сідай, — запропонував Альберт.

Стільці з масивними дубовими ніжками знайшлися біля протилежної стіни більш ніж просторого кабінету: Ал раз у раз переставляв меблі за допомогою своїх дівуль. Його особиста справа, звісно, — але міг би й подумати, що сьогодні доведеться працювати, і працювати втрьох. Філіп приніс два стільці — для себе та для Джо, поставив біля вогнища й сів, розправивши фалди елегантного піджака. Власне, річ навіть не в Альберті. Дратувала квартира як така — величезна, пуста, нелогічна, начебто без чітких меж. І потім всі ці витівки, — Філ зиркнув у бік спальні.

— Як воно працює? — запитав він машинально, мимохіть.

Ал звів будинком кошлаті брови:

— «Воно» не працює. Він живе.

Звісно, не варто було питати. І не вперше він у тому переконувався. Квартирка, чорт забирай! — але ж мають вони десь збиратися. У Джозефа дружина та діти, в нього самого — готельний номер. Лишається Ал, нічого не вдієш.

— Що ти вчора наплів тій газетниці? — поцікавився він, враз змінюючи тему.

Сон посміхнувся самими очима:

— Не переймайся, нічого зайвого.

І додав замріяно:

— Але яка жінка, Філе!..

Двері спальні рипнули, прочинившись рівно настільки, аби в шпарину проліз боком пюпітр, склавшися по вертикалі. Розправивши нотну підставку, металеве створіння — апарат, істота? — поцибало на трьох ногах через суміжні кімнати до виходу.

Кілька тоненьких нікельованих паличкок. Неприємно.

— Джо прийшов, — зауважив Ал.

За кілька хвилин з’явився захеканий Сведен. На його невиразно-білястому волоссі танули сніжинки. Нечутливий до холоду, Джо ніколи не носив капелюхів і взагалі досить легко вдягався цілу зиму. Схоже, його предки дійсно були з півночі — але сам Джозеф якщо й скидався на вікінга, то хіба що змиршавілого й виродженого. Невисокий, дрібний, з блідим обличчям і водянистими блакитнуватими очима.

Пюпітр крався за ним, тихенько побрязкуючи якимсь погано підігнаним з’єднанням.

— Дієзе, — неголосно відізвав його Альберт. — Привіт, Джо.

— Пані Полянські захворіла, — пробурмотів, не привітавшися, Сведен. — Математичка. Я її замінював у сьомому та дев’ятому класах. П’ять годин без жодного вікна.

Фальські поморщився. Завелика розкіш вислуховувати зараз безкінечні скарги Джозефа. Ал із розумінням кивнув і дістав ноутбука. Не підводячись, звідкісь з-за вогнища. Оце так квартирка, їй-бо. Хоча мав уже собі звикнути.

— Отже, — почав Філіп, поки Сведен влаштовувався на стільці, соваючись і болісно зітхаючи. — Директор вчора натякнув, що як репетиції не почнуться за тиждень, нас не зрозуміють. Тож доведеться попрацювати, навіть якщо це комусь не до вподоби.

І що за тон я взяв, подумав він. Дійсно, старий, стаєш занудою не гірше від Шведа. Геніально створюєш настрій для спільної творчості.

Він витримав паузу, набрав повітря та почав говорити знову:

— Є чудова ідея, хлопці. Ну, не те що б дуже… Але разом ми витягнемо! Отже, так. Герой — звичайний середньостатистичний чолов’яга: робота, дружина, діти… Дрібний адвокат чи вчитель, якщо ти не проти, Джо. Ані грошей, ані надій на майбутнє. І ось під Новий рік.…

Ал голосно гмикнув.

— У нас комерційний проект, — жорстко пояснив Філіп. — Новорічна історія, трохи фантастична, трохи сентиментальна. «Життя і мрія», одним словом. З назвою я намучився дай Боже, проте тепер під неї можна підігнати все, що завгодно. Не подобається — пропонуйте свої ідеї.

Дідька лисого вони запропонують. Ідеї завжди належали йому, і тільки йому. Сведен був здатний лише виконувати чорну роботу, а Сон…

— І ось під Новий рік до нього приходить незнайомий і обіцяє втілити в життя всі його мрії. Всі! А на заміну просить…

— Душу, — байдуже кинув Ал.

Всередині Філіпа все смикнулося, перекрутилося й схопило Сона за горло. Це було вже занадто! Ці двоє тягнули до останнього, не могли знайти часу, аби зібратися, — з тих пір, як закінчили «Сніжинку і Скрипаля», тобто вже більш як півроку! Вони, мабуть, думають, що торгівельна марка «Сведен, Сон і Фальські» забезпечить їм спокійне життя до глибокої старості, — а між тим, якщо зірветься «Життя і мрія», це буде їхнім останнім контрактом. Цікаво, тоді Альберт також буде безтурботно кпити, витягнувши ножиська біля вогнища?..

Він на мить затиснув у нитку губи, а потому продовжив рівним голосом:

— В літературі не так вже й багато тем, Але. Джо тобі розповість, скільки саме. Хист письменника чи то драматурга в тому й полягає, аби змусити вічну тему заграти по-новому. Отже, так…

— Не нервуйся, старий, — перебив Альберт. — Мене інше цікавить: як це практично?

— Що?

Альберт Сон підвівся, в одну секунду зробившися значно більш переконливим, та ще й потягнувся всім тілом, здійнявши довгі ручиська.

