автордың кітабын онлайн тегін оқу  Два фото

Інгвар Ант

Коли як не у дитинстві ми набуваємо своїх найпотаємніших страхів.

Герої оповідань вже не діти — вони прості люди з різними характерами та мріями, але кожен зі своєю неповторною історією. Хто знає, що їх чекає за поворотом — здійснення бажань, мертве тіло, шепіт дерев, грати підземелля чи, може, сама Смерть?

У збірку вміщено 13 оповідань літератури жахів (горрор, містика, триллер, антиутопія), де показані найтемніші сторони повсякденного життя, а теми дитинства, кохання, долі і смерті — у найнесподіваніших ситуаціях.

Боятися неприємно, боятися — страшно, але гра тіней манить нас у цей світ.

Світ темряви….

Інгвар Ант

Два фото

Моїй маленькій Оксані, яка досі боїться....

З любов'ю Наді, яка завжди вірила....

 

Carpe diem[1]

«Одного дня ви помрете»

М. Зузак «Крадійка книжок»

— Ну то що, ходімо? — маленька долоня опинилась перед карими очима, які уже давно вицвіли.

— Так швидко?! — замість здивування, у голосі почулись лиш легкі нотки суму, переплетені невидимою ниткою вдячності.

— Ти взагалі щасливчик, — червоні вуста дівчинки, із волоссям кольору осіннього листка клену, рухались нешвидким бігом, — комусь було дано і значно менше.

— Знаю, — його погляд ловив темні дитячі очі, які здавались намистинки на шнурочку, — але у мене ще одне єдине прохання.

— Добре, — вилетіла відповідь одразу, — я згодна на це.

— Але… але, — по посіченому глибокими зморшками обличчю пробіг подив, брови піднялись, — ти ж не запитала про, що я прошу?

— Друже, — слова тихо бриніли із її уст, а посмішка розцвіла на поцяткованому веснянками обличчю, — мені більш відомо про тебе, чим ти сам про себе знаєш. І майже всі, просять, одне і те саме.

— Але хіба це можливо? — старі очі трохи розширились, набувши форми м’ячів для гольфу.

— Якщо людині щось невідомо — це не означає неможливе. — її лице і далі світилось. — І ще: майже всі просять, одне і те саме.

Сутеніло. Повітря на кілька секунд наповнилось тишею, а сонце помалу скочувалось за небозвід. Невеличке місто готувалось до обіцяного спокою, проводжаючи останні автомобілі, які, немов на перегонах, гнались додому.

Ось ще трішки і перші ліхтарі прокинуться, забігають сірі тіні, а лавочки у парку будуть всіяні парами. Поряд із шкільними портфелями, почуються перші слова зізнання. Пальці, мов дроти кабелю, з’єднаються у хитросплетінні, а на букети квітів впадуть уже не перші сльози. Бувають сльози радості, але і вони солоні.

Можливо, ніхто не звертав увагу на цікаву пару, що долаючи крок за кроком парк, повертала в сторону озера. Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною, скидався на поважного професора у сірому костюмі та синьою краваткою. Він ішов попід руку з дівчинкою, яка ледь досягла букварного віку, і була одягнута в кольорову сукню. Дві вогняні косички сплела змійкою червона стрічка, а на ноги, деколи підстрибуючи, налізли коричневі черевики.

Ще кілька секунд і позаду залишився пішохідний перехід. Перед очами нависла майже рівна поверхня озера, дещо потривожена вогнями від прилеглих ліхтарів. У небо де-не-де врізались зелені віти дерев. Тиша…

— Завтра у цій же порі? — голос чоловіка звучав тихо. Трохи відчувалось легке хрипіння, мов у старого годинника, металеві стрілки якого пробігли не один марафон.

— Секунда в секунду, — дівчинка ще раз посміхнутись. Теплоти уже не відчувалось, — чесно кажучи: у мене завтра ще дуже багато роботи.

— Розумію, — він похитав головою, — і так завжди?

— Постійно і без вихідних.

— Що можу ще сказати, — слова не хотіли вибігати назовні, заховуючись глибоко в середині, — дякую і прощай.

— До завтра, друже, — дівчинка зробила кілька кроків вперед, обернулась і ще раз повторила, — до завтра.

— «Хотілось би, щоб це завтра тривало якомога довше, — лиш читалось в очах старого чоловіка, — довше».

Він обернувся, тихо зітхнув, мов скидаючи багатовіковий тягар, та чимдуж, на що були спроможні висохлі ноги-сірнички, попрямував додому.

 

Його будильник, уже як декілька років, перейшов у режим «пенсії». Сигналом, про початок нового дня, для нього слугували перші світлі порізи на небі. Птахи лиш піднімали свої голови з-під крил, а його тепле ліжко, складене за армійським звичаєм, пустувало. Щоб не розбудити рідних, він тихенько відчинив двері та якомога швидше вискакував у прохолодний ранок. Смакуючи вдихав, не гарячу каву чи духмяний чай, а перші подихи ще одного дня.

На дворі, виляючи хвостом, старого очікував давній друг із обдертим вухом, тягнув одну лапу.

— Ну що блохастий, ходімо?

Собака поглянула на свого хазяїна, тихо заскулила, але попленталась поряд. Ще два-три роки назад, чоловіку важкувато було наздоганяти чотирилапого. Пес летів уперед, обнюхуючи дерева, залишки їжі та незнайомі ноги. Часто не чув голосу хазяїна та вискакував на дорогу.

Вечір, свист коліс та удар…

Грудку шерсті викинуло на тротуар.

Тоді, його серце ледь-ледь билося, відчувалось слабке дихання. Задня лапа нагадувала рогалик, дуже пом’ятий і сильно викручений. Минуло не більше двох тижнів, і він далі плентався біля свого друга. Тепер ніякої дороги. Уроки життя засвоюються важко, зате — дієво.

Саме після аварії, старий нарешті зрівнявся з ним у швидкості. Вони шкандибала разом, кожен тягнучи свою скалічену ногу. Крок за кроком, повільно. Висолопивши язик, собака кидала погляди врізнобіч, а чоловік, лиш важко дихаючи, дивився вперед.

Спочатку дорога намалювала кілька кілець, перш ніж, перейти у пряму лінію. Невисокі будинки, вузькі вулиці та старенький дворик. Кілька низьких, майже оголених, вишень обіперлись на паркан, продірявлений в пару місцях. Дві гойдалки мирно колихав вітер, заглядаючи сюди час від часу. Самотня лавочка.

Старий повернув туди, присівши. Зімкнув очі, виглядало — заснув на мить. Собака припленталась та вмостилась біля його ніг. Обоє трохи важкувато дихали, але це не було головною причиною зупинки. Минуло хвилин п’ять, чоловік провів поглядом та заговорив:

— Знаєш, блохастий, ось там, — показуючи пальцем на новий будинок, — колись насипали велику купу піску, де ми малими збирались та будували вежі.

Собака не подавав ніяких ознак, слухав.

— Гойдалка була лише одна, — продовжував чоловік, — і тому ми часто бились за неї із Петром, сусідських хлопцем он із цього будинку, — трохи при підняв голову, дивлячись на облуплену сіру споруду.

— Малі були — дурні, ну як всі діти, звичайно. — прицмокнув. — З роками це виглядає дурницями, але тоді — найважливішим у світі.

— Колись… — зробив паузу та закрив очі, пригадуючи, — оті вишні здавались велетнями, а залізти на них, дряпаючись вгору по тонких гілках і от так аби не впасти, серйозною перемогою.

— Ну звичайно, нам потім перепадало від тітки Дусі, — посмішка засяяла на старому обличчі, — вони ж її були, посадила ще о-го, як давно.

— А, варення яке вона робила, смачнюче! Ми ж лайдаки закидались, ще зеленими ягодами, що потім животи боліли по три дні.

Блохастий почав сопіти.

— Хоча, то все списували на горобців, що то вони паскуди поїли. — продовжував. — Звичайно, вона нам не вірила, але дозволяла, за пиріжки з варенням, сторожувати дерева від тих злючих птахів. Ми робили собі дерев’яні рушниці і, як у армії на пості, шкандибали туди-сюди. Ех…

Старий запнувся, важко зітхнув. З очей покотилась сльоза.

— Петро, мій друг дитинства, так і не вернувся звідти. Ти чуєш мене? — рукою легко погладив сонного собаку. — Йому дали уже справжню рушницю, з набоями — ігри закінчились. Закінчилось і там його життя, одного такого ж ранку. Дурень, канцелярію поміняв на фронт. А потім, отримав дві дірки, з розміром як вишні тітки Дусі, нижче серця.

— Війна — це не дитячі ігри на задньому дворі. — підсумував чоловік. — Втрати тут справжні. Вона залишає тільки біль, кров та сльози. І спогади про друзів, яких уже не вернеш.

Запала мовчанка, шмигонув злегка вітер. Старий піднявся, промовив:

— Ходімо, блохастий, нам пора. — собака заворушила головою. — Куточок під назвою «дитиство» ми відвідали.

 

Тремтячи, ручка бігала по білому конверті, залишаючи нерівні букви. Ті у свою чергу перетворювались у склади та слова. Не більше хвилин п’ять-сім і на темних лініях з’явилась адреса одержувача. Ще трішки і можна було приклеювати поштову марку та закидати його у скриньку. Через днів три-чотири, якщо не станеться ніяких пригод, свіжий лист опиниться у потрібних руках.

— Ні, блохастий, навіть собі і не думай, — поглянув він на собаку, — облизувати його тобі не дам, зрозумів?

Старий друг сидів в кутку поштового відділення, чекаючи поки чоловік, лікарським почерком, писав лист.

— Ти і так дякуй, — продовжував він, заклеюючи конверт, — що тобі дозволили тут сидіти, а не на дворі. Подивись, он, — погляд пробіг віконним склом, — вітер трохи зірвався, щоб не хряпнуло дощем.

Залишив собаку, тримаючи конверт у пальцях, пройшов до працівника пошти. Його зустріли теплотою, із посмішкою.

— Як у вас сьогодні тут, Галочко? — звернувся стиха. — Багато таких, як я, з листами ходять?

— Та ні, Михайлович, — дівчина, років не більше двадцяти п’яти, взяла у нього запакований конверт, — не багато. Тепер, здебільшого, інтернетом користуються.

— А що так, — зробив паузу, задумався, — папір економлять — ліси бережуть.

— Та ні, звичайно. — посміхнулась. — Інтернетом швидше, миттєво. Один дотик і все, Ваш лист на іншому кінці світу, — закинула лист у коробку, де таких, із учора, примостилось ще два, — тут треба чекати кілька днів. Ну і, самі знаєте: копм’ютери, телефони, інші гаджети — світ став тісним. Змінюється з кожною…

— Що, що, Галочко, — запитливо промовив, — інші «Га-ди-ни»?

— Та ні, Михайлович, — дівчина зайшлася щирим сміхом, — не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такі, сучасні, теперішні. Допомагають людям у житті, полегшують його.

— Коли я був такий, як ти зараз, мені допомагали моїх дві руки, — чоловік підняв їх вгору, перебираючи пальцями, долонями до її очей, демонструючи, — та голова на плечах.

— На шиї, Михайлович. На шиї, — додала дівчина.

— Ну так-так, ти трава — на шиї. — він повернувся до собаки і, у пів голосу, так щоб дівчина чула, додав, — ці жінки завжди такі язикаті. Як не всунуть свої п’ять копійок — то не проживуть!

— От і такими ви нас любите, — підсумувала дівчина і вони обоє розсміялись. Від цього собака підняв голову, потрусив нею, ніби відкидаючи залишки осінньої дрімоти.

— Бачите, — показала на нього, — і ваш друг зі мною згоден. Махає головою.

— Ах ти, зраднику, — із ти м же хорошим настроєм, продовжував старий, — усе, нікуди тебе з собою більше не візьму. Перебігаєш на сторону ворога. Де твоя чоловіча солідарність?

Собака на це і ще раз потрусив головою.

Невелике приміщення, схоже на картонну коробку, знову наповнилось радістю. Легкий, молодий сміх з’єднався із старим, трохи надірваним.

— Так, Галочка, — уже заспокоювався чоловік, — будь розумницею, а принеси мені ще один чистий конверт. Я лиш пригадав, потрібне відправити ще один лист.

– І ще один? — її ліва брова злегка піднялась. — Можна поцікавитись, кому цього разу, вічно молодий Ромео, пише свої вірші?

— Галочко, не смійся із старого дурня, — його голос звучав ласкаво, — все як завжди, і тому самому одержувачу.

— Ви ж щодня приходите сюди і…

— Я тобі набридаю, так?

— Та ні, що ви, Михайлович, — додала дівчина, — навпаки, я рада вас бачити. Щодня! — вона опустила очі вниз, промовила. — Мені просто цікаво, про що, з дня на день, ви пишете?

— Нічого особливого, так дрібниці. Мої теперішні пригоди: там бійки з бандами, перегони на оленях, боротьбу з драконами… і так далі, розумієш?

— Ну таааак! Звичайно. — далі посмішка прошмигнула на її обличчі.

Вона подала йому новий конверт, ще не заляпаний ручкою. Старий цього разу не сів за столик, а швидко, як міг, писав на стоячи. Ось і протягнув її ще один готовий лист.

— Ти знаєш, про що я от собі подумав, Галочко?

— Про що?

— Люди розучились писати листи. — підсумував чоловік. — Люди не здатні більше чекати, надіятись. Сказати все як є, щиро. Визнати свої почуття, переживання, а потім все це перенести на папір. Розумієш мене?

— Майже, Михайлович, — здивування відчувалось у її голосі. — майже розумію. Добре, тоді скажіть мені: що ви написали у другому листі?

— Правду, — сумно, але із посмішкою промовив старий, — тільки правду. Якщо чесно, то там лише кілька слів.

— Яких? — мовила дівчина.

— Найголовніших!

Дівчина трохи почервонівши, запитала:

— Що саме ви написали?

— «Дякую за все і…»

– І?

— «…прощай назавжди»

 

Надворі сутеніло.

Дві тіні обігнули огорожу міського кладовища.

Стомлено, старий тягнув обважнілі ноги. Його друг, здавалось, теж був не у кращій формі.

Перш ніж додибати сюди, компанія обійшла ще кілька точок у місті. Пошту замінила школа, яка з того часу, як чоловік сидів за партою, змінилась до невпізнання. Потім лікарня, де відвідали прикутого до ліжка товариша по роботі. Перекинулись кількома словами, згадали минуле, моменти. Подав руку, обняв його, побажав швидшого видужання, тай попрямував далі.

Заглянув до бібліотеки. Віддав останню недописану книгу Діккенса про «Таємницю Едвіна Друда». Старий, як багато інших шанувальників англійського письменника, вибудував ланцюжок розгортання можливих подій. Власне продовження цієї історії записав у свої голові, але так і не виклав на папері.

— «Таки краще, — подумав він, — залишити при собі».

Вулиці змінювались, відмітки на карті були пройдені.

Квест закінчено? Майже.

Залишилось, тільки купити букет ромашок.

Залишилось, тільки відвідати ще одне місце. Кладовище.

Тому присівши біля могилки, він поклав квіти і спершу просто сидів. Мовчки. Хвилини тягнулись довше років. Видавалося, що від останньої їх зустрічі пройшла вічність.

Спогади помалу огорнули його. Забігали навколо картинки із життя.

Спільного подружнього життя.

