1

Добре з висоти Чоломай видно. Довгастий байдак він собою нагадує, що пливе кудись вниз по Данапру могутньому. Зростають напроти острову Див-гори обірвища піщані. Жовто-сонячного кольору вони. А край них хвильки синяві, в колір неба, ворушаться. Зблискують раптом вогниками бурштиновими. Луску рибини величезної нагадують, довжиною від Атланду похмурого до Понту безтурботного.

Саму Дивицю зелена хмара лісу густого обсіла. Визирають деінде з неї Братства дахи малинові, гостроверхі. А от Гременесу кружала білого, квітами розмальованого, за заворотом річковим і не видно зовсім. Вище треба здійматися. Над Чоломаєм. І над Див-горою опуклою.

Надуває Микитос щоки. Зайві думки з голови викидає. Невагомість цього світу різнобарвного відчути намагається. Підхоплює світ хлопця. Ще на пару постав здіймає. Та не видно хати маминої. Думає Микитос: «Що ж вона робить зараз?» І відразу постав на п’ять знижується.

«Ом-м-м…» — знову щоки було надуває. «Ой-йой!!!» — горлає раптом.

Аргл весело у живіт носом вологим тицяється. Гавкає. Петлю широку навколо хлопця робить. Мовляв, пограємося давай. Та не до того Микитосу. Відчайдушно в повітрі він гойдається. Втриматися в ньому силкується.

Легко синяву крають крила сима, круто вигнуті, брунатно-мідним пір’ям вкриті. З потугою величезною хлопець розгойдування своє вгамовує. Але, вже повільно й полого до протилежного берегу острова з’їжджає-знижується. Мов на ґринджолах. Про політ вільний і не йдеться вже.

А до іспитів з левітації менше тижня залишилося.

«Завалю! — подумки зойкає. — Вірне слово, завалю! Не переживе цього мама…»

«Не заважай, Аргле! — вголос кричить. — Лети-но звідси! За чайками краще ганяйся!»

«Гав! Гав!» — у відповідь весело.

«Кажу кому?! От я тебе!..»

«Гав! Гав!»

Виструнчується Микитос раптово. В небо вгвинчується. «Вийшло! Вийшло!..»

«Гав! Гав!»

«Ну, начувайся!»

Кружеляє хлопець, забувши про все, навколо Аргла. Той такі забавки до нестяму любить ще з того часу, як безкрилим цуценям був. «От, я тобі зараз!..» Але зненацька крутим віражем сим висоту збільшує. Вгорі на мить застигає. І раптом просто на Микитоса прямовисно падає. Вигляд цього робить, вірніше. Бо ж тільки й того, що майнув майже впритул до хлопця він. Лишень вітер пружній обличчя братчика обдав. Сахнувся аж той.

А і браман, і вітаник учням втокмачують: сахатися під час левітації — справа остання. Не бити, а кріпити переляк має. Літати — не дрижаки продавати. Хряпнутися можна. Праві вчителі. Он верболіз береговий як швидко наближується!

«Ом-м-м… А-а-а!!! Шурх… шурх… Трісь… Плюсь!.. Ква…»

Ламає Микитос чагарник. Дряпає ним шкіру. На невисоке, травою вкрите, узбережжя викочується. Не спиняється. В воду з нього плюхається. Жабки обурені врозтіч кидаються. Ящірки крилаті, що з майстерень Братства втекли, розлітаються. Латаття стривожено гойдається. Мул слизький за литки хапає. А водорості колючі до волосся чіпляються.

«Гав!»

Аргл задоволено на березі всідається. Крила складує. На звичайного собаку від того перетворюється. Ще й язика висолоплює. Дражниться наче.

«Ах, ти!..»

Ковзається Микитос у мулі. Водорості з голови однією рукою здирає. Іншою корча якогось вхоплює. Кидає, аж повітря вищить. І потрапляє. Сам навіть не очікував. На місці Аргл підстрибує, на увесь Чоломай скавучить жалісно. В чагарі кидається, забите крило ледь убік відставивши.

«І не підходь! — услід йому Микитос горлає. — І не підлітай! Кішка летюча! Вор-р-рона ходюча! Іспити невдовзі. Сміються з мене, що й досі погано левітую я. А я не винуватий! Через хворобу на рік від усіх відстаю. А ти!.. На мене!.. Падати? Квочка хвостата…»

З кожним словом тихішає Микитоса голос. І сльози починають бриніти в ньому. Схлипи чутно навіть. Чи здається це? Бо вже шморгає носом хлопець щосили й лізе на берег, зуби до болю зціпивши. Ніде Аргла не видно. Образився, мабуть. «Ну й нехай ображається!»

