Олексій Кацай

Файли Зоряна

Великою є планета Земля, а відступати нікуди. Особливо тоді, коли за тобою полюють агенти зловісних спецслужб. Україна, Амазонія, Гімалаї, Австралія, Антарктида… І всюди на звичайну українську дітлашню чатує по-дорослому смертельна небезпека. Та й не тільки на дітлашню. В небезпеці уся наша планета. Втім, чи планета вона? Карколомні пригоди не дають відповіді на це доволі дивне запитання, але дуже й дуже наближують до розгадки.

ok.spacer@gmail.com

fanter@ukr.net

Флеш-диск В: Тіло Машини

І. Тека «Система захисту»

В:\Zorian\tilo\systema_zahystu_01.docx

У файлі збережена інформація про власника смартбуку «Клава» та його друзів-фантерів, а також про зоряний пікет на острові Фантазія, про сузір’я Плугу та про небезпеку купання у нічному Дніпрі…

Створення цих файлів було розпочато мною просто посеред Дніпра, на невеличкому острівці Фантазія. Є такий майже навпроти гранітної набережної Гременця — міста на Середній Наддніпрянщині. Міста новітніх винаходів та сивих легенд, козацьких пам’яток та студентських гуртожитків, прадавніх казкових чудасій та прийдешніх інопланетян. Їх тільки почути треба: і легенди, і чудасії, і науковців, і представників, так би мовити, інопланетного розуму.

І от, щоби не забути почутого, я й завжди тягаю з собою на поясі в герметичній барсетці-планшеті надпотужний смартбук на сонячній батареї. Це вам не фончик якийсь! Мені це щастя татко просто зі славнозвісного балаклавського заводу привіз. Тому я його так і назвав — «Клава». Фірма, скажу я вам!.. Наш «Інтерман» в усьому світі знають.

Дуже часто мені Клава у нагоді стає. Адже файлів усіляких цікавющих я до неї з Інтернету накидав — безліч! Про всяк випадок. Бо треба. Бо, по-перше, доступ до Мережі батьки іноді на Клаві блокують. З метою виховання. Не Клави. Мого. А, по-друге, я, Зорян Кременчук, є незмінним секретарем Клубу дослідників фантастики «Фантер-Клуб». Що при нашому ліцеї діє. Доблесному чотирнадцятому. Відкритому космічному.

А Почесним Координатором в нас — гременецький письменник Вовк Роман Юхимович. Ми ще, коли він не чує, Дідом-Всевідом його звемо. Бо дуже вже він начитаний. Хоч до «Міжнародної спілки ерудитів» записуй. Але тоді він і нас, фантерів, за собою обов’язково потягне. Бо завжди так робить.

От, наприклад, і сьогодні дісталися ми до Фантазії катером Діда-Всевіда. У нього тут вночі пікет уфологічний. Адже частісінько наприкінці літа НЛО над Фантазією вештаються. А ще над Кавунькою та Чоломаєм. Це теж острови, що поряд з нею на Дніпрі розташувались. На найбільшому, Чоломаї, в мене, до речі, дядько колись зник. Кременчук Богдан Іванович. Капітан поліції[1]. Може, він отим самим НЛОм і був викрадений?…

— Зоряне Даниловичу, — гукнув до мене Дідо-Всевідо (він завжди, коли трохи роздратований, до нас по-батькові звертається), — Зоряне Даниловичу, ми вам не заважаємо? Невже ж хоч на природі від клавіатури не можна відірватися?

— А він думає, що НЛО перед тим, як з’явитися, по милу з ним зв’яжеться, — коротенько, але єхидно, реготнула Ганька Партолога.

От, язва! Думає, що якщо листується з професором Швайкою, то й за всіх розумніша! А що той Швайка?! Дивак. Кургани навколо Гременця розкопує та доводить усім, що деякі з них давні орії залишили, коли через наші місця простували. Аж до Індії. З самої тобі північно-казкової Гіпербореї. Кажу ж — дивак. Історик. Майже фентезійник.

– І ніякого мила мені не потрібно, — знизав я плечима. — Просто інформацію довідкову по сузір’ю Оріону освіжаю. От, будь ласка…

Це ж добре, що я потрібні файли вже відкрив!

— …сузір’я вважається одним з найцікавіших, — забубонів. — Містить двісті вісім зірок, що їх можна бачити неозброєним оком. Основними зірками сузір’я є Бетельгейзе, Рігель та Беллатрикс. Також цікаві три зірки, що вишикувалися в ряд і складають Пояс Оріону…

— Косарів, — м’яко перебив мене Дідо-Всесвідо.

— Що? — не зрозумів я.

— Пояс Оріону давні українці Косарями називали. А саме сузір’я — Плугом. Бо давня легенда каже про те, що ще за часів скіфського царя Таргитая саме на цю землю впали з неба золоті речі: ярмо, сокира, чаша і, звісно, плуг. Це — по-перше. А по-друге, Зоряне Даниловичу, усе це я тільки-но розповідав без усілякої комп’ютерно-довідникової допомоги і якби ти був трохи уважнішим…

— …то почув би, Зорько, — вклинився звідкись з темряви насмішкуватий голос Ганьки, — що і я тільки-но розповідала про те, що й сама назва «Україна», можливо, пов’язана із сузір’ям Оріону.

— Як це? — відсунувши Клаву, перевернувся я з черева набік.

— А так це! — передражнила мене Партолога. — Повторюю для особливо комп’ютерних. Хоча й нам здається, що має сузір’я ім’я міфічного мисливця Оріона, але ця назва набагато давніша за грецьку міфологію. Як це не прикро мені та і моїм давньогрецьким предкам, — зітхнула: батько цієї зануди був греком.

– І що ж воно означало, коли вам так прикро стало? — спробував я іронічно заримувати тон насмішниці.

— А означало воно — «світло небес». Певною мірою, саме так деякі дослідники переклали його з шумерського «уру-анна». А слова «Україна» та «уру-анна» дещо схожі, тобто…

— Містика! — невдоволено промимрив зі свого спальника Только Грєбньов. — Тебе, Ганно, завжди заносить. Це ж треба додуматись, що шумери оті давні якесь відношення до наших донецьких степів мали! Мовляв, близьке до них міжріччя Дону та Волги за формою сузір’я Оріону нагадує. Уруанни, тобто. Тому, мовляв, так і країну назвали. Фентезі! — пирхнув невдоволено.

— Фантери, фантери! — як зажди невлад, заверещала Інка Нейман. — Не відволікайтесь від мети нашого пікету! Адже вже майже доведено, що основна частина усіх зареєстрованих на Землі інопланетян — Сірі типу А. І відомі вони також як Зети з околиць сузір’я Оріона. Судячи з усього, це доволі небезпечна мілітаристська раса. І недаремно Штати, у яких вже є з ними контакт, намагаються жорстко їх контролювати.

— Це вже навіть не фентезі, — пискнула в темряві Вовченятка. — Це вже фентекрезі якесь.

На онуку Романа Юхимовича ніхто уваги не звернув. По-перше, пуголовок ще. А, по-друге, її радикальний скептицизм був усім вже добре відомий. І для чого Дідо-Всевідо вічно її за собою тягає?! Разом з нами. Все одне на цій Землі все давно відкрито-перевідкрито. Пригоди, вони лише у віртуальній реальності залишились.

— Надіє!.. — докірливо зупинив онуку Вовк.

І раптом напружився. Як і усі фантери в своїх спальниках. Це тільки я до нього ще не заліз.

Згори почувся якийсь тужний, тоненький, але гучний звук. Наче величезного комариська величезним «раптором» перелякали. А потім звук цей якось враз урвався і водночас на лінії Косарів спалахнула яскрава цятка. Тепер там сяяло не три, а чотири небесних тіла. Втім, за декілька секунд зайве тіло зникло. А ще за пару секунд в районі зниклої цятки з нічного неба виринув якийсь тьмяний довгастий кокон, що стрімко падав, зникаючи за рубкою катера, припнутого до великої верби.

— Ря-я-я… ту-у-уі-і-і-і… — почулося якесь слабке, але доволі моторошне підвивання з боку падаючого феномена.

— Що це?!? — ахнув Только.

— Метеорит впав, — розсудливо мовила Вовченятка. — Як кажуть неосвічені — зірка. Бажання загадати встигли?

— Сама ти на всю голову впала, — стрільнула на неї очима Інка й винувато зиркнула на непорушну постать Романа Юхимовича. — Чуєте? — спитала.

За катером щось шубовснуло у воду і на декілька секунд настала тиша. А потім щось там залопотало, забилося, заляскало та й на додачу жалісно-жалісно заволало:

— Ряту-у-уйте!.. Допоможі-і-іть…

Фантери повистрибували зі спальників, наче горошини зі стручків. А Дідо-Всевідо вже кидався в чорну воду, галасуючи на бігу:

— Надійко! Зоряне! А нумо ліхтар на катері увімкніть, підсвітить трохи!

А попереду нього, на доволі далекій відстані, то з’являлася, то знову зникала під водою чиясь голова. Людська, здається. На інопланетну навіть здалеку несхожа.

— Ряту-у-у… — благала голова. — Бульк… Допоможі-і-і… Бульк-бульк…

Крики ставали все коротшими. Булькотіння, навпаки, тривалішим. Роман Юхимович в останньому кидку ледь не вистрибнув з води усім тілом, на мить стаючи схожим на фантастичного Іхтіандра, а потім зник у чорній невіді. Тільки ноги вгорі шубовснули.

Ми скам’яніли.

На Фантазії, в Гременці, на планеті, в усьому космосі стало тихо-тихо. Лише у вухах дзвеніло боляче. Та ще вугільно-чорне провалля, вщерть заповнене мертвою водою, ближчало, ближчало, ближчало… Не залишаючи комусь жодної надії на життя. Тієї надії, без якої навіть нерозумна речовина стрімко розкладається на безлад атомів та кварків.

А потім цей безлад раптом ожив, заворушився та й вихлюпнув на беріг Романа Юхимовича з худесеньким тільцем на руках. А ще потім залишився лише ритмічний рух штучного дихання та надія. Та сама, яка ніколи не вмирає.

Остаточно отямились фантери лише тоді, коли невдалий плавець закахикав, затрусив головою і забився усім тілом, викидаючи з легенів залишки рідкого незалюдненого космосу.

— Ох… — видихнув хлопчик, на вік, мабуть, не старший за Надійку. — Ох!.. — повторив. — Люди… людоньки…

І зненацька заплакав.

— Звісно, що люди, — обійняла його за тендітні плічки Ганька. — А тобі кого побачити кортіло б?

– І як це тебе вгородило вночі посеред Дніпра опинитися? — виперло й мене.

Маля на мить перестало труситися й зненацька голосно гикнуло:

— Так… Так вкрали мене…

— Хто це тебе вкрав? — ласкаво запитав Дідо-Всевідо, всаджуючи хлопчика та накидаючи на його плечі ковдру, вже притягнуту з катеру практичною Надійкою. — І як звуть-то тебе?

— Микиткою, — схлипнув малий. Наче пожалівся. — Микитка Грицай. Я на вулиці Жуль Верна живу. А сьогодні вночі…

Раптом очі в нього хіба що закочуватись не почали і він знову поточився б на спину, якби Вовк не підтримав його.

— Що — «вночі»? — спитав.

Микитка зненацька охопив Діда-Всевіда своїми худенькими рученятами. Наче захисту в нього шукав.

— Вкрали мене вночі. Летюча тарілка. Просто коли я проснувся та до вікна підійшов.

За спиною Романа Юхимовича коротко гмикнула Вовченятка.

— А потім… потім я майже нічого не пам’ятаю. Істоти дивні, начебто на людей схожі… Вони мене на якесь ліжко поклали… Робили щось зі мною… А біля самого ліжка було ще щось, на люк схоже… І я знав, що мені звідси тікати терміново треба… Тому я…

— О, Господи! — не вгавала Надійка.

— Тому я на тих істот стрибнув і раптом просто крізь них пролетів… Наче вони з диму чи туману були… Пролетів та й впав у той люк… Пам’ятаю — позаду щось схоже на галас здійнялося, навколо — якесь сяйво спалахнуло… А попереду… Попереду — вода!..

— Звісно, що вода, — остаточно не витримала, врешті решт, ще маленька, але вже вкрай осоружна, Вовченятка. — Не треба вночі купатися потайки бігати. Адже вулиця Жуль Верна — це зовсім поряд з набережною, чи не так?

— Як «купатися»? Куди «купатися»? — обурився Микитка. — Я ж… я ж… я ж плавати не вмію зовсім!

І раптом заплакав, розмазуючи долоньками сльози по своїх мертвотно-блідих щоках. А потім так саме раптово завмер, побачивши п’ясток власної лівиці. Там чітко чорніла якась плямка у вигляді спареної хвилі. Або літери «з».

— Що це? — невідомо в кого спитав Микитка, обережно торкаючись плямки пучками пальців іншої руки. — В мене цього не було. — І зненацька широко розплющив очі. — Я згадав! — видихнув. — Все згадав!..

— Що, що згадав?! — заметушились фантери, але хлопчик важко мовчав, порожніми очима втупившись в таємничу літеру.

B: \Zorian\tilo\systema_zahystu_02.docх

У файлі збережена інформація про підступне зламування паролю Департаменту арктичних досліджень та про те, що на кожного хакера завжди знайдеться свій ланцюговий вірус…

На даний час, коли я створюю цей файл, ще залишається невідомим те, про що згадав Микитка Грицай на нічній Фантазії. Та чи й взагалі згадав?… Бо в подальшому він увесь час затято мовчав і лише інколи обережно та якось злякано торкався своєї родимої плями у вигляді літери «з».

А те, що її раніше й насправді не було, підтвердили й батьки Микитки, коли ще досвітку Дідо-Всесвідо особисто доставив малюка додому. Ганька та Надійка ув’язалися за ним, а мені взагалі по штату положено в таких ситуаціях біля керівництва знаходитись.

Рейвах, до речі, знявся того ранку на вулиці Жуля Верна ще той. Потім Микитку десь із тиждень по лікарях тягали, але він, кажу ж, затявся: викрали його, мовляв, інопланетяни та й край! Закінчилося тим, що до усіх лікарів додався ще й аналітик. З дурки. В ній, кажуть, сновид теж лікують. А за всіма ознаками в малого трапилось щось на кшталт нападу цієї хвороби. Під час якої люди не те, що плавають, а й по електричних дротах ходять. А як наслідок — від нервів можуть родимі плями раптово з’являтися.

Вовченятка, до речі, вирішила хлопця своїми засобами лікувати. І найперше — плавати навчила. І той тепер хіба що в рота їй не зазирає. Здружилися вони. А коли подруга Микитчина оголосила про те, що краще за всіх на лікуванні нервових розладів знається, то дід її тоді лише головою покрутив.

