Еліна Заржицька

Черепаха Наталка — мандрівниця

Казки для дошкільного та молодшого шкільного віку

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка — добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, стоніжку Ніну, жабенятка Грицька і багатьох інших.

А ще вона любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує.

Ось зараз Наталці вдалося допомогти не будь-кому, а справжнісінькому інопланетянину. Не вірите? Ось послухайте, як все відбувалося насправді.

Малюнки зроблені учнями загальноосвітніх шкіл Дніпропетровської області.

Як черепаха Наталка інопланетянам допомагала

Події починаються. А ви пам’ятаєте Наталку?

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка — добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, стоніжку Ніну, жабенятка Грицька і багатьох інших.

А ще вона любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує.

Ось зараз Наталці вдалося допомогти не будь-кому, а справжнісінькому інопланетянину. Не вірите? Ось послухайте, як все відбувалося насправді.

Подія перша. Як Наталка з інопланетянином розмовляла

Наталка з тритоном Тришкою прийшли на дитячий майданчик — на гойдалці погойдатися.

— Дивись, Наталко, а діти знов на майданчику іграшку забули. Пам’ятаєш, ми колись тут знаходили того, рожевого… А зараз зовсім кумедний! Наче ведмедик, тільки червоний! — закричав Тришка, кидаючись до пухнастого створіння.

— Дивний якийсь ведмедик. Вуха у нього чомусь фіолетові, а ніс — довгий, та ще й зелений. Хіба такі ведмеді бувають? — запитала Наталка, уважно роздивляючись знахідку.

— Ой-ой-йой! Та він наче дихає! Хіба що на батарейках? — підскочив Тришка.

— Він ще й очима водить, — додала черепашка і помацала лапкою червону шовковисту шубку.

— Обережно, а то ще током вдарить, — попередив тритон.

— Не хвилюйся, Тришко, — заспокійливо промовила черепашка, — не вдарить.

— Вдарить… вдарить… — почулося навкруги.

— Ого, яка тут луна йде! — здивувався Тришка.

Різні голоси підхопили:

— Луна йде… луна йде… йде… йде…

— Чому це так виходить? — замислилася Наталка. — Луна — вона завжди єдиним голосом відгукається. А ця на різні голоси гомонить.

— Не гомонить, а вчиться по-вашому розмовляти, — повернув до них голову дивовижний ведмідь.

— Ти хто? — зарепетував тритон і відсунувся подалі.

— Я — зантик 293458715-й, — ввічливо вклонився пухнастик. — А ваші імена вже почув. Ви — Наталка, а Ви — Тришка.

— Який такий зантик? І навіщо ти даєш нам номер свого телефону? — почухав потилицю Тришка.

— Він, мабуть, не тутешній, — розсудила черепашка. — Приїхав звідкілясь.

— Вірно думаєте. Я — інопланетянин. Прилетів з планети, яку ми називаємо Затурн, а ви — Сатурн.

— Тоді вам треба називатись сатурнянами або — хі-хі! — затурнянами! — підхихикнув Тришка.

— Ви теж живете на планеті Земля, а називаєтесь по-різному: людьми, тваринами, птахами, — не погодився зантик. — А на нашій планеті живемо тільки ми. Й звемося зантики.

— І що, всі схожі на тебе? — зацікавився Тришка.

— Мені здається, Тришо, — втрутилася у розмову Наталка, — що нам треба запросити шановного гостя до моєї господи. Нехай він оговтається після далекої мандрівки, відпочине, попоїсть, а там і побалакати можна.

— Дуже вдячний за слушну пропозицію, — вклонився зантик. — Вже як дві години шукаю об’єкт для контакту. Одночасно я намагався вивчити вашу мову. Але всі, до кого мовив, такі-сякі, на мене уваги не звертали. Ані мухи, ані бджоли, ані мурашки. Тільки зараз поталанило з вами зустрітися.

— Ну, то й пішли швидше, — запропонувала черепашка. — Ласкаво прошу.

І попрямувала до своєї нірки.

Подія друга. Як зантик новим друзям про Сонячну систему розповідав

На м’якій канапі всілися утрьох. Зантик відкашлявся й урочисто сказав:

— Я не тільки мандрівник та шукач пригод. Я ще й вчений. Ось зараз я прочитаю вам уривок зі своїх записів, щоб ви мали змогу краще ознайомитись із будовою нашої рідної планетарної системи — Сонячної.

Тож слухайте!

З нотатків зантика 293458715-го:

«До складу нашої Сонячної системи, в якій ми всі мешкаємо, входять дев’ять планет із супутниками. Планети — це невеличкі (у порівнянні з Сонцем) небесні тіла. Але, якщо Сонце випромінює власне світло, то планети сяють відображеним від Сонця.

Якщо перейти на земну мову, то планети називаються: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. У такому порядку вони й обертаються навколо Сонця. Найближча — Меркурій, а найдальша — Плутон.

