автордың кітабын онлайн тегін оқу Зоряний хауз
Олексій Кацай
Зоряний хауз
Земляни зобов’язані встановити зв’язок з інопланетними цивілізаціями!.. На Землі в цьому впевнені як молоді «голоси», так і підстаркуваті ейчеси. А от неформали з угрупування «галаси» так не вважають. Як і дехто з їхніх дорослих ідолів. Але, коли ідоли встають на шляху прогресу, вони перетворюються на звичайних злочинців. І отут перед землянами постає питання: а чи має право їхня планета на міжзоряний контакт доти, допоки вони самі не розібралися з власними проблемами?
А простору в нашому спільному зоряному домі немає. В нашому Всесвіті є тільки відстані. Сам же простір існує лише між всесвітами. А, може, й теж — ні, ні й ні… Просто ми поки що не знаємо того, що існує в цьому міжвсесвітньому непросторі. Так саме, як і істоти уявної Землі поки ще не знають про не існування звичного їм нібито простору. До межі, нібито, наповненого тиском, інерцією та протидією. Але, коли срібна рука вчителя Едруско піднімається до зірчастого неба, вона, здається, легко долає цей всесвітній опір. І зненацька торкається гнучкого вербового віття, що злякано шепоче десь на березі вигаданого ним Дніпра про нелюдський галас галактичних таємниць. Або про людський голос, який безстрашно кличе до їхнього розкриття? Це важко зрозуміти з відстані в кілька тисяч світлових років. Але навіть на такій віддалі зрозуміло, що тиск і опір так званого простору існують лишень у свідомості казкових землян. А от правдивий голос вчителя, вібрує тут, на нашій планеті. Й тільки його оповідь існує сама по собі, всередині й навколо усіх мислимих та немислимих зоряних світів, реальностей і фантазій.
Глава перша
Катастрофа
— Але, пане Кантрі, вашу теорію не може зрозуміти жодна людина на Землі!
— Чому ж? Австралієць Ендрю Скотт чудово розумів, коли створював свою першу модель HSC-передавача. Й чилійська красуня Ізамар Опазо. Навіть російський дивак Теодор Березін почав уже розуміти (сміється). І багато інших. Ви перебільшуєте. А для тих, хто й насправді абсолютно нічого не розуміє, існує чудовий бестселер Леся Українця «Зоряний голос». Просто, доступно й, головне, цікаво викладено. Мені дуже шкода, що автор досі не розкрив свою таємницю. А якщо з ним — не дай Боже! — що-небудь станеться і ми ніколи не дізнаємося імені цієї дуже талановитої людини?! Ніхто з нас не має права розчиняти себе у невідомості. Бо вона просто перевіряє кожного з нас на цю розчинність. І вичікує, щоб з нами таки щось раптово сталося.
З інтерв'ю Баако Кантрі для Time
Віття величезної верби погойдувалося над головами Артура й Оксани. Шелестіло. Наче хтось невидимий амбієнт на листі вигравав. І сплітав його з мелодік-хаузом, що тихесенько линув з увімкненого смартфону дівчини.
З шурхотливих глибин Чернецьких плавнів тягнуло зеленою прохолодою. Трохи осторонь від крихітного пляжу, майже в самих очеретах, застигла незграбна й сутула постать Тараса Кременчука. Постать була у камуфляжі. На голові мала незмінну чорну бейсболу з великими білими літерами FBI над козирком. І працювала постать охоронцем чотирнадцятого гременецького ліцею. В якому й вчилися підлітки.
— Принесло його, — невдоволено шморгнув носом Артур. — І звідки воно про наше місце дізналося?!
— Воно що, з бурси за тобою сюди прибігло? Канікули ж! — розпочала поправляти розпатлане волосся Оксана. — Може, це ми його місце зайняли?
— Теорія відносності називається! — значуще підняв Артур вказівний палець. — В якій ніхто нічого не розуміє.
— Це ти нічого не розумієш, неук, — засміялася Оксана й швидким порухом голови знов розтріпала своє золоте волосся. Злегка вкорочене. Під каре типу металік. Останній писк голосівської моди.
По ньому навіть іскри бурштинові пробігли. Артур так любив цей бурштин, що не втримався й потягнувся до нього долонею.