Любить її дід, балує… Але сьогодні попрохав таки нас з Ганькою до себе Надійку затягнути. Аби не заважала. Бо батьки її у відрядженні, а на квартирі у Вовків має нарада відбутись: Дідо-Всевідо допомагає професорам Доброхлібу з нашого універу та Швайці з Києва готувати доповідь на засіданні «Фантер-Клубу». З приводу майбутньої антарктичної експедиції, в якій оті професори мають участь взяти…

— Ну, що? — неочікувано труснула мене за плече Партолога. Я аж здригнувся, сидячи на дивані. — Відшукав що-небудь, Зорько?

— От яка ти швидка, Партоложко! Врахуй, що й комп’ютеру інколи подумати треба. Це ти у нас звикла без цього процесу обходитись.

— Та що тут думками розтікатися?! Он навіть дітлахи це на раз зробити можуть, — метельнула дівча головою убік дверей, за якими іноді чулися негучні зойки: Вовченятка з Микиткою на компах моїх батьків ганяли «Космічних рейнджерів». — Невже ж так важко побільше інформації про Антарктиду навитягати?

Її рудаве волосся майже впритул наблизилося до моєї голови. В якій чомусь відразу ж млосно запаморочилось. Мабуть, від пахощів. Бо Ганька завжди пахла бентежними ароматами якихось інопланетних квітів. І звідки цей запах в неї?!

– І звідки цей департамент?! — раптом вкрай обурено випросталась Партолога, звинувачувальним жестом вказуючи на екран. — Я запитую: що це за департамент?

— Повилазило? — буркнув я, потроху приходячи до тями. — Там же написано. Офіційний сайт Департаменту арктичних досліджень ТУЗу. Що це за ТУЗ, до речі, такий?

— Та він мені потрібний, туз отой твій та з усіма козирями твоїми разом?!? — сплеснула руками трохи розкуйовджена фантерка. — Навіщо мені взагалі оті арк-тичні дослідження?! Я ж тебе просила ант-арктичні дослідження пошукати! Відчуваєш різницю? Як я тепер з паном Швайкою спілкуватися буду?

Я відчув, як гаряче-гаряче запашіли мої щоки. От, неуважний! Північ з Півднем переплутав.

На здійнятий галас з дверей сусідньої кімнати визирнув зацікавлений дріб’язок. А Микитка той взагалі, швидко наблизився до мене і не встиг я ще нічого й зметикувати, як ковзнув пальцем по опціях Клави та й навів курсор на «Ласкаво просимо!». Вдарив легенько по іконці. І на екрані виник якийсь текст.

— На місці Північного Льодовитого океану, — швидко прочитав Грицай, — колись лежав великий континент. Саме звідти в епоху палеоліту прийшли до Європи та Азії його давні мешканці. І не під впливом «непереборного гіперборейського імпульсу», а через погіршення кліматичних умов цього регіону…

— Агов, агов! — оговтався я. — Куди лізеш? Тобі що, стрілялок мало? Забирай Надію і вперед — гратися, поки дорослі працюють.

— А з ним нецікаво гратися! — задріботіла до нас і Надійка. — Він за декілька хвилин на вищий рівень переходить. Не цікаво. Жодної поваги до партнера.

— Цікаво-нецікаво… поваги-неповаги… — бурмотіла Ганька, схиляючись над маленьким екраном. І раптом тіпнулась усім тілом.

Водночас у колонках, підключених до смартбуку, запульсував тривожний електронний звук, а на екрані замерехтів напис: «Увага! Увага! Ви намагаєтесь увійти до забороненої зони. Негайно покиньте цей кіберпростір. Увага, увага…»

Надійка з Микиткою хіба що до стелі не підстрибнули з несподіванки, а я вишкірився на Ганьку:

— Ти що зробила?

— Та нічого, нічого, — розгублено залепетала та. Розгуба, до речі, їй пасувала. Втім, як і все інше. — Там посилання було на статтю цікаву. Історичну. Тож я і перейшла. Знаєш, Зорянчику, — підлесливо зиркнула Партоложка на мене, — виявляється, що, згідно стародавніх ведичних текстів, першу людину на Землі звали не Адам, а Орій. І мешкала ця перша людина на континенті Оріяна, що й дійсно був розташований на місці сучасного Льодовитого океану.

— Знаєш, Ганько, — у на піввуха слухав я її, терміново повертаючись на головну сторінку сайту Департаменту арктичних досліджень якогось там ТУЗу, — знаєш, я здогадався. Оскільки ти не вважаєш за першу людину хоча б кроманьйонця, то ти є замаскована фентезійниця. Агент їхній. Самі неприємності від тебе для поважних дослідників фантастики.

На екрані спливла іконка з написом «Для продовження роботи введіть ваш пароль». Іконку побачила й Ганька. За нашими спинами сопіла піднаглядна Вовченятка разом з її зацікавленим друзякою.

— Ой, Зорюсенько, — голос в панни Гані взагалі став солоденьким, наче східний шербет, — а ти не можеш пароль обійти? Такий сайт цікавий, такий цікавий!.. А я поцілую тебе за це.

— От потрібні мені твої поцілунки! — закашлявся я, відчуваючи, як серце моє зайшлося. Млосно-млосно. І з якого це дива?…

Я ще про всяк випадок глибоко втягував носом запашне повітря, а пальці мої вже вистукували по сенсорних клавішах нечутну комп’ютерну симфонію. Отак… отак… Вводимо оце… Ні… Не підходить… А якщо так?… Ні, теж не воно… Але вже поряд, поряд… Зараз ми тебе отаким чином, отаким… Що, не подобається?… Почекай, почекай!.. Ні, не хоче колотися! От, інфекція!..

Раптом в полі мого зору з’явилося малесеньке рученятко з родимою плямою у вигляді літери «з» та й потяглось до клавіатури. Я аж скам’янів від такого нахабства. А рученятко, користуючись цим миттєвим ошелешенням, легесенько щось натиснуло і голос Микитки Грицая сором’язливо прошелестів за спиною:

— Отак спробуй, будь ласка.

На «enter» я вдарив просто за інерцією.

«Доступ дозволений!» — спалахнуло на екрані. Ганька аж в долоні заплескала. Дитячий садочок підтримав її.

А Клава вже увімкнулася в режим слайд-шоу і почала висвітлювати на екрані якісь жовті мапи. Судячи з усіляких міфічних монстрів, якими вони рясніли, дуже й дуже старовинні. Та й написи на них, здавалося, були латиною.

— Ух, ти!.. Ах, ти!.. — аж повискувала Ганька.

Вовченятка за звичкою зневажливо кривилася, а Микитка якось механічно блимав очима. «Наче об’єктивом фотоапарату», — чомусь подумалось мені.

Раптом краєм ока я помітив, що характер мап змінився. Я навіть відразу не зрозумів — чим. І лише за декілька секунд упізнав у новому зображенні щось схоже на сучасну супутникову світлину. Як ото в картах Google.

Та й шрифт на мапах-світлинах змін зазнав: латина почала дублюватися звичною кирилицею. Я трохи примружився, намагаючись вчитатися в літери, але не встиг.

Бо мапа раптом потьмяніла. Блимнула: екран знову був вивів зображення, але воно миттєво зникло. Ще раз. Ще. І раптом дисплей заблимав з усе більшою частотою. Аж очам боляче стало. А з динаміків вирвався та й вгатив по барабанних перетинках ультранудотний виск. І водночас на самому екрані спалахнув червоний напис: «Увага! Увага! Несанкціонований вхід! Увага, увага!..»

Ганька обома руками затулила вуха й вигукнула:

— Зорько! Та зроби ж ти що-небудь!

І знову в полі мого зору з-за спини з’явилась знайома рука. Але в цей раз вона просто хутко вимкнула динамік, що висіли на стінці. Не втручаючись в усі інші електронні процеси. Але дякувати за це мені було ніколи, бо Клава в мене на колінах ще верещала тихесенько, а екран її зненацька аж замерехтів червоними «алярмами». Не один, а ціла тобі розлючена зграя вірусів вистрибнула невідь звідки і просто таки накинулась на мою дівчинку.

Клава відбивалася з останніх сил. І, головне, героїчно не пускала нападників до інших комп’ютерів.

— Суксь! — вигукнув я і загорлав: — Ганько, відсіки батькові компи, бо зараз ми тут усю локалку вгробимо!

А сам топтав, топтав батони — сенсорні клавіші, тобто — намагаючись в дистанційному режимі зробити з локальною мережею те ж саме, про що тільки-но прохав Ганьку. Але якийсь хитромудрий вірус не давав змоги цього зробити.

Поряд трусився Микитка, ляскаючи себе по руках, наче комп’ютерні віруси виявилися кусючими мурахами, що напали на нього.

Більш-менш стабілізувати ситуацію мені вдалося лише хвилин за п’ять. До того часу й Грицайка труситися припинив. Я зморено відкинувся на спинку дивану, спостерігаючи за тим, як маля ще чухає свою почервонілу родиму пляму, а потім витер спітніле чоло:

— Це ж уміти треба — так влізти!

— Як «так»? — спитала Ганька.

— А отак! Просто в сторожову програму, наскільки я зрозумів. В цих полярників — віруси замість ланцюгових псів.

— Ех, — вдарила Ганька сухеньким кулачком по краю столу, — не встигли додивитись! А там же мапа була славнозвісного фламандця Герарда Меркатора. Котрий майже півтисячоліття тому правильно береги Північного Льодовитого океану намалював. Разом з островами. Хоча ані ті, ані інші в ті часи ще ніким і відкриті не були. Жодним відомим мореплавцем. І про аерофотозйомку ще нічого не знали. Уявляєте?!

— Не уявляю і уявляти не хочу, — раптом наїжачилась Вовченятка і хотіла додати щось анти фантастично-уїдливе, але її перебило тихе кахикання Микитки.

— А ви помітили, — кинув хлопчик, — що остання мапа… Ну, та, з якої оцей ґвалт знявся… З району Карпат вона була.

— Та щось таке мені здалося, — спробувала заспокоїтись Ганька.

– І мені, — оголосила тимчасове перемир’я Надійка.

— Дурниці, — буркнув і я собі. — Для чого якомусь переляканому Департаменту арктичних досліджень та наші, зовсім тобі не арктичні, Карпати?!

І, намацуючи крихку душевну рівновагу, усі ми раптом запитально перезирнулися поміж собою. На екрані Клави було видно, як завантажується чергова антивірусна програма.

B:\Zorian\tilo\systema_zahystu_03.docх

У файлі збережена інформація про неприємну подію, що знову трапилась на нашій квартирі, та про те, як моя родина опинилися під ковпаком спецслужб, а фантери — під старою шифериною…

За декілька днів опісля небезпечного віртуального візиту до Департаменту арктичних досліджень я заскочив додому в обід буквально на хвилинку. Аби щось до рота кинути. Бо зголоднів, аж край — мамонта, вмерзлого в полярну кригу, з’їв би й не помітив. Ой, як їстоньки хотілося! А часу не було. Бо вже скоро й засідання «Фантер-Клубу» мало розпочатися. Яке з Доброхлібом та Швайкою. Та й Ганька зайти мала, бо від нашого будинку до ліцею ближче.

Микитка з Надійкою, знову ж таки, на вулиці чекали: випадково зустрів мокрих-мокрісіньких — з міського пляжу простували. Нехай провітряться — може, зрозуміють, що таким жабенятам, як вони, на поважному фанталогічному форумі нема чого робити. Має ж якійсь там дресс-код бути! Навіть в їхньому віці.

Я підтягнув ретельно порвані джинси, поправив на паску барсетку зі смартбуком і намацав в кишені ключа від квартири. Сунув його в шпарину. Натиснув. Ключ не повертався. Що це таке?! Натиснув ще раз. Випадково шарпнув двері. Вони прочинилися. Легесенько й по-зловісному безшумно. І це в той час, коли батьки мають бути на роботі!

Зробивши крок коридором, я прислухався. Десь в глибині квартири бубоніли чиїсь голоси.

— Вивпев… вивпев… вивпев… — якось по-інопланетному монотонно булькотів один з них, глухуватий та хрипкуватий.

— Та впевнений, впевнений, — аж стогнав іншій, в якому я ледь впізнав завжди бадьорий голос батька. — Я вам всоте кажу: окрім комп’ютерів! Мого та дружини.

Я сторожко зазирнув до кімнати.

— А це що за явище? — запитав невідомо в кого кремезний чолов’яга з біцепсами, що ледь вміщувалися під тканиною білої сорочки.

— Син мій, — зітхнув батько. — Зорян називається. Представник сучасного інфантильного покоління. Окрім, комп’ютерів — нічого в голові немає. Не те, що ми у свій час. І як це покоління з реальним життям впорається, коли зіткнеться з ним, а не з ігриськами своїми комп’ютерними?!

Данило Іванович Кременчук згорьовано махнув рукою. І тільки зараз я помітив, що під робочими столами батьків немає системних блоків. Самотні монітори докірливо дивилися на мене своїм величезним сліпими очима. Повний бед-сектор!

Останнє я розгублено мовив уголос.

— Бед… — поперхнувся чолов’яга і зацікавлено запитав: — А це що таке?

— Бед-сектор, — промимрив я, скоса зиркаючи на вкрай зніченого батька, — це така ділянка на диску неякісна, понівечена, куди інформацію записати не можна.

— О! — раптом значуще здійняв пальця вгору чоловік. — А, може, злодіям і не комп’ютери ваші потрібні були, а якась інформація, в них записана?

— Та яка така в нас інформація! — згорьовано махнув батько. — Та й крадуть інформацію, шановний, зовсім іншими методами. Віртуальними, а не матеріальними.

— У нас тепер не вкрадуть, — буркнув я. — Ми тут з Толіком Грєбньовим два дні тому такий захист поставили, що — ой!

Про те, що левову долю цього захисту запропонував Микитка, я просторікувати не став. Нема чого малого славою балувати. Зелений ще. Крім того, іноді мені здавалось, що хлопець більше жахається своїх комп’ютерних здібностей, ніж пишається ними. Це було незрозумілим.

— Знову по наших комп’ютерах без дозволу вештаєшся! — посварився батько і зненацька пожвавішав: — А знаєте… — Затнувся, зробивши маленьку паузу, а потім махнув рукою: — Знаєте, нещодавно дружині телефонувала подруга її зі Служби безпеки України… Дружина в мене телевізійниця, зв’язків багато… Отже, зателефонувала їй подруга і каже, що нами їхні колеги з сусідньої держави цікавились. Якісь Трєсилов та Петринеску. Ми ще посміялися тоді, але тепер…

— О! — знову здійняв пальця чоловік, що був, як я вже зрозумів, якимсь слідчим. — Бачите, Данило Івановичу, скільки нової і потрібної інформації ви згадали. А нумо, давайте-но занотуємо це усе, як слід… Прізвище вашої знайомої з СБУ згадаємо, знову ж.

— Ти, Зоряне, пішов би, погуляв би кудись, — зітхнув батько, похмуро зиркнувши на нього. — Нема чого тобі тут крутитися.

— У нас «Фантер-Клуб» сьогодні, — не менш похмуро відповів я. — То я пішов тоді?

