Еліна Заржицька

Черепаха Наталка — мандрівниця

Казки для дошкільного та молодшого шкільного віку

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка — добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, стоніжку Ніну, жабенятка Грицька і багатьох інших.

А ще вона любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує.

Ось зараз Наталці вдалося допомогти не будь-кому, а справжнісінькому інопланетянину. Не вірите? Ось послухайте, як все відбувалося насправді.

Малюнки зроблені учнями загальноосвітніх шкіл Дніпропетровської області.

Як черепаха Наталка інопланетянам допомагала

Події починаються. А ви пам’ятаєте Наталку?

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка — добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, стоніжку Ніну, жабенятка Грицька і багатьох інших.

А ще вона любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує.

Ось зараз Наталці вдалося допомогти не будь-кому, а справжнісінькому інопланетянину. Не вірите? Ось послухайте, як все відбувалося насправді.

Подія перша. Як Наталка з інопланетянином розмовляла

Наталка з тритоном Тришкою прийшли на дитячий майданчик — на гойдалці погойдатися.

— Дивись, Наталко, а діти знов на майданчику іграшку забули. Пам’ятаєш, ми колись тут знаходили того, рожевого… А зараз зовсім кумедний! Наче ведмедик, тільки червоний! — закричав Тришка, кидаючись до пухнастого створіння.

— Дивний якийсь ведмедик. Вуха у нього чомусь фіолетові, а ніс — довгий, та ще й зелений. Хіба такі ведмеді бувають? — запитала Наталка, уважно роздивляючись знахідку.

— Ой-ой-йой! Та він наче дихає! Хіба що на батарейках? — підскочив Тришка.

— Він ще й очима водить, — додала черепашка і помацала лапкою червону шовковисту шубку.

— Обережно, а то ще током вдарить, — попередив тритон.

— Не хвилюйся, Тришко, — заспокійливо промовила черепашка, — не вдарить.

— Вдарить… вдарить… — почулося навкруги.

— Ого, яка тут луна йде! — здивувався Тришка.

Різні голоси підхопили:

— Луна йде… луна йде… йде… йде…

— Чому це так виходить? — замислилася Наталка. — Луна — вона завжди єдиним голосом відгукається. А ця на різні голоси гомонить.

— Не гомонить, а вчиться по-вашому розмовляти, — повернув до них голову дивовижний ведмідь.

— Ти хто? — зарепетував тритон і відсунувся подалі.

— Я — зантик 293458715-й, — ввічливо вклонився пухнастик. — А ваші імена вже почув. Ви — Наталка, а Ви — Тришка.

— Який такий зантик? І навіщо ти даєш нам номер свого телефону? — почухав потилицю Тришка.

— Він, мабуть, не тутешній, — розсудила черепашка. — Приїхав звідкілясь.

— Вірно думаєте. Я — інопланетянин. Прилетів з планети, яку ми називаємо Затурн, а ви — Сатурн.

— Тоді вам треба називатись сатурнянами або — хі-хі! — затурнянами! — підхихикнув Тришка.

— Ви теж живете на планеті Земля, а називаєтесь по-різному: людьми, тваринами, птахами, — не погодився зантик. — А на нашій планеті живемо тільки ми. Й звемося зантики.

— І що, всі схожі на тебе? — зацікавився Тришка.

— Мені здається, Тришо, — втрутилася у розмову Наталка, — що нам треба запросити шановного гостя до моєї господи. Нехай він оговтається після далекої мандрівки, відпочине, попоїсть, а там і побалакати можна.

— Дуже вдячний за слушну пропозицію, — вклонився зантик. — Вже як дві години шукаю об’єкт для контакту. Одночасно я намагався вивчити вашу мову. Але всі, до кого мовив, такі-сякі, на мене уваги не звертали. Ані мухи, ані бджоли, ані мурашки. Тільки зараз поталанило з вами зустрітися.

— Ну, то й пішли швидше, — запропонувала черепашка. — Ласкаво прошу.

І попрямувала до своєї нірки.