— Агов, агов, — спритно ухилилася дівчисько, — галаску, знай своє місце.
— Знову дражнишся, — насупивсь хлопчина. — Я не галас. Я зрозуміти хочу. Це вам, голосам, все в цьому світі зрозуміло.
— Ну, не все… — З близького шосе почулося зовсім неголосне бурчання випадкової машини. Цією дорогою їздили нечасто — з давніх часів над крутим схилом залишилися небезпечні звивисті повороти. Тому, досвідчені водії обходили це глухе місце по новій, випрямленій, ділянці автотраси. — Не все… — задумливо повторила Оксана й запитала: — До універу завтра зі мною підеш?
Над очеретами, просто в повітрі, зблиснула немаленька рибина: Кременчук продовжив вдалу риболовлю, різко смикнувши вудилище.
— І не сподівайся, що я тебе саму з твоїми недоробленими голосами залишу. Не дочекаєшся.
— Хто голос? Баако Кантрі — голос недороблений!? Чи Березін!?! Чи…
— Найсправжнісінькі.
— Ах, ти… — навіть підвелася трохи над травою Студзинська. Ніби її повітрям надули. А потім знову опустилася. Повільно. Нібито здулася. — Ну, так, — промимрила, — голоси. Самі тобі найголосніші голоси. Бо хто ж ми без них? Але… Але це зараз… Це зараз їм, босам ейчес-проекту, не до нас, вільних неформалів. А от як закінчать гіперпередатчик клепати, тоді й подивляться контактери на нас, на голосів, зблизька.
— Тоді в них ще більше роботи буде. Навіть без цих ваших міжнародних — ги-ги! — симпозіумів.
— У нас не симпозіуми. Це в універі симпозіуми. По гіперзв'язку космічному. А в нас конвенти. А у вас і такого немає!
— У кого це у нас?… — здивувався було Паливода. — А-а-а… — зрозумів. — У галасів? Так у них, кажуть, форуми.
— Стрілки у них гопніковські! — фуркнула голоска Оксана. — Галасування суцільне.
Помовчали. Кременчук віддалік, позіхаючи й чухаючи свою неохайну бороду, невдоволено дивився на поплавок. Шурхотіла верба. Ледь-ледь. Грав хауз. Майже нечутно. І автотраса принишкла. І сонце за дерева почало ховатися. Нібито все навколо очікувало чогось. Клювання? Або того, хто ж, нарешті, першим забереться з берега: сторож у відпустці чи тинейджери на канікулах.
— Завтра, кажуть, усі четверо мають разом зібратися, — порушила це очікування дівчина. — Уся велика четвірка. Основна програма симпозіуму майже виконана. Тому телебачення хоче в універі наук-поп з гіперзв'язку влаштувати. Усі четверо мають разом зібратися, — повторила. Й перерахувала: — Кантрі, Скотт, Опазо, Березін. Вся верхівка ейчесів. Коли ще таке в Гременці може трапитися!? Я хочу в них у всіх автографи взяти. Так я ж не одна така! А ти он який — немов танк. Зможеш на раз до контактерів по головах пробитися.
Артур із задоволенням погрався своїми накачаними біцепсами і… І в цей час з автотраси почулося гучне гарчання потужного двигуна. Воно чомусь не стихло на небезпечному повороті, а навпаки заревло ще більше. Наче з переляку. Артур пружно скочив і випростався на увесь зріст. Оксана підстрибнула, ставши поруч. Навіть Кременчук своє бородате, з величезним шрамом, обличчя повернув. Немов моторошну піратську маску.
Срібна автівка вилетіла з-за чагарнику, мов чергова рибина на гачку Тараса Дмитровича. Колесами кущів машина майже не торкалася. Тому що з самого укосу автотраси летіла понад ними. Просто на величезну срібну осику, що зростала неподалік від верби, під якою злякано завмерли підлітки. Поруч в страху застигли їхні скутери.
— Дей же його кату! — долинуло від очеретів.