— Та йди вже, йди…

Але спочатку я пішов до кухні. І зробив величезний бутерброд із сиром. Подумав. Зітхнув. І сконструював ще двійко. А потім повільно вийшов на вулицю, тримаючи в руках дива свого кулінарного мистецтва.

Від сусіднього під’їзду як раз м’яко рушав величезний чорний мотоцикл з безліччю лискучих хромованих деталей. Навіть підніжки в нього хромовані були. А самий агрегат осідлало двійко байкерів, теж цілком затягнутих в лискучі чорні комбінезони. Не відрізниш, де метал, а де — шкіра.

Бригада скейтерів на лавці біля сусіднього під’їзду, проводжала хижого двоголового кіборга заздрісними очима. Іншим часом я теж би зацікавлено втупився в ртутні катафоти, але зараз мені було не до цього. Тим більше, що і Ганька вже підійшла. Он галасує біля Надійки та Микитки:

— Давай, Зорько, давай!.. Який ви розумний, Зоряне Даниловичу! Куди там твоїм комп’ютерам. Давай-но бутерброди, я вдома пообідати не встигла.

Я пересмикнув плечима, прислухався до гурчання в шлунку та й почвалав було до своєї компанії. Але від сусіднього під’їзду гукнули:

— Агов, Зорько!

— Ну?

— А про вас тут есбеушники розпитували, брателло, — на увесь двір загорлав репер Петрило з третього поверху. — Звідки та хто такі, та чим займаєтесь.

Я чітко відчув, що зараз мені розхочеться їсти.

— Ну? — повторив негучно. — І що ж ви там їм патякали?

— А те й патякали, що є. Втім, вони й без нас про твоїх батьків усе знали. Здивувалися лише тоді, коли ми про тебе згадали. «От, прокололися», — мовили. Скочили на свій байк та здиміли. Мабуть, до «Космосу» рвонули.

Отже, оті двоє, в чорному, були агентами СБУ. А «Космосом» звалась наворочена інтернет-кав’ярня. До якої я іноді пірнав, коли батьки в чергове починали займатися моїм антикомп’ютерним вихованням та блокували Клаву від Інтернету та вай-фаю.

— А чого до «Космосу»?

— Ги-ги-ги, — радісно загиготів Петрило, — а ми їм сказали, що підступний хакер в Кременчуків синочок. Кінчений. Кожного дня задля тренування урядові сайти ламає. Як не американські чи російські, то гондураські. Ги-ги-ги… Інформацію в смартбук скачує, а потім з ним по усьому Гременцю швендяє. Інформацію оту продає. Ги-ги-ги…

— Дуже смішно! — показала йому язика Ганька, що, виявляється, вже стояла поряд зі мною. Та й потягнула мене до малечі. — Що там у вас сталося? — спитала.

І я розповів їй все, віддавши усі три бутерброди. Бо щось мені нічого і в горло вже не лізло. Вовченятка з Микиткою мовчки ворушили щелепами, а Ганька аж захлиналася сиром:

— Системні блоки, кажеш? Ага, вкрали. СБУ зацікавилось? Ага, дуже зацікавилось А раніше ніякої такої цікавості не спостерігалося? Ні?

— Та н-ні… — чомусь невпевнено відповів я і метельнув головою, розлютившись на самого себе. — Ні! — наче цвях забив.

— Отже, що маємо? — несло Ганьку. — Спецслужби зацікавились нами…

— Не вами, а нами…

— …і увага до нас…

— Не до вас, а до нас…

— Та не заважай ти! Отже, увагу дуже таємних служб явно збурили події останніх днів. А що у нас та у вас такого цікавого трапилось останніми днями?

І зненацька ми усі завмерли, круглими очима втупившись одне в одного.

— Департамент… Мапи… — раптом у два подихи видихнув хтось із нас. Чи разом ми видихнули?

А Микитка потягнувся до Клави:

— Давайте я вам останню мапу намалюю. З якої вірусна атака розпочалась.

Ми з Ганькою насмішкувато, хоча й трохи вражено, перезирнулися поміж собою. Вовченятка ж дивилася на Грицая з якоюсь материнською посмішкою.

— А ну, а ну… — хмикнув я, видобуваючи з барсетки смартбук.

Увімкнув. Відкрив малювальну программу «Pain.net» і єхидно вишкірився до Микитки:

— Давай, малюй, Меркаторе!

За декілька хвилин від мого єхидства не залишилося й сліду.

— Вона! — вражено вигукнула Ганька. — Точно вона!

Намальована Микиткою мапа була, звісно, дуже схематична, але величезні літери «КАРПАТИ», що перетинали її, не запам’ятати було неможливо. Під літерами вказувався і напрямок на курортне Яремче, і шлях тягнувся через Яблуницький перевал до якоїсь там Лазещини, і від турбази «Гориня» дивний хитромудрий пунктир звивався в напрямку гори Крутий Грунь, але не добігав до неї, впираючись… Тільки зараз Зорян роздивився, в яку це пляму він впирався. В людський череп!

— Ну, ти даєш! — повертів я головою, вперше за часів нашого знайомства подивившись на хлопчика з певною долею поваги. Бо згадав раптом його усі його комп’ютерні таланти.

— Та не даю! — смикнувшись усім тілом, зненацька ледь не вигукнув Микитка. — Нічого я не даю! Це в мене опісля викрадення щось перемкнуло. Мені аж самому лячно!

Та й ледь не заплакав, щосили чухаючи свою родиму пляму у вигляді літери «з». Шкіра навколо неї почервоніла та й сама вона набула якогось вишневого кольору.

І в цю саму мить з-за його спини вигулькнула дужа чоловіча рука, обтягнута лискучою чорною шкірою, та й ухопилась за край смартбука.

Двоє в шкіряних комбінезонах, чоловік і жінка, злісно мружились за нашими спинами. У чоловіка були якісь напрочуд білі, наче алюмінієві, очі. А у дворі було якось неприродно тихо й порожньо. Зграя сусідських насмішників непомітно зникла зі своєї лавки.

— Атас! — чомусь враз пересохлими губами і майже нечутно навіть для себе прошепотів я. Але за мить зарепетував на повне горло, вириваючи Клаву: — Ата-а-ас!!!

І ми разом кинулись за ріг будинку, до металевих гаражів які споконвіку захаращували собою пустирище за ним. Згори вони нагадували кладовище величезних кутастих жуків. А в шпаринах поміж іржавими й недбало зафарбованими стінами існував прохід на сусідню вулицю. Вузесенький і відомий лише знавцям околиць.

Засапавшись, ми підпірнули під шиферину, що колись заблудлим буревієм була кинута на краєчки дахів двох сусідніх залізних монстрів. В останню мить я бічним зором помітив над собою якийсь рух. Скосив туди очі й боляче відвалив щелепу.

Бо в небі безгучно пересувався… величезний чорний мотоцикл з двома сідоками на ньому. Кінцівки хромованої підніжки дивно випиналися про боках і утворювали щось на кшталт невеличких крилець. На них можна було розрізнити якесь матове сяєво. Самі ж байкери в чорних шоломах з чорними світлофільтрами вертіли увсебіч головами, видивляючись нас. Те, що звичайний наземний транспорт перетворився зненацька на маячливий літальний апарат, байкерів, здавалось, анітрохи не обходило.

На відміну від немеханізованих фантерів, що сховалися від нескромних поглядів під величезною, сірою й дірявою, шифериною.

B:\Zorian\tilo\systema_zahystu_04.docх

У файлі збережена інформація про те, що науковий диспут завжди може перерости в палку суперечку, а зустріч старих знайомців іноді може скінчитися стрибками із висоти…

Другий корпус Відкритого космічного ліцею № 14 стояв осторонь головного корпуса, що по вулиці Гагаріна, і виходив фасадом на провулок Капітана Небрехи. Таким чином, засіданням «Фантер-Клубу» не заважали, навіть під час навчального року, ані гомінкі зграйки ліцеїстів, ані шум автомобілів. Чи летючих мотоциклів.

Тому дістались ми до нього без подальших пригод, хоча й із запізненням. Звісно, це здивувало Діда-Всевіда, але вигляду він не подав. Та й гості поважні поряд нього сиділи.

— Таким чином, — плавно розводив руками професор Швайка, — ми маємо все більше й більше доказів того, що нашій з вами цивілізації передувала інша. Потужна й, можливо, навіть розвинутіша. Яка зникла з невідомих нам зараз причин.

– І розташовувалась вона, звісно, у важкодоступних полярних широтах, — трохи насмішкувато мовив професор Доброхліб.

Мовив та й здійняв витягнутий вказівний палець з явним наміром покрутити ним біля скроні. Але вчасно схаменувся й лише почухав ним вухо.

Швайка трохи по-жіночому сплеснув пухкими руками й докірливо загув:

— Андрію Степановичу, чи вам не знати, що усі давні цивілізації… І Єгипет, і Месопотамія, і Греція, і Індія з Китаєм, і навіть Південна Америка… Коротше, усі вони, судячи з міфології, мали одну культурну основу, чи не так?

— Я — еколог, а не історик, — вклинився було Доброхліб, але Швайка відмахнувся від нього.

— Не прибіднюйтесь! Самі зауважували, що майже у всіх народів світу існує міф про змія-дракона, що викрадає сонце. А якщо уважно вивчити його сучасним поглядом, то що це сяюче чудовисько нам нагадує? Відповідаю: полярне сяйво! Отже, звідти…

— От-от, полярні сяйва мені набагато ближче, Юрію Олексійовичу, — з насмішкуватим полегшенням кинув таки Доброхліб.

— …саме звідти, — не звертаючи на нього уваги, знову здійняв обидві руки Швайка, — з полярних областей земної кулі, прийшла до нас цивілізація. Адже чомусь майже водночас в різних точках земної кулі зненацька виникли й релігія, й писемність, і наука!

— Нехай навіть і так, але погодьтесь, що з Антарктиди, наприклад, з цього скрижанілого континенту, хоч зміям-драконам, хоч сяєву цивілізації однаковісінько складно охопити зненацька усю земну кулю.

— Складно. Якщо у вас немає відповідних транспортних засобів. Складно. Якщо на іншому боці планети, в Арктиці, не набирає силу цивілізація, яка може розглядатися синовньою відносно вашої. Складно. Якщо…

— Що-о-о?!? — не витримав Доброхліб. — Чи не хочете ви сказати, що…

— Саме так! — урочисто випростався Швайка. — Антарктида — це легендарна Атлантида сивої давнини.

— Та побійтесь Бога, Юрію Олексійовичу, — аж застогнав Доброхліб. — Давній грек Платон свідчить, що Атлантида загинула десь одинадцять тисяч років тому, а сучасна наука доводить що Антарктида знаходиться під кілометровими… чуєте?… кілометровими шарами криги вже мільйон років.

— Та що ви кажете?! — нахилився Швайка до Доброхліба через голову Вовка. Той аж зіщулився. — А як же тоді таємнича мапа француза Оронція Фіннея, датована 1531-им роком і на якій зображений цілком вільний від криги континент?

При слові «мапа» ми скам’янілі, а потім так засовались на місцях, що Роман Юхимович зітхнув і трохи здійнявшись, кивнув мені у бік вхідних дверей. Встав зі стільця та й пішов до них. На нього ніхто не звертав уваги. Окрім чотирьох діячів із задніх рядів, що, похнюпившись, посунули за ним.

— …ви, пане Швайко, ніколи не бували в Антарктиці, а я зимував на нашій станції «Вернадський» і…

— …і я, пане Доброхліб, провів в експедиціях більше часу, ніж ви — в кабінеті, і…

Вовк зачинив двері, пропустивши попереду себе знічену четвірку, і усі звуки миттєво урвалися. Ми мовчки підійшли до відчиненого вікна у коридорі.

— Ну, — перервавши паузу, окинув нас поглядом Дідо-Всевідо, — що там у нас трапилось? Хто розпочне?

Надійка дивилася у вікно. Микитка зосереджено чухав руку. Ганька зніяковіло тупцювала на місці і тому я важко зітхнув, дивлячись просто в очі Почесного Координатора. А потім, кахикаючи й затинаючись, виклав йому все про події останніх днів. Жодним словом, щоправда, не прохопившись про летючого мотоцикла. Щоб мене разом з Микитою в дурку потім не запроторили.

Спочатку Роман Юхимович ховав у своїй коротесенькій шотландській борідці блукаючу посмішку, потім став уважнішим, ще потім посерйознішав, а коли я згадав прізвища есбеушників, почуті від батька, якось дивно смикнувся й перепитав:

— Як, як їх звали?

— Трєсилов, — кинула Надія, не відриваючись від вікна — І Петринеску, — додала Ганна. — Це, вочевидь, жіночка ота.

Дідо-Всевідо витягнув мобілку, мовивши стиха:

— Колись, дуже давно, я знав у нас в Гременці дівчинку з таким прізвищем. І вона мені дечим зобов’язана.

Зорян згадав легенди про Діда-Всевіда, які ходили в колах фантерів. Начебто колись, у сиву давнину, ще до того, як стати письменником, він буцімто служив десантником в українській розвідці. Воював навіть. І не лише на теренах України.

— Привіт, Стасю, — казав між тим Дідо-Всевідо. — Впізнав? Так… Є в мене всього одне манесеньке запитаннячко. Що це у вас за герої таки працюють — Трєсилов та Петринеску? Що-о-о-о?!? Просто з російської ФСБ!? Та хто ж це їм дозволив до нас ізнов лізти!!! Що?… Приватним чином? Приватне, кажеш, розслідування? Нагорі вирішувалось? І навіть допомагаєте їм? Повний бардак!.. Ну, я з цим розберусь. Гаразд… І як звати оту Петринеску, не Ліанна часом? Що!? Ліанна?!? От, дідько!..

Роман Юхимович вимкнув мобільник й задумливо пожував губами:

— Вона… Ліанна Петринеску власною персоною[2]. До Росії, виявляється, втекла. Скільки ж ми не бачились?

— Не знаю, скільки ви не бачились, — раптом зміненим і чомусь напруженим голосом вичавила його онука. Та й вказала на відчинене вікно: — Але за декілька хвилин ти матимеш нагоду з’ясувати це з нею особисто.

Дідо-Всевідо миттєво і якось злякано обернувся.

Внизу, біля входу до другого корпусу, стояла вже відома нам двійця. Тримаючи в руках свої чорні шоломи, байкери уважно вивчали велику саморобну афішу, пришпилену до дошки оголошень. «Засідання Гременецького клубу дослідників фантастики… — великим літерами значилось на ній. — Таємниці Антарктики в світлі підготовки україно-австралійської експедиції до шостого континенту…»

Потім вони перезирнулись і якимсь механічним кроком пішли до входу. Водночас Вовченятка зненацька зірвалася з місця й подріботіла кудись коридором.

— Куди!? — вигукнув їй услід Роман Юхимович, але онучка лише нетерпляче махнула рукою, зникаючи за рогом.