— Поясни мені, Філе, — він дивився на нього надто згори. — Яким чином цей твій незнайомий збирався втілювати мрії того хлопа. Чисто технічно: як? Даруй, але я поки що не розумію. Я подумаю, звісно…

Філіп безсило заквилив крізь зуби. Це повторювалося щоразу, від «Чоловіка» до «Сніжинки». Як це робиться, як практично… поки Ал не повідомляв, що в усьому розібрався, п’єса не народжувалася. Ніколи, навіть якщо Сведен і Фальські за його спиною домовлялися не звертати уваги на цю дурню. Не виходило, не писалося, навіть не вимучувалося, — і вони покірно чекали на результати емпіричних досліджень Ала. Але тоді був час — час! — якого тепер катастрофічно бракувало.

— Це не має значення, Але, — він намагався, аби голос лунав безапеляційно, чого важко було досягти, знаходячись десь внизу. — Театр, як ти знаєш, — умовне мистецтво. Є безліч постановочних фокусів, які нададуть епізодові сценічну достовірність. Та що я тобі пояснюю, ти ж у нас закінчував режисерські курси! Крім того, може, я незрозуміло висловився, але втілення в життя мрії в цьому випадку не варто сприймати конкретно, це просто символ…

Альберт Сон заклав руки за спину і почав нервово ходити кімнатою, міряючи її з кінця в кінець гігантськими кроками. Творчий процес пішов. От тільки Фальські не був упевнений, що це його тішить.

— Живий пюпітр Скрипаля у «Сніжинці» — теж символ, — палко заговорив Альберт. — Та якби насправді його не було, вистава вийшла б мертвою, можеш мені повірити!

Бридка залізяка висунулася була зі спальні і відразу ж шмигонула назад.

Філіп знизав плечима. Ідея з живим пюпітром, — не скрипка, що було б банально, а саме пюпітр, — виникла в нього, в кого ж іще. Звісно, на сцені бутафорський пристрій на шарнірах рухався за допомогою невидних ниток, як маріонетка, що цілком влаштовувало глядачів. Вже після прем’єри, коли вони зайшли до Альберта відсвяткувати цю подію утрьох, Філа з Джозефом зустрів у дверях цей… апарат?.. істота?..

— Глядачі не телепні, — все більше розпалюючись, продовжував Ал. — Вони ніколи не повірять у те, що в принципі неможливо…

Сведен, що до того часу мовчки дивився у вогонь, раптом засовався і підняв голову.

— Неможливо, — підтвердив він.

— Що?

Джозеф теж підвівся:

— Це неможливо, я заздалегідь попереджую, аби потім не було претензій. Я не напишу. За тиждень… та ви подуріли обидва. Зараз такий час… контрольні, твори, диктанти… педради постійні… Кінець триместру, ви це розумієте?!

Я когось уб’ю, приречено подумав Фальські. Якщо не одного, так іншого. Якщо не просто зараз, то за кілька хвилин. Якщо вони й надалі…

Він звів очі та перетнувся поглядом з Альбертом Соном.

Ал кивнув.

Зробив крок до вогнища і, розкинувши довгі руки, обійняв обох співавторів за плечі:

— Ми всі все розуміємо. Тож годі базікати і давайте братися до роботи, — він сів, відкрив ноутбука, глянув на стінного годинника та добив Філіпа лаконічною фразою:

— Бо о сьомій на мене чекають.

* * *

Вона так і сказала Старому: на мене чекають. Вдяглася та пішла під захопленими поглядами Роксі та Вероніки. Врешті-решт, формально в нього не було жодного права її затримувати. А неформально… та біс із ним, не вперше й не востаннє вона псувала відносини з головним редактором.

Значно гірше, що на неї ніхто й ніде не чекав.

Ішов сніг — не густа горизонтальна заметіль, як учора, а м’який, пухнастий, він сідав на замшеву рукавичку великими різьбленими сніжинками. Крізь мережану сітку весело світився різнобарвними вогниками центральний проспект. Більшість крамниць уже прикрасили вітрини новорічною атрибутикою — на погляд Лари, зарано, але тим не менш гарно.

Вона підійшла до однієї вітрини, де поцяткований блискітками зайчик регулярно подавав Снігуроньці велику скляну кулю, але в той момент, як Снігуроньчина рука торкалася заячої лапки, похмурий Дід Мороз повертав бородату пику, і зайчик завбачливо відсмикував подарунка. А кулька крутилася на срібній нитці, віддзеркалюючи усміхнену Лару в білій кожушинці.

Що може бути краще — ось так гуляти під снігом, витріщатися на вітрини і потроху пройматися цим примарно-радісним новорічним настроєм. Коли все навколо трохи несправжнє, сяють вогники та гірлянди, а назустріч ідуть щасливі, всі до останнього щасливі люди, і всі вони бачать тебе: молоду, чарівну, засніжену і на високих підборах. Хода стає легкою-легкою, і можна уявити, що на тебе дійсно чекають за два кроки вперед, за прозорою білою плівою, що все ось-ось зміниться і зробиться неймовірно чудово…

Найбільш зрадливе свято — Новий рік.

І найстрашніше в такий вечір — вертати додому.

На протилежному боці вулиці вивіска кінотеатру «Червоне й чорне» мигтіла то червоними, то чомусь зеленими вогниками. Трохи нижче світилися одночасно й червоними, і зеленими вогнями чотири величезні цифри Нового року. Але афіш із назвами фільмів звідси не роздивитися через сніг. Лара вирішила прогулятися до кінця проспекту, а потім перейти на той бік і повернутися до кінотеатру. Якщо йде щось цікаве, можна й подивитися, — у кіно вона не була років з чотири, якщо не рахувати акредитацій на прем’єри. А потім, після фільму, — це буде вже десь десята-пів на одинадцяту, — непогано було б піти до нічної кав’ярні, де філіжанка кави коштує як недорогий капелюшок. І влаштувати феєричну оргію, гідну такого вечора, і зовсім не треба, аби на тебе хтось чекав…

А раптом? В такий вечір усе може бути.

Тобто, в такий вечір здається, що все може бути.

