Діда-Всевіда немає в Гременці вже десь із півроку. Як поїхав навесні до Австралії на запрошення Арданьянів, так і заблукав десь у диких лісах Тасманії. «Тасманії» тому, що Віктор Арданьян з дружиною мешкають в Гобарті, столиці цього австралійського штату-острову. А в «лісах» через те, що десь там захований ангар дискфайтера — секретного літального апарату, схожого на летючу тарілку. На ньому ми, фантери, свого часу до Антарктиди літали.

Пам’ять про ті пригоди трохи зблякла, бо нові й нагальні турботи обсіли нас, членів Клубу дослідників фантастики. Фантерів, по-народному. Єдине, що добре пам’ять і досі зберігає, так це знання того, що Земля наша — не планета зовсім. А величезний космічний апарат, побудований невідомо ким і невідомо коли.

Останнім часом з апаратом щось відбувається. То там — вулкан з нього вивергатися почне, до тут — землетрус його трусоне, то ще якийсь катаклізм. Журналісти думають — катастрофи природні. Але ми, фантери, точно знаємо в чому річ. Але розповідати про це нам найстрогішим чином заборонено. Втім, хто повірить, навіть якщо й розповісти?

Тож і доводиться нам лише поміж собою про всі наші пригоди спогадами ділитися. Нам, це мені — Зоряну Кременчуку, незмінному секретарю фантерського Клубу, і однокласниці моїй, фентезійниці на всю голову — Ганьці Партолозі. А ще молодшому поколінню — онучці Діда-Всевіда Надійці Вовк на прізвисько Вовченятка та другу її — Микитці Грицаю. Вони до наших пригод випадково, вважай, потрапили.

О!.. Забув. Ще ж — Клава. Смартбук мій старенький від нашої кримської фірми «Інтерман». Клава завжди в мене до поясу у водонепроникній барсетці приторочена. І саме на ній я зараз цей файл набираю. Арданьян свого часу її ґрунтовно апгрейдив і тепер в неї безліч нових програм з’явилося. Розумна Клава стала, аж страшно! Хіба що не розмовляє тільки. А лише мигає іноді. Начебто мені дивується.

От як зараз. Хтось на зв’язок виходить. Дідо-Всевідо! Роман Юхимович Вовк. Почесний координатор Клубу дослідників фантастики. З далеких тасманійських лісів — власною голограмою.

— Привіт, Зоряне! Доповідай, як там справи у вас?

— Добрий день, Романе Юхимовичу…

— Та в нас вже ніч, — посміхається.

— О, я й забув, що ви на іншому борту Землі!..

— Ви там про борти ці не дуже галайкотите?…

— Коли? Часу немає за навчанням. Та й ні з ким.

— Часу їм немає! І це ті кажуть, що зараз лише вдома навчаються, за комп’ютером. От походили б щодня в школу, як ми ходили!..

— А то ми не ходили! Ще минулого року. До реформи. Навіть Вовченятка з Микиткою походити ще встигли. Невже не пам’ятаєте?

Голограма Діда-Всевіда вивчає мене блакитними очима. Хоча в Романа Юхимовича вони насправді карі. Як і в Надійки. Але уся голограма однокольорова. Доробляти її ще треба. Хоча й такої дивовижної програми ще ні в кого немає. Це в Арданьяна якісь технології передові. У широке виробництво поки що не впроваджені.

— Не чую поштивості в голосі, — всміхається голограма блакитними губами. — Дорослішаєте ви там без мене.

— А що ж ви там, на Тасманії, забарилися? Ще на початок осені повернутися обіцяли. А вже он грудень невдовзі розпочнеться.

— Та Хастон допомоги потребує. До речі, він вам вітання передає. Ми тут з ним дискфайтер модернізуємо, а Віктору немає коли з нами працювати. Його весь час вдома немає. Руслана вже й сваритися починає.

— Що? Петринеску? — запитую тихо.

— Вона, — якось ніяково Дідо-Всевідо відповідає. — Ну, й ТУЗ, звісно. Добити його треба. А щодо Ліанни… Пропала, як у воду впала. Зі скрижалями разом. Жодного сліду.