А в іншому кінці коридору вже з’явилися дві чорні постаті, які повільно, але загрозливо пливли до нас, нечутно розрізаючи бурштинове сонячне світло, що лилося на них з вікон. Здавалось, що з кожним їхнім кроком це світло трохи блякне. Ми якось непомітно опинилися поза спиною Романа Юхимовича. Чи то він якось непомітно виявився попереду нас?

А двійця вже впритул наблизилася до нього і жінка раптом ахнула, на якусь невловиму мить скидаючи з себе свою похмуру маску:

— Роман? Романе, невже це ти?!

Обличчя Романа Юхимовича дивно пом’якшало, начебто й він зморено скинув набридливу машкару:

— Я, Ліанно, я… Хай йому грець! Скільки років минуло, а ти майже не змінилася.

— Ліанно Григорівно, — на диво рипливим, наче не змащеним, голосом втрутився в розмову алюмінієвоокий Трєсилов, — хто цей чоловік?

— Познайомтесь, — сіпнулась та, наче відходячи від гіпнозу, — Вовк Роман Юхимович, колись десантник, потім — журналіст, волонтер, а зараз, наскільки мені відомо, письменник… І в усі часи — просто гарна людина. А це є…

— Трєсилов Олег Анатолійович, — сам відрекомендувався той. — Полковник Федеральної служби безпеки Російської Федерації.

І без подальших розмов посунув було до трохи зляканих фантерів, але Дідо-Всевідо зупинив його випростаною рукою:

— А в чому справа, шановний?

Трєсилов якось здивовано й зневажливо зиркнув на випростану руку, а потім перевів свій немигаючий риб’ячий погляд на обличчя Почесного Координатора:

— А в тому справа, Романе Юхимовичу, що ми з майором Петринеску розслідуємо справу зі зламування урядових сайтів різних країн із секретною інформацією і оце нещодавно вийшли на слід хакера. І ним виявився…

— Мене не цікавить, хто їм виявився. Ви на території України, як мені доповіли, знаходитесь по приватних справах. І поки не покажете мені якісь дозвільні документи на професійну діяльність, я до дітей вас не підпущу.

— Та і сайт отой ніяким не урядовим і не був! — кукурікнув раптом Микитка. — А якийсь історичний. Якогось Департаменту арктичних досліджень. Якогось там ТУЗу.

При останньому слові Трєсилова наче струмом вдарило.

— А-а-а, — іржаво зарипів він, — так це ти!.. Це ти, отой злочинець малолітній!

І посунув було до хлопчика, та Вовк встиг перехопити його за лікоть:

— Куди?!

Трєсилов зробив невловимий рух і Роман Юхимович, машинально зробивши блок, зненацька із здивуванням відчув те, яким кремезним було тіло в цього чолов’яги. Наче кам’яним було в нього тіло. Чи залізним. Але і Вовк був хоча й старим, але колись класним десантником з ще непоганою реакцією та відмінним знанням бійцівських наук.

— Полковнику, припиніть! — якось жалісно видихнула Ліанна Григорівна.

Супротивники, примружившись, розлючено дивилися один одному просто у вічі. В кінці коридору почувся неясний стукіт. Маленька Вовченятка бігла попереду кремезного чоловіка з бейджиком «охорона» на чепурному, але вже розстібнутому для бійки, піджаку.

Полковник Трєсилов важко повів головою, не відриваючи погляду від очей Романа Юхимовича, а потім кинув, наче сплюнув:

— Ми ще зустрінемось, пане Вовк! — А потім вигукнув, кидаючись до вікна: — За мною, майоре!

І… зістрибнув з підвіконника. Майор ФСБ Ліанна Петринеску, наче прив’язана, смикнулась за ним. А ще за хвилину з вулиці почулося роздратоване гарчання мотоциклетного двигуна.

Можливо, в усьому цьому й не було б нічого особливо дивного, якби не та обставина, що засідання «Фантер-Клубу» відбувалось на третьому поверсі корпусу в провулці Капітана Небрехи.

B:\Zorian\tilo\systema_zahystu_05.docх

У файлі збережена інформація про те, як фантерів відправляють на примусовий відпочинок, який несподівано має відбутись в дещо несподіваній місцевості…

Того ж вечора на теренах Гременця батьками, дідами та іншими родичами фантерів була проведена велика нарада, на яку жодного з нас не запросили. А лише поставили перед фактом термінової екскурсії до якихось знайомих Діда-Всевіда. Мовляв, нехай там тиждень відсидяться, до школи, поки ми тут з містечковими шпигунами розберемось.

Саме тому вже наступної доби, досвітку, без жодного узгодження з нами та певними сварками через це, з Гременця на захід виїхав кутастий позашляховик «джура». За кермом автівки сидів особисто Почесний Координатор «Фантер-Клубу» Роман Юхимович Вовк. До виїзду з міста його супроводжувала непримітна «славута» Грицаїв. Чомусь на далекій відстані.

І лише коли на олександрійській розвилці, під згасаючими зоряним плугом Оріону, дорослі попрощалися з нами, я зрозумів, що наші батьки перевіряли відсутність «хвоста». Просто й дійсно шпигунські пристрасті якісь!

Втім, пристрасті — не пристрасті, але, може, саме завдяки їм, ніхто не заважав «джурі» штовхати важкими колесами країну назад. А фантерів, відповідно — вперед. Аж до самого туманного тривожного обрію. Там, попереду, величезні спадисті хвилі лісостепу з усіма його балками та курганами поступово вигиналися все крутіше й крутіше. А потім зростали аж до небес смерековим дев’ятим валом Карпатських гір.

Я куняв на передньому сидінні І поступово шум двигуна у моїх вухах переріс у рівномірний шурхіт… величезних перетинчастих крил. А сам я опинився просто поміж ними, на лускатій спині, що м’яко погойдувалася в такт порухам немалого довгастого тіла, яке закінчувалось трьома традиційно-казковими головами.

Аж раптом права голова летючого велетня плавно обернулася до мене, глипнула жовтавим кошачим оком та й дихнула в обличчя палючим язиком полум’я. Я аж смартбуком прикрився.

— Досить, браття, нам… — вогнисто проспівала голова.

— Красти краль і крам, — другий язик полум’я обпалив мене зліва.

— Та займатися різаниною! — просурмила третя голова, по-гусячі випроставши шию вгору.

На аеродинаміку чудовиська цей порух не вплинув, а я, несподівано навіть для самого себе, опустив Клаву й гучно заспівав просто проти шелесткого пружного вітру:

— До нових країв, до пригод і див, краще летимо Україною!

Голови радісно загелкотіли і нові вихори полум’я обпалили променисту височину:

— Дай нам, Боже, сил взяти небосхил та й від нього в даль відштовхнутися…

І я, теж радісно, вплів і свій голос в басовите гудіння вогню:

– І не в ящера — в вільного орла там, за обрієм, обернутися!

Останні рядки усі ми злагоджено й натхненно проспівали двічі та й захлинулися наступним куплетом:

— Тому вас лякав, щоб з вас кожен став лицарем і тут, і за Гринвічем. Тож таки незлим — хоч не херувим! — словом згадуйте Змій-Горинича!..

— Згадуйте Змій-Горинича!.. Змій-Горинича!.. Горинича!.. — галасував я, вимахуючи Клавою, а голови реготали, здійнявши вогненні пащі аж до самого Сонця.

Вище… вище… вище… Гучніше… гучніше… гучніше…

Раптом я тіпнувся усім тілом і… розплющив очі. Регіт буяв по усьому салону «джури». Навіть зосереджений Дідо-Всевідо скошував на мене насмішкуватий погляд.

— Щось наснилося? — спитав.

— А-ха-ха!.. Ги-ги-ги!.. Хі-хі… Ой, матінко моя!.. — стрибало по салону.

— Веселяться вони, розумієш, — буркнув я, відвернувши обличчя й спостерігаючи, як за вікном позашляховика бурштином мерехтять соняхові лани. — Хіханьки їм та хаханьки, розумієш. — І таки повернувся до Почесного Координатора: — А от насправді, Романе Юхимовичу, в казках отих про дракона, нашого, українського, ґатунку, якесь раціональне зерно є чи нема? Чи все це глюкало суцільне?

Дідо-Всевідо знизав плечима:

— Ну, про глюки мені важко казати. Але от що цікаво. Мандрував свого часу по колишній північно-західній Русі такий собі Сигізмунд Герберштейн. В тих краях тоді Московське Царство саме поставало та зміцнювалось. Ну й написав цей пан Сигізмунд «Нотатки про Московію». І згадав у них про те, що мешканці місцеві, які по берегах річок лісових оселялися, обожнювали й підгодовували якихось тварин, схожих на чорних крокодилів. А від крокодилу до дракону — один крок. А річки звідти, сам розумієш, до Дніпра ведуть.

— Ага!.. — втрутилась Ганька. — А ще академік Рибаков, вивчаючи давньоруську міфологію, звернув увагу на відому билину про Садка. Суто українське прізвище, до речі, в дядька, хоча й жив десь за Новгородом. Так отой Садко з гуслами до берегу підходив та й під їхню мелодію з царем підводним розмовляв.

— А це тут до чого? — не зрозумів я.

— А до того, що сучасні дослідники знайшли залишки стародавніх гусел часів Садка. І на них було вирізьблено три тварини. Птах, що уособлював повітряне царство, кінь для царства земного і… дракон. Для царства підводно-підземного.

— А це тут до чого? — зациклило мене.

— А до того, що і птах, і кінь — справжні тварини. Реальні. Тож з якого дива дракон міфічним має бути?

— Пхе, казки! — зневажливо фуркнула Вовченятка.

— А отой Герберштейн, він коли Московією мандрував? — раптом подав голос, теж дещо заспаний, Микитка.

— Н-ну… — на мить затнувся Дідо-Всевідо, — здається, десь у першій половині шістнадцятого століття.

— Це коли оті мапи таємничі з Арктикою-Антарктикою створювалися?

В салоні миттєво настала тиша, а я мимоволі кинув погляд на небо: чи не видно там зловісного чорного мотоцикла з двома байкерами на ньому. Про драконів я чомусь забув миттєво. На щастя, небо було наповнено-сонячним і спорожніло-блакитним. Поки що.

Вперше зупинились перекусити аж за Уманню. Добряче попоїли вже у Вінниці. А потім майже без передиху мчали аж до Тернополя: Дідо-Всевідо явно поспішав, а мене катували якісь непевні передчуття. Декілька разів я звертався до Романа Юхимовича з намаганням з’ясувати місцезнаходження конечного пункту нашої подорожі, але Вовк лише відмахувався, майже увесь час розмовляючи телефоном.

Надвечір, вже за Івано-Франківськом, втрапили в грозу. Втім, вона швидко прогуркотіла над смереками, заливши по собі пасма сивого туману, якими тривожно закипали міжгір’я. З цієї матової непевної речовини іноді стирчали верхів’я дерев, наче щогли затоплених кораблів, а зарослі лісом вершини справляли враження островів таємничого архіпелагу. Цей краєвид був таким по-чаклунські казковим, що навіть Вовченятка принишкла на задньому сидінні. Чи то зморилася за довгий шлях?

Коли ж «джура» сам пірнув в чергове міжгір’я, з-за хмар зненацька вигулькнуло вечірнє, по-неземному срібне, Сонце, розплескавши ртутне проміння по швидких брижах гірської річки, вздовж якої пролягла давно не ремонтована траса.

Шлях різко відвернув убік, сторонячись ртутного поточку й круто здираючись вгору, і тут просто з-за гілок, що майже впритул нависли над асфальтом, виникла тонка постать і відчайдушно замахала худенькими ручками. Мені здалося, що це якийсь лісовичок хоче кинутись під колеса позашляховика. Схарапуджено завищали гальма.

Сутеніло. Все ставало якимсь примарним і непевним.

— Доброго вечора, — ступнув до прочинених дверцят хлопчик з блідим, по-дорослому зосередженим, обличчям, — мене до вас…

Зненацька гучно й самотньо задзвонив мобільник, що стояв на підставці, прикріпленої до панелі біля керма. Усіх нас чомусь аж тіпнуло синхронно, а Дідо-Всевідо, не відриваючи трохи зляканого й водночас роздратованого погляду від блідого хлопчачого обличчя, схопив слухавку:

— Алло…

— Романе, це я, Михайло, — в грузькій вечірній тиші голос звучав чомусь так гучно, що його було чутно в усьому салоні. — Слухай, я тут до тебе Семенка послав…

— Семенка?!

— Це я, — тіпнулося незнайоме хлопчисько.

— Ага, Семенка. Файний хлопець Він щось на кшталт менеджера мого. Допомагає мені на турбазі нашій. І вам теж допоможе.

— В чому?

— А ви де?

— Та від річки тільки-но нагору звернули.

— От, от… Там пост має бути.

— Який такий пост?!

— А біс його знає! Якісь вуйки працюють. Наукова експедиція, чи що. Ледь не півсхилу на сході очепили. Люди кажуть, скарби опришків шукають. Самим Олексою Довбушем заховані. Кажуть, за президентським наказом. За наказом, звісно, шукають, а не ховають, ха-ха… І все, може, й нічого, але нікого шукачі оті на свою територію не пускають.

— А ми тут до чого?

— Та територія ота їхня вздовж шляху метрів зі сто тягнеться. Можуть зупинити. А ти ж сам просив, щоб — нікому-нікому. Тож я Семенка до вас послав, вони його знають. Він їх попередить про вас. Проблем не має бути. Хлопчина десь за півгодини в вашому районі з’явиться. Тож ви почекайте.

— Та тут він вже…

— Як «тут»?!?

— Та тут, можеш сам з ним перебалакати, — і Роман Юхимович передав слухавку хлопчику, що, якось неприродно виструнчившись, стояв поряд.

Він, до речі, категорично мені не сподобався. Бо за декілька хвилин неочікуваний проводир вже сидів поряд з Надійчиним дідом, а мені довелося тулитися на задньому сидінні поряд із неспокійною Ганькою. Та її неспокій мене зараз не обходив. Адже всі мої сумніви та погані передчуття склалися, врешті решт, докупи.

Сопучи, я поклав на коліна смартбук і штовхнув дівчину убік:

— Дивись!

На екрані зловісно щирився череп з мапи, намальованою Микиткою у дворі нашого будинку. Хитромудрий пунктир, що злякано втікав від нього, майже впирався у позначку турбази з назвою…

— Семенко, — схилилася Ганька до переднього сидіння, — а як турбаза ваша зветься?

— «Гориня», — не обертаючись кинув той.

Дівчина знервовано зиркнула на мене, а потім перевела задумливий погляд на похмурий ліс, що завмер обабіч дороги. В одому місці, праворуч від джипу, дерева на мить розступилися і на узбіччі виник кремезний чолов’яга. Охоронного вигляду, в чорному спецназівському комбінезоні, опухлому від прихованого бронежилету.

Він пропустив «джуру» повз себе і провів її сторожким поглядом. Я ще встиг помітити в дзеркалі заднього огляду, як чолов’яга схилив голову до мікрофону біля лівої вилиці. Потім його постать зникла за поворотом.