Планети рухаються навколо Сонця шляхами, які називають орбітами. Шляхи ці ніколи не перетинаються, і тому перестрибнути з планети на планету не можна. Тільки перелетіти. Тому і вирушив я у далеку путь на кометі: на інші планети подивитися та з їх мешканцями познайомитись».

Зантик закінчив читати і знову кахикнув.

— Тепер можете запитувати, — запропонував він.

— Ти про свою планету розкажи. І детальніше, будь ласка, — попросила Наталка.

— Моя рідна планета Сатурн, — заговорив зантик. — Це шоста планета Сонячної системи. Вона більша від Землі у 758 разів.

Вночі ми можемо милуватися численними супутниками. Якщо у вашої планети тільки один супутник — Місяць, то у нашої цілих двадцять два.

Оточують Сатурн блискучі кільця, що складаються з часточок розміром від міліметра до кількох метрів. Кільця ці прозорі; крізь них навіть можна бачити зірки. Таких прикрас жодна планета не має!

— Наша Земля теж красива, хоча й ніяких кілець не має! — задерикувато встряв у розповідь Тришка.

— Навіщо ти гостю заважаєш? — незадоволено запитала Наталка. — Кожному з нас місце, де народився, здається найкращим.

— Та я просто… — знітився тритон.

— Ось і мовчи, — посміхнулася черепашка. — А Ви, шановний… До речі, ніяк ваше ім’я запам’ятати не можу. 29345… а далі ніяк. Можна, я Вас буду називати 29-м?

— Це велика честь для мене, — уклонився зантик. — На моїй планеті імена, що починаються з першої сотні носять тільки найрозумніші і найстарші. Та й взагалі, давай по-простому, на «ти».

І співрозмовники ввічливо потиснули один одному лапи.

— Розвели церемонії, — незадоволено буркнув Тришка. — Ти краще далі говори.

— Поверхня ж планети повністю залізна. Дихаємо ми воднем та гелієм, а не киснем, як ви тут, на Землі, — сповістив 29-й.

— То так і померти можна! Киснем краще! — айкнув тритон.

— Ми вже звикли, — заспокоїв його зантик і повів далі: — Вітри в нас віють страшенні. З хати вийти не можна. Тому ми пристосувалися: зробили наші будівлі літаючими, як повітряні кулі. Лети, куди завгодно.

— Го-го! Призупинися, друже! — знову втрутився Тришка. — Хотілося б дізнатися, як ти сюди летів? І де твоя ракета?

— Що таке ракета? — здивувався 29-й.

— Ракета — це така машина, за допомогою якої літають. Вона велика й дуже складна. Побудувати її тільки вчені можуть, — пояснила черепашка. І подумала, що недарма школу відвідувала. Он, скільки цікавих речей знає!

— Навіщо мені тая ракета? — махнув лапкою зантик. — У мене для польотів вудка є.

— Вудка? — пирхнув Тришка. — Ну, ти й брешеш!

— Ми, зантики, ніколи не брешемо, — повідомив 29-й. — А вудку зробити дуже просто. Підходиш до дерева, просиш в нього гілку, пояснюєш для чого — і раз! — до твоїх ніг падає довгенька гіллячка з трьома сучками на товстенькому краєчку.

— І що? — не змовчала черепашка. — Що з тією вудкою робити?

— Береш вудку, націлюєш її у небо, натискаєш перший сучок. Тоді з другого боку вудки з’являється тоненький промінець, схожий на… як це у вас?… волосінь з гачком. Вона летить, аж поки її шлях не перетне комета. Тоді промінець хапає гачком це маленьке небесне тіло й притягує його до хазяїна вудки. Тоді все просто: хапай таку-сяку комету за хвіст й лети, куди треба.

— Мені б таку вудку, — замріяно протягнув Тришка. — Ото б політав!

— До речі, а подивитися на твою вудку можна? — запитала Наталка.

— Нажаль, я її загубив, — похнюпився 29-й. — А де — не пам’ятаю. Відтепер ніколи не повернуся я додому-у-у… Гу-у-гууу!

— Не тужи так, ми тобі обов’язково допоможемо знайти твою вудку, — запевнила його Наталка.

— Тоді ви врятуєте не тільки мене! — підхопився зантик. — Я сподіваюсь, що ви допоможете мені знайти не тільки вудку, але й ліки для моєї матусі.

— Твоя матуся хворіє? — занепокоїлася черепашка. — Що з нею?

— У неї нежить, — трагічно прорік 29-й. — А для нас, зантиків, це дуже небезпечно: в нас ніс жовтіє і зменшується.

— То це ж гарно, — не зрозуміла Наталка.

— Нічого гарного, — пустив сльозу зантик. — Коли ніс маленький, то ніяких запахів не чути. Якщо ж запахів не чути — у тумані заблукати можна. А в нас частенько тумани бувають. Уяви, бродить моя рідненька в т