Подія друга. Як зантик новим друзям про Сонячну систему розповідав

На м’якій канапі всілися утрьох. Зантик відкашлявся й урочисто сказав:

— Я не тільки мандрівник та шукач пригод. Я ще й вчений. Ось зараз я прочитаю вам уривок зі своїх записів, щоб ви мали змогу краще ознайомитись із будовою нашої рідної планетарної системи — Сонячної.

Тож слухайте!

З нотатків зантика 293458715-го:

«До складу нашої Сонячної системи, в якій ми всі мешкаємо, входять дев’ять планет із супутниками. Планети — це невеличкі (у порівнянні з Сонцем) небесні тіла. Але, якщо Сонце випромінює власне світло, то планети сяють відображеним від Сонця.

Якщо перейти на земну мову, то планети називаються: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. У такому порядку вони й обертаються навколо Сонця. Найближча — Меркурій, а найдальша — Плутон.

Планети рухаються навколо Сонця шляхами, які називають орбітами. Шляхи ці ніколи не перетинаються, і тому перестрибнути з планети на планету не можна. Тільки перелетіти. Тому і вирушив я у далеку путь на кометі: на інші планети подивитися та з їх мешканцями познайомитись».

Зантик закінчив читати і знову кахикнув.

— Тепер можете запитувати, — запропонував він.

— Ти про свою планету розкажи. І детальніше, будь ласка, — попросила Наталка.

— Моя рідна планета Сатурн, — заговорив зантик. — Це шоста планета Сонячної системи. Вона більша від Землі у 758 разів.

Вночі ми можемо милуватися численними супутниками. Якщо у вашої планети тільки один супутник — Місяць, то у нашої цілих двадцять два.

Оточують Сатурн блискучі кільця, що складаються з часточок розміром від міліметра до кількох метрів. Кільця ці прозорі; крізь них навіть можна бачити зірки. Таких прикрас жодна планета не має!

— Наша Земля теж красива, хоча й ніяких кілець не має! — задерикувато встряв у розповідь Тришка.

— Навіщо ти гостю заважаєш? — незадоволено запитала Наталка. — Кожному з нас місце, де народився, здається найкращим.

— Та я просто… — знітився тритон.

— Ось і мовчи, — посміхнулася черепашка. — А Ви, шановний… До речі, ніяк ваше ім’я запам’ятати не можу. 29345… а далі ніяк. Можна, я Вас буду називати 29-м?

— Це велика честь для мене, — уклонився зантик. — На моїй планеті імена, що починаються з першої сотні носять тільки найрозумніші і найстарші. Та й взагалі, давай по-простому, на «ти».

І співрозмовники ввічливо потиснули один одному лапи.

— Розвели церемонії, — незадоволено буркнув Тришка. — Ти краще далі говори.

— Поверхня ж планети повністю залізна. Дихаємо ми воднем та гелієм, а не киснем, як ви тут, на Землі, — сповістив 29-й.

— То так і померти можна! Киснем краще! — айкнув тритон.

— Ми вже звикли, — заспокоїв його зантик і повів далі: — Вітри в нас віють страшенні. З хати вийти не можна. Тому ми пристосувалися: зробили наші будівлі літаючими, як повітряні кулі. Лети, куди завгодно.

— Го-го! Призупинися, друже! — знову втрутився Тришка. — Хотілося б дізнатися, як ти сюди летів? І де твоя ракета?

— Що таке ракета? — здивувався 29-й.

— Ракета — це така машина, за допомогою якої літають. Вона велика й дуже складна. Побудувати її тільки вчені можуть, — пояснила черепашка. І подумала, що недарма школу відвідувала. Он, скільки цікавих речей знає!

— Навіщо мені тая ракета? — махнув лапкою зантик. — У мене для польотів вудка є.

— Вудка? — пирхнув Тришка. — Ну, ти й брешеш!

— Ми, зантики, ніколи не брешемо, — повідомив 29-й. — А вудку зробити дуже просто. Підходиш до дерева, просиш в нього гілку, пояснюєш для чого — і раз! — до твоїх ніг падає довгенька гіллячка з трьома сучками на товстенькому краєчку.