Врешті-решт, треба лишень пережити цей швидкоплинний фантасмагорійний проміжок часу, що лишився до Нового року. Потім буде легше. Потім почнеться звичайнісінька зима.

На шляху Лари раптом виник міражем казковий теремок театральної каси. Що ж, подивимось, що нам пропонують сьогодні театри. Це на той випадок, як у «Червоному й Чорному» крутять безнадійну дурню. Ходити в театр самій — досить сумна справа. Касирка й гардеробник, швейцар і продавщиця програмок дивляться на тебе з прихованим співчуттям, наче дівчина, за спиною якої не бовванить джентельменістий піджак, — істота нещасна й ображена природою. Перепочинок на виставу, — темрява у глядацькій залі урівнює всіх, — а потім… антракт. Антракти вигадали для тих відвідувачів, котрим театр як вид мистецтва байдужий, а потрібний чоловікам як місце для вигулювання дам, а дамам — вечірніх сукень. Вся ця публіка або прямує до буфету, або світськи дефілює коридорами та сходами, жваво теревенячи та пускаючи бісики, а ти тиняєшся поміж ними, для пристойності роздивляючись фотокартки акторів на стінах. Ти — і ще дві-три старушенції-театралки, що намагаються правити за молодих. Так і сама відчуєш себе глибоко старою.

Отже, Лара зупинилася біля каси виключно з цікавості. Сніжинки сідали на скло напроти якогось «Тартюфа» чи «Приборкання норовливої», і, трохи зупинившися на класиці, сповзали вниз безформними мокрими грудочками. А раптом зараз за спиною почується чоловічий голос: «Ви любите театр? Дозвольте запросити вас…» А що, вона б пішла. І ані секунди не відчувала б себе комусь винною. А далі… хто зна, що могло б трапитися далі…

— Ви любите театр?

Відбиток у склі був високим, темним і нечітким, і на ньому контрастно висвітилася біла пляма її кожушинки. Не повертатися. Бо, — не вперше ж! — як повернутися, неймовірна казка відразу ж щезне.

Лара повернулася.

Хлопець виявився підлітком років сімнадцяти, довготелесим, худим і прищавим. Нахабні очиці, товсті губи в морозних тріщинах і дешева цигарка в кутику рота.

Лара звузила очі та відповіла холодно та зневажливо:

— Люблю, але вас це не обходить.

Якщо відразу ж відійти від каси, хлоп міг би це розцінити як бігство та, не доведи Боже, причепитися до неї. Тому вона лише зробила кілька кроків убік і зайшла за ріг театрального теремка. І так завжди. Якийсь переросток сполохає романтичний настрій, і вогні проспекту починають світити тьмяніше, і сніг тане, пристаючи до чобітків, і в кіно кортить все менше й менше… І взагалі: може, додому?..

По цей бік каси за склом висіла лише одна афіша. Велика, аляпувата, помпезна. «Поспішайте взяти квитки! Новорічна прем’єра! Сведен, Сон і Фальські. «Життя і мрія».

Отакої! Вечір остаточно втратив будь-яку принадність. Мокрий сніг сипав просто в обличчя, розмазуючи туш на віях, подув холодного вітру просотався в рукави, і Лара, зітхнувши, оцінила відстань до метро. Все на світі несправедливо, ти чужа на цьому святі життя, до того ж свята і немає, і в заводі не було.

Сьогодні зранку вона поклала на стіл Старого пристойну кореспонденцію на добрячі двісті рядків, де знайшли своє місце і жарти Сона з Фальські, й особисті зізнання Артура Кларіджа, і захоплені, з рекламним присмаком, ескапади директора театру. Коротко кажучи, все, що можна було видушити з тієї бісової пресухи. Старому матеріал сподобався, — а то, вона ж Лара Штиль, і спати вона лягла о пів на четверту, — Старий поставив його в номер підвалом на третю шпальту, і все було б гаразд. Якби вже ввечері Вероніка, яка щойно заявилася до редакції, не промимрила солоденьким голосочком, — у присутності Старого, зрозуміло: «Ларо, любонько, а я бачила тебе в телевізорі! В усіх новинах показали, як ти береш інтерв’ю в того довготелесого…. В Альберта Сона!»

Перед цим Вероніка встигла, звісно, одним оком зиркнути на гранки номера, що вже пішов до типографії.

Старий крижаним голосом запропонував Ларі вийти, — але, як завжди, нікуди не вийшов, а просто у відділку зірвався і влаштував їй розгон хвилин на двадцять п’ять, не менше. Після чого наказав негайно сідати за комп’ютера розбирати повідомлення інформагентств, бо на щось інше вона, Штиль, патологічно неспроможна.

Не було сенсу нагадувати йому, що вона прийшла на роботу о дев’ятій, здала схвалений ним же ж матеріал, написала чотири замітки за матеріалами агентств і з’їздила на замовлене інтерв’ю до міністра культури. Не було сенсу жалітися на підступність драматурга, безсонну ніч і металевих мух перед очима. І повисмикувати кілька пасем мельованого волосся Вероніки сенсу також не було, — а шкода. Лара зачекала, поки словниковий запас Старого вичерпається, коротко сказала «на мене чекають», вдяглася та пішла.

Хоча насправді на неї ніхто не чекав.

Робилося все зимніше. Вона поклала ліву руку за пазуху кожушка, а у правій мала сумочку, і пальці навряд чи колись у житті добровільно розігнуться та відпустять ручку. А метро було в самісінькому кінці проспекту, туди ще теліпатися й теліпатися, і було дивно згадувати, як півгодини тому вона збиралася заіграшки прогулятися з кінця в кінець, аби вернути до кінотеатру. Шалик зїхав, відкриваючи голу шию, пов’язати його як слід без люстерка навряд чи вдалося б, і Лара, з жалем випроставши з-за пазухи руку, притисла до підборіддя хутряного коміра. Вигляд, мабуть, як у мокрої обскубаної курки на снігу.

