Яна Дубинянська

КОМУНА

У повісті «Комуна» подано на перший погляд абсурдний, проте чітко регламентований світ. Тут у спеціальних комунах ізолюють кожного, хто має будь-які відхилення від «соціальної норми» — від нетрадиційної орієнтації до надприродних здібностей — аби полегшити життя нормальним, пересічним людям. Але ж існує вільне й зміфологізоване місто Париж, де можна все…

До збірки також увійшли оповідання «Багряні присмерки», «Дарча на замок» і «Залізо».

Переклад з російської Марини Олійник, Тетяни Метик .

Збірка

Комуна

— Хто брав мої чобітки?!

Чобіток був весь у блідо-блакитній фарбі. Що зовсім не пасувало до його природного світло-коричневого кольору. А мені за три години летіти до Парижа. В них.

— Ой, — співчутливо сказала Ната.

Вона сьогодні чергувала і тому вже встала.

— Намаж мазутом, — порадила Маринка. — Півгодини постоїть і саме відійде. Перевірений спосіб.

Вона вже встала тому, що завжди встає раніше за всіх, лягає пізніше за всіх, бігає більше і швидше за всіх, а також розвиває бурхливу діяльність з будь-якого приводу. Стів називає її Електровіником. Стіву багато чого дозволяється.

Решта, ясна річ, ще спали.

Я пішла шукати мазут. Знайшла майже відразу — повну банку у передпокої. Для перевірки намазала тапочку, але потім подумала, що це нічого не дасть: у тапочки ж зовсім інші характеристики. Намазала чийогось черевика. Мабуть, теж даремно: його ж не фарбували. Черевик не відтирався. При ближчому розгляді він виявився Данчиного малого. Данка мене вб’є.

— Снідати, — лагідно покликала Ната.

І всі підірвалися з вереском і гуркотом.

А я пішла до ресторану.

Багато хто не розуміє, чому я ходжу до ресторану, а не харчуюся разом з усіма. Пояснюю: тому що я не донька пересічного мільйонера, а живу, як і решта, на соціальну допомогу. Багато хто все одно не розуміє. Пояснюю: по-перше, коли те, що їм я, готувати на всіх, ніяких грошей не вистачить. По-друге, чи мені тоді чергувати щодня? І взагалі я не люблю готувати, в сенсі руками. А в ресторані є Саня.

Перед тим, як піти, все ж таки намастила чобіток зверху фарби. Маринка рідко помиляється.

— Жанна прийшла! — сказала тьотя Зоя.

Саня відразу ж виник переді мною і витягся струночкою. Підозрюю, що «жаннаприйшла» у тьоть-Зоїному тембрі він уже сприймає як кодове слово. Але кодове слово я про всяк випадок все одно кажу. Так надійніше.

Тьотя Зоя скоса глянула на мої тапочки, але змовчала.

Ми з Санею пройшли на кухню, і я вивантажила на стіл філе восьминога, креветки, артишоки, брюссельську капусту, оливкову олію та спеції. Суниці, вершки, цукрову пудру, желатин і морошку наразі залишила в торбі. Якось я вийняла відразу всі обідні складові для закусок, супу, гарячого і десерту, а потім відволіклася, подумала про своє, і Саня мені таке вичворив! Частинами воно певніше.

До Парижа лишалося ще годин п’ять. Але це коли рахувати з перельотом. А перед ним ще ж реєстрація!

Я зосередилася і по-швидкому почала готувати. Санині руки в такому темпі діяли трошки карикатурно, але давали собі раду. До того ж у тьоть-Зоїному ресторані повно-повнісінько всіляких кухарських комбайнів та інших екскаваторів. І міксер є — але це потім, коли будемо робити бланманже.

Подивилася вниз, на тапочки, відволіклася на думки про чобіток, — а раптом у літак не пускають в мазуті?! — і Саня відбив восьминога тонкіше, ніж потрібно. Тепер підгорить.

Не підгоріло. Щоправда, для цього довелося зосередитися на повільному вогні, і в результаті я геть забула про мексиканську корицю. А без неї смак ну зовсім не той. І на десерт часу вже не лишалося. Їстиму суницю з морошкою в аеропорту. Запиваючи вершками і заїдаючи цукровою пудрою з желатином.

Перед тим, як піти, розкодувала Саню. В сенсі, взагалі. А раптом я не повернуся з Парижа? Не лишати ж хлопця зомбі на все життя.

