Олексій Кацай

Хрест часу

Шкети — школярі-кадети — Школи інопланетян не можуть без пригод. Тільки почався навчальний рік після подій, описаних в повісті «Демони Сонця», як біля учбового закладу з’являються… ельфи. Втім, як з’ясовується, це не зовсім відомі усім казкові персонажі, а більш реальні істоти. Більше того, істоти, що втрапили в найсправжнісіньку космічну халепу. І шкети не можуть не допомогти їм, незважаючи на усі порушення дисципліни та шкільного статуту. А те, що заразом вони облітають півкосмосу та роблять справжні й небезпечні відкриття, то їм до цього не звикати…

Глава 1. Все починається з ельфів

За грибами в Чернецькі плавні Микитку батьки ледве відпустили.

— В ліс! Самому!? Нізащо! — вперлася мама Аня.

— Не самому, а з Темкою Гедмінасом, — шморгнув Микитка носом.

— Без дорослих? — засумнівався тата Саня.

— А от як без дорослих Землю рятувати від космічних піратів, так можна? — натякнув Микитка на свої небезпечні пригоди в навколоземному просторі.

— Наші дикі тварини страшніші за космічних піратів! — оголосила мама Аня.

— Та біля плавнів страшніших від зайця чудовиськ немає! — аж захлинувся Микитка від обурення. — А от як феррян страхатися, так можна? — натякнув на свою карколомну мандрівку на інший край Галактики.

— Вам і за піратів, і за феррян, дісталося на горіхи від шкільного керівництва, ні? — строго здійняв пальця тата Саня. — В Синусоїди Пі он навіть сфера голови посивіла від ваших приключок.

Це він згадав директрису Школи інопланетян Синусоїду Пі — електроїдного педагога з газового гіганта якоїсь далекої зоряної системи.

— Так ми вже ж виправили свою поведінку! Опанас он навіть радив іншим шкетам на нас із Йевою рівнятися!

Опананас був андроїдом, який викладав працю та фізкультуру в Школі інопланетян. Шкетами скорочено звалися школярі-кадети цієї школи. А схожа на собаку інопланетянка Йеванджі Лай — для друзів просто Йева, — була найкращою подругою Микитки у класі.

А загалом найкращим другом в нього був Темка. Але він вчився у звичайній земній школі і після переходу Микитки до інопланетян, вони бачилися дуже нечасто.

— Я і так з земними друзями не бачуся! — аж стиснув кулаки Микитка. — Я вже й людську мову забуду скоро!

Батьки якось засмучено зиркнули одне на одного. А потім поохали, поахали й вирішили, що Микитка з Темкою самі поїдуть маршруткою до Меланівських дач. Не далі. Там і в родини Грицаїв будиночок був. А з дач, що поряд з плавнями, хай у ліс за грибами сходять. Там не заблукають. Але, все одне, щоб недалеко! І смартфони щоб з кишень не виймали!

А вони сусідці по дачі зараз зателефонують, щоб вона прослідкувала за ними.

Тому цього суботнього ранку Микитка й трусився на жорсткому сидінні маршрутного мікроавтобуса. Вже переїхали через Дніпро по Грюківському мосту. Гедмінас захоплено розповідав йому про останні ролеві ігри в рідній школі, а Грицай кивав неуважно в особливо гучних місцях і думав про своє.

Бо останнім часом він відчував себе дуже винуватим. Опісля того, як його зарахували у шкети, він і дійсно майже не бачився з Темкою.

Що він міг йому сказати? Що навчається з дітьми з усієї Галактики? Що його нова Школа знаходиться у приміських Вербках, на березі Дніпра, й голографічно замаскована під закинутий теплохід «Іон Тихий»? Що жоден землянин не може до неї підійти? Бо вона оточена до того ж і психічним бар’єром, який повертає назад будь-якого випадкового перехожого?

Ага, розкаже. Темка лишень пальцем біля скроні повертить і правий буде. Тільки образиться ще більше.

Тож, хай, як було, так і буде: мовляв, перевели його батьки до приватної школи. Навчальна програма, мовляв, важка дуже. Вільного часу взагалі не залишається. Тобто, потягне Микитка той самий час, а далі вже видно буде.

— А потім ми з аками влаштували війну за Лихолісся, — торочив Темка, аж підстрибуючи на сидінні. — В Марсіянському парку. Жереб по чесному кинули. Нам, бекам, випало, звісно, ельфами бути. А акам — самими собою. Орками, тобто, — захихотів Темка. — А я Трандуїлом був, сином Орофера. І королем лісових ельфів. Ти слухаєш?