А срібло вже бабахкало об срібло. Бгалось. Але не встигало завібрувати гучним металевим дзвоном. Тому що ці вібрації, немов подушкою, відразу ж накривало задушливою хвилею звуку від потужного удару. Ось ця хвиля начебто завмерла на невловиму мить і вся, до денця, розсипалася на тріск, дзенькіт, хрумкіт і якесь хрипіння.
— Дей же його кату! — розтяли це звукове розсипище швидкі кроки.
Кременчук мало не звалив скутер Артура, кинувшись до потрощеного автомобіля. Того вже огортав легенький димок і надламана осика схилялася до нього, наче принюхуючись до запаху гару.
— Ой! — зойкнула Оксана.
— Блін! — видихнув Артур і кинувся за охоронцем.
Дівча побігло слідом. Тарас Дмитрович вже щосили рвав на себе покручені дверцята з вибитими шибками. Під ногами в нього хрустіли льодисті скалки. Поблискували якісь розкидані речі. Легкий димок почав набувати чорного кольору. З-під капота вигулькнув схарапуджений язичок полум'я.
Десь у салоні дивом вцілілий приймач продовжував жалісно вигравати щось схоже на хауз з Оксаниного смартфону. На одну радіостанцію, мабуть, налаштовані були.
— Та допоможіть же! — не обертаючись і не звертаючи уваги на музику, рикнув Кременчук: знав, що ліцеїсти вже позаду нього.
З усієї сили рвонув дверцята й вони, нарешті, відвалилися з хижим хрускотом. А з них, просто на простягнуті руки, випав закривавлений чоловік з обпаленим до чорноти обличчям. І тільки за декілька секунд Артур зрозумів, що це просто шкіра в мужика така. Чорна.
Розвинути цю думку він не встиг. Тому що разом з Кременчуком почав відтягувати непритомного водія від машини, по якій вже бігало бешкетне полум'я.
— Хутчіш, хутчіше! — порикував шкільний охоронець.
Гидко пахло горілим пластиком. Оксана метушилася поруч, більше заважаючи, ніж допомагаючи.
— Ба… ба… ба… — заклинило її.
— Студзинська! — гаркнув Тарас Дмитрович: пам'ятав, виявляється, дівчину. — Телефон є?
— Так, — пискнула.
— Хапай його й швидку викликай. Та подалі відбіжи. Вибухне, не дай боже, дей же його кату!
— Це ба… ба… ба…
— Кому сказав!?!
Чорношкірий водила важчав на руках. Оксана з телефоном в руках побігла в бік дорожнього укосу. На самому його верху завмер на чорному мотоциклі байкер, обтягнутий чорним шкіряним комбінезоном. На його голові похмуро виблискував такий саме непроникний шолом зі світлофільтром. Оксана навіть пригальмувала від вигляду цього Дарт Вейдера. А потім іззаду щось зашипіло, захрипіло й вибухнуло, кидаючи дівчину просто обличчям у траву.
Коли вона підхопилася, трусячи головою й викидаючи з вух тонкий дзвін, нагорі вже нікого не було. Привиділося, чи що?…
На самій кромці бережини — дорогі черевики водія були у воді — незграбно вовтузилися напівоглушені Кременчук з Паливодою. Студзинська скотилася до них і завмерла, не знаючи, що воно робити далі:
— Ба… ба… ба…
Тарас Дмитрович не звернув на неї уваги. Штучне дихання чорношкірому водію робив Тарас Дмитрович. І періодично, щосили, тиснув йому на грудну клітку своїми незграбними мозолястими руками. Артур притримував таке, що безвольно смикалось, тіло.
— Викликала? — здійняв він до Оксани обличчя, що якось миттєво подорослішало.
— Ба… — кивнула та головою.
— А поліцію?
— Самі викличуть… сказали… ба… Баако… А я й забула їм сказати, що Баако це…
— Що?!
Артур скам'янів на мить. Кременчук метнув на дівчину швидкий погляд. І Оксані раптом здалося, що бородатий ліцейський охоронець-невіглас чудово знає, кого він намагається оживити у глухій місцинці плавнів.
