Магмі розпеченій сниться материка моноліт.

Вітру циклонів — звуки, занурені в труби й кларнети.

Кресленням сниться готовий до вильоту зореліт.

Внуку сняться в колисці м’які іграшкові планети.

Тільки я, весь безсонням проточений до хромосом,

в серце мозком вбираю пульсуючий вічністю космос.

Захлинаюсь безмежжям, неначе плавні — Дніпром.

Проростаю крізь нього, як острів чи стишений голос

з іншого берега. І зникаю, з’являючись десь

в центрі хвиль кругових. Та й зморившись від плюскоту й бесід,

хочу врешті заснути. Та раптом здригаюсь увесь:

може, все навпаки?! І то мною, не сплячим, снить Всесвіт?

Паперовий кораблик

поплив від ручаю на луках

до дуже довгої річки

а потім дуже довгою річкою

до самого її гирла

Але коли аркуш

з учбового зошиту

торкнувся клітинками

талої води

в мене ще не було

підручника географії

і я не попередив кораблика

що за гирлом дуже довгої річки

лежить дуже велике море

Саме тому він зараз пливе

у відкритому космосі

від галактики до галактики

Із видом на галактику, в шезлонгу,

сиджу на березі і океан

в себе зірок вбирає амазонку

й радіохвиль хвилюючий дурман.

Тож, логіка вже губить охоронця,

хоча за правилами хитрих вчень

мене загарливо квадратне сонце

обтесувало променями вдень.

Мов зі шкаралущі

              баркасу,

я стежу, як на небосхилі

народжують вихори часу

безмежного простору

           хвилі,

які і мене,

       і майдани,

планети, і цілі сузір’я,

гойдають і кидають зрана

у космос.

     Адже недовір’я

до відстаней і перегонів

гривасто-хвилястого світу –

найважчий з фізичних законів,

які на Землі вчили діти,

сховавшись у вулиць розламах

залізобетонно.

          Нервові,

навчали їх тріщини в брамах

розсудливості

          містечковій.

Тріщали

          в крихкій рівновазі:

невчасно,

                завчасно,

          невпору

у тихій підхмарній оазі

затято

дивитися

вгору

й втрачати опору асфальтів,

промов, кулаків і прикладів!..

А всесвітом, без варіантів,

несло буруни зорепадів

над овидом безкольоровим,

над молом з уламків граніту, 

і тілом моїм іграшковим

на березі бавились діти.

Десь остигають

           попільні світила…

Десь майбуття зникає таїна… 

Вогонь і час –

         одна й та сама сила,

що всесвіт цей

          випалює до дна,

а плоть людську

             до генів динозаврів.

А гени ящерів –

       до квантів, бран і струн…

Горять сонця

        на куполах у лаврі,

димлять лампадки

біля чорних трун,

і меншає

           речовини у світі,

і часу меншає:

          з епох – до миті,

в яку і математик,

               і фанатик,

відкинуть, врешті, смерті маячню

не в поклонінні

      попелу галактик,

а в естафеті їхнього

         вогню.

зірками Україну замело

від Львова до Донецька розтягло

її на світлові буремні роки

і сняться безпілотники ще поки

та в снах вже закипають НЛО

спочатку мовби

іскорки малі

а потім бульбашки і кораблі

зростають з бульбашок дископодібно

гвинтів потуга дискам не потрібна

коли їх крутять обрії Землі

вони у небі наче круглі дверці

а таємниці стукотять у серце

як завжди мозок оминувши геть

і люк свій прочиняє хтось ледь-ледь

назувши фронтові старенькі берці

і йде кудись

поморщивши чоло

бо дивиться як випалам на зло

вже на Галактиці розіпнута країна

стікає з неї й кожна крапелина

нагадує бентежне

НЛО

Наче пуповини

згубна іпостась,

з мотузок драбина

в морок простяглась.

І втікач затятий,

безпритульний знов,

до стіни прип’ятий,

немовля немов.

Зверху — ніч безлиця,

здолу — рип чобіт,

а круг хитавиця

викривляє світ.

Чим же перейнятись

в глупій цій ночі:

а чи то здійматись,

опускатись чи?

Рани ниють поночі…

Та шепочуть губи:

«Доки нам ще боляче,

доти ми ще люди…»

І втікач благає:

«Розібратись треба,

звідки я втікаю,

чи з землі, чи з неба?»