Ліанна Петринеску — як і Руслана, дружина Арданьяна — наша, гременчанка. Але, якщо одна просто заміж за австралійця вийшла, то друга… Другу колись до Росії занесло. В тамтешній ФСБ, службі безпеки, працювала. А водночас — у ТУЗі, Таємному Уряді Землі. Саме цю контору ми, фантери, на командний пульт зорельоту «Земля» й вивели. Випадково. Там ще багато чого незрозумілого було, Арданьян із цим досі розбирається, Уряд отой нищить.

І Петринеску шукає, яка з того пульту плати викрала. Які прадавні неграмотні народи скрижалями називали.

Разом з ними, скрижалями, Ліанна й зникла з антарктичної печери. На млі ока з неї, невідомо як і невідомо куди, таємничою апаратурою викинута. Дядько Дик, Хастон наш чорношкірий, там теж був. Його теж кинуло. Через всю Землю. І чомусь просто на острів Фантазію, що навпроти дніпровської набережної Гременця. А от Ліанну Петринеску…

— Ми тут от що хочемо зробити, — кахикає між тим Дідо-Всевідо. — На зимові канікули хочемо вас до себе забрати. В нас літо починається. Дощить, щоправда. Але біля Гобарта завжди дощить. І вітрюган. Тож ми до Дика хочемо на пару тижнів злітати, до Перта. Там сонячно. І бриз. Океан Індійський, знову ж. Як думаєш? Я з тобою порадитися хотів.

А чого його радитися, чого?! Я вже аж на місці ледь не підстрибую. І тільки намагання бути вже, врешті решт, дорослою людиною, не дає мені цього зробити. Крім того, я — офіційна особа. Секретар Клубу дослідників фантастики.

— Я, думаю, що всі погодяться, — кажу, маючи на увазі не нас, а батьків наших. — От тільки Грицаї…

Голограма хмурнішає. Навіть блякне, здається.

— От, от… Про Микиту ми й думали. Хоча йому на Індійському океані більш за всіх відпочити-то й треба. Але діставатися й дійсно далеко. А він слабкий. Дилема! Тому до тебе й звернувся. Як він там, розкажи.

А чого його розказувати? Хворіє Микитка. Вже більше року. З того самого часу, як ми з наших карколомних мандрів до Гременця повернулися. Йому здається, найбільше дісталося. Бо він у нас наймолодший. Але разом із нами в таких халепах побував, що не усякий дорослий витримає. І жоден лікар тепер зрозуміти не може, що з ним коїться. З нами ж все нормально! А він наче старіє на очах. Виснажується. Самі очі лишилися та родима пляма на руці у вигляді літери «з». Чи цифри 3.

Лікарі спочатку й думали, що хвороба його якось з цією плямою, що невідь звідки взялася, пов’язана. Тим більше, що іноді вона в нього червоніти починає, пекти. Купу аналізів зробили. Все нормально виявилось. І що то воно таке із хлопцем?

Вовченятка, яка найбільше ним переймається, звелася просто. Якщо Микитку до Індійського океану не відпустять, то й вона не поїде. Сто відсотків. Про це я й Роману Юхимовичу кажу. Вірніше, хочу сказати. Бо не встигаю. Бо Клава починає моргати ще одним викликом. Звичайним, не голограмним.

Вовченятка! Легка на спомин.

— Перепрошую, Романе Юхимовичу… Хай, Надін! Що трапилось?

— Зорько, в тебе Микитки не було?

— Ні. Я з учора його не бачив. А що трапилось?

– І в Ганьки не було!..

— Та що трапилось-то?!

— Зник! Вночі!.. Просто з квартири. Батьки його вже до поліції побігли.

Клава перемикається в режим конференції. Застигла тасманійська голограма зникає.

— А ти де?… — кричу до Надії. — Романе Юхимовичу, Микитка зник! — до Діда-Всевіда.

— До Ганьки лечу!.. Як зник?… Діду, ти на зв’язку?…

— Чекай мене в неї, я зараз буду… З квартири вночі втік, батьки вже в поліції… Зараз я з ними зв’яжуся!.. І з поліцією зв’яжися, дідуню!.. Я побіг… Будь на зв’язку, Зоряне!..