Менше з тим.

Зліва раптом пахнуло теплом з міцним запахом кави. Лара зупинилася. В цих помпезних кав’ярнях у центрі міста кава коштує, як цілком пристойні рукавички. Тоді як вдома вона зможе випити її безкоштовно… години за півтори, не раніше.

То й біс із ним. В рахунок гонорару за ту нещасну кореспонденцію.

І їй було однаково, яка назва в цієї кав’ярні, котра година й чи брехав їй високий чоловік зі світлою борідкою і хитро примруженими очима, що пообіцяв, здається, чекати.

* * *

Він сказав, що прийде вчасно, і на тому кінці дроту Марша серйозно пообіцяла чекати.

Франсис повісив слухавку та відкинувся в кріслі. Власне, на сьогодні роботу закінчено, і всі про це знали. Окрім Вік, зрозуміло.

Останню сьогоднішню прес-конференцію давав Склавінський, відомий скандаліст, обпльовувач авторитетів і спаплюжувач національних святинь. Напередодні Вік страшенно нервувала, що чергове шоу для журналістів може вийти за межі пристойності та перетворитися на огидну бійку. А їй цілком вистачило вчорашньої штовханини через квитки, — стримано повторювала пані керівництво, балансуючи на межі зриву і сіючи жах серед співробітників. Дівчину, що прогавила з оголошенням про акредитацію, Вік мало не звільнила, — і таки звільнила б, якби не Франсис. Він єдиний у прес-центрі вмів знаходити шляхи до захованого за залізною бронею серця шефині.

Але все пройшло нормально. Склавінський вже добряче піднабрид публіці, і на столі перед ним вже за чверть години по офіційному початку конференції стояли тільки три диктофони й обшарпаний мікрофон допотопної телекамери місцевого каналу. Журналісти тоскно раз у раз зиркали в вікно, втративши надію почути щось смажене чи принаймні нове, а телевізійники взагалі змилися за двадцять хвилин. Чого ж ти хотів, старий, — подумав Франсис, проводжаючи Склавінського після пресухи до виходу, — святині й авторитети рано чи пізно мали закінчитися. Особливо як півроку поспіль їх інтенсивно обпльовувати й паплюжити.

Проводивши гостя, Франсис зателефонував Марші, а потім витяг з шухлядки письмового столу купку газет. Газети були вчорашні, але в одній з них він іще вранці помітив великого, на всю останню шпальту, кросворда. Двобій із цим монстром мав із користю вбити півтори години робочого часу, що залишилися.

— Пане Брассен, чим це ви тут займаєтеся?

Франсис звів голову: звичайно, над ним стояла Вік, що підійшла — підкралася? — геть непомітно Вона ж — генеральний директор прес-центру пані Вікторіна Хіггінс.

— Проглядаю пресу, пані Хіггінс, — як ні в чому відповів Франсис, правою рукою віртуозно перегортаючи газету першою шпальтою вгору, а лівою чарівно погладжуючи вуса. Вік мала розтанути, або він втрачає кваліфікацію.

Вік розтанула й навіть посміхнулася.

— Йшов би ти додому, Франсисе, — раптом порадила вона, і дівчата за сусідніми столами різко повернули голови, наче в офіс зайшов Артур Кларідж, одягнений у піжаму. Франсис і сам здивувався, але втрачати нагоду було б нерозумно і нешляхетно.

— Як скажете, пані Хіггінс, — чемно відповів він, підводячись. І додав неголосно й людяно:

— Добре, що зі Склавінським минулося.

Начальниця кивнула та вийшла з офісу. Для її віку мала цілком непогану фігуру, надто ноги. Надто зі спини.

Франсис спустився на вулицю і попрямував до прес-центрової стоянки. На машину вже нападала товста ковдра снігу, хоча взагалі-то його мали б регулярно зчищати хлопці, що тут підробляли. Він одягнув рукавички й заходився змахувати сніг із гладенького темно-вишневого корпусу.

Машину подарувала Марша. Тобто, батьки Марші — на весілля, — але ідея була її. І тепер всі свої кишенькові гроші вона постійно витрачала на подарунки чоловіку, хоча Франсис неодноразово намагався раз і назавжди авторитарно заборонити їй це. А тепер дружина вирішила влаштуватися на роботу, — отже, платинові авторучки й ексклюзивні краватки від провідних модельєрів посиплються на нього градом, хоче він того чи ні. Гладенька дурненька Марша. Франсис посміхнувся. Це ж треба — якби він тоді не почав упадати за нею, аби помститися довгоногій кралі-вамп на ймення Лінда, рідкісній, до речі, гадюці та шльондрі, — міг би завиграшки пропустити свою жінку. Свою. Єдину.

Сніжинки плавно кружляли в повітрі, м’яко падаючи на щойно очищеного капота. Франсис прочинив дверцята й, спершися на них, глянув удалечінь.

Вулиця, де знаходився прес-центр, перпендикулярно виходила на центральний проспект, і крізь снігову сітку було видно відрізок, освітлений різнокольоровими вогниками святкового життя вечірнього міста. Життя, якого для Франсиса не існувало від часу одруження.

Він глянув на годинника. Лише пів на сьому.