— Баако… Баако Кантрі, — заторохкотіла вона не для нього, а, скоріше, для свого однокласника. — Вчений. Який математику гіперпросторову вигадав. За його обчисленнями потім Скотт перший гіперпередатчик створив… Ну, як же, — Кантрі… Перший ейчес світу… Він ще…
Кременчук важко встав, скидаючи з себе стареньку камуфляжну футболку. Оксана схопила себе за горло, розширеними очима спостерігаючи за ним. А шкільний сторож вже розпрямляв запрану тканину й накривав нею закривавлене обличчя знаменитого південноафриканського математика Баако Кантрі.
— Ідіть звідси, — буркнув. — Нема вам чого тут робити.
І, розвернувшись з обережністю старого баштового крана, почвалав до залишків автомобіля. Залишки ледь димилися. Підлітки позадкували від нерухомого тіла і, часом перелякано озираючись, потягнулися за Кременчуком. А той вже копирсався біля машини, іноді нахиляючись і розглядаючи розкидані речі.
— Баако! Боже мій, Баако Кантрі! — не могла заспокоїтись Оксана. Вона мало не плакала. Або ж таки плакала?
— Мені відразу його лице знайомим здалося, — шморгнув носом Артур. — Просто згадати часу не було. Та й розбите воно дуже…
І він кинув черговий переляканий погляд через плече.
— Обережно! — притримала дівчисько хлопця за плече. — Взагалі розчавиш.
Паливода подивився під ноги: він мало не наступив на покручену оправу, в якій дивним чином вціліли неушкоджені лінзи. Їхнє скло відблискувало блакитними іскрами. Немов самоцвітами. Дорогезними, напевно, окуляри у Баако Кантрі були.
Артур підняв їх і покрутив у руках. В одному місці, здавалося, просто в лінзі розчинялася якась тоненька волосінь. Від оправи щось відшарувалося, чи що? Паливода знову повернув було голову до лежачого на березі тіла і… І наштрикнувся на напружений погляд Кременчука.
— Ось, — простягнув ліцеїст окуляри Тарасу Дмитровичу, неначебто охоронець його на чомусь поганому застукав, — ось, знайшли.
Кременчук, якось знехотя, знизав плечима і взяв пожмакану оправу. З автотраси почулися завивання автомобіля швидкої допомоги. Він швидко наближалися до повороту.
— А, ну, Студзинська, — кахикнув Тарас Дмитрович, — вистрибни знову на шосе. А то проскочать. Та й ти… — повернувся до Артура. — Паливода, здається? Допоможи панночці.
Пам'ять, виявляється, у шкільного сторожа була на рівні. А швидка, й правда, трохи повз не проскочила. Втім, невеличка затримка вже нічого не вирішувала. Це констатувала гладка лікарка, оглянувши тіло чорношкірого математика. Про що й було повідомлено патрульним, які приїхали буквально слідом за лікарями.
— Ось же, носить їх, лихачів… — зсунув на потилицю формений кашкет один з поліцейських. — Самі себе не шкодують.
— Яким це південним вітром до нас занесло цього невідомого громадянина явного іноземного вигляду? — запитав другий, водячи навколо об'єктивом штатної відеокамери: місце аварії фіксував.
— Який такий невідомий? — раптом визвірилася Оксана. Вона ще тулилася до Артура, що топтався біля їхніх скутерів. — Це хто невідомий?! Баако Кантрі невідомий?!..
— Баако… Хто? — опустив камеру поліцейський.
— Науковець. Контактер. Який зв'язок гіперпросторовий придумав. І який до нас нещодавно в Гременець приїхав. В газетах же писали!
— На збіговисько оте університетське, чи що? — округлив очі перший патрульний.
— А ти звідки знаєш, мала? — засумнівався другий, з камерою. — Документи, он, — він гойднув головою у бік тліючого корпусу автомобіля, — згоріли, напевно.
— Тому що я — голос від народження! — пихато випросталася Студзинська й хитнула своїм золотим каре. Металізоване волосся задзвеніло навіть. — А ось копи в Гременці від народження неписьменні!
На те, що представниця неформальної молоді виявила неповагу до влади, поліцейські уваги не звернули. Вони повернули обличчя один до одного. Ці обличчя були стривожені.
— Ось, дідько! — сказав той, що з камерою. — Цього ще не вистачало! Телефонуй терміново до відділення, поки журналюги не пронюхали. Нехай когось зі старшини надсилають. А то з цими знаменитостями клопоту потім не оберешся.