Увімкнуту Клаву — до барсетки. Навушники — у вуха. Замок у дверях — на два оберти. Та що ж воно таке з Грицайкою сталося?!

Збіглися. Погомоніли. Головами покрутили. Руками помахали у розгубі. Потім до поліції чкурнули, пірнувши у холодний густющий туман, що оповів увесь Гременець. Усе навколо здавалося примарним, нереальним і таємничим, немов це й не наше рідне місто було.

Батьки Микитки були ще у відділі. Але нас відразу до них не пустили. Тільки похвалили за те, що ми такі свідомі. Що відразу допомагати у розшуках товариша вирішили. Сказали, що в нас міцна, розумієте, громадянська позиція. А потім почекати попросили.

Тож ми — я, Ганна, Надійка та наша громадянська позиція — встали у вестибюлі біля вікна, мовчки вдивляючись у сіру й сиру запону, з якої іноді виринали люди й автомобілі. Туман згущався. Здавалося, він проточувався своєю слизькою вогкістю крізь дахи, цеглу, скло. І крізь нас з Клавою, на яку я вивів відео з вуличних камер спостереження наскрізь мокрого Гременця.

А потім, коли мене з дівчатами вже до якогось кабінету запросили, то мокрість ота в Ганьки крізь очі назад полізла. Зі слізьми разом. Вовченятка ж тільки губи кусала. Вона, хоч і молодша набагато за Ганну, але має більш стійку нервову систему. І більш організована. Он як командувати почала, коли ми з відділу знову на туманну вулицю витекли!

— Коротше, треба самим пошукати, поки вони ворушитися почнуть. На вокзалах. Я на залізничний піду, Зорька — на автостанцію, а Ганька…

— А чого це на вокзалах? — не зрозумів я.

— Ти що не чув, що я в поліції казала?! Микитка останнім часом чогось все мене розпитував, чим краще з Гременця поїхати…

— Так то він гіперлупом маявся, — втрутилася Ганна. — Не розумів, чому до Гременця його не завели. Я ж пояснила поліції.

— Сама ти гіперлуп! — визвірилася Вовченятка: стосунки між дівчатами й досі були трохи напружені. — Отож і погано, що пояснила! Тепер вони в останню чергу на вокзали підуть. Думати треба, коли щось вякаєш!..

— Спокійно! — поправив я під курткою барсетку з Клавою. — Які вокзали? Ти що, не чула? Він з собою ніяких речей не взяв. Тільки одяг верхній. До того ж, за твоєю логікою, Надіє, нам треба й школи гременецькі перевіряти. Бо Микита в мене постійно запитував, у якій комп’ютерна база найкраща.

— Або на виставку єгипетську піти, — єхидно підтримала мене Ганна. — Пересувну. Яка до Гременця приїхала. Мені теж Микитка за неї голову проїв.

— О! — скинула вгору вказівного пальця Вовченятка. — Може, його до Єгипту й понесло? Тоді все одне вокзали перевіряти треба. А найперше — аеропорт.

Ганна Партолога промовисто постукала себе по лобу:

— Микитка, звісно, хворіє. Але ж не на голову, як деякі.

Я здійняв обидві руки, попереджаючи можливий вибух емоцій:

— Спокуха! Для початку треба побалакати з тими, хто найбільше про все в цьому місті знає.

Дівчата нерозуміюче втупилися в мене.

— Таксисти, — пояснив я. — В них обмін інформацією дуже добре поставлений. Інколи навіть краще за комп’ютерний, — почухав пальцем куртку в районі Клави.

Вовченятка повільно випустила з грудей повітря, вже набране було для голосного обурення:

— А таксистів краще за все ловити в районі вокзалів.

Ганька звела очі до гори. Знизала плечима. А потім спробувала відновити крихкий мир:

— Таксистів, до речі, найбільше в районі залізничного вокзалу.

— То що, я туди побігла?

— Та які вокзали!?… Куди побігла?!.. Стоп! Добре. Разом побіжимо. Бо що якомусь самотньому малолітньому дівчиську серйозні дорослі дядьки казати будуть? — спробував я поставити крапку в такій, що могла таки вибухнути, сварці.