— Пам’ятаєш, Яся, — слова давались важко, — нашу першу зустріч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Пам’ятаєш?

Відповіді не було.

— А пригадуєш, як я на шматках пожовклого паперу малював наші зустрічі? Особливі миті. Моменти, які більше не повторюються?

Собака приліг біля лавочки, що приросла при могилці. Опустив голову на лапи, слухав.

— Закінчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що біля маленького озера. Там зараз острівець посередині зробили, будку поставили, лебеді живуть. Ти б це бачила!

Тільки тиша.

— А зливу, зливу не забула? Без парасолі, із квітами до тебе. Звичайно, від них тоді нічого не лишилось і я мокрий, як плющ. Поки дійшов, ще й продуло мене, кашляв. Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишені із дзенькотом…

Старого розчервонілись очі, почали пекти.

— Я не знав, що тобі тоді говорити. Боягуз просто. От, ким я тоді був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозуміла одразу, без слів. Ти ж завжди була розумницею, красунею…

Потекла перша сльоза.

— Я не знаю, що зараз тобі говорити. Чи ти чуєш мене, слухаєш? Хоч слово. Чуєш, скажи?

Чоловік проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлі.

— Просто, дякую тобі за все. За кожну хвилину, за тепло і турботу. Любов, доброту, дітей. За… — важко втягнув всередину повітря. — Я не знаю! Ще так багато хочеться тобі сказати. Просто сказати… сказати. Дякую.

Старий, легко приставши, потягнувся до гранітової плити. Притулився рукою до холодного каменю, поцілував. Тіло нило від болю, але на колінах, він притулив своє чоло до чорного пам’ятника.

Сльози подяки покотились додолу.

Тиша. Темрява.

Кладовище мовчало не довго.

Тієї ночі, над ним чулося тужливе виття собаки. До ранку.

 

Міський парк, вечірні вогні, лавочка.

Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною.

Рудоволоса дівчинка, яка ледь досягла букварного віку.

— Я встиг? — тихо промовив старий.

— Це було риторичне запитання? — на дитячому обличчі грала посмішка. — І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свій, іще один дарований день?

Чоловік замислився, перш ніж дати відповідь. Зітхнув.

— Вони чекають на мене?

— Ти ж сам знаєш, давно. Для них: твій один день — ще десять років.

— А там усі? Ну… я хотів запитати, чи… — невпевнено питання зринало з його уст.

— Навіть твій собака.

— Блохастий?

— Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, — дівчинка зупинилась, — але він там, — показала пальцем вниз, — просидів біля твого тіла до ранку. Заснув, намагався гріти.

— Він так і не прокинувся?

— Так, твій блохастий — щасливець!

Секунди бігали надірвано, важко.

— Ну то що, ходімо? — тепер, посічена долоня опинилась перед очима дівчинки.

— Ще тільки одне питання, — мовила дитина, — чому?

— Що чому?

— Чому ти попросив, ще один день? Їх і так було у тебе багато. Чому ще один, він особливий?

Після недовгої паузи, лиш вимовив:

— Ти пам’ятаєш Горація?

— Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всіх пам’ятаю!

— В кінці, коли я знав, що завтра уже не буде, — чоловік поглянув вниз, задумався, а потім звів свої очі до неї, — я хотів прожити день на повну. Побути у місцях, які мені дорогі. Попрощатись з усіма, закінчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, — засмівся. — «Зловити день!»

— «Carpe diem»? — вихопилось у дівчинки.

Секунда тиші і погляд карих, вицвілих очей.

— … quam minimum credula postero»,[2] — додав чоловік і зловив дівчинку за руку.

Бажання

«Будьте обережні зі своїми бажаннями — вони мають властивість збуватися»

М. Булгаков «Майстер і Маргарита»

Зробивши крок вперед, світловолосий хлопчик, років десяти, потягнув руку до незнайомця.

— Ти впевнений, малий? — сині очі чоловіка здавались крижаними горами, що вросли у сіре обличчя планети Плутон. — Це все? Це тільки одне…

— Так! — вистрибнула відповідь глухим пострілом серед ночі на Різдво.

— Ти розумієш, — мелодійно звучав голос чоловіка, — що в тебе ще…

— Ні, тільки одне… Це тільки це одне! — сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетіла на дерев’яний поріг будинку.

Незнайомець присів, зігнувши ноги, та зрівнявся у рості із хлопчиком. Його погляд зловив невпевненість, що перебігала у дитячих очах, з’єднавшись із страхом та гнівом, але не розчарованість. Серце, завбільшки із тенісний м’яч, голосно билось у грудях, мов від удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплі засмоктування повітря в середину, за ковтки колючої криці. Тілом пробігав легкий трепет.

Чоловік, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добігав до колін, піднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетіло кілька секунд, перш ніж він повернув голову праворуч і проказав:

— Ходімо, — голос і далі звучав ніжністю, — я щось тобі розкажу.

— Але, я ще хо… — на середині обірвались дитячі слова, застрягнувши каменем в горлі, потім — перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у роті відчувалась нудота.

— Ми просто поговоримо, розумієш? — замість обігріву, ніжність у очах чоловіка колола та обпікала льодом. — Ти матимеш час ще подумати. Можеш і змінити своє рішення. Тільки слово і…

— Ні! — здавалось хлопчик хотів крикнути так голосно, щоб його почув весь світ, а не тільки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелі.

На обличчі чоловіка пробігла крива посмішка.

— Ходімо, ходімо… Подумай добре, перш ніж щось вирішувати.

— Я подумав добре.

— Впевнений? — погляд чоловіка покосився, розшукуючи краплі вагання.

— Угу! — лиш зміг вимовити хлопчик.

Місяць, на зоряному небі, сонно блимав, а вітер стомився шмигати між деревами. Вони ж, покриті інеєм, змерзло дрімали, мріючи про перші весняні подихи. Сніг вигукував кожен пройдений крок.

У тишину забивалось каркання ворон.

– І чому ти змінив своє рішення? — вони обоє, наче примари із кладовища, гуляли у Різдвяну ніч.

Відповідь була не одразу. Здавалось, що минула ціла вічність, а Земля кілька разів оббігла навколо сонця, перш ніж, тремтячи, відкрились вуста хлопця. Слова, мов прив’язані ланцюгами до бетонних блоків, виходили боязко.

— Бо… Бо я за ними скучив. — із запинкою мовив хлопець.

— Дійсно?! — здивування феєрверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосі чоловіка.

Хлопець важко, але стараючись, що найтихіше, випустив повітря, опустив очі до низу, продовжив:

— Так, я дійсно за ними скучив.

– І кого ти хочеш переконати? — іскри електрики забігали в повітрі. — Мене чи себе?

— Це правда! — зібравши залишки сили, стискаючи малі кулачки, додав. — Присягаюсь Бо…

— Ну-ну, — кахикнув незнайомець, — обійдемось без цього.

На кілька секунд тиша знову відновила свою владу.

— Зовсім інше ти говорив кілька днів назад. — медовий голос наповнився ще однією ложкою дьогтю. — Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидів свою сестру. Ще лиш недавно ти…

— Так, вона погана… — вирвалось у хлопця, — Вона злилась на мене і кричала…

— Ображала, називала здається, еее… — чоловік легко пошкрябав голову, показуючи, що згадує, — Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем і дівчиськом?

— Так, вона це все казала! Казала…

— А ще, давала під затильник та покривлялась, коли тобі щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все пам’ятаю!

На сірому обличчі чоловіка грала химерна посмішка, тінь ще однієї перемоги у війні. Ще одне місто здалось, відчинивши ворота.

— Не треба, я прошу, — голова хлопчика похитувалась, мов відганяючи сніжинки, а не відбиваючи гострі стріли правди, — не треба.

— Аякже, стусани?

— Пусте!

— Насміхання перед її друзями?

— Викинув з голови!

— Образи? Знущання?

— Забув!

— Брехню перед батьками?

— Вибачив!

Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз більшого болю. Безтурботно випущені слова-стріли без промаху влучали точно в ціль. Остання потрапила в десятку.

– І навіть те, що ти їй нерідний, підкидьок?

Очі знову наповнились сльозами…

Мов по сигналу, обличчя незнайомця виблискувало та наливалось похмурним світлом. Виглядало, що чужі страждання приносили йому радість, підживлювали енергією.

– І це також… — каменем, ледь-ледь чутно, вимовив хлопчик. Напевно, ці слова призначались для нього самого, а не співрозмовнику. Йому хотілось, щоб це було щирою правдою.

— Гм, ну-ну, — лиш посміхнувся чоловік, продовжив, — припустимо, із відчутним скреготом, але повіримо.

— Це правда, повірте мені, — хлопчик знову хотів кричати, але зимовий холод, трохи скував його голос, який переходив на хрип. Звуки видавались тріскотом льоду на замерзлому озері.

— Хай буде по-твоєму.

Крок за кроком, вони ішли далі, минаючи сонні будинки, у яких уже давно загасло світло. Вітер трохи посилився та почав колихати віти дерев, обтрушуючи їх від синюватого відтінку. Десь завила, збудившись від сну, собака. Її голос підхопило ще двійко сонних тварин, але їх пісня звучала не довго. Мороз піджимав.

Ніч не хотіла відступати і час спинився, піддаючись чийомусь наказу чи проханню. Потрібно було ще кілька годин темряви. Але для чого?

— … і за своєю бабусею, теж?

— Що, бабуся? — хлопець, стомившись, на кілька секунд задрімав на ходу і не розчув питання. Слова почали пробігати крізь нього, вдарятись у тіло та проходити далі. Він протер очі та глянув на руки, покрутив промерзлими пальцями, які таки трохи побіліли і виглядали прозорими.

— Я запитував тебе: чи скучив за своєю бабусею теж? — повторив повільно чоловік, мов куштуючи кожне слово на смак. Здавалось, що наступне було приправлено гірчицею або паприкою. Обпікали хлопця з середини.

— Звісно! — без долі секунди, вихопилось у хлопчика.

– І ти навіть не злишся, що вона плутає твоє ім’я?

— Бувало таке, але рідко…

— Ти говорив мені тоді інше, — вони зустрілись поглядами: високий електричний стовп і маленький, наповнений водою. Хоча, замість неї були сльози.

— Я перебільшував!

— Перебільшував, що вона називає тебе ім’я двоюрідного брата, якого ти терпіти не можеш?

— Я такого не…

— Якого ти ненавидиш більше за власну сестру?

— Я не казав такого, не казав!

— Тому, що бабуся любить його більше?

— Ні, не більше!

— А не тебе, ні? Хіба це не правда, не так?

— Ні, не так, — хлопець знову важко ковтав повітря. Воно тепер скидалось на холодних слимаків, які повзуть по горлу, заважаючи нормально дихати.

— А як тоді, скажи будь ласка? — чемність переплелась із злобою.

— Бабуся просто хвора, — бігло почав говорити хлопчик, боячись щось забути важливе, — мені мама розказувала. Її бабуся так само плутала її із сестрою. Мама також дуже ображалась, навіть говорити з нею не хотіла. Але коли її бабусі не…

— Що, продовжуй? — здивування і відверте глузування.

— Я не хочу цього говорити.

– І чому? Чому не хочеш?

— Я змінив своє рішення і все, крапка! — прогримів дитячий голос, у якому відчувались нотки каяття та благання. — Так, я впевнений! Ви обіцяли, що…

— Почекай, не так швидко, — рука з’явилась перед його очима, на яких замерзали прозорі краплі.

— Що, що скажіть? — нерви, мов тонкі нитки, почали рватись по швам. Сльози уже не було чим стримувати і вони потекли носом. Голова, тремтячи, опустилась, а руки в молитві піднялись вгору, — Я прошу, більше не треба. Зробіть, що обіцяли і все…

— Ще кілька запитань і закінчимо, — задоволення просто переповнювало чоловіка. Все ішло за добре продуманим планом, без осічок. Людина потрапляє в клітку — коли відомо, що твориться у її душі. Простір звужується і починають давити металеві грати. І кінець.

Хлопчик, продовжуючи схлипувати, рукою обітер мокре обличчя. Холод уже не обпікав, не кусав за ніс та вгризався в щоки. Помалу і світ зрушував з місця, котячись у снігову прірву. Ще кілька кроків, ще кілька слів…

Глибоке зітхання видалось шепотом у свіжій могилі.

— Що ще ви від мене хочете?

— Правди і тільки правди! — ще одну тьмяну лапочку вкрутили в обличчя чоловіка, — Більше ж нічого.

— Звичайно, — ще один зсув каменів із скелі покотились вниз.

Чоловік зупинився, піднявши голову вгору, роздивляючись зірки. Мовчав, перекидаючи слова із одного боку в інший, при замкнутому роті. Намилувався, а потім перевів крижаний погляд на хлопця.

– І що ти можеш сказати про своїх батьків?

Хлопець чекав цього удару.

— Вони найкращі!

Глузлива посмішка знову засяяла.

– І навіть, якщо вони не мають на тебе часу?

Дитячі очі бігали, мов повітряні кулі — вільно літаючі аеростати.

— Вони — працюють, стараються тільки для мене.

– І коли це ти зрозумів?

— Недавно! — ще трішки і він знову розплачеться.

— Твій батько дійсно старається, — голова була знову піднята вгору, — і думає про тебе, коли сидить в барі і випиває, а потім…

— Він має на це право — він дорослий!

— Має право давати прочуханки твоєї матері? — не відводив погляду, — І тобі, а не сестрі?

— Я не знаю… не знаю…

– І ти не знаєш куди, часом вночі, зникає твоя мама, як батько на роботі? Не знаєш?

— Ні, ні і ні! Я не знаю, це не моя справа! Не моя.

— А я тобі скажу, де вона вештається. Хочеш?

— Не треба, прошу. — сльози знову рікою полились, — Досить! Я прошу, досить!

Чоловік ще кілька секунд не відводив погляду із зірок та місяцю, а потім опустив. Погляд застиг на хлопцеві, що трусячись, обпечений морозом і словами, із розчервонілим лицем, чекає на його вирок. Секунди тягнулись довше місяців. Тишина почала різати у вуха, а вітер набирав обертів.

Буря обіцяла розпочатись миттєво.

— Тоді ось, що скажи мені? Для чого?

Очі хлопчика піднялись і зустрілись із синім полум’ям льодяного вогню.

— Для чого їх тоді повертати?

— Я…

— Ти ж їх усіх ненавидиш!

— Не правда!

– Їм наплювати на тебе, розумієш? Ти для них лише тягар? Комаха, яку хотіли всі роздавити!

— Ні, ні це не так… Не так…

— Вони повністю заслуговують на те, що з ними сталось!

— Ні, не треба… Я прошу…

Хлопець скочувався вниз. Його руки торкнулись крижаних пальців незнайомця, на які дощем полились сльози. Коліна вмостились глибоко в сніг, а очі, в благанні, піднято до чоловіка, що тиждень назад змінив його життя.

— Для чого їх повертати назад, скажи?

Слова чоловіка звучали металом, без крихти співчуття.

— Я не знаю, не знаю…

Хлопець благав.

— Для чого їх повертати назад, для чого?

Знову звук бетону і байдужості.

— Тому, що вони мої рідні… Вони не заслужили, благаю, не заслужили…

Слова перетворились у рев пораненого звіра.

— Для чого їх повертати?

Метал. Сірість. Глузування.