— І що? — не змовчала черепашка. — Що з тією вудкою робити?

— Береш вудку, націлюєш її у небо, натискаєш перший сучок. Тоді з другого боку вудки з’являється тоненький промінець, схожий на… як це у вас?… волосінь з гачком. Вона летить, аж поки її шлях не перетне комета. Тоді промінець хапає гачком це маленьке небесне тіло й притягує його до хазяїна вудки. Тоді все просто: хапай таку-сяку комету за хвіст й лети, куди треба.

— Мені б таку вудку, — замріяно протягнув Тришка. — Ото б політав!

— До речі, а подивитися на твою вудку можна? — запитала Наталка.

— Нажаль, я її загубив, — похнюпився 29-й. — А де — не пам’ятаю. Відтепер ніколи не повернуся я додому-у-у… Гу-у-гууу!

— Не тужи так, ми тобі обов’язково допоможемо знайти твою вудку, — запевнила його Наталка.

— Тоді ви врятуєте не тільки мене! — підхопився зантик. — Я сподіваюсь, що ви допоможете мені знайти не тільки вудку, але й ліки для моєї матусі.

— Твоя матуся хворіє? — занепокоїлася черепашка. — Що з нею?

— У неї нежить, — трагічно прорік 29-й. — А для нас, зантиків, це дуже небезпечно: в нас ніс жовтіє і зменшується.

— То це ж гарно, — не зрозуміла Наталка.

— Нічого гарного, — пустив сльозу зантик. — Коли ніс маленький, то ніяких запахів не чути. Якщо ж запахів не чути — у тумані заблукати можна. А в нас частенько тумани бувають. Уяви, бродить моя рідненька в тумані, додому потрапити не може… — і він розридався.

— Вгамуйся, — рішуче сказала Наталка. — Є такий засіб, щоб нежить втамувати. Як летітимеш звідси, я тобі його подарую.

— Скільки можна базікати? — запорощив тритон. — Куди попрямуємо? Хіба в міліцію, за розшуковим собакою?

— Спочатку — на річку, — сповістила черепашка, одягаючи капелюха. — Де ще вудку шукати, як не біля річки?

Подія третя. Як Наталка з 29-м до річки прямували

Літо видалося спекотним, то ж Наталка раділа, що не забула вдягти капелюшок. Тришка ледь-ледь плентався й бубонів щось про духоту, пилюку на дорозі й бажання якнайскоріше позбутися усіх інопланетних проблем. Тільки 29-й бадьоро крокував поруч та ще й пісеньку собі під ніс мурликав:

Гей-но, зантику, вперед,

Бо життя твоє не мед,

Треба вудку розшукати,

Та й додому прямувати!

Його спів гарно підбадьорив Наталку й Тришку, і, прискоривши ходу, вони вже за декілька хвилин опинилися біля річки. На уривчастому березі всі зупинилися й почали оглядатися.

— Диви, Наталко, он там, у кущах, хтось ворушиться, — посмикав черепашку за рукав Тришка. — Може, там вовк сховався?

Наталка уважно придивилася й похитала головою:

— Знаєш, друже, треба тобі зір перевірити. Я, наприклад, гарно бачу, що це наш вчитель, пугач Федір Федорович у чорних окулярах сидить, щось майструє.

— Навіщо б він туди залазив? — засперечався Тришка. — Живе він далеченько звідси, на старому дубі. Школа наша — на галявині, за озером. Тож нічого йому тут робити.

— Всім привіт! Куди зібралися? І що це з вами за кольорове опудало? — над головами друзів залопотіли крила, й на стежку перед ними всілася сорока Соня.

— Слова доброго від тебе чекати — заморишся, — квакнув хтось у траві.

— Це ти, Грицько? Не ховайся, стрибай до нас, — покликала Наталка.

— Ніяковію я. Он, з вами який гарний та пухнастий незнайомець. Може, я йому не сподобаюсь?

— Що ти мелеш? — обурилась черепашка. — Ти такий зелененький, як і ніс нашого нового товариша. Йди-но сюди, нам твоя допомога потрібна.