Гаразд. Побігаємо. Заспокоїмося. Може, щось розумне придумається.

Втім, далеко бігти нам не довелося. Тому, що шлях до залізниці пролягав повз автостанції. Не могли ж ми її проминути. Навіть у тумані.

Електробус «Гременець-Командорівка», виринувши з нього, перегородив нам дорогу, якраз вирулюючи на порожній перон. На хвилину закрив його собою. А коли відкрив… Я аж головою затрусив!.. Коли перон знову відкрився нашим поглядам, то біля нього… Біля нього стояв Микитка!

У своїй синій курточці. З каптуром, насунутим аж на лоба. З руками, засунутими в її кишені. Надійка зойкнула лише, кидаючись до нього. А малий дивився крізь неї порожніми очима з вкрай розширеними зіницями. Дуже мені очі ці не сподобалися.

— Микитко, Микитко! Та куди ж ти серед ночі повіявся? Чому нічого нікому не сказав? Батьки он твої вже з глузду з’їхали. Поліція он тебе вже шукає по усьому місту. Микитко, ти чуєш?…

Хлопець, здавалося, не чув її. Лише лоба зморщив. Наче згадати щось хотів. І не міг. На нього такими саме скам’янілими очиськами, як і в нього, дивилася скіфська баба, нещодавно, вочевидь, встановлена біля автостанції. Раніше її тут не було.

— Микитосе! — поторсав я хлопця. — Ти як, нормально?

Той не відповів. Лише голову до мене повернув. Але явно мене не бачив.

— Микито! — легенько поляскала його по щоці Ганька.

Хлопчик здригнувся усім тілом. Сахнувся вбік. Завмер, злякано чомусь зиркнувши на розмиті туманом контури скіфської баби. І раптом затрусив головою, хапаючи мене й Надію за руки:

— Тікаймо! Тікаймо звідси!!! — ледь не закричав.

Та й потягнув нас у бік вулиці Магістра Йоди. Просто через велику калюжу, всіяною кружальцями від крапелинок дрібного дощу, що почав сипати з сірої запони. Дякувати Ганьці, що встигла його ухопити за поперек.

— Микитко, Микитко, заспокойся! Це ж я, Ганна. І Надійка он, і Зорька…

Хлопчик заплющив очі. Вкляк нерухомо. А коли знову подивився на нас, то мені здалося, що зіниці його вже набували нормального розміру.

— Зор… зоря… Над… ійка… Ганя… — почав затинатися, охопивши раптом мене обома руками.

— Телефонуй Сан Саничу, — кинув я Ганні. Сан Санич Грицай був батьком Микити. — Терміново телефонуй! Кажи, знайшли. І хай лікаря візьмуть. Бачиш, в якому він стані?

— Та в нормальному я стані, в нормальному! — випростався раптом Микитка на повний зріст. — Просто знову, знову…

— Що «знову»?!

— Вкрали мене знову! Як ото влітку на Дніпрі. Пам’ятаєте?

Позаминулим літом Микитка нам просто на голову впав біля острова Фантазія, на якому ми як раз із Дідом-Всевідом були. Казав, що його якісь інопланетяни викрали.

Давно не було. А дехто каже, що він не на голову зовсім хворий.

— Я згадую, згадую!.. — між тим трусив губами хлопець. — Вночі. До квартири дзвонили. Тривалий час дзвонили. А батьки спали. Міцно так. Я навіть здивувався. Потім двері відчинив. Не хотів. Але щось змусило. Відчинив. А там…

Зіниці в нього знову почали розширюватися.

— Що?! Що там?! — затрусила його за плечі Вовченятка.

— Люди кам’яні…

— Ганно, ти Сан Саничу зателефонувала?

— Зараз, зараз…

— Я одягнувся… У двір з ними спустився… У дворі піраміда якась стояла. Ми до неї зайшли… Вона, здається, у повітря здійнялася…

Ноги в Микитки почали підгинатися і він би впав, якби ми з Вовченяткою не підтримали його.

— От, от… — почав пручатися хлопчик, здираючи з себе куртку й закочуючи рукав светра. — Бачите?…

Його родима пляма з червоно-брунатної стала синьою. Й нагадувала тепер простісіньке тату у вигляді літери «з».