— Тому, що я їх люблю… Люблю і прощаю… Вибачитись, хочу вибачитись за все…

Вий. Глухий звук. Тиша.

Вороння злетіло з віт та пронеслось з крякотом над селом.

За мить, місяць і зірки покинули небозвід.

Ранок, перші промені сонця… Промені надії…

— Піднімайся, — голос не змінив своє звучання, — я виконаю свою обіцянку. Є ще одне «але»?

— Що завгодно… Будь-що, — стогін, — я так у ваших руках.

— Що робити із їхньою пам’яттю про тебе?

— Стрети, — сльози зупинились, мов враз витекли усі, — видалити мене з їх життя. Повністю!

— Зробити те, що сталось із ними? — чоловікові цікаво було гратись із механічною іграшкою, що повністю була під його владою.

— Ні, не треба, — останній раз схлипнув, набравши в груди повітря, через мить мовив хлопець. Не голосом десятирічної дитини, а в’язня, що потрапив за грати, за вбивство і виходу на свободу уже не буде, — Краще, що б я зовсім не народжувався, не жив, не терпів і головне — більше не ненавидів. Простіть мене… — це були його останні слова.

— Без проблем, — із посмішкою, чоловік у чорному пальті до колін, синіми, мов кубики льоду, очима та сірим обличчям, планети Плутон, клацнув пальцями…

 

Стрілки годинника завмерли, а потім чиясь рука, змінивши звичний їх рух, покрутила в іншу сторону. На сто шістдесят вісім годин. Тиждень…

І рівно тиждень назад, знову на дерев’яній лавочці сидів, промерзлий і заплаканий, світловолосий хлопчина. До нього підсів чоловік, завбільшки з електричний ліхтар, у чорному плащі. Після розмови, останній обіцяв йому допомогти…

На наступний день, хлопець повернувся до порожнього дому.

Точніше, те що від нього залишилось. Батьки, старша сестра та старенька бабуся згоріли разом із будинком. Причини пожежі — не виявили.

 

Минуло сім днів, зранку, незнайомець у чорному плащі та світловолосий хлопець проходили повз старенький будинок.

У вікні виднівся чоловік із пивом, який сварився із дружиною та її матір’ю, а в іншій кімнаті молода дівчина збиралась на побачення.

Чоловік у чорному виконав свою обіцянку — повернув рідним життя.

Хлопчик отримав бажане — віддавши душу.

Іноді, бажання мають властивість здійснюватись. Головне — якою ціною?

Вежа самогубців

«Від того, що людина померла, її не можна перестати любити»

Дж. Селінджер «Ловець у житті»

Трохи дощило.

Час від часу вітер шмигав вулицею.

Клаптик паперу випав із його рук та приземлився у сіру канаву. Хлопець швидко потягнувся додолу, щоб остаточно не втратити адресу. Дивно, але саме від цього шматка залежала його подальша доля.

Часом дрібниці змінюють життя.

Цієї осені Маркові стукнуло лише дві двійки, але поганого уже набралось вдосталь. Сварки із батьками, втеча з дому, ночівлі у друзів та кілька тижнів вулиці. Повернення, закінчення школи та знову замкнуте коло. Сварки, втеча і… Білет у доросле життя. Вступ у «Виш» обіцяв зміни на краще.

Життя не завжди виконує обіцянки.

Два курси пролетіло, а на третій не вистачило грошей. Точніше бабусі…

Поки батьки були зайняті дослідженням дна склянки, вона виростила його. Стала єдиною підтримкою і розрадою. Люди, котрих ми любимо — не вічні. Ця ж осінь забрала її у нього. День знань розпочався не бантом, а чорною смужкою на похоронному вінку. Замість посмішок — вологі очі та біль на обличчі. Слова були зайві…

Марко підняв зіжмаканий папірець та зробив ще кілька кроків. Фіртка кладовища обізвалась скрипом. У кінці знайомої стежки, протоптаної щоденно, стояв новий хрест. Не було мертвих вінків, лиш букети квітів. Свіжих та трохи притомлених. Сьогодні в нього у руках виднівся тільки промоклий шматок. Марко розгорнув його та замерз поглядом. В очах читалось питання, а відповіді так і не чулося. Тепер не було кому порадити.

На листку чітким почерком написали адресу та номер телефону.

Він отримав їх від чоловіка, що підвозив його вчора. Вчора, коли хлопець ледве тягнув ноги та тримав у руці кілька купюр. Це була подяка за два тижні важкої праці на кінній фермі. Ще менше отримав за роботу прибиральника, кур’єра та продавця всяких непотрібних речей. Частіше він чув розмови про «тиждень стажування» та «досвід роботи». Чому «він кинув універ» та «чи має гроші вкласти» у якусь сумнівну конторку? Ніхто ж не запитав: «чи він сьогодні обідав» і де «проводив ніч»? Чому «не хоче повертатись додому»? Чому «гроші на навчання не витратив на себе», а віддав для «проводів в останню путь найріднішої людини».

Людям важко ставити правильні запитання.

Марко ще раз поглянув на скромну могилку та обернувся. Очі виказували прощання та іскру надії. Цього разу все має вийти. Його не можуть обдурити. Не мають права.

— Голос чоловіка викликав довіру, — крутилось у нього в голові. — Він вислухав мене. Він прийме на роботу. Він допоможе… Він обіцяв…

Хлопцеві дали слово, що візьмуть охоронцем на старий об’єкт. Із непоганою зарплатнею, невеликою кімнаткою та харчуванням. Останні зароблені гроші пішли на автобус у сусіднє місто. Поїздка виявилась довгою та голодною. На харчі грошей не стало.

Рідне місто проводило його дощем. Марко їхав з надією на зміни, залишаючи сірі сторінки свого життя.

Попереду його чекала невідомість…

 

Дощило далі.

Повітря налилось кольором свинцю.

З точки зору осені: все ішло по плану. Бракувало тут тільки холодного вітру, що залітав би у кожну шпарину. Рвав пожовтіли листочки та жбурляв їх беззахисні тіла додолу.

Місто було переповнене автомобілями та сірістю. Людей майже не видно. Вони поховались по бетонних коробках, мов миші по норах. У повітрі витав запах жовтня, бензину та загадки.

Марко бродив по чужому місту та шукав адресу, яку запам’ятав.

Клаптик паперу розмок, тож його довелось викинути. Цівки води стікали з темного волосся, падали на ніс, а потім приземлялись і на так промоклий одяг. Штани прилипли до ніг, а шкарпетки, здавалось, що хтось приклеїв клеєм.

— Головне, щоб документи були в порядку, — думав хлопець. — а так… Не вперше так бродити. Висохну!

Минуло кілька годин, які здавались вічністю.

Марко шукав місце призначення. Його зустріли гавкотом після кількох хвилин грюкання по огорожі садиби. А ще потім, як господар відкрив фіртку та запросив всередину, хлопця ледь не вкусив за ногу собака з різними очима. Бублику, породи сибірського хаскі, були не до вподоби мокрі та брудні чужинці. Зате знайомий чоловік привітно провів Марка в будинок.

Розмова велась під стук дощу та запах гарячого чаю. Переодягнений та щасливий, що нарешті на місці, хлопець слухав свої обов’язки. Їх, здавалось, не так багато: приглядати за об’єктом, допомагати по дому та вигулювати собаку. Після недавнього інциденту — останнє його не дуже радувало. Кому захочеться водитись із тим, хто дивиться на тебе кривим оком? Марко не мав такого бажання. Він навіть не міг подумати, що ця грудка шерсті стане для нього кращим другом. І другий та останній раз в житті, він ридатиме над його тілом, коли через кілька років собака потрапить під колеса.

Справжніх друзів втрачають із сльозами на очах.

— Коли я зможу оглянути об’єкт? — мовив хлопець, спорожнивши кружку.

— На все свій час, Марко! — посміхнувся чоловік. — Але завтра, якщо припиниться дощ, ми підемо разом на розвідку. Покажу твоє місце дислокації.

— Швидше б розміститись, я зразу…

— Приступиш до праці, — додав чоловік. — не спіши, добре? Сьогодні будь моїм гостем та подружись з Бубликом. Тепер ви часто будете разом. Більшість часу я у від’їздах, — він протер очі, ніби від втоми, — за нього відповідаєш ти, зрозумів? Навіть більше чим за вежу.

— Яку вежу? — допитливо загорілись очі в хлопця.

— Споруду, що в кілометрі від будинку. Недобудована телевізійна вежа, яку я, — чоловік важко зітхнув, — мав на свою дурість купити. Там хороше місце і можна приладнати потужну антену для стільникової мережі. Хоча спочатку реставрація, — почухав він голову, — очистка місцевості і таке…

— В чому проблема? — скоса глянув Марко на чоловіка.

— Проблем немає: ні в коштах, ні в робочих, — його очі забігали, — все зробиться з часом, помаленьку. Просто туди, я сам бачив, — він почав гладити собаку, що прилягла біля ніг, — лазить всяка швань різного калібру. Можна сказати, — посмішка із краплею суму розпливлась по обличчю, — вежа — дім культури для місцевих неформалів та інших п’яних підлітків. Вилізти туди наверх, рахується їх справою життя. Ну і…

Чоловік на кілька секунд замовк та подивився у вічі хлопцеві. Марко зрозумів його без слів. Питання хлопця так і завмерло у горлі.

— Бувало, — чоловік прокашляв собі у руку, — як мені розповідали місцеві: рятівникам приходилось вдягати верхолазне спорядження, щоб дібратись до загиблих. Тіла часто не долітали до землі, розбиваючись об металеву арматуру.

Очі у хлопця розширились та замерзли від жаху.

Він уявив картину із трупами, пробитими кусками заліза у різних місцях. Із легень, животів та ніг сочиться кров. Пусті очі, відкриті роти та розпростерті пальці. Обідраний одяг, навколо каркання зграї ворон, а вітер стиха гойдає їх.

Вежа вималювалась в уяві хлопця, як дерево мертвих, що живиться не корінням. Металеві гілки-арматури п’ють кров із насилених тіл.

— Ееее, і то-му… — Марко трохи втратив контроль, але робота була йому дуже потрібна, — і то-му ви по-го-ди-лись одразу ж мене взяти, бо ніхто не хотів… боялись цієї… цих…

— Та ні, хлопче, спокійно, — чоловік поставив йому руку на плече, — випадки бували, але це рідкість. Більшість розповідей вигадка і таке… Люди розкажуть, що там і привиди водяться. Людям завжди хочеться вірити у щось невідоме.

Рука опустилась, а чоловік піднявся із-за столу.

— Я теж виріс сам, як і ти, і пробивався нелегким шляхом у цьому жорстокому світі. Добре пам’ятаю ці дні.

Його очі світились вогником із краплею смутку.

Погані спогади, як рак, вгризаються глибоко у пам’ять. Їх не вирвеш та не викинеш. Тому я в боргу перед людьми, які мені допомогли викарабкатись. Тому я дав слово, що чинитиму не гірше.

Він обернувся та вийшов з кімнати, залишивши хлопця з собакою та недопитим чаєм. Лиш через декілька хвилин Марко зрозумів сказане. По тілу пробігло тепло вдячності цьому чоловіку.

 

Жовтень добігав кінця, але продовжував дощити. Після трьох днів чергування хлопець таки звикнув до собаки, своїх обов’язків та вежі.

Обдерта часом, двохсотметрова споруда була зведена ще за часів «червоного раю». Вона здавалась покинутою дитиною минулого, а не нічним монстром сучасності. Погнуті вгорі та взагалі видерті знизу, залізні сходи тягнулись змійкою в небо. Їх вкривала, обкусана іржею, захисна огорожа, що стала притулком не одній сім’ї темнокрилих жителів.

Вежу обліпили кілька розбитих вікон та шматків металу різних розмірів, що стирчали з її тіла. Всередині Марко бачив купи необточеної деревини, паперових пліснявих ящиків та куски арматури, сплетеної із бетонними блоками. Поодиноко валялись пусті пляшки, пачки з-під сигарет та недопалки. Виднілась тріщина, ніби шрам від колишньої рани, що погано зажила.

Споруди схожі на людей: кожна має свою власну історію. Вони — мовчазні свідки, але по вибитих знаках дещо можна прочитати. Все інше стирає час.

Навколо вежу оточував залізний двохметровий паркан із кованими, гострими штиками-зубцями. Невеличка фіртка, мов шпаринка у замковій щілині, була єдиним проходом всередину. Саме біля неї вмостилась, оббита червоною бляхою, хатинка із одним оком-вікном та округлими дверима, що нагадувала хижу Гобіта. Атмосферу казки Толкіна доповнював схилений додолу, ніби скошений ревматизмом, ліхтар.

У зменшеному вигляді поряд виросла точна копія пункту пропуску для чотириногого охоронця. Але ще із першого дня Бублик переселився до свого нового друга. Чоловік забув нагадати хлопцеві, що коли небо гнівається та посилає кілька гучних слів на землю, бідна собака не знаходить собі місця. Сибірський хаскі завивав, шкрябав та грюкав у двері, поки Маркові не увірвався терпець. Під гучну похвалу зверху він запустив бідолаху всередину. Собака одразу забігла під ліжко та не вилазила звідти, доки небо не заспокоїлось.

Боягузи — це насправді ті, що голосно кричать. Сміливці ніколи не шумлять. Навіть стук серця у них іде по іншому.

І так помалу тягнулись дощові дні.

Марко запрошував Бублика всередину: ділився вечерею та читав книги. Деколи дещо запитував, на що собака відповідала гавкотом, ніби розуміла. Його пробирав дзвінкий сміх, що розбігався хижою в різні кутки, а далі рука хлопця гладила волохатого друга по спині. У свою чергу, Бублик його більше не кусав, ніби давши мовчазну обіцянку. Кольорові очі собаки тепер віяли на хлопця добротою, а хвіст легко покачувався із боку в бік. Серед темної та холодної осінньої ночі невидимі нитки з’єднували серця цих двох блукаючих вогників.

Навіть у непрохідній темряві завжди знайдеться місце для світла.

Спорідненні душі володіють безмежним теплом та сяйвом. Головне — потрібно їм знайтись у цьому світі. З’єднатись, дати іскру.

 

Створюючи музику осені, чайник стиха свистів під звуки ударів дощу об скляні шибки. Вітер доповнював цю композицію, вбігаючи в пусті вікна вежі та зачіплювався за металеві віти. Марко дорізав свіжий хліб, покривав його маслом, поклавши зверху ковбасу. Бублик сидів збоку, деколи облизуючи пальці хлопця, дивився вгору та стиха скавучав, додаючи свої ноти у загальну композицію.

— Навіть і не думай… — хлопець поглядав на собаку. — І не дивись на мене… І не проси… — помахав до нього вказівним пальцем. — Ти уже своє, і навіть половину мого, з’їв… Скільки можна, а? Ну що ти на мене дивишся очима мученика.

Посмішка пробігла по його лицю.

— Все… Ти нічого не отримаєш, чуєш? Ні-чо-го! Зрозумів! Ні? Як ні?

Маркове обличчя ще більш розквітло, а очі заблищали.

Бублик, ніби відчуваючи зміни настрою друга, швидко заколотив хвостом та ще вище підняв угору ніс. Кілька секунд він дивився прямо в очі хлопця, а потім його увагу привернув кусок ковбаси, що вмостився на столі.