І тут Оксана розридалася. Голосно. Ридма. Трусячись усім тілом. Артур притиснув її до себе, намагаючись заспокоїти й захистити від усього цього світу, що пахнув людською байдужістю та згаром догораючого сонця. Дякувати копам, не стали підлітків поки що смикати. Попросили тільки нікуди не тікати. А лікарі, поклавши на ноші тіло Кантрі, обійшли їх боком. Лише гладка лікарка запитально зиркнула на Паливоду: допомоги, мовляв, не потрібно? Артур повільно повів головою: не треба.
І раптом укляк, до болю притиснувши до себе дівчину, що здригалася усім тілом…
Тому вкляк, що по схилу до місця аварії швидко спускалося кілька людей. І одним з них був Віталій Сергійович Паливода. Слідчий Гременецького відділення поліції. Старший брат Артура.
— Та-а-ак, — здивовано смикнув брови Віталій. — Тобто, це ти поліцію викликав, — сказав ствердно. — А мені сказали особа жіночої статі. Ось ця? — він трохи нахилився, намагаючись розгледіти обличчя Оксани. Та рвучко відвернулася.
— Що це ви тут удвох робили? — запитав старший брат.
Артур відвернувся в інший бік.
— Та-а-ак. Зрозуміло…
— Нічого вам не зрозуміло! — знову крізь сльози визвірилася Студзинська: це в неї, мабуть, така реакція на поліцію була. — З нами ще Тарас Дмитрович був. Він рибу тут ловив.
— Який ще Тарас Дмитрович?
— Кременчук, — відгукнувся Артур. — Охоронець наш ліцейський.
— І де ж він?
Підлітки рвучко повернулися до очеретів. Біля них нікого не було. І нічого. Ні садка з рибою, ні довгого вудилища, ні старого надувного човна, на якому підплив до берега Дніпра Тарас Дмитрович Кременчук.
Лише на самій кромці цього самого берега самотньо валялася старенька запрана футболка, знята лікарями з обличчя лауреата Нобелівської премії Баако Кантрі.
Глава друга
Лихо саме не їздить
І, звісно, без голови Ендрю Скотта проект був би просто неможливим. У той час, коли Кантрі опублікував математичний апарат своєї HS-теорії, теорії миттєвого зникнення фізичного простору, Скотт бився в Університеті Західної Австралії над проблемами квантової телепортації. Але ж вона дуже чутлива до різноманітних перешкод! А тут… Вчений загорівся. А потім була конференція з проблем далекого космічного зв'язку в Антофагасті, куди чилійська астрономка Ізамар Опазо буквально витягла їх обох. І навіть в одному цьому вже полягає її величезна заслуга. Математик, фізик і астроном стали нерозлучні. Вони їздили до Обсерваторії Паранал, де на той час працювала Опазо, дивилися на зірки з дна земної атмосфери й милувалися землею з висоти Кордильєр, спускалися вниз і купалися в Тихому океані, гасили винами місцеві вогняні страви й сперечалися до хрипоти з дегресорами. Ах, який це був час! Безшабашний і щасливий.
Лесь Українець «Зоряний голос»
По полудню біля головного входу до Гременецького міжнародного аеропорту, з якого мали вивезти на інтерполівську експертизу тіло Баако Кантрі, зібрався величезний натовп. Металеві зачіски голосів певний час існували окремо від грив галасів. Гриви були перехоплені не звичайними синіми банданами, а жалобними — чорними.
Голоси, за всієї своєї недовіри до галасів, не могли не оцінити такого кроку. І поступово усі відтінки металіка перемішалися з чорним. Спочатку, немов сузір'я на нічному небі. Потім, нібито сніг на екрані зіпсованого монітора.
— Як же він так втрапив? — не вітаючись, проштовхався до Оксани худезний Баранор, в миру — Славка Баранов з транспортного коледжу. — Кажуть, ти там була?
— Була, — зиркнула скоса Оксана на Артура, що стояв збоку. — Те ще видовище, — закусила губу.
— А що трапилось конкретно? — повернувся Баранор до хлопця.