— Вони щось з рукою моєю робили. Просто в піраміді…

— Ви що робите, лиходії! — раптом гаркнуло над вухом і щось чіпке ухопило мене за плече. Аж боляче стало.

Поліцейський патрульний рвучко відсмикнув мене від Микитки.

— Малого грабуєте, гр-р-ромадяни!

Другий патрульний вже турботливо натягував на малого зірвану курточку:

— Це, здається, отой хлопчина з орієнтировки на розшук…

Майже поряд з нами, блимаючи розмити вогнями, вгрузало в туман поліцейське авто. І як ми його не помітили?!

— Ні, ні!.. — кинулися до патрульних дівчата. — Це помилка!

— Всім в машину! Поки кайданки не вдягли!..

Коли патрульна автівка, вже вивертала на Йода, я зненацька обернувся до заднього скла. Наче штовхнуло мене щось. Скіфська баба зникла в тумані. Наче й не було її. Тільки на мокрому асфальті тьмяніли, зникаючи, якісь кружальця. Схожі на сліди від маленьких копит.

З помилкою розібралися доволі швидко. Поліцейські навіть вибачилися перед нами. А батько Микитки тривалий час кожному тиснув руку й дякував невідомо за що. Сам же хлопець разом з мамою був відразу відправлений до лікарні. Малого там потім цілий тиждень мурижили. Нічого знайшли! Навпаки, всі аналізи в нього навіть кращими стали.

А про приключки свої він розумно нікому нічого не розповідав. Примарилось щось, мовляв. А й насправді — примарилось. Треба ж, гості кам’яні!..

Коротше, вирішили лікарі виписати його. В амбулаторних умовах далі спостерігати. Може, в його хворобі незрозумілий криз стався? І на поправку тепер дитина піде? Усі на це сподівалися. Хіба що фантазії Микитчини фантерів трохи непокоїли. Та провал в пам’яті — лікарів. Адже про те, яким чином він насправді вночі з дому вийшов, хлопець так і не згадав. Але в усьому іншому…

Явно на поправку пішов. Навіть зовні.

Щоправда, про відпустку на березі Індійського океану в таких умовах вже й не йшлося. Шкода, звісно. Але здоров’я друга — важливіше. Он як Вовченятка навколо нього клопочеться! Квочка просто.

— Що? Що сталося, Микитко! Ти чого так зблід?!

А й дійсно — чого? Ми якраз зупинилася навпроти вітражу, за склом якого завмерла панорама будівельних робіт у Давньому Єгипті. Маленькі раби в білих спідничках тягнули канатами величезні прямокутні брили. Майже збудована піраміда здіймалася до випаленого Сонцем неба. Здавалося, ми зависли в ньому, спостерігаючи з якогось таємничого літального апарату за метушінням єгиптян. Навіть голова з відчуття вишини трохи запаморочилась.

Це — в мене. А що вже з малого взяти?

— Нічого, нічого, — малий волоссям труснув. — Все нормально. Просто мене після тієї ночі будь-які піраміди трохи лякають чомусь…

— Як лякають, — Вовченятка розважливо каже, — не треба було на виставку єгипетську йти. Це, он, вона нас за собою потягла, — на Партологу скоса зиркнула.

Ганька як раз біля скульптури Сфінкса завмерла. Розглядає її уважно. Аж кінчик язика висолопила. Вона, взагалі, від історії гасне. Саме фентезі в голові! А як виставка ця до Гременця приїхала, то вже й з Давнього Єгипту головою не вилазить. А тут ще й Швайка Юрій Олексійович, професор з Києва, її баламутить. Він наш давній знайомець. І, виявляється, консультантом на цій виставці підробляє.

Он з професором Доброхлібом з Гременецького університету біля дверей про щось сперечається.

Доброхліб сплеснув руками, вражаючись чомусь. Ганна наклонилася до обличчя Сфінкса й спробувала посміхнутися йому його посмішкою. Нефертіті, блін! Микитка потягнув Вовченятку далі повз експонатів, якось бочком-бочком оминаючи лева з людською головою. Що і його боїться, чи що?!