Тут вуха собаки засіпались, мов руки маріонетки покірної волі актора, очі швидко зіщурились, а ніс повернуся у сторону дверей. Бублик побіг до виходу, шкрябаючи в двері та завиваючи, ніби ось-ось у хатину ударить грім, і він хоче чимдуж звіти утекти.

— Бублик? — нотки хвилювання затанцювали у голосі хлопця, — Бублик, що там? Ти щось почув? Зараз, почекай… Почекай, я лиш накину на себе куртку і відчиню двері.

Собака сильніше грюкала, а гавкіт переходив у дикий вий.

— Бублик, та що з тобою… Хватить… Бублик, фу…

Марко відчув, як страх, перед невідомістю. Прокрадається ніби злодій. Його пальці вкриває холод. Тіло помалу німіє, не слухається.

Коли двері відчинились із скрипом, собака, підхоплена вітром, дременула у темряву. Гучні звуки гавкоту розрізали дощову симфонію та віддалялись кожної секунди. Марко, накидаючи на ходу куртку, забувши застебнути замок, вхопив єдину свою зброю — ліхтарик, поплентався за ним. На диво, фіртка була відчинена та гойдалась від вітру, куди миттю проскочив Бублик.

Його гавкіт, як звукова нитка Аріадни, вела прямо до вежі.

— Туди точно хтось пробрався, — на ходу стріляли думки у хлопця. — Рація, рація… Точно, в кишені…

Швидко намацав всередині куртки пластмасовий пристрій.

— Зараз, ще трошки… Ще трошки…

Марко добіг до вежі, яка вночі набувала химерних форм та містичного забарвлення. Собака десь гавкав всередині, але її голос бігав, не зупиняючись на одному місці.

— Бублик, поки що нікого не знайшов.

Стиха промовив хлопець, зупинившись та помалу відхекуючись. За секунду він спрямував ліхтарик на залізні сходи та потягнув вгору.

— Нікого… Нікого… Богу дякувати… Зараз, Бублик, зараз… Я підійду всередину… Чекай тільки…

Марко спрямував потік світла на вхідні двері вежі, які зараз виглядали входом у потойбіччя, та зробив кілька кроків уперед. Дощ переходив із бігу на повільний крок та поступово стихав. Хлопець майже вхопився за ручку дверей, коли щось стукнуло зліва. Світло одразу вдарило в потрібний напрямок, але зловило лиш кілька старих бляшанок та невелику яму, яка набирала води.

– І що ти тут шукаєш?

Ліхтарик випав із Маркових рук, а за ним і серце сповзло до низу. Хлопець поволі повернувся праворуч, при тому присів та намацував пальцями ліхтарик. Світло билось об стіну вежі, а коли тремтячі пальці бігали по пластмасовій поверхні.

Почало мерехтіти.

— Хто тут?

Придушуючи внутрішній страх, мовив Марко, але повністю йому це не вдалося. Голос був схожий на скрип дверцят у старій школі, які півстоліття не змащували, а діти рипали ними щоденно

. — Хто тут… Хто?

Повторив питання хлопець, нарешті ухопивши ліхтарик.

— Відізвись?

Його голос набував твердості, хоча всередині серце билось сильніше церковного дзвону на Великдень.

— Якщо обіцяєш не світити в очі, — стиха бринів дівочий голос, — я вийду, а якщо…

— Якщо я зараз викличу охорону…

Марко міцно стискав ліхтарик, не помічаючи мерехтливе світло. Гавкіт собаки, все ще звучав всередині та не виривався із вежі, ніби щось його там тримало. Повільно світло проходило з порухом руки по облуплених дверях направляючись вправо.

— Ха, охорона, розсмішив, — голос весело електризувався, — а ти тут хто такий, а? Не охоронець? Ну і… Я прошу, давай без світла, добре?

— Я, — якось із здивування вийшло у хлопця, — так, охоронець… Але, але лиш недавно… Кілька днів…

— Я так і зрозуміла!

— Ну добре, виходить… — Марко вимкнув ліхтарик, його очі уже звикли до темряви. — Обіцяю, що…

— Що не затримаю, не надягну наручники і так далі… Ха, мені страшно!

Марко ніяк не міг вловити звідки лунає голос. Він бачив обриси, темні тіні, вежу із дверима, деревину на купі і… і дівчину…

Недалеко від розкиданої деревини та зубцями обламаних сходів, виднілись людські обриси. Марко попрямував вперед і за кілька кроків темна тінь перетворилась у невисоку, темноволосу дівчину. Її куртка зливалась із кольором довгого волоссям і здавалась великою на неї. Сині джинси були витерті на колінах, а білі кросівки, на перший погляд, зовсім не торкнулась грязюка, яку важко оминути при такій погоді. Руки сховані в рукави. Риси обличчя трохи губились у нічній пітьмі, неможливо було розглядіти колір очей, лиш лице бриніло присмерковою блідністю.

– І що ти тут забула?

Тихо випустив повітря хлопець, не показуючи колишні переживання.

— Просто гуляю, а що? Не можна?

Її лице якось не мінялось. Хоча губи, які трохи посиніли від холоду, швидко рухались. Перебігали.

— Ні, не можна! — адміністративним тоном вихопив Марко. — Це приватна територія і вхід сюди заборонений і…

— Бла-Бла-Бла. — перекривила його, — Пф-ф-ф, приватна! Я тут із дитинства граюсь із друзями, а тут приватна! Починається. Нічого я не знаю! Понакрадали землі, поробили приватні…

– І чого зразу накрали? — ображено мовив хлопець. — Чоловік який… Який купив цю територію… Він…

— Що він? Святий? Отакої! Розказуй мені тут байки сивої кобили. Наслухалась!

— Він добрий чоловік!

Марковий голос набував громового забарвлення.

— Такий добрий, як твій собака, — ще раз засміялась дівчина, — Погнався за моїм котом, який сюди заліз і…

— То ти через кота тут? То чому ти швидше не…

Голос винувато пом’як.

— Зараз почекай, я тільки зайду всередину…

Марко ввімкнув ліхтарик та направився до дверей.

Скрип сповіщав вхід у інше царство, а голосний гавкіт Бублика — про його наближення. Кілька секунд і він був біля ноги, захеканий та продовжуючи вловлювати щось вухами, не міг заспокоїтись. Хлопець погладив його, але це не допомогло. Так само не допомогли і Маркові розшуки пропажі.

Скільки не світив, без толку.

— Розумієш… — із цими словами він вийшов із вежі. — Я старався… Я ходив, а він… А я…

Зовні його чекав лиш собака та осіння ніч. Дівчина зникла.

 

На календарі виднілось уже число тридцять, а дощ і далі продовжував знайомий хід.

Бублик добре попоївши, стиха хропів під ліжком, не даючи Маркові зосередитись над прочитаним. Хлопцеві також заважали думки про вчорашню дівчину, яка трохи, чесно кажучи, налякала його, а потім — неймовірно швидко зникла. Він навіть не встиг запитати її ім’я.

Життя підкидає нам особливі зустрічі, але доволі часто — швидкоплинні.

Покинувши книгу, Марко накинув куртку та вийшов прогулятись, хоч і далі слабо барабанило по шибках. Стиха прикрив двері, щоб не будити сплячого друга, включив ліхтарик та попрямував до вежі. Йому здавалось, що вчорашня зустріч була не останньою.

Хотілось у це вірити.

– І довго на тебе чекати?

Хлопець знову смикнувся як вперше, почувши знайомий голос. Ліхтарик замерехтів і погас. Він розвернувся до вчорашнього місця біля купи деревини, де знову виднілась тінь.

— А ти завжди лякаєш людей? Чи тільки мене подобається?

— Нуууу… — протягнула вона. — Я думала, що ми домовились сьогодні зустрітись. Чи не так?

— Ми? Коли? — здивовано подивився Марко.

Вона далі була у чорній куртці, тих самих джинсах. Кросівки світились білизною. Вуста помарнілі, ледь червоні.

— Ти вчора зникла, ніби вітром здуло… Навіть не сказала…

— Я боюсь собак, — перебила швидко дівчина, — а блохастий вчора гавкав на весь район. І я…

— Так і не знайшла свого кота? — хлопець підійшов до неї ще ближче, щоб нарешті розглянути риси її обличчя.

— Кота? Якого кота? — брови у неї забігали здивуванням.

— Той, що утік, почувши мого Бублика, — Марко дивився прямо в очі.

— Понятненько. Ніякого кота не було, правильно? І це лише хитрість, щоб я відійшов, а ти утекла.

— Майже, Шерлок, — посмішка пробіглась по обличчю.

– І чому майже? Що не так?

— Ти не подумав, чому я сьогодні знову повернулась?

Вона схилила голову на бік, ніби хотіла краще його розгледіти.

— Ні? Точно, ти впевнений?

— Дідько, дійсно! Не подумав.

Марко пошкрябав себе по голові, прикриваючи ліве око. Ніби від цього на нього мало б зійти прозріння.

— То чому ти знову сюди прийшла? — слова розтягувались. — Я тобі вчора пояснював, що «Не-Мож-На»!

— Правила для того, щоб їх порушувати! Знав? — дівчина посміхнулась, — Якщо все робити за правилами, життя стає нецікавим. Втрачає свої барви, неповторність і таємничість. Зрозумів?

— Звичайно! — похитав головою Марко. — Але все ж що ти тут робиш? Розкажеш? А я подумаю, чи дозволю тобі ще залишитись. Домовились?

— Нічого подібного, розмріявся!

Дівчина зробила кілька кроків у бік, ніби хотіла тікати, але зупинилась біля дерев’яної колоди, поглянула вверх на вежу.

— Хоча, якщо ти попросиш… «По-Нор-Маль-Но-Му»… Я таки подумаю, окей?

— Угу, попрошу…

Марко підійшов ближче, вловлюючи її погляд.

— Давай розказуй, не тягни. Мені так нічого робити, «Бублик» спить, а одному скучно. Розказуй… «Будь-ласка»!

— Ти попросив… Нічого собі, — вона знову зробила кілька кроків убік. — Ти не повіриш, але я чекаю привида.

Очі хлопця застигли у здивуванні.

— Так, ти все правильно почув. «При-ви-да».

— Е-е-е-е, якого?

— Найсправжнісінького!

Вона посміхнулась. У її виразі читалась доброта.

— Ти знаєш, як називають це місце? Тобто вежу, ні? «Вежа самогубця», дійсно не знав? Розказували тобі, мабуть, за випадки, так?

Хлопець і далі дивився на неї, трохи розгублено.

— Ну от і привид тут також свій є. Ну так говорять, що він з’являється на вежі. Точніше, його силует зверху із запаленою сигаретою.

— Звідки він взявся? — не витримав хлопець. — І як ось звідси, — показав місце перед собою, — можна побачити, що твориться он там, — рука була переведена на вежу, — на самому верху!

— Чекай не перебивай!

Помахала вона руками, а її пальці були такими тонкими, що здавалось, ніби просвічувались. Марення?

— Не все одразу, почекай. Просто на вежі бачили, ну так кажуть, вогник від сигарети, що блимає вночі та сірий силует. Силует хлопця, який найшвидше за всіх, із зав’язаними очима… Ти мене чуєш?… Добирався до кінця цієї вежі, — важкий згусток повітря застиг у її грудях, але із хрипом вирвався на зовні.

— Ну і? Що з ним сталось? — голос Марка звучав нотами цікавості.

— Він загинув! — сумно відповіла дівчина. — Кинувся додолу!

— Звалився? Послизнувся?

— Він… — пройшло кілька секунд, перш ніж вона знову продовжила. Їй ніби бракувало повітря, щоб далі розповідати, а можливо і сили. — Він, як говорять слухи, чекав на тут на дівчину… Свою дівчину. — знову перерва. — Він зроби їй пропозицію… Просив її руки, а вона…

— Що вона? — перебив Марко.

— Вона…

Дівчина обернулась до нього плечима і зробила кілька кроків.

— Вона сказала йому почекати. — задумалась на секунду. — Їй потрібен був час. Час, щоб подумати. Час, щоб…

— А потім? — хлопець згорав від нетерпіння.

— Потім, вони домовились зустрітись одного вечора.

Повернула до Марка голову. Голос перейшов на шепіт.

— Вона обіцяла дати відповідь йому.

— Відмовила, правда? — додав після ще однієї паузи дівчини. — Відмовила, і він дурень кинувся із вежі. Кинувся?

— Ти правий… Майже. — сумно промовила. — Вона не відповіла, бо… — дівчина, мов хотіла щось додати. — І він кинувся вниз… Говорять, що його бачать. Ніби вежа стала для нього в’язницею. Щось не відпускає його звідси…

— Чекає на відповідь? — Марко побачив блиск в її очах.

— Можливо… Можливо так. І він з’являється там вночі, коли жовтень добігає кінця.

Вони забігали, то опускались, то знову глянули у його сторону.

— Хочу перевірити чи це насправді, розумієш?

— Розумію, але не хочу тебе розчаровувати, — він глянув на вежу. — Я уже тут кілька вечорів і ніяких привидів, вогників і чупакабр не бачив. Казки це все для лякання трьохрічних дітей.

На кілька секунд запанувала тиша. Марко втупився вниз, а потім поглянув ще раз на вершину вежі, ніби від цього щось мало змінитись.

Хмари трохи розійшлись, а дощ як кілька хвилин назад стих, передавши слову вітру, що ще не втомився бігати. Вежа стояла без змін як свідок багатьох історій, як головна причина їх виникнення. Хлопець зробив ще кілька кроків вперед, ніби їй на зустріч, а вона нависла над ним своєю величчю. Спочатку Марко подивився на старі, дерев’яні двері, обдерті часом, погляд побіг угору оминаючи пусті вікна, залізні штики.

Зупинився ще раз біля вершини, а потім заскочив на самий верх. У сірому небі горів вогник. Вогник від сигарети…

Маркові очі розширилась, він кілька разів кліпнув, але вогняна пляма не зникла.

— Ти… Ти… Бачила?

Ривком розвернувся у сторону дівчини.

— Та… Там вогник… Там він… Вогник від сигарети…

Дівчина знову зникла у нічній пітьмі.

Із протягнутою рукою вверх, здивуванням в очах та сум’яті на серці, Марко самотньо стояв передостанньої жовтневої ночі. І лише одне запитання чи, швидше за все, твердження рвалось із його грудей:

— А привиди дійсно існують?!

 

Попередня ніч остаточно забрала у хлопця спокій.

Марко кілька разів зривався із ліжка, ходив колами та просто сидів і вдивлявся в одну точку. Його неспокій передався собаці, яка, вистрибнувши ввечері, побігла до вежі і починала вити. Книга лежала закритою, а її місце зайняв старий телевізор, який із мерехтливими хвилями, транслював програму. Цілий час повторювалось про сьогоднішню ніч свята — «Ніч Всіх Святих», більш відому як Хелловін.

Душі виходять з могил, відьми дістають свої мітли, чудовиська покидають лігвища, а привиди…

Хлопець цього уже не хотів чути і вимкнув ящик. Привидів йому хватило вчора. Цей вогник, ця дивна дівчина і та вежа. Як вона говорила? «Вежа самогубців».

— Дурня якась! — крутилось в голові. — А вогник, а сіра тінь? — щось запитувало його всередині. — Тіні не бачив, а вогник? Вогник? Витвір моєї уяви, здалось! — іншу відповідь він не міг придумати.

— Там нічого немає зверху! Нічого! Ніяких клятих привидів, вогників та сірих тіней… Сьогодні, сьогодні я заберусь на вершину, — такий поворот його не дуже радував, але розум хотів доказів.