В:\Zorian\tilo\systema_zahystu_06.docх

У файлі збережена інформація про те, як Семенко доводить, що Змії-Гориничі й насправді колись мешкали в околицях «Горині», і про те, що агентів спецслужб може зупинити лише огорожа з викопних кісток…

Коли ми проснулися наступного ранку, Діда-Всевіда вже не було: терміново кудись поїхав, залишивши нас на якогось свого старого знайомця — дядька Михайла, господаря туристичної бази «Гориня». Вірніше, вони вдвох поїхали, а за старшого лишили Семенка.

За вікном спадисті вершини гір все більше й більше ставали схожими на скам’янілі морські хвилі. Сталеві канати економно вимкнутих фунікулерів перетворювались вдалині на ненадійні тонесенькі павутинки та й розчинялися в хвойному просторі, не порушуючи ані найменшим рипом бузково-зеленої тиші.

На серці було важко. А тут ще й Семенко далеко від будинку відходити не радив. Через оту експедицію, що поряд працювала.

— А що вони шукають? — спитав я його. — Вчора щось про золото опришків казали.

— Та казки усе це. Іншого ота експедиція шукає, — раптом серйозно мовив Микитка.

– І чого ж це? — заусміхався я.

— А Змій-Горинича, — зненацька ляпнув Грицай.

— К-кого? — мені здалося, що я чогось недочув.

— Змій-Горинича, — несподівано підтвердив маячню малюка Семенко — Я одного разу розмову шукачів отих підслухав. І треба сказати, що сенс в цьому є.

— Який такий сенс? — фуркнув я презирливо.

— А такий. В наших краях взагалі легенд багато різноманітних є. І не лише про Довбуша та його опришків. От, наприклад, мольфар один наш… Горинь, до речі, прізвище в нього… Тож отой Горинь оповідав мені якось про те, що дуже й дуже давно, десь в наших краях, у самісіньких хащах, за високою огорожею стояла хатинка Баби-Яги. В ній Змій-Горинич відпочивав опісля рейдів своїх на Велику Україну. А сторожував фазенду цю, нібито, особисто Костій Невмирущий.

Я лише руками розвів. А в двері нашої хлопчачої спальні в цю мить просунулась скуйовджена голова Ганьки. Трохи нижче в проймі маячило заспане обличчя Вовченятки.

— От, подивіться, — вишкірився я до дівчат. — Казкарі у нас тут з’явились. Вигадки вони у нас тут вигадують. — І повторив, тільки-но почуте.

— Та я це довести можу! — раптом ляснув долонею по коліну Семенко.

— Що довести? — не зрозуміла Ганька.

— А те, що Змій-Гориничі в наших краях колись точно водилися! — вперто закопилив губу хлопець.

— Псих! — винесла вирок Вовченятка.

— А ну, а ну… — зацікавилась Партолога.

— Чого — «ну»? Тут не віддалік урвище одне є. Ніхто туди не ходить. Місця недобрими вважаються. А на схилі того урвища, до речі, й докази є щодо зміїного існування.

– І ти показати їх можеш?

— Та хоч зараз!

— А, може, хоча б опісля сніданку? — насмішкувато вставила Вовченятка.

— Зараз!!!

Ну, зараз, то й зараз. Ганька набила харчами під зав’язку свій рюкзачок. Я ретельно перевірив на паску барсетку зі смартбуком, чим викликав зневажливе пирхання певних осіб. Семенко взяв в руки величезну герлигу і для чогось оберемок жовтих жоржин, що росли повз стежин турбази. А Вовченятка з Микиткою замість таких саме посохів чи якихось незрозумілих квітів озброїлись справжніми гуцульськими топірцями з довгими рукоятями — їх дядько Михайло туристам в якості сувенірів продавав.

Загалом, настрій у всіх покращав і навіть я припинив скоса зиркати на чимось неприємного мені Семенка. Мабуть, саме через це і вітерець у вітах став по-доброму бешкетуватим, і сонячне проміння — грайливим, і крутосхили не такими вже й крутими. Навіть старезний — аж зелений! — кам’яний хрест, що вигулькнув з чагарів біля невеличкого струмка, зовсім не здавався по-старезному похмурим. А більш нагадував зраділого дідка, що розчахнув руки назустріч своїм онукам.

Коли ж підійшли впритул до нього, то стала зрозуміла мета, з якою Семенко тягнув свій неоковирний жовтий букет. Бо, підійшовши до хреста, він обережно поклав квіти біля нього й мовчки схилив голову.

Сумовито дзюркотів струмок. Зітхало листя.

— Чого це він? — гучно прошепотіла Надійка.

Ганька лише плечима знизала, а Микитка промимрив, намагаючись набути розумного вигляду:

— Може, тут оті вільні опришки поховані, про яких вранці згадувалось?

— Майже вгадав, — почув його Семенко. — Тут теж вільні люди лежать. Прадід мій з друзями. Це — загиблим воякам УПА пам’ятник. Яка за свободу усієї нашої України воювали.

Вовченятка зиркнула на мене, а потім, поклавши свій топірець на траву, посунула вверх за течією струмка. Там синім синьо було від дзвоників. Зупинилась, зірвала з десяток-другий квітів і декількома ловкими порухами скрутила їх у невеличкий віночок. А потім кинула його просто у воду.

— Чого це вона? — так саме гучно, як ото нещодавно — Надія, прошепотіла Ганька.

Слух у Вовченятки був не гірший від Семенка.

— Дідуня казав, що десь в цих місцях його дід з фашиками воював. За свободу усієї Землі, казав.

Віночок, похитуючись на швидкій течії, раптом зачепився за якийсь гострий камінець просто навпроти самого хреста. Так вони й мерехтіли майже поряд: жовті жоржини Семенка та сині дзвоники Надійки. Наче прапор України.

— Гаразд, — врешті решт, кахикнув хлопець, — пішли. Тут вже поряд.

Та й ламанувся в густий підлісок, що темно-зеленою піною буяв ліворуч від пам’ятника.

Сонце здіймалося вище. Настрій, що було поліпшився, знову потроху гіршав, а солоний піт почав боляче пощипувати шкіру. Продиратися навпростець крізь чагарник ставало все важче й важче. І тому, коли той зненацька змінився ще й нагромадженням каміння, яке переходило у вибоїсті схили стрімчаків, я взагалі пошкодував, що піддався на цю дурну провокацію. Ну, що цей Семенко може? Правдивість казки довести?! Дурня яка!

І коли ми вже спустились на майже горизонтальний майданчик, що обтікав скелю, нашорошене навислу над краєм урвища та й прорізану майже навпіл занедбаною крутою стежиною, то саме через ці думки я і завмер. Скоріше від змори, ніж від здивування.

Хоча попереду, просто на поверхні схилу, скрутилась страшна потвора з величезною, схожою на крокодилячу, головою і такими саме моторошно-величезними зубиськами.

— Ой! — сахнулась тендітна Ганька.

І лиш Вовченятка, зневажливо зиркнувши на неї та до побіління стиснувши губи, обережно торкнулась малесенькою долонькою до зубів потвори. Вовки, вони за усіх фантериць разом узятих завжди сміливіші!

— Малюнок, — сказала, — якийсь малюнок. Чи карбування.

— Та не малюнок! — попустило мене. — І не карбування. А відбиток. Давній відбиток прадавнього викопного ящера, що жив колись не теренах Карпат.

Я витягнув Клаву, сфотографував зображення, присів на якусь брилу та й, почав шукати потрібні файли:

— О! Тут колись, триста мільйонів років тому, дно океану Тетис було. Величезного такого океану — від самої тобі Африки і аж до Гімалаїв.

— Так, може, й саме цих Зміїв-Гориничів і шукає наукова експедиція? Палеонтологічна. А нам тут — скарби, скарби! — пирхнула Ганька. І раптом, трохи здійнявши голову, скам’яніла, наче отой прадавній монстр, завмерлий напроти неї.

Ми простежили за її поглядом і… І скам’янілостей в цьому районі відразу стало на п’ять більше.

Бо з ущелини, в якій зникала закинута стежка, що вела вгору, з’явилися дві постаті. І теж на мить завмерли, побачивши нашу розгублену компанію. Не впізнати ці постаті було неможливо. Тим більше, що мотоциклетних шоломів зараз на них не було. Лише шкіряні комбінезони антрацитове виблискували в променях гірського сонця.

— Щоб тебе!.. — видихнула Петринеску.

— А я тобі що казав! — рипуче підтримав її Трєсилов. — Що вони обов’язково все вирахують. Непроста усе це. Нам той збій в програмі ще довго гикатися буде.

Фантери внизу мимоволі почали задкувати.

— Стій! — ворухнув губами Трєсилов. І загорлав: — Стояти! Всім стояти!!!

Дві чорні блискавиці майнули вниз, а ми кинулася кам’яним майданчиком в розсипну: я з Микиткою за лівий схил стрімчака, Ганька з Надійкою — за правий, а клятий Семенко — назад, вгору, миттєво зникаючи за краєм урвища.

Я штовхнув Грицая в тріщину поміж двома валунами, протиснувся в неї і випав разом з ним просто на крутосхил, зарослий чагарями, які відразу обпалили нам шкіру своїми колючками. Слідом ломилося щось чорне й лискуче.

Перший постріл хльоснув над головою: я аж ледь не впав, присівши з несподіванки.

— Ой! — зойкнув попереду зляканий Микитка й рвучко кинувся кудись убік.

Другий постріл позбивав на землю гілки в його напрямку. А третій зненацька дзенькнув вгорі об щось залізне. Наче в танкову броню вцілив. Я мимоволі зупинився і… вкляк: до переляку додалася величезна порція ошелешеності.

За декілька кроків ліворуч від мене в такій саме позі завмер і малий Грицайка. А просто перед нами…

Це було схоже на величезний, вибілений тривалою негодою, людський хребет, що зростав з землі просто посеред карпатських хащ. А на його верхівці, на висоті не менше за три метри… Я аж гикнув… А на його верхівці білив велетенський вишкірений череп з неприродно широко розставленими очницями.

Хребет з черепом вібрував від пострілу, скидаючи на землю листя та шмаття старого моху, який маскував його до того. А трохи нижче по схилу, серед гілля, можна було розрізнити ще один зеленавий стовп. Та й праворуч поміж лапатих гілок двох височенних смерек ще щось кошлатими від моху хребцями тягнулося до схарапуджених небес.

— Що це за… — почувся позаду розгублений голос Трєсилова і раптом наповнися неприхованою радістю. Навіть захопленням. — Та це ж… Та це ж!.. Знайшов! Знайшо-о-ов!!! — загаласував він на все горло. — Знайшов, Ліанно, чуєш? Давай-но до мене!

Невідомо, що він там знайшов, але цей крик наче розбуркав нас. І ми, коротко перезирнувшись, знову ламанулись уперед.

— А, щоб вас!.. Ані руш! Ані руш, щенята!!!

А ми вже ковзали в темну вологу западину, обдираючи об колючки руки та обличчя. Аж раптом земля під нами пружно гойднулась, на мить завмерла та й посунулась вниз, в якусь яму, тягнучи за собою наші нажахані тіла.

— А-а-а-а!!!.. Ані ру-у-уш, щенята!!!.. Шмяк… шмяк… Трісь… трісь… гур-р-р-р…

Корневисько, за яке намагався втриматись Микитка, не витримало ваги хлопчака і він, не випускаючи його з рук, усією своєю масою плюхнувся просто мені на голову.

Вгорі виникло ледь чутне м’яке гудіння. Начебто лінію високовольтну увімкнули.

— У-у-у-у… — сплівся зненацька з цим гудінням вражений крик Трєсилова. — Звідки це взялося?!? — Голос його чомусь миттєво став далеким-далеким.

— Чого ц-це він? — стукочучи зубами спитав Микитка.

— А я з-знаю? — в тон йому відповів я і раптом втупився в зламаний корінь, якого так і тримав в руці перемазюканий Грицайка.

Бо й не корінь то був. А зламаний важіль, схожий на плаский коров’ячий ріг. В присмерку на ньому можна було розрізнити декілька зірочок, з’єднаних тонкими лініями так, що виникало щось, дуже схоже на схематичне зображення плугу. Або сузір’я Оріону.

А нагорі чулося якесь віддалене гупання, що раптом змінилися ледь чутним голосом:

— Ліанно, алло, чуєш мене?… Що, дівчат загубила? Що, огорожа?! От, дідько, і в мене теж. І звідки вона взялась? Просто на млі ока з нічого вигулькнула. Подолати не спробувала її? Ні? А от я спробував. Коротше, кидай тих пуголовків, нікуди вони тепер, здається, не дінуться, і давай до скелі отієї, де ми їх зустріли. Порадитись треба.

За декілька хвилин в лісі настала тиша.

З краєчку ями, вкритого пожмаканою нами травою, ми визирнули дуже обережно і… і ледь не скотились назад. Ні, не через Трєсилова. Того ніде не було видно. Було видне інше: від хребта з черепом, що вже теж звільнився від моху, поміж двома смереками, в обидва боки тягнулась… огорожа з кісток якихось величезних викопних тварин.

А ще хвилин за п’ятнадцять стало зрозумілими дві речі. Перша: огорожа тягнулась в обидві боки на невизначену відстань. І друга: наблизитись до неї було неможливо через якусь пружну силу чи силове поле, яке вставало на перепоні будь-яким пересуванням.

І раптом Микитка розвернувся та й поліз назад до ями.

— Куди?!

Малюк не відповів, чимось зашарудивши, а хвилин за п’ять до мене долинув знічений і глухий, наче з могили, голос Грицая:

— Ну, так і є! Йди-но сюди, Зоряне. Подивись, будь-ласка.

Посеред пожухлої трави, в розритому схилі ями можна було розрізнити якусь товстелезну горизонтальну трубу, що зникала обома кінцями у вогкій землі. На поверхні труби виднілась зерниста виразка з нерівними краями. Грицай зітхнув і приклав до неї зламаний важіль. Він точно встав на призначене для нього місце.

— От що я зламав. І перед тим, здається, увімкнув оцю всю механіку.

Ще за десять хвилин стало зрозумілим, що, навіть якщо гіпотеза Микитки вірна, вимкнути «оцю всю механіку» не вдасться. Бо важіль зламаний ним був професійно.

Сутеніло. Зловісна огорожа почала ледь світитися. І це примарне світло з усіма його кістками, хребтами й черепами вгрузало в тьмяно-зелене довкілля, все більше й більше нагадуючи мені вигляд декорацій. З дуже й дуже страшної казки.

B:\Zorian\tilo\systema_zahystu_07.docx

У файлі збережена інформація про лісові поневіряння фантерів та про раптове й жахливе оживлення певних предметів казково-фентезійної маячні…

Як би дуже не хотілося їсти й пити, ми, мабуть, і кроку не ступили б углиб огородженої території. Але, поки остаточно не смеркло, треба було хоча б струмок якийсь відшукати, чи що. І він відшукався метрів за сто в невеличкій улоговині, зарослій вільшаником. А ще за двісті метрів ми знову вперлися в огорожу, що й дійсно, виявляється, оточувала чималеньку ділянку лісу.