— А моя? Моя допомога — найкраща! — затріскотіла Соня, — Я літати можу: звідси й до обіду.

— Стійте, стійте! Не галасуйте! — заволав Тришка. — От зараз познайомимо вас із нашим гостем і розповімо, що й до чого.

— Вірне рішення! — погодилась із ним Наталка. — Згоден, 29-й?

— Ваші друзі — мої друзі, — чемно відповів зантик.

Трава зашурхотіла, й на стежину вистрибнув Грицько, який нещодавно був пуголовком. Зараз він виріс удвічі, позбувся хвоста й відростив лапки.

Побачивши Грицька, 29-й аж зайшовся у захваті.

— Ой, який ти, такий-сякий, блискучий, наче смарагд моєї матусі!

Соня ображено пирхнула й промурмотіла:

— Які ми ввічливі! Аж у роті солодко стало.

— Не виставляй нас на осудовище перед інопланетянином, — прошипів Тришка.

— То це — інопланетянин? — злякалась Соня. — Якраз учора я дивилася фільм про марсіан, які прилетіли на Землю, щоб нашу планету загарбати…

— Він добрий мандрівник, — заспокоїла її Наталка. — Нікого завойовувати не буде. До того ж, живе він не на Марсі, а на Сатурні.

— Ви про Марс згадали? — перепитав 29-й. — Яке там літати? Ті марсюки навіть їздити нормально не вміють. Обов’язково в аварію попадуть.

— Бідолахи, — пожаліла невідомих марсюків черепашка. — Може, ти про них нам зараз розкажеш?

— З радістю, — відказав 29-й.

Подія четверта. Як 29-й про Марс та марсюків розповідав

Слухачі розташувалися у затінку, під кущами. Вони навіть про Федора Федоровича забули. Дуже ж бо цікаво було почути щось новеньке, тим більше про Марс вони знали тільки з фантастичних оповідань.

Зантик набрав уважного вигляду, розкрив свій зошит (він з ним ніколи не розлучався й ховав у такій же пухнастій, як хутро, торбинці) й почав читати.

З нотатків зантика 293458715-го:

«Побував я на Марсі. Марс — четверта планета Сонячної системи, яка з періодом 687 земних діб рухається навколо Сонця на середній відстані 228 мільйонів кілометрів. За розмірами Марс майже вдвічі, а за масою — в дев’ять разів менший від Землі, сила тяжіння на Марсі становить менше половини від земної.

На Марсі тривалість доби лише на 20 хвилин менша за земну. Ця планета має розріджену атмосферу. Дві третини поверхні Марса займають світлі ділянки — материки, близько третини — темні ділянки — моря.

Поблизу полюсів восени утворюються білі плями — полярні шапки, які зникають повністю або значно зменшуються в розмірах на початку літа».

— Зрозуміло, планета ця нічо’. Жити можна, — галдикнула Соня. — Але ж нам цікавіше про марсюків почути.

— Ти, Соню, завжди поперед усіх всунешся. Ані подякувати за пояснення, що 29-й нам дав, ані почекати, коли це інші зроблять, — докорила Наталка. — Вчить тебе Федір Федорович, вчить, а все дарма.

Сорока настовбурчила пір’я, але змовчала. Хіба воно можна: сперечатися при інопланетянині?

— Ви дивилися на мене так зацікавлено, коли я читав свої нотатки, — 29-й смішно зморщив носа, — що в мене на душі потеплішало. Ніхто й ніколи мене так уважно не слухав. До того ж, я, так і так, зібрався розказати про тих недолугих марсюків.

Загалом-то вони майстри. Сидять собі тихенько й машини вигадують. Хто машину трикутну збере, хто — на довгих ногах, а хто і зовсім таку, що повзає.

— Ну, то й гарно. Мабуть, на Марсі повно різних корисних машин. Нічого робити не треба. Сиди собі й керуй. А машина тобі й морозиво принесе, і уроки за тебе приготує, — висловився Тришка.

— Навіщо їм на уроки ходити, коли вони вже всі вчені-винахідники? — квакнув Грицько.