— Там нічого немає…

Із цими словами, озброївшись ліхтариком, курткою, що не пробивав дощ та прагненням руйнівника міфів, він відкрив двері і забіг у темряву.

 

Бублик вибіг за дверей вежі, але це не злякало хлопця, утвердивши у ньому реальність цієї ночі.

Кілька кроків і уже було видно обламані сходи. Світло ліхтарика справно бігало. Звук його кроків, підкріплений бігом собаки, одразу стих, коли уламки заліза були перед очима. Він підняв догори руку, ніби хотів вловити останні подихи жовтня, та кілька секунд дивився у вись. Шлях нагору не обіцяв бути легким. Дощ стих, але залишив свої сліди на кусках металу. Марко поглянув на першу сходинку, промінь світла зупинився на точці, а очі звузились.

Телімбалось щось невелике та біле, прив’язане.

Хлопець дотягнувся рукою до предмету.

Білий конверт, не обмочений дощем та абсолютно сухий, завис між двома пальцями. На одній стороні був виведений чіткий напис ручкою. Свіжий, ніби щойно написаний. «Візьми вгору» — лиш два слова. Щоб донести важливе — не потрібно багато слів.

Закинувши конверт всередину, Марко потягнувся вверх по мокрих покручених сходах. Неодноразово чувся скрегіт іржі, а вітер літав збоку. Часто всередині вежа говорила голосом биття металу об метал. Полетіло кілька сніжинок, які більш здавалися пелюстками білих троянд. Хлопець прямував і далі на вершину, пропускаючи ці звуки. Тільки вверх. Тільки вперед. Назад дороги немає! Він так вирішив.

Навіть після того, як його нога зісковзнула…

Він повиснув на руках.

Перечіплявся ногами, шукав опори. Його пальці терпли і помалу обіцяли вивільнитись. Мить.

І політ вниз під глухе бурчання нічного неба…

Серце тьохнуло, але його воля була незламна.

Відчувши опору, потягнувся ввись, до кінця.

Останні сходинки були найважчі…

І коли нарешті його рука торкнулась даху, важкий гул покотився вниз. Вежа здихнула з полегшенням чи набирала у груди нічної пітьми? Марко не знав. Його ноги торкнулись твердої поверхні. Важко дихаючи, він підвівся та зробив кілька кроків у пітьму.

Здавалось, туман закрив його очі… Але секунда все змінила. Просвітліли…

Збоку лежав букет білих троянд, а деякі пелюстки відірвались та віддались вітру. У сірому пальто, розвернутий спиною та спустивши додолу ноги, сидів хлопець. Над ним навис легкий, сірий дим та було видно блукаючий вогник від сигарети.

Тишина різала у вуха.

Марко намагався зробити крок.

— Не підходь ближче! — озвався голос. — Дай побути самому перед невідомістю…

Хлопець не зрушив з місця.

Краплина поту стекла по обличчю, а пальці нервово тряслись. Він ще раз поглянув на вогник, потім на квіти. Сніжинки, що летіли із вежі були, все ж таки, пелюстками. Вогник загас, а силует у пальті помалу почав підійматись. Він обернувся до Марка і бліде обличчя показалось у пітьмі. Його одна рука підійнялась та викинула недопалок.

Інша стискалась у кулак.

— Ніщо не вічне, — із кулака вирвалось щось блискуче і з дзенькотом покотилось до ніг хлопця.

Марко нахилився, очі здивовано засвітились і він підняв із даху маленький предмет. В його руках опинилась обручка. Дивно?! Коли він опускався, не помітив, як із-за його пазухи вирвався конверт. Підхоплений вітром, він прямо полетів та упав перед хлопцем у пальто.

Марко все зрозумів:

— Це тобі… Цей лист тобі…

Ковтнув слину і продовжив.

— Його просили тобі передати… Вона…

Напівпрозора рука підняла конверт та легким рухом розкрила, виймаючи лист. Маркові не було видно лиця та очей хлопця, але він все ніби бачив перед собою. Кожен прочитаний рядок змінював постать примари, він наповнювався із середини та ставав чіткішим.

Коли лист закінчився та опустився вниз, пальці витягли із конверту ще одну річ. Металеву, холодну. Блиск.

Це також була обручка…

— Святослав…

Марко навіть не обернувся, почувши позаду себе знайомий голос.

— Святослав, я прийшла…

Хлопець так і стояв вкопаний. Споглядав попереду марення. Сон наяву.

– Із запізненням, але все-таки прийшла…

Вітер втулився у розмову. Завив. Десь далеко, блиснуло. Почувся відчайдушний голос грому.

— Моя відповідь: ТАК… Я згодна!

Інша обручка покотилась по даху. З легким дзенькотом, тьмяним блиском. Завіса впала, оркестр замовк.

Дівчина підійшла до хлопця у пальто та обняла його. Чорновола, із курткою кольору пітьми. Його курткою. Невловимими очима. Лицем, біднішим чим сніг. І сльози…

Вони обоє почали світитись…

— Я не міг жити з тим, що тебе тут немає, поряд…

— Я знаю, любий…

Поцілунок, мерехтіння.

Із цими словами зникли.

 

Лиш зранку Марко знайшов лист, що злетів із вежі.

Той самий, який він тримав біля себе, коли піднімався вверх.

Той самий, який читав привид.

Лиш кілька речень:

 

… тоді, моя несміливість не дала прошепотіти «Так»…

… аварія не дозволила донести «Так» пізніше…

… смерть розлучила нас і я намагалась…

…все одно намагалась сказати…

… люблю Тебе…

Вибач

«Знайди те, що любиш, та дозволь цьому вбити тебе»

Ч. Буковскі «Жінки»

«привіт…

так, ти не помилився…

пишу тобі я… нехай це звучить банально… але…

я хочу тобі зізнатися… нічого не подумай, це не буде зізнання у якісь там зраді чи ще щось в тому роді…

але це і не буде зізнання в коханні… на жаль…

я вирішила, сама не знаю чому…

просто так відчуваю… на якомусь інтуїтивному рівні…

просто якось воно само так підходить…

ти не подумай… справа тут не в тобі…

ти — прекрасна людинка… талановита…

дуже добрий, таких добрих людей, як ти треба ще пошукати…

ти найдобріший в світі…

справа тут просто в мені…

знаю, в тебе виникне 100–500 питань, на кшталт чому? що я не так зробив? що я не так сказав? і т. д. і т. п.

відверто кажучи, я не можу дати тобі відповіді на ці запитання…

не тому, що не знаю що сказати…

а тому, що я дійсно не знаю що саме сказати…

вибач мені за такі слова… я просто не хочу тебе мучити…

бо чим далі в ліс, тим більше дров…

я хочу побути сама… от і все…

мені так добре…

хоча з тобою було дуже крутоооо…

я пам’ятаю всі моменти — і заправку, і перший поцілунок, і квітииии, ромашки, «поляну кохання», з якої ми повертались чергувати, і свічки, і шампанське…

і багато чого вперше…

цей список можна продовжувати і продовжувати…

я хочу в тебе попросити пробачення… реально щиро…

ВИБАЧ… якщо зможеш…

якщо ТИ ЗАХОЧЕШ — я буду з тобою далі спілкуватись…

я перевірятиму твої оповідання, навіть якщо мені буде моторошно від прочитання деяких уривків… чим зможу, тим допоможу…

якщо ТИ цього потребуватимеш…

П.С. це все в мене в голові осіло після наших останніх розмов…

можливо, ти мені відкрив очі чи що… якось так…

як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

Лист тихо примостився на стіл, а за кілька секунд відчинилось вікно.

Холодний вітер вдарив по його гарячих скронях, звідки опускались невеликі краплі поту. Куйовдив русяве волосся. У правому кутку рота стирчала незапалена сигарета, а очі наповнились вологою. Коробка сірників нервово тряслась у пальцях. За третім разом, нарешті, показався вогняний язик, який потягнувся до ментолового кінця «Marlboro».

Ковток диму ударив в голову і вирвався глухим кашлем. Зіниці розширились. Горло стиснуло, ніби хтось затягував невидимий зашморг. Легкий трепет пробігся по тілу, заглядаючи у найменші його куточки.

Ще раз заковтнув дим всередину. Втретє уже не хотілось. Його нудило, шлунок стиха нив. Голова пішла трохи обертом. Світ, здавалося, зійшов з орбіти, покотився на край прірви. У невідомість.

Так, перший раз він пробував палити.

Все в житті буває вперше, але не завжди вдало. Чарівно, вишукано та приємно. Як показують на блакитних телеекранах. Правда виявляється іншою. Рожеві окуляри б’ються всередину. Ранять до крові.

Жити — це боляче.

Перша сигарета здалась йому аміачним джином, випущеним з пляшки. На жаль, бажань він не виконує. Тільки дурманить свідомість. Впускає до раю, де тільки тіні.

Перша пляшка віскі — кислою поганю, із приємно солодкуватим запахом. Алкоголь — не ліки, він не втамовує біль. Він приносить лиш миттєвий ефект забуття. Пізніше, реальність вдарить з подвійною силою.

Перші справжні почуття?!

Захоплення, звичка чи можливо кохання?

Найдивніша річ, яку не поясниш математичними інтегралами. Не спрогнозуєш дій та коливань. Відхилень, округлень. Вона кожного разу різна, не подібна, як всі параболи. І не можливо вирахуєш її кінцевий результат.

Непередбачувана хімічна реакція. Вона бурлить на початку та грає барвами. Викидає дим, доки реагують елементи. Коли закінчилась — залишається лиш темний, важкий осад. І ніякий каталізатор не допоможе знову.

Найбільше розчарування, що дарує життя.

Кохання — це яскрава коробка з бантиком, а всередині — вибухівка. Один момент і… Детонатор закладений, дроти під’єднано. Відлік пішов. Але, всередині зламаний годинниковий механізм. І ти чекаєш, не знаєш коли твоє серце розірве на друзки? Розлетиться.

Кохання — це лише питання часу.

Він обперся об підвіконня та важко дихав.

Погляд застиг. Занімів.

Думки плутались. Слова не виходили назовні.

Обривки. Тільки обривки прочитаних слів із листа. Речень та абзаців.

Вирвані спогади його життя перенесені на папір.

І більше нічого. Самотньо, як в пустелі.

Жива душа серед ночі міського кладовища.

Перші слова-спогади вдарили електричним розрядом.

«привіт…

так, ти не помилився…»

Після третього прочитаного десятка, вони глибоко осіли у пам’яті.

— Привіт, так… — повітря вийшло із ржавим звуком, — так-так, ти не помилилася.

Слова важко вилітали у травневий вечір.

Лиш недавно небо було синім, а за кілька секунд вкрилось багряною тінню. Заблимали вогні малого міста. Автомобілі порозбігались та заспокоїлись. Шнурками потягнулись люди, заповняли кафетерії, ресторани та просто присідали на лавочки.

Із вікна вечірнє місто йому бачилось, ніби з картини Далі. Трохи змазаним та нестійким. Віскі давалось взнаки.

— Так, це я зараз з тобою говорю… Я… — пауза. Йому важко було знайти потрібні слова. У важливі хвилині вони завжди кудись діваються. Вивітрюються із пам’яті, наче з подихом вітру.

— Ні, не перебивай мене, — він, все ж таки, дивився у пітьму, — Це не занадто, і не банально. Почуття не бувають банальними.

Вулицею проходила молода пара. Сіре легке пальто сплелось із сукнею кольору стиглого персику. Солом’яні кучері, ледь-ледь, торкались високого плеча. Жилава рука обіймала стрункий дівочий стан, а іншою він тримав букет відтінку крові. Почувся легкий сміх.

– І не кажи, що досить. Понад міру! І скільки можна? — він лиш повернув голову вбік. — Про кохання не говорять занадто багато. Його відчувають. Переживають, знову і знову… Навіть, коли і дуже боляче.

Троянди. Так, він таки розгледів.

Коли парочка проходила повз дрімаючий ліхтар, тьмяне світло вихопило із темряви букет квітів.

«… і перший поцілунок,

і квітииии, ромашки…»

Його очі, мимоволі здавалось, надибали цей текст на мокрій бруківці.

Він повернувся. Спустився плечима по холодних батареях. Присів.

Погляд втупився у центр кімнати.

«відверто кажучи, я не можу дати тобі відповіді на ці запитання…

не тому, що не знаю що сказати…

а тому, що я дійсно не знаю що саме сказати…»

— Чому? Чому ти так не змогла мені відповісти?

Його голос надривався. Скреготав, як потерті шестерні старого механізму.

— Чому ніколи не говорила зі мною, — пауза, — щиро і до кінця?

Кімната віддавала луною.

— Ти розумієш як, розумієш? Відверто! Довіритись, розкритись!

Із його скроні потекла цівка поту. Чорна сорочка, із розстебнутим зверху гудзиком, прилипла до тіла. Босими ногами він пройшов по білих листках, розкиданих повсюди. Залишав, ледве примітні, сліди.

Присів, обхопивши коліна руками. Схилив голову. Мовчав.

Знову піднявся, зробив коло, повернувся до вікна.

Відкрив його навстіж.

Людей на вулиці прибавлялось. Травневий вечір дарував тепло та спокій. Огортав ароматом, наділяв відчуттям полегкості та затишку.

Під вогні ламп, видихав галонами воду центральний фонтан. Годинник міської ратуші вибивав одинадцятий раз. Захоплювала погляд вежа стільникового зв’язку, що вигравала синьо-жовтими кольорами. Романтичної атмосфери додавала тиха скрипка. Її голос звучав лагідно та сумно.

«і багато чого вперше…

цей список можна продовжувати і продовжувати…»

— Чому ти не хочеш все повернути, як було?

«я хочу побути сама… от і все…

мені так добре…»

— Ти завжди говорила, завжди, — погляд в центр кімнати, — що тобі було дуже добре. Найкраще житті, що з тобою траплялось.

«хоча з тобою було дуже крутоооо…»

— Навіщо, навіщо тоді ти пішла? Залишила мене самого?

Сльоза скотилась з його очей.

— Навіщо?

«я вирішила, сама не знаю чому…

просто так відчуваю… на якомусь інтуїтивному рівні… просто якось воно само так підходить…»

Рукавом витер очі. Вдихнув гарячого повітря.

Схопив віскі. Влив всередину. Гарячково ковтав пекучу рідину.

Не витримав довго. Шлунок знову завив. По тілу прокотилась хвиля тремтіння. Його струсило.

За кілька секунд, вирвало.

Він схопи пляшку і якнайсильніше пожбурив її. Прямо у відчинене вікно.

Зробив зусилля, його обіцяло ще раз вирвати. Минуло.

Тіло заспокоювалось, розум поплив.

Тепер кожне наступне слово вилітало мляво. Кострубато та не завершено. Він взагалі сам розумів, що марив? Можливо.

«вибач мені за такі слова… я просто не хочу тебе мучити…»

— А ти, ти розумієш…

Вимовляв він із закритими очима. Видавлював кожне слово, як тюбик зубної пасти, що давно закінчився.

— Ти розумієш, як мені зараз погано! Як ти зараз мене мучиш? Мучиш тим, що тебе немає поряд! Що ти…

«справа тут просто в мені…»

– І справа в іншому. Ти пішла, а я, — цівка на скронях переросла у джерело, — я так і не зміг тебе відпустити. Не можу, розумієш? Не можу!