Я вже хотів було його запитати про це, як виставковою залою гучно полинув обурений голос Швайки:

— Ну, Андрію Степановичу, ваша ортодоксальність мене інколи вражає!

Нечисленні відвідувачі пересувної виставки старожитностей Давнього Єгипту обернулися до професорів. Швайка ніяково посміхнувся до них і прибрав звук:

— Саркофаги фараонів, шановний Андрію Степановичу, то є не просто якісь там скрині для збереження мумій.

Я зиркнув в глибину зали, де у скляних акваріумах розташувалися два золотих саркофаги. Наче дві великих рибини на мілководді. До рибин ми ще не дійшли.

— А на вашу думку це, звісно, якісь прилади для переміщення тіл у часі та просторі, — насмішкувато відповів Доброхліб. Він був старим другом Діда-Всевіда і інколи навіть бував на зібраннях Клубу дослідників фантастики.

— Так! — голосно вигукнув Швайка. Відвідувачі, що було заспокоїлися, знову несхвально зиркнули на нього. — Так! — гучним шепотом повторив київський професор. — Мумії фараонів розміщали не просто у пірамідах, а в енергетичних вузлах Землі, де й були розташовані останні. Тож, завдяки торсіонним полям, які, можливо, запам’ятовували структуру тіл…

Доброхліб ухопився правицею за лоба й, заплющивши очі, скрушно повертів головою.

— …тіла правителів Єгипту переміщалися в інший просторо-часовий континуум, поки ще не доступний нашим дослідникам, і…

— У-у-у-у! — загуло позаду. — Я мумія-а-а!..

Я злякано обернувся. Вовченятка, обмотавши навколо голови шалик й залишивши лише щілину для насмішкуватих очей, здійняла на мене обидві скоцюблені руки. Я навіть здригнувся з несподіванки. Микитка слабко посміхався біля дівчиська.

— Смерть це лише поча-а-аток! — підвивала Вовченятка слоганом фільму «Мумія». Навіжена!

— Дурепа! — більш влучно висловилася щодо Надії Партолога, яка нарешті кинула свої посмішеньки зі Сфінксом. Лише Микитка продовжував всміхатися.

Я раптом зрозумів, що це саме заради нього Вовченятка вистави тут і влаштовує. Психічне, мовляв, розвантаження. Відволікання уваги.

— Ти що, — не зрозуміла цього Ганька, — не розумієш, де знаходишся? З глузду взагалі з’їхала?

І повертіла пальцем біля скроні. Зовсім, як Доброхліб, що відпустив, нарешті, свого лоба.

— Я й не знав, Юрію Олексійовичу, що ви відноситеся до так званих «пірамідіотів», — долинув до нас його голос. — Казкарів отих, які вважають будь-які історичні пам’ятки за пам’ятки інопланетян. Або легендарних атлантів.

— А я, Андрію Степановичу, повторюю, що вражений вашою чавунною ортодоксальністю. Що, ну що, знає ваша, наприклад, фізика?

— Я еколог.

— Яка різниця? От скажіть, фізика доводить, що сила тяжіння викривлює простір, так?

— Так.

— Але ж тоді виходить, що простір є фізичним об’єктом на кшталт шматка сира, який можна бгати, жмакати, викривлювати і так далі.

— Ну, так…

— Тоді, в якості фізичного об’єкту, простір має складатися з якихось частинок. Тільки не кажіть мені за атоми чи кварки. Вони існують в просторі, а не складають його…

Голоси стишилися. Й до нас долинало лише: «…торсіонні поля…тахіони…темна енергія…пам’ять простору…псевдонаука». Ну, загалом, звична суперечка двох гуманоїдів: гуманітарія та природника. Лукавого фентезійника та чесного фантаста. Це у нас в Клубі частісінько трапляється. Я звик.

Вовченятка вже зняла з обличчя шалик і знову перетворилася на мале капосне дівчисько.

— Нудно, — промовило дівчисько. — Давайте-но, швидко додивимось усе тут та й додому підемо. Сьогодні нова серія «Зоряної брами». Подивитися хочу. Та й Микитка тут неначе не у своїй тарілці.