— Дійсно, — погодився 29-й. — Уроки їм вчити вже запізно. І все вони знають: і як кожен механізм працює, і як його ремонтувати. Але…

— Вони не знають, що зараз у моді смугасті панчохи й чобітки на високих підборах, — впевнено підхопила Соня.

— Пробачте, але вони не можуть носити високі підбори. Та й смугасті панчохи їм не до вподоби, — підняв лапку зантик. — У марсюків тільки одна нога — товстенька й коротенька.

— Чого тільки на світі не буває, — зітхнула Наталка. — Невже й рука у них тільки одна?

— Рук у них багато. Цілих шість. І на кожній по шість пальців. Тому вони й майструють так гарно, — повідомив 29-й. — Але…

(«Соню, не перебивай», — тихенько попередила подругу черепашка).

— Але, — вів далі зантик, — вони зовсім тими машинами користуватися не вміють. Особливо тими, на яких їздять. Обов’язково зітнуться один з одним. І щасливі, коли тільки машини порозбивають. А то, бува’, що й самі, такі-сякі, до лікарні потраплять.

Тому й прорили на всій планеті спеціальні канали. Вони по тим каналам їздять, як по дорогам. Одні канали — туди, а інші — у зворотному напрямку.

— Куди «туди»? — не зрозумів Тришка.

— А куди треба. До іншого міста, до роботи або додому, — ґрунтовно пояснив 29-й.

— Нещасні! — засмутилася Наталка. — Як би їм допомогти?

— А чим їм допоможеш? — здивувався зантик. — Вони вже звикли так жити.

— Якщо поміркувати, то щось вигадати можна, — не погодилась черепашка. — Точно! Я знаю, що робити! Ти ж додому повертатимешся повз їх планету?

— Звісно, що так. Тільки чи зможу я повернутися? — 29-й у розпачі схопив себе за вуха й сильно їх смикнув. — Щоб мені, такому-сякому, дурню з поганою пам’яттю! Де ж моя вудка?

Подія п’ята. Як Наталка з друзями інопланетну вудку шукали

— Це в мене пам’ять коротша за мій хвіст! — сахнулася Наталка. — Це ж треба — забути, чого на річку пішли! Нумо, друзі, починаємо шукати рибалок із вудками. Треба в кожного вудку перевірити — чи то звичайна, чи, може…

— Та второпали вже, второпали, що робити треба, — посунувся уперед Тришка. — От я перший побіжу розумну вудку шукати, щоб самому її знайти.

Тритон якось дивно підвів очі догори, потер лапки й підтюпцем потрусив берегом.

— Хай щастить! — побажав Грицько й ображено надувся. Він не міг зрозуміти, чому кращий товариш не взяв його із собою.

— Треба було попередити, щоб цей спритний хлопець обережно поводився із моєю вудкою, — захвилювався 29-й. — Майте на увазі: вудка чужаків не слухає. Таке наробити може, що бувай здоровий!

— Він один, а нас багато, — заперечила Наталка. — Зробимо так: Соня із Грицьком переправляться на той берег…

— Ріка широка, у мене сил не вистачить її переплисти, — белькотнуло жабенятко.

— А тобі Соня допоможе. Ти легенький, то вона тебе на спину посадить і через річку перелетить. Ти ж сильна, Соню? — улесливо подивилась на сороку черепашка.

— Треба поміркувати, — замахала крилами сорока. — Я можу летіти звідси й до обіду, але без якихось жабенят. Хіба що… це жабеня допоможе вудку знайти… вона мені так потрібна…

Соня затнулася й уважно подивилася на Наталку. Потім без зайвих сперечань дозволила Грицьку всістися їй на спину, підстрибнула й замахала крилами.

— Дивна вона якась, — здвинув плечима 29-й.

— Хіба не здогадався? — здивувалась Наталка. — Усі вони сподіваються першими знайти твою вудку й помандрувати серед зірок.

Зантик навіть очі витріщив.