Трусить затято братчик головою. Себе оглядає. Мокрий-мокрісінький одяг обмацує. Вишиванка тванню заляпана. Штани — мулякою. А ще зранку білі-білісінькі були. Шишига якась болотяна просто! А не Гременеського Левітаційного Братства учень. Нехай і не відмінник.

Засміють друзі, як побачать. Знущатися Валерон стане. Чаруша хихотітиме… Ото, називається, заховався! Ото, називається, політав наодинці. Попрактикувався. «Ну, Аргле! Ну, чудовисько!..»

«Я тобі все пір’ячко вискубу, як з’явишся! — у верболіз хлопець гукає. — Із шерстю разом. І з вухами. Ще й хвоста на мотузки розпущу!»

А потім сопе тривалий час. Одяг прасує. На вітах розвішує. Та й сам споліскується у затоці острівній, спокійній та невеличкій. До якої його Аргл з небес скинув. І власна невправність.

«Зосереджуватися ніяк не можу навчитися, — Микитос розмірковує. І за Ярилом спостерігає, що у Данапр занурюється. — Вибухаю відразу, — думає. — Почуттями керувати так і не привчився я. Про стороннє та про себе, красивого, під час вправ не можу не думати. А без цього ніяк у левітації. Це будь-який новачок знає. Левітації — не для коронації. Бо польоти не для жеброти… Не для пихатих вони та духом ницих. Тож, мабуть, і не винуватий Аргл в падінні моєму. А навпаки, мабуть. Бо якщо навчився би я вибриками його не перейматися, а відповідати на них, про політ не задумуючись, то й… То й іспит здав би!.. І на відмінно, до того ж».

Зітхає хлопець, з трави встаючи. Вірити в себе так і не навчився він.

«Аргле! Аргле!» — кличе. У відповідь — мовчанка шурхітлива та плюскотлива. Шукати треба йти, вибачатися.

Тягнеться було Микитос за одягом. Та й вклякає раптом. Вуха нашорошує. Чується згори свистіння якесь тонке-тонюсіньке. Таке, що потроху ще більш стоншується. Аж у вухах свербіти починає. Смикається було хлопець від берегу, до дерев поближче. Аби з їхнього прихистку навкруги роззирнутися. Та й вклякає удруге: на затоки вигину правому, з-за очерету, човен помаранчевий з’являється. На братській схожий.

Хто ним править, не встигає Микитос роздивитися. Бо шмигає таки в чагарі, штани та вишиванку схопивши. «От, дідько!». Тільки хтось з магів може на цьому човнові плисти. А він у брамана сьогодні до мами, до Гременесу, відпросився. Захворіла, мовляв, мама. А сам сюди — на Чоломай. Політати. Якщо розкриється олжа його — виженуть. «Це тобі не оцінки погані з левітації!»

А свист угорі все тоншає та й тоншає. Вуха крає. По галяві, що біля води, тінь потойбічна ковзає. Гладіні річкової на мить торкається, аби не злякати передчасно її. Рвучко здіймає хлопець очі. «Щоб тебе жаба цицьки дала!..» Справжнісінька вімана з-за верхівок дерев випірнає.

Ніхто їх ще в Гременесі не бачив. На малюнках тільки. Бо заборонені польоти на віманах над Арантою. Як, втім, і над усіма Окраїнами іншими. Навіть, кажуть, в Імперії Мут заборонені.

Припиняє вімана свистіти. Коло робить, знижуючись. Пузом лускатим хіба що верхівок осик прибережних не торкається. На малій висоті йде чомусь. Наче до здобичі підкрадається. Добре, що Микитос встиг вже під віттям заховатися. Випростується човняр, у братській опанчі довгій, з капшуком, на голову накинутим. Без тривоги, з цікавістю, за драконистим пристроєм спостерігає.

А той вже складає крила свої смарагдові, перетинчасті. Погойдується на хвильках схарапуджених. За розгоном до берега суне.

Човен слідом за ним поспішає.

2

У підліску від комарів та мошки дзвенить аж. Одначе, навчив братчиків, взимку ще, вітаник Гороксай від комашні заклинаннячку. Допомагає воно зі шкіри якусь рідину виділяти. Нею кровососів від людини геть відлякувати. Знає хлопець і назву рідини тієї, і символи, і складові її. Але, наразі навіть не згадує теорію оту. Бо часу немає.

