автордың кітабын онлайн тегін оқу  Українські поезії

Петро Гулак-Артемовський

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву,

Понуру, мов чернець турецький, і сопливу,

Той бісів син, коли не москаля підвіз,

Той Добрості не зна, не бачив і не чує.

Не пензлем той її, але квачем малює,

Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз,

Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,

Як дівка, од свого ідучи панотця

До церкви — до вінця,

Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.

Не квасить Добрість губ, бо із її очей

Палає ласка до людей.

Вона регоче там, де і другі регочуть,

Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,

І не цурається гульні і вечорниць,

Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.

Вона й до милого пригорнеться поволі,

Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волі,

Вона й горілочки ряди-в-годи хлисне,

Та носом, мов свиня, по улиці не риє,

По-сороміцькому не кобенить, не виє,

Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.

Вона, де треба, пожартує,

Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.

Вона не виверта спідлоба білків,

Мов цап, задушений в кошарі од вовків,

Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,

То з тим, то з сим таки слів скільки погадає.

Як патока, так річ у неї на губах,

І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.

Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:

Бог лучче, каже, зна; він сам зна — поки годі.

Хоч кіл на голові, як кажуть, їй теши,

Хоч ти візьми її — печи або души,

Не зна вона, що то людські переполохи,

І не лякається ні од чого нітрохи.

Як паля в лотоках, простісінько стримить,

Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,

Хоч на неї шматки із криги напирають, —

І Добрість так в біді і в лісі так стоїть.

Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу,

А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу:

Наскочить на його коса, задзеленчить…

Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить!

Нехай, як хоче, море грає,

Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун [2]

Тризубцем байдаки і човни вивертає, —

А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,

Як селезень, на дно за качкою пірнає

Та вп'ять звідтіль наверх без шкоди виринає —

До берега ставка ціленький допливає.

Не любить Добрість сліз. Буває черваку

Всього, як кажуть, на віку!

Бува, що і її зле панство зневажає,

Мов товарякою, так нею повертає, —

Чи вже ж і голосить? І, в лихоті своїй

Розприндившись, скакать у яму їй живій?

Здихне там нищечком під ніс собі до бога,

Із лиха заспіва, та й за своє, небога:

Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є,

Хто за терпіннячко спасіннячко дає.

Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,

Той висушить з неї останню капелинку,

Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,

Та вп'ять пожалує, пригорне до себе.

Трапляється і те, що паплюга, брехня,

Із висолопленим жалом, неначе списом,

Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.

Сектує на неї і позирає бісом;

Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,

З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,

Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями:

Пекельнії її губки, мов пауки,

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, —

Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть.

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,

То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькі, —

Так Добрість чепурна виходить із брехні,

У неї ворогам одкази все одні:

Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,

А добрий ворогів завсігди перебуде.

Псу вільно й на попа б