— Так вам же конкретно по телевізору розповіли. Чи ви, галаси, телевізору теж не дивитесь? Надто просунута технологія в порівнянні з балаганом ярмарковим, так? — іронічно відгукнувся Артур.
Баранов на його іронію уваги спробував не звертати. Не місце.
— Від копів конкретики дочекаєшся, як же. Все перекрутять. А в тебе он братан в поліції працює. Нічого не розповідав?
— Та ні, — посерйознішав Паливода, — все вірно. Не впорався з керуванням Кантрі. Автомобіль справний. Був. Наші його гвинтиках перебрали. В організмі жодної дурі немає. Наші впевнені. Хай Інтерпол тепер перевіряє. Швидкість, так, перевищив. Просто на повороті. Дивно, звісно, але…
— А правда, що начебто перед смертю Кантрі сказав, що ейчес-передавач в жодному разі не можна запускати? Що смертельно це для Землі, начебто.
— І хто ж тобі це сказав, начебто? — знову насмішкувато запитав Артур.
— Народ каже.
— Дурень він, твій народ, Баранове. І розмови його дурні.
— Артуре! — обірвала його Оксана і ввічливо звернулася до галаса: — Розумієш, Бараноре, я дуже поважаю ваші співчуття, — спробувала обвести навколо руками, але зачепила когось. Вибачилася й продовжила: — Однак, можу тобі гіпером заприсягтися, що Баако нічого такого не казав. Не встиг просто.
— Дідько! — засмутився галас. — А мені тут нашептали, що ця інформація від самої Мадіни пішла. Що вірняк, мовляв.
Мадіна Жамалбек була юристом Середньоазійського космічного агентства з Астани. І, крім того, великим цабе в Дегресорському Інтернаціоналі — громадській організації, скептично налаштованій до будь-яких раптових проявів наукового прогресу. А миттєвий гіперпросторовий зв'язок саме таким і був. Не кажучи вже про виниклу й реальну можливість контакту землян з усілякими там позаземними цивілізаціями.
Коротше, для галасів, з їхніми принципово земними драконами, комунами та шамбалами, Мадіна Жамалбек особистістю була легендарною. Свого часу, до речі, вона закінчила саме Гременецький університет. І зараз на міжнародному симпозіумі, що відбувався в ньому, і разом з іще одним видатним дегресором — Казимиром Сущенею, забивала цвяхи в усі теорії контактерів. Або, як писали журналісти та блогери, намагалася зачавити фізику філософією.
Кожен порядний голос вважав її мало не за свого особистого ворога. Але вчора ввечері це шалене несприйняття Мадіни дещо похитнулося. У Мережі з'явилася заява Дегресорського Інтернаціоналу про глибоку, незважаючи на певні розбіжності, скорботу з приводу трагічної смерті видатного вченого нашого часу Баако Кантрі. А потім і сама Жамалбек особисто виступила по телебаченню й переконала більшість глядачів у своїй щирій повазі до південноафриканського математика. Та й закликала всіх без винятку вшанувати його пам'ять.
«Відкриття, зроблені навіть занадто рано, не применшують їхнього значення, а лише підкреслюють як велич самих першовідкривачів, так і дріб'язковість часів, в яких їм довелося жити», — сказала дегресор Жамалбек про прогресора Кантрі. Без цього виступу навряд чи сьогодні біля аеропорту зібралася така сила-силенна галасів.
Натовп похитнувся. Попереду щось відбувалося. Оксана згадала, як кілька днів тому хотіла використати силу Артура для того, аби пробитися до контактерів і взяти в них автографи. Як давно це було! Ще в ті часи, коли перебіг міжнародного симпозіуму ще не був зібганий гременецькою трагедією. А батько ейчес-теорії був сповнений енергії, необхідної для закінчення будівництва космічного гіперпередавача.
Артур стрепенувся й попер вперед, немов отой бойовий танк крізь ельфійський ліс. Оксана з Баранором прилаштувалися за ним. Обличчя навколо були стривожені, але не роздратовані. Зненацька в юрмі майнуло одне, схоже на бородату мармизу Кременчука. «А цей що тут робить?» — здивувалася було голоска.