До того ж, сама вона, теорія магічна, запрацює, коли треба. Без згадування. Зосередитися тільки потрібно для заклинання. Хай і не так, як для левітації, але…

Але, поки Микитос тікає якнайдалі від берегу, поки одягається та комарів заклинаннями відганяє, поки — через цікавість свою непереборну — знов до затоки вертає, то вже й смеркатися розпочинає. Чи то просто здається йому це в заростях густих та колючих? Ой, ні! Он вже як з кущів співрозмовників видно паскудно. А що вже чутно погано!..

Стоять вони до хлопця спинами. Один, довгий, у братському плащі з накинутим капшуком. Другий — опасистий, в лускатій кольчузі й з шоломом на голові. По боках шолому крильця дальнього зв’язку в сутінках вгадуються. Такі тільки у великих цабе є.

Розмовляють цабе з човнярем тихо-тихесенько. Ледь не шепотом. Наче страхаються когось. Перед ними, у воду попелясту, на кригу осінню схожу, човен та вімана, зовсім вже темні, вмерзають. Мов у жалобі вімана та човен завмерли. А Аргл так і не з’являється. Навіть обгавкати нікого не намагається. Ото так образився!..

«…найближчим часом. Якого вже майже й немає, — ледь чує Микитос з-під шолому голос басовитий. Незнайомий голос. З невловимою, мов у Чаруші, вимовою ледь неправильною. — Незалежно від нас події розгортатися почати можуть. І до цього готовими треба бути».

«Але… — плащ кахикає. Наче заперечувати щось збирається. — Але ж, дуже слухняною людиною Птахіс є. І наш він до думки останньої. Та й до вказівок згори завжди дослухається. Тож, для чого ж…»

Ще більше голос плащ стишує. Не чує хлопець речення закінчення. На місці лишень тіпається. Бо Птахіс згаданий браманом є. Першою людиною Гременеського Левітаційного Братства. А от хрипота в плаща голосі тонкому дуже когось Микитосу нагадує. Кого тільки?…

«Занадто він тріпотливо до самої ідеї левітації ставиться, занадто вже поширювати її хоче, — шолом басить здаля. — І якщо переважить ідея ця потяг до зростання посадового, то…»

«Та він спить і бачить, як з Аранти до Атлантиди поближче перебратися, — плащ тоненьким хрипкуватим реготом співрозмовника перебиває. — То він спочатку гадав-думав тут, біля Гременесу, ледь не Академію нову заснувати. І щоб свого імені. Щоб відомою на увесь світ. Але, тепер… Опісля того, як ознайомився з думкою переважної кількості сейдонів… Яка й на міркування самого дона Зевесія впливає… Ні. Перегорів він, браман Птахіс. Все, що нам потрібно, сам зробить, за покликом власним».

Замовкли. А Микитосу здається, що серце в нього так калатає, що аж на увесь Чоломай його чутно. Що ж відбувається тут, на ньому!? Хоч би Аргл зараз звідкись не вистрибнув!

«Окрім того, — плащ продовжує, — є в нас тут гурт дуже цікавий. Знаєте ж. Прихильників не левітації, а вітаметрії. Доповідав же я. Тож…»

«Читав я в донесеннях про гурт цей, — перебиває співрозмовника вже й шолом. — Перевіряв. Ідеї, здається, суцільно наші, але всі догори дригом поставлені. Висновки інші. Небезпечні такі висновки. Тож, за гуртом цим, здається, ще більший нагляд потрібний, ніж за Птахісом навіть».

«Ну, якщо ви діяльності моїй не довіряєте, — тягне плащ ображено, — якщо перевіряєте, то…»

«Та не хлипай ти! — крильцями зв’язку шолом смикає. — Тут справа така, що я по десять разів на день й себе самого перевіряю. А щодо гурту вашого-нашого, то його й наверле використати можна. Навіть обов’язково використати! Не думав над цим? Бо якщо порішити Птахіса раптом прийдеться…»

Порішити!? Птахіса!?! Вже не тіпається, а на місці Микитос підстрибує. Якась гілка тріщить, мов кістка від болю раптового. Й тріскою гострою біль цей ще й під шкіру вганяє щосили. «Ой!» — хлопець зойкає.

Завмирають шолом із плащем. А потім стрімко до кущів обертаються. Не видно в одного з-під капшука обличчя. Чорна пляма замість нього. В другого ж до шолому маска захисна припнута. Для польотів на вімані. Не тутешня така маска. Срібна. Вишкірена.

«Хто там!?» — чорна пляма вищить.

