автордың кітабын онлайн тегін оқу Повернення дітей Щуролова
Олексій Кацай
Повернення дітей Щуролова
Колись у давню давнину діти німецького міста Гамельн пішли з заїжджим щуроловом й не повернулися до своїх батьків. А через вісімсот років після цього в Україні вибухає війна і вже сучасні українські діти зустрічаються з новітнім щуроловом-ретхантером. І раптом часи починають перемішуватися. Так саме як і простори та всесвіти. Разом з істотами, що їх заселюють. І разом з Петриком, його сестрою Марійкою та котом Парсеком, який виявляється не зовсім котом. Як і щури — зовсім не щурами…
Глава 1, в якій ми ховаємось від обстрілу в льосі Петрикового будинку
Сонце яскраво світило над потрощеними дахами, вибитими шибками, безлюдними вулицями. Запилюжені дерева відкидали здичавілі тіні. Здалеку доносився глухий гуркіт вибухів та хворобливе кахикання пострілів.
— Петрику, — гукнула мама з відчиненого льоху, — швидше, швидше! Хапай Марійку!
Марійчина бабуся намагалася вирватися з її рук. А її онучка геть здуріла чи то від раптового обстрілу, чи то з переляку за Петрикового кота Парсека. Вона чомусь вважала його своїм.
Саме тому вона бігла не до льоху Петрикової родини, а слідом за Парсеком. А той біг до її будинку. Лихо було в тому, що той будинок ще вчора був майже зруйнований дурним снарядом.
— Стій! — гукнув Петрик, кидаючись за дівчиськом. — От, клята!
Ні, ну за що йому це нещастя?! Адже то в мирний час він мав допомагати сусідці з цим пуцьвірінком. Але ж часи змінилися! Крім того, ця шмаркачка йому вже тоді остогиділа до неможливості. Ані на комп’ютері погратися, ані з хлопцями м’яча поганяти…
— Стій, дурепо! Парсек, кіс-кіс-кіс! Ну, зараз я вас наздожену!..
Але перелякана Марійка ніяк не наздоганялась. І не зупинялась. Вона, навпаки, раптом відчайдушно заревла та так заметляла копитами, що лише пилюга на дорозі здійнялась.
Це ж добре, що Харитон невідь звідки вродився! Перекинув свій дробовик за спину й встиг лівицею вхопити дівча за край куртки.
— А куди це ти зібралася? — скривив посмішкою небрите обличчя з випнутим підборіддям і притиснув Марійку до себе.
Та зайшлася плачем, припавши до його колін. Харитон присів навпочіпки, заспокоюючи дівчинку. Хитрий Парсек зіскочив Харитонові на плече: любив він чомусь цього дядька. «Кахи-кахи-кахи…», — знущально зареготав десь важкий кулемет.
— Харитоне, Харитоне! — ледь не плачучи, закричала позаду Петрикова мама. — Тягни дітей сюди! Швидше, швидше!..
Харитон випростався. Рвучким кивком поправив на голові каску з ліхтариком, яку, мабуть, навіть уві сні не знімав. І, не випускаючи Марійку з рук, побіг до льоху. Дробовик теліпався в нього на спині. Парсек десь зник. Він завжди був якимсь зникаючим.
— За мною, боєць! — гукнув дядько Петрику і той кинувся за ним, на мить навіть посміхнувшись: приємно, коли дорослі тебе за рівного вважають. Навіть такі божевільні дорослі, як Харитон.
Парсек виник поряд, коли всі вже спустилися до льоху й зачинили важелезну ляду. В тьмяному світлі древньої гасової лампи котеня терлося об камуфляжні ноги Харитона. А той шепотів щось на вухо Марійці. Та ще схлипувала. І з переляку, і від прочухана, якого отримала від своєї бабусі та Петрикової мами.
Правильно отримала. А то завжди на горіхи Петрикові дістається. Особливо коли татко десь зник і мама стала недоброю та знервованою. А в Марійки взагалі батьків не було. Сиротою була Марійка. Але це ж не причина, аби Петрик їй носа постійно витирав?
Хлопчик прислухався до шепотіння Харитона. Казку якусь розповідає. Ну, як дитина, їй-бо! Втім, дорослі й вважали його за велику дитину. Бо вдень худезний Харитон примарою блукав по вулицях, світячи в темні кутки ліхтариком з помаранчевої каски. А вночі виходив на полювання з дробовиком і називав себе «ретхантером». Мисливцем на щурів, тобто.
Дорослі ж називали його місцевим дурником, але ставилися поблажливо: був Харитон дурником добрим і лагідним. Та й користь від нього була. Щурів в містечку явно стало менше. Крім того, діти його любили.