— Дивні земляни! Я й не здогадувався, що у вас, таких-сяких, є звичай: усе чуже робити своїм! Треба обов’язково записати це у мій науковий зошит.

— Що ти, що ти! — занепокоїлась черепашка. — Нема у нас такої звички. Вони ще маленькі, нерозумні. Бач, їм пригод не вистачає. Ти не думай, вони вудку обов’язково повернуть.

— Твої очі такі чисті, такі правдиві… — зантик зітхнув. — Я тобі вірю. Тим більше, вудки-то й немає.

— Знайдемо! — Наталка ухопила 29-го за лапку й потягла за собою у бік, протилежний тому, куди пішов тритончик. — Саме у цих кущах дуже полюбляють сидіти наші рибалки.

Не встигли вони зануритися в зарості, як здійнявся вітер й почувся дивовижний гуркіт.

— Обережно! Метеорит! — зантик підбіг до Наталки й штовхнув її на землю. А потім і сам упав поруч.

Гуркіт наблизився й поруч із Наталкою на землю впав розжарений камінець.

— Моя вудка десь поблизу! — зрадів 29-й. — Мерщій на пошуки! Тепер, мила Наталонько, я вірю, що побачу рідну матусю, — він подивився на черепашку й остовпів.

Замість черепахи на землі лежав великий кругляк. Черепашка зникла.

— Яке горе! — заскиглив зантик. — Моя земна подруга сама перетворилася у камінь…

І почув у відповідь:

— Не перетворилася, а налякалася, от і сховалася у панцир.

Кругляк заворушився, спочатку в нього виросли задні лапи, потім передні, а за хвилину й голова з’явилася.

— Люба Наталко! — кинувся обіймати черепашку 29-й. Та зніяковіло зашарилась.

— Ти такий люб’язний, — ніжно посміхнулася вона. — Життя мені врятував.

— Дивовижне створіння! — не міг заспокоїтись зантик. — Ти можеш змінюватись… Може, я у казку потрапив?

— Ах-ах, от і ми, земляни, тебе здивували, — пишаючись, Наталка навіть навшпиньки стала. — Май на увазі: у деяких земних істот є така властивість — перетворюватись. У їжака, наприклад, у панцирника, і в нас, черепах, теж. Не тільки твоя вудка… Вудка! — зойкнула черепашка й огляділася.

— Вудка! Моя вудочка! — слідом за нею зойкнув 29-й.

Кущі затріпотіли, зашурхотіли, й на стежку вийшов пугач Федір Федорович.

— Доброго дня, вчителю! — кинулася до нього Наталка. — А ми… тут. А що це у вас?

Завжди серйозний і акуратний, зараз пугач був якийсь розхристаний та трішечки обпалений. У дзьобі він тримав криву чорну гіллячку, тому не зміг відразу навіть привітатися.

Зустрівши свою найкращу ученицю, Федір Федорович знітився, обережно поклав гіллячку поруч із собою, розправив пір’я, ухнув, кліпнув очима і тільки потім озвався:

— Добридень, Наталко. Ти чому у заростях нишпориш? Вчу вас, вчу, а ви у невідомих місцях пригод шукаєте. Собі ж на голову, зазвичай. А потім хто відповідати буде? Правильно — Федір Федорович.

— Ну що Ви, вчителю… — почала виправдовуватись Наталка.

Але тут повз неї з навіженим галасом: «Моя вудка знайшлася!» промчав 29-й. Зантик блискавкою кинувся до Федора Федоровича, відштовхнув його й схопив криву чорну гіллячку.

На очах вкрай вражених черепашки й пугача гіллячка затремтіла, засвітилася і почала сипати червоними іскрами. Пугач захлопав крилами, хижо роззявив дзьоба й кинувся було на зантика, але Наталка встигла першою. Вона заступила інопланетянина і рішуче сказала:

— Знайомтеся, Федоре Федоровичу, це — мешканець Сатурна й наш товариш. Він справжній космічний мандрівник і дослідник. А скільки про планети знає! Навіть Вам цікаво буде послухати.

Федір Федорович так здивувався, що закам’янів. До тями його привели голоси Соні та Грицька.