— Так, так, звісно! — зобразив щире захоплення Микитка: ну, що йому ті дитячі ролеві ігри з дерев’яними мечами, якщо він вже пережив справжні космічні битви і бачив справжні бойові лазери? — Дуже цікаво! А далі?…

— Далі, здається, не їдемо, — гучно кахикнув неголений водій, пригальмовуючи маршрутку.

Пасажири трохи здійнялися з крісел, закриваючи хлопцям поле зору. Але ті встигли побачити попереду метушливий натовп, що перекрив шлях. Натовпу сигналили автівки. Над натовпом майоріли плакати з гаслами і бубонів мегафон.

— … не дамо! — почули хлопці, виходячи з мікроавтобусу. — Не дозволимо будувати нову автотрасу через Чернецькі плавні. Це зухвале порушення екології…

— …і громадських прав ельфів! — підстрибнула худенька дівчина в зеленій курточці і з таким саме зеленим волоссям.

— Містечкові олігархи, — не звернув на неї уваги височезний хлопчина у довгому чорному плащі, — хочуть скористатися недосвідченістю громади…

— …і місцевих ельфів! — не вгавала худенька. — Дай, дай-но мегафон! — буквально вирвала вона динамік з рук високого. Люди! — метельнула зеленим волоссям. — Панове громадо!!! Будівництво нової траси не лише сплюндрує сільськогосподарські землі, не лише нанесе непоправну шкоду заповідним місцям і диким тваринам, а й… а й знищить батьківщину гременецьких ельфів, які з давніх давен живуть поряд з нами.

У Темка навіть щелепа відвалилася.

— Наша екологічна громадська організація «Друзі Плавнів» знайшла неспростовні докази цього, — верещала зелена. — Ми навіть виявили живу ельфійку, яка втекла від нас. Але, ми встигли її сфотографувати і на нашому сайті та в минулому номері «Гременецького Кур’єра» була…

— Та що мені ті ельфи-шмельфи! — загорлав якийсь дядька. — В мене он траса просто через подвір’я проходитиме.

— Пі-пі-і-і, — засигналила якась автівка. — Та пропустіть же! Їхати треба!

— Через подвір’я в нього!.. — загаласував хтось. — Он в лісі ані грибів, ані ягід екологічно чистих не буде!

— Пі-і-і-і!!!

— Тьхі, ти! — сплюнув неголений водій маршрутки й заходився порсатись у двигуні.

— Пішли, Темку, — труснув Микитка друзяку за плече. — Тут вже до дач не далеко. Навпростець, через перелісок.

Осінній ліс був блакитним, золотим і червоним. Казковим. Мабуть, саме в таких краях і жили легендарні ельфи.

— Я бачив… бачив… — підстрибував на ходу Темка, метеляючи своїм порожнім кошиком. — На сайті, ага… Мені Тайка Студзинська ту фотку показувала. І чуваки потім. Справжня ельфійка! Під Гременцем! Мабуть, і справді вони тут живуть…

— Та які там у нас ельфи? — скептично шурхотів впалим листям Микитка. — Їх в Україні й не було ніколи. Вони на півночі жили. Якщо взагалі жили. А в нас лише мавки та лісовики усілякі. А, загалом, казки усе це для малят.

— Ні, ні! Ти що?! Які казки? Фотка ж! Які малята? Історія ж! Звідки Україна пішла? З Русі, коли сюди вікінги до нас припливли. А де ельфи раніше жили? У вікінгів. А як вікінги з ельфами пливли? По Дніпру. А де наш Гременець розташований…

— О, великий космос! — закотив очі Микитка. І вкляк.

Бо з товстелезної гілки великої осики на нього розгублено дивився він. Ельф.

Глава 2. Ельфійка Ельніель

Був ельф тонким, гнучким і високим. Він охопив обома руками стовбур, притиснувшись до нього й випроставшись на гілці у повний зріст. Наче сховатися за стовбур хтів, але не встиг.

Вдягнутий він був у сірі лосини та високі чоботи. Зверху, під жилеткою без рукавів, ховалася довга туніка. Широкий пояс з великою пряжкою перехоплював її у талії і від того туніка внизу нагадувала коротеньку дівчачу спідницю.

Микитка примружився. Метеор тобі в горлянку! Та це ж і є дівчина!..

З довгим срібним волоссям, з-під якого стирчали трикутні вуха. І з ледь помітним злотистим сяйвом, що огортав тендітну постать. Наче силове поле — космер, шкільний космоцикл для пересування у відкритому просторі. За кожним шкетом такий закріплений був.

— Здрас-с-с… — вичавив Микитка.

Темка нічого не вичавлював. Темка як роззявив рота, так і стояв поряд ні живий, ні мертвий.

Ельфійка відірвала від вражених хлопців погляд великих зеленющих очей — наче два літніх листика на осінньому дереві лишилося — й нашорошено зиркнула навкруги. Впевнилась, що нікого більше немає. І… і побігла по гілці з явним наміром перескочити на іншу деревину.