«Це ти когось привів?!» — срібна маска гуде.

І обидві до чагарників кидаються. Схоплюється Микитос і, біжить, накульгуючи. В хащі притемнені гацає. А позаду вогник ліхтарика спалахує. Променем в спину, мов стріла, встромитися намагається. А небо над кущами прибережними кров’ю Ярила, що заходить, обливається.

«Сті-і-ій!!!»

В лісі сили нечисті в клубок темряви стискаються. Гарапниками віття по обличчю хльоскають. Зміями коренів під ноги кидаються. Не дають хлопцю втекти. От якийсь штурпак дурний збиває на землю братчика переляканого. На галяву виштурхує. А іззаду важке щось навалюється. Пивом випитим тхне.

«Спіймав, спіймав!!!» — кричить.

Вужем вивертається Микитос. Ще й ногою у чорну пляму б’є. Вищить чорна пляма, за чорноту свою обіруч ухопившись. А хлопець вже з галяви знову до дерев похмурих кидається. Може ж, знайдеться якась берізонька біла, прихистить. Не встигає прихистку знайти. Знову щось за ногу хапає. Мов обценьками.

«Хто ж це такий спритний в нас?» — гудить знущально за спиною. Тягне до себе. Хоче обличчя Микитоса до вишкіреного срібла повернути. Не встигає.

«Гав! Гав! Гав! — камінням згори гавкіт сиплеться. Пружнім вітром від крил широких крильця дурнуваті на шоломі пригинає. Зубами гострими ручиськи-обценьки хапає: — Гр-р-р!!!»

«У-у-у!!!» — виє за спиною з болю. І розплющуються враз лещата. Виривається з них Микитос. Та й просто поміж крил на Аргла падає. За шию його хапається. І разом з ним крізь примерк ліловий здіймається.

«Ой, рука моя!.. Куди-и-и?!? Вб’ю-ю-ю!!!» — у два голоси вищить-гуде знизу.

І за мить промені короткі, криваві, в небо блякло-сіре, мов мертвяка шкіра, впинаються. Наче перші зірки поцілити хочуть. Та ні! Аргла вони поцілити хочуть! «Променет! — подумки Микитос ахкає. — В Гременесі навіть у варти зброї такої немає!»

А багряні стріли то ліворуч, то праворуч списами небо тицяють. То праворуч, то ліворуч Аргл від них шарахкається. То вліво, то вправо на ньому Микитос шарпається. От-от впаде!

Але першим сим падати починає. Звискує зненацька коротко. Смикається раптом всім тілом. Крилами судомно змахує. Та й підставляє їх, безвільно розкинуті, під вітру струмені, що знизу раптом віяти починають. Метляються крила на них, мов ганчір’я на поворозці.

«Аргле-е-е!!!»

Мовчить сим. Все більше й більше подуви невидимі урізнобіч тіло його смухате кидають. От-от перевернуть. З хлопцем разом. А темно-зелена — аж чорна! — пінява дерев все ближче, ближче, ближче…

Але перед самим верхівками втихає потроху вітер. І світ втихає безсонячно, останнє світло з-за обрію видихуючи. Зносить цим подихом непорушного сима разом з хлопцем, що вчепився у нього, убік трохи. До берегу. І починають вони повільно ковзати до води свинцевої. З відлисками кривавими. Линуть над ними, немов сім’я кульбабки, що над багаттям згасаючим заблукало.

«Уходять!» — з низу верещать. «Це з Братства хтось! — стишуючись, гуде у відповідь. — Бачиш, левітують!..» І нечутно вже голосів. Лише з темряви ще декілька стріл пурпурових услід навмання вигулькує. Та й щезає відразу. Бо далеко вже. Бо променети, це вам, братчики, не прометони, які й на десяток валок поцілити можуть.

Та й для того, аби з хащі на простір прибережний вистрибнути, аби прицілитися, теж певний час потрібен.

А навпроти крутосхил Див-гори вощаним більмом в сутінках світиться. А внизу від води холодом вечірнім тягне. А у руках тіло Аргла все важчає, важчає… Не здійняти. Та й не треба. Треба хоча б до вузесенької смужки піску біля схилу Дивиці дістатися. Там розберемося.

Та ні, не розберемося! Бо спалахують раптом позаду жовті, мов у дракона, очі-ліхтарі вімани. Розсувають ніч, що стрімко на Данапр накочується. Ковзають над головою, знижуючись поступово, у крутосхил деінде впираючись. Аргле, Аргле, що нам робити?!