Як подумати, — Франсис запустив двигуна, виїхав зі стоянки та рушив на засніжений маяк проспекту, — за весь цей час він жодного разу не виїздив у місто без Марші. Як не зважати, звісно, на короткі вилазки з прес-центру за особистим дорученням Вік. Вечорами ж він постійно поспішав з роботи додому за найкоротшою відстанню між двома точками, — це було вже на рівні умовного рефлексу, що його Марша спромоглася прищепити чоловікові у стислі терміни: гарячою вечерею і старанно стримуваними сльозами в ролі медяника й батога. Іноді у вихідні Франсис і Марша їхали до центру вдвох, гуляли проспектом, роздивлялися вітрини, сиділи в кав’ярні, зрідка ходили в кіно чи в театр. І чудово проводили час, — втім, з Маршею було чудово всюди й завжди, з нею, як подумати, й виходити нікуди не треба, з такою теплою, затишною, домашньою… На біса їй здалася та робота?

На проспекті Франсис зупинив машину та вийшов. Кружляли різнокольорові сніжинки, мигтіли вогники, грала музика. І в обох напрямках сунули повільно чи поспішаючи, горблячись чи граючи стегнами, чарівно посміхаючись чи уважно дивлячись під ноги, — жінки.

Багато жінок.

Юнок, краль, товстуль, натуральних білявок, топ-моделей, вчительок, фарбованих брюнеток, молодих мам, повій, дам у віці, неформалок, спортсменок, бізнес-леді, дівчат, феміністок, знову краль…

Чорт забирай!

Та ну, — вмовляв себе Франсис, — звісно, він одружений, звісно, рівно о восьмій він буде вдома, — раніше немає сенсу, бо ж нещасна Марша ще заходиться готувати йому яєчню, не слухаючи запевнень, що він може поголодувати хвилин сорок в очікуванні якогось фаршированого судака чи кнедликів по-варшавському. Звичайно, слід визнати, що і яєчня в неї виходить запаморочливо смачною… але навіщо такі жертви? Як о восьмій — то о восьмій. Якраз пройтися туди й назад проспектом. Без дружини, в чому є свій ностальгійний шарм.

До речі, — нехай уїдливий комплекс вини сховається в підсвідомість і не вистромлює носа, — на тому кінці проспекту є ювелірна крамниця. Чом би й не купити Марші якусь брязіктку? Не на Новий рік, а просто так. На випадок, як сьогодні дружині знову наверзеться, що він її не кохає. Марші верзлося таке досить часто, з найменшого приводу чи взагалі без нього: не похвалив вечері, забув зателефонувати з роботи чи як учора: не вислухав, відмахнувся, поспішаючи розібратися з конфліктом у конференц-залі. А потім сльози, і добре, як у відкриту, значно гірше побачити дружину серед ночі з тихими слізьми в подушку. Дурненька. Кого ж я, ти думаєш, кохаю?

Просто перед Франсисом йшла панночка в коротенькому білому кожушкові й пухнастому ангорському береті, ще білішому. Струнка, тримається прямо, чобітки з білою облямівкою на високих підборах… і ніжки! Ніжки такі як треба, не причепишся. Колись у Франсиса з Полем була гра: тиняючись проспектом, наглядати дівчат і знаходити в них недоліки. Один наглядає, другий критикує, і навпаки. Перемагав той, у чиєї обранки друг не зумів знайти серйозних вад… хоча на практиці, враховуючи гострого язика Поля і досвідчене око Франсиса, ніхто ніколи не перемагав. Просто, як набридало грати, обидва визнавали чергових кандидаток бездоганними і, згідно з правилами, йшли знайомитися. Іноді, — не завжди, брехати не будемо, — вечір закінчувався ще веселіше, ніж починався.

І де зараз Поль? Та й не лише він, практично всі друзі поступово розчинилися в просторі, втративши цікавість до одруженого Франсиса…

Панночка в білому зі спини була геть непогана. Звісно, насправді оцінити фігуру взимку на вулиці неможливо, але в цьому випадку потенційна помилка трималася в межах статистичної похибки, як сказав би Поль. Франсис посміхнувся. Мабуть, то вже старість: грати самому в суто чоловічі ігри. Та ні, старість буде тоді, коли для гри не треба буде й жінки. А до того часу… Він пригладив вуса рукою в рукавичці. Треба подивитися, як у нашої кралі з обличчям.

Тут теж були свої правила. Забігати поперед жінки, аби подивитися на її обличчя, — трохи дивно виглядає та й просто нечемно. Вона має повернутися сама, вловивши потилицею чоловічі флюїди… чи з іншої причини, то вже не важило. Дозволялося використання дзеркальних вітрин, але зараз вони, як назло, були завішані кульками, гірляндами й іншою новорічною атрибутикою. В мізерних скалках дзеркал не вдавалося навіть віднайти об’єкт, годі дійсно роздивитися. Лишалося лише йти за незнайомою, надсилаючи їй ті флюїди, до чого Франсис і взявся. По-людському цікаво: є ще порох у порохівницях?

Раптом біла кожушинка різко повернула праворуч і зникла за освітленими дверима — профіль майнув надто швидко, аби його розгледіти. Франсис звів голову до неонової вивіски. «Плезір», треба ж таке.

Ностальгійні спогади налинули зливою. У цій кав’ярні колись ми з Полем та іншими друзями… Частіше, звичайно, не лише з друзями, але Марші він про це не казав. Втім, їй тут однаково не сподобалося: у «Плезірі» можна було курити, та й подавальниці раз у раз, забуваючись, зверталися до Франсиса на «ти». До того ж «Плезір» завиграшки міг за один вечір висмоктати менеджерську зарплатню. Колись і таке траплялося. Колись…

Франсис зачекав перед дверима, подумки проводячи ревізію у своєму гаманці. Маємо те, що маємо: або подарунок Марші, або коньяк і кава на двох у «Плезірі». Бо як панночка виявиться поза критикою, за правилами гри доведеться з нею знайомитися, а знайомство в такому місці зобов’язує…

Випити кави з коньяком, взяти номер телефону, — потім папірця можна буде ненав’язливо віддати на поталу снігу, — і рівно о восьмій повернутися додому. Останнє Франсис знав твердо. Тут він був у собі впевнений. До речі, може статися, що вона не така вже й краля, — тоді він із чистим сумлінням розвернеться й попростує до ювелірні. Ризик — невід’ємний компонент гри.