Хлопчик вже підійшов до золотих саркофагів і уважно дивився на них, нахиливши голову до плеча. Наче згадати щось хотів.

— Брама їй, — незадоволено пробубоніла Ганна. — Нудно їй, чи бачте, — теж зиркнула убік Грицая. — Невже тобі таємниці прадавнього часу не цікаві? — запитала.

— Мене, як і Зоряна, більше цікавлять таємниці природи. От якби у нас в Гременці були енергетичні точки в Землі з торсіонними полями, то…

— А ти впевнена, що їх у нас немає?

— Це ти до чого? — насторожилася Надійка.

— Чула ж, — знизала плечима Ганна, — піраміди ставилися саме в таких точках.

— А це до чого?

— А до того, що у нас теж піраміди є.

— Де?! — це у нас з Надією водночас вирвалося. Микитка відірвався, врешті решт, від дослідження саркофагів і підійшов поближче.

— От переймалися би більше історією з краєзнавством, то й знали би де… За тридцять кілометрів від Гременця. В Командорівці.

— Та ну, гониш… — не повірила Вовченятка.

— Я коли історією єгипетською захопилася, — не звернула на неї уваги Партолога, — то все-все про піраміди зібрала. Про будь-які. І будь де. Тож і взнала про наші, українські. А не вірите, то нехай он Зорян у Клави запитає.

Запитав. Просто поміж Сфінксом та саркофагами до інтернету зайшовши. І дійсно. Командорівський поміщик-дивак Серафім Біленький побудував для себе та дружини усипальницю у вигляді піраміди. Ще на початку дев’ятнадцятого сторіччі побудував. Вона, виявляється, й досі стоїть. Історична пам’ятка місцевого значення.

— Що цікаво, — сказала Ганька, через моє плече зазираючи до Клави, — ім’я Серафім має давньоєврейське походження. «Вогняний ангел», перекладається. Але, кажуть, іудеї взяли це ім’я від єгиптян. Коли з їхнього полону виходили.

З віддалі, дивлячись на нас, загадково посміхався єгипетський Сфінкс.

Серафім Біленький, виявляється, був капітаном флоту Його Імператорської Величності. Плавав по усіх морях та океанах. Навіть повоювати встиг. З турками на Кавказі. Десь біля сучасного Сухумі. У відставку вийшов у чині капітан-командору. Це вже майже адмірал. Але в імперській столиці на Балтиці чомусь вирішив не залишатися, а переїхав в Україну, до свого помістя. Дивний чувак.

Саме через нього, до речі, Командорівку Командорівкою й назвали. За царя Панька вона хутором Біленьким була.

Це все мені Клава моя розповіла. Ну й Ганя, звісно. Ганьку, взагалі, останнім часом трохи клинити почало. Давай та давай, мовляв, до Командорівки з’їздимо. Це ж поряд. На піраміду подивимось. Торсіонними полями погуляємо.

Їхати мені не кортіло, інші справи є. Реферат он по інформатиці закінчити потрібно. Зимове засідання Клубу підготувати. До чемпіонату міста з боксу в екзоскелетах підготуватися. Батькам допомогти нові програми на комп’ютери встановити. Останню серію «Зоряних війн», врешті решті, подивитися. Клопотів — вище стріхи! Але можливість цілий день побути наодинці з Ганною приваблювала. Клава не рахується. А Вовченятка відразу заявила, що нікуди вона не поїде, слава Силі.

Он і зараз на подругу з-під лобу зиркає. А та торохтить:

— Ти ж сам бачиш, Зорьо, що можливості інтернету не безмежні. Аби з нього щось викачати, треба спочатку комусь щось туди закачати. Таким от невтомним бійцям інформаційного фронту закачати, ким ти є, — підлабузнюється.

Тут вона права. Ну, про «невтомного бійця», може трохи й перебрала. Але в іншому… Усю можливу інформацію про Командорівку ми з мережі вже вибрали. Треба й дійсно на місце поїхати, нову оцифрувати. З посиланнями на мій нік. Задля справедливості.

— Не поїду, — Вовченятка носом шморгає. — Нічого там робити. Багнюку сільську місити тільки.