Мовчить сим. Навіть не ворушиться. І тіло його холоднішає вже, здається. Кам’яніє. На Микитоса жах накочується. Як тоді, коли його під Див-горою ледь в печері піщаній не присипало. Яку вони з Валероном та Чарушею вирили, в таємні ходи граючись.

Печера!!! Адже не завалилася вона тоді зовсім, ні!

А світло пісочне, драконяче, вже майже над головою в пітьму сиплеться. Зупинишся, завалить. Вище здіймешся — з ніг зіб’є. Нижче — потонеш у ньому, від води грузькому, драглистому. А печерка їхня — отам. Правіше трохи.

Ледве встигає Микитос в маленьке своє підземелля втиснутися. Ледве встигає Аргла за собою втягнути. Світло зовні повз ковзає. І тільки тут, в суцільній темряві, розуміє хлопець, що він з вантажем у руках через увесь Данапр злевітував. Сказати кому — не повірять.

Але не встигає братчик вразитися цьому. Бо втямлює зненацька, чому йому від Аргла зимно стає. Бо в крові липкій, остигаючій, сим увесь.

3

Пахне хутром паленим. Жорстка шерсть сима обличчя аж дряпає. Повискує він з болю тихесенько іноді. Та це на добре! Бо ожив Аргл, значить, коли заридав-заплакав Микитос на Дивиці крутосхилі. І зараз вмирати, здається, вже й не збирається. Поки що. З останніх сил тримається. Дихає судомно, в очі Микитоса заглядаючи. Згадує, мабуть, як за виходом з печери вімана літала, посвистувала. Очима жовтющими зблискувала.

Тривалий час літала. Майже до ночі.

«Потерпи, Аргле, потерпи! — хлопець шепоче. — Ми вже крізь дірку в огорожі пролізли. До майстерні недалеко зовсім. Маг Гороксай допоможе. Він добрий. Ти ж його знаєш».

Світиться здаля вікно майстерні вітаники. Там ще маг. Він до пізнього часу працювати любить. Ліхтарі на алеях Братства теж світяться. Але не виходить на світло Микитос. А як хто побачить!? Спитає, що це з симом сталося? А чого це він вишиванкою скривавленою перемотаний? А чого це в нього крила по землі волочаться? Магів покличе. А то й самого брамана.

Саме тому й через головну браму не сунулись. До того ж, там варта гременеська чомусь вештається. Хоча… хоча брамана Птахіса все одне побачити якимось чином треба. Погане щось відбувається.

А ще погано, що левітувати братчик не може вже. Вигорів. Слабак він ще! От Валерон, мабуть, не те що, впоперек через Данапр, а й вздовж, до гирла його на Понті далекому, долетів би. Бо відмінник. Але, все одне, до Микитоса вітаник Гороксай чомусь прихильніше ставиться. Парадокс, братчики!

З вітаником, до речі, і щодо Птахіса порадитися можна. Яким чином його про небезпеку попередити. Бо простим учням до нього не достукатися.

«Зараз, Аргле, зараз, потерпи!»

Роззирнувся. Нікого немає. Вдалині лише ватага якась весела сміється. Режим порушує. Бо вже до сну готуватися треба. До іншої свідомості Яра переходу щодобового. А це що?! Вартові з Гременесу! Йдуть — роззираються. От і ватага реготати припинила. Дивно. І погано. Бо до Гороксая непомітним не зайдеш.

«Тук-тук-тук», — у віно освітлене. «Хто там?» «Це я, шановний маге. Микитос». «Що це в тебе?!» «Аргл. З ним лихо трапилося».

Дивиться зо світла в темряву Гороксай здивовано. Через підвіконня перехиляється.

«Великий Яре! Та він у крови увесь! Давай його сюди! А до дверей, що, сил дійти не вистачило?»

Мовчить Микитос. Бо зауважує зненацька на голос вітаника тонкий. Він завжди таким був. Але от хрипоти в ньому ніколи не помічалося. Здається.

«Що це з вами?»

«Зі мною?! Нічого. А от з вами що трапилось? Ти даєш мені сима, чи ні?!»

Смикається Аргл. Повискує. А що ж важкий! Руки вже відвалюються. Але зненацька самі вони мимоволі здіймаються, сима вітанику віддаючи. І за підвіконня потім чіпляючись. Зиркає на них Гороксай здивовано, але мовчить, Аргла до ванькира вітаметричного несучи. Від стін на них очима мертвими опудала тварин вітаметрікованих дивляться. А Микитос слідом простує похмуро, стривожено.