А довкіл все моторошніше й моторошніше порипували гілки, начебто хтось невидимий обережно підкрадався до нас. Чи насправді підкрадався?… Я відчув, як в мене по шкірі пішли дрижаки: ліворуч вже ясно чувся шерех кроків і чиєсь нерівне нервове дихання.

Тож, коли з чагарнику в невірному фосфоричному присмерку огорожі вивалилось щось чорне, неоковирне та двоголове, я викинув з себе мисливський репет розлюченого дикуна та й опустив відламаний важіль на оте чорне, неоковирне та двоголове.

І як Ганька вбік встигла відскочити?!

А Надійка вже виснула на моїй руці й белькотіла:

— Зоряне! Зорянчику!.. Це ж ми, ми!

Потім, влаштувавшись просто біля стовбура старезного граба і понабивавши роти смачнючими пиріжками з Ганьчиного рюкзака, ми розповіли дівчатам про свої приключки. А ті — про свої. На відміну від нас, ніхто по них не стріляв і в ніякі ями вони не провалювалися. А коли чудернацька огорожа вигулькнула просто з-під землі поміж ними та Петринеску, Ганька з Вовченяткою ховалися від агентки в густих заростях чагарнику.

Коли ж фантерки й собі пішли вздовж огорожі на наші пошуки, то стали свідками дуже цікавої події.

У вечірньому небі, покраяному вітами дерев, з’явився знайомий чорний мотоцикл. Хто сидів за кермом, чи Петринеску, чи сам Трєсилов, дівчата відразу не розібрали. Та й часу для цього їм не вистачило. Бо коли неймовірний агрегат розпочав опускатися на ліс, то зненацька рвучко зупинився, від його коліс у боки розбіглися кругові веселкові хвилі, а потім його підкинуло вгору і він покотився кудись за огорожу, начебто поверхнею невидимої скляної бані.

— Тобто, — зробив я висновок, — до нас ніхто втрапити не може. Але й ми самі отут, — я зробив широкий жест, — ув’язнені. Це нагадує мені ситуацію, коли ми на сайт отого ТУЗу влізли. І коли нас віруси атакували. Пам’ятаєте, як ми з програми вийти не могли? Довелось вручну локальну мережу роз’єднувати.

Ганька ствердно кивнула:

— Пам’ятаю. От тільки запитання: а де отут ота локальна мережа? До того ж, — додала, дивлячись на те, як я потягнувся до Клави, — мережа телефонна явно відсутня. Я вже пробувала з Романом Юхимовичем зв’язатися.

І простягнула мені свого смартфона.

— До речі, — спитав я, похмуро крутячи його в руках, — а Семенко куди подівся? Ніхто не помітив? — І оскільки всі промовчали, продовжив: — В мене тут одне запитаннячко виникає. Ну, гаразд, ми побігли, бо вже справу з Трєсиловим мали. А чого це він так хутко здимів?

І, не дочекавшись відповіді, покрутив шиєю:

— Гаразд. Біс із ним. Ранок, він за ніч мудріший. Давайте покимаримо трохи, а там видно буде. Чати, я думаю, виставляти не треба. Нічого з нами в цих Карпатах не станеться. Цивілізація ж поряд. Та й огорожа…

Втім, сам я майже не спав, до самого ранку прокручуючи подумки усі події неймовірного дня, дивуючись їм і дякуючи тому, що ніхто з нас по-справжньому, здається, не перелякався. Хіба що Микитка трохи.

Хлопчик застогнав уві сні і я прислухався до нього:

— Не можу… не можу… — неясно буркотів той. — Ще почекаю… рано ще… рано… Мо’ й самі виберемось… рано… Ми маємо самі вибратись, от побачите!. — раптом вигукнув крізь сон і я обережно поклав руку йому на лоба.

— Зорько! — зненацька в ранковій сизій імлі зашепотіла Ганька. — Що робитимемо?

Я лише знизав плечима, а потім завмер, зиркнувши на загадкову загорожу, що слабко мерехтіла фосфорним світлом. Мені здалося, що я розрізнив дерева й чагарі, які мали б бути щільно закритими кістками. Отам ледь промальовувався рогатий силует крислатої гіллячини, отам по-ведмежому незграбно принишкла купа заростей, а отут навіть можна було розрізнити половину смереки, просто через стовбур якої пройшла огорожа.

— Щоб його заюзало! — скочив я на рівні.

— Дідько його візьми! — підтримала мене й Ганька. — Здається мені, що усе це несправжнє. Щось на кшталт чаклунської мари. Або ж типу наведеної голограми, — продемонструвала раптом свою не лише гуманітарну освіченість.

— Ага, спробуй підійти до цієї голограми.

— Сам же казав — силове поле. Або, — розширила вона очі, — охоронне закляття для давніх скарбів. Опришківських. А, може, й ще давніших.

— Ага, якщо чогось зрозуміти не можемо, то відразу — чаклуни, закляття прадавні… Ото вже справжня мара! Ти ще Вовченятці про це скажи, — кивнув я убік сплячої дівчинки, — вона тобі відразу роз’яснить, що до чого.

— Я от що думаю, — кахикнула дівчина. — Якщо подолати цей тин ми ані в лоб, ані згори не можемо, то тільки одне й залишається — підкопатися під нього. Бо гикнемося тут без харчів.

Сенс в останній думці був. Тому поснідали залишками вмісту Ганьчиного рюкзаку ми лишень трохи-трохи, залишивши дещо про всяк випадок ще й на потім. Хто його знає, як ситуація надалі розвиватиметься.

Копати ж вирішили в районі ями, до якої вчора ми провалилися: ґрунт там був м’який і чомусь мало переплетений корінням — це Грицай ще вчора з’ясував, коли важіль намагався на місце присобачити. Тож я з Ганькою рихлив землю топірцями, а Надійка з Микиткою відтягали її вбік, набиваючи нею Ганьчин рюкзачок з-під харчів та мої джинси.

Штанини на них були зав’язані великими вузлами, що перетворило їх на різновид лантуха. Барсетку ж смартбуку я принципово не віддав. Техніку, її берегти треба.

Важка праця змусила забути на певний час про усі останні негаразди, але просувалась повільно через відсутність навичок та відповідного реманенту. З-за огорожі до нас декілька разів гукали чоловічі голоси. Але імен не називали і тому фантери вирішили поки що не відкликатися, в прямому сенсі з головою, занурюючись у роботу.

Однак те, що робота може бути й тупиковою стало зрозумілим у другій половині дня, коли підкоп вперся в якусь дивну стіну. Вона була вкрита зеленкуватою, керамічною на вигляд, лускою з краями, спрямованими догори.

— Фундамент, — зробив я висновок, кісточками брудного кулака постукавши по стінці. Звук був неясний, глухий. Мертвий.

— Підмурок, — згодилась Ганька, обережно проводячи подертими пальцями по краях луски. І додала: — Мабуть.

Ми перезирнулись. Підкопуватися під фундамент сьогодні було вже несила. Ганька роздратовано вгатила ногою по стіні, по особливо великій лусочці, що нагадувала якусь химерну кнопку. І раптом…

Раптом земля здуріла. Вона затрусилась. Почала репатись, тріщати корінням і розходитись колами, наче хвилями. В останню мить ми з Ганькою буквально висмикнули малечу з підкопу, що тягуче закректав та й стулив свою пащу, ховаючи у ній усі плоди нашої цілоденної праці. Разом з топірцями, Ганьчиним рюкзачком та моїми джинсами.

Втім, мені зараз було не до них. Бо на моїх очах величезний шар землі зненацька рипнув з тужним потойбічним звуком. Вигнувся хитким пагорбом. Моторошно нахилив чагарники й дерева, зсипаючи з себе траву, мох та ошмаття ґрунту. Частина його відразу ж відкидалася силовим полем огорожі й глухо ляпалась назад. Просто на необходимий бік потвори, що повільно виринала з-під землі. Все вище й вище випиналася крута спина із гребенем, які усі обросли лускою та старим корінням. І три потворні голови здіймалися до верхівок дерев.

— Ма-а-а-амцю!!! Змій-Гори-и-и-инич!.. — відчайдушно зарепетував Микитка.

А Вовченятка з побілілим обличчям позадкувала назад, сидячі просто на згорбленій землі та й відштовхуючись від неї обома ногами. І зненацька завмерла на місці.

Бо коли на вас з сутінків, що знову почали згущатися в лісі, суне височезний людській кістяк, то зорієнтуватися відразу важкувато. І нехай кістки в нього якісь штучні, ртутно-металеві… І нехай в нього замість довгих пальців — якісь викрутки, пилки та леза… І нехай в нього геть відсутнє череписько й лише два великих очних яблука бовтаються на якихось довгих пружинах, усе це лише наповнює ваш переляк панічним жахом, що крає шкіру пазурами мотрошу.

Я, як трохи присів без штанів у дещо двозначній позі, так і скам’янів у ній. Поряд, прикриваючи собою Микитку й хапаючи повітря ротом у беззвучному крику, завмерла й Ганька. А Вовченятка не втрималась і в один стрибок опинилась за моєю спиною.

І, мабуть, саме цей беззахисний жест надав мені відчайдушної сили.

Бо схопивши у руки перше, що втрапило до них — кинутий біля чагарнику таємничий важіль, — я почав вимахувати ним, посунувши на нову почвару таким собі давньоруським Добринею Микитичем. Або, на крайній випадок, іспанським Донкіхотом, лицарем без страху й докору. Ну, й без штанів.

— А ну, геть звідси! Геть, кому кажу!

— Боже-е-е!!! Костій Невмирущий!.. — заверещала Ганька. — Тікаймо! Тікаймо!!!

— Доси-и-и-ить!!! — зерепетував не гірше за Партологу й Микитка. — До-о-осить!..

Та й кинувся до мене, вихопивши важіль неочікуване спритним порухом. А потім раптом крутнувшись на місці, побіг до залишків ями, в яку ми вчора провалились. Перелякані фантери смикались на місці, не знаючи, що їм робити.

А Микитка, цокочучи зубами — д-дос… д-дос… — вже з’їжджав по схилу, що увесь пропах якоюсь могильною пліснявою, і щосили гатив важелем по трубі, від якої той відламався.

— Д-досить!.. До-о-осить… Я вам дам локальну мережу… От я вам вирублю локальну мережу!.. От я вас усіх!..

В боки полетіли корінці, бадилиння, грудки землі та якісь малесенькі скалки не зрозуміло від чого — чи то важеля, чи то труби. Але за мить її зерниста кераміка не витримала, глухо охнула, немов від болю, тріснула, й труба просіла одним краєм під вагою ґрунту, що посипався на неї.

Миттєво стало тихо-тихо. Наче й дійсно в могилі. До того ж, здається, й потьмяніло трохи все навколо. Начебто світло десь вдалині вимкнули.

Микитка обережно висунув голову з-за краєчку ями. Виблискуючи металевими ребрами, Костій Невмирущий, завмер на місці, незграбно здійнявши одну руку. Завмер і Змій-Горинич, подівши кудись свою лускату шкіру та… голови. На їхньому місці була металева облуда, з якої стирчали три відростки, що закінчувались чимось, схожим на бурильні свердла. Але фантери дивились не на них, а трохи вбік. Туди, де раніше був видний край фосфоричної огорожі.

Але зараз її не було. Взагалі нічого не було. Начебто частокіл викопних кісток миттєво випарувався. А на його місці три кремезних типи в одязі бійців спецпризначення вказували на нас пальцями ще одному чолов’язі. В чорному шкіряному комбінезоні.

В:\Zorian\tilo\systema_zahystu_08.docх

У файлі збережена інформація про те, як фантери не за власною волею виходять з пастки та дістаються до турбази «Горині», але на дуже нетривалий час…

Фантери були ретельно обшукані, в нас були забрані усі мобілки, а потім, опісля ретельного обшуку й декількох стусанів, нас повели кудись вниз по схилу, подалі від усіляких скель з відбитками драконів, самих цих драконів, казкових героїв та людей в напіввійськовому одязі.

Це до того, що позаду нашого невеличкого конвою вже метушилось декілька спецпризначенців, які, час від часу присвічуючи собі лазерними ліхтариками, почали щось робити із завмерлими монстрами. Пакували їх, чи що?… А самі пакувальники, до речі, називали себе тузами. Трєсилов так і мовив, коли нас побачив: «Ну, слава Богу, впіймали… А то ще б трохи, і з нас усіх не тузів, а тузиків зробили б!» Усе це мені щось нагадувало.

Я спробував було ще раз подивитись через плече на вовтузіння біля лісових потвор, але відразу ж отримав чергового стусана у спину. Конвоював нас особисто пан туз-полковник, а попереду бездоріжжям стрибала особисто пані туз-майор. Вовченятка, дещо картинно шкутильгаючи, спиралась на пласку палицю. І лише фантери могли впізнати в ній таємничий важіль, яким Микитка перебив не менш таємничу трубу. А Клаву я встиг запхати ногою подалі в кущі. Нема чого до моєї бази даних лізти!

Йшли тривали час. І вийшли до річки. Можливо, тієї самої, вздовж якої ми їхали пару днів тому, наближаючись до турбази «Гориня». Але в цьому місці береги її були не спадисті, а високі й урвисті. Через саму ж річку був перекинутий хисткий підвісний міст. Біля мосту непорушно стояв спецпризначенець. Рядовий туз, тобто.

Трєсилов швидко обійшов зупинений його напарницею конвой, наблизився до свого підлеглого й щось негучно проказав йому. Той кивнув, коротко віддав честь і миттєво зник у лісі. Дисципліна в загоні Олега Анатолійовича була залізна.

А сам козирний командир вже обертався до фантерів і зимовим поглядом своїх металевих очей ковзав по їхніх брудних обличчях. Врешті решт, зупинився на зіщуленій постаті Микитки й поманив його пальцем:

— А йди-но сюди, розумнику! Першим спробуй — чи холодна вода в річці.

Хлопчик здригнувся й злякано зиркнув на нас, лишаючись на місці.

— Ну, кому сказав?

Вовченятка, перехопивши свою палицю обома руками, раптом вистрибнула наперед:

— А зі мною, дядьку, тобі не кортить за першість поспілкуватися?

Трєсилов коротко реготнув, а Петринеску по-зміїному нечутно вислизнула з-за наших спин, намагаючись ухопити капосне дівчисько. Але те розійшлося не на жарт. І лише добра реакція не дозволила Ліанні Григорівні впіймати палицею по лобу.

Втім, вже наступної миті чорна блискавиця вирвала важіль з дитячих рук і той, крутячись відірваним пропелером разом з малюнком сузір’я Оріону на ньому, зник у прірві, наповнений голодним гарчання швидкого потоку.

— Ах-х-х… — водночас тіпнуло мене й Ганьку. Добре, що я вчора те причандалля сфотографував.