— Сті-і-ій… те… Стійте-е-е!!! — очунявся Темка і кинувся за лісовою дивовижею, що вже стрибала вгорі з гілки на гілку, віддаляючись від хлопців. — Стійте, стійте, стійте, — задріботів.

Микитці нічого не залишалося, як кинутися за другом.

А ельфійка довгими стрибками, наче короткими перельотами, ширяла над ними. Допоки на якусь зовсім вже суху галузину не втрапила. Вгорі тріснуло, наче прозоре повітря луснуло, і дівчина почала падати на, вже брунатне, листя. Тільки й того, що руками змахнути встигла.

Хрусь!.. Ш-ш-ш… Шурх! Шмяк…

Микитці здалося, що перед тим, як ельфійка впала на спину, золотаве сяйво навколо неї трохи ущільнилось. Оповіло на мить бурштиновою хвилею її і знову майже згасло.

— Ой! — кинув убік свій кошик Темка. Він так і біг з ним по лісу. — Ой, ви не забились? З вами все добре?

Ельфійка рвучко сіла і, не встаючи та відштовхуючись зігнутими ногами від сируватої землі, посунула задом до найближчої сосни. Не забилась, значить. Вперлась спиною в мідний стовбур і завмерла, стріляючи на хлопців смарагдовими очима. Шкіра на її довгастому обличчі теж вигравала мідним кольором.

Темка занепокоєно встав біля дівчини на коліна. На добрячій відстані, щоправда. Злякати боявся. Що казати, не знав. Тільки головою вертів заклопотано.

Микитка зітхнув, підібрав Темчин кошик, акуратно поставив на землю, поряд зі своїм, і теж присів навпочіпки навпроти ельфійки. Він і не таких ще істот бачив.

— Не бійтесь! — мовив. — Усе гаразд. Мене, — приклав руку до груди, — Микиткою звати. Микита Грицай. А його, — простягнув руку до друга, — Темкою…

— Артем Гедмінас, — кукурікнув Темка якимсь півнячим голосом. І додав: — Шановна леді…

Хіба що не вклонився ввічливо. Ще той ельф! А Микитка сторожко спостерігав за тим, як тонка рука з довгими пальцями потягнулась до великої пряжки широкої поясини. Пряжка зблискувала різнокольоровими самоцвітами. Щось дуже нагадувала Микиткові ця пряжка.

Довгий палець торкнувся синього камінця.

— Ельніель, — шурхнуло у повітрі. Наче вітерець впале листя ворухнув. — Мене звуть Ельніель. — І схлипнуло раптом: — У вас їстоньки нічого немає?…

Годували дивне створіння, витягнувши усе їстівне з обох рюкзачків, що телепалися в друзів на спинах. Напували мінералкою. За цією звичайною справою і здивування швидко минуло. А потім Микитка згадав, що в них на дачі має бути чай. І забута банка малинового варення.

Ельніель спочатку закомизилась, мов малесенька дівчинка, але потім попленталась таки з хлопцями до недалекого дачного селища. Недовірливо, перелякано, але попленталась.

Втім, ще більше вона перелякалася тоді, коли з сусіднього будинку викотилась сусідка й загаласувала ледь не на всі дачі. З лісом та плавнями разом.

— Отакої! Привіт, Микитко! Отаке! А мені мати казала, що вас двоє буде! Нічогенько собі! А це що за дівчина?

— І вам доброго дня, пані Аглаю, — ввічливо відповідав хлопець, спиною заштовхуючи Темка з ельфійкою до своєї оселі. — Та це… Це з нами однокласниця ув’язалася. Тая Студзинська. Я зараз мамі зателефоную.

Мама наказала допомагати дівчині тягати важкий кошик з грибами. А тато — уступити їй місце у маршрутці на зворотному шляху.

— Де ви живете в нашому осінньому блакитно-золотому краї, оздобленому… як це?… невмирущою красою століть і тисячолітньою… м-м-м… мудрістю пройдешніх поколінь, леді Ельніель? — розтікався словами Темка, підсовуючи леді банку з варенням. — Що сталося з вами… е-е-е… чарівна квітка Чернецьких плавнів?

Чарівна квітка швидкими рухами поправляла своє срібне волосся, торкаючись іноді долонею трикутних вух, і знічено дивилася на Гедмінаса. Задовольняти його цікавість вона явно не поспішала. І пряжка… пряжка… Що ж вона нагадує Микитці?

— А й справді, як ви на дерево потрапили, Ельніель? І на фотку в «Гременецькому Кур’єрі», — буркнув він, відриваючи, врешті решт, очі від самоцвітів. І губи — від чашки гарячого чаю. — Мо’ розповісте?