«З голосом у вас що?» — запитує.

«Візьми он халат, вдягни, — не відповідає маг. — А то голий та брудний, наче болотяник».

«А з голосом?…»

«От, заладив!.. Простудився трохи. Та ще молодшу виправу кричав-заспокоював. А ти… Ого! — аж присвистує раптом маг Гороксай. — Та він же під променет потрапив! Тож, це ти… — затинається. — Де!?» — вигукує вкрай злобливо якось і до Микитоса рвучко обертається.

Закушує губу Микитос. Не хоче відповідати. Та й не встигає. Бо Аргл раптом хрипіти починає, всім тілом смикатися.

«От, лихо! — відразу забуває вітаник про братчика. — Швидко!.. Допоможи мені!»

Вприскувачі. Леза. Затискувачі. Випромінювачі. Трубки з крапельниці, бинти льняні… Все це Микитос Гороксаю передає, так і не перестаючи губу покусувати. А той на учня уваги вже й не звертає. Всім єством своїм з Арглом він зараз. Силою вітальною своєю з ним ділиться. Руками вмілими тіло оживлює. Ну, як ним не замилуватися!? В кого ще такому зосередженню цілковитому навчитися?!

Певен Микитос, що витягне маг Гороксай Аргла з безодні смертної. Бо якщо не він, то хто?! «Не вмирай, Аргле, не вмирай!» У них, в Химерійських горах, всі такі, кажуть. «Терпи, Аргле, терпи!» Химерійці від народження, кажуть, знахарі та вітаники. На усю Аранту, на усю Атлантиду, на усі Окраїни її, знані. Навіть в Імперії Мут відомі.

Тільки от цікаво, в них усіх отакі голоси? Тонкі? Зиркає Микитос на постать довгу вчительську. Опанчу на неї приміряє. На човен помаранчевий в уяві саджає. Схожий на човняра чоломайського, ох, схожий!.. Раніше, коли спати братчик на терези вітаничні приходив, коли вони з магом розмови тривалі вели і про літання уві сні,і взагалі про життя, не помічав він цього…

«Все, — зморено Гороксай видихує. Через очі почуття до ванькира вітаметричного повертає. Роззирається. На Микитосі зніченому погляд зупиняє. — До ранку хай спить, — про Аргла каже. — Пощастило йому. Променем стінку висхідної аорти припалило. Тож кровотеча менша була, ніж…» — замовкає раптом.

Думає Микитос, що зараз запитає його вчитель про аорту та про її в тілі розташування: він зажди так робить, як справа вітаники торкається. Учнів перевіряє. Але, ні. Суворішають очі в мага. І погляд стає, мов те лезо вітаметричне.

«А тепер ти мені розповіси все про те, що з ним трапилося, — каже. — Не для того я мамі твоїй торік цуценя віддав, аби стріляли по ньому».

Але не дарма Микитос і досі губи до крові кусає. «А як не скажу?» — мовить.

Посміхається вітаник криво. «Та я і так все знаю. Але перевірка досліду — основа магії. А як впрешся, то он, — на стінку киває, — там кімната навіювання. Свідомість пригноблю, шкрябограму мозку зроблю, сам все розповіси».

І до дверей іде. Зараз Микитоса до навіювального реманенту потягне! Новенького. Потужного. Яке з самої Аталантиди нещодавно привезли. Опісля шкрябограм, що ним роблять, кажуть, пам’ять людина втрачає. А Аргл спить не лаві вітаметричній, нічим допомогти не може.

Аж раптом — стукіт в хідник майстерень!..

«Хто там?»

«Пане Гороксаю, пане Гороксаю, це — Валерон. З середньої виправи. У вас випадково Микитоса немає?»

Зиркає на хлопця вчитель, примружується.

«А в чому справа?» — запитує гучно.

«Та вже відбій невдовзі, а його бігма. Він сьогодні до Гременесу відпрошувався, але вже повернутися давно мав. А в гуртожитку перевірка з якогось дива дуже сувора сьогодні. Тож черговий маг попрохав пошукати Микитоса. Каже, що, може, ви знову його літання уві сні вивчаєте».

«А у варти на головній брамі не питав, чи повернувся він?»

«Та оце туди біжу. Але по дорозі вирішив до вас зазирнути».

Зачиняє Гороксай двері до ванькира вітаметричного, братчика наляканого, наїжаченого звідти випхавши. Вхідні, навпаки, відчиняє.