А Трєсилов вже хапав Микитку за плече й тягнув на міст з явним наміром відправити його слідом за нашою загадковою знахідкою. Ліанна Григорівна тіпнулась за нашими спинами. Незрозуміло, чи допомогти йому захотіла, чи, навпаки, завадити.

— Агов, полковнику! — почулося раптом з іншого берега. — Не чіпай дітлашні!

Першою зреагувала Надійка:

— Діду, діду! — забилася вона в руках Петринеску. — Врятуй, нас дідуню!!!

Роман Юхимович Вовк ступнув на хитку поверхню мосту:

— Кому кажу, дітлашні не чіпай! Пропусти їх до мене негайно.

Трєсилов небезпечно примружився і розтиснув таки пальці на плечі Микитки. Але лише для того, щоб засунути його за свою спину, а наперед виставити великого пістолета. Потім він мовчки пішов назустріч Вовку.

Внизу злостилася вода. Сизий присмерк стікав в ущелину, вкриту кошлатою шкірою лісу. Тривожно пахло первісною хвоєю та прадавніми згарищами. Океан Тетіс загус вершинами Карпат. З-за верхівки Крутого Груня з’явився гвинтокрил і заблимав гнійно-червоними бортовими вогнями.

За спинами фантерів щось моторошно зашурхотіло. Я кинув швидкий погляд через плече. З кущів випірнуло четвірко тузів-спецпризначенців і миттєво розсипались віялом, спрямувавши короткі дула десантних автоматів на самотню постать Діда-Всевіда. Нічого собі, палеонтологи!

Невідомо, чим би усе це скінчилось, якби з заростів, що впритул наблизились до мосту на іншому березі, не випірнув би зненацька кремезний чоловік, за котрим ледь встигав худесенький хлопець. Дядько Михайло… І Семенко.

Я відчув, як мені трохи попускає серце.

Гвинтокрил пройшов над річкою — від ревища двигуна аж вуха позакладало, — збурив принишкле повітря пружними подувами вітру й зник за схилом позаду фантерів. І вони, і тузи, і люди на іншому кінці мосту провели його напруженими поглядами.

А народу на тому березі річки все більшало. Бо з заростей вигулькнуло ще декілька чоловіків в мисливському одязі й з рушницями в руках. Було там і двійко поліцейських в сірих плямистих одностроях.

— От цікаво, — мовив, звертаючись невідомо до кого, Трєсилов, — чому це певні особи постійно в заборонених зонах вештаються? Одні в реальних, інші у віртуальних?

— А мені от цікаво, — в тон йому відповів Дідо-Всевідо, — чому це реальна спецслужба чужої країни знову нахабно поводиться на невіртуальній українській землі?

— Усе наше поводження засекречене й узгоджене з вашою владою. На самій горі. Оскільки здійснюється в інтересах… е-е-е… обох народів. Це он вам навіть голова сільради підтвердити може.

Низенький гладун, що виник з-за спин поліцейських, швидко-швидко закивав, ледь не вронивши з лисої голови свого камуфляжного картуза.

— Що узгоджені, я знаю, — гірко зітхнув Роман Юхимович. — Мені про ці узгодження і з Києва телефоном роз’яснили, і вчора в Івано-Франківську. Як би не роз’яснили, то я б з вами, пане полковнику з Тринадцятого відділу, по іншому зараз балакав. Адже саме через вас діти в лісі заблукали.

— От воно як! І звідки ж інформація? Не про ліс, про Тринадцятий?

— Не ваша собача справа…

На тому й розійшлися. До певного часу, здається.

А про те, що вони чули й бачили, фантери, не дивлячись на виснаженість та залишки переляку, оповідали і йдучи лісовою стежиною до автотраси, де на них чекав запилюжений «джура», і в самому авто. Перервалися лише раз, коли, зупинившись, дивились, як, вилетівши з району їхніх пригод, в попелясте небо вгрузнув і почав зменшуватись чорний гвинтокрил. З якимсь вантажем, припнутим до нього знизу на тросі.

— Це треба було бачити, як Зорян з Костієм Невмирущим на прю встав! Чистий тобі Іван-Царенко. Щоправда, той при штанях був, — хихотіла Партолога пізно ввечері, коли ми вже повечеряли і Дідо-Всевідо якось скептично втупився у телевізор.

— Ну, ти!.. — обурилась Вовченятка. — Сама й у повному одязі нічого не робила. Тільки й того, що стрибала навколо Микитки, немов та квочка.

Ганька зашарилась.

— …в Саянських горах, — белькотів диктор на екрані телевізора. — Ділянка, на території якої зникли мисливці, чомусь і досі оточена щільним кільцем загонів спеціального призначення. Єгер мисливського господарства «Алтаян» Баїр Байлагасов каже про дивний бурелом, що раптом перегородив…

Роман Юхимович перемкнув телевізор на інший канал.

— …розташоване в передгір’ях Анд, — мружила очі білява дикторка. — Під час спроби проникнення в район, де з літака були помічені дивні утворення, що буравили землю, там відбувся потужний викид вогню, наслідки якого…

Дідо-Всевідо вже нервово натиснув кнопку пульту.

— …мені здається, — відповідав на запитання ведучого якийсь сивий науковець, — що інформація про потвор, які начебто з’явились в джунглях внутрішнього Конго і начебто напали на людей, свідчать лише про те що міфічне несвідоме колективної свідомості корінних мешканців цього регіону…

— З глузду світ з’їхав, — пирхнув Почесний Координатор, вимикаючи телевізор. — Тут, звісно, можна зрозуміти, чому дітлашні чудовиська усілякі ввижаються.

— Чому чудовиська?! — обурилась Вовченятка. — Чому ввижаються?!?

— Як би пані Петринеску, — підтримав її Микитка, — не викинула в річку важіль, то…

— То нам не треба було б на словах доводити те, що ми бачили насправді, — підхопила Ганька думку хлопчика, все ще зніяковіло зиркаючи на Надійку.

– І щоб ви довели? — примружився Дідо-Всевідо.

— Що хтось замаскував роботів під казкових персонажів! — раптом осінило мене. — Як в Голівуді для зйомок. Динозаври там усілякі. Тільки замість обшивок пластикових — голограми. Цікава технологія.

– І навіщо? — посміхнувся Роман Юхимович.

— Н-ну… — знітився я. — А щоб ніхто туди не сунувся. Зі сторонніх. О! Це тузів механізми, точно! — І мене понесло: — Вони колись давно, ще за радянців, їх встановили, а документацію загубили. А потім Україна незалежною стала. А потім воювали. І вони їх вивести не могли. А потім…

— Досить, — м’яко перебив його Дідо-Всевідо, — так ми до ранку просидимо, а завтра…

— …а завтра, — вклинилась його онука, — ми, діду, в річці отой важіль пошукаємо. Щоб ти нам, по-перше, повірив. По-друге, речовий же доказ! А по-третє…

— …а по-третє, ніяких завтра! Жодних завтра! Всім сидіти на базі, відпочивати. Семенко за вами пригляне. І не так, як минулого разу! — строго зиркнув Вовк на хлопця, що увесь вечір запопадливо метушився навколо нас. Той підлесливо закивав головою.

— До речі, — раптом спитав Роман Юхимович, не відводячи погляду від хлопця, — а як це сталося, Семене, що про тебе ніхто в селі не знає? Я питав людей сьогодні.

Очі Семенка забігали увсебіч:

— А я… А ми… Та я оце знедавна тут живу. В родичів далеких. На околиці. Та й то більше на турбазі буваю, в дядька Михайла. Сироти ми.

— Гаразд, — зітхнув Вовк, — потім розберемось. Отже, — знову звернувся до фантерів, — завтра мене цілий день не буде. Знову до Івано-Франківська поїду. В Управління СБУ. З дядьком Михайлом та іншими причетними особами. Це вам добре, що ви неповнолітні, що не повірить, мовляв, вам ніхто. А від нас вже терміново вимагають підписки про якесь там нерозголошення. Телефонували. Швидко дехто працює. І що то воно в Україні знову коїться!.. Ну, нічого. Ми ще побалакаємо! У світлі нової інформації. А ви щоб — нікуди!..

Треба зауважити, що слухняністю я в певних випадках похвалитися не міг. Особливо коли моїм словам не довіряли. Та й Клаву з чагарів забрати треба, поки ніхто не знайшов. В ній, до речі, я не лише фото важеля, а й декілька відео цікавих зберіг. Просто з місця надзвичайних подій. В якості залізних доказів для деяких недовірливих осіб.

Отже, спочатку Клаву заберемо, а потім можна й до мосту прогулятися, та й дійсно важіль пошукати. Малюнок на ньому дуже вже дивний. Та й кераміка, з якої він зроблений…

Коротше, тільки-но розпочало світати, й тільки-но за вікном затихнув шум двигуна «джури», що від’їхав до Івано-Франківську, я обережно скинув з себе ковдру.

Семенко спав. І головним зараз було цю нишпорку не потривожити. Він, звісно, перед сном увесь час підлабузнювався, на розмову наривався. Але фантери, як один, робили вигляд, що не помічають хлопця. Хоча й це саме він забив на сполох, коли на них напали, але для чого ж їх кидати було? Та й взагалі, слизький він якийсь.

Але, не дивлячись на це, Микитку я з ним все ж таки лишив би на базі. Але малюк вже прокинувся і тихесенько лежав, якось віддано дивлячись мені в очі. І час від часу кидаючи дуже недовірливі погляди на Семенка. Наша людина.

За стінкою заворушились дівчата. Щоб зібратися, нам вистачило декількох хвилин.

Ще декілька — щоб дістатися до виходу з будинку. Ще пара секунд, щоб відчинити важкі двері, і ще стільки ж, щоб… Щоб рвучко шарпнути їх назад: біля дубка, що ріс метрів за тридцять, не криючись, завмерла чорна постать в комбінезоні спецпризначенця. От, дідько! Виявляється, нас сторожують! Цікаво, чи знає про це Дідо-Всевідо?

— Давайте через кухню, — кахикнула Ганька, — там, здається, ліс впритул до будинку підступає.

Тузів на задньому дворі не спостерігалось. Зовсім поряд, в сивому ранковому повітрі, шурхотів листям тирлич. Рослини стривожено розмовляли про щось поміж собою. Фантери на їхню стривоженість уваги не звертали. Про можливу небезпеку не думали, а про порушення наказу та про усі нещодавні пригоди намагались навіть не згадувати.

Вслід нам з-під великого червоного картуза даху дивилися сумні очі вікон.

В:\Zorian\tilo\systema_zahystu_09.docх

У файлі збережена інформація про те, як фантери втрапляють в оточення ворогів біля самої, що ні на є, хатинки-на-курячих-ніжках…

Мені, чесно кажучи, дуже кортіло спати. Бо з цією справою вже декілька діб існувало певне напруження. Та й дівчата за спиною час від часу позіхали так смачно, що думки знову й знову поверталися до кинутого ліжка, а ватяні ноги запліталися в торішньому листі, розкидаючи його увсебіч.

Але, не дивлячись на ці перепони, до скелі з відбитком прадавнього динозавра дісталися доволі швидко. А вже від самого стрімчака на чолі нашої невеличкої колони встав Микитка. До усіх його талантів додалася й здатність до чудового орієнтування в умовах пересіченої місцевості. І як це він шлях в цих хащах запам’ятав!

Я, до речі, спочатку трохи було засумнівався в його здібностях і спробував покомандувати, але Ганька швидко поставила мене на місце. І Вовченятка, яка до цього насмішкувато позирала на неї, відразу набурмосилася.

Саме з цим набурмосеним виразом обличчя й зупинилась біля стовпця, схожого на обгризений людський хребет. Було видно, що його хтось намагався вивернути з ґрунту, але невдало. Надійка кахикнула, нашорошено прислухалась до шурхотливих звуків лісового життя і мовила шепотом:

— Здається, тихо. Нікого немає. Але ви тут посидьте, а я перевірю про всяк випадок.

Втім, цього зробити вона не встигла. Бо Ганька раптом відсунула її вбік і мовчки зникла в заростях, що оточували колись огороджену кістками територію. Я навіть слова не встиг вимовити. Ну, ніякої тобі дисципліни!

Вовченятка теж було засичала роздратовано, але я насварився на неї кулаком і вона замовкла, невдоволено шмигаючи носом. А зморений Микитка влігся просто на густий мох і Ганька ледь не перечепилась через нього, хвилин за п’ятнадцять вигулькнувши з чагарнику.

— Точно нікого немає, — мовила. — І нічого теж. Тільки й того, що оце знайшла, — протягнула мені щось, затиснуте в сухенькому кулачку. — Він на тому самому місці валявся, де дракон отой довбешками своїми розмахував.

В руці у мене опинився смартфон. Вітчизняний. Наворочений. Марки «боян». Ми, на жаль, таких не мали. А то я вже було подумав, що тузи один з відібраних у нас загубили.

— В Семенка такий був, — зненацька випірнула в мене з-під руки Вовченятка. — Я бачила. Я ще йому казала, що ніколи свою «нявку» на це мудрагельство не поміняю.

Я, не дослухаючись до дівчиська, увімкнув апарат. Він працював, хоча й на межі заряду акумулятора. Мабуть, хтось з наших викрадачів вчора загубив.

А за секунду я вже ледь не підстрибував на місці від захвату. Та й інші фантери не відставали від мене.

— Ай! Ай!.. — метушилась Ганька. — Ой-ой!.. — повискувала Надійка. — Ух, ти! Ух, ти!.. — малим совенятком ухав Микитка.

Лише я намагався стримувати галасливі емоції, хоча руки в мене тремтіли дедалі більше й більше. От вони, справжні докази наших пригод! От вони! Це вам не якісь там оповіданнячка. Навіть про важелі незрозумілі. Це є документ, панове!

На відео, збереженому кимось у загубленому смартфоні, було видно, як тузи метушаться біля зупиненого «дракону». Як обв’язують тросами, що звисають з гвинтокрила, його кінцівки, схожі на велетенські гусениці. Як закріпляють голови, такі, що зблизька й дійсно виявляються дивовижними бурильними головками, з якимись лінзами по центрах. Для лазерів, чи що?

А ось ще двійко тузів-спецпризначенців обережно кладуть на землю «костія невмирущого» і вже ясно можна зрозуміти, що це — робот дуже дивної конструкції. Увесь утиканий викрутками, лезами, терпугами та…

— Монтер! — раптом видихнула в мене під ліктем Вовченятка.

— Чого?! — не зрозумів я.

— Монтер, кажу, — крутнулася на місці представниця високоосвіченого підростаючого покоління. — А отой Змій-Горинич — екскаватор якийсь. Для земляних робіт. Коли він запрацював опісля тривалої зупинки, той ремонтник і подибав до нього. На огляд.

Я відчув, що ця гіпотеза мені дуже подобається.

— Зоряне, — сторожко зиркнула на мене Ганька, — давай-но повертатися. Нема чого нам в лісі більше робити. Дідові усе це покажемо — нехай розбирається. Бо не правий ти. Голівуду тут нема чого робити. Голівуд, як на мене, тут просто відпочиває.