І на Микитку зиркає. Ага, це ж вона за нього переживає, доходить, нарешті, до мене. Щоб вигляд піраміди командорівської знову в голові у нього щось там не зсунув.

А Микитка набурмосився, на дівчат зиркає, на дивані в моїй кімнаті влаштувавшись. Крекче тільки, мов дід сторічний.

— А що, — викректує раптом, — а от і поїду! — Наче сперечається з кимось. — Туди ж автобус приміський ходить так, Зоряне?

Надія лише очі під лоба закочує. А Ганна вже в Клави запитує розклад рейсів до колишнього хутора Біленького. Тож до електробусу ми ввалюємося вже усі четверо. Ні, п’ятеро. Бо з Клавою разом.

Їхати й дійсно не тривалий час. Клава намагається GPS-ничати негучно. Тож я звук в неї вирубаю. Теж самостійна дуже стала! А шлях тут один: через Псел, повз рудного кар’єру та курганів прадавніх, некошеними кучмами яких чорна оранка деінде випинається. Пасажири з салону потроху виходять на зупинках. Наприкінці шляху вже майже нікого не залишається.

На кінцевій зупинці «Командорівка» теж порожньо. Бо негода. А сама зупинка на краю яру стоїть. З неї лани осінні аж ген до Дніпра видно. З іншого боку — сільрада. А за нею, в туманній далині, маківка піраміди над стріхами хат похмуро бовваніє.

Я скоса зиркнув на Микитку. Він примруживши очі, наче проти вітру, уважно дивився на кутасту надбудову. Вовченятка — на нього. А Ганька увсебіч головою вертіла. Замість крапель дощу мої щоки почали секти крупинки першого снігу. Сиро. Холодно. Права таки Вовченятка: і що ми тут забули?

— Дядечко, дядечко, — закричала Ганька до неголеного чолов’яги, що з великими клітчатими торбинами вже посунув мокрим асфальтом, вивалившись з автобусу, — почекайте!

— Що, красуне? — обернувся дядько, посміхаючись через плече.

— Не підкажете, з ким у вас про піраміду вашу погомоніти можна?

Посмішку в дядьки наче сльотавою дощовицею змило.

— Не знаю, — кинув, наче сплюнув. І, трохи згорбившись, почимчикував далі. Наче й не зупиняли тільки-но його.

Привітний тут народ, одначе. Втім, на вулиці більше жодного народу не спостерігається. Негода ж.

— До сільради йдемо, — кажу, пересмикуючи плечима — Там взнаємо, з ким про місцеві старожитності побалакати можна.

В сільраді нам явно не раді. І дійсно, чого це міські дітлахи у серйозних людей під ногами плутаються? Від справ серйозних відволікають.

Але, завдяки історичній настирливості Ганни, нас спрямовують, врешті решт, до Роберта Кириловича. Цей один є завклубом та місцевим краєзнавцем. Його будинок розташувався на самій околиці Командорівки, неподалік від піраміди. Теж на яру. З якого добре видно не лише цю споруду, а й розгрузлі мокрі лани та свинцеві, вже майже зимові, обрії.

Тому велика картина, що висить на стінці просторої вітальні у будинку завклубом аж обпікає очі своїми гарячими кольорами. На картині, під високим сонячним небом з пір’ястими хмарами — командорівська піраміда наче летить над соняшниковим ланом, що тягнеться ген до виднокола. Наче космічний корабель над безліччю сонць. І від того картина набуває якогось інопланетного вигляду.

— Ні, — не погодилась зі мною Ганька, коли я висловив цю думку вголос. — Мені ця картина більше нагадує якийсь південноамериканський краєвид.

— З якої це радості? — не зрозумів я.

— А з такої, — втрутилась раптом Вовченятка, — що соняхи до Європи з Південної Америки потрапили.

Ерудована молодь нині пішла!

— Не знаю, не знаю, — появляється у вітальні Роберт Кирилович зі стопкою чашок. Чай, мабуть, питимемо. — Не знаю, чи бував пан Біленький у Південній Америці. Це в архівах не задокументовано.

— А про де задокументовано? — підхоплюється Ганна на поміч краєзнавцю місцевого масштабу.

Вовченятка вже розставляє чашк