Його голос ревом вилетів із кімнати.

«як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

– І вибачити, — широко відкрив очі, поглянувши на Неї, — вибачити — значить відпустити.

«як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

— Просто не можу, — він піднявся і попрямував до вікна.

Заскочив на підвіконня. Подих травневого вітру.

Його ноги тремтіли, відчуваючи висоту.

Серце гупало перед наступним кроком.

Дихання то уповільнювалось, то знову, мов востаннє, легені всмоктували вечірнє повітря.

Він повернувся плечима до нічного міста, вперся поглядом у центр кімнати. Дивився на Неї. Спокійну, тиху. Беззвучну, наче примару з іншого світу. Немов життя тихо покидало Її.

«як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

— Просто не можу тебе відпустити!

Його очі налились свинцем, втратили життєвий вогник. Помутніли. Два крижані айсберги травневої ночі.

– І вибачити, — погляд опустив, набрав повітря та поглянув, — і вибачити, теж не можу!

Його руки легко відштовхнулись від вікна. Ноги, більш не тремтіли. Вільно бовваніли у повітрі. Босоногий, вирвався полетіти.

Єдиний раз в житті. Єдиний, як справжні почуття.

Його політ видався фатальним.

Не лише для нього.

«як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

 

Вона навіть не ворухнулась.

Прив’язана посеред кімнати до стільця, мовчки плакала.

Сльози змочували кляп та скоч, замотаний навколо її рота.

Шнурок, боляче, понатирав їй ноги та руки. Вгризся в плоть.

Найгірше було не це…

«як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

Вогонь бив у скроні. Пальці німіли.

Тіло хололо. Ледь трясло. Її морозило.

Вона втрачала свідомість.

Із глибоких ран на руках витікало життя. Секундами та червоними струмками. Годинник повернув назад.

Одна по одній, біля ніжок стільця, її кров падала в калюжі. Краплями…

На підлогу встелену листами. Білими, загубленими острівцями посеред нічної пітьми. Посеред втоми та відчаю. Тиші.

Коли занадто пізно — кричати теж не вихід.

Білу футболку вкрила крива рана. Столовий ніж, мов одинокий маяк, стирчав із правого боку. Глибоко всередину всмокталось лезо.

«як зможеш колись, то ВИБАЧ…»

Він кохав Її, тому не міг відпустити. Віддати в чужі, не його руки.

Померти і залишити Її саму.

І вибачити, теж не міг…

Гончаки з пекла

«Напевно, якщо собаки почнуть говорити, то нам з ними стане також складно, як з людьми»

К. Чапек

Видавалось, палаючих очей в темряві збільшилось до півсотні.

Патрони помалу закінчувались, але завивання лиш посилилось.

Нічне повітря опустилось на кілька градусів. Туман пеленою встелив прилеглий ліс, який розкинувся біля хатини. Наскочив на невелике озеро. Єдина стежка, що змією тягнулась у лісову гущавину та вибігала на шосе, була розмита тижневою зливою.

Шляху назад немає. Відрізаний.

Дощ мляво барабанив по вікнах. Змагався у швидкості із стуками його серця. Тіло обважніло, повіки закривались, але пальці і далі міцно стискали рушницю. Відклеюючись від стіни, чоловік піднявся та став на одне коліно. Відчинив маленьке віконце.

Очі шукали щось у темряві, націлювались. Середній палець, мов приріс до спускового гачка дробовика, нервово тремтів. Дихання сповільнилось. Із рота цівкою виривалась пара.

Ще один вистріл прогримів серед лісу над озером.

Палаючі очі лиш на секунду зникли. Одразу замість них з’явились дві пари. Червоних, розжарених. Начебто вилетіли у нічну пітьму прямісінько із піднебесної. Ситуація нагадувала грецький міф: замість однієї зрубаної голови Гідри — з’являлись дві нові.

Чудовиськ так просто не вбити.

Це вперше його тіло трясло перед пострілом.

Затримати на секунду дихання. Надавити ледь-ледь на гачок, бачачи перед собою жертву. Це ж звична справа! В цей момент серце, наче заміняли шматком льоду — воно не билось. Заніміло.

Слабке потріскування у вухах. Язик прищемлений зубами. Погляд сконцентрований. Тіло — розслаблене, мов після тайського масажу.

Потім постріл…

Гра із чужим життям — це теж наркотик. Коли від твого вибору, подиху чи стуку Мойри обривають чужу нитку. Маніпуляція, яка зводить палець вгору чи, опускаючи вниз, спалює щось живе в середині.

Цього разу на кону партії було покладено його життя. Буває, мисливці рано чи пізно стають жертвою. Життя часом грає барвами.

Полювання розпочате…

Повернутий вперед, корпус набув трохи нахиленого положення. Ноги, зігнуті в колінах, були розставлені ширше плечей. Тепер віддача, що відчувалась стрільцем, зводилась до мінімуму. Прийнята агресивна стійка, дозволяла краще контролювати зброю та швидше виконувати повторні постріли. Гвинтівка «Remington 870» із прицільним пристосуванням погано підходила для швидкої стрільби і до того ж була непридатною до слабкого освітлення. Вона залишилась його єдиною зброєю. Зате він пам’ятав одне — надійніший тільки револьвер.

Із дробовика пішов дим, чоловік викинув гільзу, поставив його збоку та потягнувся до склянки. Горлом прокотилась тепла рідина, а очі закрились від блаженства. Голова скотилась на плече.

Темрява накрила його.

Завивання викинуло його із Едему, повертаючи у сіру картину Содому та Гоморри. Дихання смерті відчувалось за вікном. Не вистачало тільки вогнів із неба. Можливо, десяток єгипетських кар поки що запізнились із приходом.

У підствольному, трубчастому магазині залишився лиш патрон. Перезарядивши зброю, перекручуванням рухомої цівки, він знову притулився до стіни. Потім визирнув у вікно.

Темрява та червоні плями із пекла.

Вистріл…

— Кляті собаки! — вирвалось у нього. — Бридкі виродки!

Рушниця із глухим ударом повалилась на дерев’яну підлогу, яку хаотично вкрила повна жменя гільз, та замовкла. Важкий стогін кам’яною брилою глухо прокотився у грудях. Думки вовтузились у мозку, мов дощові черв’яки. Сірою масою виповзали на зовні. Прогризали тонку стінку під назвою «Надія».

В його очах читалась зневіра. Туманна вивіска, що виходу немає — ставала все більш виразнішою. Чіткішою.

Виходу немає! Все скінчено!

Рука інстинктивно потяглась в глибоку кишеню. В його пальцях закрутилась пачка «Camel». Як і набоїв в магазині дробовика, сигарет залишилось лише дві штуки.

— Що за в біса паскудний день? — вихопилось у нього.

Закинув в кутик рота одну та, по старій звичці, розжовував її кінець. Він почав долонями легко прихоплювати себе по грудях, розшукуючи вогонь. Металевий блиск виринув із лівої кишені куртки. Вхопивши в кулак, чоловік розкрив пальці та поглядом приклеївся до подряпаної запальнички.

Покрутив її та підніс ближче до очей.

— Звідки вона у мене? — нахлинули думки. — Скільки себе пам’ятаю, завжди була при мені.

Глухе завивання повторилось знову.

— Згадуй, ідіоте! — дивився на подряпаний і потертий метал. — Згадуй!

Кілька разів клацнув нею. Показався ледь вловимий вогник, пішов дим.

Він спустив пару нерівних кілець, розслабився. Очі самі помалу закривались. По тілу пробігла полегкість, легка втома.

Чулося капання дощу. Брязкіт об скляні шибки.

Йому здалось, що завивання наблизилось.

— Аааа-га-га-га! — широко розплющив очі та залився глухим сміхом. — Я згадав, згадав!

Вдарив себе рукою по коліну. Вдихнув побільше всередину диму.

— Та це ж дарунок, дарунок! — глуха пауза. — Подяка за кляту послугу!

Ще раз потягнув сигарету, струсив попіл. Недопалок, жовтогарячим вогником, полетів вздовж кімнати. Потягнувся ще по одну.

— Шмаркатий виродок, Чібур! — знову показався вогник. — Клаповухий засранець! То все через нього, через цього бовдура…

Спогади закинули його у дитинство.

 

– І що ти мені за це даси?

На нього дивилося розгублене обличчя з карими, заплаканими очима. Лице напроти розчервонілось. Трохи шморгав забитим носом. Великі вуха стирчали врізнобіч, як локатори.

— Повторюю ще раз, для глухих: що ти мені даси?

Без відповіді, тиша.

— Чібур, ти що не чуєш мене?

— Чую, — схлипнув, — добре чую!

Кличка «Чібур» — була пречудовою ідеєю. Краще і не придумаєш, особливо для друга. А він не мав права скаржитися. Це неписане правило дитинства: друзі — не ображаються. Ніколи!

Спочатку, було просто — «Чебурашка». Малий ростом та до чорта вухатий. Тоді в компанії прокотився анекдот: про Чебурашку, що передивився «Термінатора». І після сеансу прокричав:

— Тепер я — Чебуратор!

Вони довго сміялись. До сліз. А потім і вихопилось у нього те зловісне:

— «Чібур»! Тепер ти — «Чібур!»

Ярлик на все дитинство.

– І що? — пауза, — І що, що чуєш? Не бачу результату.

— Я… Я не знаю, не знаю!

Русявий хлопчина, років семи, потер рукавом по обличчю. Величезні вуха почервоніли. Промовчав трохи, набрав сили і промимрив:

— Я чесно не знаю!

— А хто буде знати, Папа Римський? — він зловтішався далі.

— У мене нічого немає, — продовжував малий.

— Ти сам знаєш, що з тобою буде? — голос звучав холодом. — Знаєш, якщо ти цього не зробиш?

Кілька секунд натягнутої тиші. Очі втуплені в землі. Важкі вдихи повітря.

— Знаю, але… Але у мене нічого немає, чесно.

— Подумай краще, згадай!

— Міську, чесно тобі кажу! — Чібур знову шморгнув носом, — Нічого цікавого для тебе… Я-не-маю! Я-не-знаю!

— Значить підеш сам. — хрипко засміявся, — Сам-самісінький, ввечері. Поскладаєш їх в мішок, щоб не дзявкали, і…

— Й-я… Я не зможу, — ледве стримував сльози всередині, — не зможу! М-мен-ні с-страшн-но, м-мен-ні ш-шк-код-да їх. Й-я, я не мо-жу, н-не мо-жу…

— Дивись, ще розплачся мені тут! — він потягнувся в кишеню за пачкою сигарет. — Ха, Чібур-Плакса! Плакса-Чібур!.

Пауза. Потім відкрив невелику пачку. Дістав одну, закинув у кутик рота. Розжовував. Ще раз постукав по кишенях. Пусто.

— Чібур, вогню не маєш?

— Вогню?

— Ні, бовдуре, — здихнув злегка та плюнув на землю, — атомної бомби в кишені. Вогню, звичайно!

Потер рукою лице, де пробивалась ледь помітна щетина.

— Сірника, запальнички. — засміявся сам до себе. — Може в тебе, там ще кресало твого прадіда завалялось?

За мить в кулачку Чібура зблиснула металева річ. Клацання. Показався язик невеликого вогника.

— Що це, Чібуре? — затягнувся сигаретою, пішов димок.

— Запальничка.

— Та я зрозумів, що не граната. — потягнув ще раз. — Чия?

— Моя!

— Звідки? — дим мляво пробирався легенями. — Вкрав у підсліпуватого дідка біля церква. Той що мимрить: дай пару копійок.

— Та ні, батькова.

— Та у тебе його не було, ідіоте. — засміявся, а туман вихопився крізь діряві, пожовтілі зуби. — Ти ж його ніколи не бачив. Брешеш, Чібур.

— Не брешу! — замнувся на секунду, немов щось згадував, або відкривав велику таємницю. — То все, що від нього залишилось. Мама мені говорила. Коли він пішов від нас…

— Не від вас, а від неї, бовдуре. — вишкірив зуби. — Ти ж знаєш, що вона стерво. Знаєш?

— Не говори так про неї, вона… Вона моя мама.

– І це не заважає бути їй стервом! Тому він кинув її, розумієш? — сигарета майже догоріла у його пальцях. — Ти ж не винен, що він пішов…

Затягнувся ще раз та викинув недопалок. Ще кілька секунд палахкотів вогник, а потім помер. Перетворився в попіл.

— Як ти мені розповідав: вийшов по цигарки і не вернуся, так?

— Правда, — сумно додав малий, — саме так.

— А тепер вона на тебе все скидує. Що не так? Чого мовиш?

Ні слова виправдання. Чібур опустив очі. Злегка покусував нижню губу.

— Так, друже, все так… — похлопав його по плечі. — От що я тобі скажу. Відкрию, так би мовити, велику таємницю життя, — прикрив ліве око, змірявши друга, немов оцінював річ, — ну, або як у тебе — жалюгідного існування.

Він дістав і ще одну цигарку. Операція повторилась. Але тепер у його руках блищала запальничка. Запал, дим, вогник. Вдих всередину. Видих назовні через ніс. Ще раз, імітуючи дракона, через рот.

Підкинув металеве тіло вгору, зловив. Зажав в кулаку. Розімкнув, ще раз глянув на неї. Засунув у кишеню.

— Е-е-е-е, — лиш пробелькотів Чібур.

— Чекай, не перебивай. — випустив клубок диму. — От що я хотів тобі сказати: У всьому винні жінки

Секунда, додав:

— Та, всі баби — стерви.

Новий подих диму.

— Ще без ліфчиків чи вже з динями. Всі вони — курви! Зрозумів?

Закрив очі. Щось знову розмірковував. Його друг мовчав.

— Твоя псина, сучка, нагуляла малих, сліпих виродків. А тобі прийдеться їх йти топити. Ти знаєш, як вони дзяволять. Подякуй їй!

Малий широко тримав розплющені очі.

— Мамці твоїй, теж дяка-шана. Що, не може сама піти? — поглянув прямо на нього. — Не може?

— Вона, вона… — нарешті почав знову говорити, — не має часу, вона працює. Приходить пізно ввечері замучена.

— Я би тобі сказав: чого вона пізно приходить замучена?

— Чого? — для Чібура це здавалось таємницею.

— Виростеш, ха, зрозумієш, малий!

Він розвернувся, наче хотів іти. Навіть не попрощавшись.

Повернув голову назад, до друга, промовив:

— Так що, це, — показав на зім’ятий кулак у кишені, — моє! І твоя проблема, вважай, що вирішена.

— Але… — протягнув малий, — але… вона…

— Так, Чібуре, давай без цього… — він прицмокнув. — Запальничка моя — щенята потоплені — мамця задоволена!

Одна рука і далі тримала запальничку в кишені. Іншою виставив великий палець, колупався в зубах.

— Ні, то я пошпарив до Малої, — блимнув лівим оком, — а ти починай ревти і збирати малих виродків…

Звук вимкнули. Чібур вагався. Перебирав пальцями. Кусав губу, але він вже знав відповідь.

— А, то що? По рукам?

— По-ру-кам! — не впевнено процідив малий.

— Ввечері чекаю пакунок. Хочеш, можеш піти зі мною, — хрип, сміх, кашель, — боїшся, сам закину їх в річку.

Він висунув з кишені запальничку, ніби прощаючись, помахав нею. Засунув назад. Руки в кишенях. Копнув камінцем, хотів розвертатись.