Чоловічої гри.

Швейцар у пурпуровому мундирі з золотими позументами широко розкрив двері, і сумніви так чи інакше довелося відкинути. Швейцар був уже інший, молодший і вищий від старого на голову. А гардеробний той самий — літній негр із сумною пикою.

Як Франсис заходив, негр саме приймав білого кожушка і ще білішого берета у худорлявої бабці в короткій фіолетовій сукні, що обтягувала сухеньку, хоча й струнку, постать старої. Волосся пані мала також фіолетове, чи радше ніжно-бузкове, в колір тоненьким капроновим рукавичкам. А ніжки дійсно, хай йому грець, непогані!

Літня пані помітила увагу Франсиса, — не кожного дня, напевно, на неї з дурнуватим виглядом витріщалися юнаки, які годяться їй в онуки, — і подарувала його сліпучою посмішкою, блимнувши свіжовставленими зубами-перлами.

І тут він таки розреготався.

Не на весь голос, звісно, — зовні все виглядало безневинною посмішкою у вуса, — але насправді то був регіт, та ще який! Більш ніж громовий, більш ніж саркастичний. Мої вітання, пане Брассен!

Бабця подріботіла до зали, наостанок стрільнувши в бік Франсиса яскраво-фіолетовими — якими ж іще? — очима. Сумний негр за гардеробною стійкою питально вирячився на нього, і Франсис раптом побачив в люстрі навпроти, як він сам знімає з плеч замшеву куртку. Врешті решт, цікаво, що робитиме стара в такому місці? Поль, якби він був тут, стовідсотково поцікавився б. І ще він, досхочу нареготавшись, виголосив би: «От що робить з людьми одруження!». Добре ще, що Поля тут немає.

Шкода, що Поля тут немає.

Дівчина в сріблястій сукні співала ніжну неаполітанську пісню, і на стелі м’яко мигтіли лапаті неаполітанські зорі. Дівчина була вже не Анні, інша, а пісня й зорі ті самі. В такий час «Плезір» ще був майже пустий: за двома-трьома столиками сиділи пари, а решта, сервіровані келихами й чарочками богемського скла, виблискуючи, чекали на відвідувачів. Біля самісінького входу нитка цигаркового диму окреслювала тонкий промінь прожектора, відповідального за зорі на стелі. А стара наче провалилася, і, оглядаючи салон у її пошуках, Франсис автоматично привітався з чоловіком, який пускав дим. Колись, певна річ, він знав всіх завсідників «Плезіра», — лише з вигляду, ближче за негласним правилом ніхто ні з ким не знайомився, в «Плезірі» кожен мав право на усамітнення. Втім, Франсис і тоді шукав тут аж ніяк не самотності. Коли…

— Пане Брассен, якщо не помиляюся?

Цієї миті зорі блимнули та згасли, срібляста дівчина зникла, спалахнуло гаряче червоне світло, і під палкі латиноамериканські ритми між дальшими столиками з’явилася Анні в чорній сукні з розрізом від стегна і ясно-червоними трояндами за декольте та в волоссі. Франсис помахав їй, хоча співачка навряд чи могла це помітити, а потім повернувся до незнайомого, який його гукнув.

Чоловік за крайнім столиком був вузький на обличчя бородань, в його примружених очах світилися ясно-червоні відблиски, що в поєднанні з червоними клубами диму справляло враження чогось мефістофельського. Він загасив цигарку і випростався на весь зріст.

І тут Франсис його впізнав. Альберт Сон, драматург з учорашньої прес-конференції.

Тридцять три роки, — наймолодший з Трьох Мушкетерів, — неодружений, з Півдня, Скорпіон за Зодиаком, Дракон за східним гороскопом, зріст два метри п’ять сантиметрів, але в баскетбол всерйоз ніколи не грав, інтерв’ю дає ще рідше, ніж Сведен з Фальські. Франсис посміхнувся. Все це розповіла йому Марша, яка цілий тиждень перед пресухою збирала досьє на драматургів і геть не могла говорити ні про що інше.

Сон навряд чи стільки про нього знає. Дивно, що він взагалі його впізнав. Так, прес-конференцію їм влаштовував Франсис, але всі переговори з ним вів Філіп Фальські.

Сон міг бачити менеджера лише мимохідь, коли він зустрічав і проводжав їх біля прес-центру. Що ж, хлопець має гарну пам'ять. Мабуть, це професійне.

— Не помиляєтесь, пане Сон.

Драматург сів на місце й показав Франсису на сусідній стілець.

— Сідайте. Якщо на вас не чекають, звісно.

Франсис згадав про стару й посміхнувся. Потім подумав про Поля, про хлопців, про Анні, що тепер співає не йому, навіть про ту ногату шльондру Лінду, — і зітхнув.

Ніхто на нього не чекав. Звісно.

Він присів за столика напроти драматурга.

— Два коньяка, будь ласка, — кинув Сон подавальниці. Новенькій, яка ніколи б не назвала б Франсиса на «ти». — Мають добрий коньяк, значно кращий від віскі.

— Я знаю.

Що ж, майже як у минулі часи. Вип’ємо чудового фірмового «плезірського» коньяку, — най не зі старими друзями й подругами, так хоча б із самим Альбертом Соном. Як-ніяк славетний драматург. Тридцять три роки. Неодружений.

Поталанило.