— Н-не… не можу, — зненацька знову хіба що не розплакалась дівчина. — Поки що не можу, — шморгнула носом. — Всьому свій час. І, будь ласочка, ви теж… Теж нікому-нікому про мене не кажіть! Нікому-нікому на світі. Добре, дядечки?

Оті «дядечки», почуте від істоти їхнього віку — якщо не більшого, бо ельфи, як відомо, живуть сотні років — приголомшили хлопців. Навіть зібраного Микитку. А що вже Темку!.. Він хотів щось сплести в тему, але Грицай вже спробував взяти себе в руки:

— Добре, тітонько! Але, може вам допомога якась потрібна? Он, як зголодніли. Здалеку, мабуть, діставалися.

— Здалеку. З дуже й дуже далекого далеку. Тут ніхто такого далеку й не знає.

Микитка, якому вже доводилось впритул бачити зірки іншого краю Галактики і, навіть, пролітати крізь них, тільки посміхнувся скептично. А потім… Потім ледь не розлив свій чай на стару скатертину: бо втямив зненацька, що нагадує йому велика пряжка ельфійського ременю.

Приладову панель космера! Маленьку приладову панель космера! От що ця застібка нагадувала Микиті Грицаю, досвідченому шкету зі Школи інопланетян!

Він примружив очі. Точно! От і ледь помітне жовтаве сяєво навколо Ельніель, від якого у повному захваті його найкращий друг Темка… А це ж — прояв слабкого силового поля! Слабкого, але такого, що захистило ельфійку, коли вона з дерева впала.

Але… Як же?… Яким чином?… Звідки?! Дістатися до Землі з далеких зірок можна було тільки трасою Метростару. А приймач траси в Сонячній системі, наскільки знав Микитка, ретельно контролювався Школою інопланетян. Чи шкети чогось не знають?

Треба краще навколо обдивитися. Про всяк випадок.

— От що, Темку, ви тут з Ельніель побалакайте, а я піду, трохи таки грибів назбираю. Бо що ми вдома казатимемо?

— Звісно, звісно, — муркотів Темка, — а ми поки з леді Ельніель пройдемось по рунах наших сердець і… це… як його… тихих струнах наших спогадів…

Тьху!..

Глава 3. Рятувальна капсула

Обдивлятися в лісі Микитка вирішив системно, а не навздогад. Як в Школі вчили. Тож відразу пішов до осики, на якій вони вперше побачили Ельніель… Визначив напрямок, за яким вона втікала від нього з Темкою… І хвилин за двадцять вперся у величезну купу хмизу. Такі купи лісники робили, аби потім вивезти зібраний сухостій з лісу.

Навколо хмизу торішня трава була прим’ята. Чи то лісниками, чи то… Микитка, примружившись, схилився до землі. В одному місці, просто в неї, вкарбувався відбиток невеличкого чобітка. Ельфійського розміру.

Поряд зі слідом брунатилась шляпка білого грибу. Поряд — ще одного… Ще… Але, Микитці було не до них.

Він поставив кошик і сторожко обійшов навколо, наїжаченої гілками, купи. В плетиві сухого гілля щось зблиснуло. Хлопець потягнув хмиз на себе.

Та й вражено втупився у те, що ховалося під ним. Це було щось, схоже на білий обтічний багажник, який іноді ставлять нагорі легкових автомобілів. А, може, це й насправді багажник?

Хлопець потягнув його на себе. І ледь не впав. Такий він легкий був. Майже невагомий. Зроблений з якогось явно неземного матеріалу. На білому, з блакитними іскорками, боці цього матеріалу виблискували декілька самоцвітів. Але Микитка вже зрозумів, що то є кришталеві кнопки. Такі саме, як на пряжці поясу Ельніель.

Пробігся по них пальцями. Але, нічого не сталося. Вочевидь, для того, щоб відкрити «багажник» треба було знати якийсь код.

Тому Микитка почухав потилицю, сів просто на знайдений предмет і витягнув смартфон, перероблений Опанасом на дальній космічний зв’язок:

— Привіт, Йево? Ти де?

— Привіт, — почувся ледь переривистий голос прямоходячої розумної собаки з планети Нджай. — На Місяці. У селенбол граємось. Погано, що ти додому на усі вихідні пішов. В нас захисника не вистачає. Плюмме!!! — загорлала Йева раптом. — Так нечесно! До того боку тріщини всього п’ять метрів. І маля перескочить… Вибач, Микитко. Що там в тебе? Бо ніколи.

— В мене, здається, не облікована інопланетянка з’явилася. — І хлопець виклав все про останні події в околицях Меланівського дачного кооперативу.

Коли Йеванджі Лай відповіла, то стало зрозумілим, що гра таки перервалася. У смартфоні-гіпер

...