Старший Паливода, до речі, розповів молодшому, що в охоронця все ж таки теж взяли свідчення. Після його зникнення. Вже в нього вдома на глухій околиці Гременця. Нічого нового Кременчук не сказав, а просто підтвердив розповідь ліцеїстів. На запитання ж про те, чому не дочекався прибуття поліції, відповів ще простіше: «Не люблю з владою спілкуватися». «Теж той ще неформал!» — сміявся Віталій, намагаючись наїжачити чуб козацького боксу на голові брата.
«Здалося», — вирішила Оксана стосовно мармизи Тараса Дмитровича. А ось фізія Віталія Сергійовича на даний час була присутня явно й конкретно.
— Хлопці, дівчата, давайте розходитися, — строго, по-вчительські, повторював він, стоячи біля парапету огорожі.
Позаду нього завмер загін патрульних в повному бойовому спорядженні. За ними — їхній темно-синій мікроавтобус з білим поліцейським лімузином, з якого й випірнув старший Паливода. А з самого лімузина визирав… визирав сам, пронизливо блакитноокий, науковий директор HSC-проекту Ендрю Скотт. Виконавчого директора Теодора Березіна видно не було. Як і генерального — Ізамар Опазо.
— Повторюю, ваше очікування марне. Тіло головного консультанта міжнародного проекту Баако Кантрі вже доставлено на борт літака. Ось і пан Ендрю це підтвердить, — кивнув Віталій в сторону лімузина.
— Нам ці голосівські підтвердження — до одного місця, — вигукнув носатий галас Баранор, відразу ставши чимось схожим на чаплю з довгою кінською гривою. — Нехай Мадіна підтвердить. Нам сказали, що вона теж тут має бути.
— Так що ж це таке! — обурився старший Паливода, зачепившись на мить поглядом об обличчя Оксани й Артура. — Невже для того, щоб висловити повагу до пам'яті людини, потрібно цирк якийсь влаштовувати?
— Де цирк?! — навіть підстрибнути спробував Баранов. Через тісноту не вийшло. Тому його голос став ще голосніше: — Це ми — цирк? Це галаси — цирк!?!
Юрба загула. Оксана озирнулася. Крізь стривоженість на обличчях почало проступати роздратування.
— Щось темнять копи разом із голосами своїми любимими. Де Жамалбек?
— Роз’яснюю. Пані Мадіна теж була з нами, оскільки вона дуже поважає… поважала… завжди буде поважати пана Кантрі. Зараз вона разом з генеральним і, якщо не помиляюся, виконавчим директорами ейчес-проекту вже поїхала до себе в готель. У «Гелікоптер». Там мають відбутися конфіденційні переговори з приводу… з приводу… Коротше, поїхали вони. І ви давайте розходьтеся.
Вгорі загуло. Великий сріблястий літак важко виринув з-за будівлі аеропорту, провалюючись у небо. З деякого часу вигляд срібла викликав у Оксани біль. Не в очах. В серці.
Віталій Сергійович проводив літак поглядом:
— Ось, полетіли, — сказав. Помовчав секунду, почухав ніс, знову мигцем спіймавши обличчя молодшого брата. Усміхнувся трохи глузливо й ляпнув: — Невже ж ви думаєте, що ми повідомили б вам про те, до якого терміналу мають доправити тіло?
Артуру на мить здалося, що довкіл настала мертва тиша.
— Ну, як же? — зовсім вже по-дитячому розгублено кукурікнув Баранор. — У мережі ж було — біля головного входу. — І раптом розуміюче розширив очі: — Так це ж з голосівських форумів пішло!.. Що, підставили нас, так? Відволікли? — рвучко розвернувшись, кинув просто в обличчя Оксани.
— Дурень!.. Від чого відволікли-то? І що тоді голоси тут роблять?!
Але логіка вже не проходила. Роздратування на обличчях грузько, але швидко, переливалося в злість. То тут, то там почали вихлюпуватися розлючені голоси. Чорне починало битися об метал. Метал подзенькував об чорне.