«Тут він, — каже. — Приспав його. Потім — зважував. Кровообіг он з ним повторював. Змушував його просто на собі схеми судин малювати. Захопилися трохи, черговому скажеш. Гаразд, — до Микитоса повертаючись мовить, — йди. Халат завтра занесеш. Договоримо», — додає зловісно.

Висковзує хлопець з майстерні вітаники, подих затамувавши. Лише на алеї, темній цілком вже, повні груди повітря терпкого набирає.

«Чим це він не задоволений? — Валерон запитує. — Ти що, не лише в левітації, а й у вітаниці плутатися починаєш? Погано це. Ти й так у Птахіса на замітці», — мовить розсудливо. Відмінник!

«Це він плутатися починає!!!» — аж сичить Микитос з Див-гори гадюкою. І, крок стишуючи, розповідає Валерону швидко й коротко про всі події вечора сьогоднішнього. Свої підозри щодо мага Гороксая викладає.

«Може, не розчув ти чогось? — Валерон, вислухавши, сумнівається. — Сам же кажеш, що погано чутно було. Може вони не порішити брамана хотіли, а порішати з ним питання якесь нагальне».

«Вони з нами порішали вже, — Микитос пхикає. — Так порішали, що Гороксай он Аргла ледь з потойбіччя витягнув».

«Тим більше. Для чого йому його витягувати, перед тим на смерть з променета стріляючи?… Слухай, — зупиняється раптом, — ти ж не знаєш нічого! В Гамеша, отого принца пихатого з Анталїї, сьогодні променет знайшли. Як справжній. Каже, йому батьки з гостинцями передали. Погратися, каже. Всі маги обурені. А що вже Птахіс!..»

Не слухає його Микитос. Про Гороксая думає. Але нічого придумати не встигає. Бо від ганка гуртожитку черговий маг, алфізик Капран, вже кричить розлючено.

«Знайшов, Валероне? — наче не бачить Микитоса поряд з ним. — Завтра в брамана дехто роз’яснювати буде, де він перед усвідомленням Яра вештається, розпорядок Ярила порушує».

«Та він в мага Гороксая був, — заступається за друга-братчика Валерон. — До іспиту з вітаники готувалися вони».

«Та чи ж маг Гороксай розпорядку Ярилового не знає? — аж задихається алфізик з обурення. — Недаремно ним сам Птахіс незадоволений. Висновки, казав, робитиме».

Перезиркуються братчики занепокоєно.

4

Не спиться Микитосу. Не дочекається його сьогодні Ярило в Яр-країні сновидінь. Не допоможе він йому навіть уві сні літати. Ніччю цією не поведе хлопця до володаря сонця Дивія манівцями місячними. Бо покинув хлопця ще вдень Зевелес, зосередження володар. А Валерона — ні. Хоча він каже, що ночами вже й не літає зовсім. Мовляв, це тільки діти цими забавками граються.

«Але ж, — думає Микитос, в гамаку своєму похитуючись, — коли через Данапр я з Арглом летів, поряд він був, Зевелес. Не поряд навіть. А отут просто, — кладе долонь на серце. — Чи отут?» — іншою долонею лоба торкається.

Б’ється серце стривожено. Морщиться лоб розпашілий. За сима любого, друга крилатого, братчик хвилюється. А якщо неправий Валерон? Якщо Гороксай собаку летючу для іншого лікувати розпочав? Аби до кімнати навіювання потім запроторити? Взнати, що вони з господарем на Чоломаю робили. Чули що.

Кажуть, химерійці і в каменя взнати можуть, що тисячі років тому з ним відбувалося. А що вже в собаки… Та ще й в ночі несновидній! Зробить он шкрябограму, і забуде сим про господаря свого улюбленого!

Здригається Микитос усім тілом. Тіпається. Гамак перевертається. Та встигає хлопець, мов кішка — на чотири лапи, у сіно запашне впасти. Нечутно зовсім. І завмирає, прислухаючись. Сплять братчики. Не прокидаються.

Треба забирати Аргла. Терміново. До ранку в чагарях заховати. А потім якось непомітно до мами, в Гременес, віднести. Але яким чином? Гаразд, потім вигадає. А зараз до майстерні вітаники непомітно прокрастися треба.

Як стоїть Микитос рачки, так і до виходу дістатися пробує. Мов Аргл по землі собакою звичайною, коли про крила вирощені забуває. Лише сіно свіже, по долівці розкидане, шурхотить невдоволено. Та гамаки братчиків тінями своїми його торкаються. Висять гамаки, мов кокони величезні метеликів зачаклованих. Не похитнуться.