— Що ще, Чібуре? Питай, не мнись.

Його менший друг набрав повітря, вистрілив:

— Твоя Мала… — продовжив, — теж — стерво?

— Аха, Чібуре! Молодець, п’ять з плюсом, — засміявся він. — Ще й яка стерво!

Пошкрябав себе по голові. Витягнув вказівний палець вперед, додав:

— Але в неї класні груди, — уявивши, прицмокнув. — За груди можна пробачити все!

 

Виття! Виття! Ще ближче, ще дужче.

Він примерз очима до запальнички. Не рухався.

Виття! Скажене собаче виття.

— А дідько би тебе взяв! — він враз підскочив. Із місця. Із спогадів.

Стиснув якнайсильніше метал та пожбурив його у темряву.

— Клятий Чібур… І клята твоя запальничка!

Від злості чи спиртного його лице палало. Очі обпікало вогнем. Прокашляв знову. Рвучким рухом захлопнув вікно та обперся об стіну. Сповз.

Він знову сидів на підлозі поміж гільз. Залишків мертвих сигарет. Розбитих пляшок.

Потягнувся до одної напівпорожньої. Висмалив ще половину. Цівки спиртного текли небритим підборіддям. Стікали по руках, горлі. Трохи захлиснувся. Сплюнув.

Його рука потягнулась до гвинтівки. Перезарядив, зайняв позицію.

Не цілячись, вистрілив. Поцілив точно!

Червоних вогнів збільшилось. Вони підтяглись ближче. Метр за метром, відстань до хатини зменшилась. Почулось недалеке гарчання.

Він притулився чолом до ствола дробовика. Знову згадував. Життя, як у старому німому кіно, пливло на дерев’яній стіні. Обривками.

Кадр зупинився. Плівку зажувало.

Він побачив, як у його руці білий мішок. Старі, трохи порвані, обшиті ниткою спортивні штани. Не кращі кросівки.

Тихе скавучання.

Тоді він забрав у Чібура посилку і понісся до річки. Сказав на прощання, що швидко, бо його чекає Мала. Кілька хвилин, один рух. Звук темної води і справу зроблено. Потер руки та до Малої, тицькати. Забрати її, завести у старий магазин з побитими вікнами. Пиво роздобути, не продають, дістане!

Розповідь звучала правдоподібно.

Насправді ніякої Малої не було. Ні класних грудей, ні тицькання. Дещо треба було придумати, прибрехати. Виглядати старшим у очах друзів. Досвідченішим, не так просто. Крутієм та поганим хлопцем.

Особливо, поганим!

Здаватись поганим було не бажання, а нуждою. Щоденним правилом, без винятків. Особливо, коли вдома все до всрачки зле. Батько вертався з роботи п’яним чіпом, валився і хропів. Подавав без причин уроки життя, приправляючи кулаком. Матері було однаково на нього, лиш би звалити на ніч.

— Всі ви однакові — стерви!

Поглумитись з когось іншого та завдати болю, виглядало ліками. Полегшенням, ковтком холодного спиртного.

Тієї ночі, п’ятнадцятирічним, він здійснив своє перше вбивство. І йому сподобалось.

Він пам’ятав: мішок вода поглинула одразу. Але Чібур його добре не зав’язав. Скував до купи. Вміст вихопився на зовні. Посеред темних хвиль показались кілька живих клубків.

— Та вони самі потонуть, — шептав тоді, — потонуть.

Стиснув у руках запальничку, підняв сигарету, черкнув вогонь. Палив та дивився на боротьбу із стихією. Йому стало нудно чекати і він, сам не тямлячи, прохрипів:

— Зараз я вам допоможу, виродки!

Схилився і пожбурив перший камінь у воду. Мимо.

Потім інший, і ще один.

Метеоритний дощ накрив річку. Тихе дзявуління накрили звуки ударів. Хоча хрускоту кісток він не чув. Як і не бачив маленьких бризків крові із розбитих черепків. Тіла опускались під воду. Деякі знову вихоплювались на зовні.

Усмішка, приправлена сигаретою, грала на обличчі.

Усмішка, приправлена сигаретою, грала і тоді, як його викинули із профтехучилища. На середині першого року. У першу чергу за прогули. Далі — за хирляві цитати у сторону викладачів:

— Очкасті підераси, — лиш підсумував, — щурі аудиторні!

Докуривши біля входу, викинув:

— Та до сраки це все. Великої жирної сраки!

 

Виття, знову виття!

У вухах, всередині нього. Виття уві сні. Виття зранку, вночі. Виття на роботі.

— Я ж везунчик, Чібуре, — вихопилось у нього, — Везунчик, везунчик! Фортуна цілує і мою дупу!

Коли стало ще темніше, йому пригадалось, як попав у притулок.

— Притулок для клятих собацюр.

Робота — для душів, інше не скажеш.

Його взяли охоронцем. Притулок для тварин. Щоб охороняти, освіти не потрібно. Ловцем бродячих тварин, в першу чергу собак. У місті їх розвелось, як обіцянок перед виборами.

Нічого складного. Сачок та пройтись по базару. Велике сміттєзвалище і місячну норму виконано. Зловив одного чи пару, закинув в авто. Привіз, закрив у клітці, відкрив пиво. Закинути ноги та чекати до вечері.

Накласти щось їстівне, щоб не слухати скавучання. Присипляти тих, хто ледве лапи тягне. Бувало, що просто відстрілював їх. Там, за сараєм. Потім, приходилось вивозити та закопувати.

Найгірше — вигрібати від них лайно. Чистити вольєри.

Приїжджали різні інспекції, захисники тварин, дівчатка у формах.

— Курити не можна, ви що? — одного разу до нього звернувся дідок в окулярах, — дим їх вбиває, як і інших.

— Та мені срати на ваших псів, — хотілось йому відповісти, стримувався. Робота таки, не викинуть, але на пиво стягнуть. На додачу колупатимуть, мозги пограють.

— Вибачте, нерви, забуваю, — відповідав чемно, показуючи жовті зуби.

— А ви знаєте, — продовжував дідок професорським тоном, — що на собаках роблять також досліди?

— Та чорт його маму знає!

— Що? Не почув, добродію. — перепитав старий.

— Кажу, що звідки я — простий охоронець, можу знати, — зробив найдобріший вираз лиця. — Чув, що на пацюках.

– І не тільки на них, — чоловік поправив окуляри, продовжив — на собак також. В минулому…

— Зараз, в біса, почнеться лекція, — лиш прошмигнула думка, але намагався слухати.

— … на собаках породи грейнхаунд, в госпіталі Святого Томаса, в Лондоні…

— Лондон, щось знайоме…

— … дихали димом через трубку у трахеї. І…

— Вибачте, — не витримував він, — чесно кажучи, дуже цікаво, але у мене ще багато роботи. Вольєри не всі почищені, собаки голодні, може і породи грейДаун…

— Грейхаунд, — почулось за плечима. Швидкі кроки зробили своє.

 

Він не витерпів, коли почулось подряпування. Двері скрипіли, кігті врізались у деревину. Виття перескакувало через вікно і било… просто вдаряло по вухах, металевим молотом.

— Ще не час, не зараз, виродки. — він просичав, піднявшись.

Глянув у вікно. Холодок пройшов по тілі. Тремтіння.

Пекельне дихання вдарило у обличчя.

Червоних вогнів, цяток. Дюжина, дві, а може сотня?

Всіх гончаків пекла випустили на волю?

— Не дочекаєтесь, не візьмете…

Оглушливий постріл. Тремтіння у пальцях. Гучне гупання у скронях. Перезарядка.

Виття! Виття!

Націлився. Прямо в голову.

Звір відкрив пащеку і кинувся до вікна.

Постріл!

Перезарядка, постріл. Клац, клац, клац…

Палець завмер на гачку. Задубів.

Клац, клац, клац…

Заклинуло? Стукнув об стіл. Порожні пляшки покотились до долу. Розбились. Скляні міріади покотились підлогою. Запаху алкоголю він уже не відчував.

Не допомогло!

— Курва, не зараз, ні… — він не відчував власного крику.

По дверях знову загупало. Тріск. Скавучання. Дряпання.

Він прикрив очі. Глибоко вдихнув. Опустив зброю собі на коліна.

— Пусто, — голос звучав тихо, мов молитва, — у магазині пусто. Патрони!

Патрони закінчились.

— За що? За що мені це? За що? — із кожним словом ударяв головою по дерев’яній стіні. — За що?

Перед очима попливли картинки. За що?

 

— За що? Що вони вам зробили? — ледь чулися слова крізь плач.

Він стояв мовчки із зброєю у руках.

— За що, поясніть? — лице дівчинки зачервонілось від сліз.

Тримав, як завжди, затиснуту сигарету. Мовчав.

— Чому, чому так? Для чого ви це зробили? — вона продовжувала нити.

Пустивши дим, тримаючи сигарету між пальцями, промовив:

— Це наказ, — металевим голосом, — розпорядження від районної ради про відстріл всіх бродячих псів.

— Але вони не бездомні, вони мої, — вона продовжила, — Мої розумієте?

— Всі собаки, без нашийників…

— На них були, я сама чіпала.

— … які вільно прогулюються на вулиці…

— Та вони вибігли з подвір’я просто. Вони…

— … загрожують людям, через численні напади та…

— Вони, вони загрожують? — замість сліз в її очах загорівся вогник ненависті, — Кому? Людям, вам? Люди загрожують собакам, а не навпаки. Ви чули, чули?

— Я не підписував розпоряджень, — йому хотілось, якось уникнути дитячих звинувачень.

— Але гачок натискали ви. Ви — вбивця. Вони і ви — справжнісінькі вбивці. — вона запнулась на секунду, ковтнула сльози. — Я вас всіх ненавиджу!

Із цими словами бігом зникла із його очей.

 

Перед очима прошмигнула ще одна картинка. За що?

Та сама дерев’яна хатина. Глухий ліс. Стежка, яку часто заливає дощ.

Люди із зброєю у спеціальному одязі. Мисливці?

— Так, панове, вітаю вас із відкриттям сезону, — тоді його слова звучали урочисто і піднесено. Наче він виступав на якомусь параді, народних зборах, науковій конференції.

— Всі приготувались, перевірили зброю…

— Здали куплені білети. Набрались терпіння…

— Тварин уже випущено із кліток. Територія обгороджена…

— Хто найбільше вполює — забирає все. Ставки прийнято!

— Всім удачі: менше пострілів — більше попадань.

Всі побігли вперед полювати. Він тихенько забивався у хатину, наливав віскі, запалював сигарету. Розклав квитки, підраховував ставки. Вторговані гроші. Ідея ж його. Чудова, правда?

Забирати собак із притулку. Кому ж вони потрібні?

Відвезти у глухий ліс. Обгородити територію. Зробити кілька вольєрів.

Годувати, аби трохи мали сили бігати. А потім випускати і…

Розпочинати на них полювання. Змагання, гра на виживання.

Сезон полювання рано чи пізно закінчується, а тут — цілий рік.

Бездомні собаки, кому до них яке діло?

Яка різниця де помирати? На вулиці, смітнику чи притулку? Від препаратів чи кулі мисливця?

Собачі бої — крутий бізнес. Полювання на собак. Чому і ні?

 

— За що? За що? — продовжував хрипло бубніти.

Далі опустився на коліна. Молитися? Прощення прохати ніколи не пізно.

— Боже, я не знаю… Що Тобі казати, просити… Я-я ніколи, не…

Коли зринули перші слова, втоплені алкоголем, він зупинився. Застиг, онімів. Відкрив очі та опустив голову вниз. Підняв одне коліно.

— Не може бути! — широко відкритий рот, обличчя видовжене. — Молитва почута? Чи йому до чорта пощастило?

Під коліном лежав цілий, невикористаний патрон.

Він підняв його тремтячими пальцями. Підніс до очей, кліпнув. Покрутив у пальцях, і… поцілував.

Швидко зарядив. Поклав дробовик на коліна.

— Ну що, покидьки, я готовий. Давайте, візьміть мене.

Облизав у екстазі губи.

— Тільки спробуйте! Отримаєте в татка трохи пороху.

Вікно розлетілось у друзках. Чорні тіні перескочили в середину.

Виття! Виття!

Двері із гуркотом відчинились.

Показались дві чорні лапи, а потім величезні морди. Із зубів скрапувала слина, червона. На хребті стирчала їжаком шерсть. Хвостом тварюка барабанила по стіні.

Вогні, що світились у темряві, тепер опинились всередині. Замість очей — величезні пекельні краплі крові.

Несамовите виття. Гарчання. Вогонь піднебесної.

Тіні накинулись на нього. Рвали штани на клоччя. Сорочку. Ноги вкрились глибокими порізами. На животі з’явилась рвана рана. Бризнула кров. Укус за укусом. Шматки плоті виривались у повітря. Він закричав. Із всіх сил.

Розмахував дробовиком, але не довго. Пітьма накрила його повністю.

Підняв зброю і вистрілив…

Поліцейська машина застрягла в грязюці. Ревла, але не рушила. Блимали мигалки. Почувся потужний крик мотора, марно. Втомився, загримів. Потух.

Двійко поліцейських висунулись із авто. Поглянули навкруги. Вдихнули.

— Ти також відчуваєш себе агентом ФБР? — промовив він.

— Аякже, Малдер! Вперед, за мною. Дівчата перші, правда? — дівчина посміхнулась та пішла вперед.

— Ти ж знаєш, спеціальний агент Скайлі, — зробив він паузу, — що спереду ти дивишся просто крутизно!

— Так, ковбой, спини коня, — вона зупинилась, — і хватить витріщатись на мій зад. Не знайдемо браконьєрську хату, будеш наступних два роки на велосипеді підлітків ганяти.

— Ти зовсім не розумієш жартів, — промовив він, пробираючись вперед.

Вони пройшли лісом метрів п’ятдесят і перед їх зором відкрилась незвичайна картина. Велика дерев’яна хатина, кілька менших будівель, столики. Все це під колючим дротом. Озеро.

— Цікаво, Скайлі, під током?

— Зловись ротом за дріт — знатимеш! — тепер у неї з’явився хороший настрій. — Знайшли, інформація підтвердилась.

— Я ж говорив, все буде добре.

— Побачимо уже, — вони зробили кілька кроків. — Щоб там не було браконьєрів, готових до Третьої світової. От тоді буде весело.

— Тримайся позаду, крихітко, я тебе…

— Прикриєш? — сміх продовжився. — Давай ковбою, уперед.

Вони легко відчинили браму. Зрозуміли, що сюди часто заїжджають авто. Хоча слідів видно не було, дощ про це подбав. Велике подвір’я, альтанки, оглядова вежа. Пусті вольєри. Для чого?

Оглянули одну, іншу малу хатинку, нічого.

— Бачиш, — показала пальцем на найбільшу хижу, — вікно розбито, із середини. Підозріло, поглянемо? Але без геройства, все по плану.

— Ок, Мала, все, як в книжці пише.

– І не називай мене, Малою, — щоки надулись, — а то вліплю з кулака по пиці. Не подивлюсь на статут, зрозумів?

— Егеж, тупому ясно!

Підійшли до дверей, відчинили.

Легкий запах алкоголю, який так швидко не вивітрився, ударив в ніздрі. Вловлювався і ще один. Смерті.