Ця пропозиція теж була слушна. Але ж смартбук! Клава моя ненаглядна!

— Ви мене тут почекайте, — мовив. — Я на млі ока. Причандалля лише свої заберу.

— Тьху, ти! — сплюнула Ганька. — Я й забула за нього, як мобільник отой знайшла.

Її можна було зрозуміти. Сам забув би. Але, як за смартфоном власник його кинеться? Як повернеться?

— Отже, лишайтесь. Я швидко.

— Ні! — раптом затялась Вовченятка. — Неможна тебе самого пускати.

Ганька насмішкувато скривилася. Микитка задумливо тупцював на місці.

Так саме він тупцював і на місці наших учорашніх пригод. Понівеченому та поораному якимись колесами та механізмами. На щастя, кущі, до яких я засунув смартбук, залишилися майже неторканими. І сама Клава — теж. Більше того, в неї навіть акумулятори не сіли. Казав же, фірма!..

Що стосується знайденого смартфона, то він того й тільки витримав, щоб перекачати відео до Клави, а потім скиснув. Але ж перекачав! Тому я з відчуттям цілковитого задоволення сунув його до кишені, а барсетку знову прилаштував на пасок нових випраних джинсів. От тепер можна й на турбазу повертатися.

Але Вовченятка знову затялась.

— От ще! — пирхнула. — Діда ж до вечора не буде! Треба важіль з річки витягнути.

— Треба голову на плечах мати, — спробувала відновити її колишню розсудливість Ганька. — А як тузи в будинок бази сунуться? Вони ж там пасуться, сам ж бачила.

— Важіль потрібний! — зациклило малу.

Грицай в їхній суперечці участі не брав. Про щось своє думав малий Грицайка, сторожко ковзаючи очима по понівеченому лісу. І придумав таки.

— Слухайте, — мовив стиха, — а ніхто не помітив, звідки отой Костій Невмирущий з’явився?

— А для чого тобі?

— Та я оце тут подумав. Дуже вже на вигляд був новеньким ремонтник отой. Наче зі складу якогось виліз. Тобто, можливо, в тому боці, з якого він з’явився, і склад отой розташований. І, можливо, не відшукали його тузи. Бо, можливо, й не шукали зовсім.

Вони, до речі, й дійсно не шукали. Не додумались, Микитки на них немає!

Це я до того, що коли ми вивалилися на чергову галявину з колючого смерекового простору, то були усі злі, спітнілі й подряпані до крови.

Але лаятись не стали. Бо не змогли. Бо щелепи наші відвалилися, а груди, повні набраного повітря, скам’яніли від здивування.

Дива тривали.

На іншому боці галявині, прикрита згори густим розлогим віттям дерев, що стояли неприступною стіною, трохи перекособочено завмерла хатинка. Разюче не схожа на чепурні гуцульські хижки. Двоскатних дах був вкритий задавненим мохом. Темні колоди стін навіть здалеку пахли могильною цвіллю. Малюсінькі й чорні, неначе тоновані, віконця дивилися на фантерів навіть не підозріло. Зловісно.

Втім, не це змусило нас вражено завмерти. А дві височенькі опори, на які спиралась ця неоковирна споруда. Здалеку вони були дуже схожі на драконячі лапи. Або курячі.

Саме до них вела вузька прогалина прим’ятої трави. Мабуть, наш Костій Невмирущий залишив. А з пройми дверей до землі був скинутий широкий трап-сходні з якогось лискучого металу. Він разюче, до божевілля, контрастував і зі смереками, і з галявою, і з самим виглядом казкової хатинки на курячих ніжках.

Позаду почувся гучний шерех. І ми вкрай схарапуджено обернулися. Вчасно, до речі. Бо інакше Семенко, перечепившись через якесь коріння, обов’язково збив би когось з ніг.

— О! — зробилися круглими його очі, спрямовані на хатинку.

— Ти звідки взявся?! — спробувала відірвати від неї свої очі Ганька.

Але питання треба було ставити по-іншому. Як, наприклад, розумниця Вовченятка:

— Ти як нас знайшов?

— А пересуватися треба акуратніше! А то опісля вашої ходи — від самої «Горині» слід, наче від стада Зміїв-Гориничів. Містяни! — презирливо сплюнув Семенко собі під ноги.

— Як вміємо, так і ходимо, — спохмурнів я. — Це ти лише на взірці ходити здатний.

— Та потрібні ви мені! — відірвав, нарешті, наш наглядач погляд від хатинки. — Я дядька Михайла підставляти не хочу. Тому давайте-но, дуйте звідси. Сюди тузи ваші сунуть. Вони як зрозуміли, що ви з бази здиміли, оскаженіли зовсім. О, чуєте?

Десь за щільним рядом дерев, з якого ми вивалилися на галявину, почулися притлумлені відстанню голоси. Цього нам ще не вистачало! Розмірковувати було ніколи.

— Хутчіш! — ледь чутно видихнув я і побіг по траві вліво, машинально намагаючись не наближатися до зловісної споруди.

Фантери із Семенком кинулися за мною. Знову потрапляти до рук Трєсилова нікому не кортіло. Особливо, мабуть, Микитці, в якого синці на руці залишилися. Біля самої родимої плями. Опісля того, як полковник з Тринадцятого відділу його на мості притиснув. Що це, до речі, за Тринадцятий відділ такий?!

— Стій! — зненацька смикнув мене за плече Семенко. І я мимохіть здивувався силі, яка, виявляється, причаїлась в худорлявому тілі цього хлопчака. — Ані руш! Чуєш?

Попереду, за лапами смерек, чувся тріск гілок під чиїмись важкими кроками.

— За мною!

Фантери кинулися до іншого боку галяви за вертким Семенком. Але за декілька хвилин знову довелося гальмувати: тузи сунули й звідти. Це вже почало нагадувати полювання. Бо ще за декілька хвилин стало зрозумілим, що нас оточили.

Ми завмерли, зацьковано роззираючись увсебіч. Микитка застогнав та й схопився за п’ясток лівиці. Здається, знову родима пляма в нього розболілась. Невчасно.

— До хатинки! — рипнув зубами Семенко. — Біжимо до хатинки! Сховаємось, а там видно буде.

Коли збігали по алюмінієвому трапу, то я, штовхаючи дівчат у спини, ще раз мимохіть здивувався контрасту між ним та трухлявою задавненістю споруди. Голографією, до речі, тут і не пахло.

А потім позаду нас раптово щось задзижчало, контрастний трап піднявся й перетворився на двері. На зачинені двері, що відтяли нас від усього зовнішнього світу.

В:\Zorian\tilo\systema_zahystu_10.docх

У файлі збережена інформація про те, як хатинка-на-курячих-ніжках розпочинає бій з тузами, і про те, як фантерам доводиться виходити з нього і з неї дещо незвичним способом…

Зараз, коли в непрохідних задушливих джунглях я намагаюсь привести до ладу свої нотатки, то знову й знову згадую ті дивні почуття, які охопили нас, коли ми опинились всередині загадкової халупи. Яка розташувалась у самому серці зовсім не загадкових, не фантастичних і навіть не фентезійних ще декілька днів тому Карпат. На самій межі поміж тим, що вже трапилось, і тим, що не могло трапитись ніколи.

Наше здивування було важким і фізично грузьким, бо загрузли ми на деякий час в ньому, наче ті комахи в живиці.

Адже перед нами, за двома обертальними кріслами в стилі «хай-тек» громадилась не якась закіптюжена селянсько-казкова піч, а модерний великий пульт. Наче з рубки космічного корабля вкрадений. Вкритий різноманітними кнопками, сенсорами, вимикачами та екранами. Усе це тривожно поблискувало і було просто неможливим в перекособоченій лісовій хатинці. Яка до того ж мала до біса динозаврячі лаписька.

Через темні — й дійсно тоновані! — шибки точилося сіре потойбічне світло.

— Ух, ти! — присвиснула невгамовна Вовченятка і потяглась до пульту.

— Ані руш! — вигукнув було я, але спізнився.

Не в тому сенсі спізнився, що Надійка до сенсорів дотягнулась, а в тому, що це вже зробив Микитка. Вундеркінд ти наш!

Пульт тихесенько загув, в ньому щось задзижчало, побігли світляки різнокольорових вогників, а підлога під ногами гойднулась, наче палуба невеличкого судна.

— О-о-ох! — зовсім вже злякано видихнула Ганька, судомно хапаючись за моє плече.

Нашорошений Семенко мовчки стріляв очима увсебіч. Але здавався на диво спокійним. Наче знав, що має відбутися. Не хитнувся навіть.

Замість нього захиталося, окрім підлоги, зображення на одному з екранів. Це було таке, що зненацька ожило, зеленкувате креслення хатинки. На ньому вона, до речі, виглядала значно модерніше. І нагадувала бойових крокоходів із «Зоряних війн». Отих, що, в свою чергу, двоногих залізних динозаврів нагадували.

Ось зображення випростало свою курячі лапи, гойднулося з боку в бік, шукаючи рівноваги, і сторожко завмерло, трохи розвернувши корпус. Тобто, саму хатинку. На піддашші в неї пульсували якісь червоні трубки, а на горищі — застигло двійко помаранчевих циліндрів.

Коли зеленкувате зображення завмерло, припинилося й розгойдування підлоги. Тобто, екран показував рух в реальному часі.

— Зоряне, — видихнула Ганька, — тікати треба! Кажу ж, Голівуд відпочиває.

Я хотів було відповісти їй, але в цей час Семенко, відсунувши рукою малечу, поліз до крісла.

— Куди!?! — ухопив я його за сорочку.

Замість відповіді він мовчки зиркнув в бік одного з тонованих віконець. Я машинально простежив за його поглядом і… І знову скам’янів.

Чоловік із десять тузів, вишикувавшись уряд, з автоматами напереваги, короткими перебіжками наближалися до нашого дивного прихистку.

Ганька як вхопилась в моє плече, так і не відпускала його. Лише стискала сильніше. Аж боляче.

А Семенко вже влізав таки в крісло. Це ж саме спробувала зробити й Вовченятка, але Микитка буквально висмикнув свою подругу з другого сідала. Плече моє вже аж заніміло.

— Пусти! — визвірився я на Партологу і спробував було зробити крок до крісел.

Але знову не встиг.

— Тримайтеся! — вигукнув Семенко.

І хатинка вмить пружно хитнулась, а на екрані її схематичне зображення зігнуло свої виродливі лапи. Червоні ж трубки на піддашші ледь висунулись уперед і я раптом зрозумів, що це — стволи якоїсь зброї.

Тільки я це зрозумів, як відразу, наче підтверджуючи мій здогад, почулося коротесеньке «тіу-тіу» й з трубок в болотяний простір екрану вп’ялися бурштинові штрих-пунктирні лінії. А за вікном червоно-жовті промені вгатили у землю попереду шеренги тузів. Трава там миттєво спалахнула, а вгору здійнялася чи то порохнява, чи то клуби диму.

Тіу-тіу… тіу-тіу…

Тузи бухнулися на галяву, викидаючи вперед короткі стволи автоматів. «Та-та-та-та…» — глухо почулося за вікнами й по шибкам задзвякали кулі. Виявляється, чорні віконця були не тільки тоновані, а й броньовані.

Тіу-тіу… та-та-та-та…

— Припини!!! — врешті решт, тіпнуло мене. — Припини негайно! — кинувся я до крісла, в якому випростався Семенко. — Людей же повбиваєш!

Хлопець навіть не смикнувся, а просто повернув до мене бліде обличчя й знічено розвів руками, водночас вказуючи ними на пульт. Він його не торкався. Бісова хатинка діяла на свій власний розсуд.

— От дідько! — підскочили ми з Ганькою до крісел, лихоманково обдивляючись кнопки та перемикачі. — Що воно робити?!

— Зараз!.. — поліз було Микитка до якоїсь групи сенсорів, але я навідліг вдарив його по руці: — Геть, пуголовку!

Удар вийшов гучний і, мабуть, болячий. Бо Микитка судомно схопився за лівицю, на якій навколо його родимої плями у вигляді літери «з» шкіра почала миттєво пашіти хворобливим червоним кольором.

Тіу-тіу… та-та-та-та…

Бій розгорався. Під ногами хиталась підлога, кидаючи нас з боку в бік, а тузи за вікном відповзали під захист смерек. Але обстрілу не припиняли.

— Семене, — вигукнула вкрай перелякана Ганька, я такою її взагалі ще ніколи не бачив, — телефонуй чи то до дядька Михайла, чи то до когось там! В тебе ж мобілка є?

— Загубив десь вчора, — буркнув хлопець, — коли по лісу вас шукати бігали.

— Це не вона? — хрипко поцікавився я, однією рукою тримаючись за крісло, а іншою видобуваючи з кишені телефон, знайдений Партоложкою. — Не вона?

Семенко набрав повні груди повітря, мов закричати хотів. Але, наштрикнувшись на мій погляд, повільно видихнув. Здувся неначе.

— Ні, — стрільнув очима вбік, — в мене теж «боян», але… того… іншої модифікації.

— Надійко, — повернувся я до Вовченятки, — ти який телефон в нього бачила?

Але дівчатка поряд зі мною не було.

— Наді-і-іє!!! — загорлав я. — Куди тебе понесло?!

Тіу-тіу… та-та-та-та… Підлога під нами розхитувалася вже, наче під час шторму.

— Зорько, — почулося звідкілясь із гори, — а йди-но сюди. Я щось цікавюще знайшла.

На фантерів посипалась якась порохнява. Здійнявши голови, вони побачили в стелі прочинену ляду, до якої вела тендітна алюмінієва драбина. От, пакісне дівчисько!

Вибравши мить певного стишення рухів хатинки, я кинувся до ляди. Ганька спробувала було повторити мій маневр, але я так зиркнув на неї через плече, що вона ніяково завмерла біля крісла, в якому Микитка й досі розтирав свою руку.

— Дивися! — вказувала в напівтемряві горища Вовченятка кудись убік. Я навіть нагримати на неї не встиг.

В непевному світлі, що точився, здається, зусібіч, під навскісною поверхнею даху, на низеньких узвишшях завмерло дві довгасті діжки. Я згадав помаранчеві циліндри на екрані пульту. І ще чомусь, тьмяний кокон, який майнув по небу глупої серпневої ночі над далеким дніпровськім острівцем Фантазія. Втім, це були не циліндри, не діжки, і навіть не кокони, а просто… дві великі ступи. На яких в казках літають злісні Баби-Йожки.

Не дивлячись на розхитування хатинки, — на горище воно, до речі, було набагато відчутніше — ступи ані на міліметр не зрушувались зі своїх місць. Приклеєні вони, чи що?! Але це виявилось зовсім не так.

— Дивися! — повторила Надійка і широко розставляючи ноги, немов матрос у хитавицю, швидко наблизилась до однієї зі ступ.

А потім, не встиг

...