І тут Франсис дійсно, мало не до крові прикусив язика, наче сказав це вголос. Думку не прикусити, навіть якщо вона така мізерна, ница та блюзнірська. Щаслива чоловіча воля, тобто можливість щовечора зависати тут, розтринькуючи гроші на випивку й дівок, — і Марша.

Порівняв. Спало ж на думку порівняти.

Він уже збирався підвестися й піти, чемно подякувавши драматургові за запрошення, коли Сон поцікавився, котра година. Було лише п'ятнадцять на восьму, і Франсис вирішив, що йти просто зараз немає сенсу. Він обіцяв Марші бути вчасно і обіцянку виконає з точністю до хвилини. Стовбичити ж півгодини на вулиці чи в машині було б недоумством, тим більше що… Альберт Сон!

І Марша, сірома, яка тиждень копирсалася в Інтернеті та старих газетах, не спала півночі перед тією нещасною пресухою. І в результаті так і не поставила жодного запитання театральному світочу, що зараз сидить із ним за одним столиком.

Якщо цей Сон нормальний хлопець, він має зрозуміти. Якщо він неодружений, це ще не значить, що він жодного разу не був ладний зі шкури вилізти, аби якась дурненька жінка не плакала тихо вночі. Якщо вони, двоє чоловіків, посидять півгодинки в «Плезірі» за пляшечкою фірмового коньяку… А Марші можна буде й не казати, що інтерв’ю в неї вже в кишені, а просто дати якийсь контактний телефон, що нібито залишився в прес-центрі. Цей матеріал у неї дійсно відірвуть з руками де завгодно, вона верне додому осяяна й щаслива, ховаючи в сумочці якусь брязкітку для нього, Франсиса, вона перейметься впевненістю, що здатна зрушити з місця гори… Альберте Соне, ну чого тобі варто?..

Анні доспівала самбу, і музики по секундній перерві заграли джаз. Лампи під стелею запалали холодним синюватим світлом.

— Чверть на восьму, — повільно повторив драматург. — Так, сьогодні вже навряд чи… Маю трохи незвичайну пропозицію для вас, пане Брассен.

— Франсис, — треба щонайшвидше перейти з ним на «ти». Подавальниця принесла дві кришталеві чарки коньяку, і Франсис хотів попросити цілу пляшку… хай йому грець, грошей може не вистачити, не варто.

— Тільки не спіши вважати мене божевільним, Франсисе, — невимушено відгукнувся Сон, ще більше мружачи геть сині тепер очі. — Панночко, це ж добрий коньяк? Тоді принесіть нам всю пляшечку… Навіть якщо я зараз з добра дива запропоную купити твою душу.

— За бізнес, — Франсис підняв чарку. — І скільки ти за неї даси, Альберте?

— Чимало, — серйозно відповів Альберт Сон. Надто серйозно.

І тим більш несподіваною видалася посмішка, що раптом спалахнула на його обличчі. Сяйлива й переможна, щаслива та зніяковіла, радісна й стомлена. Посмішка дівчини, що вбирається на перше побачення, посмішка хлопчини, котрий поцілив у найнедосяжнішу мішень у тирі, посмішка вояка, який зрозумів, що війна скінчилася, а він іще живий… Посмішка була націлена поверх голови Франсиса, і той мимохіть повернувся…

— Дозвольте вас познайомити, — пролунав з-за спини голос Сона. — Мій друг Франсис Брассен. Панна Лара Штиль.

І стиха, — Франсис вирішив, що можна того й не чути:

— Я вже майже облишив чекати.

* * *

Чекати залишалося зовсім трішки.

Марша потягнулася, солодко позіхнула та стрибнула з ногами в м’яку глибочінь дивану. Всередині з натугою виснули пружини. Грибний аромат рагу сягав і сюди, хоча вона ретельно загорнула сотейника в кілька шарів махрового рушника й зачинила весь цей витвір у ще теплій духовці. Чекати залишалося хвилин п’ять-сім, не більше. Марша розкрила того детектива. Перш ніж повертати цього шедевра Люсі, треба принаймні дізнатися, хто там убивця.

Під ліктем зашурхотіла газета, і Марша — ну хіба можна бути такою незграбною? — витягла з-під себе зім’ятого аркуша «Огляду». Зіжмакати й викинути чи віднести на кухню та покласти в господарську купку? Для першого варіанту не треба було підводитися, і, сформувавши з газетної шпальти компактного тенісного м’ячика, Марша пожбурила його в бік кошика для паперу біля протилежної стіни. І, зрозуміло, не влучила.

«Як втілити життя у мрію» Лари Штиль, заради якої, власне, Марша й купила сьогодні вранці газету, залишила невловний неприємний осад, якесь гнітюче відчуття мало не на цілий день. З одного боку, зрозуміло, що для написання такої статті не треба брати ніякого інтерв’ю. Крім того, було несхоже, що журналістка бачила хоча б одну виставу за п’єсою Сведена, Сона та Фальські. І вже точно Лара Штиль не копирсалася в старих газетах, полюючи на цікаві факти з біографій драматургів. Вона просто відвідала прес-конференцію. І все!

А вийшло в неї так чудово, що Маршу кілька разів кинуло в холодний піт, як вона подумала, що могла й не викинути свого вчорашнього витвора, а, не доведи Боже, запропонувати його до якоїсь редакції. Та якби їм випадково потрапив до рук «Огляд», якби вони прочитали й порівняли…

А якби прочитав і порівняв Франсис?!

Франсис, якому ця дівчина посміхалася й пускала бісики, — гарна, струнка, смілива, незалежна та, виявляється, ще й дійсно талановита!

Франсис, одружений із гладкою, невиразною, дурною нездарою і невдахою.