Вони ступили крок. Другий. Розбиті пляшки, розкидані гільзи. Та…

— Боже, — скрикнула вона та втупилась лицем у груди напарника.

— Ніякий не Боже, а просто труп, — іронічно підмітив. — І ще свіжий. Так, що — рихтуйте голубці.

– Ідіот, — зробила вона зусилля над собою, підійшла ближче, — ніякої поваги до мертвих. Дзвони у центр, хай приїжджають специ і беруть медексперта.

— Для чого? Що тут не ясного? — поглянув на неї, посміхаючись. — Щоб мені ногу прострелили, якщо це не Метод Гемінгуея.

— Самогубство?

— Ні, Мала, вендета. — подивився у її глибокі, кавові очі, додав. — Де ти бачиш сліди боротьби, вибиті двері? Лиш розбиті пляшки.

— А використані гільзи?

— Чорт його знає, розберемося. — потер рукою за голову. — Його одяг не порваний, тільки змочений у віскі. Хіба що на нього напали місцеві білки чи їжаки.

— Звичайно, дурнику, — вона тицьнула його злегка під ребра, — ще скажи, що гончаки з пекла.

Два фото

«Привидам однаково, віриш ти у них, чи ні»

Дж. С. Фоєр «Страшенно голосно і неймовірно близько»

Повна темрява, без надії на поодинокі проблиски світла.

Метро померло ще рік назад. Закрили.

Тиша у підземеллі, глухими ударами, билась об бетонні стіни, зачіпаючи уламки арматури, які, мов поламані кістки, вибивались у різні боки. Шукаючи виходу, вітер, що ненароком потрапив у хитросплетіння цього темного лабіринту, погойдував повислі дроти мереж електроживлення. Металеві рейки, обкусані місцями іржею, покрились шаром бруду, а по обидва боки, сміття купами встеляло трупи щурів. Підземелля мають власні кладовища.

Вздовж колії рухалась сіра тінь.

Тихі кроки ледь-ледь порушували мертву ідилію, і лиш тьмяний промінь ліхтарика вказував, що тут, у передпокої володінь Аїда, є хоч щось живе. Звичайно, не рахуючи колонії гризунів, імперії хробаків, материки інших передвісників гниття, розкладу та смерті. Закинуте метро — ідеальне місце і для монстрів.

Почувся легкий скрип, промінь світла завис, завмер на секунду, і кроки стихли. Потім, сіруватий потік, трохи хитаючись, побіг стіною, вловивши невідомий предмет, зупинився. Металева шапка підземного ліхтаря самотньо телімбалась із боку в бік. Лампочки не було.

— Дідько, — хрипло підсумував хлопець.

Заспокоївшись, впевненіше із кожним кроком, він повів світло далі вздовж колії. Голос вітру, щось нашіптував йому на вухо, викидаючи дивні звуки. Можливо, вони просто селились у хлопця в уяві, поєднуючись із картинками, які збереглись після перегляду фільмів. Тепер, мов по команді, чи реагуючи на темряву, виповзали із своїх домівок.

Гра уяви — дивна річ. Іноді вона створює монстрів із фантиків від цукерок. Варто тільки повірити, дати волю сумнівам і все — ти у пастці. Світло вимкнеться і одразу старенька шафа стане проходом в інший світ. Чудовиська прийдуть за тобою.

Знову мертва тиша.

Власних кроків майже не було чутно. Стуку серця теж.

Коридор повернув ліворуч, а далі, десь за метрів тридцять-сорок, трохи розширився. Помічалось, що територія пітьми тут закінчувалась і повітря, хоч ще дуже сірувато, але наповнювалось світлом. Перед зором хлопця виднілись перші мерехтливі обриси підземних ліхтарів, які ще не хотіли складати своїх повноважень і йти на пенсію, на брухт.

Через кілька секунд, коридор взагалі поділився, рейки розійшлись у протилежні сторони і хлопець зупинився. Проблема була не у виборі куди іти далі? Він добре знав дорогу та не боявся загубитися у підземному лабіринті, тиняючись тут не один рік.

Слово «лякатись» було відсутнє у його словнику, але холод враз пройшовся по спині. Очі забігали, волосинки на руках почали підніматись. Дихання ставало все важчим, пришвидшувалось.

Замість знайомої симфонії, потріскування електронів сплетених із сонатною формою тиші метро, підземний вітер приніс хлопцеві іншу мелодію. Одинокий звук заблуканого голосу.

Здалось, він почув крик.

І ще раз…

Серце пожвавило хід, перейшло на біг.

Зробив пару кроків, прислухався. Навколо нічого. Мертво.

Секунди повільно повзли, а голос тиші, краще пігулок, мав би заспокоювати розбурхану уяву. Чомусь, саме тут, у підземеллі та темряві, ці ліки запізнювались із дією.

— Я знову себе накручую, — стиха мовив хлопець, посміхаючись.

Ще кілька кроків і посмішка сповзла з лиця, а його вуха чітко вловлювали сигнал про допомогу.

Крики виявились справжніми.

Гірше було те, що вони — дитячі.

— Чорт забирай, — пробурмотів собі під ніс.

Хлопець обернувся, глибоко вдихнув та прислухався.

— Допоможіть!

Пальці нервово тремтіли, а звук повторився іще раз. Ноги потяглись вперед, підбігли ближче. Очі наштовхувались на химерні тіні потрісканих стін, де пробивались острівці ліхтарного світла.

— Не може бути, не може бути, — пришвидшив крок.

Перейшов на біг.

— Допоможіть, хто-небудь… — чулося все ближче.

Колії розійшлись знову. Розділились, мов відрубана голова чудовиська. Хлопець повернув ліворуч.

І ще кілька кроків…

— Це не реально, — лиш вихопилось у нього, — цього просто не може бути!

Уява зіграла із ним поганий жарт. Очі обманювали.

У темряві стояв хлопчик.

Невисокий, років шести із світлим волоссям. Зарюмсаний, рясно блищали сльози, а обличчя розчервонілося. Звичайно, що від страху, не холоду. Із носа текли шмарклі.

Трохи трусячись, дитячі руки пригортали щось до себе. Невелике, нагадуючи форму груші, схоже на зім’яту подушку. Роздивившись краще, хлопець впізнав у загадковому предметі просту іграшку. Плюшевий ведмідь, заховавши свої очі-гудзики, втупився головою у маленькі груди.

— Привіт, — нотки здивування зашкалювали, — ти, як сюди потрапив?

Дитина, ошелешена появою рятівника, здригнулася та закліпала очима. Рот кілька разів відкрився, повітря ковтками забігло всередину, видаючи важкі хрипи.

— Ееее… ааа…

Наляканий хлопчик намагався видавити, хоч якийсь звук.

— Я… я… з-заблукав. — слова переплелись із сльозами, — Я… я… т-трішки в-відійшов… і з-заблукав…

Хлопець розставив руки перед собою, направивши долоні прямо, повільно підходив до загубленого.

— Не бійся, — крок, і ще один крок, — все буде добре, — зупинився та додав посмішку, — Все буде добре, обіцяю!

Недовірливо споглядаючи, дитина, однією рукою міцніше притискала іграшку, а іншою пробувала витирати обличчя.

— Тебе як звати? — він ще ближче приступив до хлопчика, — Як?

Його голос звучав рівно і навіював теплоту. Потім, майже в притик наблизився до дитини, хлопець присів навшпиньки. Їх очі опинились на одному рівні.

Хлопчик ще раз схлипнув, видавши черговий звук іржавого металу, що гнеться.

— Спокійно, заспокойся, — голос звучав впевненістю.

— В-Влад, — хлопчик тремтів.

Із важким кашлем, дитина, заїкаючись та схлипуючи, випльовувала слова. Плутаючись, вони, по складах та не завжди закінчені, виривались на зовні, розрізаючи тишу.

— М-мій б-брат тут г-гуляв з д-друзями, — проковтнув сльозу, — Й-я з н-ними…

— Стоп, помалу, — хлопець протягнув свою руку і поставив дитині на плече, — не все одразу.

— Й-я в-відійшов… — продовжував бігло і незрозуміло, — з-заблукав…

— Ясненько, заблукав, — щоб зняти напруження, він тикнув пальцем на іграшку, — А його?

— Ееее, що… його, — ще більше розгубившись, малий поглянув на свого пухнастого друга.

— Так, його, — ще раз показав на іграшку, — Чекай! Вдихни глибоко. Затримай… Так! Краще?

— Угу, краще. — похитав головою, — Це «Медя»!

— А мене Вася звати. Приємно познайомитись, — подав дитині руку.

Хлопчик ще раз глянув йому в очі, а потім подав і свою, вільну та трохи мокру від витертих сліз, руку.

— Ну, от, — легко потискаючи, мовив, — о так, і познайомились.

Далі рука хлопця направилась до ведмедя і легко надавила м’яку лапу. Познайомились.

— То, що? Тепер будемо вибиратись звідки, що скажеш?

— Тааак, — лиш протягнув дитячий голос.

— Ну, зібрались? Ходімо, вперед!

Обоє, точніше утрьох, враховуючи мовчазного Медю, вони попрямували вздовж колії.

Вітер трохи затих, а холод ніби відступив від хлопчика, який більше не трусився. Минув і страх, але не повністю. Інколи, він зачіпав дитину за пальці, шептав щось на вухо, змушуючи малого міцніше стискати ведмедя.

Протягом перших десяти хвилин, розмова не дуже в’язалась і спершу чулось лиш їх дихання. Вони дивився уперед, обминали невеликі уламки, що вискакували їм під ноги, обходили купи сміття. Подеколи повз їх погляди пробігав невеликий гризун, мотаючи хвостом, та пискливо дременув навтьоки.

Хлопчик таки трішки розговорився, розповідаючи про себе, батьків та брата.

— Брат у мене найкращий, — малий посміхнувся, — ми завжди з ним разом.

— Дійсно?

— Так-так, от, — зробив паузу, згадуючи, — недавно на рибу ходили. І ти не повіриш… я… я, — хлопчик затинався.

— Повірю-повірю, — добродушно погодився співрозмовник, — розповідай, що ти там?

– І я навіть зловив більшу за нього рибу, ось… — спробував розвести руки, але мовчазний друг Медя, трохи заважав йому.

— Навіть більшу за брата? — хлопець засміявся, — Нічого собі, молодець!

– І він усюди мене бере, — продовжував дитячий голос щиро приправлений захопленням, — навіть коли з друзями, не забуває. Кличе…

– І як тоді він міг тебе загубити? Аааа, — запитливо поглянув хлопець.

— Це-це, я винен, — малий опустив голову, похнюпившись, — він взагалі не мав мене брати. Казав, що замалий, а я попросився.

— Так, твій брат цілковито правий, — коротка пауза, — для підземелля ти дійсно замалий, тебе легко загубити, — підсумовуючи додав, — легко загубити…

— Для пригод не можна бути замалим, — не погодився хлопчик, продовжував, — ну і коли спустились сюди… Нас було з десять, гуляли. Просто він із цією…

— Тобто з цією? — запитливо поглянув новий друг, а потім посміхнувшись сказав, — що з дівчиною?

— Так, Ірою… — так злорадно, протяжно, продовжив характеристику, — Противна така, брата хоче забрати.

– І з чого це ти взяв?

— А вони за руки йшли.

— Ну-і-що? — майже по складах, запитав співрозмовник.

— Це ж так, противно. Фееее, — скривився малий, показуючи язика, — Я йшов позаду, а потім здалось… Зупинився. Затримався і все…

– І ти заблудився, відстав від всіх?

— Тааак, — важко випускаючи повітря, відповів хлопчик

На кілька секунд запала тиша. Можливо, щось хотів сказати Медя, але і цього разу промовчав.

— Ну а ти, що тут робиш? — вихопилось питання.

— Просто гуляю, — спокійно відповів хлопець, — мені тут подобається.

— Як, тут? — здивувався малий, — Не можу повірити…

— Ну і ще…

— Що ще? — одразу запитливо, мовив дитячий голос.

— Не кажи тільки — Феее…

Вони обоє глянули один одному в очі, мов зараз перед ними відкриється велика таємниця Всесвіту.

— Я чекаю дівчину, таку красиву, — зробив паузу, поглянувши уперед, згадуючи її образ, — світленьку, із ямочками та родинкою біля правої брови. — показуючи при цьому пальцем на вказані місця. — Світлана її звати.

Хлопець поглянув на малого. Вони обоє зупинились.

Запанувала тиша…

— Феее, — протягнув хлопчик і обоє залились сміхом.

Розмова долала нові кроки, спокійно та із теплотою, мов між давно знайомим друзями, які ще із дитинства знають один одного. Пройшло ще хвилин п’ятнадцять і вони зупинились.

— Так, ми майже прийшли, — промовив хлопець, — а далі повернеш на ліво, бачиш? Кілька кроків і там буде вихід, зрозумів?

— Так, зрозумів, — похитав малий головою.

— Тоді далі дійсно сам?

— А це точно не далеко?

— Чесне слово, — хлопець підняв руку вгору, — хай твій ведмідь мені руку відгризе, якщо брешу.

І ще раз легкий сміх пробігся тунелем.

— Тоді, сам-сам, — і вони попрощались.

Хлопчик міцно потиснув руку, а його новий знайомий, знову опустившись навшпиньки, проводжав малого помахом руки. Дитячі ніжки швидко пробігли вперед, а рука міцно тримала мовчазну іграшку. За хвилину він зник із виду.

 

Дитя повернуло та опинилось недалеко від ліхтарика, що блимав над дверима. Лампочка працювала сонно, але вихід можна було побачити ще здалеку. Сходи.

Поряд, притуливши плечима об стіну, сиділа дівчина, опустивши голову вниз. Її світле, довге волосся покотилось додолу, майже не зачіпаючи брудну підлогу. Обличчя сховалось, а руками міцно обняли коліна.

Між її пальцями, хлопчик вгледів шматок газети, що бовванів, і от-от пробував вирватись. Малий підійшов ближче, залишилось кілька метрів, а дівчина так і не підводила голову, вдаючи, що не чує наближення кроків.

Хлопчик зупинився і тихенько присів.

— Привіт, — глянув на неї, — Як справи? Тут вихід, правда?

Дівчина злегка підняла голову, показуючи свої заплакані очі.

— Чекай, а я тебе впізнав? — малий посміхнувся, а потім, зробивши обличчя задуманим, промовив, — Та ти Свєта, правда, так? Мені за тебе Вася говорив! Дійсно, ось… — хлопчик показав пальцем на її обличчя.

— Я впізнав тебе, родинка біля правої брови? — засміявся. — Він тебе чекає, він там… — піднявся, зробив крок, — ти тільки нікуди не йди, зараз…

— Ось, краще потримай мого Медю, — поклав іграшку перед нею, ще крок, — я швидко за ним, покличу…

Плюшевий ведмідь, із пустими очима-гудзиками, сумно сидів у тьмяному світлі, споглядаючи на дівчину.

Вона застигла поглядом.

Шматок газети вирвався із пальців, її лице побіліло, а руки затрусились. Очі розширились і покотились сльози. Слова, так і залишились всередині…

Дівчина упала на коліна.

Потягнулась зором до куска газети, підняла його вгору і…

На пом’ятому, витертому шматку виднілись два фото.

Одне з них було її хлопця, а інше — дитини з ведмедиком.

Напис звучав: «… студент рятував хлопчика. Обидва потрапили під поїзд. Загинули».

Метро померло ще рік назад. Закрили…