Якими шляхами дивними зараз братчики по Яр-країні блукають? Чи літають уві сні ще? Чи вже всі, окрім Микитоса, подорослішали? І якими дивоглядними назавтра з цих коконів-гамаків вилущаться? День нас обтісує, а ніч ліпить, так Гороксай каже.

Згадує Микитос про вітаника й ходу свою собачу пришвидшує. З-за дверей визирає. От, дідько! Якусь книгу товстезну маг Капран читає. В слабкому світлі свічки мружиться. Наче не можна світляків вітаметричних використати!

Втім, як не слабке світло, що мага з книгою огортає, та враз висвітлить воно порушника розпорядку Ярового. Ніщо тоді не врятує його від вигнання з Братства Левітаційного. Що ж робити!?

Через віконце уходити прийдеться. Від нього, щоправда, постави три до землі. Бо на нижньому поверсі молодша виправа спить.

Але, це ж таки нижче, ніж з верхнього поверху, поверху старших братчиків, стрибати. Та й пісок внизу, під вікнами. Разом з квітниками м’якими. Ризикнути прийдеться.

До того ж, може, хоч трохи й злевітувати вийде, вагу тіла свого зменшити. Може, й відпочив він уже? Віру в себе відчув? Може, й поряд вже десь він, Зевелес!

Шурхотить щось іззаду. Обертається Микитос і ледь не зойкає. Просто на нього з темряви не володар зосередження дивиться — Валерон очима глипає. Теж рачки стоїть. «Ти чого?» — ледь чутно запитує.

«Боюся, що шкрябограму Гороксай Арглу зробити може. Пам’ять висмоктати. Мені он, погрожував, — ледь чутно шепоче Микитос. — Забирати його треба!»

«Я з тобою!»

«Не дурій! Виженуть, як спіймають».

«То ще хай спробують спіймати, — Валерон шепоче до віконця відступаючи. Відразу в ситуації розібрався! Він такий, меткий. А що вже впертий, не зрушиш! — Кажу ж, з тобою я. Бо як стрибати будеш? Адже левітатор з тебе, як з мухи шуліка», — й вже сам над долівкою нечутно здіймається.

І, не встигає Микитос за муху образитися, як напружується та й підхоплює братчика за поперек. З вікна, погойдуючись, з ним разом вилітає. Просто у цвіркунів сюрчання. Та зірок мерехтіння. І в завитки світла, які вночі чомусь ніхто, окрім Микитоса, не бачить.

Не борсається братчик. Розуміє, як товаришу важко. Навпаки, намагається зосередитися, Зевелеса до себе покликати. Вагу власну хоч трохи зменшити.

«О, дякую! — згори Валерон вже не пошепки каже. Неголосно просто. — Відчутно тренування», — мовить насмішкувато трохи, поперек Микитоса відпускаючи.

І відразу знижуватися братчик починає. Зітхає вгорі Валерон, під нього підпірнає.

«Тримайся за плечі, — каже. — Але, дуже прошу, спробуй вагу свою не збільшувати».

Так і летять понад деревами, хоч і незграбно, але нечутно. Лише іноді на паску Валерона, в торбинці його нерозлучній, причандалля маганічне ледь подзвякує. Валерон завжди його із собою тягає. А як знадобиться? Навіть спить із ним, дивак.

Перед майстернею вітаніки декілька пегасів пасуться, пофуркують. Іноді, наче гуси, крилами змахують, але не злітають. Тільки на вікна затемнені очима кінськими зиркають.

Бо, здається, деінде крізь шпари у ставнях закритих світло тривожне точиться. Хто ж це тут зібрався ночі глупої!? Невже Аргла допитують?!?

Важчає Микитос миттєво. Валерона до низу тягне.

«Та що ж ти робиш!» — сичить той, з несподіванки на землю невидиму ледь не хляпаючись. Але не звертає на це уваги товариш його нетерплячий. До вікон ванькира вітаметричного кидається. Валерон же до вітальні робочої крізь шпаринку зазирає.

А там декілька магів зібралося. І маганік Гарланд там, і метахімічка Ульчитах, і слов’янист Куціотль, і інші. Чоловік сім загалом. А Гороксай на катедрі стоїть, щось їм оповідає.

Вже й Микитос повертається, на вухо Валерону шепоче: «Темнувато у вітаметрії. Лише нічник світиться. Але, здається, тут ще Аргл, тут. На лаві лежить, здається. Що робитимемо?» Потім теж зазирає у шпару, рота здивовано округлює. А за мить посміхається за