Рядки детектива стрибали й перемішувалися перед очима, а на іншому кінці кімнати, на межі бічного зору, невиразно білів у півметрі від сміттяного кошика тенісний м’ячик із газетної шпальти

Марша злетіла з дивана й перетнула кімнату, рухаючись легко й плавно. Статтю Лари Штиль треба знищити, розірвати на шматки, а ще краще спалити. На письмовому столі лежала, міняючись у кольорі, нікельована запальничка Франсиса у вигляді лускатої рибки з зеленими камінцями замість очей. Марша взяла її в руки, як раптом риб’ячі очі з глухим стукотом покотилися по столу, одне з них впало на підлогу, і вона нахилилася, намагаючись намацати його на ворсистому килимі…

І раптом у двері подзвонили.

Франсис!

Тільки чого ж він дзвонить, адже має ключа?..

Невагома й безтілесна, Марша кинулася до дверей, клацнула замком. І відсахнулася, — просто під ноги стрибнула блискуча споруда з тоненьких металевих паличок, пританцьовуючи на трьох розчепірених ніжках. Вона відразу ж упізнала його: живий пюпітр з вистави «Сніжинка і Скрипаль», на яку вона ходила двічі. Вдруге, як вони були в театрі з Франсисом, посеред другого акту в пюпітрі щось зламалося, і Скрипалеві довелося на руках нести його зі сцени…

Франсис з’явився слідом — рум’яний, засніжений. І відступив убік, пропускаючи їх.

І вони зайшли: дрібний і білявий Джозеф Сведен, довготелесий бородань Альберт Сон і чорнявий присадкуватий Філіп Фальські.

На всіх рагу не стане, — гарячково промайнуло в голові, — боже милий, Франсисе, та хіба ж так можна, чому ти не попередив мене, коли телефонував?!..

— Знайомтеся, — сказав Франсис, — це пані Марша Брассен, вільний журналіст. Панове Сведен, Сон и Фальські, відомі також як Три мушкетери.

Він тримався суворо й офіційно, наче прийшов з візитом до цілком чужої жінки. Франсис! На його відрослих вусах повільно танули сніжинки.

Драматурги мовчки кивнули та зайшли до передпокою. Пюпітр заплутався поміж довгими ногами Сона, той перечепився й мало не втратив рівноваги. Сведен і Фальські неголосно зсміялися. А Франсис…

Франсис зачинив вхідні двері — з того боку.

У вузькому передпокої зробилося надто людно, аби швидко пройти до виходу, та це було й нечемно — так продиратися до дверей, ігноруючи й навіть відштовхуючи знаних гостей… але ті дрібниці не важили…

— Франсисе!!!

Він уже йшов вниз сходами й зупинився, відверто невдоволений.

— Ходи до гостей, Маршо. Я домовився про інтерв’ю.

— Франсисе…

Він зітхнув, торкнувся пальцем вусів, закусив нижню губу, знову зітхнув. Заговорив:

— Ти маєш мене зрозуміти, Маршо. Я зустрів іншу жінку, — таку, що підходить мені значно краще, як ти. Даруй. Я зробив для тебе все, що міг. В тебе попереду блискуча кар’єра, тож ти цілком можеш обійтися без мене. Бувай.

— Фран-си-се-е-е-е!!!

Гучна луна сходової клітини підхопила й рознесла цей зойк, а з квартири вистрибнула металева тринога й подріботіла сходами, ритмічно брязкаючи в кожному стрибку…

Марша прокинулася й рвучко сіла на дивані.

Телефон дзеленчав уже, напевно, давно, і вона метнулася до маленької кімнати. Там було темно; Марша наштовхнулася на щось тверде, що перекинулося з гучним стукотом. Мабуть, етажерка, подумала вона, гальмуючи біля телефонної тумбочки й тягнучись рукою до слухавки. Зазвичай у таких випадках саме цей дзвінок виявляється останнім, і після всіх спустошень дорогою в нагороду дістаєш самі короткі гудки.

— Алло.

— Маршо, серденько, привіт. Це Люсі. Я тебе часом не збудила?

Еге ж! Саме часом. Мабуть, не варто було так летіти до телефону…

— Ні, що ти. Я дужа рада тебе чути.

І до того ж цей дурнуватий сон. Просто безглуздий.

— У мене чудові новини! Ми з Пітером не прийдемо до вас на Новий рік, і знаєш чому? Ми вирішили зустрічати його в Південній півкулі! Скажи, це шикарно: у вас тут сніг, холоднеча, всі вдають, що так і треба, Новий рік, те-то й те-то, — а в нас літо й пальми! В Пітера вигоріла одна грошова справа, а він мені давно обіцяв… До речі, ми сьогодні відмічали це в «Плезірі», і знаєш, кого ми там бачили? Тільки не кажи йому, що це я тобі сказала… Одним словом, твого! І не подумай, що самого — з жінкою!

Марша зітхнула. Вже не вперше. І як Люсі не набридне?

Вона не сумнівалася, що подруга в кращому разі помилилася, а найбільш імовірно просто натхненно вигадує. І відповіла перше, що спало на думку:

— Це була його керівничка.

Люсі на тому кінці дроту була відчутно розчарована:

— Правда? А вона в нього таки непогана, я тобі скажу. Молоденька, пристойна статура, гривка гладенька і така пікантна родимка над губою…

І щось увірвалося, і нахлюпнула нестримна хвиля чогось темного й водночас глузливо пронизливого й відвертого, як брязкіт металевого пюпітра в тому дурнуватому жахливому сні…

— Я знаю. Бувай, Люсі, переказуй привіт Пітеру. І веселого Нового року.

Вона поклала слухавку й повільно, аби не перечепитися через повалену етажерку, дісталася стіни. Помацала долонею і ввімкнула світло.

На годиннику на стіні велика стрілка судомно смикнулася, стрибаючи на дванадцять, а маленька дрібно завібрувала на десяти.

І Франсиса не було.