Коли я прийшла додому, всі вже поснідали, навіть лоточниці. Хоча вони, звичайно, ще стирчали на кухні і лузали насіння. Данка догодовувала малого, він весь час відволікався, репетував диким голосом і підпускав на стіл червоних крокодильчиків. Маринка льотала туди-сюди. Когось не вистачало, але було ніколи вираховувати, кого.

Фарба вступила з мазутом у складну хімічну реакцію і справді сама собою злізла з чобітка, як зміїна шкіра. Щоправда, при цьому відпала його тракторна підошва. Зате колір став ще кращим.

Я стояла посеред коридору з чистим чобітком в одній руці і підошвою — в іншій. Недоречно згадала про його пару і відразу ж побачила шнурівки, які стирчали з-під шафи. Витягнула. Цей чобіток не влізав у фарбу, а тому зберіг природний колір, геть не такий гарний, як у відчищеного. І взагалі не такий.

— А реєстрація через півгодини!!! — заволала я на всю квартиру.

Підлетіла Маринка. Вихопила у мене чобіткові запчастини:

— Я ж казала, що відійде. Дай сюди, пришию за десять хвилин. Можу за вісім.

За десять мене цілком влаштовувало.

— А нічого, що вони різного кольору? Може, другий теж намастити?

Маринка похитала головою. В зубах у неї звідкись взялося шевське шило:

— М-м-не вийде. Це ж поки фарба висохне, а потім ще мазут… запізнишся. Скажеш, що така мода. В Парижі, мабуть, усі так носять.

Я не знала, що носять у Парижі. І досі не дуже переймалася цією темою, а тепер, як на зло, захвилювалася. Може, ну їх, ці чобітки, а вдягнути босоніжки на підборах і не мучитися? Треба порадитися зі Стівом, ніхто краще за нього не розуміється на моді.

Ось кого мені сьогодні не вистачало. Стіва! Звичайно, він досить часто просипає сніданок, а на свята й обід. Якщо так, то кепсько. Стіва за десять — уже вісім — хвилин ніяк не збудиш.

Мимо пробігала Данка. Саме у напрямку багатоповерхової купи нашого взуття збоку від дверей. Дуже хотілося, аби вона почала там порпатися у пошуках черевиків малого пізніше, вже після того, як я піду, тому я її пригальмувала:

— Данко, де Стів?

— А ти не знаєш? — відповіла Маринка, вправно соваючи шилом. — У нього особиста трагедія. Андрій його покинув і полетів до Парижа. Слухай, Жанко, теж до Парижа, це ж треба!

— Париж — велике місто, — відповіла я; здається, без достатньої впевненості в голосі. — Дуже велике.

Мабуть, потрібно пояснити. Коли Андрій кидає Стіва, Стів не може змиритися з цим відразу. Йому конче треба розшукати Андрія (що в нього завжди виходить!), впасти тому до ніг, поклястися у вічному коханні та відданості і т. п. До речі, досі Андрій вівся. І, на зло всім нам, погоджувався повернутися.

А я ж бо думала — Париж. Думала, розвіюся і відпочину.

— Тримай.

Я взула чобітки, помилувалася згори своїми ногами і лишилася задоволеною. Маринка всунула пальці в розетку: втомилася. Треба буде привезти їй з Парижу щось симпатичне. Якщо Стів з Андрієм не влаштують мені там таке веселе життя, що я про все геть забуду. Вони можуть. В Парижі всі наші як з ланцюга зриваються, чесне слово. І якщо, звичайно, повернуся.

З Парижа мало хто повертається.

Лоточниці виповзли в коридор і по черзі погигикали над моїм взуттям, зачіскою і суничним соком, який просочувався з сумочки. Я розізлилася і висипала всі складові на підлогу: нехай самі і прибирають. Хоча на лоточниць гріх сердитися, вони ж без’язикі і не вредні. І взагалі, забула, сьогодні ж чергує Ната…

З кухні залунав вереск Данчиного малого, а потім виповз його новий динозавр, цього разу майже як справжній. Зараз вони підуть його вигулювати, а перед цим, звичайно ж, знайдуть черевик в мазуті.

Пора.

— Всім щасти! — оголосила я.

— Привіт Парижу, — відгукнулася, потріскуючи, Маринка.

— Привіт Парижу, — кинула Данка, намагаючись перетнути динозаврові шлях до спальні.

— Привіт Парижу, — тихо сказала Ната, подаючи мені складений кутиком папірець. Вірші, мабуть. Вона ніколи не читає їх вголос, соромиться.

Лоточниці промугикали нерозбірливо. Але можна було здогадатися.

Вони всі з мене знущалися.

* * *

На сніданок знову була вівсянка.

Я знову вирішив обуритис

...