Але все те було в далекі мирні часи. Коли поряд не гупали вибухи і татко зранку будив Петрика, лоскочучи його своїми козацькими вусами.
Петрик протер очі, які чомусь стали вологими, — закуняв, мабуть, — і знову дослухався до тихесенького шепоту:
— Тоді взяв Щуролов свою сопілку та й заграв на ній. І всі щури багатого міста Гамельн пішли за ним до річки. Де й благополучно втопилися. Пішов Щуролов до міських багатіїв, аби вони заплатили йому за виконану роботу. Але багатії, вони всі такі жадібні. Гірше за щурів. «А чого це ми, — кажуть, — тобі маємо платити? За те що ти на сопілці пограв? Так воно того не коштує»…
Вгорі особливо гучно гупнуло й зі стелі льоху посипалися за комір піщинки, павуки та мокриці.
— Ой! — знову хлюпнула Марійка, що було вже заспокоїлась. — Мамусю!
Петрикова мама обійняла її і поцілувала в маківку:
— Не бійся, донечко! Ми тут глибоко сидимо. Нас тут ніщо не дістане.
Парсек знову десь зник. Мабуть, теж вибуху злякався. А от він, Петрик, нічого не боїться. Бо вже дорослий. Ну, чи майже дорослий. А Марійка — шмаркачка! І чого це мама її донею називає?
— А далі? — шморгнула носом Марійка.
— Що «далі»? — не зрозуміла її бабуся.
— Заплатили Щуролову гроші, чи ні?
— Ні, — знову зашурхотів Харитон. — Образився Щуролов. «Ну, — каже, — начувайтеся, багатії!» Взяв сопілку та й знову заграв. І на цю нову музику, в день двадцять шостого червня тисяча двісті вісімдесят шостого року, повиходили з домівок усі дітлахи багатого німецького міста Гамельн. Та й пішли геть за Щуроловом.
— Невже він їх теж втопив? — перелякано зойкнула Марійка.
— Ні, ні! Пішли гамельнські діти разом з Щуроловом до далекої країни Семигір’я. До такої далекої, що й досі ніхто не знає, де вона знаходиться. І більше ніхто їх не бачив. Не повернулися вони додому.
— Ніколи, ніколи?
— Ніколи. Вже майже вісімсот років минуло з того часу.
— Недобрий той Щуролов! Злий, — авторитетно заявила Марійка. — Хіба ж можна дітей з батьками розлучати? Хай би які не були погані ті батьки!
— Та це ж казка! — спробував захиститися Харитон. — В житті, може, все воно інакше було.
— Ні, — сумно-сумно сказала Марійка. — І в житті так саме.
Хтось гірко зітхнув. Чи то Петрикова мама, чи то Марійчина бабуся. Не зрозуміти. Згори почулися далекі глухі постріли.
— Ой, — знов заойкала переполошена Марійка, — а де Пáрсек? Пáрсек, Пáрсек, — позвала.
Неправильно позвала. Бо, як завжди, наголос ставила на першому складі. Виходив суцільний тобі «Барсик» замість чесного Парс ека — одиниці міжзоряних відстаней. Петрик так котеня назвав, бо хотів стати великим астронавтом і цікавився усім, що стосувалося глибокого космосу та високих технологій. А вони тут казочками бавляться. Про щурів. А вона тут — Барсик! Обурювало усе це Петрика надзвичайно.
— Та стули ти пельку! — кинув роздратовано. — Нікуди він не дінеться з льоху. Ляда он зачинена.
За лядою знову щось гуркнуло і розсипалося зловісним стукотінням. Вогник у гасовій лампі хитнувся і криваві тіні застрибали по обличчях.
— Ой-ой!! Пáрсеку-у-у-! — заревла Марійка.
А, щоб тебе!
— Петрику, — напруженим голосом мовила мама, — візьми ще одну свічку і знайди кота.
— Мамо!..
— Петрику!
А, щоб тебе! Петрик запалив свічку і, киплячи від обурення й презирства до малої ревухи, посунув між ящиків з картоплею та банок з огірками. До самого дальнього закутка посунув. В саму темряву. Щоб ніхто його розлюченої мармизи не бачив. Позаду, хлюпаючи носом, чвалало кляте дівчисько.
Парсека вони побачили аж біля скрині з капустою. Він раптом озирнувся на Петрика з Марійкою і в невірному світлі від свічки очі його спалахнули тривожними зеленкуватими вогниками. А потім один вогник на мить згас і знов загорівся. Наче підморгнув кіт дітям.
Петрикові чомусь стало лячно.