Артур, різко відсунувши в бік якогось гривастого хлоп’ягу, ногою вдарив об парапет огородження. Парапет хитнувся, але встояв. Хлоп’яга ухопився за нього, намагаючись розхитати секцію. Патрульні почали пересуватися уперед. Старший Паливода здійняв руку, зупиняючи їх, і сам пересунувся до брата:
— А ну, давай шуруй звідси! Батькові скажу — без солодкого залишить.
У патрульних з'явилися кийки.
— Ну, ти й виродок, Віталька! Спеціально нам з Оксаною дезу злив, щоб ми фейки по мережі розкидали? Розумний дуже, так?
— Це ти у нас розумний! А якби ці ваші галаси бучу біля труни влаштували? Міжнародний скандал? Адже вони дуже Кантрі люблять, так?
— Телепень! Це зараз буча буде…
— Паливоде! — пролунав за спиною Віталія чийсь злий оклик. Кремезний дядько, який вискочив з ще одного мікроавтобуса, що тільки-но зупинився біля першого, ощирився на Віталія Сергійовича. З мікроавтобуса висипався новий загін копів. — Хто тобі дозволив з натовпом контактувати?
— Так… це ж… товаришу майору… що б скупчення не було… незручності ж для пасажирів… персонал просив… щоб швидко… ліквідувати щоб…
— Ідіоте!.. Застав дурня богові молитися!.. Щоб зараз же…
Що мав Віталька зробити зараз же, Артур не дослухав. Тому що за спиною в нього пролунав відчайдушний вереск Оксани. Двоє галасів схопили її за руки, виламуючи їх і тягнучи дівча кудись убік. Баранор, до речі, намагався їх зупинити. Артур нічого намагатися не став. Він корпусом зніс одного галаса й хльостким порухом кулака відкинув іншого.
Впала й дзенькнула об асфальт огорожа. Почулися глухі звуки ударів. Лайка намагалася протиснутися крізь них.
— Товаришу майоре… Артуре… Бий голосів!.. Жени галасів по лісу!.. Відтісняйте, відтісняй їх, тримай ланцюг!.. Артуре!..
Оксана схопила друга за рукав й потягла уздовж огорожі, подалі від розпочатої ним бійки. Двоє галасів, вирублених Артуром, вже очухалися, роззирнулися й кинулися до парочки, перестрибнувши через впалу секцію. До них приєдналося ще чоловік п'ять. Назустріч їм кинувся Віталій з майором. Зупинити галасів вони, природно, не змогли, але затримати їх вдалося.
Артур з Оксаною встигли вискочити до парковки, на якій стояли їхні скутера.
— Давай, дуй звідси! — видихнув Артур. — А я хлопцям допоможу, — розвернувся було на місці. І побачив, як з-за рогу вибігло троє копів.
— От вони! — закричав один з них, вказуючи кийком на Артура з Оксаною. — Причинці!
І всі троє кинулися до підлітків. Галаси, що теж було виникли на горизонті, пригальмували.
— Та швидше ти! — закричала Оксана, вже завівши свій скутер. — Валимо звідси!!!
А що ще Артуру залишалося робити? Мотори загурчали й парочка миттєво вирвалася на трасу, що вела до Гременця.
Знайомий поліцейський лімузин, яріючи сигналізацією й завиваючи сиреною, почав наздоганяти їх уже біля в'їзду до міста.
— Ну, ось! — прокричав Артур, обганяючи Оксану. — Зараз почнуть нотації читати. Або Віталька особисто до відділення доставить. Для профілактики.
Але, дивним чином поліція не стала підрізати скутери втікачів. Навіть швидкість не зменшила. Тільки в прочиненому вікні автомобіля на кілька секунд з'явилося зле обличчя старшого Паливоди. Обличчя щось прокричало, а потім зникло, залишивши на своєму місці значний кулак. Кулак погрозив брату і лімузин, ще скиглячи, став зменшуватися в перспективі дороги.
Вражені ліцеїсти різко звернули на узбіччя.
— Ти щось зрозуміла? — повернувся Артур до Оксани, нервово підкручуючи на холостому ходу рукоятку газу.
Дівча не відповіло. Воно вже надзвонювало комусь по смартфону.
— Що? Як?! Де?!? — білішала Студзинська на очах. І хлопець, врешті-решт, заглушив мотор.
...
